Фантастика Всесвіту. Випуск 2

_{З англійської переклав Володимир Митрофанов[24]}

_{Перекладено за виданням: David Seitzer. The Omen. — Signet. New York, 1991.}

_{Узявши за основу свого твору конкретні біблійні реалії, почерпнуті головно з Одкровення св. Йоана, або ж Апокаліпсису, автор — сучасний американський письменник — вибудував оригінальну гостросюжетну оповідь, що після появи друком у 1976 році була одразу ж екранізована в Голівуді й поклала початок популярному містико-фантастично-детективному кіносеріалові, згодом також утіленому в літературну форму (явище, досить характерне для масової американської белетристики), але вже іншими авторами.}

ПРОЛОГ

Усе сталося за тисячну частку секунди. Рух у галактиках, що мав би тривати століттями, відбувся в одну мить.

Молодий астроном у обсерваторії Кейп-Гетті сидів приголомшений. Він похопився надто пізно, Ї фотокамера не встигла зафіксувати того, що сталося, — розщеплення трьох сузір’їв, унаслідок якого виникла нова яскрава зірка. Частки космічної матерії з Козерога, Рака і Лева раптом порвалися назустріч одні одним з разючою точністю й злилися в пульсуюче галактичне тіло. Воно щомить яскравішало, і сузір’я неначе задвигтіли — чи, може, то просто здригнувсь окуляр, бо в астронома з досади затремтіли руки.

Він потерпав, що ніхто, крім нього, цього явища не побачив. Та це було не так. Звідкись, немовби з-під землі, полинув глухий гук. То були голоси, начебто й людські, але якісь дивні, що набирали сили в релігійному екстазі, поки та зірка дедалі розгоралася в небі. У печерах, підвалах та й просто серед полів збиралися люди — баби-повитухи, що дожидали народження, — і було їх двадцять тисяч. Вони з’єднали руки й похилили голови, і голоси їхні наростали й уже лунали повсюдно. Вони злилися в єдиному звукові «О-ом-м-м!..» — і звук той, наче дзвін, здіймавсь у небо, а тоді падав у найглибші глибини землі.

Був шостий місяць, шостий день і шоста година. Саме ця мить проречена в Старому Завіті. Саме в цю мить мала змінитися доля Землі. Усі дотеперішні війни та перевороти були лише репетицією, підготовкою до тієї хвилини, коли людство стане на порозі Великих Подій. Люди поклонялися Цезареві, християн кидали на поживу левам, за Гітлера було винищено величезну кількість євреїв. Демократія занепала, наркотики стали невід’ємною частиною повсякденного життя, в країнах із так званою «свободою совісті» було проголошено, що й Бога не існує. Від Лаосу до Лівану брат убивав брата, батько — сина. Ішло готування — і день крізь день вибухали шкільні автобуси та крамниці.

Ті, хто уважно вивчав Святе Письмо, давно вже помітили ці зрушення. Наближалися Великі Події, що мали ознаменувати всесвітній переворот. Звелася на ноги Римська імперія, відродження у вигляді Спільного ринку, а з визнанням статусу Ізраїлю євреї потяглися назад на Обіцяну Землю. Усе це, в сукупності із світовим голодом та руйнуванням міжнародної економічної структури, не могло бути звичайним собі збігом. Це була таємна змова подій. І святе Одкровення давно вже передрекло її…

Високо й далеко в небі розгоралася зірка, і спів людей лунав усе гучніше, і земне ядро здригнулося від цієї сили.

У стародавньому місті Мегіддо це відчув старий Бугенгаген. І він заплакав, бо тепер усі його книги та записи стали непотрібні. А нагорі, в сучасному Ізраїлі, група студентів-археологів на хвильку перервала роботу. Вони опустили лопати й прислухалися — земля під ними заворушилась.

У салоні першого класу літака, що летів рейсом Вашингтон — Рим, сидів Джеремі Торн. Він також відчув щось незвичайне й механічно застебнув прив’язний ремінь, і далі думаючи про сдрави, які чекали його внизу, на землі. Та навіть коли б він і знав справжню причину цього струсу, то однаково вже не міг би нічого змінити. Бо саме в цю хвилину у підвалі римської Головної лікарні камінь розтрощив голову його власній дитині.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Щосекунди в літаках, що перебувають у повітрі, летять тисячі пасажирів. Ця статистика, що її знічев’я вичитав Торн у журналі «Скайлайнер», зацікавила його, і він тут-таки поділив людей на тих, які мандрують повітрям, і тих, які зостаються на землі. Звичайно Торна не приваблювали подібні дурниці, але саме в ці хвилини він ладен був удатися до будь-чого, аби тільки не думати про те, що може чекати його в Римі. За цією статистикою виходило так, що в разі несподіваної загибелі всього живого на Землі, хоч яка б там була її причина, живими лишаться всього із сотню тисяч людей, що летять літаками, спокійнісінько потягуючи коктейлі й дивлячись кіно, — і вони навіть не знатимуть, що скоїлося внизу під ними.

Літак уже летів над Римом, коли Торн замислився: а скільки ж тоді залишиться жінок і скільки чоловіків? І як вони — за умови, що їм пощастить безпечно приземлитися, — відновлюватимуть здорове людське суспільство? Цілком очевидно, що то будуть переважно чоловіки, причому такі, що посідають значні пости в промисловій та господарській галузях, а отже, їхня діяльність на землі буде нікому не потрібна, бо всі робітники загинуть. Залишаться керівники, а от ким керувати — не буде! То, може, варто б найняти кілька літаків, які б постійно возили робочий люд, аби після катаклізму не забракло трударів почати все спочатку. Здається, щось подібне казав Мао. Мовляв, Китай — країна найкращих робітників, що виживуть у разі світової катастрофи.

Літак увійшов у крутий віраж, і Торн загасив сигарету, видивляючись на тьмяні вогні міста внизу під крилом. Останнім часом він так часто літав літаками, що вже звик до цього видовища. Та сьогодні воно якось особливо збуджувало його. Дванадцять годин тому він одержав у Вашингтоні телеграму, і коли за цей час щось і сталося, то все воно було вже позаду. Або Кетрін нарешті народила дитину й тепер тішиться нею в лікарняній палаті, або ж… або ж чекає на нього в безнадійному розпачі. Вона вже двічі була вагітна, але обидва рази скидала. Одначе тепер вагітність тривала вже вісім місяців, і Торн знав: якщо й цього разу щось буде негаразд, він назавжди втратить Кетрін.

Вони знали одне одного з дитинства. І тоді, і згодом, коли їм було вже по сімнадцять, він добачав у Кетрін якийсь внутрішній неспокій. Її трохи злякані очі, що ніби повсякчас шукали заступництва, тривожили йому душу, але роль заступника його цілком улаштовувала. Саме це й лежало в основі їхніх взаємин. Щоправда, останнім часом, коли Торнова службова кар’єра круто пішла вгору, він мав стільки невідкладних справ, що Кетрін надто часто лишалася в самотині, у цілковитій самотині, і ніяк не могла призвичаїтися до свого становища дружини значного політичного діяча.

Перший знак душевного сум’яття дружини минув майже непомічений: коли Кетрін ні з сього ні з того раптом узяла ножиці та й обстригла свої розкішні коси. Потім, аж поки вони відросли, вона носила перуку, а через рік з доброго дива залізла у ванну й почала різати собі пучки пальців бритовним лезом, після чого, сама жахаючись, ніяк не могла пригадати, що її до цього спонукало. Ото тоді вони вдалися до психіатра, але той сидів, похмуро втупивши очі в стіну, і не міг нічого збагнути. Через місяць Кетрін облишила свої візити до нього і вирішила, що їй треба народити дитину.

Вона завагітніла одразу ж, і ті три перші місяці стали не найкращими в їхньому подружньому житті. Кетрін почувала себе чудово і мала вигляд справжньої красуні. Навіть більше — вирушила разом із Джерстгі в подорож Близьким Сходом. Але саме тоді її вагітність і урвалася — просто в літаку, у туалеті, і всі її сподівання, разом з бурхливим струменем води, заглушеним гіркими риданнями, розлетілися в просторі.

Друга вагітність настала тільки через два роки, але перед тим геть розладнала їм усе сексуальне життя, що було вершиною їхніх взаємин. Запрошено було фахівця з системи зачаття, і той, виходячи з місячного циклу Кетрін, призначив їм найсприятливіші дні та години, але той час був страшенно незручний для Торна, і він почував себе цілковитим дурнем, мусячи раз на місяць тікати зі служби, щоб виконати свою суто механічну функцію. Йому навіть запропонували вдатися до мастурбації, щоб мати його сім’я напохваті в належний час, але отоді вже терпець його урвався. Коли їй так потрібна дитина, то нехай би всиновила чужу. Аж ні — Кетрін хотіла мати лише свою, власну дитину.

Та кінець-кінцем одна-єдина клітинка відшукала ту, котра була їй потрібна, і на п’ять з половиною місяців у їхньому домі знов оселилася надія. Дочасні перейми почалися в Кетрін у супермаркеті, але вона й далі вибирала, що купити, не зважаючи на біль, аж поки він став нестерпним. Потім лікарі казали, що їй дуже пощастило, бо зародок був надто слабкий, але депресія не полишала її ще півроку по тому. Тепер Кетрін була вагітна втретє, і Торн знав, що це їхня остання надія. Якщо й тепер щось станеться, психіка дружини цього не витримає…

Літак торкнувся посадочної смуги, і в салоні почулись оплески на подяку екіпажеві — пасажири ніби дивувалися, як це їм пощастило приземлитися живими. «Навіщо взагалі літати? — подумалось Торнові. — Невже життя — така дешева річ?» Він лишився на місці, поки решта пасажирів, тиснучись, посунули до виходу. Поспішати було ні до чого: він без найменшої затримки скористається проходом для особливо значних осіб, а надворі на нього вже чекає машина. Торн був президентовим радником з питань економіки й головою Всесвітньої економічної конференції, яка зовсім нещодавно перенесла свою штаб-квартиру з Цюріха до Рима. Місячна програма розтяглася на півроку, і саме тепер його почали примічати великі люди й пішов поголос, що за кілька років він стане головною надією та опорою президента Сполучених Штатів.

У своїх сорок два роки Торн уже обертався у найвищих сферах, і кар’єра сама йшла до нього. Обрання головою Всесвітньої конференції піднесло його в очах громадськості й стало щаблем на шляху до посади посла, потім до міністерського кабінету, а там, гляди, й до змагання за найвищий пост у країні.

Родинні заводи Торнів під час війни процвітали, і Джеремі мав змогу здобути найкращу й найдорожчу освіту, не сушачи собі голови тим, як зароблено ті гроші. Та, коли помер його батько, молодий Торн закрив усі заводи й оголосив, що ніколи не підтримуватиме руйнувань і що будь-яка війна — це братовбивство. Але й на мирному ґрунті Торнові статки дедалі примножувались. Він розвивав будівництво на своїх землях, вкладав гроші у благоустрій злиденних районів, давав позики небагатим, але перспективним підприємцям. У ньому поєднувався дар накопичення грошей з почуттям відповідальності перед тими, хто їх не мав. За грубими підрахунками виходило, що особисте багатство Джеремі Торна сягає сотні мільйонів доларів, хоч перевірити це було важко, бо навіть сам Торн не знав точних цифр. Підраховувати — це означало бодай ненадовго, але спинитися, а Торн перебував у постійному русі…

Біля похмурої будівлі Головної лікарні зупинилася машина. Отець Спіллето визирнув з вікна свого кабінету на третьому поверсі й одразу зрозумів, що чоловік, котрий простує до входу, — не хто інший, як Джеремі Торн. Вольове підборіддя та посріблені сивиною скроні були знайомі з фотографій у газетах, постава й хода також видавалися знайомими. Торн мав саме такий вигляд, який належить мати чоловікові його становища. Отже, відзначив подумки отець Спіллето, вибір зроблено слушний. Він підвівся, підбираючи поли сутани. Письмовий стіл здавався збоку зовсім крихітним у порівнянні з його масивною постаттю. З незворушним виразом обличчя священик рушив до дверей. Тим часом Торн уже перейшов вестибюль. Він поспішав, і його кроки гучно відлунювали в напівтемному будинку.

— Містер Торн?

Торн, що вже піднявся на першу сходову площадку, обернувсь і звів очі, намагаючись розглядіти чоловіка в сутіні на горі.

— Так, це я.

— Мене звуть отець Спіллето. Я послав вам…

— Атож, я отримав вашу телеграму. І вилетів одразу ж як тільки зміг.

Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося якесь нещастя.

— Дитина… народилася? — спитав Торн.

— Так.

— А моя дружина…

— Вона відпочиває.

Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими, мовби прагнучи підготувати його, пом’якшити удар.

— Щось сталося? — запитав Торн.

— Дитина вмерла.

Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.

Вона дихала всього лиш одну мить, — пошепки промовив священик, — а потім дихання урвалося.

Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.

Священик озвався знову.

— З вашою дружиною все гаразд, — сказав він. — Але родити вона більш не зможе.

— Це кінець… — прошепотів Торн.

— Ви можете всиновити дитину.

— Вона хотіла власну…

На хвильку настала тиша, і священик ступив уперед. Він мав грубуваті, але дуже правильні риси обличчя, в очах його світилося співчуття. Лише зрошене потом чоло виказувало його хвилювання.

— Ви дуже любите її, — промовив він.

Торн кивнув головою. Відповісти щось не мав сили.

— Тоді ви повинні згодитися з Божою волею…

Із сутіні коридора виступила літня черниця й самими очима відкликала священика вбік. Вони одійшли і почали шепотітися проміж себе по-італійському. Потім черниця пішла, і священик повернувся до Торна. В його погляді було щось таке, від чого Торн аж напруживсь.

— Шляхи Господні незбагненні, містере Торн… — Він простяг руку вперед, і Торн несамохіть підвівся й рушив за ним.

Палати породілей були трьома поверхами вище, і вони йшли туди бічними сходами, потім вузьким тьмяно освітленим коридором. Лікарняний дух тільки загострював почуття втрати, що билося в Торновій душі. Нарешті спинилися перед скляною переділкою, і священик простежив поглядом, як Торн, вагаючись, підступив ближче і подивився на те, що було з другого боку. А там було немовля. Новонароджене. Воно скидалося на маленьке янголятко. У нього було розтріпане чорне волоссячко та глибоко посаджені блакитні оченята, що враз підсвідомо спинилися на Торні.

— Воно нікого не має, — сказав священик. — Його мати вмерла. Так само як ваша дитина… майже водночас…

Торн рвучко обернувсь до нього.

— Вашій дружині потрібна дитина, — провадив священик, — а цій дитині потрібна мати.

Торн звільна похитав головою.

— Ми хотіли власну… — мовив він.

— Дозволю собі зауважити… воно дуже схоже…

Торн знову поглянув на немовля й не міг не погодитися з цим. Волосся в дитинчати було такого самого кольору, як у Кетрін, а обличчям воно начебто скидалося на нього самого. Таке саме випнуте підборіддячко і навіть маленька ямочка на ньому…

— Синьйора ніколи ні про що не дізнається, — сказав священик.

Торн раптом приплющив очі. Руки в нього затремтіли, і священик узяв їх у свої.

— А воно… здорове?.. — спитав Торн непевним голосом.

— Здоровісіньке.

— Якісь родичі є?

— Нікого…

З хвилину Торна й священика оповила цілковита тиша, така навдивовижу безшелесна, що здавалося, ніби вона тисне на барабанні перетинки.

— Я тут за головного, — промовив священик. — Жодних записів не залишиться. Ніхто про це не дізнається.

Торн, усе ще вагаючись, одвів погляд.

— А можна мені… поглянути на мою дитину? — спитав він.

— Що це змінить? — відказав священик. — Віддайте любов живим.

За скляною переділкою немовля звело обоє рученят і простягло їх до Торна, мовби пориваючись обійняти його.

— Задля вашої дружини, синьйоре, Бог простить вам цю неправду. І задля цієї дитини, що інакше ніколи не матиме рідної домівки… — Священик замовк, бо додати було вже нічого. Потім сказав: — Цієї ночі, містере Торн, сам… сам Бог подарував вам сина.

Ген у небі ясна мерехтлива зірка сягнула зеніту й затремтіла, наче від несподіваного удару блискавки. А на лікарняному ліжку розплющила очі Кетрін, думаючи, що прокидається сама. Вона нічого не знала про укол, який їй зробили кільканадцять хвилин тому. Пологи тривали близько десяти годин, і вона пам’ятала все аж до останніх переймів, але потім зомліла й дитини так і не побачила. А тепер, опритомнівши, захвилювалась, потім почула чиюсь ходу в коридорі і зусиллям волі опанувала себе. Двері відчинились, і Кетрін побачила свого чоловіка. На руках у Джеремі була дитина.

— Наша дитина… — промовив Торн, і голос його затремтів від радості. — Наш син!

Кетрін простягла руки, взяла дитину й заридала від припливу щастя. На очі Торнові теж навернулися сльози, і він подумки дякував Богові за те, що йому підказано правильний шлях.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Торни були обоє з католицьких родин, але самі по-справжньому в Бога не вірили. Кетрін лише вряди-годи проказувала молитву, а до церкви ходила тільки на Різдво та на Великдень, але більше за традицією, аніж з віри у католицькі догмати. Що ж до самого Торна, то він, на відміну від Кетрін, не переймався навіть тим, що їхнього сина Деміена так і не охрестили. Щоправда, вони були спробували це зробити. Через кілька днів по тому, як Кетрін вийшла з лікарні, подружжя вирушило з новонародженим до собору, та, коли дитину занесли туди, її пойняв такий очевидний переляк, що церемонію довелося припинити. Священик вийшов за ними надвір зі святою водою в руках і застеріг їх, що неохрещена дитина ніколи не зможе ввійти в Царство Боже, але Торн, бачачи, який наполоханий малюк, рішуче заборонив продовжувати обряд. Щоб заспокоїти Кетрін, влаштували імпровізоване хрещення вдома, але вона все-таки не ввірила в нього до кінця і мала намір колись згодом повернутися з Деміеном до церкви й зробити все належним чином.

Одначе те «колись» так і не настало. Невдовзі вони поринули у вир нагальніших справ, і Кетрін поступово забула про свій намір. Економічна конференція завершилась, і Торни повернулися до Вашингтона. Джеремі знову взявся до своїх обов’язків президентського радника і скоро став досить помітною політичною фігурою. У його маєтку в Масліні, штат Вірджинія, тепер відбувалися наради, про які писали газети від Нью-Йорка до Каліфорнії, а сама сім’я Торнів стала відома читачам багатьох ілюстрованих тижневиків. Торни були багаті, фотогенічні і швидко підносилися вгору. Не менш важило й те, що в їхньому товаристві незрідка можна було бачити самого президента, Отож ні для кого не стало несподіванкою призначення Джеремі Торна послом США у Великобританії. На цій посаді він міг розгорнути всі свої потенційні можливості.

Переїхавши до Лондона, Торни оселилися в Пірфорді, заміському маєтку сімнадцятого століття. Життя їхнє скидалося тепер на прекрасний сон, а надто для Кетрін, — таке воно було втішне та безхмарне, що часом аж острах брав. Вона жила собі у своїй тихій, відлюдній домівці — щаслива мати з укоханою дитиною, — та при нагоді справляла й обов’язки дружини дипломата, виявляючи при цьому неабиякий хист доброї господині. Тепер вона мала все — і дитину, і чоловікову любов. Кетрін розквітла, мов чарівна квітка, тендітна й ніжна, дивуючи всіх довкола своєю свіжістю та красою.

Пірфорд була садиба респектабельна, що сягала глибоко в історію Англії. Колись у тутешніх підвалах тривалий час переховувався один засуджений на заслання герцог, аж поки його розшукали й стратили; навколо буяв ліс, у якому король Генрі П’ятий полював на вепрів. Були там і похмурі підземні переходи, й потаємні лазівки, але нагорі, в самому будинку, завжди панувала радість, і часто-густо він був повен веселого гамору та гостей.

Для ведення господарства Торни найняли поденну прислугу; крім неї, в будинку мешкало й двоє постійних слуг, подружжя Гортонів — жінка куховарила, чоловік відав гаражем. Обоє були достеменні англійці, з неповторним почуттям власної гідності. Коли Кетрін мала свої справи, Деміена доглядала няня — молоденька пухкенька англійка на ім’я Чесса. Сама ще майже дитина, вона була, проте, розумниця, знала багато ігор і любила Деміена так, наче то було її власне дитя. Вони проводили разом цілі години: Деміен чи то дріботів за нею на великій лісовій галявині, чи то тихенько сидів біля ставка, поки Чесса ловила йому пуголовків та бабок, що їх вони потім приносили в скляницях додому.

Хлопчик підростав і був прегарний, навіть як на доскіпливий погляд художника. Йому виповнилося три роки, і священикове запевнення щодо його доброго здоров’я цілком справджувалося. До того ж Деміен вражав усіх своєю неординарною силою і дивовижною зрівноваженістю та спостережливістю, що дуже рідко трапляються в дітей такого віку, і гості в домі не раз почували себе ніяково під його допитливим поглядом. Якщо вимірювати розум здатністю до зосередженого споглядання, хлопчика цілком можна було вважати генієм — він міг годинами сидіти на кутій лавочці під яблунею і роздивлятися людей, що ходили повз нього, і його пильний погляд не проминав жодної деталі. Гортон, сімейний шофер, їдучи кудись з тим чи тим дорученням господарів, часто брав Деміена з собою. Йому подобалася мовчазна присутність малого, і він щораз дивувався з Деміенового хисту так уважно й вдоволено пізнавати навколишній світ.

— Він скидається на маленького марсіанина, — сказав одного разу Гортон своїй дружині. — Так наче його прислано сюди, щоб вивчав людську породу.

— Хазяйка душі в ньому не чує, — відказала та. — Гляди, не ляпни при ній чогось такого.

— Та я ж нічого поганого не кажу. Просто дивний він якийсь.

І ще одне було незвичайне: Деміен дуже рідко подавав годос. Радість він виказував широкою усмішкою, і тоді на щоках у нього з’являлися милі ямочки. А коли почував біль чи кривду, то плакав зовсім безгучно. Якось Кетрін з тривогою сказала про це лікареві, але той заспокоїв її і розповів про одного хлопчика, який до восьми років зовсім не говорив, а одного дня за обідом раптом заявив: «Я не люблю картопляного пюре». Вражена мати запитала, чому ж він досі й словом не озивався. На це малий відказав, що просто не було такої потреби, бо картопляного пюре ще ніколи не подавали.

Кетрін засміялася й заспокоїлась. Зрештою, Альберт Ейнштейн не говорив до чотирьох років. А Деміенові всього три з половиною. І коли не брати до уваги отієї його мовчазності та недитячої зосередженості, то з усіх інших поглядів він був чудовою дитиною, гідним паростком ідеального подружжя Торнів.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Габер Дженнінгс народився під сузір’ям Водолія. За гороскопом виходило, що при його народженні відбулося зближення двох небесних тіл — Урана та Місяця в половинній фазі. Дженнінгс завжди відзначався вкрай недбалою зачіскою і надзвичайною, часом просто-таки безтямною непосідливістю. У своєму фоторепортерському ремеслі він був справжнім фанатиком. Наче кіт, що вистежує мишу, він міг цілий день чатувати в засідці й вичікувати слушної нагоди задля одної-єдиної фотографії. Зате якої фотографії! Марчелло Мастроянні сидить на унітазі. Королева-мати зрізає мозолі. Джекі Онассіс блює за борт власної яхти. За це його й тримали на роботі — як майстра «оригінального жанру». Він завжди знав, де й коли треба бути, щоб зробити такі знімки, яких ніхто з його колег не зробить. Дженнінгс мешкав в однокімнатній квартирці у Челсі й рідко дозволяв собі розкіш носити вдома шкарпетки. Але в своєму ділі він був не менш скрупульозний, ніж доктор Солк у пошуках засобів проти поліомієліту.

Останнім часом репортерову увагу привернув американський посол у Лондоні. Він являв собою привабливий об’єкт хоч би вже тому, що мав бездоганно фотогенічне обличчя. Цікаво, чи полюбляє він займатися сексом зі своєю дружиною, і коли так, то в який спосіб?.. Дженнінгс завжди казав, що прагне виявити в людях їхні суто людські якості, хоч насправді йому кортіло виставити всіх у щонайгіршому освітленні. Чим-бо вони кращі за нього?.. Може, цей посол купує непристойні журнальчики, а може, має якусь дівулю на стороні? Отакі-от питання й цікавили Дженнінгса, і хоч відповідей на них поки що він не мав, проте залишалася надія і був сенс вичікувати й спостерігати.

Сьогодні він мав їхати до Пірфорда. Можливо, ніяких фотографій він і не зробить, бо там і без нього вистачатиме репортерів та гостей, але буде нагода рознюхати всі входи та підходи й подивитися, кого із слуг можна купити за два-три фунти.

Дженнінгс устав рано-вранці, перевірив камери, протер лінзи фланелькою, потім нею ж таки видушив прища на обличчі. Він мав уже тридцять вісім років, одначе прищі на шкірі й досі дошкуляли йому. Певно, то був наслідок його фаху — адже репортерові майже весь час доводиться тримати камеру впритул до обличчя. Видобувши з-під ліжка закинуту туди ввечері одежу, він напнув її на своє кощаве тіло, що аж ніяк не могло похвалитися тугими м’язами.

Перед тим як вийти з дому, Дженнінгс покопався в паперах на столі, відшукуючи запрошення. У Пірфорді мало відбутися святкування з нагоди дня народження сина Торнів — йому виповнювалося чотири роки, — і з усіх злиденних районів у той бік уже їхали автобуси з сиротами та дітьми-каліками.

Вести машину передмістям було легко, і Дженнінгс вирішив покурити «травички», щоб трохи розслабитись. Через деякий час йому почало здаватися, що дорога сама котиться під колеса, а машина стоїть на місці, і він абстрагувався від дійсності й віддався на волю темних закутків своєї підсвідомості. Уява малювала йому такі собі картинки химерного кольорового коміксу, де головною дійовою особою був він сам. Ось він перетинає полюс собачим запрягом… ось пестить ніжне тіло Софі Лорен…

За милю від садиби Торнів стояли полісмени, стежачи за машинами й перевіряючи запрошення. Поки вони розглядали запрошення, Дженнінгс байдужно дивився перед себе. Він уже давно звик до таких процедур і знав, що не слід напускати на себе надмірну гідність, так наче твоє запрошення не може виявитися підробленим. Та це вже стало частиною його єства. Йому треба було спостерігати за людьми, однак їм, тим людям, зовсім не доконче знати, що він тут, з ними поруч.

Нарешті Дженнінгс спинився перед великою кутою брамою, зусиллям волі скинув з себе наркотичне очманіння і в ту ж мить усвідомив, що майже такі самі видива можливі й у реальному житті. На всій садибі буяв пишний карнавал: лужки були барвисто прикрашені й вирували життям, дітлашня снувала між цирковими наметами та каруселями, скрізь походжали лоточники, пропонуючи всім солодощі та фрукти. Їхні голоси заглушала вальсова музика, під яку дітлахи, вчепившись за шиї рожевих коней і лебедів, злітали вгору на гойдалках. Було там і шатро провісниці майбутнього, і чимало відомих у Лондоні людей уже стояли в черзі до нього. По всій садибі вільно бігали коники-поні, а маленьке слоненя, розмальоване червоними яблуками, охоче брало горіхи просто з дитячих рук. Серед натовпу никали ошалілі від надміру вражень фоторепортери, але Дженнінгсові фотографувати тут не було чого. Хіба що кам’яний фасад будинку, який не привертав нічиєї уваги.

— Чого це ти без діла, колего? Плівка скінчилася?

Це був Гобі, що незмінно представляв «Геральд ньюс». Спершись на високий столик з гарячими ковбасками, він квапливо заправляв у камеру нову касету. Дженнінгс підійшов до нього й недбало загріб собі чималу порцію. А тоді, напхавши рота їжею, відказав:

— Чекаю висвячення.

— Як тебе розуміти?

— Не збагну, кого тут ушановують: спадкоємця Торнових мільйонів чи самого Ісуса Христа?

— Дурний ти чоловік, усе пропустиш! Не щодня ж нам випадає бувати на таких святах!

— То й що? У крайньому разі, куплю кілька знімків у тебе.

— Знов полюєш на щось особливе?

— А іншого мені й не треба.

— Ну що ж, хай щастить. Хоч навряд чи тобі світить тут якась «смаженинка». Ці Торни — найвзірцева сім’я за межами Монако.

Виняткове фото. Ось що потрібно було Дженнінгсові. Розкрити щось інтимне, неприступне для сторонніх. Він терпляче вистежував свої жертви, та далеко не завжди мав певність, що з того щось вийде. Якби ж то можна було зазирнути всередину!..

— Гей, нянечко! Нянечко, — раптом закричав Гобі. — Ви отуди гляньте!

Очі всіх присутніх були звернені на величезний торт, який щойно винесли з будинку.

Деміенова няня була виряджена клоуном — обличчя її вкривала біла пудра, на губах лежав товстий шар червоної помади, зображуючи широчезну усмішку. Фотографи витанцьовували й метушилися навколо неї, а вона вдоволено гримасувала, вихилялася, обіймала Деміена й розмазувала по ньому свій грим.

Дженнінгс перебіг поглядом по натовпу й побачив Кетрін Торн, що стояла сама-одна осторонь. З виразу її обличчя репортер зрозумів, що їй не до душі вся та веремія. Потім вона зняла з очей півмаску, і Дженнінгс механічно підняв камеру й клацнув затвором. Появу торта вітали вигуками та оплесками, і Кетрін ступила вперед.

— Хай йому провістять майбутнє! — крикнув один з репортерів. — Ведімо його до провісниці!

І натовп, немов одна жива істота, враз посунув до шатра провісниці, тягнучи з собою і няню з її підопічним.

— Дайте хлопчика мені, — сказала Кетрін, підходячи до Чесси.

— Та я ж несу його, мем, — заперечила дівчина.

— Ні, ні, я сама, — холодно всміхнулася Кетрін.

Очі їхні зустрілись, і няня мовчки віддала малого матері. Ніхто не звернув на це уваги, натовп поніс їх далі, і тільки Дженнінгс бачив ту сценку крізь видошукач своєї камери. Няня лишилася сама, позад неї підносився фасад будинку з вежкою нагорі, і клоунське вбрання дівчини ще дужче увиразнювало її самітність. Дженнінгс устиг зробити два знімки, перше ніж Чесса повернулась і поволі пішла в дім.

Перед шатром провісниці Кетрін попросила всіх репортерів залишитися надворі, а сама з Деміеном на руках увійшла до середини і, опинившись серед тиші й півсутіні, з полегкістю зітхнула.

— Добридень, хлопчику!

Голос долинав з-під темного каптура. Провісниця сиділа за невеличким зеленим столиком і намагалася говорити глухо й таємниче. Обличчя в неї теж було зелене. Деміен поглянув на неї, весь напружився і вчепився в материне плече.

— Не бійся, Деміене, — відказала провісниця. — Я не зроблю тобі боляче.

— Вона скаже, що чекає тебе попереду, — намагалася умовити малого Кетрін.

— Іди до мене, — покликала його провісниця. — І дай мені своє рученя.

Та Деміен ще тісніше припав до матері. Тоді провісниця встала, стягла з обличчя гумову маску і виявилася усміхненою милою дівчиною.

— Поглянь на мене. Я така, як усі. Твоєму рученяті боляче не буде.

Деміен заспокоївся і простяг руку. Кетрін сперлася на столик.

— О, яке гарненьке, м’якеньке рученятко! Тебе чекає добре-предобре майбутнє… — І раптом дівчина затнулася, зачудовано вдивляючись у Деміенову долоньку. — Ану дай мені й друге рученя.

Деміен простяг другу руку, і провісниця здивувалася ще дужче.

— Це так треба за правилами? — спитала Кетрін.

— Я ніколи не бачила нічого подібного, — збентежено промовила дівчина. — Оце вже третій рік ворожу на дитячих святах, але таке зустрічаю вперше.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось погляньте самі. В нього на руках немає ліній. Тільки складочки.

— Як це? — Кетрін, нічого не розуміючи, дивилася на синові рученята.

— Він не обпікав долоньки?

— Та певно, що ні.

— Тепер подивіться на свою руку. Бачите, скільки на ній дрібненьких рисочок. Вони роблять кожного з нас неповторним. Це так звані лінії долі…

Запала напружена тиша. Хлопчик здивовано розглядав свої рученята, не розуміючи, чим вони не такі.

— Придивіться, які гладенькі в нього пучечки пальців, — сказала дівчина. — Мабуть, вони й відбитків не залишатимуть.

Кетрін придивилась і пересвідчилася, що це справді так.

— А може, воно й на добре, — засміялася дівчина. — Якщо колись пограбує банк, його нізащо не знайдуть.

Вона сміялась, а Кетрін ще пильніше розглядала Деміенові долоньки. Її не полишав невиразний неспокій.

— Чи не могли б ви все-таки розказати про його майбутнє? Ми ж для цього до вас і прийшли. — Голос Кетрін злегка тремтів.

— Ну звісно, зараз…

Та тільки-но дівчина взяла малого за руку, знадвору долинув гучний крик. Десь віддалік няня Чесса гукала хлопчика:

— Деміене! Деміене! Вийди звідти! Я маю для тебе сюрприз!

Провісниця замовкла. І вона, і Кетрін почули в Чессиному голосі розпач.

— Деміене, йди подивися, що я для тебе зроблю!

Кетрін з малим на руках вийшла надвір і поглянула на дах будинку, звідки долинав крик. Там, нагорі стояла Чесса, тримаючи в руках міцну линву. Вона піднесла линву над головою, показуючи, що один її кінець із зашморгом наділа собі на шию. Натовп унизу почав озиратись, а маленький клоун нагорі став на самий край даху і звів руки, неначе збирався стрибнути в басейн.

— Дивись, Деміене! — кинула Чесса. — Я роблю це для тебе! — І ступнула з даху.

Її тіло каменем полетіло вниз, але враз зупинилося, підхоплене линвою, а тоді важко обвисло. Чесса була мертва.

Люди на галявині приголомшено дивились, як маленьке дівоче тіло погойдується в такт карусельної музики. А наступної миті по садибі розлігся сповнений жаху зойк. То закричала Кетрін, і одразу кілька чоловік кинулися до неї, підхопили під руки і, заспокоюючи, повели в дім.

Деміен залишився сам у своїй кімнаті. Він дивився на спорожнілий лужок, де тепер стояла тільки обслуга та лоточники, звернувши очі нагору, туди, куди піднявся драбиною похмурий полісмен, щоб перерізати линву. Тіло впало вниз, зачепивши головою кам’яний виступ стіни. Розбите, воно лежало на траві. Чессині очі дивилися в небо, а на обличчі застигла грубо намальована клоунська усмішка.

Дні перед похороном Чесси були негожі. Небо над Пірфордом потемніло й раз у раз здригалося від далекого грому. Кетрін весь час сиділа сама в сутіні вітальні, втупивши очі в простір. У письмовому висновку судового експерта відзначалося, що в крові у Чесси перед смертю був високий вміст бенадрилу, ліків проти алергії, та це тільки затемнювало справу. Всі навколо губилися в здогадах, чому це дівчина отак раптом учинила самогубство. Щоб не давати репортерам поживи для всіляких домислів з цього приводу. Торн у ті дні залишався вдома, намагаючись хоч як-небудь розрадити Кетрін. Він дуже боявся, щоб дружина знову не впала в такий стан, який находив на неї кілька років тому.

— Не треба так тяжко побиватися, люба, — сказав він одного дня, увійшовши до вітальні. — Зрештою, вона ж не належала до нашої сім’ї.

— Належала, — тихо мовила Кетрін. — Вона казала мені, що хотіла б завжди жити з нами.

Торн похитав головою.

— То, виходить, передумала. — Він намагався говорити лагідно, але самі ці слова були жорстокі, і Торн одвів очі, щоб не зустрітися поглядом з дружиною, дарма що в кімнаті стояла сутінь. — Ти, звісно, пробач, — додав він, — але отакий твій стан мене дуже тривожить.

— Це я в усьому винна, Джеремі.

— Ти?!

— Тоді, в день народження, був один такий момент…

Торн перейшов кімнату й підсів до дружини. З виразу його очей було видно, що він готовий вислухати будь-яке зізнання.

— Усі з’юрмилися навколо неї, — провадила Кетрін, — і я приревнувала. А тоді підійшла і забрала в неї Деміена, щоб самій бути в центрі уваги.

— Як на мене, ти надто суворо себе судиш, люба. У дівчини було негаразд із психікою.

— І в мене теж, — прошепотіла Кетрін. — Коли вже мені так важило перебрати на себе увагу…

Вона замовкла. Все було сказано. Торн обняв її і пригортав до себе, аж поки Кетрін не заснула. Сон її був схожий на той, яким вона засинала тоді, коли приймала лібріум, і Торн з тривогою подумав, що вражена Чессиною смертю дружина могла знову вдатися до цього сильного заспокійливого. Він просидів біля сплячої Кетрін близько години, а тоді обережно взяв її на руки й переніс до спальні.

Наступного дня Кетрін поїхала на похорон і взяла з собою Деміена. Людей на невеличкому цвинтарі в передмісті було зовсім обмаль — тільки родичі дівчини та Кетрін з Деміеном. Лисуватий священик квапливо проказував уривки із Святого Письма, тримаючи над собою згорнуту газету, щоб захистити голову від настирливого дрібного дощика. Торн, аби уникнути зайвого розголосу, на похорон не поїхав, та й дружині не радив. Але Кетрін не послухалася, бо щиро любила дівчину й хотіла провести її в останню дорогу.

При вході на цвинтар тупцяла купка репортерів — далі їх не пускали двоє американських морських піхотинців, що їх в останню хвилину викликав з посольства Торн. Серед тих газетярів був і Дженнінгс, у чорному дощовику та чоботах. Невдовзі він знайшов собі зручну позицію між дерев і звідти спостерігав церемонію з допомогою телеоб’єктива. Власне, то був не просто об’єктив, а ціла споруда, встановлена на тринозі. З таким пристроєм можна було вільно сфотографувати парування мух на Місяці. Дженнінгс поволі переводив об’єктив з обличчя на обличчя: заплакані родичі небіжчиці, Кетрін Торн, що ніби не бачила й не чула нічого навколо, а поруч неї хлопчик — неспокійний, збуджений, з гарячковим блиском в очах…

Саме хлопчик і привернув особливу увагу репортера, і Дженнінгс став терпляче вичікувати нагоди клацнути затвором. І така нагода скоро випала. Очі та обличчя Деміена нараз змінилися, так наче щось його сполохало; та в наступну мить усе те минулось, тільки погляд його немов прикипів до чогось у дальшому кінці цвинтаря. Тепер хлопчик стояв спокійно, ніби щось зігрівало його під холодною мжичкою. Дженнінгс перевів свій телеоб’єктив туди, куди дивився хлопчик, але нічого, крім надгробків, не побачив. Потім удалині щось наче заворухнулося. У видошукачі показалася якась темна, розпливчаста пляма, і Дженнінгс підкрутив фокус. То був звір. Собака. Величезний, чорний, з глибоко посадженими на довгій морді очима. Нижня щелепа пса випиналася вперед, оголюючи ікла. Більш ніхто його не помітив, і собака завмер, наче статуя, втупивши очі у простір перед себе. Дженнінгс подумки вилаяв себе за те, що заправив в апарат чорно-білу плівку: жовті очі тварини робили всю ту сцену особливо моторошною і таємничою. Він поставив таку діафрагму, щоб на фотографії очі вийшли зовсім білими, зробив знімок, потім перевів об’єктив на хлопчика й зробив ще один знімок.

Задля цього варто було вбити ранок, і Дженнінгс, спаковуючи камеру, почував себе цілком задоволеним. Одначе до цього почуття домішувався і якийсь невиразний неспокій. Репортер озирнувся на цвинтар. Труну вже спускали в могилу. Здаля собака й хлопчик здавалися крихітними, але безмовний зв’язок між ними був очевидний.

Наступного дня сталося дві події: задощило вже по-справжньому і з’явилася місіс Бейлок. Це була заповзятлива ірландка, яка підійшла до брами й заявила, що вона — нова няня. Охоронник хотів був затримати її, але жінка просто-таки протаранила собі дорогу і ввійшла в дім. Такий навальний натиск викликав і повагу, і деякий острах.

— Я розумію, вам зараз нелегко, — сказала вона Торнам, скидаючи у вестибюлі пальто, — тому не торкатимусь вашого нещастя. Дозволю собі тільки зауважити, що кожен, хто бере за няню таке молодесеньке дівчисько, сам наражає себе на прикрощі.

Рухалась вона навдивовижу жваво, і навколо її огрядної постаті аж наче повітря колихалося. Торн і Кетрін, вражені самовпевненим поводженням жінки, не знали, що й сказати.

— А хочете знати, як визначити справді добру няню? — зі сміхом запитала жінка. — За розміром грудей. Ті дівчатка з пуп’янками приходитимуть і йтимуть мало не щотижня. А жінка з таким розміром, як у мене, залишиться надовго. Підіть-но лишень до Гайд-Парку — там побачите, які є справжні няні. — Вона на хвильку вмовкла й підняла свою валізу. — Ну гаразд. То де ж хлопчина?

— Я вас проведу, — сказала Кетрін, рушаючи до сходів.

— Не треба. Поки що залиште нас удвох, гаразд? Ми познайомимося самі, — зупинила її місіс Бейлок.

— Деміен соромиться незнайомих людей.

— Ну, мене це не стосується, запевняю вас.

— Та ні, справді…

— Дурниці. Зараз побачимо…

Без дальших слів жінка рушила нагору, і її огрядна постать зникла за поворотом сходів. У вестибюлі запала тиша. Торни збентежено перезирнулись, і Джеремі непевно хитнув головою.

— Начебто непогана жінка, — мовив він.

— Та начебто.

— Де ти її знайшла?

— Я її знайшла? — перепитала Кетрін.

— Атож.

— Нікого я не знаходила. Я думала, це ти її знайшов.

Торн тут-таки задер голову й покликав:

— Місіс Бейлок!

