Фундація та Земля

1

Увійшовши до їхньої кімнати, Блісс запитала:

— Тревіз казав тобі, що ми от-от стрибнемо крізь гіпер­простір?

Пелорат, який зігнувся над оглядовим диском, підвів погляд.

— Власне, він щойно зазирав і сказав мені: «За пів години».

— Пеле, мені ця думка не до вподоби. Я ніколи не любила стрибки. Від цього дивне відчуття, наче вивертає зсередини.

Пелорат здавався трохи здивованим.

— Не знав, що ти космічна мандрівниця, люба Блісс.

— Не зовсім так, і не тільки тому, що я — складник глобального організму. Сама Гея зазвичай не подорожує регулярно. За самою моєю/нашою/Геїною природою я/ми/Гея не досліджуємо, не торгуємо та не літаємо для розваги. Та все ж необхідно мати когось на пунктах підльоту…

— Як коли нам пощастило зустріти тебе.

— Так, Пеле. — Блісс ніжно йому всміхнулася. — Подеколи необхідно відвідати з різних причин — зазвичай інкогніто — Сейшелл та інші зоряні регіони. Але інкогніто чи ні, це завжди означає стрибок, і, звісно, коли будь-яка частина Геї стрибає, це відчуває вся Гея.

— Це недобре.

— Могло бути й гірше. Значна частина Геї стрибок не переживає, тож ефект суттєво пом’якшено. Утім я, здається, відчуваю його набагато гостріше за решту Геї. Як я намагаюся пояснити Тревізові, хоча все на Геї є Геєю, окремі складники не однакові. У нас є відмінності, і мені з якихось причин властива особлива чутливість до стрибка.

— Чекай-но! — раптом згадав Пелорат. — Тревіз якось мені пояснював. Найгірші відчуття бувають на звичайних зорельотах. На них під час входження в гіперпростір полишаєш галактичне гравітаційне поле, а тоді, повертаючись до звичайного простору, знову входиш у нього. Відчуття, про яке ти кажеш, спричинюють вихід і повернення. Але «Далека зірка» — гравітаційний корабель. Він не залежить від гравітаційного поля, тож етапів виходу й повернення немає. Ми нічого не відчуємо. Можу тебе в цьому запевнити, люба, з особистого досвіду.

— Але це прекрасно! Шкода, що я не подумала обговорити це раніше. Це звільнило б мене від побоювань.

— Є й ще одна перевага, — продовжив Пелорат, відчувши, як надихається незвичною роллю тлумача астронавтичних питань. — Щоб стрибнути, звичайному кораблю у звичайному просторі потрібно відійти на доволі велику відстань від масивних тіл, таких як зірки. Що ближче до зірки, то сильніше гравітаційне поле й виразніші відчуття від стрибка. А що сильніше гравітаційне поле, то складніші рівняння треба розв’язати, щоб безпечно стрибнути й опинитися в бажаній точці звичайного простору. Проте в гравітаційному кораблі про відчуття стрибка можна забути. До того ж комп’ютер цього корабля набагато розвинутіший за звичайні, і він здатен незвично майстерно та швидко поратися зі складними рівняннями. Завдяки цьому не треба летіти від зірки пару тижнів, досягаючи безпечної та зручної відстані для стрибка; «Далекій зірці» достатньо двох чи трьох днів — передусім тому, що ми не підвладні гравітаційному полю, а отже, й інерційному впливу (визнаю, я цього не розумію, але так каже Тревіз), і можемо прискорюватися значно хутчіше за звичайний корабель.

— Це добре, і, до честі Трева, він вміє керувати цим незвичним кораблем.

— Прошу, Блісс, — легко спохмурнів Пелорат. — Кажи «Тревіз».

— Кажу, кажу. Але поки його немає, трохи розслабляюся.

— Не треба. Не варто навіть трохи заохочувати цю звичку, люба. Він до цього дуже чутливий.

— Не до цього. Він чутливий до мене. Я йому не подобаюся.

— Це не так, — щиро запевнив Пелорат. — Я говорив із ним про тебе. Ну ж бо, не треба супитися. Я був надзвичайно тактовний, люба дівчинко. Тревіз запевнив мене, що не відчуває до тебе неприязні. Він підозріливо ставиться до Геї, і його не тішить, що він мусив обрати її майбутнім людства. Ми маємо поставитися до цього з розумінням. Це мине, коли він поступово збагне переваги Геї.

— Сподіваюся, але річ не лише в Геї. Що б він не сказав тобі, Пеле, — не забувай, що ти його друг і він не хоче тебе кривдити, — йому не подобаюся особисто я.

— Ні, Блісс. Такого просто не може бути.

— Пеле, не всі мусять любити мене просто тому, що любиш ти. Дозволь пояснити. Трев — гаразд, Тревіз — вважає мене роботом.

Зазвичай незворушні риси Пелората набули приголомшеного виразу.

— Та годі, він не може вважати тебе штучною людською істотою.

— Що в цьому дивного? Гею заселяли за допомогою роботів. Це відомий факт.

— Роботи можуть допомагати, як це роблять машини, але заселили Гею люди — люди із Землі. Так вважає Тревіз. Я це знаю.

— Про Землю в пам’яті Геї нічого немає, як я казала тобі й Тревізу. Але в наших найдавніших спогадах, навіть після тих трьох тисяч років, яких немає в колективній свідомості, є роботи, які працювали над завершенням перетворення Геї на придатний до життя світ. Також у ті часи ми формували Гею як єдиний планетарний розум — на це знадобилося багато часу, Пеле, любий, і це ще одна причина, чому наші найперші спогади тьмяні, й, можливо, річ була не в тім, що їх стерла Земля, як думає Тревіз…

— Так, Блісс, — нетерпляче мовив Пелорат, — але що з роботами?

— Що ж, поки ми творили Гею, роботи покинули її. Ми не хотіли Геї з роботами, бо й донині переконані, що роботичний складник у довготривалій перспективі буде шкідливий для людського суспільства, ізольованого чи планетарного за природою. Я не знаю, як ми дійшли цього висновку, але, можливо, він базується на подіях особливо давнього періоду галактичної історії, тож пам’ять Геї туди не сягає.

— Якщо роботи її покинули…

— Так, але що як дехто з них лишився? Що як я одна з них? Можливо, мені п’ятнадцять тисяч років. Тревіз це підозрює.

Пелорат повільно похитав головою.

— Але ти не робот.

— Ти точно в цьому впевнений?

— Звісно, впевнений. Ти не робот.

— Звідки ти знаєш?

— Блісс, я знаю. У тобі нічого штучного. Краще за мене цього ніхто не може знати.

— Хіба я не можу бути настільки вигадливо збудована, що в усіх аспектах, від найбільшого до найменшого, мене не відрізнити від справжньої? Якби це було так, як би ти побачив різницю між мною і людиною?

— Не думаю, що можливо створити щось настільки хитромудре, — мовив Пелорат.

— Але що якби це було можливо, попри те що ти думаєш?

— Я просто в це не вірю.

— Тоді розгляньмо це як гіпотетичний випадок. Якби я була роботом, якого не відрізнити від людини, як би ти почувався?

— Ну, я… я…

— Якщо конкретно. Як би ти поставився до того, щоб кохатися з роботом?

Раптом Пелорат клацнув великим та середнім пальцем правої руки:

— Знаєш, є легенди про те, як жінки закохувались у штучних чоловіків, і навпаки. Я завжди вважав, що це певна алегорія, та ніколи не думав, що їх можна сприймати буквально. Звісно, ми з Ґоланом навіть ніколи не чули слова «робот» до посадки на Сейшеллі, але тепер, коли я про це думаю, ті штучні чоловіки та жінки мусили бути роботами. Вочевидь, такі роботи справді існували на початку історії. Це означає, що легенди треба переосмислити…

Він замислено замовк, і Блісс, почекавши хвильку, гучно ляснула в долоні. Пелорат підстрибнув.

— Пеле, любий. Своєю міфографією ти уникаєш питання. Питання ось яке: як би ти поставився до того, щоб кохатися з роботом?

Пелорат зніяковіло подивився на неї:

— Якого справді не відрізнити від людини?

— Так.

— Тоді мені здається, що робот, якого ніяк не відрізнити від людини, і є людиною. Якби ти була таким роботом, для мене ти була б людиною.

— Саме це я й хотіла від тебе почути, Пеле.

Пелорат вичекав, тоді запитав:

— Що ж, люба, тепер, коли ти почула це від мене, хіба не час сказати мені, що ти справжня людина й мені не треба сушити голову над гіпотетичними ситуаціями?

— Ні, цього я не скажу. Ти визначив справжню людину як об’єкт, що має всі ознаки справжньої людини. Якщо тебе влаштовує наявність у мене цих ознак, тоді розмову закінчено. У нас є робоче визначення, й іншого не потрібно. Усе ж таки звідки мені знати, що ти не робот, якого не відрізнити від людини?

— Бо я кажу тобі, що це не так.

— Ага, однак, якби ти був роботом, якого не відрізнити від людини, тобі могли б прописати здатність стверджувати, що ти справжня людина, та навіть самому в це вірити.. Робоче визначення — все, що в нас є і може бути.

Вона обвила руками шию Пелората й поцілувала його. Поцілунок ставав дедалі пристраснішим і тривав, аж доки Пелорат не зумів трохи приглушено вичавити:

— Але ж ми пообіцяли не бентежити Тревіза й не перетворювати корабель на гніздечко для молодят.

— Давай віддамося почуттям, — стала вмовляти його Блісс, — і не лишимо собі часу думати про обіцянки.

— Але я не можу так вчинити, люба, — стурбовано мовив Пелорат. — Знаю, це мусить дратувати тебе, Блісс, але я постійно думаю і за характером не схильний віддаватися емоціям. Це вироблена за роки звичка, і, напевно, іншим вона дуже не до вподоби. Я ніколи не жив із жінкою, яка рано чи пізно не починала цьому противитися. Моя перша дружина… Хоча, гадаю, обговорювати це буде недоречно…

— Так, доволі недоречно, але не смертельно. Ти теж не перший мій коханець.

— Ох! — мовив Пелорат радше розгублено, а тоді, зауваживши легку усмішку Блісс, додав: — Тобто, звісно ж. Я й не очікував, що міг би… Словом, моїй першій дружині це не подобалося.

— Але мені подобається. Мені твої нескінченні поринання в думки здаються привабливими.

— У це я не вірю, але мені спало на думку ще дещо. Робот чи людина — немає значення. У цьому ми погоджуємося. Однак я ізолят, і тобі це відомо. Я не частина Геї, і коли ми усамітнюємося, ти ділишся емоціями за межами Геї, навіть якщо дозволяєш мені ненадовго взяти в цьому участь, утім це мають бути не настільки потужні емоції, які ти переживала б, якби Гея кохалася з Геєю.

— Кохання з тобою, Пеле, дарує свою втіху, — сказала Блісс. — Далі я не зазираю.

— Але питання не лише в тому, що ти кохаєш мене. Ти — не лише ти. Що як Гея вважатиме це збоченням?

— Якщо вважатиме, я знатиму, бо я і є Гея. А оскільки я насолоджуюся тобою, то й Гея теж. Коли ми кохаємося, вся Гея так чи інак розділяє ці відчуття. Коли я кажу, що кохаю тебе, це означає, що Гея кохає тебе, хоча лише тому складнику, яким я є, відведено безпосередню роль. Здається, тебе це бентежить.

— Те, що я ізолят, Блісс. Я цього достоту не розумію.

— Завжди можна провести аналогію з тілом ізолята. Коли ти насвистуєш мелодію, насвистувати її хоче все твоє тіло, ти як організм, але безпосереднє завдання доручено твоїм губам, язику та легеням. Твій великий палець на правій нозі не робить нічого.

— Він може підстукувати мелодії.

— Але це не обов’язково для насвистування. Підстукування великим пальцем — не сама дія, а реакція на неї, і справді, всі частини Геї можуть у якийсь спосіб реагувати на мою емоцію, як я реагую на їхню.

— Припускаю, соромитися через це немає сенсу.

— Ніякого.

— Але це дає мені химерне відчуття відповідальності. Коли я намагаюся зробити тебе щасливою, то розумію, що мушу намагатися зробити щасливим кожен організм на Геї.

— Кожен атом — і ти робиш. Ти докладаєшся до почуття спільної радості, яким я коротко з тобою ділюся. Гадаю, твій внесок надто малий, щоб його було легко вирахувати, але він є, і це знання мусить посилювати твою радість.

— Хотів би я бути впевненим, що Ґолан достатньо заклопотаний маневруванням у гіперпросторі, щоб деякий час лишатися в кабіні пілота, — промовив Пелорат.

— Прагнеш медового місяця, так?

— Так.

— Тоді знайди папірець, напиши на ньому «Гніздечко молодят», прикріпи зовні на дверях, і якщо він захоче увійти — це його проблема.

Так Пелорат і вчинив, і саме під час подальших приємних дій «Далека зірка» зробила стрибок. Ані Пелорат, ані Блісс цього не помітили, та й не змогли б, навіть якби звертали увагу.

2

Минуло лише кілька місяців, відколи Пелорат познайомився з Тревізом і вперше полишив Термінус. До того за понад пів століття (за галактичним стандартом) свого життя він жодного разу не покидав поверхні планети.

Як науковець сам собі уявляв, за ці місяці він став стріляним горобцем. Пелорат побачив три планети з космосу: сам Термінус, Сейшелл і Гею. А тепер споглядав на екрані четверту, хоч і через підконтрольний комп’ютеру телескопічний пристрій. Четвертою планетою був Компореллон.

І знову, вчетверте, Пелорат був дещо розчарований. Він чомусь і досі думав, ніби дивитися на населений світ із космосу означало бачити контури його континентів, оточених морем; або ж, якщо світ був сухим, обриси озер із навколишнім суходолом.

Але це було не так.

Якщо світ заселений, у ньому є атмосфера, а також гідросфера. А якщо там є повітря і вода, то бували хмари; а якщо були хмари, вони затуляли краєвид. Тож Пелорат знову збагнув, що дивиться на білі закрути з де-не-де помітними проблисками блідо-блакитного чи іржаво-брунатного.

Він похмуро замислився, чи можна визначити світ, якщо вивести на екран його зображення з висоти, скажімо, трьохсот тисяч кілометрів. Як відрізнити один хмарний закрут від іншого?

Блісс трохи занепокоєно зиркнула на Пелората.

— У чому річ, Пеле? Ти начебто не радий.

— Мені здається, що всі планети з космосу однакові.

— І що з того, Янове? — спитав Тревіз. — Усі берегові лінії на горизонті Термінуса теж однакові, якщо не знати, що шукати — конкретну гірську вершину чи конкретний прибережний острівець цікавої форми.

— Насмілюся спитати, — з помітним невдоволенням зазначив Пелорат, — що можна відшукати в масі рухливих хмар? Навіть якщо спробувати, перш ніж ви визначитесь, ці хмари вже попливуть на нічний бік планети.

— Придивіться уважніше, Янове. Якщо ви простежите за формою хмар, то помітите, що вони зазвичай складаються у візерунок, який оплітає планету і рухається навколо центру. Цей центр приблизно розташований на одному з полюсів.

— Котрому? — поцікавилася Блісс.

— Оскільки відносно нас планета обертається за годинниковою стрілкою, ми за визначенням дивимося на південний полюс. А оскільки центр мусить бути десь за п’ятнадцять градусів від термінатора — межі світла та тіні, — а планетарна вісь нахилена під двадцять одним градусом до перпендикуляра площини обертання, зараз середина весни чи середина літа, залежно від того, рухається полюс від термінатора чи до нього. Якщо попрошу, комп’ютер може обрахувати орбіту і якнайшвидше мені її повідомити. Столиця на північному боці екватора, тож зараз там середина осені чи зими.

— Ви здатні все це визначити? — спохмурнів Пелорат. Він вдивлявся у хмарний шар — неначе думав, що той може чи мусить до нього заговорити, але, звісно, це було не так.

— І не лише це, — продовжив Тревіз, — але якщо ви глянете на полярні регіони, то помітите, що в шарі хмар начебто немає просвітів, коли вони відходять від полюсів. Насправді просвіти є, але крізь них ви бачите кригу, тож це біле на білому.

— Ага, — озвався Пелорат. — Гадаю, на полюсах це очікувано.

— На населених планетах — безперечно. Безживні планети можуть не мати повітря чи води або ж мати явні ознаки того, що хмари чи лід утворені не з води. На цій планеті таких ознак немає, тож ми знаємо, що дивимося на водяні хмари та водяний лід. Наступне, що ми помічаємо, це ділянку неторканого білого з денного боку термінатора, і досвідчене око одразу бачить, що вона більша за середню. Крім цього, можна зауважити такий собі помаранчевий відблиск світла, доволі тьмяний, і це означає, що сонце Компореллона відчутно холодніше за сонце Термінуса. Хоча Компореллон розташований ближче до свого сонця, ніж Термінус до свого, та все ж не достатньо близько, щоб компенсувати нижчу температуру. Отже, Компореллон — дуже-дуже холодний населений світ.

— Ви читаєте це як книгу, старий друже, — із захватом озвався Пелорат.

— Не дивуйтеся надто сильно, — лагідно всміхнувся Тревіз. — Комп’ютер надав мені потрібну статистику, а також дані про середню температуру — доволі низьку. Неважко зробити висновки щодо чогось уже відомого. Власне, Компореллон перебуває на межі льодовикового періоду і переживав би його, якби розташування континентів краще годилося для цього стану.

— Мені не подобається холодний світ. — Блісс прикусила нижню губу.

— У нас є теплий одяг, — сказав Тревіз.

— Неважливо. Люди насправді не пристосовані до холодної погоди. У нас немає ні товстого хутра чи пір’я, ні достатньої кількості підшкірного жиру. Якщо у світі є холодна погода, це свідчить про певне недбале ставлення до добробуту його частин.

— Гея — рівномірно теплий світ?

— Так, більша її частина. На ній є холодні зони для пристосованих до холоду рослин та тварин і деякі спекотні зони для пристосованих до спеки, але здебільшого Гея рівномірно тепла, і там ніколи не буває некомфортно спекотно чи холодно для тих, хто звик до помірних температур, зокрема, звісно, і людей.

— Людей, авжеж. Усі частини Геї в цьому сенсі живі та рівні, однак деякі, як-от люди, очевидно рівніші за інших.

— Облиште дурний сарказм, — мовила Блісс без натяку на ущипливість. — Рівень та інтенсивність свідомості мають значення. Людина — корисніша частинка Геї, ніж камінь тієї ж ваги, тож властивості та функції Геї як цілого цілком обґрунтовано найсприятливіші саме для людини — хоча й не настільки, як у ваших світах ізолятів. Крім цього, часом вони сприяють й іншим частинам, коли Гея цього потребує. На тривалий час пріорітет можуть мати навіть кам’яні надра. Ті теж вимагають уваги, бо за її браком можуть постраждати всі частини Геї. Ми ж не хочемо зайвого виверження вулкана, правда?

— Ні, — відповів Тревіз. — Зайвого — ні.

— Ви не дуже вражені, правда?

— Слухайте, у нас є світи, холодніші за середньостатистичні, і є тепліші; є світи, переважно вкриті тропічними лісами, і світи величезних саван. Немає двох схожих світів, і кожен із них слугує домівкою тим, хто до нього звик. Я звичний до відносно м’якої погоди Термінуса — ми, власне, приборкали її майже до рівня помірності Геї, але мені подобається хоча б тимчасово вириватись куди-інде. Чого немає в Геї, Блісс, але є в нас, так це різноманіття. Якщо Гея розшириться до Галаксії, чи змусять кожен світ Галактики стати помірним? Одноманітність буде нестерпна.

— Якщо це так, і різноманіття здаватиметься бажаним, різноманіття буде підтримано.

— Наче, так би мовити, дарунок від центрального комітету? — сухо спитав Тревіз. — У межах прийнятного для них, звісна річ? Я б усе ж таки лишив це природі.

— Але ви не лишили це природі. Усі населені світи Галактики видозмінювали. Кожен із них на початку перебував у не­комфортному для людства природному стані, і кожен з них перетворювали, доки вони не ставали настільки помірними, наскільки це було можливо. Якщо цей світ холодний, я певна, це тому, що його мешканці не могли відігріти його більше без непомірних витрат. І навіть так можна бути впевненими, що території, які вони безпосередньо населяють, штучно доведено до м’якого клімату. Тож облиште цю надмірну праведність про «лишити це природі».

— Припускаю, ви говорите від імені Геї.

— Я завжди говорю від імені Геї. Я і є Гея.

— Тоді, якщо Гея настільки впевнена у власній вищості, навіщо вам потрібне моє рішення? Чому ви не почали без мене?

Блісс помовчала, ніби збираючись із думками, і відповіла:

— Тому що надмірна віра в себе нерозважлива. Природно, що ми бачимо власні позитивні риси краще за недоліки. Ми прагнемо чинити правильно — не на нашу думку, а об’єктивно, якщо об’єктивна рація взагалі існує. Ваш підхід здається нам максимально наближеним до об’єктивної правильності, тож ми йдемо за вами.

— Ага, я аж такий об’єктивний, — із жалем сказав Тревіз, — що навіть не розумію власного рішення та шукаю йому виправдання.

— Ви його знайдете.

— Сподіваюся.

— Власне, старий друже, — втрутився Пелорат, — мені здається, що в цій останній суперечці доволі легко взяла гору Блісс. Чому ви не визнаєте, що її аргументи виправдовують ваше рішення зробити Гею майбутнім трендом для людства?

— Бо я не чув цих аргументів, коли ухвалював рішення, — відрізав Тревіз. — Я не знав усіх цих подробиць про Гею. На мене вплинуло щось інше, принаймні підсвідомо; щось, не залежне від даних про Гею, але точно ґрунтовніше. І саме це я щосили намагаюся збагнути.

— Не сердіться, Ґолане. — Пелорат примирливо підняв руку.

— Я не серджуся. Я просто під нестерпним тиском. Не хочу бути центром уваги Галактики.

— Я вас у цьому не звинувачую, Тревізе, — мовила Блісс, — і мені справді шкода, що ваша суть поставила вас у таке становище. Коли ми сідатимемо на Компореллон?

— Через три дні й лише після того, як зупинимось на одній із пропускних станцій на орбіті над ним.

— Із цим не має виникнути проблем, правда? — спитав Пелорат.

Тревіз знизав плечима.

— Залежить від кількості кораблів, які наближаються до світу, кількості наявних пропускних станцій, і передусім від конкретних правил. Там можуть і відмовити в допуску. Ці правила час від часу змінюються.

— Що значить «відмовити в допуску»? — обурився Пелорат. — Як вони можуть відмовити в допуску громадянам Фундації? Хіба Компореллон не належить до володінь Фундації?

— Що ж, і так, і ні. Тут є чутливе питання букви закону, і я не впевнений, як її тлумачить Компореллон. Гадаю, є шанс, що нам відмовлять у доступі, але не думаю, що значний.

— А що ми робитимемо, якщо відмовлять?

— Я не певен, — сказав Тревіз. — Зачекаймо й подивімося, що станеться, перш ніж мучитися складанням запасних планів.

3

Тепер вони достатньо наблизилися до Компореллона, щоб він поставав масивною сферою навіть без телескопічного збільшення. Однак, якщо все-таки збільшити додатково, можна було роздивитися пропускні станції. Вони випиналися над планетою вище за більшість орбітальних споруд і були добре освітлені.

Оскільки «Далека зірка» наближалася з боку південного полюса планети, половина сфери була постійно залита сонцем. Звісно, пропускні станції на нічному боці видавалися яскравішими спалахами світла. Розмістили їх дугою й із рівними проміжками. Шість із них було видно (плюс, безпереч­но, шість на денному боці), і всі вони кружляли над планетою з однаковою і рівномірною швидкістю.

Відчуваючи деякий трепет від цього видива, Пелорат спитав:

— Ближче до планети є інші джерела світла. Що це?

— Я не знаю планету досконально, тож не можу сказати, — відповів Тревіз. — Це можуть бути орбітальні фабрики, лабораторії чи обсерваторії, або навіть населені пункти. Деякі планети воліють затемняти ззовні всі орбітальні об’єкти, крім пропускних станцій. Термінус, наприклад. Компореллон, вочевидь, ліберальніший.

— На яку саме станцію ми прямуємо, Ґолане?

— Залежить від них. Я надіслав запит на посадку на Компореллон, і зрештою ми отримаємо вказівки щодо того, на яку пропускну станцію летіти та коли. Багато залежить від того, скільки новоприбулих кораблів намагаються наразі ввійти. Якщо біля кожної станції вишикувався з десяток кораблів, у нас немає вибору, крім як потерпіти.

— Я була на гіперпросторових відстанях від Геї лише двічі, — зауважила Блісс, — і обидва рази то було на чи біля Сейшелла. Я ніколи не залітала аж так далеко.

— Це має значення? — уважно зиркнув на неї Тревіз. — Ви ж досі Гея, чи не так?

Якусь мить Блісс здавалася роздратованою, але тоді майже присоромлено хихотнула.

