Фундація та Земля

1

— Ґолане, ви не проти, якщо я спостерігатиму? — спитав Пелорат.

— Анітрохи, Янове.

— А якщо ставитиму запитання?

— Прошу.

— Що ви робите?

Тревіз відірвав погляд від екрана:

— Мені треба виміряти відстань до кожної зірки, яка здається близькою до Забороненого світу на екрані, щоб визначити, наскільки близькі вони насправді. Необхідно знати їхні гравітаційні поля, а для цього мені потрібні маса та відстань. Без них я не можу бути певний у точності стрибка.

— Як ви це робите?

— Ну, координати кожної зірки, яку я бачу, є в банках пам’яті комп’ютера, і їх можна конвертувати в координати за компореллонською системою. А ті, своєю чергою, можна підкорегувати згідно з поточним місцем розташування «Далекої зірки» у космосі відносно компореллонського сонця, і так я отримаю відстань до кожної. Усі ці червоні карлики на екрані здаються доволі близькими до Забороненого світу, але деякі можуть бути значно ближчими, а деякі — значно дальшими. Розумієте, нам потрібне їхнє тривимірне положення.

Пелорат кивнув.

— І у вас уже є координати Забороненого світу…

— Так, але цього недостатньо. Мені потрібні відстані до інших зірок із точністю десь до відсотка. Сила їхнього тяжіння поблизу Забороненого світу незначна, тож невелика похибка не матиме відчутного значення. Але сонце, навколо якого обертається чи може обертатися Заборонений світ, має поблизу того надзвичайно сильне гравітаційне поле, і відстань до нього необхідно визначити, можливо, в тисячу разів точніше, ніж до решти. Самих цих координат буде недостатньо.

— То що ви тоді робите?

— Вимірюю гадану дистанцію Забороненого світу, чи, точніше, його зірки, від трьох сусідніх зірок. Вони надзвичайно тьмяні, треба чимале збільшення, щоб узагалі їх розрізнити. Найпевніше, ці три розташовані дуже далеко. Тоді ми утримаємо одну із цих трьох зірок у центрі екрана й стрибнемо на десяту парсека під потрібним кутом до Забороненого світу. Ми можемо зробити це достатньо безпечно, навіть не знаючи відстані до доволі далеких зірок. Центральна зірка, на яку ми рівняємось, після стрибка досі буде центральною. Дві інші тьмяні зірки, якщо вони справді дуже віддалені, помітно не змінять своїх положень. Однак Заборонений світ розташований досить близько, щоб змінити видиме положення за паралактичного зміщення. За розміром зміщення ми можемо визначити відстань до нього. Якщо я захочу перевірити ще раз, то оберу три інші зірки та спробую знову.

— Скільки часу це все забере?

— Не дуже багато. Важку роботу виконує комп’ютер. Я просто кажу йому, що робити. От на що час справді потрібен, так це вивчити результати й переконатися, що вони правильні, що мої вказівки не спотворили об’єктивність результату. Якби я був одним із цих шибайголов з абсолютною вірою в себе та комп’ютер, усе тривало б усього кілька хвилин.

— Справді приголомшливо, — мовив Пелорат. — Подумати тільки, скільки комп’ютер для нас робить.

— Я весь час про це думаю.

— Що б ви робили без нього?

— Що б я робив без гравітаційного корабля? Що б я робив без астронавтичної освіти? Що б я робив без двадцяти тисяч років гіперпросторових технологій до мене? Важливо те, що я — це я, тут і зараз. Припустімо, нам треба було б уявити себе ще через двадцять тисяч років. За які технологічні дива ми тоді мусили б дякувати? А чи може виявитися, що через двадцять тисяч років людства не існуватиме?

— Це навряд чи, — сказав Пелорат. — Навряд чи не існуватиме. Навіть якщо ми не станемо частиною Галаксії, нас досі скеровуватиме психоісторія.

Тревіз розвернувся в кріслі, відпустивши рукостискання з комп’ютером.

— Хай вираховує відстані й перевірить усе кілька разів. Поспішати нікуди. — Він насмішкувато зиркнув на Пелората: — Психоісторія! Знаєте, Янове, цю тему ми двічі порушували на Компореллоні, і обидва рази її описували як забобони. Одного разу про це сказав я, але Деніадор теж так говорив. Чи можна все ж таки вважати психоісторію чимось, окрім забобонів Фундації? Хіба це не бездоказова віра? Як гадаєте, Янове? Це більше ваша сфера, ніж моя.

— Чому ви кажете про брак доказів, Ґолане? Зображення Гарі Селдона багато разів з’являлося в Часовому Сховищі та описувало події так, як вони відбулися. Він не міг би знати у свій час, якими будуть ці події, якби не здатен був передбачити їх психоісторично.

— Звучить дивовижно, — кивнув Тревіз. — Він помилився щодо Мула, але навіть якщо не зважати на це, дивовижно. Та все ж є в цьому щось незатишно магічне. Будь-який ілюзіоніст може показувати фокуси.

— Жоден ілюзіоніст не передбачить кілька століть у майбутньому.

— Жоден ілюзіоніст не здатен насправді зробити те, що ви йому приписуєте.

— Ну ж бо, Ґолане. Я не можу придумати жодного фокусу, який дав би мені змогу передбачити, що відбудеться через п’ять століть.

— Як і жодного фокусу, який дасть ілюзіоністу змогу прочитати зміст повідомлення, схованого в псевдотесеракті на безлюдному супутникові на орбіті. І все ж таки я це бачив. Чи спадало вам колись на думку, що капсулу, як і зображення Гарі Селдона, міг сфальшувати уряд?

Пелората, здавалось, таке припущення обурило:

— Вони б цього не зробили.

Тревіз презирливо гмикнув.

— А якби й намагалися, їх би спіймали, — продовжував Пелорат.

— У цьому я геть не певен. Але я хочу сказати, що ми взагалі не знаємо, як працює психоісторія.

— Я не знаю, як працює цей комп’ютер, але знаю, що він працює.

— Тому що інші знають, як він працює. Що було б, якби ніхто не знав? Тоді якби він із якоїсь причини припинив працювати, ми були б безпорадні. А якби раптово припинила працювати психоісторія…

— Другофундатори знають її механізми.

— Звідки вам це відомо, Янове?

— Так кажуть.

— Казати можна що завгодно. Ага, у нас є відстань до зірки Забороненого світу, і, сподіваюся, дуже точна. Розгляньмо ж цифри.

Тревіз довго на них дивився, час від часу ворушачи губами, ніби виконував подумки якісь грубі розрахунки. Нарешті спитав, не підводячи погляду:

— Чим зайнята Блісс?

— Спить, старий друже, — відповів Пелорат. Тоді мовив, захищаючись: — Ґолане, їй потрібно спати. Лишатися частиною Геї через гіперпростір дуже виснажливо.

— Мабуть, так. — Тревіз розвернувся назад до комп’ютера. Поклав долоні на поверхню й пробурмотів: — Я дам йому виконати декілька стрибків і щоразу перевірятиму. — Потім знову відняв долоні. — Серйозно, Янове. Що ви знаєте про психоісторію?

Пелорат здавався захопленим зненацька.

— Нічого. Бути істориком, яким я до певної міри є, — геть інше, ніж бути психоісториком. Звісно, я знаю два основоположні принципи психоісторії, але їх знають усі.

— Навіть я. Перша вимога — щоб кількість залучених людей була достатньо великою для точнішої статистичної обробки. Однак скільки це — «достатньо велика»?

— За останніми оцінками, населення Галактики дорівнює десь десяти квадрильйонам, і це ще, мабуть, скромно. Цього точно вистачає.

— Звідки ви знаєте?

— Бо психоісторія справді працює, Ґолане. Скільки б ви не сперечалися, вона справді працює.

— А друга вимога, — мовив Тревіз, — це щоб люди не знали про психоісторію, щоб це знання не вплинуло на їхні реакції. Але вони знають про психоісторію.

— Лише про саме її існування, старий друже. Це не рахується. Друга вимога у тому, щоб люди не знали про передбачення психоісторії, і вони не знають — окрім другофундаторів, які мають їх знати, але це особливий випадок.

— І вся наука психоісторія розвивалася на підставі цих двох вимог. У це важко повірити.

— Не тільки на підставі цих двох вимог, — заперечив Пелорат. — Ще є складна математика та розвинені статистичні методи. Якщо хочете традиційного наративу, то кажуть, що Гарі Селдон винайшов психоісторію, змоделювавши її на основі кінетичної теорії газу. Атоми й молекули рухаються довільно, тож ми не можемо знати місця розташування чи швидкості кожного з них. А втім, скориставшись статистикою, ми здатні зрозуміти доволі точні правила, які керують їхньою поведінкою. За цією аналогією Селдон мав намір зрозуміти загальну поведінку людських спільнот, хоч рішення й не можна буде застосовувати до поведінки окремих людей.

— Можливо, але люди — не атоми.

— Це так. У людини є свідомість, тож її поведінка достатньо складна, щоб видаватися свободою волі. Як Селдон із цим упорався, поняття зеленого не маю, і певен, що не зрозумів би, навіть якби хтось зі знавців спробував мені пояснити, — але він це зробив.

— І все це залежить від наявності великої кількості несвідомих людей. Чи не здається це вам крихкою основою для зведення величезної математичної структури? Якщо цих вимог як слід не дотримано, усе розвалиться.

— Але оскільки План не розвалився…

— Або ж, якщо вимоги не те щоб неправильні чи невідповідні, а просто не такі жорсткі, як мусять бути, психоісторія може як слід попрацювати кілька століть, а потім, наразившись на якусь кризу, розвалиться — як це тимчасово й сталося за Мула. Або ж що як є третя вимога?

— Яка третя вимога? — трохи спохмурнів Пелорат.

