Душевна музика

— Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі.

— Це небезпечно, — такі обіцянки давати, — завважив Бескид.

— У-ук.

— Хіба не цього кожен митець хоче? — спитав Паді.

— За моїм досвідом, — відповів Толоз, — кожний митець хоче — дійсно, насправді хоче, — щоби йому платили.

— І слави, — додав Паді.

— Про славу я нічого не знаю, — сказав Толоз. — Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»

— І це все?

— Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»

— Це якось нецікаво, — відповів Паді.

— Люблю, коли нецікаво. Життя видається довшим.

Вони дійшли до бокового входу в «Барабан», зайшли в нього і опинилися у темній кімнатці, де смерділо прокислим пивом і щурами. З-за стіни було чути гамір у головній залі.

— Здається, там багатенько зібралося, — сказав Толоз.

До кімнатки увірвався Гібіскус:

— Ну що, хлопці, готові?

— Заждіть хвильку, — сказав Бескид, — ми ще про платню не говорили.

— Казав вам — шість доларів, — огризнувся Гібіскус. — Ви чого хочете? Ви не з Гільдії, а гільдійним я вісім плачу.

— Ми восьми й не просили б, — сказав Толоз.

— І правильно!

— Ми хочемо шістнадцять.

— Шістнадцять? Та ви жартуєте! Це ж удвічі більше за гільдійний тариф!

— Але там у вас багато людей, — сказав Толоз. — Певен, пиво добре розходиться. А ми можемо й додому піти.

— Ходімо вийдемо, — сказав Гібіскус, обхопив Толоза за голову й відвів у дальній куток.

Паді спостерігав за Бібліотекарем, який саме досліджував рояль. Ще ніколи він не бачив, щоби музикант пробував інструмент на смак. Та орангутан підняв кришку й роздивився клавіші. Спробував узяти кілька нот. На зуб.

Толоз повернувся, потираючи руки.

— Вивів його на чисту воду, ха! — повідомив він.

— Скільки? — спитав Бескид.

— Шість доларів! — сказав Толоз. Запала мовчанка.

— Даруй, — озвався Паді, — але ми говорили про «-надцять».

— Треба було триматися твердо, — пояснив Толоз, — бо він у якусь мить збив ціну до двох.

Деякі релігійні вчення стверджують, що всесвіт почався зі слова, пісні, танцю, мелодії. Монахи-слухачі з Вівцескельних гір так натренували слух, що можуть вгадати масть гральної карти за звуком її падіння, і поставили перед собою завдання уважно прислухатися до тихих реліктових відлунь усесвіту, щоби з них виокремити першозвук.

Коли їм вірити, то на початку всього був дуже дивний шум.

Та найпросунутіші слухачі (ті з них, хто найбільше вигравав у покер), які прислухаються до завмерлих відлунь у закам’янілостях і бурштині, присягаються, що можуть розчути дуже тихі, більш ранні звуки.

За їх словами, ті звуки нагадували відлік: раз-два-три-чотири.

Найкращий зі слухачів, який прислухався до базальту, казав, що може розчути й той відлік, що передував цьому.

Коли в нього запитали, яким був той відлік, він відповів: «Раз-два».

Ніхто й ніколи не цікавився, що сталося зі звуком, із якого почався усесвіт, потім. Це ж міфологія. Не заведено про таке питати.

А от Ридикуль, приміром, вважав, що все почалося випадково, а у випадку конкретно Декана — усім на зло.

Старші чарівники зазвичай не випивали у «Латаному барабані», хіба тільки коли були не при виконанні. Вони розуміли, що того вечора перебували в закладі із якоюсь не до кінця визначеною офіційною метою, а тому дивилися на розставлені перед ними напої доволі стримано.

Навколо них сидіння полишалися вільними, та було їх небагато, бо зазвичай у «Барабані» було багатолюдно.

— Бачу, тут атмосфера розслаблена, — сказав Ридикуль, озираючись. — О, бачу, вони знову «Справжній ель» подають. Мені кухоль «Справді зайвого Турборга», будь ласка.

Чарівники спостерігали, як він осушує кухоль. В анк-морпоркського пива особливий, дуже своєрідний смак. Кажуть, справа у воді. Дехто каже, що те пиво на смак як густий бульйон, та вони помиляються. Бульйон прохолодніший.

Ридикуль задоволено причмокував.

— Ех, ми тут в Анк-Морпорку знаємо, з чого роблять хороше пиво, — сказав він.

Чарівники кивали. Вона справді знали. І саме тому пили джин із тоніком.

Ридикуль роздивлявся натовп. Зазвичай у таку пору в закладі хтось гучно бився чи тихенько штрикав когось ножем. Але чутно було тільки гомін розмов, і всі дивилися на невеличку сцену в дальньому кінці зали, де майже нічого не відбувалося. Теоретично те, що затуляло сцену, можна було би назвати завісою. Але це було просто старе простирадло, а за ним було чутно погупування й погрюкування.

Чарівники зайняли місця ближче до сцени. Їм переважно перепадають хороші місця. Ридикулеві здавалося, що він міг розчути шепіт і вирізнити тіні, що рухалися за простирадлом:

— Він питав, як ми звемося.

— Бескид, Паді, Толоз і Бібліотекар. Я думав, він запам’ятав.

— Ні, нам потрібна спільна назва.

— «Денний пайок», може?

— Може, щось типу «Веселі трубадури»?

— У-ук!

— «Толоз і Толозети»?

— Ага, зараз. Може, тоді «Бескид і Бескидети»?

— «У-ук ук У-ук-ук?»

— Ні. Нам потрібне щось незвичне. Як наша музика.

— Може, просто «Золото»? Хороша томська назва.

— Ні. Щось інше, не таке.

— «Срібло», може?

— «У-ук»!

— Не певен, що нам варто називатися якось схоже на важкий метал, Толозе.

— Нащо так вигадливо? Ми ж просто гурт, який музику грає.

— Назва важлива.

— Гітара в тебе особлива. Може, «Гурт із гітарою Паді»?

— У-у-ук.

— Треба коротше.

— Ну...

Усесвіт затамував подих.

— «Гурт, що качає»?

— Мені подобається. Звучить трохи непристойно, як я.

— У-ук.

— А ще нам треба вигадати назву для свого стилю.

— Рано чи пізно до цього дійде.

Ридикуль роззирнувся навколо.

На іншому кінці зали був Нудль Від-Душі-Відриваю, найбезуспішніший підприємець Анк-Морпорка. Він саме намагався продати комусь одну зі своїх сумнозвісних сосисок у тісті — вірна прикмета, що якась його нещодавня ділова затія луснула.

Нудль опускався до сосисок тільки коли усі інші джерела прибутку було вичерпано[19].

Він безкоштовно помахав Ридикулеві рукою.

За сусіднім столиком сидів Ранцерот Лимонник, один із кадровиків Гільдії музикантів, а з ним — двоє його поплічників, чия обізнаність у музиці вочевидь обмежувалася перкусією тупими предметами по людських головах.

Зосереджений вираз на обличчі Ранцерота свідчив, що він навідався не жарти жартувати, хоча факт, що представники Гільдії переважно мали бути зловісними, свідчив своєю чергою про те, що Ранцерот прийшов не слухати чужі жарти, а зробити так, щоби декому було вже не до сміху.

Це спостереження звеселило Ридикуля. Здається, вечір буде цікавішим, ніж він гадав спочатку.

Біля сцени був іще один столик. Ридикуль його не одразу й помітив, та погляд чомусь сам ураз зачепився за нього.

Там сиділа молода жінка, сама-самісінька. Звісно, жінки в «Барабані» бували часто. Навіть молоді жінки без супроводу. Зазвичай вони приходили туди, щоби супровід набути.

Але от що було дивно. Люди тіснилися на лавках, але навколо неї було вільно. Вона була доволі приваблива, хоч і худенька, — подумалося Ридикулю. Як таких хлопчакуватих звуть? Гамон чи щось таке. Вбрана вона була у чорну сукню з мереживом, такі часто носять здорові молоді жінки, щоби здаватися хворими на сухоти, а ще в неї на плечі сидів крук.

Вона озирнулася, помітила, що Ридикуль на неї дивиться, і зникла.

Майже.

Він же чарівник, кінець кінцем. Очі його сльозилися від того, як її образ спалахував і зникав.

Он воно що. Так, він чув, що зубні феї саме навідалися до міста. Мабуть, вона з нічних створінь. Певно, взяла вихідний, як звичайні люди.

Якийсь рух на столі змусив його опустити погляд. Смерть Щурів пробіг повз нього з мискою арахісу.

Він глянув на інших чарівників. Декан досі сидів у гостроверхому капелюсі. Обличчя його дивно блищало.

— Щось ви розігрілися, Декане.

— Ой, мені зручно й неспекотно, Архіректоре, запевняю вас, — відповів Декан.

Щось слизьке крапнуло з його носа.

Викладач новітніх рун недовірливо принюхався.

— Хтось шкварки смажить? — спитав він.

— Зніміть капелюха, Декане, — порадив Ридикуль. — Краще почуватиметесь.

— Пахне, як «Дім договірної прихильності» пані Долоні, — завважив Верховний верховик.

Усі здивовано витріщилися на нього.

— Та я просто раз проходив повз, — швидко виправдався він.

— Рунний наш, зніміть уже з Декана капелюх, будьте ласкаві, — наказав Ридикуль.

— Запевняю вас...

Капелюх було знято. З-під нього на Деканове чоло випало щось масне й довге, приблизно такої ж гостроверхої форми.

— Декане, — зрештою знайшовся Ридикуль, — що ви зі своїм волоссям зробили? Спереду ніби шпичак, а ззаду — як качина гузка, даруйте на слові. Ще й блищить.

— Це смалець. Це від нього шкварками тхне, — сказав Викладач новітніх рун.

— Це правда, — підтвердив Ридикуль, — але звідки ці квіткові нотки?

— Бурмибурмибурмилавандабурмибурмибурми, — скромно пояснив Декан.

— Даруйте, не розчув.

— Я сказав, це тому, що я трохи лавандової олії додав, — гучно сказав Декан. — А ще дехто з нас вважає, що це зухвала й модна зачіска, тому дякую за таку увагу. Ваша біда, Архіректоре, в тому, що ви не розумієте свого покоління!

— Якого? Старшого за мене на сім місяців? — уточнив Ридикуль.

Цього разу замислився Декан.

— Що я щойно сказав?

— Старий друже мій, ви пігулок із сушених жаб наїлися? — спитав Ридикуль.

— Звісно ні, це для психічно неврівноважених! — відповів Декан.

— Он як. Мабуть, в цьому й штука.

Завіса піднялася, точніше, посіпалася й відсунулась. Учасники «Гурту, що качає» мружилися на світло.

Ніхто не аплодував. Але ніхто нічим і не кидався, з іншого боку. Як для «Барабана», це була доволі душевна зустріч.

Ридикуль побачив високого кучерявого хлопця, який тримав у руках щось схоже на недороблену гітару чи навіть банджо, яке пережило бійку. Поряд із ним був гном із бойовою сурмою. Позаду сидів троль із молотками в руках і каменями, розкладеними перед ним. А збоку був Бібліотекар, і стояв він перед... Ридикуль трохи нахилився вперед... перед чимось схожим на скелет рояля, поставленого на пивні діжки.

Здавалося, хлопець закляк від зверненої на нього уваги.

Він сказав:

— Привіт, е-е-е, Анк-Морпорку...