Жінка вийшла на горішню площадку й поглянула вниз на господарів.

— Слухаю вас.

— Пробачте, ми не зовсім розуміємо…

— Про що ви?

— Нам незрозуміло, як ви сюди потрапили.

— На таксі. Але я його вже відпустила.

— Та ні, я не про те… Хто вас прислав?

— Агентство.

— Агентство?

— Вони дізналися з газет, що ви втратили няню, і прислали заміну. Цебто мене.

Торн знав, як важко в Лондоні знайти роботу, і це пояснення видалось йому правдоподібним.

— Швидко вони працюють, — мовив він.

— Може, зателефонувати туди й спитати? — запропонувала Кетрін.

— Чом ні, зателефонуйте, — холодно сказала місіс Бейлок. — А мені тим часом почекати надворі?

— Та що ви, що ви… — квапливо мовив Торн, намагаючись загладити незручність.

— Невже я схожа на іноземного шпигуна? — вимогливо запитала місіс Бейлок.

— Ні, не дуже, — криво усміхнувся він.

— Не будьте такі певні, — провадила опасиста няня. — А що, як у мене за корсажем повно магнітофонів? Може, викличете молоденького полісмена, хай мене обшукає.

Усі троє з полегкістю засміялися, а найголосніше — сама місіс Бейлок.

— Гаразд, ідіть, — сказав їй Торн. — Потім усе з’ясуємо.

Торни перейшли до кабінету, і Кетрін усе-таки подзвонила в агентство. Їй сказали, що місіс Бейлок має великий досвід і добрі рекомендації. Одне було незрозуміле: в агентстві значилося, що вона працює в Римі. Та, може, вона переїхала, і цього ще не встигли занести до її картки. Вони пообіцяли все з’ясувати, як тільки повернеться з місячної відпустки управитель, що послав няню до Торнів.

Кетрін поклала трубку й поглянула на чоловіка. Він знизав плечима, але був задоволений, що справа прояснилася. Місіс Бейлок здавалася трохи ексцентричною, але повною життєвої снаги, а це було тепер чи не найпотрібніше у їхньому домі…

Тим часом нагорі місіс Бейлок без усмішки дивилася на хлопчика, що заснув у своєму ліжечку. Перед тим він, певно, видивлявся у вікно на дощ, бо підборіддячко його спиралося на підвіконня, а рука все ще трималася за віконну раму. Жінка дивилася на нього, і губи в неї злегка тремтіли, так наче вона споглядала неперевершений витвір мистецтва. Хлопчик почув її збуджений віддих, розплющив очі і зустрівся поглядом із жінкою. Він увесь напружився й сів у ліжечку, притиснувшись до спинки.

— Не бійся, дитино, — уривисто, майже пошепки промовила нова няня. — Я прийшла захищати тебе.

Нараз у небі розкотився лункий грім. Злива вперіщила ще дужче.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На кінець червня англійські позамістя буйно зазеленіли. Від незвичайно затяжних дощів усі притоки Темзи розлились і пробудили до життя навіть примерле насіння. Бурхливий розвій природи не обминув і Пірфорда: уся садиба немов ожила, вкрилася рясною зеленню; у навколишньому лісі вигналися високі трави, ставши добрим сховищем для численної лісової звірини. Гортон побоювався, що дикі кролі почнуть учащати на садибу та обгризати тюльпани, і наставляв на них пастки; отож ночами не раз було чути пронизливі зойки захряснутих капканом тварин. Та це тривало не довго: і Кетрін була рішуче проти таких ловів, і самому Гортонові не дуже подобалося щоразу ходити до лісу й визбирувати ті нещасні жертви. До того ж він там щоразу відчував на собі чийсь пильний погляд, так наче за ним стежили із заростів. Коли він поділився своїм враженням з дружиною, місіс Гортон засміялась і сказала, що то, мабуть, дух короля Генрі П’ятого. Одначе Гортон не сприйняв жарту й ходити до лісу перестав; турбувало його й те, що нова няня, місіс Бейлок, часто водила туди Деміена і вже Бог її знає, чим вона там бавила малого, тільки пропадали вони в лісі цілими годинами. А одного разу, допомагаючи дружині розбирати білизну до прання, Гортон помітив, що на одежинках хлопчика повно чорної шерсті, неначе той вовтузився з якоюсь твариною; але, не добачивши зв’язку між цими шорсткими чорними волосинками й частими прогулянками до Пірфордського лісу, Гортон залічив їх до інших таємничих прояв, що останнім часом почали траплятися в будинку.

Тепер Кетрін приділяла все менше часу Деміенові — її замінила нова няня. Місіс Бейлок і справді показала себе чудовою вихователькою, швидко здобувши прихильність хлопчика. Лиш одне здавалося дивним і навіть неприродним: Деміен вочевидь віддавав перевагу її товариству перед материним. Це помічали всі слуги й шепотілися по кутках; їм було прикро за господиню, бо виходило так, що нова нянька витіснила з хлопчикового серця рідну матір. Усі щиро бажали, щоб місіс Бейлок затрималася в господі не довго. Та її становище, навпаки, чимдалі зміцнювалось, і вплив її на господарів зростав.

Кетрін обсідали ті самі почуття, але їй було несила щось змінити. Вона не хотіла виказувати ревнощів до жінки, яку полюбила її дитина. Та ще й каралася тим, що з її вини Деміен уже втратив любу йому няню, і боялася, щоб такого не повторилось. Коли наприкінці другого тижня місіс Бейлок зажадала, щоб їй надали кімнату поруч дитячої, Кетрін погодилася. Може, в багатих домах справді так заведено, подумала вона. Сама вона зростала в куди скромнішій сім’ї, і її єдиним другом і заступником була мати. Але тут життя було інше. Кетрін стала господинею у величезному будинку, і, можливо, так їй і належало тепер чинити.

Вивільнений від материнських обов’язків час Кетрін використовувала повною мірою: зранку вона поринала в благодійницькі справи, у другій половині дня відвідувала жіночі чаювання, де багато розмовляли і про політику. Чоловік цілком схвалював ці її заняття. Кетрін перестала бути тендітною квіткою — вона обернулася на справжню світську левицю, сповнену такої енергії та впевненості, яких Торн ніколи раніше в ній не добачав. Саме така дружина була йому потрібна, і, хоч різка переміна у вдачі Кетрін трохи непокоїла його, Торн не хотів ставати їй на заваді. Навіть у ліжку вона стала іншою — більш вимогливою і палкою. Та чоловік не розумів, що ця переміна могла бути спричинена скорше розпачем, аніж пожаданням.

Що ж до самого Торна, то весь його час поглинала робота. Після призначення до Лондона він став ключовою постаттю в питаннях нафтового імпорту. Президент Сполучених Штатів дуже розраховував на наслідки його зустрічі з нафтовими шейхами: за кілька тижнів Торн мав вирушити до Саудівської Аравії. Причому їхати він мав сам, бо араби не схвалювали участі жінок у ділових візитах, вважаючи це проявом чоловічої слабкості.

— Не можу я цього зрозуміти, — сказала Кетрін, коли Торн усе їй пояснив.

— Так у них заведено, — відповів Торн. — Я їду до їхньої країни і повинен зважати на національні звичаї.

— А вони не повинні зважати на тебе?

— Звісно, що повинні.

— То в нас заведено інакше!

— Кетрін!..

— Бачила я тих шейхів. Бачила й жінок, яких вони купують. Хоч де б вони були, коло них завжди крутяться повії. Може, й від тебе сподіваються такого?

— Щиро кажучи, не знаю.

Вони розмовляли в спальні, година була вже пізня — аж ніяк не для суперечок.

— Що ти хочеш цим сказати? — тихо спитала Кетрін.

— Це дуже важлива поїздка, Кеті.

— То якщо вони захочуть, щоб ти спав з повією…

— Якщо вони захочуть, щоб я спав з їхнім євнухом, я спатиму з їхнім євнухом. Чи знаєш ти, що поставлено на карту?

Кетрін уже не мала чим відповісти прямо.

— Ну, а яку роль ти відводиш у цьому мені? — тихо спитала вона.

— Ти будеш тут. Те, що ти робиш, не менш важливе.

— Облиш ти свій поблажливий тон!

— Просто я хочу, щоб ти зрозуміла…

— Що ти врятуєш світ, якщо робитимеш те, чого вони від тебе захочуть?

— Можна сказати й так.

Кетрін подивилася на нього так, як ніколи ще не дивилась. Пильно. Неприязно. Торн відчув досаду.

— Мабуть, усі ми повії, Джеремі, — сказала Кетрін. — Ти — для них, а я — для тебе. Отож ходімо краще до ліжка.

Торн навмисне затримався у ванній довше, ніж звичайно, сподіваючись, що на той час, як він вийде, дружина вже засне. Але Кетрін не спала. Вона чекала на нього, і Торн відчув у кімнаті запах парфумів. Він сів на ліжко й довго дивився на Кетрін. Нарешті вона всміхнулась і сказала:

— Пробач мені. Я все розумію.

Потім узяла його голову, притягла до себе, і вони віддалися коханню. Але цього разу все було не так, як раніше. Кетрін лежала нерухомо, немов заклякла, одначе не відпускала чоловіка, мовчки спонукаючи, змушуючи його довести любощі до кінця. А коли вже було по всьому, розімкнула обійми, і Торн подивився на неї з болем і душевним сум’яттям.

— Їдь рятуй світ, — прошепотіла Кетрін. — І роби все, чого вони від тебе зажадають…

Тієї ночі Торн довго не міг заснути. Він сидів перед заскленими балконними дверима й споглядав тиху місячну ніч. За садибою розлягалося темне громаддя лісу, незворушне й німотне, наче якась велетенська сонна істота.

Одначе ліс не спав, і Торнові раптом здалося, ніби хтось звідти дивиться на нього. Він узяв бінокль, повернувся до дверей і, піднісши бінокля до очей, став видивлятись на ліс. Спершу він не бачив нічого, крім темряви. І раптом помітив очі! Дві близько поставлені темно-жовті жарини, що яскріли на тлі чорні хащі, немовби відбиваючи місячне світло. Вони були звернені просто на будинок. Торн аж здригнувся, опустив бінокля й відступив назад. Ще деякий час він лишався в кімнаті, а потім, як був, босоніж, спустився сходами до дверей будинку і вийшов надвір. Довкола стояла німа тиша, навіть цвіркуни мовчали. Торн поволі рушив уперед, до лісу, так наче щось тягло його туди. Зайшовши в гущавину, він спинився. Ніде ні душі живої. Не видно більш і тих жовтих жарин. Він повернувся і раптом ступив ногою в щось тепле й мокре. Торнові аж дух забило, він оступивсь убік і нахилився. На траві лежав мертвий кріль, зовсім недавно вбитий. Голови в звірка не було…

Уранці Торн передусім пішов до Гортона й спитав, чи той і далі ставить пастки на кролів. Гортон сказав, що ні, і тоді Торн повів його до лісу, на те місце, де лежала вбита тварина. Над нею дзижчали мухи. Гортон одігнав їх гілкою, тоді нахиливсь і придивився до тушки.

— Що ви скажете? — спитав Торн. — У нас в околиці завівся хижак?

— Нічого не можу сказати, сер. Але щодо хижака сумніваюся. — Гортон гидливо підняв задублу тушку кроля й показав Торнові. — Хижаки звичайно залишають голову, а решту пожирають. Тут усе навпаки. Кроля вбито просто так, не для поживи.

Торн звелів Гортонові забрати вбиту тварину й нікому про це не казати. Вони рушили були назад, але Гортон раптом спинився.

— І взагалі цей ліс мені не до вподоби, сер. Не до вподоби й те, що місіс Бейлок водить сюди вашого хлопчика.

— То скажіть їй, щоб більше цього не робила, — відповів Торн. — Цілком досить цікавого й на садибі.

Гортон переказав його розпорядження, і Торн чи не вперше відчув, що в домі не все гаразд, Місіс Бейлок знайшла його увечері у кабінеті й висловила своє обурення тим, що накази їй передають через слуг.

— Я, звичайно, виконаю ваше розпорядження, — з холодною зневагою заявила вона, — але вважаю, що давати мені настанови повинен сам господар.

— Не бачу ніякої різниці, — відказав Торн. Його здивувала лють, що зблискувала в очах жінки.

— Це різниця між справді поважним домом і абияким, містере Торн. Мені починає здаватися, що тут немає справжнього хазяїна.

Місіс Бейлок повернулася на підборах і вийшла, а Торн так і не зрозумів, що вона мала на увазі. Якщо натякала на слуг, то вони були під началом у Кетрін. А сам він не так уже й багато часу проводив удома. Може, місіс Бейлок хотіла сказати, що в господі немає належного ладу. Може, Кетрін і справді приділяє не досить уваги домашнім справам…

Фоторепортер Габер Дженнінгс не спав у своєму вбогому помешканні на третьому поверсі в Челсі. Він роздивлявся вже цілу галерею фотографій Торнів, розвішаних на стіні в незатишній кімнаті. Знімки з похорону, темні й похмурі — великим планом собака серед надгробків, великим планом хлопчик. Поряд — фотографії, зроблені на святкуванні дня народження: ось Кетрін невдоволено дивиться на няню, а ось уже няня стоїть сама-одна у своєму клоунському вбранні. Останнє фото особливо зацікавило Дженнінгса, бо над головою в няні темніла якась довгаста пляма. Начебто звичайний собі дефект плівки, але тепер він справляв враження лихої призвістки. Судячи з усього, була пошкоджена фотоемульсія, і на знімку над головою няні вийшло щось ніби заокруглене пасемце темного туману, яке сягало шиї. За інших обставин Дженнінгс просто викинув би браковану фотографію, але саме цю волів залишити. Беручи до уваги те, що сталося далі, ця хмарка мовби набувала символічного значення — можна було сказати, що над бідолашною Чессою нависла фатальна тінь. А на останньому знімку було вже її неживе тіло, що висіло на мотузці, — жаска картина реальності, яка й завершувала добірку. Весь цей ряд фотографій являв собою своєрідний фотозапис страшної події. І це подобалося Дженнінгсові. Він уже встиг дослідити життєпис Торнів за всіма приступними йому джерелами й розкопав у ньому дещо незвичайне, чого ніхто доти не знав. Щоб дістати докладніші відомості про цю сім’ю, йому довелося зав’язати контакти з деякими американцями.

Виявилося, що Кетрін Торн походила з родини російських емігрантів і її батько вчинив самогубство: у репортажі в «Міннеаполіс таймс» було сказано, що він кинувся вниз з даху своєї контори в Міннеаполісі. Кетрін народилася через місяць після його смерті, і її мати того ж таки року знов одружилась і переїхала з другим чоловіком до Нью-Гемпширу. Кетрін носила прізвище вітчима, і в тих рідкісних розмовах з газетярами, що їх мала за всі ті роки, ні разу й словом не згадала про батька. А може, й сама не знала про цю історію, подумав Дженнінгс. Воно начебто не так-то вже й важило, проте давало якусь зачіпку. Це була ще одна цікава деталь, і в репортера зростала певність, що він натрапив на бажану жилу.

Бракувало тільки фотографії самого посла, одначе Дженнінгс сподівався здобути її наступного дня. У соборі Всіх Святих було призначено вінчання знатних осіб, і Торни начебто мали відвідати його. Певна річ, то була подія аж ніяк не для Дженнінгса, але хто знає — досі йому велося, то, може, поведеться й цього разу…

Напередодні шлюбної церемонії, на яку їх було запрошено, Торн знехтував своїми звичайними суботніми справами у посольстві й натомість поїхав з Кетрін на прогулянку до Стратфорда-на-Ейвоні. Його дуже занепокоїла їхня недавня суперечка та дивні любощі після неї, отож він хотів побути з Кетрін сам-на-сам і по змозі з’ясувати, що з нею діється. Така своєрідна лікувальна процедура вочевидь пішла Кетрін на користь: уперше за кілька місяців вона повеселішала, щиро тішилася мандрівкою і ніжно тримала чоловіка за руку, коли, залишивши машину на узбіччі, вони пішли поблукати серед природи. Над полудень вони дісталися Стратфорда й вирушили до театру на аматорську виставу «Короля Ліра». Кетрін захоплено стежила за всім, що діялося на сцені, й навіть раз чи два пустила сльозу. А останні слова старого короля, враженого смертю дочки: «Живуть і кінь, і пес, і щур поганий — не жити лиш тобі!» — так зворушили її, що вона заплакала уже вголос, і Торн ще довго втішав її у спорожнілій залі.

Вони повернулися до машини й поїхали. Кетрін і далі легенько стискала чоловікову руку. Здавалося, той виплеск емоцій відновив душевну близькість, що останнім часом зникла в їхніх взаєминах. Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось станеться, вона цього не переживе.

— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.

Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.

— Я так боюся… — сказала вона.

— Тобі зовсім нема чого боятися.

Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.

— Чого ти боїшся, Кетрін?

— Усього боюся…

Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.

— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…

— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.

— Але мені все воно не до вподоби!

Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.

— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.

— Трохи, — відказав Торн.

— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я хочу, щоб ми повернулися додому…

Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.

— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…

Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.

— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…

— Та певне ж.

Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.

— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?

— То дуже високий пагорб, Кеті.

— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.

Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.

— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером.

— Навряд. Він весь удався в тебе.

Торн промовчав.

— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.

Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.

— Чому тобі так здається? — запитав він.

Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.

— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.

— Та ні, це тільки видимість.

— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?

— Так.

— А дружину любиш?

Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.

— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…

— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…

Вона вдячно усміхнулася.

— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…

— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.

— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.

Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.

— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…

Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.

Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли поряд на м’яку шкіряну канапу.

— А що ми робитимем у Білому домі? — спитала Кетрін.

— О, до нього ще так далеко…

— А кохатися там буде можна?

— Чом же ні.

— Чи не буде це гидко в Лінкольновій спальні?

— Гидко?

— Що ми такі ниці.

— У Лінкольновій спальні, кажеш?

— Еге ж, просто на його ліжку!

— Ну, я сподіваюся, він посунеться.

— А захоче, то й приєднається до нас.

Торн засміявся і пригорнув дружину до себе.

— А ще доведеться нам звикнути до туристів, — не вгавала Кетрін. — Їх же водять до тієї спальні тричі на день.

— Замкнемо двері.

— Ні, так не годиться… О, ми братимемо з них додаткову плату!

Торн знову засміявся, потішений її гарним настроєм.

— Погляньте сюди, — й далі пустувала Кетрін. — Ви бачите, як президент врізає свою дружину!

— Кеті!..

— Кеті та Джері бавляться в ліжечку. Старий Лінкольн перевертається в домовині.

— Що це на тебе напало? — спитав Торн, намагаючись угамувати дружину.

— Ти!

Кетрін дзвінко засміялася, і Торн приєднався до неї. І весь минулий день, і цей вечір були саме такі, про які вони завжди мріяли.

Наступний день також почався чудово. На дев’яту годину ранку Торн уже зібрався їхати до собору й весело спустився до вітальні.

— Кеті! — гукнув він.

— Я ще не готова! — озвавсь її голос із ванної.

— Ми спізнимося.

— Напевне.

— На нас чекатимуть, отож поквапся.

— Стараюсь як можу.

— Деміена вже одягли?

— Сподіваюся, що так.

— Нам не можна спізнюватись.

— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.

— Я не хочу снідати.

— А я хочу.

— То поквапся, будь ласка.

Гортон уже підігнав лімузин до під’їзду. Торн вийшов на ганок і жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.

За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав’язуючи поясок на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:

— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!

У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній, швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.

— Місіс Бейлок, — сердито сказала Кетрін, — я ж просила вас, щоб хлопчик був одягнений не пізніш як…

— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в парку.

— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!

— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого погідного дня.

Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.

— Ви вже даруйте, — Кетрін намагалася говорити спокійно, — але нам дуже важливо бути в церкві вчасно.

— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде там капризувати, — стояла на своєму місіс Бейлок.

— Ви, здається, не розумієте мене, — рішуче сказала Кетрін. — Я хочу, щоб він поїхав з нами до церкви.

Місіс Бейлок, ображена її тоном, уся напружилась. Хлопчик теж занепокоївся і посунувся ближче до няньки, тимчасом як вона, сидячи біля ванни, дивилася знизу вгору на його матір.

— Він уже бував у церкві? — спитала місіс Бейлок.

— Я не розумію, яке це має значення…

— Кеті! — гукнув знизу Торн.

— Іду! — озвалася Кетрін і суворо поглянула на няньку.

Місіс Бейлок відповіла їй таким самим неприязним поглядом.

— Вибачайте, що висловлюю свою думку, але невже ви гадаєте, що чотирирічна дитина збагне оту маячню католицької церковної церемонії?

Кетрін аж дух забило з обурення.

— Я сама католичка, місіс Бейлок, і мій чоловік також!

— Ну що ж, комусь доводиться бути й католиками, — відрубала жінка.

Кетрін стояла, приголомшена таким зухвальством.

— Ну ось що, — нарешті мовила вона якомога спокійніше. — А вам доведеться якнайшвидше одягти мого сина і через п’ять хвилин вивести його надвір. А ні — то шукайте собі іншого місця.

— Можливо, так я й зроблю.

— Це ваша справа.

— Я подумаю.

— Сподіваюсь.

Запала напружена тиша, і Кетрін уже повернулася, збираючись піти.

— А щодо церкви… — мовила місіс Бейлок.

— Ну-ну?

— Ви пошкодуєте, що взяли його з собою.

Кетрін мовчки вийшла. Не минуло п’яти хвилин, як Деміен, чистенький і вичепурений, стояв біля машини.

Біля Шеппертона, де прокладали нове шосе, вони застрягли у скупченні машин, і від того напружений настрій ще дужче посилився.

— Щось сталося? — запитав Торн, позирнувши на дружину.

— Та нічого особливого.

— Ти начебто дуже сердита.

— Пусте.

— А все-таки?

— Та так…

— Ну-ну, розповідай.

— Місіс Бейлок… — зітхнула Кетрін.

— Що там з нею?

— Поговорили…

— Про що?

— Вона хотіла повести Деміена до парку.

— То що в цьому поганого?

— Замість церкви.

— Як на мене, то й я б не проти цього.

— Вона робила все, щоб він не поїхав з нами.

— Мабуть, їй без нього нудно.

— Я не певна, що це добре.

Торн здвигнув плечима й неуважливо втупив очі перед себе. Вони ледве посувалися серед тисняви та реву машин.

— А об’їхати ніяк не можна, Гортоне? — спитав Торн.

— Ні, сер, — відповів Гортон. — Але, якщо дозволите, я теж хотів би сказати дещо про місіс Бейлок.

Торн і Кетрін здивовано перезирнулись: шоферові слова видалися їм досить несподіваними.

— Кажіть, — дозволив Торн.

— От тільки при малому…

Кетрін поглянула на Деміена. Він грався шнурками нових черевичків і вочевидь не дослухався до розмови.

— Можете говорити, — сказала Кетрін.

— Мені здається, вона погано впливає на хлопчика, — почав Гортон. — Вона не шанує правил, заведених у домі.

— Яких правил? — спитав Торн.

— Не хотілося б говорити про дрібниці, сер.

— Кажіть, кажіть.

— Ну, приміром, у нас заведено, щоб усі слуги їли разом і по черзі мили посуд…

Торн позирнув на Кетрін. Нічого страшного, як видно, в тому не було.

— А вона ніколи не їсть з усіма, — провадив Гортон. — Певне, спускається до кухні, коли ми поїмо, й бере собі їжу окремо.

— Розумію, — вдавано поважно мовив Торн.

— А потім лишає свої тарілки немиті.

— Я думаю, можна сказати їй, щоб більше так не робила.

— Ще в нас заведено, — провадив Гортон, — щоб слуги не виходили надвір після того, як у домі погашено світло. А я не раз бачив, як вона серед ночі йшла до лісу. Причому нишком, скрадаючись, так, щоб ніхто й не почув.

Торни замислились, бо це їх таки здивувало.

— Справді дивно… — мовив Джеремі.

— І ще одна делікатна річ, ви вже мені пробачте, — сказав Гортон. — Але ми помітили, що вона не користується туалетним папером. Відтоді як вона тут оселилася, рулон у її туалеті так і лишився цілий…

На задньому сидінні Торни знову перезирнулися. Усе це ставало дедалі незрозумілішим.

— То я так собі міркую, — закінчив шофер, — що вона робить це в лісі. А таке аж ніяк не личить людині цивілізованій. Оце, з вашого дозволу, така моя думка.

Запала мовчанка. Торни сиділи вражені.

— А, ще одне, сер. Ще одна неприємна річ.

— Що там ще, Гортоне? — з острахом спитав Торн.

— Вона весь час замовляє телефонні розмови з Римом.

Сказавши це, Гортон угледів вільний проміжок, що утворився між машинами, і швидко виїхав із тисняви. Перед очима знову замигтів краєвид обабіч дороги. Кетрін і Торн тихо перемовлялися, зрідка позираючи одне на одного.

— Сьогодні вона поводилася просто зухвало, — сказала Кетрін.

— Ти хочеш її звільнити?

— Не знаю. А як ти думаєш?

Торн знизав плечима.

— Здається, Деміен звик до неї.

— Я знаю.

— На це теж треба зважати.

— Атож, — зітхнула Кетрін. — Звичайно.

— Але можеш звільнити її, коли хочеш.

Кетрін помовчала, дивлячись у вікно.

— Сподіваюся, вона піде сама.

Деміен сидів між ними, зосереджено розглядаючи щось у себе під ногами. Машина уже в’їжджала до міста.

Собор Усіх Святих був величезною спорудою, що поєднала в собі елементи архітектури різних століть, від сімнадцятого до двадцятого. Височенні двері завжди стояли розчинені, усередині ні вдень, ні вночі не вимикали освітлення. Цього дня сходи, що вели до дверей, були заслані, наче килимом, живими квітами, і обабіч них вишикувалися урочисто вбрані друзі наречених. Подивитися на церемонію зібралося безліч усілякого люду, серед нього чимало було зі значками комуністичної партії і транспарантами в руках. Як видно, вони втекли зі свого мітингу на Пікаділлі й приєдналися до цікавих. Присутність знатних осіб неначе зрівнювала людей усіх станів і політичних переконань. То там, то там збивалися нові гурти, що швидко розростались, і охорона насилу стримувала юрбу. Це забирало час, і машинам довелося розтягтися валкою і чекати своєї черги, щоб під’їхати до церкви й висадити пасажирів.

Лімузин Торнів, припізнившись, опинився далеко позаду решти машин. Тут охорони не було, і юрба оточила лімузин, безцеремонно заглядаючи всередину. Вони ледь-ледь посувалися вперед, а натовп навколо дедалі щільнішав, і Деміен, що перед тим був задрімав, прокинувся й злякано дивився на людей, які заглядали у вікна. Кетрін пригорнула хлопчика до себе й позирнула вперед. А людей усе прибувало, і вони вже почали штовхати машину. Потворна голова якогось гідроцефала наблизилась до бічного вікна, і він почав стукати в шибу, неначе просився всередину. Кетрін відчула млість і одвернулась, а почвара зареготала й почала вигукувати щось нерозбірливе.

— Боже мій, — сказала Кетрін, насилу здолавши нудоту, — що це тут діється?

— Черга на цілий квартал, — відповів Гортон.

— А об’їхати ніяк не можна? — спитала вона.

— Ні, машини стоять майже впритул і спереду, і ззаду.

Стукіт у шибу тривав, і Кетрін заплющила очі, намагаючись не чути того неприємного звуку, але він лише посилився, бо й інші, за прикладом почвари, взялися грюкати по всіх вікнах.

— Погляньте вперед, — мовив Гортон. — Комуністи…

— Невже ніяк не можна звідси вибратись? — з розпачем у голосі запитала Кетрін.

Деміен, здавалося, теж поділяв материну тривогу, і в очах у нього прозирав страх.

— Нічого поганого, все гаразд, — заспокоював малого Торн, помітивши його нервозність. — Ці люди тебе не скривдять, вони тільки хочуть подивитися, хто тут у машині.

Та очі хлопчика й далі злякано розширювались, але дивилися вони не на юрбу, а поверх неї — на шпилі собору, що здіймались уже зовсім недалеко.

— Не бійся, Деміене, — сказав Торн. — Ми їдемо подивитися на вінчання.

Одначе жах у хлопчикових очах наростав, обличчя його напружилось. Тим часом їхня машина неухильно наближалася до церкви.

— Деміене… — озвалась і Кетрін.

Торн поглянув на дружину. Вона не спускала очей з хлопчика. А в того обличчя ніби геть закам’яніло, він увесь зіщулився, хоч юрби навколо вже й не було і перед ними постав величний собор.

— Усе добре, Деміене, — лагідно, тихо промовила Кетрін. — Ті люди вже пішли…

Та погляд хлопчика був і далі прикутий до церкви, а в очах застиг жах.

— Що з ним таке? — різко запитав Торн.

— Не знаю.

— Що з тобою, Деміене?

— Він смертельно переляканий…

Кетрін простягла руку до малого, і він судомно вчепився в неї, зазираючи у вічі то матері, то батькові.

— Це ж звичайна собі церква, синочку, — здавлено промовила Кетрін.

Хлопчик рвучко одвернувся. Губи в нього пересохли, він явно почав упадати в істерику: дихання стало уривчастим, кров відлинула від обличчя.

— Боже мій! — вигукнула Кетрін.

— Йому недобре?

— Він весь похолов. Холодний як лід!

Лімузин загальмував напроти собору, дверці розчахнулись, і один з розпорядників простяг руки по Деміена. Хлопчика аж затіпало від жаху. Він учепився за сукню Кетрін і перелякано заверещав.

— Деміене! — закричала Кетрін. — Деміене!

Вона спробувала розтиснути хлопчикові пальці, але він одчайдушно тримався за сукню, і її зусилля були марні.

— Джеремі! — Кетрін уже ледве володіла собою.

— Деміене! — гримнув на хлопчика Торн.

— Він роздере мені сукню!

Торн нахилився до Деміена, і собі силкуючись вивільнити сукню, але той ще дужче вчепився в матір, дряпаючи їй обличчя, хапаючи за коси, відчайдушно намагаючися вдержатись.

— Поможіть же мені! О Боже!.. — зойкнула Кетрін.

— Деміене! — загорлав Торн, марно шарпаючи хлопчика, щоб відірвати його від матері. — Деміене! Пусти!

Деміен нажахано заверещав. Машину оточила юрба, з цікавістю спостерігаючи цю сутичку. Гортон, намагаючись і собі якось допомогти, перехилився з переднього сидіння й спробував виштовхнути хлопчика з машини. Але той зовсім знавіснів — він надсадно кричав, а його пальці з гострими нігтиками впиналися в обличчя та голову Кетрін. Він спромігся навіть видерти в неї чимале пасмо волосся.

— Заберіть його! — репетувала Кетрін. — Заберіть!

Охоплена панічним жахом, вона почала бити хлопчика, силкуючись вивернути його руку, що вчепилась їй в обличчя. Сильним ривком Торн одірвав од неї малого, схопив його обома руками й притиснув до себе.

— Їдьмо! — засапано гукнув він до Гортона. — Швидше їдьмо звідси!

Хлопчик і далі судомно шарпався в його руках. Гортон захряснув дверці, і машина рвонулася вперед.

— Боже мій!.. — схлипувала Кетрін, обхвативши руками голову. — Боже ж ти мій… Боже…

Лімузин віддалявся від собору, і судоми в хлопчика поступово вщухали, голова його знесилено відкинулась назад. Гортон виїхав на шосе, і за кілька хвилин у машині все стихло. Очі в Деміена палали, обличчя зрошував рясний піт. Торн усе ще не пускав його рук. Кетрін сиділа приголомшена, з розпатланим волоссям, одне око в неї було напівзаплющене. Їхали мовчки, ніхто не зважувався озватись.

Діставшись до Пірфорда, вони одвели Деміена в його кімнату й трохи посиділи біля нього. А він уперто дивився у вікно. Чоло в нього було не гаряче, і лікаря викликати не стали. Хлопчик явно уникав погляду батьків, так наче й сам злякався того, що накоїв.

— Я подбаю про нього, — спокійно сказала місіс Бейлок, увійшовши до кімнати.

Деміен озирнувся і, побачивши її, начебто одразу заспокоївся.

— Він дуже перелякався, — сказала Кетрін няньці.

— Він не любить церкви, — відказала місіс Бейлок. — Він хотів замість того піти до парку.

— Хлопчик наче знавіснів, — мовив Торн.

— То він просто розсердився, — відрубала місіс Бейлок.

Вона підійшла до вікна й узяла Деміена на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, мов до рідної матері. Торни мовчки спостерігали цю сцену. А тоді повільно вийшли з кімнати.

— Щось тут нечисто, — сказав увечері Гортон своїй дружині.

Перед тим вона мовчки вислухала його розповідь про денну пригоду.

— Щось воно не те з цією місіс Бейлок, — провадив він, — щось не те з цим хлопчиком, та й у всьому домі щось негаразд.

— Ти надто близько береш усе до серця, — сказала місіс Гортон.

— Коли б ти все те бачила, то зрозуміла б мене.

— Звичайний собі дитячий спалах.

— Звірячий спалах.

— Хлопчик дуже гарячий, ото й тільки.

— З якої б це речі?

Жінка похитала головою і нічого не відповіла; потім дістала з холодильника городину й заходилася дрібно кришити її на дошці.

— Ти заглядала коли-небудь йому в очі? — спитав Гортон. — То так, наче на звіра дивишся. Ці очі пильнують за тобою, вичікують. Здається, вони знають щось таке, чого не знаєш ти. В них світиться спомин про місця, де ми ніколи не бували.

— Знов ти зі своїми забобонами… — пробурмотіла жінка, й далі готуючи салат.

— Ось постривай, і сама побачиш, — переконував її Гортон. — Тут діється щось лихе.

— Скрізь діється щось лихе.

— Не до душі мені все це, — похмуро сказав чоловік. — Гадаю, нам краще б звідси виїхати.

Тим часом Торни сиділи на терасі. Було вже пізно. Деміен спав. У будинку було тихо, ніде не світилося. Із стереодинаміків линула спокійна класична музика. Джеремі й Кетрін сиділи мовчки й дивилися в темряву. Обличчя в Кетрін було припухле, на ньому виднілися садна та подряпини, і вона раз у раз прикладала до них серветку, змочуючи її теплою водою з глечика, що стояв поруч. За цілий вечір вони не озвались одне до одного ані словом, просто мовчки сиділи поряд. Страх, що виник між ними, був знайомий і багатьом іншим батькам і матерям: вони вперше відчули, що з їхньою дитиною щось негаразд. Страх цей зродився в мовчанці, і поки що про нього ніхто не говорив.

Кетрін торкнулася рукою глечика і, відчувши, що вода вже вихолола, викрутила серветку й відклала її набік. Торн спостерігав за нею, аж поки вона зустрілася з ним поглядом.

— Ти певна, що не треба викликати лікаря? — тихо спитав Торн.

Кетрін похитала головою.

— Кілька подряпин, ото й тільки.

— Я мав на увазі… для Деміена, — сказав Торн..

Вона безпорадно знизала плечима.

— А що ми йому скажемо? — спитала пошепки.

— Ми й не повинні нічого казати. Нехай просто… обстежить його.

— Його обстежували місяць тому. І нічого не виявили. Він не хворів ще жодного разу в своєму житті.

Торн кивнув головою і замислився.

— Кажеш, жодного разу не хворів? — перепитав він з цікавістю.

— Ні.

— Дивно, правда ж?

— Хіба?

— Так мені здається.

Чоловіків тон здивував Кетрін, і вона повернулася, щоб поглянути йому в очі. Дивилась і чекала, що він скаже далі.

— Я хочу сказати… не було ні вітрянки, ні кору… ні свинки… Ні навіть нежиті чи кашлю… чи застуди…

— То й що? — спитала Кетрін, так наче не бачила нічого дивного в такому аж неправдоподібному здоров’ї хлопчика.

— Просто… мені здається це незвичайним.

— А от мені не здається.

— А мені здається.

— Він має здорових батьків.

Торн замовк, відчуваючи, як стискається його серця. Таємниця, схована десь у глибині душі, зачаїлася в ньому. Вона не полишала Джеремі всі ці роки, але здебільшого він знаходив виправдання для себе; хай він і винен був у брехні, одначе щастя, яке ця брехня спородила, давало йому розраду. Поки все йшло гаразд, було зовсім неважко тримати свою майже приспану таємницю в собі. Але тепер Джеремі відчував, як вона починає розпирати йому груди, ладна ось-ось вихопитися назовні.

— Коли б у твоєму чи моєму роді, — провадила Кетрін, — були випадки… ну, якихось там психозів чи душевного розладу… то, слово честі, мене б занепокоїло те, що сталося сьогодні…

Торн поглянув на неї і відвів очі.

— Але я про це думала, — сказала вона, — і знаю, що з цього погляду все гаразд. Деміен — здоровенький, міцний хлопчик. Він має кілька поколінь здорових предків і з того й з того боку.

Торнові було несила дивитися на дружину, і він лише кивнув головою.

— Він перелякався, ото й тільки. Це просто… прикрий епізод. З кожною дитиною таке може статися.

Торн знову кивнув і стомлено провів рукою по чолу. Серцем йому хотілося розповісти про все дружині, вихлюпнути таємницю назовні. Та було вже надто пізно. Брехня затяглася. Кетрін зненавидить його за це. А може, зненавидить і дитину. Атож, надто пізно. Вона не повинна дізнатися про таємницю народження Деміена…

— Я оце думала про місіс Бейлок, — сказала Кетрін.

— Що саме?

— Мабуть, нам треба залишити її.

— Сьогодні вона мені сподобалась, — тихо мовив Торн.

— Деміен так збудився. Можливо, він чув, як ми говорили про неї в машині.

— Може бути, — сказав Торн.

Це вже прояснювало дещо. Може, й справді то їхня розмова викликала такий страх у хлопчика. Вони ж бо гадали, що він нічого не чує, а він тим часом усе те всотував. І саме загроза втратити няньку сповнила його нестямним жахом.

— Атож, може бути, — повторив Торн, і в голосі його забриніла надія.

— Я хочу дати місіс Бейлок додаткові доручення, — сказала Кетрін, — щоб вона якийсь час була поза домом. Може, посилатиму її вдень за покупками, а сама більше часу приділятиму Деміенові.

— А хто робив це досі?.. Їздив за покупками?

— Місіс Гортон.

— Вона не буде проти?

— Не знаю. Але я хочу проводити більше часу з Деміеном.

— Ну що ж, по-моєму, це буде розумно.

Вони знову замовкли, і Кетрін відвела очі.

— Атож, це буде розумно, — повторив Торн. — Дуже розумно.

На якусь мить йому здалося, що все владнається. А потім він раптом побачив, що Кетрін плаче. Серце в нього знову стислося. Дивлячись на дружину, він шукав потрібних слів, щоб утішити її.

— Ти маєш рацію, Кеті, — пошепки мовив він. — Просто Деміен почув, що ми хочемо звільнити його няню. Оце і все. Це ж так зрозуміло.

— Я молю Бога, щоб це було так, — відказала Кетрін голосом, що тремтів від сліз.

— Ну звісно ж, — заспокоїв її Торн. — Саме так усе й було.

Кетрін кивнула головою, втерла сльози і, підвівшись, поглянула на темний будинок.

— Що ж, — сказала вона, — найкраще, що можна зробити з поганим днем, це покінчити з ним. Я іду спати.

— А я ще трохи посиджу тут, тоді прийду.

Звуки дружининої ходи завмерли, і Джеремі лишився наодинці зі своїми думками.

Він дивився на ліс, але перед очима в нього поставала зовсім інша картина: він, Джеремі Торн, стоїть у коридорі римської лікарні перед скляною переділкою і дає згоду на всиновлення чужої дитини. Ну чому він не розпитавсь про Деміенову матір? Хто вона була? Звідки родом? Хто був батько дитини і чому він не прийшов до лікарні? За збіглі відтоді роки Торн не раз обмірковував деякі свої припущення, і вони трохи заспокоювали його. Можливо, справжня мати хлопчика була селянського роду, дівчина проста, але побожна, отож і прийшла родити до католицької лікарні. Одначе та лікарня була доволі дорога, так що вона навряд чи потрапила б туди без якихось зв’язків. А може, вона була сирота — тим-то й не лишилося жодних родичів — і привела позашлюбну дитину, тоді й відсутність батька ставала зрозумілою. Про що ж іще мав би дізнатися Торн? Що ще могло важити? Хлопчик був жвавий, гарненький і, як сказали Торнові в лікарні, цілком здоровий…

Торн не звик піддавати сумніву свої вчинки й дорікати собі за щось, і його свідомість уперто стояла на тому, що він учинив слушно. Щоправда, тоді він був приголомшений горем, надміру вразливий і міг легко піддатися навіянню. То невже він і справді схибив? Чи не слід було довідатися більше?..

Відповіді на ці свої запитання Торн так і не дістав.

Усю правду знала лише маленька купка людей, та й ті тепер були розкидані по всій земній кулі. Сестра Тереза, отець Спіллето, отець Тассоне. Тільки вони знали. Тільки на їхньому сумлінні лежала ця страшна таємниця. Тієї давньої темної ночі, серед лиховісної, напруженої тиші вони робили своє діло, чимало пишаючись тим, що на нього обрано саме їх. За всю історію людства було лише дві спроби звершити таке, але вони не сумнівалися, що цього разу їх чекає успіх. Усе було в їхніх руках, їх було всього троє, справа посувалася гладесенько, і жодна жива душа й гадки не мала, що там діється. Коли з’явився на світ Деміен, сестра Тереза підготувала його: видалила депілятором шерсть на руках та лобі, припудрила тільце, — щоб до приїзду Торна немовля мало якомога привабливіший вигляд. Волоссячко на голові в новонародженого було, як вони й чекали, аж надто густе й шорстке, тому сестра Тереза розпушила його з допомогою фена, не забувши пересвідчитися, чи є на тім’ячку сподівана родимка. Торн ніколи не повинен був дізнатися ні про сестру Терезу, ні про отця Тассоне — ще одного, менш значного співучасника, який тим часом у підвалі лікарні вкладав у мішки два тіла, щоб таємно вивезти їх. Одне було мертва дитина Торна, що, народившись, не встигла й закричати; друге — мати новонародженого, що лишився жити. На безлюдному лікарняному подвір’ї стояла крита машина, яка мала відвезти трупи до Черветері, де в глушині кладовища Сант-Анджело вже чекали гробарі.