— Мушу визнати, Тревізе, цього разу ви мене підловили. У слова «Гея» подвійне значення. Воно може означати фізичну планету як твердий сферичний об’єкт у космосі, але також живий об’єкт, частиною якого є ця сфера. Строго кажучи, ми мусимо використовувати для цих двох різних понять два різних слова, але геянці завжди розуміють із контексту, про яке йдеться. Визнаю, ізолята це може часом заплутувати.

— Що ж, тоді, якщо ви визнаєте, що перебуваєте в багатьох тисячах парсеків від Геї як сфери, чи досі ви є частиною Геї як організму?

— Я досі Гея.

— Жодного послаблення?

— Загалом ні. Певна, я вже казала, що лишатися Геєю через гіперпростір дещо складніше, але я лишаюся.

— Чи не спадало вам на думку, що Гею можна вважати галактичним кракеном — легендарним монстром із мацаками, які сягають скрізь? Вам достатньо поселити кількох геянців у кожному населеному світі — і, фактично, отримаєте Галаксію. Власне, ви могли вже це зробити. Де розкидано ваших геянців? Припускаю, один чи два є на Термінусі й один чи два на Тренторі. Де ще?

Блісс було помітно незатишно.

— Я сказала, що не брехатиму вам, Тревізе, але це не означає, що я почуваюся зобов’язаною розкривати вам всю правду. Дечого вам немає потреби знати, зокрема осіб і місць перебування окремих частин Геї.

— Чи є потреба мені знати причину існування цих мацаків, Блісс, навіть якщо я не знаю, де вони?

— На думку Геї, немає.

— Але, припускаю, я можу вгадати. Ви вірите, що є хранителями Галактики.

— Ми прагнемо мати стабільну та безпечну Галактику, мирну та квітучу. План Селдона, принаймні за початковим задумом Гарі Селдона, передбачає встановлення Другої Галактичної Імперії, стабільнішої та дієвішої за Першу. План, який постійно видозмінювала та покращувала Друга Фундація, поки що працював добре.

— Але Гея не хоче Другої Галактичної Імперії у звичному сенсі, чи не так? Ви прагнете Галаксії — живої Галаксії.

— Оскільки ви це дозволили, ми сподіваємося з часом отримати Галаксію. Якби рішення було не на нашу користь, ми боролися б за Другу Імперію Селдона й зробили б її якомога безпечнішою.

— Але що не так із… — Тревіз вловив тихий звук, схожий на свердлення. — Комп’ютер подає мені сигнал. Гадаю, він отримує вказівки щодо пропускної станції. Я повернуся.

Він зайшов у кабіну пілота, поклав долоні на розмітку на поверхні столу та виявив, що це справді були вказівки щодо конкретної пропускної станції, до якої йому треба було прямувати, — координати відносно лінії від центра Компореллона до його північного полюса, встановлений маршрут наближення.

Тревіз просигналив, що згоден, і на хвильку присів.

План Селдона! Він давно про нього не думав. Перша Галактична Імперія пала, а Фундація п’ятсот років розросталася, спершу конкуруючи з Імперією, а потім на її руїнах — усе згідно з Планом.

Потім було вторгнення Мула, що деякий час загрожував розтрощити План на друзки, однак Фундація втрималася — можливо, з допомогою завжди прихованої Другої Фундації, а можливо, і ще краще прихованої Геї.

Тепер Плану загрожувало дещо значно серйозніше, ніж Мул. Від відновлення імперії його буде переспрямовано до чогось, геть не схожого на будь-що в історії — Галаксії. І Тревіз сам на це погодився.

Але чому? Невже в Плані була хиба? Ґрунтовна хиба?

Якусь минущу мить Тревізові здавалося, що ця хиба справді існувала, і що він знав, у чому вона полягала, знав це, коли ухвалював своє рішення, — але знання, якщо то було воно, щезло так само швидко, як і з’явилося, і він лишився ні з чим.

Можливо, йому просто здалося — і тоді, коли він вирішував, і зараз. Усе ж таки він нічого не знав про План поза основними, побудованими на психоісторії припущеннями. Подробиць він не мав і точно анітрохи не розумівся на математичних обчисленнях.

Він заплющив очі й замислився…

Нічого.

Можливо, допоможе додаткова потужність від комп’ютера? Він поклав долоні на поверхню столу та відчув тепло обійм долонь. Заплющив очі і знову замислився…

Усе одно нічого.

4

Компореллонець, який ступив на борт корабля, мав голографічне посвідчення особи. На ньому досконало чітко було зображено його округле й трохи заросле бородою обличчя, а нижче зазначено ім’я: А. Кендрей.

То був коротун з однаково округлими лицем і тілом; він мав свіжий, доброзичливий вигляд і манери й задивлявся на корабель із помітним зачудуванням.

— Як ви так швидко спустилися? — спитав він. — Ми очікували вас тільки через дві години.

— Це корабель нової моделі, — з ухильною ввічливістю відповів Тревіз.

Однак Кендрей був не таким юним і невинним, яким здавався. Він зайшов у кабіну пілота й одразу констатував:

— Гравітаційний?

Тревіз не бачив сенсу заперечувати щось настільки очевидне, тож безвиразно мовив:

— Так.

— Дуже цікаво. Про них чуєш, але чомусь ніколи не бачиш. Двигуни в корпусі?

— Саме так.

— Комп’ютерні мікросхеми теж? — Кендрей перевів погляд на комп’ютер.

— Так. Принаймні так мені казали. Я не перевіряв.

— Що ж. Мені потрібна інформація про корабель: номер двигуна, місце виготовлення, ідентифікаційний номер, уся начинка. Я певен, це все є в комп’ютері, тож він може видати потрібні мені офіційні дані за пів секунди.

Це забрало не набагато довше. Кендрей знову роззирнувся:

— Ви утрьох — це всі люди на борту?

— Саме так.

— Живі тварини? Рослини? Стан здоров’я?

— Ні, ні, і добрий, — рішуче відповів Тревіз.

— Гм, — озвався Кендрей, роблячи нотатки. — Чи не могли б ви покласти сюди долоню? Стандартна перевірка. Праву, будь ласка.

Тревіз несхвально зиркнув на пристрій. Його використовували дедалі повсюдніше й швидко вдосконалювали. Нерозвиненість світу можна було визначити з одного погляду за нерозвиненістю тамтешнього мікродетектора, однак навіть на найвідсталіших планетах він був. Його почали використовувати після остаточного розпаду Імперії, коли кожен колишній фрагмент цілого прагнув захиститися від хвороб і чужорідних мікроорганізмів усіх інших фрагментів.

— Що це? — тихо поцікавилася Блісс, витягнувши шию, щоб розгледіти пристрій спершу з одного боку, а тоді з іншого.

— Гадаю, це називається мікродетектор, — відповів Пелорат.

— Нічого таємничого, — додав Тревіз. — Це пристрій, який автоматично перевіряє частину твого тіла, всередині та зовні, на предмет будь-яких мікроорганізмів, здатних переносити хворобу.

— Також він класифікує мікроорганізми, — пояснив Кендрей, у чиєму голосі більш ніж явно чулася гордість. — Його розробили просто тут, на Компореллоні. І якщо ви не проти, я досі чекаю вашу праву руку.

Тревіз устромив свою правицю в пристрій і спостерігав, як рядами горизонтальних ліній протанцювали низки маленьких червоних позначок. Кендрей торкнувся контактного сенсора, і мікродетектор негайно видав кольорову факсимільну копію.

— Будьте ласкаві підписати, сер.

Тревіз послухався.

— Наскільки все погано? — спитав він. — Мені ж не загрожує серйозна небезпека, правда?

— Я не медик, — сказав Кендрей, — тож не можу сказати подробиць, але він не показує жодних ознак, які вимагають не пускати вас чи помістити в карантин. Це все, що мене цікавить.

— Оце мені пощастило, — сухо озвався Тревіз і трусонув рукою, позбуваючись залишків легкого поколювання.

— Ви, сер, — провадив далі Кендрей, і Пелорат дещо непевно встромив руку, а тоді підписав факсиміле.

— І ви, мем?

За кілька секунд Кендрей втупився у результат.

— Нічого схожого раніше не бачив. — Він благоговійно підвів погляд на Блісс. — Негативний. Повністю.

— Як чудово. — Блісс чарівно всміхнулася.

— Так, мем. Я вам заздрю. — Він знову глянув на перше факсиміле та мовив: — Ваші документи, містере Тревіз.

Тревіз надав їх. Зиркнувши, Кендрей знову здивовано підняв очі:

— Депутат законодавчого органу Термінуса?

— Саме так.

— Високопоставлений чиновник Фундації?

— Так точно, — незворушно підтвердив Тревіз. — Тож покінчімо із цим якомога швидше, гаразд?

— Ви капітан корабля?

— Так.

— Мета відвідин?

— Безпека Фундації, і це вся відповідь, яку я вам надам. Ви розумієте?

— Так, сер. Скільки ви маєте намір тут пробути?

— Не знаю. Можливо, тиждень.

— Дуже добре, сер. А цей джентльмен?

— Це доктор Янов Пелорат. У вас тут є його підпис, і я за нього ручаюся. Він науковець із Термінуса і мій асистент у справі моїх відвідин.

— Розумію, сер, але я мушу побачити його документи. Боюся, правило є правило. Сподіваюся, ви зрозумієте, сер.

Пелорат вручив свої документи. Кендрей кивнув:

— А ви, міс?

— Немає потреби тривожити пані, — тихо мовив Тревіз. — За неї я теж ручаюся.

— Так, сер. Але мені потрібне посвідчення.

— Боюся, у мене немає ніяких документів, сер, — сказала Блісс.

— Перепрошую? — спохмурнів Кендрей.

— Юна пані нічого із собою не взяла, — пояснив Тревіз. — Недбалість. Усе абсолютно як слід. Я беру на себе повну відповідальність.

— Хотів би я вам це дозволити, але не маю права. Відповідаю за це я. За нинішніх обставин це не дуже й важливо. Отримати дублікати навряд буде проблема. Юна пані, припускаю, з Термінуса?

— Ні.

— Тоді звідкись із території Фундації?

— Власне, ні.

Кендрей із цікавістю глянув на Блісс, тоді знову на Тревіза.

— Це ускладнює справу, депутате. На те, щоб отримати дублікат зі світу за межами Фундації, може знадобитися додатковий час. Оскільки ви не громадянка Фундації, міс Блісс, мені потрібна назва світу, де ви народилися, та світу, громадянкою якого ви є. Потім вам доведеться зачекати надходження дублікатів.

— Послухайте, містере Кендрей, я не бачу причин для затримки. Я високопоставлений чиновник уряду Фундації та прибув сюди з надзвичайно важливою місією. Мене не мусить затримувати банальна перевірка документів.

— Це не мені вирішувати, депутате. Якби все залежало від мене, я пропустив би вас на Компореллон просто зараз, однак кожну мою дію визначає товста інструкція. Я мушу її дотримуватися, або її використають проти мене. Звісно, припускаю, на вас чекає якась особа з компореллонського уряду. Якщо ви скажете мені, хто це, я зв’яжуся з ним, і якщо він накаже мені вас пропустити, то так і буде.

Тревіз повагався мить.

— Це буде нерозсудливо, містере Кендрей. Чи можу я поговорити з вашим безпосереднім начальником?

— Звісно, можете, але отак одразу з ним побачитися не вдасться…

— Я певен, він одразу ж прийде, коли зрозуміє, що говоритиме із чиновником Фундації…

— Власне, — мовив Кендрей, — якщо між нами, це тільки все ускладнить. Вам відомо, що ми не входимо до метропольної території Фундації. Ми — приєднана держава, і ставимося до цього серйозно. Люди не хочуть, щоб їх уважали маріонетками Фундації — я лише вживаю популярний вислів, ви ж розумієте, — і натомість щосили демонструють незалежність. Мій начальник цілком може розраховувати на бонуси, якщо не дозволить надати особливу послугу чиновнику Фундації.

Обличчя Тревіза спохмурніло.

— І ви теж?

— Я не втручаюсь у політику, сер, — похитав головою Кендрей. — Мені ніхто й ні за що бонусів не дає. Я просто радий, коли мені дають зарплату. Привілеїв я не отримую, а от догану — можу, і то доволі легко. Мені шкода, але це так.

— Ви знаєте, що з моєю посадою я можу про вас подбати.

— Ні, сер. Перепрошую, якщо це звучить безцеремонно, але не думаю, що можете. І мені соромно казати це, сер, але прошу, не пропонуйте мені нічого цінного. Із чиновників, які приймають такі речі, роблять показові приклади для інших, і нині таке доволі вміло виявляють.

— Я не мав наміру вас підкуповувати. Я думаю лише про те, що може зробити з вами мер Термінуса, якщо ви завадите моїй місії.

— Депутате, я буду в повній безпеці, доки зможу сховатися за інструкцією. Якщо члени Президії Компореллона отримають якусь догану від Фундації, це їхня проблема, а не моя. Але якщо це допоможе, сер, я можу пропустити вас із доктором Пелоратом на вашому кораблі. Якщо ви залишите міс Блісс тут, на станції, ми затримаємо її на деякий час і відішлемо вниз, на поверхню, щойно надійдуть дублікати її документів. Якщо з якоїсь причини її документи будуть недоступні, ми відішлемо пані назад до її світу комерційним рейсом. Але боюся, в такому разі комусь доведеться оплатити її переліт.

Тревіз помітив вираз обличчя Пелората після цих слів і мовив:

— Містере Кендрей, я можу поговорити з вами сам на сам у кабіні пілота?

— Що ж, гаразд, але я не можу довго затримуватися на борту, бо до мене виникнуть запитання.

— Це не забере багато часу.

У кабіні пілота Тревіз демонстративно щільно зачинив двері, тоді тихо сказав:

— Я багато де бував, містере Кендрей, однак ніде так сильно не наголошували на незначних нюансах міграційних правил, а надто для громадян і чиновників Фундації.

— Але дівчина не з Фундації.

— Все одно.

— Ці речі циклічні. У нас були скандали, і зараз усе непросто. Якщо ви повернетеся наступного року, цілком імовірно, що у вас не виникне ніяких труднощів, але просто зараз я нічого не можу вдіяти.

— Спробуйте, містере Кендрей, — голос Тревіза пом’як­шився. — Я віддамся на вашу милість і попрошу вас як чоловік чоловіка. Ми з Пелоратом уже давно виконуємо цю місію. Він і я. Лише він і я. Ми з ним добрі друзі, але це дещо самотньо, якщо ви мене розумієте. Деякий час тому Пелорат зустрів цю панянку. Мені не треба розповідати вам, що сталося, але ми вирішили взяти її з собою. Час від часу вона йде на користь нашому здоров’ю. Але річ у тім, що в Пелората є стосунки вдома на Термінусі. Мене ніщо не стримує, ви розумієте, але Пелорат — старший чоловік, а в цьому віці вони відчувають деякий… розпач. Їм треба повернути юність чи щось таке. Він не може відмовитися від дівчини. Водночас, якщо її хоч раз згадати офіційно, старого Пелората на Термінусі після повернення чекатиме купа неприємностей. Зрозумійте, у цьому ніякої шкоди. Міс Блісс, як вона себе називає — хороше ім’я, зважаючи на її професію, — не дуже кмітлива мала; цього ми від неї й не очікуємо. Чи варто взагалі її згадувати? Хіба ви не можете зазначити на цьому кораблі лише мене з Пелоратом? Лише нас тут і було зазначено, коли ми відлетіли з Термінуса. Про жінку необов’язково повідомляти офіційно. Все ж таки вона не має жодних хвороб, ви самі це зазначили.

— Я насправді не хочу завдавати вам незручностей, — скривився Кендрей. — Я розумію ситуацію і, повірте, співчуваю. Слухайте, якщо ви думаєте, що кількамісячні зміни на цій станції дуже тішать, подумайте ще раз. І персонал тут не змішаної статі, тільки не на Компореллоні. — Він похитав головою. — І в мене теж є дружина, тож я розумію. Але слухайте, навіть якщо я вас пропущу, щойно стане відомо, що, гм, пані не має документів, вона опиниться у в’язниці, а у вас із містером Пелоратом будуть проблеми, про які дізнаються на Термінусі. А я сам точно вилечу з роботи.

— Містере Кендрей, повірте мені. Щойно я опинюсь на Компореллоні, то буду в безпеці. Я зможу поговорити про свою місію з деякими потрібними людьми, і після цього жодних проблем не виникне. Я повністю відповідаю за те, що тут відбуватиметься, навіть якщо про це стане відомо — у чому я сумніваюся. Ба більше, я порекомендую підвищити вас, і це станеться, бо я особисто простежу, щоб Термінус не зглянувся ні над ким, хто вагатиметься. І ми зможемо дати Пелоратові спокій.

Кендрей повагався, тоді сказав:

— Гаразд. Я вас пропущу, але попереджаю: із цієї хвилини я починаю обдумувати спосіб врятувати свою дупу, якщо це спливе. Я не збираюся робити нічого, щоб урятувати ваші. Ба більше, я знаю, як це працює на Компореллоні, а ви ні, і Компореллон не найлегший світ для тих, хто порушує правила.

— Дякую, містере Кендрей, — сказав Тревіз. — Запевняю вас, проблем не виникне.

1

Їх пропустили. Станція позаду зіщулилася до дедалі тьмянішої зорі, і вже за пару годин вони проходили хмарний шар.

Гравітаційному кораблеві не треба було торувати шлях довгим зниженням по спіралі, але й надто швидко нестися вниз він не міг. Незалежність від гравітації не означала незалежності від опору повітря. Корабель міг знижуватися по прямій, однак це все одно треба було робити обережно й не надто швидко.

— Куди саме ми потрапимо? — спитав зі збентеженим виглядом Пелорат. — Я не відрізняю у хмарах одного місця від іншого, старий друже.

— Я так само, — відповів Тревіз, — але в нас є офіційна голографічна мапа Компореллона, що передає форму суші та перебільшений рельєф і земельних висот, і океанічних глибин — а ще політичний розподіл. Мапа в комп’ютері, і цього достатньо. Він порівняє справжній вигляд суші й води з мапою, у такий спосіб правильно зорієнтувавши корабель, і тоді циклоїдним маршрутом спрямує нас до столиці.

— Якщо ми потрапимо до столиці, то одразу ж зануримось у політичний вир. Якщо цей світ виступає проти Фундації, як натякав чолов’яга на пропускній станції, ми напрошуємося на неприємності.

— З іншого боку, столиця — найпевніше, інтелектуальний центр планети, і якщо нам десь і пощастить знайти потрібну нам інформацію, то саме там. Що ж до протидії Фундації, то я сумніваюся, що вони зможуть надто відверто її демонструвати. Мер могла мене не дуже полюбляти, але навіть вона не дозволяла собі неналежного ставлення до депутата. Гарла Бранно не мала бажання створювати прецедент.

Блісс вийшла з туалету з досі вологими після миття руками. Не виказуючи ані дрібки занепокоєння, поправила одяг та мовила:

— До речі, сподіваюся, випорожнення ретельно перероб­ляються.

— А як інакше? — відповів Тревіз. — На скільки, думаєте, нам вистачить запасу води, якщо ми не перероблятимемо випорожнення? На чому, гадаєте, ростуть ці ретельно ароматизовані дріжджі, які ми їмо, щоб додати пряного смаку нашим замороженим продуктам? Сподіваюся, це не зіпсує вам апетит, моя практична Блісс.

— А хіба мусить? Звідки, гадаєте, походить їжа та вода на Геї, чи на цій планеті, чи на Термінусі?

— На Геї випорожнення, звісно, так само живі, як і ви.

— Не живі. Свідомі. Є різниця. Звісно, рівень їхньої свідомості дуже низький.

Тревіз зневажливо засопів, але не намагався відпові­дати.

— Піду до кабіни пілота, складу компанію комп’ютеру, — сказав він. — Хоча не те щоб вона йому була потрібна.

— Чи можемо ми прийти й допомогти вам складати йому компанію? — спитав Пелорат. — Я досі ніяк не звикну, що він може самотужки нас посадити, а також бачити інші кораблі, чи бурі, чи… що ще?

Тревіз широко всміхнувся.

— Звикайте, будь ласка. Цей корабель у набагато більшій безпеці під управлінням комп’ютера, ніж коли-небудь буде під моїм. Але, звісно, приходьте. Вам буде корисно бачити, що відбувається.

Вони летіли освітленим боком планети, бо, як пояснив Тревіз, мапу з комп’ютера легше буде порівняти з реальністю при світлі, ніж у темряві.

— Це ж очевидно, — зауважив Пелорат.

— Аж ніяк. Комп’ютер так само швидко робитиме висновки за інфрачервоним світлом, яке поверхня випромінює навіть у темряві. Проте довші інфрачервоні хвилі не дадуть комп’ю­терові тієї ж деталізації, що й видиме світло. Інакше кажучи, комп’ютер не настільки добре та точно бачить в інфрачервоному спектрі, а там, де в цьому немає необхідності, я хочу якнайменше ускладнювати йому завдання.

— Що як столиця на темному боці?

— Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, але якщо це так, то щойно порівняємо мапу з її околицями в денному світлі, зможемо доволі безпомильно прослизнути до столиці навіть у темряві. І задовго до того, як до неї наблизимось, вловлюватимемо зустрічні мікрохвильові промені та отримуватимемо повідом­лення, які спрямують нас до найзручнішого космопорту. Немає причин хвилюватися.

— Ви впевнені? — спитала Блісс. — Ви везете мене вниз без документів та світу народження, який місцеві люди визнають, — а я будь-що маю намір не згадувати в їхній присутності Гею. То що нам робити, якщо на поверхні в мене попросять ці папери?

— Це малоймовірно. Усі вважатимуть, що про це подбали на пропускній станції.

— Але що як спитають?

— От коли це станеться, тоді й будемо розбиратися. А тим часом не створюймо проблем із нічого.

— Доки ми розберемося, може бути надто пізно.

— Я скористаюся своєю винахідливістю, щоб надто пізно не було.

— До слова про винахідливість, як ви провели нас через пропускну станцію?

Тревіз глянув на Блісс і дозволив губам повільно розтягнутися в усмішці, з якою він скидався на бешкетного підлітка.

— Усього лише мізками.

— Що ви зробили, старий? — поцікавився Пелорат.

— Просто треба було дібрати належний аргумент. Я спробував погрози та ледь помітний натяк на підкуп. Звертався до його логіки та вірності Фундації. Ніщо не допомагало, тож я вдався до крайнього варіанта. Сказав, що ви, Пелорате, зраджуєте дружині.

— Дружині? Але ж, мій любий друже, у мене наразі немає дружини.

— Знаю, але він цього не знав.

— Припускаю, — мовила Блісс, — під «дружиною» ви маєте на увазі жінку, яка є постійною супутницею конкретного чоловіка.

— Трохи більше, Блісс. Законну супутницю, яка має відповідні права.

— Блісс, у мене немає дружини, — знервовано запевнив Пелорат. — Подеколи в минулому вона у мене була, але тривалий час уже ні. Якщо ти забажаєш пройти через законний ритуал…

— Ох, Пеле, — відмахнулася правою рукою Блісс, — навіщо мені цього хотіти? У мене незліченні супутники, настільки ж мені близькі, наскільки одна твоя рука близька до іншої. Лише ізоляти почуваються так відчужено, що їм доводиться за допомогою штучних звичаїв впроваджувати слабкий замінник справжніх стосунків.

— Але я і є ізолят, люба Блісс.

— Невдовзі ти будеш меншим ізолятом, Пеле. Можливо, ніколи повністю Геєю, але вже й не цілковитим ізолятом, і в тебе буде безліч супутників.

— Я хочу лише тебе, Блісс.

— Це тому, що ти нічого про це не знаєш. Ти збагнеш.

Протягом цієї розмови Тревіз із сутужним терпінням на обличчі вдивлявся в екран. Хмарний шар наблизився, і на якусь мить усе оповив сірий туман.

Мікрохвильове зображення, подумав він, — і комп’ютер одразу перемкнувся на виявлення радіолокаційних відображень. Хмари щезли, поступившись місцем поверхні Компореллона в штучних кольорах, із трохи розмитими та нестійкими межами між секторами різного складу.

— Це так відтепер усе буде виглядати? — дещо зачудовано спитала Блісс.

— Лише поки ми проходимо хмари. Тоді знову повернемося на сонячне світло. — Поки він говорив, світло й нормальна видимість повернулися.

— Зрозуміло. — Блісс обернулась до нього. — Але чого я не розумію, то це чому чиновникові на пропускній станції було важливо, зраджує Пел дружині чи ні.

— Я сказав, що якщо той тип, Кендрей, вас затримає, новини дійдуть до Термінуса, а отже, й до дружини Пелората. Тоді в Пелората будуть проблеми. Я не конкретизував, які саме, але намагався створити враження, ніби серйозні. Між чоловіками є таке собі братерство, — тепер Тревіз широко усміхався, — і один не виказуватиме іншого. Навіть допоможе, якщо попросять. Гадаю, мотивація така: наступного разу допомога може знадобитися тому, хто допоміг. Припускаю також, — додав він, — що схоже сестринство є серед жінок, але жінкою я ніколи не був, тож не мав можливості зблизька його спостерігати.