І, оскільки таке довге спілкування з публікою його вочевидь знесилило, він почав грати.

Це була проста мелодійка, яка не зачепить, коли випадково її почути, ідучи вулицею. За нею була послідовність ламаних акордів, аж раптом Ридикуль зрозумів, що акорди були не за нею, бо мелодія була весь час. А це неможливо. Не існує гітар, здатних на таке.

Гном видув із сурми кілька нот. Троль підхопив ритм. Бібліотекар опустив на клавіші обидві руки, причому навмання.

Ридикуль ще ніколи не чув такого музичного безладу.

І раптом... і раптом... безлад прийшов до ладу.

Це було схоже на ті нісенітниці про біле світло, що їх полюбляють переказувати юні чарівники з Високоенергетичної чароспоруди. Вони стверджують, що коли зібрати всі кольори, то вийде білий, а це брехня собача, наскільки було відомо Ридикулю, бо усім відомо, що коли змішати усі кольори, до яких тільки руки дотяглися, то дістанеш зеленкувато-брунатне щось, і це щось аж ніяк не буде білим. Але тепер він мав розпливчасте уявлення, про що їм ішлося.

Весь цей гармидер, цей музичний сумбур раптом склався в одне, і там, всередині цієї єдності, була нова музика.

Деканів чуб розчублено тремтів. Весь натовп коливався.

Ридикуль виявив, що його нога притупує в такт. Він придушив її другою ногою.

Далі він бачив, як троль підхопив ритм і лупав каміння, аж стіни здригалися. Пальці Бібліотекаря ковзали клавіатурою вгору-вниз. А тоді він задіяв ноги. І весь час гітара гула, й волала, й виспівувала мелодію.

Чарівники підскакували на стільцях і крутили пальцями в повітрі.

Ридикуль нахилився до Скарбія й крикнув йому у вухо.

— Що? — крикнув у відповідь Скарбій.

— Кажу, вони всі показалися, окрім нас із вами!

— Що?

— Це все музика!

— Так! Вона чудова! — крикнув Скарбій, розмахуючи кістлявими руками.

— Щодо вас я вже не такий певний.

Ридикуль сів і витяг таумометр. Той божевільно вібрував, і користі з нього не було. Він ніби не міг визначитися, це магія чи ні.

Ридикуль стусонув Скарбія.

— Це не магія! Це щось інше!

— Ви цілком маєте рацію!

У Ридикуля враз виникло враження, ніби він заговорив не тією мовою.

— Я в тому сенсі, що її забагато!

— Так!

Ридикуль зітхнув.

— Вже час пити ті ваші жаб’ячі пігулки?

Із рояля пішов дим. Руки Бібліотекаря гуляли клавішами, мов Казанундер жіночим монастирем.

Ридикуль озирнувся. Він почувався самотнім.

Але музика не зачепила ще декого. Ранцерот підвівся. Його побратими теж.

Вони витягли ключки з головками. Ридикуль знав про закони Гільдії. Звісно, треба було домагатися їх виконання. Неможливо без цього керувати містом. Ця музика точно не була ліцензованою — коли й існує неліцензована музика, то звучить вона саме так. Хоча... він закасав рукави й тримав напоготові вогняну кулю. Про всяк випадок.

Один із посіпак Ранцерота кинув ключку й схопився за ногу. Інший розвернувся на місці так, ніби хтось вдарив його у вухо. Капелюх на Ранцеротовій голові зібгався, ніби хтось по ньому вгатив.

Ридикуль заплющив одне око, а другим, яке нещадно сльозилося, нібито зумів розгледіти ту зубну фею, коли вона саме опускала держак коси на Ранцеротову голову.

Архіректор був доволі кмітливою людиною, але змушувати свій потік думок змінювати русло йому іноді бувало важкувато. Йому було важко осмислити побачену в руках феї косу, адже в трави немає зубів, а тоді вогняна куля обпекла йому пальці і, сунувши їх до рота, щоби притлумити біль, він зрозумів, що у звуку навколо було ще дещо. Щось до нього додавалося.

— Ох, тільки не це, — сказав він, коли вогняна куля опустилася з його руки й підпалила Скарбієві черевик, — воно живе.

Він вхопив пивний кухоль, швидко допив залишки і, гучно грюкнувши, різко поставив його догори дном на стіл.

Над Хапонійською пустелею, приблизно над пунктирною лінією, світив місяць. Обидва боки пунктиру діставали однаково місячного світла, хоча люди з характером пана Шпеня такий стан речей засудили би.

Сержант прогулювався піщаним плацом. Він спинився, присів і витяг сигару. Тоді витяг сірник і чиркнув ним об щось, що стирчало з піску. Щось озвалося:

— ДОБРИЙ ВЕЧІР.

— Я гадаю, досить тобі вже, солдате? — спитав сержант.

— ЧОГО ДОСИТЬ, СЕРЖАНТЕ?

— Два дні поспіль на сонці, без їжі, без води... Ти, мабуть, божеволієш від спраги й ладен благати, аби тебе відкопали, еге ж?

— ТАК. ТУТ І СПРАВДІ ДУЖЕ НУДНО.

— Нудно?

— НА ЖАЛЬ, ТАК.

— Нудно? Там не може бути нудно! Це ж «яма»! Це мала б бути страшна фізична й душевна мука! Одного дня в ній досить, щоби... — сержант швиденько глянув на напис на зап’ясті, — ...наглухо здуріти! Я на тебе весь день дивився! Ти й не пискнув! Я не можу сидіти у себе... у себе, ну, де люди сидять, і там іще папери й таке інше...

— У КАБІНЕТІ.

— ...Й працювати спокійно, коли ти тут! Це нестерпно!

Красень Маслак глянув угору. Він відчував, що час виявити доброту.

— РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ. РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ, — сказав він. Сержант полегшено зітхнув.

— ЦЯ ШТУКА ДОПОМАГАЄ ЛЮДЯМ ЗАБУВАТИ, ТАК?

— Забувати? Та люди про все забувають, коли їм влаштовують... е-е...

— ЯМУ.

— Так! Саме так!

— ОН ЯК. ДОЗВОЛЬТЕ ЗАПИТАТИ ДЕЩО.

— Що?

— ВИ НЕ ПРОТИ, КОЛИ Я ЩЕ ДЕНЬ ТУТ ПОБУДУ?

Сержант розтулив рота, щоби відповісти, але з-за найближчої дюни форт атакували д’реґи.

— Музика? — спитав патрицій. — Он як. Розповідай.

Він трохи нахилився вперед, ніби виявляв уважність. Патрицій був украй уважним слухачем. Він ніби проводив розумовий дренаж. Люди розповідали що завгодно, аби тільки не западала мовчанка.

Крім того, лорд Ветінарі — правитель Анк-Морпорка — полюбляв музику.

Іноді люди цікавилися: і яка ж музика до вподоби такій людині?

Може, дуже формалізована камерна музика? Чи, можливо, масштабні опери з громами й блискавками?

Насправді патрицій найбільше любив музику, яку ніколи не виконували. На його думку, музика вмирає від страждань, коли її виконують за допомогою дублених шкір, частин мертвих котів і гатіння металевими зливками по струнах і трубках. Краще їй лишатися крапками, рисочками й закарлючками, упійманими в тенета нотних станів.

Так вона лишається чистою. А коли люди паплюжать музику виконанням, вона починає псуватися. Ліпше б усі тихенько сиділи собі й читали партитури, без жодних посередників між власним розумом і задумом композитора, крім хіба паперу й чорнила. А коли музику виконують спітнілі товстуни, чи люди з волоссям у вухах, чи коли слина з гобоя крапає... тіпає від такого. Втім, тіпає не надто сильно, бо патрицій із тих, хто ні в чому не вдається до крайнощів.

Отже...

— І що тоді сталося? — запитав він.

— А тоді він пісню співав, вашсть, — повів далі Липучка Майкл, офіційний жебрак і неофіційний інформатор. — Про великі вогняні ядра.

Патрицій підняв одну брову.

— Перепрошую?

— Ну, про щось таке. Слів було не розібрати, бо рояль вибухнув.

— Он як? Я так собі уявляю, що дійство через це перервалося?

— Не, мавпа далі грала на тому, що лишилося, — сказав Липучка Майкл. — А люди повставали, раділи, танцювали, ногами гупали, так ніби вся підлога в тарганах.

— І ти кажеш, що хлопців із Гільдії музикантів хтось побив?

— Оце дивина була. Білі, мов простирадло, вони були опісля.

«Бувають же й білі простирадла», — подумки додав він, згадавши про місця, де йому випадає спати.

Доки жебрак говорив, патрицій перечитував звіти. Це справді був дивний вечір. Божевілля в «Барабані»... добре, це не така вже й дивина, хоча те, що він дізнався, не було схоже на типове тамтешнє божевілля, та й про танці чарівників він чув уперше. Щось підказувало йому, на що вказують усі ці прикмети... Була одна штука, яка могла погіршити ситуацію.

— Скажи, а як пан Нудль відреагував на все це?

— Тобто, вашсть?

— Це ніби дуже просте питання, мені здається.

Липучка Майкл нарешті добрав слова: «Але як ви знаєте, що там Нудль був? Я ж не казав», — і спробував якось виштовхнути їх із гортані, а тоді подумав іще раз, і ще раз, і ще раз, і сказав:

— Та просто сидів і дивився, вашсть. Роззявивши рота. А тоді вибіг.

— Ясно. Божечки. Дякую, Липучко Майкле. Можеш іти.

Жебрак на мить замислився.

— Старий Тхір Рон казав, що вашсть іноді платять за відомості, — сказав він.

— Справді? Казав? Він таке справді казав? Що ж, цікаво, — Ветінарі щось записував на берегах звіту. — Дякую.

— Е-е...

— Може, тебе заарештувати?

— Е-е. Ні. Доброго вам здоров’я, вашсть, — пробурмотів Липучка Майкл і побіг геть.

Коли кроків жебрацьких чобіт вже не було чути, патрицій підійшов до вікна, зупинився, склав руки за спиною й зітхнув.

«Можливо, — думалося йому, — існували десь міста-держави, де правителям треба дбати про якісь дрібниці... набіги варварів, баланси виплат, убивства, виверження вулканів неподалік. Але не існувало людей, які би діловито відчиняли двері дійсності й метафорично казали: „Здоров, заходьте, як добре, що ви прийшли, яка гарна у вас сокира, до речі, чи не можна часом на вас трохи заробити, доки ви тут?“». Іноді лордові Ветінарі було цікаво, що сталося з паном Гонґом. Звісно, всі знали. Але тільки в загальних рисах. Достоту не знав ніхто.

Що за місто. Навесні річка спалахує. Десь раз на місяць вибухає приміщення Гільдії алхіміків.

Він пішов назад до столу й зробив ще одну нотатку. Його лякала думка, що він збирається декого вбити.

Але тоді він узяв партитуру Фонделевої прелюдії в соль-мажорі й розпочав читання.

Сюзен пішла у провулок, де лишила Хропунця. Навколо нього на бруківці лежало зо п’ятеро чоловіків — вони трималися за різні частини своїх тіл і стогнали. Сюзен вирішила не звертати уваги. Будь-хто, хто наважиться вкрасти коня Смерті, дуже швидко дізнається, що означає вираз «світ болю». Хропунець бив копитами дуже точно. Тому світ цей був тісним і дуже особистим.

— Це музика грала ним, а не навпаки, — сказала вона. — Ти ж бачив. Не певна, що він струн торкався.