— Не знаю, — мовив Тревіз. — Аргументація може бути досконально логічна та струнка, але водночас містити невисловлені припущення. Мабуть, третя вимога — це припущення, яке настільки сприймають як належне, що ніхто ніколи й не думав його озвучувати.

— Це припущення має бути достатньо вагоме, інакше його б не сприймали як належне.

— Якби ви знали наукову історію так само добре, як і традиційну, Янове, то розуміли б, як помиляєтеся, — пирхнув Тревіз. — Але я бачу, що ми вже поруч із сонцем Забороненого світу.

І справді, у центрі екрана видніла яскрава зірка — така яскрава, що екран мусив автоматично відфільтровувати її сяйво, а інші зірки просто поблякнули.

2

Устаткування для вмивання та особистої гігієни на борту «Далекої зірки» було компактним, а використання води зазвичай обмежено раціональним мінімумом, щоб не перевантажувати устаткування для переробки. І Пелоратові, і Блісс Тревіз про це час від часу суворо нагадував.

Але навіть попри незручності Блісс постійно випромінювала свіжість; від її довгого темного волосся завжди можна було очікувати сяйва, а від нігтів — блиску. Зараз вона зайшла до кабіни пілота:

— Онде ви!

— Нíчому дивуватися, — підвів погляд Тревіз. — Ми навряд чи могли покинути корабель, а щоб відшукати нас на ньому, достатньо тридцяти секунд, навіть якби ви не могли відчувати нашу присутність ментально.

— Ви добре знаєте, що цей вислів був усього лише формою вітання і його не слід було сприймати буквально. Де ми? І не кажіть «у кабіні пілота».

— Блісс, люба, — простягнув їй руку Пелорат, — ми на периферії планетарної системи найближчого з трьох Заборонених світів.

Блісс підійшла до Пелората й легко поклала долоню йому на плече, а він обійняв її за талію. Мовила:

— Не надто він і заборонений. Нас ніщо не спиняло.

— Він заборонений лише тому, що Компореллон та інші світи другої хвилі поселенців власною волею зробили світи першої хвилі, косміків, протиправними, — сказав Тревіз. — Якщо ми самі не почуваємося зобов’язаними виконувати цю їхню угоду, що нас зупинить?

— Косміки, якщо вони ще лишилися, теж могли добровільно зробити світи другої хвилі протиправними. Те, що ми не проти вторгнутися до них, не означає, що вони теж не проти цього.

— Справедливо, якщо вони існують. Однак поки що ми навіть не знаємо, чи існують планети, на яких вони могли б жити. Поки що ми бачимо тільки звичайні газові гіганти. Два, і не надто великі.

— Але це не означає, що світу косміків не існує, — квапливо мовив Пелорат. — Будь-який населений світ був би значно ближчим до зірки і набагато меншим, і його було б дуже важко відшукати у світлі сонця із цієї відстані. Нам доведеться зробити мікрострибок углиб, щоб відшукати таку планету. — Він, здавалось, немало пишався, що говорить як досвідчений космічний мандрівник.

— У такому разі чому ми не рухаємося вглиб? — спитала Блісс.

— Не зараз, — мовив Тревіз. — Комп’ютер шукає для мене з усією своєю потужністю будь-які ознаки штучних об’єктів. Рухатимемось углиб поетапно — десятком кроків, якщо треба, — і на кожному етапі перевірятимемо. Я не хочу цього разу опинитися в пастці, як коли ми вперше наблизились до Геї. Пам’ятаєте, Янове?

— Такі пастки чатують на нас щодня. Але та, на Геї, подарувала мені Блісс. — Пелорат із захватом глянув на дівчину.

— Сподіваєтесь щодня на нову Блісс? — вишкірився Тревіз.

Пелората це, здавалося, зачепило, і Блісс із ноткою роздратування мовила:

— Мій дорогий друже, чи як там наполегливо називає вас Пел, ви цілком можете рухатися швидше. Поки я з вами, ви не потрапите в пастку.

— Через здібності Геї?

— Визначати присутність інших свідомостей? Авжеж.

— Блісс, ви впевнені, що достатньо сильні? Як я розумію, вам потрібно висипатися, щоб знову набирати сили, витрачені на підтримання контакту з основною масою Геї. Наскільки я можу покладатися на, імовірно, тісні межі ваших здібностей на такій відстані від джерела?

— Сила зв’язку більш ніж достатня, — зашарілася Блісс.

— Не ображайтеся. Я просто питаю. Чи не вважаєте ви це недоліком буття Геєю? Я — не Гея. Я цілісна й незалежна особистість. Це означає, що я можу подорожувати на будь-яку бажану відстань від мого світу й мого народу, лишаючись Ґоланом Тревізом. Усі мої здібності, якими б вони не були, зберігаються, куди б я не вирушив. Якби я був сам у космосі, у парсеках від будь-якої людини, і з якоїсь причини не мав змоги ніяк і ні з ким зв’язатися й навіть побачити в небі спалах жодної зірки, я був би й лишався Ґоланом Тревізом. Я міг би й не вижити й помер би, але помер би Ґоланом Тревізом.

— Самотні в космосі та далекі від людей, ви не змогли б покластися на допомогу товаришів, на різні їхні таланти та знання. На самоті, як ізольована особистість, ви були б, на жаль, применшеною версією себе як частини об’єднаного суспільства. Ви це знаєте.

— Та все ж це не було б таким самим применшенням, як у вас. Зв’язок між вами та Геєю значно сильніший, ніж між мною та моїм суспільством, і цей зв’язок простягається через гіперпростір та потребує енергії для підтримання, тож вам доводиться подумки із зусиллям віддихуватися й почуватися применшеною істотою значно інтенсивніше, ніж потенційно почувався б я.

Юне лице Блісс скам’яніло, і якусь мить вона вже не здавалася юною — радше не підвладною віку, більше Геєю, ніж Блісс, ніби спростовуючи твердження Тревіза.

— Навіть якщо так і є, Ґолане Тревізе, — мовила вона, — точніше, саме так є, було й буде, ні до меншої, ні до більшої міри — навіть якщо все, що ви кажете, правда, чи ви очікуєте, що за отримані переваги не доведеться заплатити ціну? Хіба не краще бути такою теплокровною істотою, як ви, ніж холоднокровною, як риба чи щось таке?

— Черепахи холоднокровні, — озвався Пелорат. — На Термінусі їх немає, але в деяких світах є. Це істоти в панцирах, вони дуже повільно рухаються, але довго живуть.

— Ну тоді хіба не краще бути людиною, ніж черепахою, рухатися швидко за будь-якої температури, а не повільно? Хіба не краще бути здатним на високоенергійну діяльність, швидке скорочення м’язів, швидку роботу нервових закінчень, глибокі та тривалі роздуми, ніж повільно плазувати, із запізненням відчувати і мати доволі розмите уявлення про світ довкола? Хіба ні?

— Згоден, — відповів Тревіз. — Краще. І що з того?

— Ну то чи ви не знаєте, що за теплокровність треба платити? Щоб підтримувати температуру, вищу за довкілля, вам потрібно витрачати набагато більше енергії, ніж черепасі. Треба майже постійно їсти, щоб заповнювати тіло енергією так само швидко, як та витікає. Ви набагато швидше за черепаху почнете голодувати, і помрете теж швидше. То ви воліли б бути черепахою та жити повільніше й довше? Чи радше заплатите ціну та будете мислячим організмом, що швидко рухається й швидко відчуває?

— Це коректна аналогія, Блісс?

— Ні, Тревізе, бо ситуація з Геєю набагато сприятливіша. Ми не витрачаємо надзвичайну кількість енергії в тісній спільноті. Ці витрати енергії зростають, лише коли частина Геї розташована на гіперпросторовій відстані від решти. І не забувайте, що те, за що ви віддали свій голос, це не просто більша Гея, не просто більший індивідуальний світ. Ви обра­ли Галаксію, неозорий комплекс світів. Ви будете частиною Галаксії будь-де в Галактиці, будете тісно оточені частинками чогось, що простягається від кожного міжзоряного атома до чорної діри в центрі. І тоді на те, щоб лишатися цілим, потрібно буде небагато енергії. Жодна частина не перебуватиме на завеликій відстані від решти. Саме це ви обрали, Тревізе. Як ви можете сумніватись у правильності свого вибору?

Тревіз замислено схилив голову. Нарешті підвів погляд і мовив:

— Можливо, я зробив і правильний вибір, але мушу в ньому переконатися. Моє рішення — найважливіше в історії людства, і йому недостатньо просто бути хорошим. Необхідно, щоб я знав, що воно хороше.

— Що ще вам потрібно, крім того, що я вам розповіла?

— Не знаю, але дізнаюся це на Землі. — Він говорив з абсолютною переконаністю.

— Ґолане, — втрутився Пелорат, — зірка показує диск.

Це справді було так. Комп’ютер, заклопотаний власними справами й анітрохи не зацікавлений у будь-яких обговореннях, які довкола нього точилися, поетапно наближався до зірки і сягнув відстані, яку встановив Тревіз.

Вони досі були далеко від орбітальної площини малих внутрішніх планет, і комп’ютер розділив екран, показуючи кожну з них трьох.

Температура найближчої до зірки планети сягала рівня, необхідного для існування рідкої води, а ще там була киснева атмосфера.

Тревіз дочекався обчислення орбіти, і перші приблизні оцінки здавалися обґрунтованими. Він продовжив обчислення, бо що довше спостерігаєш рух планети, то точніші матимеш дані про її орбітальні елементи.

— Перед нами придатна для життя планета, — доволі спокійно зауважив Тревіз. — Дуже ймовірно придатна.

— Ох. — Пелорат мав настільки задоволений вигляд, наскільки допускав його вічно суворий вираз обличчя.

— Утім, боюся, в неї немає величезного супутника. Власне, поки що не помічено жодного супутника будь-якого розміру. Отже, це не Земля. Принаймні якщо вірити переказам.

