Фантастика Всесвіту. Випуск 2

_{З англійської переклала Тетяна Рязанцева[22]}

_{Перекладено за виданням: J. R. R. Tolkien. The Book of Lost Tales. Part I. Grafton Books. 1991. London.}

МУЗИКА АЙНУРІВ

Послухай-но мою розповідь про речі досі нечувані серед людей, і навіть Ельфи говорять про них зрідка. Лиш Манве Сулімо, Володар Ельфів та Людей, розповів про них пошепки прабатькам батька мого в глибині часів. Так от, Ілуватар перебував на самоті. Перш за все, піснею своєю дав він життя Айнурам, найвеличнішим у могутності та славі своїй серед усіх створінь у світі й поза ним. По тому створив він для них оселі у порожнечі, і сам перебував серед них, навчаючи їх різноманітним речам, з яких найвеличнішою була музика.

Тепер міг він пропонувати їм теми для пісень і радісних гімнів, розкриваючи багато з величних та дивовижних задумів серця й розуму свого. Вони ж могли творити для нього музику, й голоси їхніх інструментів здіймалися, осяйні, до його трону.

Згодом розкрив Ілуватар Айнурам великий задум серця свого. Розгорнув він перед ними історію безкрайню й величну, незрівнянну ні з чим створеним раніше. І слава початку її, й пишність закінчення вразили Айнурів, і схилилися вони перед Ілуватаром безмовні.

Сказав тоді Ілуватар: «Історія, яку відкрив я вам, і край великої краси, що я змалював як місце, де вся ця історія втілиться й буде розіграна, суть лише начерк. Не всі ще порожні простори заповнені мною, не про всі ще оздоби та речі чарівні й витончені, що ними повен мій розум, повідав я вам. То нині бажаю я, щоб величну і славетну музику створили ви з теми цієї й проспівали б її. І ще (бо бачу, що багато чого навчив я вас і запалив яскраво Таємне Полум’я всередині вас), щоб спробували ви свої розуми й сили, прикрашаючи тему на власний ваш розсуд. Я ж сидітиму й слухатиму, і зрадію я, що через вас велику красу надав я тій пісні».

Тоді арфісти, й лютністи, й ті, що грають на флейтах, сопілках і органах, а з ними — незліченні хори Айнурів почали втілювати тему Ілуватара у велику музику. І здійнявся звук, і могутні мелодії, змінюючись та переплітаючись, змішуючись і танучи серед грому гармоній, величнішого за ревіння великих морів, наповнили й переповнили чертоги Ілуватара й оселі Айнурів музикою, і луною музики, і відгомоном луни музики, що досяг навіть найдальших з порожніх і темних просторів. Ні перед тим, ні відтоді не існувало такої незмірно прекрасної музики, хоча сказано, що краща за неї буде зіткана перед троном Ілуватара хорами Айнурів і Синів Людських після Великого кінця. Тоді найвеличніші з тем Ілуватара будуть зіграні вірно, бо тоді вже Айнури й Люди зрозуміють достеменно помисли й серце його, і увесь його задум.

Поки ж сидів Ілуватар і слухав, і довгий час усе подобалося йому, бо небагато було помилок у музиці, й здавалося йому, що багато чого навчилися Айнури, і навчилися добре. Та з розвитком великої теми зажадав Мелко у серці своєму вплести до мелодії плоди власної марнославної уяви, що не пасували до великої теми Ілуватара. Щедріше за інших Айнурів обдарував Ілуватар Мелко могутністю та мудрістю, і часто подорожував він, самотній, по темних просторах і пустці у пошуках Таємного Полум’я, що дає Життя та Дійсність (мав-бо він пристрасне бажання самому дати буття речам), але не знаходив його, бо було воно в Ілуватара, і дізнався він про це лише згодом.

Там стали народжуватися у нього глибокі підступні думки, і навіть Ілуватару не розкривав він усього. Деякі з цих задумів і мрій вплів він зараз у свою музику, і одразу ж фальш і розлад здійнялися навкруги нього, і багато з тих, хто грав поруч з ним, занепали духом, і музика їхня ослабла, і думки їхні зробилися незавершеними та неясними, інші ж грою своєю підтримали його мелодію, ухилившись від великої теми, з якої почали.

Таким чином, розлад Мелко розповсюджувався, спотворюючи музику, бо ці його думки прийшли з зовнішньої пітьми, куди Ілуватар не звернув ще світла лиця свого. І через те, що його таємні думки ніяк не відповідали красі задуму, гармонія була розбита й зруйнована. Все ще сидів і слухав Ілуватар, поки не досягла музика глибин відчаю і потворності, які тільки можливо уявити. Тоді посміхнувся він сумно і підніс ліву руку свою, й одразу ж, хоч і не зрозумів ніхто як, нова тема почалася серед брязкоту, подібна і водночас відмінна від першої, і сповнилася вона сили і ніжності. Але розлад і шум, що скоїв їх Мелко, піднялися гамором проти неї; і була війна звуків, і здійнявся брязкіт, в якому майже нічого не можна було розібрати.

Тоді підніс Ілуватар праву руку свою, і не посміхався він більш, але зронив сльозу. І почулася третя тема, і була вона зовсім не схожа на інші. Зростала вона серед галасу, аж поки не здалося, що то дві мелодії розвиваються одночасно біля ніг Ілуватара, і запекла боротьба точиться поміж ними. В одній велич, і глибина, і краса були змішані з невимовним сумом, інша ж набула єдності й цілісності в собі самій, та була галасливою, й суєтною, і пихатою, і поставала вона, волаючи переможно, проти першої, ніби намагалася поглинути її, але щоразу, як стикалися вони найбільш запекло, лиш доповнювала вона суперницю й прикрашала її.

Посеред цієї битви звуків, коли струснулися чертоги Ілуватара і дрож пройшов темними просторами, підніс Ілуватар обидві руки, і єдиним незбагненним акордом, глибшим від склепіння небесного, величнішим від сонця, пронизливим, мов світло погляду Ілуватара, та музика розпалась і замовкла.

І мовив тоді Ілуватар: «Могутні Айнури і уславлені, і Мелко поміж них — найсильніший у знанні. Та слід знати йому й усім Айнурам, що я є Ілуватар, і спів та гра ваша — слухайте! — від мене. І не тільки музика, яку створюєте ви у чертогах небесних мені на радість, собі на забаву, але більше того — форма й буття самих Айнурів, створені мною, щоб поділити моє, Ілуватара, буття.

Можливо, полюблю я створене піснею моєю так само як Айнурів, що суть плід думки моєї, а може, й більш за них. Ти ж, Мелко, маєш зрозуміти, що жодна тема не може бути зіграна інакше як з дозволу на те самого Ілуватара, і ніхто, крім Ілуватара, не спроможний ту музику змінити. А хто наважиться — побачить врешті-решт, що лиш служить він мені у створенні речі більш великої й дивної. Бо слухайте: через Мелко жах, подібний до вогню, і сум, що як темні води, лють, грому подібна, і зло, настільки ж далеке від мого світла, як і глибини найтемніших просторів, увійшли у задум, що розгорнув я перед вами. Через нього біль і страждання були створені у брязкоті мелодій, що стали на герць, і в сум’ятті звуків народилися жорстокість і жадоба, морок й огидна трясовина, і уся гнилизна думки та явища, підступні тумани й люте полум’я, нещадний холод і смерть без надії. І хоч усе це — через нього, але не з його волі, і слід йому затямити, так само, як і всім вам, що навіть будь-яке створіння, що перебуває нині у злі й терпить через Мелко страждання і сум, жах та люті напасті, визнає врешті-решт, що веде все це тільки до більшої слави моєї і лише робить тему більш вартою слухання, життя — більш вартим того, щоб прожити його, а світ — настільки дивовижним і чудовим, що серед усіх діянь Ілуватара має він вважатися найвеличнішим і наймилішим».

І злякалися тоді Айнури, що не зрозуміли всього сказаного ним, і сповнився Мелко сорому, а через те — люті. Та Ілуватар, бачачи їхнє здивування, підвівся у славі й вийшов геть з чертога свого, проминув чарівні оселі, що створив він для Айнурів, і попрямував у темні простори, наказавши Айнурам іти за собою.

Коли ж дісталися вони середини пустки, відкрилося їм видовище надзвичайної краси там, де раніше не було нічого, але мовив Ілуватар: «Ось спів і музика ваші! Хоч і вашою грою, та лиш з моєї волі набула ця музика форми. Слухайте ж! Навіть тепер розгортається світ, і починається історія його саме так, як втілили руки ваші тему мою. Кожен знайде тут задум мій, оздоблений і вбраний на власний розсуд його, і, більше того, навіть Мелко знайде тут те, що замислив він у серці своєму в розладі із задумом моїм, але побачить він те лише часткою цілого й данником слави цілого. Єдине лиш додаю я, полум’я, що дає Життя і Дійсність, — і ось, Таємне Полум’я запалало у серці світу.

І здивувалися Айнури, побачивши світ, що був мов куля в пустці, але відділений від неї, і звеселилися вони, побачивши світло, і видалося воно їм білим й золотим водночас, й усміхнулися вони, бо приємні були їм кольори ті, і величний шум океану сповнив їх млості. Зраділи вони серцем, коли пізнали повітря, й вітри, і речовини, з яких створено було Землю, — залізо, й каміння, і срібло, і золото, і ще багато інших, але серед усього вода була найдивовижнішим, наймилішим і вартим хвали. Воістину, у воді досі живе відгомін Музики Айнурів ясніший, ніж в усіх інших речовинах світу, і в останній день Сини Людські дослухатимуться, невтамовані, до голосу Моря, прагнучи не знати чого.