— ПИСК.

Сюзен потерла руку. Ранцеротова голова виявилася доволі твердою.

— Чи можна її вбити так, щоби не вбити його?

— ПИСК.

— Навіть не намагайся, — переклав крук. — Лише на ній він тримається за життя.

— Але дід... Але він казав, що вона його все одно уб’є!

— Такий уже цей світ, великий і дивний, — зазначив крук.

— ПИСК.

— Але... слухайте, коли вона... паразит чи щось типу того, — вела далі Сюзен, доки Хропунець риссю йшов у небо, — то який їй сенс убивати хазяїна?

— ПИСК.

— Каже, це хороше питання, — сказав крук. — Підкинь мене до Квірма, гаразд?

— Але чого вона від нього хоче? Вона ним користується, але для чого?

— Двадцять сім доларів! — вигукнув Ридикуль. — Двадцять сім доларів пішло на заставу! І ще сержант той весь час шкірився! Чарівники під арештом!

Він ішов повз вишикуваних рядком присоромлених колег.

— Ну тобто, чи часто взагалі вартових викликають до «Барабана»? Ну тобто, ви що собі думали?

— Бурмибурмибурмибурми, — сказав Декан, потупившись.

— Не розчув!

— Бурмибурмибурмитанцювалибурми.

— Танцювали? — перепитав Ридикуль рівним голосом, ідучи вздовж шеренги у зворотному напрямку. — Це танці, по-вашому? Отак штовхатися? Підкидати одне одного? Крутитися так і сяк? Так навіть тролі не поводяться (нічого не маю проти тролів, завважте, чудовий народ, чудовий), а ви ж чарівники. Мусите бути іншим за приклад, і не тими своїми сальто, що ви їх там показували, Рунний наш, це вас стосується, не думайте, що я не бачив того вашого виступу, гидко дивитися було. Нещасний Скарбій аж зліг. Танці — це коли хороводи водять, це всі знають, гаївки й таке інше, може, трохи чечітки для здоров’я, може, трохи бального чогось... а не розмахувати людьми, як ото гном бойовою сокирою (завважте, я гномів дуже поважаю, сіль землі той народ, завжди так казав). Усім ясно?

— Бурмибурмибурмиусітакробилибурмибурми, — сказав Декан, не відриваючи погляду від підлоги.

— Не думав, що колись скажу таке чарівникам, старшим за вісімнадцять, але ви всі під домашнім арештом на невизначений термін! — закричав Ридикуль.

Заборона виходити за межі академії була не таким уже й страшним покаранням. Чарівники не дуже довіряли повітрю, яке не настоялося у приміщенні кілька днів, та й життя їхнє йшло переважно за маршрутом кімната — буфет. Але почувалися вони якось дивно.

— Бурмибурминевідомочогобурмибурми, — бурмотів Декан.

Уже потім, у день, коли музика вмерла, він казав, що це з ним сталося, бо він, мабуть, ніколи не був по-справжньому юним, чи принаймні не був юним у такому віці, коли розумів би, що він юний. Як і більшість чарівників, він почав учитися таким малим, що гостроверхий капелюх, виданий йому в академії, сповзав на вуха. І відтоді він був просто чарівником.

У Декана знов виникло відчуття, ніби він чогось не зробив. Він не розумів цього аж донедавна. Він не знав, що саме пропустив. Йому просто хотілося щось робити. Він навіть не знав, що саме. Але робити те все йому хотілося негайно.

Він хотів... він почувався, мов мешканець степу, який одного ранку прокинувся й відчув нестерпне бажання покататися на водних лижах. Звісно, він не сидітиме в кімнаті, доки все пронизує та музика...

— Бурмибурминесидітимутутбурмибурми.

Його охопило незнане доти почуття. Він жадав непослуху!

Наплювати на все! Навіть на закони тяжіння! І вже точно він одяг не розвішуватиме охайненько перед тим, як лягати в ліжко!

Ридикуль казав би йому: «То ви у нас бунтар, тільки гляньте на нього, і проти чого ж ви бунтуєте?» — а він би відповів... щось таке відповів, що всі отетеріли б, от що би він відповів! Він...

Та Архіректор помарширував геть.

— Бурмибурмибурми, — зухвало пробурмотів Декан, бунтар без фіналу.

Було так гамірно, що вони ледве розчули, як хтось стукає у двері. Бескид, про всяк випадок, прочинив їх геть трішечки.

— Це я, Гібіскус. Ось ваше пиво. Пийте й забирайтеся!

— Але як нам забратися? — спитав Толоз. — Варто нам вийти, як вони змушують нас грати далі!

Гібіскус знизав плечима:

— Мені все одно. Але ви мені винні долар за пиво і двадцять п’ять доларів за потрощені меблі...

Бескид грюкнув дверима.

— Я можу з ним вторгуватися, — запропонував Толоз.

— Ні, нам це не по кишені, — сказав Паді. Вони дивилися одне на одного. — Принаймні людям ми сподобалися, — додав він. — Здається, це великий успіх. Мабуть.

Запала мовчанка, Бескид відкусив горлечко пивної пляшки й вилив її вміст собі на голову[20].

— Усім нам цікаво, що ти, на твою думку, там виробляв, — сказав Толоз.

— У-ук.

— І як так сталося, — сказав Бескид, наминаючи рештки пляшки, — шо усі ми знали, шо нам грати.

— У-ук.

— А ще, — додав Толоз, — що ти там співав.

— Е-е...

— «Не наступай мені на нові сині чоботи»? — спитав Бескид.

— У-ук.

— «Яка гарненька ти, Поллі»? — спитав Толоз.

— E-e...

— «Стогелітське мереживо»? — спитав Бескид.

— У-ук?

— Це таке дуже тонке мереживо, яке в Сто Геліті плетуть, — пояснив Толоз і покосився на Паді.

— А ще ти сказав «привіт, мала», — додав він. — Чому ти це сказав?

— Е-е...

— Ну тобто, малих дітей у «Барабан» не пускають навіть.

— Не знаю. Просто підхопив ті слова звідкись, — сказав Паді. — Вони ніби як були в музику.

— А ще так рухався... дивно. Ніби тобі штани заважають, — зауважив Толоз. — Я не фахівець із людської анатомії, звісно, але я бачив, що деякі жінки в залі дивилися на тебе так, як гном дивиться на дівчину, коли знає, що в її батька шахта з кількома золотими жилами.

— Ага, — сказав Бескид, — або як коли троль собі думає: «Тільки гляньте на ті її вкраплення, і ще на ті»...

— Ти певен, що в тобі немає нічого ельфійського? — спитав Толоз. — Бо мені здалося раз чи два, що ти поводився якось... по-ельфонутому.

— Я не знаю, що коїться! — скрикнув Паді. Гітара застогнала.

Усі подивилися на неї.

— От шо ми зробимо, — сказав Бескид, — викинемо її в річку. Усі хто за, підніміть руки. А ти можеш сказати «у-ук».

Запала мовчанка. Ніхто не хапався за інструмент.

— Але штука в тому, — заговорив Толоз, — штука в тому... що ми їм сподобалися.

Усі четверо думали саме про це.

— Здається, не було в цьому нічого... поганого, — сказав Паді.

— Треба визнати... Не бувало в мене такої публіки ніколи в житті, — сказав Бескид.

— У-ук.

— Якщо ми такі класні, — спитав Толоз, — то де наші гроші?

— Бо ти про них домовляєшся, — сказав Бескид. — Якщо нам доведеться за меблі платити, то я скоро їстиму крізь соломинку.

— Хочеш сказати, я нездара? — спитав Толоз, розлючено хапаючи його за ноги.

— У сурму ти дмеш добре. Але з грошовою магією в тебе не дуже.

— Ха, от подивився б я...

Тут у двері постукали.

Бескид зітхнув:

— Це, мабуть, знов Гібіскус. Дайте мені те дзеркало. Спробую його з-за дверей вдарити.

Паді відчинив. Там був Гібіскус, але перед ним стояв невисокий чоловічок у довгому плащі. Він широко й доброзичливо усміхався.

— О, — сказав той веселун, — це ж ви Паді, так?

— Ну, так.

І раптом чоловічок опинився в кімнаті, хоча ніхто не помітив, щоби він рухався, і гримнув дверима перед носом власника закладу.

— Нудлем мене звати, — сказав він, далі усміхаючись, — В.Д.В. Нудль. Маю підозру, ви про мене чували?

— У-ук!

— А я не до тебе звертався! Я до решти хлопців.

— Ні, — сказав Паді. — Навряд.

Усмішка зробилася навіть ширшою.

— Чув, у вас, хлопці, проблемка, — сказав Нудль. — За меблі платити і таке інше.

— Нам навіть не заплатять, — сказав Бескид і розлючено зиркнув на Толоза.

— Що ж, — сказав Нудль, — тут така справа, що я міг би вам помогти. Я підприємець. Веду справи. Бачу, що ви, хлопці, музиканти. Музику граєте. Ви ж не хочете ламати голову, де взяти грошей, правда? Це ж заважає творчості, правда? Пропоную це доручити мені.

— Ха, — сказав Толоз, який досі не відійшов від образ на фінансовому ґрунті. — А що ви можете зробити?

— Ну, — сказав Нудль, — почнімо з того, що я можу вам вибити платню за сьогодні.

— А з меблями що? — спитав Паді.

— Та тут щовечора усе ламають, — сказав Нудль відверто. — Гібіскус вас просто за носа водить. Я з ним перетру. Чесно скажу, вам, хлопці, слід уважніше з такими, як він.

Нудль нахилився вперед. Якби він вишкірився ще трохи, верхня частина його голови просто відвалилася б.

— Це місто, хлопці, — це джунглі.

— Якщо він для нас гроші виб’є, я йому довірятиму, — сказав Толоз.

— Отак просто? — спитав Бескид.

— Я довіряю тим, хто дає мені гроші.

Паді зиркнув на стіл. Невідомо чому, але він був певен, що коли щось піде не так, гітара якось на це вкаже — може, видасть неприємний акорд. Але вона тихенько щось собі мурчала.

— Ох, ну гаразд. Якщо це мені жуби жбереже, хай так і буде, — сказав Бескид.

— Добре, — сказав Паді.

— Чудово, чудово! Ми з вами зіграємось! Ви ж, хлопці, грати вмієте, еге ж?

Він витягнув аркуш паперу й олівець. В очах його переможно ревли леви.

Десь високо у Вівцескелях Сюзен скакала на Хропунці понад повстю хмар.

— Як він взагалі може таке казати? Гратися з людськими життями, а тоді розповідати про обов’язок?

У штабі Гільдії музикантів світилися всі вікна.

Пляшка джину дрібно дзенькотіла об край склянки. Тоді простукотіла по столу, коли Ранцерот ставив її.

— Невже ніхто не знає, яка холера їх сюди занесла? — спитав пан Шпень, коли Ранцерот таки примудрився взяти склянку з другої спроби. — Хтось має знати, хто вони такі!

— Про малого не знаю, — сказав Ранцерот. — Ніхто його раніше не бачив. А... А... А троль... Ви ж знаєте тролів... Це хто завгодно з них міг бути.

— Один із них точно Бібліотекар з Академії, — озвався Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин, бібліотекар гільдії.

— Він нас поки що не цікавить, — сказав Шпень.

Інші кивнули. Ніхто з них насправді не рвався бити Бібліотекаря, коли були й слабші жертви.

— А що з гномом?