— Не переживайте за це, Ґолане, — мовив Пелорат. — Я підозрював, що ми не знайдемо тут Землю, коли побачив, що жоден із газових гігантів не має незвичної системи кілець.

— Дуже добре. Наступний крок — дізнатися природу життя, яке на ній існує. Із факту кисневої атмосфери ми можемо бути цілковито впевнені, що на ній є рослинне життя, але…

— Тваринне теж, — раптово мовила Блісс. — І численне.

— Що? — обернувся до неї Тревіз.

— Я його відчуваю. На цій відстані доволі непевно, але ця планета, безперечно, не лише придатна до населення, а й населена.

3

«Далека зірка» кружляла полярною орбітою Забороненого світу — на достатньо великій відстані, щоб повний оберт довкола планети забирав трохи більше, ніж шість днів. Тревіз, здавалося, не поспішав сходити з орбіти.

— Оскільки планета населена, — пояснив він, — і оскільки, за словами Деніадора, її колись населяли люди з розвиненими технологіями, що полетіли в першій хвилі поселенців — так званих косміків, — вони досі можуть мати розвинені технології та не надто любити нас, другу хвилю, яка їх замінила. Я б хотів, щоб вони виявили себе, щоб ми могли трохи про них дізнатися, перш ніж ризикнемо сісти.

— Вони можуть не знати, що ми тут, — зауважив Пелорат.

— Ми б знали, якби ситуація була протилежна. Тож я мушу припускати, що якщо вони існують, то, імовірно, спробують із нами зв’язатися. Можуть навіть захотіти вилетіти й напасти на нас.

— Але якщо вони мають розвинені технології і вилетять за нами, ми будемо безпорадні…

— Ні, навряд. Технологічний розвиток не обов’язково суцільний. У чомусь вони можуть суттєво нас випереджати, але зрозуміло, що не тішать себе міжзоряними подорожами. Саме ми, а не вони, заселили Галактику, і за всю історію Імперії ми не побачили жодної ознаки того, що вони полишали свої світи та показувалися нам. Якщо вони не подорожують космосом, як можна очікувати від них серйозно розвиненої астронавтики? А якщо вона не розвинена, у них ніяк не може бути нічого подібного до гравітаційного зорельота. Ми можемо бути фактично не озброєні, але якщо вони виваляться до нас із бойовим кораблем, то ніяк не зможуть нас упіймати. Ні, ми не були б безпорадні.

— У них може бути розвинена менталіка. Мул міг бути косміком…

Тревіз із помітним роздратуванням знизав плечима.

— Мул не може бути всім. Геянці описували його як аномального геянця. Також його вважали випадковим мутантом.

— І, напевно, також ходили чутки — хоч їх, звісно, не сприймали дуже серйозно, — що він був механічним артефактом. Інакше кажучи, роботом, хоча це слово й не вживали.

— Якщо там справді буде щось ментально небезпечне, доведеться покластися на Блісс, щоб вона це нейтралізувала. Вона може… Вона, до речі, зараз спить?

— Спала, але ворушилася, коли я звідти виходив.

— Ворушилася, га? Що ж, їй доведеться швидко прокинутися, якщо щось почне відбуватися. Вам треба буде за цим простежити, Янове.

— Так, Ґолане, — тихо мовив Пелорат.

Тревіз знову звернув увагу на комп’ютер.

— Єдине, що мене бентежить, це пропускні станції. Зазвичай це надійна ознака того, що планета заселена і в її мешканців є високі технології. Але ці…

— З ними щось не так?

— Декілька моментів. По-перше, вони стародавні. Їм можуть бути тисячі років. По-друге, тут жодного випромінювання, окрім теплового.

— Що це?

— Будь-який об’єкт, тепліший за довкілля, створює теплове випромінювання. Майже в усього воно є. Таке випромінювання зазвичай має широкий спектр — усе залежить від певних сталих закономірностей і температури. Саме його ми бачимо на тутешніх пропускних станціях. Якщо на станціях працюють людські пристрої, зазвичай можна спостерігати контрольований витік випромінювання — не термального. А з огляду на те, що тут є лише термальні джерела, можна припустити, що пропускні станції порожні й були такими, можливо, тисячі років; або ж, якщо там хтось є, то це люди з настільки розвиненими технологіями в цій галузі, що витоків випромінювання у них просто не буває.

— Можливо, на планеті є розвинена цивілізація, але пропускні станції порожні, бо наш вид поселенців так давно покинув планету повністю на самоті, що їх більше не турбують потенційні гості.

— Можливо. А може, це якась приманка.

Увійшла Блісс, і Тревіз, помітивши її краєм ока, похмуро мовив:

— Так, ми тут.

— Бачу, — відповіла Блісс, — і досі на незмінній орбіті. Видно неозброєним оком.

— Ґолан просто обережний, люба, — спішно пояснив Пелорат. — Пропускні станції здаються безлюдними, і ми не певні, що це значить.

— За це не переживайте, — байдуже мовила Блісс. — На планеті, чиєю орбітою ми рухаємося, немає ознак розумного життя.

Тревіз приголомшено на неї зиркнув:

— Ви про що? Ви казали…

— Я казала, що на планеті є тваринне життя, і воно там є, але в якому місці Галактики вас навчили, що тваринне життя обов’язково означає людське?

— І чому ви про це не сказали, коли вперше зауважили тваринне життя?

— Бо з тієї відстані було незрозуміло. Я заледве могла визначити безперечний слід нейронної активності тварин, але з тією інтенсивністю ніяк не змогла б відрізнити метеликів від людей.

— А зараз?

— Зараз ми набагато ближчі, і ви могли подумати, що я сплю, але я не спала — хіба що дуже недовго. Я, даруйте на недоречнім слові, вслуховувалася, як могла, шукаючи будь-яких ознак достатньо складної розумової активності, щоб вказувати на присутність розумного життя.

— І його немає?

— Я припустила б, — з раптовою обережністю додала Блісс, — що якщо на цій відстані я нічого не вчуваю, то на планеті не може бути більше ніж кілька тисяч людей. Якщо ми наблизимося, я зможу визначити точніше.

— Що ж, це все змінює, — дещо збентежено мовив Тревіз.

— Мабуть. — Блісс здавалася помітно сонною й від цього дратівливою. — Можете покинути всі ці свої аналізи випромінювання, умовиводи, логічні роздуми та бозна що ще ви там робили. Моє геянське чуття зробить це все ефективніше й точніше. Можливо, ви зрозумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що геянкою бути краще, ніж ізоляткою.

Тревіз вичекав, перш ніж відповісти, очевидно стримуючись. Тоді заговорив увічливим і майже офіційним тоном:

— Я вдячний вам за інформацію. Проте ви мусите зрозуміти, якщо дозволите аналогію, що перевага покращеного нюху — недостатня для мене мотивація, щоб вирішити відмовитися від буття людиною та стати мисливським псом.

4

Тепер, спустившись під хмарний шар і пливучи в атмосфері, вони бачили Заборонений світ. Той здавався химерно обтріпаним.

Полярні регіони, як і варто було очікувати, вкривала крига, утім вони видавалися не надто великими. Гори безлісні, подекуди під льодовиковою кіркою, але також доволі компактні. Де-не-де були розкидані невеликі пустелі.

Окрім цього всього, планета була потенційно прекрасна. Вона мала доволі розлогі й звивисті континентальні пояси із довгими береговими лініями та щедрими прибережними рівнинами. Ще були розрослі смуги тропічних і помірних лісів, оточені пасовиськами, — і все ж загальна виснаженість природи впадала в око. Поміж лісів прорізувалися напівпустельні регіони, а нечисленні пасовиська були доволі вбогі.

— Якась хвороба флори? — здивовано припустив Пелорат.

— Ні, — повільно озвалася Блісс. — Щось гірше й триваліше.

— Я бачив багато світів, — мовив Тревіз, — але ніколи нічого подібного.

— Я бачила мало світів, але розділяю думки з Геєю, і саме цього варто очікувати від світу, людство в якому зникло.

— Чому? — спитав Тревіз.

— Подумайте, — дошкульно відповіла Блісс. — У жодному населеному світі немає справжньої екологічної рівноваги. На Землі вона колись мусила бути, бо якщо саме на ній еволюціонувало людство, до того довгі віки не мало існувати ані людей, ані будь-яких інших видів, здатних розвинути потужні технології та змінювати довкілля. У такому разі мусила панувати природна рівновага — звісно, мінлива. В усіх інших населених світах люди ретельно терраформували своє нове довкілля, започатковували в ньому рослинне і тваринне життя, проте екосистема, яку вони впроваджували, не могла бути врівноваженою. Видів було б обмаль, і то лише тих, яких люди хотіли або не могли не привезти із собою…

— Знаєте, що це мені нагадує? — втрутився Пелорат. — Перепрошую, Блісс, що перебиваю, але це так влучно, що я не можу стриматись і не розповісти просто зараз, поки не забув. Колись я натрапив на старий міф про створення світу, міф, у якому життя сформувалося на планеті та складалося лише з обмеженого різновиду видів, корисних чи приємних людству. Тоді перші людські істоти зробили дещо дуже нерозумне — не важливо, що саме, старий друже, бо ці старі міфи зазвичай символічні й сприймати їх буквально не можна, інакше заплутаєтесь, — і землю планети було проклято. «Тернину й осот вона буде родити тобі» — таке це начебто було прокляття, хоча фраза звучить набагато краще архаїчною галактичною мовою, якою була написана. Питання в тому, чи справді це було прокляття. Те, що людям не подобається і чого вони не хочуть, на кшталт тернини й осоту, може бути потрібним для врівноваження екології.

— Дивовижно, Пеле, як усе нагадує тобі легенди і які вони часом влучні, — всміхнулася Блісс. — Терраформуючи світ, люди не зважають на тернину й осот, що б воно таке не було, а тоді їм доводиться докладати зусиль, щоб світ не занепав. Це не самодостатній організм, як Гея. Радше різноманітне зібрання ізолятів, але недостатньо різноманітне, щоб безстроково підтримувати екологічну рівновагу. Якщо людство зникає, і разом з ним руки, що вказують шлях, спосіб життя світу неминуче розпадається. Планета терраформує себе назад.