Обличчя Блісс нагадувало вродливу грозову хмару.

— Це жарт? — вимогливо спитала вона.

— Ні, я серйозно. Я не кажу, що цей Кендрей пропустив нас, лише щоб допомогти Янову уникнути гніву дружини. Чоловіче братерство могло просто додати вирішальний поштовх до моїх аргументів.

— Але це жахливо. Суспільство утримують і зв’язують докупи правила. Хіба це настільки легко — нехтувати правилами з банальних причин?

— Ну, — одразу почав захищатися Тревіз, — деякі правила самі собою є банальними. Мало які світи дуже прискіпливі щодо перетину меж свого простору в час миру та комерційного розквіту, які ми зараз маємо завдяки Фундації. З якихось причин Компореллон вибивається із загалу — напевно, якісь неочевидні внутрішньополітичні пертурбації. Чому ми маємо через це страждати?

— Це не стосується справи. Якщо ми будемо дотримуватися лише тих правил, які вважатимемо справедливими і обґрунтованими, жодне не протримається довго, бо не існує правила, яке хтось не вважав би несправедливим та необґрунтованим. А якщо ми прагнемо переслідувати власний зиск, як ми його бачимо, то завжди знайдемо причину вірити, що якесь правило, яке нам заважає, несправедливе й необґрунтоване. І тоді те, що почнеться з хитрої витівки, закінчиться анархією та катастрофою навіть для хитрого витівника, оскільки він також не переживе розпаду суспільства.

— Суспільство не розпадеться аж так легко. Ви говорите як Гея, а Гея ніяк не зможе зрозуміти спільноти вільних особистостей. Обґрунтовано та справедливо встановлені правила легко можуть втратити доцільність за зміни обставин, однак лишаться чинні за інерцією. І тоді не лише правильно, а й корисно порушувати ці правила, сповіщаючи в такий спосіб, що вони більше не потрібні, або й справді шкідливі.

— Тоді кожен злодій та вбивця може стверджувати, що служить людству.

— Ви вдаєтеся до крайнощів. У надорганізмі Геї панує автоматичний консенсус щодо суспільних правил, і нікому не спадає на думку їх порушувати. Так само можна сказати, що Гея втрачає рухливість і кам’яніє. У вільній спільноті, безперечно, є елемент безладу, але це ціна, яку потрібно платити за здатність спричинювати зміни та новації. Загалом ця ціна обґрунтована.

— Ви дуже помиляєтесь, якщо думаєте, що Гея втрачає рухливість і кам’яніє. — Голос Блісс підвищився на тон. — Ми постійно переосмислюємо наші вчинки, наші звички, наші погляди. Ми не тримаємося за них за інерцією і без причини. Гея вчиться з досвіду та роздумів і змінюється, коли це необхідно.

— Навіть якщо це так, переосмислення та навчання мусять бути повільними, бо на Геї немає нічого, крім Геї. Тут, на свободі, навіть коли майже всі погоджуються, рано чи пізно з’яв­ляються кілька незгодних, і в деяких випадках ці кілька можуть мати рацію. А якщо вони достатньо кмітливі, достатньо завзяті, мають достатньо рації, то зрештою переможуть і стануть героями для майбутніх епох — як-от Гарі Селдон, який удосконалив психоісторію, протиставив власні думки цілій Галактичній Імперії та переміг.

— Він перемагав лише поки що, Тревізе. Друга Імперія, яку він планував, не постане. Замість неї буде Галаксія.

— Та невже? — похмуро озвався Тревіз.

— Це було ваше рішення, і скільки б ви не сперечалися зі мною, відстоюючи ізолятів та їхню свободу бути дурними злочинцями, щось у прихованих глибинах вашої свідомості змусило вас погодитися зі мною/нами/Геєю, коли ви робили вибір.

— Те, що в прихованих глибинах моєї свідомості, я й шукаю, — ще похмуріше констатував Тревіз. — Починаючи звідти, — додав, вказуючи на екран, де до виднокраю розкинулося величне місто — скупчення низьких будівель на рівнині з рідкими хвильками пагорбів, в оточенні брунатних від легкого морозу полів.

— Шкода, — похитав головою Пелорат. — Я збирався спостерігати за наближенням, але захопився, слухаючи суперечку.

— Не зважайте, Янове. Зможете подивитися, коли відлітатимемо. Обіцяю тоді тримати рота на замку, якщо зможете переконати Блісс тримати під контролем власний.

І «Далека зірка» випустила мікрохвильовий промінь на місце посадки в космопорту.

2

Кендрей повернувся на пропускну станцію й похмуро спостерігав за прольотом «Далекої зірки». Його зміна добігла кінця, і він був помітно пригнічений.

Компореллонець якраз сідав за завершальну трапезу того дня, коли поруч усівся один із його товаришів — довготелесий чолов’яга із широко посадженими очима, тонким білявим волоссям і такими світлими бровами, що здавалося, нібито він узагалі їх не мав.

— Що таке, Кене? — спитав він.

Кендрей скривив губи.

— Щойно пройшов гравітаційний корабель, Ґатісе.

— Той дивний на вигляд, з нульовою радіоактивністю?

— Тому й не радіоактивний. Без пального. Гравітаційний.

— Той, за яким нам наказали спостерігати, так? — кивнув Ґатіс.

— Ага.

— І він дістався тобі. Ото пощастило.

— Не дуже й пощастило. На ньому була жінка без посвідчення особи, і я про неї не доповів.

— Що? Слухай, мені не кажи. Не хочу про це знати. Більше жодного слова. Ти хоч мені й товариш, але я не хочу ставати співучасником.

— Я за це не переживаю. Не дуже. Я мусив відіслати його вниз. Їм потрібен такий гравітаційний — чи будь-який гравітаційний, ти ж знаєш.

— Авжеж, але ти міг би принаймні доповісти про жінку.

— Не хотілося. Вона не одружена. Її просто підібрали для… для використання.

— Скільки чоловіків на борту?

— Двоє.

— І вони просто підібрали її для… для цього. Вони, напевно, з Термінуса.

— Саме так.

— На Термінусі на все начхати.

— Авжеж.

— Огидно. І їм це зійде з рук.

— Один із них був одружений і не хотів, щоб його дружина знала. Якби я доповів, дружина б дізналася.

— Хіба вона не на Термінусі?

— Так, але все одно дізналася б.

— Так йому й треба, щоб дружина про це знала.

— Згоден, але я за це не відповідатиму.

— Тебе приб’ють за те, що не доповів. Не хотіти створювати хлопцю проблеми — це не виправдання.

— А ти б доповів про нього?

— Гадаю, мені б довелося.

— Ні. Уряду потрібен цей корабель. Якби я наполіг на тому, щоб доповісти про жінку, чоловіки на кораблі передумали б сідати та вирушили б на якусь іншу планету. Уряду цього не хотілося б.

— Але чи повірять вони тобі?

— Гадаю, так. І ця жінка дуже приваблива. Уяви собі таку жінку, готову летіти з двома чоловіками, та одружених чоловіків, достатньо зухвалих, щоб цим скористатися. Знаєш, це спокусливо.

— Навряд би ти хотів, щоб твоя дружина дізналася, що ти таке кажеш, та навіть думаєш.

— І хто їй скаже? Ти? — виклично мовив Кендрей.

— Та ну, сам розумієш, що ні. — Обурення Ґатіса швидко вщухло, і він додав: — Знаєш, те, що ти пропустив цих хлопців, їм ніяк не на користь.

— Знаю.

— Унизу про це скоро дізнаються, і навіть якщо тобі це зійде з рук, то їм — ні.

— Знаю, але мені їх шкода. Які проблеми не створила б їм жінка, це ніщо порівняно з тими, які створить корабель. Капітан дещо зауважив…

Кендрей замовк, і Ґатіс пожадливо перепитав:

— Наприклад?

— Неважливо. Якщо це випливе, дістанеться мені.

— Я цього не повторюватиму.

— І я теж. Але мені шкода цих двох чоловіків із Термінуса.

3

Для будь-кого, хто бував у космосі та спостерігав його незмінність, справжній захват від космічного польоту починається під час посадки на нову планету. Земля мчить під тобою назад, поки ти мигцем зауважуєш суходіл і воду, геометричні площі й лінії, що можуть бути полями та дорогами. Виявляєш зелень рослинності, сірість бетону, брунатність голої землі, білизну снігу. Найбільше захоплюють населені конгломерати — міста, яким у кожному світі властива своя особлива геометрія та архітектурні різновиди.

На звичайному кораблі то був би захват від доторку до поверхні та ковзання посадковою смугою. Для «Далекої зірки» все було інакше. Вона пропливла крізь атмосферу, сповільнилася, майстерно врівноважуючи опір повітря та силу тяжіння, і нарешті зупинилася над космопортом. Було вітряно, і це створювало додаткові труднощі. «Далека зірка», не реагуючи на потяг гравітації, мала не тільки аномально малу вагу, а й масу. Якби маса занадто наближалася до нуля, вітер би швидко її здув. Тож треба було посилювати гравітаційну чутливість та обережно застосовувати реактивний рух, щоб протистояти не лише силі тяжіння планети, а й поштовхам вітру, і то в такий спосіб, щоб добре пристосовуватися до змін у його силі. Без комп’ютера належного рівня це взагалі неможливо було б зробити як слід.

Корабель опускався дедалі нижче, із неминучими невеликими зсувами в тому чи іншому напрямку, доки нарешті не розташувався на розміченій ділянці, яка позначала призначене йому в космопорту місце.

Коли «Далека зірка» опустилася на нього, небо було блідо-блакитне впереміш із матово-білим. Поривчастий вітер віяв навіть на поверхні планети, і хоч він більше не загрожував навігації, але ніс із собою прохолоду, від якої Тревіз здригнувся. Він одразу ж збагнув, що їхній запас одягу абсолютно не пасував до компореллонської погоди.

Пелорат, зі свого боку, вдоволено роззирнувся й потужно видихнув із полегшенням крізь ніс, насолоджучись жалючою холоднечею, — принаймні поки що. Він навіть навмисне розстібнув пальто, щоб вітер штовхнув його в груди. Науковець знав, що невдовзі доведеться знову застібнутися та намотати шарфа, але поки що хотів відчути наявність атмосфери, якої бракувало на борту.

Блісс теж щільно загорнулась у пальто й руками в рукавичках смикнула донизу шапку, прикриваючи вуха. Обличчя її скривилось від жалю, і вона, здавалося, готова була розплакатися.

— Цей світ лихий, — пробурмотіла вона. — Він нас ненавидить і жахливо до нас ставиться.

— Аж ніяк, люба Блісс, — запевнив Пелорат. — Я певен, мешканцям цей світ подобається, а вони… гм, подобаються йому, якщо забажаєш. Уже скоро ми зайдемо в приміщення, і там буде тепло.

Спохопившись, він відгорнув один бік пальто і закутав її, а Блісс притислася до його грудей.

Тревіз щосили не зважав на температуру. Він отримав у чиновника космопорту магнітну картку й перевірив її на кишеньковому комп’ютері, щоб упевнитись, що та повідом­ляла необхідні подробиці — номер ряду та місця, назву та номер двигуна корабля й таке інше. Ще раз переконався, що корабель надійно закріплено, а потім придбав найбільше з можливих страхувань у разі нещасного випадку (насправді даремно, адже «Далека зірка» мусила бути невразлива для компореллонських технологій, та навіть якби це було не так, корабель був безцінний).

Тревіз відшукав стоянку таксі саме там, де вона й мусила бути. (Частина об’єктів у космопортах мала стандартизовані місце розташування, вигляд і спосіб використання. Мусила їх мати, зважаючи на мультисвітову природу клієнтури). Він викликав таксі, зазначивши пункт призначення просто як «Місто».

До них прилинув транспорт на діамагнітних лижах, трохи розхитуючись під поривами вітру та тремтячи від вібрації не надто безшумного двигуна. Воно було темно-сіре, з білим логотипом на задніх дверцятах. Таксист був одягнений у темне пальто та білу хутряну шапку.

— Здається, антураж у цієї планети чорно-білий, — збагнув Пелорат.

— Можливо, у самому місті він жвавіший, — припустив Тревіз.

Водій заговорив у маленький мікрофон, імовірно, щоб не відчиняти віконце.

— До міста, народ?

У його галактичному діалекті чулася ніжна й доволі приємна наспівність, і його було неважко зрозуміти — що зав­жди полегшення в новому світі.

— Саме так, — відповів Тревіз, і задні дверцята ковзнули, відчиняючись.

Блісс забралася всередину, за нею Пелорат, а тоді й Тревіз. Дверцята зачинилися, і знизу заструменіло тепле повітря.

Блісс потерла руки і повільно видихнула з полегшенням.

Таксі повільно рушило, і водій запитав:

— Цей корабель, на якому ви прибули, він гравітаційний, правда?

— Ви бачили, як він спустився, — сухо озвався Тревіз, — досі сумніваєтесь?

— То він із Термінуса?

— А ви знаєте якийсь інший світ, що може такий збудувати?

Здавалось, водій це проковтнув. Таксі набрало швидкість. Тоді водій перепитав:

— Ви завжди відповідаєте запитанням на запитання?

— Чому б і ні? — не втримався Тревіз.

— У такому разі як би ви мені відповіли, якби я спитав, чи не звати вас Ґолан Тревіз?

— Я відповів би: а чому ви цікавитесь?

Таксі зупинилось на краю космопорту, і водій сказав:

— Просто цікаво! Спитаю ще раз: ви Ґолан Тревіз?

— А яке вам діло? — голос Тревіза став напруженим і ворожим.

— Друже мій, — повідомив водій, — ми не поїдемо, доки ви не відповісте на запитання. І якщо ви чітко не відповісте «так» чи «ні» протягом наступних пари секунд, я вимкну опалення в пасажирському відділенні й ми чекатимемо далі. Ви Ґолан Тревіз, депутат із Термінуса? Якщо ваша відповідь заперечна, вам доведеться показати мені документи.

— Так, я Ґолан Тревіз, і, як депутат Фундації, я очікую шанобливого ставлення відповідно до моєї посади. Якщо вам це не вдасться, у вас будуть неприємності, друже. Що тепер?

— Тепер можемо продовжити трохи невимушеніше. — Таксі знову рушило. — Я ретельно добираю пасажирів і очікував підібрати лише двох чоловіків. Жінка виявилася несподіванкою, і я міг помилитися. Тож якщо ви — це ви, то можете самі пояснити присутність жінки, коли дістанемося місця призначення.

— Ви не знаєте місця мого призначення.

— Узагалі-то знаю. Ви прямуєте до Міністерства транспорту.

— Я туди не збирався.

— Це анітрохи не важливо, депутате. Якби я був таксистом, то відвіз би вас, куди ви хочете. Оскільки я не таксист, то відвезу вас, куди сам захочу.

— Перепрошую, — нахилився вперед Пелорат, — але ж ви точно таксист. Ви кермуєте таксі.

— Будь-хто може кермувати таксі. Не в усіх для цього є ліцензія. І не кожна машина, схожа на таксі, є таксі.

— Годі цих ігор, — сказав Тревіз. — Хто ви й що ви робите? Пам’ятайте, що вам доведеться відповідати за це перед Фундацією.

— Не мені, — мовив водій. — Можливо, моєму начальству. Я — агент Служби безпеки Компореллона. Мені наказано ставитися до вас із гідною вашої посади пошаною, але ви мусите поїхати туди, куди я вас відвезу. І будьте дуже обережні з реакцією, бо цю машину оснащено зброєю і мені наказано захищатися в разі нападу.

4

Набравши крейсерської швидкості, машина рухалася абсолютно гладенько та тихо, а Тревіз мовчки застигнув у салоні. Навіть не дивлячись, він знав, що Пелорат постійно зиркає на нього з невпевненим виразом: мовляв, «що нам робити, прошу, скажіть».

Швидкий погляд повідомив йому, що Блісс сидить спокійно, вочевидь, незворушена. Авжеж, у ній цілий світ. У її шкірі було загорнуто всю Гею, хай би й розташовану на галактичних відстанях. У неї були ресурси, до яких можна було звернутися за крайньої потреби.

Але що все ж таки сталося?

Ясна річ, чиновник із пропускної станції, згідно із заведеним порядком, доповів униз — не згадуючи Блісс, — і це привернуло увагу служби безпеки та, як не дивно, Міністерства транспорту. Чому?

Зараз були мирні часи, і Тревізові невідомо було про якусь особливу напругу у відносинах Компореллона та Фундації. Він сам був важливим чиновником Фундації…

Стривай-но, він сказав чиновнику із пропускної станції — Кендрею, так його звали, — що в нього важливі справи з урядом Компореллона. Він наголошував на цьому, намагаючись отримати пропуск. Кендрей, напевно, доповів і про це, що збурило всякого роду цікавість.

Такого він не очікував, а точно мав би.

То що тоді з його гаданим даром мати рацію? Чи почав депутат уже вірити в те, що він — чорна скринька, як вважала Гея — чи казала, що вважала? Чи не завела його в халепу надмірна самовпевненість, яка зросла на забобонах?

Як він узагалі міг вплутатися в це божевілля? Чи ж він зав­жди в житті мав рацію? Знав, якою буде завтрашня погода? Чи вигравав великі суми в азартні ігри? Ні, ні та ні.

Тоді, може, він мав рацію лише у великих, основоположних питаннях? Як знати?

Забудь! Одне тільки те, що він повідомив, нібито має важливі державні справи… Ні, він казав про «безпеку Фундації»…

Що ж, тоді сам той факт, що він прибув із питань безпеки Фундації, зробив це таємно й без сповіщення, точно привернув би їхню увагу. Гаразд, але ж доки б вони дізналися, у чому справа, то точно діяли б із максимальною обачністю. Були б церемонні, ставилися б до нього як до високопосадовця. Його не викрадали б і не вдавалися б до погроз.

Утім саме це вони й вчинили. Чому? Що змушувало їх почуватися настільки сильними й могутніми, щоб так обійтися з депутатом Термінуса?

Чи могла це бути Земля? Чи та сама сила, що успішно приховувала першосвіт навіть від величних менталістів Другої Фундації, тепер взялася зірвати його пошуки Землі на першому ж етапі? Чи була Земля всезнавчою? Усемогутньою?

Тревіз похитав головою. Так і до параної недалеко. Невже він буде в усьому звинувачувати Землю? Чи справді кожен дивак, кожен закрут на шляху, кожна перипетія мусили бути результатом таємних махінацій Землі? Щойно він почне так думати, то зазнає поразки.

Цієї миті він відчув, що машина вповільнюється, і рвучко повернувся до реальності.

Йому спало на думку, що він ані на мить не звернув уваги на місто, яке вони проминали. Тепер він трохи шалено роззирнувся. Скрізь стояли приземкуваті будівлі, але це була холодна планета — переважна частина споруд, мабуть, ховалася під землею.

Тревіз не побачив ані натяку на колір, і це, на його думку, суперечило людській природі.

Де-не-де він зауважував добре закутаних людей, але, як і будівлі, люди мусили здебільшого ховатися під землею.

Таксі зупинилось перед низькою й широкою спорудою, розташованою в заглибині, дна якої Тревіз не бачив. Минув деякий час, а машина стояла, і водій так само не рухався. Його висока біла шапка майже торкалась даху авто.

Тревіз на мить замислився, як водієві вдавалося забиратися та вибиратися з машини, не збиваючи шапку з голови, а тоді голосом, у якому бринів контрольований гнів, що його мусили б очікувати від бундючного та невдоволеного ставленням до себе чиновника, мовив:

— То як, водію, що далі?

Компореллонську версію мерехтливої перегородки, яка відділяла водія від пасажирів, не можна було назвати примітивною. Вона пропускала звукові хвилі, утім Тревіз був майже впевнений, що матеріальні предмети — ні.

— Хтось вийде вас забрати, — відповів водій. — Просто влаштовуйтесь зручніше й не переймайтеся.

Щойно він це сказав, із заглибини, у якій розташовувалася будівля, повільно й плавно здійнялися три голови. За ними з’явилася решта тіл. Вочевидь, новоприбулі піднімались на аналозі ескалатора, однак зі свого місця Тревіз не міг детальніше роздивитися пристрій.

Коли трійця наблизилася, пасажирські дверцята таксі відчинилися, впустивши потік холодного повітря.

Тревіз вийшов назовні, застібнувши пальто на шиї. Двоє супутників вийшли за ним — Блісс із помітним небажанням.

Троє компореллонців здавалися безформними в роздутих вдяганках — напевно, з електричним обігрівом. У Тревіза це викликало презирство. На Термінусі від такого одягу було мало користі, а єдиного разу, коли він позичив пальто з підігрівом узимку на сусідньому Анакреоні, то виявив, що теплішає в ньому дуже поступово, тож поки усвідомив, що йому спекотно, вже незатишно упрів.

Коли компореллонці наблизилися, Тревіз із виразним обуренням зауважив, що вони озброєні. Вони й не намагалися цього приховувати, радше навпаки. У кожного до зовнішньої вдяганки було прикріплено бластер у кобурі.

Один з компореллонців виступив віч-на віч до Тревіза.

— Перепрошую, депутате, — неприязно мовив він і грубим рухом розчахнув його пальто. Виставив руки, які швидко зарухалися вгору та вниз Тревізовими боками, спиною, грудьми та стегнами. Пальто витрусили і обнишпорили. Тревіз був надто збентежений і приголомшений, щоб усвідомити, що його хутко й ретельно обшукали, поки все не скінчилося.

Пелорат з опущеним підборіддям та викривленим ротом терпів таке саме приниження від рук другого компореллонця.

Третій наближався до Блісс, яка не хотіла, щоб її торкалися. Але вона принаймні знала, чого очікувати, бо зірвала із себе пальто і якусь мить стояла в легкому одязі, відкрита посвисту вітру. Крижаним, як і вітер, голосом мовила:

— Ви бачите, що я не озброєна.

І справді, всі бачили. Компореллонець протрусив пальто, ніби за вагою здатен був визначити, чи є всередині зброя — може, і здатен був, — та відступив.

Блісс знову вдягнула пальто, загорнувшись у нього, і на мить Тревіз замилувався її жестом. Він знав, як вона ставиться до холоду, однак дівчина не дозволила тілу жодного разу здригнутися, поки стояла там у тонкій блузі та широких штанах. (Тоді він замислився, чи не здатна вона за крайньої потреби отримати тепло від решти Геї).

Один із компореллонців зробив знак рукою, і троє чужинців рушили за ним. Інші двоє місцевих ішли позаду. Один чи двійко пішоходів на вулиці навіть не глянули на те, що відбувалося. Вони або надто звикли до цієї картини, або ж, що ймовірніше, були заклопотані думками про те, щоб якнайшвидше дістатися якогось приміщення.

Тепер Тревіз побачив, що компореллонці піднялися рухомим похилим виїздом. Зараз вони спускалися ним ушістьох, проминувши шлюз майже такої самої складної конструкції, як і на космічному кораблі, — безперечно, щоб утримувати всередині тепло замість повітря.

А тоді одразу опинились у величезній будівлі.

1

Найперше Тревізове враження: він потрапив у декорації гіпердрами, себто історичного роману про імперські часи. Дуже впізнавані декорації, хіба з кількома варіаціями (хто­зна, можливо, вони існували в одному екземплярі й усі постановники гіпердрам використовували у своїй роботі тільки цей єдиний сет), які зображали величне місто Трентор, що в період розквіту простягалося на всю поверхню планети.

Тут були великі площі, заклопотано метушилися пішоходи, мчав відведеними для нього смугами маленький транспорт.

Тревіз підвів погляд, майже очікуючи побачити повітряні таксі, які забиваються у тьмяні закапелки склепінь, але принаймні їх тут не виявилося. Власне, коли перше приголомшення минуло, Тревізові стало очевидно, що будівля набагато менша, ніж була б на Тренторі, адже це лише одна споруда, а не частина комплексу, який нерозривно простягався на тисячі кілометрів у всіх напрямках.

Кольори теж відрізнялися. У гіпердрамах Трентор завжди зображали в неможливо яскравих барвах, а одяг на акторах був абсолютно не практичний і не придатний для реального життя. Утім усі ці кольори та рюші мали символічну мету — свідчити про декаденство Імперії (тоді це був обов’язковий погляд) і Трентора зокрема.

Проте із цього погляду Компореллон був протилежністю декаденству, бо кольорової схеми, яку Пелорат зауважив у космопорту, було дотримано й тут.

Стіни були різних відтінків сірого, стеля — білою, одяг населення — чорним, сірим і білим. Час від часу траплялися повністю чорні костюми, ще частіше — повністю сірі; повністю білих Тревіз не побачив. Проте крій був завжди різний, неначе позбавленим кольору людям усе одно вдавалося знайти спосіб відстояти свою індивідуальність.