Пізнай же, що вода виникла здебільшого з мрій і задумів Ульмо, Айнура, якому дав Ілуватар знання музики глибші, ніж іншим. Повітря ж, і вітри, й ефір склепіння небесного замислив Манве Сулімо, найвеличніший і найшляхетніший поміж Айнурів. Земля ж і більшість корисних її речовин — з думок Ауле (хоч багато там і не його творінь), якого навчив Ілуватар багатьох премудростей, не менших, мабуть, від Мелко.

І звернувся Ілуватар до Ульмо, і сказав йому: «Чи не бачиш ти, що хоч вимислив Мелко нещадний холод, все ж не зруйнував він краси твоїх кришталевих вод й усіх твоїх прозорих джерел. І навіть там, де думав він перемогти остаточно, утворився сніг, і мороз виписав тонкі візерунки свої, і крига звела замки свої у величі».

І мовив Ілуватар знов: «Створив Мелко спеку надмірну і невтримне полум’я, та все ж не висушили вони бажання твого і не заглушили повністю музики морів твоїх. Поглянь лиш нині на велич хмар у височині та на диво пари й туманів, почуй шепотіння дощу над землею».

І мовив тоді Ульмо: «Воістину, дивніша вода зараз, ніж у кращих задумах моїх. Краса ж снігу далеко перевершує найпотаємніші думи мої, хоч і небагато музики у ньому. Проте дощ воістину прекрасний, і сповнене моє серце музикою його, хоч нема сумнішої за журбу її. Ось піду я і знайду Сулімо, володаря повітря й вітрів, і будемо ми разом з ним довіку творити музику во славу твою і на радість тобі».

І стали Ульмо і Манве з тієї пори вірними друзями й спільниками майже в усіх справах.

Поки ж розмовляв Ілуватар з Ульмо, споглядали Айнури розвиток світу, й історія, у великій музиці Ілуватаром їм дана, наближалася вже до завершення. Пам’ятають Айнури, що сказав їм Ілуватар, і знають свою музику (хоч, може, й неповне їхнє знання), саме тому відомо їм стільки у майбутньому і майже все можуть прорікти вони, але все ж є речі, приховані навіть від них. Отже, дивилися Айнури і задовго до приходу Людей — ба ні, хто ж не знає, що було то за безліч віків до того, як навіть Ельдари пробудилися й проспівали свою першу пісню і створили перший з усіх самоцвітів, і надзвичайна краса їхня вразила Ілуватара та Айнурів — відчули Айнури себе задоволеними, так-бо зачарувала їх велич світу, поки дивилися вони на нього, і так захопила їх історія, що розігрувалася там, для якої краса світова була лиш тлом та коном.

І врешті-решт, декотрі лишилися з Ілуватаром за межами світу, і були то здебільшого ті, хто лише втілював грою своєю Ілуватарів задум, не додаючи до того ніяких прикрас своїх. Інші ж, і серед них багато хто з найвродливіших і наймудріших Айнурів, зажадали полишити Ілуватара, щоб оселитися у світі. Бо сказали вони: «Могли б ми оберігати дивні витвори мрій наших, що їм могутність твоя надала буття і великої краси, і коли б не прийшов час, згідно із задумом твоїм, з’явитися на Землі спочатку Ельдарам, а згодом — прабатькам Людей, навчили б ми їх — і тих, і інших — знань й умінь». І Мелко удав, ніби бажає приборкати жорстокість спеки та борвіїв, що створив він на Землі, та насправді глибоко затаїв він у серці своєму бажання захопити владу в інших Айнурів і вчинити війну між Ельфами і Людьми, бо розгнівили його великі дари, що задумав Ілуватар дати цим расам.

Бо Ельдари та Люди були задумані самим лиш Ілуватаром, і коли вперше явив Ілуватар буття їхнє, не наважилися Айнури додати будь-що до творення їх музикою своєю, бо не зрозуміли вони його остаточно, а тому справедливо названі ці раси Дітьми Ілуватара. Може, тут причина та, що й інші Айнури, крім Мелко, втручалися у справи Ельфів і Людей, як з добрими, так і зі злими намірами, але більш спілкувалися вони з Ельфами, розуміючи, що створив Ілуватар Ельфів більш подібними до Айнурів, хоч і не природою, але зовнішністю й могутністю, тоді як Людей наділив він химерними дарами.

Розуміючи серця їхні, вдовольнив Ілуватар бажання Айнурів, і не сказано, що засмутився він тим. Отже, ввійшли ці великі у світ, і були це ті, кого нині кличемо Валарами (або ж Валі). Мешкали вони у Валінорі, або тверді небесній, а інші — на Землі або в глибинах морів. Керував Мелко там вогнем і найжорстокішими з морозів, граничним холодом і найглибшими жерлами вогняних гір. І наглядав він за всім, що було нещадного і надмірного, раптового і лютого, і здебільшого — як слід.

Ульмо ж оселився у зовнішньому океані, і підвладні йому були течія усіх вод і русла річок, і наповнення струмків, і випадання дощів, і всі роси світу. У глибинах морських складав він музику дивну й глибоку, але завжди сповнену журби, і в тому Манве Сулімо допомагав йому.

Солосімпі, в ті часи, коли Ельфи прийшли і оселилися у Корі, багато чого навчилися від Ульмо. Ось звідки такі замріяні чари у співі інших сопілок, ось чому вподобали вони назавжди узбережжя для осель своїх. Салмар був там із ним, і Оссе, і Онен, що їм доручив він керувати хвилями і меншими морями, і багато чого ще.

Ауле ж мешкав у Валінорі, і створив він багато речей. Знаряддя й прилади винайшов він; виготовляв він тканини та кував метали; хліборобство й рільництво були йому в радість так само, як мови й алфавіти або ж гаптування чи живопис. Від нього Нолдори, наймудріші з Ельдарів, прагнучи вічно нових наук та свіжих знань, навчилися незліченних ремесел, і чар, і незбагненних наук. Від нього — у Ельфів велика краса розуму й серця, і уяви; причетні вони й до винаходу і створення самоцвітів, бо не було їх у світі до Ельдарів, найкращими ж з усіх самоцвітів були Сільмарілли, що втрачені нині.

Найвеличнішим же та найголовнішим з чотирьох великих був Манве Сулімо, що перебував у Валінорі. Сидів він там на дивовижнім троні, у палаці величному, на самій вершині Танікветіль-гори, що здіймається над краєм світу. Ширяли над тим чертогом яструби, чиї очі здатні були роздивитися глибини морів або ж проникнути крізь непрозірний морок. Ці птахи приносили йому вісті про все з усіх усюд, і небагато було приховано від нього, хоч і є дещо таємне навіть для Володаря Богів. З ним була Варда Прекрасна, що стала його дружиною, нині вона — Королева Зір, а діти їхні — Фіонве-Уріон та Ерінті Наймиліша. З ними — і сонм світлих духів; щастя їх — безмежне. Люди ж шанують Манве ще більше від могутнього Ульмо, бо ніколи, навіть у думках, не тримав він зла на них, і не такий він гордовитий, і не такий ревнивий до влади своєї, як той, Предковічний у Ваі. Телері, що правив ними, Інве, були особливо улюблені від Манве і отримали від нього дар віршування та співу, бо якщо знався Ульмо на музиці та голосах інструментів, Манве був неперевершений у поезіях і піснях.

Слухай же! Манве, у шатах сапфірових, господаря повітря й вітру, поставлено володарем над Богами, Ельфами і Людьми й оплотом великим проти зла Мелко.

Слухай же! Після того, як відбули ці Айнури із почтом своїм, затихло все на довгі віки, поки споглядав Ілуватар. По тому мовив він раптом: «Ось полюбив я світ, і є він місцем, де гратимуться Ельдари та Люди, що суть улюблені мої. Та коли прийдуть Ельдари, будуть вони прекрасніші й ніжніші від усіх, глибше розумітимуть вони красу й будуть щасливіші за Людей. Але Людям дам я новий, цінніший дар». Бо вирішив він дати Людям таку свободу дії, щоб у межах сил, матерій та можливостей світу мали б вони змогу влаштовувати й планувати життя своє, незважаючи навіть на первісну Музику Айнурів, що визначає усе інше. І створив він так, щоб від вчинків їхніх ставала б довершеною будь-яка форма й дія і набув би світ в усьому досконалого вигляду. Дивись! Навіть ми, Ельдари, визнаємо, на жаль, що мають Люди дивну владу над добром та злом і можуть повертати події світу на свій розсуд, незважаючи на Богів та Ельфів, саме тому й кажемо ми з сумом: «Не здолає доля Синів Людських, і хоч подиву варта їхня сліпота, радість їхня, мабуть, велика».

Відав Ілуватар, що Люди, яких помістив він серед розбрату Айнурів, навіть у думках своїх не використають той дар відповідно до задуму його, але ще сказав він: «Ці теж у свій час зрозуміють, що все, зроблене ними, навіть найпотворніше з діянь чи творінь, служить, врешті-решт, лиш славі моїй і робить внесок свій у красу мого світу». Все ж мовили Айнури, що думки Людей час від часу засмучують навіть Ілуватара, і коли цей дар свободи був для них причиною заздрощів та збентеження, те, що терпить Ілуватар зловживання ним — причина великого подиву і для Богів, і для Ельфів. А втім, саме через цей великий дар могутності Діти Людські лише короткий строк перебувають у світі живих, а не оселяються тут на віки вічні, тоді як Ельдари проживуть до Великого Кінця, якщо тільки не будуть вбиті або змарніють у журбі (обом цим смертям підвладні вони); і старість не підточить їм сили, хіба що станеться це через десять тисяч століть, і, вмираючи, відроджуються вони у дітях своїх, тому кількість їх не зменшується й не росте. І хоч Сини Людські по смерті тілесній, воістину, увіллються у Другу Музику Айнурів, що призначив Ілуватар Ельдарам після кінця світу, не відкрив він навіть Валарам, і Мелко не провідав про це.

