Душевна музика

Зрештою він дзенькнув маленьким дзвоником. Крізь двері просунулася голова молодого службовця.

— О, Тулумбасе, — сказав йому лорд Ветінарі, — підіть нагадайте очільнику Гільдії музикантів, що він хотів мені щось сказати.

— Е-е... Пан Шпень уже в приймальні, ваша світлість, — сказав службовець.

— А він випадково афіші не має при собі?

— Має, ваша світлість.

— А він страшенно розлючений?

— Справді, саме так і є, ваша світлість. Щось там про фестиваль. Наполягає, щоби ви заборонили.

— Божечки.

— А ще вимагає негайної аудієнції.

— Он як. Тоді хай зажде ще хвилинок зо двадцять, а тоді запрошуйте.

— Так, ваша світлість. Він весь час питає, що ви плануєте із цим усім робити.

— Добре. Я в нього спитаю про те саме.

Патрицій відхилився на спинку крісла. Si non confectus, non reficiat.

Таке родинне гасло у Ветінарі. Не треба лагодити те, що не ламалося, треба розслабитися й подивитися, що з цього вийде.

Він розгорнув теку з нотами й почав прослуховувати прелюдію до ноктюрна Салямі з варіаціями на тему Бабла.

За якийсь час він перевів погляд на кімнату й грізно промовив:

— Іди собі.

Сморід покрався геть.

— ПИСК!

— Не кажи дурниць! Я тільки відлякала їх. Нікого ж не скалічила. Який сенс у силі, коли її не можна застосовувати?

Смерть Щурів сховав ніс у лапках. Зі щурами все було значно простіше[25].

В.Д.В. Нудль часто обходився без сну. Переважно він був змушений зустрічатися з Крейдяном ночами. Крейдян був кремезним тролем, але від денного світла висушувався й тріскався.

Інші тролі зневажали його через осадове походження і, відповідно, приналежність до найнижчого трольського класу. Йому було все одно. Він був тролем на рідкість доброї вдачі.

Працював він переважно на тих людей, які замовляли щось незвичне «на вчора», без зайвих зобов’язань і за плату живими грішми.

Це замовлення було дуже незвичним.

— Просто ящики?

— З кришками, — уточнив Нудль. — Як оця, що я зробив. А всередині дріт напнути.

Інші спитали би «Нащо?» чи «Чому?», та Крейдян не тим заробляв на життя. Він узяв ящик і покрутив у руках.

— Скільки? — спитав він.

— Почнемо з десятка, — сказав Нудль. — Але, гадаю, потім знадобиться більше. Значно, значно більше.

— А десяток — це скільки? — спитав троль.

Нудль підняв руки й розчепірив пальці.

— Зроблю за два долара, — сказав Крейдян.

— Хочеш, щоби я останнє від душі відірвав?

— Два долара.

— Ці по долару кожна, а наступна партія — по півтора.

— Два долара.

— Гаразд, гаразд, по два долари штука. Це десять доларів за все, так?

— Так.

— Знай, від душі останнє відриваю.

Крейдян відкинув ящик убік. Той підскочив, і кришка з нього злетіла.

Трохи згодом у пошуках поживи до майстерні прикульгав сіро-бурий бродячий пес, всівся перед ящиком і якийсь час дивився в нього.

Тоді враз почувся дурнем і покульгав геть.

Ридикуль щосили постукав у двері Високоенергетичної чароспоруди, коли годинники на міських вежах видзвонювали другу по півночі. На нього спирався Зрозум Впертонз, який заснув на ходу.

Ридикуль думав повільно, але упевнено. Рано чи пізно він доходив висновків.

Двері прочинилися, і в шпарині показалося волосся Скаца.

— Ви до мене обличчям? — уточнив Ридикуль.

— Так, Архіректоре.

— Дайте нам зайти, коли так, бо мені роса чоботи промочить.

Заводячи Зрозума всередину, Ридикуль роззирнувся довкола.

— От би мені колись зрозуміти, що вас, хлопці, змушує працювати цілодобово, — сказав він. — У вашому віці магія мене не аж так цікавила. Будьте ласкаві, принесіть Впертонзу кави. І друзів своїх покличте.

Скац рвонув на кухню, а Ридикуль лишився наодинці зі заснулим Зрозумом.

— Чим це вони тут зайняті? — спитав він сам у себе.

Раніше це питання його не бентежило.

Перед тим, як впустити їх, Скац щось робив за лабораторним столом під стіною.

Принаймні дерев’яний макетик Диска він упізнав. На ньому були викладені концентричними колами довгасті камінці, а на рухомому свічнику була свічка, яку можна обертати навколо Диска.

Це був переносний друїдський рахувальний пристрій, який ще звали наколінником. Скарбій колись навіть такий замовляв. На пакуванні був напис: «Для жерців, які цінують час». Скарбій так і не навчився ним користуватися, і тепер просто підпирав ним двері. Ридикуль не розумів, який стосунок пристрій мав до магії.

Зрештою, це ж усього лише календар, а звичайнісінький найпростіший календар можна купити за вісім пенсів.

А от складна система із трубок за пристроєм геть збила його з пантелику. Над нею Скац і працював — по всьому верстату валялися уламки скла, колби й шматки картону.

Трубки ніби трохи ворушилися. Ридикуль нахилився ближче.

Там було повно мурах.

Вони бігали трубками крізь складну систему спіралей. Тисячі мурах. У тихій кімнаті було чути, як невпинно шурхотять комашині тільця.

На рівні очей Архіректор помітив шпарину. Біля неї до скла хтось приклеїв папірець із написом «Ввести тут».

На столі була довгаста картка завширшки точно зі шпарину. У картці були отвори.

Два отвори, потім ціле креслення з отворів, а тоді ще два отвори. На звороті був напис олівцем: «2x2».

Ридикуль був із тих, хто тиснутиме на будь-які важелі, щоби побачити, що з того вийде.

Він сунув картку в шпарину...

Шурхіт змінився. Мурахи заклопотано мандрували трубками. Якісь із них навіть несли на собі насінини...

Щось тихо шорхнуло, і з іншого кінця лабіринту випала картка.

У ній було чотири отвори.

Ридикуль тупо дивився на неї, аж до нього, розтираючи заспані очі, підійшов Зрозум.

— Це наша мурашина рахівниця, — пояснив він.

— Два на два чотири? Що ж, не знав, не знав, — пробурчав Ридикуль.

— Вона й інше може розрахувати.

— Тобто ви хочете сказати, що мурахи рахувати вміють?

— О, ні, не окремі мурахи... Як би це пояснити... Бачте, ці картки з отворами перекривають певні трубки, а крізь певні — пропускають мурах, і... — тут Зрозум зітхнув, — ми певні, що цей пристрій здатен на більше.

— Приміром? — допитувався Ридикуль.

— Ну, про це ми ще дізнаємось.

— Тобто ви не знаєте? А хто це збудував?

— Скац.

— І тепер ви хочете зрозуміти, що ця штука робить?

— Ну, ми вважаємо, що вона здатна до складних математичних розрахунків, многочлени й таке інше, просто треба більше членистоногих.

Мурахи невпинно бігли величезним скляним лабіринтом.

— У мене такий щурик був, тушканчик чи типу того, коли я був малим, — сказав Ридикуль, відчувши зневіру перед незрозумілим. — Весь час бігав у коліщатку. Цілу ніч у ньому ганяв. Це щось таке, так?

— Грубо кажучи, щось таке, — обережно сказав Зрозум.

— І мурашина ферма в мене була, — Ридикуль почав відволікатися. — Ті гади малі ніколи не рили прямо, — він опанував себе. — Гаразд, покличте-но своїх дружбанів.

— Нащо?

— Для інструктажу.

— А ми не хочемо спершу музику дослідити?

— На це буде час, — сказав Ридикуль. — Але спершу треба де з ким поговорити.

— Із ким?

— Тут я не певен, — сказав Ридикуль. — Зрозуміємо, коли він прийде. Чи вона.

Толоз оглянув номер. Власники готелю щойно пішли, перед тим провівши екскурсію, яка зводилася до «оце в нас вікно, воно відчиняється, а це насос, він подає воду, коли отуто покачати, а оце я, чекаю, коли дасте мені грошей».

— Ну, з мене годі. Накрилося моє терпіння залізним шоломом, так би мовити, — сказав він. — Ми весь вечір граємо музику, шо качає, і нас селять у такий номер?

— Тут все дуже по-домашньому, — сказав Бескид. — Бач, ми, тролі, не надто рюшиками переймаємось.

Толоз глянув собі під ноги.

— Що оце на підлозі? А я, дурень, думав, що це килим. Дайте мені хтось мітлу. Ні, краще лопату. А тоді мітлу.

— Та все гаразд, — озвався Паді.

Він поклав гітару на підлогу і влігся на широку колоду, яка вочевидь мала правити за ліжко.

— Бескиде, можна тебе на пару слів? — Толоз вказав вузлуватим пальцем на двері. Вони вийшли на сходи.

— Йому гіршає, — сказав Толоз.

— Угу.

— Він і слова не мовить поза сценою.

— Угу.

— Бачив колись ходячих мерців?

— Ґолемів бачив. Як-от пан Дорфл із Довгосвинної.

— Справді? Він справжній ґолем?

— Угу. Чарівне слово у нього в голові, сам бачив.

— Бр-р. Правда? Я в нього сардельки купував.

— Менше з тим. Що ти про мерців казав?

— ...Я би на смак і не сказав, він ніби пристойні сардельки робить...

— То шо з мерцями?

— ...Це ж треба, стільки років бачиш когось, аж виявляється, що він на глиняних ногах...

— Ходячі мерці, — терпляче нагадав Бескид.

— Що? А, так. Він поводиться, як вони, — Толоз пригадав бачених ним в Анк-Морпорку ходячих мерців. — Принаймні так, як від них заведено чекати.

— А. Так, я зрозумів, про шо ти.

— І ми обоє розуміємо чому.

— Ага. Ой. А чому?

— Через гітару.

— А, через неї. Ага.

— Коли ми на сцені, вона всім заправляє.

У темній тихій кімнаті гітара, лежачи поряд із ліжком Паді, тихо дрижала струнами під відлуння Толозового голосу.

— Добре, і шо нам робити? — спитав Бескид.

— Вона ж дерев’яна. Десять секунд роботи сокирою, і нема проблеми.

— Не певен. Це незвичайний інструмент.

— Він, як на людину, непоганим хлопцем був, коли ми познайомились, — сказав Толоз.

— То шо робити? Не певен, шо можна його від неї відірвати.

— Може, ми могли б його переконати...

Гном замовк, почувши, як відлунює його голос.

— Та клята штука нас підслуховує! — прошипів він. — Ходімо надвір.

Вони вийшли на вулицю.

— Не розумію, як вона може слухати, — сказав Бескид. — Це ми мали б інструмент слухати, а не він нас.

— Струни слухають, — сказав Толоз упевнено. — Це незвичайний інструмент.

Бескид знизав плечима:

— Є один спосіб дізнатися.

Вранішній туман заливав вулиці. Навколо Академії він скупчувався, набуваючи вибагливих форм під впливом слабкого магічного випромінювання.

Дивні постаті невідомих створінь пливли над вогкою бруківкою.

Проте дві постаті були відомими. Це були Толоз із Бескидом.

— Так, — сказав гном, — от ми й на місці, — він дивився на голу суцільну стіну. — Я так і знав! Казав тобі, це магія! Скільки разів же про таке чули: таємнича крамничка, якої ніхто раніше не помічав, і от хтось у них купує якусь старожитність, а та виявляється...

— Толозе.

— ...Талісманом чи пляшкою з джинами, а коли починаються проблеми, покупець вертається до крамниці...

— Толозе.

— ...А та таємничо зникла, повернулася у якийсь свій вимір, з якого вигулькнула. Що ти казав?

— Ти не на той бік вулиці дивишся. Он вона.

Толоз ще раз розлючено глянув на суцільну стіну, а тоді розвернувся й рішуче перейшов вулицю.

— Будь-хто міг так помилитися.

— Ага.

— І це не применшує значення усього мною сказаного.

Толоз побарабанив по дверях і з подивом виявив, що ті не замкнені.

— Уже по другій ранку! Що це за музична крамниця, яка о другій ранку працює?

Толоз запалив сірник.

Навколо них височіли звалища запилюжених старих інструментів. Вигляд це все мало такий, ніби доісторичних тварин заскочила повінь, а тоді вони враз скам’яніли.

— А шо ото, шо на вичавлений тюбик схоже? — прошепотів Бескид.

— Це туба.

Толозові було моторошно.

Він майже все життя заробляв музикою. Йому було боляче дивитися на мертві інструменти, а ці точно були мертвими. Вони нікому не належали. Ніхто не грав на них. Вони були схожі на тіла, з яких пішло життя, на людей без душ. Те, що жевріло в них колись, давно згасло. Кожен з них раніше належав музикантові, якому гранично не пощастило.

В ущелині між фаготів і гобоїв був освітлений острівець. Посеред нього в кріслі-гойдалці міцно спала літня власниця — із плетивом на колінах і шаликом на плечах.

— Толозе?

Толоз підскочив від несподіванки:

— Так? Що?

— Нащо ми тут? Тепер ми знаємо, що крамниця існує...

— Руки вгору, бандюки!

Толоз блимнув очима й здійняв руки: просто перед його носом було вістря арбалетної стріли. Здавалося, стара перейшла зі сплячого стану в стрілецьку стійку, не проходячи через проміжні стадії.

— Вище не зможу, — сказав гном. — Просто... двері були незамкнені, бачте, і...

— То ви вирішили, що можна беззахисну стареньку обікрасти?

— Ні, зовсім ні, насправді ми...

— Щоби ви знали, я з Відьомського окружного сестринства! Одненьке слівце від мене, і стрибатимете за якоюсь принцесою на всіх чотирьох, мов жаби навесні...

— Я думаю, шо це занадто, — сказав Бескид. Він простягнув величезну руку й узявся за арбалет. Стиснув пальці. З-поміж них посипалися дерев’яні друзки.

— Ми цілком мирні, — сказав він. — Ми прийшли, шоби з’ясувати дещо про інструмент, шо ви нам продали минулого тижня.

— Ви з Варти?

Толоз вклонився:

— Ні, пані, ми музиканти.

— І мені від цього легше має буть? Про який це ви інструмент говорите?

— Щось типу гітари.

Жінка схилила голову набік. Підозріливо примружилася.

— Назад не прийму, ціна справедлива, інструмент цілком справний був.

— Ми просто хотіли дізнатися, звідки він у вас.

— Нізвідки. Завжди тут був. Ану не дмухай мені тут!

Толоз ледь не впустив на підлогу флейту, що він її на нервах автоматично підніс до рота.

— Бо в дохлих щурах потонем, — додала старенька, знов розвернулася до Бескида і повторила, — вона завжди тут була.

— На ній одиниця крейдою написана, — сказав Толоз.

— Вона завжди тут була. Відколи в мене ця крамничка.

— А хто її приніс?

— Мені звідки знати? Ніби я імена в усіх питаю. Люди цього не люблять. Просто номер пишу.

Толоз глянув на флейту. На пожовклому ярличку, причепленому до неї, було нашкрябано номер: 431.

Він втупився поглядом у полиці за тим, що можна було назвати прилавком. Там була рожева мушля. На ній теж був номерок. Він облизав губи й простягнув руку до мушлі...

— Коли це в рота потягнеш, то ліпше б тобі при собі мати незайманку для жертвопринесення, великий казан плодів хлібного дерева й черепашого м’яса, — сказала стара.