— Якщо саме це й відбувається, — скептично озвався Тревіз, — то не відразу. Цей світ міг існувати без людей двадцять тисяч років, і все ж більша його частина, здається, досі «робоча».

— Звісно, це залежить від того, наскільки сталою була екологічна рівновага від початку. Якщо вона сама собою доволі непогана, то може довго протриматися й без людей. Усе ж таки двадцять тисяч років — це хоч і дуже довго за людськими мірками, але як порівняти з терміном життя планети — лише мить.

— Гадаю, — мовив Пелорат, уважно втупившись у планетарні краєвиди, — якщо планета вироджується, ми можемо бути певні, що люди на ній зникли.

— Я досі не відчуваю розумової діяльності на людському рівні, — зауважила Блісс, — і готова припустити, що планета цілком вільна від людей. На ній є стале гудіння та дзижчання нижчих рівнів свідомості: гадаю, це можуть бути птахи та ссавці. Але все-таки я не певна, що зворотне терраформування — це достатня підстава, щоб говорити про зникнення людей. Планета могла занепасти, навіть якби вони там досі були — якби саме їхнє суспільство було аномальне та не розуміло важливості збереження довкілля.

— Звісно, таке суспільство швидко б занепало, — сказав Пелорат. — Не думаю, що люди здатні не зрозуміти важливості збереження саме тих чинників, які підтримують їхнє життя.

— Я не поділяю твоєї приємної віри в людську розважливість, Пеле. Мені видається доволі ймовірним, що коли планетарне суспільство складається лише з ізолятів, місцеві й навіть особисті турботи легко можуть переважати над глобальними.

— Мені це видається не ймовірнішим, ніж Пелоратові, — заперечив Тревіз. — Власне, є мільйони заселених світів, і жоден з них не занепав до стану, коли починається зворотне терраформування, тож ваш острах перед ізоляціонізмом, Блісс, може бути перебільшеним.

Корабель влетів із денної півкулі в нічну. Це схоже було на сутінки, які швидко темнішали, а тоді зовні запала повна темрява, окрім зірок там, де небо було ясним.

Зореліт тримав висоту, точно визначаючи атмосферний тиск і силу тяжіння. Вони рухалися зависоко, щоб зіткнутися з якимось гірським масивом — на тій планеті вже давно не утворювалися молоді гори-гіганти. Та все ж комп’ютер промацував собі шлях мікрохвилями, немов кінчиками пальців, — про всяк випадок.

Вдивляючись в оксамитову темряву, Тревіз замислено мовив:

— Чомусь найпереконливішою ознакою знелюднення планети мені видається брак видимого світла на темному боці. Жодне технологічне суспільство не витримало б темряви. Щойно вилетимо на денний бік, знизимось.

— Яка від цього користь? — спитав Пелорат. — Тут нічого немає.

— Хто сказав, що тут нічого немає?

— Блісс. І ви.

— Ні, Янове. Я сказав, що тут немає випромінювання технологічного походження, а Блісс сказала, що ознак людської розумової діяльності, але це не означає, що тут немає нічого. Навіть якщо на планеті не лишилося людей, точно мусять бути якісь сліди їхньої діяльності. Мені потрібна інформація, Янове, і залишки технологій можуть стати для цього в пригоді.

— Через двадцять тисяч років? — Голос Пелората підвищився. — Що, на вашу думку, вціліє за двадцять тисяч років? Не буде ні фільмів, ні паперу, ні друкованих видань; метал зіржавіє, дерево згниє, пластик розпадеться на частинки. Навіть каміння потрощить і роз’їсть вітрами.

— Може, й не двадцять тисяч, — терпляче відповів Тревіз. — Я згадував цей час як найдовший можливий період існування планети без людей, бо в тодішніх компореллонських легендах цей світ ще процвітав. Але що як останні люди померли, зникли чи полетіли геть лише тисячу років тому?

Вони прибули на інший край нічного боку, і світанок майже одразу розпалився в денне світло.

«Далека зірка» пірнула вниз і вповільнила рух, коли стало можливо як слід роздивитися поверхню. Тепер добре було видно маленькі острови, що всіювали береги континенту. Більшість буяли зеленою рослинністю.

— Я пропоную ретельно вивчити пошкоджені ділянки. Мені здається, що саме в місцях зосередження людей найбільше бракуватиме екологічної рівноваги. Ці ділянки можуть бути центрами поширення згубного зворотного терраформування. Як гадаєте, Блісс?

— Це можливо. У будь-якому разі за браком чітких знань ми цілком можемо дивитися там, де це буде найлегше побачити. Поля й ліси поглинули б більшість ознак людських поселень, тож пошуки там можуть лише змарнувати час.

— Мені спало на думку, — сказав Пелорат, — що світ може зрештою встановити рівновагу доступними йому засобами: розвинути нові види, які наново колонізують пошкоджені ділянки.

— Можливо, Пеле, — відповіла Блісс. — Залежить від того, наскільки неврівноваженим був світ від початку. А щоб зцілитися й знову досягти балансу еволюційним шляхом, світові може знадобиться набагато більше за двадцять тисяч років. Тобто мільйони.

«Далека зірка» більше не кружляла довкола світу. Вона повільно пропливала над п’ятсоткілометровою завширшки смугою розрізнених пустищ, порослих вересом і дроком, з окремими купками дерев.

— Що думаєте про це? — зненацька вказав Тревіз. Зореліт зупинився та завис у повітрі. З низьким неперервним гудінням гравітаційні двигуни наддали потужності, майже повністю подолавши місцеву силу тяжіння.

Там, куди показував Тревіз, особливо не було на що дивитися. Виднілися лише якісь земляні кургани з ріденькою травою.

— Я нічого цікавого не бачу, — зізнався Пелорат.

— Ті руїни розташовані прямими лініями. Паралельними, і ще можна розібрати умовні лінії під прямими кутами. Бачите? Бачите? Такого в природі не буває. Це людська забудова, розбивка фундаментів і стін настільки очевидна, наче вони й досі там стоять.

— Мабуть, так і є. Але це всього лише руїни. Якби ми збиралися робити археологічні дослідження, довелося б копати й копати. Професіоналам знадобляться роки, щоб зробити це як слід…

— Так, але нам нíколи робити це як слід. Є шанс, що це ледь помітні контури стародавнього міста, і щось у ньому могло досі лишитися. Рушаймо за цими лініями й дізнаймося, куди вони нас приведуть.

І з одного кінця того району, у місці, де дерева тулилися одне до одного трохи щільніше, вони натрапили на стіни — принаймні їхні обламані залишки.

— Непогано для початку, — констатував Тревіз. — Сідаємо.

1

«Далека зірка» зупинилася біля підніжжя невеликого підвищення — пагорба серед загалом пласкої природи. Тревіз майже несвідомо вирішив, що нехай краще корабля не буде видно на багато кілометрів зусібіч.

— Температура зовні — двадцять чотири градуси за Цельсієм, — повідомив він, — вітер західний, приблизно одинадцять кілометрів на годину, часткова хмарність. Комп’ютер недостатньо знає про загальну циркуляцію повітря, щоб мати змогу передбачати погоду. Та оскільки вологість близько сорока відсотків, навряд чи дощитиме. Загалом ми, здається, обрали комфортну широту чи пору року, і після Компореллона це тішить.

— Гадаю, що далі сягне процес зворотного терраформування, то бурхливішою ставатиме погода, — зауважив Пелорат.

— Я в цьому впевнена, — погодилася Блісс.

— На здоров’я, — відгукнувся Тревіз. — У нас кілька тисячоліть фори. Просто зараз це приємна планета, і вона лишатиметься такою все наше життя й ще довго після того.

Говорячи, він застібав на собі широкий пояс, і Блісс різко спитала:

— Що це, Тревізе?

— Лише відлуння флотської підготовки. Я не вийду в невідомий світ неозброєним.

— Ви справді маєте намір озброїтися?

— Аякже. Ось тут праворуч, — він ляснув по кобурі з громіздкою зброєю із широким дулом, — мій бластер, а тут ліворуч, — менша зброя з тонкою цівкою без отвору, — мій ней­ронний батіг.

— Два різновиди вбивства, — з відразою мовила Блісс.

— Лише один. Бластер убиває. Нейронний батіг — ні. Він лише викликає біль у нервах, і кажуть, це так нестерпно, що хочеться померти. На щастя, ніколи не бував із того боку.

— Чому ви їх берете?

— Я ж сказав. Це ворожий світ.

— Тревізе, це порожній світ.

— Хіба? Може видаватися, що тут немає технологічного суспільства, але що як є посттехнологічні примітиви? Навіть якщо вони опанували максимум ломаки та каміння, це також може вбити.

Блісс здавалася розгніваною, але стишила голос, намагаючись звучати розважливо:

— Тревізе, я не відчуваю людської нейронної активності. Це виключає будь-яких примітивів, посттехнологічних чи яких завгодно.

— Отже, мені не доведеться застосовувати зброю. Але яка шкода від того, що я візьму її з собою? Вона мене лише трохи обтяжить, а оскільки сила тяжіння на поверхні складає близько дев’яноста одного відсотка від тяжіння на Термінусі, я можу дозволити собі цю вагу. Послухайте, сам корабель може бути й неозброєним, але на ньому є слушний запас ручної зброї. Я пропоную вам двом теж…

— Ні, — відрізала Блісс. — Я і пальцем не ворухну задля вбивства, те саме із завдаванням болю.

— Питання не в тому, щоб убивати, а в тому, щоб уникнути смерті самим, якщо розумієте, про що я.

— Я можу захиститися самотужки.

— Янове?