— А.

— Хтось казав, що це ніби Толоз Толозсон. Живе десь на Федри...

Шпень заревів:

— Зараз же відрядіть туди когось із наших. Хочу, щоби їм нарешті пояснили, як у цьому місті належить поводитися музикантам. Тхе. Тхе. Тхе.

Музиканти тікали нічними вулицями від гамору «Латаного барабана».

— Нічогенько вийшло, — сказав Толоз. — В сенсі, нам не тільки заплатили, він нам ще й зі своїх грошей двадцять доларів виділив!

— По-моєму, він казав, шо ту двадцятку позичає нам під проценти, — сказав Бескид.

— А є різниця? А ще він сказав, що знайде нам, де б іще виступити. Ви читали контракт?

— А ти?

— Дуже в нього почерк дрібний, — сказав Толоз. А тоді радісно пригадав: — Але ж там було багато чого написано. Мусить бути хороший контракт, якщо такий великий.

— Бібліотекар втік, — нагадав Паді. — Багато ук-укав, а тоді втік.

— Ха! Що я можу сказати, потім лікті кусатиме, — сказав Толоз. — Потім колись говоритиме: «Я від них пішов до того, як вони зажили слави».

— Він казатиме «ук».

— Менше з тим, рояль треба буде полагодити.

— Ага, — сказав Бескид, — я бачив одного, шо вміє з сірників усяке збирати, то хіба він би допоміг.

Кілька доларів перетворилися на вечерю в «Каррієвих садах», яка складалася з двох порцій корми з ягняти й одного віндалу з уранової смолки, а також пляшки вина, яке виявилося таким хімічним, що його навіть троль пити не став.

— А тепер, — сказав Толоз, коли вони всілися чекати на їжу, — нам треба знайти інше житло.

— А шо не так із твоєю квартирою? — спитав Бескид.

— Протяги гуляють. І замість дверей діра у формі рояля.

— Так, але це ж ти її прорубав.

— То й що?

— А власник не протестуватиме?

— Звісно, він буде проти. Власники для того й живуть на світі. Менше з тим, хлопці, дорога нам тільки вгору. Нутром відчуваю.

— Я думав, ти тільки платні хочеш, — завважив Паді.

— Так, так. Але я щасливіший, коли платять більше.

Гітара загула. Паді узяв її й торкнувся струни.

Толоз від несподіванки впустив ножа.

— Це ж звук, як у піаніно!

— Здається, вона вміє звучати як завгодно. А тепер вона дізналася про клавішні.

— Чари, — сказав Бескид.

— Звісно, це чари, — сказав Толоз. — Я ж весь час це повторював. Дивна старовинна штукенція, знайдена у запилюженій старій крамниці однієї грозової ночі...

— Того вечора грози не було, — нагадав Бескид.

— А мала б бути. Ну гаразд, гаразд, але ж трохи дощило... Мав же той вечір бути особливим. Певен, що коли ми туди прийдемо, крамниці там уже не буде. Це все пояснить. Усі знають, що речі, придбані у крамницях, що їх наступного дня годі знайти, ховають у собі до біса таємниць і виявляються доленосними. Може, нам Доля всміхнулася.

— Грається з нами, — сказав Бескид. — Сподіваюся, їй весело.

— І пан Нудль сказав, що знайде нам для завтрашнього виступу дуже особливе місце.

— Добре, — сказав Паді, — бо нам конче треба виступати.

— Точно, — сказав Бескид. — Зіграємо там, це ж наша робота.

— Люди повинні нас почути.

— Точно. — Бескид трохи розгубився. — Так. Звісно. Саме цього нам і треба. І щоби платили — теж.

— Пан Нудль нам допоможе, — сказав Толоз, який надто занурився у фінансові перспективи, щоби помітити зміни в тоні Паді. — Він, мабуть, дуже успішний підприємець. У нього на площі Сатор контора. Таке собі тільки успішні підприємці можуть дозволити.

Починався світанок нового дня.

Він ще тривав, коли Ридикуль добіг мокрою від роси травою саду до Високоенергетичної чароспоруди і чимдуж постукав у двері.

Зазвичай він туди навіть не потикався. Не сказати, що він геть не розумів, чим саме там зайняті молоді чарівники, — просто він підозрював, що вони самі цього не розуміють. Здавалося, ніби вони вбачали велику насолоду у втраті певності в будь-чому, а за обідом переважно обмінювалися вигуками на кшталт: «Клас! Ми щойно спростували теорію Кабачколиста про тау-незрозумілість! Краса!» — причому так, ніби це велике досягнення, а не якісь непристойності.

А ще вони повсякчас говорили про розщеплення таума — найменшої неподільної частинки магії. Архіректор не бачив у цьому жодного сенсу. От поділять вони — і що тоді? Яка з цього користь? Усесвіт був досить безладним і без того, щоби зчиняти в ньому більший розгардіяш.

Двері відчинилися.

— О, це ви, Архіректоре.

Ридикуль відчинив двері ширше.

— Доброго ранку, Впертонзе. Приємно, що ви не спите о такій ранній порі.

Зрозум Впертонз, наймолодший чарівник у штаті Академії, кліпнув на небо.

— А це вже ранок?

Ридикуль проштовхнувся повз нього всередину споруди. Для прибічника традиційних магічних методів це була маловідома територія. Жодних вам черепів чи опливлих свічок. Приміщення, в якому опинився Ридикуль, нагадувало алхімічну лабораторію, яка вибухнула, як і належить, а тоді приземлилася у ковальській майстерні.

Мантія Впертонза Ридикулю теж не подобалася. Так, довжина прийнятна, але перевипрано-зеленкуватий її колір і незліченні кишеньки й клапани, а також капюшон із вилинялим кролячим хутром на вигляд були не дуже. Жодних блискіток, самоцвітів чи езотеричних символів — тільки розпливчаста чорнильна пляма на кишені, в якій Впертонз носив перо.

— А ви давно не виходили? — спитав Ридикуль.

— Ні, Архіректоре, а... А треба було? Я працював над збільшувальним пристроєм. Пам’ятаєте, я показував...[21]

— Так, так, — сказав Ридикуль, озираючись. — А ще хтось тут працює?

— Ну... Я, Страшний Тез, а ще Скац і Несамовитий Дронго — оце й усі, ніби...

Ридикуль кліпнув очима.

— Що вони за істоти? — спитав він.

А тоді десь із глибин його пам’яті виплила страшна згадка: тільки дуже особливі істоти обирали собі такі імена. — Це студенти?

— Ну, так, — трохи задкуючи, відповів Зрозум. — Це ж цілком дозволено, так? Ну, тобто, це ж у нас академія...

Ридикуль почухав вухо. Хлопець мав рацію. Мабуть, не можна було без цієї зарази обійтися, не було інших варіантів. Сам він уникав тих малих гадів за будь-якої нагоди, і так само чинила решта викладацького складу — хто тікав, а хто й ховався за дверима, щойно одне з них траплялося на шляху. Викладач новітніх рун взагалі ховався у шафі, щоби тільки не виходити на заняття.

— Мабуть, покличте їх. Здається, з викладачами каші не звариш.

— Нащо, Архіректоре? — чемно уточнив Зрозум.

— Що «нащо»?

— Перепрошую?

Вони дивилися одне на одного в цілковитому нерозумінні, так ніби їхали назустріч одне одному вузенькою вулицею, і кожен сподівався, що інший відверне першим.

— Викладачі, — здався Ридикуль. — Декан і ті, інші. Геть показилися. Усю ніч не спали, на гітарах грають. Декан собі плаща шкіряного справив.

— Що тут скажеш, шкіра дуже практичний, функціональний матеріал...

— Але не для такого фасону, — похмуро завважив Ридикуль.

...Декан трохи відійшов. Кравецький манекен він позичив у пані Герпесюк, їхньої економки.

Вніс у фасон кілька змін, що не давали йому спокійно спати. По-перше, чарівники усім своїм єством зневажають одяг, який не закриває ніг принаймні до кісточок, тож шкіри на втілення його задуму пішло багатенько. Але й місця для заклепок побільшало.

Він почав із напису: ДЕКАНДЕНТ.

Але місця все одно лишалося багацько. Тоді він додав: НАРОДЖЕНИЙ — і лишив трохи місця, бо не знав достоту, для чого він був народжений. «НАРОДЖЕНИЙ ДЛЯ СИТНИХ ОБІДІВ» виглядало якось непосутньо.

Трохи поміркувавши, він зупинився на «ЖИТИ ШВИОКД ВМЕРТИ МОЛОМИД». Напис вийшов не дуже, це він бачив: просто він перевертав плащ, коли робив отвори для заклепок, і трохи заплутався, в який бік писати.

Звісно, не важило, в який бік писати, — головне писати. Саме в цьому й полягає суть музики, що качає...

— А Рунний зачинився в кімнаті й грає на барабанах, і всі решта понакупляли гітар, і Скарбій щось таке втнув із подолом своєї мантії, що й не розповіси, — розказував далі Ридикуль. — А ще Бібліотекар ходить по всій академії й відколупує від речей частини, і мене ніхто не слухає.

Він тупо дивився на студентів. Це було моторошне видовище — і не тільки через те, що студенти зазвичай мають неприємний вигляд. Він дивився на людей, які, незважаючи на ту кляту музику, що змушувала всіх притупувати, сиділи в приміщенні всю ніч — і працювали.

— А що ви тут усі робите? — спитав він. — От ви, вас як звати?

Студент, у якого тицьнув пальцем Ридикуль, нервово зіщулився.

— Я е-е-е. Я Несамовитий Дронго, — відповів той, заламуючи брили капелюха.

— Несамовитий. Дронго, — повторив Ридикуль. — То оце так вас звати? Оце вам таке на мантії вишили?

— Е-е, ні, Архіректоре.

— А що тоді?

— Адріан Редькосій, Архіректоре.

— А нащо назвалися Несамовитим Дронго, пане Редькосію?

— Ну...Е...

— Він якось цілий кухоль лимонного пива випив, — пояснив Впертонз, якому вистачило совісті знітитись.

Ридикуль поглянув на нього з виразним нерозумінням. Ну, гаразд. Мабуть, із цих буде користь.

— Добре, хлопці, що ви на оце скажете? — запитав він і витягнув із кишені мантії пивний кухоль, накритий підставкою, примотаною шматком струни.

— Що це у вас, Архіректоре? — спитав Зрозум Впертонз.

— Частинка музики, юначе.

— Музики? Але ж її не можна упіймати отак.

— От би мені бути таким розумакою, як ви, і знати все на цьому клятому світі, — сказав Ридикуль. — Ота велика колба... Ти, Несамовитий Адріане, зніми з неї кришку й будь готовий хутко накрити, коли я скажу. Готовий, Адріане?.. Почали!

Почувся короткий злий акорд, коли Ридикуль зняв із кухля підставку й швидко вихилив його над колбою. Несамовитий Дронго Адріан накрив колбу кришкою, хоча від жаху перед Архіректором він хіба не млів.

І вони почули його... нескінченний упевнений ритм, що відлунював від скляних стінок колби.

Студенти боязко наблизилися.

Щось там було. Ніби ворушилося повітря...

— Я це вчора у «Барабані» упіймав.

— Це неможливо, — сказав Зрозум, — не можна упіймати музику.

— Це вам не туман хапонійський, юначе.

— І воно було в тому кухлі від учора? — спитав Зрозум.

— Так.

— Але це неможливо!

Зрозум геть знітився.