Обличчя переважно були безвиразні, а якщо ні, то похмурі. Жінки стригли волосся коротко; чоловіки мали довше, але збирали його ззаду в короткі коси. Ніхто не дивився в очі, проминаючи одне одного. Від усіх віяло цілеспрямованістю, наче в кожного на думці була лише конкретна справа й більше ні на що місця не лишалося. Чоловіки та жінки вдягалися однаково, й різницю виказували лише довжина волосся, легкий випин грудей і ширина стегон.

Трьох чужинців завели до ліфта, що спустився на п’ять рівнів. Звідти їх провели до дверей, на яких малими й непоказними літерами писало: «Мітца Лізалор, Мінтранс».

Компореллонець, який ішов попереду, торкнувся напису, що за мить засяяв у відповідь. Двері відчинилися, і вони зайшли.

То була велика й доволі порожня кімната, скромність умеб­лювання якої, напевно, було зумовлено бажанням продемонструвати могутність власниці.

Біля дальньої стіни стояли двоє охоронців із безвиразними обличчями й уважно зосередженими на прибулих поглядами. Середину кімнати, можливо, із незначним зсувом до дальньої стіни, займав великий робочий стіл. За столом сиділа, вочевидь, Мітца Лізалор: пишне тіло, гладеньке обличчя, темні очі. На стільниці спочивали дві сильні та вмілі руки із довгими пальцями з квадратними кінчиками.

Уніформа Мінтрансу (Міністерства транспорту, припустив Тревіз) мала широкі й сліпуче білі лацкани на тлі темно-сірої решти костюму. З-під лацканів діагонально тягнулися подвійні білі смужки, які перетинали форму та схрещувалися на грудях. Тревіз бачив, що хоча вдяганку й було скроєно так, щоб приховувати випин жіночих грудей з обох боків, білий хрест привертав до них увагу.

Міністерка, безумовно, була жінкою. Навіть якщо ігнорувати груди, це виказували її коротка зачіска і риси обличчя, навіть без макіяжу. Голос також був, безперечно, жіночий — насичене контральто.

— Добрий день, — привіталася вона. — Нас нечасто вшановують честю своїх відвідин чоловіки Термінуса. І жінки, про яких не доповідали, теж. — Вона переводила погляд з одного на іншого, потім зупинилась на Тревізі, який стояв випростаний, напружений і похмурий. — Надто якщо один із чоловіків ще й член Ради.

— Депутат Фундації, — відповів Тревіз, намагаючись, щоб голос його бринів. — Депутат Ґолан Тревіз із місією від Фундації.

— Із місією? — Міністерка звела брови.

— Із місією, — повторив Тревіз. — Чому в такому разі до нас ставляться як до злочинців? Чому озброєні охоронці затримали нас і привели сюди, мов в’язнів? Сподіваюсь, ви розумієте, що Раду Фундації ці новини не потішать.

— Та й зрештою, — озвалася Блісс, і голос її, як порівняти з голосом старшої жінки, здавався трохи заяскравим, — чи доведеться нам стояти так довіку?

Міністерка затримала на Блісс прохолодний погляд, тоді підняла руку:

— Три стільці! Негайно!

Відчинилися двері, і троє чоловіків, одягнені за звичною безрадісною компореллонською модою, майже підтюпцем занесли три стільці. Троє відвідувачів, які стояли перед столом, сіли.

— Ну ось, — із крижаною посмішкою мовила міністерка, — нам зручно?

Тревіз так не думав. Стільці були без подушок, холодні на дотик, із пласкими сидінням та спинкою, які не йшли на поступки формі тіла. Він спитав:

— Навіщо ми тут?

Міністерка звірилася з документами на столі.

— Я поясню, щойно буду впевнена у фактах. Ваш корабель — «Далека зірка» з Термінуса. Це так, депутате?

— Так.

Міністерка підвела погляд.

— Я назвала вашу посаду, депутате. Чи не могли б ви із ввічливості називати мою?

— Як щодо «мадам міністерко»? Чи є почесне звання?

— Почесного звання немає, сер, і вам немає потреби дуб­лювати слова. «Міністерко» годиться, або «мадам», якщо ви втомитеся повторювати.

— Тоді відповідь на ваше запитання — так, міністерко.

— Капітан корабля — Ґолан Тревіз, громадянин Фундації та член Ради Термінуса, — власне, депутат-новачок. І ви і є Тревіз. Усе це так, депутате?

— Так, міністерко. І оскільки я громадянин Фундації…

— Я ще не завершила, депутате. Притримайте до того часу свої заперечення. Вас супроводжує Янов Пелорат, учений, істо­рик і громадянин Фундації. І це ви, чи не так, докторе Пелорат?

Пелорат не стримався й легко здригнувся, коли міністерка звернула на нього проникливий погляд.

— Так, моя лю… — Він затнувся і почав знову: — Так, міністерко.

Міністерка міцно сплела пальці рук.

— У доповіді, яку мені переслали, не згадано про жінку. Ця жінка — членкиня особового складу корабля?

— Так, міністерко, — відповів Тревіз.

— Тоді я звертаюся до жінки. Ваше ім’я?

— Мене знають як Блісс, — мовила та, виструнчившись і промовляючи спокійно та ясно, — хоча моє повне ім’я дов­ше, мадам. Бажаєте його почути?

— Поки що мене вдовольнить і Блісс. Ви громадянка Фундації, Блісс?

— Ні, мадам.

— Громадянкою якого світу ви є, Блісс?

— У мене немає документів, що свідчать про належність до будь-якого світу, мадам.

— Немає документів, Блісс? — Міністерка зробила маленьку позначку в паперах перед собою. — Цей факт зафіксовано. Що ви робите на борту корабля?

— Я пасажирка, мадам.

— Чи просили депутат Тревіз або доктор Пелорат ваші документи перед тим, як ви ступили на борт, Блісс?

— Ні, мадам.

— Чи повідомили ви їх, що не маєте документів, Блісс?

— Ні, мадам.

— Яке ваше призначення на борту корабля, Блісс? Чи відповідає ваше ім’я вашому призначенню?

— Я пасажирка й іншого призначення не маю, — гордо відказала Блісс.

— Навіщо ви прискіпуєтесь до цієї жінки, міністерко? — втрутився Тревіз. — Який закон вона порушила?

Міністерка Лізалор перевела погляд із Блісс на Тревіза:

— Ви чужинець, депутате, і не знаєте наших законів. А втім, ви підпадаєте під них, вирішивши відвідати наш світ. Ви не привозите своїх законів із собою; мені здається, це загальне правило Галактичного закону.

— Згоден, міністерко, але це не пояснює мені, який саме з ваших законів вона порушила.

— Згідно із загальним для Галактики правилом, депутате, відвідувачка з територій за межами відвідуваного світу мусить мати при собі документи. Чимало світів щодо цього питання невимогливі, бо туризм для них важливіший або ж вони взагалі не зважають на закон. Ми на Компореллоні не такі. Наш світ поважає закон і твердо його дотримується. Вона — особа без світу, а отже, порушує наші закони.

— У неї не було вибору. Я керував кораблем і привіз її на Компореллон. Їй довелося супроводжувати нас, міністерко; чи ви гадаєте, що вона мала попросити викинути її у космос?

— Це всього лиш означає, що ви теж порушили наші закони, депутате.

— Ні, це не так, міністерко. Я не чужинець. Я громадянин Фундації, а Компореллон та підвладні йому світи є приєднаними державами Фундації. Як громадянин Фундації, я можу вільно тут подорожувати.

— Авжеж, депутате, якщо маєте документи, які доводять, що ви справді громадянин Фундації.

— А я їх маю, міністерко.

— Однак навіть як громадянин Фундації ви не маєте права порушувати наші закони, привозячи із собою особу без світу.

Тревіз завагався. Прикордонник, Кендрей, очевидно, не стримав слова, тож сенсу захищати його не було. Він мовив:

— Нас не зупинили на міграційній станції, і я вирішив, що це означає, що мені дозволено привезти цю жінку із собою, міністерко.

— Це правда, що вас не зупинили, депутате. Це правда, що про жінку не доповіли міграційні органи і що її пропустили. Утім я можу запідозрити, що чиновники на пропускній станції вирішили, і доволі слушно, що важливіше доправити ваш корабель на поверхню, ніж турбуватися через особу без світу. Строго кажучи, те, що вони зробили, було порушенням закону, і з цим треба належно розібратися, але я не сумніваюся, що у вердикті порушення назвуть виправданим. Ми — світ жорсткого закону, депутате, але жорсткого не на шкоду здоровому глузду.

— Тоді я закликаю здоровий глузд пом’якшити вашу жорсткість, міністерко, — негайно відповів Тревіз. — Якщо ви справді не отримували інформації з міграційної станції щодо наявності на борту особи без світу, отже, на момент нашої посадки ви не знали, що ми порушили якийсь закон. Однак доволі очевидно, що ви вже готові були затримати нас, щойно ми сіли, і саме так і вчинили. Чому ви так вчинили, якщо у вас не було підстав вважати, що щось було порушено?

— Розумію ваше збентеження, депутате, — усміхнулася міністерка. — Прошу, дозвольте запевнити вас, що отримана чи не отримана інформація про статус вашої пасажирки ніяк не стосується вашого затримання. Ми діємо в інтересах Фундації, до якої, як ви зазначили, Компореллон є приєднаною державою.

— Але це неможливо, міністерко, — втупився у неї Тревіз. — Навіть гірше. Це сміховинно.

Смішок міністерки скидався на гладенький потічок меду.

— Цікаво, що ви вважаєте сміховинність гіршою за неможливість, депутате. Тут я з вами погоджуюся. Утім, на жаль для вас, ані те, ані інше. Чому б це було так?

— Бо я офіційний член уряду Фундації з місією від нього, і те, що уряд забажав би арештувати мене чи навіть мав би таку владу, абсолютно незбагненно, адже мене охороняє депутатська недоторканність.

— Ох, знову пропускаєте мою посаду, але ви вельми засмучені, тож це, напевно, можна вибачити. Та все ж мені безпосередньо не наказували арештувати вас. Я роблю це лише тому, що в такий спосіб можу виконати прохання, депутате.

— І що це за прохання, міністерко? — поцікавився Тревіз, намагаючись тримати емоції під контролем у присутності цієї масивної жінки.

— Конфіскувати ваш корабель, депутате, та повернути його Фундації.

— Що?

— Ви знову випускаєте мою посаду, депутате. Це дуже недбало з вашого боку і не допомогає вам доносити свою думку. Наскільки я розумію, корабель вам не належить. Його розробили для вас, чи, може, ви його збудували, чи заплатили за нього?

— Авжеж ні, міністерко. Його надав мені уряд Фундації.

— Тоді, припускаю, уряд Фундації має право скасувати це надання, депутате. Гадаю, це цінний корабель.

Тревіз не відповів.

— Це гравітаційний корабель, депутате, — продовжувала міністерка. — Їх не може бути багато, і навіть у Фундації, мабуть, у флоті всього кілька. Вони, напевно, шкодують, що надали один із них вам. Можливо, ви зможете їх переконати надати вам інший, не такий цінний корабель, який водночас цілком годитиметься для вашої місії. Але ми мусимо забрати корабель, на якому ви прибули.

— Ні, міністерко, я не можу покинути корабель. Не можу повірити, що Фундація вас про це просить.

— Не мене особисто, — всміхнулася міністерка. — І не Компореллон зокрема. У нас є підстави вважати, що прохання було розіслано кожному із численних світів і регіонів, підвладному чи союзному Фундації. Із цього я роблю висновок, що Фундації не відомий ваш маршрут і вона шукає вас із вельми гнівним запалом. А із цього випливає, що ви не маєте пов’язаної з Компореллоном місії в інтересах Фундації, — бо в такому разі вони б знали, де ви, і звернулися б конкретно до нас. Коротше кажучи, депутате, ви мені брехали.

— Я хотів би побачити копію запиту, який ви отримали від уряду Фундації, міністерко, — з певними труднощами вимовив Тревіз. — Гадаю, я маю на це право.

— Авжеж, якщо справа дійде до суду. Ми дуже серйозно ставимося до наших юридичних форм, депутате, і ваші права буде повністю захищено, запевняю вас. Однак краще й простіше дійти згоди тут, без розголосу і зволікань, властивих судовому процесові. Нам би цього хотілося, і я певна, так само й Фундації, яка не бажала б, щоб Галактика дізналася подробиці про депутата-втікача. Це виставить Фундацію у сміховинному світлі, що, за вашими й моїми оцінками, гірше, ніж у неможливому.

Тревіз знову промовчав. Міністерка вичекала мить, тоді так само незворушно продовжила:

— Послухайте, депутате, так чи інакше, за неформальною згодою чи через суд, ми маємо намір забрати корабель. Дисциплінарне покарання за ввіз пасажирки без світу залежатиме від того, яким ми підемо шляхом. Вимагатимете процесуальності — і вона стане додатковим аргументом проти вас, а ви зазнаєте повноцінного покарання за злочин, і, запевняю вас, воно буде суворе. Досягнемо згоди — і вашу пасажирку можна буде відіслати комерційним рейсом до будь-якого місця за її вибором, а ви удвох, як на те пішло, можете за бажання її супроводжувати. Або ж, якщо Фундація не заперечуватиме, ми забезпечимо вас одним із власних кораб­лів, цілком належного рівня — за умови, звісно, що Фундація компенсує його рівноцінним. Або ж, якщо з якоїсь причини ви не бажаєте повертатися на підконтрольну Фундації територію, ми, імовірно, зможемо запропонувати вам притулок тут, а зрештою, можливо, й компореллонське громадянство. Як бачите, вам доступні безліч можливостей, якщо ми дійдемо дружньої згоди, але ніщо із цього, якщо ви наполягатимете на своїх юридичних правах.

— Міністерко, ви надто ревні, — зауважив Тревіз. — Ви обіцяєте те, чого не зможете зробити. Ви не можете запропонувати мені притулок, маючи перед собою запит від Фундації доправити мене їм.

— Депутате, я ніколи не обіцяю того, чого не зможу виконати. У запиті Фундації йдеться тільки про корабель. Вони нічого не казали щодо вас особисто чи будь-кого іншого на борту. Єдине, чого вони хочуть, це корабель.

Тревіз швидко зиркнув на Блісс і сказав:

— Чи можу я попросити дозволу, міністерко, ненадовго порадитися з доктором Пелоратом і міс Блісс?

— Авжеж, депутате. Ви маєте п’ятнадцять хвилин.

— Наодинці, міністерко.

— Вас можуть провести до кімнати, але через п’ятнадцять хвилин відведуть назад, депутате. Вам не заважатимуть, поки ви будете там, і ми не намагатимемося прослуховувати вашу розмову. Тут ви можете мати моє слово, а я завжди його дотримую. Однак вас належно охоронятимуть, тож не дуркуйте й не думайте втекти.

— Ми розуміємо, міністерко.

— А коли ви повернетеся, ми очікуємо вашої вільної згоди віддати корабель. Інакше ми задіємо закон, і справи стануть для вас кепські, депутате. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, міністерко, — відповів Тревіз, стримуючи лють, оскільки її висловлення аж ніяк не пішло б йому на користь.

2

Кімната була невелика, але добре освітлена. Тут стояли канапа та два крісла й чувся тихий шум вентилятора. Загалом у ній точно було затишніше, ніж у великому та знеособленому кабінеті міністерки.

Сюди їх відвів похмурий високий охоронець, що тримав долоню над руків’ям бластера. Коли вони ввійшли, охоронець лишився за дверима та важко мовив:

— У вас п’ятнадцять хвилин.

Щойно він це сказав, двері ковзнули й зачинилися з глухим ударом.

— Можу тільки сподіватися, що нас не підслуховують, — сказав Тревіз.

— Вона дала нам слово, Ґолане, — зауважив Пелорат.

— Ви робите висновки про інших по собі, Янове. Її так званого слова недостатньо. Вона без вагань його порушить, якщо захоче.

— Це не має значення, — озвалася Блісс. — Я можу захистити це місце від прослуховування.

— У тебе є захисний пристрій? — спитав Пелорат.

— Свідомість Геї і є захисний пристрій, Пеле, — усміхнулася Блісс, на мить сяйнувши білими зубами. — Це величезна свідомість.

— Ми й опинились тут через обмеження цієї величезної свідомості, — сердито мовив Тревіз.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли потрійне протистояння скінчилося, ви відвернули від мене розум і мера, і того другофундатора, Гендібала. Жоден із них не мусив більше про мене згадувати, хіба що побіжно та байдуже. Мені мали дати спокій.

— Ми мусили це зробити. Ви — наш найважливіший ресурс.

— Так точно. Ґолан Тревіз, який завше має рацію. Але ви не відвернули їхній розум від мого корабля, чи не так? Мер Бранно не просила повернути мене; її не цікавлю я. Але вона просила корабель. Корабель вона не забула.

Блісс насупила брови.

— Подумайте про це, — провадив далі Тревіз. — Гея між іншим припустила, що корабель — це такий собі додаток до мене, що ми єдине ціле. Якщо Бранно не думатиме про мене, то не думатиме й про корабель. Проблема в тому, що Гея не розуміє поняття особистості. Вона думала про мене та корабель як про єдиний організм, і це була помилка.

— Це можливо, — тихо мовила Блісс.

— Що ж, — стримано констатував Тревіз, — тоді виправити цю помилку — ваша справа. Мені потрібні мій гравітаційний корабель і мій комп’ютер. Ніщо інше не годиться. Тож потурбуйтеся про те, щоб я зберіг корабель, Блісс. Ви здатні контролювати розуми.

— Так, Тревізе, однак ми не застосовуємо це вміння нерозважливо. Нам це вдалося під час потрійного протистояння, однак чи знаєте ви, як довго ми це протистояння планували? Вираховували? Зважували? На це знадобилися буквально роки. Я не можу просто підійти до жінки та підлаштувати її свідомість для чиєїсь зручності.

— Якщо це питання часу…

— Якщо я почну робити так, — із натиском продовжила Блісс, — то коли ми зупинимося? Я могла вплинути на свідомість агента на пропускній станції, і нас одразу ж пропустили б. Я могла вплинути на свідомість агента в машині, і він би нас відпустив.

— Ну, якщо ви вже про це згадали, то чому справді цього не зробили?

— Бо ми не знаємо, до чого це призведе. Не знаємо побічних ефектів, що зрештою можуть погіршити ситуацію. Якщо я зараз зміню свідомість міністерки, це вплине на її взаємодію з іншими людьми, а оскільки вона високопоставлена чиновниця свого уряду, це може повпливати на міжзоряні відносини. Доки це питання не буде ретельно вивчено, ми не осмілимося торкатися її розуму.

— Тоді навіщо ви з нами?

— Бо може настати час, коли ваше життя буде під загрозою. Я мушу захищати ваше життя будь-якою ціною, навіть ціною Пелового чи власного. На пропускній станції такої загрози не було. Немає її і тепер. Ви мусите розібратися із цим самі і робити це принаймні доти, доки Гея зможе оцінити наслідки певної дії та вдатися до неї.

Тревіз на деякий час замислився. Тоді мовив:

— У такому разі я мушу дещо спробувати. Це може не спрацювати.

Двері від’їхали убік, так само гучно сховавшись у пазі, як і зачинялися.

— Виходьте, — звелів охоронець.

Вони вийшли, і Пелорат прошепотів:

— Ґолане, що ви робитимете?

Тревіз похитав головою та пошепки відповів:

— Я не до кінця певен. Доведеться імпровізувати.

3

Коли вони повернулись до кабінету, міністерка Лізалор досі сиділа в себе за столом. Обличчям її майнула похмура усмішка:

— Сподіваюся, депутате Тревіз, ви повернулися сказати мені, що віддаєте цей корабель Фундації.

— Я прийшов, міністерко, — спокійно відповів Тревіз, — щоб обговорити умови.

— Тут нíчого обговорювати, депутате. Якщо ви наполягатимете на суді, його можна дуже швидко організувати й ще швидше провести. Я гарантую доведення вашої вини навіть на цілковито чесному суді, оскільки ваша провина в провезенні особи без світу очевидна та незаперечна. Після цього ми матимемо законне право забрати корабель, а ви втрьох отримаєте серйозне покарання. Не наклика´йте ці покарання на себе, просто щоб затримати нас на день.

— А втім, обговорити є що, міністерко, бо не важливо, як швидко ви нас засудите, — ви не можете забрати корабель без моєї згоди. Будь-яка спроба силою вторгнутися на корабель без мене його знищить, і космопорт із ним, і кожну людину в космопорті. Це точно розлютить Фундацію, а ви на це не насмілитеся. Погрози чи тиск, до яких ви можете вдатися, щоб змусити мене розблокувати корабель, точно суперечать вашим законам, а якщо ви з відчаю таки їх порушите й піддасте нас тортурам чи навіть довгому, жорстокому та вигадливому ув’язненню, Фундація про це дізнається і розлютиться ще більше. Як би вони не хотіли отримати корабель, вони не можуть допустити прецедент, що уможливить зневажливе обходження з громадянами Фундації. То як, обговорімо умови?

— Це повна нісенітниця, — спохмурніла міністерка. — Якщо знадобиться, ми викличемо представників самої Фундації. Вони знатимуть, як відімкнути власний корабель, або змусять вас це зробити.

— Ви пропустили мою посаду, але ви вельми засмучені, і це, напевно, можна вибачити. Вам відомо, що Фундацію ви не покличете, оскільки не маєте намірів доправляти їм корабель.

Усмішка на обличчі міністерки зів’яла.

— Що за нісенітниці, депутате?

— Такі нісенітниці, міністерко, що іншим, напевно, їх чути не варто. Дозвольте моєму другові та дівчині вирушити до якоїсь затишної кімнати в готелі та відпочити, їм це дуже потрібно. І нехай ваші охоронці теж вийдуть. Вони можуть чатувати за дверима й залишити вам бластер. Ви не дрібна жінка, а з бластером вам не доведеться мене боятися. Я неозброєний.

Міністерка нахилилася до нього через стіл:

— Мені в будь-якому разі нíчого вас боятися.

Не озираючись, вона підкликала до себе одного з охоронців, який одразу ж підійшов і, клацнувши каблуками, зупинився біля її столу. Міністерка мовила:

— Охоронцю, відведіть цих двох до п’ятого номера. Вони можуть лишитися там у зручних умовах, але хай їх добре охороняють. Ви відповідатимете за будь-яке нешанобливе ставлення до них, як і за будь-яке порушення безпеки.

Вона підвелася, і попри всю рішучість Тревіза зберігати повне самовладання, він усе одно трохи здригнувся. Жінка була висока, щонайменше з Тревізові метр вісімдесят п’ять заввишки, можливо, навіть вища на сантиметр чи два. Вона мала вузьку талію, і дві білі смужки, що тягнулися через груди, бігли далі до пояса, від чого талія здавалася ще вужчою. У масивності міністерки була своя грація, і Тревіз гірко подумав, що її твердження, начебто їй нíчого його боятися, цілком може бути правдивим. У боротьбі без правил міністерці не завдало б клопоту притиснути його плечима до підлоги.

— Ходімо зі мною, депутате, — мовила вона. — Якщо ви збираєтеся говорити нісенітниці, тоді для вашого ж добра краще, щоб їх чуло якомога менше людей.

Вона рушила жвавим широким кроком, і Тревіз пішов за нею, немовби зіщулюючись в її об’ємній тіні — чого він ніколи раніше не відчував у присутності жінки.

Вони зайшли до ліфта, і коли двері зачинилися, міністерка сказала:

— Зараз ми самі, депутате, і якщо ви тішитесь ілюзіями, ніби можете застосувати до мене силу, щоб досягти якоїсь уявної мети, прошу, забудьте про це. — Наспівність у її голосі стала помітнішою, коли вона з очевидним зачудуванням продовжила: — Ви видаєтеся доволі дужим екземпляром, але, запевняю, мені неважко буде зламати вам руку чи спину, якщо буде потреба. Я озброєна, але зброя мені не знадобиться.

Тревіз почухав щоку, поки очі його ковзнули тілом жінки униз, а тоді вгору.

— Міністерко, я здатен не осоромитися в боротьбі з будь-яким чоловіком своєї ваги, але вже вирішив визнати поразку в поєдинку з вами. Я знаю, коли наді мною беруть гору.

— Добре, — задоволено підсумувала міністерка.

— Куди ми прямуємо, міністерко?

— Униз! Доволі глибоко вниз. Але не хвилюйтеся. У гіпердрамах, гадаю, наступним кроком стало б запроторити вас до моторошної темниці, однак у нас на Компореллоні немає темниць, лише практичні в’язниці. Ми прямуємо до мого особистого помешкання. Не так романтично, як остроги старих недобрих імперських часів, але затишніше.

Тревіз виснував, що вони щонайменше на п’ятдесят метрів заглибилися під поверхню планети, коли двері ліфта від’їхали вбік, і вони вийшли з кабіни.

4

Тревіз роздивлявся помешкання зі щирим здивуванням.

— Ви не схвалюєте моє житло, депутате? — сухо спитала міністерка.

— Ні, у мене немає на це причин, міністерко. Я просто здивований, адже такого не очікував. Я небагато встиг побачити й почути у вашому світі з моменту прибуття, утім це вже створило в мене враження… стриманості, наче ви уникаєте непотрібної розкоші.