Пелорат вагався:

— На Компореллоні в нас не було зброї.

— Ну ж бо, Янове. Компореллон — добре знайомий світ, пов’язаний із Фундацією. Крім того, нас одразу затримали. Якби в нас була зброя, її б відібрали. Хочете бластер?

— Я ніколи не був на флоті, старий друже, — похитав головою Пелорат. — Я не знатиму, як користуватися цими штуками, і в критичній ситуації не встигну вчасно про це подумати. Я просто побіжу, і… і мене вб’ють.

— Не вб’ють, Пеле, — енергійно запевнила Блісс. — Гея захистить тебе, і цього хвастовитого героя флоту теж.

— Добре, — мовив Тревіз. — Не заперечую, якщо мене захищатимуть, але я не хизуюся. Просто зайвий раз перестраховуюся; якщо не доведеться підступатися до цієї зброї, я тільки тішитимусь, запевняю. Та все ж вона має в мене бути. — Він ніжно поплескав обидва предмети й мовив: — А тепер вийдімо в цей світ, який міг тисячі років не відчувати вагу людей на своїй поверхні.

2

— У мене відчуття, наче зараз доволі пізно, — сказав Пелорат, — але сонце достатньо високо, тож, гадаю, мусить бути близько полудня.

— Підозрюю, — відповів Тревіз, роздивляючись спокійний краєвид, — що ви так почуваєтеся через помаранчевий відтінок сонця, який навіює асоціації з вечором. Якщо ми досі будемо тут під час справжнього заходу сонця, то за належних хмарних утворень зможемо спостерігати насиченіший червоний, ніж звикли. Не знаю, видасться він вам прекрасним чи гнітючим. Це явище мало б бути ще дивовижнішим на Компореллоні, але ми майже весь час пробули в приміщенні.

Він повільно обернувся, роздивляючись довкілля в усіх напрямках. На додачу до майже підсвідомої химерності світла відчувався виразний запах світу — або ж цієї його частини. Він здавався трохи затхлим, але дуже неприємним його було не назвати.

Поблизу росли не надто високі дерева, старі на вигляд, з вузлуватою корою і трохи викривленими стовбурами, хоча Тревіз не міг визначити чому — через силу вітру чи дивний колір ґрунту? Чи це дерева створювали світу дещо загрозливу ауру, чи щось інше, нематеріальніше?

— Що ви збираєтесь робити, Тревізе? — спитала Блісс. — Ми точно не пролетіли весь цей шлях, щоб насолоджуватися краєвидами.

— Власне, саме така, напевно, поки що й буде моя роль. Я б запропонував Янову оглянути це місце. У тому напрямку є руїни, а він єдиний здатен осягнути цінність пам’яток, які можуть там трапитись. Гадаю, він зрозуміє гіпотетичні написи чи фільми давньогалактичною, я ж — точно ні. І ще я пропоную, щоб ви, Блісс, пішли з ним, щоб його захищати. Я ж лишуся тут — охороняти зовнішній рубіж.

— Захищати від чого? Примітивів із камінням та ломаками?

— Можливо. — Тоді усмішка, яка витала в Тревіза на губах, зів’яла. — Це дуже дивно, Блісс, але мене це місце тривожить. Не знаю чому.

— Ходімо, Блісс, — мовив Пелорат. — Я все життя був домосідом, який збирав старі історії, тож ніколи безпосередньо не мав справи з давніми документами. Тільки уяви, якби ми могли знайти…

Тревіз спостерігав, як вони йдуть геть. Голос Пелората стихав, поки він завзято крокував до руїн. Блісс розмірено йшла поруч.

Тревіз неуважно слухав, а потім розвернувся, продовжуючи вивчати довкілля. Що ж тут могло викликати острах?

Він ніколи не ступав у світ без людських мешканців, але бачив багато таких із космосу. Зазвичай то були дрібні планети, замалі, щоб утримувати воду чи повітря, однак придатні для позначення місця зустрічі під час навчань на флоті (за життя Тревіза й навіть років сто до його народження війни не було, однак навчання тривали) чи для вправ із навчального аварійного ремонту. Кораблі, якими він літав, бували на орбіті таких світів і навіть сідали на них, однак тоді в нього ніколи не було нагоди зійти із зорельота.

То це тому, що він тепер по-справжньому стоїть на порожній планеті? Чи відчував би він те саме, якби це була одна з багатьох маленьких планет без повітря, які траплялися йому в студентські роки й після них?

Тревіз похитав головою. Його б це не стурбувало, сто відсот­ків. Він був би в скафандрі, як і тих незліченних разів, коли вибирався з корабля в космос. Це була звична ситуація, і контакт із якоюсь брилою не вплинув би на цю звичність, це точно.

Авжеж… Зараз він був без скафандра.

Він стояв на придатній для життя планеті — за відчуттями настільки ж комфортній, як і Термінус, та значно комфортнішій за Компореллон. Відчував вітер на щоці й тепло сонця на спині, чув шум рослин. Усе знайоме, от тільки не було людей — принаймні більше не було.

То от у чому річ? Це тому світ здавався таким химерним? Через те, що він не просто ненаселений, а знелюднений?

Тревіз ніколи раніше не бував у знелюдненому світі, ніколи досі не чув про знелюднений світ, ніколи не думав, що світ може бути знелюдненим. Усі відомі йому планети, відколи їх заселили люди, лишалися населеними навіки.

Він глянув у небо. Більше ніхто світ не покинув. У полі зору час від часу пролітала птаха, яка чомусь здавалася природнішою за аспидно-синє небо поміж пофарбованими помаранчевим легесенькими хмарками. (Тревіз був певен, що за кілька днів на планеті звик би до її палітри, тож небо та хмари поступово здавалися б йому нормальнішими). Він чув пташиний спів із дерев і тихший гомін комах. Блісс нещодавно згадувала про метеликів, і вони тут були — дивовижна кількість різнобарвних видів. У заростях трави, яка оточувала дерева, також щось час від часу шурхотіло, але Тревіз не міг достоту зрозуміти, що саме.

Страх у ньому викликала неочевидна наявність життя поблизу. Як сказала Блісс, у терраформованих світах зроду не водилося небезпечних тварин. Події казок Тревізового дитинства та героїчні фантазії його підліткових років незмінно розгортались у легендарному світі, який, мабуть, постав із підзабутих міфів про Землю. Голоекран психодрами запов­нювали монстри — леви, єдинороги, дракони, кити, бронтозаври, ведмеді. Десятки істот, назви яких він не пам’ятав; деякі з них точно були міфічними, а можливо, й усі. Були там і менші тварини, що кусались і жалили, навіть рослини, яких було страшно торкатися — але тільки в розповідях. Колись він чув, нібито примітивні бджоли здатні були жалитися, але руді бджоли точно не могли нікому зашкодити.

Тревіз повільно пішов праворуч, огинаючи край пагорба. Трава була висока й густа, однак росла розрізненими заростями. Тревіз пройшов між деревами, які також росли купчасто.

А тоді позіхнув. Тут точно не відбувалося нічого захопливого, і він замислився, чи не варто повернутися на корабель і подрімати. Ні, нізащо. Йому точно треба пильнувати.

Можливо, слід помаршувати, як чатовий: раз-два, раз-два, рвучко розвертаючись і виконуючи складні маневри з парадним електрожезлом. (Цією зброєю вже три століття не користувався жоден боєць, однак із причин, яких ніхто не здатен був осягнути, вона досі була абсолютно необхідною під час навчань).

Тревіз широко всміхнувся, подумавши про це, а тоді замислився, чи не варто піти за Пелоратом і Блісс у руїни. Навіщо? Яка з нього користь?

Скажімо, він побачить щось, чого не помітить Янов? Що ж, на це ще стане часу, коли науковець повернеться. Якщо ж там було хоч щось, що легко знайти, безперечно, слід поступитися правом першовідкривача Пелоратові.

Може, вони в небезпеці? Дурня! Яка тут може бути небезпека? А якби й була, вони б покликали.

Тревіз зупинився й прислухався. Нічого не почув.

А потім до нього повернувся нездоланий спогад про чатування на посту, і він збагнув, що маршує, піднімаючи й із тупотом опускаючи ноги, знімаючи з одного плеча уявний електрожезл, крутячи його й виставляючи перед собою чітко вертикально, а потім знову розкручуючи та закидаючи на інше плече. Тоді, розвернувшись кругом, Тревіз знову глянув на корабель (який тепер був доволі далеко).

І зробивши це, застиг насправді, а не в уявному дозорі.

Він був не сам.

До цього він не натрапляв на інших живих істот, обіч гудіння комах у чагарях чи випадкового птаха. Не бачив і не чув, щоб щось наближалося, — але зараз між ним і зорельотом стояла тварина.

Щире здивування від несподіваної зустрічі на мить позбавило його здатності витлумачити побачене. Лише через суттєвий проміжок часу Тревіз збагнув, на що дивиться.

То був усього лише собака.

Тревіз не надто любив собак. Ніколи їх не мав і не відчував хвилі приязні, коли зустрічав. Цього разу теж не відчув. Він доволі нетерпляче подумав, що не було жодного світу, де б ці істоти не супроводжували людей. Існувала незліченна кількість собачих порід, і в Тревіза давно вже склалося млосне враження, що в кожному світі була принаймні одна специфічно своя. А втім, усі породи мали незмінну спільну ознаку: тримали їх для розваги, вистав чи якоїсь корисної роботи — собак виводили, щоб ті любили й довіряли людям.

Саме ці любов і довіра Тревізові ніколи не подобалися. Колись він мешкав із жінкою, в якої був собака. Той собака, якого Тревіз терпів заради жінки, відчував до депутата глибинну прихильність: ходив за ним, навалювався на нього під час відпочинку (всіма своїми двадцятьма п’ятьма кілограмами), зненацька вкривав слиною й шерстю, а ще припадав до землі за дверима та скиглив, коли Тревіз із жінкою намагалися зайнятися сексом.