Є на світі люди, народжені з інстинктивною певністю, що на всі питання є відповіді.

Ридикуль поклав йому руку на плече.

— Ви ж не сподівалися, що бути чарівником просто?

Зрозум подивився на колбу якийсь час, а тоді його губи стислися у тонку рішучу лінію.

— Так! Ми зрозуміємо, що це таке! Мусить якось бути пов’язане з частотами! Точно! Страшний Тезе, неси кришталеву кулю! Скаце, неси котушку сталевого дроту! Штука точно у частоті!

«Гурт, що качає» ночував у готелі для самотніх чоловіків у бічному провулку за Осяйною вулицею — і про це дуже хотіло би знати четверо представників Гільдії музикантів, які саме сиділи на сходах і витріщалися на роялеподібну дірку в стіні Толозового помешкання на вулиці Федри.

Сюзен рішуче йшла кімнатами Смерті. Все її єство було просякнуте гнівом і зовсім трохи — страхом, від якого гнів тільки посилювався.

Як взагалі можна так дивитися на світ? Як взагалі можна бути просто уособленням сліпої сили? Що ж, настав час дещо змінити...

Її батько намагався щось змінити, і вона знала про це. Але він так вчинив, бо був трохи схильний до мелодраматизму, якщо чесно.

Герцогом його зробила Келі, королева Сто Лат. Сюзен знала, що означає герцогський титул. Бути воєначальником. Але її батько ніколи не воював. Здається, він весь час тільки те й робив, що їздив з одного міста до іншого по всій рівнині Сто й говорив із людьми — переконував їх говорити з іншими. Наскільки Сюзен знала, він ніколи нікого не вбивав, хоча, мабуть, кількох політиканів заговорив до смерті. На війні від нього користі не було би. Звісно, слід визнати, що тих міжусобиць, що їх було так багато раніше, уже й не бувало, але це було якось... беззвитяжно.

Вона йшла залою з життємірами. Навіть ті, що стояли на верхніх полицях, тихо подзенькували, коли вона проходила повз.

Вона рятуватиме життя. Хороших можна пожаліти, а погані хай вмирають молодими. Баланс буде зведено. Вона йому покаже, як треба. А відповідальність... Люди завжди щось змінюють. У цьому й полягає суть людяності.

Сюзен відчинила ще одні двері й опинилася в бібліотеці. Це приміщення було навіть більшим за те, де зберігалися життєміри.

Стелажі зникали високо вгорі десь під темною стелею.

Звісно, це було би дуже по-дитячому — вважати, що вона просто ходитиме й махатиме косою, мов чарівною паличкою, і змінить світ на краще отак одразу. На це піде якийсь час. Тому вона почне з малого й не спинятиметься.

Сюзен простягнула руку.

— Обійдемося без голосу, — сказала вона. — Це зайвий драматизм, навіть трохи дурний. Мені потрібна книга Імпа І Целіна, красно дякую.

Бібліотека навколо неї жила своїм життям. Мільйони книжок тихо писалися самі собою — шурхотіли, мов таргани.

Вона пригадала, як сиділа на колінах — точніше, на подушці, вкладеній на коліна, бо на колінах тих годі було всидіти. Спостерігала за фалангами вказівного пальця, що водив за самописним рядком. Вчилася читати своє життя...

— Я чекаю, — сказала Сюзен наполегливо і стисла кулаки.

— ІМПІЦЕЛІН, — промовила вона.

Книжка з’явилася перед нею. Вона заледве встигла упіймати її в повітрі.

— Дякую.

Сюзен гортала сторінки його життя, доки не дійшла до останньої, й не повірила очам. Вона відгортала трохи назад — туди, де було точно записано, як він загинув у «Барабані». Там усе було чітко записано — і все було неправдою. Він не помер. Книга брехала. Або — і Сюзен розуміла, що так дивитися на речі правильніше, — у книзі була правда, а брехала дійсність.

А ще була одна важлива подробиця: з миті Імпової смерті книжка писала музику. Сторінка за сторінкою списані охайненькими нотними станами. Сюзен спостерігала, як сам собою, завиток за завитком, намалювався скрипковий ключ. Що їй від нього треба? Нащо вона його врятувала?

Але це вона, Сюзен, мала врятувати його. Це було надважливо. Вона відчувала, як у її свідомості ця певність наростає сніговою кулею. Саме так мало статися. Вона ніколи не бачила його зблизька, жодним словом із ним не перемовилася, він був просто якоюсь людиною, та саме цю людину вона мусила врятувати.

Дід казав їй, що такого робити не можна. Але що він там знає? Він і не жив ніколи.

Блерт Віддави був гітарним майстром. Це була тиха і вдячна робота. Разом із учнем, Ґіббссоном[22], вони могли виготовити пристойний інструмент за п’ять днів, якщо деревина була придатна до використання й добре відлежалася. Він був совісним майстром, який багато років вклав у ремесло й створював інструменти одного виду, хоча сам видатного хисту до гри не мав.

За його досвідом, гітаристи поділялися на три типи. Були ті, кого він вважав справжніми музикантами, — вони грали в опері чи у малих приватних оркестрах. Ще були музиканти-народники, які погано грали, але це ще було так-сяк, бо й співали вони теж переважно не дуже. А ще були — як би їх назвати — трубадури й інші смаглявчики, які вважають, що гітара — це щось типу троянди в зубах, чи коробки цукерок, чи запасної пари шкарпеток — коротше кажучи, чергова зброя у війні статей. Ці останні навіть грати не вміли, знали хіба пару акордів, але саме вони були постійними покупцями — коли вистрибуєш із ліжка крізь вікно, тікаючи від розлюченого чоловіка своєї пасії, то якось не до забутого інструменту.

Блертові здавалося, що він уже бачив усе.

Тут треба завважити, що того ранку він продав кілька гітар чарівникам. Це було незвично. Кілька з них навіть придбали Блертів самовчитель.

Задзенькотів дзвоник.

— Слухаю вас, — Блерт зміряв покупця поглядом і зробив над собою неабияке розумове зусилля, — шановний?

Справа була навіть не в шкірянці. І навіть не в браслетах із заклепками. І не у дворучному мечі. І не у шоломі зі шпичаками. Справа була в тому, що на покупцеві було все це одночасно. «Він точно не підпадає під першу чи другу категорію», — подумав Блерт.

Незнайомець стояв і невпевнено озирався, стискаючи кулаки. Вочевидь, ситуація мирного діалогу була для нього незвичною.

— Гітари продаєте?

Блерт озирнувся на розвішані на стінах і стелі товари.

— Ну, так.

— Мені треба.

Третя категорія теж не годилася, бо цей був точно не з тих, хто перейматиметься через якісь там троянди, цукерки чи бодай «добридень».

— Е-е... — Блерт взяв якісь навмання й показав покупцеві. — Таку?

— Треба таку шоби бем-Бем-бембе-РЕМ-бем-ммм-оооойєееее, поняв?

Блерт подивився на гітару.

— Не певен, що ця так звучить, — сказав він.

Дві величезні руки з чорними нігтями вирвали в нього гітару.

— Ви її тримаєте непра...

— Є дзеркало?

— Е-ем, ні...

Одна волохата рука здійнялася в повітря й чимдуж ударила по струнах.

Наступні кілька секунд Блерт залюбки забув би назавжди, але не міг. Не можна так поводитися із беззахисним музичним інструментом. Це ніби як коли ви ростите маленького поні, годуєте, чешете, заплітаєте стрічки у гриву й хвіст, випускаєте погуляти на соковите пасовисько з кроликами й маргаритками, а тоді перший-ліпший вершник всаджує йому в боки шпори й гатить його батогом.

Цей лиходій грав так, ніби шукав щось. Він не знайшов шуканого, але коли відлуння останніх акордів уклякло, його обличчя скривилося у зосереджену гримасу, яка свідчила, що її власник налаштований шукати далі.

— Добро. Скільки? — сказав він.

Ця гітара була на розпродажі по п’ятнадцять доларів. Але Блертова музична душа жадала помсти. Він огризнувся.

— Двадцять п’ять доларів, — ось як він огризнувся.

— Добро. Вистачить?

Перед ним був дрібний рубін, витягнутий із якоїсь зі шкіряних кишень.

— У мене решти не буде!

Блертова музична душа протестувала, але його діловий розум швиденько скрутив їй руки й відтіснив подалі.

— Але, але, але я можу докинути самовчитель, ремінь, кілька медіаторів, так? Там такі картинки, куди пальці ставити, і таке інше. Так?

— Добро.

Варвар пішов. Блерт витріщився на рубін у своїй долоні.

Задзеленчав дзвоник. Він підвів погляд.

Цей уже був не такий страшний. Менше заклепок, а шпичаків на шоломі тільки двійко.

Блерт швидко заховав рубін.

— Тільки не кажіть, що ви по гітару.

— Ага. Мені таку шоби вуііііуїіііівіііооо-нннннннґ.

Блерт нервово озирнувся.

— Приміром, оця, — сказав він, узявши перший-ліпший інструмент. — Не знаю про віііііуіііііі, але ось вам самовчитель, і ремінь, і медіатори, з вас тридцять доларів, а ще я вам от що, я вам безкоштовно докину ще повітря між струнами, гаразд?

— Ага. Цей, а дзеркало є?

Дзвоник дзеленчав.

І дзеленчав.

Минула година. Блерт сперся на одвірок на порозі майстерні. Він божевільно шкірився й підтримував ремінь штанів, щоби ті не сповзли під вагою напханих по кишенях грошей.

— Ґіббссоне?

— Так, шефе?

— Пригадуєш, ти кілька гітар зробив, коли вчився?

— Це оті, що, ви казали, звучать так, ніби як коти, які намагаються в туалет із зашитим задом сходити?

— А ти їх викинув?

— Ні, шефе. Я подумав, що треба їх зберегти, щоби коли я за років п’ять почну робити пристойні інструменти, то можна було б із себе посміятися.

Блерт витер чоло. Із носовичка випало кілька дрібних золотих.

— А де ти їх подів? Я просто з цікавості питаю.

— Та в сарай відніс. Разом із тими розмоклими колодами, з яких, ви казали, користі, як від глухого в хорі.

— А принеси їх сюди, будь такий ласкавий. І колоди ті теж.

— Але ж ви казали...

— І пилку неси. А потім збігай по фарбу, чорну, візьми пару відер. І блискіток.

— Блискіток? Ви певні?

— Їх ти в пані Космополитої знайдеш, в ательє. А ще спитай у неї, чи нема бува тих блискучих камінців, як вони там, анки чи щось таке. І щось таке шикарне на ремені. А, і ще... Спитай, чи не позичить вона найбільше дзеркало...

Блерт знов підтягнув штани.

— А потім збігай у док і найми нам троля, щоби стояв тут у нас у кутку, і коли ще раз хтось із покупців заграє... — він на хвильку затнувся, намагаючись пригадати, — ...«Хідник до вирію» чи як вона там, то хай він їм голови повідкручує.

— А не варто спершу попередити?

— Це й буде попередження.

Минула година.

Ридикуль знудився й відрядив Страшного Теза на кухню за перекусом. Зрозум та інші двоє крутилися навколо колби, лаштували щось із кришталевих куль і дротів. І от...

На лабораторному столі була конструкція з двох цвяхівів і натягнутим між ними дротом. Дріт здавався розмазаним, коли вібрував і гудів, підхопивши ритм.

Над ним у повітрі звивалися зеленкуваті прозорі криві.