Біля мушлі була труба. На диво начищена.

— А це можна? — спитав він. — Настане кінець світу, і небо впаде на землю, коли я в неї дмухну, так?

— Як ти це слушно завважив, — сказала стара.

Толоз опустив руку, а тоді його увагу привернуло ще дещо.

— Божечки, — промовив він, — воно ще тут? Я геть забув...

— А шо там? — Бескид простежив, куди показував Толоз. — Оце?

— У нас же є гроші, чом би й ні.

— Ага, це згодиться. Але ж ти чув, що Паді казав. Ми ніколи не знайдемо...

— Це велике місто. Не знайдемо в Анк-Морпорку, то знайдемо деінде.

Толоз узяв половинку барабанної палички й уважно придивився до гонга, напівпохованого під горою пюпітрів.

— Я би не радила, — сказала стара. — Звісно, коли тільки у вас нема мети викликати з-під землі сімсот сімдесят сім воїнів-скелетів.

Толоз вказав пальцем:

— Ми оце візьмемо.

— Два долари.

— Слухайте, а чого це ми маємо платити? Це ж навіть не ваше...

— Заплати, — сказав Бескид і зітхнув. — Не торгуйся.

Толоз незграбно передав гроші, схопив торбинку, яку йому дала стара, й кинувся геть із крамниці.

— Дивовижний у вас асортимент, — сказав Бескид, невідривно дивлячись на гонг.

Стара знизала плечима.

— Мій товариш трохи роздратований, бо він думав, шо ваша крамниця з тих, зачарованих, типу, як у казках. Ну, знаєте, сьогодні є, завтра нема. Шукав не на тому боці вулиці, уявіть.

— Якась дурість, як на мене, — сказала стара таким тоном, що унеможливлював будь-яке непрохане панібратство.

Бескид знов глянув на гонг, знизав плечима й пішов за Толозом.

Продавчиня дочекалася, доки їхні кроки затихнуть в тумані.

Тоді відчинила двері й визирнула на вулицю. Задоволена побаченою там пусткою, вона повернулася за прилавок і взялася за схований під ним важіль. На мить її очі спалахнули зеленню.

— Краще б голову власну забула, — сказала вона й смикнула за важіль. Заскреготали невидимі коліщата.

Крамниця зникла. А тоді за мить виникла на іншому боці вулиці.

Паді лежав і дивився в стелю.

Яка на смак їжа? Він не міг пригадати. Певно, він щось їв останні кілька днів, бо як інакше, але смаку пригадати не міг. Він майже нічого не міг пригадати, крім виступів. Коли інші говорили, то голоси їхні ніби пробивалися крізь товстий шар серпанку.

Асфальт кудись подівся.

Паді підвівся з ліжка й почимчикував до вікна.

У сірому, мов дешеві спецефекти, передсвітанковому світлі видніли Затінки Анк-Морпорка. Крізь відчинене вікно в кімнату дув легкий вітерець.

Коли він озирнувся, посеред кімнати стояла молода жінка.

Вона піднесла пальця до губ.

— Не кричи й малого троля не клич, — сказала вона. — Він вечеряє внизу. Крім того, він все одно мене не побачить.

— Ти моя муза?

Сюзен насупилася.

— Гадаю, що розумію, про кого ти, бачила картинки, їх типу восьмеро, і за головну в них ця, Калейдоскопа. Вони мали б людей захищати. Ефеби вірять, що вони надихають митців і музикантів, але звісно ж вони не ієну... — вона затнулася, щоби виправитися, — принаймні я ніколи з ними не бачилась. Мене звати Сюзен. Я тут, щоби...

Вона розгубилася.

— Калейдоскопа? — перепитав Паді. — Я певен, що її не так звати.

— Менше з тим.

— Як ти сюди зайшла?

— Я... Слухай, присядь. Отак. Коротше... знаєш, як буває, як-от коли певні штуки, типу, як музи, про яких ти казав, так от, певні поняття іноді уособлені кимось?

На розгубленому обличчі Паді якусь мить протримався вираз розуміння.

— Як Батько Вепр уособлює святкування середини зими? — спитав він.

— Ну, так. От я типу з таких, — сказала Сюзен. — Насправді, не так уже й важить, який у мене фах.

— Тобто ти не людина?

— О, я людина. Просто я... виконую обов’язки. Гадаю, коли вважати мене музою, це суті не поміняє. Я тут, щоби тебе попередити.

— Муза музики, шо качає?

— Не зовсім, але слухай сюди... Агов, з тобою все гаразд?

— Не знаю.

— Ти якийсь дуже блідий. Слухай. Ця музика небезпечна...

Паді знизав плечима:

— Ти про Гільдію музикантів? Пан Нудль казав, цим можна не перейматися. Ми їдемо з міста на...

Сюзен рішуче підійшла й взяла гітару:

— Я про оце!

Струни заворушилися й занили під її рукою.

— Не торкайся!

— Вона захопила тебе, — сказала Сюзен і кинула гітару на ліжко.

Паді вхопив її й узяв акорд.

— Я знаю, що ти мені скажеш. Усі це кажуть. Інші двоє вважають, що вона зло. Але це не так!

— Може, зла в ній і нема, але це все неправильно! Тут їй не місце. І не час.

— Так, але я даю цьому раду.

— Ти не можеш дати цьому раду. Вона дає раду тобі.

— Крім того, хто ти така, щоби мене повчати? Я не слухатимусь порад якоїсь зубної феї!

— Слухай, вона уб’є тебе! Це я знаю напевне!

— То мені припинити грати?

Сюзен вагалася.

— Ні, не зовсім... Бо тоді...

— Ну, я не слухатимусь якоїсь таємничої жіночки! Може, тебе й не існує навіть! Тому можеш летіти геть у свій чарівний палац, ясно?

На якусь мить Сюзен відібрало мову. Вона уже трохи примирилася із невідворотною тупістю більшості людства, особливо тієї його частини, яка ходила на двох ногах і голилася зранку. Але її спантеличило таке нахабство. Ніхто ще так не говорив до Смерті. Принаймні довго вони не протримались.

— Гаразд, — сказала вона й торкнулася його руки. — Але ми ще зустрінемось, і... І тобі це не сподобається! Бо, слухай уважно, так уже вийшло, що я...

Вираз її обличчя враз змінився. Вона відчула, ніби падає назад, хоча стояла рівно. Кімната відпливла геть у темряву, завертаючись навколо переляканого обличчя Паді.

Темрява вибухнула, і настало світло. Миготливе світло свічок.

Паді поводив рукою в повітрі там, де за мить до того була Сюзен.

— Ти ще тут? Куди ти зникла? Хто ти така?

Бескид озирнувся:

— Почулося щось, — пробурмотів він. — Цеє, а ти зрозумів, шо деякі з тих інструментів незвичайні...

— Зрозумів, — сказав Толоз. — Краще б я дмухнув у ту щурячу сопілку, знову зголоднів.

— Я в сенсі, шо вони з леген...

— Так.

— То як вийшло, шо їх хтось під комісію здав?

— А ти ніколи своїх каменів у ломбард не носив?

— Та носив. Усі ж носять, ти ж знаєш. Буває, шо нема більше на шо й попоїсти.

— Ось тобі й відповідь. Сам її дав. Усі, хто музикою заробляє, до цього зрештою вдаються.

— Ага, та на тій штуці, шо Паді дісталася, номер «1»...

— Так.

Толоз глянув на вказівник.

— Вулиця Вправних ремісників. Ми прийшли, — сказав він. Тільки глянь, глупа ніч, а половина майстерень працює, — він потрусив торбинкою, і всередині щось заторохкотіло. — Ти той бік вулиці обійди, а я цей.

— Ага, добре. Ну але, номер один. Навіть на мушлі тій був номер п’ятдесят два. Кому могла належати та гітара?

— Гадки не маю, — сказав Толоз, стукаючи в перші-ліпші двері. — Але сподіваюся, хто б це не був, він по неї не повернеться.

— А це, — повчально сказав Ридикуль, — обряд Ашк-Енте. Дуже простий. Але знадобиться свіже яйце.

Сюзен кліпала очима.

На підлозі було накреслене коло. За його межами стовбичили розпливчасті постаті, та коли вона налаштувалася на новий лад сприйняття, то виявила, що це були звичайнісінькі студенти.

— Хто ви такі? — спитала вона. — Що це за місце? Ану відпустіть мене вже!

Вона спробувала вийти з кола й наштовхнулася на невидиму стіну.

Студенти витріщалися на неї так, ніби колись чули про такий вид істот, як люди жіночої статі, але й не сподівалися, що побачать представницю цього виду аж так ізблизька.

— Вимагаю мене відпустити! — гнівно звернулася вона до Ридикуля. — Ви ж той учорашній чарівник, так?

— Ваша правда, — сказав Ридикуль. — І я провів обряд Ашк-Енте. Так ми викликаємо Смерть, він — чи, як ми наразі бачимо, вона — з’являється в колі й не може піти, доки ми не дозволимо. У цій-от книжечці з купою подвоєних літер багато красномовних виразів, що містять слова на кшталт «коннгурація» чи «перссоніфікація», але все це показуха, якщо чесно. Коли вже ви в нашому колі, то нікуди не втечете. Маю сказати, що попередник ваш у таких випадках нікуди не від нас не біг — мов той небіжчик, даруйте на каламбурі.

Сюзен спопеляла Ридикуля поглядом. Коло, що оточувало її, дивним чином впливало на її сприйняття простору. Несправедливість такого стану речей дратувала її найбільше.

— То нащо ви мене прикликали? — спитала вона.

— Добре, що перейшли до справи. Це ближче до сценарію, — сказав Ридикуль. — Ми вповноважені ставити вам запитання. А вам доведеться на них відповісти. По правді.

— І?

— Може, ви присісти хотіли б? Випити чогось?

— Ні.

— Як скажете. Оця музика нова. Розкажіть нам про неї.

— Ви прикликали Смерть для цього?

— Ми не певні, кого саме прикликали, — сказав Ридикуль. — То вона справді жива?

— Так... здається.

— Де вона мешкає?

— Здається, вона мешкала в одному інструменті, але вочевидь поширилася. Можна мені піти?

— Ні. Чи можна її вбити?

— Не знаю.

— Чи місце їй у нашому світі?

— Тобто?

— Чи місце їй у нашому світі? — терпляче повторив Ридикуль. — Чи мусило статися те, що стається?

Сюзен раптом почулася великим цабе. Подейкують, що чарівники насправді дуже мудрі, їх навіть колись називали відунами[26]. І от вони розпитують її про те, чого самі не знають. Вони прислухаються до неї. В її очах спалахнула гордість.

— Мені здається, що ні. Вона опинилася тут за якимсь випадковим збігом обставин. Потрапила не в той світ.

Ридикуль набундючився:

— Так я й думав. Казав, що не має так бути. Ця штука змушує людей вдавати із себе казна-що. Можна її спинити?

— Гадаю, ні. Вона несприйнятлива до магії.

— Так, справді. З музикою в нас не дуже. З будь-якою. Але ж мусить бути якийсь спосіб її спинити. Покажіть їй той свій ящик, Зрозуме.

— А... Так, ось.

Зрозум підняв кришку. Музика, що поширилася кімнатою, по-олив’яному відлунювала, але звучала цілком впізнавано.

— Ніби жук у сірниковій коробочці, еге ж? — сказав Ридикуль.

— Неможливо відтворювати таку музику за допомогою напнутого в коробці дроту, це протиприродно, — обурилася Сюзен.

Зрозум полегшено зітхнув:

— От і я так казав. Але це все одно стається. Музика того хоче.

Сюзен тупо дивилася на ящик.

Її обличчям розпливалась усмішка. Невесела.

— Вона виводить людей з рівноваги, — сказав Ридикуль. — А ще... От погляньте. Хлопчина якийсь приклеював до наших воріт, то я забрав, а йому наказав стриб-стриб коником звідти, і це, — тут він пихато оглянув пучки своїх пальців, — виявилася цілком слушна в тому випадку порада. Тут ідеться про якийсь фестиваль музики, що качає. Кажу вам, все це скінчиться тим, що з Підземельних Вимірів усіляка гидота полізе, зуб даю. У цих краях такі штуки не рідкість.

— Даруйте, — озвався Несамовитий Адріан підозріливо, — я б не хотів нікого з думки збити, однак: це перед нами Смерть чи ні? Я бачив зображення, і він взагалі на неї був не схожий.

— Ми провели обряд за першим розрядом, — запевнив Ридикуль, — і отаке прикликалось.

— Ага, от тільки татко мій оселедця промишляє, але в сіті його не самі оселедці потрапляють, — сказав Скац.

— Так, вона взагалі може самозванкою бути, — сказав Страшний Тез. — А Смерть ніби вищий на зріст і кістлявіший.

— Це просто якесь дівчисько за носа нас водить, — сказав Скац.

Сюзен невідривно на них дивилася.

— У неї навіть коси при собі нема, — зауважив Тез.

Сюзен зосередилася. Коса виникла в її руках, лезо синювато світилося й тоненько гуло, ніби хтось вів пальцем по вінцях кришталевого келиха.

Студенти виструнчилися.

— Але нам завжди здавалося, що настав час змін, — знайшовся Тез.

— Точно. Прийшов час дати дівчатам можливість випробувати себе у справжніх фахах, — сказав Скац.

— Ану не смійте до мене говорити зверхньо!

— Справді, — сказав Зрозум. — Немає жодних причин Смерті бути чоловічої статі. Жінка може цю роботу виконати майже так само добре, як і чоловік.

— У вас нічогенько виходить, — сказав Ридикуль Сюзен і підбадьорливо всміхнувся.

Вона розвернулася до Архіректора. «Я Смерть, — казала сама собі, — принаймні виконую його роль, а це просто якийсь товстий підстаркуватий дядько, який не має жодного права роздавати мені накази. Я спопелятиму його поглядом, і він невдовзі відчує напругу цієї ситуації уповні». Вона спробувала спопелити Ридикуля поглядом.

— Панночко, як ви поставитеся до пропозиції поснідати? — спитав Ридикуль.

У «Латаному барабані» переважно було завжди відчинено. Близько шостої ранку клієнтури зазвичай майже не було, але Гібіскус не зачинявся до останнього відвідувача.

А відвідувач у нього був — і пив багато. Вигляд у нього був дещо невиразний, і з усіх шпарин одягу сипався пісок.

А ще, наскільки Гібіскусові було видно, тут і там із відвідувача стирчали хапонійські стріли.

Бармен нахилився вперед:

— Даруйте, а ви тут вже бували?

— Я ТУТ ЧАСТО БУВАЮ, ТАК. МИНУЛОЇ СЕРЕДИ БУВАВ, ПРИМІРОМ.

— О! Пам’ятний був вечір, тоді бідолаху Вінса підрізали.

— ТАК.

— Коли вже назвався Вінсом Невразливим, то, вважайте, сам напросився.

— СПРАВДІ, ЦЕ ФАТАЛЬНА НЕТОЧНІСТЬ.

— Вартові казали, це було прикре самогубство.

Смерть кивнув. За анк-морпоркськими звичаями такі витівки, як-от прийти в «Латаний барабан» і назватися Вінсом Невразливим, і справді вважалися самогубством.

— У ЦЬОМУ НАПОЇ ЛИЧИНКИ.

Бармен придивився до кухля.

— Це не личинка, пане, а черв’ячок.

— О, ТОДІ ВСЕ ГАРАЗД, ТАК?

