Експедиція «Гондвана»

НА ПІДСТУПАХ ДО ДНА

На півкілометровій глибині спрути стрічаються рідко. Не зрозуміло, що їх цього разу змусило спуститися так глибоко. Скоріш за все приманка — сніп світла, за яким вони, не відстаючи, поринали.

Нарешті восьминоги від нас відстали.

Вирівнявши курс, ми попливли далі, в напрямку дна, до плато, на яке збиралися посадити батискаф.

— Обстежите рельєф тамтешнього дна, — наказував начальник експедиції, — гідравлічним маніпулятором візьмете зразки порід та знімете відеомагнітофонний фільм. Ну, і, якщо встигнете, пройдетеся над західними схилами, де височить найбільший у тому районі вулкан. А може, ще натрапите й на гідротерми — наше, геологів, заповітне бажання…

На шкалі глибиноміра значилось: п'ятсот п'ятдесят метрів.

Якби мені раніше хто сказав, що під водою можна побачити сніг, я б ніколи не повірив. Тепер же переконався: підводні «заметілі» бувають. Та ще й які!

Місцями батискаф потрапляв у таку густу хурделицю, що видимість зовсім зникала. Сповиті молочно-білою пеленою, ми пробиралися наосліп, не зважаючи на те, що потужні прожектори освітлювали кожен метр дороги.

Узористі, зірчаті сніжинки запорошили водяне «піднебесся». Коли ми зупинялись, вони висіли непорушно. Та ось двигун запрацював, і сніг — дивина! — полетів знизу вгору, назустріч батискафу.

— А це що? — поцікавивсь я, коли, пробившись крізь суцільну пелену метелиці, опинилися на оточеному драглистими кучугурами чистоводді.

— Справді — що? — подав голос і Заєць, хитро посміхаючись.

Коридор, по якому пробиралися — неширока смуга води поміж кисільних берегів, — нагадував ущелину серед скель — засніжених, із глибокими зазубринами вподовж хвилястої торочки скель. І біля кожної, неначе вкриті памороззю ліхтарі або як роздуті риб'ячі пузирі, — грона куль.

Данило помітив моє здивування, підморгнув командирові.

— Як тобі наш новий служитель науки?

— Хлопець хоч куди, — відповів Кім. — Гострозорий, старанний.

— Та я не про те, — вів своєї пілот. — Мене цікавить ось що. Невже цей сніг, ці кулі для Гайового новина?

— Мабуть, — сказав командир. — Василь же вперше спускається під воду.

З'ясувалося: сніг, драглисті кучугури, кулі-ліхтарі — все те, що мене здивувало, — зоопланктон, інші мікроорганізми — маленькі рачки й медузи. На сотні метрів углиб заповнена їхніми прозорими тілами вода. От ми і врізалися в них, освітивши прожектором ті кучугури.

Навіть на тисячометровій глибині і ще нижче побачили рибу.

То тут, то там, звиваючись, гойдалися, шугали розпливчасті, видовжені тіні. Риба була химерна — змієподібна, сплюснута, з широко роззявленою пащею на великій, схожій на трикутник голові. Вона ніби скам'яніла, нерухомо стояла на одному місці.

Повз ілюмінатор пропливали косяки мальків.

Деякий час батискаф ішов з вимкненими прожекторами, і мілька та дрібні креветки, фосфорично сяючи, здавалися рухливими зорями й сузір'ями. І, так же сяючи, хвостатими кометами прокреслювали «небозвід» в'юнкі вугрі.

Ми поринали нижче й нижче. Не раз потім згадаються підводні мандрівки, привидиться уві сні, що я лечу в безвість, якій немає ні початку, ні кінця.

— Ти там живий? — поцікавився Заєць, прочинивши двері у мій відсік.

— Живий, — озвавсь я.

Мандрівка була така захоплююча, що я, не відриваючи погляду від монокулярів, заворожено дивився в безодню. І все побачене, як і наказали, занотовував у щоденник.

Записав і дещо зайве, так би мовити, додав від себе.

Василь Окань згодом жартома дорікнув:

— Слухай, тезку, сюди! Відбив ти у мене кусень хліба — став, як і я, Нестором-літописцем, щоправда, — літописцем підводним.

А начальник експедиції, Гліб Семенович, прочитавши зроблені мною нотатки, зауважив:

— Непогано, колего! Одначе — багато експресії й емоцій. Ну, подумайте самі, навіщо в діловому документі зазначати: «БОЖЕ, ЯКІ гарні рибки! Вони нагадують метеликів над ромашковим лугом». Або оце: «Галузка шестипроменевого корала, ніби Наталчина коса…» Це щось дуже особисте, товаришу Гайовий! І для науки, слово честі, не має інтересу.

Дісталося мені й за милі жіночі голівки — знову-таки Наташин профіль і анфас, — якими я обмережив поля свого підводного зошита.