ПРИХІД ВАЛАРІВ ТА БУДІВНИЦТВО ВАЛІНОРУ

Так от, прийшли Манве Сулімо і Варда Прекрасна. Світло, біле й сріблясте, а також зорі виникли з думок Варди, грою своєю вплела вона їх до Музики Айнурів.

Ці двоє розправили крила могутності своєї і полинули крізь три ефіри. Проминули вони темний Вайтья, що повільно огортає світ зовні, ясно-блакитний Ілве, що тече поміж зорями, і останній з них — сірий Вілна, де безпечно літати птахам.

З ними прийшло багато менших Валі, що любили їх і грали поруч із ними, підтримуючи їхні мелодії. То були Манір і Сурулі — повітряні сільфи.

Хоч і швидка була їхня подорож, Мелко був там раніше від них. Палаючий, стрімголов промайнув він крізь ефіри і там, де поринув він у море, здійнялися хвилі, і гори над ним вивергнули полум’я, і земля розверзлася та струснулась. І гнівався Манве, споглядаючи це.

Після того прийшли Ульмо і Ауле. І нікого, крім Салмара, що звався потім Нелдоріном, не було з Ульмо. А сталося так через те, що хоч і добре серце мав цей великий, все ж завжди думав він якісь глибокі думки на самоті, був мовчазний і гордовито тримався осторонь навіть від Айнурів.

З Ауле ж була велика володарка Палуріен, якій подобалися плоди та багатства земні, а тому віддавна звалася Йаванною серед Ельдарів. З ними ж прийшли безліч духів дерев та лісів, долин, гаїв і гірських схилів — усіх тих, хто співає зранку у траві та щось промовляє серед ланів вечорами. Це — Нермір і Таварі, Нандіні й Ороссі, домовики, феї, лепрекони[23], і як їх тільки не називають, бо й багато ж їх! Втім, не слід плутати їх з Ельдарами, бо були ці істоти народжені раніше за світ, і старші вони від найстаршого у світі цьому, і не з світу походять вони, лиш багато сміються з нього. І оскільки ніяк не причетні вони до створення світу, править він їм, здебільшого, за розвагу. Ельдари ж — від світу, і кохають вони його сильно й палко, а через це, навіть у щасті своєму — сумують.

Слідом за цими великими вождями прийшли Фальман-Оссе, повелитель хвиль, і Онен, дружина його, а з ними — війська Оарні, Фалмаріні та довгокосих Вінгілді — духів піни та океанського прибою. Оссе ж був васалом та підданцем Ульмо, і служив йому з остраху й поваги, а не з любові.

За ними прийшов Тулкас Полдореа, радіючи силі своїй, та брати Фантурі — Фантур Снів, Лоріен Олофантур і Фантур Смерті, Велантур Мандос. А з ними — ще ті дві, що звуться Тарі, бо це — володарки, варті великої шани, повелительки Валарів. Одна з них — дружина Мандоса, і відома вона всім через смуток свій, як Фуї Ніенна, вічна плачниця. Багато в неї інших імен, що вимовляються зрідка, і усі вони — сумні, бо вона — Нурі, що зітхає, і Хескіль, та, що приводить зиму, і всі повинні схилятися перед нею, бо вона — Квалме-Тарі, господарка смерті.

Та слухай, інша була дружиною мисливця Ороме, прозваного Альдароном, володарем лісів, того, що кричить від радощів на гірських верховинах, того, чия сила майже рівна силі вічно юного Тулкаса. Ороме — син Ауле та Палуріен, а Тарі — жінку його знають як Вану Чарівну, що любить радість, молодість і красу, що є щасливішою від усіх створінь, бо вона — Туйлере, або, як кажуть Валари, Вана Туївана, та, що приносить весну, і славлять її усі як Тарі-Лайсі, господарку життя.

І коли уже всі вони перетнули границі світу, і Вілна шумів від їхнього руху, з’явилися, поспішаючи, ті, хто спізнився — Макар та несамовита сестра його Меассе. І краще було б не знайти їм дороги у світ, а залишитися з Айнурами поза Вайтья й зірками, бо були вони обидва духами сваркими і разом з декотрими із менших духів, що прийшли з ними, були першими й головними з тих, хто приєднався до розладу Мелко й допомагав розповсюджувати його музику.

Останнім з усім прийшов Омар, прозваний Амілло, наймолодший поміж великих Валарів, і явився він з піснею на вустах.

А коли зібралися всі ці величні духи у межах світу, звернувся до них Манве, кажучи так:

— Послухайте лиш! Чи можуть Валари жити у чарівній цій місцині або ж бути щасливими, радіючи з того, що добра вона, коли буде дозволено Мелко руйнувати її та влаштовувати такі пожежі й безладдя, що не буде нам де посидіти у спокої, і не розквітне земля, і не здійсниться Ілуватарів задум?

Тоді розгнівалися усі Валари на Мелко, і лише Макар говорив проти Манве. Інші ж обрали двох з-поміж себе — Мандоса і Тулкаса — щоб відшукати лиходія.

Обрали вони Мандоса, бо грізного обличчя його боявся Мелко понад усе, крім сили руки Тулкасової, а саме Тулкас і був другим.

І ось відшукали ці двоє його і змусили предстати перед Манве. І Тулкас, чиє серце не злюбило зрадливості Мелкової, вдарив його кулаком своїм, а той стерпів та не забув про це.

І повів Мелко з Богами гречну розмову, говорячй, що шкода ним завдана невелика, що лиш розважався він, поки світ ще новий, і ніколи не намагався, казав він, вчинити будь-що проти влади Манве або ж гідності вождів Ауле і Ульмо або ж, насправді, нашкодити якось опріч того.

Навіть порадив він, щоб кожен з Валарів відокремився і оселився б серед того, що найбільш йому до вподоби на Землі, і не намагався б відтак поширювати владу свою за ці межі. Був це прихований осуд Манве й Ульмо, але декотрі з Богів повірили його словам і послухалися б ради його, тоді як інші взяли її під сумнів.

А посеред їхньої суперечки підвівся Ульмо та пішов у Зовнішні Моря, що лежать за межами Зовнішніх Земель. Не подобалися йому пишні слова та збори, і замислив він оселитися у тих глибоких водах, порожніх та нерухомих, залишивши владу над меншими морями Оссе й Онен — васалам своїм. Але навіть із чарівних глибин своїх, з найвіддаленіших морських покоїв Ульмона— на, наглядає він за легким хвилюванням Морів Тіней і правує озерам», струмками та річками світу.

Ось якою була Земля у ті часи, і не змінилося на ній відтоді нічого, хіба що завдяки праці Валарів у давнину.

Найвеличнішими з усіх країв є Великі Землі, де живуть осіло або ж мандрують Люди, і Загублені Ельфи співають і танцюють там на пагорбах. Та за найзахіднішими межами їх лежать Великі Моря, і в цих неозорних водах Заходу багато є менших земель та островів. Далі простягаються самотні моря, чиї хвилі шепочуть про Чарівні Острови. А ще далі, і небагато смертних наважувалося заходити на човнах своїх так далеко, розташовані Моря Тіней, де пливуть Острови Присмеркові, і Перлинна Вежа здіймається, тьмяна, над найзахіднішим їхнім мисом. Та в ті часи не було ще збудовано її, і Моря Тіней тягнулися темні далі й далі на захід до берегів Еруману.

Нині Острови Присмеркові вважаються першими із Зовнішніх Земель, до яких відносять самі ці острови, Еруман та Валінор. Еруман, або Арвалін, лежить на півдні, інший же берег Морів Тіней — в Ельдамарі: далі й далі на північ мусять іти кораблі, щоб досягти сріблястих його відмілин.

За Еруманом стоять Гори Валінорські, вигинаючись великою дугою на захід, а Моря Тіней на північ від Ерумана утворюють простору внутрішню затоку, так що гори там сходяться з морем, і вічно б’ються хвилі об підніжжя стрімких скель.

Видно звідти Танікветіль в усьому блиску його, найвеличніший з-поміж піків гірських, найчистішими снігами вбраний. І дивиться він з мису на затоці на південь, у бік Ерумана та на північ, де Затока Дивних Створінь.

Насправді, геть усі Моря Тіней, навіть шляхи кораблів по освітлених сонцем водах великого океану, навіть натовпи у західних гаванях країв Людей у пізніші часи можна було роздивитися звідти, хоча й лежать вони незмірно далеко.

Але тоді не сходило ще Сонце, і Гори Валінорські зведені не були, а діл Валінорський був лише холодною широчінню.

Далі від Валінора нічого я не бачив та ні про що не чув, крім того, що напевне лежать там темні води Зовнішніх Морів. Не буває там припливів та відпливів, і такі вони холодні та ненадійні, що жоден корабель не може пройти по лону їх, ані риба — проплисти в їхній глибині, крім зачарованої риби Ульмо та його чарівної колісниці.

У ті краї і пішов він, а Боги ж стали радити раду про слова Мелко.

Більш за всіх засмучені були бешкетами бур Мелкових Ауле й дружина його Палуріен. Взагалі не йняли вони йому віри, а тому порадили, що не повинні Боги, як запропонував він, відокремлюватися один від одного, бо чи не замислив він, бува, нападати на них поодинці або шкодити їхнім володінням.

— Чи не могутніший він, — казали вони, — за будь-кого з нас, окрім самого лише Манве? Збудуймо-но, краще, таке помешкання, де могли б оселитися ми усі разом у радості, полишаючи його лише тоді, коли буде потреба доглянути або ж оглянути володіння наші. Там навіть ті, хто нині іншої думки, мали б змогу жити час від часу, знаходячи відпочинок і насолоду після праці у світі.