— Так задумано, пане. Це мексикаль у нас, в нього на батьківщині черв’ячка вкидають, щоби показати, який напій міцний.

— ЧИ ВІН ДОСИТЬ МІЦНИЙ, ЩОБИ ВТОПИТИ ЧЕРВ’ЯКА? Бармен почухав потилицю. Він ніколи про це аж так не замислювався.

— Ну, заведено в них так, — невизначено пробурмотів він.

Смерть узяв пляшку й підніс її до рівня, який зазвичай звуть рівнем очей. Черв’як самотньо озирався.

— І ЯК ВОНО?

— Ну, воно на смак...

— ЦЕ Я НЕ У ВАС СПИТАВ.

— Поснідати? — перепитала Сюзен. — Тобто, ПОСНІДАТИ?

— Уже майже час, — сказав Архіректор. — Давненько я не снідав із милими юними жіночками.

— Божечки, та ви тут всі як один не кращі за інших.

— Гаразд, «милих» викреслюємо, — сказав Ридикуль байдужим тоном. — Але горобці вже на деревах покашлюють, і сонце показалося з-за муру, і я чую запах їжі, а можливість попоїсти в товаристві Смерті не щодня випадає. Ви в шахи, бува, не граєте?

— Граю, і то дуже добре, — сказала досі обурена Сюзен.

— Так я й думав. Гаразд, хлопці. Можете повертатися до штрикання всесвіту своїми патичками, чо що там. Прошу сюди, моя панно.

— Я не можу вийти з кола!

— О, можете, якщо я запрошую. Це все питання етикету. Не знаю, чи вас у таку штуку посвячували.

Він узяв Сюзен за руку. Вона трохи повагалася, а тоді переступила крейдяну лінію. Відчула шкірою легке поколювання.

Студенти поспішно відступили.

— Ходіть уже, на все добре, — сказав їм Ридикуль. — Сюди, моя панно.

Сюзен ще ніколи не стикалася з шармом. А його Ридикулеві не бракувало, якщо вимірювати в підморгуваннях і блищанні очей.

Вони разом перетнули газон і зайшли до Великої зали.

Столи вже були накриті до сніданку, але за ними поки що нікого не було.

На столі зі стравами, ніби опеньки, юрмилися казанки й накриті кришками мідні тарелі. За ними терпляче вишикувалися доволі юні покоївки.

— Зазвичай у нас тут самообслуговування, — по-товариськи сказав Ридикуль, піднімаючи одну з кришок. — Офіціанти й таке інше — тільки зайва метушня... Вибачте, це якийсь жарт?

Він поштрикав виделкою те, що лежало під кришкою й покликав одну з дівчат.

— Ви котра, Моллі, Поллі чи Доллі?

— Моллі, ваша світлосте, — покоївка зробила тремтливий кніксен. — Щось не так?

— Не-так-так-так-а-так, — підспівували дві інші покоївки.

— Де моя копчена рибка? Це що таке? Якесь м’ясне пюре в булці, — сказав Ридикуль, виразно дивлячись на дівчат.

— Пані Герпесюк дала кухареві стравоспис, — сказала Моллі, — і це в нас...

— ...ша-ла-ла...

— ...Бургер.

— Та що ви кажете. І, даруйте, що це у вас за гніздо на голові? Ніби каструля з макаронами вибухнула.

— Даруйте, ваша світлосте, ми...

— Ви ходили на концерт музики, що качає, чи не так?

— Так, пане.

— Є-і-є.

— Ви хоч на сцену нічого не кидали?

— Ні, пане!

— А де пані Герпесюк?

— Злягла з застудою, пане.

— Нічого дивного. — Ридикуль розвернувся до Сюзен. — Бургери, ви подумайте, геть подуріли.

— Я на сніданок тільки мюслі їм, — сказала Сюзен.

— Є каша, — відповів Ридикуль. — Її для Скарбія готують, бо в ній нічого цікавого. — Він посунув кришку на казанку. — Ось, каша все-таки є. Існують речі, які музиці, що качає, годі змінити, і каша — одна з них. Дозвольте, насиплю вам ложечку.

Вони всілися до великого столу навпроти одне одного.

— Ну, хіба не чудесно? — спитав Ридикуль.

— Ви знущаєтеся? — підозріливо спитала Сюзен у відповідь.

— Зовсім ні. Мій досвід підказує, що у сіті на оселедця потрапляє переважно все-таки оселедець. Але як смертний — так би мовити, споживач послуги, — я хотів би дізнатися, чому Смертю раптом стала юна дівчина замість самоходного анатомічного зразка, до якого ми призвичаїлися, і з яким... знайомі.

— Анатомічного зразка?

— Це я так скелет назвав. Це в мене зі студентства.

— Він мій дід.

— А. Так, ви казали. І це справді так?

— Звучить трохи тупо, коли доводиться це пояснювати іншим.

Ридикуль похитав головою:

— Якби ж ви хоч п’ять хвилин побули на моїй посаді. Ви б тоді зрозуміло, що таке «тупо», — він витягнув із кишені олівець і обережно посунув верхню половинку булочки на своїй тарілці. — Там ще й сир, — поскаржився він.

— Але він кудись подівся, і от уже я раптом успадкувала його фах. Ну тобто, мені цього не треба! Чому я? Ганяти по світу з тією дурнуватою косою на плечі... Не цього я хотіла досягнути в житті...

— Так, про таке на заходах із фахової орієнтації не розповідають, — сказав Ридикуль.

— Саме так.

— Якщо я правильно розумію, у вас виникли труднощі? — поцікавився Ридикуль.

— Ми гадки не маємо, куди він подівся. Альберт каже, що він чимось дуже засмучений, але не говорить, чим саме.

— Божечки. Що ж могло би засмутити Смерть?

— Здається, Альберт побоюється, що він утне якусь... дурницю.

— Ой леле. Сподіваюся, не таку вже страшну дурницю він утне. А це можливо взагалі? Як це назвати тоді... мортицид? Чи, може, цидицид.

На превеликий подив Сюзен, Ридикуль поплескав її по руці:

— Але я певен, що усі ми спокійно спатимем, знаючи, що ви за старшу, — сказав він.

— Але це такий розгардіяш! Хороші люди так по-дурному гинуть, а погані живуть щасливо до глибокої старості... Суцільна недбалість. Жодного сенсу. І справедливості. От, скажімо, є цей хлопець...

— Який хлопець?

Із подивом — і жахом — Сюзен відчула, що зашарілася.

— Та просто хлопець. Він мав померти за цілком дурних обставин, і я хотіла врятувати його, але його врятувала музика, і зараз вона його затягує у дедалі глибшу халепу, і я просто мушу його врятувати, але не знаю чому.

— Музика? — перепитав Ридикуль. — А він часом на гітарі не грає?

— Грає! Звідки ви знаєте?

Ридикуль зітхнув:

— Ми, чарівники, відчуваємо таке інстинктивно, — він знов посовав бургер олівцем. — І салат. Нащо він тут? І одна тонесенька скибочка маринованого огірка.

Він відпустив половинку булочки, й та впала на місце.

— Та музика жива, — сказав він.

Думка, яка намагалася достукатися до Сюзен впродовж останніх десяти хвилин, зрештою відчинила двері з ноги.

— Ох, боже! — сказала Сюзен.

— Ви до котрого бога звертаєтесь? — чемно уточнив Ридикуль.

— Це ж так просто! Вона потрапляє в пастки! Змінює людей! Вони хочуть грати м... Я мушу йти, — заспішила вона. — Цей... Дякую за кашу...

— Та ви ж навіть не спробували, — м’яко завважив Ридикуль.

— Ні, та... я на неї надивилася вдосталь.

Сюзен зникла. Трохи вичекавши, Ридикуль подався вперед і поводив рукою в повітрі там, де вона сиділа, — про всяк випадок.

Тоді він поліз під пахву й витягнув з-під мантії афішу фестивалю. Величезні потвори з мацаками — от у чому буде проблема. Варто скупчити забагато магії в одному місці, й дійсність прорветься, мов шкарпетки на Деканових п’ятках (шкарпетки ті в останні кілька днів чомусь були нестерпно яскравих кольорів).

Ридикуль помахав рукою покоївкам.

— Дякую, Моллі, Доллі й Поллі, — сказав він, — можете забирати посуд.

— Є-і-є.

— Так, так, дякую.

Ридикуль відчув себе страшенно самотнім. Розмова з тією дівчиною дуже його розважила. Здавалося, вона була єдиною з його оточення, хто не втрачав глузду чи не занурювався з головою в справи, на яких він, Ридикуль, геть не розумівся.

Він побрів до себе, але дорогою відволікся на грюкіт, що чувся з Деканових покоїв. Двері були відчинені навстіж.

Старшим чарівникам надавали просторі помешкання із кабінетом, майстернею й спальнею. Декан згорбився над горном у майстерні, обличчя його закривала маска з темним склом, а в руці був молоток. Він напружено працював. Летіли іскри.

«Чудові новини», — подумалося Ридикулю. Може, скінчаться нарешті всі ці дурниці з музикою, що качає, і його колега нарешті повертається до справжньої магії.

— У вас все добре, Декане?

Декан підняв маску й кивнув:

— Майже закінчив, Архіректоре.

— Чув, як ви тут гамселите, аж зі сходів, — невимушено сказав Ридикуль.

— Он як. Це я працюю над кишенями, — пояснив Декан.

Ридикуль не зрозумів, що до чого. Численні більш складні закляття потребують розжарювання й гамселення, але щоби йшлося про кишені — такого він ще не чув.

Декан тримав у руках пару штанів.

Зі штанинністю в цих штанів, по правді, було не дуже: старші чарівники носили переважно штани розміру 50/25, тобто такі, що пасували б комусь, хто падає зі стіни, а тоді його збирає докупи королівське військо. А ще Деканові штани були темно-синіми.

— Це ви по них так гамселили молотком? — поцікавився Ридикуль. — Пані Герпесюк знов переборщила з крохмалем?

Він придивився уважніше.

— Ви їх заклепали?

Декан сяяв:

— Ці штани, — сказав він, — сидять як знахар прописав.

— Ви знову мовою музики, що качає, говорите? — підозріливо запитав Ридикуль.

— Я в сенсі, що це гаряча штучка.

— Мабуть, не сильніша за товсту мантію в таку спеку, — відзначив Ридикуль. — Але... ви ж не збираєтеся їх вдягати зараз, правда?

— Чому ні? — спитав Декан у відповідь, вибираючись із мантії.

— Чарівник у штанях? Без мантії? Тільки не за мого ректорства! Це має манірний вигляд. Люди сміятимуться.

— Ви весь час у мені сумніваєтеся і відмовляєте від усього, за що беруся!

— Не треба зі мною говорити таким тоном...

— Ага, звісно, але ви ніколи не слухаєте, що я кажу, і я не розумію, чого це не можу носити одяг, який мені до вподоби!

Ридикуль розлючено роззирнувся навколо:

— Який у вас тут страшний розгардіяш! — проревів він. — Ану приберіть негайно!

— От і ні!

— Тоді не буде вам ніякої музики, що качає, мій юний друже!

Ридикуль вийшов і гримнув дверима.

Тоді гримнув ними ще раз, відчиняючи, й додав:

— І я не давав дозволу перефарбовувати стіни начорно!

Він знов гримнув дверима. А тоді знов рвонув їх на себе:

— А ще вони не вашого розміру!

Декан вибіг у коридор із молотком у руці:

— Кажіть, що хочете! Настане день, коли ці штани увійдуть в історію, і вже точно їх не назвуть архіректорсами!

Була восьма ранку — та година, коли пияки намагаються забути самі себе чи пригадати, де живуть. Інші відвідувачі «Латаного барабана» куняли над напоями попід стінами й упівока спостерігали за орангутаном, який грав у «Варварський набіг» і верещав щоразу, коли програвав пенні.

Гібіскус дуже хотів зачинитися. Хоча того ранку це означало би підірвати золоту жилу, іншого способу відновити постачання чистих склянок і кухлів просто не було.

— То як, вдалося вам забути? — спитав він у відвідувача.

— ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗУМІВ ЗАБУТИ ТІЛЬКИ ОДНУ РІЧ.

— І яку ж? Ох, яке дурне питання, питати про те, що ви забули.

— Я ЗАБУВ, ЯК СП’ЯНІТИ.

Бармен глянув на кілька рядів порожніх склянок. Серед них були винні келихи. Були коктейльні келихи. Були пивні кухлі. Були чарки у формі веселих товстунів. Було відро.

— Гадаю, ви на правильному шляху, — сказав він навмання.

Незнайомець узяв одну з щойно допитих склянок і пішов у бік автомата з «Варварським набігом».

Це був гральний автомат, напханий винятково складною машинерією. Під гральним столом у тумбі з червоного дерева ховалися сотні коліщаток і черв’ячних передач, які відповідали за смикання грубо вирізаних фігурок варварів на прямокутному полі. Гравець за допомогою важелів і ручок керував самозарядною катапультою, що пересувалася під «ногами» варварів і приводила фігурки до руху. Одночасно варвари (за допомогою храпових механізмів) стріляли крихітними стрілами. Зрідка лунав дзвоник, і варвар, пропливаючи верхи над пішими варварами, метав списи. Автомат весь час торохкотів і подзенькував — почасти через загальну розхитаність і зношеність механізму, а почасти через те, що орангутан смикав за обидва важелі одночасно, стрибав на педалі, що відповідала за постріли, і верещав на пуп.

— Я би його прибрав звідси, — зізнався бармен у спину незнайомцеві, — та відвідувачі від нього в захваті.

— ПРИНАЙМНІ ОДИН ВІДВІДУВАЧ.

— Знаєте, ця штука все-таки краща за фруктомат.

— СПРАВДІ?

— Так, бо він звідти всі фрукти виїдав.

Із кутка з автоматом почувся гнівний скрекіт.

Бармен зітхнув:

— Хто б подумав, що можна аж так перейматися через якийсь пенні.

Орангутан розлючено ляснув по шинквасу долонею із доларовою монетою й пішов назад до автомата з двома жменями дріб’язку.

Якщо вкинути в шпарину один пенні, можна потягнути за великий важіль, і тоді ставалося диво — варвари оживали й шкутильгали в бій.

— Він свій напій туди вилив, — поскаржився бармен. — Може, мені здається, але тепер вони навіть сильніше хитаються.

Смерть якийсь час спостерігав за грою. Мало йому траплялося видовищ, які б його аж так пригнічували. Ті варвари так чи інакше загинуть, то нащо по них ще й стріляти?

Нащо?..

Він підніс руку зі склянкою й помахав нею, звертаючись до інших відвідувачів:

— ВИ. ВИ. ЦЕЄ, ОТ ВИ ВЗАГАЛІ УЯВЛЯЄТЕ, ЯК ЦЕ, КОЛИ В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ ТАКА ХОРОША, ЩО ПАМ’ЯТАЄШ НАВІТЬ ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ? В МЕНЕ ТАКА. О, ТАК. ТОЧНО ТАКА. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО... Є ТІЛЬКИ МИНУЛЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ. А ЩЕ. А ЩЕ. А ЩЕ. ВСЕ ОДНО ТРЕБА РОБИТИ СВОЄ. ЗНАЄШ, ЩО МАЄ СТАТИСЯ, І ВСЕ ОДНО РОБИШ ТЕ, ЩО МУСИШ.

Він роздивився обличчя навколо. У «Барабані» звикли до алкоголічних лекцій, але не до таких.

— РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ, ЩО ОТ БАЧИТЕ ВИ ПЕРЕД СОБОЮ ВІДДАЛІК РЕЧІ, НІБИ АЙСБЕРГИ В ТУМАНІ, АЛЕ НІЧОГО З ТИМ РОБИТИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА, БО... БО... БОТАКИЙЗАКОН. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ЗАКОН. МУСИТЬБУТИЗАКОН.

БАЧИТЕ ОЦЮ СКЛЯНКУ, ТАК? БАЧИТЕ? ВОНА ЯК ПАМ’ЯТЬ. ВСЕНСІЩО КОЛИ ТУДИ НАЛИТИ ЧОГОСЬ ПО ВІНЦЯ І НАЛИВАТИ ДАЛІ, ТО СКІЛЬКИ НАЛЛЄШ, СТІЛЬКИ Й ВИЛЛЄТЬСЯ, ТАК? ФАКТ. В УСІХ НА СВІТІ ТАКА ПАМ’ЯТЬ.

ЦЕ НЕ ДАЄ ЛЮДЯМ ЗБЖ... ЗБЖ... ЗБОЖ... ВТРАТИТИ ГЛУЗД. КРІМ МЕНЕ. ОХЯНЕЩАСНИЙ. УСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ТАК НІБИ ВОНО ТІЛЬКИ ЗАВТРА СТАЛОСЯ. ВСЕ.

Він опустив погляд на склянку.

— АГА, — сказав він. — ЯК ДИВНО ІНОДІ БУВАЄ ЗГАДУВАТИ, ПРАВДА?

Це було найвидовищніше знепритомнення з усіх, які бачив «Барабан». Високий незнайомець у чорному падав на спину повільно, мов дерево. Без слабодухого підкошування колін, без марних спроб схопитися за стіл. Він просто перейшов із вертикального положення в горизонтальне так, ніби виконував перевертання геометричної фігури.

Коли він досягнув підлоги, кілька відвідувачів заплескали в долоні. А тоді спробували попорпатися по його кишенях — точніше, спробували знайти кишені, але не знайшли. А тоді викинули його в річку[27].

У велетенському Смертиному кабінеті палала свічка. Палала — і не вигорала.

Сюзен нервово гортала книжки.

Життя непроста штука. Про це вона знала — це було Знання, якого вона набула разом із цим фахом. Була й така штука, як просте життя живих істот, але воно було... як би це сказати... простуватим.

Були й інші форми життя. Міста жили своїми життями. Мурашники й бджолині рої жили своїми життями, що були сумами усіх дрібніших життів. Світи жили своїми життями. Навіть боги жили життями, якими їх наділяли ті, хто в них вірив. Світ прагнув життя. Воно було спільним і вкрай поширеним благом. Усе бодай трохи складне за своєю суттю діставало частку цього спільного блага — точно так само, як щось, наділене бодай якоюсь масою, на додачу діставало ще й силу тяжіння. Усесвіт вочевидь прагнув самоусвідомлення. А це означало, що в саму тканину часу й простору була увіткана дещиця жорстокості.

Можливо, навіть музика могла зажити, якщо проіснувала на світі досить довго. Життя — набувана звичка.

Бо ж кажуть: «Не можу ту кляту мелодію викинути з голови». Коли це не просто ритм, а серцевий ритм.

А все живе прагне розмножуватись.

Нудль Від-Душі-Відриваю любив прокидатися вдосвіта, коли є можливість продати мушку ранній пташці.

Він облаштував собі робочий стіл в одній з майстерень Крейдяна. Загалом же він був проти такого поняття, як постійне представництво. Звісно, було в цьому понятті й дещо хороше — можна було легко його знайти. Але ділова стратегія Нудля була спрямована в протилежний бік — це він знаходив покупців, а не навпаки.

Того ранку його примудрилося знайти чимало людей. Багато хто з них мав при собі гітару.

— Добре, — сказав він Асфальтові, чия пласка маківка ледве визирала з-за стола, — ти все зрозумів? У тебе є два дні, щоби дістатися Псевдополя, а там звітуватимеш панові Стукоштоку з «Бульпіта». І щоби всі чеки зберіг.

— Так, пане Нудль.

— Вибратися з міста на кілька днів — гарна ідея.

— Так, пане Нудль.

— Я ж нагадав тобі, щоби всі чеки зберіг?

— Так, пане Нудль, — зітхнув Асфальт.

— Тоді йди собі.

Нудль більше не звертав уваги на троля й підкликав групу гномів, які терпляче на це чекали.

— Гаразд, хлопці, ходіть сюди. То ви хочете бути зірками у світі музики, що качає?

— Так, пане!

— Тоді слухайте сюди...

Асфальт подивився на гроші. Їх було замало, щоби кілька днів годувати чотирьох людей. Співбесіда за його спиною тривала.

— І як ви себе звете?

— Ну, «Гноми», пане Нудль, — сказав головний гном.

— «Гноми»?

— Так, пане.

— Чому?

— Бо ми і є ними, пане Нудль, — терпляче пояснив головний гном.

— Ні-ні-ні, так не піде. Це нікуди не годиться. Вам потрібна якась така назва, трохи, — тут Нудль поворушив пальцями в повітрі, — така, щоби качала. Щось таке. А не просто «Гноми». Треба, щоби ви були... Ох, навіть не знаю. Треба щось цікавіше.

— Але ми цілком собі гноми, — сказав один з гномів.

— «Цілком собі гноми», — повторив Нудль. — А це може й спрацювати. Гаразд. Я вас записую в «Гроно» на четвер. А ще, звісно, на наш фестиваль. Звісно, оскільки він безкоштовний, то й вам не заплатять.

— Ми тут пісню написали, — сказав головний гном голосом, сповненим надії.

— Добре, добре, — відповів Нудль, щось шкрябаючи в нотатнику.

— Вона зветься «Мені щось в бороді застрягло».

— Добре.

— І послухати не хочете?

Нудль відірвався від нотатника:

— Послухати? Та я нічого не встигну, якщо цілими днями музику слухатиму. Ідіть собі. До наступної середи. Хто там далі? Ви всі тролі?

— Ага.

Із цим гуртом Нудль вирішив не сперечатися — тролі-бо більші за гномів.

— Чудово. Але треба О перекреслити. «Тролі». Так гарніше. П’ятниця, «Латаний барабан». І фестиваль. Ясно?

— У нас тут пісня...

— От і молодці. Далі!

— Це-от ми, пане Нудль.

Нудль пильно дивився на Джимбо, Кивуна, Довбня й Паскуду.

— Як ви після вчора насмілилися? — спитав він.

— Нас трохи понесло, — сказав Довбень. — Оце цікаво, чи можна ще спробувати?

— Ви ж самі казали, що публіка була в захваті, — додав Кивун.

— В захваті від можливості вас віддухопелити, от як я казав. Двоє з вас весь час у самовчитель підглядали!

— Ми назву поміняли, — сказав Джимбо. — Ми оце подумали, що «Божевілля» — це якось трохи тупо, то вирішили іншу назву взяти, ми ж серйозний гурт, який розширює межі музичного самовираження й колись досягне неабиякого успіху.

— У четвер, — сказав Кивун.

— Тому ми назвалися «Ссання».

Нудль довго й уважно дивився на них. Дражнити ведмедів, жорстоко поводитися з биками, влаштовувати собачі бої й лякати овець було в Анк-Морпорку суворо заборонено, хоча Патрицій не наклав жодних обмежень на жбурляння гнилими овочами й фруктами у будь-кого підозрюваного в участі у вуличному театралізованому дійстві.

Можливо, перед ним була незайнята ніша.

— Добре, — сказав він, — можете виступити на фестивалі. А тоді... Побачимо.

«Зрештою, — подумав він, — ми принаймні побачимо, чи вони той фестиваль переживуть».

Повільно й невпевнено із Анка на пристань біля Босяцького моста вибрався хтось. Він трохи постояв, доки болото з нього трохи обтекло й розтеклося калюжею під мостинами.

Міст той був доволі високим. Обабіч на ньому стояли будівлі, тож проїзд був дуже вузьким. Мости в Анк-Морпорку часто забудовували — по-перше, там зручно було облаштовувати каналізацію, а по-друге — не було проблем із водою.

У темряві під мостом жеврів вогонь. Той, хто виліз із річки, пішов на світло. Темні постаті навколо вогнища озирнулися, їхні сховані в тінях обличчя зморщилися в спробі роздивитися незнайомого перехожого.

— Це сільська підвода, — сказав Толоз. — Я сільську підводу всюди упізнаю. Навіть якщо її пофарбувати в синій. І вона вся якась побита.

— Це все, що ви можете собі дозволити, — сказав Асфальт. — Я вже й свіжої соломки підстелив.

— Я був певен, що в нас буде гастрольна карета, — сказав Бескид.

— Ох, але пан Нудль сказав, що митці такої величини мусять користуватися таким самим транспортом, що й прості люди, — озвався Асфальт. — А ще він сказав, що ви не схочете зайвий раз витрачати гроші.

— Що скажеш, Паді, — спитав Толоз.

— Я не проти, — невпевнено сказав Паді.

Толоз і Бескид перезирнулися.

— Я певен, що коли б ти пішов до Нудля й вимагав більшого, то домігся би, — обнадійливо сказав Толоз.

— У підводи є колеса, — сказав Паді, — то на ній і поїдемо.

Він заліз на підводу й влаштувався на соломі.

— Пан Нудль нові сорочки замовив, — сказав Асфальт, розуміючи, що товариству бракує ентузіазму. — Для гастролів. Гляньте, отут на спині написано всі міста, де ви гратимете, хіба не класно?

— Ага, щоби коли нам головорізи з Гільдії музикантів голови поскручують, ми могли бачити, де побували, — сказав Толоз.

Асфальт ляснув батогом над конячими спинами. Вони рушили таким кроком, що в ньому відчувався намір нікуди не поспішати, і жоден телепень, який не вміє як належить користуватися батогом, не змусить їх йти швидше.

— Хулєра-хулєра! То мертвяк, вам кажу. Хулєра. Жовтяк, точно кажу. Десять тисяч літ! Хулєра.

— СПРАВДІ?

Смерть розслабився.

Навколо вогнища було пів десятка людей. І вони поводилися по-товариському. Пляшка йшла по колу. Чи то пак не пляшка, а бляшанка, і Смерть так і не довідався до пуття, що в ній було, а також, що це булькотіло на вогнищі зі старих чоботів і багнюки.

Вони не питали, хто він.

І в жодного з них не було прізвища, наскільки він зрозумів.

У них були... прізвиська. Як-от Кислий Кен, чи Домовина Генрі, чи Старий Тхір Рон — і вони радше описували, ким стали їхні носії, аніж ким вони були колись.

Бляшанка дійшла до нього. Він якомога чемніше передав її далі й блаженно приліг.

Люди без прізвищ. Невидимі, як він. Люди, для яких Смерть завжди був прийнятним супутником. Можна було лишитися з ними на якийсь час.

— Вільна музика, — ревів пан Шпень. — Безкоштовна! Який бовдур гратиме музику задарма? Хоч би капелюха виставити й мідяки збирати. Інакше який сенс?

Він тупо дивився на папери, розкладені перед ним на столі, аж доки Ранцерот чемно не кашлянув.

— От про що я міркую, — сказав пан Шпень. — Цей хитрий Ветінарі. Він же сам казав, що гільдії мусять відповідати за дотримання закону про гільдії?

— Я чув, що вони їдуть із міста, — сказав Ранцерот. — На гастролі. Кудись у провінцію, так я чув. Там наші закони не діють.

— У провінцію. За місто. Так, — сказав пан Шпень, — це дуже небезпечно. На сільських дорогах.

— Саме так, — погодився Ранцерот. — По-перше, там сама редька.

Пан Шпень опустив погляд на гільдійну бухгалтерію. Уже не вперше спало йому на думку, що люди надто часто покладаються на залізо й сталь там, де кращим засобом було би золото.

— Скажіть, а пан Дауні досі очолює Гільдію найманців? — спитав він.

Інші музиканти нервово перезирнулися.

— Наймані вбивці? — перепитав Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин. — Не певен, що музиканти колись зверталися по послуги до найманців. Це внутрішня гільдійна справа, хіба ні? Не можна, щоби інші гільдії втручалися.

— Саме так, — сказав Ранцерот. — Що люди скажуть, коли дізнаються, що ми наймали вбивцю?

— До нас частіше вступатимуть, — сказав пан Шпень по-діловому, — і, можливо, ми могли би навіть розмір внесків збільшити. Тхе-тхе-тхе.

— Заждіть хвильку, — сказав Ранцерот. — Я не проти піти поспілкуватися з тими, хто не хоче вступати до гільдії. Це цілком законна практика. Але убивці... Не знаю...

— Чого ви не знаєте? — спитав пан Шпень.

— Вони людей за гроші убивають.

— То ви теж хочете вільної музики?

— Ні, звісно, не хочу...

— Щось не пригадую, щоби ви в чомусь сумнівалися, коли по пальцях того вуличного скрипаля стрибали минулого місяця, — сказав пан Шпень.

— Ну, так, але це ж було не замовне вбивство, — заперечив Ранцерот. — Він же потім підвівся й пішов. Точніше, поповз. І він би міг себе прогодувати. Правда, не такою працею, для якої руки потрібні, але...

— А той хлопець із сопілкою? Отой, що тепер акордами гикає? Тхе-тхе-тхе.

— Так, але це не те са...

— Ви знаєте такого собі Віддавна, гітарного майстра? — спитав пан Шпень.

Ранцерота спантеличив цей поворот.

— Кажуть, він гітарами торгує так, ніби завтра не настане, — сказав пан Шпень. — Але щось я не помітив, щоби наші лави поповнювалися. А ви?

— Ну...

— Щойно люди звикнуть до думки, що музику можна слухати задарма, де ми опинимось?

Він гнівно дивився на двох своїх колег.

— Я не знаю, пане Шпень, — покірно зізнався Вихляй.

— От і я не знаю. А патрицій навіть іронізував щодо мене, — сказав пан Шпень. — Я такого більше не дозволю. Час звернутися до найманих вбивць.

— Я не певен, що нам варто когось убивати, — сказав Ранцерот і зіщулився.

— Жодного більше слова від вас чути не хочу, — відрізав пан Шпень. — Це справа гільдії.

— Так, але саме наша гільдія...

— Саме так! Тому заїкайтесь. Тхе-тхе-тхе!

Підвода торохкотіла дорогою до Псевдополя між нескінченних капустяних полів.

— Я, знаєте, вже бував на гастролях, — сказав Толоз. — Коли грав із Хропуном Хропунобратсом і Його Мідними Телепнями. Щоночі нове ліжко. За якийсь час забуваєш, який день тижня.

— А сьодні який день? — спитав Бескид.

— Бачиш? А ми в дорозі скільки... години зо три? — сказав Толоз.

— А де ми сьогодні ночуємо?

— У Міжному, — сказав Асфальт.

— Звучить дуже цікаво, — сказав Бескид.

— Я там бував уже, із цирком, — сказав Асфальт. — Містечко на одного коня.

Паді визирнув із підводи, але зусилля не окупилося. Багаті мулисті ґрунти рівнин Сто були овочівницею континенту, але панораму являли собою не надто привабливу, хіба тільки спостерігач із тих, хто впадає в захват від п’ятдесяти трьох сортів капусти й вісімдесяти одного сорту бобів.