Увесь цей план замислила й розробила секта сатаністів, і головною дійовою особою був Спіллето; він же таки з надзвичайною обачністю і вибирав собі співучасників. Щодо сестри Терези він не мав ніяких сумнівів, а от отець Тассоне трохи непокоїв Спіллето, а надто в останні дні. Він був чоловік вірний, але віра його ґрунтувалася на страхові. І у вирішальні хвилини він начебто завагався, що змусило Спіллето замислитись. Тассоне був доволі енергійний, хоча енергія його відбивалася на ньому самому, і він робив усе на грані розпачу. Здавалося, він забув про величезну важливість їхньої місії, а натомість цілковито віддався своїй особистій ролі. Таке самозаглиблення спричинювало надмірну збудливість, і Спіллето вже думав був про те, щоб вивести Тассоне з гри. Адже якщо один з них не встоїть, це вдарить по всіх трьох. А головне — ще на тисячу літ відстрочить здійснення великого задуму.

Та зрештою Тассоне цілком виправдав себе, віддано й старанно виконавши все, що йому належало, і навіть не розгубився, коли сталася несподіванка, якої ніхто не міг передбачити. Уже коли мішки вантажили в машину, виявилося, що дитинча ще живе — воно почало попискувати. Тассоне швидко забрав мішка, повернувся з ним до лікарняного підвалу й подбав про те, щоб немовля більш ніколи не видало й звуку. Те, що він учинив, тяжко вразило його. Але небезпеку було відвернено, а все інше вже не так важило.

Тієї ночі в лікарні усе йшло своїм звичаєм; лікарі та медичні сестри виконували свої повсякденні обов’язки, не маючи й найменшої підозри про те, що сталося під одним дахом з ними. Усе було зроблено з граничною обачністю, і ніхто, а надто сам Торн, не зміг би ні до чого докопатися.

Торн сидів на терасі, втупивши погляд у темряву. Аж раптом він усвідомив, що Пірфордський ліс більш не викликає в нього лиховісних передчуттів. Йому вже не здавалося, ніби хтось стежить за ним із хащі. Тепер ліс мав цілком мирний вигляд, а цвіркуни та жаби сповнювали околицю звичним гомоном. Той гомін заспокоював нерви й давав узнаки, що життя скрізь іде своїм природним звичаєм. Торн перевів погляд на будинок, на вікно Деміенової кімнати. Там тьмяно світив нічник, і Джеремі уявив собі обличчя сонного хлопчика. Тепер, коли цей страшний день лишився позаду, йому захотілось подивитися на Деміена. Отож він підвівся й пішов у принишклий будинок.

У вестибюлі стояла непроглядна темрява, а тиша аж дзвеніла у вухах. Торн навпомацки добувся до сходів і піднявсь нагору. Там він марно спробував знайти вимикач і зрештою рушив далі потемки. Він подумав, що ще ніколи не бачив у домі такої темряви, а тоді збагнув, як багато часу провів на терасі, занурений у свої роздуми. Все навколо дихало соннотою, і Джеремі поволі скрадався попід стіною. Нарешті він намацав вимикача й повернув його, але світло чомусь не засвітилося. Джеремі пройшов потемки ще далі й повернув за ріг коридора. Попереду були двері Деміенової кімнати, і з-під них ледь жеврів жовтавий відсвіт нічника. Та раптом Торн прикипів до місця, зачувши якийсь дивний звук. Той звук скидався на рокіт чи глухе гуркотіння і одразу ж завмер, перше ніж устиг збагнути, що воно таке. Довкола знову запала цілковита тиша. Він хотів був ступити вперед, але звук почувся знову, цього разу гучніше, і серце Торнове мало не вихопилось із грудей. Він поглянув униз і побачив у темряві чиїсь жовті очі. Йому забило подих, і він, мов скам’янівши, притисся до стіни. А рикання стало ще гучніше, і з пітьми виринув величезний собака й метнувся до дверей хлопчикової кімнати з видимим наміром захищати їх. Очі його, втупившись у Торна, хижо зблискували, злісне гарчання не вгавало.

— Ну… ну… — здавлено промовив Торн.

Від звуку його голосу звір увесь підібгався, наготувавшись до стрибка.

— Ану цить! — звеліла місіс Бейлок, виходячи зі своєї кімнати. — Це господар.

Собака враз угамувався, і атмосфера розрядилась. Місіс Бейлок сягнула рукою до вимикача, і в коридорі спалахнуло світло. Торн стояв затамувавши віддих і не зводив очей із собаки.

— Що… це… таке? — видушив він із себе.

— Де, сер? — спитала місіс Бейлок так, наче нічого й не сталося.

— Оцей собака…

— По-моєму, це вівчарка. Гарний, правда ж? Ми знайшли його в лісі.

Собака, несподівано посумирнівши, влігся біля її ніг.

— Хто дозволив?..

— Я подумала, що в домі не завадить сторожовий собака, та й хлопчик уже полюбив його.

Торн так і стояв, притисшись до стіни, і його ще й досі тіпало, отож місіс Бейлок не стримала своєї цікавості й запитала:

— Він налякав вас, так?

— Так.

— Ось бачите, який добрий собака. Я хочу сказати — як сторож. Запевняю вас, ви ще подякуєте мені за нього, коли поїдете.

— Куди я поїду? — спитав Торн.

— Хіба ви не збираєтеся до Саудівської Аравії?

— Звідки це вам відомо?

Жінка знизала плечима.

— Я не знала, що це така таємниця.

— Я ні з ким не ділився своїми планами.

— Місіс Гортон мені сказала.

Торн кивнув головою і знову поглянув на собаку.

— Він нікого не турбуватиме, — запевнила його місіс Бейлок. — А годуватимемо його недоїдками.

— Я не хочу, щоб він лишався в домі, — відрубав Торн.

Місіс Бейлок здивовано поглянула на нього.

— Ви не любите собак?

— Коли я захочу завести собаку, я сам його виберу.

— Але Деміенові він так подобається, сер. Йому потрібен саме цей собака.

— Я сам вирішу, який собака йому потрібен.

— Діти вважають тварин своїми заступниками, сер. Ніщо інше їх не цікавить… — Жінка подивилася на нього так, наче збиралася додати ще щось дуже важливе.

— Ви… хочете щось сказати?

— Я не наважуюся, сер…

Одначе її поважний вигляд занепокоїв Торна.

— Місіс Бейлок, якщо ви маєте щось мені сказати, я вас слухаю.

— Та ні, сер. У вас стільки своїх справ…

— Я сказав, що слухаю вас.

— Мені здається, сер… що хлопчик почуває себе самотнім.

— З чого б то йому почувати себе самотнім?

— Його мати… не дуже прихильна до нього.

Почувши таке, Торн аж стенувся.

— Ось бачите, — мовила жінка. — Таки даремно я вам сказала…

— Не дуже прихильно?

— Мені здається, вона не любить хлопчика. І він це відчуває.

Торн промовчав. Просто не знав, що сказати.

— У мене часом буває таке враження, ніби Деміен не має нікого, крім мене, — додала місіс Бейлок.

— Я думаю, ви помиляєтесь.

— А тепер він має ще собаку. Собака йому подобається. Тож хай лишиться в домі задля дитини.

Торн поглянув униз на величезного звіра й похитав головою.

— Мені цей собака не подобається. Завтра ж заберіть його звідси.

— Забрати? Куди? — вражено запитала жінка.

— Я знаю… Віддайте гицелям.

— Та вони ж їх убивають!

— Тоді просто виженіть геть. Але щоб завтра його тут не було.

Обличчя місіс Бейлок немов скам’яніло. Торн повернувся й пішов.

Жінка й собака дивились йому вслід, і в очах їхніх палала ненависть.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Решту ночі Торн провів без сну. Він сидів на балконі спальні й одну за одною курив сигарети, хоча від смаку тютюну його вже аж нудило. З кімнати вряди-годи долинав стогін дружини, і він почав гадати, з яким це демоном бореться Кетрін уві сні. Чи то повернувся її давній демон депресії і знову переслідує її? Чи, може, не дають спокою кошмари минулого дня?..

Щоб відволіктися від наболілого, Торн полинув думкою в загальніші матерії і невдовзі цілковито занурився в царини фантазії, забувши про нагальні клопоти й тривоги. Він почав розмірковувати про природу сновидіння, про можливість для людини бачити чужі сни. Адже діяльність мозку в основі своїй пов’язана з електрикою, так само як і імпульси, що створюють зображення на телевізійному екрані. То, певне, можна б якось розвинути цю систему й далі. Скажімо, гак, щоб сновидіння записувати на відеокасету й потім переглядати їх детальніше. Він-бо й сам не раз відчував уранці неприємний осад, так наче йому наснилося щось погане, але що саме — годі пригадати. Видиво звітрювалося з пам’яті, залишаючи по собі тільки важке лиховісне передчуття. А можна б використовувати зафіксовані сновидіння й з лікувальною метою, та й просто задля розваги — і яка б то могла бути знаменита розвага! Та водночас і яка небезпечна!.. Сни великих людей годилося б зберігати в архівах, щоб їх мали змогу побачити наступні покоління. Цікаво ж бо, що снилося, приміром, Наполеонові. Або Гітлерові. Або ж Лі Гарві Освальдові. Може, і вбивство Кеннеді пощастило б відвернути, коли б хто-небудь побачив Освальдові сни. Напевне ж можна винайти якийсь спосіб…

У таких-от роздумах і минула в Торна ціла ніч.

Коли прокинулась Кетрін, її пошкоджене око ще дужче запухло й зовсім заплющилось. Збираючись до посольства, Торн настійно порадив їй усе ж таки вдатися до лікаря. Більше вони ні про що не розмовляли. Кетрін мовчала, а Торна вже цілком поглинули проблеми нового дня. Він був уже майже готовий до скорої поїздки в Саудівську Аравію, одначе тепер його гнітило невиразне передчуття, що їхати нікуди не слід. Він просто боявся. Боявся за Кетрін, за Деміена, за самого себе, боявся — і не міг збагнути чому. Навколо вчувалося якесь напруження, здавалося, ніби все їхнє життя в смертельній небезпеці. Раніше Торн ніколи не замислювався про смерть, вона була для нього чимось далеким і непевним. Але тепер саме це не йшло йому з думки. Те, що над його життям нависла якась страшна загроза.

У лімузині дорогою до посольства він нашвидкуруч заповнив бланки страхувальних полісів і накидав деякі настанови на випадок своєї смерті. Робив це механічно, не замислюючись над тим, що переймається такими справами уперше в житті. І вже аж тоді, як закінчив писати, раптом відчув свідомий страх. Увесь заціпенівши, він у похмурій мовчанці просидів решту дороги до посольства. Оте лихе передчуття й далі не полишало його.

Машина зупинилась, і Торн вийшов на тротуар перед посольством. У ту ж мить він побачив, як до нього метнулося двоє чоловіків. Один клацнув фотоапаратом, а другий заходився сипати запитаннями. Торн рушив був до входу, але ті двоє заступили йому дорогу.

— Містере Торн, ви вже читали сьогодні «Ріпорт»?

— Ні, не читав…

— Там є стаття про вашу няню, про ту, котра стрибнула…

— Я не бачив.

— Там говориться, що вона залишила записку…

— Маячня.

— Погляньте сюди, будь ласка! — Це вже сказав Дженнінгс, швидко переміщуючись і клацаючи затвором.

— Дозвольте мені пройти, — попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став у нього на дорозі.

— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий репортер.

— Звісно, що ні.

— Після розтину в крові виявили якісь ліки…

— То був протиалергійний засіб, — процідив Торн крізь зціплені зуби. — Вона слабувала на алергію…

— Там говориться про надмірну дозу…

— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.

— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.

— Даруйте, це наша робота, сер.

Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили йому дорогу.

— То вона приймала наркотики, містере Торн?

— Я ж вам сказав, що ні.

— А там пишуть…

— Мені нема діла до того, що там пишуть!

— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!

Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед, зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом гніву.

— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.

Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.

— Перепрошую, — скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. — Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.

Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши плечима, поглянув у вічі Торнові.

— Усе гаразд, пане посол, — сказав він. — Будемо вважати, що ви… мій боржник.

Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства. У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно, і він побачив тільки наслідки зіткнення.

— Він розбив мені камеру, — сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш посол розбив мені камеру…

Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен у свій бік.

У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними, а всю свою працю — марною.

— Ви не можете її скасувати, — переконував його один з помічників. — Після всієї нашої роботи просто не маєте права отак просто взяти та й…

— Поїздка не скасовується, — заперечив Торн. — Вона тільки відкладається.

— Вони сприймуть це як образу.

— Хай сприймають.

— Але чому?..

— Не можу я зараз їхати, — сказав Торн. — Не час.

— Ви розумієте, яка ставка в цій грі? — спитав інший помічник.

— Дипломатія, — відповів Торн.

— Багато більше.

— Вони мають нафту, вони мають силу, — сказав Торн. — І ніщо цього не змінить.

— Ось саме тому…

— Я пошлю когось іншого.

— Президент хотів, щоб поїхали ви.

— Я побалакаю з ним і все поясню.

— Боже мій, Джері! Ми ж так ретельно все розпланували!

— То переплануєте! — гарикнув Торн.

Цей раптовий спалах гніву змусив усіх замовкнути. Задзвонив селектор, і Торн увімкнув прийом.

— Я слухаю.

— Вас хоче бачити отець Тассоне, — почувся голос секретарки.

— Хто?

— Отець Тассоне з Рима. Він каже, що має до вас невідкладну особисту справу.

— Я ніколи про нього не чув.

— Він каже, що забере у вас усього хвилину, — провадила секретарка. — Ідеться про якусь лікарню.

— Мабуть, збирає пожертви, — тихо зауважив один з Торнових помічників.

— Або проситиме дарунків, — докинув ще один.

— Ну гаразд, — зітхнув Торн. — Пустіть його.

— Не думав, що вас так легко розчулити, — мовив перший помічник.

— Та знаєте, громадська думка… — промимрив Торн.

— Не поспішайте з остаточним рішенням щодо Саудівської Аравії. Гаразд? Ви сьогодні не в гуморі. Переждімо трохи.

— Усе вже вирішено, — стомлено мовив Торн. — Або їде хтось інший, або відкладаємо поїздку.

— Відкладаємо на який час?

— На потім, — відказав Тарн. — На тоді, коли я зможу поїхати.

Двері відчинились, і в їх широкому отворі з’явилася невеличка постать. То був священик. Його недбалий одяг і збуджений вигляд свідчили, що справа у нього аж ніяк не звичайна. Торнові помічники насторожено перезирнулися, не певні, чи слід їм залишити кабінет.

— Можу я вас попросити… — промовив священик з сильним італійським акцентом, — поговорити сам на сам?

— Це стосовно лікарні? — спитав Торн.

— Si[25].

Торн кивнув головою помічникам, і ті знехотя рушили з кабінету. Коли вони вийшли, священик зачинив за ними двері. Потім обернувся, і обличчя його викривив біль.

— Слухаю вас, — співчутливо мовив Торн.

— У нас обмаль часу…

— Що?

— Ви повинні мене вислухати. — Священик так і стояв біля порога, прихилившись спиною до дверей.

— То що ви хочете мені сказати? — запитав Торн.

— Ви мусите повірити в Христа, Спасителя нашого. Повірити тепер-таки, від цієї хвилини…

На хвилю запала мовчанка. Торн не знав, що й сказати.

— Я прошу вас, синьйоре…

— Даруйте мені, — перебив його Торн. — Якщо я правильно зрозумів, ви маєте до мене невідкладну особисту справу?

— Ви мусите повірити, — провадив священик. — Причастіться крові Христової та його тіла, бо тільки тоді, як він буде всередині вас, ви зможете здолати сатанинське поріддя.

Атмосфера в кабінеті ставала щомить напруженіша. Торн простяг руку до селектора.

— Воно уже вчинило одне вбивство, — пошепки промовив священик, — і вбиватиме аж доти, доки заволодіє всією вашою маєтністю…

— Якби ви зволили зачекати трохи в приймальні…

Священик почав підступати до Торна, і в голосі його бриніло дедалі більше збудження.

— Тільки з Христовою допомогою ви зможете боротися з ним! — суворо промовив він. — Повірте в Христа! Причастіться його крові!

Торн намацав кнопку селектора й натиснув її.

— Я замкнув двері, містере Торн, — сказав священик.

Наляканий його тоном, Торн увесь напружився.

— Слухаю, сер, — почувся з селектора голос секретарки.

— Пришліть охорону, — сказав Торн.

— Що сталося, сер?

— Благаю вас, синьйоре! — вигукнув священик. — Вислухайте те, що я маю вам сказати!

— Сер?.. — знов долинуло із селектора.

— Містере Торн, — сказав священик, — я був у лікарні тієї ночі, коли народився ваш син…

Торн ураз застиг, несамохіть прикипівши очима до нього.

— Я… приймав… пологи, — затинаючись, промовив священик. — Був… свідком… Його народження…

У селекторі знов озвався голос секретарки, цього разу явно стривожений.

— Містере Торн! — мовила вона. — Пробачте, я вас не розчула як слід.

— Та ні, нічого, — відповів Торн. — Просто… будьте на місці.

Він одпустив кнопку, не спускаючи враженого погляду зі священика.

— Я благаю вас… — не вгавав отець Тассоне, ледве стримуючи сльози.

— Чого ви хочете?

— Врятувати вас, містере Торн. Аби Христос простив мені.

— Що ви знаєте про мого сина?

— Все.

— Що саме ви знаєте? — суворо перепитав Торн.

Священик затремтів, голос його зривався від хвилювання.

— Я бачив його матір, — відповів він.

— Ви бачили мою дружину?

— Його матір, містере Торн!

Торнове обличчя немов скам’яніло.

— Це шантаж? — тихо спитав він.

— Ні, сер.

— Тоді чого ви хочете?

— Розповісти вам, сер…

— Що розповісти?

— Його мати, сер…

— Ну-ну, то що там з його матір’ю?

— Його мати, сер… була самиця шакала! — Священик аж застогнав. — Він народився від шакала. Я бачив це на власні очі!

Нараз двері затріщали й розчахнулися. До кабінету вбіг солдат морської піхоти, за ним — Торнові помічники та секретарка. Торн сидів мов закляклий, з мертвотно блідим обличчям. З очей священика котилися сльози.

— Тут щось сталося, сер? — запитав солдат.

— У вас був якийсь дивний голос, — пояснила секретарка. — І двері виявилися замкнені.

— Виведіть звідси цього чоловіка, — сказав Торн. — А якщо він ще колись з’явиться… заарештуйте.

Ніхто не ворухнувся. Солдат не знав, як йому підступитися до священика. Та отець Тассоне сам повернувся й повільно рушив до дверей. Уже від порога він озирнувся на Торна.

— Повірте в Христа, — сумно мовив він майже пошепки. — День у день причащайтеся крові Христової… — І вийшов за двері.

Солдат вийшов услід за ним. Решта розгублено стояли на місці.

— Чого він приходив? — спитав один з помічників.

— Не знаю, — тихо відповів Торн, дивлячись услід священикові. — Він несповна розуму…

На вулиці біля посольства Габер Дженнінгс, зіпершись на свою машину й відклавши набік розбитий фотоапарат, перевіряв запасну камеру. Він побачив, як солдат виводить із посольства невеличкого священика, і швидко зробив два знімки. Священик понуро поплентав геть. Солдат помітив Дженнінгса й, невдоволено дивлячись на нього, підійшов ближче.

— Вам сьогодні ще не досить клопоту з цим ділом? — запитав він, показуючи на фотоапарат.

— Клопоту? — всміхнувся Дженнінгс. — Його ніколи не буває досить.

І, поки солдат дивився, двічі клацнув і його. Потім переставив покажчик відстані й, зловивши у видошукач невеличкого священика, зробив ще один знімок, перше ніж той зник з очей…

Пізно ввечері Дженнінгс сидів у своїй темній комірчині й роздивлявся фотографії. В очах його відбивалися то цікавість, то душевне сум’яття. Щоб перевірити справність запасної камери, він зробив тридцять шість знімків, і три з них вийшли браковані. Це був той самий гандж, що й кілька місяців тому, коли він знімав няньку на дні народження в маєтку Торнів. Тепер щось подібне виявилося на фотографіях зі священиком. І знов складалося враження, що на плівці була пошкоджена емульсія, але тепер уже не на одному тільки знімку — брак повторювався на двох негативах підряд, потім ішли два чисті кадри, а на третьому — знов такий самий брак. Найдивовижніше ж було те, що ґандж нібито переслідував певну людину: ота незрозуміла туманна пляма щоразу опинялася над головою невеличкого священика.

Дженнінгс виловив із фіксажу п’ять мокрих відбитків і заходивсь роздивлятися їх зблизька. Два знімки священика, супроводжуваного солдатом, два знімки самого солдата великим планом і ще один — священика, що вже віддалявся. На останньому знімку пляма була менша, відповідно до того, як зменшилась і сама священикова постать. Як і на давнішому знімку Деміенової няньки, пляма скидалася на таку собі світну хмаринку, але мала іншу форму й стриміла прямовисно просто в священика над головою. Хмаринка коло няньчиної голови здавалася нерухомою, застиглою — а ця неначе падала вниз і нагадувала примарний спис, що ось-ось приштрикне священика до землі.

Дженнінгс запалив сигарету з «травичкою» і поринув у роздуми. Колись він читав, що емульсія фотоплівки дуже чутлива до інтенсивного тепла — так само як і до світла. То була стаття в одному з фотографічних журналів, і в ній розповідалося про загадкові яви, зняті на плівку в знаменитих лондонських будинках, де, за переказами, живуть привиди. Автор статті, відомий фахівець у галузі фотографії, розглядаючи питання про реакцію нітратів на зміну зовнішньої температури, відзначав, що лабораторні досліди довели вплив певної температури на фотоемульсію, подібний до впливу світла. Оскільки тепло — це енергія, і навпаки, то якщо привиди є не чим іншим, як рештками енергії людського тіла, значить, за сприятливих умов їх можна зафіксувати на фотоплівці. Але в статті йшлося про енергію, незалежну від людини. А яке значення енергії людського тіла? Чи проявляється вона сама собою, чи має якесь певне джерело? Чи залежить від зовнішніх чинників, чи, може, зумовлюється лише почуттями, що нуртують усередині людини?..

Відомо ж бо, що збудження і хвилювання супроводиться виділенням певної енергії — на цьому ґрунтується принцип дії детектора брехні. За своєю природою ця енергія електрична. Але ж електрика — це також тепло. То, може, тепло, що утворюється при надмірному хвилюванні, якось вихоплюється з людського тіла, і його можна зняти на плівку разом з людиною, що перебуває в стані сильного нервового стресу?..

Усі ці міркування надихнули Дженнінгса, і він заходився гортати довідники, відшукуючи найчутливіший у світі зразок фотоплівки — це був номер ЗХ-600. Цю плівку почали випускати не так давно, і чутливість її була така висока, що давала змогу знімати об’єкти, освітлені вогником свічки. Напевне, вона мала бути так само чутлива й до тепла.

Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла, пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони зв’язку не мали.

Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху. Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері й пильно дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і священиком виявлялося щось геть незбагненне!..

Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на Торна.

Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках, і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому, а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко занепокоєний їхньою долею.

— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих і молодих, на багатих і бідних… Але головне розмежування — на тих, що мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово «демократія» обертається брехнею!..

Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей повірити.

Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі, йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіяння священика — той вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь: а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що обрав собі за об’єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом. А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам’яті. Хоч яке воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик — потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва майбутні вбивці, намагалися зав’язати особисте знайомство зі своїми жертвами майже так само, як зробив цей Тассоне. Але зрештою Торн відкинув і це припущення. Хіба міг би він отак виходити на люди, якби весь час думав, що десь у натовпі на нього може чатувати смерть? І все ж таки священик ні вдень, ні вночі не йшов йому з думки, і Торн зрозумів, що й він переслідує священика так само, як той переслідує його. Тільки Тассоне був хижак, а він — жертва. Він почував себе польовою мишею, яка повсякчас боїться яструба, що кружляє над нею високо в небі.

Тим часом у Пірфорді усе було на погляд спокійне. Та за цим позірним спокоєм ховалися негаразди. Торн і Кетрін бачилися дуже мало, бо останнім часом він був зайнятий і вечорами на своїх виступах. А коли зустрічалися, то говорили переважно про дрібниці, уникаючи тем, які могли б засмутити обох. Тепер Кетрін приділяла більше часу Деміенові. Але це тільки поглиблювало їх відчуженість, бо з нею хлопчик ставав мовчазний, замикався в собі і довгими годинами похмуро чекав, коли повернеться місіс Бейлок.

З нянькою Деміен грався й сміявся, а Кетрін незмінно викликала в нього отаке похмуре заціпеніння. До чого тільки вона не вдавалася, шукаючи якогось способу здолати його відчуженість. Купувала дитячі книжки та альбоми для розфарбовування, всілякі конструктори та механічні іграшки — та все те залишало його байдужим. Щоправда, одного разу хлопчик начебто виявив інтерес до альбому з малюнками звірів, і ото тоді вона вирішила повезти його до зоопарку.

Збираючись у цю поїздку, Кетрін раптом подумала про те, як різниться їхнє життя від життя звичайних людей. Її синові минав уже п’ятий рік, а він ще жодного разу не був у зоопарку. Сім’я посла жила немовби в замкненому просторі, де все було до їхніх послуг, і тому вони рідко шукали розваг поза домом. Може, саме оцей брак виправ та нових вражень і позбавив Деміена здатності радіти й веселитися. Одначе сьогодні очі в нього були веселі, і, коли він сів у машину поруч неї, Кетрін відчула, що нарешті зробила правильний вибір. Хлопчик навіть сам заговорив до неї: він намагався вимовити слово «гіпопотам» і, здолавши його, аж засміявся з радості. Та й цього дріб’язку було досить, щоб Кетрін відчула себе щасливою. Сміх власної дитини вмить повернув їй уже призабутий добрий гумор. Дорогою до міста вона без угаву говорила, і Деміен уважно слухав її. Мовляв, тигри схожі на великих котів, горили — ті самі мавпочки, тільки більші, білки — однаково що миші, а коні — перерослі віслючки… Хлопчик був у захваті, хотів усе те запам’ятати, і Кетрін придумала щось ніби віршика: тигри — наче ті коти, а конячки — віслючки, білки — чисті мишенята, а горили — мавпенята! Вона швидко проказала все підряд, і Деміен весело засміявся; потім Кетрін повторила віршика ще швидше — і хлопчик зареготав на повен голос; отак вони й веселилися решту дороги до зоопарку.

Тієї зимової неділі в Лондоні світило сонце, скрізь було багато людей, що радо повиходили на сонячне світло та свіже повітря. День видався напрочуд гарний, і в зоопарку теж було не протовпитися. Та й звірі вочевидь тішилися сонечком, і їхні голоси долинали аж до вхідних воріт, де Кетрін узяла напрокат візочка для Деміена.

Вони зупинилися на березі ставка з лебедями й стали спостерігати, як більші дітлахи годують цих чудових птахів. Кетрін підвезла Деміена трохи ближче, та лебеді враз покинули поживу й, велично повернувши, поволі відпливли на середину ставка. Там вони зупинились і з царственою зверхністю дивилися на дітей, що кидали їм хліб і кликали назад. Але птахи не зрушували з місця, і Кетрін помітила, що тільки тоді, коли вона повезла Деміена далі, лебеді повернулися до берега.

Надходив час годування звірів, і глядачів у зоопарку все прибувало. Кетрін намагалася знайти таку клітку, де юрмилося б менше людей. Праворуч висіла табличка «Лугові собачки», і вони рушили туди. Дорогою Кетрін переказала Деміенові усе, що знала про лугових собачок. Пригадала, що живуть вони в норах і мають товариську вдачу, люди часто ловлять їх, приручають, і собачки стають свійськими. Коли вони наблизилися до вольєри, виявилося, що й там людей не менше, і всі вони стояли й дивилися вниз. Кетрін пробралася з візком уперед, але тварин побачила лише на мить, бо вони зненацька всі поховалися в свої нори. Юрба розчаровано загомоніла й почала розходитись. І коли Деміен витяг шию, щоб подивитися на собачок, то побачив тільки купи землі та нори й докірливо поглянув на матір.

— Мабуть, вони теж пішли обідати, — знизавши плечима, сказала Кетрій.

Вони рушили далі, купили по булочці з сосискою і, сівши на лаву, пообідали.

— А тепер підемо дивитися на мавпочок, — сказала Кетрін. — Хочеш побачити мавпочок?

На алеї, що вела до павільйону з мавпами, їм раз у раз траплялися таблички з назвами різних тварин, і вони підходили до деяких кліток. Коли Деміен угледів першу тварину, очі в нього радісно засвітилися. То був ведмідь, що похмуро снував сюди-туди по клітці, анітрохи не зважаючи на гомінкий натовп. Та досить було Кетрін з Деміеном підступити ближче до ґрат, як звір ураз нашорошився, глипнув на них і забився у своє лігво. У сусідній клітці сидів великий дикий кіт; і, коли вони порівнялися з кліткою, він увесь підібгався й провів їх настороженим поглядом своїх жовтих очей. Старий бабуїн у дальшій клітці також вирізнив Кетрін з Деміеном із людського потоку на алеї і злісно вискалився на них. Кетрін уже завважила, яке враження вони справляють на тварин і, проходячи далі повз клітки, зумисне стежила за поведінкою їх мешканців. А ті щоразу прикипали очима до Деміена. І хлопчик також це відчував.

— Мабуть, ти їм дуже подобаєшся, — усміхнулась Кетрін. — Та це й не диво. — І штовхнула візочка до протилежного краю алеї, далі від кліток з тваринами.

З павільйону попереду до них долинув гомін, вигуки та сміх, і Кетрін зрозуміла, що то і є мавпятник. Це було одне з найцікавіших закритих приміщень зоопарку, і їм довелося постояти в черзі. Кетрін залишила візочка біля входу й узяла Деміена на руки.

Усередині було задушно і нудотно тхнуло, дитячі голоси виповнювали павільйон і аж лящали у вухах, відлунюючи від стін. Кетрін З Деміеном стояли біля дверей і нічого не бачили, але із захоплених вигуків дітвори було зрозуміло, що особливо цікаве видовище відбувається в дальшому кінці приміщення. Вона протислася вперед і врешті побачила, що діється в тій клітці. Там були павукоподібні мавпи — дуже жваві й веселі створіння; вони ганяли по просторій клітці, гралися, розгойдувались на підвішених до стелі шинах, розважаючи глядачів своїми акробатичними трюками. Деміенові це теж сподобалось, і він голосно засміявся. Кетрін протискалася далі вперед, їй хотілося стати біля самого бар’єра. Доти мавпи не звертали ніякої уваги на людей, та, коли Кетрін з Деміеном пробралася ближче до клітки, тварин наче підмінили. Вони враз облишили гру й почали знервовано видивлятися когось у натовпі. Люди також притихли, дивуючись, що це сталося з мавпами. Ще усміхаючись, усі чекали, коли вони розгуляються знову. Та, коли мавпи нарешті вийшли із заціпеніння, почалося таке, чого ніхто не сподівався. Нараз у клітці розлігся пронизливий виск, сигнал тривоги й небезпеки, і в ту ж мить до нього долучився дикий лемент інших мавп. Тварини заметалися по клітці, забилися, намагаючись видобутися назовні. Вони кидалися на всі боки, силкувалися розламати дротяну сітку, охоплені таким жахом, наче в клітці раптом опинився якийсь страшний хижак. Марно пориваючись назовні, мавпи знавісніло дряпали одна одну, пускали в діло зуби та кігті, і на багатьох із них уже проступила кров. Натовп сполохано принишк, тільки Деміен і далі голосно сміявся, показуючи пальцем на тварин, і потішено спостерігав ту криваву колотнечу. Тим часом паніка в клітці наростала, одна велика мавпа метнулася до краю сітки під стелею, зачепилася шиєю за гострі кінці дроту, і тіло її засіпалось, а тоді безсило обвисло. Нажахані люди закричали, декотрі кинулися до виходу, але їхнього крику не чути було за диким вереском тварин. З безтямно вибалушеними очима й ошкіреними пащами мавпи відчайдушно кидалися від стіни до стіни. Одна почала битись об бетонну долівку, з морди в неї потекла кров, і вона заточилась і впала, тіпаючись у судомах. Решта мавп, не тямлячи себе з жаху, і далі ганяли по клітці й верещали. Люди, штовхаючи одне одного, квапливо сунули до виходу. Тільки Кетрін, наче скам’яніла, навіть не пробувала відійти від клітки. А її хлопчик сміявся. Тицяв пальчиком на закривавлених тварин і аж заходився сміхом. Це ж бо його вони злякалися. Це він до всього того призвів.

Колотнеча в клітці не припинялася, і Кетрін розпачливо закричала.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Додому вони повернулись уже потемки. Деміен і заснув у машині. Після зоопарку вони просто каталися, хлопчик сидів мовчки й вочевидь не розумів, що він накоїв. Він навіть пробував повторити отого віршика про білок-мишенят і горил-мавпенят, але Кетрін не озивалася до нього, втупивши очі в дорогу попереду. Коли посутеніло, Деміен показав на мигах, що хоче їсти. Кетрін і це пустила повз увагу. Тоді хлопчик переліз на заднє сидіння, знайшов там укривальце та й заснув.

Кетрін гнала машину як могла швидше, ніби намагалася втекти від страху, що зродився в ній у зоопарку й чимдалі наростав. То був страх не за Деміена, не перед місіс Бейлок. Тепер вона боялася за себе — боялася, що втрачає розум.

У Пірфорді на неї чекав Джеремі. Він сподівався, що дружина повернеться в доброму гуморі, й не сідав вечеряти без неї. Вони сиділи вдвох за невеличким столиком, і Торн уважно спостерігав за Кетрін. Вона намагалася їсти спокійно, але була видимо скута якоюсь внутрішньою напругою.

— З тобою все гаразд, Кетрін?

— Так.

— Ти дуже мовчазна.

— Мабуть, просто втомилася.

— Багато вражень?

— Так.

Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших розпитувань.

— Сподобалося?

— Так.

— Ти начебто засмучена.

— Хіба?

— Щось сталося?

— А що могло статися?

— Не знаю. Але ти чимось засмучена.

— Просто втомилася. Треба виспатись… — Кетрін силкувалася видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.

Торн ще дужче занепокоївся.

— З Деміеном теж усе гаразд?

— Так.

— Ти певна?

— Так.

Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.

— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…

— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…

— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.

Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.

— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… І то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…

— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.

— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.

— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.

— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.

Торн узяв дружину за руку.

— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.

І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.

Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.

— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.

— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.

— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.

— Вона має прийти до вас?

— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.

— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…

— От і добре.

Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.

— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею? — спитав Торн.

— Навряд, — просто відповів Грайєр.

— Я маю на увазі… якщо вам буде що сказати.

— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.

— Може, у вас виникнуть якісь побоювання…

— Вона що — схильна до самогубства?

— Ні…

— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке страшне, як вам здається.

Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.

— Містере Торн…

— Що?

— А чому ви самі прийшли до мене?

— Щоб подивитися на вас.

— Навіщо?

Торн здвигнув плечима.

— Ну, побачити, який ви з себе…

— Ви мали розповісти про щось важливе?

Торн ледь помітно зніяковів. Але, трохи подумавши, похитав головою.

— Ви хочете сказати, що мені самому потрібен психоаналітик? Це видно по мені?

— А по мені? — спитав лікар.

— Ні.

— А проте, і я вдаюся до послуг такого фахівця, — усміхнувся Грайєр. — Така вже в мене робота, що без цього не обійтись.

Останні лікареві запитання знов роз’ятрили Торнові душу, і навіть у посольстві він раз у раз повертався думкою до їхньої розмови. Сидячи в доктора Грайєра, він справді відчув бажання щиро звірити йому все те, про що ніколи нікому не казав. Та чи призвело б воно до чогось доброго? Ця таємниця давно вже була невіддільною частиною його життя. І все ж таки в глибині душі він бажав, щоб про неї знав ще хто-небудь.

Той день тягся нескінченно довго, і зрештою Торн узявся готувати одну важливу промову. Він мав виголосити її наступного вечора перед групою впливових бізнесменів, можливо, й представників нафтових компаній. Як посол великої держави, він поятавив собі за мету побудувати свій виступ так, щоб він прислужився встановленню миру на Близькому Сході. Затяжний арабо-ізраїльський конфлікт призвів до того, що арабський блок дедалі дужче віддалявся від США. Торн знав, що ворожнеча між євреями й арабами була історично зумовлена і сягала корінням у біблійну давнину. А тому взяв аж три видання Біблії, сподіваючись прояснити дещо для себе з допомогою вікової мудрості. До того ж він мав і суто практичну мету, бо навряд чи знайшлася б у світі аудиторія, на яку не справили б належного враження цитати із Святого Письма.

Посол зачинився в службовому кабінеті, попрохавши, щоб туди ж таки подали й підвечірок, та невдовзі виявив, що в малоформатному виданні Біблії зорієнтуватися досить важко, отож відклав його набік і звернувся до томів з бібліографічними посиланнями та тлумачним коментарем. Після цього діло пішло швидше.

Уперше від далеких часів дитинства Торн гортав сторінки Святого Письма. І знайшов багато цікавого для себе, особливо в тих текстах, де йшлося про безнастанну ворожнечу на Близькому Сході. Він дізнався, що Авраам був перший, кому Господь Бог пообіцяв віддати євреям владу над Святою Землею.

«Ти-бо станеш батьком многоти народів. Я дам тобі і твоїм потомкам край, де ти пробуваєш, у вічне посідання…»

Край, що його пообіцяв Бог євреям, описано в Книзі Буття як «землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату», цебто від Єгипту до Лівану. Торн заглянув до сучасного атласу й побачив, що нинішній Ізраїль займає лише вузеньку смужку між річкою Йорданом і Середземним морем. Усього-на-всього малий клаптик того, що обіцяно було Богом. Може, оця невідповідність і стала підґрунтям войовничих зазіхань Ізраїлю?.. Торн знов узявся до Біблії. Коли вже Бог дав таку обіцянку, то чому ж не дотримав свого слова?..

«Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу і дотримуватиметеся мого завіту… ви будете в мене царством священиків, народом святим».

А може, отут і криється відповідь. Євреї не дотрималися завіту Божого, вважалося навіть, що вони вбили Христа. На це є натяки в Книзі Второзаконня. Ще за часів Мойсея євреям було провіщено:

«Господь порозсіває вас між народами, й залишиться вас мало серед народів, куди вас приведе Господь… І будете ви в полоні у всіх народів, і потоптаний буде Єрусалим ворожою п’ятою аж доти, доки вситяться вороги».

Таке саме проречення повторювалось і в Євангелії від Луки: «Упосліджені ви будете, аж поки вороги ваші вдовольняться». Тут вочевидь провіщалося, що впродовж історії людства євреї зазнаватимуть усіляких утисків, та врешті цьому настане край. От тільки коли? Коли ж бо воно все скінчиться?..

Торн звернувся до коментарів і знайшов там історичне підтвердження кари Божої. Засвідчене документами переслідування євреїв почалося за часів царя Соломона, коли їх було вигнано з Ізраїлю і в дорозі над ними чинили розправу хрестоносці. За історичними хроніками, в 1000 році було винищено дванадцять тисяч євреїв, а 1200-му всіх тих, що прибилися в пошуках пристановища до Англії, вислано або ж повішено. У 1298 році сто тисяч євреїв убито у Франконії, Баварії та Австрії. У 1306 році — сто тисяч вигнано під загрозою смерті з Франції. У 1348 році євреїв звинувачено в поширенні світової епідемії чорної чуми, і близько мільйона їх вистежено й знищено по всьому світі. У серпні 1492 року, саме тоді, як Колумб уславив свою батьківщину, відкривши Новий Світ, іспанська інквізиція вислала з країни півмільйона євреїв, і ще півмільйона було страчено. Ця чорна смуга тривала й далі — за часів Гітлера знищено понад шість мільйонів євреїв, і на всій землі зосталося лише одинадцять мільйонів цих знедолених ізгоїв. Отож не дивно, що тепер вони відчайдушно боролися за осідок, за край, який могли б назвати своїм рідним краєм. Кожний новий наступ вони якнайретельніше зважували, так наче це був їхній останній шанс.

«… Я виведу з тебе великий народ, — обіцяв Господь праотцеві ізраїльтян Авраамові, — і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням… Тобою всі племена землі благословлятимуться».

Торн знову заглибився в тлумачні тексти. В обіцянці Господній Авраамові було три осібних і однаково важливих складники: віддання євреям Землі Ханаанської, цебто Ізраїлю; запевнення, що нащадки Авраамові стануть великим народом; і, нарешті, «благословення», ява Спасителя. Повернення євреїв на Сіон пов’язувалося з другим пришестям Христовим, і, якщо вірити стародавнім пророцтвам, цей час мав ось-ось настати. У книгах пророків не говорилося виразно, як і коли воно станеться, — все було приховано за іносказаннями та релігійною символікою. А може, Христос уже повернувся на землю? Може, він знову народився від земної жінки і перебуває тепер серед нас?..