Кортіло-бо вже розуму й рукам Ауле розпочати творення речей, через те і квапив він з тим.

І більшості Богів слушною здалася рада його, і вирушили вони у світ на пошуки місця для оселі.

І було це у Дні Сутінок (Ломенданар), коли існувало вже світло, золоте й срібне, та не було воно ще зібране докупи, а лилося і тріпотіло нерівними струменями у повітрі. Іноді спадало воно тихим блискучим дощем і бігло по землі, немов вода. І в ті часи створила Варда, граючись, лише кілька зірок на небі.

В цьому присмерку відвідали Боги Північ і Південь та побачили небагато. Воістину, в глибині тих країв знайшли вони холоднечу й самотність, і правління Мелко набирало там сили.

А Мелко та іже з ним тим часом укріплювалися на Півночі, будуючи зловісні покої Утумана, бо і в думках не мав він жити разом з іншими, хоч яке б миролюбство й дружбу не удавав він тоді.

По тому, бо темно ж було, Ауле переконав Мелко збудувати дві вежі на Півночі й на Півдні, бо замислив він встановити потужні світильники на кожній з них. Ауле сам змайстрував ті світильники, колони ж звів Мелко, і були вони дуже високі й світилися, ніби бліде блакитне скло. А коли вдарив Ауле по них рукою своєю, задзвеніли вони, як металеві.

Здіймалися вони, крізь долішній шар повітря, аж до самого Ілве й до зірок. І сказав Мелко, що вони — з вічної й дуже міцної речовини, що її винайшов він сам. Та він збрехав, бо знав, що були вони з криги. Північну вежу назвав він Рінгіл, а Південну — Хелкар.

І приготували тоді світильники, і встановили на тих вежах, повні зібраного світла: срібного — на Півночі й золотого — на Півдні. Манве і Варда щедрою рукою зібрали те світло з небес, щоби могли Боги краще роздивитися краї світу й обрати найкращий для оселі своєї.

Тоді, при яскравому цьому світлі, обійшли вони Схід і Захід. І лежали на Сході пустелі й розорені землі, а на Заході — темні моря.

І досягли вони Островів Присмеркових й зупинилися там, дивлячись на Захід, коли нараз світочі Півночі та Півдня замерехтіли й впали, а від падіння їх завирували води навколо островів. І нічого не зрозуміли тоді Боги, та сталося так, що жар цих світильників розтопив підступну кригу Мелкових стовпів — Рінгіла й Хелкара — і величезні потоки води поринули з них у Моря Тіней. І стільки утворилося талої води, що через те моря ці — спершу невеликі, але прозорі й теплі, почорніли, стали значно ширшими, і здійнялися над ними пара й глибокі тіні, бо ж величезні холодні ріки улилися до них.

Так було скинуто з височини потужні світочі ці, й гуркіт падіння їхнього струснув зорі, й трохи світла з них пролилося знов у повітря, але більшість розтеклася по землі, спричиняючи пожежі та спустошення, аж поки велика кількість світла того перетворилася на озера і ставки.

І настала тоді перша ніч, і тривала вона дуже довго.

І тяжко розгнівалися Валари на Мелко за підступність його. Ледь не поглинули їх Моря Тіней, що вирували навколо ніг їхніх, вкриваючи хвилями цілі острови.

Тоді Оссе, бо Ульмо не було з ними, покликав до себе Оарні, і, зібравши всю свою міць, витягли вони з води острів, де стояли Валари, та поволокли його на захід, аж доки досягли високих берегів Ерумана, що стримували несамовиту течію. Такий був перший приплив.

Мовив тоді Манве:

— Тепер мусимо ми якнайшвидше збудувати оселю собі й оплот проти зла.

Отже, проминули вони Арвалін і побачили широку відкриту площину за ним, що тягнулася незліченними верстами аж до Зовнішніх Морів. Там, мовив Ауле, має бути місце, придатне для великого будівництва, там буде влаштований край благодатний.

А тому, перш за все, Валари з усім почтом своїм зібрали найміцніші скелі й каміння Арваліна і звели велетенські гори поміж ним і тією рівниною, яку відтоді називали вони Валінором — землею Богів.

Воістину, сам Ауле, за наказом Манве, працював сім століть, зводячи Танікветіль, і лунав по світу гуркіт у пітьмі, і чув Мелко гомін їхньої праці.

Через велике їхнє будівництво є Еруман нині широкою й голою рівниною, бо забрали вони звідти усі, скільки було їх, скелі й каміння. Гори ж Валінорські, навпаки, всі вкриті зморшками, суворі й неприступно високі.

Побачивши, врешт-решт, як могутньо піднеслися вони поміж Валінором і зовнішнім світом, дозволили собі Боги перепочинок. Та Ауле й Тулкас із багатьма челядинцями своїми вирушили в світ і принесли звідти скільки змогли мармуру й коштовного каміння, заліза і золота, срібла та бронзи, й багато ще інших речовин. Висипали вони усе це посеред долини, і одразу ж узявся Ауле за велику роботу.

Нарешті мовив він:

— Погано працювати у темряві, й злу справу скоїв Мелко, зруйнувавши чарівні світильники.

Та мовила у відповідь Варда:

— Багато ще залишилося світла — і в повітрі, й такого, що тече, розхлюпане, по землі.

І зажадала вона зібрати його знов, щоб встановити маяк на Танікветіль. Але Манве не дозволив більш збирати сяйво небесне, бо майже нічною була вже пітьма. Та на прохання його виринув Ульмо із глибин своїх і попрямував до палаючих озер й осяйних ставків. Звідти перелив він потоки світла в широкі жбани, повертаючи на своє місце води, а з тими жбанами повернувся він у Валінор.

Там усе світло перелите було у два величезні казани, що зробив їх Ауле до його повернення, і назвали їх Кулуллін і Сіліндрін.

Потім посеред долу викопали вони дві величезні ями на відстані багатьох ліг одна від одної, та, здавалося, ніби поруч, такою широкою була та рівнина.

У першу поклав Ульмо сім золотих скель, видобутих з наймовчазніших глибин морських, і туди ж укинуто було згодом уламок одного з тих світильників, що недовго горіли на Хелкарі, на Півдні.

Закидали потім яму родючою землею — витвором Палуріен, і прийшла Вана, яка любить життя й сонячне світло, від чиєї пісні ростуть і розкриваються квіти. І гомоніли служниці її навколо неї, ніби люд, що ясного ранку вперше виходить з домівки своєї.

Співала вона пісню весни над тим насипом і пройшла у танку довкола нього, і щедро зросила його потоками світла, принесеного Ульмо, та лишився Кулуллін ще майже переповненим після того.

До другої ж ями вкинули вони три велетенські перлини, що знайшов їх Оссе у Великому морі, а після них ще маленьку зірочку вкинула туди Варда. І вкрили вони усе це піною й білими туманами і притрусили трохи зверху землею. А Лоріен, Володар Снів та Мрій, якому до вподоби сутінки й мерехтіння тіней та ніжні пахощі, що приносять їх вітерці вечорові, присів поруч, шепочучи швидкі безшумні слова, в той час як челядинці його грали поруч ледь чутні мелодії, і здавалося, що з далеких покоїв лине у темряву музика ця. І вилили Боги на це місце цілі річки білого сяйва та сріблястого світла, що ними до краю був повний Сіліндрін, і все ще лишилося там майже стільки, скільки було.

Тоді прийшла Палуріен, сама Кемі, Володарка Земна, дружина Ауле, мати господаря лісів. І зачарувала вона місце те глибоким закляттям життя, росту, розвитку листя, цвіту і плоду. І жодного слова в’янення не додала вона до пісні своєї. А скінчивши пісню, про щось надовго замислилася вона у смутку.

Валари ж сиділи довкола, і рівнину Валінорську вкривала пітьма.

Через деякий час засяяло, нарешті, у мороці яскраве золоте світло, і вигук радощів та хвали вихопився з вуст Валарів та всього їхнього почту. А з того місця, що було полите з Кулулліна, піднявся тендітний паросток, і кора його випромінювала бліде золотаве сяйво. І так швидко зростала та рослина, що за сім годин утворилося з неї могутнє дерево, попід віттям якого могли б розсістися Валари з усім почтом своїм.

Могутній і величезний на зріст був стовбур його, і ніщо не змогло б ушкодити гладенької кори його, що слабо сяяла жовтим світлом високо над землею. Потягнулися згодом на всі боки прекрасні віти вгорі, і набрякли золоті бруньки на кожній гілці й гілочці, і вибилося з них яскраве зелене листя з блискучими кінчиками.

І було вже світло від дерева того яскравим і прекрасним, коли нараз, на очах у Валарів, почало воно вкриватися буйним цвітом, так, що заховалися всі віти його під тріпотливими гронами золотих квітів, що були мов безліч вогняних ліхтарів. Світло лилося з їхніх верхівок і спадало на землю з ніжним шурхотом.

І зраділи Боги світлу цьому і воздали вони хвалу Вані та Палуріен, говорячи їм:

— Справді прекрасне дерево це, і личило б йому мати ім’я.

І мовила Кемі:

— Нехай зветься воно Лаурелін за яскравий свій цвіт та милозвучність роси.

А, напевне, Вана назвала його Лінделоксе, і залишилися обидва ці наймення.

Коли минули дванадцять годин від того, як з’явився перший паросток Лінделоксе, срібний спалах прорізав золоте сяйво, і побачили Валари, як піднявся росток на місці, политому з Сіліндріна.