— Що це таке? — спитав Ридикуль.

— Такий звук на вигляд, — відповів Зрозум.

— Звук на вигляд, — повторив за ним Ридикуль. — Я от що скажу. Ніколи не бачив звуку, який би мав такий вигляд. І це для такого ви магію застосовуєте? Щоби на звук дивитися? У нас там на кухню сири нові завезли, ходімо послухаємо, чим вони тхнуть!

Зрозум зітхнув:

— Такий вигляд звук мав би, коли б ваші вуха були очима.

— Справді? Дивовижа!

— На вигляд він дуже складний, — вів своє Зрозум. — Коли здалеку дивитися, то ніби простий, а коли зблизька, то дуже складний. Майже...

— Живий, — упевнено закінчив за нього Ридикуль.

— Е-е...

Це подав голос той студент, який звався Скацом. Він був худий, мов граблі, й мав зачіску, найдивнішу з усіх, що їх Ридикулю випадало бачити, — рівно підстрижене волосся до плечей, причому з усіх боків без винятку. Тільки кінчик носа, що стирчав поміж пасем, вказував, куди Скац дивиться.

Якби в нього вискочила ґуля на потилиці, людям здавалося б, що він ходить спиною вперед.

— Так, пане Скаце?

— Ну... Я про таке колись читав, — сказав Скац.

— Дуже цікаво. І як вам це вдавалося?

— Ви ж знаєте про слухачів із Вівцескельних гір? Вони кажуть, що всесвіт пронизує фоновий шум. Типу як відлуння якогось звуку.

— Схоже на правду. Коли всесвіт з’являється, навряд це можливо без великого вибуху, — сказав Ридикуль.

— Він просто мусить бути дуже гучним, — сказав Зрозум. — І бути всюди одночасно. Я читав ту книгу. Старий Риктор Рахівник її написав. Ченці-слухачі досі той звук вислуховують — так він писав. Той звук не згасає.

— Здається, це мусить бути дуже гучний звук, — погодився Ридикуль. — Мусить бути гучним, щоби його чули на будь-якій відстані. Коли вітер не туди дме, то навіть дзвонів на шпилі над конторою Гільдії найманців не чути.

— Йому необов’язково бути дуже гучним, щоби його було чути всюди, — сказав Зрозум. — Це тому, що в ту мить «всюди» було зосереджене в одному місці.

Ридикуль подивився на нього так, як дивляться на ілюзіоністів, коли ті виймають з їхнього вуха куряче яйце.

— Всюди було в одному місці?

— Так.

— А де було все інше?

— Теж в одному місці.

— Одному?

— Так.

— Зібгане в маленький жмуточок?

Ридикуль почав виявляти певні прикмети. Якби він був вулканом, то жителі навколишніх містечок уже б побігли шукати цнотливицю для жертвопринесення.

— Ха-ха, ні, насправді це був радше дуже великий жмуток, — сказав Зрозум, який ніколи не помічав небезпеки вчасно. — Справа в тому, що простору не існувало, доки не утворився всесвіт, тому все, що було, було всюди.

— Те саме всюди, про яке ми щойно говорили?

— Так.

— Гаразд. Розповідайте далі.

— На думку Риктора, спершу був звук. Один дуже складний акорд. Найгучніший і найскладніший звук з усіх, що коли-небудь лунали. Такий складний, що його годі було зіграти всередині всесвіту — як от неможливо відкрити скриню ключем, схованим у скрині. Один великий акорд, який... так би мовити... озвучив усе суще. Завів пісню, так би мовити.

— Щось, як «та-да-а-а-а»? — спитав Ридикуль.

— Мабуть, так.

— Я вважав, що всесвіт з’явився, бо один бог втяв іншому причандалля і з нього всесвіт і зліпив, — повідомив Ридикуль. — Завжди мені здавалося, що це найпростіше пояснення. Ну тобто таке запросто можна собі уявити.

— Ну...

— А тепер ви мені кажете, що хтось свиснув — і от уже є світ?

— Про когось я не казав, — завважив Зрозум.

— Шуми нізвідки не беруться, це я напевне знаю, — сказав Ридикуль.

Він трохи розм’як і, упевнений у перемозі здорового глузду, поплескав Зрозума по спині.

— Треба доопрацювати, юначе, — сказав він. — Старий Риктор був трохи... розладжений, так би мовити. Думав, усе можна обчислити.

— Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть...

— Бульйон і сухарики, — сказав Ридикуль.

— Не всяка метафора витримує критику.

У двері постукали. Це був Страшний Тез із тацею. За ним зайшла економка пані Герпесюк.

У Ридикуля відвисла щелепа. Пані Герпесюк зробила кніксен.

— Доброго ранку, ваша превелебносте, — сказала вона.

Волосся, зібране у хвостик на маківці, похитувалося.

Накрохмалені нижні спідниці шурхотіли.

Ридикуль підібрав щелепу, але тільки щоби промовити:

— Що це ви зробили з...

— Даруйте, пані Герпесюк, — швидко встряв Зрозум, — та ви не розносили сьогодні сніданок нашим викладачам?

— Розносила, пане Впертонзе, — відповіла пані Герпесюк. Її видатні загадкові перса коливалися під светром. — Ніхто з добродіїв не спускався попоїсти, тож я їм принесла усе, бідоськам.

Ридикуль поволі перевів погляд униз. Доти він ніколи не замислювався, чи є в пані Герпесюк ноги. Звісно, теоретично жінкам треба було чимось ходити, та... Але...

З-під нашарувань спідниць, що стирчали навсібіч, мов шапочка гриба, визирало двійко пухких колінець. Нижче були білі гольфи.

— Ваша зачіска... — почав він хрипло.

— А щось не так? — перепитала пані Герпесюк.

— Все добре, все добре, — запевнив її Зрозум. — Не переймайтеся.

Двері за пані Герпесюк зачинилися.

— Вона пальцями клацала точно так, як ви казали, — помітив Зрозум.

— Не тільки ними, — завважив Ридикуль, досі трохи здригаючись.

— А ви бачили її туфлі?

— Здається, мої очі самозаплющилися на це.

— Якщо воно справді живе, то дуже заразне, — сказав Зрозум.

Ця сцена розігралася у каретній Довбневого батька, але вона була лише відлунням того, що коїлося по всьому місту.

Довбня насправді не звали Довбнем. Він був сином заможного торговця сіном і фуражем, але зневажав свого батька через надмірну практичність і нечуйність, а також за те, що той видавав йому смішні три долари кишенькових на тиждень.

Батько Довбня лишив коней у каретній. І от вони намагалися забитися в кут, спробувавши перед тим пробити стіну й утекти.

— Здається, я майже спіймав хвилю цього разу, — сказав Довбень, коли з піддашшя посипалося сіно й шашелі пішли шукати собі іншої домівки.

— Але це не... тобто, шариш, це не той звук, шо ми в «Барабані» чули, — критично зазначив Джимбо. — Трохи схоже, але не те, тобто, не вставляє.

Джимбо був найліпшим приятелем Довбня й мріяв стати одним із тих.

— Та непогано для початку, — сказав Довбень. — Отже, ти й Кивун на гітарах. А ти, Паскудо, будеш... на барабанах, може.

— Та я не вмію, — сказав Паскуда.

Його справді так звали.

— Та ніхто не знає, як грати на барабанах, — терпляче сказав Довбень. — Нема там чого вміти. Гатиш по них — і все.

— Ага, а шо як я промажу?

— То сядь ближче. Ну шо, — повів далі Довбень, всідаючись, — тепер от шо... Дуже важливо, реально важливо... як ми назвемося.

Бескид озирався довкола.

— Ну, шо, ми всі будинки обійшли, і хай мене шляк трафить, коли я десь бачив прізвище Нудль, — проревів він.

Паді кивнув. З одного боку площі Сатор були мури Академії, але з інших боків були й інші будинки. Такі, де біля парадних дверей набито по кількадесят бронзових табличок. Виникало відчуття, що навіть ноги на порозі витерти стане в кругленьку суму.

— Здоров, хлопці.

Вони озирнулися. Нудль махав їм з-понад таці із чимось, що нагадувало хлібці й сосиски. Поряд із ним було кілька торб.

— Перепрошуєм, що спізнилися, — сказав Толоз, — та ми вашої контори тут ніде не знайшли.

Нудль широко розкинув руки:

— Ось моя контора, — так само широко висловився він. — Площа Сатор! Тисячі квадратних метрів! Чудове транспортне сполучення! Жвава торгівля! Приміряйте, — додав він, беручи до руки одну з торб і дістаючи щось із неї. — Розміри на око підбирав.

Вони були чорні, з дешевої бавовни. Одна була розміру XXXXL.

— Сорочки з написами? — перепитав Паді.

— «Гурт, що качає», — прочитав Бескид вголос. — Тю, та це ж ми, нє?

— Нащо вони нам? — спитав Толоз. — Ми ж знаємо, хто ми такі.

— Для реклами, — пояснив Нудль. — Довіртесь мені, — він сунув до рота щось коричневе й довгасте і підпалив. — Вдягніть їх сьогодні на виступ. Чи ж не домовився я про все!

— А домовились? — недовірливо спитав Паді.

— Кажу ж!

— Ви ніби нас спитали, — сказав Толоз, — але звідки нам знати?

— І шо там із лівреями? — поцікавився Бескид.

Нудль збуджено заговорив:

— Зала величезна, і слухачі будуть перший сорт! І заплатять вам... — він дивився на їхні довірливі, сповнені надії обличчя, — на десять доларів більше за гільдійний тариф, що скажете?

Толоз розплився в посмішці:

— Що, кожному?

Нудль ще раз підбадьорливо глянув на них:

— Ой, ні. На всіх. Десять поділите між собою. Ставтеся до цього серйозно. Вам треба про себе заявити.

— Знов ці казочки. Та нам гільдія знов на хвіст упаде, — сказав Бескид.

— Там не впаде, — запевнив Нудль. — Гарантую.

— І де ж це? — поцікавився Толоз.

— Готові почути?

Усі троє кліпнули очима. Нудль засяяв навіть дужче й видув хмару смолистого диму:

— У «Каверні»!

А ритм не вщухав...

Звісно, мутації були неуникні... Гороріз і Тартак писали пісні й платили членські внески у Гільдію музикантів. Пісні вони писали для гномів на будь-яку нагоду.

Дехто каже, що це легко, треба лише пам’ятати, як пишеться слово «золото», але це трохи цинічний погляд на справу. Звісно, у багатьох томських піснях[23] є рядки зі словами «золото, золото, золото», але насправді це питання контексту. У гномів дуже багато слів на позначення золота, та послуговуються вони ними переважно у надзвичайних ситуаціях, скажімо, коли бачать золото, що належить не їм.

Їхня маленька конторка була в Олив’яному провулку — там вони сиділи по різні боки від ковадла й писали простенькі пісеньки для тих, хто щодня ходить у забій.

— Горорізе?

— Що?

— А ну послухай оцю, — Тартак відкашлявся:

Гороріз задумано жував свій молоточок.

— Ритм нічогенький, — сказав він, — а от над словами варто попрацювати.

— У сенсі додати «золото, золото, золото»?

— Ага-а. А як ти такі пісні звеш?

— Ну, це... щур-хоп.

— А чого «щур»? — розгублено запитав Тартак.

— Сам не знаю. Просто звідкись у мене це в голові.

Гороріз похитав головою. Гноми такий народ, який любить забурюватися в суть речей. Він знав, що їм потрібно.