— Пушкін теж любив малювати на полях чернеток жіночі голівки, — хотів було виправдатись я.

— Так, малював. Але ж то Пушкін — геніальний поет, а ви, колего, лише спостережник, крім того, науковий, — уточнив Гліб Семенович.

Критику доведеться врахувати. А поки що ось кілька уривків із того «наукового» документа.

«…Ох, не можу! — записав я. — Потримайте мене за талію. Все — ніби сон, мовби казка. Ця синя-синя вода, ця бездонна глибочінь. Шик-модерн, люкс-торпеда!

Заєць каже, що перша підводна мандрівка завжди так вражає. Альфред чимало спускався на дно, тому знає, що до чого. Розумний, босило, аж страшно!

Наш гостроязикий Окань зауважив: Заєць, мовляв, надзвичайно розумний, але на диво бездарний. Чи так це, я до пуття не розібрався. Поживемо — побачимо.

Згадався мені чомусь — і де? — під водою — Кукса, який теж просився в екіпаж батискафа. Між іншим, Сашко виявився непостійним: до кінця не зміг витримати характеру. Вчора він послав Моніці радіограму: «Котьку, я тебе хотів зробити морською царівною, і через це мені влетіло по зав'язку. Безмежно твій О. Кук».

…Підводний апарат іде повільно. Та якби він навіть мчав, то й тоді б я повинен був устигнути все, що побачу, записати в щоденник.

Мої спостереження, зазначив Антрекот, проводжаючи нас у глибини, чого доброго — стануть епохальним відкриттям у науці. Звичайно, більше треба писати про риб та медуз, ніж про наших Ромео й Джульєтту — Моніку й Куксу.

Риби тут, хоч як це дивно, багато. Але вся вона — чим не привиди, вихідці з того світу! — скарлючена, непропорціональна. То голова велика, то хвіст або тулуб, як чорна блискавка, звивається зигзагами; на спині, замість плавців, довжелезні відростки-антени.

Риба аніскілечки не боїться нашого апарата, наближається до нього впритул, антенами торкається металевого корпусу. І знову неквапно відпливає, спрямовуючи антени врізнобіч, ніби до чогось прислухається та щось нечутне вловлює в цьому безмовному океані.

Час від часу Кім бере пеленг — орієнтується по підводних акустичних маяках, один з яких на дні долини і два на схилах розверзлих вулканічних кратерів. Місцезнаходження наше уточнюють і на «Садку», передаючи потім координати на батискаф. А все ж (на великих глибинах теж струмують течії) нас зносить убік, на південний схід від наміченої цілі. І тому пілот загальмовує спуск. Батискаф рухається по горизонталі, аж поки знову не опиняється над потрібною ділянкою дна.

Пункт, куди ми повинні прийти, — широке, майже квадратне — два кілометри в довжину і стільки ж ушир — плато. Лежить воно на глибині трьох тисяч метрів.

Що ми про нього знаємо? По-перше, це рифтова долина з крутими, прямовисними схилами, які ведуть у глибоченну прірву. Плато, розтинаючи навпіл гірський підводний кряж, який на сотні кілометрів тягнеться з півдня на північ, оточене «вогненним кільцем» діючих вулканів.

Умовно його назвали палубою «Садка», бо формою воно справді схоже на палубу — таке ж, як і наша Дерібасівська, нешироке, затиснуте обіруч бортами скель.

Ось, власне, і все про землю, з якою намагаємось стрітися віч-на-віч. Портрет її — на планшеті в кожного з нас.

Перед тим як батискаф пішов у глибини, і «Садко» й «Кашалот» вивчали рельєф плато. Гори-вулкани, долини, по яких, мов шрами, глибокі щілини. Гідролокатор та ехолот чіткіше й чіткіше вимальовують тепер риси цього загадкового, вилицюватого «обличчя».

Я вдивляюся в освітлену прожектором доріжку, але нічого не бачу: течії зникли, вода спокійна й прозора.

— Глибина дві тисячі метрів, — доповідає Данило, зиркнувши на стрічку ехолота, по якій вістря самописця креслить безперервні зубчаті лінії.

— А що показує гідролокатор?

Кім глянув на екран. Схожий на секундну стрілку промінець квапливо обводив коло за колом.

— Ніби все гаразд, — озвався командир. — Місце посадки — скеляста приступка на зовнішньому боці вулкана, ліворуч від маяка № 3 — під нами.

До зустрічі з дном лишалося менше години.

Мені не терпілося швидше побачити таємничу землю. Я хвилювався. Раз у раз зиркав в ілюмінатор, де, крім розпанаханої лезом прожектора водяної ночі, не було нічого; підходив до Данила, цікавився, чи скоро прибудемо на місце.

Така нетерплячка охоплює і на землі, коли наближаємось до довгожданної станції та намагаємось прискорити плин часу, який, ніби навмисне, — і довгі зупинки, й поїзд стишує хід — загальмовується й уповільнюється.