На шахівниці полів приблизно щомилі траплялося село, а відчутно рідше — містечка. Містечками їх називали тільки через те, що вони були більшими за села. Дорогою їм вже траплялося кілька таких — в центрі перехрестя з двох головних вулиць (а інших і не було), один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, одна стайня із назвою типу «Стайня Джо», кілька сараїв і клунь, троє стариганів на причілку біля шинка й троє молодиків на причілку стайні, які присягаються одне одному, що не сьогодні-завтра чи принаймні дуже скоро поїдуть з містечка шукати кращої долі у великому світі. Дуже скоро. Із дня на день.

— Нагадує рідний край, еге ж? — підштовхнув Бескид Паді.

— Що? Ні! Ллямеди — це суцільні гори й долини. І дощ. І туман. І вічнозелені дерева.

Паді зітхнув.

— То в тебе там, мабуть, гарний будинок був? — спитав Троль.

— Просто хижка. Із землі й дерева. Тобто багна й дерева, насправді.

Він знову зітхнув.

— Так воно й буває в дорозі, — озвався Асфальт, — меланхолійно. Нема з ким побалакати, хіба між собою, я от знавав людей, які в дорозі боже...

— А давно ми вже їдемо? — спитав Бескид.

— Три години десять хвилин, — сказав Толоз. Паді зітхнув.

Смерть усвідомив, що ці люди просто невидимі. Сам він звик до невидимості. Така робота. Люди не бачили його, доки не поставали перед відсутністю вибору.

З іншого боку, він був антропоморфним уособленням. А от Старий Тхір Рон, приміром, був людиною — принаймні формально.

На життя Старий Тхір Рон заробляв тим, що ходив за людьми, доки вони йому не заплатять, аби тільки пішов геть. Крім того, був у Рона пес, який збагачував його сморід. Це був сіро-коричневий тер’єр із порваним вухом і страхітливими залисинами. Він носив у залишках зубів подертий капелюх, і оскільки люди часто подають тваринам те, чого їм шкода для людей, прибутковість їхнього спільного з Роном підприємства зростала.

А от, приміром, Домовина Генрі заробляв на життя тим, що нікуди не ходив. Організатори різноманітних громадських зібрань надсилали йому незапрошення й подарунки, щоби він оминув їх своєю увагою. Бо коли вони не вживали запобіжних заходів, Генрі без запрошення придибував на весілля й розважав публіку демонстрацією своєї чималої колекції виразок і шкірних хвороб. А ще він мав такий виразний кашель, ніби наділений окремою особистістю.

У Генрі була табличка із написом: «За малу суму не буду проводжать до дому. Кхе-кхе».

Арнольд Колобок не мав ніг. Але він, здається, не надто тим переймався. Він хапав людей за коліна й казав: «Розміняєте пенні?» — і так заробляв на людській розгубленості.

А ще був один, якого звали Качуром, бо в нього на голові сидів качур. Ніхто йому на це не вказував. Ніхто не привертав до цього уваги. Ніби це просто якась неприкметна риса, як от безногість Арнольда, чи незалежний сморід Рона, чи вулканічне харкання Генрі. Але Смерті ця тема не давала спокою, хоча в цілому він почувався цілком безтурботно.

Він шукав, як вивести розмову на цю тему.

«ЗРЕШТОЮ, — думав він собі, — ВІН ЖЕ МУСИТЬ ПРО ЦЕ ЗНАТИ, ПРАВДА? ЦЕ Ж НЕ ЯКАСЬ ТАМ ПЛЯМА НА КУРТЦІ».

Усі вони називали Смерть паном Дертим. Невідомо чому. Але, з іншого боку, це були люди, які вбачали у дверях цікавих співрозмовників. Мабуть, були в них на те логічні причини.

Дні жебраків минали на вулицях: невидимі, вони тинялися чи сиділи попід стінами, а люди старанно їх не помічали, здалеку обходили, а коли випадково наближалися, то кидали трохи дріб’язку. Пан Дертий добре вписався у це товариство. Коли він просив грошей, люди чомусь не могли відмовити.

У Міжному не було навіть річки. Це містечко існувало винятково через те, що одноманітні поля треба бодай вряди-годи урізноманітнювати.

У містечку було перехрестя з двох вулиць, один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, кілька клунь і — певно з міркувань оригінальності — одна стайня під назвою «Сетова стайня».

Анічичирк. Сонними тут були навіть мухи. На вулицях ні душі, самі довгі тіні.

— Ти ж ніби казав, що це містечко на одного коня? — спитав Бескид, коли вони виїхали на відкриту ділянку з побитою бруківкою в калабанях, яку місцеві, певно, гордо звали Центральною Площею.

— Мабуть, той кінь вмер, — сказав Асфальт.

Толоз підвівся на підводі, розкинув руки й закричав:

— Привіт, Міжний!

Вивіска на стайні зірвалася з останнього гвіздка й упала в пилюку.

— Найбільше я в цьому житті на колесах полюбляю можливість побувати в дивовижних місцях і познайомитися з неймовірними людьми.

— Може, воно вночі трохи оживає, — сказав Асфальт.

— Ага, — озвався Бескид. — Ага, вже уявляю. Саме такі містечка й оживають вночі, нічне життя аж вирує. Таке враження, ніби всіх тутешніх доведеться поховати на перехресті з кілками у грудях.

— До речі, про груди, чи то пак грудинки, — озвався Толоз.

Вони подивилися на шинок. На потрісканій вицвілій вивісці можна було розібрати лише слова «Веселий качан».

— Щодо грудинки є сумніви, — сказав Асфальт.

У напівтемному шинку було кілька моторошно тихих відвідувачів. Новоприбулих власник закладу обслуговував із таким виразом на обличчі, ніби бажав їм страшної смерті по виході. Пиво смакувало так, ніби цілком підгримувало власника закладу й радо допомогло би справдити його сподівання.

Усі четверо всілися до одного столу — і відчули на собі погляди інших.

— Я про такі містечка чував, — сказав Толоз. — Приїхав собі в містечко під назвою Дружнє чи Гостинне, а на ранок тебе вже на м’ясо порубали.

— Зі мною такого не станеться, я з твердих порід.

— А від тебе каменя на камені не лишать, — сказав Толоз.

Він роззирнувся на ряди похмурих облич і демонстративно підніс кухоль:

— Як капусточка вродила? Бачу, все таке гарненьке, жовтаве. Мабуть, достиг урожай? Благодать, еге ж?

— Це все павутинчастий кліщ, — озвався хтось із тіні під стіною.

— О, то вітаю, вітаю, — сказав Толоз. Гноми не знаються на сільському господарстві.

— Нам тут у Міжному цирку не треба, — озвався інший голос. Глибокий, низький.

— А ми не цирк, ми музиканти, — радісно повідомив Толоз.

— Нам у Міжному музикантів не треба, — озвався ще інший голос. Здавалося, з темряви під стіною людей більшало.

— Тоді... чого вам тут, у Міжному, треба? — поцікавився Асфальт.

— Ну, — сказав бармен, відступаючи в тінь, — зараз якраз сезон для барбеюо в кар’єрі.

Паді зітхнув.

Це був перший, виданий ним звук, відколи прибули до містечка.

— Мабуть, саме час їм послухати нашу музику, — сказав він.

Його голос дивно відлунював.

Минув якийсь час.

Толоз дивився на дверну ручку. Це справді була дверна ручка. Треба було взятися за неї рукою. Але що робити далі?

— Дверна ручка, — промовив він так, ніби це мало допомогти.

— Трба шсь з нй рбити, — озвався Бескид десь із підлоги.

Паді нахилився вперед і повернув ручку.

— Двовижа, — сказав Толоз і впав долілиць. Тоді спробував підвестися й озирнутися.

— А ц щ?

— Шинкар сказав, що можемо заночувати безкоштовно, — пояснив Паді.

— Щ з бзлд, — пробурмотів Толоз, — дйте мні хтсь мтлу й швбру зрзже.

Похитуючись, Асфальт заніс їхній багаж. Торбину з Бескидовими каменями він тримав у зубах.

— Це було неймовірно, пане-добродію, — сказав він. — Як ви зайшли в той сарай і сказали... Сказали... Що ви сказали їм?

— Влаштуймо концерт просто тут, — сказав Паді, влягаючись на солом’яний настил.

— Неймовірно! Здається, люди зійшлися туди звідусюди!

Паді тупо дивився в стелю, награючи кілька акордів.

— А те барбекю! — з ентузіазмом вів далі Асфальт. — Той соус!

— І мйсо, — сказав Толоз.

— І вугілля, — щасливо промурчав Бескид. Навколо рота в нього було коло чорної сажі.

— Але хтб пдумав, — сказав Толоз, — що можна таке пиво з цвітної капусти зварити.

— І піна добре стоїть, — сказав Бескид.

— Мені здавалося, що біда буде, доки ви не заграли, — сказав Асфальт, струшуючи жуків із іншого лежака. — Не уявляю, як вам вдалося їх змусити аж так танцювати.

— Так, — сказав Паді.

— І нам навіть не заплатили, — пробурмотів Толоз і повалився горілиць.

Невдовзі з його кутка почулося хропіння, що металево відлунювало всередині шолома.

Коли всі інші поснули, Паді поклав гітару на ліжко, тихо відчинив двері, навшпиньки спустився й вийшов у ніч.

Це була би чудова ніч, коли б у небі була повня. Чи хоча би серп. Але краще би повня. Але в небі був півмісяць, якого ніколи не зображують на романтичних чи таємничих полотнах, незважаючи на те, що саме ця фаза має найбільшу магічну силу.

Повітря пахло прокислим пивом, напівмертвою капустою, жаринами, що полишалися від барбеюо, і необлаштованою каналізацією.

Паді сперся на стіну Сетової стайні. Стіна трохи прогнулася під його вагою. Все було гаразд, коли він стояв на сцені чи, як от того вечора, на знятих із завіс і вкладених на чотири цеглини дверях сараю. Він відчув, як добіла розжарені образи мигтіли в його свідомості. Він почувався так, ніби зайнявся й палав, але при цьому — і це вкрай важливо — так, ніби він мусив зайнятися й палати. Він почувався живим.

А потім, коли все закінчувалося, він почувався мертвим.

Світ так само зберігав свій колір. Він розумів, що все має колір, але ніби крізь Бескидові димчасті окуляри. Звук досягав слуху ніби крізь повсть. Мабуть, і барбекю було смачне, тут він Толозові вірив на слово, але для нього, Паді, це було щось, що добре жувалося, та не більше.

У проході між будівель промайнула тінь... З іншого боку, він був найкращим. Він знав це, і причиною впевненості тут були не пиха чи зарозумілість, це був просто факт. Він відчував, як музика лине з нього до публіки...

— Отой, пане? — спитала тінь під стайнею, коли Паді проходив повз вулицею, освітленою місячним сяйвом.

— Так. Спершу його, а тоді в готелі при шинку інших двох. Навіть великого троля. У нього пляма позаду на шиї.

— Але не Нудля, пане?

— Чомусь його не замовили. Його й нема тут.

— Шкода. Я в нього колись м’ясний пиріг придбав.

— Це була би приємна пропозиція, але за Нудля нам не платили.

Наймані вбивці витягли з піхов ножі — леза їхні були чорненими, щоби бува не видали себе блиском.

— Я би за Нудля вам два пенси докинув, коли треба доплатити, пане.

— Це, звісно, спокусливо...

Старший убивця втиснувся в стіну, коли кроки Паді погучнішали.

Він міцно стиснув ніж, тримаючи його на рівні пояса. Ті, хто поняття зеленого не мали про те, як правильно битися на ножах, замахувалися згори, як на численних художніх ілюстраціях. Це аматорство, крім того, це просто неефективно. Фахівець завжди вдарятиме знизу — шлях до чоловічого серця пролягає через шлунок.

Він завів руку трохи назад і завмер...

Нізвідки перед його обличчям з’явилася клепсидра, що світилася блідо-синім світлом.

— ЛОРД РОБЕРТ СЕЛАЧИЙ? — спитав голос у його вухах. — ЦЕ ВАШЕ ЖИТТЯ.

Він придивився. Так, справді, на клепсидрі гравіювання з його іменем. Він бачив, як пісок тонкою цівкою висипається в минуле...

Він озирнувся, і одного погляду на постать, задрапійовану в чорну мантію, вистачило, щоби кинутися навтьоки.

Його учень уже вирвався на сто ярдів уперед і прискорювався.

— Перепрошую? Хто тут?

Сюзен сховала клепсидру під мантію й скинула капюшон.

З-за рогу вийшов Паді.

— Ти?

— Так, я, — сказала Сюзен.

Паді наблизився до неї на крок.

— Ти знову зникнеш, як минулого разу?

— Ні. Правду кажучи, я щойно твоє життя врятувала.

Паді окинув поглядом безлюдну темну вулицю.

— Від чого?

Сюзен нахилилася й підняла з землі чорнений ніж.

— Від цього, — підказала вона.

— Розумію, я вже питав, але хто ти така? Ти ж не моя хрещена-фея, правда?

— Мабуть, для цього я мала б бути дещо старшою, — сказала Сюзен і відступила. — Можливо, я навіть значно приємніша. Слухай, я не можу тобі нічого більше сказати. Ти навіть бачити мене не повинен. Мене не повинно тут бути. І тебе...

— Ти ж мені не казатимеш, що мушу більше не грати? — розлючено спитав Паді. — Бо я гратиму! Я музикант! Коли не гратиму, ким я буду? Це все одно, що померти! Розумієш? Музика — моє життя!

Він наблизився на кілька кроків.

— Нащо ти переслідуєш мене? Асфальт попереджав про таких дівчат, як ти!

— Що за нісенітниці ти верзеш про «таких дівчат, як я»?

Це трохи втихомирило Паді, але не остаточно.

— Вони переслідують акторів і музикантів через весь цей, ну, знаєш, гламур і таке інше...

— Гламур? Смердюча підвода й шинок, де все пахне капустою?

Паді нервово здійняв руки.

— Слухай, — сказав він, — у мене все добре. Я працюю, люди мене слухають... Мені не потрібна більше твоя допомога, ясно? Мені й без того є чим перейматися, тому в життя моє більше не лізь...

Було чути, як хтось біжить до них. Із темряви вибіг Асфальт, а за ним і решта гурту.

— Гітара верещала й плакала, з вами все добре? — спитав Асфальт.

— Краще в неї спитай, — пробурмотів Паді.

Усі троє дивилися просто на Сюзен.

— У кого «в неї»? — спитав Бескид.

— Вона просто перед вами.

Толоз помахав у повітрі кострубатою рукою, ледве не зачепивши Сюзен.

— Це, мабуть, та капуста на нього так подіяла, — сказав Бескид Асфальтові.

Сюзен тихо відступила у темряву.

— Вона ж просто перед вами! Але вже йде, хіба ви не бачите?

— Ага, ага, — сказав Толоз, беручи Паді під руку.

— Вона йде геть, і грець із нею, тому ходімо назад...

— Вона на коня сідає!

— Так, так, на великого чорного коня...

— Він білий, телепню!

Сліди копит на землі пожевріли якусь мить і згасли.

— І він зник!

Учасники «Гурту, що качає» дивилися в темряву.

— Ага, бачу, шо зник, — сказав Бескид. — Оце такий на вигляд кінь, якого нема, точно.

— Так, саме такий на вигляд кінь, який зник, — обережно сказав Асфальт.

— Ніхто з вас її не бачив? — спитав Паді, коли вони обережно вели його попід руки крізь передсвітанкову сірість.

— Я чув, що іноді музикантів — справжніх, дуже добрих музикантів — супроводжують напівголі дівчата, яких звуть музами, — сказав Толоз.