Ніжно-білий був стовбур його і мерехтів, наче перлина, а ріс він з такою ж швидкістю, як і Лаурелін, і по мірі зростання його танув блиск Лауреліна, і квіти його сяяли все слабше, аж поки не почали вони ледь палахкотіти, ніби дерево поринуло в сон. Та, слухай, друге дерево досягло тепер зросту Лауреліна, проте стовбур його був стрункіший і тонший, кора ж його була, мов шовкова, а великі віти вгорі були грубішими й спліталися тісніше, малі ж гілочки росли ближче одна до одної, і вкривало їх густе блакитнувато-зелене листя, схоже на наконечники списів.

Споглядали це здивовані Валари, та мовила Палуріен:

— Ще не час перестати рости дереву цьому.

І ось, як промовила вона це, розквітло воно, і квіти його не звисали китицями, а росли кожна окремо на власній чудовій стеблині, погойдуючись усі разом. І були вони, мов срібло, перли чи мерехтливі зорі, і палали вони білим світлом. Здавалося, що то тріпоче серце Дерева, а сяйво його через те йде хвилями, спалахує й гасне.

Світло, мов рідке срібло, точилося із стовбура його і спадало на землю, яскраво освітлюючи рівнину, хоча й не так далеко сягало воно, як світло золотого дерева. Тріпотіло життя всередині дерева, тремтіло величезне його листя, й через те невпинно мерехтіли навколо нього світлі й чорні тіні.

Тут не зміг Лоріен стримати радощів, і навіть Мандос посміхнувся. А Лоріен мовив:

— Слухайте! Дам я наймення цьому дереву і назву його Сільпіон.

Так і звалося воно відтоді.

Підвелася тоді Палуріен і звернулася до Богів:

— Зберіть зараз усе світло, що точиться, ніби волога, з цього дивного дерева, та перелийте його у Сіліндрін, нехай тече воно звідти потроху. Слухайте, буде це дерево яскраво сяяти дванадцять годин, а потім згасне знов, і тоді ще раз засвітиться Лаурелін. А щоб не зачахнув він, поливайте його обережно із казана Кулулліна в той час як затьмариться Сільпіон, а з тим робіть так само, беручи воду з глибокого Сіліндріна кожен раз, як згасатиме золоте дерево. Світло — то сік цих дерев, і сік їхній — світло!

Мала вона на увазі, що хоч потрібно поливати світлом ці дерева, щоб сповнити їх соками життя, та все ж, оскільки існують вони й зростають, даватимуть вони багато світла, значно більше від того, що вип’є їхнє коріння.

І прислухалися Боги до веління її, і наказала Вана одній із служниць своїх, пильній Урвен, доглядати Лаурелін, тоді як Лоріен наказав Сільмо, улюбленому отрокові своєму, напувати Сільпіон.

Ось чому сказано, що кожен раз, як поливали ці дерева, наставали чарівні сутінки, де змішувалося у великій красі золоте й срібне світло перед тим, як одне з дерев затьмарювалося, а інше набирало сили.

Тепер, завдяки світлоносним деревам, вистачало Ауле світла для праці, й узявся він за різні справи, а Тулкас багато допомагав йому, і Палуріен, мати чарівництва, була поруч з ним.

Перш за все звів він для Манве на Танікветіль великий палац із сторожовою вежею. Звідти посилав той своїх стрімких яструбів, там і зустрічав їх з польоту. Саме туди мандрував згодом Соронтур, Володар Орлів, що отримав від Манве велику владу й мудрість.

Збудований був дім той із білого й блакитного мармуру, і стояв він посеред сніжних полів, а за дах правила йому тканина з Ілве — блакитного ефіру, що лежить над білим і сірим. Зробив ту тканину Ауле, втіливши задум дружини своєї, а Варда усіяла той дах зірками.

Ось де жив Манве.

А на рівнині, в сяйві дерев, стояло чудове й веселе містечко, що звалося Валмагр. Ні металів, ні каміння, ні деревини могутніх дерев не шкодували, будуючи його. Дахи там були золоті, підлоги — срібні, а двері — з полірованої бронзи. Із закляттям зведено було оселі ті, і чари скріпляли їхнє каміння.

Окремо від них, поруч відкритого долу, розташувалася велика садиба — домівка Ауле.

Повно було в ній чарівних тканин, зітканих з сяйва Лауреліна, блиску Сільпіона й миготіння зірок. Були й інші — з ниток золотих та срібних, залізних та бронзових, викуваних так, що стали вони тонкі, мов павутиння. І на всіх були чудові картини, що розповідали про Музику Айнурів і зображали те, що сталося й станеться, а також те, що було лише блискучим задумом розуму Ілуватара.

І росли на тім подвір’ї всі дерева, що з’явилися потім на Землі, а серед них був ставок з блакитною водою. Цілий день опадали з них на траву стиглі плоди, і збирали їх служниці Палуріен для неї та чоловіка її.

Оссе також мав чудовий дім, у якому жив, коли радили Боги раду або ж коли втомлювався він від гуркоту хвиль морських. Онен та Оарні принесли тисячі перлин на будівництво цієї оселі, і були там підлоги з морської води, а килими на стінах блищали, немов риб’яча луска, й за дах йому правила піна.

Ульмо ж не мав оселі у Валмарі, і по збудуванні його повернувся у Зовнішні Моря. А якщо треба було йому пожити у містечку деякий час, приймали його, як гостя, у покоях Манве, але бувало то зрідка.

Лоріон також мешкав далеко у просторих і тьмяно освітлених покоях з великими садами. Мурмуран назвав він палац свій, який Ауле побудував з туманів, назбиравши їх поза Арваліном, над Морями Тіней. На Півдні був розташований той палац, біля підніжжя Гір Валінорських, на межі того краю. Сади ж чарівно звивалися коло нього, доходячи майже до самого Сільпіона, чиє сяйво дивно освітлювало їх.

Сповнені були вони лабіринтів та загадкових стежок, бо дала Палуріен Лоріену досхочу тисів і кедрів, а також сосен, що розливали дрімотні пахощі, які пливли у сутінках над глибокими водоймами. Світляки повзали по їхніх берегах, а Варда умістила зорі в їхній глибині на радість Лоріену.

І челядинці його чудово співали у тих садах, і пахощі нічних квітів та щебетання сонних солов’їв наповнювали місця ті великою втіхою.

Маки росли там, спалахуючи червоним у сутінках, і звали Боги їх фумеллар — квіти снів, а Лоріен часто користався ними у своїх чарах.

Посеред усіх цих див, у колі похмурих, витягнутих догори кипарисів, стояв глибокий казан той — Сіліндрін. Стояв він на підпорі перлинній, а застигла поверхня його палахкотіла срібними брижами, і лягали на неї тіні дерев, і Гори Валінорські відбивалися там, мов у свічаді.

Лоріен, дивлячись туди, бачив багато чарівних видінь, що проходили по поверхні, і ніколи не дозволяв він пробуджувати себе від тих марень, хіба лиш тоді, коли нечутно приходив Сільмо із срібною урною, щоб зачерпнути тієї мерехтливої прохолоди, і тихо йшов звідти поливати коріння Сільпіона, поки не розгорілося золоте дерево.

Іншого жадала душа Тулкаса, і жив він посеред Валмара. Молодший від усіх, був він міцний тілом і пашів здоров’ям, через те й звався Полдореа, той, що любить ігри та спів луків, любить битися навкулачки й боротися, бігати й стрибати, а ще — співати пісень, погойдуючись за добре наповненою чаркою. Втім, не був він горлопаном, що скрізь розмахує кулаками, як-от Макар, хоч і нема нікого поміж Валарів або Уваніморів (страховинних велетнів-людожерів), хто б не спробував на собі міць руки його чи не скуштував би стусана від його закутого у залізо кулака, як бував Тулкас чимсь розгніваний.

Дім його був домом радощів та хмільних розваг. Тягнувся він високо у небо безліччю поверхів, і була там бронзова вежа й широка аркада з мідних колон.

На подвір’ї його гралися люди, змагаючись один з одним у доблесті, а іноді прекрасна діва Несса, дружина Тулкаса, розносила гравцям чари найкращого вина чи прохолодних напоїв.

Але понад усе любила вона усамітнюватися на чарівних лужках, дерен для яких брат її Ороме збирав з найродючіших лісових галявин. А Палуріен зростила на них траву з чарами, щоби були ті лужки завжди зеленими та м’якими.

Там танцювала вона серед дів своїх, поки квітнув Лаурелін. І хіба не перевершила вона у танку саму Вану?

У Валмарі мешкав також Нолдорін, що звався у давнину Салмар. Сидячи під Лауреліном, грав він на арфі та лірі, й лилися з-під смичка його чарівні мелодії. І під музику його радісно співав Амілло, прозваний Омаром, чий голос кращий за всі голоси, кому відомі всі пісні на всіх мовах. А коли не співав він під музику арфи брата свого, тоді, мабуть, виводив трелі у садах Ороме, де згодом Н’єлікві, крихітка-діва, танцювала поміж дерев.

Великий маєток Ороме припав до душі йому та матері його Палуріен. Слухай, дерева, що зростили вони їх на рівнині Валінорській і навіть на пагорбах у підніжжя гір, не мали собі рівних на Землі. Привільно жилося там звірам: оленеві — поміж дерев, коровам — на просторих луках. Були там ще бізони й коні, що блукали без вузди. Але ніколи не заходили вони у Сади Богів, просто жили собі спокійно й не боялися нічого, бо не було серед них хижаків, а Ороме не полював у Валінорі.

Хоч як любив він ці краї, а все ж часто (частіше за Оссе) виходив у зовнішній світ, так само як мати його Палуріен, а тому став найвеличнішим з мисливців.

Покої ж його у Валінорі — широкі й низькі. Коштовні, прекрасні шкіри та хутра встилають там підлоги або ж висять по стінах разом із списами, луками та ножами. Посеред кожної кімнати чи зали росте живе дерево, що підтримує дах, а стовбур його завішаний оленячими рогами та іншими трофеями.