З того досвіду в Тревіза склалося тверде переконання, що з якоїсь відомої лише собачому розуму та здатності аналізувати не треба коми він був сталим предметом собачої прихильності.

Тож, коли перше здивування минулося, він розглядав собаку без занепокоєння. То був великий пес, сухоребрий і з довгими ногами. Тварина дивилася на Тревіза без очевидних ознак симпатії: пащека була роззявлена, що можна було тлумачити як вітальний вишкір, але видимі зуби були доволі великі й небезпечні, і Тревіз вирішив, що без пса йому було затишніше.

Тоді йому спало на думку, що цей собака ніколи не бачив людину і що незліченні собачі покоління до нього теж не бачили. Цей пес може бути так само приголомшений та непевний через появу людини, як і Тревіз через появу собаки. Депутат принаймні швидко впізнав у ньому пса, але в того такої переваги не було. Він досі був збентежений і, можливо, стривожений.

Тварину такого розміру і з такими зубами точно не варто було лишати в стривоженому стані. Тревіз усвідомив, що потрібно одразу здружитися.

Він дуже повільно наблизився до собаки (звісно, без рвучких рухів). Випростав руку, готовий дозволити її обнюхати, і тихо та заспокійливо заговорив, надуживаючи словами «хороший песик» і почуваючись через це вельми по-дурному.

Не зводячи очей із Тревіза, пес позадкував на крок чи два, ніби не довіряючи йому, а тоді верхня губа його вищирилась, а з горлянки пролунало хрипке гарчання. Хоч Тревіз ніколи й не бачив, щоб собаки так поводилися, цю дію не можна було витлумачити інакше, ніж загрозу.

Він припинив наближатися й завмер. Помітив з одного боку порух і повільно повернув голову. Звідти наближалися ще двійко собак. Вигляд у них був такий само смертоносний, як і в першого.

Смертоносний? Цей прикметник спав йому на думку тільки тепер, і його жаска точність була безперечною.

Раптом Тревізове серце застукотіло в грудях. Шлях до корабля було відрізано. Він не міг побігти абикуди, бо ці довгі собачі ноги наздоженуть його за кілька метрів. Якщо ж лишиться на місці та скористається бластером, то поки вб’є одного, двоє інших на нього накинуться. Депутат бачив, що звіддаля наближаються інші пси. Вони що якось між собою спілкувалися? Полювали зграєю?

Він повільно рушив ліворуч, у напрямку, де собак не було — поки що. Повільно. Повільно.

Собаки рушили за ним. Тревіз був упевнений: єдине, що врятувало його від миттєвого нападу, — це те, що собаки ніколи не бачили й не нюхали нічого подібного. У них не було шаблону поведінки в такій ситуації.

Звісно, якщо він побіжить, це означатиме щось знайоме для собак. Вони знатимуть, що робити, якщо щось завбільшки з Тревіза показує страх і біжить. Вони теж побіжать. Швидше.

Тревіз далі бокував до дерева, борючись із шаленим бажанням видертися нагору, куди собаки не дістануться. Тварини з тихим гарчанням рухалися з ним, наближаючись. Усі три незмигно втупилися в Тревіза. До гурту надійшло ще двоє псів, а далі Тревіз бачив інших. Якоїсь миті, коли він буде достатньо близько, йому доведеться зважитися. Він не міг чекати надто довго чи кидатися бігти надто рано. І те, й інше могло його згубити.

Зараз!

Він, напевно, встановив особистий рекорд із прискорення, і все одно заледве встиг. Відчув, як клацнули — і на мить ледь не захряснули — щелепи поруч із гомілкою, перш ніж зуби зісковзнули із жорсткого керамоїда.

Тревіз не вмів майстерно лазити по деревах. Не робив цього, відколи йому було десять, та й то, наскільки він пам’ятав, була незграбна спроба. Але цей стовбур стирчав не зовсім вертикально, а кора була вузлувата й давала змогу вхопитися. Що важливіше, Тревіза гнала необхідність, а людина здатна на дивовижні вчинки, якщо їй дуже потрібно.

Тревіз збагнув, що сидить на розгалуженні десь за десять метрів від землі. Якусь мить він геть не розумів, що подряпав руку і з тієї сочиться кров. Біля підніжжя дерева на задніх лапах завмерли п’ятеро собак. Висолопивши язики, вони дивилися вгору й терпляче вичікували.

Що далі?

3

Тревіз був не в змозі обдумувати ситуацію логічно й детально. Натомість він переживав химерну й викривлену послідовність спалахів думок, які, якби він зрештою їх упорядкував, дійшли б наступного…

Блісс до цього стверджувала, що, терраформуючи планету, люди створюють неврівноважену систему, яку можуть утримувати від розпаду лише невпинними зусиллями. Наприклад, жодні поселенці не привозили із собою великих хижаків. Дрібних довелося. Комах, паразитів, навіть малих яструбів, землерийок тощо.

Ці дивовижні тварини з легенд та дуже приблизних описів у різноманітних книжчинах — тигри, ведмеді грізлі, косатки, крокодили; хто б перевозив їх зі світу до світу, навіть якби в цьому був сенс? А який у цьому був би сенс?

Це означало, що люди лишалися єдиними великими хижаками, і саме їм належало відбраковувати рослини та тварин, які, якщо не втручатися, задихнулися б у власній завеликій популяції.

А якби люди з якоїсь причини зникли, їхнє місце мусили посісти інші хижаки. Але які? Найбільшими хижаками, які дістали схвалення від людей, були собаки й коти, приручені та залежні від людської щедрості.

Що як не лишилось би людей, щоб їх годувати? Вони мусили б самостійно шукати їжу — щоб вижити самим і, якщо вже чесно, щоб вижили види, на яких вони полювали й чию популяцію треба було стримувати, доки перенаселення не принесло в сто разів більше шкоди за хижаків.

Тож собаки в усіх їхніх різновидах множилися б: більші нападали б на залишених без догляду великих травоїдних, а менші полювали б на птахів і гризунів. Коти полювали б уночі, а собаки вдень; перші поодинці, останні зграями.

І, можливо, еволюція зрештою створила б більше порід, заповнюючи додаткові комірки довкілля. Чи могли б деякі собаки зрештою набути мореплавних характеристик, щоб змогти харчуватися рибою, а деякі коти — ширяти в повітрі, полюючи на незграбніших пташок так само, як і на землі?

Усе це спалахами наринало на Тревіза, поки він силувався систематичніше обміркувати, що йому робити.

Собаки прибували. Тепер він нараховував двадцять трьох, які оточували дерево, й наближалися інші. Наскільки великою була зграя? А яка різниця? Їх тут і так уже достатньо.

Тревіз видобув із кобури бластер, однак важкість руків’я в долоні не надала йому того відчуття захищеності, якого хотілося б. Коли він востаннє вставляв у нього енергоблок і скільки там зарядів для пострілу? Точно не двадцять три.

А що з Пелоратом і Блісс? Чи накинуться собаки на його супутників, якщо ті надійдуть? Чи будуть вони в безпеці, якщо ні? Якщо собаки зачують присутність у руїнах двох людей, що завадить їм напасти на них там? Там точно не буде дверей чи загорож, щоб їх стримати.

Чи могла Блісс зупинити їх чи навіть прогнати? Чи могла черпати свої сили через гіперпростір до бажаної інтенсивності? Як довго вона зуміє їх підтримувати?

Тоді чи варто Тревізу покликати на допомогу? Чи прибіжать вони, якщо він закричить, і чи втечуть собаки від погляду Блісс? (Чи справді вистачить для цього погляду, а чи є потреба в ментальній дії, не видимій для пересічного спостерігача?) Або ж, якщо вони таки прийдуть, чи не розірвуть їх на очах у Тревіза, який буде змушений безпорадно спостерігати зі свого відносно безпечного місця на дереві?

Ні, йому доведеться скористатися бластером. Якби Тревіз міг убити одного пса й хоча б ненадовго їх відлякати, він міг би злізти з дерева, гукнути Пелората й Блісс, убити другого пса, якщо здаватиметься, що вони повертаються, і тоді вони утрьох поквапляться на корабель.

Тревіз налаштував потужність мікрохвилі до позначки на три чверті. Цього мусило вистачити, щоб убити пса гучно. Гучний звук зможе відлякати собак, а Тревіз збереже енергію.

Він ретельно прицілився в собаку в центрі зграї, який (принаймні в уяві Тревіза) випромінював більше зловісності, ніж інші, — можливо, тому, що сидів спокійніше, а отже, холоднокровніше зосереджувався на здобичі. Пес зневажливо дивився просто на зброю. Ніби казав Тревізу: «І це все, на що ти здатний?»

Депутатові спало на думку, що він сам ніколи не стріляв із бластера в людину й не бачив, як це робить хтось інший. На навчаннях вони стріляли в заповнені водою манекени зі шкіри та пластику; вода майже миттю нагрівалася до точки кипіння, і оболонка вибухала ізсередини.

Але хто стрілятиме в людину, якщо немає війни? І яка людина стерпить бластер та застосує його? Лише тут, у світі, у якому зникнення людей породило патологію…

Завдяки химерній можливості мозку помічати щось цілковито несуттєве Тревіз зрозумів, що сонце сховалося за хмару, і тоді вистрілив.

За прямою лінією від дула бластера до пса химерно замерехтіла атмосфера — тьмяною іскрою, якої можна було б і не помітити, якби сонце досі сяяло без перешкод.

Собака, мабуть, відчув перший приплив жару і трохи ворухнувся, ніби збираючись стрибати. А потім вибухнув, і частина його крові та клітин випарувалася.

Вибух вийшов до розчарування негучним, бо шкіра пса просто не була такою жорсткою, як оболонка манекенів, на яких вони вправлялися. Однак плоть, шкіру, кров і кістки розкидало, і Тревіз відчув тяжкість у шлунку.