— Як Калейдоскопа, — додав Бескид.

— Ми їх звемо не музами, — всміхаючись сказав Асфальт. — Я ж розповідав, що як працював з Берті Баладником і Його відірваними Трубабурами, то весь час за ним натовпи дівчат вешталися...

— Просто дивовижно, з чого іноді виростають цілі легенди, якщо задуматися, — сказав Толоз. — Але ходімо вже, друже мій.

— Вона була там, — наполягав Паді. — Була.

— Калейдоскопа? — спитав Асфальт. — Бескиде, ти певен, що саме так її звати?

— Та в книжці колись читав. Калейдоскопа. Точно вам кажу. Чи типу того.

— Вона там була, — повторив Паді.

Крук мирно хропів на черепі, рахуючи уві сні мертвих овечок.

Смерть Щурів проліз крізь віконце над дверями, зістрибнув на величезну опливлу свічку, а з неї — на стіл, упавши на всі чотири кінцівки.

Крук розплющив одне око.

— О, це ти...

Раптом на його нозі зімкнулися пазурі, і Смерть Щурів стягнув його з черепа у нескінченний простір.

Наступний день приніс нові капустяно-польові краєвиди, хоча й дещо видозмінені.

— Ого, цікаво, — промовив Толоз.

— Шо саме? — поцікавився Бескид.

— Там поле з бобами.

Вони проводжали бобове поле поглядами, доки воно не зникло з поля зору.

— Але як все-таки мило, що ті люди надавали нам із собою їжі, — сказав Асфальт. — Капусти нам тепер не бракуватиме, еге ж?

— Ох, помовч, — ліниво визвірився Толоз, а тоді розвернувся до Паді, який сидів, вклавши підборіддя на руки, й сказав, — а ти не сумуй, скоро вже Псевдополь.

— Добре, — промовив Паді так, ніби був думками десь далеко.

Толоз перебрався вперед і дав Бескидові знак трохи нахилитися.

— Помітив, який він тихий весь час? — пошепки спитав він троля.

— Ага. Як гадаєш, вони встигнуть до нашого повернення?

— В Анк-Морпорку все можливо, — упевнено сказав Толоз. — Я, мабуть, в усі двері на вулиці Вправних ремісників постукав. Двадцять п’ять доларів!

— Хто б казав. Це ж не твій зуб закласти довелося.

Обоє озирнулися на гітариста. Той тупо дивився на безкраї поля.

— Вона була там, — бурмотів Паді.

Пір’їни опадали долу, виписуючи спіралі.

— Нащо було отак? — спитав крук, тріпочучи крилами. — Можна ж було попросити.

— ПИСК.

— Добре, але наступного разу проси перед тим, а не після. — Крук набундючився й оглянув яскравий пейзаж під чорним небом. — То це тут він живе? Ти часом свою посаду зі Смертю Круків не поєднуєш?

— ПИСК.

— Форма не важить. Зрештою, череп у тебе теж гостроносий. Чого тобі треба від мене?

Смерть Щурів схопив крука за крило й потягнув.

— Гаразд, добре!

Круг глянув на садового гнома. Той рибалив у декоративному ставку. За риб там були скелети риб, але це не заважало їм насолоджуватися життям, чи чим вони там насолоджувалися.

Крук пострибав за щуром, зрідка б’ючи крилами.

В.Д.В. Нудль трохи відійшов назад.

Джимбо, Довбень, Кивун і Паскуда дивилися на нього.

— Нащо всі ці коробки, пане Нудль? — спитав Довбень.

— Ага, нащо? — спитав Паскуда.

Нудль обережно посунув десяту коробку на тринозі.

— Ви, хлопці, бачили колись іконограф? — спитав він.

— О, так... Тобто, точняк, — сказав Джимбо. — Там всередині маленький бісик, який малює все, на що йому вкажеш.

— Це щось типу того, але для звуку, — пояснив Нудль. Джимбо зазирнув під кришку.

— Не бачу там... Тобто, прикол, там не видно бісика.

— Бо його там немає, — сказав Нудль. Це його теж непокоїло. Йому було б спокійніше, коли б там був бісик чи ще щось чарівне. Щось просте й зрозуміле. Усі ці загравання з наукою йому не подобалися. — Отже, «Ссання»...

— «Конспіративна матерія», — перебив його Джимбо.

— Як?

— «Конспіративна матерія», — повторив Джимбо. — Це наша нова назва.

— Нащо ви перейменувалися? Ви ж не пробули «Ссанням» і доби.

— Так, але нам здалося, що та назва заважала нашому успіхові.

— Як вона могла заважати вашому успіху, коли ви вочевидь до нього не йдете? — розлючено спитав Нудль, а тоді знизав плечима. — Так чи інак, хай як би ви назвалися... Заспівайте свою найкращу, не побоюся цього слова, пісню перед цими-от ящиками. Ні-ні, заждіть...

Нудль відійшов у найдальший кут і натягнув капелюха на вуха.

— От тепер починайте, — сказав він.

У блаженній глухоті він спостерігав за гуртом кілька хвилин, аж доки цілковите припинення будь-якого руху не засвідчило, що всі ті злодійства, які вони чинили впродовж цього часу, остаточно вчинено.

Тоді він оглянув ящики.

Дроти в них тихенько вібрували, але звуку майже не було.

Учасники «Конспіративної матерії» товклися навколо нього.

— Ну як, працює воно, пане Нудль? — спитав Джимбо. Нудль похитав головою.

— Нема у вас, хлопці, того, що для цього діла потрібне.

— А що потрібно, пане Нудль?

— Тут ви мене підловили. Щось у вас все-таки є, — сказав він у відповідь на їхні засмучені погляди, — але що б це не було, у вас його замало.

— Е-е... Це ж не означає, що нам не можна буде грати на Відкритому фестивалі, пане Нудль? — спитав Довбень.

— Мабуть, — доброзичливо всміхаючись, сказав Нудль.

— Красно вам дякуєм, пане Нудль!

«Конспіративна матерія» побрела на вулицю.

— Треба нам зібратися, якщо хочемо розворушити публіку на тому фестивалі, — сказав Довбень.

— Ти про що? Тобто... навчитися грати по-справжньому? — спитав Джимбо.

— Ні! Музика, що качає, виходить сама собою. Коли тільки й робиш, що вчишся, ніколи не досягнеш успіху, — сказав Довбень. — Ні, я про те... — він озирнувся. — Нам треба по-іншому вдягтися. Ти про шкіряні плащі подбав, Кивуне?

— Типу, — сказав Кивун.

— Тобто, «типу»?

— Типу шкіряні. Я ходив на Федри до кожум’яків, і там у них була нічо так шкіра, але вся якась... смердюча.

— Гаразд, добре, тоді почнемо над цим працювати сьогодні. А що там із леопардовими штанями, Паскудо? Ми ж ніби обговорювали, що леопардові штани — класна ідея?

Обличчя Паскуди набуло виразу трансцендентного відчаю.

— Я типу трохи дістав.

— Ти або дістав, або ні, — сказав Довбень.

— Ага, та вони типу... — Паскуда розгубився. — Слухайте, я не знайшов крамниці, де про таке би чули, але був тут у нас той цирк на минулому тижні... І я оце там мав розмову з мужиком у циліндрі, ну і ми дешево зійшлися, і...

— Паскудо, — тихо й спокійно спитав Довбень, — що ти купив?

— Дивіться на це так, це типу як леопардові штани й леопардова сорочка, а ще леопардовий капелюх, — добрав слова Паскуда й радісно витер спітніле чоло.

— Паскудо, — у Довбневому голосі вже звучали недобрі басовиті нотки, — ти живого леопарда купив, зізнайся.

— Ну типу такого леопардового, так.

— Ох ти ж божечки...

— Але тупо задешево, практично задарма, всього двадцятка. — І той мужик сказав, що в принципі потрібні нам якості у тварини є.

— А чого він хотів його спекатися тоді? — допитувався Довбень.

— Він типу глухий. Не чув дресирувальника.

— Ну, нам з нього користі не буде.

— Не розумію чому. Нащо штанам тебе слухати?

— ПОДАЙТЕ КОПІЄЧКУ, ПАНЕ.

— Діду, відвали, — сказав Довбень, не озираючись.

— ЩАСТИ ВАМ.

— Щось забагато стало жебраків, каже мій батько, — промовив Довбень, коли вони проштовхувалися крізь натовп. — Каже, Гільдії жебраків треба щось із цим робити.

— Але ж усі жебраки з тієї гільдії.

— То хай не набирають стільки людей.

— Так, але це краще, ніж якби вони по вулицях вештались.

Найменша мозкова активність серед учасників гурту спостерігалася в Паскуди, а тому не заважала йому правдиво бачити світ. Він трохи відстав від товаришів і його непокоїло відчуття, ніби він щойно наступив на чиюсь могилу.

— А цей щось геть кістлявий якийсь, — пробурмотів він.

Інші не звертали уваги, бо повернулися до обговорення теми, що непокоїла їх повсякчас.

— Мені вже та назва «Конспіративна матерія» в печінках засіла, — сказав Джимбо.

— Тупа назва.

— Реально кістлявий він, — сказав Паскуда й попорпався в кишені.

— Ага, мені більше подобалося, коли ми були «Ага», — сказав Кивун.

— Але ми звалися «Ага» тільки пів години! — сказав Довбень[28]. — Учора. Коли перестали бути «Мертвяками» й ще не стали «Свинцевою кулею», згадав?

Паскуда відшукав-таки десять пенні й озирнувся.

— Мусить нам трапитися якась класна назва, — сказав Джимбо. — Зуб даю, як побачим, то одразу відчуєш, що воно наше.

— О, так. Ну, колись нам трапиться назва, про яку ми не будемо сперечатися кожні п’ять хвилин, — сказав Довбень. — Нашій кар’єрі гаплик, коли люди не знатимуть, хто ми такі.

— А пан Нудль казав, що краще, коли не знатимуть, — сказав Кивун.

— Ага, ну але камінь, що котиться, мохом не обростає, — сказав Довбень.

— Ось тобі, старий, — сказав Паскуда, добряче уже відставши від товаришів.

— ДЯКУЮ, — сказав вдячний Смерть.

Паскуда побіг доганяти інших, які саме повернулися до обговорення леопардової глухоти.

— Де ти його лишив, Паскудо? — спитав Довбень.

— Ну, типу в спальні...

— А як убити леопарда? — спитав Кивун.

— О, а в мене ідея, — похмуро сказав Довбень. — Хай він насмерть вдавиться Паскудою.

Крук оглянув годинник у передпокої уважним оком фахівця, котрий знається на якісних муляжах.

Сюзен помітила, що годинник той був не замалим для приміщення — насправді він просто не вписувався у співвідношення просторових вимірів. Він здавався малим, але приблизно в тому ж сенсі, в якому щось дуже велике здається малим іздалеку, тобто в цьому випадку розум просто весь час нагадує очам, що вони помиляються. Але вони помилялися в розмірі годинника і зблизька. Годинник був із темного, почорнілого від віку дерева. У нього був маятник, який поволі хитався.

Стрілок не було.

— Вражає, — прокоментував побачене крук. — Ще й маятник у вигляді коси. Цікава деталь. Дуже готично. Дивлячись на цей годинник, і на думку не спаде...

— ПИСК!

— Добре, добре, іду, — крук підлетів до дверей із різьбленим одвірком. На ньому був орнамент із кісток і черепів. — Винятковий смак, — сказав крук.

— ПИСК. ПИСК.

— Ну, із сантехнікою будь-хто дасть раду, мені здається. — До речі, цікавий факт: ти знав, що вбиральні так називаються саме тому, що колись там вбиралися? Мало хто...

— ПИСК.

Смерть Щурів штовхнув великі двері, що вели до кухні. Двері скрипнули й розчахнулися, але й зі скрипом тим щось було не так.

У слухача виникало враження, ніби той скрип було додано кимось, хто підозрював, що такі двері мусили би поскрипувати.

Альберт стояв над кам’яною мийнею, мив посуд і дивився в нікуди.

— О, це ти, — сказав він, помітивши щура. — А це що таке?

— Я крук, — сказав крук нервово. — За збігом обставин, представник одного з найрозумніших пташиних видів. Багато хто вважає, що майни й пересмішники розумніші, та...

— ПИСК!

Крук набундючився.

— Я тут як перекладач, — пояснив він.

— Він знайшов його? — спитав Альберт.

Смерть Щурів якийсь час щось настирливо вилискував.

— Всюди шукав, але жодних ознак не виявив, — сказав крук.

— Значить, він не хоче, щоби його знайшли, — сказав Альберт. Він витер рештки жиру з тарілки, прикрашеної орнаментом з кісток і черепів. — Мені це не подобається.

— ПИСК.

— Щур каже, що це ще не найгірше, — сказав крук. — Щур каже, що ви мусите знати, що поробляла онука...

Щур пищав. Крук говорив. Тарілка впала в мийню й розбилася.

— Так і знав! — вигукнув Альберт. — Рятує! Та вона й гадки не має, що робить! Гаразд! Я візьму це у свої руки. Господар вважає, що можна отак з’їхати з виконання обов’язків. Але від Альберта не втечеш! Чекайте тут.

У Псевдополі вже висіли афіші. Новини поширюються швидко, особливо коли Нудль В.Д.В. платить за коней...

— Привіт, Псевдополю!

Довелося викликати міську варту. Варта організувала живий ланцюг для передавання води з річки. Асфальтові довелося озброїтися кийком і стерегти двері до гримерки Паді. Кийок був зі цвяхом.

Альберт несамовито зачісував волосся перед уламком дзеркала у своїй спальні. Волосся було білим. Чи принаймні колись давно воно було білим, а тепер — такого ж кольору, як пальці в хронічних курців.

— Це мій обов’язок, ось як, — бурмотів він. — Не знаю, що би він без мене робив. Може, він і пам’ятає майбутнє, але завжди все в нього шкереберть! О, хай собі ходить і переймається вічними істинами, але хто мусить розгрібати все це, коли воно вже сталося й сказалося... Такі прості люди, як я.

Він навіжено витріщався на своє відображення.

— Гаразд! — сказав він.

Під ліжком була стара взуттєва коробка. Альберт дуже, дуже обережно витягнув її й зняв кришку. У коробці було повно повсті. У повсті, ніби яйце рідкісного птаха, ховався життємір.

На ньому було гравіювання: «Альберто Маліч».

Пісок у клепсидрі завмер у падінні, ніби заморожений. У верхній чаші майже нічого не лишилося.

Тут час не минав.

Така була в них Домовленість. Він працював на Смерть, і час не минав — хіба тільки треба було ходити у Світ.

Біля клепсидри був клаптик паперу. Згори були цифри: 91. Нижче — ще вервечка цифр: 73... 68... 37... 19.

Дев’ятнадцять!

Як же тупо з його боку. Дозволяти отак годинам і хвилинам власного життя спливати в нікуди, і то останнім часом дедалі швидше. Це все ті справи з сантехнікою, от що. І закупи. Господар не ходить на закупи. Не складається з обслуговуванням. Звісно, він, Альберт, брав кілька днів відпустки, бо це ж так приємно, бачити сонце, хоч якесь сонце, і відчувати шкірою тепло й дощ. Господар старався створювати такі штуки, але вони йому не давалися. Та й овочі йому не давалися, ніколи не виходило в нього хороших овочів. Не було в них смаку вирощеної городини.

Дев’ятнадцять днів лишилося йому на світі. Але цього більш ніж досить. Альберт поклав клепсидру в кишеню, вдягнув плащ і покрокував сходами вниз.