Тут і весь почет Ороме, у зелених та брунатних строях, і чути галас несамовитих веселощів, і сам володар лісів радіє від щирого серця. А от Вана, дружина його, зникає звідти при кожній нагоді.

Далеко від цих галасливих покоїв лежать її сади, що відділяє їх від необроблених земель міцний живопліт з кущів глоду, чиї білі квіти, мов нетанучий сніг.

Ховається всередині обсаджений трояндами куточок — улюблене місце прекрасної володарки Весни. Повітря там сповнене пахощів, а посередині встановив Ауле в давнину золотий той казан — Кулуллін — з вічним сяйвом Лауреліна, подібним до блискучої води. А поруч із тим влаштував він водограй, щоби давало те чисте світло усьому саду здоров’я та щастя. Птахи співали там цілий рік, насолоджуючись весною, і, радіючи життю, буяли там квіти.

Та жодної краплини не проливалося із золотого цього казана, хіба лиш тоді, коли служниці Вани, керовані Урвен, залишали ті сади, щоби зросити коріння золотого дерева, поки розгорявся Сільпіон.

Із водограю ж повсякчас струменіло бурштинове денне світло, що змушує бджіл поратися коло троянд, і там кружляла у танку Вана, поки жайворонки співали над золотою її головою.

Такі чудові були ті оселі і так яскраво сяяли Дерева Валінорські, що Вефантур та дружина його Фуї-плачниця не могли витримати цього довго. І пішли вони у північні краї й ублагали Ауле викопати їм оселю під останньою і найхолоднішою з Гір Валінорських, що майже дорівнює по висоті пікам Арваліну. Оскільки всі Боги мали змогу влаштувати домівку собі до вподоби, вдовольнив Ауле їхнє прохання, а вони, разом з усіма похмурими служниками своїми, допомагали йому.

Протяглися просторі ті печери аж під Моря Тіней. Були вони сповнені мороком і луною, і відома була та глибинна оселя Богам і Ельфам як Мандос.

Сидів там Вефантур у чорній залі, яку назвав він власним ім’ям — Ве. Освітлював залу ту єдиний світильник, уміщений посередині її, і мерехтіли в ньому тьмяно декілька крапель роси Сільпіона. Темною парою були там затягнуті стіни, а підлога й колони були з гагату.

Туди згодом вирушали Ельфи усіх племен, якщо гинули вони, на лихо, від зброї, або ж ті, хто помер від журби за полеглими, — бо тільки так могли Ельдари вмерти, і все одно тривало це недовго. Там оголошував Мандос їхній вирок, і там чекали вони у пітьмі, марячи про минулі свої діяння. А після закінчення визначеного їм строку одержували вони змогу відродитися у дітях своїх і знов сміятися і співати.

Фуї зрідка приходила у Ве, частіше працювала вона, видобуваючи солоні соки, що з них утворилися потім сльози. А ще ткала вона чорні хмари і відпускала, а вітри підхоплювали їх та розносили по світу, і похмуре їхнє павутиння спадало раз по раз на тих, хто у світі жив. Тоді оберталися ці тенета на відчай та скарги без надії, на журбу й сліпу тугу.

Улюбленій залі своїй, що була ширша й темніша за Ве, дала вона власне наймення — Фуї. Там, перед чорним її кріслом, палахкотіло вугілля в єдиній жаровні, дах там був з крил кажанів, і колони з базальту тримали склепіння та стіни.

Туди приходили Сини Людей почути, що роковано їм. А приводили їх туди всі напасті, що з’явилися у квіті із злої музики Мелко. Вбивства і пожежі, голод і нещастя, хвороби й удари, нанесені у пітьмі, безжальний холод, тортури і власні їхні безумства приводили їх туди, і читала Фуї в їхніх серцях…

Декого залишала вона у Мандосі, під горами, інших відправляла вона далі, за пагорби, де хапав їх Мелко й укидав до Ангаманді, Залізного Пекла, де доводилося їм скрутно.

А ще декотрих, і таких була більшість, відсилала вона на чорний човен Морніе, що стояв інколи у похмурій гавані на Півночі, очікуючи на той час, коли сумна процесія поволі потягнеться до піщаного берега, додолу по стрімких стежках із Мандоса.

По тому як заповнювався човен той, за власним рішенням розпускав він чорні свої вітрила й плив при тихому вітрі уздовж тих берегів. І усі, хто був на борту, відпливаючи на Південь, кидали погляд непозбутньої журби й каяття на просвіт між пагорбів, де міг промайнути Валінор далеко на рівнині. А низина ця — біля Танікветіль, там, де відмілина Ельдамара.

Ніколи більш не бачили вони світлої місцини тієї, а, повезені далі, мешкали відтоді на просторих рівнинах Арваліна. Там потемки блукали вони, розселяючись, як уже могли, та все ж не остаточно були вони позбавлені пісень і мали змогу бачити зорі, чекали терпляче, поки прийде Великий Кінець.

Небагато тих щасливців, кого у слушну годину визволяв Норноре, оповісник Богів. Тоді їхали вони разом з ним на колісницях, або ж скакали на баских конях у діл Валінора й веселилися у покоях Валмара, оселяючись у домівках Богів до Великого Кінця. Далеко вони від чорних гір Півночі й туманних рівнин Арваліна. Для них музика — яскраве світло й радість.

Ось, перерахував я, як були влаштовані оселі всіх великих Богів, що їх Ауле майстерністю своєю звів у Валінорі, але Макар і несамовита сестра його Меассе збудували собі домівку самі, за допомогою лише служників своїх, і похмурий був той палац.

На межі Зовнішніх Земель стояв він, неподалік від Мандоса. Із самого заліза, без прикрас побудували його.

Там билися підданці Макара, закуті у броню» і стояв там брязкіт і гамір, і співали роги. І з’являлася Меассе серед вояків, підбурюючи їх ударити ще, приводячи до тями непритомних за допомогою міцного вина, щоб могли вони стятися знов. Аж до ліктя червоними були руки її, забруднені у цій бучі.

Жоден з Богів, окрім Тулкаса, ніколи не заходив туди, а як хотіли вони відвідати Мандоса, то йшли до нього кружними шляхами, уникаючи навіть наближатися до галасливих тих покоїв. Втім, Тулкас міг інколи боротися там з Макаром або ж роздавати стусанів воякам, та займався він тим, щоби не розпеститися від легкого життя. Не до душі було йому товариство те, і вони, правду кажучи, не любили його за велику, але незлостиву силу.

Нескінченний бій точився у покоях Макара, перериваючись лише тоді, як люди збиралися там на свято або коли Макар з Меассе бували далеко, у чорних горах, полюючи разом на вовків чи ведмедів.

У домі тому скрізь було повно бойової зброї, а на стінах розвішані були величезні блискучі щити. Палали там смолоскипи, і лунали несамовиті пісні перемоги, розбою та спустошення, і червоне світло виблискувало на клинках оголених мечів.

Сиділи там часто Макар із сестрою, слухаючи пісень, і лежала у Макара поперек колін важка бойова сокира, а сестра його тримала списа.

Але у ті дні, ще до утаєння Валінора, мандрували ці двоє здебільшого по Землі і нерідко заходили далеко від того краю, бо до смаку їм були нескінченні безладдя, що коїв їх Мелко по всьому світу.

Ось так збудовано було Валінор, де перебували Боги у покої та радості, бо сваркі духи недовго жили серед них, а Мелко й близько туди не підходив.

ЗНАЧЕННЯ ІМЕН ТА НАЗВ

Це пояснення імен та назв складене на підставі аналогічного словника, поданого у «Додатку І» до «Книги Забутих Переказів». Видавець збірки Крістофер Толкін, син професора Толкіна, уклав згаданий додаток, спираючись на записи свого батька, так званий «Квеніа Лексикон», що являє собою словник «давньоельфійської» мови.

За свідченням К. Толкіна, це «дуже складний документ». Складність полягає, насамперед, у тому, що принцип його укладання суттєво відрізняється від загальновизнаних.

За алфавітом у «Квеніа Лексикон» розташовані не слова, а лише корені слів, із певним значенням (кожен корінь передає одну загальну ідею чи поняття). Коло даних коренів угруповані похідні від них слова, до котрих належать також і наймення персонажів.

Друга проблема пов’язана з тим, що, розпочавши працювати над словником водночас із записом перших міфів (приблизно у 1915 році), Дж. Р. Р. Толкін обробляв і вдосконалював його практично впродовж усього життя, постійно щось змінюючи у правописі або значенні слів.

Все це призвело до того, що для деяких імен існує нині точний переклад; для інших — приблизний; для третіх взагалі можна вказати лише корені, від яких вони походять або ж етимологічно споріднені слова. Є й такі, для котрих перекладу чи пояснення не збереглося.

Саме на ці факти прийшлося звернути увагу при поясненні значень імен та назв, поданих у такому словничку.

Ауле — букв.: кудлатий, нечеса.

Айнури — приблизно: Боги.

Ангаманді — від слів: анга — залізо та манді (однина: манду) — пекло.

Валари, Валмар — споріднені слова: валін, валімо — щасливий.

Валінор — букв.: місто Богів.

Варда — споріднені слова: вард — керувати; вардар — король.

Вана — споріднені слова: ване — чарівний (а); ванессе — краса.

Вінгілді — споріднені слова: вінге — піна; вінгілд — німфа.

Ельдамар — букв: домівка, помешкання, оселя Ельфів.

Еріол — букв.: той, що мріє на самоті.

Еруман — від кореня: — ере— зовні, поза.

Ілуватар — від коренів: — ілу— ефір небесний; — атар— батько; небесний батько.

Ілве — від кореня: — ілу— ефір склепіння небесного.

Йаванна — споріднені слова Йава — плід, Йаван — врожай, осінь.