А ще зараз серце моє переповнювалось радістю: спливуть лічені хвилини, і ми першими побачимо покрите багатокілометровою товщею води обличчя Землі. Першими, бо тут ще ніхто ніколи не спускався на таку глибину.

Людина здавна, подумав я, прагнула підкорити океанську пучину. Мені розповідали Юрко Ступа й Альфред Заєць, та я й сам читав, що навіть великий завойовник Александр Македонський — ой, коли це було! — у дивовижній скляній кулі опускався на дно Середземного моря.

Геніальний мислитель Леонардо да Вінчі теж виношував думку проникнути в морські глибини: з тієї далекої пори до нас дійшли накреслені його рукою ескізи ластів і трубок для дихання під водою.

— Жак-Ів Кусто з інженером Емілем Ганьяном уже в наш час, точніше — тисяча дев'ятсот сорок третього року винайшли акваланг, що відкрив людині підводний світ. З'явилися глибоководні батискафи, пірнаючі блюдця, навіть підводні будинки, в яких тривалий час можна жити і працювати. Але якщо кинути погляд у минуле, — сказав Юрко, — то й тоді, давно були спроби проникнути під воду. До речі, твої, Гайовий, земляки — запорізькі козаки, — додав він, — відбивали напад турецьких галер із підводних човнів, які, занурившись, таким чином могли долати великі відстані.

— Справді?

— Дивак, він не вірить! — і Юрій, тицьнувши пальцем у підкреслені рядки, наказав: — Читай!

Я взяв книжку і прочитав.

Французький філософ Фурн'є, в кінці шістнадцятого століття відвідавши Константинополь, писав: «Тут мені оповіли надзвичайні історії про те, як билися північні слов'яни коло турецьких міст і фортець, — вони виникали несподівано, підводилися просто з морського дна і сіяли паніку серед турецьких вояків. Мені й раніше розповідали, буцімто слов'янські воїни перепливають море під водою, та я вважав ті оповіді вигадкою. А тепер я особисто говорив з тими людьми, хто був свідком підводних походів слов'ян…»

Отже, ми, степовики, не такі вже, як дехто вважає, сухопутні люди. На це, до речі, звернув мою увагу і Федір Предтеча — автор легендарної матроської пісні…

Я з нетерпінням тепер очікував, коли батискаф сяде на грунт. Раптом пілот вигукнув:

— Командире, нашого п'ятачка-тераси для посадки не видно. Маяк номер два сигналів не подає.

— Яка глибина? — запитав Кім.

— Дві тисячі сімсот.

— Та-ак… — обираючи якесь рішення, мовив командир.

Він узяв мікрофон, передав на «Садко»:

— Ми загубили місце посадки.

— Слухайте уважно! — почулось у відповідь. — Між вами і маяком вулкан. Він відбиває акустичні хвилі, і тому вони до вас не доходять. Ляжте на курс сто вісімдесят градусів, пройдіть по горизонту, аж поки відкриється маяк.

Пілот натиснув на важіль, рух униз припинився. Потім ми відчули легкий поштовх у борт. То запрацював гвинт горизонтального ходу. І апарат поплив направо.

Щоб ви зрозуміли, як ми рухаємось, скажу: в корпус батискафа вмонтовано електродвигуни, які приводять у дію гвинти бокового упору, вертикального підйому й горизонтального ходу. Ці гвинти — ноги батискафа. Ними він крокує в потрібному для нас напрямку. Найпрудкіші, мабуть, «ноги», які ведуть батискаф у глибину. Та коли вони стають надто прудкі і щоб апарат полегшав і стрімголов не падав у прірву, з його борту скидають баласт — чавунний дріб. Поки що баласту не чіпали — він нам допомагав.

Нарешті вийшли за вулкан. Його широкі плечі уже не заступали сигналів маяка, і пілот узяв пеленг; зорієнтувався на місцевості, визначив наші координати — місцеперебування щодо «Садка» та решти донних акустичних маяків.

— А тепер підемо не по вертикалі, а навкіс — під кутом сорок п'ять градусів. Скільки там залишилось до дна? — запитав Кім. І, поки Данило виводив батискаф на новий курс, сам глянув на шкалу глибиноміра.

— Скинути баласт!

Данило виконав наказ. Він натиснув на кнопку — роз'єднав автоматичне реле, і дріб, що його утримували електромагнітні кишені, посипався вниз, а хід батискафа вповільнився. Апарат, як птах, нерухомо повис у воді.

До дна було якихось дві сотні метрів.

Високий полудень стояв над світом. Сонячна повінь, перехлюпнувши через вінця, залила все довкруг, і океан іскрився — вигравав, ніби освітлений зсередини.

Так було там, угорі, над хвилями, де в мареві далини ледь видніли силуети «Садка» й «Кашалота». Тут же панувала вічна ніч.