Посол не цурався умоглядного розумування, отож і тепер залюбки почав обмірковувати це припущення. Якщо Христос знову народиться на землі, він не різнитиметься виглядом від решти людей. Не буде вже ні старовинного одіяння, ані тернового вінця. Може, комбінезон, чи джинси, чи костюм з краваткою. Та, може, він і справді вже народився? А коли так, то чом не дає про себе знати? У світі ж бо все давно йде шкереберть…

З такими-от думками Торн вирушив додому, прихопивши з собою божественні книги. А коли Кетрін пішла спати і в будинку стало темно й тихо, засів у кабінеті й знову поринув у читання. Тепер його думки снувалися навколо Христового повернення, і він узявся відшукувати відповідні тексти. В Одкровенні Йоана провіщалося, що, коли Христос повернеться на землю, він зіткнеться зі своїм антиподом, Антихристом, сином Зла. І розпадеться на друзки Земля в останньому двобої між Небом і Пеклом. Це буде Армагеддон. Апокаліпсис. Кінець світу…

Серед тиші кабінету Торн почув стогін, що долинув з кімнати нагорі. Той звук почувся двічі, потім усе затихло. Торн вийшов з кабінету й безгучно піднявся нагору, до дружининої кімнати. Кетрін спала неспокійно, обличчя її зрошував піт. Торн постояв, дивлячись на неї, а коли вона почала дихати рівніше, вийшов і рушив назад до сходів. Ідучи темним коридором повз кімнату місіс Бейлок, він помітив, що двері до неї прочинені, й зазирнув усередину. Дебела жінка спала на спині, і з вікна на неї падало місячне світло. Торн уже хотів був пройти далі, коли раптом прикипів до місця, вражений чудернацьким виглядом няньки. Обличчя її вкривав грубий шар білої пудри, а губи були так розгонисто наквацані криваво-червоною помадою, наче це зробила геть п’яна рука. Торн не знав, що й думати, як пояснити таку дивну прояву. Та так нічого й не придумав. Жінка була сама в кімнаті, ніхто її не бачив, і вона взяла та й намазюкалась, як дешева повія.

Торн причинив двері, спустився назад до кабінету й обвів поглядом розкладені на столі книжки. Та якесь незрозуміле збудження заважало йому зосередитись, і очі неуважливо блукали по сторінках. Мала Біблія була розгорнута на Книзі пророка Даниїла, і Торн втупив у неї погляд.

«І встане на місце його жалюгідний, якому не віддадуть царської почести, але він прийде зненацька й підступами захопить царство. Війська будуть цілковито розгромлені перед ним, будуть розбиті… Він буде віроломний, рушить у похід і візьме гору з малим народом. Він увійде несподівано в родючі частини країни й учинить те, чого не чинили його батьки, ні батьки його батьків; порозкидає їм здобич, луп та багатства, куватиме свої задуми проти твердинь… Цар той буде чинити що захоче; нестиметься високо, стане великим понад усіх богів, та й проти Бога богів буде говорити нечувані речі, й матиме щастя, доки не довершиться гнів; бо що призначено, те здійсниться».

Торн понишпорив по шухлядах і знайшов сигарети, тоді налив собі келих вина. Він походжав по кімнаті, намагаючись зосередитися на своїх міркуваннях і не думати про те, що побачив нагорі. Коли євреї повернуться на Сіон, знову народиться Христос. А коли народиться Христос, водночас народиться й Антихрист, і обидва зростатимуть осібно, аж поки зіткнуться в останньому двобої. Торн став, нахилився над столом і перегорнув кілька сторінок.

«І станеться в той день: я візьмусь нищити всі народи, що вирушать проти Єрусалиму, — прочитав він у Книзі пророка Захарії. — Ось яка буде кара, що нею Господь ударить усі народи, які воюватимуть проти Єрусалиму: тіло їхнє гнитиме, ще як вони стоятимуть на ногах, очі їхні гнитимуть в їхніх ямках, язик їхній гнитиме в їхньому роті».

Вжахнутий цим страшним пророцтвом, Торн знову сів до столу.

«Того дня між ними буде велике замішання від Господа: вони хапатимуть один одного за руку, і рука одного буде здійматися проти руки сусіда свого».

Торн знав, що світ дивиться на Ізраїль з осудом. Араби зі своєю нафтою становили велику силу, і їй важко було протистояти. Якщо гнів Божий скерується на народи, що виступатимуть проти Єрусалима, то він неминуче впаде на всіх. Провіщено ж бо, що Армагеддон буде на землі Ізраїльській. Христос стоятиме з одного боку, на Оливній горі, Антихрист — з другого.

«Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю великою, знаючи, що короткий час має… Тут є мудрість. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це — число людське, і число його 666».

Армагеддон. Кінець світу. Битва в Ізраїлі.

«І тоді виступить Господь… І його ноги того дня стануть на горі Оливній, що проти Єрусалиму на схід сонця… І прийде Господь, Бог мій, й усі святі з ним».

Торн позгортав книжки й вимкнув настільну лампу. Потім ще довго сидів у тихій самотині, розмірковуючи над біблійними книгами — над тим, хто їх укладав і навіщо взагалі вони написані. Його дивувало, чому хтось у них вірить, а хтось відкидає їх. Адже вірити в них — це однаково що визнати марноту людських зусиль. Невже ми всі — лише знаряддя в руках Добра і Зла? Невже ми тільки маріонетки, якими попихають згори й знизу? Чи існує рай? Чи існує пекло?.. Торн розумів, що такі запитання радше личили б якомусь підліткові, але тепер вони захопили і його. Він-бо й сам останнім часом відчував на собі вплив якихось сторонніх незбагненних сил. І були вони не випадкові, а, з усього судячи, керовані іззовні. Його дедалі частіше опосідало відчуття ненадійності й марності існування. І ще гостріше відчуття власної безпорадності. Атож, оце і є головне. Він безпорадний. Нас не питають, чи ми хочемо народитися, чи хочемо вмерти. Нас примушують до цього. Але чому між народженням і смертю має бути стільки болю? Мабуть, на розвагу людству. Бо й біль по-своєму розважає…

Торн приліг на шкіряну канапу й сам не помітив, як заснув. Йому наснився моторошний сон. Він бачив себе в жіночому одязі, хоча й знав, що він — чоловік. Було це десь на незнайомій гомінкій вулиці, він підійшов до постового полісмена, намагаючись пояснити, що заблукав і йому страшно. Та полісмен не слухав його, й далі керуючи вуличним рухом, а тим часом машини мчали повз Торна, і його щораз обдавало вітром. Той вітер посилювався, бо машини мчали дедалі швидше й дедалі ближче, і Торнові почало здаватися, ніби навколо нього бурхає справжній буревій. Зрештою вітер став такий скажений, що він уже аж задихався. Торн ухопився за полісмена, але той його наче й не помічав. Він закричав, але крик його потонув у шумі буревію. Раптом велика чорна машина посунула просто на нього, та Джеремі був не в змозі зрушити з місця. Машина невідворотно наближалась, і він побачив обличчя шофера. То була якась жахлива маска без жодної людської риси — без очей, без носа, без рота. Шофер зареготав, його страшне обличчя репнуло в тому місці, де мав би бути рот, звідти линула кров, і машина наїхала на Торна…

І в цю мить він прокинувся. Він задихався й був мокрий від поту. Сон помалу розвіявся. Торн лежав нерухомо. Година була рання, усі в домі ще спали. Торн насилу стримував сльози.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Свою промову перед бізнесменами Торн мав виголосити в готелі «Мейфер». На сьому годину вечора зала була заповнена вщерть. Ще зранку посол сказав своїм помічникам, що бажано було б повідомити про його виступ пресу, і газети вмістили оголошення про збори в денних випусках. Публіки зібралося багато, прийшло чимало репортерів та й просто людей з вулиці, яким дозволили стояти в задніх рядах. На попередні відкриті виступи американського посла уже двічі виряджала своїх представників і комуністична партія, і ті дозоляли йому підступними запитаннями, отож Торнові лишалося тільки сподіватися, що цього разу їх не буде.

Ідучи до свого місця, Торн помітив серед гурту репортерів того, котрому він розбив камеру перед посольством. Фотограф усміхнувся до нього й підніс над головою новий апарат. Торн, потішений його миролюбним жестом, відповів репортерові усмішкою. Потім піднявся до кафедри, почекав, поки публіка затихне, й почав свою промову. Він говорив про світову економічну структуру та про важливість спільного ринку. В будь-якому суспільстві, доводив він, навіть у демократичному, ринок завжди відіграє величезну роль, він є мовби спільним знаменником, що його підводять під різні культури. Коли один хоче продати, а другий купити, виникає основа для мирного співробітництва. А коли один хоче купити, а другий відмовляється продати, ось тоді ми й ступаємо перший крок до війни. Торн говорив про людство, про те, що всі люди — брати й що успадковані ними багатства землі мають належати всім.

— Ми живемо всі разом у тенетах часу, — сказав він, цитуючи Генрі Бестона. — Всі ми — бранці розкошів і тяжкої праці на землі.

Промова захоплювала, і публіка уважно ловила кожне слово. Далі посол перейшов до питання політичних незгод та їх наслідків для економіки. Він помітив у залі групу арабів і звернувся безпосередньо до них.

— Неважко зрозуміти, який зв’язок між цими незгодами й злиденним становищем людей, — сказав він, — але слід також пам’ятати, що цивілізаціям може загрожувати падіння й від надміру розкошів!..

Торн говорив із запалом, і Дженнінгс, стоячи біля стіни, наставив на нього об’єктив і почав квапливо клацати затвором.

— Є одна сумна й парадоксальна істина, — провадив Торн, — що сягає корінням у часи царя Соломона. Той, хто народжений для багатства й високого становища…

— О, про це ви напевне маєте знати! — нараз вигукнув хтось із задніх рядів.

Торн замовк, придивляючись до публіки. Крикун більш не озивався, і він заговорив далі:

— Ще за єгипетських фараонів уроджені багатії та вельможі…

— Атож, ось про це й розказуйте! — знову викрикнув той самий голос, і цього разу натовп обурено заворушився.

Торн придивився пильніше. Репліки кидав якийсь молодик, з вигляду начебто студент. Бородатий, у подертих джинсах, можливо, з комуністів.

— А що ви знаєте про злидні, Торне? — провадив він. — Вам же не траплялося гнути горба ані єдиного дня у вашому житті!

Публіка невдоволено зашикала на молодика, дехто почав навіть гримати на нього, але Торн підніс руки, вимагаючи тиші.

— Молодий чоловік хоче щось сказати. Послухаймо його.

Крикун виступив наперед, і Торн був готовий почути все, що завгодно.

— Коли ви так дбаєте про те, щоб поділити багатство на всіх, то чом не ділитеся своїм? — голосно вигукував молодик. — Скільки у вас мільйонів, ви знаєте? А чи знаєте, скільки людей у світі голодують? Чи знаєте, що можна зробити на самі ваші кишенькові гроші? На ту платню, яку отримує щомісяця ваш шофер, ви змогли б протягом того ж таки місяця прогодувати в Індії цілу сім’ю! А на землі навколо вашого будинку можна б виростити врожай, що його вистачило б для половини населення Бангладешу! Коштів, витрачених на святкування дня народження вашої дитини, вистачило б на те, щоб заснувати лікарню в котромусь із бідняцьких районів Лондона! Коли вже ви закликаєте ділитися багатством, то покажіть приклад! Не стійте отут перед нами в костюмі за чотириста доларів і не просторікуйте про злидні! Робіть щось!

Інвективи молодика знайшли відгук у частини публіки. Він вочевидь вигравав раунд. Почулися навіть оплески, але в наступну мить усі притихли, чекаючи Торнової відповіді.

— Ви закінчили? — чемно спитав він.

— Які ваші статки, Торне? — вигукнув його опонент. — Як у Рокфеллера?

— Багато менші.

— Коли Рокфеллер балотувався на віце-президента, газети писали, що його багатство трохи перевищує триста мільйонів. Ви знаєте, що означає «трохи перевищує»? Це ще тридцять три мільйони! І це навіть до рахунку не береться! Вважається його кишеньковими грішми, а тим часом половина населення Землі живе надголодь! Ви не бачите в цьому нічого ганебного? Невже одній людині потрібно стільки грошей?!

— Я — не містер Рокфеллер…

— Це ми бачимо!

— Ви дасте мені відповісти?

— Одна дитина! Одна голодна дитина! Зробіть бодай що-небудь для однієї голодної дитини — тоді ми вам повіримо! Замість ваших промов подайте їй руку допомоги, тільки руку, подайте її голодній дитині!

— А може, я це вже зробив, — спокійно відказав Торн.

— То де ж вона? — запитав молодик. — Де та дитина? Кого ви врятували, Торне? Кого пробуєте врятувати?

— Дехто з нас має обов’язки, що виходять далеко за межі інтересів однієї голодної дитини.

— Ви не врятуєте світ, Торне, поки не допоможете одній-єдиній голодній дитині!

Торнів опонент і далі набирав очки. Його останні репліки викликали в залі гучні оплески.

— Яв невигідному становищі, — рівним голосом промовив Торн. — Ви стоїте отам у сутіні й звідти кидаєте свої звинувачення…

— То хай дадуть світло на мене, але тоді я говоритиму ще голосніше!

У публіці почувся сміх, і прожектори почали повертатися в бік молодика. Фоторепортери враз підхопилися й звернули свої камери на останні ряди. Дженнінгс, проклинаючи себе за те, що не взяв із собою довгофокусного об’єктива, теж наставив апарат на купку людей, серед яких був сердитий молодик.

Досі Торн тримався цілком спокійно, але тепер, коли прожектори скерувалися на публіку, його наче підмінили. І дивився він не на свого опонента, а на когось збоку від нього, в затінку. Там стояв якийсь невеличкий на зріст священик з капелюхом у руках. То був Тассоне. Хоча Торн і не міг розгледіти як слід його обличчя, проте вмить упізнав свого дивного відвідувача й закляк на місці.

— Ну чого ж ви, Торне? — під’юджував його молодик. — Не маєте чим крити?

Увесь Торнів запал наче звітрився, на нього накотила хвиля страху, і він стояв мовчки, вдивляючись у сутінь. Дженнінгс націлив об’єктив туди, куди дивився посол, і зробив кілька знімків.

— Ну ж бо, Торне! — не вгавав крикун. — Тепер ви мене бачите, то що скажете?

— Я вважаю… — непевним голосом озвався Торн. — Я вважаю, ви… маєте рацію. Ми всі повинні ділитися багатством… Я… я теж спробую щось зробити…

Молодик щиро, по-дитячому всміхнувся, і напруження в залі спало. Хтось гукнув, щоб прожектори знов повернули на Торна, і той повів далі перервану промову. Він намагався опанувати себе, але погляд його раз у раз звертався в сутінь зали, туди, де він бачив знайоме священицьке одіяння.

Дженнінгс повернувся додому пізно ввечері й одразу ж заклав відзняті плівки в бачок для проявлення. Посол, як завжди, справив на нього чимале враження й зацікавив його ще дужче. Репортер добачив у Торнових очах страх, відчув його, як миша чує сир, а тоді розгледів і крізь видошукач. То не був безпричинний страх. Як видно, посол побачив щось чи когось у глибині зали. Світла було не досить і кут знімання надто гострий, але Дженнінгс зробив кілька знімків у напрямку Торнового погляду й тепер сподівався виявити щось цікаве на проявленій плівці. Дожидаючи, поки закінчиться процес обробки, він раптом відчув голод і розкрив пакет з наїдками, купленими по дорозі з готелю додому. Видобув звідти невелике смажене курча та пляшку щипучки й наготувався до вечері. Курча було засмажене цілою тушкою, тільки без лап та голови, і Дженнінгс не знати навіщо насадив його на шийку пляшки, так що воно дивилося на нього обрубком шиї і неначе спілкувалося з ним. Далі репортер відкрив бляшанку консервованих сардинок і з’їв їх у товаристві цього мовчазного візаві.

Задзижчав таймер, Дженнінгс пішов до комірчини з фотоприладдям і вийняв з бачка плівки. А побачивши негативи, так зрадів, що аж гигикнув уголос. Тоді заправив плівку в збільшувач і, не вимикаючи світла, почав розглядати чудові кадри пересварки між послом і тим сердитим молодиком. Далі йшла низка знімків публіки в задніх рядах зали. Там стояла сутінь, тому обличчя й постаті на плівці чітко не розрізнялись, але на кожному кадрі видно було довгасту прямовисну плямку, трохи схожу на спис.

На передньому плані кожного з тих знімків був якийсь товстун із сигарою в роті. Може, та пляма — просто дим від сигари?.. Дженнінгс ще раз проглянув ту низку негативів, вибрав найкращі і з чверть години пильно роздивлявся їх. Ні, то був не дим. Інший колір, інша щільність, та й віддаль вочевидь не та. Коли б це був дим від сигари, то, щоб утворилася така хмарина, товстун мав би диміти без угаву, і це неминуче викликало б певну реакцію в людей коло нього. Тим часом вони не звертали на курія жодної уваги й незворушно дивилися перед себе. Та примарна хмарина вочевидь здіймалася далі, в кінці зали. Дженнінгс зробив максимальне збільшення й знову прикипів очима до тих кадрів. Просто під загадковою плямою він розглядів білий священицький комір. Репортер змахнув руками й переможно засміявся. Знову той самий невеличкий священик! І щось напевне пов’язує його з послом!

— Панотець! — вигукнув Дженнінгс. — Знову цей бісів панотець!

Зрадуваний, він повернувся до столу в кімнаті, одірвав у свого мовчазного товариша обоє крилець і швидко обгриз їх до кісток.

— Ну, тепер я знайду цього типа! — засміявся він. — Хоч де, я вистежу його!..

Наступного ранку репортер вийшов з дому, взявши з собою один із знімків священика, найкращий, що його зробив біля посольства. Він показав те фото в кількох церквах, а потім у канцелярії Лондонської єпархії. Одначе ніхто не впізнав чоловіка на знімку. Репортера запевнили, що якби священик належав до їхньої єпархії, то його доконче знали б. Він був, поза всяким сумнівом, приїжджий. Пошук ускладнювався. Дженнінгс подався до Скотленд-Ярду й переглянув книги з фотографіями розшукуваних злочинців. Так само марно. Він зрозумів, що тепер лишається тільки одне. Уперше він побачив священика, коли той виходив із посольства. Можливо, там знають щось про нього.

Потрапити до посольства виявилося не так просто. Вартові довго перевіряли його документи, але й після того досередини не впустили.

— Мені треба побачитися з послом, — рішуче заявив Дженнінгс. — Містер Торн пообіцяв, що відшкодує мені вартість фотоапарата, якого він випадково розбив.

Вартові зателефонували до приймальні, а тоді, на Дженнігсів подив, запросили його пройти до вестибюля, сказавши, що йому туди подзвонять. Дженнінгс увійшов і за хвилину вже розмовляв із секретаркою посла. Вона запитала, яку суму винен йому посол і на яку адресу надіслати гроші.

— Я б волів пояснити йому особисто, — відповів Дженнінгс. — І показати, що маю купити на ті гроші.

Секретарка сказала, що це неможливо: мовляв, у посла призначена важлива зустріч, — і Дженнінгс вирішив говорити навпростець.

— Правду кажучи, я сподівався, що пан посол зможе допомогти мені в одній особистій справі. А може, й ви змогли б. Я розшукую одного священика, це мій родич. Він мав якусь справу у вашому посольстві, отож я подумав: може, його тут бачили й змогли б зарадити в моїх пошуках…

Прохання було досить незвичайне, і секретарка промовчала.

— Він невеличкий на зріст… — додав Дженнінгс.

— Італієць? — спитала вона.

— Думаю, якийсь час жив в Італії, — ухильно відповів Дженнінгс і став чекати, яке враження справлять його слова.

— Його прізвище не Тассоне? — спитала секретарка.

— Та розумієте, я не зовсім певен. Я розшукую давно загубленого родича. Річ у тім, що моя мати і її брат були розлучені ще в дитинстві, і він змінив прізвище. Тепер моя мати помирає і дуже хоче його відшукати. Ми не знаємо його прізвища, маємо тільки зовнішні прикмети. Він дуже малий на зріст, як і моя мати, і ми знаємо, що він став священиком. Один мій знайомий випадково бачив, як з вашого посольства десь тиждень тому виходив священик, і каже, що він здався йому дуже схожим на мою матір.

— Тут був один священик, — сказала секретарка. — Він казав, що приїхав з Рима, і його прізвище, якщо не помиляюся, було Тассоне.

— Ви не знаєте, де він мешкає?

— Ні.

— Він мав якусь справу до посла?

— Начебто так.

— То, може, посол знає, де він мешкає?

— Не думаю. Навряд.

— А можна його спитати?

— Гаразд, я спитаю.

— Коли?

— Трохи згодом.

— Моя мати дуже тяжко хвора. Вона лежить у лікарні, і я боюся, що дорога кожна хвилина…

У кабінеті посла задзижчав селектор. Голос секретарки запитав, чи він не знає, де можна знайти священика, що приходив до нього позаминулого тижня. Торн аж похолов.

— А хто про це питає?

— Якийсь чоловік. Він каже, ніби ви розбили йому фотоапарат. Той священик — його родич. Чи так він принаймні вважає.

По невеличкій паузі Торн сказав:

— Запросіть його до мене…

Дорогу до посольського кабінету Дженнінгс знайшов без труднощів. Будинок посольства був опоряджений у сучасному стилі. До приймальні вів довгий коридор з портретами всіх американських послів у Лондоні, розвішаними обабіч на стінах. Поминаючи їх, Дженнінгс із подивом дізнався, що цей пост, перше ніж стати президентами США, займали Джон Квінсі Адамс і Джеймс Монро. Непоганий щабель до політичної кар’єри. Може, і його приятелеві Торну судилося сягнути таких висот.

— Заходьте, — всміхнувся Торн, коли репортер прочинив двері до кабінету. — Сідайте.

— Пробачте, що я так вдерся…

— Пусте.

Посол жестом запросив Дженнінгса, і той увійшов до кабінету, шукаючи очима, де сісти. За багато років свого фотомисливства він чи не вперше опинився так близько від своєї дичини. Потрапити сюди виявилося простіше, ніж він гадав. Але тепер настала нервова реакція: тремтіли коліна, прискорено билося серце. Приблизно так само він почував себе, коли проявляв свої перші фотографії. Збудження було таке сильне, що майже межувало із сексуальним.

— Я хотів би ще раз вибачитися за розбиту фотокамеру, — сказав Торн.

— Та вона однаково була вже стара.

— Я маю відшкодувати вам збитки.

— Ні, ні…

— Мені дуже хочеться це зробити. І бажано, щоб ви самі мені допомогли.

Дженнінгс знизав плечима й непевно кивнув головою.

— Скажіть мені, яка камера тепер найкраща, і вам її пришлють.

— Ну… Це надто щедро з вашого боку.

— Ви тільки назвіть мені марку.

— «Пентафлекс» триста. Німецького виробництва.

— Домовилися. Скажете моїй секретарці свою адресу.

Дженнінгс знову кивнув головою, і вони втупили очі один в одного. Торн уважно розглядав репортера, примічаючи кожну дрібницю — від різних шкарпеток на ногах до обтріпаного коміра куртки. Дженнінгс полюбляв одягатися підкреслено недбало, зі своєрідним викликом. Він знав, що його вигляд збиває людей з пантелику. В якомусь збоченому розумінні це часто давало йому потрібні зачіпки в роботі.

— Я вчора бачив вас на зборах, — сказав Торн.

— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.

— Ви дуже старанні.

— Дякую.

Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки, потім узяв запропонований йому.

— Ви вчора добре вмили того типа, — сказав він.

— Ви справді так думаєте?

— Так.

— А от я не певен…

Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник перший заговорить по суті.

— Взагалі-то я з ним згоден, — додав Торн. — Мабуть, скоро газети назвуть і мене комуністом.

— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.

— Та звісно.

— Треба ж їм з чогось жити.

— Авжеж.

Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:

— То ви шукаєте родича?

— Так, сер.

— Це священик на прізвище Тассоне?

— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері, їх розлучили ще в дитинстві.

Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді розчарування.

— Отже, ви його, власне, й не знаєте? — спитав посол.

— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.

Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.

— Можна одне запитання?.. — мовив Дженнінгс. — Якби я знав, яку він мав до вас справу, то, може…

— Ішлося про одну лікарню. Він просив… пожертви…

— На яку саме лікарню?

— Якусь у Римі… я вже не пригадую.

— Він не залишив вам своєї адреси?

— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому надіслати чек, а тепер не знаю куди…

Дженнінгс кивнув головою.

— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.

— Виходить, що так, — сказав Торн.

— Він просто прийшов та й пішов?

— Так.

— І ви його більш не бачили?

Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу ж зрозумів, що посол щось приховує.

— Ні, не бачив.

— Я подумав… може, він приходив на ваші виступи…

Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.

— Як вас звати? — спитав він.

— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.

— Містере Дженнінгс…

— Просто Габер.

— Габере… — Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі й знову поглянув у вікно. — Мені також дуже важливо знайти того чоловіка… священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним негідно, і хотілося б вибачитись.

— В якому розумінні негідно?

— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він хотів сказати.

— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про пожертви…

— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.

З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.

— Якщо знайду його, я дам вам знати, — сказав він.

— Зробіть ласку.

— Неодмінно.

Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис простягнену руку.

— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані катастрофи?

— Та ні, — всміхнувся у відповідь Торн.

— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.

— Дякую.

Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.

— Містере Дженнінгс…

— Слухаю, сер.

— ХотіХося б знати… Ви ж самі ніколи не бачили того священика?

— Ні.

— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож я подумав, чи ви не…

— Що?

— Та ні… Не має значення.

— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома? — раптом спитав Дженнінгс. — Сказати б, у колі сім’ї.

— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.

— Може, зателефонувати вам за кілька днів?

— Гаразд, прошу.

— Я зателефоную.

Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом обставин, що цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?.. Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Для Едгаро Еміліо Тассоне життя на землі було нічим не краще за муки чистилища. Саме через те він, як і багато інших, пристав до секти сатаністів у Римі. Тассоне був португалець, син рибалки, що загинув біля берегів Ньюфаундленду, ловлячи тріску. Від дитячих спогадів у Тассоне лишився хіба тільки рибний дух. Він немов приріс до його матері, як власна шкіра, і невідчепно супроводив її все життя. Вона й померла від якогось паразита, що жив у рибі, коли почала їсти її сиру, бо вже не могла роздобутися на дрова для плити. Тассоне зостався сиротою у вісім років, і його забрали до монастиря. Там ченці били його день крізь день, щоб він зізнавався в усіх своїх смертних гріхах. У десять років він вже був спасенною душею і міг прилучитися до Христа, але водночас його почав мучити біль у хребті, якраз там, куди йому вбивали віру.

Зі страху перед Богом він присвятив своє життя церкві й вісім років відбув у семінарії, вдень і вночі зубрячи Святе Письмо. Він міцно затямив усе про Божу любов та Божий гнів і в двадцять п’ять років вирушив у широкий світ спасати грішний люд від пекельного полум’я. Став місіонером, спершу поїхав до Іспанії, потім до Марокко, й там і там проповідуючи слово Боже. З Марокко він подався на південний схід Африки й там натрапив на племена, що їх належало навернути на істинну віру. Він почав нещадно бити тих бідолах, як свого часу було бито й його самого, і невдовзі відчув, що їхні муки завдають йому майже фізичної втіхи. Серед його підопічних чорношкірих був один хлопчина, що просто-таки обожнював його, і вони, переступивши людські й Божі закони, таємно віддавалися сласним розвагам. Хлопчина був з племені кікуйю, і звали його Тобу. Та одного разу їх застукали за цим ділом, Тобу схопили розрізали йому калитку, вийняли яєчка і примусили з’їсти їх перед очима в братів. Сам Тассоне ледве встиг утекти і вже в Сомалі дізнався, що кікуйю запопали замість нього якогось францисканського ченця, здерли з нього шкіру й гнали дорогою, аж поки він упав мертвий.

Тассоне мандрував з краю в край, переховувався в Дібуті, в Адані, у Джакарті, але скрізь відчував на собі гнів Божий. Смерть переслідувала його, ходили за ним назирці, і щоразу він був певен, що ось-ось стане її жертвою. З біблійних текстів він знав, який страшний гнів ображеного Бога, отож і кочував з місця на місце, сподіваючись сховатися від неминучого. У Найробі він познайомився з дуже ґречним священиком, отцем Спіллето, й покаявся йому в своїх гріхах. Спілетто пообіцяв оборонити його й узяв із собою до Рима. Отам, на таємних зборах у Римі, Тассоне й дізнався про віровчення адептів пекла. Сатаністи давали притулок тим, хто тікав від гніву Божого, культивували атмосферу нічим не стримуваного розгулу плоті, і Тассоне також ділив своє тіло з усіма, хто був йому до вподоби. Це була секта ізгоїв, які, об’єднавшись, могли протиставляти себе решті людей. І найкращим способом ушанування Диявола вважали все, що може образити Бога.

До секти належав здебільшого робочий люд, але всього декілька було справжніми кваліфікованими робітниками. Поза сектою всі вони жили цілком пристойним життям — так їм легше було протидіяти тим, хто вірив у Бога и схилявся перед ним. На них покладалося місію влаштовувати заворушення, сіяти непевність і страх, нацьковувати людей одне на одного, аж поки настане день Князя Тьми. Невеликі купки слуг нечистого розходилися по світу, спричиняючи безладдя скрізь, де тільки можливо. Саме через них посилився розбрат в Ірландії — сатаністи користалися з будь-якої нагоди, аби ще більше роз’єднати католиків і протестантів та роздмухати полум’я релігійної війни. Дві ірландські черниці, відомі в секті під іменами Баалок і Баалам, влаштували вибухи в Ольстері, при цьому Баалам загинула від власної бомби. Її тіло знайшли серед уламків після вибуху на ринку й перевезли до Італії, щоб поховати на околиці Рима у священній землі Черветері — на стародавньому етруському кладовищі, нині відомому як Сант-Анджело.

За ревне служіння сатані Баалам сподобилася великої честі бути похованою біля гробниці етруського бога-демона Тухулки. На похорон з’їхалися посланці багатьох ближчих і дальших сект, числом близько п’яти тисяч. Ця церемонія справила велике враження на Тассоне, і він став у секті справжнім політичним діячем, усіляко намагаючись вирізнитися з-поміж інших і довести Спіллето, що гідний особливої довіри.

Уперше він показав себе в 1968 році, коли Спіллето послав його та ще одного священика до Південно-Східної Азії. Тассоне зібрав у Камбоджі невелику банду найманців і з її допомогою зірвав перемир’я у В’єтнамі. Північани звинуватили в цьому південців, а південці — північан, і кількох днів, що їх пробув там Тассоне, вистачило, аби сильно порушити замирення, яке так дорого коштувало.

Тассоне повернувся звідти справжнім звитяжцем. Якраз тоді почалися заворушення в Африці, і Спіллето, знаючи, що Тассоне добре знайомий з цим континентом, послав його туди. І невдовзі до влади в одній з країн прийшов їді Амін, навіжений африканський деспот. Хоч Амін і не дуже довіряв білошкірому Тассоне, одначе той лишався там ще понад рік, націлюючи Аміна на поширення свого політичного впливу серед інших африканських народів, а відтак і на дальшу експансію влади.

Завдяки ефективним діям Тассоне, сатаністи в усьому світі почали вважати римську секту своїм духовним центром, і туди звідусіль попливли гроші, ще дужче зміцнюючи її. Рим став осередком кількох протидіючих сил: там був центр католицизму, центр західних комуністів і головна секта сатаністів. Атмосфера дедалі загострювалася.

Саме на той час, коли сатаністи розвинули таку завзяту й успішну діяльність, біблійні пророцтва віщували наближення великого зламу, що мав раптово й безповоротно змінити всю історію Землі. Утретє за час існування планети володареві пекла випадала нагода послати до людей свого нащадка й довірити опіку над ним та його виховання, аж до зрілих літ, своїм слугам на землі. Дві такі спроби вже були, але обидві марні, бо сторожові хорти Христові знаходили Звіра й убивали його ще зовсім малого. Та цього разу невдачі бути не могло. Все було обмірковано й виважено до найменших дрібниць.

Не було нічого дивного в тому, що одним з виконавців цього великого задуму Спіллето обрав Тассоне. Невеличкий високовчений священик виявляв до нього просто-таки собачу відданість і без будь-яких роздумів чи вагань виконував усі його накази. Тим-то на нього було покладено здійснення найжорстокішої частини плану: вбивство невинного немовляти, що, на своє нещастя, стало одним з побічних об’єктів диявольської змови. Сам Спіллето мав знайти підхожу сім’ю і подбати про те, щоб вона прийняла в своє лоно заповітну дитину. Сестрі Марії-Терезі, знаній раніше як Баалок, належало спостерігати за вагітністю й допомагати при пологах. Після того Тассоне мав простежити, щоб не лишилося жодних слідів, і поховати тіла.

Тассоне залюбки ввійшов до змови, бо розумів, що він уже не безликий новачок у секті, а надалі його ще дужче шануватимуть і зберігатимуть у пам’яті. Він, колишній сирота-вигнанець, тепер належав до числа обраних, уклав угоду з самим Дияволом!.. Та за кілька днів до великого звершення з Тассоне почало діятися недобре. Він чимдалі втрачав силу. Знов озвався болем пошкоджений хребет. Щоночі, вклавшись до ліжка, він марно намагався заснути, і біль ставав усе дошкульніший. П’ять ночей пролежав без сну, відганяючи від себе моторошні видива, що ятрили йому душу. Потім удався до снодійних настоянок із трав, але й це не допомогло позбутися кошмарів, які тепер переслідували його вві сні.

Йому снився африканський хлопчина Тобу, що благав його, Тассоне, про допомогу. Снилася страхітлива людська постать без шкіри, її оголені очні яблука дивилися просто на нього, на обдертому обличчі тріпотіли м’язи та сухожилки, а безгубий рот волав, просив жалю… Тассоне бачив себе малим хлопчиком: він стояв на березі моря й чекав, коли повернеться батько… Потім побачив свою матір на смертельній постелі. Вона благала в нього прощення за те, що вмирає і залишає його самого, такого безпорадного, на ласку долі… Тієї ночі він прокинувся у сльозах, неначе сам був матір’ю, що потребує прощення. А коли його знову здолав сон, біля ліжка виникла постать Ісуса Христа. Христос, у всій своїй чистій красі, з рубцями на стражденному тілі, укляк перед ліжком Тассоне й сказав, що дорога до Царства Божого йому не заказана й що він може дістати розгрішення. Треба тільки покаятися…

Усі ці видива так уразили Тассоне, що Спіллето помітив його знервованість. Він покликав Тассоне до себе, сподіваючись довідатися, чи не сталося з ним чого. Але той розумів, що зайшов уже надто далеко і досить йому буде виказати хоч якийсь сумнів, як його життя опиниться в небезпеці. Отож він запевнив Спіллето, що, як і раніше, ладен виконати все, що на нього покладено. Потім пояснив, що його дуже мучить біль у хребті, і Спіллето дав йому флакончик з якимись таблетками. Відтоді аж до самого кінця Тассоне перебував у стані наркотичного трансу, і видіння Христа його більш не переслідували.

Настала ніч проти шостого червня. Шостий місяць, шосте число, шоста година. Звершилося те, що краятиме душу Тассоне аж до останнього його подиху. В матері Антихриста почалися перейми, і вона завила. Сестра Марія-Тереза приспала її ефіром, і невдовзі величезний плід, розірвавши материну утробу, вийшов назовні. Тассоне добив породіллю важким каменем, якого дав йому Спіллето. Розтрощив їй голову з першого замаху, підготувавшись у такий спосіб до того, що мав учинити й з людським дитям. Та коли йому принесли новонародженого, Тассоне завагався — хлопчик був навдивовижу гарненький. Священик з хвилину дивився на обох немовлят. Вони лежали поряд: одне — вкрите густою шерстю, все закривавлене, і тут-таки друге — чистеньке, рожеве, миле дитинча, що видивлялося на Тассоне блискучими довірливими оченятами. Тассоне знав, що належить робити, і він таки зробив це, але трохи схибив. І, коли довелося виправляти похибку й він одкрив мішок, щоб ударити дитину Торнів ще раз, з очей його текли сльози. На мить його пойняло нестримне бажання схопити цю дитину й тікати з нею світ за очі, туди, де їм ніщо не загрожуватиме. Але було очевидно, що хлопчикові вже не жити, і на голівку йому знов упав важкий камінь. Потім ще раз. І ще. Аж поки немовля остаточно вмовкло і тільце його заклякло.

У темряві тієї жаскої ночі ніхто не бачив сліз, що текли по щоках Тассоне, а після того більш ніхто в секті не бачив і його самого. Наступного ранку він покинув Рим і чотири роки жив, ховаючись од світу, улаштувався до лікарні, що дало йому доступ до наркотиків. Тепер він потребував їх не лише для того, щоб тамувати біль у хребті, а й щоб притлумлювати спогади про ту ніч, які невідступно переслідували його. Тассоне жив сам-один і не водив ні з ким товариства. І поступово занепадав на силі. А коли нарешті звернувся до лікаря, той зразу підтвердив його власний діагноз: біль у хребті спричиняла пухлина. Вона виявилася злоякісною і вкоренилася в такій ділянці хребта, що ніяка операція була неможлива.

Тассоне повільно вмирав, і тепер йому як ніколи зажадалося дістати Боже прощення. Милосердний Христос має простити його. А він сам спробує довести, що гідний прощення, спробує виправдати бодай те, що можна ще виправити.

Напружуючи останні сили, Тассоне вирушив до Ізраїлю. Він мав при собі вісім флаконів морфіну, щоб погамовувати безперервний пульсуючий біль у спині. Він їхав на пошуки чоловіка на прізвище Бугенгаген. Цей рід був причетний до боротьби з сатаною від самого початку людської історії. Саме один з Бугенгагенів розшукав 1092 року першого нащадка сатани і винайшов спосіб знищити його. А 1710 року інший Бугенгаген знайшов другого дияволового нащадка й позбавив його змоги виявити щонайменшу владу на землі. То був рід фанатичних поборників віри, справжніх сторожових хортів Христових. Їхньою заповітною метою було не допустити влади нечистого на землі.

Сім місяців пішло в Тассоне на те, щоб розшукати останнього з роду Бугенгагенів. Той жив потаємно, переховуючись у стародавній фортеці, давно вже заглибленій у землю. Там він, як і сам Тассоне, чекав недалекого кінця, скрушно спостерігаючи кричуще безладдя сучасного світу й караючись тим, що не виконав своєї місії. Він знав, що часу лишилося обмаль, але був безпорадний і не міг відвернути народження сина сатани на землі.

Тассоне провів зі старим усього шість годин. Розповів йому все, що знав, не приховавши й своєї участі в народженні Звіра. Бугенгаген слухав священика з розпачем, але на його благання втрутитися відповів відмовою. Він сам ув’язнив себе в своєму підземному казематі й не наважувався виткнутися на світ Божий. Сказав тільки, що до нього має прийти людина, близько пов’язана з хлопчиком.

Потерпаючи, щоб не опізнитися, Тассоне одразу ж подавсь до Лондона з метою розшукати Торна й переконати його в тому, що він повинен прилучитися до святої справи. Він благав Бога, щоб той оберігав його, бо знав, що й нечистий не спускає його з ока. А диявольська сила була йому добре відома, і Тассоне застерігався як тільки міг, аби вберегти своє життя та рештки сил доти, доки він знайде Торна й звірить йому свою страшну таємницю. Якщо він устигне це зробити, то дістане прощення і зможе ввійти в Царство Боже.

Тассоне найняв убогу кімнатчину в Сохо й перетворив її на справжню фортецю проти диявола, не менш надійну, ніж храм Божий. Головною його зброєю було Святе Письмо. Він заклеїв усі стіни й навіть вікна сторінками біблійних текстів. На це в нього пішло сімдесят Біблій. Скрізь висіли хрести, повернені під різними кутами, а надвір священик виходив лише тоді, коли викладений скалками дзеркала хрест у нього на шиї відбивав пряме сонячне світло.

Та невдовзі виявилося, що доступитися до Торна нелегко, а тим часом біль у спині й далі загострювавсь і забирав у Тассоне останні сили. Розмова в посольському кабінеті закінчилася невдачею. Він наполохав Торна, і той вирядив його за двері. Тепер Тассоне невідступно переслідував Торна де тільки міг, усе глибше поринаючи в розпач. Ось і цього дня він з самого ранку вистежував посла.

Торн з групою високих урядовців приїхав на закладення нового житлового будинку, що мав бути переданий як дар громаді бідняцького району в Челсі.

— Я дуже радий покласти початок здійсненню саме цього проекту, — голосно промовляв Торн, намагаючись перекривати шум вітру. Він звертався до людей, душ із сто, що спостерігали церемонію з-за ґратчастої залізної огорожі. — Адже в ньому знайшла втілення воля самої громадськості піднести загальний рівень життя…

Закінчивши свою коротку промову, він символічно копнув лопатою землю. Гурт акордеоністів заграв польку, і Торн разом з іншими офіційними особами рушив до огорожі, щоб потиснути простягнені крізь грати руки глядачів. Він був тямущим політиком і вмів цінувати прихильність натовпу, а тому пильнував, щоб не пропустити жодної руки, і раз чи два навіть нахилився до огорожі, даючи себе поцілувати чиїмось наготовленим губам.

Аж раптом він прикипів до місця: чиїсь руки з незвичайною силою притягли його за вилоги піджака до самої огорожі.

— Завтра… — тяжко дихнув Тассоне просто в обличчя переляканому послові. — О першій дня… в К’ю-Гардені…

— Пустіть мене! — здавлено вигукнув Торн.

— П’ять хвилин — і ви більше ніколи мене не побачите.

— Заберіть руки…

— Вашій дружині загрожує небезпека. Якщо ви не прийдете, вона загине.

Торн відсахнувся, і священик так само несподівано зник. Посол стояв приголомшений, не бачачи людських облич навколо, і перед очима в нього палахкотіли вогненні зблиски.

Він довго міркував, як йому вчинити зі священиком. Можна було послати до парку поліцію, і Тассоне заарештували б. Але Торна непокоїло звинувачення, що його він мав би висунути в такому разі. Священика почнуть допитувати. Справа набере широкого розголосу. А газетярам випаде справжнє свято — вигадувати кричущі заголовки, що межують з божевільною маячнею… Ні, це не годиться. Принаймні тепер. Торн ніяк не міг збагнути, чого домагається від нього священик. Той казав щось про народження дитини, і треба ж було статися такому прикрому збігові — саме в цьому Торн був змушений критися зі своєю таємницею. Можна б послати на ту зустріч когось, хто чи то дасть священикові доброго відчіпного, чи то пристрашить його так, щоб він зник назавжди. Але й у такому разі доведеться приплутувати до справи когось стороннього.