Собаки відсахнулися, деяких накрило млосно теплими клаптями. Однак це було лише миттєве вагання. Вони негайно кинулися докупи, щоб з’їсти те, що їм дали. Тревіз відчув, що нудота посилюється. Він їх не відлякував; він їх годував. Так вони ніколи не підуть. Навпаки, запах свіжої крові та м’яса привабить ще більше собак і, можливо, ще й інших, менших хижаків.

— Тревізе, — гукнув голос, — що…

Тревіз зиркнув удалечінь. Із руїн вигулькнули Блісс та Пелорат. Блісс рвучко зупинилася і вчепилася в науковця, відтягуючи його назад.

Вона дивилася на собак. Ситуація була очевидна і зрозуміла. Їй не треба було запитувати.

— Я намагався відігнати їх, не вплутуючи вас із Яновом, — крикнув Тревіз. — Можете їх стримати?

— Навряд чи. — Блісс, говорила, а не кричала, тож Тревіз погано чув її навіть попри те, що гарчання собак стишилося, неначе на них накинули ковдру, яка поглинала звук. — Їх забагато, а я не знайома зі структурою їхньої нейронної активності. У нас на Геї немає таких диких створінь.

— На Термінусі теж, як і в будь-якому цивілізованому світі, — прокричав Тревіз. — Я застрелю стільки, скільки зможу, а ви спробуйте впоратися з рештою. Якщо їх буде менше, вам буде легше.

— Ні, Тревізе. Стріляючи по них, ви тільки привабите інших. Сховайся за мною, Пеле. Тобі мене ніяк не захистити. Тревізе, ваша інша зброя.

— Нейронний батіг?

— Так. Той, що завдає болю. Низьку потужність. Низьку потужність!

— Боїтеся зробити їм боляче? — розсердився Тревіз. — Хіба зараз час зважати на святість життя?

— Я зважаю на Пелове життя, і на своє. Робіть, як я кажу. Низьку потужність, і цільтеся в одного із собак. Я не зможу надовго їх стримати.

Собаки відбігли від дерева й оточили Блісс із Пелоратом, які стояли стінами до спорохнявілої стіни. Найближчі два пси робили нерішучі спроби наблизитися, а тоді скавучали, намагаючись збагнути, що саме їх не підпускає, якщо вони не можуть відчути нічого, на це здатного. Деякі марно намагалися видертися на стіну й напасти ззаду.

Тревізова рука тремтіла, поки він налаштовував нейронний батіг на низьку потужність. Батіг потребував значно менше енергії, ніж бластер, і єдиного зарядного блоку могло вистачити на сотні ударів, але, роздумуючи про це, Тревіз не міг згадати, коли востаннє заряджав і цю зброю.

З батогом було не так важливо цілитися. Оскільки зберігати енергію було не вкрай необхідно, він міг ляснути ним по собачому гурту.

То був традиційний спосіб контролювати натовп, який починав видаватися небезпечним.

Однак Тревіз пристав на пропозицію Блісс. Прицілився в одного пса й вистрілив. Пес упав, смикаючи ногами, з пронизливим високим скавучанням.

Інші собаки позадкували від ужаленого, притиснувши вуха до голів. Потім, і собі скавучачи, розвернулись і побігли геть, спершу повільно, тоді швидше й нарешті повним ходом. Пес, у якого поцілили, болісно звівся на ноги та покульгав, підвиваючи, останнім.

Їхні звуки зникли віддалік, і Блісс мовила:

— Ходімо до корабля. Вони повернуться. Або ж прийдуть інші.

Тревіз подумав, що ще ніколи так швидко не вправлявся з пропускним механізмом корабля. І, напевно, ніколи вже так і не зможе.

4

Доки Тревіз повернув собі хоч трохи наближений до нормального стан, уже настала ніч. Маленька латка синтешкіри на руці вгамувала фізичний біль, однак поранену душу вгамувати було не так легко.

Річ була не лише в небезпечній пригоді. На це він міг відреагувати, як і будь-яка хоробра людина. Річ була в тім, що небезпека прийшла, звідки він не чекав. У відчутті сміховинності. Що подумали б люди, якби дізналися, що його гарчанням загнали на дерево собаки? Навіть якби його повернуло навтіки галасування розлючених канарок, це навряд було б гірше.

Він годинами вслуховувався, чекаючи нового нападу собак, виття, дряпання кігтів по обшивці. Пелорат же здавався доволі спокійним.

— Я навіть не сумнівався, старий друже, що Блісс усе владнає, але, мушу сказати, ви зробили чудовий постріл.

Тревіз знизав плечима. Він не мав настрою це обговорювати.

Пелорат тримав у руках свою бібліотеку — єдиний компакт-диск, на якому зберігалися дослідження міфів і легенд, праця всього його життя, — і з нею зник у своїй спальні, де мав апарат для читання.

Він здавався доволі задоволеним собою. Тревіз помітив це, але надалі не обдумував. Для цього ще матиме час пізніше, коли не буде так заклопотаний собаками.

Коли Тревіз із Блісс лишилися вдвох, дівчина обережно мовила:

— Я так розумію, вас заскочили зненацька.

— Так і є, — невесело озвався Тревіз. — Хто б міг подумати, що я кинуся тікати, побачивши собаку — собаку.

— Двадцять тисяч років без людей — і це вже буде не зовсім собака. Ці звірі тепер, мабуть, головні великі хижаки.

— Здогадався про це, поки сидів на гілці, ставши головною здобиччю, — кивнув Тревіз. — Ви точно мали рацію щодо неврівноваженої екології.

— Точно неврівноваженої з людського погляду, але зважаючи на те, наскільки успішно йдуть справи у собак, я думаю, чи не мав рацію Пел, коли припускав, що екологія може врівноважити себе сама — заповнюючи різноманітні ніші довкілля еволюціонованими різновидами доволі нечисленних видів, які колись було завезено до світу.

— Химерно, але те саме спало й мені на думку.

— Це, звісно, якщо брак рівноваги не такий критичний, щоб процес її усунення забирав надто багато часу. До цього планета могла б стати цілковито нежиттєздатною.

Тревіз гмикнув. Блісс замислено на нього глянула:

— Як ви здогадалися озброїтися?

— Це мені не надто допомогло. Це ваші здібності…

— Не лише. Мені потрібна була ваша зброя. За короткий термін, маючи лише гіперпросторовий зв’язок із рештою Геї та з такою кількістю окремих свідомостей настільки незнайомої природи, я нічого б не вдіяла без вашого нейронного батога.

— Бластер був марний. Я спробував.

— Від бластера, Тревізе, пес усього лише зникає. Решта може здивуватися, але не злякатися.

— Ще гірше. Вони з’їли рештки. Я неначе підкупив їх лишитися.

— Так, я передбачала такий результат. Нейронний батіг — інша річ. Він робить боляче, а пес, якому боляче, видає крики, які інші пси добре розуміють, а тоді й собі починають боятися. Коли собаки вже були готові відчути страх, я їх просто підштовхнула, і вони втекли.

— Так, але ви зрозуміли, що батіг у цій ситуації був дієвішим за бластер. А я ні.

— Я звикла мати справу зі свідомостями, а ви ні. Саме тому я наполягла, щоб ви обрали низьку потужність та цілилися в одного пса. Я не хотіла засильного болю, щоб він убив собаку й той замовк, і не хотіла розсередженого, щоб той просто заскавучав. Я хотіла сильного болю, зосередженого в одній точці.

— І ви цього добилися, Блісс. Спрацювало ідеально. Я вам надзвичайно вдячний.

— Ви розчаровані, — замислено мовила Блісс, — бо вам здається, що ви стали посміховиськом. І все ж, повторюся, я нічого б не вдіяла без вашої зброї. Але мене бентежить, як ви знали, що все-таки необхідно озброїтися, попри мою впевненість, що в цьому світі немає людей — у чому я й досі переконана. Ви передбачали собак?

— Ні, — сказав Тревіз. — Точно ні, принаймні свідомо. І я зазвичай не ношу із собою зброю. Мені й на думку не спало прихопити її на Компореллоні. Однак я не можу дозволити собі потрапити в пастку переконання, що це якась магія. Такого не могло бути. Підозрюю, коли раніше ми почали говорити про неврівноважену екологію, я чомусь на мить несвідомо згадав про тварин, які за відсутності людей стали небезпечними. Це доволі очевидно постфактум, але я зміг дещо передбачити ситуацію і наперед. Не більше.

— Не відкидайте цього так просто. Я теж брала участь у тій розмові про неврівноважену екологію, і цього передбачення в мене не виникло. Гея цінує у вас саме цю особливу здіб­ність. Також я розумію, що вас це може дратувати — мати приховану інтуїцію, природу якої ви не можете збагнути; діяти рішуче, але без зрозумілої причини.

— На Термінусі це зазвичай називають чуттям.

— На Геї ми називаємо це «просто знати». Вам не подобається «просто знати», чи не так?

— Так, мене це непокоїть. Не люблю підкорятися чуттю. Гадаю, для нього є причини, але коли вони мені не відомі, я почуваюся так, ніби не контролюю власний розум — таке собі легке божевілля.

— І коли ви ухвалили рішення на користь Геї та Галаксії, то діяли згідно з чуттям, а тепер шукаєте причину.

— Я це вже казав із десяток разів.

— А я відмовлялася сприймати це твердження буквально. Вибачте. Більше я вам у цьому не заперечуватиму. Втім сподіваюся, що зможу й далі розповідати про переваги Геї.

— Прошу, — сказав Тревіз, — якщо ви, своєю чергою, визнаватимете, що я можу з ними не погоджуватися.

— Тоді чи не спадало вам на думку, що цей невідомий світ повертається до такого собі дикого стану і, можливо, зрештою знову стане пустим і не придатним до життя через зникнення єдиного виду, здатного бути провідним розумом? Якби цей світ був Геєю, або ще краще — Галаксією, цього могло б і не трапитися. Провідний розум досі існував би у формі всієї Галаксії, і хай би яка неврівноважена була екологія, хай би які не були для цього причини, вона знову почала б повертати собі рівновагу.