— Мусить у музиці ніби шугати щось таємниче. Як у шахті. Нема шахти — нічого нема.

— Спокійно, спокійно, це ж найбільша зала Анк-Морпорка, тому я її обрав. Не розумію, в чому проблема...

— У «Каверні»? — закричав Толоз. — Її власник — троль Хризопраз, от у чому проблема!

— Кажуть, він хрещений батько місцевої Бречії, — сказав Бескид.

— Стоп-стоп, це не доведено...

— Тільки тому, що не так і просто щось довести, коли тобі в голові пролупали дірку й завалили її твоїми ж ногами!

— Не треба цих забобонів тільки через те, що він троль, — сказав Нудль.

— Я сам троль! Тому можу собі дозволити забобони щодо тролів, ясно? Купа шлаку він, ось він хто! Кажуть, коли хлопців із банди Яшмових знайшли, то всі були без зубів!

— Що таке «Каверна»? — спитав Паді.

— Трольський заклад, — коротко пояснив Бескид. — Кажуть...

— Та все буде добре, не хвилюйтеся так! — сказав Нудль.

— А ще там в азартні ігри грають![24]

— Але Гільдія туди не потикається, — сказав Нудль. — Принаймні, коли їм здоров’я дороге.

— А я знаю, що мені дороге, — кричав Толоз. — І добре знаю! Мені життя дороге, тому я ні в який трольський барліг не полізу!

— А в «Барабані» у вас сокирами кидались, — завважив Нудль.

— Так, але то ж жартома! Вони ж навіть не цілились.

— Хай там як, — сказав Бескид, — а ходять туди тільки тролі й дурні молоді люди, яким вистачає клепки випивати у трольському місці. Не буде нас кому слухати.

Нудль постукав по крилу свого носа.

— Ви граєте, я вам роблю аудиторію. В мене нюх, це моя робота.

— Там двері замалі, я не увійду, — сказав Толоз.

— Ні, величезні там двері, — заперечив Нудль.

— Мені будуть замалі, бо коли ви мене туди тягнути будете, то доведеться всю вулицю зі мною затягнути, бо я за бруківку зубами триматимусь!

— Ні, будь розважливий...

— Не буду! — верещав Толоз. — І верещу я зараз за нас усіх!

Гітара занила.

Паді зняв її з плеча, узяв кілька акордів. Це її трохи заспокоїло.

— Здається, вона... не проти там грати.

— Вона не проти, — озвався Толоз трохи уїдливо. — Божечки, та ти хоч знаєш, що вони там у «Каверні» з гномами роблять?

— Нам потрібні гроші, і навряд вони там зроблять із нами щось таке, чого з нами не зробить Гільдія, якщо ми гратимемо деінде. А грати нам конче треба, — сказав Паді.

Вони стояли і якийсь час дивилися одне на одного.

— Я би вам, хлопці, радив, — сказав Нудль і видув димне кільце, — знайти собі тихеньку місцинку й там перебути до вечора. Перепочити трохи.

— Оце діло! — сказав Бескид. — Бо я ці кляті камені весь день не тягатиму...

Нудль здійняв вказівний палець, так ніби щось пригадав.

— О, а я ж про це, до речі, подумав. Не варто вам талант гаяти на тягання інструментів, так я собі міркував. Найняв вам помічника. Дуже недорогого, усього лише долар на день, і я це просто з вашої платні вираховуватиму, щоби ви цим собі голову зайвий раз не забивали. Знайомтеся, Асфальт.

— Де? — спитав Паді.

— Ось я, — озвалася одна з Нудлевих торб. Вона трохи розстібнулася й виявилася не торбою, а чимсь зліпленим докупи... ходячим... чимось...

У Паді засльозилися очі. Щось мало вигляд троля, от тільки нижчого за гнома. Не меншого за гнома — бо все те, що не пішло в Асфальтів зріст, пішло в боки і, коли вже про це зайшла мова, у запах.

— Як це так вийшло, шо він такий курдупель? — поцікавився Бескид.

— Слоняра на мене сів, — неохоче пояснив Асфальт.

Толоз висякався й поцікавився:

— Тільки сів?

На Асфальтові вже була сорочка з написом «Гурт, що качає» — на торсі була трохи затісна, зате звисала до землі.

— Асфальт про вас дбатиме, — сказав Нудль. — Нема нічого такого, чого б він не знав про шоу-бізнес.

Асфальт привітно вишкірився.

— Вам зі мною буде добре, — сказав він, — я з усіма працював, кажу вам. Всюди був, бачив усяке.

— Можна на Переди піти, — запропонував Бескид. — Там нікого нема, коли в Академії вихідний.

— Добре. Мені треба про дещо подбати, — сказав Нудль. — До вечора. У «Каверні» о сьомій.

І він пішов геть.

— А помітили дещо дивне? — спитав Толоз.

— Що?

— Як він ту сосиску курив. Як гадаєте, він сам помітив?

Асфальт узяв Бескидову торбу й закинув її на плече.

— Ходімо, шефе, — сказав він.

— То на тебе слон сів? — спитав Паді, коли вони перетинали площу.

— Ага. В цирку. Гній там вигрібав.

— І це від того ти такий?

— Та ні. Таким став коли на мене слон сів рази три-чотири. Не зна’ чого. Вигрібав з-під них, ажно темно зробилося.

— Я би на твоєму місці після першого разу звільнився, — сказав Толоз.

— Та де, — відповів Асфальт, бадьоро всміхаючись, — я ж не міг. Шоу-бізнес моє життя.

Зрозум дивився на пристрій, який вони зібрали.

— Я теж не розумію, — сказав він. — Але... здається, ми цю штуку впіймали на дріт, і тепер вона на ньому грає, як на струні. Як іконограф, тільки для звуку.

Вони заховали струну в ящик, який приємно резонував. Із нього по колу звучали ті самі дванадцять тактів.

— Ящик із музикою, — промовив Ридикуль. — Хто б повірив!

— Я би от що хотів спробувати, — сказав Зрозум. — От би нам зібрати музикантів перед багатьма такими струнами. Може, вийшло би музику упіймати.

— Нащо? — спитав Ридикуль. — Нащо таке взагалі робити?

— Ну... Коли у вас є музичні скриньки, музиканти вже не потрібні.

Ридикуль замислився. Звісно, в цій ідеї було багато хорошого.

Світ без музикантів був доволі привабливим. На його думку, це були не варті довіри люди. Із гігієною в них погано.

Він недовірливо похитав головою.

— Тільки не таку музику. Ми її зупинити хочемо, а не примножити.

— А ви можете пояснити? Що з нею не так? — поцікавився Зрозум.

— Вона... Та ви самі хіба не бачите? Люди через неї поводяться по-дурному. Вбираються по-дурному. Стають грубими. Не слухаються. Неможливо з ними домовитися. Це неправильно. Крім того, згадайте, що сталося з паном Гонґом.

— Це все справді дуже незвичайно, — погодився Зрозум. — А можна десь узяти ще? Для подальших досліджень. Не знаєте, Архіректоре?

Ридикуль знизав плечима:

— Треба простежити за Деканом.

— Божечки, — видихнув Паді посеред величезної пустки, — недивно, що вони це назвали «Каверною», воно ж величезне.

— Почуваюся тут зовсім карликом, — сказав Толоз. Асфальт вийшов на авансцену:

— Раз-два, раз-два. Раз. Раз. Раз-два, раз-дв...

— Три? — підказав Паді.

Асфальт замовк і знітився.

— Та я просто перевіряв... проби робив... цей... той... Перевіряв просто.

— Ми ніколи стільки людей не зберемо, — сказав Паді.

Толоз вказав на ящик збоку від сцени.

— Може, й зберемо. Гляньте сюди.

Він розгорнув афішу. Інші зібралися навколо нього.

— Це ж ми, — сказав Бескид. — Хтось нас намалював.

— І ми тут такі круті, — сказав Толоз.

— Паді тут вдало вийшов, — сказав Асфальт, — гітарою отако махає.

— А нащо тут ці всі блискавки й таке інше? — поцікавився Паді.

— Я такий крутий вигляд не маю, навіть коли намагаюся, — сказав Толоз.

— «Звук, шчо не дозволить всидіти на місьці», — прочитав Бескид. Від напруження на його чолі утворилася складчатість.

— «Гурт, Шчо Качає», — прочитав Толоз. — Ох, тільки не це, тут написано, що ми тут будемо і таке інше. Нам кінець, — простогнав він.

— «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», — прочитав Бескид. — Я шось не догнав.

— Тут їх кілька десятків, — сказав Толоз. — Це афіші. Знаєте, що це значить? Він їх усюди порозвішував. А це значить, що коли ми попадемося тим з Гільдії...

— Музика вільна, — сказав Паді. — Вона мусить бути вільною.

— Що? Не в моєму місті!

— Але вона мала би, — наполягав Паді. — Люди не мусять платити, щоби грати музику.

— Точно! Малий правий! Сам я завжди так казав! Хіба я не казав? Точно вам кажу, завжди так і казав.

Із тіні в боковому проході з’явився Нудль. Із ним був троль, який, певно, був тим самим Хризопразом. Він не здавався таким уже кремезним чи навіть кряжистим. Насправді він був якимсь навіть гладеньким, ніби полірованим, мов галька на пляжі. Жодного лишайника.

А ще на ньому був одяг. Зазвичай тролі не носили одягу — хіба тільки форму чи робочий одяг. А так вони обходилися пов’язкою на стегна, де й тримали всяке. Але Хризопраз був у костюмі. Сидів він так, ніби його невдало скроїли. Хоча насправді скроєний той костюм був як треба, просто будь-який троль, навіть без одягу, видається невдало скроєним.

Хризопраз, прибувши до Анк-Морпорка, швидко засвоїв тутешні правила.

Почав він із повчального уроку: бити людей — це розбій. А от платити комусь, щоби вони били людей, — прибуткова справа.

— Хочу вас, хлопці, представити. Знайомтеся, Хризопраз. Мій давній приятель. Давно ми з ним знайомі. Правда ж, Хризе?

— Правда, — сказав Хризопраз і дружньо всміхнувся до Нудля, як от акули іноді всміхаються до тріски, з якою на якийсь час збіглися їхні маршрути. Невловна гра кремнієвих м’язів у кутиках його рота натякала на те, що дехто колись пошкодує про фамільярність.

— Пан Відриваю каже, що ви, хлопці, музиканти, яких ще світ не бачив. Чи усеньке у вас є, що вам треба?

Хлопці мовчки кивнули. Люди про всяк випадок не розтуляли при Хризопразові рота, щоби не засмутити. Звісно, це правило вони засвоювали тільки шляхом набуття певного досвіду — наприклад, коли чули у темному провулку фразу «Пан Хризопраз страшенно засмучений».

— Йдіть відпочиватки в гримероньку, — лагідно вів він. — Коли чогось забажатки, їстоньки чи питоньки, скажіть. — На пальцях у нього сяяли діамантові перстені. Бескид прикипів до них поглядом.

Гримерка поряд із нужником і наполовину заставлена пивними діжками. Толоз зачинив двері й сперся на них.

— Не треба мені грошей, — сказав він, — хай тільки живим відпустять, цього вистачить.

— Вам хема чого переймахифя, — завів своє Бескид.

— Ти не міг би нормально говорити, Бескиде? — попросив Паді.

— Я казав, вам нема чого перейматися, бо ваші зуби його не цікавлять, — сказав троль.