Квалме-Тарі — від слів: квалме — смерть, тарі — володарка: володарка смерті.

Кемі — букв.: Мати Земля.

Кулуллін — від кореня: — кулу— золото.

Лаурелін — споріднені слова: лауре — золото; лауріна — золотий.

Лінделоксе (-кте) — споріднені слова: лін — мелодія; лінделе — пісня, музика; можливе значення — співуче гроно.

Лоріен — від кореня: — лор— дрімати.

Макар — споріднені слова: мак — вбивати; макіл — меч.

Манве — споріднені слова: мані — добрий, святий.

Мандос — споріднені слова: елемент — мандрі (у) в «Ангаманді» — пекло.

Меассе — споріднені слова: меар — кров (особл. пролита кров).

Мелко — ім’я, зазначене у словнику «КЛ» без пояснення.

Морніе — споріднені слова: морі — ніч; морна — чорний.

Н’єлікві — від кореня: — н’єхе— схлипувати: споріднені слова: н’є — сльоза.

Нієнна — споріднені слова: н’єна — плач, голосіння, скарга.

Нолдори (лі) — від кореня: — нол— знати.

Норноре — від кореня: — норо— бігти (швидко), їхати верхи.

Онен, Оссе — споріднені слова: о — море, морський простір.

Оарні — множина від сл.: оар — дитина моря.

Ороме — чіткого пояснення не має.

Палуріен — споріднені слова: Палурін — широкий світ.

Полдореа — чіткого пояснення не має.

Рінгіл — споріднені слова: рінга — холодний, прохолодний.

Салмар — споріднені слова: салма — ліра; салме — гра на арфі.

Сільмо — букв.: Місяць.

Солосімпі — букв.: сопілкарі узбережні (назва одного з племен Ельфів).

Сулімо — споріднені слова: су — шум вітру; суліме — вітер.

Танікветіль — букв.: висока (велична) снігова шапка.

Тарі-Лайсі — від слів: тарі — королева, володарка; лайсі — молодість, нове життя; володарка молодості.

Туйлере — букв.: Весна.

Тулкас — споріднені слова: ту лунка — міцний, кріпкий; тулка — встановлювати, кріпити.

Уванімори — від слів: у — ні(не) та ваніма — вірно, доречно, красиво; чудовиська, страхіття, потвори.

Урвен — від слів: ур — сонце, вен — діва, дівчина.

Фалман, Фалмаріні — споріднені слова: фалма — піна; фалмар — хвиля, що розбивається.

Фантурі — від кореня: — фана— видіння, мара, марення, сон, мрія.

Фіонве — Уріон — від слів: фіон — син; ур — сонце.

Фуї — від кореня: — х’юї (фуї) — туман, морок, ніч.

Хелкар — споріднені слова: хелке — крига; хелка — холодний, мов крига.

Хескіль— букв.: зимова(ий).

На жаль, Дж. Р. Р. Толкін не залишив жодних чітких вказівок щодо наголосу в іменах та назвах, хоча подекуди наголос проставлений графічно.

На думку перекладача, наголос у назвах та іменах персонажів Толкіна припадає, здебільшого, на перший склад.

Тетяна Рязанцева НОТАТКИ ЗАХОПЛЕНОГО ПЕРЕКЛАДАЧА

Найбожевільніші в світі книжки написані оксфордськими професорами — людьми, що звели у принцип «твердокам’яний здоровий глузд».

У середині минулого століття поважний викладач математики та логіки Чарлз Лютвідж Доджсон розвеселив малюків і здивував дорослих описом пригод дівчинки Аліси.

На початку нашого століття у студента, а згодом професора-лінгвіста Джона Рональда Руела Толкіна виникла перша «загальна картина» його чарівного всесвіту.

Слід зауважити, що життя пана Доджсона (він же Льюїс Керролл) і пана Толкіна, так само як і життя най химернішого художника всіх часів, теж англійця, Обрі Бердслі, наяву було не просто собі реальністю — рутиною!

А з рутини свого життя і Керролл, і Бердслі, і Толкін спромоглися створити «дивовижні нові світи», хвилюючі й надзвичайно далекі від реальності.

Та, як відомо, творячи власний світ, на будівельний матеріал для нього митець витрачає себе. В такому разі, чи не є, бува, типова англійська поміркованість і стриманість своєрідним охоронним кордоном несподівано багатого, яскравого і бурхливого внутрішнього життя?

Приклад Бердслі, Керролла і Толкіна дає підстави думати саме так.

… Світ Керролла відомий нам з дитинства, малюнками Обрі Бердслі вже починають цікавитися, а ось із дивовижним всесвітом професора Толкіна український читач ще, на жаль, як слід не зустрічався.

Кілька років тому в перекладі на українську мову вийшла перша з опублікованих Дж. Р. Р. Толкіном книжок — повість-казка «Гоббіт», але ж існують ще «Володар Перснів», «Фермер Джайлс із Хема…», короткі оповідання, есе, посмертно виданий «Сільмарілліон» та, нарешті, «Книга Забутих Переказів», з двома міфами якої ви маєте нагоду познайомитись.

Книги Толкіна багаті на пригоди й несподіванки. Реальне ж його життя, як було колись сказано про Обрі Бердслі, «вміститься в половині абзаца».

Все ж Джону Толкіну довелося рано зазнати глибокого горя — підлітком він втратив матір; йому були відомі втрата й відродження надії — перше і єдине кохання, що після тривалої розлуки завершилося щасливим шлюбом. А ось єдиною «Великою Пригодою» його життя виявилась перша світова війна, від якої двадцятитрьохрічний Толкін не ховався, але йшов туди без бажання.

Він повернувся додому живий і більш-менш здоровий. Його рани були не тілесні. 3 усіх друзів, що вирушали на війну разом із ним, звідти прийшов він один.

Здається, природно було б чекати від Толкіна «воєнної книга». Так Е. М. Ремарк виніс з окопів «На Західному фронті без змін».

Однак замість того Толкін ще в армії почав записувати якісь химерні історії про створення й подальший розвиток іншого, нетутешнього світу; укладати словники незрозумілих мов невідомих народів. Ці нотатки, абияк накидані олівцем у різних блокнотах, раз по раз стиралися, відновлювалися, губилися та перероблялися і були першим начерком величного задуму, над втіленням якого Толкін невтомно працював усе життя. Він мріяв створити цілісну міфологію для Англії.

Десь на початку п’ятдесятих років він зізнався у листі до товариша, що його завжди засмучувала відсутність у його батьківщини власної міфології, тоді як така існувала в Греції та Римі, у фінів і скандинавів, у кельтів і германців.

Він узявся виправити помилку історії, здійснити подвиг не силою зброї на полі бою, а силою розуму, озброївшись лише олівцем й аркушем паперу. Хто б оцінив, де важче і де шляхетніше?

… Така була первісна ідея. Але, як звичайно буває з творчими ідеями, втілилася вона дещо інакше, ніж було задумано.

Міфології для Англії Толкін не створив. Можливо, просто не встиг, прагнучи вдосконалювати ще і ще — не вистачило життя. А можливо, й сама ідея змінилася разом із віком та поглядами творця. Втім, так чи інакше, Толкін встиг створити річ ще більш несподівану — власний світ.

Світ Толкіна звичайний і неймовірний водночас. Подібно до нашого, він має історію, географію, флору, фауну, населення, корисні копалини і світила.

Нічого дивовижного. Але…

Історія Арди (так зветься цей світ), крім Прадавніх Днів, що про них йдеться у «Книзі Забутих Переказів», нараховує чотири тисячі років, засвідчених докладними літописами (піднесення і занепад держав, королі й князі, відкриття нових земель, значні природні катаклізми, будівництво та війни, переселення народів, видіння та пророцтва…).

Населяють Арду Чотири Вільні Народи (або ж основні раси): Ельфи, Люди, Гноми та Енти — живі дерева, здатні пересуватися, мислити й розмовляти. А крім них, ще Гоббіти, вже знайомі нашому читачеві. Нагадую, що зовні вони майже як люди, хіба що нижчі на зріст, і ноги їхні вкриті хутром. (До речі, їхнє наймення розгадується легше від усіх: «го» — перший склад латинського homo — «людина», «-ббіт» — останній склад англійського rabbit — «кріль». Отже, в Гоббітах є щось від тих і від інших.)

Є там грізні та благі Валари і Майа — Хранителі Арди; є Прадавні істоти, про яких не можна сказати напевне, хто вони й звідки; є злобні Орки (гобліни) й тупі гірські Тролі.

Усі ці раси, як і в нашому світі, поділяються далі на народи і племена, що мають кожен власну культуру, мову (найголовніші з-поміж них мають писемність і взагалі розроблені настільки, що їх можна вивчати не лише в казковому світі!), літочислення і т. Ін. Так, наприклад, рік Ельфів складається як наш із 365 днів, але поділений не на чотири, а на шість сезонів.

Із рослин у світі Толкіна зустрічаються усі ті, що існують у нашому світі, а крім них, там ростуть чарівні світлоносні дерева, дерево лебетрен, придатне для обробки, золото— листий меллорн з білим стовбуром, цілюща трава ателас, квіти сімбелін та еланор і багато чого ще.

В Серединних Землях Арди живуть свійські та дикі тварини й птахи; коні, корови, собаки, півні, вовки, лиси, леви, слони, ведмеді, сови, орли, ворони і солов’ї. Але тамтешні коні — не наймити, а вільні спільники людей, собаки часом розмовляють, а орли взагалі мають свого короля. А також іноді там можна зустріти дракона.