— Так і є, депутате. Наші ресурси обмежені, і наше життя мусить бути так само суворим, як і наш клімат.

— Але це, міністерко, — і Тревіз простягнув обидві руки, ніби хотів охопити всю кімнату, де він уперше за весь час у цьому світі побачив колір, де на канапах було вдосталь подушок, з освітлених стін лилося стримане сяйво, а підлогу щільно встеляв килим, тож кроки нею були пружні та беззвучні, — це однозначно розкіш.

— Як ви й сказали, депутате, ми уникаємо непотрібної, показної, марнотратно надмірної розкоші. Однак це — розкіш особиста, якій є застосунок. Я тяжко працюю та несу велику відповідальність. Мені потрібне місце, де я можу на деякий час забути про складнощі своєї посади.

— І чи всі компореллонці живуть так, коли інші не дивляться, міністерко?

— Це залежить від важливості роботи та відповідальності. Мало хто може тобі це дозволити, або заслуговує на це, або ж, дякувати нашим етичним нормам, хоче цього.

— А ви, міністерко, можете дозволити, заслуговуєте… і хочете?

— Службове становище має власні привілеї, як і зобо­в’язання, — відповіла та. — А тепер сідайте, депутате, і розкажіть мені про це своє божевілля. — Вона всілася на канапу, яка повільно ввігнулася під її чималою вагою, і вказала на таке ж м’яке крісло, у якому Тревіз міг дивитися на неї з не дуже далекої відстані.

Тревіз усівся й собі.

— Божевілля, міністерко?

Міністерка помітно розслабилася, спершись правим ліктем на подушку.

— У приватній розмові нам не обов’язково так церемонно дотримуватися правил офіційної бесіди. Ви можете називати мене Лізалор. Я називатиму вас Тревізом. Розкажіть, що у вас на думці, Тревізе, і дослідімо це.

— Розумієте, Лізалор, — Тревіз схрестив ноги та відкинувся у кріслі, — ви дали мені вибір: або добровільно погодитися віддати корабель, або піти під офіційний суд. В обох випадках корабель зрештою дістанеться вам. Однак ви докладали надзвичайних зусиль, щоб переконати мене погодитися на перший варіант. Ви не проти запропонувати мені інший корабель замість мого, щоб ми з моїми друзями могли полетіти, куди захочемо. Ми могли б, якби забажали, навіть лишитися тут, на Компореллоні, й претендувати на громадянство. Що ж до дрібніших питань, ви були не проти дати мені п’ятнадцять хвилин, щоб порадитися з друзями. Ви навіть були не проти привести мене сюди, до ваших особистих кімнат, поки мої друзі зараз, припускаю, перебувають у зручному помешканні. Простіше кажучи, ви доволі відчайдушно підкупляєте мене, Лізалор, щоб я віддав вам корабель, поминувши судовий процес.

— Ну ж бо, Тревізе, хіба ви не схильні визнати за мною поривання людськості?

— Анітрохи.

— І не пристаєте на те, що добровільна відмова буде швидшою та зручнішою за суд?

— Ні! Я б запропонував інше припущення.

— І яке ж?

— Суд має один суттєвий недолік: він публічний. Ви кілька разів посилалися на сувору юридичну систему цього світу, і я підозрюю, що організувати суд без повного його документування буде непросто. Тож Фундація про нього дізналася б і вам довелося б передати їм корабель після вироку.

— Авжеж, — безвиразно погодилась Лізалор. — Корабель належить Фундації.

— Але особисту домовленість зі мною не треба було б офіційно документувати. Ви могли б отримати корабель, і оскільки Фундація про це не знала б — бо вони навіть не знають, що ми зараз у цьому світі, — Компореллон міг би лишити корабель собі. Я певен, саме це ви й маєте намір зробити.

— І навіщо нам це? — Міністерка досі зберігала нейтральний вираз обличчя. — Хіба ми не частина Конфедерації Фундації?

— Не зовсім. Ваш статус — приєднана держава. На будь-якій мапі, де світи-члени Федерації позначено червоним, Компореллон та підвладні йому світи будуть блідо-рожевою плямою.

— Хай навіть і так; як приєднана держава ми точно спів­працюватимемо з Фундацією.

— Невже? Хіба Компореллон не міг би мріяти про повну незалежність, навіть лідерство? Ваш світ старий. Майже всі світи стверджують, що вони старші, ніж насправді, але Компореллон — це по-справжньому старий світ.

Міністерка Лізалор дозволила собі холодну усмішку.

— Найстаріший, якщо вірити деяким нашим патріотам.

— Хіба не могло бути часів, коли Компореллон справді панував серед відносно невеликої групи світів? Чи ви б не мріяли відновити цю втрачену владу?

— Гадаєте, ми мріємо про настільки неможливу мету? Я назвала це божевіллям ще до того, як дізналася, що ви маєте на увазі, а тепер певна у своїх висновках.

— Мрії бувають неможливими, однак їх усе одно мріють. Термінус розташований на самісінькому краю Галактики й фактично править нею, хоча має п’ятсотлітню історію, коротшу, ніж у будь-якого іншого світу. А хіба не мав би Компореллон? Га? — Тревіз усміхався.

Лізалор була незворушна.

— Як ми розуміємо, Термінус досягнув цього статусу завдяки Плану Гарі Селдона.

— Це психологічне підґрунтя його першості, і Термінус протримається, напевно, рівно стільки, скільки в цю догму віритимуть. Уряд Компореллона може й не вірити. Утім Термінус має і технологічне підґрунтя. Панування Термінуса над Галактикою, безперечно, опирається на розвинені технології — як-от гравітаційний корабель, що його ви так жадаєте. Жоден інший світ, крім Термінуса, не використовує гравітаційні кораблі. Якби Компореллон такий мав і зміг би детально вивчити його внутрішні механізми, це однозначно стало б величезним технологічним кроком уперед. Не думаю, що цього вистачило б, щоб скоротити відставання від Термінуса, проте ваш уряд може так вважати.

— Ви не можете казати цього серйозно. Будь-який уряд, що лишив би корабель собі попри бажання Фундації, точно спізнав би її гнів, а історія демонструє, що Фундація в гніві буває доволі неприємна.

— На гнів Фундації можна наразитися тільки тоді, коли Фундація знає, що їй є на що гніватися.

— У такому разі, Тревізе, якщо припустити, що ваш аналіз ситуації — не фантазія божевільного, чи не було б вам вигідно віддати нам корабель і торгуватися до останнього? За ходом вашої аргументації, ми б добре заплатили за шанс отримати його тихцем.

— І чи могли б ви тоді покладатися на те, що я не доповім про це Фундації?

— Авжеж. Бо ж вам довелося б доповісти про власну роль.

— Я міг би доповісти, що діяв під тиском.

— Так. Хіба що ваша розважливість підказала б вам, що ваша мер ніколи в це не повірить. Ну ж бо, погоджуйтеся.

Тревіз похитав головою.

— Не погоджуся, мадам Лізалор. Корабель мій і мусить моїм лишатися. Як я вже казав, він вибухне з надзвичайною потужністю, якщо ви спробуєте відімкнути його силоміць. Запевняю вас, я кажу правду. Не покладайтеся на те, що це блеф.

— Ви могли б відчинити його й дати комп’ютеру нові вказівки.

— Безперечно, але я цього не робитиму.

Лізалор тяжко зітхнула.

— Ви ж знаєте, що ми могли б змусити вас передумати — учинивши щось як не з вами, то з вашим другом, доктором Пелоратом, чи з дівчиною.

— Тортури, міністерко? Так каже ваш закон?

— Ні, депутате. Але нам не обов’язково було б вдаватися до чогось аж такого грубого. Завжди є психічний зонд.

Відколи Тревіз зайшов до помешкання міністерки, він уперше похолов.

— На це ви теж не маєте права. Використання психічного зонда поза медичними цілями заборонено в усій Галактиці.

— Однак якщо ми доведені до відчаю…

— Я готовий ризикнути, — спокійно відказав Тревіз, — бо це не піде вам на користь. Моя рішучість зберегти корабель така глибока, що психічний зонд знищить мій розум, перш ніж змусить його віддати. — Оце був блеф, подумав він, і похолов ще сильніше. — І навіть якби ви зуміли майстерно переконати мене, не знищуючи мого розуму, і якби я відчинив корабель, роззброїв його та передав вам, це так само нічого б вам не дало. Корабельний комп’ютер навіть розвиненіший за корабель, і він чомусь — не знаю чому — розроблений так, що працює на повну потужність тільки зі мною. Я б назвав його персональним комп’ютером.

— Гадаю, тоді б ви залишили собі корабель і лишилися б його пілотом. Чи не бажали б ви пілотувати його для нас як почесний громадянин Компореллона? Велика зарплатня. Чимала розкіш. Для ваших друзів також.

— Ні.

— То що ви пропонуєте? Щоб ми просто дозволили вам і вашим друзям запустити корабель і полетіти геть у Галактику? Попереджаю, перш ніж це станеться, ми можемо просто повідомити Фундацію, що ви тут із кораблем, і лишити решту їм.

— І втратити корабель самим?

— Якщо нам судилося його втратити, можливо, ми радше віддали б його Фундації, ніж безсоромному чужинцю.

— Тоді дозвольте мені запропонувати власний компроміс.

— Компроміс? Що ж, я слухаю. Кажіть.

— У мене важлива місія, — почав Тревіз, ретельно добираючи слова. — Вона почалася за підтримки Фундації. Здається, цю підтримку припинили, однак місія досі важлива. Дозвольте мені отримати натомість підтримку Компореллона, і якщо я успішно впораюся з місією, виграє від цього Компореллон.

— І ви не повернете корабель Фундації? — із сумнівом спитала Лізалор.

— Я ніколи не планував цього робити. Фундація не шукала б корабель так відчайдушно, якби бачила бодай шанс на те, що я з власної волі його поверну.

— Це не зовсім те саме, що сказати, що ви віддасте корабель нам.

— Щойно я завершу свою місію, корабель мені може більше не знадобитися. У такому разі я не заперечуватиму, щоб він дістався Компореллону.

Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. Тоді Лізалор зауважила:

— Ви вживаєте умовну конструкцію. «Може» не знадобитися. Для нас у цьому жодної цінності.

— Я міг би роздавати шалені обіцянки, але яку цінність мали б для вас вони? Той факт, що мої обіцянки обережні та обмежені, мусив би показати вам, що вони принаймні щирі.

— Розумно, — кивнула Лізалор. — Мені це подобається. Що ж, у чому полягає ваша місія і як від неї виграє Компореллон?

— Ні, ні, зараз ваша черга. Чи підтримаєте ви мене, якщо я доведу вам, що ця місія важлива для Компореллона?

Міністерка Лізалор підвелася з канапи — висока, домінантна постава.

— Я зголодніла, депутате Тревіз, і не спілкуватимуся далі на порожній шлунок. Я запропоную вам чогось поїсти та випити — до міри. Після цього завершимо.

І тоді Тревізові здалося, що вираз її обличчя став по-хижаць­кому вичікувальний, тож він трохи знервовано стиснув губи.

5

Трапеза була, можливо, й ситна, утім насолодою для рецепторів її назвати було не можна. За основну страву була відварена яловичина в гірчичному соусі, викладена на подушці з листя якогось овоча — Тревіз його не впізнав. Йому воно не сподобалося через гірко-солоний смак. Пізніше він дізнав­ся, що то був різновид водоростей.

Однак після цього він скуштував шматочок фрукта, що смакував схоже на яблуко з нотками персика (насправді непогано) та темного гарячого напою, достатньо гіркого, щоб Тревіз лишив половину недопитою і попросив натомість холодної води. Усі порції були маленькі, але в цих обставинах Тревіз не зважав.

Їли вони на самоті, без слуг. Міністерка сама розігріла та подала їжу, сама ж прибрала посуд і столові прибори.

— Сподіваюся, їжа вам сподобалася, — мовила Лізалор, коли вони вийшли з їдальні.

— Вельми, — без ентузіазму озвався Тревіз.

Міністерка знову зайняла своє місце на канапі.

— Тоді повернімося до попередньої розмови. Ви згадали були, що нас на Компореллоні може дратувати технологічна першість Фундації та її панування в Галактиці. Певною мірою це так, однак цей аспект ситуації важливий лише для зацікавлених у міжзоряній політиці, а таких відносно небагато. Значно важливіше, що пересічного компореллонця жахає аморальність Фундації. Аморальність властива більшості світів, однак найпомітніша вона, здається, на Термінусі. Я б сказала, що будь-яка ворожість до Термінуса в цьому світі ґрунтується радше на цьому, ніж на абстрактніших причинах.

— Аморальність? — здивувався Тревіз. — Попри всі недоліки Фундації ви мусите визнавати, що вона керує своєю частиною Галактики доволі ефективно та чесно у фінансовому аспекті. Громадянські права загалом поважають, і…

— Депутате Тревіз, я кажу про статеву мораль.

— Тоді я вас точно не розумію. У цьому плані наше суспільство абсолютно моральне. Жінки добре представлені в усіх аспектах соціального життя. Наша мер — жінка, і майже половина Ради складається з…

Міністерка дозволила мимовільному роздратуванню промайнути її обличчям.

— Депутате, ви що, знущаєтеся? Ви добре розумієте, що таке статева мораль. Чи вважають на Термінусі шлюб таїнством?

— Що ви називаєте таїнством?

— Чи є офіційна шлюбна церемонія, що поєднує пари?

— Авжеж, якщо люди цього хочуть. Така церемонія спрощує проблеми з оподаткуванням і спадком.

— Однак бувають і розлучення.

— Звісно. Це точно була б «статева аморальність» — лишати людей прив’язаними одне до одного, коли…

— І немає релігійних обмежень?

— Релігійних? Так, деякі люди будують світогляд на давніх культах, але як це стосується шлюбу?

— Депутате, тут, на Компореллоні, усі сексуальні стосунки під суворим контролем. Цього не можна робити поза шлюбом, і навіть у межах шлюбу вони обмежені. Нас гірко сприкрюють ті світи, а надто Термінус, де секс нібито вважають радше соціальним задоволенням, і не важливо, де, коли та з ким йому віддаватися, і ніхто не зважає на релігійні цінності.

— Перепрошую, — знизав плечима Тревіз, — але я не можу реформувати Галактику чи навіть Термінус, та і як це стосується мого корабля?

— Я говорю про суспільну думку щодо вашого корабля і про те, як вона обмежує мою здатність до компромісу. Народ Компореллона жахнеться, якщо дізнається, що ви взяли на борт юну й привабливу жінку, щоб вона обслуговувала ваші із супутником хтиві потреби. Я намагалася вмовити вас погодитися мирно, не доводячи справу до публічного суду, саме задля безпеки вас трьох.

— Бачу, ви скористалися трапезою, щоб придумати ще один спосіб переконання через загрозу, — сказав Тревіз. — То тепер мені варто боятися самосуду?

— Я просто вказую на небезпеку. Чи зможете ви заперечити, що взяли жінку на борт лише для сексуального вдоволення?

— Авжеж можу. Блісс — супутниця мого друга, доктора Пелората. Інших супутниць у нього немає. Їхні стосунки можна не визнавати за шлюб, але гадаю, що на думку Пелората, та й жінки теж, вони перебувають у шлюбі.

— Хочете сказати, що ви в цих стосунках участі не берете?

— Авжеж ні. За кого ви мене маєте?

— Не можу сказати. Мені не відомі ваші погляди на мораль.

— Тоді дозвольте пояснити, що мої погляди на мораль наказують мені серйозно ставитися і до власності мого друга, і до його супутниць.

— Навіть не відчуваєте спокуси?

— Я не здатен контролювати сам факт спокуси, але нізащо на неї не піддамся.

— Нізащо? Можливо, вас не цікавлять жінки?

— Не кажіть так. Цікавлять.

— Коли у вас востаннє був секс із жінкою?

— Кілька місяців тому. Жодного разу, відколи полишив Термінус.

— Вас це не може тішити.

— Точно не тішить, — обурено зауважив Тревіз, — але в цій ситуації я не маю вибору.

— Авжеж, ваш друг Пелорат, помітивши ваші страждання, був би готовий поділитися своєю жінкою.

— Я нічим не виказував йому страждань, але якби й так, він би не схотів ділитися Блісс. Не думаю, що й сама жінка погодилася б. Я її не приваблюю.

— Ви кажете так, бо перевіряли це?

— Не перевіряв. Роблю висновок, не відчуваючи потреби перевіряти. У будь-якому разі мені вона не надто подобається.

— Неймовірно! Вона з тих, що здаються чоловікам привабливими.

— Фізично вона справді приваблива. А втім, вона мені не до смаку. Хоча б тому, що надто юна, багато в чому майже дитина.

— То ви віддаєте перевагу зрілим жінкам?

Тревіз замовк. Чи не було тут пастки? Він обережно відповів:

— Я достатньо дорослий, щоб цінувати деяких зрілих жінок. І як це все стосується мого корабля?

— Забудьте на хвилину про корабель, — сказала Лізалор. — Мені сорок шість, і я незаміжня. Була надто заклопотана, щоб виходити заміж.

— У такому разі, за правилами вашого суспільства, ви мусили все життя лишатися незайманою. Це тому ви питаєте, коли у мене востаннє був секс? Питаєте поради? Якщо так, я скажу, що це не їжа та питво. Без сексу жити незатишно, але не неможливо.

Міністерка посміхнулася, і в очах її знову майнув той хижацький вираз.

— Не зрозумійте мене неправильно, Тревізе. Посада дарує деякі привілеї, зокрема й приватність. Я не утримуюся повністю. А втім, компореллонці мене не задовольняють. Я приймаю той факт, що моральність — абсолютне добро, однак вона зазвичай обтяжує чоловіків цього світу провиною, тож вони стають несміливими, безініціативними, довго мнуться, швидко закінчують і загалом невмілі.

— Із цим я теж нічого не можу вдіяти, — дуже обережно зазначив Тревіз.

— Натякаєте, що це моя провина? Що я не надихаю?

— Нічого такого я не кажу, — підняв долоню Тревіз.

— У такому разі як ви відреагуєте, якщо вам випаде шанс? Ви, чоловік з аморального світу, у якого, вочевидь, був найрізноманітніший сексуальний досвід і який перебуває під кількамісячним тиском вимушеного утримання, постійно маючи перед очима юну та чарівну жінку. Що ж ви зробите в присутності такої жінки, як я, зрілішого типу, якому ви віддаєте перевагу?

— Я поводитимусь із повагою та гідністю, відповідною до вашої посади та важливості.

— Не будьте дурнем! — Міністерка потягнулася до правого боку талії. Біла смужка, яка її обперезувала, ослабилась і розмоталась довкола грудей та шиї. Ліф чорної сукні помітно обвиснув.

Тревіз застиг на місці. Вона це замислила… відколи? Чи вона намагається підкупити його, щоб домогтися того, чого не досягла погрозами?

Ліф відгорнувся, а за ним і твердий каркас, що захищав груди. Міністерка сиділа з виразом гордого презирства, оголена до пояса. Її груди були меншою версією самої жінки — масивні, тверді й нездоланно приголомшливі.

— Ну? — спитала вона.

— Розкішно! — абсолютно щиро відповів Тревіз.

— І як же ви вчините?

— А що радить щодо цього компореллонська мораль, мадам Лізалор?

— Навіщо вона чоловікові з Термінуса? Що радить ваша мораль? Починайте. Мої груди змерзли та жадають тепла.

Тревіз підвівся й почав роздягатися.

1

Тревіз почувався майже одурманеним і роздумував, скільки минуло часу.

Поруч із ним була Мітца Лізалор, міністерка транспорту. Вона лежала на животі, повернувши голову набік, і виразно хропіла з роззявленим ротом. Тревіз відчув полегшення, що вона спить. Сподівався, що коли прокинеться, добре усвідомлюватиме, що спала.

Тревіз і сам прагнув поспати, але відчував, що важливо цього не робити. Жінка не мала прокинутись і застати його вві сні. Вона мусить збагнути, що поки впала у несвідомий стан, він утримався. Вона очікуватиме такої витримки від аморального чоловіка, якого зростила Фундація, і наразі краще було її не розчаровувати.

У якомусь сенсі він добре впорався. Зваживши на фізичні розміри та силу Лізалор, її політичну владу, презирство до компореллонских чоловіків, з якими вона спала, а також суміш жаху та захвату від побрехеньок (цікаво, подумав Тревіз, що саме вона чула) про сексуальну вправність декадентів із Термінуса, він здогадався правильно: ця жінка захоче, щоб над нею домінували. Вона на це навіть розраховуватиме, не здатна висловити власних бажань та очікувань.

Тревіз діяв відповідно до цього припущення і, на своє щастя, виявив, що не помилився. («Тревіз, який завше має рацію», — поглузував він із себе).

Це вдовольнило жінку та дало Тревізові змогу підштовхнути процес у напрямі, який знесилив її та лишив відносно неторканим його.

Це було нелегко. Міністерка мала чудесне тіло (вона сказала, що їй сорок шість, але такого тіла не посоромилася б і двадцятип’ятирічна спортсменка) та величезний запас витривалості — його переважав тільки безтурботний запал, із яким вона цю витривалість використовувала.

Справді, якби її можна було трохи приборкати та навчити стриманості, якби практика (от тільки чи зміг би він сам цю практику пережити?) краще розкрила їй власні можливості і, що навіть важливіше, його можливості, було б вельми приємно…

Хропіння раптом увірвалось, і міністерка заворушилася. Тревіз поклав долоню на жіноче плече, що було ближче до нього, легко трусонув — і її очі розплющилися. Тревіз спирався на лікоть і щосили вдавав, нібито повен сил і нітрохи не втомився.

— Радий, що ти поспала, люба, — сказав він. — Тобі потрібно було відпочити.

Вона сонно йому всміхнулася, і на якусь нудотну мить Тревіз подумав було, що жінка запропонує йому поновити заняття, але вона просто припіднялася й перевернулася на спину. Тихим і задоволеним голосом мовила:

— Я від початку оцінила тебе як слід. Ти король сексу.

— Та радше середнячок, — удав скромність Тревіз.

— Нісенітниця. Якраз те що треба. Я боялась, що тебе тримала в тонусі та втомлювала та юнка, але ти запевнив мене, що це не так. Це ж не так, правда?

— Хіба я був схожий на напівситого?

— Ні. — І вона вибухнула реготом.

— Досі думаєш про психічний зонд?

— Здурів? — Вона знову засміялася. — Хіба я захочу тепер тебе втратити?

— Однак тобі буде краще втратити мене на деякий час…

— Що?! — спохмурніла вона.

— Якщо я лишусь, моя… моя люба, скільки мине днів, перш ніж очі почнуть спостерігати, а роти — перешіптуватися? Однак якби я вирушив у свою місію, то, звісно, періодично повертався б доповісти й ми цілком виправдано усамітнювалися б на деякий час, — а моя місія справді важлива.

Вона подумала над цим, ліниво почісуючи праве стегно. Тоді мовила:

— Гадаю, ти маєш рацію. Мені гидко про це думати, але, гадаю, ти маєш рацію.

— І не думай, що я не повернуся, — сказав Тревіз. — Я не такий безмозкий, щоб забути, що на мене тут чекає.

Міністерка усміхнулась йому, ніжно торкнулась його щоки і спитала, дивлячись в очі:

— Тобі сподобалося, милий?

— Більше ніж сподобалося, люба.

— Але ти фундатор. Чоловік у розквіті молодості, із самого Термінуса. Ти, напевно, звик до розмаю жінок із розмаєм умінь…

— Я не зустрічав нікого — нікого — хоч трохи схожого на тебе, — промовив Тревіз із завзяттям, яке далося йому легко, бо він, зрештою, казав правду.

— Що ж, якщо ти так кажеш, — благодушно мовила Лізалор. — Та все ж ти знаєш, що старих звичок так просто не позбутися, і я не думаю, що можу змусити себе повірити слову без певних гарантій. Ти й твій друг Пелорат цілком можете вирушити в цю вашу місію, коли я почую про неї та погоджу її, але дівчину я лишу тут. Не бійся, до неї добре ставитимуться, але, припускаю, твоєму докторові Пелорату вона буде потрібна, тож він простежить за регулярним поверненням на Компореллон, навіть якщо твій запал до місії спокушатиме тебе відлітати надовго.

— Але, Лізалор, це неможливо.

— Невже? — У її погляд одразу ж прокралася підозра. — Чому неможливо? Для чого тобі потрібна жінка?

— Не для сексу. Я вже тобі казав, і казав правду. Вона Пелоратова й мене не цікавить. Крім того, певен, вона зламається навпіл, якщо спробує повторити те, що ти так тріумфально витворяла.

Лізалор ледь не всміхнулася, але стрималася й суворо спитала:

— То чому вона тоді не може лишитися на Компореллоні?

— Бо вона вкрай важлива для нашої місії. Тому вона нам і потрібна.

— Тоді в чому полягає ваша місія? Час мені розповісти.

Тревіз вагався дуже недовго. Це мусила бути правда. Він не дібрав би настільки ж ефективної брехні.

