Експедиція «Гондвана»

СЕРЕД РИФІВ

Відтоді, як «Садко» залишив гавань, здається, минула вічність.

У морі вимір часу особливий: години, дні, місяці плинуть повільно, а помисли моряків подібно магнітній стрілці, що неухильно повертає в бік полюса, спрямовані до отчого краю. Навіть сни наповнені тим заповітним.

От і мені часто сниться поле та ще — відгомін недавно пережитого — пригоди під водою і в джунглях.

Схопившись за ліану, я точнісінько так, як роблять мавпи, розгойдуюсь між баобабами: після океанологічних робіт у відкритому морі «Садко» причалював до тропічного острова, і ми набачились тих витівниць.

Потім був Сінгапур. Потім порт на півдні Суматри. Власне, рейс почався за виробленим маршрутом, як і годиться плавати дослідному кораблю.

…Увечері, коли учасники експедиції повернулися на судно, воно відійшло від причалу і стало на зовнішньому рейді.

Побувати на березі мені не вдалося. Стомлений корабельними клопотами (цілий день ми фарбували каюти), я заліз у напнутий на палубі намет і заснув.

Мавпи, баобаби, пальми… Солодкий сон раптом обірвався — мене кликали на вахту.

Продерши заспані очі, знехотя побрів на місток.

Над світом стояла заворожлива південна ніч. Вона була сповнена пахощами квітів, сріблострунно пронизана голосами цикад, зловіщим реготом птахів, що раз у раз озивалися з джунглів пагористого острівця, неподалік якого зупинився «Садко».

Небо, всіяне зорями, цвіло, полум'яніло, передавало барви морю, віддзеркалюючись у його загадковій глибині.

— Гараж! Гараж! — гукав у переговорну трубу, прокладену з ходової рубки в машинне відділення, вахтовий матрос.

— Чого тобі? — почувся звідти басовитий голос.

— Запрягай кобилу! — наказав Кукса, переводячи стрілку машинного телеграфа з помітки «Стоп» на «Малий вперед».

Внизу глухо загупало: мотористи розкочегарювали двигун.

Судно здригнулось, гостроносий форштевень проорав слід — і вода збурилась, закипіла, стала схожою на вилиняле полотно.

Спотикаючись об хвилі, «Садко» попрямував від острова, над яким ніч згортала вітрила.

— Гараж, кажете?

Капітан тут як тут з'явився в рубці.

Кукса, мій напарник по вахтах, довготелесий, мовби з переломленим навпіл станом хлопець, якого всі звуть Куком (а мене встигли охрестити Васько да Гама), не випускаючи з рук стерна, випростався на повний зріст.

— Я… я… — перекочувались в орбітах тернини його чорних злодійкуватих очей.

— Зайдете після вахти.

Капітан вийшов із рубки.

Бідний Кук! Йому не позаздриш. Недавно він уже погорів. Хтозна для чого придбане ним на Малайських островах крокодиленя серед ночі виповзло. Коли його ловили, воно вкусило підшкіпера. Рана, звичайно, не смертельна, та хлопцеві оголосили догану.

І ось тепер цей гараж, кобила… Капітан терпіти не може, якщо морську термінологію, особливо корабельні команди, підміняють власними вигадками.

Отже, ждати грози.

Так почалася наша сьогоднішня вахта.

Порипуючи щоглами, «Садко» пробирався серед рифів Яванського моря.

От-от мало зійти сонце. Водяна пустеля, по вінця налита огнистою повінню, зливалася з таким же блакитно-золотим небом.

Було вітряно. Десь на видноколі окреслювалась ледь вловима торочка берега та, ніби з безодні, витикалося кілька одиноких пальм.

Тутешні води — це вже Індійський океан, дарма що відмежовані від нього архіпелагом островів, між яким лежать судноплавні шляхи.

Кораловий атол, повз який ми проходили, особливої радості не викликав — подібні суходоли я бачив.

Спочатку за стерном стояв Кукса, потім черга надійшла моя.

Фосфоричним полиском відсвічувала картушка гірокомпаса; попискували, прядучи нескінченну пряжу, навігаційні прилади.

Стежити, щоб судно не збочувало з курсу, завжди цікаво: натискуєш на коромисло стерна, і корабель слухняно повертає праворуч чи ліворуч.

Втім, Стецько Мегерович — штурман, з яким ми вахтуємо, якось сказав:

— За стернового може бути навіть верблюд — проста, немудра робота.

Ну що ж, можливо. Бо іноді вмикають автопілот, і той безмовний робот веде «Садка» заданим курсом, а ми тим часом пораємося в рубці: миємо підлогу, протираємо ілюмінатори.

Так буває, якщо на морі штиль.

