Експедиція «Гондвана»

ЗНОВУ ДО ЗАЯЧОЇ ГОРИ

— Радий за вас, колего! — сказав начальник експедиції, прочитавши мої наступні записи в журналі підводних робіт. — Відмовилися від кучерявого стилю й надмірної емоційності, всіх отих охів та ахів з приводу кожної побаченої водорослини — і все стало на свої місця. Наука про Землю збагатилася цікавими спостереженнями. Як говорили латиняни: сціенціа діффіціліс сед фруктуоза — наука важка, але плодотворна. Старайтеся, товаришу Гайовий! — порадив. — Здібності людини необмежені, і вона здатна на багато. Мине час, можливо, й ви станете таким же неперевершеним авторитетом у морській геології, як мій друг і вчитель Альфреда Трохимовича Зайця професор Щириця. Перед вами таке майбутнє! — піднесено вигукнув він.

Бути геологом я не збираюся. А що мої спостереження трохи змістовніші, це слушно. У першій підводній мандрівці я занотовував усе, що потрапляло на очі. Роблю це — так наказали! — й тепер. Правда, до своїх вражень став вимогливішим: врахував зауваження Гліба Семеновича, почав відбирати лише суттєве й необхідне.

От і виходить, що я підводний Нестор-літописець. Втім, для рядового читача моя писанина нецікава. Кому, скажіть, крім вузьких спеціалістів, треба знати, що в західній частині плато, біля високого вулкана, до якого ми таки добралися, дно рифтової долини від її осі розсовується в обидва боки і що осадків там немає, а видно свіжі лавові потоки! Або таке: в окремих тріщинах, які шрамами покраяли дно, кінці один щодо одного зсунуті по горизонталі.

— Що з людиною робить надмірна науковість! — на мої підводні оповідки відгукнувся Окань. — Хотів ти того чи ні, а розум твій, земляче, теж зсунувся по фазі.

Грубий дотеп! Ну, та Василь ніколи не вмів жартувати інакше. А тут ще, можливо, прилучилася заздрість, що не він, прозваний мною ж таки літописцем, а я, хто, бач, і не думав про славу, раптом опинився в гущі подій — став героєм дня.

— Не сподівався від тебе такого! — обуривсь я.

— Що ти, да Гама? Я не хотів тебе образити. Ми ж давні друзі, — примирливо сказав він. — Вибач за мій дотеп! І, якщо не заперечуєш, я перелицюю твої науково-прозові нотатки у вірші. Вже й початок є.

І Василь продекламував:

І тріщини, і зсуви, і плато —

Лице Гондвани таємниче…

— Лицюй-перелицьовуй, лицедію! — розсміявсь я.

Мені було приємно, що Окань вибачився. Цим він спростував моє помилкове твердження й відвів од себе підозру щодо заздрощів.

Я не люблю завидющих. Усі вони егоїсти, які дбають лише про власну вигоду й звеличення.

У нас на «Садку» їх, правда, немає, хіба що Заєць. Але він не заздрісний, а просто старається будь-що досягнути задуманого — стати відомим ученим. От і непокоїться, нуртує та шарахається, між іншим, у своїх наукових поглядах від Вегенера до Щириці.

Власне кажучи, егоїстів великих, крім матроса-свинаря Анатолія Мотовила, я й не зустрічав. На щастя, мені трапляються люди благородні.

— Але себелюбці, засліплені заздрощами, бувають. Ой, бувають, Василю! — пам'ятаю, говорив приятель Степан Чекун, з яким я давно колись чергував у друкарні.

Степан саме надрукував тоді свій перший («Блискучий!» — як він твердив) нарис, і йому нібито всі заздрили.

— Бачиш, Гайовий, на що це обертається! — шукав він у мене підтримки. — Краще б я бездарно написав свою «Не того поля ягоду». Моцартівське начало, великий природний дар зроду-віку муляють людям очі.

Я не поділяв Степанових поглядів. Чекун завжди перебільшував неіснуючу загрозу своєму таланту, тому що був емоційно неврівноваженим і надумливим.

О Степане, Степане! Навіть тобі, мастаку-газетяру, теперішні мої щоденники з підводного царства не стали б у пригоді. Адже ти пишеш дохідливо й популярно, а ці нотатки сухі-пресухі. Словом, як каже начальник експедиції: сціенціа діффіціліс.

Зарядивши акумулятори та трохи спочивши, ми знову спускалися в рифтову долину — і тут, біля екватора, й трохи південніше, де проліг серединно-океаиійський хребет.