— Послухай, — сказав він. — Компореллон, може, і старий світ, навіть один із найстаріших, але точно не найстаріший. Людське життя не зародилося тут. Найперші люди звідкись прибули сюди, і можливо, людське життя виникло навіть і не там, а прибуло ще з якогось старішого світу. Але врешті-решт це зондування минулого мусить добігти кінця і ми мусимо сягнути найпершого світу, світу, звідки походять люди. Я шукаю Землю.

Зміна, яка відбулася в Мітці Лізалор, його ошелешила.

Її очі розширилися, дихання стало частим, а кожен м’яз, доти розслаблений у ліжку, напружився. Вона негнучко скинула догори обидві руки, схрестивши на кожній по два пальці.

— Ти назвав її, — хрипко прошепотіла вона.

2

Після цього міністерка нічого не сказала й не дивилася на нього. Її руки повільно опустилися, ноги перехилилися через край ліжка, і вона всілася до Тревіза спиною. Тревіз лежав, заклякнувши на місці.

У його голові зазвучав спогад, слова Манна Лі Компора, почуті в порожньому туристичному центрі на Сейшеллі. Він чув, як той розповідав про планету своїх пращурів, ту, на якій зараз перебував Тревіз: «Вони ставляться до неї забобонно. Щоразу, згадуючи це слово, вони піднімають обидві руки з перехрещеними пальцями, вказівним та середнім, щоб відлякати невдачу». Як же прикро подумати про це постфактум.

— Як я мав сказати, Мітцо? — пробурмотів він.

Вона легко хитнула головою, підвелася й вийшла у двері. Ті зачинилися за нею, і за мить депутат почув шум води.

У Тревіза не було виходу, окрім як чекати — голим, приниженим, замисленим, чи не варто приєднатися до неї в душі, а тоді цілком упевненим, що краще не треба. І усвідомивши, що до душу йому в якомусь сенсі шлях перекрито, він одразу став відчувати в тому дедалі сильнішу потребу.

Нарешті жінка вийшла і тихо почала вибирати одяг.

— Не проти, якщо я… — мовив Тревіз.

Вона не відповіла, і він сприйняв мовчання за згоду. Спробував зайти до ванної упевненою чоловічою ходою, але почувався ні в сих ні в тих, як раніше, коли мати, ображена на якийсь його переступ, карала його самим лише мовчанням, змушуючи втягувати голову в плечі.

Тревіз роззирнувся в голій кабінці з гладенькими стінами — абсолютно голій. Роздивився детальніше. Нічого.

Він знову прочинив двері, вистромив голову й спитав:

— Слухай, як цей душ узагалі вмикається?

Жінка нанесла дезодорант (принаймні Тревіз припускав, що саме такою була його функція), підійшла до кімнати з душем і, не дивлячись на Тревіза, вказала. Депутат простежив за пальцем і побачив на стіні цятку, круглу та блідо-рожеву, майже безбарвну, неначе дизайнер навідріз відмовився порушувати білизну заради будь-чого помітнішого за натяк на функцію.

Тревіз легко знизав плечима, нахилився до стіни й торк­нувся цятки. Напевно, це й треба було робити, бо за мить на нього зусібіч наринули тонкі струмені води. Хапаючи ротом повітря, він торкнувся точки, і вода зникла.

Він відчинив двері, знаючи, що гідності в його вигляді лишилося ще менше, бо тремтів так, що ледве міг вимовляти слова.

— А де тут гаряча вода? — просипів він.

Тепер міністерка глянула на нього, і, вочевидь, Тревізів вигляд переміг її гнів (чи страх, або яке там почуття її мучило), бо вона хихотнула, а тоді без попередження розреготалася.

— Яка ще гаряча вода? Гадаєш, ми витрачатимемо енергію, щоб нагрівати воду для миття? Це чудова тепла вода, не крижана. Що ще треба? Ох уже ці м’якотілі термінусці! Забирайся назад і мийся!

Тревіз повагався, але недовго, бо ж було зрозуміло, що вибору немає.

Із помітною неохотою він торкнувся рожевої цятки, і цього разу підготував тіло до відчуття крижаних струменів. Тепла вода? Відчув, як на тілі збираються мильні плями, і швидко потер тут, там, скрізь, вирішивши, що це цикл миття, але пі­дозрюючи, що довго той не триватиме.

Потім настав цикл споліскування. Ох, тепла… ну, може, й не тепла, але не надто й холодна, і точно тепла на дотик до вихолодженого тіла. Потім, коли Тревіз уже думав знову торк­нутися контактної цятки, щоб зупинити воду, і замислився, як Лізалор вийшла звідси сухою, коли тут не було ані рушника, ані чогось на зміну, потік спинився. Його заступили струмені повітря, які б точно перекинули Тревіза, якби з однаковою силою не надходили з різних напрямків.

Вони були гарячі, майже понад міру. Тревіз знав, що на підігрів повітря потрібна набагато менша енергія, ніж на воду. Гаряче повітря випарувало з нього останні краплі, і за кілька хвилин він виходив із ванної таким сухим, ніби ніколи в житті не стикався з водою.

Лізалор, здавалось, повністю оговталася.

— Почуваєшся добре?

— Доволі-таки, — відповів Тревіз. Насправді йому було приголомшливо затишно. — Усе, що треба було, так це приготуватись до температури. Ти не казала…

— М’якотілий, — із легким презирством зауважила Лізалор.

Він позичив у неї дезодорант, тоді почав вдягатися, усвідомлюючи, що вона вдягнула свіже спіднє, а він ні. Спитав:

— То як я маю називати… той світ?

— Ми називаємо його Найстарішим.

— Звідки мені було знати, що назва, яку я використав, заборонена? Хіба ти мені казала?

— А ти питав?

— Як я мусив здогадатися спитати?

— Тепер ти знаєш.

— Я точно забуду.

— Краще не треба.

— А яка різниця? — Тревіз відчув, що закипає. — Це просто слово, звук.

— Деякі слова не промовляють, — похмуро мовила Лізалор. — Не всі слова, які ти знаєш, можна казати за будь-яких умов, чи не так?

— Деякі слова непристойні, деякі недоречні, деякі в певному контексті будуть образливі. До яких належить те, яке я вимовив?

— Це сумне слово, тужливе. Воно позначає світ, звідки ми всі родом і якого вже не існує. Це трагедія, і ми переживаємо її, бо це було поруч із нами. Ми воліємо про нього не говорити, а якщо мусимо, то не називати.

— А схрещування пальців? Як воно полегшує біль та смуток?

Лізалор зашарілася.

— Це була машинальна реакція, і я не рада, що ти мене до неї змусив. Дехто вірить, що це слово, навіть сама думка про нього, приносить нещастя — і так вони його відводять.

— Ти теж віриш, що схрещені пальці відводять нещастя?

— Ні. Ну, тобто так, до міри. Мені незатишно, якщо я цього не роблю. — Лізалор не дивилася на нього. Потім, немовби бажаючи змінити тему, швидко додала: — А чому ця ваша брюнетка вкрай важлива для вашої місії, дістатися… того світу, що ти його згадав?

— Кажи «Найстарішого». Чи ти й так не хочеш казати?

— Я б узагалі не хотіла це обговорювати, але вже поставила тобі запитання.

— Я вірю, що її народ дістався свого теперішнього світу, іммігрувавши з Найстарішого.

— Як і ми, — гордо мовила Лізалор.

— Проте її люди мають деякі традиції — за її словами, ключові для розуміння Найстарішого, але тільки якщо ми ді­станемося його та зможемо вивчити тамтешні архіви.

— Вона бреше.

— Можливо, але ми мусимо перевірити.

— Якщо у вас є ця жінка з її загадковими знаннями і ви хочете дістатися з нею Найстарішого, то навіщо прибули на Компореллон?

— Дізнатися, де розташований Найстаріший. У мене колись був друг, фундатор, як і я. Однак він походив від пращурів-компореллонців і запевнив мене, що більшість історії Найстарішого на Компореллоні добре знають.

— Справді? І він тобі якусь із них розповів?

— Так. — Тревіз знову звернувся до правди. — Він сказав, що Найстаріший — мертвий світ, повністю радіоактивний. Він не знав чому, але вважав, що це наслідок ядерних вибухів. Можливо, під час війни.

— Ні! — вибухнула Лізалор.

— Ні — війни не було? Чи ні — Найстаріший не радіоактивний?

— Він радіоактивний, але війни не було.

— Тоді як він став радіоактивним? Він не міг бути таким від початку, бо на Найстарішому зародилося людське життя. У такому разі життя на ньому ніколи й не було б.

Лізалор, здавалося, вагалась. Вона випросталася й глибоко, майже судомно дихала. Тоді мовила:

— Це було покарання. У тому світі використовували роботів. Ти знаєш, що таке роботи?

— Так.

— У них були роботи, і за це їх покарали. Усі світи, у яких були роботи, покарали, і вони більше не існують.

— Хто покарав, Лізалор?

— Той, хто карає. Сили історії. Не знаю. — Вона ніяково відвернулась від Тревіза, тоді глухо мовила: — Спитай в інших.

— Я б хотів, але в кого? Хтось на Компореллоні вивчав первісну історію?

— Так, такі люди є. Вони не популярні серед нас, звичайних компореллонців, але Фундація, ваша Фундація, наполягає на інтелектуальній свободі, як вони це називають.

— Непогане наполягання, як на мене.

— Усе, на чому наполягають ззовні, погане.

Тревіз знизав плечима. Сенсу сперечатися не було. Він сказав:

— Мій друг, доктор Пелорат, також, можна сказати, дослідник первісної історії. Я певен, він захоче зустрітися з компореллонськими колегами. Можеш це влаштувати, Лізалор?

— Є історик Василь Деніадор, — кивнула вона. — Він працює в університеті тут, у місті. Він не викладає, але зможе розповісти вам те, що ви хочете знати.

— Чому він не викладає?

— Йому не заборонено, просто студенти не обирають його курс.

— Припускаю, — зауважив Тревіз, намагаючись не звучати саркастично, — що студентів переконують його не обирати.

— А чому б їм цього хотіти? Він скептик. Знаєш, вони в нас є. Завжди є особи, налаштовані проти загального способу мислення й достатньо зарозумілі, щоб бути переконаними у власній одноосібній правоті — це усі інші помиляються.

— Може, він таки справді де в чому має рацію?

— В жодному разі! — відрізала Лізалор, непохитно вірна своїм переконанням, і стало зрозуміло, що всі подальші дискусії на цю тему будуть марні. — І попри весь свій скептицизм він змушений буде сказати тобі те ж саме, що сказав би будь-який компореллонець.

— І що саме?

— Що якщо ти шукаєш Найстаріший, ти його не знайдеш.

3

У відведених їм покоях Пелорат замислено слухав Тревіза, і його довге серйозне обличчя було безвиразне. Тоді він перепитав:

— Василь Деніадор? Не пам’ятаю, щоб чув про нього, але, можливо, я знайду його роботи у своїй бібліотеці на кораблі.

— Ви певні, що не чули про нього? Подумайте!

— Наразі я не пригадую, щоб чув, — обережно мовив Пелорат, — але все ж таки, любий друже, я не чув, напевно, про сотні поважних учених; або ж чув, але не пам’ятаю.

— Та все ж він не може бути першокласним, інакше б ви про нього чули.

— Вивчення Землі…

— Практикуйтеся казати «Найстарішого», Янове, інакше будуть проблеми.

— Вивчення Найстарішого — не надто заохочувана в наукових колах царина, тож навіть першокласні дослідники в галузі первісної історії зазвичай до неї не схиляються. Або ж, якщо глянути на це інакше, ті, хто вже за це взявся, не заживають у незацікавленому світі достатньо слави, щоб їх вважали першокласними, навіть якщо вони якраз такі. Я щиро переконаний, що ніхто не вважає першокласним мене.

— Я вважаю, Пеле, — ніжно мовила Блісс.

— Точно, люба, ти, — легко всміхнувся Пелорат, — але ти не судиш про мене за науковими здібностями.

Судячи з годинника, уже була майже ніч, і Тревіз відчув, як наростає в ньому нетерплячість, — як і завжди, коли Блісс із Пелоратом обмінювалися ніжностями.

— Я спробую влаштувати завтра зустріч із цим Деніадором, — сказав він, — але якщо він знає про все це так само мало, як і міністерка, ми не набагато просунемося.

— Він може скерувати нас до когось кориснішого, — припустив Пелорат.

— Сумніваюся. Ставлення цього світу до Землі… утім краще мені теж тренуватися оминати цю назву. Ставлення цього світу до Найстарішого дурне та забобонне. — Він відвернувся. — Але це був складний день, і нам варто подумати про вечерю — якщо зможемо витримати їхнє пересічне їство, — а тоді починати думати про сон. Ви вдвох уже навчились користуватися душем?

— Любий друже, — відповів Пелорат, — до нас дуже люб’яз­но ставилися. Ми отримали всі можливі вказівки, більшості з яких не потребували.

— Слухайте, Тревізе, — спитала Блісс, — що з кораблем?

— А що з ним?

— Компореллонський уряд його конфіскує?

— Ні, не думаю.

— Ох. Дуже приємно. Чому ні?

— Бо я переконав міністерку передумати.

— Приголомшливо, — зауважив Пелорат. — Мені вона не здалася особою, яку особливо можна переконати.

— Не знаю, — мовила Блісс. — З її мозку було зрозуміло, що Тревіз її приваблює.

Тревіз зиркнув на Блісс із несподіваною злістю.

— Блісс, це ви зробили?

— Що саме, Тревізе?

— Підштовхнули її…

— Я не підштовхувала. Однак коли я помітила, що ви її приваблюєте, то не втрималась і послабила в ній пару внутрішніх заборон. Це була дрібниця. Ці заборони могли ослабнути й самі, а мені здавалося важливим переконатися, що вона буде сповнена щодо вас добрих намірів.

— Добрих намірів! О, ще й яких! Вона відтанула, так, але… посткоїтально.

— Ви ж не маєте на увазі, старий… — сказав Пелорат.

— А чому ні? — роздратовано відповів Тревіз. — Вона, може, й не першої молодості, але вельми вправна. Вона не початківиця, запевняю вас. Але я й не вдаватиму із себе джентльмена й не вигороджуватиму її. Це була її ідея, дякувати Блісс, яка попорпалась у її внутрішніх запобіжниках, а я був не в тому становищі, щоб відмовлятися, навіть якби це й спало мені на думку, а мені не спало. Слухайте, Янове, обійдемося без вашого пуританського засудження. У мене кілька місяців не було такої можливості. Ви ж… — І він махнув рукою десь у бік Блісс.

— Повірте, Ґолане, — присоромлено озвався Пелорат, — якщо ви тлумачите мій вираз як пуританський, то ви помиляєтесь. Я не заперечую.

— Але вона пуританка, — мовила Блісс. — Я хотіла пробудити в ній тепло до вас; я не розраховувала на сексуальний пароксизм.

— Але саме його ви й викликали своїм втручанням, моя маленька довгоноса Блісс. Міністерці, може, й необхідно вдавати пуританку на публіку, але це прикидання лише підкидає дров у вогонь.

— Тож за те, що ви вгамували її спрагу, вона зрадить Фундацію…

— Вона зробила б це в будь-якому разі. Їй потрібен корабель… — Тревіз затнувся й пошепки уточнив: — Нас не підслуховують?

— Ні!

— Впевнені?

— Точно ні. Неможливо зазіхнути на свідомість Геї так, щоб Гея про це не знала.

— У такому разі… Компореллон хоче корабель собі — це цінний додаток до флоту.

— Фундація цього точно не дозволить.

— Компореллон не має наміру повідомляти Фундацію.

Блісс зітхнула.

— Отакі ви, ізоляти. Міністерка збирається зрадити Фундацію на користь Компореллона, а в обмін на секс хутенько зрадить і Компореллон. А Тревіз, зі свого боку, радо продасть свої сексуальні послуги, щоб простимулювати цим зраду. Яка ж у цій вашій Галактиці анархія. Який хаос.

— Ви помиляєтеся, жінко, — холодно заперечив Тревіз.

— У своїх останніх словах я не жінка, я Гея. Я вся Гея.

— Тоді ви помиляєтесь, Геє. Я не продавав свої «сексуальні послуги». Я радо їх надав. Мені сподобалось, і це нікому не завдало шкоди. Що ж до наслідків, то, з мого погляду, вони обернулися на краще, і мене це влаштовує. А якщо Компореллон хоче корабель для власних цілей, то як сказати, хто тут має рацію? Це корабель Фундації, але його віддали мені для пошуків Землі. Отже, він мій, доки я не завершу пошуки, і я відчуваю, що Фундація не має права порушувати свою ж угоду. Що стосується Компореллона, то йому не подобається панування Фундації, він мріє про незалежність. На його думку, вчинити так і обманути Фундацію правильно, бо для них це не зрада, а вияв патріотизму. Хто знає?

— Отож-бо. Хто знає? Як можна відрізнити виправдані дії від невиправданих в анархічній Галактиці? Як розрізнити правильне й неправильне, добро і зло, справедливість і злочин, корисне й даремне? І як ви поясните те, що міністерка зрадить власний уряд, коли дозволить вам залишити корабель? Чи не прагне вона особистої незалежності від гнітючого світу? Вона зрадниця чи патріотка для себе особисто?

— Правду кажучи, — мовив Тревіз, — я не певен, що вона була готова залишити мені мій корабель просто на знак вдячності за задоволення, яке я їй подарував. Гадаю, вона вирішила так, лише коли я розповів їй, що шукаю Найстаріший. Для неї це світ недобрих передвісників, і ми з нашим кораб­лем, шукаючи його, теж стаємо недобрим передвісником. Я відчуваю, що вона вважає, нібито накликала на себе і свій світ недолю, спробувавши забрати корабель, — цілком можливо, що тепер вона дивиться на нього із жахом. Можливо, міністерка відчуває, що, дозволивши нам зі своїм кораблем відлетіти у наших справах, відверне від Компореллона нещастя, і так учинить як патріотка.

— Якби це було так, в чому я сумніваюся, Тревізе, її мотивом є забобони. Ви це схвалюєте?

— Я не схвалюю і не засуджую. Забобони завжди скеровують дії за браком знання. Фундація вірить у План Селдона, хоча ніхто в нашій державі не може його ані зрозуміти, ані витлумачити його подробиці чи скористатися ним для передбачення. Ми сліпо дотримуємося його через невігластво та віру, то хіба це не забобони?

— Так, можливо.

— І Гея теж. Ви вірите, що я вчинив правильно, вирішивши, що Гея мусить поглинути Галактику в один великий організм, але ви не знаєте, чому я маю рацію та чи взагалі безпечно вам буде втілити це рішення. Ви готові підтримати його лише через невігластво та віру, і навіть дратуєтеся, що я намагаюся знайти докази, які подолають невігластво та зроблять саму лише віру непотрібною. Хіба це не забобони?

— Гадаю, тут він тебе підловив, Блісс, — зауважив Пелорат.

— Анітрохи, — сказала Блісс. — Він або геть нічого в цих пошуках не знайде, або знайде щось, що підтвердить його рішення.

— І це переконання підтримують самі невігластво та віра, — мовив Тревіз. — Або, якщо завгодно, забобони!

4

Василь Деніадор був дрібним непримітним чоловічком, який умів дивитися вгору самими очима, не піднімаючи голови. У поєднанні з короткими усмішками, що час від часу осяювали його обличчя, здавалося, ніби він подумки сміється над світом.

Його кабінет був довгий і вузький, повний плівок, поміж яких, здавалося, панував шалений гармидер — про це ніщо особливо не свідчило, просто вони були нерівно розставлені у своїх заглибинах, тож полиці скидалися на нерівні зуби. Три стільці, на які він вказав відвідувачам сідати, були різними; скидалося на те, що їх нещодавно й не дуже ретельно протерли від пилу.

— Янов Пелорат, Ґолан Тревіз і Блісс, — сказав він. — Не знаю вашого прізвища, мадам.

— Зазвичай мене так і називають, Блісс, — відповіла та й усілася.

— Цього цілком достатньо, — сяйнув їй усмішкою Дені­адор. — Ви такі привабливі, що вам можна вибачити й повну безіменність.

Усі вже повсідалися, і Деніадор повів далі:

— Я чув про вас, докторе Пелорат, хоча ми ніколи не листувалися. Ви фундатор, чи не так? Із Термінуса.

— Так, докторе Деніадор.

— І ви, депутате Тревіз. Здається, я чув, що нещодавно вас викинули з Ради та відправили у вигнання. Ніколи не розумів, за що.

— Не викинули, сер. Я досі член Ради, хоча й не знаю, коли знову візьмуся до своїх обов’язків. І я не зовсім у вигнанні. Мені довірили місію, щодо якої ми хотіли з вами порадитися.

— Щасливий спробувати допомогти. А ця чудесна пані? Вона теж із Термінуса?

— Звідки-інде, докторе, — швидко втрутився Тревіз.

— А, Звідки-інде, цей химерний світ. Звідти походить найнезвичніше зібрання людських істот. Та оскільки ви двоє зі столиці Фундації, Термінуса, третьою з вами приваблива дівчина, а Мітца Лізалор не славиться симпатією до будь-якої із цих категорій, то чому вона так тепло передала вас під мою опіку?

— Гадаю, щоб позбутися нас, — відповів Тревіз. — Що швидше ви нам допоможете, то швидше ми покинемо Компореллон.

Деніадор із цікавістю роздивився Тревіза (знову сяйнувши блискавичною усмішкою) та мовив:

— Звісно, такий енергійний юнак, як ви, міг би привабити її попри будь-яке походження. Вона розігрує холодну цнотливість, але не досконало.

— Про це мені нічого не відомо, — скуто повідомив Тревіз.

— І краще б не було. Принаймні публічно. Але я скептик, тож професійно навчений не вірити в те, що на поверхні. Отже, депутате, яка ваша місія? Дізнаймося, чи зможу я вам допомогти.

— Щодо цього мову поведе доктор Пелорат.

— Не заперечую. Докторе Пелорат?

— Якщо висловити це якнайпростіше, шановний докторе, — почав Пелорат, — то все своє зріле життя я намагався дістатися ядра знань про світ — звідки походить людський вид, і мене з моїм добрим другом Ґоланом Тревізом, хоча, варто визнати, до того я не був із ним знайомий, відрядили, щоб знайти, якщо це можливо, гм… Найстаріший. Здається, ви називаєте його так.

— Найстаріший? — перепитав Деніадор. — Я так розумію, ви маєте на увазі Землю.

У Пелората відвисла щелепа. Тоді він мовив, трохи затинаючись:

— У мене склалося враження… тобто мені дали зрозуміти… що тут не… — Він доволі безпорадно зиркнув на Тревіза.

— Міністерка Лізалор сказала мені, що це слово на Компореллоні не вживають, — підхопив той.

— Ви маєте на увазі, що вона зробила так? — Деніадор скривив рота, зморщив носа та рішуче викинув уперед руки, схрестивши на кожній два пальці.

— Так. Саме це я і мав на увазі.

Деніадор розслабився й засміявся.

— Нісенітниці, панове. Ми робимо це за звичкою, і в глушині до цього можуть ставитися серйозно, але загалом це дрібниця. Я не знаю жодного компореллонця, який не сказав би слова «Земля», коли роздратований чи приголомшений. Це наш найпоширеніший вульгаризм.

— Вульгаризм? — слабким голосом перепитав Пелорат.

— Або лайка, якщо хочете.

— А втім, — зауважив Тревіз, — міністерка здавалась доволі засмученою, коли я вжив це слово.

— Ох, вона гірська жінка.

— Що це означає, сер?

— Саме це й означає. Мітца Лізалор походить із Центрального гірського хребта. Дітей там виховують, так би мовити, згідно з традиціями, а це значить, що не важливо, які вони стають освічені, цих схрещених пальців із них ніколи не вибити.

— То слово «Земля» ніяк вас не бентежить, чи не так, докторе? — спитала Блісс.

— Анітрохи, мила пані. Я скептик.

— Я знаю, що означає слово «скептик» у Галактиці, — мовив Тревіз, — але що в нього вкладаєте ви?

— Те саме, що й ви, депутате. Я погоджуюся тільки з тим, із чим мене змушують погодитися обґрунтовано надійні докази, утім моя згода не абсолютна і я завжди відкритий до появи нових свідчень. Це не додає нам популярності.

— Чому?

— Ми б ніде не були популярні. Хіба є світ, народ якого віддасть перевагу студеним вітрам непевності замість зручних, теплих, як слід уже заношених переконань, які б ті не були нелогічні? Узяти хоча б вашу бездоказову віру у План Селдона.

— Так, — відповів Тревіз, вивчаючи кінчики своїх пальців, — я теж наводив учора цей приклад.

— Можна мені повернутися до теми, друже? — спитав Пелорат. — З якими відомостями про Землю погоджується скептик?

— Дуже мало з чим, — сказав Деніадор. — Ми можемо припустити, що людський вид розвинувся на єдиній планеті, бо надзвичайно малоймовірно, що єдиний вид, настільки ідентичний від планети до планети, що здатний на схрещування, розвинеться незалежно в кількох світах, та й навіть у двох. Ми можемо називати цей першосвіт Землею. За загальним тутешнім переконанням, Земля розташована в цьому секторі Галактики, тому що світи тут надзвичайно старі, до того ж імовірно, що перші заселені світи були ближче до Землі, а не далі від неї.