— От ти, — звернувся він до Смерті Щурів, — ти можеш взяти його слід? Мусить він щось по собі лишати. Зосередься.

— ПИСК.

— Що він сказав?

— Каже, пригадує щось про пісок.

— Пісок, — повторив Альберт. — Гаразд, для початку вистачить. Обшукаємо все, де є пісок.

— ПИСК?

— Де б Господар не бував, лишатиме по собі незабутні враження.

Бескид прокинувся від ритмічного шурхоту. Постать Толоза рухалася у світанковому світлі з пензлем у руці.

— Ти шо робиш, гноме?

— Асфальта по фарбу послав, — сказав Толоз. — Ці кімнати просто принизливо занедбані.

Бескид сперся на лікті й роззирнувся довкола.

— А як отой колір зветься, шо ним двері пофарбовані?

— Річково-зелений.

— Гарно.

— Дякую.

— Фіранки теж нічогенькі.

Скрипнули й прочинилися двері. Асфальт зайшов із тацею в руках і ногою штовхнув двері. Ті грюкнули.

— О, даруйте.

— Нічого, я той слід зафарбую, — сказав Толоз.

Асфальт, тремтячи від захвату, поставив тацю.

— Хлопці, всі тільки про вас і говорять! А ще кажуть, що все одно їм був саме час будувати новий театр. Приніс вам яєшню з беконом, яєшню зі щурятиною, яєшню з коксом і... і... що там іще... А, так. Капітан міської варти просив передати, що коли побачить вас у місті після сходу сонця, то поховає вас живцем. Підвода на вас уже чекає біля чорного ходу. На ній якісь молоді жінки щось помадою понаписували. До речі, дуже симпатичні фіранки.

Усі троє дивилися на Паді.

— Він ще навіть не ворушився, — сказав Толоз. — Просто згаснув після виступу, мов та свічка.

— Але напередодні він скакав, ми ж бачили, — завважив Бескид.

Паді й далі тихенько хропів.

— Коли повернемося, треба нам собі гарненьку відпустку влаштувати, — сказав Толоз.

— Шо правда, то правда, — сказав Бескид. — Якшо вийдем із цього всього живими, закину торбу зі своїми каменями на спину й ітиму доти, доки не стріну когось, хто спитає, шо це в мене таке в торбині. Отам і зупинюсь. Асфальт визирнув у вікно.

— Ви не могли б їсти швидше? Там уже якісь люди в формі. З лопатами.

Пана Шпеня неприємно вразило почуте.

— Але ж ми вас найняли!

— Ми надаємо перевагу терміну «залучили», — сказав лорд Дауні, голова Гільдії найманців. Він дивився на пана Шпеня з виразом неприхованої зневаги. — Про те, на превеликий жаль, ми більше не можемо виконувати взяті на себе зобов’язання.

— Вони ж усього лише музиканти, — заперечив пан Шпень. — Невже їх так важко вбити?

— Мої люди воліють не надавати пояснень щодо виниклих складнощів. Звісно, ми в повному розмірі відшкодуємо виплачену нам суму.

— Хтось їх захищає, — пробурмотів Шпень, коли вони з Ранцеротом живі й, на щастя, неушкоджені виходили з арки штабу Гільдії найманців.

— Ну, я ж вам розповідав, що з нами в «Барабані» сталося.

— Це все якісь забобони, — огризнувся Шпень і глянув на стіну, що її прикрашало одразу три афіші фестивалю, оформлених яскравими чистими кольорами.

— Яка ж дурість це була з вашого боку — сподіватися, що з найманців буде за містом хоч якась користь, — пробурмотів Шпень.

— З мого боку? Та я...

— Варто їм віддалитися від хороших кравців і дзеркал хоч наскількись — одразу ж розклеюються.

Він дивився на афішу.

— «Відкритий», — пробурмотів він. — Ви донесли до всіх наших, що за виступ на тому фестивалі їх виключатимуть з гільдії?

— Так, пане. Але ніхто, здається, через це не переймається. Вони почали об’єднуватися незалежно від нас. Бачите, вони кажуть, що коли в місті стільки музикантів, що гільдія не вмістить, то варто нам...

— Але ж це влада натовпу! Об’єднуватися в угрупування, щоби нав’язувати неприйнятні правила мешканцям беззахисного міста!

— Штука в тому, пане, — сказав Ранцерот, — що коли таких буде багато, то... і коли вони вирішать виставляти свої умови патрицію, то... ви ж знаєте, який у нас патрицій, пане Шпеню...

Шпень похмуро кивнув. Гільдія має владу, доки всі визнають, що вона захищає інтереси своїх прибічників. Він уявив, як навколо палацу гуртуються сотні музикантів. Сотні нереєстрових музикантів...

Патрицій прагматична людина. Він ніколи не лагодить те, що не ламалося. Однак те, що не працює і ламається, — ще й як. Єдина надія — що їм буде не до масштабних думок, коли музика захоплюватиме їх над усе. А це Шпеня цілком влаштувало би.

А тоді він пригадав, що в усьому цьому замішаний той клятий Нудль.

Чекати, що Нудль не думатиме про все це з позиції грошей — це ніби як чекати від каміння, що воно забуде про закон всесвітнього тяжіння.

— Агов, Альберте?

Сюзен штовхнула двері до кухні. У величезному приміщенні за ними було порожньо.

— Альберте?

Вона піднялася нагору. Там була її кімната — і ще цілий коридор дверей, які не відчинялися, бо, певно, і не могли: і двері, й одвірки здавалися монолітами, ніби врощеними у стіни. Можливо, у Смерті була своя спальня, хоча, як каже народна мудрість, Смерть не спить. Може, він міг би принаймні читати в ліжку.

Вона перепробувала всі ручки, аж доки не знайшла ту, що поверталася. У Смерті таки була своя спальня.

Багато що в ній мало переконливий вигляд. Звісно, бодай щось йому давалося. Зрештою, він бачив чимало спалень. Десь далеко посередині величезного приміщення бовваніло велике ліжко на чотирьох ніжках-стовпах, та коли Сюзен дійшла до нього й торкнулася, то постіль виявилася твердою, мов камінь.

Було дзеркало на повний зріст. І шафа для одягу. Сюзен зазирнула в неї — раптом там будуть мантії на вибір, — та в шафі не було нічого, окрім старих черевиків[29].

На туалетному столику були глек і миска для вмивання, прикрашені орнаментами з омег і черепів, а також набір різноманітних пляшечок та інших предметів догляду.

Вона оглянула їх один за одним. Лосьйон після гоління. Бріолін. Освіжувач подиху. Два гребінці з чорненого срібла.

Все це було дуже сумно. Смерть вочевидь вивчив, що мусить бути на туалетному столику доглянутого мужчини, однак не спромігся поставити собі кілька важливих запитань.

Зрештою Сюзен знайшла ще одні вужчі сходи.

— Альберте?

Нагорі були двері.

— Альберте? Є тут хто?

«Коли спершу спитати, то вже не вважатиметься, що вдерся в чиїсь покої», — заспокоїла себе Сюзен і штовхнула двері.

Це була дуже маленька кімнатка. Справді крихітна. У ній було трохи меблів, зокрема невелике вузьке ліжко. У невеличкій книжковій шафі було менше десятка томів, чий вигляд не збурював жодної цікавості. На підлозі був аркушик пожовклого від віку паперу. На ньому була вервечка перекреслених чисел і одне не перекреслене —19.

Одна з книг називалася «Садівництво за несприятливих умов». Вона пішла униз до кабінету. В будинку нікого не було, і вона знала про це. Повітря було ніби мертвим. Від саду було те саме відчуття. Смерть міг багато чого створити, окрім сантехніки. Але життя як таке було йому недоступне. Його треба було привносити ззовні, мов дріжджі в тісто. Без життя все було охайненьким, чистеньким — і нестерпно, невимовно нудним.

«Ось так, певно, все й було, — думала Сюзен. — Доки він якогось дня не вдочерив мою матір. Із цікавості».

А коли вона народилася, мама й татко так перелякалися, що їй тут сподобається, аж виростили її такою... як би це сказати... такою Сюзен. Хіба таке ім’я пасує онучці Смерті? У такої дівчини мали б бути виразніші вилиці, пряме волосся й ім’я з купою літер В, К і С.

І, знов-таки, ота штука, що він змайстрував для неї. Сам змайстрував. Керуючись винятково власною логікою. Гойдалка. Простенька гойдалка.

На пустелю між Хапонією й Гершебою вже зійшла спека.

Повітря затремтіло й луснуло. На верхівці бархана раптом з’явився Альберт. Віддалік виднілися цегляні мури форту.

— Хапонійський іноземний легіон, — пробурмотів Альберт, коли пісок почав заповзати в чоботи.

Альберт брів до форту зі Смертю Щурів на плечі.

Постукав у браму, з якої стирчали стріли. За якийсь час у брамі прочинилося віконце.

— Чого вам, офенді? — спитав голос з-за брами.

Альберт показав карту.

— Ви не бачили декого, хто виглядає геть не так, як тут зображено?

Мовчанка.

— Гаразд, спитаю інакше: чи не бачили ви тут таємничого незнайомця, який би не говорив про своє минуле?

— Це Хапонійський іноземний легіон, офенді. Тут не говорять про минуле. Сюди приходять, щоби... щоби...

Альберт збагнув, що без підказок з його боку розмова заглухне остаточно.

— Щоби забути?

— Точно. Забути. Так.

— То не було у вас останнім часом рекрута, який поводився би, скажімо так, дивно?

— Може, й був, — повільно озвався голос. — Не пригадую.

Віконце ляснуло, зачинившись.

Альберт гнівно постукав удруге. Віконце відчинилося.

— Так, чого вам?

— Ви певні, що не можете пригадати?

— Про що пригадати?

Альберт глибоко вдихнув.

— Вимагаю відвести мене до старшого офіцера!

Віконце зачинилося. Відчинилося.

— Даруйте. Схоже на те, що старший офіцер — це я. Ви не з д’реґів і не з гершебців, правда ж?

— А ви не бачите самі?

— Я... Так, я абсолютно точно мусив би бачити сам. Колись міг. Знаєте, як воно, коли голова... як та штука... що в ній дірок купа... Що локшину в ній проціджують...

На тому боці загримали завісами, і в брамі прочинилася хвіртка.

Ймовірний старший офіцер був сержантом, хоча Альберт мало знався на рангах у хапонійському війську. Вигляд у офіцера був такий, ніби він окрім всього іншого забув також, як спати ночами. Чи що таке взагалі сон.

За брамою було ще багато хапонійських вояків — ті сиділи чи стояли, ледве тримаючись на ногах. Багато хто був перев’язаний. А ще більше на перетоптаному піску плацу лежало вояків, котрим нічний сон уже ніколи не знадобиться.

— Що тут вже сталося? — спитав Альберт таким авторитетним тоном, аж сержант віддав честь, ніби на рапорті.

— Нас атакували д’реґи, пане, — сказав він трохи похитуючись. — Сотні! Переважали нас кількісно у... що там після дев’яти? Там ще одиниця є.

— Десять.

— Удесятеро, пане.

— Але ви, я так бачу, вижили, — завважив Альберт.

— А. Так. Е-е. Так. Це все трохи ускладнює, насправді. Е-е. Капрал? Це ви. Ні, от ви, поряд з ним. У вас ще дві смужки...

— Я? — перепитав низенький товстун у мундирі.

— Так, ви. Розкажіть, що сталося.

— О. Слухаюсь. Ну... Ті гади нас просто дощем зі стріл накрили, так? І все йшло до того, що нам гаплик. А тоді хтось підказав виставити трупи на стіну — зі списами, з арбалетами, з усім, щоби ті гади вважали, ніби у нас ще повно людей...

— Але це не такий уже оригінальний винахід, — перебив його сержант. — Десятки раз так робили.

— Ага, — ніяково підтакнув капрал. — Вони, певно, теж про це згадали. А тоді... тоді... коли вони вже бігли до нас дюнами... коли уже були геть близько, і сміялися, й приказували про «той старий трюк»... хтось наказав «Стріляй!», і вони вистрелили.

— Мертві вистрілили?

— Я долучився до Легіону, щоб цеє, знаєте, коли оте з розумом... — почав пояснювати капрал.

— Забути? — підказав Альберт.

— Так точно, забути. І непогано мені це давалося. Але не зможу забути, як старий мій друг Малік Штовхань, весь обштирканий стрілами, давав ворогам прочухана. Якийсь час не зможу. Але спробую.

Альберт глянув на укріплення. Там нікого не було.

— Хтось дав їм наказ вишикуватись і помарширувати за ворота, — говорив далі капрал. — Я щойно виходив глянути — а там самі могили. Мабуть, одне для одного викопали...

— Скажіть, а хто отой «хтось», про якого ви весь час згадуєте?

Вояки перезирнулися.

— Ми ж щойно про це говорили, — сказав сержант.

— Ми намагалися пригадати. Він був у... ямі... коли все почалося...

— А високий він? — спитав Альберт.

— Мабуть, що високий, мабуть, — покивав капрал. — Голос у нього був точно, ніби з висоти, — сказав він розгублено, дивуючись зі слів, що зіскакували з його власного язика.

— А який він був на вигляд?

— Він такий був... з такими... і був на зріст... більш-менш як...

— Він на вигляд був... глибоким і гучним? — спитав Альберт.

Капрал радісно вишкірився:

— Це він, так.

— Рядовий... Рядовий... Красень... Щось імені не пригадаю...

— Пригадую, що коли він виходив за... — почав сержант і нервово заклацав пальцями, — оту штуку, що відчиняють і зачиняють. Дерев’яна така. Із засувом і на завісах. Точно. Брама. Саме так, брама. Коли він виходив за браму, то сказав... Що він сказав, капрале?

— Сказав «ДО НАЙМЕНШОЇ ДРІБНИЦІ», сер.

Альберт роззирнувся навколо.

— То він пішов?

— Хто?

— Чоловік, про якого ви щойно казали.

— О, так. А ви знаєте, хто це був, офенді? Просто він так... так добре говорив про бойовий дух...

— Бойовий дух мертвих? — поцікавився Альберт, якого іноді пробивало на жовч. — Я так розумію, він не повідомив, куди далі рушить?

— Хто далі рушить? — перепитав сержант.

— Забудьте, — сказав Альберт.

Він востаннє роззирнувся подвір’ям невеликого форту. Мабуть, для світу не так уже й важило, чи виживуть тамтешні солдати, чи посунеться пунктирна лінія кордону на мапі — й у який бік. Точно як коли Господар бавиться зі світом...

«Але ж іноді він намагається бути й людяним, — нагадав собі Альберт. — Але виходить у нього так неоковирно».

— Бувайте, сержанте, — сказав він і побрів назад у пустелю.

Легіонери спостерігали, як його постать зникає за дюною, а тоді взялися прибирати форт.

— Як гадаєте, хто це був?

— Де?

— Той, про кого щойно говорили.

— Я говорив?

— Тобто?

Альберт вийшов на гребінь дюни. Звідти було видно, як пунктир кордону підступно петляє серед пісків.

— ПИСК.

— От і я так само, — сказав Альберт.

Він витягнув із кишені вкрай замацаний носовичок, зав’язав по вузлику на кутках і накрив ним голову.

— Так, — промовив він, хоча й дещо невпевнено. — Здається, що ми якось нелогічно до цього підійшли.

— ПИСК.

— Я хочу сказати, що так ми за ним по всьому світі гасатимем.

— ПИСК.

— Тому, мабуть, треба все обміркувати.