Раптом Торн згадав про фоторепортера Дженнінгса й відчув настійне бажання зателефонувати йому й сказати, що знайшов священика, якого той шукає. Але й це ніяк не годилося. Нема нічого небезпечнішого, ніж звірятися з чимось представникові преси. І все ж таки Торнові хотілося б мати поруч ще когось, з ким він міг би поділитися своїми побоюваннями. Бо тепер він уже по-справжньому боявся. Боявся того, що міг розповісти йому священик.

Наступного ранку Торн сам сів за кермо своєї машини, сказавши Гортонові, що йому треба деякий час побути на самоті, але до посольства не поїхав — не хотів відповідати на запитання, де він обідатиме, — а просто кружляв без певної мети, знов і знов міркуючи, як йому краще вчинити. Звісно, він міг би ніяк не зреагувати на священикове запрошення, та й по всьому, і, можливо, це відбило б тому охоту домагатися свого й він би нарешті зник. Але й такий вихід не влаштовував Торна, бо він і сам хотів цієї зустрічі. Він мусив зустрітися з тим чоловіком віч-на-віч і вислухати все, що він має сказати. Священик застеріг його, що Кетрін нібито в небезпеці й, якщо Торн не прийде, вона загине. Певно, що ніяка небезпека Кетрін загрожувати не могла, одначе Торна дуже занепокоїло, що тепер і його дружина стала об’єктом уваги цієї вочевидь душевнохворої людини.

О пів на першу Торн під’їхав до парку, зупинився за рогом і став напружено чекати. Хвилини тяглися повільно, і він увімкнув огляд новин, краєм вуха ловлячи назви країн, де останнім часом відбувалися всілякі заворушення. Іспанія, Ліван, Лаос, Белфаст, Ангола, Заїр, Ізраїль, Таїланд… Враження було таке, що якби заплющити очі та навмання тицьнути пальцем у карту світу, то він напевне втрапить у якусь «гарячу точку», бо відстань між ними заледве сягала дюйма. Скидалося на те, що чим довше живеш у цьому світі, тим менше лишається місць, де людина може спокійно існувати. Бомбу вповільненої дії вже налаштовано, і через якийсь час вона вибухне. Плутоній, один з побічних продуктів ядерної енергетики, нині став приступний майже всім, а маючи його, навіть найменші країни можуть розв’язати атомну війну. Вони нічого не втратять, якщо трохи переберуть міру й разом із собою висадять у повітря і решту планети. Торн подумав про синайські пустелі, про Землю Обіцяну. Невже Господь Бог, обіцяючи Авраамові ті краї, вже тоді знав, що саме там вибухне ця бомба вповільненої дії?..

Торн раз у раз позирав на годинник на приладовому щитку. Рівно о першій він вийшов з машини і, внутрішньо підібравшись, рушив до парку. Щоб його не впізнали, він убрався в плащ і надів темні окуляри, але ця спроба замаскуватися тільки посилювала його збудження. Торн напружено шукав очима постать священика. Тассоне самотньо сидів на лаві спиною до нього. Ще й тепер Торн міг повернути назад і непомітно піти геть, але натомість він рушив уперед і тихо підступив до священика.

Тассоне аж стенувся з несподіванки. Обличчя його було напружене й блищало від поту, так наче він переборював нестерпний біль. Довгу хвилю обидва мовчали.

— Мені слід було б прийти сюди з полісменами, — мовив Торн нарешті.

— Вони вам не зарадять.

— Говоріть. Що ви хотіли мені сказати?

Тассоне закліпав очима, руки в нього затремтіли, виказуючи граничне нервове напруження, і водночас він насилу долав біль.

— «Як знов єврей Сіон посяде…» — прошепотів він.

— Що-що?

— «Як знов єврей Сіон посяде… І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде!»

Серце Торнове впало. Ну звісно ж, божевільний! Проказує якісь вірші, обличчя застигле, мов у сновиди, голос починає зриватися на крик…

— «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній!»

Торн сторожко дивився на священика, а той нестямно, натужно видушував із себе рядок за рядком.

— Усе це провіщено в Святому Одкровенні! — вигукнув він насамкінець.

— Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати проповіді, — сухо мовив Торн.

— Тільки через того, хто цілковито йому підвладний, сатана зможе вступити в свій останній і найстрашніший двобій. Про це говориться в пророка Даниїла…

— Ви казали, що моїй дружині загрожує якась небезпека.

— Поїдьте до міста Мегіддо, — неначе через силу промовив священик. — Там, у руїнах давнього Ізреєля, ви знайдете старого Бугенгагена. Тільки він може повідати, як має вмерти син сатани.

— Послухайте…

— Той, кого не порятує Агнець, стане жертвою Звіра!..

— Та годі ж бо!

Тассоне замовк, обм’якнув і тремтливою рукою втер піт, що рясно зросив йому чоло.

— Я прийшов сюди тільки тому, що ви сказали, ніби моя дружина в небезпеці, — тихо мовив Торн.

— Мені було видіння, містере Торн.

— Ви сказали, що моя дружина…

— Вона вагітна!

Торн збентежено замовк і відступив назад.

— Ви помиляєтесь.

— Ні. Вона справді вагітна.

— Це не так.

— Він не дасть цій дитині народитися. Він уб’є її ще в материній утробі. — Тассоне застогнав від нестерпного болю.

— Про кого ви говорите? — запитав Торн, важко дихаючи.

— Про вашого сина, містере Торн! Він — син сатани! Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому, тоді, містере Торн, він уб’є і вас!

— Замовкніть!

— А коли заволодіє вашим багатством і владою, він створить своє чорне царство тут, на землі, й діставатиме накази від самого сатани!

— Ви божевільний, — хрипко мовив Торн.

— Він мусить умерти, містере Торн!.. — Священик задихнувся, і з очей його потекли сльози.

Торн дивився на нього, не в змозі й поворухнутись.

— Благаю вас, містере Торн… — плачучи, промовив священик.

— Ви просили п’ять хвилин…

— Поїдьте до Мегіддо, — не вгавав священик. — Знайдіть Бугенгаге— на, поки ще не пізно!

Торн похитав головою і, силкуючись стримати дрож, застережливо покивав пальцем.

— Я вас вислухав, — сказав він з ноткою погрози в голосі. — А тепер послухайте мене. Якщо я ще коли-небудь вас побачу, ви будете заарештовані. — І, круто повернувшись, пішов геть.

Тассоне, давлячись слізьми, гукнув йому навздогін:

— Побачимося в пеклі, містере Торн! Разом відбуватимемо покару!..

Ще кілька секунд — і Торн зник з очей. Тассоне залишився сам. Він сидів, обхопивши голову руками, і намагався погамувати сльози. Та вони все текли й текли. Це був кінець, він остаточно програв!

Повільно підвівшись, священик роззирнувся круг себе. Парк був безлюдний. Навколо стояла лиховісна тиша. Йому здалося, ніби він раптом опинився в цілковитій порожнечі. Усе неначе вмерло. Та ось Тассоне почув якийсь звук. Він линув звідкись із глибин, мовби зароджуючись у його власному мозку, і поступово набирав сили, аж поки заповнив усе довкола. То був звук «О-ом-м-м!», і, коли він посилився до болю у вухах, Тассоне вхопився руками за хрест із розп’яттям і нажахано повів очима по парку. Небо потемніло від густих хмар, знявся вітер, і крони дерев грізно загойдалися.

Стискаючи обома руками хрест, Тассоне вийшов з парку й пошукав очима безпечної місцини на вулиці. Аж раптом вітер дмухнув так, що папірці й інше вуличне сміття завихорилося навколо священикових ніг і він мало не задихнувся від навального пориву, що вдарив йому в обличчя. На другому боці вулиці Тассоне вгледів церкву й рушив був туди, одначе буревій мало не валив його з ніг, і він майже не посувався вперед. А гучне «О-ом-м-м!» усе гуло в нього у вухах, змішуючись із стугоном скаженого вітру. Священик аж стогнав від натуги, на превелику силу беручись далі. Хмари куряви сліпили йому очі, і він марно напружував зір, намагаючись розгледіти дорогу. Тож і не побачив, як просто перед ним різко загальмував ваговоз, навіть не почув скреготу величезних шин за кілька дюймів од себе. Ваговоз занесло в бік автостоянки, і він ураз став, наче вкопаний. Забряжчало потрощене скло.

Зненацька вітер ущух. Люди з криком бігли повз Тассоне до побитого ваговоза. Тіло шофера безживно навалилося на кермо, вітрова шиба була забризкана кров’ю. У небі загримотів грім. Тассоне стояв посеред вулиці й плакав від страху та безпорадності. Над самим шпилем церкви спалахнула блискавка, і малий священик побіг назад до парку. Линув дощ. Охоплений розпачем Тассоне біг чимдуж, а блискавиці вганялися в землю обабіч нього, і величезне дерево, повз яке він пробігав, раптом спалахнуло, наче смолоскип. Уже голосно ридаючи від жаху, він послизнувся й упав у грязюку, а коли спинався на ноги, вогненна стріла сяйнула просто поруч нього й обернула найближчу лаву на купу охоплених полум’ям трісок. Тассоне кинувся вбік, продерся крізь чагарник і знову вибіг на вулицю. І знову спалахнула блискавка, цього разу вдаривши у поштову скриньку зовсім близько поперед нього. Скринька злетіла догори, потім грюкнула об асфальт і покотилася, торохкочучи, мов порожня консервна бляшанка.

Хлипаючи, заточуючись, малий священик посувався вперед і не спускав очей з грозового неба. Дощ уперіщив ще дужче, шмагаючи йому обличчя, і місто попереду розпливлося за суцільною стіною води. По всьому Лондоні люди розбігалися хто куди, шукаючи якогось захистку, квапливо зачиняли вікна; за кілька кварталів попереду шкільна вчителька ніяк не могла дати собі ради із старомодною жердиною, намагаючись зрушити з місця неслухняну горішню фрамугу, і її малі учні з цікавістю спостерігали за тим змаганням. Учителька сном-духом не відала про такого священика Тассоне, і гадки не мала, що того дня доля пов’яже її з ним. А тим часом Тассоне повільно, але невідворотно наближався туди. Задихаючись і послизаючись на мокрому бруці, звертаючи навмання у якісь вузькі провулки, він біг та й біг не знати куди, гнаний нестямним страхом перед розбурханою лихою силою. Блискавки спалахували вже десь позаду, але й Тассоне геть виснажився, і серце мало не вискакувало в нього з грудей. Завернувши за ріг якогось будинку, він спинився звести дух і жадібно хапав повітря широко розтуленим ротом. З місця, де він стояв, видно було парк, і священик бачив, як туди раз по раз уганялися сліпучі стріли блискавиць. Та йому й на думку не спадало поглянути вгору, де раптом просто в нього над головою подіялося непоправне. У вікні третього поверху важка залізна жердина, що нею зачиняють віконні фрамуги, випорснула з рук учительки, і, хоч як та силкувалася втримати її, сторчака шугнула вниз. Вона розтинала повітря стрімко й неухильно, наче спис, якого метнули з небес на землю.

Жердина прохромила священикові голову, прошила тулуб і, ввігнавшись в асфальт, буквально приштрикнула нещасного до землі. Його тіло враз обм’якло, руки безпорадно повисли по боках, наче в почепленої на гачок ганчір’яної ляльки.

І в ту ж мить дощ зненацька вщух, нараз у цілому місті. З вікна третього поверху школи виглянула вчителька й пронизливо закричала. Від парку люди несли мертвого водія розбитого ваговоза. На лобі в нього відбився кривавий слід від керма — саме цей удар і спричинив смерть.

За хвилю грозові хмари на небі розвіялись, і на землю впали промені сонця. Купка дітлахів обступила священика, що стримів на жердині. Краплі води стікали по крисах його капелюха й по обличчю, на якому застиг вираз крайнього подиву. Рот у чоловіка, що його звали отцем Тассоне, був широко розтулений. У повітрі задзижчав сліпень і сів на мертві губи.

Наступного ранку в Пірфорді Гортон вийняв з поштової скриньки біля брами свіжі газети й приніс їх до їдальні, де саме снідали Торн і Кетрін. Ідучи назад до дверей, Гортон завважив, що обличчя в господині й сьогодні стомлене й напружене. Вона мала такий вигляд уже кілька тижнів, і Гортон пов’язував це з її візитами до лікаря. Спершу він гадав, що її нездужання суто фізичне, але одного разу, чекаючи господиню з машиною, прочитав на табличці при вході, що її лікар, містер Грайєр, — фахівець із психічних розладів. Сам Гортон ніколи не потребував допомоги психоаналітика, та й серед людей, яких він знав, ніхто до таких фахівців не вдавався. Він завжди вважав, що психіатри існують тільки для того, щоб доводити людей до божевілля. Коли в газетах писали про когось, хто вчинив звірячий злочин, то звичайно відзначали, що свого часу він звертався до психіатра. Причина й наслідок були цілком очевидні. Ось і тепер, спостерігаючи за місіс Торн, Гортон лиш утверджувався у своїй думці. Хоч якою б жвавою здавалася молода жінка, їдучи до Лондона, проте дорогою назад вона завжди мовчала й мала дуже пригнічений вигляд.

Відтоді як Кетрін почала відвідувати лікаря, настрій її помітно погіршився, і тепер вона перебувала в постійній нервовій напрузі. З прислугою стала дуже різка, та й до власної дитини не виказувала материнських почуттів. І це було тим прикріше, що тепер хлопчик сам запобігав її ласки, — ті довгі тижні, коли вона всіляко намагалася прихилити його до себе, не минули марно. Але останнім часом, шукаючи матір, Деміен здебільшого її не знаходив.

Що ж до самої Кетрін, то сеанси психотерапії тільки посилювали її знервованість: під суто зовнішніми страхами вона виявила в собі справжню безодню розчарування та розпачу. Все її життя здавалось їй тепер суцільним непорозумінням, і вона вже й не тямила, ким стала насправді. Вона пам’ятала, що являла собою раніше і чого прагнула, одначе тепер усе те пішло прахом, і вона більш не бачила перед собою ніякого майбутнього. Кожна дрібниця виводила її з себе — телефонний дзвінок, дзижчання таймера на плиті, свист чайника… Усе довкола здавалося сповненим прихованої небезпеки. Кетрін майже постійно перебувала в такому збудженому стані, що нормально спілкуватися з нею ставало дедалі важче, а того дня особливо, бо вона виявила одну річ, що вимагала негайної дії. Їй треба було серйозно побалакати з чоловіком, вона довго на це не зважувалась, а тепер, до всього, їй заважав і Деміен. Хлопчик узяв собі за звичай чіплятися до матері зранку, домагаючись її уваги. Ось і сьогодні він з вигуками й гуркотом катався по паркету на педальному автомобільчику, раз у раз наїжджаючи на материн стілець і пронизливо, мов сирена, сигналячи голосом.

— Місіс Бейлок! — закричала Кетрін.

Торн, що сидів навпроти дружини й саме збирався розгорнути газету, був прикро вражений істеричними нотками в її голосі.

— Що сталося? — спитав він.

— Та Деміен… Я не можу чути цього крику та гуркоту!

— Як на мене, то нічого страшного…

— Місіс Бейлок! — знову гукнула Кетрін.

Огрядна нянька з’явилась у дверях.

— Слухаю вас, мем.

— Заберіть його звідси! — звеліла Кетрін.

— Та він же просто грається, — заперечив Торн.

— Я сказала, заберіть його, зараз же!

— Гаразд, мем, — відповіла місіс Бейлок.

Вона взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати. Виходячи, Деміен озирнувся на матір, і в очах його була образа. Торн помітив це й докірливо поглянув на Кетрін. Вона схилилася над тарілкою, уникаючи його погляду.

— Навіщо ми вирішили мати дитину, Кетрін?

— Через наш спосіб життя, — відказала вона.

— Що?!

— А як би нам обійтися без дитини, Джеремі? Де ти бачив, щоб у взірцевого подружжя не було взірцевої дитини?

Вражений її словами, Торн не знав, що й сказати.

— Кетрін…

— А що, хіба не правда? Тільки ми не думали, що означає виховати дитину. Головним чином уявляли собі, як виглядатимемо з нею на фотографіях у газетах.

Торн здивовано втупився в неї, та Кетрін спокійно витримала його погляд.

— Ну, правду ж я кажу? — спитала вона.

— Це лікар з тобою про таке говорив?

— Еге ж.

— Тоді доведеться й мені з ним побалакати.

— Так, він і сам хоче з тобою зустрітися.

Кетрін розмовляла з ним різко й холодно. І Торн раптом злякався того, що вона може ще сказати.

— Навіщо я йому потрібен? — спитав він.

— Перед ним стоїть одна проблема, Джеремі, — сказала Кетрін.

— Яка?

— Я більш не хочу мати дітей. Ніколи.

Торн напружено дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.

— Ти не проти? — спитала Кетрін.

— Якщо ти так хочеш… — відповів він.

— Тоді ти даси згоду на аборт.

Торн вражено застиг.

— Я вагітна, Джеремі. Виявила це вчора вранці.

Запала тиша. Торнові паморочилось у голові.

— Ти чув, що я сказала? — спитала Кетрін.

— Як це могло статися? — прошепотів Торн.

— Спіраль… Вона часом підводить.

— І скільки вже?.. — приголомшено спитав Торн.

— Недавно.

Торн зблід. Він втупив очі в стіл, руки в нього затремтіли.

— Ти казала про це кому-небудь? — спитав він.

— Тільки докторові Грайєру.

— А ти певна?

— Що більше не хочу мати дітей?

— Що ти вагітна?

— Так.

Торн сидів нерухомо, із застиглим поглядом. Задзвонив телефон, і він машинально підійшов, зняв трубку.

— Слухаю… — Він чув чийсь голос, але не впізнавав його. — Так, це я… — І здивовано поглянув на Кетрін. — Що?.. Хто це говорить?.. Алло, алло!..

У трубці вже лунали короткі гудки. Торн немов прикипів до місця, в очах його була тривога.

— Що там? — спитала Кетрін.

— Щось про газети…

— Що саме про газети?

— Хтось подзвонив… І сказав: «Загляньте в газети»…

Він подивився на газету, яку відклав перед тим, повільно розгорнув її і аж зіщулився, побачивши фото на першій сторінці.

— Що таке? — спитала Кетрін. — Щось сталося?

Торн не міг говорити. Вона взяла в нього з рук газету й теж побачила те фото. Це був знімок священика, проштрикнутого віконною жердиною. Внизу був заголовок репортажу: «Смерть невідомого священика — чиста випадковість».

Кетрін поглянула на чоловіка й побачила, що він весь тремтить. Вона збентежено взяла його за руку. Рука була мов крижана.

— Джері…

Торн поволі підвівся.

— Ти знав його? — спитала Кетрін.

Чоловік не відповів. Вона знов поглянула на фото і, вже читаючи репортаж під ним, почула, як надворі завуркотіла й від’їхала Торнова машина. У репортажі говорилося:

«Для місіс Джеймс Екруйєн, вчительки третього класу Єпархіальної ремісничої школи, день розпочався як звичайно. Була п’ятниця, і, коли зірвався дощ, вона давала учням настанови до наступного читання вголос. Хоч краплі дощу й не залітали до класу, вчителька вирішила зачинити вікно, щоб шум не заважав дітям читати. Вона й раніше нарікала на високі старовинні вікна, бо не могла дістати жердиною до горішніх фрамуг і мусила ставати на табуретку. Не втрапивши в кільце на рамі й цього разу, вона вистромила жердину назовні, щоб підтягти фрамугу з того боку. Цілком несподівано жердина вислизнула в неї з рук, упала на вулицю й проштрикнула випадкового перехожого, що спинився під стіною школи, як видно, ховаючись від дощу. Поліція встановлює особу потерпілого з метою розшукати його родичів».

Кетрін нічого не розуміла. Вона зателефонувала до посольства й попросила, щоб Торн зв’язався з нею, тільки-но приїде. Та він, мабуть, поїхав десь-інде, бо до полудня так і не озвався. Потім Кетрін спробувала побалакати з доктором Грайєром, але він був дуже зайнятий і навіть не зміг сам підійти до телефону. І тоді вона подзвонила до лікарні, щоб домовитися відносно аборту.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Побачивши фотографію мертвого священика, Торн одразу ж поїхав до Лондона, гарячково міркуючи подумки, з якого кінця підступитися до розгадки всієї цієї історії. Кетрін таки справді була вагітна, священик казав правду. І тепер Торн уже просто не міг відмахнутися від решти сказаного ним. Він знов і знов повертався думкою до їхньої розмови в парку, намагаючись пригадати кожне слово священика, імена й місця, що їх той називав і наполегливо переконував його поїхати туди. Розуміючи, що треба заспокоїтись, він перебрав у пам’яті й події цього ранку: розмову з Кетрін, анонімний телефонний дзвінок. «Загляньте в газети», — сказав голос у трубці. Той голос був начебто знайомий, одначе Торн ніяк не міг здогадатися, хто б то міг бути. Хто взагалі знав, що він знайомий із священиком?.. А, фоторепортер! То був його голос! Габер Дженнінгс…

Приїхавши до посольства, Торн зачинився у своєму кабінеті. Потім викликав на селектор секретарку й попросив її зателефонувати Дженнінгсові. Секретарка зробила це, але почула тільки відповідь, записану на плівку: Дженнінгса не було вдома. Вона доповіла про це Торнові. Той записав репортерів номер і набрав його сам. Відповідь на плівку наговорив сам Дженнінгс. Цей же голос Торн чув уранці в трубці. Чому ж репортер не захотів назватися? Що за дивну гру він веде?..

Потім Торнові сказали, що дзвонила дружина, але він розважив, що краще буде зателефонувати їй трохи згодом. Кетрін напевне знов заведе розмову про аборт, а він ще не готовий дати їй однозначну відповідь. «Він не дасть цій дитині народитися, — пригадались йому священикові слова. — Він уб’є її ще в материній утробі».

Торн квапливо розшукав телефон Чарлза Грайєра, подзвонив і сказав, що хоче негайно з ним зустрітися.

Несподіваний дзвінок посла не здивував Грайєра. Лікар і сам бачив, що стан Кетрін чимдалі погіршується. Між тривогою і розпачем тепер майже не було межі, і молода жінка кілька разів цю грань уже переступала. Її страх невпинно наростав, і лікар побоювався, щоб вона не зважилась на самогубство.

— Ніколи не можна вгадати, куди заведе цей страх, — сказав він Торнові у своєму кабінеті. — Та мушу вас застерегти, що все йде до надзвичайно серйозного душевного струсу.

Торн, напружено випроставшись, сидів на твердому стільці, а молодий психіатр походжав по кабінету й зосереджено пахкав люлькою, не даючи їй згаснути.

— Я спостерігав таке й раніше, — провадив він. — Це схоже на рух вантажного поїзда, коли локомотив бере розгін.

— Їй погіршало? — спитав Торн, і голос його ледь тремтів.

— Я б сказав так: недуга прогресує.

— Ви можете цьому зарадити?

— Я бачуся з нею двічі на тиждень і вважаю, що їй потрібні частіші сеанси.

— Ви хочете сказати, що вона душевнохвора?

— Сформулюймо це інакше: вона живе в світі своїх фантазій. А ці фантазії досить страхітливі. І вона реагує на ті страхіття.

— Що це за фантазії? — спитав Торн.

Грайєр помовчав, міркуючи, чи варто розповідати все як є. Тоді стомлено сів на стілець і поглянув просто у вічі Торнові.

— Передусім, вона забрала в голову, що ваш хлопчик — насправді не її дитина.

Ці слова впали на Торна, наче грім з ясного неба. Він приголомшено завмер і не міг здобутися на відповідь.

— Правду кажучи, я вбачаю в цьому не так страх, як бажання. Ваша дружина підсвідомо хоче бути бездітною. Я трактую це саме так. Принаймні на емоційному рівні.

Торн і далі вражено мовчав.

— Певна річ, я й думки не припускаю, що дитина для неї нічого не важить, — провадив Грайєр. — Якраз навпаки — хлопчик чи не найдорожче, що вона має в житті. Але чомусь вона вважає, що він становить для неї якусь загрозу. Я не можу сказати, звідки походить цей страх — від материнського інстинкту, емоційної неврівноваженості чи просто від думки, що вона погана мати й не може дати собі раду з дитиною.

— Але ж вона сама хотіла дитину, — нарешті видушив із себе Торн.

— Задля вас.

— Ні…

— Підсвідомо. Вона прагнула довести, що гідна вас. А чим довести це краще, ніж народивши вам дитину?

Торн дивився просто перед себе, і в очах його застиг розпач.

— Аж ось виявляється, що в реальному житті вона безпорадна, — розвивав свою думку лікар. — І вона намагається винайти причину, щоб не вважати себе поганою матір’ю. Вигадує, ніби хлопчик — не її, ніби він — лихо…

— Що ви маєте на увазі?

— Що вона просто не може полюбити його, — пояснив Грайєр. — Тим-то й вишукує причину, чому він не гідний її любові.

— Кетрін вважає, що наша дитина — лихо? — Торн був приголомшений, на обличчі в нього відбивався страх.

— Зараз їй конче потрібне таке відчуття, — сказав Грайєр. — Та річ і в тім, що друга дитина стала б для неї згубною.

— І все ж таки в якому розумінні дитина — лихо?

— Це тільки її фантазія. Так само як і те, що хлопчик — не її. Торнові перехопило віддих, до горла підступив клубок.

— Не треба впадати в розпач, — заспокоїв його Грайєр.

— Докторе…

— Слухаю вас.

Але Торн не міг говорити далі. Обидва сиділи мовчки, дивлячись один на одного через стіл.

— Ви хотіли щось сказати? — нарешті спитав лікар. Обличчя його було занепокоєне: чоловік, що сидів перед ним, вочевидь боявся говорити. — Містере Торн, як ви себе почуваєте?

— Мені страшно… — прошепотів Торн.

— Ну певне, вас це страшить.

— Я хочу сказати… я боюся…

— Авжеж, цілком природно.

— Щось діється… щось жахливе…

— Атож. Але ви обоє це здолаєте.

— Ви не розумієте…

— Розумію.

— Ні.

— Повірте мені, я все розумію.

Торн, уже мало не плачучи, обхопив голову руками.

— Вам також дається взнаки нервове перенапруження. І, як видно, багато дужче, ніж ви самі гадаєте.

— Я не знаю, що мені робити, — розпачливо промовив Торн.

— Передусім ви повинні дати згоду на аборт.

Торн звів очі на лікаря й похмуро сказав:

— Ні.

— Якщо це суперечить вашим релігійним засадам…

— Ні.

— Але ж ви не можете не розуміти, що це необхідно…

— Згоди я не дам, — рішуче відказав Торн.

— Ви повинні.

— Ні!

Грайєр відкинувся на спинку стільця і вражено подивився на посла.

— Я хотів би знати причину.

Торн сидів незворушно й дивився на лікаря.

— Мені передрекли, — відповів він нарешті, — що ця вагітність має урватися. А я хочу довести, що цього не станеться.

Лікар аж очі розширив з подиву.

— Я знаю, це звучить безглуздо, — промовив Торн. — І, може, я й справді втратив глузд.

— Чому ви так кажете?

Торн похмуро глянув на лікаря й заговорив, із зусиллям видушуючи з себе кожне слово.

— Тому що вагітність має тривати, а то я й сам повірю…

— Повірите?..

— Як і моя дружина. Що наш хлопчик — це…

Слова застрягли йому в горлі, і він неспокійно підвівся. Нараз його охопило таке передчуття, ніби ось-ось має статися щось лихе.

— Містере Торн…

— Я прошу пробачення…

— Сядьте, будь ласка.

Рвучко крутнувши головою, Торн вийшов з кабінету й квапливо подався сходами вниз. Вискочивши на вулицю, він побіг до своєї машини. Панічний страх у душі щомить наростав, і Торн щодуху мчав вперед, на бігу намацуючи в кишені ключі. Щось сталося. Треба якнайшвидше їхати додому. Ввімкнувши мотор, він так круто повернув машину, що аж шини завищали, і на граничній швидкості погнав у напрямі шосе. Денний рух на лондонських вулицях був, як звичайно, жвавий, і Торн раз у раз сигналив іншим машинам, обганяв їх, проскакував на червоне світло, і тривога точила його дедалі дужче…

… Тим часом удома, в Пірфорді, Кетрін також відчувала якийсь гнітючий неспокій і, щоб подолати невиразний страх, вирішила взятися до хатніх справ. Вона стояла на горішній площадці сходів з глечиком у руці й міркувала, як полити квіти у вазонах, підвішених над поруччям. Їй не хотілося нахлюпати води на кахляну підлогу вестибюля, двома поверхами нижче. Позад неї, у дитячій кімнаті, Деміен катався на своєму автомобільчику й гудів, наче локомотивна сирена, і в міру того, як він набирав швидкості, те гудіння ставало все гучніше й пронизливіше. Непомітно для Кетрін місіс Бейлок стояла в дальшому кінці кімнати й, заплющивши очі, немовби молилася подумки…

… Торн гнав машину з граничною швидкістю. Він уже виїхав на шосе М-40, що вело просто до Пірфорда. Обличчя Джеремі було напружене, він щосили стискав кермо, і кожна клітинка в ньому, здавалося, підганяла машину, спонукала її їхати ще швидше. Лімузин мчав по шосе, мов бежева блискавка, притьмом залишаючи позаду інші машини, так наче вони стояли на місці. Торн увесь спітнів від напруги, кожна машина попереду ставала для нього суперником, якого доконче було випередити. Він несамовито сигналив, і всі пропускали його вперед. Раптом майнула думка про дорожню поліцію, і Торн позирнув у дзеркальце заднього огляду. Те, що він побачив, приголомшило його. Просто за ним, не відстаючи ні на дюйм, мчав величезний чорний автомобіль. Але то була не поліція. За ним гнався автокатафалк. Торн побачив, що катафалк неухильно наздоганяє його, і обличчя в нього заклякло…

… У Пірфорді Деміен усе дужче розганяв свій педальний автомобільчик, гоцаючи на ньому, як на баскому коні. На сходовій площадці Кетрін з глечиком у руках стала на табурет. У дитячій кімнаті місіс Бейлок з-під приспущених повік пильно дивилася на хлопчика, зусиллям волі скеровуючи його і змушуючи ганяти швидше й швидше. Деміен розпалився, очі його дико зблискували, обличчя стало безтямним, мало не божевільним…

… У своїй машині Торн аж стогнав від натуги, витискаючи швидкість до відпору. Та катафалк неухильно наздоганяв його, і очі водія холодно й незворушно дивилися вперед. На спідометрі Торнової машини стрілка перейшла за дев’яносто миль, сягнула ста десяти, проте катафалк не відставав, затято переслідуючи його. Торн надсадно дихав; він усвідомлював, що піддався безумству, але опанувати себе вже не міг. Не міг допустити, щоб його випередили. Двигун машини ревів на останній межі, але катафалк неухильно наближавсь і ось уже порівнявся з Торновим бежевим лімузином.

— Ні-і… — простогнав Торн. — Ні!

Якусь хвилю обидві машини йшли впорівень, потім катафалк почав помалу виходити вперед. Торн щосили наважив на кермо, немовби штовхаючи свою машину вперед, але катафалк усе віддалявся. Труна, що стояла в ньому, розмірено погойдувалась…

… У дитячій кімнаті Деміен ганяв ще дужче, так що його автомобільчик аж нахилявся на поворотах. На сходовій площадці Кетрін раптом похитнулась і простягла руки вперед, щоб утримати рівновагу на табуреті…

… На шосе катафалк зненацька різко наддав газу й порвався далі вперед. Торн несамовито закричав…

… У цю ж таки мить Деміен у своєму автомобільчику блискавкою вилетів з кімнати й увігнався в табурет, на якому стояла Кетрін. Вона заточилася, марно намагаючись за щось ухопитися, і з криком почала падати. Уже падаючи спробувала вчепитися за поруччя, але тільки збила рукою круглий акваріум із золотими рибками, і він полетів слідом за нею. Крик закінчився глухим ударом. У наступну мить брязнув і розлетівся на друзки акваріум.

Кетрін лежала нерухомо. Поруч неї на кахляній підлозі билася золота рибка…

Коли Торн приїхав до лікарні, там уже встигли зібратися репортери. Вони закидали його запитаннями, засліпили спалахами фотокамер, а він одчайдушно силкувався прорватися крізь їх кільце до дверей з табличкою «Інтенсивна терапія». Діставшись додому, він застав місіс Бейлок мало не в істериці; вона тільки й спромоглася сказати йому, що Кетрін упала з горішньої площадки сходів і «швидка допомога» забрала її до лондонської лікарні.

— Містере Торн, кілька слів про самопочуття вашої дружини перед тим, як це сталося…

— Відступіться з дороги!

— Кажуть, вона впала не випадково…

— З нею все було гаразд?..

Газетярі намагалися затримати Торна, але він проштовхався до дверей і побіг коридором, залишивши їх невдоволений гурт позаду.

Назустріч йому швидко йшов лікар.

— Моє прізвище Беккер, — відрекомендувався він.

— В якому вона стані? — квапливо запитав Торн.

— Вона одужає. Забилася тяжко. У неї струс мозку, перелом ключиці й невеликий внутрішній крововилив.

— Вона вагітна…

— На жаль, уже ні.

— Викидень?! — аж задихнувся Торн.

— Просто на місці, там, де впала. Я хотів зробити дослідження, але на той час, як ми приїхали, ваша служниця все прибрала.

Торн здригнувся й важко привалився до стіни.

— Звичайно, про всі обставини ми повідомляти не будемо, — провадив лікар. — Чим менше людей про це знатиме, тим краще.

Торн здивовано втупився в нього, і лікар зрозумів, що він нічого не знає.

— Річ у тім, що вона сама кинулася вниз, — сказав він.

— Кинулася?..

— З горішнього поверху. На очах у вашого сина та його няньки.

Торн очманіло дивився на лікаря. Потім одвернувся до стіни, плечі в нього засіпались, і лікар зрозумів, що він плаче.

— Звичайно при таких падіннях найтяжче травмується голова, — додав лікар. — Отже, якоюсь мірою можна вважати, що вам ще пощастило.

Ковтаючи сльози, Торн кивнув.

— І взагалі не так уже все страшно, — провадив лікар. — Ваша дружина лишилася жива і за належного лікування більш ніколи такого не вчинить. Моя невістка теж була схильна до самогубства. Одного дня вона взяла електричний тостер і залізла з ним у ванну. Надумала ввімкнути його, щоб її вбило струмом…

Торн повільно обернувся до нього.

— Але їй пощастило вижити, і більше такого не повторювалося. Минуло вже чотири роки, і з нею все гаразд.

— Де вона? — спитав Торн.

— Живе у Швейцарії.

— Моя дружина!

— У палаті чотири-А. Вона скоро прийде до тями.

У палаті, де лежала Кетрін, було тихо й сутінно. В кутку сиділа медсестра з журналом у руках. Торн увійшов і вражено спинився. Вигляд у Кетрін був жахливий. Обличчя бліде й набрякле, від руки протягнуто гумову рурку до крапельниці з плазмою, а сама рука неприродно вивернута й загіпсована в плечі. На застиглому обличчі — жодних ознак життя.

— Вона спить, — сказала медсестра.

Торн повільно підійшов до ліжка. Неначе відчувши його присутність, Кетрін застогнала й помалу повернула голову.

— Їй боляче? — спитав Торн.

— Вона зараз на сьомому небі, — відповіла медсестра. — Пентотал натрію.

Торн сів на стілець біля ліжка, вперся чолом у бильце й заплакав. Та за хвилю відчув, що рука Кетрін торкнулась його голови.

— Джері… — прошепотіла вона.

Він поглянув на дружину. Кетрін із зусиллям розплющила очі.

— Кеті… — мовив Торн крізь сльози.

— Не дай йому вбити мене…

Сказавши це, вона заплющила очі й знов поринула в забуття.

Торн повернувся додому за північ і довго стояв у темному вестибюлі, втупивши очі в те місце на кахляній підлозі, куди впала Кетрін. Він дуже стомився, але напруження не полишало його, і єдине, чого йому хотілося, — це заснути, аби бодай на якийсь час забути про ту трагедію, що сталася тут уранці. Й далі не вмикаючи світла, він звів погляд угору, на поруччя сходової площадки, і спробував уявити собі, як Кетрін стояла там, збираючись з духом перед фатальним стрибком. Чому ж вона, коли вже серйозно надумала вкоротити собі віку, не стрибнула з даху? До того ж у домі було вдосталь усіляких таблеток, бритовних лез та інших речей, придатних до самогубства. Чому саме в такий спосіб? Чому на очах у Деміена та місіс Бейлок?..

У пам’яті знову зринуло священикове застереження: «Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому…» Торн заплющив очі, намагаючись затерти в пам’яті ці слова. Подумав про Тассоне, прохромленого жердиною, про Дженнінгсів телефонний дзвінок, про нестямну паніку, що охопила його самого під час перегонів з катафалком. Лікар мав рацію: в нього справді негаразд із нервами, і його сьогоднішня поведінка цілком підтверджує цей висновок. Страхи Кетрін поширились і на нього, оті її фантазії передались йому, наче заразна хвороба. Але він такого більш не допустить! Тепер йому, як ніколи, потрібно зберігати здоровий глузд і ясний розум.

Знеможений до краю, Торн поволі рушив нагору, потемки намацуючи ногами сходинки. Дарма, ось він виспиться й прокинеться вранці відсвіжений, сповнений снаги, готовий діяти.

Ідучи коридором до своєї кімнати, він зупинився й поглянув на двері Деміенової спальні. З-під дверей просотувалося тьмяне світло нічника. Торн уявив собі невинне личко хлопчика, що мирно спав у своєму ліжечку. Йому раптом захотілося кинути оком на малого, і він тихенько ступив до дверей, певний того, що вже де-де, а там йому остерігатися нічого. Та, зазирнувши до кімнати, побачив таке, що аж сахнувся назад. Хлопчик і справді спав, але він був у спальні не сам: з одного боку ліжка сиділа місіс Бейлок, згорнувши руки на грудях і втупивши погляд у простір перед себе, а з другого бовванів у сутіні силует величезного чорного собаки. Того самого, що його Торн звелів прогнати геть. І ось тепер цей звірюка сидів тут, охороняючи сон його сина. Затамувавши віддих, Торн причинив двері й пішов коридором до своєї кімнати. Там він спробував звести дух і раптом помітив, що його всього трусить.

Зненацька тишу розітнув телефонний дзвінок, і Торн притьмом кинувся до апарата.

— Слухаю!

— Це Дженнінгс говорить, — озвався в трубці голос. — Пригадуєте, той, котрому ви розбили фотокамеру…

— Так-так.

— Я мешкаю в Челсі, на розі Гросверном і П’ятої. Гадаю, вам слід би приїхати до мене, просто зараз.

— А в чому річ?

— Щось діється, містере Торн. Щось таке, про що вам доконче треба знати…

Будинок, де мешкав Дженнінгс, стояв у занедбаних, безладних міських кварталах, і Торн довго не міг знайти його. Надворі дощило, видно було погано, і він уже втратив був надію, коли нарешті вгледів червонясте світло в горішньому наріжному вікні. А потім побачив і Дженнінгса: той помахав йому з вікна й повернувся до кімнати. Подумавши, що задля такого високого гостя не завадило б трохи прибрати, він сяк-так запхав до шафи розкиданий одяг, поправив на ліжку покривало, а тоді відчинив двері на сходи й став чекати посла. Невдовзі той вибрався нагору, засапаний після п’яти крутих сходових маршів.

— Я маю бренді, — запропонував Дженнінгс.

— Зробіть ласку.

— Звісно, не таке, до якого ви звикли…

Дженнінгс зачинив за гостем двері й подавсь за переділку, де в нього було щось ніби кухня. Тим часом Торн побіжно роззирнувся по кімнаті, ледь освітленій червонястим світлом, що йшло з відчинених дверей невеличкої комірчини, де господар влаштував фотолабораторію. Стіни кімнати були завішані фотографіями.

— Ну ось, — сказав Дженнінгс, — повернувшись із пляшкою та склянками. — Хильнемо трохи, та й до діла.

Торн узяв простягнену склянку, і Дженнінгс налив йому бренді, а потім і собі. Сам він сів на ліжко й показав гостеві на купу подушок на підлозі. Одначе той лишився стояти.

— Може, закурите? — спитав Дженнінгс.

Торн похитав головою; його вже починав дратувати цей недбалий, домашній тон господаря.

— Ви сказали, щось діється…

— А так.

— Я хотів би знати, що ви мали на увазі.

Дженнінгс допитливо поглянув на нього.

— Ви ще не зрозуміли?

— Ні.

— То чому ж приїхали сюди?

— Тому що ви не захотіли пояснити по телефону.

Дженнінгс кивнув головою і поставив свою склянку.

— Я й не міг пояснити, бо ви маєте дещо побачити.

— Що саме?

— Деякі фотографії… — Дженнінгс устав і пішов до комірчини, жестом запросивши Торна за собою. — Я думав, може, ми спершу познайомимося трохи ближче.

— Я дуже втомився.

— Гаразд, зараз ви забудете про втому.

Він увімкнув невеличку лампу, що висвітлила рядок фотографій на столі. Торн увійшов і сів на табуретку поряд з господарем.

— Упізнаєте?

То були знімки з дитячого свята в день народження Деміена. Дітлахи на гойдалках… Кетрін — стоїть осторонь, спостерігає…

— Так, — відповів Торн.

— А тепер погляньте сюди.

Дженнінгс забрав верхні знімки й відкрив фото Чесси, першої Деміенової няні. Вона стояла сама в клоунському вбранні на тлі будинку Торнів.

— Бачите що-небудь незвичайне? — спитав Дженнінгс.

— Ні.

Дженнінгс доторкнувся до знімка і обвів пальцем ледь помітну довгасту пляму над головою та шиєю дівчини.

— Спершу я подумав, що це якийсь ґандж на плівці, — сказав він. — Але дивіться далі. — І відкрив фотографію Чесси, що вже висіла нежива на линві.

— Не розумію, — сказав Торн.