Дно досліджували, намагалися натрапити на підводний стик материків та розгадати таємницю Гондвани й інші експедиції. Адмірал сер Д'Юк повідомляв, що його акванавти біля континентального шельфу, неподалік від острова Шрі Ланка на глибині двох тисяч метрів теж наткнулися на якісь загадкові підводні споруди. Навіть підняли амфори — велетенські глиняні глечики, що засвідчили про зниклу колись цивілізацію.

— Так, цивілізацію, але не гондванівську, а пізнішу, — зауважив Юрко Ступа. — Гондвана, за нашим припущенням, існувала мільйони й мільйони років тому, а глекам, говориться в радіограмі адмірала Д'Юка, лише кілька тисячоліть. І взагалі район пошуків, я гадаю, слід було б розширити, — сказав він. — До речі, ми, вивчаючи мантію і тепловий потік, що струмує із Землі, чомусь обираємо об'єктом вулкани. Вони, звичайно, найбільші канали, по яких іде глибинне тепло. Проте, як писав доктор геолого-мінералогічних наук Р. Кутас, — я з ним плавав на «Академіку Вернадському», — «не вулкани основні теплопровідники — вони ж бо обмежені за площею, а сам процес виверження — явище короткочасне. Більш значну роль у винесенні тепла відіграють гідротермальні процеси, які супроводять вулканічну діяльність» — кінець цитати.

— Слухай сюди, Кінець Цитати! — зупинив його Василь Окань. — А твій дружок, Заєць, говорив, ніби він із да Гамою шукав гідротерми зовсім не біля вулканів. Щось ти, Ступо… теє-то як його… забрехався.

— Не пхай носа, куди не просять! — сердито відказав Юрій. І, вже лагідніше, додав: — Якщо хочеш знати, перодряпе, д-р Р. Кутас писав і таке: «Гідротермальні системи охоплюють території і перебувають в активному стані тривалий час, виконуючи величезну роботу. Підземні води переносять хімічні елементи і тепло, насичують практично всі гірські породи і завдяки високій рухливості відіграють виняткову роль у регулюванні теплового режиму земної кори» — кінець цитати.

Хоч як би там було, океан, його дно ми вивчаємо, і Гондвану шукаємо теж. Шукаємо — і не знаходимо, й знову починаємо пошуки.

На карті, що висить у каюті начальника експедиції, зарясніло від позначок — невеличких, притулених один до одного трикутників. Так Гліб Семенович заштриховує досліджені нами райони.

Заяча гора, яку минули, прямуючи до екватора, також обведена трикутником, але не заштрихованим — її треба ще вивчити.

Ніби підказало передчуття — а може, таки й підказало! — що скоїться лихо: я написав листа матері, послав радіограму Наташі.

— Що це ти, Васько, надумав? — прочитавши текст радіограми, здивувався Максим Роскошний. — Чи не на той світ зібрався? Навіщо писати: «Не знаю, коли й побачимось. Море — великий розлучник». Такого, друже, я в ефір передати не можу. Не маю морального права сіяти зневіру й сум.

І радист викреслив сумнівну фразу.

Заєць потім розповідав, що і йому напередодні нашої останньої подорожі в глибини снився віщий сон: буцімто неймовірних розмірів спрут схопив батискаф і потяг у печеру.

Якщо добре все зважити, то ні мій смуток, ні Альфредове сновидіння ніякого зв'язку з тим, що трапилося, не мали. Просто на Зайця напливло пережите — поєдинок із восьминогом. Я ж, як співається у відомій пісні, «в Росію, додому хочу — я так давно не бачив маму».

От ці почування й збіглися з лихом, яке на нас чекало.

Десь далеко на півдні, мабуть, промчав циклон. Аж сюди, в приекваторіальну, штильову смугу докочувалось його відлуння — пологі мертві брижі. Через них кілька днів ми не могли спустити на воду батискаф.

Поступово океан угомонився. «Садко» вертався до Заячої гори та острова Носі Маті, де недавно пролягла наша дорога. Та якщо б пролягла ще тисяча доріг, то й тоді б на океанському плесі не лишилося жодного сліду: чудодійна, немов жива, вода умить зарубцьовує пропорений форштевнем корабля шрам.

А все ж ми впізнали і острів, його порослі тропічною смарагдовою гущавиною миси, і тамтешнє безхмарне небо, й тихі, незаймані води…

Це тут, біля західних відрогів Заячої гори, чули ми незрозумілі звукові сигнали, тут нас супроводжувала зграйка заповзятливих, ніби дресированих дельфінів. Краще б було той район обійти стороною. Але ж хіба думалось, що скоїться лихо!

Дідусь мій, бувало, говорив:

— Якби знав, де упав, то й соломки б поклав.

Влучні слова. Вони ніби про нас, дослідників, хто невідомо як потрапив у пазури до нелюдів.