Географія ж цього світу така, що підвладні Долі, але безсмертні Ельфи, для яких не має значення людський час, можуть, як набридне їм життя у межах світу, залишити його і перейти в інший простір, де чекає на них благословенний край. Для Ельфів світ плаский: їхні плавання, починаючись у звичайних морях, непомітно перетинають межу світів. А ось для Людей світ Арди — куля. І скільки б не поривалися вони, завжди повертатимуться у ту саму гавань, з якої вийшли в море. Проте, хоч Люди й смертні, Доля не здолає їх. Їхня доля — в їхніх руках, і в цьому Ельфи заздрять їм.

Там є Сонце, Місяць, зорі й сузір’я. Але Сонце і Місяць того світу насправді виникли з квітки й плоду світлоносних дерев, а вечірня зірка — то чарівний камінь на чолі Еаренділа — небесного мореплавця. І Велика Ведмедиця зветься там Серпом Валарів, а Метеликом — Кассіопея…

Не вистачає (а чи так?) світові Толкіна лише одного — релігії.

Так, цей світ дійсно був створений. У нашій реальності його створив сам автор; у своїй реальності творець його — Ілуватар, Еру Єдиний.

Втім, ні йому, ані підвладним йому могутнім Валарам — Хранителям Арди, ніхто з тих, хто живе на ній, не молиться у звичайному для нас розумінні цього слова. Вони існують, про них пам’ятають, та й годі.

Сам Дж. Р. Р. Толкін був глибоко віруючою людиною, але на Серединних Землях не звів він жодного храму.

Все це і багато іншого з подивом відкриває для себе читач «Гоббіта», «Володаря Перснів» та «Сільмарілліона».

А те, що чекає на вас нині, лише задум, чернетка, шкіц майбутньої «великої картини».

Толкін писав «Книгу Забутих Переказів» на самому початку свого творчого шляху, надихаючись ідеєю створення міфології для Англії. В цих історіях ще відчутна спроба зв’язати вигаданий світ із дійсним. З цією метою Толкін вдається до наступного, «обрамовуючого сюжету».

У стародавні часи англійський мореплавець (як бачимо, людина ця цілком з нашого світу) на ймення Еріол (автор зауважує, що ім’я це привезене ним із мандрів, а взагалі звався він Оттор), зажадавши нових знань і нових пригод, вирушив в океан.

Плив він далі й далі на Захід, аж поки не досяг таємничого Самотнього Острова, Тол Ерессеа, де мешкали Ельфи. Еріол висадився на тому острові, і Ельфи прийняли його гостинно.

Щовечора Ельфи, в домі яких перебував Еріол, збиралися коло вогню співати, танцювати і слухати цікаві історії.

Еріол, як гість, приєднувався до них і розпитував Ельфів про різні речі, а надто про їхню власну історію та про історію світу взагалі, що її Ельфи знали краще за Людей, бо вони безсмертні та старші від людей за походженням.

Відповідями на ці запитання і є міфи, що складають «Книгу Забутих Переказів». Кожна історія має свого оповідача: так перекладені міфи (два початкових з десяти, що входять до першого тому) розповів Еріолу ельфійський мудрець Руміл.

Перша історія, на прохання Еріола, присвячена поясненню того, як розпочалося буття світу, хто є Валари і як вони з’явилися у світі. (До речі, Богами Валари названі лише тут, у «Книзі Забутих Переказів», а саме поняття «боги» Ельф-оповідач вживає тільки як зрозуміле Людині ім’я.) Друга історія продовжує першу, оповідаючи про характер і діяння Валарів, географію новоутвореного світу, перші прояви зла.

Але Еріол не лише слухає різні перекази, під час перебування на острові з ним відбуваються всілякі події…

Та час спливає, і ось нарешті, збагачений новим знанням Еріол повертається додому і пише про все почуте й побачене книжку.

Прадавня мудрість набуває нового життя. Зв’язок відновлюється. Люди усвідомлюють історію світу в усій її повноті.

Таким, здається мені, бачився Толкіну і фінал його власної праці. Створенням міфології для Англії також замкнувся б розірваний «зв’язок часів»: документальної історії — з історіями переказів і легенд, пам’яті — із здогадами, давнини — з сьогоденням. Бо, врешті-решт, міфи сприймаються як вигадка лише сторонніми, а для тих, хто вірить, міфи і є справжньою історією. Яскравий приклад тому — Біблія і Євангеліє.

Згадавши тут Святе Письмо, не можу не сказати, що у «Книзі Забутих Переказів» Толкін цілком свідомо відтворює стиль давніх релігійних текстів.

Один із дослідників творчості Дж. Р. Р. Толкіна, професор Т. А. Шіппі зауважив свого часу: «Це схоже на «Старий Завіт»!»

Але це не просто нагадує Біблію за тематикою та стилем. «Книга Забутих Переказів» у світі Толкіна була для Ельфів саме тим, чим стала Біблія для людей нашого світу — давнім, істинним знанням. І автор не без успіху намагається викликати у читачів «Книги Забутих Переказів» те відчуття безмірної відстані в часі, важливості й таємності, що їх неодмінно залишає перше знайомство з будь-яким давнім релігійним текстом.

… Отже, міфи — це справжня історія для бажаючих вірити їм. Але ж і сама «історія уявного світу» Толкіна (так визначив своє творіння сам автор) у певному розумінні теж дійсна. Тільки реальність її — лінгвістична.

Справа в тому, що Дж. Р. Р. Толкін, надзвичайно обдарований лінгвіст, вельми оригінально тлумачив фразу Біблії: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог».

За Толкіном, слово справді творить світ. Себто кожен самостійно творить власний світ, сприймаючи та роздаючи назви. Реальний для нас лише той предмет, назва якого нам відома. А якщо ми не знаємо, як зветься той чи інший об’єкт, ми не в змозі зрозуміти, що це таке, отже, його для нас мовби і не існує взагалі. Предмет або явище з’являється у нашому світі, лише коли набуває зрозумілої для нас назви, слова, що виражає його сутність.

«Підганяв» професор Толкін свій всесвіт під цю теорію або ж теорія виникла під впливом уявного світу, сказати важко.

Але так чи інакше, у Серединних Землях існують щонайменше п’ять повноцінних мов: Загальна мова, або Вестрон, якою володіють усі мешканці тих країв; дві ельфійські — давня, або Квеніа, і «сучасна», або Сіндарін; мова Людей Рохана й мова Гномів; це не рахуючи давньої мови Ентів і Говірки Мороку.

Як уже зазначалося раніше, деякі з цих мов можна вивчати не тільки в казковому світі. (Для Квеніа, наприклад, існує укладений Толкіном цілком серйозний словник.) А писемність цих мов подана у трьох варіантах рунних алфавітів, кожен з яких є складною, логічно довершеною, придатною для використання системою.

Цими мовами можна розмовляти, співати, писати: вони дають назви кожному явищу, дії, предмету Серединних Земель. А це означає, що у своїх межах світ Толкіна не менш реальний від нашого!

Кожне слово вигаданих Толкіном мов має значення. Кожне ім’я або назва — символ. І будь-яке з них залишає відчуття не чогось цілком нового, а радше «добре забутого старого», відродженого на новий лад. Бо десь у глибині, коли побажати, можна знайти коріння того світу, до якого належав автор.

Втім, при створенні свого всесвіту Толкін спирався не на факти європейських міфологій, а скоріше на свої враження від них. Так його співвітчизник Обрі Бердслі ілюстрував не події, що відбувалися у книжках, а свої почуття, викликані тими книжками.

… Усі ці дивні істоти, незвичні мови, навмисна архаїчність слова і стилю оповідання роблять міфологічні твори Дж. Р. Р. Толкіна надзвичайно важкими для перекладу.

Але складне завдання тільки робить цікавішим пошук рішення.

Твори Толкіна, звичайно, можна і треба перекладати українською мовою. Однак толкінівські тексти вимагають, на мій погляд, дбайливого ставлення до себе. Переклад мусить якомога точніше відтворювати манеру оригіналу, бо в даному випадку ніяк неможливо нехтувати, як то кажуть, «літерою» для збереження «духу» оповідання — вони нерозривно зв’язані між собою. І так само треба, я вважаю, ставитися до відтворення імен персонажів — передавати їх настільки точно, наскільки дозволяє це фонетика нашої мови. Бо коли кожне ім’я — символ, перекручення його шкодить цілісності всього твору.

Цих принципів я намагалася дотримуватися у перекладі «Музики Айнурів» та «Приходу Валарів…», а вже наскільки мені це вдалося, оцінювати вам, шановні читачі.

… У вступному слові до повного російського перекладу «Володаря Перснів» перекладачі цієї епопеї, де чарівний світ Серединних Земель змальований у всій своїй різноманітності, запропонували вважати толкінівський всесвіт не плодом його фантазії, а простим результатом якогось навіювання незрозуміло звідки. На їхню думку, хтось прочинив Толкіну «двері до інших світів», а він лише записав побачене.

Кожен має право на свою точку зору, але мені здається, проголосити Толкіна візіонером — означає вмить позбавити Арду всієї її привабливості й величі, знищити Витвір і розвінчати Творця. Бо ж уся неймовірність його світу полягає саме в тому, що це витвір однієї людини!

Дж. Р. Р. Толкін подарував нам диво. То прийміть же цей дарунок допитливого розуму і щирого серця з подивом і подякою, і не шукайте йому ніяких пояснень. Згадайте, краще, слова самого автора: «Фантазія була й залишається правом Людини».

І останнє. Як бачите, цей коротенький пролог до двох міфів з «Книги Забутих Переказів» виявився не нотатками перекладача, а, в першу чергу, сповіддю захопленого читача, шанувальника і ровесника, бо перекладачу в час виконання цієї роботи було рівно стільки ж років, скільки автору за часів створення перших історій.

… Мета цих нотаток — не пояснити творчість Дж. Р. Р. Толкіна, а зацікавити нею; не розкласти по полицях, а вказати можливий шлях. Сподіваюся, мені це вдалося.

Щасливої подорожі!