— Візьміть це до уваги й дивіться далі. — Дженнінгс відсунув убік стосик фотографій і виклав на стіл ще один. Зверху лежало фото невеличкого священика, Тассоне, що виходив з посольства. — А як вам оце?

Торн із жахом глипнув на нього.

— Де ви взяли цей знімок?

— Зробив сам.

— Я думав, ви розшукуєте цього чоловіка. Ви ж казали, що він — ваш родич.

— Я сказав неправду. Придивіться до знімка.

Дженнінгс знову доторкнувся до фото, показуючи на вузьку прямовисну пляму над священиковою головою.

— Оця тінь над головою? — спитав Торн.

— Еге ж. А тепер погляньте сюди. Цей знімок зроблено через десять днів після того.

Він відкрив нову фотографію і присунув її до світла. Це був загальний план групи людей, що стояли в задніх рядах зали. Обличчя Тассоне не було видно, тільки верхня частина священицького вбрання, але саме над тим місцем, де мала б бути голова, стриміла така сама довгаста туманна пляма.

— Вам не здається, що це той самий чоловік? Правда, обличчя не видно, зате добре видно те, що висить над ним…

Торн уважно роздивлявся фотографію, і в очах у нього відбивалось нерозуміння.

— Цього разу воно висить нижче, — провадив Дженнінгс. — Якщо окреслити в уяві обличчя, то стає очевидним, що ця загадкова пляма майже торкається голови. Цебто за десять днів вона зсунулася нижче. Хоч би що це було, але воно перемістилося.

Торн мовчав, не зводячи очей з фотографії. Дженнінгс відсунув її і поклав на стіл вирізку з газети, де священик був проштрикнутий списоподібною жердиною.

— Вловлюєте зв’язок? — запитав Дженнінгс.

Торн сидів наче громом уражений. Позаду задзижчав таймер, і Дженнінгс увімкнув ще одну лампочку. Тоді зустрівся з запитливим поглядом Торна.

— Я ніяк не міг цього пояснити, — сказав він. — Отож почав свій розшук. — Узявши пінцета, він обернувся до ванночок, вийняв три збільшені фотографії і, струсивши з них фіксаж, підніс до світла. — Я маю знайомих у поліції. Вони дали мені негативи, і я зробив з них оці відбитки. За висновком патологоанатома, в Тассоне був рак. Він постійно глушив біль морфіном, робив собі уколи два-три рази на день.

Торн поглянув на фотографії. Перед ним було оголене мертве тіло священика, зняте з трьох різних точок.

— Зовні його тіло цілком здорове й не має ніяких особливих прикмет, — провадив Дженнінгс, — якщо не рахувати одного значка на внутрішньому боці лівого стегна.

Він подав Торнові збільшувальне скло й посунув його руку до останнього знімка. Там були сфотографовані зблизька стегна та статеві органи небіжчика. Торн придивився пильніше й побачив щось ніби витатуюваний номер.

— Що це? — спитав він.

— Три шістки. Шістсот шістдесят шість.

— Концтабір?

— Я теж так подумав, але біопсія показала, що цей знак просто-таки вкарбований у тіло. В концтаборах такого не робили. Гадаю, це його власна робота.

Вони поглянули один на одного. Торн не міг нічого збагнути.

— Дивіться далі, — сказав Дженнінгс і видобув на світло ще одну фотографію. — Отут він мешкав. Кімнатчина в Сохо, без гарячої води. Коли ми ввійшли, там було повно пацюків. Він залишив на столі недоїдений шматок солонини.

Торн узявся розглядати фото. Маленька кімнатка, де вмістилися лише стіл, шафка та ліжко. Стіни поспіль укриті якимсь папером, начебто окремими аркушиками, скрізь розвішано великі розп’яття.

— Отак воно все й було. Папірці на стінах — то сторінки Біблії. Тисячі сторінок. Геть усе ними заліплено, навіть вікно. Так наче він захищався цим від чогось.

Торн сидів уражений, втупивши очі в дивовижну фотографію.

— А ще хрести. Тільки на дверях сорок сім хрестів…

— Він був… божевільний? — прошепотів Торн.

Дженнінгс поглянув просто йому в вічі.

— А це вже вам судити. — Тоді крутнувся на обертовому стільчику, висунув шухляду й витяг звідти пошарпану теку. — Поліція визнала його душевнохворим, — сказав він, — і тому мені дозволили покопатись у його речах і взяти те, що може знадобитися. Отак я все це й надбав.

Дженнінгс підвівся й пішов до кімнати. Торн рушив за ним. Фотограф розгорнув теку і витрусив на стіл її вміст.

— По-перше, тут є записник, такий собі щоденник, — сказав він, видобувши з купки паперів стару потерту книжечку. — Але записи в ньому стосуються не самого священика, а вас. Він записував усі ваші пересування: коли ви пішли з посольства, куди поїхали потім, у яких ресторанах буваєте, де й коли маєте виступати…

— Можна мені поглянути?

— Авжеж.

Торн узяв записника й погортав його. Руки йому тремтіли.

— Останній запис — про те, що ви маєте з ним зустрітися, — провадив Дженнінгс. — У К’ю-Гардені. Того ж таки дня він загинув. Гадаю, якби поліція про це дізналася, то дуже зацікавилася б.

Торн звів очі й зустрівся з допитливим поглядом репортера.

— Він був божевільний…

— Ви певні?

У голосі Дженнінгса вчувалася прихована погроза, і Торн знітився під його поглядом.

— Чого ви од мене хочете?

— Ви з ним зустрілися?

— Н-ні…

— Я маю ще дещо, пане посол, але нічого не скажу, якщо ви не будете зі мною щирі.

— Яке вам до всього цього діло? — хрипко спитав Торн.

— Я хочу бути вам корисним, — відказав Дженнінгс. — Я ваш друг.

Торн мовчки, напружено дивився на нього.

— Найголовніше ще отут. — Дженнінгс показав на папери перед собою. — То ви будете говорити правду чи волієте піти звідси?

Торн зціпив зуби.

— Що ви хочете знати?

— Ви зустрілися зі священиком у парку?

— Так.

— Що він вам сказав?

— Він застерігав мене.

— Про що?

— Казав, що моєму життю загрожує небезпека.

— Яка небезпека?

— Я не зовсім зрозумів.

— Не крутіть.

— Я кажу правду. Він говорив якось туманно.

Дженнінгс трохи відсунувся і поглянув на Торна з недовірою.

— То було щось біблійне, — додав Торн. — Якісь наче вірші… Я їх не запам’ятав. Подумав, що він несповна розуму. І нічого до ладу не зрозумів, правду вам кажу. Я не пам’ятаю тих віршів і не міг їх зрозуміти!

Дженнінгс із сумнівом дивився на нього, і Торн почав нервуватись.

— Я думаю, вам варто цілком довіритись мені, — сказав Дженнінгс.

— Ви казали, що маєте ще дещо.

— Але ж я ще не все од вас почув.

— Мені більш нема чого сказати.

Дженнінгс кивнув головою: мовляв поки що й цього досить, — і знов узявся до паперів на столі. Ввімкнувши почеплену над столом голу лампочку, він знайшов друковану вирізку й подав її Торнові.

— Це — з «Астрологічного місячника». Статейка про одне неординарне явище. Про комету, що перетворилася на яскраву зірку. Як ото зоря Бетельгейзе дві тисячі років тому.

Торн уважно прочитав вирізку й витер піт з чола.

— Але це сталося над другою півкулею, — провадив Дженнінгс. — У Європі. Чотири з чимось роки тому. А точніше — шостого червня. Це число про щось вам говорить?

— Так, — хрипко мовив Торн.

— Тоді ця вирізка має бути вам знайома, — сказав Дженнінгс, беручи зі столу ще одного папірця. — Вона з останньої сторінки римської газети.

Торн узяв вирізку й одразу впізнав її. Така сама зберігалась у Кетрін в записнику.

— Це — повідомлення про народження вашого сина. І також шостого червня, чотири роки тому. Я б сказав, що це випадковий збіг. А ви як гадаєте?

У Торна так тремтіли руки, що літери стрибали йому перед очима і він не міг розрізнити жодного слова.

— Ваш син народився о шостій годині ранку?

Торн мовчки повернувся до фотографа. В очах у нього відбивався нелюдський біль.

— Я хочу з’ясувати, що це за знак на нозі в священика, — сказав Дженнінгс. — Три шістки. Гадаю, він має якийсь зв’язок з вашим сином. Шостий місяць, шостий день…

— Мій син помер! — вигукнув Торн. — Мій син помер! Я не знаю, чийого сина я виховую… — Він затулив обличчя руками, відвернувся від світла й важко задихав.

— Якщо ви не проти, — тихо мовив він, — я хотів би допомогти вам з’ясувати це.

— Ні, — простогнав Торн. — Це моя справа.

— Ви помиляєтеся, сер, — сумно сказав Дженнінгс. — Тепер це й моя справа.

Торн обернувсь до нього, і їхні очі зустрілися. Дженнінгс повільно пішов до комірчини, виніс звідти фотографію і подав її Торнові.

Торн поглянув на знімок, і в очах у нього відбився жах.

— Досить незвичайний ефект, — сказав Дженнінгс. — Ви згодні?

Він приспустив лампочку над столом, щоб було видніше. На знімку була кімната, де мешкав Тассоне. В дальшому кутку Торн побачив невелике дзеркало, в якому відбивався сам Дженнінгс з піднесеним до обличчя фотоапаратом. Нічого дивного в тому, що фотограф упіймав власне відображення, не було. Але відображенню чогось видимо бракувало.

У Дженнінгса не було шиї! Його голову відокремлювала від тулуба невиразна, схожа на хмаринку пляма…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Наступного ранку, коли про нещастя з Кетрін стало всім відомо, Торнові неважко було пояснити свою відсутність у посольстві на найближчі кілька днів. Він сказав, що їде до Рима, щоб привезти для Кетрін знайомого фахівця-травматолога, хоч насправді зібрався туди із зовсім іншою метою. Він зрештою розповів фотографові, як усе було, і Дженнінгс переконав його, що розпочати пошуки треба від самого початку, цебто передусім поїхати до лікарні, де народився Деміен. Звідти, мовляв, вони й почнуть по дрібці відновлювати істину.

Усе залагодили швидко й без зайвого розголосу. Щоб виїхати з Лондона й потрапити до Рима, не привертаючи уваги громадськості, Торн найняв приватний літак. За кілька годин, що лишилися до відльоту, Дженнінгс зібрав деякі матеріали, що могли придатись у їхній справі: три різних видання Біблії, кілька книжок з окультних наук. Тим часом Торн повернувся до Пірфорда, щоб спакуватися в дорогу й прихопити крислатого капелюха, в якому його важче було впізнати.

Пірфорд зустрів його незвичною тишею. Торн розгублено ходив по будинку, аж поки збагнув, що ніде не видко місіс Гортон. Самого Гортона теж ніде не було, а машини стояли в гаражі у такому вигляді, наче ними ніхто вже не збирався їздити.

— Вони обоє виїхали, — пояснила місіс Бейлок, коли Торн зайшов до кухні. Вона стояла біля мийниці й кришила овочі, так само, як це завжди робила місіс Гортон.

— Тобто як виїхали? — спитав Торн.

— Зовсім. Зібралися та й поїхали. Залишили адресу, щоб ви надіслали їм платню за останній місяць.

Торн був вражений.

— Вони не сказали чому? — спитав він.

— Це не має значення, сер. Я й сама з усім упораюсь.

— Але ж вони мали б пояснити…

— Мені вони нічого не сказали. А втім, вони взагалі майже не розмовляли зі мною. Здається, на від’їзді наполягав містер Гортон. Місіс Гортон начебто не дуже хотіла їхати.

Торн занепокоєно дивився на опасисту жінку. Йому було боязно залишати її саму з Деміеном. Але іншої ради не було. Він мав їхати.

— Ви тут дасте собі раду, якщо і я на кілька днів поїду?

— Гадаю, що так, сер. Харчів нам вистачить на кілька тижнів, а тиша в домі піде тільки на користь хлопчикові.

Торн кивнув головою і вже хотів був іти. Але раптом спинився.

— Місіс Бейлок…

— Що, сер?

— Той собака…

— Атож, я знаю. До вечора його вже не буде.

— Чому він і досі тут?

— Ми вивели його в ліс і там залишили, але він сам знайшов дорогу назад. Учора після… після нещастя він сидів надворі, а хлопчик був страшенно вражений і попросив, щоб собака залишився з ним на ніч. Я сказала, що вам це не сподобається, але за таких обставин… я подумала…

— Я не хочу, щоб він тут залишався.

— Я сьогодні ж зателефоную, сер, щоб його забрали.

Торн рушив до дверей.

— Містере Торн…

— Що?

— Як почуває себе ваша дружина?

— Помалу одужує.

— Можна нам з хлопчиком навідати її, поки вас не буде?

Торн не квапився з відповіддю й спостерігав за жінкою. А та зняла з гачка кухонний рушник і почала ретельно витирати руки. Вона мала поважний, домовитий вигляд доброї господарки, і Торн аж здивувався, чому вона викликає в нього таку неприязнь.

— Та ні, краще не треба. ЛІ сам з’їжджу з ним, коли повернуся.

— Гаразд, сер.

Торн попрощався й поїхав своєю машиною до лікарні. Там він побалакав з доктором Беккером і дізнався, що Кетрін уже не спить і почуває себе краще. Лікар спитав, чи не заперечує він, щоб запросити до неї психіатра, і Торн дав йому телефон Чарлза Грайєра. Потім він пішов до палати Кетрін. Вона зустріла його кволою усмішкою.

— Привіт, — сказав Торн.

— Привіт, — прошепотіла вона.

— Тобі краще?

— Трохи краще.

— Лікар каже, скоро одужаєш.

— Я знаю.

Торн присунув стільця до ліжка й сів. Його дивувало, яка гарна з виду Кетрін навіть у такому стані. Сонячне проміння лилося крізь вікно й ніжно золотило її темні коси.

— Ти сьогодні такий гарний… — тихо мовила вона.

— Те саме я щойно подумав про тебе, — відказав він.

— Уявляю собі, яке з мене страхіття, — силувано всміхнулася Кетрін.

Торн узяв її за руку, і вони мовчки дивились одне на одного.

— Невеселі настали часи, — тихо сказала Кетрін.

— Атож…

— Чи залагодиться все коли-небудь?

— Будемо сподіватись.

Кетрін сумно всміхнулася, і він простяг руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на очі.

— Ми ж не лихі люди, правда, Джеремі? — спитала вона.

— Думаю, що ні.

— То чому ж усе проти нас?

Торн похитав головою, не знаючи, що відповісти.

— Коли б ми були лихі, — тихо провадила вона, — тоді б я сказала; гаразд, так і треба. Чи, може, ми все-таки це заслужили? Але що ми зробили не так? У чому коли-небудь схибили?

— Не знаю… — здавлено відповів Торн. Недужа Кетрін здавалася такою беззахисною і невинною, що душу йому затопила хвиля зворушення. — Але тут тобі ніщо не загрожує, — прошепотів він. — А я тим часом поїду на кілька днів.

Вона не озвалася. Навіть не спитала, куди він їде.

— Є деякі справи, — сказав він. — Невідкладні.

— Надовго?

— На три дні. Я тобі дзвонитиму щодня.

Кетрін кивнула головою, і він поволі підвівся, а потім нахиливсь і поцілував її в бліду подряпану щоку.

— Джері…

— Що?

— Вони сказали мені, що то я сама стрибнула… — Кетрін звела на нього по-дитячому ясний здивований погляд. — І тобі вони сказали те саме?

— Еге ж.

— З чого б то мені таке робити?

— Я не знаю, — тихо відказав Торн. — Але ми все з’ясуємо.

— Я збожеволіла? — просто запитала Кетрін.

Торн поглянув на неї і звільна похитав головою.

— Мабуть, усі ми збожеволіли, — сказав він.

Кетрін трохи підвелась, і він знову нахилився до неї й притисся щокою до її щоки.

— Я не стрибнула, — прошепотіла вона. — Мене… штовхнув… Деміен…

Запала важка мовчанка, і Торн поволі вийшов з палати.

Шестимісний літачок «Лір» віз тільки Торна та Дженнінгса. Він летів крізь ніч до Рима, і в його маленькому салоні панувала напружена тиша. Дженнінгс порозкладав навколо себе книжки й примушував Торна згадувати все, що казав йому Тассоне.

— Та не можу я більше, — змучено промовив Торн. — Усе воно наче в тумані.

— Почніть спочатку. Розкажіть мені все, що йам’ятаєте.

Торн повторив свою розповідь про першу зустріч зі священиком, про те, як Тассоне почав його переслідувати й нарешті домігся побачення в парку, де став проказувати якісь вірші.

— Щось там про пучину… — мимрив він, силкуючись пригадати, — про якусь битву… про Рим…

— Треба пригадати точніше.

— Я був тоді дуже збуджений. Думав, що він несповна розуму… Власне, й не слухав його.

— Але ж ви все чули. Отже, можете й пригадати. Ну ж бо!

— Не можу!

— Спробуйте ще!

На Торновому обличчі застиг розпач. Він заплющив очі й силував себе пригадати те, що вперто не пригадувалось.

— Пам’ятаю ще… він умовляв мене повірити в Христа… «Причастіться крові Христової» — саме так він сказав. «Причастіться крові Христової»…

— Навіщо?

— Щоб здолати сатанинське поріддя. Так він сказав: «Причастіться крові Христової, бо тільки тоді ви зможете здолати сатанинське поріддя».

— А ще що казав? — не вгавав Дженнінгс.

— Про якогось старого… атож, про старого…

— Що то за старий?

— Він сказав, що я мушу зустрітися з одним старим…

— Ну, ну!

— Та ні, забув!..

— Він назвав його ім’я?

— М-м… М-магдо… Мегдо… Мегіддо!.. А втім, ні. Це місто.

— Яке місто?

— Місто, куди я маю поїхати… Мегіддо. Атож, саме так воно зветься. Отуди, сказав він, мені доконче треба поїхати.

Дженнінгс уже гарячково копирсався у своєму портфелі, шукаючи географічну карту.

— Мегіддо… — бурмотів він. — Мегіддо…

— Ви чули про таке? — спитав Торн.

— Ні, але майже певен, що це в Італії.

Та виявилося, що це не так. Не було такого міста в жодній європейській країні. Дженнінгс з півгодини нишпорив очима по карті, аж поки згорнув її і безнадійно похитав головою. Тоді поглянув на посла й побачив, що той заснув. Дженнінгс не став його будити, а взявся до своїх книжок з окультизму. Невеличкий літак гудів собі в нічному небі, а він занурився у пророцтва щодо другого пришестя Христового. Його пов’язувалося з пришестям Антихриста, сина сатани, або ж Звіра, дикого месії.

«… І прийде на Землю дикий месія, нащадок сатани в людській подобі. Народить його згвалтована чотиринога тварина. Як молодий Христос ніс по світу любов і доброту, так Антихрист понесе зненависть і страх… І накази він діставатиме просто з пекла…»

Літак приземлився, сильно вдарившись об посадочну смугу. Дженнінгс кинувся збирати книжки, що порозліталися в усі боки.

У Римі дощило, раз у раз гуркотів грім. Швидко поминувши безлюдне приміщення аеровокзалу, Торн і Дженнінгс вийшли до стоянки таксі. Поки машина везла їх через усе місто, Дженнінгс тихенько закуняв. Торн сидів мовчки і, коли попереду постали освітлені статуї на Віа Венето, згадав, як він і Кетрін, тоді ще зовсім молоді, сповнені надій, ходили цими вулицями, тримаючись за руки. Обоє були невинні й кохали одне одного. Йому пригадався запах парфумів Кетрін, її мелодійний сміх. Закохані відкривали для себе Рим, як Колумб колись відкривав Америку. Так наче все місто належало тільки їм. Тут-таки вони вперше віддались одне одному. І тепер, вдивляючись у ніч, Торн подумав про те, чи випаде їм колись знову зазнати любощів…

— Ospedale Generale [26], — сказав водій і різко загальмував.

Дженнінгс ураз прокинувся. Торн визирнув у вікно й не міг нічого зрозуміти.

— Це не той будинок, — сказав він.

— Si. Ospedale Generale.

— Ні, той був старий, цегляний. Я ж добре пам’ятаю.

— Адреса у вас правильна? — спитав Дженнінгс.

— Ospedale Generale, — знову повторив таксист.

— Е differente [27], — стояв на своєму Торн.

— Fuoco, — пояснив таксист. — Tre anni piu a meno [28].

— Що він каже? — спитав Дженнінгс.

— Пожежа, — відповів Торн. — Fuoco означає «пожежа».

— Si, — підтвердив водій. — Tre anni.

— Яка пожежа? — не зрозумів Дженнінгс.

— Мабуть, стара лікарня згоріла й тепер її відбудували наново.

— Tre anni piu a meno. Multo morte.

Торн поглянув на Дженнінгса.

— Три роки тому. Багато людей загинуло.

Вони заплатили таксистові й попросили його почекати їх. Спершу той почав був відмовлятись, але потім, роздивившись, скільки йому дали, охоче погодився. Каліченою італійською Торн сяк-так пояснив йому, що вони хотіли б, щоб він лишався при них весь час, поки вони будуть у Римі. Водій сказав, що на хвилинку від’їде й зателефонує дружині, а тоді повернеться.

У лікарні їх чекало розчарування. Була вже пізня ніч, і начальство мало з’явитися тільки вранці. Дженнінгс подався шукати бодай кого-небудь, а тим часом Торн зустрів черницю, яка говорила по-англійському, і вона підтвердила, що три роки тому велика пожежа зруйнувала лікарню дощенту.

— Ну не могло ж геть усе згоріти, — заперечив Торн. — Були ж архіви, записи. Вони мали б зберегтися.

— Мене тоді тут ще не було, — насилу добираючи англійські слова, пояснила черниця. — Але люди кажуть, що вогонь знищив усе.

— А може, якісь папери зберігалися десь-інде?

— Цього я не знаю.

Торн був у розпачі, а черниця тільки знизала плечима, даючи зрозуміти, що більш нічого сказати не може.

— Слухайте, — знов звернувся до неї Торн. — Це дуже важливо для мене. Я всиновив тут дитину, і мені потрібні відомості про її народження.

— Тут не буває всиновлень.

— Одне було. Власне, це було не зовсім звичайне всиновлення…

— Ви помиляєтесь. Усі такі справи проходять через управління соціальної опіки.

— У вас зберігаються записи про народження? Відомості про дітей, що народилися в цій лікарні?

— Ну звісно.

— Може, якщо я назву дату…

— Марна праця, — перебив його Дженнінгс. Він підійшов до Торна, і той побачив на його обличчі вираз крайньої безнадії. — Пожежа почалася саме в приміщенні, де зберігалися документи. У підвалі. І всі ті папери спалахнули, як смолоскип. Потім вогонь пішов угору сходами. А найбільше пекло було на третьому поверсі.

— На третьому?

— У пологовому відділенні, — кивнув головою Дженнінгс. — Там лишився тільки попіл.

Торн понурив голову й важко прихилився до стіни.

— Ви вже вибачайте… — мовила черниця.

— Заждіть, — попросив її Торн. — А обслуга? Хто-небудь же напевне вижив.

— Так. Але дуже мало.

— Тут був один ставний чоловік. Священик. Справжній богатир.

— Його звали Спіллето?

— Так, — стрепенувся Торн. — Спіллето.

— Він був тут найголовніший, — сказала черниця.

— Так, так. То він…

— Він вижив.

У душі в Торна спалахнула надія.

— Він тепер тут?

— Ні.

— А де він?

— У монастирі в Субіако. Багатьох потерпілих від пожежі одвезли туди. Багато хто там і помер. Але він вижив. Пригадую, хтось казав, що це було справжнє чудо. Цебто що він лишився жити. Він був на третьому поверсі, в самісінькому пеклі.

— Субіако? — перепитав Дженнінгс.

Черниця кивнула головою.

— Так. Монастир Сан-Бенедетто.

Квапливо повернувшись до машини, Торн і Дженнінгс одразу вхопилися за карту. Містечко Субіако було на південному краю Італії, і, щоб дістатися туди, довелося б їхати машиною всю решту ночі. Таксист почав був відмовлятись, але йому пообіцяли щедру плату й накреслили на карті маршрут червоним олівцем, щоб він спокійно їхав, поки вони спатимуть. Але обидва були надто збуджені, щоб заснути. Натомість вони знову взялися до книжок, напружуючи зір у тьмяному світлі акумуляторної лампочки в салоні. Таксі мчало їх нічною Італією.

— Ах ти ж чорт! — пошепки вигукнув Дженнінгс, не підводячи очей від Біблії. — Ось воно!

— Що там таке?

— Усе це є в Біблії. В Одкровенні святого Іоана. Коли євреї повернуться на Святу Землю…

— Так-так, про це він і казав, — збуджено перебив його Торн. — Тільки віршами. «Як знов єврей Сіон посяде…» Потім щось там про знак небесний…

— І це тут є, — сказав Дженнінгс, розгортаючи закладену сторінку в іншій книжці. — Зорепад і нове піднесення Римської імперії. За такого збігу обставин може народитися Антихрист. Власний син сатани.

Машина мчала далі, а вони не полишали своїх книжок. Торн видобув з портфеля тлумачні тексти, що ними послуговувався, готуючи промову з біблійними цитатами. Там усе було чітко й зрозуміло роз’яснено, і тепер вони остаточно розібралися в символах Святого Письма.

— Отже, євреї повернулися на свою прабатьківщину, — підсумував Дженнінгс, коли надворі вже почало розвиднятися. — І зорепад також був. А щодо Римської імперії, то деякі автори вважають, що її нове піднесення слід розуміти як утворення Спільного ринку.

— Не зовсім переконливо, — замислено зауважив Торн.

— А як щодо цього?.. — спитав Дженнінгс, розгортаючи котрусь із своїх книжок. — «І з’явиться він з пучини морської…»

— Та це ж знов-таки наче з віршів Тассоне. — Торн напружено силкувався пригадати. — «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане…» Саме так там було.

— То він шпарив тими віршами просто з Одкровення. Там і про братовбивчу війну є.

— «На брата брат з мечем повстане…» — Торн намагався пригадати далі.

— Ось тут пояснення, Торне, — сказав Дженнінгс, розгортаючи ще одну книжку. — Тут говориться, що на зборах представників міжнародної організації теологічних наук було ухвалено трактувати оту «морську пучину» як світ політики. Адже в цьому морі безнастанно виникають всілякі заворушення та перевороти. — Дженнінгс подивився просто в очі Торнові. — Син сатани об’явиться в світі політики, — твердо промовив він.

Торн нічого не відповів. Він дивився у вікно, за яким займався новий день.

Монастир Сан-Бенедетто був наполовину зруйнований, однак і тепер ця величезна фортеця зберегла свій могутній і грізний вигляд. Вона століттями стояла тут, на півдні Італії, і витримала не одну облогу. Під час другої світової війни німці захопили монастир під якийсь свій штаб і перестріляли в ньому всіх ченців. А в 1946 році самі італійці обстріляли фортецю з мінометів, неначе на знак помсти за те зло, що діялося серед її мурів.

Але й зазнавши багатьох випробувань, Сан-Бенедетто і далі залишався священним місцем. Він велично підносився на високому пагорбі, і мури його ввібрали в себе відгомін незліченних молитов, що лунали тут протягом багатьох віків.

Коли невеличке, заляпане грязюкою таксі під’їхало до зовнішнього муру монастиря, виявилося, що пасажири сплять, і водієві довелося будити їх.

— Синьйори!

Торн заворушився. Дженнінгс спустив бічну шибу, визирнув надвір і вдихнув повні груди свіжого ранкового повітря.

— Сан-Бенедетто, — буркнув стомлений водій.

Торн протер очі й побачив на тлі червонястого вранішнього неба величні обриси монастиря.

— Ти диви… — мало не побожно прошепотів Дженнінгс.

— Може б, під’їхати ближче? — спитав Торн.

Таксист заперечливо крутнув головою.

— Мабуть, не можна, — виснував Дженнінгс.

Полишивши водія відсиплятися, вони рушили далі пішки й невдовзі опинилися серед гінкої, аж до пояса, і важкої від роси трави, що враз промочила до рубця їхній одяг. Аж ніяк не придатний до таких прогулянок, він лип до тіла, заважав іти, і вони насилу посувалися вперед. Засапаний Дженнінгс на хвильку спинився, підніс до очей камеру й зробив з десяток знімків.

— Аж очам не віриться, — прошепотів він. — Просто не віриться, хай йому чорт!

Торн нетерпляче озирнувся, і Дженнінгс підтюпцем наздогнав його. Далі вони йшли поряд, чуючи тільки власний важкий віддих та віддалені звуки співу, що, наче стогін, линули з боку монастиря.

— Який сумний спів, — сказав Дженнінгс, коли вони підійшли до брами. — Прислухайтесь: він так і бринить болем.

Той низький монотонний звук викликав мимовільний трепет; здавалось, він виходив із самого каміння стародавніх мурів, галерей та арок. Торн і Дженнінгс поволі йшли вперед, озираючись навсебіч і намагаючись дочути, звідки саме лине спів.

— Начебто звідти, — мовив Дженнінгс, показуючи в кінець довгого переходу. — А грязюка яка, ви гляньте!

Попереду, вподовж кам’яних плит переходу тяглася брудна стежина. Сила-силенна ніг, що проходили тут багато століть день крізь день, вичовгали в камені такий собі жолобок, і під час великих дощів до нього затікала вода. Та стежина вела до високої кам’яної ротонди із зачиненими важкими дерев’яними дверима. Що ближче до ротонди, то гучніше лунав спів. Прочинивши двері, Торн і Дженнінгс шанобливо задивилися на те, що діялось усередині. Здавалося, їх нараз перенесено в середньовіччя, де присутність Бога та духовна святість відчувались як щось близьке й живе. Перед ними була простора старовинна зала. Кам’яні приступки вели до узвишшя, на якому підносився великий дерев’яний хрест з вирізьбленою з каменю фігурою розп’ятого Христа. Сама каплиця була споруджена з кам’яних брил, повитих виноградними лозами, що сходилися докупи нагорі. Звідти ж таки досередини точилося сонячне проміння й освітлювало розп’яття.

— Святе місце, — прошепотів Дженнінгс.

Торн мовчки кивнув головою, і далі розглядаючись по каплиці. Погляд його впав на гурт ченців у каптурах, що, повклякавши на кам’яній підлозі, зверталися з молитвою до Бога. Спів їхній звучав зграйно, натхненно; він то понижувавсь і майже завмирав, то знов набирав сили й линув до неба. Дженнінгс видобув з кишені експонометр і намагався розгледіти в сутіні його показання.

— Сховайте цю штуку, — просичав Торн.

— Шкода, не прихопив бліца…

— Я сказав, сховайте!

Дженнінгс здивовано позирнув на Торна, але скорився. Торн мав якийсь сумовитий, відчужений вигляд, коліна в нього підтиналися, так наче щось спонукало його й собі вклякнути долі і пристати до молитви.

— Вам що — недобре? — пошепки спитав Дженнінгс.

— Я ж бо католик… — так само тихо відповів Торн.

Аж раптом погляд його застиг, утупившись кудись у сутінь. Дженнінгс повів очима в той бік і побачив інвалідне крісло на колесах, у якому сидів великий незграбний чолов’яга. На відміну від решти, що стояли навколішки, похиливши голови, цей сидів прямо, голова його була мов закам’яніла, а плечі вивернуті назад, як у спаралізованого.

— Це він? — прошепотів Дженнінгс.

Торн ствердно кивнув, очі його розширилися, наче від лихого передчуття. Вони тихенько підступили ближче, щоб розгледіти чоловіка в кріслі. Побачивши його обличчя, Дженнінгс гидливо скривився. Половина обличчя була немов розтоплена, каламутні невидющі очі непорушно втуплені догори. Замість правої руки з широкого рукава визирала порубцьована кукса.

— Ми навіть не знаємо, чи він бачить щось, чи чує, — сказав чернець, що стояв поруч зі Спіллето у внутрішньому дворі монастиря. — За весь час після тієї пожежі він не озвавсь і словом.

Вони стояли в садку, що геть заріс бур’янами й був завалений уламками статуй. Чернець, з яким вони розмовляли, після відправи вивіз крісло Спіллето з каплиці, і Торн та Дженнінгс рушили за ними, але підійшли тільки тоді, коли більше ніхто не міг їх почути.

— Братія піклується про нього, — провадив чернець, — і, коли скінчиться його покута, ми всі молитимемося, щоб він одужав.

— Покута? — перепитав Торн.

Чернець кивнув головою.

— «Горе пастиреві, який покине отару свою. Хай усохне його права рука й осліпне праве око».

— Він согрішив? — спитав Торн.

— Так.

— А можна дізнатися, в чому його гріх?

— Він зрікся Христа.

Торн і Дженнінгс здивовано перезирнулися.

— Звідки ви знаєте, що він зрікся Христа? — спитав Торн ченця.

— Зі сповіді.

— Він же не може говорити.

— То була письмова сповідь. Ліва рука в нього трохи діє.

— І в чому ж він зізнався? — не відступавсь Торн.

— А можна спитати, чому це так вас цікавить?

— Мені дуже, вкрай важливо це знати, — щиро відповів Торн. — Я просто благаю вас допомогти. Йдеться про життя чи смерть.

Чернець пильно поглянув на нього й кивнув головою.

— Ходімте зі мною.

Келія Спіллето була майже зовсім порожня. Лише вбогий солом’яник на підлозі та кам’яний стіл. Як і в каплиці, склепіння тут було відкрите, і в отвір проходило й світло, і дощ. На нерівних кам’яних плитах підлоги стояла калюжка води після вчорашньої зливи. Торн помітив, що й солом’яник ще мокрий. Невже, подумав він, усі вони отак гибіють, чи, може, це входить тільки до покути Спіллето?

— Онде на столі малюнок, — сказав чернець, коли вони пройшли вглиб келії. — Він намалював його вуглиною.

Колеса крісла рипіли на нерівних плитах. Дженнінгс і Торн спинилися перед невеликим столом, розглядаючи дивне символічне зображення, накреслене рукою священика.

— Він намалював це, коли вперше сюди потрапив, — пояснив чернець. — Ми залишили вуглину на столі, та більше він до неї не брався.

На кам’яній стільниці була кострубато надряпана людська фігурка. Незграбна, якась зігнута й спотворена, з головою, обведеною нерівним півколом. Дженнінгсову увагу одразу привернули три цифри, виписані над головою того зігнутого чоловічка. Це були шістки. Три шістки. Достоту як і на нозі в Тассоне.

— Бачите півколо над головою? — спитав чернець. — Воно означає чернечий каптур. Його каптур.

— То це автопортрет? — спитав Дженнінгс.

— Ми вважаємо, що так.

— А що це за шістки?

— Шість — це знак диявола, — відповів чернець. — Сім — благословенне число, число Христове. А шість — число сатани.

— А чому їх три? — запитав Дженнінгс.

— За нашим тлумаченням, це має означати диявольську трійцю. Сам диявол, антихрист і фальшивий пророк.

— Отець, син і святий дух, — зауважив Торн.

Чернець кивнув головою.

— Проти всього святого є своє нечисте. У цьому й суть спокуси.

— Але чому ви вважаєте, що це сповідь? — запитав Дженнінгс.

— Вам же самому спало на думку, що малюнок являє собою автопортрет, чи як там його ще назвати. А він символічно оточений пекельною трійцею.

— Одначе ви не знаєте достеменно, що саме він хотів цим сказати?

— Деталі не так важать, — відповів чернець. — Головне — що він розкаюється.

Торн і Дженнінгс пильно поглянули один на одного. Торн відчував глибокий розпач.

— Можна мені з ним поговорити? — спитав він.

— Це вам нічого не дасть.

Торн звів очі на Спіллето й аж здригнувся від вигляду його нерухомого спотвореного обличчя.

— Отче Спіллето! — голосно й повільно промовив він. — Мене звуть Торн.

Священик і далі дивився вгору. Він не поворухнувся і, як видно, не почув Торнових слів.

— Марна річ, — мовив чернець.

Але зупинити Торна було вже годі.

— Отче Спіллето! — повторив він. — Ви пам’ятаєте ту дитину? Я хочу знати, чия вона.

— Будь ласка, синьйоре… — застережливо мовив чернець.

— Ви зізналися їм! — закричав Торн. — То зізнайтеся й мені! Я хочу знати, чия то дитина!

— Я змушений попросити вас, синьйоре…

Чернець намірився був повезти крісло Спіллето до виходу, але Дженнінгс заступив йому дорогу.

— Отче Спіллето! — чимдуж заволав Торн у німотне безживне обличчя. — Я благаю вас! Де його мати? Хто вона? Будь ласка! Відповідайте!..

І раптом усе довкола здригнулось і загуло. На монастирському храмі вдарили у дзвони. Звук був такий потужний, що Торн і Дженнінгс аж зіщулилися. Страхітливий дзвін розлягався навсебіч, відбиваючись луною від монастирських мурів. Торн похилив голову й нараз побачив, що єдина рука священика, натужно тремтячи, поволі зводиться до стільниці.

— Вуглину! — крикнув він. — Дайте йому вуглину!

Дженнінгс притьмом порвався вперед, схопив зі столу вуглину і вклав її в тремтливу руку. Дзвони гули й далі, а священикова рука, затинаючись і шарпаючись за кожним ударом, шкрябала на стільниці кострубаті літери.

— Він пише якесь слово! — збуджено вигукнув Дженнінгс. — Че… е… ер…

Священика всього трусило, та він і далі силкувався водити рукою. Від болю й надлюдського напруження з рота в нього вихопився хрипкий, майже звірячий стогін.

— Далі, далі! Ну ж бо! — підганяв Торн.

— Ве… — читав Дженнінгс. — Е… те…

Зненацька дзвін урвався. Священик упустив вуглину з судомно стиснутих пальців, і голова його безсило відкинулася назад, на спинку крісла. Стражденні очі втупились у небо, обличчя вкривав рясний піт.

Відлуння дзвонів завмерло вдалині. Усі в келії стояли мовчки, дивлячись на слово, надряпане вуглиною на столі.

— Червет?.. — спитав Торн.

— Червет… — проказав за ним Дженнінгс.

— Це по-італійському?

Обидва повернулися до ченця, що так само дивився на те слово, а потім і до Спіллето.

— Вам це слово про щось говорить? — спитав Торн ченця.

— Черветері, — відповів той. — Гадаю, це Черветері.

— А що воно таке? — запитав Дженнінгс.

— Це давнє місце поховання. Ще етруське. Кладовище Сант— Анджело.

Усе тіло священика знов затрусилося, він застогнав, так наче поривався щось сказати. А тоді враз затих.

Торн і Дженнінгс поглянули на ченця. Той похитав головою і гидливо сказав:

— Черветері — це купа руїн. Там була гробниця Тухулки.

— Тухулки? — перепитав Торн.

— Був у етрусків такий бог-демон. Вони поклонялися дияволові. А ту гробницю шанували як святиню.

— Чому він написав це слово?

— Я не знаю.

— А де воно, те Черветері? — спитав Дженнінгс.

— Там нічого немає, синьйоре, крім могил… та ще здичавілих собак.

— Де воно? — нетерпляче перепитав Дженнінгс.

— Ваш шофер має знати. Кілометрів за п’ятдесят на північ від Рима.

Торн і Дженнінгс насилу добудилися таксиста, потім довго чекали при дорозі, поки він справляв у кущах свою нужду. Тепер, дізнавшись, куди хочуть їхати його пасажири, водій уже шкодував, що зв’язався з ними. Побожні люди уникали Черветері, особливо поночі, а завидна їм було туди ніяк не доїхати.

Грозова негода поширилася з Рима на околиці, і безнастанний дощ дуже вповільнював їхнє просування, а надто коли з’їхали з шосе на старий путівець, розгрузлий і вибоїстий. Один раз машина геть застрягла, вскочивши заднім колесом у баюру, і всі троє мусили вийти і штовхати її. Торн і Дженнінгс змокли до рубця й хапали дрижаки. Дженнінгс поглянув на годинник — близько півночі. Це було останнє, що він запам’ятав того дня. Потім він заснув, а коли прокинувся, машина стояла. Торн спав поряд, загорнувшись в якесь укривало. На передньому сидінні хропів водій, і Дженнінгс бачив його черевики, геть обліплені болотом.

Трохи поморочившись із ручкою, він відчинив дверці, вийшов у темряву й став біля найближчого кущика справити малу потребу. Небо на обрії вже світлішало, ніч доходила кінця. Дженнінгс напружив зір, намагаючись розгледіти, куди ж це вони заїхали. Помалу до нього дійшло, що це вже й є Черветері. Попереду виднілася шпичаста залізна огорожа, а за нею на тлі передсвітанкового неба бовваніли темні обриси надгробків.

Він повернувся до машини, ковзнув поглядом по сонному Торнові, а тоді позирнув на годинник. Було десять хвилин до п’ятої. Дженнінгс відчинив передні дверці, взяв водієві ключі, потім пішов до багажника й відімкнув його. Потемки намацав свою камеру й заклав у неї нову касету з плівкою. Перевірив бліц. Лампа сяйнула, на мить засліпивши йому очі, і він аж заточився. Потім почекав, доки очі знову звикнуть до темряви, почепив апарат на шию, і в цю мить в око йому впав монтувальний ломик, що лежав у кутку багажника серед масного ганчір’я. Дженнінгс витяг його, оглянув і застромив за пояс, а тоді тихенько зачинив багажника і подався в бік іржавої залізної огорожі. Від землі тягло холодною вогкістю, він скоро змерз і дрібно тремтів, ідучи попід огорожею в пошуках воріт. Та воріт усе не було. Дженнінгс перевірив, чи надійно висить апарат, виліз на стовбур дерева, що росло під самою огорожею, і ступив на горішню залізну перекладку. На мить утратиь рівновагу, похитнувся, і, роздерши пальто об гострий шпичак, важко гупнув додолу. Опинившись по той бік огорожі, він звівся на ноги, поправив на шиї камеру й рушив у глиб кладовища. Небо дедалі ясніло, і тепер Дженнінгс уже міг розгледіти навколо себе могили та побиті надгробки. Ті кам’яні боввани, хоча й поруйновані безжальним часом, справляли враження справжніх витворів мистецтва. Їхні потемнілі й потріскані кам’яні обличчя холодно й відчужено споглядали нічних гризунів, що шастали між могилами.