— А чи є в Землі якісь унікальні характеристики, окрім того, що це планета походження? — охоче поцікавився Пелорат.

— Ви маєте на увазі щось особливе? — швидко усміхнувся Деніадор.

— Супутник, який дехто називає Місяцем. Це було б незвично, чи не так?

— Це головне питання, докторе Пелорат. Ви наче підказуєте мені думки.

— Я не кажу, що саме робить Місяць незвичайним.

— Авжеж, розмір. Так? Бачу, що так. Усі легенди про Землю говорять про величезне різноманіття живих істот та величезний супутник — десь від трьох до трьох із половиною тисяч кілометрів у діаметрі. З величезним різноманіттям істот погодитися легко, бо воно в природний спосіб утворилось би завдяки біологічній еволюції, якщо те, що ми про цей процес знаємо, правда. Величезний супутник уявити важко. У жодного населеного світу в Галактиці такого немає. Великі супутники незмінно асоціюються з незаселеними й не придатними до заселення газовими гігантами. Тож як скептик я волію не погоджуватися з існуванням Місяця.

— Якщо Земля унікальна через наявність мільйонів видів, чи не могла б вона також бути унікальною через наявність величезного супутника? Одна унікальність може допускати іншу.

Деніадор усміхнувся.

— Не уявляю, як присутність на Землі мільйонів видів мог­ла створити з нічого величезний супутник.

— Але навпаки… Можливо, величезний супутник міг допомогти створити мільйони видів.

— Цього я теж не уявляю.

— Як щодо історії про радіоактивність Землі? — спитав Тревіз.

— Її скрізь розповідають, і скрізь у неї вірять.

— Але Земля не могла бути настільки радіоактивною, щоб унеможливити життя, у ті мільярди років, коли вона життя підтримувала. Як вона стала радіоактивною? Через ядерну війну?

— Це найпоширеніша думка, депутате Тревіз.

— З того, як ви це кажете, я висновую, що ви в це не вірите.

— Немає доказів, що така війна була. Поширена думка, і навіть повсюдна, сама собою не є доказом.

— Що ще могло трапитися?

— Немає доказів, що щось трапилося. Радіоактивність може бути такою самою вигаданою легендою, як і великий супутник.

— То яка загальна версія історії Землі? — спитав Пелорат. — За свою професійну кар’єру я зібрав чимало легенд про походження, і в багатьох із них був світ, який називали Землею чи якось дуже схоже. У мене немає легенд із Компореллона, нічого, крім побіжної згадки про Бенбаллі, який, якщо вірити легендам, прибув з нізвідки.

— Це й не дивно. Ми зазвичай не ділимося своїми легендами, і я приголомшений, що ви знайшли посилання навіть на Бенбаллі. Це, знову ж таки, через забобони.

— Але ви не забобонні й не вагатиметесь говорити про це, правда?

— Саме так, — відповів дрібний історик, піднявши на Пелората погляд. — Якщо я це зроблю, це точно суттєво, ба навіть небезпечно загострить мою непопулярність, однак ви втрьох скоро полишаєте Компореллон і, наскільки я розумію, ніколи не вказуватимете мене як джерело.

— Даємо вам слово честі, — хутко мовив Пелорат.

— Тоді ось загальний виклад того, що начебто відбулося, без будь-якої надприродності чи моралізаторства. Земля зроду-віку існувала як єдиний світ людських істот, а тоді, десь від двадцяти до двадцяти п’яти тисяч років тому, людський вид винайшов міжзоряні подорожі за допомогою гіпер­просторових стрибків та колонізував групу планет. Поселенці цих планет користувалися роботами, яких уперше розробили на Землі до часів гіперпросторових подорожей, і… ви, до речі, знаєте, хто такі роботи?

— Так, — відповів Тревіз. — У нас не раз про це питали. Ми знаємо, хто такі роботи.

— Із повністю роботизованим суспільством поселенці розвинули передові технології, значно продовжили тривалість життя і зневажили світ своїх пращурів. Згідно з драматичнішими версіями історії, вони завоювали та пригноблювали першосвіт. Тоді зрештою Земля відрядила в космос нову групу поселенців, серед яких роботи були заборонені. Компореллон став одним із перших нових світів. Наші патріоти наполягають, що найпершим, але цьому немає доказів, із якими міг би погодитися скептик. Перша група поселенців вимерла і…

— Чому перші вимерли, докторе Деніадор? — спитав Тревіз.

— Чому? Наші романтики зазвичай уявляють, що їх покарав за їхні злочини Той, хто карає, хоча ніхто не завдає собі клопоту пояснити, чому Той чекав так довго. Але звертатися до казок не обов’язково. Легко припустити, що суспільство, яке повністю залежить від роботів, м’якшає і занепадає, його населення скорочується й вимирає просто від нудьги, чи, якщо конкретніше, від втрати волі до життя. Друга хвиля поселенців, без роботів, вижила та поширилася всією Галактикою, але Земля стала радіоактивною і повільно випала з поля зору. Це зазвичай пояснюють тим, що на Землі теж були роботи, адже перша хвиля це заохочувала.

Блісс, яка слухала цю розповідь із помітною нетерплячістю, спитала:

— Що ж, докторе Деніадор, радіоактивна вона чи ні, і скільки б не було хвиль поселенців, головне питання одне. Де саме розташована Земля? Які її координати?

— Відповідь на це питання — я не знаю. Але годі, час пообідати. Я можу замовити обід сюди, і тоді обговорюватимемо за ним Землю, скільки захочете.

— Ви не знаєте? — Голос Тревіза став вищим та гучнішим.

— Власне, наскільки мені відомо, не знає ніхто.

— Але це неможливо.

— Депутате, — тихо зітхнув Деніадор, — якщо хочете називати правду неможливою — ваше право, але це нічим вам не допоможе.

1

Обід складався з гірки м’яких і вкритих скоринкою кульок різних відтінків та з різною начинкою. Деніадор узяв маленький предмет, який розклався у пару тонких прозорих рукавичок, і вдягнув ті. Гості наслідували його приклад.

— Перепрошую, що всередині цих виробів? — спитала Блісс.

— Рожеві, — пояснив Деніадор, — начинені нарізаною рибою з приправами, великий компореллонський делікатес. У цих жовтих — дуже ніжна сирна начинка. У зелених — овочева суміш. Їжте їх, поки вони доволі теплі. Пізніше в нас будуть гарячий мигдальний пиріг та напої. Я рекомендував би гарячий сидр. У холодному кліматі ми зазвичай підігріваємо нашу їжу, навіть десерти.

— Ви чудово пораєтеся, — зауважив Пелорат.

— Не дуже, — відказав Деніадор. — Я виявляю гостинність. Сам я обходжуся малим. Мені не треба підтримувати велику масу тіла, як ви, напевно, помітили.

Тревіз вкусив одну з рожевих рибних кульок і виявив, що вона справді дуже рибна, уся вкрита спеціями; ті були нічогенькі, але вкупі з рибою, подумав депутат, присмак лишиться з ним до кінця дня й, напевно, на ніч.

Віднявши від рота кульку, яку щойно надкусив, Тревіз ви­явив, що скоринка над вмістом затягнулася. Ані бризок, ані протікань, і на мить він замислився, навіщо потрібні рукавички. Руки б аж ніяк не стали вологими й липкими, якби він ними не скористався, тож Тревіз вирішив, що річ у гігієні. Рукавички замінювали миття рук, якщо це було незручно, а звичай, напевно, вже зобов’язував використовувати їх навіть із митими руками. (Лізалор не користувалася рукавичками, коли він учора з нею їв. Можливо, через те, що вона гірська жінка).

— Чи буде неввічливо обговорювати справи за обідом? — спитав він.

— За компореллонськими нормами, депутате, буде, але ви мої гості, і нам слід дотримуватися ваших норм. Якщо бажаєте вести серйозну розмову і не вважаєте чи не переймаєтеся, що вона зменшить ваше задоволення від їжі, прошу, ведіть, і я до вас приєднаюся.

— Дякую. Міністерка Лізалор натякала — ні, доволі відверто стверджувала, — що скептики у цьому світі непопулярні. Це так?

Добрий гумор Деніадора, здавалось, ще покращився.

— Авжеж. Прикро було б не бути. Розумієте, Компореллон — розчарований світ. Побутує загальне міфічне переконання, позбавлене подробиць, що колись, багато тисячоліть тому, у малозаселеній Галактиці, Компореллон стояв на її чолі. Ми цього ніколи не забуваємо, і той факт, що за відомої історії ми не панували, дратує, сповнює нас — тобто населення загалом — відчуттям несправедливості. Але що ми можемо? Колись уряд був змушений віддано служити Імператору, а зараз віддано приєднаний до Фундації. І що більше ми усвідомлюємо своє підлегле становище, то дужчає віра у величну й таємничу минувшину. Але що може Компореллон? Він не був здатен кинути виклик Імперії за старих часів і не може відкрито кинути виклик Фундації зараз. Тож утішається, нападаючи на скептиків і ненавидячи нас, оскільки ми не віримо в легенди та сміємося над забобонами. А втім, нам не загрожують страшніші види переслідувань. Ми контролюємо технології та заповнюємо факультети університетів. Найсміливіші у висловлюваннях мають труднощі з публічним викладанням. Наприклад, у мене є ця проблема, хоча я все одно маю студентів і тихцем проводжу зустрічі за межами території. Проте, якби нас справді вигнали із суспільного життя, технології занепали б, а університети втратили б акредитацію в усій Галактиці заразом. Імовірно, це властива людям нерозсудливість: перспектива інтелектуального самогубства не втримає їх від плекання ненависті, однак Фундація нас підтримує. Тому нас постійно лають, глузують з нас і засуджують — та ніколи не чіпають.

— То це масова опозиція не дає вам змоги розповісти, де Земля? — спитав Тревіз. — Боїтеся, що, попри все, антискептичні настрої стануть загрозливими, якщо ви зайдете надто далеко?

— Ні, — похитав головою Деніадор. — Місце розташування Землі невідоме. Я не приховую від вас нічого, ані через страх, ані з будь-якої іншої причини.

— Але послухайте, — нетерпляче мовив Тревіз, — лише обмежена кількість планет у цьому секторі Галактики має фізичні ознаки, пов’язані з придатністю до життя, і майже всі вони, напевно, не лише придатні, а й населені, і отже, добре вам відомі. Наскільки складно обстежити сектор у пошуках планети, що могла б бути населеною, якби не була радіоактивною? Крім того, ви шукали б планету з великим супутником. Із цими двома ознаками Землю абсолютно неможливо було б із чимось сплутати і неможливо пропустити навіть за поверхового пошуку. Процес може забрати деякий час, але це єдина складність.

— Скептики, звісно, вважають, що й радіоактивність Землі, і її великий супутник — просто легенди. Шукати їх — усе одно що шукати горобине молоко та кроликове пір’я.

— Може, й так, але це не мусить завадити Компореллону принаймні спробувати. Якщо ви знайдете радіоактивний світ із належними розмірами для заселення й великим супутником, скільки достовірності це додасть компореллонським легендам!

— Можливо, саме тому Компореллон і не шукає, — засміявся Деніадор. — Якщо ми нічого не знайдемо, або дізнаємося, що справжня Земля не така, як у легендах, станеться протилежне. Розвінчані компореллонські легенди стануть посміховиськом. Компореллон цим не ризикуватиме.

Тревіз на мить замовк, тоді ревно продовжив:

— Крім того, навіть якщо відкинути ці дві неповторності — якщо таке слово є в галактичному стандарті, — тобто радіоактивність і великий супутник, то є і третя, яка за визначенням мусить існувати, і для цього не потрібні посилання на легенди. Земля мусить мати бурхливе й неймовірно різноманітне життя, або ж його залишки, або щонайменше викопні свідчення про нього.

— Депутате, попри те що Компореллон не надсилав на пошуки Землі організовану групу, ми час від часу подорожуємо в космосі й час від часу отримуємо повідомлення від кораб­лів, які з тієї чи іншої причини відхилилися від запланованих маршрутів. А втім, нам жодного разу не повідомляли про планети з ознаками, подібними до легендарних земних, чи навіть про будь-які планети, сповнені життя. Так само навряд чи кораблі сідатимуть на ненаселену планету, бо команді надумалося вирушити полювати на викопні рештки. Тож з огляду на те, що за тисячі років таких повідомлень не було, я цілком готовий вірити, що розташування Землі визначити неможливо, бо немає чого визначати.

— Але десь вона має бути, — розчаровано мовив Тревіз. — Десь існує планета, на якій еволюціонувало людство та всі пов’язані з ним знані форми життя. Якщо Земля — не в цій частині Галактики, то мусить бути деінде.

— Можливо, — холоднокровно зазначив Деніадор, — але за весь цей час її ніде не знайшли.

— Люди не дуже шукали.

— Що ж, вочевидь, ви шукаєте. Бажаю вам удачі, але ніколи не закладуся на ваш успіх.

— Чи були спроби визначити можливе розташування Землі опосередковано, якось, крім безпосереднього пошуку?

— Так, — відповіли два голоси одночасно. Деніадор, якому належав один з голосів, спитав у Пелората: — Ви думаєте про проєкт Яріффів?

— Саме так, — відповів той.

— Тоді чи не розповісте про це депутату? Гадаю, він охочіше повірить вам, ніж мені.

— Бачте, Ґолане, — сказав Пелорат, — під кінець Імперії був період, коли Пошуки походження, як це називалося, стали поширеним дозвіллям — можливо, так відволікалися від неприємної реальності довкола. Як знаєте, Імперія тоді розпадалася. Лівійський історик Гумбал Яріфф здогадався, що з якої б планети не походило життя, вона швидше заселила б планети поруч, ніж розташовані далі. Загалом що далі від місця походження світ, то пізніше його заселили. Припустімо тоді, що можна записати дати колонізації всіх населених планет Галактики та створити мережу з усіх, вік яких налічує певну кількість тисячоліть. Можна створити мережу з усіх планет, яким десять тисяч років, ще одну з тих, яким дванадцять тисяч, а наступну з тих, яким п’ятнадцять. Кожна така мережа теоретично мала б бути приблизно сферичною та приблизно концентричною. Старші мережі утворюватимуть сфери меншого радіуса, ніж молодші, і якщо визначити всі їхні центри, ті мусять скупчитися в межах відносно невеликого простору, де буде розташована планета походження — Земля. — Пелорат із завзяттям на обличчі зображав складеними пригорщею долонями сферичні поверхні. — Розумієте, про що я, Ґолане?

— Так, — кивнув Тревіз. — Але, гадаю, це не спрацювало.

— Теоретично мусило, старий друже. Проблема була в цілковитій неточності дат походження. Кожен світ так чи інакше перебільшував власний вік, а поза легендами визначити його було непросто.

— За розпадом вуглецю-14 у давній деревині, — озвалася Блісс.

— Авжеж, люба, — погодився Пелорат, — але довелося б залучити зазначені світи до співпраці, і тут не було шансів. Жоден світ не хотів розвінчувати власні ж заяви про свій перебільшено давній вік, а Імперія тоді була не в тому становищі, щоб своєю владою долати місцеві заперечення щодо настільки неважливого питання. Вона мала інший клопіт. Усе, що зміг Яріфф, це залучити світи, яким було щонайбільше дві тисячі років і чиє заснування було ретельно задокументовано за вартих довіри обставин. Таких було мало, і вони розкинулися приблизно симетричною сферою, а центр був доволі близький до Трентора — столиці Імперії, бо саме звідти походили колонізаторські експедиції до цих відносно нових світів. Це, звісно, становило ще одну проблему. Земля була не єдиним місцем, звідки колонізували інші світи. Із часом старіші світи надсилали власні експедиції поселенців, і за розквіту Імперії Трентор був доволі щедрим їх джерелом. Яріффа доволі несправедливо виставили на посміховисько, а його професійна репутація була знищена.

— Я зрозумів, Янове, — мовив Тревіз. — Докторе Деніадор, то ви не можете повідомити мені геть нічого, що давало б хоч найтьмяніший промінчик надії? Чи є хоч якийсь інший світ, де є шанс знайти інформацію щодо Землі?

Деніадор на деякий час поринув у замислений сумнів.

— Що-о-о ж, — нарешті мовив, із ваганням розтягуючи слово, — як скептик, я мушу довести до вашого відома, що не певен, чи Земля існує або колись існувала. Однак… — він знову замовк.

— Гадаю, ви думаєте про щось, що може виявитися важливим, докторе, — мовила Блісс.

— Важливим? Сумніваюся, — пробурмотів Деніадор. — Та, можливо, цікавим. Земля — не єдина планета, чиє розташування невідоме. Ще є світи першої групи поселенців, косміків, як їх називають у наших легендах. Дехто кличе їх Світами косміків; інші — Забороненими світами. Остання назва наразі поширена. Легенда каже, нібито в добу розквіту життя косміків тривало століттями і вони відмовляли нашим пращурам із короткими життями у посадках на своїх планетах. Після того як ми їх перемогли, ситуація стала протилежна. Ми гидували ними та лишили їх на самоті, заборонивши власним кораблям і Торгівцям вести з ними справи. Отак ці планети й стали Забороненими світами. Як стверджує легенда, ми були впевнені, що Той, хто карає, знищить їх без нашого втручання, і вочевидь, так Той і зробив. Принаймні, наскільки нам відомо, жодного косміка не бачили в Галактиці вже багато тисячоліть.

— Гадаєте, ці косміки можуть знати більше про Землю? — спитав Тревіз.

— Цілком можливо, оскільки їхні світи були старшими за будь-які наші. Це якщо косміки досі існують, що надзвичайно малоймовірно.

— Навіть якщо й не існують, у їхніх світах можуть і мають бути якісь свідчення.

— Якщо ви знайдете ці світи.

Тревіз мав роздратований вигляд.

— Хочете сказати, що ключ до Землі, розташування якої невідоме, можна знайти у світах косміків, розташування яких також невідоме?

— Ми двадцять тисяч років не мали з ними справ, — знизав плечима Деніадор. — Навіть не думали про них. Вони, як і Земля, розчинились у тумані.

— У скількох світах жили косміки?

— Легенди кажуть про п’ятдесят — підозріло кругле число. Найпевніше, їх було набагато менше.

— І ви не знаєте місця розташування жодного з п’ятдесяти?

— Що ж, зараз я думаю…

— Що ви думаєте?

— Оскільки первісна історія — моє хобі, як і в доктора Пелората, я час від часу продивляюся старі документи, шукаючи якихось посилань на давніші часи, чогось, окрім легенд. Торік я натрапив на записи старого корабля, майже не придатні до розшифрування. Їх було датовано дуже давніми часами, коли наш світ ще не знали як Компореллон. Там було згадано назву «Світ Бейлі», що, як мені здається, може бути давнішою формою «Світу Бенбаллі» з наших легенд.

— Ви опублікували їх? — захоплено спитав Пелорат.

— Ні. Як каже стара приказка: не хочу пірнати, доки не певен, що в басейні є вода. Розумієте, у записах ідеться про те, що капітан корабля відвідав світ косміків і привіз із собою жінку-космікиню.

— Але ви казали, що косміки не приймали гостей.

— Саме так, і тому я не публікував цей матеріал. Ця історія звучить малоймовірно. Деякі непевні розповіді можна витлумачити як посилання на косміків та їхній конфлікт із поселенцями — нашими ж пращурами. Такі розповіді трап­ляються не лише на Компореллоні, а й у багатьох світах, є також багато різновидів, проте в одному всі вони збігаються. Дві групи, косміки та поселенці, не змішувалися. Між ними не було соціальних контактів, тим паче сексуальних, та все ж, вочевидь, капітана-поселенця і жінку-космікиню утримував разом любовний зв’язок. Це настільки малоймовірно, що я не бачу шансу поставитися до цієї історії як до чогось серйознішого за історико-романтичний твір.

— І це все? — Тревіз здавався розчарованим.

— Ні, депутате, є ще дещо. Я натрапив на деякі цифри в журналі корабля, які можуть — або не можуть — бути координатами. Якби вони ними були — а я повторю, оскільки мене змушує честь скептика, що можуть і не бути, — тоді документальні докази підвели б мене до висновку, що це просторові координати трьох світів косміків. Одним із них міг би бути той світ косміків, де приземлився капітан і звідки забрав своє кохання.

— Хіба не може виявитися, що, навіть якщо історія вигадана, координати справжні? — спитав Тревіз.

— Може, — погодився Деніадор. — Я дам вам ці цифри, і ви вільні ними скористатися, але можете нікуди не потрапити. Та все ж мені спало на думку дещо цікаве. — Його обличчям майнула швидка усмішка.

— Гм?

— Що як одні із цих координат указують на Землю?

2

Виразно помаранчеве сонце Компореллона здавалося більшим за сонце Термінуса, але висіло низько в небі та мало гріло. Вітер, на щастя, несильний, торкнувся щоки Тревіза крижаними пальцями.

Він здригнувся в пальті з електропідігрівом, отриманому від Мітци Лізалор, яка зараз стояла поруч. Сказав:

— Колись мусить потеплішати, Мітцо.

Та швидко зиркнула на сонце. Міністерка стояла в порожнечі космопорту, не виказуючи ознак дискомфорту, — висока, тілиста, у легшому за Тревізове пальто і якщо й не зовсім не чутлива до холоду, то принаймні презирлива до нього.

— У нас прекрасне літо, — сказала жінка. — Недовге, але наші харчові культури до нього пристосовані. Ми ретельно обираємо сорти, які б швидко росли під сонцем і не піддавалися легко морозу. Наші домашні тварини мають щільне хутро, і всі визнають, що компореллонська вовна — найкраща в Галактиці. Також на орбіті над Компореллоном у нас є фермерські поселення, які вирощують тропічні фрукти. Ми, власне, експортуємо консервовані ананаси з першокласним ароматом. Більшості, хто знає нас як холодний світ, це не відомо.

— Дякую, що прийшла проводити нас, Мітцо, й за готовність посприяти нам у цій місії. Однак заради свого спокою мушу спитати, чи не буде в тебе через це серйозних проблем.

— Ні! — Вона гордо хитнула головою. — Ніяких проблем. Хоча б тому, що мені не ставитимуть запитань. Я відповідаю за транспортну систему, і це означає, що тільки я встановлюю правила для цього та інших космопортів, для пропускних станцій, для кораблів, які прилітають та відлітають. Прем’єр-міністр покладається на мене в цьому й тільки радий не знати подробиць. Та навіть якби хтось спитав, мені достатньо було б сказати правду. Уряд схвалить те, що я не повернула корабель Фундації. І люди б теж схвалили, якби їм можна було це повідомляти. А сама Фундація не знатиме.

— Уряд хотів би отримати корабель Фундації, але пристане на твоє рішення віддати корабель нам?

— Ти порядна людина, Тревізе, — усміхнулась Лізалор. — Ти вперто боровся за свій корабель, а тепер, коли маєш його, завдаєш собі клопоту непокоїтися через моє благополуччя. — Вона нерішуче потягнулася до нього, ніби не втримавшись перед спокусою якось виказати ласку, а тоді з очевидними труднощами обірвала поривання. Знову грубо мовила: — Навіть якщо вони поставлять моє рішення під сумнів, мені достатньо буде сказати, що ти шукав і досі шукаєш Найстаріший, і вони скажуть, що я добре вчинила, якомога швидше позбувшись тебе, корабля та всього з вами пов’язаного. І проведуть обряди покаяння, адже тобі взагалі не можна було дозволяти тут сідати, хоча ми ніяк не мог­ли здогадатися про твою мету.

— Ти справді боїшся накликати нещастя на себе і світ через мою присутність?

— Справді, — незворушно відповіла Лізалор. Тоді пом’як­шала: — Ти вже приніс нещастя мені, бо після знайомства з тобою компореллонські чоловіки здаватимуться ще безживнішими. Мені лишиться невгамовна спрага. Той, хто карає, уже про це подбав.

Тревіз повагався, тоді мовив:

— Не хочу тебе в чомусь переконувати, але й не хочу, щоб ти краялася даремними побоюваннями. Ти мусиш знати, що те, що я нібито приношу тобі нещастя, — просто забобони.

— Припускаю, це тобі сказав скептик.

— Я знаю це й без нього.

Лізалор витерла обличчя, бо на виразних бровах уже збирався тонкий шар паморозі, та мовила:

— Я знаю, дехто вважає це забобонами. Але те, що Найстаріший приносить нещастя, — факт. Цьому було багато підтверджень, і мудрі аргументи скептиків не можуть скасувати правду. — Раптом вона виставила перед собою долоню. — До побачення, Ґолане. Сідай на корабель і приєднуйся до своїх супутників, перш ніж твоє м’яке термінуське тіло замерзне під нашим холодним, але доброзичливим вітром.

— Бувай, Мітцо. Сподіваюсь побачитися, коли повернуся.