Та ось здійнявся вітер, набігли хвилі, і тоді вже не допоможе не те що автопілот, а навіть сто верблюдів — судном управляти здатні лише наші проворні руки.

За кормою стелився звивистий слід. То була дорога, яка брала початок від берега і вела в незвідану далечінь — тисячомильний, владний, хоч і не помітний ланцюг, що з'єднував нас із рідною землею.

Розмірено й невпинно минали години досвітньої вахти. Кукса змінив мене біля стерна, а я взяв секундомір та анемометр і подався вимірювати швидкість вітру.

Широка приступка, стрімкі металеві східці: дзінь-дзінь! Немов співучими клавішами, піднявся ними вгору.

Ступаючи босоніж зволоженим настилом палуби, з приємністю відчув лоскітливу прохолоду. А море не загаялось — сипонуло гіркуваті бризки, обхлюпало з ніг до голови.

У ранковій імлі чіткіше вирізьбились силуети островів. Їхнє кряжисте нагір'я перетинало дорогу вітровію, що дув з океану. Проте варто було трохи змінити курс і повернути на захід, як те прикриття стало ненадійним: налетів вітер, пориви його подужчали. Судно безперервно гойдало, клало на боки, а то раптом воно — так, що перехоплювало подих, — провалювалося між високими валами, і тоді ніяк було втримати рівновагу — скособочена палуба тікала з-під ніг.

Море, ще недавно спокійне, розбушувалось, показувало свій норов.

Було моторошно. До горла підступала в'язка млість — хотілося впасти й лежати не підводячись.

Мені згадалася розмова з Анатолієм Мотовилом, колишнім матросом, з яким я ходив у рейс.

— Наш капітан говорить, буцімто стародавні греки вважали, що люди поділяються на живих, мертвих і тих, хто плаває. Досить! — відрубав він. — Набридло бути ні живим, ні мертвим. А тобі, Гайовий, — перевів він розмову на мене, — видно, мало дісталось, якщо ти знову рвешся в плавання.

Рейс, на який він натякав, справді був трагічний.

Трапилось те в Полінезії, на сході Тихого океану. Спущений з корабля мотобот, яким ми добиралися до атола, потонув. Нас, семеро потерпілих, підхопила течія і винесла в океан.

Не стану оповідати про поневіряння та життя-буття на кораловому суходолі — нагорювались ми неабияк. Тому не дивно, що після повернення в рідний порт дехто відцуравсь раніш обраного шляху і списався з судна.

Першим серед них був Мотовило.

Ми довго затрималися на ремонті. Спочатку стояли біля пірса суднобудівного заводу, згодом «Буревісника» перевели в док. І, як то часом буває, тривала стоянка розніжила моряків. Кілька матросів не з'явилось на вахту; ще один, напившись, учинив бійку. А за Мотовилом стали помічати таке: хлопець, удаючи, що працює, аби день до вечора, вештався по палубах. Звільнений на берег, він одначе не забував прихоплювати з камбуза відро помиїв.

Навіщо морякові недоїдки? Як з'ясувалося, Мотовило відгодовував свиней, хоч і клявся, що помиї для собак.

Для собак, то й для собак. І одного разу я не втерпів, запитав:

— То як твої собачки, Анатолію… хрюкають?

Він, мов навіжений, кинувся на мене з кулаками.

Спостерігаючи ту сцену, кок Акимович вирік:

— Все ясно: матрос відкрив свиноферму. Браво! — додав він. — Скільки й живу, такої комедії не бачив.

Мотовило образився па мене, на Акимовича, на всю команду: його не розуміють, не хочуть збагнути прекрасних поривань!

Бо він себе вважав романтиком. На підтвердження цієї думки наводив «аргумент»: усі ми, мовляв, голодранці — ні кола ні двора, у нього ж чепурна хата, а в ній («Книги для мене — це все!»— казав він) гарна бібліотека, яка дісталася йому в спадок від батька.

Правда, тих творів він ніколи не читав, та якщо й прочитував, — в одне вухо влітало, в друге вилітало. Я подумав: таких книголюбів мав на увазі славетний мандрівник Джеймс Тейлор, коли писав, що начитаний бовдур — найдокучливіша різновидність дурня.

В усякому разі, книги Мотовила кращим не зробили, не окрилили й не додали сил.

Невдовзі Анатолій списався з судна, а його поривання виявились ось чим: він будь-що вирішив розбагатіти — побільше заробити грошей і, між іншим, стати власником автомобіля.

У пошуках корму свинар-книголюб оббивав пороги портових їдалень. Бачили Мотовила і на базарі, де він торгував свининою.

— До чого він докотився! — обурювались ті, хто ходив із ним у рейс.

— Ганьба! — дізнавшись про свого колишнього матроса, з презирством мовив боцман. — Через таких заробітчан тінь падає й на справжніх моряків.