Незважаючи на вогкий вранішній холод, Дженнінгс відчув, що починає упрівати. Нервово озираючись, він посувався далі. І весь час йому здавалося, ніби за ним хтось спостерігає. Він поминав статую за статуєю, і всі вони неначе проводжали його своїми порожніми очима. Дженнінгс зупинився, щоб заспокоїтись і звести дух. Поглянув угору. Просто перед ним височіла величезна фігура ідола, що дивився на нього згори вниз із застиглим на кам’яному обличчі гнівом. Дженнінгса наче жаром усипало: вирячені очі боввана владно вимагали, щоб він забирався геть. Порослий густою шерстю лоб, широкий роздутий ніс, хижо роззявлений рот з товстими губами…

Дженнінгс переборов страх, підніс до очей камеру й зробив три знімки зі спалахом, що трьома блискавицями висвітлив кам’яне обличчя ідола…

Торн розплющив очі й побачив, що Дженнінгса немає. Він виліз із машини, роззирнувся й угледів неподалік кладовище з давніми надгробками, що на них тільки-но впали перші промені сонця.

— Дженнінгсе!

Відповіді не було. Торн підійшов ближче до огорожі кладовища й знову гукнув Дженнінгса. Віддалік почувся якийсь звук. Торн ухопився за слизьку від роси огорожу й, напруживши всі сили, переліз на той бік.

— Дженнінгсе!

Та більш не чути було ані звуку. Торн подався шукати Дженнінгса в тому лабіринті напівзруйнованих кам’яних ідолів. Посувався він повільно. Черевики чвакали в розгрузлій землі. Нараз перед ним наче із землі виросла якась страхітлива кам’яна химера, і йому стало моторошно. Мертвотна тиша довкола була важка й гнітюча. Все, що його оточувало, здавалося, раптом завмерло. Таке відчуття Торн уже колись спізнав. Тоді, в Пірфорді, коли він розгледів у темряві двоє жовтих блискучих очей, що пильнували за домом. Отож і тепер зупинився, подумавши, що й тут хтось може за ним стежити. Він поглянув на статую, яка сполохала його, і раптом помітив поряд велике розп’яття, вкопане в землю догори ногами. Торн прикипів до місця. Звідкись із-за кущів почулася хода. Хтось швидко простував до нього. Торн порвався був тікати, але ноги не корились йому, і він став наче вкопаний, з розширеними від жаху очима.

— Торне!..

Це був Дженнінгс. Засапаний, з нестямним поглядом, він продирався просто крізь кущі. Торн важко дихав, його аж тіпало. Дженнінгс швидко підійшов до нього. В руках у нього був залізний ломик.

— Знайшов! — вигукнув він. — Знайшов!

— Що ви знайшли?

— Ходімо! Йдіть за мною!

Майже бігцем вони рушили вперед. Дженнінгс перемахував через могили та повалені надгробки незгірш за справного солдата в бігу з перешкодами. Торн з останніх сил намагався не відставати від нього.

— Ось вони! — сказав Дженнінгс, зупинившись на прогалинці між надгробками. — Погляньте! Це те, що ми шукали.

Перед ними були дві могили поряд. На відміну від решти поховань, вони мали порівняно недавній вигляд; одна була звичайного розміру, друга — маленька. У головах — непримітний надгробок з іменами та датами.

— Бачите число? — збуджено спитав Дженнінгс. — Шосте червня. Шосте червня! Чотири роки тому. Мати й дитина…

Торн повільно підійшов і став, дивлячись на порослі травою пагорбки.

— Ці дві тільки й є свіжіші на всьому кладовищі, — гордо промовив Дженнінгс. — А решта всі такі давні, що й написів не розібрати.

Торн не озивався. Потім укляк біля могил і стер з надгробка порох і засохле болото, щоб прочитати написи.

— Марія Аведічі Сантойя… — вголос проказав він. — Дитя Сантойя… In morte et in nate amplexantur generationes.

— Що воно таке?

— Латина.

— А що означає?

— У смерті… І народженні… покоління з’єднуються.

— Оце знахідка!

Дженнінгс укляк поруч Торна й з подивом побачив, що той плаче. Глухо ридає, похиливши голову. Дженнінгс почекав, доки він заспокоїться.

— Ось воно… — здавлено промовив Торн. — Тепер я знаю… Тут лежить моє дитя.

— І, певно, жінка, що народила дитину, яку ви виховуєте.

Торн запитливо поглянув на нього.

— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.

Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.

— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитйна.

— Але чому тут?.. У такому місці…

— Цього я не знаю.

— Чому на цьому страшному кладовищі?..

Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.

— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.

Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.

— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.

Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.

— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.

Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.

Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.

— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.

— Еге ж.

— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.

Торн промовчав. Душу йому краяв біль.

— Котру першу? — спитав Дженнінгс.

— А може, не треба цього робити?

— Треба.

— Якось воно не по-людському…

— Коли хочете, я покличу шофера.

Торн зціпив зуби й похитав головою.

— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…

Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями за край.

— Ну, беріться ж, хай вам абищо! — гримнув він на Торна.

Торн узявся йому допомагати, і вони, чимдуж напруживши м’язи, на превелику силу почали піднімати важенну плиту.

— Ох ти ж чорт, з добру тонну буде! — крекчучи, видушив із себе Дженнінгс.

Урешті, наваживши всім тілом, вони поставили віко майже сторч і вдержували так, поки очі їхні досліджували темну домовину.

— Боже милий! — вихопилось у Дженнінгса.

В домовині лежав труп шакала.

Черва та якісь комахи обліпили його з усіх боків, копишачись на рештках падла й шкури, що зоставалися ще на кістяку.

Торн здригнувсь і відсахнувся назад. Край віка вислизнув йому з рук, і важка бетонна плита лунко гримнула об домовину й розкололася на кілька частин. Хмара мушви шугнула вгору. Дженнінгс сполохано кинувся до Торна, послизнувся й мало не впав, але зрештою схопив його і потяг геть від могил.

— Ні! — загорлав Торн.

— Ходімо звідси!

— Ні! — не вгавав Торн. — Другу!

— Навіщо? Ми побачили все, що нам було потрібно.

— Ні, другу теж! — відчайдушно опирався Торн. — Може, й там звір!

— Ну то й що?

— Тоді, може, моя дитина ще жива!

Його безтямні очі змусили Дженнінгса спинитися й повернути назад. Він підняв з землі ломика й підважив ним менше віко. Торн нахилився, вхопився пальцями за край плити, і за секунду вона стала сторч. Обличчя Торнове спотворив біль. У маленькій домовині лежали рештки немовляти. Його крихітний череп був розтрощений на шматки.

— Голівка!.. — похлинувся слізьми Торн.

— О Боже!

— Вони вбили його!

— Ходімо звідси.

— Вони вбили мого сина! — заволав Торн несвоїм голосом.

Раптом бетонна плита впала назад на домовину, і обидва з жахом втупилися в неї.

— Вони вбили його! — ридав Торн. — Убили мою дитину!..

Дженнінгс ривком випростав його й силоміць потяг геть. Та нараз і сам зупинився й з жахом прикипів до місця.

— Торне, погляньте!

Торн повів очима туди, куди показував Дженнінгс, і побачив попереду голову великого чорного собаки-вівчарки. Його близько посаджені жовті очі хижо світилися, з розтуленої пащеки текла слина. Пес злісно загарчав. Торн і Дженнінгс стояли, мов скам’янілі. Тоді звір поволі висунувся з-за кущів, і його стало видно від голови до ніг. Він був худющий, весь у рубцях, на боці виднілася свіжа рана. Заворушились і кущі трохи збоку, й показалася ще одна собача морда, сіра й спотворена. Потім вигулькнула третя, четверта, потім ще і ще, по всьому кладовищу. Звідусіль насувалися темні тіні, і тепер їх було вже не менш як десяток — оскаженілих з голоду псів. З їхніх морд скапувала слина…

Торн і Дженнінгс так і стояли на місці, боячись не те що поворухнутись, а й поглянути один на одного. Тим часом собача зграя ще трималася на відстані й лиш моторошно повискувала.

— Вони чують… трупи… — прошепотів Дженнінгс. — Треба йти назад…

Затамувавши віддих, вони почали помалу задкувати, і в ту ж мить собаки рушили в їхній бік, низько пригнувши голови й неначе вистежуючи здобич. Торн спіткнувся й мимоволі скрикнув. Дженнінгс підхопив його і, намагаючись не виказувати тривоги, прошепотів:

— Ні в якому разі не бігти… Їм потрібні… тільки трупи…

Одначе, порівнявшися з розкритими могилами, собаки не зупинились, а неухильно посувалися вперед, і далі не спускаючи з ока їх двох. Відстань між тваринами й людьми щомить зменшувалася, пси підступали все ближче. Дженнінгс озирнувсь і з тривогою побачив, що до огорожі лишається ще не менш як сотня кроків. Торн знову спіткнувся й ухопивсь за нього, обох бив нервовий дрож. Вони позадкували далі, аж поки вперлися спинами в щось тверде. Торн здригнувся й позирнув назад. Вони стояли біля підніжжя кам’яного ідола, і тепер були наче в пастці. Собаки оточили їх з усіх боків, закривши будь-які шляхи до втечі. На якусь хвилю й хижаки, і їхні жертви, оточені вискаленими пащеками, немовби застигли. Сонце вже підбивалося над обрієм і кидало на надгробки довкола своє червонясте світло. Собаки завмерли, ніби чекаючи сигналу до нападу. Так минали секунди, Торн і Дженнінгс усе тісніше притискались один до одного, а собаки вже й пригнулися, наготувавшись до стрибка…

З войовничим погуком Дженнінгс замахнувся ломиком на чорного ватажка зграї, і пси враз порвалися до них. Дженнінгса вмить повалили, й хижі пащеки потяглися до його шиї. Він качався по землі, ремінець фотоапарата здавлював йому горло, а собаки тупцяли навколо, шукаючи нагоди вгризтися в нього зубами. Безпорадно відбиваючись, Дженнінгс притис до горла камеру і в ту ж мить почув, як у собачих зубах захрускали лінзи, — пси гризли камеру, намагаючись одірвати її від Дженнінгсової шиї.

Тим часом Торн устиг добігти до огорожі, але тут на нього кинувся ще один величезний собака й уп’явся зубами йому в спину. Торн як міг відбивався від звіра, але той учепився в нього мертвою хваткою. Джеремі впав на коліна, і в цю мить на нього напалися ще кілька псів. Клацали щелепи, бризкала слина. Торн відчайдушно одбивався, водночас намагаючись відповзти до огорожі. Скулившись мало не в клубок, він раз у раз відчував люті, пекучі укуси. Мигцем, краєм ока побачив Дженнінгса, що качався по землі, захищаючи від собачих зубів шию. Торн не зважав на біль, ним володіло лиш одне палке бажання — будь-що врятуватися. Він став рачки і, полишивши на поталу псам спину, побрався в такий спосіб далі до огорожі. Раптом рука його натрапила на щось тверде й холодне. То був ломик, якого Дженнінгс метнув на собак при самому початку сутички. Торн затис його в руці й навмання тицьнув назад. Почулося дике скавчання, і він зрозумів, що влучив. На плечі йому бризнула кров, і, обернувшись, він побачив, що в одного пса вибито око. Це додало Торнові хоробрості, він почав бити ломиком на всі боки й невдовзі спромігся зіпнутись на ноги.

Тим часом Дженнінгс відкотився до стовбура дерева. Собаки й далі люто наскакували на нього, роздираючи зубами ремінці та футляр фотоапарата. Раптом несподівано, сам собою, спалахнув бліц, і звірюки сполохано відскочили назад. Цієї хвилини Торн був уже на ногах і, несамовито вимахуючи ломиком, відступав до огорожі. Дженнінгс і собі позадкував туди, виставивши перед себе бліц, і щоразу, як пси намірялися напасти, відлякував їх спалахом. Зрештою йому пощастило дістатись огорожі.

Ще раз натисши кнопку бліца, він перебіг до Торна. А той видерся на огорожу, але, невдало повернувшись, зачепився пахвою за гострий шпичак; тоді з болісним зойком шарпнувся, подавсь уперед і важко гепнувся на землю по той бік огорожі. Дженнінгс поліз за ним, раз у раз блискаючи бліцом, а перед тим, як зіскочити з огорожі, пожбурив камерою в собак. Торн ледве тримався на ногах. Дженнінгс насилу доправив його до машини. Таксист, заціпенівши з жаху, дивився на них. Потім спробував увімкнути мотор, але ключів на місці не було. Аж тоді він вискочив з машини й допоміг Дженнінгсові втягти Торна на заднє сидіння. Дженнінгс подавсь до багажника по ключі, і тут його погляд знову впав на собак. Вони кидалися на огорожу й вили з люті, а один спробував навіть перескочити, і ще трохи — й доконав би свого, але наразився шиєю на шпичак, з пробитого горла зацебеніла кров, і він так і лишився висіти на огорожі. Решта собак, знавіснівши від духу крові, налетіли гуртом на свого ще живого товариша і вмить роздерли.

Машина рвонулася вперед. Хряснули непричинені задні дверці. Водій із жахом дивився у дзеркальце на своїх пасажирів. А вони здавалися одною суцільною купою закривавленого лахміття. Притисшись один до одного, Торн і Дженнінгс плакали, як малі діти.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

У Римі таксист довіз їх до найближчого пункту невідкладної допомоги, виставив з багажника їхні речі та й поїхав. Торн ще не цілком отямився після всього, що сталося, і на неминучі запитання довелося відповідати Дженнінгсові. Він назвав вигадані прізвища й розповів історію, яка здалася медикам досить правдоподібною. Мовляв, вони вдвох добряче випили й забрели на приватні угіддя, знехтувавши застережні таблички, що територію охороняють сторожові собаки; це було десь у передмісті, але де саме, він не пам’ятав — пригадував тільки, що там була висока шпичаста огорожа, об яку поранився, падаючи, його приятель. Їм обробили рани, впорснули протиправцеву сироватку й звеліли з’явитися через тиждень на контрольний аналіз крові. Вони перевдяглися в те, що мали у валізах, і пішли собі. Потім надибали скромний готельчик і записалися під вигаданими прізвищами. Портьє зажадав плату наперед і тільки тоді дав їм ключа від кімнати.

Торн одразу ж узявся до телефону, намагаючись зв’язатися з Кетрін. Тим часом Дженнінгс неспокійно походжав по кімнаті, думаючи про своє.

— Вони ж могли вас загризти, але не загризли, — збуджено сказав він. — Їм потрібен був я, вони добиралися до моєї шиї!

Торн звів руку, прохаючи його помовчати, і крізь сорочку стало видно велику криваву пляму на боці під пахвою.

— Ви чуєте мене, Торне? Їм потрібна була моя шия!

— Алло, це лікарня?.. Так-так, палата чотири-А!..

— Боже милий, коли б не моя камера… — правив своєї Дженнінгс.

— Заждіть, будь ласка, в мене розмова з Лондоном…

— Ми повинні якось діяти, Торне! Чуєте?

Торн обернувся до нього й придивився до ран на його шиї.

— Знайдіть мені місто Мегіддо, — тихо мовив він.

— Де це я, в біса, його знайду?

— Не знаю. Підіть до бібліотеки.

— До бібліотеки? Ото ще бісова халепа!

— Алло! — заговорив Торн у трубку. — Кетрін, це ти?..

Кетрін дочула в чоловіковому голосі неспокій і трохи звелася на лікарняному ліжку. Трубку вона тримала цілою рукою, друга, забрана в гіпс, лежала непорушно.

— З тобою все гаразд? — квапливо запитав Торн.

— Так. А з тобою?

— І зі мною. Просто я хотів допевнитися…

— Де ти?

— У Римі. В готелі «Імператоре».

— Щось сталося?

— Та ні, нічого.

— Ти не захворів?

— Ні, я тільки боявся…

— Повертайся, Джері.

— Ще не можу.

— Мені страшно…

— Тобі нема чого боятися.

— Я дзвонила додому, але там ніхто не бере трубки.

Торн поглянув на Дженнінгса. Той перевдягав сорочку, збираючись кудись іти.

— Джері, — сказала Кетрін, — гадаю, мені краще буде лежати вдома.

— Залишайся в лікарні, — попросив Торн.

— Я хвилююся за Деміена.

— Не потикайся в дім, Кетрін!

— Мені треба…

— Ти мене чуєш, Кетрін? І думати про це забудь!

Кетрін помовчала, стривожена чоловіковим тоном.

— Якщо ти боїшся за мене, — сказала по паузі, — то даремно. Я побалакала з психіатром і почала дещо розуміти. Усе це сталося зовсім не через Деміена, а через мене саму.

— Кетрін…

— Ні, ти послухай. Я тепер приймаю літіум. Це засіб проти депресії. І він мені добре допомагає. Я хочу додому. Хочу, щоб ти повернувся… — Голос її нараз захрип, і вона на хвильку змовкла. — І щоб усе було добре.

— Хто дав тобі літіум? — спитав Торн.

— Доктор Грайєр.

— Залишся в лікарні, Кетрін. Не виписуйся, поки я не вернусь.

— Я хочу додому, Джері.

— Бога ради…

— Я почуваю себе добре!

— Ні, не добре!

— Не турбуйся…

— Кетрін!

— Я поїду додому, Джері.

— Ні. Чекай, я повернуся.

— Коли?

— Завтра вранці.

— А що, як дома щось негаразд? Я туди дзвонила…

— Так, дома негаразд, Кетрін.

Від цих слів Кетрін аж затрусило, і вона знову змовкла.

— Джері, — тихо спитала нарешті, — що там сталося?

— Це не телефонна розмова, — лагідно відказав Торн.

— Що сталося?! Що негаразд у нашому домі?!

— Чекай на мене. Не залишай лікарні. Вранці я приїду і все тобі поясню.

— Ну будь ласка…

— Це не через тебе, Кетрін. З тобою все гаразд.

— Про що ти говориш?!

Дженнінгс поглянув на Торна й похмуро похитав головою.

— Джері!..

— Це чужа дитина, Кетрін. Деміен — не наш син.

— Що?!

— Не вертайся додому, — ще раз остеріг Торн. — Чекай на мене.

Він поклав трубку, і Кетрін, вражена його словами, так і лишилася сидіти в ліжку. По шторі на вікні її палати на сьомому поверсі перебігали якісь тіні, і тихий вітерець злегка ворушив матерію. Нараз Кетрін усвідомила, що почуття гнітючого страху полишає її. Літіум діяв, і голова в неї була ясна. Кетрін зняла трубку й набрала номер Пірфорда. І знов там ніхто не озвався. Тоді вона повернулася до переговорного пристрою на стіні над ліжком і з зусиллям натиснула кнопку.

— Слухаю вас, мем, — почувся голос чергової сестри.

— Я хочу виписатися. З ким я маю про це поговорити?

— Вам треба дістати дозвіл вашого лікаря.

— Знайдіть його, будь ласка, і попросіть, щоб зайшов до мене.

— Спробую.

Голос замовк, і Кетрін знов лишилася сама-одна серед цілковитої тиші. Доглядальниця принесла обід, та вона не мала апетиту. На таці стояло маленьке блюдечко з желе. Кетрін випадково зачепила його, желе було холоднувате, приємне на дотик, і вона поволі розтирала його між пальцями…

… Далеко від лікарні, на кладовищі Черветері також було тихо. Небо хмарилось, як перед грозою, і тишу порушував лише глухий шурхіт землі. То біля двох розритих могил два великі собаки без упину, мов заведені, гребли лапами, закидаючи бетонні домовини. Земля м’яко падала на віка, що закривали від очей рештки шакала та дитини. А неподалік, на високій шпичастій огорожі висів пошматований, спотворений труп собаки. Аж раптом один з тих двох великих псів закинув голову назад і низько, тужливо завив. Цей собачий плач луною покотився по кладовищу, чимдалі набираючи сили, і всі інші собаки приєдналися до нього, аж поки все навколо виповнилося тим незграйним моторошним виттям…

… У лікарняній палаті Кетрін знову простягла руку до кнопки переговорного пристрою, і в голосі її звучало нетерпіння.

— Є там хто-небудь? — спитала вона.

— Слухаю вас, — озвалася чергова.

— Я просила прислати до мене лікаря.

— На жаль, це неможливо. Він на операції.

На обличчі в Кетрін відбилося роздратування.

— А ви не могли б прийти сюди й допомогти мені?

— Я пришлю кого-небудь.

— Тільки скоріш.

— Постараюся.

Кетрін важко підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до стінної шафи. Там вона одразу знайшла свій одяг. Плаття нагадувало кроєм халат, і надягти його було неважко, а от нічна сорочка, що була на Кетрін, застібалася біля шиї, і, поглянувши у дзеркало, Кетрін подумала, що з рукою в гіпсі їй навряд чи вдасться зняти сорочку самій. Вона була пошита з легкої пурпурової тканини й не дуже пасувала хворій з такими травмами. Дедалі дужче нервуючись, Кетрін шарпнула комір здоровою рукою, але він не подався. І раптом ґудзики розстебнулися самі собою, і вона спробувала стягти сорочку через голову, та тільки заплуталася в пурпурових складках. Вона силкувалася вивільнитись, одначе натомість ще тугіше затягувала збиту жужмом тканину навколо шиї, і її почала охоплювати справжня паніка…

… Тим часом над кладовищем Черветері аж повітря двигтіло від несамовитого собачого виття…

… Раптом двері до палати відчинились, і Кетрін враз зітхнула з полегкістю: нарешті надійшда допомога.

— Хто це? — спитала вона, намагаючись роздивитися крізь зібгану сорочку, хто прийшов.

Відповіді не було.

— Тут є хто-небудь?..

І нараз Кетрін злякано завмерла.

Перед нею стояла місіс Бейлок. Обличчя її було густо напудрене, на губах ясно-червоною помадою намальована страхітлива усмішка. Кетрін мовчки дивилась, як огрядна нянька пройшла повз неї, широко розчинила вікно й визирнула вниз.

— Може б, ви… допомогли мені… — ледь чутно мовила Кетрін. — Я… здається, трохи заплуталась…

Місіс Бейлок тільки гмукнула, і від цього осміху Кетрін уся похолола.

— Гарна нині днина, Кетрін, — сказала нянька. — Приємно буде трохи політати…

Вона ступила вперед і міцно вхопила Кетрін за нічну сорочку.

— Прошу вас… — благально мовила Кетрін.

Їхні очі зустрілись востаннє.

— Ви така красуня, — сказала місіс Бейлок. — Зробіть нам цілунок ручкою!

Вона навалилася на Кетрін, притисла її до підвіконня і, обхопивши дебелими ручиськами, випхнула за вікно.

Машина «швидкої допомоги» з червоною мигавкою та пронизливою сиреною під’їхала до приймального відділення лікарні саме в ту мить, коли з вікна сьомого поверху випала жінка з головою, огорнутою легкою пурпуровою тканиною. Вона летіла довго, але ніхто не помітив її, аж поки вона не впала на дах «швидкої допомоги». Потім тіло її востаннє сіпнулось і заклякло навіки…

Тієї ж таки миті на кладовищі Черветері запала тиша. Могили було закидано, і всі собаки поховалися в кущах.

Торн був такий стомлений, що одразу ж заснув. Збудив його телефонний дзвоник. За вікном стояла темрява. Дженнінгс ще не повернувся.

— Слухаю, — сонним голосом озвався Торн.

То був доктор Беккер; його стривожений голос не віщував нічого доброго.

— Нарешті добився до вас, — сказав він. — Назва готелю була записана в Кетрін на тумбочці, але я насилу розшукав…

— Що сталося?

— Дуже прикро, що доводиться говорити про це по телефону..

— Що сталося?

— Кетрін викинулася з вікна лікарні.

— Що-о?.. — тільки й видушив із себе Торн.

— Вона вмерла, містере Торн… Ми зробили все, що могли…

Горло Торнові так здавило, що він не міг говорити.

— Ми не знаємо достеменно, як це сталося. Вона хотіла виписатися з лікарні, а потім раптом отаке…

— Вмерла?.. — насилу ворушачи язиком, спитав Торн.

— Так, одразу ж. Удар був такий, що розколовся череп.

Торн хрипко застогнав і опустив трубку.

— Містере Торн!.. — покликав лікар. — Містере Торн!..

Але Торн уже поклав трубку. Він лежав у темній кімнаті й голосно плакав, і його ридання чути було в коридорі. Нічний черговий прибіг і постукав у двері, але в номері враз стало тихо, і в подальші кілька годин звідти не долинало й звуку.

Близько півночі повернувся Дженнінгс. Його незграбна постать була зігнута від утоми. Він увійшов і подивився на Торна, що лежав крижем на ліжку.

— Торне…

— Еге, — ледь чутно озвався Торн.

— Я був у бібліотеці, в клубі автоаматорів, потім заходив до географічного наукового товариства.

Торн нічого не сказав, і Дженнінгс знесилено повалився на друге ліжко. Йому знову впала в око страшна пляма в Торна на боці.

— Я дізнався все про те місто Мегіддо. Назва ця походить від слова «Армагеддон», що означає кінець світу.

— Де воно? — байдуже запитав Торн.

— Боюся, що під землею, футів на п’ятдесят завглибшки. Десь у передмісті Єрусалима. Там тепер провадять розкопки. Кажуть, ніби якийсь американський університет.

— Треба їхати туди, — пошепки сказав Торн.

Дженнінгс кивнув головою і протягло зітхнув.

— От якби ви ще пригадали прізвище того старого…

— Бугенгаген.

Дженнінгс марно намагався зустрітися з ним поглядом.

— Бугенгаген?

— Так. І вірші я теж пригадав.

В очах Дженнінгса був подив.

— Прізвище чоловіка, до якого ви маєте звернутися, — Бугенгаген?

— Так.

— Бугенгаген — це відомий екзорсист, фахівець з вигнання диявола з людини. Він жив у сімнадцятому столітті. Про нього згадується в одній з наших книжок.

— Священик назвав саме це прізвище, — промовив Торн рівним, безвиразним тоном. — Я все пригадав. Усе, що він казав.

— Хвалити Бога! — зітхнув Дженнінгс.

— «Як знов єврей Сіон посяде… — майже пошепки почав Торн. — І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде…»

Дженнінгс напружено слухав у темряві. Попервах здивований тим незвичним — байдужим і відчуженим — тоном, яким говорив тепер Торн, він зрештою збагнув, що в душі посла відбувся якийсь глибокий і необоротний злам.

— «Звірюка зрине із пучини… — Так само тихо й рівно провадив Торн. — На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній…» — І замовк.

Дженнінгс одійшов до вікна, перечекав, поки затихне сирена поліційної машини, що проїжджала внизу, а тоді спитав:

— Що сталося, Торне?

— Кетрін загинула, — байдужно відказав Торн. — Тепер треба, щоб і дитина вмерла.

Вони дослухалися до нічних звуків, що линули з вулиці, і жоден не склепив очей до світання. О восьмій ранку Торн зателефонував до авіаагентства й замовив квитки на денний рейс до Ізраїлю.

Торн чимало помандрував по світі, але в Ізраїлі ще ніколи не був. Усі його знання про цю країну були почерпнуті з газет та ще з біблійних цитат, що їх він кілька тижнів тому вишукував для своєї доповіді. Його здивувало те, що Ізраїль виявився цілком сучасною державою. Цей край, що існував ще за єгипетських фараонів, а зовсім недавно народився знов, скидався на величезний будівельний майданчик посеред сухої пустелі. Це небо, що колись бачило втечу євреїв з Єгипту, тепер скрізь і всюди підпирали висотні будинки та готелі.

Звідусіль линув гомін новобудов. Гігантські підйомні крани посувалися, мов химерні механічні слони, захоплюючи своїми хоботами й переносячи величезні вантажі. Здавалося, місто поспішає розростатися навсебіч. Асфальт у багатьох місцях був розбитий — дороги, споруджені зовсім недавно, вже застаріли, і їх перебудовувано наново. Скрізь впадали в око реклами, що кликали на екскурсії по Святій Землі. Поліція в аеропорту теж не сиділа без діла — трусила валізи та сумки пасажирів, вишукуючи серед них потенційних диверсантів. Торна й Дженнінгса також пропустили не одразу: їхні синці та подряпини викликали в поліцаїв підозру. Щоб не виказувати себе як американського урядовця, Торн пред’явив свій загальногромадянський паспорт. Він волів не привертати до себе уваги, а для цього слід було нічим не вирізнятися серед інших.

На таксі вони дісталися до готелю «Гілтон», потім пішли до салону чоловічого одягу й придбали собі легкі світлі костюми. Спека в місті, серед бетону та асфальту, ставала все дошкульнішою. Піт роз’ятрював Торнову рану під пахвою, і вона боліла ще дужче. З рани й досі точилася кров, і Дженнінгс, помітивши це, порадив Торнові звернутися до лікаря. Але той відмовився. Ним володіло єдине бажання — скоріше знайти того старого, Бугенгагена.

Поки вони блукали містом, надворі посутеніло. Торн і Дженніни. стомлено брели вулицею. Торн зовсім охляв і дуже спітнів, отож вони зайшли до відкритого кафе й замовили чаю. Тепер їм майже не було про що розмовляти. Торн і перед тим здебільшого мовчав, і Дженнінгс почував себе ні в сих, ні в тих. Знічев’я він дивився на перехожих і раптом побачив двох молодих жінок, що завернули до кафе.

— А знаєте, що нам треба? — сказав він Торнові. — Трохи розважитись.

Торн повів очима за його поглядом і теж побачив тих жінок — вони наближалися до їхнього столика.

— Я беру меншу на зріст, — сказав Дженнінгс.

Торн неприязно поглянув на нього. А Дженнінгс уже встав і чемно запросив жінок підсісти до них.

— Ви говорите по-англійському? — спитав він, коли ті всілися.

Незнання англійської жіночки компенсували усмішками.

— Так навіть краще, — обернувшись до Торна, зауважив Дженнінгс. — Усе, що треба, можна показати на мигах.

Торнові стало гидко.

— Я піду до готелю, — мовив він.

— Стривайте, подивимося, що в них за меню.

— Я не хочу їсти.

— Певне ж, є щось екзотичне, — посміхнувся Дженнінгс.

Аж тепер Торн зрозумів, на що він натякає, отож мовчки підвівся й пішов.

— Не зважайте, — сказав Дженнінгс жіночкам. — Він антисеміт.

Вийшовши з кафе, Торн озирнувся на Дженнінгса. Побачивши, що той уже пустив у діло руки, він рішуче повернувся й рушив у темряву.

Він брів неквапно, без певної мети, і його раз у раз, наче хвилями, затоплювало гостре відчуття горя. Біль у рані пульсував дедалі дужче, все навколо було незнайоме й чуже. Торн подумав, що навіть якби його зараз спостигла смерть, він навряд чи й злякався б. Коли він поминав якийсь нічний заклад, швейцар спробував ухопити його за рукав, припрошуючи зайти туди. Але він неухильно простував уперед, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не помічаючи навіть мерехтливого світла вуличних ліхтарів. Раптом попереду йому впав у око гурт людей, що виходили з синагоги, а порівнявшися з нею, він побачив відчинені двері і зайшов туди. У дальшому кінці храму сяяла підсвічена зірка Давида, а внизу під склом лежали священні тексти на стародавніх сувоях. Торн підійшов ближче, сам-один серед лункої тиші.

— Чим можу вам прислужитися? — почувся голос із темряви. Торн обернувсь і побачив старого рабина, що вийшов на світло. Він був одягнений у все чорне і трохи накульгував. На голові мав невеличку вугласту шапочку, що надавала йому ще поважнішого вигляду.

— Це — найдавніша тора в Ізраїлі, — промовив старий, показуючи на сувої. — Її розкопали на узбережжі Червоного моря.

Торн придивлявся до рабина, в чиїх сумних, затуманених катарактою очах світилася гордість.

— Земля Ізраїльська має прадавню історію, — стиха провадив рабин. — Аж жаль, що доводиться топтати її ногами. — Він обернувся до Торна й усміхнувся. — А ви приїжджий?

— Так.

— Що ви тут робите?

— Розшукую одного чоловіка.

— Я теж приїхав сюди за тим самим. Шукаю свою сестру. Та так і не знайшов. — Старий знову сумно всміхнувся. — Може, ми ходимо й по ній…

Запала мовчанка. Старий простяг руку й вимкнув верхнє світло.

— Може, ви коли чули таке прізвище — Бугенгаген? — спитав Торн.

— Це польське прізвище?

— Я не знаю.

— Він живе в Ізраїлі?

— Начебто так.

— А хто він за фахом?

Торн зніяковіло похитав головою.

— Я не знаю.

Деякий час вони мовчки стояли в сутіні. Рабин напружено думав, так ніби намагався пригадати.

— Ви знаєте щось про тих, хто виганяє з людей диявола? — спитав Торн.

— Диявола? — недовірливо всміхнувся старий. — Із людей?

— Так.

Рабин засміявся й махнув рукою.

— Такого не буває.

— Та ні, буває.

— Ніякого диявола нема. Просто нема, та й годі. — І, тихенько хихочучи, немов почув дотепний жарт, старий зник у темряві.

Торн ще раз поглянув на священні сувої, а тоді повернувся і вийшов на вулицю.

Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.

— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.

Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.

— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.

Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима: Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.

— Надіньте, друже. Може, знадобиться.

Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.

Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.

— Отож не дивно, чого тут стоїть такий плач, — пробурмотів Дженнінгс.

Торн не озвався, і решту дороги вони сиділи мовчки.

Коли нарешті приїхали до місця розкопок, туристи вже добряче притомилися й нарікали на спеку. Гід показав обгороджену мотузками ділянку й пояснив, які там проводяться роботи. Просто в них під ногами простягалися каменярні та копальні царя Соломона, складна й заплутана іригаційна мережа, що, судячи з усього, сягала аж до Єрусалима. Десь серед неї лежали руїни стародавнього міста. Багато хто вважав, що саме там було написано біблійні тексти. Їх знайшли у глиняних дзбанах, дбайливо загорнутих у полотно. Історії, записані на тих сувоях, дуже подібні до викладених у книгах Старого Завіту. Розкопки виявилися далеко не простим ділом, бо ж ніхто не знав до пуття, де те місто, і його відкопували мало-помалу, руками — ніяка техніка тут не годилася.

Поки гід усе це розказував, Дженнінгс і Торн натрапили на студента-археолога, але й від нього не довідались майже нічого нового. Прізвища Бугенгаген студенти не чули, а про місто Мегіддо знали тільки те, що багато століть тому воно зникло під землею внаслідок якогось стихійного лиха. Можливо, це був землетрус, але найімовірніше — повінь, бо археологи знайшли в цьому віддаленому від великих водойм місці черепашки.

Торн і Дженнінгс повернулися до готелю, а трохи згодом вирушили в напрямі базару. Дорогою вони раз у раз питали перехожих, чи не знає хто прізвища Бугенгаген, але воно нікому ні про що не говорило. Одначе вони вперто шукали далі — й до кінця того дня, й наступного ранку. Торн уже був на грані розпачу, він геть знесилів і ледве пересував ноги. Зате Дженнінгс не занепадав духом, мотався по місту, запитуючи про Бугенгагена в крамницях, майстернях, телефонних довідкових бюро і навіть у поліції.

— А може, він змінив прізвище, — зітхнув Дженнінгс другого дня» коли вони сіли перепочити на лаві в парку. — Може, він тепер Джордж Буген, чи Джім Гаген, чи Іззі Гагенберг…

Через день вони переїхали до старого Єрусалима й оселилися в невеличкому готелі. Знов і знов никали серед місцевого люду, сподіваючись натрапити на когось, хто бодай раз чув це незвичайне прізвище. Але все було марно.

— Схоже на те, що пора відступитися, — сказав Дженнінгс, — стоячи на веранді біля вікна їхньої кімнати.

У кімнаті було задушно. Торн лежав на ліжку, спливаючи потом.

— Якщо цей Бугенгаген тут єдиний, нам його нізащо не знайти, — провадив Дженнінгс. — Але поки що все говорить за те, що його взагалі не існує. — Він повернувся до кімнати й почав шукати сигарети. — Хай йому чорт, той малий священик весь час був стуманілий від морфіну, а ми так легко взяли на віру все, що він казав. Ще добре, що він не послав нас на Місяць, а то б ми повідморожували собі гепи… — Дженнінгс важко сів на ліжко й подивився на Торна. — Не розумію, що це зі мною, Торне. Ще кілька днів тому я й тіні сумніву не мав, що треба шукати, а тепер усе воно здається мені геть безглуздим.

Торн кивнув головою, і скривившись од болю, сів на ліжку. Тоді зняв бинт, і Дженнінгс аж на обличчі змінився, побачивши відкриту рану.

— Не до вподоби мені це.

— Ет, пусте.

— Ще, гляди, зараження почнеться.

— Пусте, — повторив Торн.

— Чому ви не хочете, щоб я знайшов вам лікаря?

— Знайдіть краще того старого, — буркнув Торн. — Це єдиний, кого мені треба.

Дженнінгс хотів був щось заперечити, але його випередив тихий стук у двері. Відчинивши, він побачив якогось злидаря. То був невисокий на зріст літній араб, голий до пояса. Араб усміхнувся, сяйнувши золотим зубом, і дуже чемно вклонився.

— Чого вам треба? — спитав Дженнінгс.

— Це ви шукаєте старого?

Дженнінгс і Торн швидко перезирнулися.

— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.

— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.

— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.

— Я проведу вас до нього.

Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.

— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.

Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.

— Униз, — мовив араб і, піднявши якусь решітку, показав, куди лізти.

— Що за чортівня! — обурився Дженнінгс.

— Швидко, швидко, — сказав араб і знов осміхнувся.

Торн і Дженнінгс перезирнулись і мовчки скорилися. Араб спустився за ними. У підземеллі було темно, і він запалив смолоскип. А тоді квапливо пішов попереду, ведучи їх усе глибше вниз. У тьмяному світлі смолоскипа вони ледве бачили під ногами слизькі сходи з грубо обтесаного каменю. Там-таки проходила каналізаційна система, і все навколо було вкрите якимись лиснючими темними пагонами, що гидко тхнули й заважали йти. Сходами вони спускалися не так прудко, обережно, та коли зійшли на рівне, араб знову наддав ходи. Торн і Дженнінгс спробували бігти за ним, але раз у раз спотикалися на слизькому камінні. Тим часом араб швидко віддалявся, і скоро його смолоскип почав скидатися на манюсіньку світну цятку ген попереду. Торна й Дженнінгса огорнула глибока сутінь, перехід попереду дедалі звужувався й неначе ловив їх у кам’яний мішок, і вони вже насилу посувалися поряд. Цей тунель чимось скидався на зрошувальний канал, і Торнові раптом подумалося, чи не йдуть оце вони «складною і заплутаною іригаційною мережею», про яку розповідав гід у пустелі. Вони вже пробиралися вперед навпомацки серед темряви й каміння, і їхня хода гучно відлунювала в напруженій тиші. Світна цятка смолоскипа остаточно зникла з очей, Торн і Дженнінгс спинилися й нараз усвідомили, що зосталися самі. Вони не бачили один одного, але кожен чув важкий віддих товариша.

— Дженнінгсе… — здавлено мовив Торн.

— Я тут.

— Я нічого не бачу.

— Той мерзотник…

— Почекайте мене.

— Нема чого чекати, — сказав Дженнінгс. — Ми вперлися в стіну.

Торн ступив уперед, порівнявсь із Дженнінгсом і відчув під рукою холодний камінь. Глухий кут. Араб наче крізь землю провалився.

— Він не міг пройти далі вперед, я певен, — пробурмотів Дженнінгс. — Іншої дороги нема.

Він запалив сірника й освітив кам’яний закуток, в якому вони опинились. То було щось ніби склеп: низька стеля нависала просто в них над головою, у вологих тріщинах кишіли таргани.

— Що це — стічний канал? — спитав Торн.

— Тут справді вогко, — озвався Дженнінгс. — 3 чого б то, в біса, тут так вогко?

Сірник згас, і їх знов огорнула темрява.

— Нагорі ж пустеля. Звідки, чорти її бери, ця вода? — провадив Дженнінгс.

— Певно, десь має бути підземне джерело, — висловив припущення Торн.

— Або підземне озеро. Та й не диво буде, якщо десь поблизу виявиться велика маса води. Вони ж бо знайшли там у пустелі черепашки, то, може, після того землетрусу й виникло природне водоймище.

Торн нічого на це не сказав — він ніяк не міг звести дух.

— Ходімо, — тільки й видушив із себе.

— Крізь стіну?

— Назад. Треба вибиратися звідси.

Поверталися навпомацки, ковзаючи долонями по слизьким кам’яним стінам. Посувалися ледь-ледь, і кожний крок коштував більших зусиль, ніж добра миля. Раптом Дженнінгсова рука зірвалася в порожнечу.

— Торне!.. — Він узяв Торна за руку й притяг ближче до себе.

Під прямим кутом до їхнього тунелю починався інший перехід.

Певно, вони не помітили його в темряві й проминули.

— Там у кінці світло, — прошепотів Торн.

— Мабуть, то наш дотепний провідник.

Вони поволі рушили вперед тим переходом. Тепер під ногами в них було щось на зразок грубої бруківки, яка привела їх до такої собі печери з кам’яними стінами; але вони не сягали стелі й угорі скидалися на зубці. Заглянувши досередини, Торн і Дженнінгс побачили, що світло, яке вони помітили з того кінця переходу, йде не від смолоскипа. Ця своєрідна зала була добре освітлена кількома висячими світильниками під стелею. Посередині стояли два чоловіки й дивилися на прибульців так, наче давно вже їх дожидали. Один з них був той самий злидар-араб, його загашений смолоскип лежав долі поруч нього. Другий — старий чоловік у шортах кольору хакі та сорочці з короткими рукавами, схожий з вигляду на археологів, яких вони бачили на розкопках у пустелі. Він мав дуже серйозний вираз обличчя, блідого й виснаженого, а просякнута потом сорочка липла до кощавого тіла. Позад нього Торн і Дженнінгс розгледіли грубий дерев’яний стіл, завалений паперами та сувоями.