— Чи означає це, що собаки більше б не їли?

— Авжеж, їли б, як і люди. Але їли б із метою цілеспрямовано врівноважити екологію в гармонійному напрямі, а не як наслідок збігу обставин.

— Втрата особистої свободи не мала б значення для собак, але точно мала б для людей, — заперечив Тревіз. — А що якби припинили існувати всі люди, скрізь, не лише в одному світі чи в кількох? Що як Галаксія лишилася б узагалі без людей? Чи був би в ній досі провідний розум? Чи змогли б усі інші форми життя та нежива матерія скластися в спільний розум для цієї мети?

Блісс завагалася.

— Такого ще ніколи не ставалося, — мовила вона. — І дуже малоймовірно, що колись станеться в майбутньому.

— Але хіба вам не очевидно, що людська свідомість якісно вирізняється з-поміж усіх решти, і якби вона зникла, загальна сума всіх інших свідомостей не змогла б її замінити? То хіба це не правда, що люди — особливі, і так до них і треба ставитися? Їх не варто змішувати навіть між собою, не кажучи вже про не-людей.

— Однак ви вирішили на користь Галаксії.

— Бо є важливіший аргумент, якого я не можу збагнути.

— Можливо, цим важливішим аргументом стало мимобіжне видіння наслідків неврівноважених екологій? Можливо, ви усвідомили, що кожен світ у Галактиці перебуває на вістрі ножа, обабіч якого вирує нестабільність, і що тільки Галаксія здатна попередити такі катастрофи, як-от у цьому світі, не кажучи вже про постійні міжлюдські кризи — війни та недолугість панівних еліт?

— Ні. Я не думав про неврівноважену екологію, коли ухвалював рішення.

— Як ви можете бути в цьому впевнені?

— Я можу не розуміти, що саме передбачаю, але якщо після цього прозвучить якесь припущення, я впізнаю, якщо передбачив саме це. Як-от мені здається, що я передбачав небезпечних тварин у цьому світі.

— Що ж, — розважливо мовила Блісс, — ми могли б загинути через цих небезпечних тварин, якби не поєднання наших сил — вашого передбачення та мого менталізму. Тож будьмо друзями.

— Як забажаєте, — кивнув Тревіз.

У його голосі звучала прохолода, від якої Блісс звела брови, але цієї миті увірвався Пелорат, киваючи головою так, наче готовий був із нею розпрощатися.

— Гадаю, ми знайшли, — повідомив він.

5

Тревіз загалом не вірив у легкі перемоги, однак вірити в щось попри здоровий глузд було цілком у людській природі. Він відчув, як напружилися м’язи у грудях та горлі, але зумів вимовити:

— Координати Землі? Їх ви знайшли, Янове?

Пелорат на мить задивився на Тревіза, заскочений зненацька.

— Ох, ні, — помітно збентежено мовив він. — Не зовсім. Насправді зовсім не це, Ґолане. Я просто дещо знайшов у руїнах. Мабуть, це не дуже важливо.

Тревіз повільно видихнув.

— Нічого, Янове. Кожна знахідка важлива. Що саме ви зайшли сказати?

— Ну, просто майже нічого не збереглося, ви ж розумієте. Двадцять тисяч років бур і вітру багато не залишать. Ба більше, рослинне життя має здатність до руйнування, а тваринне… Але не зважайте. Річ у тім, що «майже нічого» — не те саме, що й «нічого». Серед руїн, напевно, була громадська будівля, бо там я бачив повалений камінь, або ж шматок бетону, із вирізьбленими написами. Ви розумієте, старий друже, там майже нічого не можна було розібрати, але я зробив фотографії однією з камер, які є в нас на борту, зі вбудованими комп’ютерними доповненнями — мені так і не випало нагоди попросити дозволу її взяти, Ґолане, але це було важливо, і…

— Кажіть далі! — нетерпляче відмахнувся рукою Тревіз.

— Я зміг розібрати деякі написи, дуже давні. Навіть за допомогою комп’ютера і з моїм непоганим умінням читати давню мову неможливо було багато зрозуміти, тільки одну коротку фразу. Літери були більші й трохи чіткіші за решту. Можливо, їх вирізьбили глибше, бо вони позначали сам світ. Фраза каже «Планета Аврора», тож, гадаю, цей світ, у якому ми сіли, називається чи називався Авророю.

— У нього мусила бути якась назва, — сказав Тревіз.

— Так, але назви дуже рідко дають просто так. Я щойно ретельно пошукав у своїй бібліотеці, і там є дві легенди — так трапилося, що з двох далеких один від одного світів, тож можна обґрунтовано припустити, що вони мають незалежне походження, як раптом хтось спитає. Але це неважливо. «Аврора» — назва, якою позначають світанок. Ми можемо припустити, що Аврора могла справді означати світанок у якійсь догалактичній мові. Буває, що якесь слово, що означає світанок чи початок дня, нерідко використовують для назв космічних станцій чи інших будівель, перших поміж свого роду. Якщо ім’я цього світу — Світанок, байдуже якою мовою, він теж може бути першим.

— Ви готові припустити, що ця планета — Земля, і що Аврора — її альтернативна назва, бо означає світанок життя та людства?

— Настільки далеко я не заходив, Ґолане.

— І справді, тут немає ні радіоактивної поверхні, ні величезного супутника, ні газового гіганта з величезними кільцями, — з гіркотою зазначив Тревіз.

— Саме так. Але, здається, Деніадор на Компореллоні вважав, що це один зі світів, у яких колись мешкала перша хвиля поселенців — косміків. Якщо це так, то назва «Аврора» могла вказувати на те, що це була одна з тих перших заселених планет. Цієї миті ми можемо перебувати в найстарішому з людських світів Галактики, окрім самої Землі. Хіба це не захопливо?

— У будь-якому разі цікаво, Янове, але чи не забагато висновків із самої лише назви «Аврора»?

— Це ще не все, — збуджено мовив Пелорат. — Наскільки я зміг перевірити у своїх записах, нині в Галактиці немає світу, який називався б Авророю, і певен, ваш комп’ютер це підтвердить. Як я казав, є безліч світів та інших об’єктів, які по-всякому називались би Світанком, але в жодному не використовують саме слово «Аврора».

— А хіба мають? Якщо це догалактичне слово, воно навряд чи було загальновживаним.

— Але імена лишаються, навіть якщо втрачають зміст. Якби це був перший населений світ, про нього б чули; деякий час він навіть міг бути панівним у Галактиці. Авжеж, постали б інші світи, що називалися б Новою Авророю, або Малою Авророю, або якось так. А тоді інші…

— Можливо, це не був перший населений світ, — урвав його Тревіз. — Можливо, він ніколи не був важливим.

— Я гадаю, була вагоміша причина, старий друже.

— І яка ж, Янове?

— Якщо першу хвилю поселення витіснила друга хвиля, до якої зараз належать усі світи Галактики, як казав Деніадор, тоді цілком імовірно, що між двома хвилями був період ворожості. Поселенці другої хвилі, хвилі світів сучасності, не використовували б імена, що належали будь-яким світам першої. Отже, із того факту, що «Авророю» більше не називали жодну планету, ми можемо виснувати, що дві хвилі поселенців справді були, і що це — світ першої хвилі.

— Янове, я починаю розуміти, як ви, міфологи, працюєте, — усміхнувся Тревіз. — Ви зводите прекрасну надбудову, але вона, імовірно, спирається на повітря. Легенди кажуть нам, що поселенців першої хвилі супроводжували численні роботи, і що саме вони призвели до їхньої загибелі. Що ж, якби ми змогли знайти в цьому світі робота, я залюбки погодився б із вашим припущенням про першу хвилю, але після двадцяти тисяч років ми не можемо очіку…

Пелорат, чиї губи весь цей час ворушилися, спромігся віднайти голос:

— Але, Ґолане, хіба я не казав? Ні, звісно ні. Я такий збуджений, що не здатен адекватно розставляти пріоритети. Там був робот.

6

Тревіз потер чоло, неначе йому боліла голова, й перепитав:

— Робот? Там був робот?

— Так, — рішуче закивав Пелорат.

— Звідки ви знаєте?

— Це ж був робот. Як я міг не зрозуміти, коли його побачив?

— Ви раніше бачили робота?

— Ні, але це був металевий об’єкт, схожий на людину. Голова, руки, ноги, тулуб. Звісно, я кажу «металевий», але він наскрізь проіржавів, і гадаю, коли я підійшов до нього, вібрація від моєї ходи ще більше його пошкодила, тож коли я спробував його торкнутися…

— Нащо вам було його торкатися?

— Що ж, гадаю, я не до кінця вірив очам. Це була мимовільна реакція. Щойно я його торкнувся, він розпався. Але…

— Так?

— Перш ніж це сталося, здавалось, його очі дуже тьмяно засвітилися, і він видав такий звук, ніби намагався щось вимовити.

— Хочете сказати, він досі функціонував?

— Майже ні, Ґолане. Потім він розпався.

Тревіз обернувся до Блісс:

— Ви все це підтверджуєте?

— Це був робот, і ми його бачили, — мовила та.

— І він досі функціонував?

— Коли він розсипався, — безвиразно мовила Блісс, — я вловила ледь помітні сліди нейронної активності.

— Як у нього могла бути нейронна активність? У робота немає органічного мозку, утвореного з клітин.

— Гадаю, у нього є комп’ютеризований аналог, і я б це вловила.

— Ви вловили роботичний, а не людський розум?

Блісс стиснула губи:

— Він був надто слабкий, щоб зрозуміти щось, окрім того, що він був.

Тревіз глянув на Блісс, потім на Пелората, і з досадою мовив:

— Це все змінює.