— Так, ти пообіцяв повернутися, і я намагалася тобі повірити. Навіть сказала собі, що вийду й зустріну тебе на твоєму кораблі в космосі, щоб це нещастя пало тільки на мене, а не на мій світ, але ти не повернешся.

— Чому ж! Повернуся! Я не покину тебе так легко, знаючи, яке задоволення ти можеш подарувати. — І тієї миті Тревіз був твердо переконаний, що каже це щиро.

— Не сумніваюся в твоїх романтичних пориваннях, мій любий фундаторе, але ті, хто ризикує вирушити на пошуки Найстарішого, ніколи нізвідки не повернуться. Я знаю це серцем.

Тревіз намагався не стукотіти зубами. Це було від холоду, і йому не хотілося, щоб Лізалор думала, ніби від страху. Він сказав:

— Це також забобони.

— І все ж, — мовила вона, — це також і правда.

3

Було приємно повернутися в кабіну пілота «Далекої зірки». Хай тут було тісно. Хай це була бульбашка ув’язнення в нескінченному космосі. Та все ж знайома, дружня й тепла.

— Рада, що ви нарешті на борту, — сказала Блісс. — Я вже замислилася, скільки ви лишатиметесь із міністеркою.

— Недовго, — мовив Тревіз. — Там було холодно.

— Мені здалося, що ви розглядали можливість лишитися з нею та припинити пошуки Землі. Я не люблю зондувати ваш мозок навіть поверхово, але непокоїлася за вас, і ця спокуса, від якої ви страждали, немовби вистрибнула на мене.

— Не помиляєтеся. Принаймні на мить я відчув спокусу. Міністерка — дивовижна жінка, і я ніколи не зустрічав такої. Ви посилили мій опір, Блісс?

— Я багато разів казала, що не маю і не буду ніяк підштовхувати ваш розум, Тревізе. Гадаю, ви подолали спокусу сильним почуттям обов’язку.

— Ні, не думаю, — криво всміхнувся він. — Усе не настільки драматично й благородно. Мій опір було посилено з одного боку холодом, а з іншого — сумною думкою, що достатньо лише кількох ночей із нею, щоб мене вбити. Я б не витримав такого темпу.

— Що ж, хай там як, ви в безпеці на борту, — заспокоїв його Пелорат. — Що ми робимо далі?

— Невдовзі ми швидкими темпами вийдемо з планетарної системи на достатню відстань від компореллонського сонця, щоб стрибнути.

— Гадаєте, нас зупинять чи переслідуватимуть?

— Ні, насправді я думаю, що міністерці не терпиться, щоб ми якомога швидше відлетіли й не поверталися, бо інакше на планету паде помста Того, хто карає. Власне…

— Так?

— Вона вірить, що його помста точно паде на нас. Вона твердо переконана, що ми ніколи не повернемося. Поквап­люсь додати, що це не коментар щодо моєї гіпотетичної невір­ності, яку в неї не було нагоди оцінити. Вона мала на увазі, що Земля віщує таку страшну недолю, що всі, хто її шукає, у процесі помирають.

— Скільки людей полишили Компореллон у пошуках Землі, щоб таке стверджувати? — спитала Блісс.

— Сумніваюсь, що хоч один компореллонець це зробив. Я сказав їй, що її страхи — просто забобони.

— Ви певні, що ви у це вірите, чи її слова таки змусили вас засумніватися?

— Я знаю, що її страхи в тій формі, в якій вона їх висловлює, — чистісінькі забобони, але вони так само можуть мати під собою підґрунтя.

— Тобто нас уб’є радіація, якщо ми спробуємо сісти на Землю?

— Я не вірю, що Земля радіоактивна. У що я вірю, так це що Земля захищається. Згадайте, що всі згадки про Землю з Бібліотеки Трентора прибрали. Згадайте, що дивовижна пам’ять Геї, у якій бере участь вся планета аж до товщі порід на поверхні та розплавленого металу у ядрі, обривається саме так, щоб нічого не повідомити нам про Землю. Якщо Земля достатньо могутня для цього, вона, напевно, також може змінювати свідомості, змушуючи вірити у свою радіоактивність і в такий спосіб попереджуючи будь-які пошуки. Можливо, через те що Компореллон розташований настільки близько, що становить особливу небезпеку для Землі, тут ці незвичні пробіли нав’язано сильніше. Деніадор, скептик і науковець, твердо переконаний, що шукати Землю немає сенсу. Він каже, її неможливо знайти. І саме тому забобони міністерки можуть мати під собою тверду основу. Якщо Земля так цілеспрямовано переховується, чи не може вона вбити чи переспрямувати нас, щоб не дати себе знайти?

— Гея… — спохмурніла Блісс.

— Не кажіть, що Гея нас захистить, — швидко сказав Тревіз. — Якщо Земля змогла знищити найдавніші спогади Геї, зрозуміло, що в протистоянні між ними двома Земля переможе.

— Звідки ви знаєте, що спогади знищено? — холодно мовила Блісс. — Можливо, Геї просто знадобився час, щоб розвинути планетарну пам’ять, і зараз ми можемо сягнути в минуле тільки до періоду завершення цього розвитку. А якщо спогади було знищено, як ви можете бути впевнені, що це зробила Земля?

— Не знаю. Просто розвиваю припущення.

— Якщо Земля така могутня, — доволі сором’язливо втрутився Пелорат, — і настільки прагне, так би мовити, лишатися на самоті, яка користь від наших пошуків? Ви, здається, вважаєте, що Земля не дозволить нам досягти успіху і вб’є, тільки щоб не дати дістатися мети. Чи немає в такому разі сенсу все покинути?

— Визнаю, може видаватися, що ми здаємося, але я твердо переконаний, що Земля існує і я мушу знайти її — та знайду. А Гея казала, що коли я такий переконаний, то маю рацію.

— Але як ми переживемо це відкриття, старий друже?

— Можливо, — спробував удати невимушеність Тревіз, — Земля теж визнає мою надзвичайну правоту та дозволить діяти на власний розсуд. Але — і я нарешті до цього доходжу — я не можу бути певен, що ви двоє виживете, і це мене турбує. Завжди турбувало, але тепер дедалі більше, і мені здається, що варто відвезти вас двох назад на Гею та рушити далі самому. Це я, а не ви, від початку вирішив, що мушу шукати Землю; я, а не ви, бачу в ній цінність; я, а не ви, одержимий нею. Тоді нехай і ризикуватиму я, а не ви. Дозвольте мені летіти самому. Янове?

Пелорат уперся підборіддям у шию, від чого його довге обличчя, здавалося, видовжилося ще більше.

— Не заперечуватиму, що нервую, Ґолане, але мені буде соромно покинути вас. Я перестану себе поважати, якщо так вчиню.

— Блісс?

— Гея не покине вас, Тревізе, що б ви не робили. Якщо Земля справді виявиться небезпечною, Гея захистить вас, як зможе. І в будь-якому разі як Блісс я не покину Пела, а якщо він лишається відданим вам, то я лишаюся відданою йому.

— Що ж, гаразд, — похмуро мовив Тревіз. — Я дав вам шанс. Летимо разом.

— Разом, — вторувала Блісс.

Пелорат легко всміхнувся та стиснув Тревізове плече.

— Разом. Завжди.

4

— Глянь-но, Пеле, — покликала Блісс. Вона вручну й майже безцільно налаштовувала корабельний телескоп, перемкнувшись на нього з Пелоратової бібліотеки легенд про Землю.

Пелорат підійшов, обійняв її рукою за плечі та зиркнув на екран. Там виднівся один із газових гігантів компореллонської планетарної системи, збільшений так, щоб здаватися велетнем, яким і був. Гігант був тьмяно-помаранчевого кольору, помережаний блідішими смужками. З орбіти, осяяний сонцем, від якого був розташований далі, ніж сам корабель, він майже повністю скидався на світлове коло.

— Прекрасно, — відзначив Пелорат.

— Пеле, центральна смужка тягнеться за межі планети.

Пелорат насупив брови:

— Знаєш, Блісс, здається, так і є.

— Гадаєш, це оптична ілюзія?

— Не певен, Блісс. Я настільки ж новачок у космосі, як і ти. Ґолане!

— Що таке? — слабко озвався Тревіз і ввійшов до кабіни пілота. Вигляд у нього був трохи пом’ятий, неначе депутат щойно дрімав одягненим на ліжку — а саме це він і робив. — Будь ласка, — доволі невдоволено мовив, — не чіпайте інструменти.

— Це лише телескоп, — сказав Пелорат. — Погляньте.

Тревіз поглянув.

— Це газовий гігант, і згідно з наданою мені інформацією, його називають Ґаллією.

— Як ви визначаєте, що це він, з одного погляду?

— По-перше, зважаючи на нашу відстань від сонця, розміри планет та положення орбіт, які я вивчав, прокладаючи наш курс, це єдиний гігант, який наразі можна настільки збільшити. По-друге, у нього кільце.

— Кільце? — зачаровано перепитала Блісс.

— Ви бачите тільки тонкий блідий слід, бо ми дивимося на нього майже ребром. Можемо піднятися над планетою й роздивитися краще. Хочете?

— Не хотілося б змушувати вас перераховувати положення та курси, Ґолане…

— Та ну, комп’ютер зробить це для мене без особливих проблем. — Говорячи це, Тревіз всівся та поклав руки на позначки, які прийняли його. Добре налаштований на його свідомість комп’ютер зробив решту.

«Далека зірка», позбавлена проблем із пальним чи інерцією, швидко прискорилася, і Тревіз знову відчув приплив любові до комп’ютера-корабля, що так на нього відгукувався — ніби саме Тревізова думка живила та спрямовувала його, ніби це було могутнє й слухняне продовження його волі.

Не дивно, що Фундація хотіла отримати зореліт назад; не дивно, що Компореллон хотів його собі. Єдиною несподіванкою виявилося лиш те, що забобони Компореллона виявились достатньо сильними, щоб змусити ним поступитися.

Якщо його як слід озброїти, він пережене й подолає в бою будь-який корабель Галактики, ба навіть армію кораблів — якщо тільки не зустрінеться з іншим таким самим.

Звісно, його не було як слід озброєно. Даючи Тревізу корабель, мер Бранно була занадто для цього обережна.

Пелорат із Блісс уважно спостерігали, як планета Ґаллія дуже повільно пливла до них. Вже можна було побачити верхній (принаймні з їхньої позиції) полюс із великим вихором довкола нього, нижній же полюс сховався за вигином сфери.

На верхній половині у сферу помаранчевого світла втрутився темний бік планети, і прекрасне коло дедалі більше викривлювалося.

Найдивовижніше ж, що центральна бліда смужка більше не була прямою, а вигнулася — це зробили й інші смужки на півночі та півдні, однак менш помітно. Центральна ж тепер дуже виразно простягалася за межі планети, утворюючи з обох боків вузькі петлі. Точно не ілюзія; природа видива була очевидна. То було кільце матерії, яке оточувало планету й ховалося з дальнього боку.

— Гадаю, цього достатньо, щоб дати уявлення, — мовив Тревіз. — Якби ми рухалися над планетою, ви побачили б кільце круглим — замкнутим навколо планети, ніде її не торкаючись. Ви, мабуть, побачили б також, що це не одне, а кілька концентричних кілець.

— Я б не подумав, що це можливо, — з нерозумінням зазначив Пелорат. — Що тримає його в космосі?

— Те саме, що тримає супутники. Кільце складається з крихітних часточок, кожна з яких рухається орбітою планети. Кільця розташовані так близько до планети, що припливні сили не дають їм зростися в єдине тіло.

— Мене жахає ця думка, — похитав головою Пелорат. — Як я взагалі міг прожити ціле життя як науковець і водночас так мало знати про астрономію?

— А я геть нічого не знаю про міфи людства. Ніхто не здатен охопити всіх знань. Річ у тім, що ці планетарні кільця доволі поширені. Їх має майже кожен газовий гігант, навіть якщо то лише тонка вигнута лінія пилу. Так сталося, що у планетарній родині сонця Термінуса немає справжнього газового гіганта, тож якщо термінусець не подорожує в космосі чи не вивчав астрономію в університеті, він навряд чи знає щось про планетарні кільця. А от що справді незвично, то це коли кільця достатньо широкі, щоб бути яскравими та помітними, як оце. Воно прекрасне. Має бути щонайменше пару сотень кілометрів завширшки.

Тут Пелорат клацнув пальцями:

— То он що це значило!

— Що саме, Пеле? — Блісс здавалася ошелешеною.

— Колись я натрапив на уривок поезії, дуже давньої і написаної стародавнім різновидом галактичної мови, який важко розібрати, але то був надійний доказ поважного віку. Хоча не мені скаржитися на архаїзми, старий друже. Моя спеціальність зробила мене експертом з різновидів давньогалактичної, що доволі приємно, навіть якщо й геть не потрібно за межами роботи. То про що я говорив?

— Старий уривок поезії, любий Пеле, — нагадала Блісс.

— Дякую, Блісс. — Тоді Пелорат продовжив до Тревіза: — Вона старанно відстежує мої слова, щоб повертати мене, коли я відволікаюся — а це відбувається майже постійно.

— У цьому частина твоєї чарівності, Пеле, — усміхнулася Блісс.

— Словом, цей уривок поезії мав на меті описати планетарну систему, до якої належала Земля. Навіщо, я не знаю, бо повністю вірш не зберігся — принаймні я так і не зміг його відшукати. Збереглася лише ця одна частина, можливо, через астрономічний зміст. Хай там як, вона оповідає про блискуче потрійне кільце шостої планети, «що його шир і велич змусить світ змаліти». Як бачите, я досі можу процитувати. Я не розумів, чим може бути кільце планети. Пам’ятаю, як думав про три кільця з одного боку планети, усі рядком. Це здавалось настільки нісенітним, що я навіть не потурбувався додати той уривок до моєї бібліотеки. Тепер шкодую, що не довідався більше. — Він похитав головою. — Бути міфологом у Галактиці нині — робота така самітницька, що забуваєш, як корисно буває попитати в людей.

— Напевне, ви не дарма проігнорували це, Янове, — заспокоїв його Тревіз. — Було б хибою сприймати поетичну балаканину серйозно.

— Але ж от що це означало. — Пелорат вказав на екран. — Ось про що говорив вірш. Три широкі кільця, концентричні, ширші за саму планету.

— Я ніколи про таке не чув. Не думав, що кільця бувають настільки широкими. Порівняно з планетою, яку оточують, вони завжди дуже вузькі.

— Ми ніколи не чули й про населену планету з велетенським супутником. Чи планету з радіоактивною оболонкою. Це унікальна риса номер три. Якщо ми знайдемо радіоактивну планету, що, якби не це, була б населена, побачимо, що в неї велетенський супутник і що в її системі є планета з величезним кільцем, тоді не лишиться жодних сумнівів, що перед нами Земля.

— Згоден, Янове, — всміхнувся Тревіз. — Якщо матимемо всі три, можна бути певними, що ми знайшли Землю.

— Якщо! — зітхнула Блісс.

5

Вони були далеко від головних світів планетарної системи й летіли десь поміж двох найдальших, тож у радіусі півтора мільярда кілометрів довкола не було жодного масивного тіла. Попереду лежала тільки неозора кометарна хмара з незнач­ною силою тяжіння.

«Далека зірка» прискорилась до однієї десятої швидкості світла. Тревіз добре знав, що теоретично корабель можна розігнати майже до цієї швидкості, але також знав, що на практиці одна десята була достатньою межею. На цій швидкості можна уникнути будь-якого об’єкта значної маси, але не ухилитись від незліченних пилових часток у космосі, ба більше — від окремих атомів та молекул. На дуже великих швидкостях навіть такі дрібні об’єкти здатні завдати шкоди, роз’їдаючи та дряпаючи корпус корабля. На швидкості, близькій до швидкості світла, кожен атом, який врізається в корпус, має властивості космічного променя. Під дією такої наскрізної космічної радіації ніхто на борту корабля довго не виживе.

Далекі зірки на екрані неначе не рухалися. Хоч корабель і летів на швидкості тридцять тисяч кілометрів на секунду, за всіма ознаками він ніби завис на місці.

Комп’ютер сканував космос на далеких відстанях, шукаючи будь-яких невеликих, але достатнього розміру об’єктів на зустрічному курсі, і корабель легко відхилявся, уникаючи їх, утім потреба в цьому випадала надзвичайно рідко. А завдяки дрібним розмірам будь-якого потенційного зустрічного об’єкта, швидкості, із якою його проминали, та нульовому інерційному ефектові від зміни курсу не було можливості визначити, чи взагалі відбувалось хоч щось у дусі «на волосинці від смерті».

Однак Тревіз не непокоївся через такі речі й узагалі анітрохи про них не замислювався. Він приділив усю свою увагу трьом наборам координат, які отримав від Деніадора, а надто тому, який указував на найближчий до них об’єкт.

— Щось не так із цифрами? — стривожено поцікавився Пелорат.

— Поки не знаю, — відповів Тревіз. — Від самих координат немає користі, якщо не знати, де нульова точка та які умовні позначення для їхньої проєкції — напрямку відрахування відстані, так би мовити, що є еквівалентом початкового меридіана, й таке інше.

— Як ви це дізнаєтеся? — з нерозумінням спитав Пелорат.

— Я отримав координати Термінуса та ще кількох відомих точок відносно Компореллона. Якщо я введу їх у комп’ютер, а також зазначу Термінус та інші точки коректно, він обчислить можливі умовні позначення для таких координат. Я просто намагаюся організувати все це подумки, щоб правильно запрограмувати комп’ютер. Щойно ми знатимемо умовні позначення, можливо, ті цифри до Заборонених світів, які ми маємо, отримають сенс.

— Лише можливо? — спитала Блісс.

— Боюся, лише можливо. Це старі цифри — імовірно, компореллонські, але не точно. Що як вони засновані на інших умовних позначеннях?

— А якщо так?

— Якщо так, у нас будуть лише беззмістовні цифри. Просто треба це з’ясувати.

Руки Тревіза метнулися над тьмяно підсвіченими клавішами комп’ютера, згодовуючи тому потрібну інформацію. Тоді він поклав долоні на розмітку на робочій поверхні. Дочекався, поки комп’ютер опрацює умовні позначення відомих координат, зупинився на мить, потім витлумачив за тими ж умовними позначеннями координати найближчого Забороненого світу і зрештою визначив його розташування на мапі Галактики в пам’яті комп’ютера.

На екрані постало й швидко зарухалось, налаштовуючись, зоряне поле.

Зупинившись, розширилося, і зірки помчали за межі екрана в усіх напрямках, доки майже не зникли. Око не встигало стежити за швидкими змінами, все було строкате й розмите.

Нарешті лишився тільки простір в одну десяту парсека з кожного боку (як зазначали числа внизу екрана). Більше нічого не змінювалося, і на темному екрані проступили тільки шість тьмяних вогників.

— Який із них Заборонений світ? — тихо спитав Пелорат.

— Жоден, — мовив Тревіз. — Тут чотири червоні карлики, один майже червоний карлик, а останній — білий карлик. У жодного з них на орбіті не може бути населеного світу.

— Як ви лише за виглядом визначаєте, що це червоні карлики?

— Ми не дивимося на справжні зірки, ми дивимося на частину галактичної мапи, збереженої в пам’яті комп’ютера. Кожна з них підписана. Ви цього не бачите, і я зазвичай теж не побачив би, але поки під’єднаний через долоні, як зараз, я усвідомлюю значний обсяг даних щодо кожної зірки, на якій зосереджую погляд.

— Значить, координати — дурниця, — безутішно мовив Пелорат. Тревіз підняв на нього погляд:

— Ні, Янове. Я не завершив. Ще лишається питання часу. Координатам Забороненого світу двадцять тисяч років. За цей час і він, і Компореллон оберталися довкола центра Галактики, а обертатись вони могли з різною швидкістю та за орбітами різного нахилу й ексцентриситету. Отже, із часом два світи могли зблизитися чи віддалитися, і за двадцять тисяч років Заборонений світ міг опинитися десь від половини до п’яти парсеків далі від позначки. Його точно не мусить бути в цьому квадраті в одну десяту парсека.

— То що нам тоді робити?

— Накажемо комп’ютеру обернути Галактику на двадцять тисяч років у минуле відносно Компореллона.

— А він це може? — спитала Блісс із помітним захватом у голосі.

— Ну, він не може обернути в минуле саму Галактику, але карту у своїх банках пам’яті — цілком.

— Ми побачимо, як щось відбудеться?

— Дивіться.

Шість зірок дуже повільно сповзли з екрана. З лівого боку вилетіла нова зірка, якої до цього на екрані не було, і Пелорат збуджено вказав на неї:

— Ось! Ось!

— Вибачте, — сказав Тревіз. — Це теж червоний карлик. Вони дуже поширені. Принаймні три чверті всіх зірок у Галактиці — червоні карлики.

Екран стабілізувався та знерухомився.

— І? — спитала Блісс.

— Усе, — мовив Тревіз. — Так виглядала ця частина Галактики двадцять тисяч років тому. У самому центрі — місце, де мусив би бути Заборонений світ, якби його відносило із середньою швидкістю.

— Мусив би, але його немає, — різко мовила Блісс.

— Немає, — погодився Тревіз із дивовижною незворушністю.

Пелорат повільно видихнув:

— Ох, це дуже погано, Ґолане.

— Чекайте, не панікуйте, — сказав той. — Я й не очікував побачити тут зірку.

— Ні? — приголомшено спитав Пелорат.

— Ні. Я казав вам, що це не сама Галактика, а комп’ютер­на мапа Галактики. Якщо справжньої зірки не було нанесено на мапу, ми її не побачимо. Якщо планета називається Забороненою і називалася так двадцять тисяч років, є шанси, що її не фіксували на картах. І, мабуть, таки не фіксували, бо ми її не бачимо.

— Ми можемо не бачити її, бо її не існує, — сказала Блісс. — Компореллонські легенди можуть помилятися, або ж координати можуть бути хибні.

— Це правда. Однак зараз комп’ютер, встановивши точку, де вона могла бути двадцять тисяч років тому, здатен приблизно визначити, які мають бути теперішні координати. З поправкою на час, яку я міг зробити, лише скориставшись зоряною мапою, ми тепер маємо змогу перемкнутися на справж­нє зоряне поле самої Галактики.

— Але ви припустили, що Заборонений світ рухався із середньою швидкістю. Що як вона не була середньою? У вас зараз не було б правильних координат?

— Справді, але з поправкою, якщо припускати середню швидкість, ми майже точно поцілимо до реального місця розташування ближче, ніж якби взагалі її не робили.

— Ви на це сподіваєтесь, — із сумнівами мовила Блісс.

— Саме так. Сподіваюся. А тепер гляньмо на справжню Галактику.

Двоє глядачів напружено спостерігали, поки Тревіз тихо розповідав (можливо, щоб зняти власну напругу й відтягнути момент істини), ніби читав лекцію:

— Справжню Галактику осягнути набагато важче. Комп’ю­терна мапа — штучне утворення, у якому можна прибрати непотрібне. Якщо огляд затуляє туманність, я можу її прибрати. Якщо кут незручний для моєї задумки, я можу його змінити. Однак справжню Галактику я мушу сприймати як є, і якщо мені хочеться змін, необхідно фізично переміститися в просторі, що забере набагато більше часу, ніж налаштування мапи.

Поки він говорив, на екрані постала зоряна хмара, настільки рясна окремими вогниками, що скидалася на нерівну купку пороху.

— Це широкий кут огляду на сектор Чумацького Шляху, — пояснив Тревіз, — і мені, звісно, потрібен передній план. Якщо я розгорну передній план, то задній проти нього потьмяніє. Точка координат розташована достатньо близько до Компореллона, тож я маю зуміти збільшити масштаб до такого ж, який був на мапі. Просто дайте мені сформулювати необхідні інструкції — це якщо я зможу достатньо довго зберігати здоровий глузд. Зараз.

Зоряне поле спішно розгорнулося, виштовхавши за край тисячі зірок, тож у спостерігачів виникло таке реальне відчуття руху до екрана, що всі троє автоматично відхилилися, ніби у відповідь на поспіх уперед.

Повернулася стара картинка, не така темна, як на мапі, але шість зірок виднілися там само, де й до цього. А ближче до центру була ще одна зірка, що сяяла набагато яскравіше за інші.

— Он вона, — зачаровано прошепотів Пелорат.

— Може бути. Накажу комп’ютеру проаналізувати її спектр. — Запала не дуже тривала пауза, потім Тревіз мовив: — Спектральний клас G-4; це означає, що вона не дуже яскрава і менша за сонце Термінуса, але яскравіша за сонце Компореллона. А жодну зірку класу G не мали забирати з мапи Галактики. Оскільки із цією саме так і вчинили, маємо очевидну ознаку того, що довкола неї може обертатися Заборонений світ.

— Чи може зрештою виявитися, що навколо цієї зірки не обертається жодної населеної планети? — спитала Блісс.

— Гадаю, може. У такому разі спробуємо знайти два інші Заборонені світи.

— А якщо інші два теж виявляться фальшивою тривогою?

— Тоді спробуємо щось інше.

— Наприклад?

— Якби ж я знав, — похмуро озвався Тревіз.