Переступивши через уламки каміння, що правили за поріг, вони ввійшли до печери й мовчки стали, мружачи очі на несподівано яскраве світло. На стінах було видно невиразні обриси будинків, якихось сходів, немовби вкарбовані просто в камінь. Під ногами була звичайнісінька земля, але подекуди прозирали латки грубої бруківки, які говорили про те, що за давніх часів тут проходила вулиця.

— Двісті дирхемів, — сказав араб і простяг руку.

— Ви можете йому заплатити? — спитав старий чоловік у шортах.

Торн і Дженнінгс здивовано втупилися в нього. Старий здвигнув плечима, ніби вибачаючись.

— Ви… — почав був Дженнінгс і затну вся, бо старий уже ствердно кивнув головою. — Ви… Бугенгаген?

— Так.

Дженнінгс підозріло зміряв його поглядом.

— Бугенгаген — це екзорсист, що виганяв з людей диявола й жив у сімнадцятому столітті.

— Атож, був такий дев’ять поколінь тому.

— А ви…

— А я останній з цього роду, — знову перебив його старий, — і найневдатніший.

Він пішов до свого столу й важко, із зусиллям, сів на стілець. Обличчя його опинилося в світловому колі; воно було таке бліде, що здавалося прозорим, і крізь шкіру чітко прозирали вени. Нараз воно напружилось, і на нього лягла темна тінь смутку.

— Що це за місце? — спитав Торн.

— Стародавній Ізреєль, місто Мегіддо, — байдужо відповів старий. — Моя фортеця і моя в’язниця. Тут починалося християнство.

— Ваша в’язниця?.. — здивувався Торн.

— З погляду географії це справді самісінький осередок християнства. А тому, поки я тут, ніщо не може заподіяти мені шкоди… — Старий замовк, видимо чекаючи їхньої реакції.

На обличчях у Торна й Дженнінгса відбився крайній подив.

— Чи не могли б ви заплатити моєму посланцеві? — нагадав господар.

Торн сягнув рукою до кишені й видобув кілька банкнот. Араб схопив гроші і відразу зник, залишивши їх утрьох. У печері було холодно й вогко. Торн і Дженнінгс, щулячись і тремтячи, роззиралися навколо.

— На цьому майдані, — повів рукою Бугенгаген, — колись марширували римські воїни, а місцеві діди, сидячи на кам’яних лавах, вели розмови про народження Ісуса Христа. Те, що вони казали, було дуже ретельно записано тут, — він кинув пальцем на обриси будинків на стінах, — а потім зібрано в книги, що тепер відомі нам під загальною назвою Біблії.

Дженнінгс озирнувся на темний перехід позаду, і Бугенгаген помітив його погляд.

— Атож, тут ціле місто, — сказав він. — Тридцять п’ять миль з півночі на південь. Майже скрізь ще можна пройти. Але там нагорі ведуть розкопки, і від цього трапляються обвали. Коли докопаються сюди, тут залишиться купа руїн… — Старий замовк, як видно, з сумом уявивши собі такий кінець. — Одначе така вже людська природа, правда ж? Заведено вважати, що все видиме має бути на поверхні.

Торн і Дженнінгс стояли мовчки, намагаючись осягти розумом усе побачене й почуте тут, під землею.

— А той невеличкий священик? — спитав Бугенгаген. — Він уже помер?

Торн аж здригнувся на згадку про Тассоне і, переборюючи жах, відповів:

— Так.

— Тоді сідайте, містере Торн. Нам з вами треба братися до діла.

Торн не зрушив з місця, і старий перевів погляд на Джоннінгса.

— Ви нам пробачте, але про це має знати лише містер Торн.

— У цьому ділі ми з ним разом, — відказав Дженнінгс.

— Ні, на жаль, це не так.

— Це ж я його сюди привіз.

— Я певен, що він дуже вдячний вам за це.

— Торне!..

— Робіть, як він каже, — сухо кинув Торн.

Дженнінгсове обличчя викривилось від образи.

— То де, в біса, мені на нього чекати?

— Візьміть одну лампу, — відповів Бугенгаген.

Дженнінгс мусив скоритися. Гнівно зиркнувши на Торна, він одчепив з гачка лампу й рушив до темного переходу.

Запала ніякова пауза. Старий підвівся з-за столу й чекав, поки затихне вдалині Дженнінгсова хода.

— Ви йому довіряєте? — спитав він Торна.

— Так.

— Не слід довіряти нікому.

Бугенгаген одвернувся, понишпорив у шафі, вирубаній просто в кам’яній стіні, і дістав щось загорнуте в цупку матерію.

— А вам? — спитав Торн.

Старий повернувся до столу й розгорнув матерію. Там лежало сім стилетів, що холодно зблиснули в світлі ламп. Довгі й вузькі, з руків’ями, вирізьбленими із слонової кістки. Кожне руків’я — фігурка розп’ятого Христа.

— Ось їм довіряйте, — сказав Бугенгаген. — Тільки вони можуть вас урятувати…

У переходах панувала замогильна тиша. Дженнінгс, пригнувшись, поволі посувався вперед. Просто над головою в нього нависала нерівна, потріскана кам’яна стеля. Він з острахом вдивлявся у темряву поза межі світла від лампи, що її ніс у руці. Йому ввижалися стіни будинків, поглинутих землею, замуровані в каміння кістяки, що, здавалося, от-от зведуться з кам’яних стічних рівчаків, які пролягали обабіч стародавньої вулиці. Дженнінгс пробирався далі, і перехід попереду помалу звужувався…

Лампи у великій печері неначе примеркли. Торн із жахом дивився на стіл. Сім стилетів стояли тепер сторч у формі хреста.

— Це треба зробити на освяченій землі, — майже пошепки настановляв його старий. — На землі, що належить церкві. І окропити його кров’ю Божий вівтар…

У цілковитій тиші було виразно чути кожне слово, але він не спускав очей з Торна, аби мати певність, що той усе розуміє.

— Кожне лезо має бути ввігнане аж до руків’я, до ніг Христових… І то в такий спосіб, щоб вони утворили хрест… — Вузлувата стареча рука простяглась уперед і з видимим зусиллям витягла з дерева лезо ножа, що стримів посередині. — Оцей, перший, кинджал — найважливіший. Він уриває тілесне життя і являє собою центр хреста. Інші ножі припиняють життя духу, і бити ними треба такою-от чергою… — Старий мовчки показав і знову звів очі на Торна. — Ви повинні діяти безжально, — мовив він. — То не людське поріддя.

Торн хотів щось сказати, але не зміг. А коли опанував свій голос, він прозвучав хрипко, низько, мов чужий, і за кожним словом зривався від хвилювання.

— А що, як ви помиляєтесь?.. — запитав він. — Може, він не…

— Помилитися тут неможливо.

— Має ж бути якийсь доказ…

— На ньому є родимий знак. Три шістки.

Торнові знов одібрало голос.

— Ні, — ледь чутно прохрипів він.

— Так сказано в Святому Письмі. Цим знаком позначено всіх апостолів сатани.

— Але в нього немає знака!..

— «Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра… число його — шістсот шістдесят шість», — говорить Одкровення.

— Кажу ж вам, нема в нього такого знака!

— Не може не бути.

— Та я ж сам його купав. Я знаю кожну цяточку його тіла.

— Знак не на відкритому тілі. Шукайте його під волоссям. Адже хлопчик народився з буйною чупринкою, хіба не так?

Торн пригадав ту хвилину, коли вперше побачив немовля. Пригадав і те, що дуже здивувався, побачивши, яке в нього довге й густе волосся.

— Поголіть йому голову, — порадив Бугенгаген, — і ви побачите під волоссям цей знак.

Торн заплющив очі й схилив голову на руки.

— Від самого початку ви повинні позбутися найменших вагань.

Торн похитав головою. Душа його не приймала такого.

— Ви маєте якісь сумніви щодо цього? — спитав Бугенгаген.

— Не знаю… — зітхнув Торн.

Старий відхилився назад і пильно поглянув на нього.

— Ненароджену дитину вбито, як і було проречено. Ваша дружина загинула…

— Але ж і це — дитина!

— Вам потрібні ще якісь докази?

— Так.

— То ви їх матимете, — сказав Бугенгаген. — Але затямте: вам належить вірити. Без віри ви не здужаєте. Якщо засумніваєтесь, вони здолають вас.

— Вони?

— Ви казали, в домі є якась жінка… Прислуга, що доглядає дитину.

— Еге ж, місіс Бейлок…

Старий наморщив лоба, а тоді кивнув головою, неначе щось пригадавши.

— Насправді її звуть Баалок. Це затята прислужниця диявола. Вона ні перед чим не зупиниться, аби перешкодити вам учинити святе діло.

Обидва почули звук ходи, що долинув з переходу, і замовкли. З темряви повільно виступив Дженнінгс, вочевидь уражений чимось над усяку міру.

— Там тисячі кістяків… — прошепотів він.

— Сім тисяч, — уточнив Бугенгаген.

— Що тут сталося?

— Мегіддо — місце, де був Армагеддон. Кінець світу.

Дженнінгс ступив уперед, і досі трусячись від побаченого.

— Ви хочете сказати… він уже був?..

— Так, — відповів старий. — І ще не раз буде. — Й з цими словами простяг пакунок з кинджалами Торнові.

— Той спробував ухилитись, але Бугенгаген майже силоміць вклав пакунка йому в руку, і, коли Торн підводився, очі їхні зустрілись.

— Я прожив дуже довге життя, — уривистим голосом промовив старий. — Тепер молю Бога, щоб воно не пішло намарне.

Торн мовчки повернувся і вслід за Дженнінгсом ступив у темний перехід, яким вони дісталися сюди. Він лише раз озирнувся, але печери вже не побачив. Не видно було й світла — все позаду поглинула темрява.

Не озиваючись один до одного, вони йшли старими єрусалимськими вулицями. Торн міцно стискав у руці матер’яний пакунок. Настрій у нього був пригнічений, і він простував, мов автомат, утупивши очі перед себе й ні на що не зважаючи. Дженнінгс спробував був розпитувати його, але Торн не відповідав. Коли вони ввійшли у вузький провулок, де була якась будова, Дженнінгс підступив до Торна мало не впритул і, намагаючись перекрити гуркіт механізмів, закричав:

— Та послухайте ж! Я хочу знати, що сказав вам старий! Маю я на це право чи ні?

Але Торн лише наддав ходи, немов бажаючи позбутися супутника.

— Торне! Я хочу знати, що він сказав! — Дженнінгс наздогнав його і схопив за рукав. — Ви чуєте? Я ж бо не сторонній! Це я знайшов його!

Торн нараз зупинився і поглянув просто в вічі Дженнінгсові.

— Атож, ваша правда. Це ви знайшли нас усіх!

— Що ви хочете цим сказати?

— Це ви весь час торочите, ніби все воно достеменно так. Ви геть заморочили мене цією маячнею…

— Стривайте-но…

— Ви наробили тих фотографій!..

— Та постривайте ж!..

— Ви притягли мене сюди!..

— Яка вас муха вкусила?

— … А я навіть не знаю, хто ви є насправді!

Торн випручавсь і вже рушив був геть, але Дженнінгс знову шарпнув його до себе.

— А тепер постривайте хвилину й послухайте, що скажу я!

— Я вже досить наслухався.

— Я ж хочу вам допомогти!

— Годі!

Вони дивились просто у вічі один одному. Торна аж трусило від люті.

— Подумати тільки, що я міг такому повірити! Повірити!

— Торне…

— А цей ваш дідуган — усього-на-всього дешевий штукар, що промишляє ножами.

— Про що ви говорите?

Торн помахав перед ним пакунком.

— Отут — ножі! Зброя! Він хоче, щоб я зарізав хлопчика!

Убив дитину!

— Він не дитина!

— Він дитина!

— Бога ради, яких ще вам доказів…

— За кого ви мене маєте?

— Заспокойтеся…

— Ні! — крикнув Торн. — Я не зроблю цього! Я більш не хочу мати з вами діла! Вбити дитину?! Та за кого ж ви всі мене маєте?

Він люто розмахнувсь і чимдуж пожбурив пакунка геть. Пакунок ударився в стіну будинку по той бік вулиці й зник з очей. Дженнінгс замовк, поглянув Торнові в обличчя й повернувся, щоб піти, але Торн зупинив його:

— Дженнінгсе!

— Що, сер?

— Щоб я вас більше не бачив. Мені з вами не по дорозі.

Зціпивши зуби, Дженнінгс швидко перейшов вулицю й став шукати під стіною пакунок з ножами. Земля була завалена будівельним сміттям. Повітря виповнював гуркіт підйомних кранів та іншої машинерії. Дженнінгс відкидав сміття ногами, придивляючись, чи не видно де невеличкого матер’яного пакунка. Аж ось угледів його біля якогось брудного відра й нахилився, щоб підняти, анітрохи не зважаючи на стрілу крана, що поволі пливла в нього над головою, — а тоді нараз неначе спіткнулася, і від цього поштовху з величезної віконної рами на гаку стріли вилетіла шиба.

Шиба полетіла вниз, наче ніж гільйотини. Вона впала на шию Дженнінгсові точнісінько над коміром, відітнула йому голову й розбилася на тисячі дрібних скалок.

Торн почув брязкіт скла, потім сполохані вигуки, побачив, як люди кинулися туди, де щойно стояв Дженнінгс. Він і собі подавсь за ними й проштовхався крізь юрбу.

На землі лежало тіло без голови, і з горла поштовхами вибивалася кров, так наче серце й досі працювало. Якась жінка, стоячи на балконі просто над юрбою, показувала вниз і істерично верещала. У брудному, побитому відрі лежала відтята голова й дивилася в небо мертвими очима.

Присилувавши себе, Торн ступив уперед і підняв пакунок з ножами з-під нерухомої Дженнінгсової руки. Нічого не бачачи перед себе, він вибрався з того провулка й поплентав до готелю.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Політ назад до Лондона тривав вісім годин. Усю дорогу Торн просидів, бездумно втупивши очі перед себе, — мозок відмовлявся працювати. Вогонь думки, що раніше легко займався чи то від якогось спогаду, чи то від уявлення, а чи від сумніву, здавалося, зовсім згас. Не було вже ні страху, ні горя, ні вагання — тільки беззастережна свідомість того, що йому належало звершити.

Коли приземлилися в Лондоні, стюардеса повернула Торнові пакунок з ножами, відібрані у нього при посадці в літак з міркувань безпеки. Вона зауважила, що ножі дуже гарні, й спитала, де це він такі придбав. Торн промимрив щось невиразне, запхав пакунок у кишеню й пішов геть. Було вже по півночі, і аеропорт саме закривали — їхній рейс був останній, що його дозволили прийняти за погодними умовами. Місто оповив густий туман, і навіть таксисти відмовлялися везти Торна до Пірфорда. Це було прикрою несподіванкою — він не звик до того, що його ніхто не зустрічав. Мимоволі пригадалось, як усе було раніше: Гортон, що не боявся їхати ні за якої негоди, радісно усміхнена Кетрін… І тепер, умовляючи таксистів одвезти його додому, він відчув, як його огортає почуття тужної самотності.

Нарешті він сів у машину, і вона поповзла вперед з черепашачою швидкістю, а що за вікнами годі було щось розгледіти, то складалося враження, ніби вони й узагалі стоять на місці. Машина немовби загрузла в тумані. Зате якось так виходило, що ця уявна нерухомість не давала Торнові думати про те, що чекало його попереду. Здавалося, минуле пішло в небуття, а завбачити майбутнє просто неможлво. Існувала реально лише даність, оця конкретна теперішня мить, що розтягувалася на вічність…

Кінець кінцем машина таки добулася до Пірфорда. Все довкола потопало в білій заволоці, туман клубочивсь і навкруг машини, що спинилася біля під’їзду. В будинку було темно й тихо. Торн стояв, чекаючи, поки від’їде машина, й заціпеніло дивився на будинок, де ще зовсім недавно всі почували себе такими щасливими й безтурботними, Перед очима в нього поставали картини тих недалеких днів. Він побачив на лужку Кетрін, що гралася з Деміеном, а поруч стояла й весело всміхалася Чесса. Побачив велелюдний гурт гостей на терасі, і в вухах у нього залунав жвавий гомін та сміх. Перед будинком вишикувалися лімузини найвизначніших у країні людей… Та нараз ці видива зникли з-перед очей, і Торн почув, як шалено б’ється в нього серце й стугонить у жилах кров.

Прикликавши всю свою мужність, він підступив до надвірних дверей і крижаними руками вставив ключа в замкову шпару. Раптом звідкись іззаду до нього долинув невиразний звук. Торнові почулося, що хтось вискочив з пірфордського лісу. Йому аж дух забило, він рвучко відчинив двері і, вбігши в дім, притьмом захряснув їх за собою. На нього наринуло відчуття, ніби його переслідують, та коли він спробував розгледіти щось крізь дверну шибу, то побачив за нею лише клоччастий туман. Певно, це миттєвий страх теж був породжений його уявою. Торн розумів, що піддаватися паніці йому не можна.

Узявши двері на засув, він трохи постояв у темряві й прислухався, чи не чути чого в будинку. Вже працювало опалення, і до нього долинуло тихе булькотіння води у трубах. Лунко цокав великий старовинний годинник, відлічуючи секунди, що збігали без вороття. Торн поминув вітальню, перейшов до кухні й відчинив внутрішні двері до гаража. Там стояли поряд дві їхні машини — фургончик Кетрін та його «мерседес». Він підійшов до «мерседеса», відчинив дверці й встромив ключа в замок запалювання. Бак був заповнений на чверть, отже, бензину цілком вистачало, щоб доїхати до Лондона. Не зачиняючи дверець, Торн повернувся назад до внутрішніх дверей і на хвильку задлявся біля кнопки механізму, що піднімав ворота гаража. Знадвору клубками посунув туман, і знову Торнові причувся якийсь звук. Він перейшов до кухні, зачинив за собою двері й прислухався. Скрізь було тихо. Знову гра уяви…

Торн увімкнув світло й роззирнувся^ довкола. Все в кухні мало звичний, усталений вигляд, так наче господар повернувсь оце зі служби й застав у домі цілковитий лад. На плиті в термостаті стояла каструлька з вівсяною кашею на ранок. Ця деталь найдужче вразила Торна. Все виглядало надто буденно й аж ніяк не відповідало тому, про що він уже знав.

Підійшовши до столу, Торн видобув з кишені пакунок і розіклав перед собою кинджали. Всі сім були тут. Він дивився на них згори вниз, і в блискучих нагострених клинках відбивалось його обличчя. Торн побачив свої очі — холодні й рішучі — і враз відчув, що від погляду на ці знаряддя смерті його пройняв холодний піт. Ноги стали наче ватяні, і він поквапився позбутись цього стану. Швидко загорнув ножі в полотнину й тремтливими руками знову засунув згорток до кишені пальта.

Він перейшов до суміжної з кухнею буфетної і рушив нагору вузькими дерев’яними сходами. Йшов пригнувшись, щоб не зачепити головою лампочку, що звисала зі стелі на обдертому електричному шнурі. Цими сходами користувалися слуги, а сам Торн був тут лиш один раз, коли грав з Деміеном у хованки. Йому пригадалося, що він ще тоді хотів замінити оголений шнур, бо його колись міг би зачепити й хлопчик. Це була не єдина несправність у старому будинку. Численні ветхі балкончики нагорі мали такі хиткі поруччя, що, здавалося, тільки доторкнись до них — і загримотиш униз.

Торн поволі піднімався вузькими чорними сходами, і раптом йому здалося, що все це діється з ним уві сні і він може в першу-ліпшу мить прокинутись у своєму ліжку поряд з Кетрін. Він розповість їй про всі ті нічні страхіття, а вона подивується з такого химерного сну, заспокійливо погладить його, а потім до спальні прийде їхній хлопчик, рожевенький і свіжий після сну…

Він вийшов на сходову площадку другого поверху і повернув до темного коридора. Сум’яття, що заволоділо ним перед загибеллю Дженнінгса, знову сколихнуло йому душу. Він молився про те, щоб Деміена не було в дитячій кімнаті, щоб місіс Бейлок устигла забрати хлопчика з цього дому. Але до нього вже долинав їхній віддих, і він відчув, як стискається від розпачу серце. Вони були вдома — обоє — і спали. Хропіння жінки заглушувало легкий віддих дитини. Торнові й раніше не раз здавалося, ніби в цих суміжних кімнатах під час сну їхні життя якимсь чином зливались докупи разом із диханням, утворюючи нову єдність, якої в денні години не було. Він припав до стіни й прислухався, потім швидко пройшов до своєї кімнати і ввімкнув світло.

Постіль була розіслана, так наче на нього чекали. Торн підійшов до ліжка й важко сів просто на укривала. Погляд його впав на фотографію, що стояла в рамці на нічному столику. Він і Кетрін. Які молоді й щасливі були вони тоді!.. Він ліг навзнак і відчув, як на очі йому навертаються сльози. Стримати їх не було ні сили, ні бажання.

Годинник унизу вибив другу. Торн підвівся, ввійшов до ванної, увімкнув світло — і з жахом відсахнувся. Туалетний столик Кетрін був перекинутий, уся косметика розкидана по підлозі, так наче там відбувалася якась дика оргія. Скляні баночки з кремами та пудрою валялися потрощені, стіни були почеркані губною помадою, унітаз закиданий гребінцями й трубочками бігуді. Вся картина говорила про нестямний гнів, і хоча Торн не міг нічого збагнути, проте здогадувався, що той гнів був спрямований проти Кетрін. Учинити такий розгром могла тільки доросла людина: баночки були потрощені з лютою силою, а стіни поквецяні помадою надто високо. Здавалося, тут бушував маніяк. Але маніяк, сповнений ненависті.

Торн стояв заціпенілий. Потім поглянув на своє відображення в розбитому дзеркалі. Риси його змарнілого обличчя загострилися ще дужче, зробились жорсткіші. Він нахилився, відчинив шафку і навпомацки знайшов дорожню батарейкову бритву. Натис кнопку — і бритва задзижчала у нього в руці. А коли відпустив, йому знов причувся якийсь дивний звук — щось ніби порипування мостин нагорі. Він завмер, затамував віддих і прислухався. Ніяких звуків більш не було.

На верхній губі в Торна проступили росинки поту, він утер їх, відчувши, як тремтить рука, потім вийшов з ванної і зі спальні й, намагаючись не рипіти мостинами, рушив темним коридором. Спальня Деміена була за кімнатою місіс Бейлок, і, поминаючи няньчині двері, Торн зупинився. Двері стояли прочинені, і він побачив жінку. Вона лежала горілиць, одна рука звисала з ліжка, й було добре видно вкриті лискучим ясно-червоним лаком нігті. Обличчя місіс Бейлок було розмальоване, як у повії. Вона хропла, і її величезний живіт то здіймався, то опускався.

Торн обережно причинив двері й примусив себе рушити далі, до Деміенової спальні. Штовхнув двері, ввійшов — і застиг, дивлячись на всиновленого ним хлопчика. Деміен спав, личко його було спокійне та невинне, і Торн відвів очі, не маючи сили дивитися далі. Потім напружився, глибоко зітхнув і, стискаючи в руці бритву, ступив уперед. Натис кнопку, бритва задзижчала, і звук поплив по кімнаті. Хлопчик не прокидався. Торн нахилився, погамував тремтіння рук і з допомогою важільця на корпусі вивільнив пристрій для підстригання. А тоді занурив його в хлопчикове волосся. Кілька пасом упали на подушку, і Торна аж пересмикнуло: смужка білої шкіри серед густого темного волосся скидалася на відразливий рубець. Він знову приклав бритву, і вона пройшлася по голові малого ще раз, залишаючи за собою оголену шкіру. Волосся м’яко падало на подушку. Хлопчик застогнав і заворушився вві сні. Торн, задихаючись від страху та розпачу, став орудувати бритвою швидше, і на подушку впало ще кілька пасом. Повіки в хлопчика затремтіли, він почав совати головою, підсвідомо намагаючись ухилитися. Видно було, що він ось-ось прокинеться. У припливі панічного страху Торн притис його голову до подушки. Переляканий малий спробував вивільнитись, але Торн притис його ще дужче і, тихенько стогнучи від напруги, все водив та водив бритвою, що дедалі оголювала хлопчикову голову. Демієн уже щосили пручався й шарпався в Торнових руках, його приглушений крик ставав щомить відчайдушнішим. Але Торн і далі міцно тримав його. Майже вся голова малого була вже обстрижена. Торн важко сапав, силкуючись вдержати хлопчика, що вигинався й шарпався усім тілом, бо йому також бракувало повітря. І раптом у Торна викотились очі. Він саме провів бритвою по Деміеновій потилиці — і… ось він, знак! Опукла родимка, схожа на велику бородавку. Леза підстрижного гребінця трохи зачепили її, і вона підпливала кров’ю, одначе була виразно видима на білій шкірі. Шістки! Три шістки у формі листочка конюшини, зчеплені хвостиками посередині…

Торн сахнувсь назад, і хлопчик підхопився на ноги. Він плакав і задихався, з жахом дивлячись на батька. Його руки обмацували стрижену голову, і коли він опустив їх, то побачив на долонях кров. Він пронизливо закричав, кинувся до батька і зайшовся плачем. Торн помітив у його очах безпорадний страх і весь похолов. Але втішити малого не міг, бо, бачачи закривавлені дитячі рученята, що благально тяглися до нього, й сам заплакав.

— Деміене!.. — крізь сльози вихоплювалось у нього. — Деміене!..

У цю мить двері позад нього розчахнулись, і до кімнати вбігла місіс Бейлок. Її криваво-червоний рот був широко роззявлений у несамовитому лютому крикові. Торн хотів був схопити хлопчика, але дебела бабега так пхнула його, що він одлетів до дверей і поваливсь на підлогу. Деміен перелякано зойкнув і зіскочив з ліжечка. Нянька навалилася на Торна, і він намагався вхопити її руки, що поривались уп’ястися йому в очі чи в горло. Одбивався чимдуж, але супротивниця була багато важча за нього, і її грубі ручиська вже намацали його горлянку й почали стискати так, що в Торна очі з очниць полізли. Він одчайдушно випручався, та місіс Бейлок устигла вп’ястися зубами йому в руку. З нічного столика поруч них важко грюкнула додолу масивна лампа. Торн дотягся до неї рукою, вхопив і щосили торохнув місіс Бейлок по голові. Основа лампи розкололась, і жінка, враз охлявши, завалилася на бік. Торн ударив ще раз. Череп у місіс Бейлок тріснув, і по напудреному обличчю поповзла цівочка крові Одначе вона й досі не пускала Торна, отож йому довелося вдарити й утретє. Жінка розтисла руки й знерухоміла. Торн підхопився з підлоги й, заточуючись, рушив до стіни, де стояв Деміен і розширеними від жаху очима дивився на те, що діється. Торн схопив його, виштовхнув з кімнати, протяг коридором до чорних сходів і прибив за собою двері. Деміен щосили вхопився за дверну клямку, і Торн мусив вивернути йому руки. Тоді малий вчепився нігтями йому в обличчя, і вони мало не покотилися сходами вниз. Намагаючись будь-що вдержатися, хлопчик ухопився за електричний шнур, Торн почав шарпати й розтискати його руки, і їх обох ударило струмом…

Прийшовши до тями на підлозі в буфетній, Торн звівся на руках. Ще не здатний збагнути до ладу що й до чого, він повів очима довкруг. Хлопчик лежав поруч, видимо непритомний. Торн спробував підвести його, але не здужав. Його хитнуло, він повалився на бік і в ту ж мить почув, як рипнули, відчиняючись, двері в кухні. Він із зусиллям повернув голову.

То була місіс Бейлок. З її голови текла кров. Торн порвався звестись на ноги, але вона вхопила його за пальто й повалила назад. Відчайдушно намагаючись утриматись, він учепився за шухляди буфета, одначе вони вивалились, і все, що в них було, посипалося на підлогу. Місіс Бейлок налягла на Торна всім своїм дебелим тілом і простягла закривавлені руки до його горла. Обличчя її вкривала рожева каша з пудри та крові. Рот був розтулений, вона аж гарчала від напруги, і Торн побачив що й зуби в неї рожеві від тої суміші.

Торнові забило дух. Він бачив безтямні очі місіс Бейлок, бачив, як насувається на нього її страхітливе обличчя з рожевим вискалом зубів, що ось-ось увіпнуться в нього. Він безпорадно нишпорив руками по підлозі, по столовому надіб’ю, що повисипалося з буфетних шухляд. Аж раптом він намацав дві виделки, затис їх у руках і щосили вгородив у скроні місіс Бейлок. Вона дико заверещала й відкинулася назад. Торн на превелику силу звівся на ноги. А нянька, завиваючи від болю, металася по буфетній і чимдуж смикала виделки, що ввігналися глибоко під шкіру.

Торн підхопив ще й досі непритомного хлопчика і кинувся через кухню до гаража. Дверці машини були відчинені, але раптом він почув збоку грізне гарчання. Щось чорне майнуло в повітрі, вдарило його в плече й збило з ніг. Торн повалився просто в машину. Це був той самий величезний чорний собака. Він люто дер зубами Торнову руку, намагаючись витягти його з машини. Хлопчик нерухомо лежав поруч на сидінні. Вільною рукою Торн щосили вдарив собаку просто в морду. Бризнула кров, звір завив від болю й пустив його руку. Дверці захряснулись.

Торн гарячково шукав у кишенях ключі, а коло машини й далі шаленів той страшний собака. Він вистрибував на капот і з неймовірною силою бився у вітрову шибу. Скло тривожно деренчало. Тремтливою рукою Торн урешті намацав ключі, але одразу ж і впустив їх. Деміен ворухнувся й застогнав, а собака все так само кидався на скло, і воно вже дало тріщину. Торн нарешті поглянув уперед і вражено застиг — він побачив місіс Бейлок. Вона була ще жива і тепер, зібравши рештки сил, сунула до машини з важкою кувалдою в руках. Торн увімкнув мотор, і в ту ж таки мить, як машина рушила, місіс Бейлок пожбурила кувалду у вітрову шибу й пробила в ній чималу діру. І враз у той отвір устромилася собача голова. Пес клацав зубами, з пащеки його текла слина, змішуючись із кров’ю. Торн відкинувсь на спинку сидіння й увесь зіщулився, а хижі зуби клацали вже за кілька дюймів од його обличчя. Тоді він зняв одну руку з керма, видобув з кишені пальта стилет і з усієї сили ввігнав його в собачу голову якраз між вузько посадженими очима. Клинок увійшов аж до руків’я. Собака роззявив пащеку й несамовито рикнув — радше по-лев’ячому, ніж по-собачому, — а тоді шарпнувсь назад, зсунувся з капота й застрибав на задніх лапах, хапаючись передніми за руків’я кинджала, так наче намагався висмикнути його з голови Гараж виповнило моторошне виття. Торн перемкнув швидкість і знову рушив. Місіс Бейлок, хитаючись, стояла збоку й розпачливо розвозила по обличчю рожеве місиво.

— Мій любий хлопчик… — хлипала вона. — Мій маленький…

Машина виїхала з гаража, і тоді нянька вибігла наперед і в нестямі спробувала заступити їй дорогу. «Мерседес» на мить пригальмував, а тоді знову рвонувся вперед і, розкидаючи з-під коліс жорству, наїхав на місіс Бейлок. Торн міг обминути жінку, але не зробив цього. Зціпивши зуби, він дав повний газ і в останню мить побачив у світлі фар її спотворене розпачем обличчя. Машина зірвалася з місця, налетіла на няньку й підкинула її вгору. Торн поглянув у дзеркало заднього огляду й побачив те, що лишилося від місіс Бейлок, — закляклу на доріжці темну безформну купу, — а трохи далі, на лужку, в блідому світлі місяця лежав собака, тіпаючись у передсмертних конвульсіях.

Торн об’їхав ріг будинку, тоді знову натиснув на газ, і машина, вихопившись на під’їзну дорогу, помчала до шосе. Деміен лежав поруч на сидінні, все ще приходячи до тями. Торн повернув на шосе в напрямі Лондона й до відпору притис педаль газу. Туман уже розвіювався, і небо почало ясніти, провіщаючи світанок. Машина гнала безлюдним шосе, наче літак перед зльотом. Вона й справді майже летіла, і осьова лінія шосе молочно-білою стрілою розтинала асфальт просто під нею, а мотор аж ревів од надміру швидкості.

Тим часом Деміен почав опритомнювати — він заворушився й постогнував від болю. Торн зосередив усю свою увагу на дорозі попереду, намагаючись не думати про те, що хлопчик тут, поруч нього.

— Це не людське поріддя! — прошепотів він крізь зціплені зуби. — Це не людське поріддя!..

Машина мчала вперед, а хлопчик, так і не отямившись до кінця, й далі глухо стогнав.

Поворот із шосе на такій швидкості виявився надто важким, Торн не вдержав машини, її занесло, і Деміен упав на підлогу. Тепер вони гнали просто до собору Всіх Святих, і попереду вже видно було його стрімкі шпилі. Від різкого струсу на повороті хлопчик прийшов до тями й перелякано дивився на батька.

— Не дивись на мене, — буркнув Торн.

— Я забився… — захлипав малий.

— Не дивись на мене!

Деміен слухняно опустив очі. Знову завищали на повороті шини, собор був уже зовсім близько, коли це Торн поглянув угору, і його вразило те, як зненацька потемніло небо. Темрява швидко густішала, так ніби на землю поверталася ніч. Почорніле небо мовби падало, і ось уже його розітнули блискавки й увігналися в землю десь недалеко попереду.

— Тату… — хлипав Деміен.

— Замовкни!

— Мене нудить…

Хлопчик почав блювати. Торн, аби не чути його, голосно кричав. Уперіщила страшна злива, вітер жбурляв вуличне сміття в отвір на передній шибі. Нарешті Торн загальмував біля собору й розчинив дверці машини. Вхопивши Деміена за комір піжами, він витяг його з кутка сидіння. Хлопчик заверещав і почав відбиватися ногами, раз у раз копаючи Торна в живіт, аж поки відіпхнув від машини. Торн знову кинувся вперед, схопив його за ногу й витяг надвір. Деміен випручався й побіг геть. Торн наздогнав його, згріб за піжаму й жбурнув додолу. В небі лунко гримнуло, блискавка полоснула біля самої машини, і Деміен завертівся на асфальті, намагаючись вивільнитися. Торн навалився на нього, затис і міцно вхопив за груди. Хлопчик і далі молотив ногами й верещав, а Торн уперто тяг його до церкви.

На протилежному боці вулиці розчинилося вікно, і якийсь чоловік голосно загукав до Торна, але той, не бачачи й не чуючи нічого довкола, неухильно продирався крізь суцільну стіну дощу. Обличчя його скидалося на страхітливу застиглу маску. Шалені пориви вітру забивали йому віддих, валили з ніг, і він на превелику силу посувався вперед. Хлопчик звивався у нього в руках, упинався зубами в шию, Торн кричав від болю, але йшов далі. Крізь перекоти грому пробилося завивання поліційної сирени, чоловік навпроти, перехилившись через підвіконня, несамовито кричав Торнові, щоб він пустив дитину. Але Торн нічого не чув і все ближче підступав до церкви. Дико ревонув вітер, і Деміен відчайдушно вчепився руками Торнові в обличчя. Один палець влучив просто в око, Торн упав на коліна і майже наосліп потяг хлопчика до високого ганку. Вогненна стріла блискавиці порвалася вниз і вдарила зовсім поруч, але Торн уже ступив на сходи й, напружуючи останні сили, тягнув Деміена нагору. Одначе подужати його вже не міг, бо виснажився до краю, а хлопчик, навпаки, ще лютіше дряпав йому нігтями обличчя й молотив ногами в живіт. Торн задихався. Надлюдським зусиллям він повалив малого на сходи, застромив руку до кишені й намацав згорток з ножами. Деміен пронизливо заверещав і вибив згортка в нього з руки. Блискучі кинджали розсипалися на сходах довкола. Торн схопив один з них, силкуючись другою рукою вдержати Деміена. Знову завила поліційна сирена і нараз замовкла. Торн замахнувся кинджалом.

— Стій! — долинуло з середини вулиці, і з-за запони дощу виринули два полісмени.

Один з них на бігу висмикував з кобури револьвера.

Торн поглянув на них, потім на хлопчика і враз, нестямно закричавши, щосили вдарив кинджалом.

Дитячий зойк і револьверний постріл пролунали воднораз. На мить запала тиша. Полісмени прикипіли до місця. Торн закляк на сходах перед розпростертим тілом хлопчика. Потім відчинилися високі двері собору, крізь завісу дощу на ганок вийшов священик і з жахом утупив очі в ту моторошну німу картину.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вість про страшну трагедію швидко поширилася по всьому Лондоні, а потім розлетілась і по інших країнах. Поголос набирав просто-таки неймовірних форм, чутки суперечили одна одній, і репортери протягом двох діб тримали в облозі лікарню, намагаючись вивідати в персоналу, що ж усе-таки сталося насправді. Нарешті, третього ранку, лікарі вийшли до вестибюля, і навколо них ураз задзижчали телекамери. Із заключним повідомленням виступив Грут Шуур, провідний хірург, спеціально викликаний з Південної Африки.

— Мені випав сумний обов’язок повідомити вас, що о восьмій годині тридцять хвилин ранку містер Торн помер. Ми зробили все можливе, щоб урятувати йому життя, але характер поранення не залишав жодної надії на одужання…

По юрмі репортерів перебігло сумне зітхання, і лікар почекав, доки все стихне.

— Більше додати мені нічого. Заупокійна відправа відбудеться в соборі Всіх Святих… там, де й сталася трагедія… Потім тіло відвезуть до Сполучених Штатів для поховання.

У Нью-Йорку, на катафалку, за яким розтяглася довга валка лімузинів, стояли поряд дві труни. Попереду їхав полісмен на мотоциклі. Коли процесія дісталася кладовища, там уже зібралося чимало люду. Охорона із служби безпеки тримала сторонніх на відстані, а прибулі з катафалком родичі та офіційні особи підійшли до двох свіжовикопаних могил. Біля постаменту з американським прапором стояв священик у білій сутані. Залунала музика, і труни поставили перед священиком. Якийсь робітник квапливо перевіряв механізми, що мали спустити труни в могили.

— Сьогодні ми глибоко сумуємо, — протягло заговорив священик, — з приводу дочасної смерті двох членів нашої людської родини. У свою мандрівку назустріч вічності вони взяли з собою і частку наших душ. Тож посумуймо не про них, що віднайшли вічний спокій, а про себе самих. Хоч яке коротке було їхнє життя, це життя скінчилося, і ми маємо бути вдячні їм за той недовгий час, що його вони поділили з нами…

Люди непорушно стояли довкола, хто тихенько схлипуючи, хто мовчки; багато хто прикривав долонею очі від яскравого сонця.

— Ми кажемо сьогодні останнє «прощай» синові великої людини, що був народжений у багатстві та благоденстві й мав усі земні втіхи, про які тільки можна мріяти. Та його приклад показує нам, що самого земного благоденства ще не досить…

За огорожею, біля воріт кладовища, юрмилися репортери й здалеку клацали камерами. Трохи осторонь купка людей обговорювала те, що сталося з небіжчиком.

— Який дикий випадок, правда ж?

— Та нічого особливого. Хіба вперше людину вбивають серед вулиці?

— А як же з тим свідком, що побачив їх на сходах церковних? З отим, що викликав поліцію?

— Він же був п’яний. У нього взяли кров на аналіз, і виявилося, що він перед тим добряче хильнув.

— Хто його знає… — озвався ще один. — Як на мене, все воно трохи дивне. Що їм було робити біля церкви о такій порі?

— У посла вмерла дружина. Може, прийшли помолитися?

— Та й якому дурневі набреде в голову вчинити злочин перед дверима церкви?

— Ой, та повно таких, запевняю вас!

— І все-таки незрозуміло, — знову висловив сумнів третій. — Схоже на те, що від нас багато чого приховують.

— І то не вперше.

— І не востаннє…

Дві труни поволі спускалися в могили, і священик здійняв руки до неба. Серед людей, що стояли попереду, вирізнялося подружжя, яке трималось трохи осторонь. Його оточували охоронці та перевдягнені полісмени, що нишком пильно стежили за натовпом. Ставний чоловік мав дуже поважний вигляд, поряд з ним стояла жінка в жалобному вбранні й тримала за руку чотирирічного хлопчика. Друга рука малого була забинтована й лежала на черезплічнику проти грудей.

— Проводжаючи Джеремі та Кетрін Торнів у світ вічного спокою, — знову заговорив священик, — ми звертаємо свої погляди на їхню дитину, Деміена, єдиного спадкоємця своїх померлих батьків. Тепер він входить до іншої сім’ї. Тож хай зростає в любові, що її дістане від своїх нових батьків, хай перебере на себе батьківський спадок і посяде чільне місце серед людності…

Деміен стояв зовсім близько від священика і, вчепившись у руку жінки в чорному, дивився, як спускаються труни.

— І нарешті, Деміене Торне, — промовисто звівши очі вгору, провадив священик, — хай дарує тобі Господь Бог своє благословення та ласку, хай дарує тобі Христос свою вічну любов!

З безхмарної небесної високості долинув віддалений гуркіт грому. Натовп почав неквапливо розходитись. Нові Деміенові батьки терпляче перечекали, поки всі підуть, а тоді підступили ближче до могил, і хлопчик схилився над ними в молитві. Люди, озирнувшись, спинялися й зворушено дивилися на цю сцену. Дехто плакав. Нарешті хлопчик випростався й разом з названими батьками рушив до виходу з кладовища. Охоронці оточили їх з усіх боків і провели до урядового лімузина.

Лімузин у супроводі чотирьох полісменів на мотоциклах поволі проїхав крізь юрбу репортерів, що навперебій знімали хлопчика. Деміен сидів на задньому сидінні машини й пильно дивився на них крізь шибу. Одначе всі фотографії виявилися зіпсованими. На них проступала якась пляма — як видно, то був дефект емульсії на плівці. Своїми невиразними обрисами пляма нагадувала хмаринку.

І на всіх знімках та хмаринка нависала просто над урядовим лімузином…