— ПИСК.

— Отже... Коли б ти опинився на Диску й направду почувався тут трохи зайвим, але міг би потрапити будь-куди, буквально будь-куди — ти б куди подався?

— ПИСК?

— Куди завгодно. Але так, щоби твого імені там не пам’ятали.

Смерть Щурів оглянув нескінченну, безвиразну і, над усе, суху пустелю.

— ПИСК.

— Знаєш, ти, мабуть, маєш рацію.

Вона була на яблуні.

«Він зробив для мене гойдалку», — пригадала Сюзен.

Вона сіла й тупо дивилася на ту штуку.

Вигляд у гойдалки був доволі хитромудрий. Коли, винятково споглядаючи результат, спробувати відновити хід думок того, хто її робив, виходило щось таке: гойдалку треба вішати на найміцнішу гілку, а коли вже брати безпеку за найвищий пріоритет, то краще вішати на дві найміцніші гілки — себто по мотузці на кожну.

От тільки гілки ті були з різних боків дерева. Але відступати не можна. Така вже логіка — не відступати. Доводити справу до кінця — з кожним наступним, логічним кроком.

Отже, він просто... прибрав пару метрів посередині стовбура, щоби гойдалка могла — як їй і належить — гойдатися.

Дерево не загинуло. Воно навіть було цілком здоровим на вигляд.

Однак відсутність стовбура посередині призвела до появи нової проблеми. Її було вирішено за допомогою двох високих опор — ті підпирали гілки й стояли трохи ширше за точки кріплення мотузок. Це дозволило втримувати верхню частину дерева на потрібній висоті від землі.

Сюзен пригадала, як сміялася з цього — навіть тоді, у дитинстві. А він стояв і не міг второпати, що ж тут такого.

Тепер вона бачила, що до чого. Все стало по своїх місцях.

Смерть так влаштований. Він ніколи достоту не розумів сухі того, що робить. Він щось робив — і виходило казна-що. Приміром, її мати: раптом він зрозумів, що в його домі живе доросла жінка, і він не уявляє, що робити з нею далі. Отже, він спробував виправити ситуацію — і схибив ще дужче. Запросив сюди її батька. Смерть взяв собі учня! А коли й далі все йшло шкереберть — а ніяк інакше воно піти й не могло, — Смерть знов спробував якось це виправити.

Перевернув клепсидру.

А далі — проста математика. І Обов’язок.

— Привіт... трясця, Толозе, де ми?.. Сто Лат! Ура!

Людей було навіть більше. Афіші висіли вже якийсь час, і чутки з Анк-Морпорка встигли дістатися міста. А ще учасники гурту помітили, що чимало людей приїхало за ними із Псевдополя.

У короткій паузі між піснями, десь приблизно перед тим, як люди почали стрибати по столах, Бескид нахилився до Толоза й сказав:

— Оту тролиню в першім ряді бачиш? Оту, шо їй Асфальт по пальцях скаче.

— Ти про ту, що на купу гною скидається?

— Вона і в Псевдополі була! — радісно сказав Бескид. — Весь час на мене дивиться!

— Покажи характер, друже, — відповів Толоз, видуваючи слину з сурми. — Як кремінь до кресала, еге ж?

— Гадаєш, вона з тих хванаток, шо про них нам Асфальт казав?

— Мабуть.

До Сто Лата дійшли й інші чутки. Світанок вони зустріли у наново пофарбованій готельній кімнаті, ознайомилися з наказом Королеви Келі «під страхом мученицької смерті полишити місто за годину» і швиденько вирушили в дорогу.

Паді лежав у возі, що торохкотів дорогою на Квірм.

Вона не прийшла. Він два вечори вдивлявся в натовп, і її не було.

Він навіть підхопився серед ночі й вийшов бродити безлюдними вулицями — раптом вона його шукала. Тепер він сумнівався в її існуванні. Якщо чесно, він тільки наполовину був упевнений в існуванні тієї дівчини — але не тоді, коли виходив на сцену.

Одним вухом Паді слухав, про що говорили його товариші.

— Асфальте!

— Так, пане Толоз?

— Ми з Бескидом помітили, що у тебе при собі завжди шкіряний мішок. Чи не так, Асфальте?

— Так, пане Толоз.

— А сьогодні зранку той мішок був навіть важчий на вигляд.

— Так, пане Толоз.

— У тебе там гроші, правда?

— Так, пане Толоз.

— Скільки?

— Цеє... Пан Нудль казав, щоби я вам голови грішми не забивав, — сказав Асфальт.

— Це нас не обтяжить, — сказав Бескид.

— Саме так, — додав Толоз, — позабивай нам голови.

— Цеє... — Асфальт облизав губи. Бескид якось дуже уважно на нього дивився. — Близько двох тисяч доларів, пане Толоз.

Якийсь час було чути тільки торохкотіння воза. Пейзаж обабіч дороги трохи змінився: траплялися пагорби, а фермерські угіддя ставали меншими.

— Дві тисячі доларів, — промовив Толоз. — Дві тисячі доларів. Дві тисячі доларів.

— Нашо ти весь час говориш про дві тисячі доларів? — спитав Бескид.

— Раніше ніколи не було нагоди сказати «дві тисячі доларів».

— Ти головне не кажи це так голосно.

— ДВІ ТИСЯЧІ ДОЛАРІВ!

— Цить! — розпачливо просичав Асфальт, коли Толозів крик луною рознесло понад пагорбами. — Тут купа бандитів!

Толоз жадібно глянув на мішок.

— Хто б казав.

— Я не про пана Нудля!

— Ми на дорозі між Сто Латом і Квірмом, — терпляче пояснив Толоз. — Не у Вівцескелях. Тут цивілізація. У цивілізованих місцях на дорогах немає грабіжників. — Він знову зиркнув на мішок. — Вони чекають, доки подорожні дістануться міста. Ось чому це зветься цивілізацією. От скажи, коли востаннє на цій дорозі когось пограбували?

— Здається, у п’ятницю, — озвався хтось з-за брили при дорозі. — От холера...

Коні зіпнулися й рвонули вперед, коли Асфальт майже інстинктивно ляснув батогом.

Вони не збавляли ходу кілька миль.

— Просто не патякайте про гроші, гаразд? — сичав Асфальт.

— Я фаховий музикант, — сказав Толоз. — Звісно, я не можу не думати про гроші. Далеко ще до Квірма?

— Уже недалеко, — відповів Асфальт. — Кілька миль.

І от уже за наступним пагорбом вони побачили місто, що затишно влаштувалося у низині при затоці.

Біля брами на них чекали люди, а сама брама була замкнена. Сонце виблискувало на шоломах вартових.

— А як звуться ті довгі штуки з топірцями на кінцях? — спитав Асфальт.

— Алебарди, — сказав Паді.

— Їх там чимало, — завважив Толоз.

— Вони ж не на нас чекають, так? — спитав Бескид. — Ми ж прості музиканти.

— А ще я там бачу чоловіків у мантіях із золотими ланцюгами на шиях, — сказав Асфальт.

— Бюргери, — сказав Толоз.

— Пригадуєте того вершника, що повз нас проїхав зранку? — спитав Асфальт. — Певно, новини ніс.

— Ага, от тільки то не ми театр їм рознесли, — сказав Бескид.

— Ні, але ж це ви шість раз на біс виходили, — завважив Асфальт.

— І не ми на вулицях бешкетували.

— Я певен, що ті чоловіки зі зброєю до вас прислухаються.

— Може, вони не хочуть, шоби їм кімнати в готелях перефарбовували. Я ж казав, шо помаранчеві фіранки й жовті шпалери — це занадто.

Віз зупинився. Огрядний чоловік у трикутному капелюсі й підбитому хутром плащі похмуро дивився на учасників гурту.

— Це ви музиканти, відомі як «Гурт, що качає»?

— А щось не так, офіцере? — спитав Асфальт.

— Я мер Квірма. Відповідно до законів Квірма, Музику, Що Качає, не можна виконувати в межах міста. Ось, гляньте, тут так і написано...

Чоловік широким жестом розгорнув сувій. Толоз упіймав його кінець.

— Тут чорнила ще навіть не висохли, — сказав він.

— Музика, Що Качає, порушує громадський спокій, завдає шкоди здоров’ю й моралі, а також спричиняє неприродні рухи плоті, — сказав чоловік, намагаючись згорнути сувій.

— Тобто у Квірм нам не можна? — спитав Толоз.

— Можете заїхати в місто, коли так уже треба, але виступати заборонено, — сказав мер.

Паді підвівся.

— Але ми мусимо виступати, — сказав він.

Гітара ніби сама перекинулася на ремені уперед. Він взяв її за гриф і загрозливо заніс руку над струнами.

Толоз розпачливо озирнувся. Бескид із Асфальтом затулили вуха руками.

— Он як, — сказав Толоз. — Здається, у нас тут є простір для перемовин, правда ж? — він зійшов з воза. — Гадаю, Ваша Світлість ніколи не чули про податок на музику.

— Який ще податок на музику? — спитали мер із Асфальтом в унісон.

— О, це такий новітній винахід. Набув ужитку в зв’язку з популярністю Музики, Що Качає. Концертний акциз, п’ятдесят пенсів з квитка. У Сто Латі сума акцизного збору сягнула, коли не помиляюся, двохсот п’ятдесяти доларів. А в Анк-Морпорку удвічі більше, звісно. Винахід Патриція.

— Справді? Звучить дуже навіть у дусі Ветінарі, — погодився мер і почухав підборіддя. — То ви кажете, у Сто Латі так двісті п’ятдесят доларів зібрали? Справді? А таке крихітне містечко.

Вартовий із плюмажем на шоломі нервово відсалютував і заговорив:

— Ваша Світлосте, даруйте, та зі Сто Лата доповіли, що...

— Хвилиночку, — невпевнено сказав мер. — Я розмірковую...

Бескид нахилився до Толоза й прошепотів:

— Це ж хабарництво, ні?

— Це оподаткування, — сказав Толоз.

Вартовий знову віддав честь:

— Але, пане, вартові зі Сто Лата доповіли...

— Капітане, — перебив мер, досі задумано дивлячись на Толоза, — це політичне питання! Прошу, помовчте!

— Серйозно? — спитав Бескид.

— І на доказ добрих намірів, — додав Толоз, — ми вважаємо за доцільне сплатити акциз заздалегідь. Що скажете?

Мера ця пропозиція заскочила зненацька. Він і гадки не мав, що на світі бувають музиканти при грошах.

— Ваша Світлосте, у повідомленні сказано...

— Двісті п’ятдесят доларів, — повторив Толоз.

— Ваша Світлосте...

— Так, капітане, — заговорив мер, вочевидь дійшовши рішення, — ми ж знаємо, що вони там у себе в Сто Латі трохи дивні. Це ж лише музика. Я ж казав, що це повідомлення якесь дивне було. Не бачу в музиці нічого шкідливого. А ще ці молоді лю... тобто юнаки — вочевидь дуже успішні музиканти, — додав він.

Чомусь успішність гурту для мера багато важила, — і так часто буває з людьми. До бідних злодіїв менше симпатії.

— Так, — вів він далі. — Ті, зі Сто Лата, просто нас випробовують. Гадають, ми такі простенькі, бо від нас до Анк-Морпорка далі.

— Так, але у Псевдопо...

— О, там. Вони просто відсталі. Яка кривда від музики, от скажіть? Особливо, — тут мер жадібно зиркнув на Толоза, — коли є користь для громадського бюджету. Пустіть їх, капітане.

Сюзен сіла в сідло.

Вона знала, куди слід їхати. Вона вже бачила те місце. Там поставили загорожу вздовж дороги, але небезпека лишилася.

Знала вона й час, коли треба там бути.

Точно перед тим, як той поворот назвуть Мертвяцьким.

— Здоров, Квірме!

Паді видав акорд. І став у позу. Навколо нього, ніби ореол із дешевих блискіток, мерехтіло біле сяйво.

— А! А! А!

Крики натовпу гусли, перетворюючись на знайому суцільну стіну звуку.

Толозові спало на думку, що раніше він радше вважав, ніби їх уб’ють невдячні слухачі. Тепер він розумів, що їх, напевне, можуть убити й занадто вдячні...

Він уважно роззирнувся на всі боки. Попід стінами стояли вартові, бо капітан місцевої варти знав свою справу. Хоч би Асфальт чекав надворі з підводою напоготові, як він просив...

Він глянув на Паді в сяйві софітів.

«Одну-дві пісні на біс — і геть зі сцени до чорних сходів», — думав собі Толоз. Величезний шкіряний мішок вони пристебнули до Бескидової ноги, тож хай хто захоче його потягти — нехай тягне і їхнього тонного ударника.

Далі Толоз усвідомив, що не знає, що вони зараз гратимуть. «Я ніколи не знаю, — думав він, — просто дму в сурму... і воно якось усе само. І хай хтось тільки скаже, що це нормально».

Паді замахнувся правицею, мов дискобол, і акорд зістрибнув зі струн прямісінько у вуха глядачів.

Толоз підніс сурму до губ. Звук, що полився з неї, був ніби антрацитово-чорний оксамит у кімнаті без вікон.

За мить до того, як закляття Музики, Що Качає, подіяло на нього, у його голові сяйнула думка: «Я от-от загину. Така вже ця музика. Ще трохи, і мені смерть. Я це відчуваю. Щодня. Вона наближається»...

Він знову глянув на Паді — той так вглядався у залу, ніби шукав когось поміж ревучого натовпу.

Вони зіграли «На долині туман колисав — аж качав». Вони зіграли «Трухани мене». Вони зіграли «Хідник до вирію» (й близько сотні слухачів заприсяглося вранці придбати собі гітару). Вони грали від щирого серця, від усієї душі.

Їм вдалося піти після дев’ятого виходу на біс. Натовп гамселив підлогу ногами, коли вони крізь віконце нужника тікали у провулок.

Асфальт випорожнив свою торбу в шкіряний мішок.

— Ще сімсот доларів! — повідомив він, допомагаючи товаришам залізти на підводу.

— Ага, а нам платять по десять доларів, — сказав Толоз.

— Поговоріть із паном Нудлем, — сказав Асфальт, і коні застукотіли підковами по бруківці до міської брами.

— Я поговорю.

— Нема сенсу, — озвався Паді. — Можна за гроші грати, а можна заради того, щоби грати.

— От би дожити, щоби таке собі дозволити! — Толоз попорпався під лавою, де Асфальт ховав пляшки з пивом.

— Хлопці, в нас завтра фестиваль, — нагадав Бескид. Арка міської брами лишилася позаду. Навіть за муром було чути гуркіт глядацьких підошов.

— А після того підпишемо нову угоду, — сказав гном. — Із купою нулів.

— У нас там і зараз нулі, — завважив Бескид.

— Ага, от тільки інших цифр перед ними не так і багато, еге ж, Паді?

Вони обоє озирнулися. Паді спав, притискаючи гітару до грудей.

— Вигорів, мов та свічка, — сказав Толоз.

Він знову подивився вперед. Дорога біліла у зоряному світлі.

— Ти ж казав, шо просто працювати хочеш. Шо не хочеш собі слави, — сказав Бескид. — Як воно буде, коли на тебе зваляться всі ті гроші й дівчата кидатимуть на сцену нагрудники?

— Мабуть, якось звикну.

— А я би собі кар’єр придибав.

— Серйозно?

— Ага. У формі серця.

Темна грозова ніч. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко унизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки. А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я — бо так уже мусить бути й без цього ніяк — викочується вогнисте колесо.