Отже, дехто з моїх однокашників у рейс не пішов. Та й «Буревісник», що став нам рідною домівкою і з яким було пов'язано стільки пригод, на невизначений строк затримувався в порту.

— Сидіти біля моря, ждати погоди — гіршого не придумаєш! — невдоволено бурчав мій тезко, матрос Василь Окань. — Слухай сюди, земляче: може, пошукати інше судно — як ти гадаєш?

— А що тут гадати! — відповів я. — Трапиться підходяща посудина, відразу подамся в плавання.

І нагода знайшлася: дослідне судно «Садко» лаштувалося в рейс. Його палубній команді бракувало матросів.

Так ми з Оканем знову опинилися в морі.

Шторм шаленів. Не встиг я підняти руку із затиснутим у ній анемометром, як насаджені на хрестовину черпачки враз закрутилися.

Кілька хвилин ловив я вітер, потім присів, сховавшись за високий металевий козирок, де було затишно і куди бризки майже не долітали.

Стрілка на циферблаті описувала коло за колом. А щоб дізнатися про середню швидкість вітру, треба було розділити показання анемометра на час у секундах, протягом якого велося спостереження.

Звичайно, це мав робити штурман, та він якраз упрівав над прокладкою курсу. Для мене ж це заняття знайоме й звичне — на «Буревіснику» я не раз чаклував з анемометром.

Отже, подивимось, що вийшло.

Підрахував. Виявляється, вітер двадцять метрів на секунду. За шкалою Бофорта, це дев'ять балів. Одначе хвилювання моря — білолобі баранці, з яких подекуди зривалася піна, — не перевищувало й п'яти балів: велетенська колиска лише починала розгойдуватись.

«Садко» входив у Зондську протоку. Затиснута лещатами островів, вона, здавалося, не могла вмістити всієї води, виштовхувала її з своїх глибин, нуртувала, пагорбилась люто.

Праворуч, на тлі поплямованого хмарами неба, похмуро височів скелястий острів-вулкан.

Кракатау!

На планеті, мабуть, не знайдеться більш грізного вулкана, ніж цей. Майже століття тому він вибухнув. Пробуджувався Кракатау й раніше, але такого з ним ще не траплялося — острів розколовся навпіл, більша частина зруйнувалась. Від землетрусу та хвиль цунамі загинули тисячі людей, з лиця землі зникло безліч поселень. Гуркіт чули в Австралії, на Новій Гвінеї. І ще довго потім над планетою виснув попіл, випадаючи то тут, то там брудними дощами.

Такі були наслідки вулкана-руйнівника, повз якого ми щойно пропливали.

Я спустився з горішнього містка. Високі хвилі, набігаючи з півдня, щосили гатили у вилицю — в носову частину судна. Вода перекочувалась палубою, шукала на ній що-небудь не закріплене по-штормовому, щоб зрушити з місця, віддати на поталу стихії, та, не знайшовши нічого, сердито шипіла, ринула крізь шпігати й ватервейси за борт.

Шторм не щадив «Садка».

Кукса біля стерна немов танцював навприсядки, а заодно під шкалою на лобовій перетинці витанцьовувала й стрілка кренометра — ознака того, що хвилювання наростає.

— Що, керманичу, — звернувсь я до Кукси, — танцюєш гопака?

Він промовчав, обпікши мене нищівним поглядом: судно кидало з боку в бік, тому жарти були недоречні.

У тісній боковці, між ходовою рубкою й каютою капітана, штурман, висхлий — кістки та шкіра — чоловік, стримів над картою.

Я простяг йому папірець із даними про погоду.

— Ось, візьміть. Вітер…

— А, Васько да Гама, це ти, — ніби пробудившись від сну, глянув на мене банькатими очима Стецько Мегерович.

Лампа-софіт освітила його обличчя, і я помітив, яке воно змарніле — обличчя людини, що постійно недосипає.

«Тобі, навігаторе, теж не з медом, — майнула думка. — Троє дітей, дружина — не те, що ми, бурлаки бездомні… І навіщо йому це плавання? — розмірковував я. Працював би собі в порту й горя не знав».

І хоч Мегеровича за його в'їдливість та схильність усіх повчати ми недолюблювали, все ж мимоволі ворухнулося співчуття.

Штурман випростався, — в бахматому кітелі, здалося, заторохтіли кістки, — узяв папірець. Але не встиг прочитати моїх нотаток, як у рубку вбіг радист.

— Чергове повідомлення! — випалив він і поклав на стіл радіограму.

Минала остання година вахти.

Кукса вів судно, а я, дозорний, з крила ходового містка' спостерігав за видноколом.

Знову в уяві постав берег. Настирлива думка про нього пекла й бентежила.

Згадалася Наташа, те, як ми з нею розлучилися…