У двері постукали. Бескид різко затулив рота долонею, але виявилося, що то стукав Асфальт — він приніс тацю з напоями.

На таці було три сорти пива. А ще там були сендвічі з копченими щурами без шкірки й хвостів. І миска першосортного антрацитового коксу, посипаного попелом.

— Жуй старанно, — простогнав Толоз, коли Бескид узявся хрумтіти коксом. — Може, це востаннє.

— Може, ніхто не прийде, і нас відпустять, — сказав Бескид.

Паді пробігся пальцями по струнах. Акорди заповнили собою кімнату, й інші припинили жувати.

— Це магія якась, — похитав головою Бескид.

— Ви, хлопці, не бійтеся, — сказав Асфальт. — Якщо виникнуть проблеми, то по зубах інші дістануть, не ви.

Паді припинив грати.

— Які ще інші?

— Шо дивно, зара всі взялися грати музику, що качає. Пан Нудль ще один гурт покликав виступити. Типу для розігріву.

— Який?

— Звуть себе «Божевілля», — сказав Асфальт.

— А де вони? — спитав Бескид.

— Ну, як би це сказати... Приміром, ваша гримерка біля нужника, так?

За подертою завісою Довбень намагався налаштувати гітару. У цій простій процедурі йому заважало одразу кілька штук. По-перше, Блерт у якусь мить усвідомив, чого насправді хочуть його покупці, а тому, подумки попросивши вибачення перед предками-гітароробами, він вирішив присвятити час приклеюванню блискіток, а не робочим деталям інструментів. Коротше кажучи, він просто вбив з десяток цвяшків і натягнув між ними струни. Але насправді це була не така вже проблема, бо музичності в Довбні було стільки ж, скільки у закладеному носі.

Він дивився на Джимбо, Кивуна й Паскуду. Джимбо був їм за басиста (істерично хихочучи, Блерт просто узяв більшу колоду й накрутив на неї парканний дріт) і тепер розгублено завмер, занісши руку над гітарою.

— Шо не так, Джимбо?

— Та струна урвалася.

— Так у тебе ж там ще п’ять лишилось, нє?

— Угу. Але я шось типу як не знаю, як грати.

— Так ти й на шести не знав, нє? Вважай, тепер трохи менше не знаєш.

З-за завіси визирнув Паскуда.

— Довбне?

— Га?

— Там сотні людей! Сотні! І в багатьох гітари є. Вони ними типу як розмахують!

Гурт «Божевілля» прислухався до реву натовпу за завісою. У Довбневій довбешці було не так уже багато звивин, і вони переважно спілкувалися між собою стусанами, та одна з них усе-таки трохи ніяковіла від здогаду, що звук гурту «Божевілля», хоч і цілком непоганий, був трохи далеким від того, який Довбень чув у «Барабані» напередодні. Той звук спонукав його верещати й танцювати, а цей звук... як сказати... спонукав його верещати й потрощити барабани на Паскудиній голові, якщо чесно.

Кивун визирнув крізь шпарину між завісами.

— Йой, там кілька чарівників... тобто, там банда чарівників у першому ряду, — сказав він. — Я... точно вам кажу, чарівники вони, але, ну...

— От дурне, та ж ясно, що це вони, капелюхи в них гостроверхі, — сказав Довбень.

— А в одного гостроверхе... волосся, — промовив Кивун невпевнено.

Решта «Божевілля» притислася до шпарини.

— На вигляд, ніби ріг, як в однорога, тільки з волосся.

— А що це в нього на спині написано? — спитав Джимбо.

— Пише «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ», — повідомив Довбень, який читав найшвидше з усіх учасників гурту й навіть не помагав собі пальцем.

— А в того кістлявого мантія-кльош, — завважив Кивун.

— Мабуть, із тих, старших.

— А ще в них усіх гітари! Думаєте, вони нас слухати прийшли?

— Та ж мабуть, — сказав Кивун.

— Жирна публіка, — сказав Джимбо.

— Ага, точно, жирна, — підтвердив Паскуда. — Цеє, а чого «жирна»?

— Це типу значить, що жиру можна натопити, — пояснив Джимбо.

— Точно. Із жиром там усе як треба.

Довбень вирішив більше не сумніватися.

— Ну, поїхали, — сказав він рішуче, — покажемо їм, як музика може качати!

Асфальт, Бескид і Толоз сиділи в кутку гримерки. Із зали було чути ревіння публіки.

— Чого він мовчить? — спитав Асфальт пошепки.

— Не знаю, — сказав Толоз.

Паді обіймав гітару й тупо дивився кудись у простір перед собою. Зрідка він лагідно поплескував долонею по деці, ніби в такт якимсь своїм думкам.

— Із ним таке іноді буває, — сказав Бескид. — Сидить і дивиться в повітря.

— Ого, вони там щось викрикують, — сказав Толоз. — Прислухайтесь.

Ревіння натовпу набуло ритму.

— Вони ніби кричать «кач, кач, кач», — сказав Бескид. Двері розчахнулися, і в гримерку напівзавалився, напівзабіг Нудль.

— Ви мусите вийти зараз же! Зараз же! — кричав він.

— Я думав, зараз ті, з «Божевілля»... — почав Толоз.

— Забудь! Ходіть! Бо вони тут усе рознесуть!

Асфальт узяв торбу з Бескидовими каменями.

— Гаразд, — сказав він.

— Ні, — сказав Паді.

— Що таке? Нерви? — спитав Нудль.

— Ні. Музика мусить бути вільною. Вільною, як вітер і небо.

Толоз різко розвернувся. У голосі Паді чулося слабке відлуння гармонік.

— Ага, ну, так, я теж так вважаю, — сказав Нудль. — Гільдія...

Паді випростав ноги й підвівся.

— Я так розумію, що люди заплатили, аби сюди потрапити, чи не так? — спитав він.

Толоз озирнувся на інших. Ніхто, крім нього, не помітив обертонів у голосі Паді. Але в ньому бриніло щось таке, наче струни.

— А, ти про це. Звісно. Треба ж покривати витрати. Ваша платня... Потім ще зношування підлоги... Опалення, світло... Здешевлення обладнання...

Натовп заревів гучніше. До нього додалося тупання.

Нудль нервово ковтнув. Раптом на його обличчі з’явився вираз, який буває в людей, готових піти на найстрашнішу жертву.

— Я би, може, підняв... на долар, може, — промовив він, заледве вичавлюючи слова із закапелків своєї душі.

— Якщо ми вийдемо зараз на сцену, я хочу домовитися про ще один виступ, — сказав Паді.

Толоз нервово й підозріло дивився на гітару.

— А, це? Без проблем. Я скоро... — почав Нудль.

— Безкоштовний.

— Безкоштовний? — слово просочилося крізь Нудлеві зуби, перш ніж він устиг припнути язика. Він радісно заторохкотів: — Звісно, коли гроші вам не потрібні...

Паді не рушив з місця.

— Я маю на увазі, що нам не заплатять, але й люди не муситимуть платити за те, щоби нас послухати. Якомога більше людей.

— Задарма?

— Так!

— А яка з цього вигода?

Порожня пивна пляшка затремтіла й розбилася об підлогу. У проході з’явився троль, принаймні частково. У гримерку він би увійти не зміг, хіба тільки виламав би одвірок, але вигляд у нього був такий, ніби це його не спинило би.

— Пан Хризопраз цікавиться, що коїться! — проревів він.

— Е-е-е... — затнувся Нудль.

— Пан Хризопраз не любить, коли його змушують чекати.

— Я знаю...

— Він засмучується, коли треба чекати...

— Та добре! — скрикнув Нудль. — Задарма! Від душі відриваю, знайте! Ви ж розумієте, як мені це тяжко!

Паді видав акорд. Здавалося, він лишив по собі у повітрі відблиски.

— Ходімо, — тихо сказав Паді.

— Я це місто добре знаю, — бурмотів Нудль, коли учасники «Гурту, що качає» ішли на сцену, — варто комусь сказати, що віддаєш щось задурно, і тисячі набіжать...

І всі вони хотітимуть їсти, — підказав йому внутрішній голос. Він трохи віддзвонював. Вони хотітимуть пити.

Вони хотітимуть купувати сорочки з «Гуртом, що качає»...

Дуже повільно обличчя Нудля розпливлося у вишкір.

— Безкоштовний фестиваль! Так! Це наш громадський обов’язок! Музика може бути безкоштовною. А от сосиски в тісті коштуватимуть долар, гірчиця додатково. Може, долар п’ятдесят. І це я ще від душі відриваю.

У бокових проходах гамір стояв суцільною стіною звуку.

— Як їх багато, — сказав Толоз. — Я в житті для стількох людей не грав!

Асфальт розставляв на сцені Бескидові камені. Публіка радісно аплодувала й присвистувала.

Толоз глянув на Паді. Той не випускав гітари з рук. Гноми переважно не наділені глибокими почуттями, та Толоз ураз відчув нестримне бажання опинитися десь подалі звідси, бажано у глибокій печері.

— Щасти вам, хлопці, — пропищав хтось у них за спинами.

Джимбо перев’язував Довбневі руку.

— Ну, дякую, — сказав Бескид. — А шо вам зробилося?

— Та жбурнули чимось, — сказав Довбень.

— Чим?

— Кивуном, здається.

Те, що лишилося від Довбневого обличчя, розпливлося у щасливій і жаскій усмішці:

— Але ми це зробили! У нас вийшла музика, що качає! А коли Джимбо гітару роздовбав, вони в захваті були!

— Гітару роздовбав?

— Ага, — сказав Джимбо із виразом гордого митця на обличчі, — об Паскуду.

Паді стояв із заплющеними очима. Бескидові здавалося, що його друга оточує слабкий ореол світіння, ніби туман. Туман із тисяч світлових цяток.

Іноді Паді мав дуже навіть ельфійський вигляд. Асфальт почимчикував зі сцени.

— Ну, гаразд, все готове.

Усі дивилися на Паді.

Він завмер, очі заплющені — так ніби він спить стоячи.

— То що, час нам вийти? — спитав Толоз.

— Так, — сказав Бескид. — Час нам виходити, так, Паді?

Паді різко розплющив очі.

— Розкачаємо їх, — прошепотів він.

Бескидові здавалося, що навколо гамірно, але щойно вони вийшли з-за куліс, звук ударив у голову залізною битою.

Толоз узяв сурму. Бескид сів за камені й узяв у руки молотки.

Паді вийшов на середину сцени і став там, дивлячись під ноги. Бескида це вразило.

Крики помалу стихали.

А тоді геть затихли. Величезна зала наповнилася мовчанкою сотень людей, які затамували подих в очікуванні.

Пальці Паді ворухнулися.

Він узяв три простенькі акорди. А тоді підвів погляд.

— Привіт, Анк-Морпорку!

Бескид відчув, як музика здіймається хвилею за його спиною, й підхоплює його, й несе тунелем із полум’я, іскор і щастя. Він ударив по каменях. І музика закачала усіх. Нудль Від-Душі-Відриваю стояв надворі, щоби не змушувати себе слухати музику. Він курив сигару й проводив розрахунки на зворотному боці чека за лежалі черстві булочки.

Отже, що в нас тут. Нехай це буде надворі, тоді оренду викреслюємо. Нехай прийде десять тисяч людей, кожне купить по сосисці в тісті за долар п’ятдесят, ні, краще за долар сімдесят п’ять, і ще десять центів за гірчицю, плюс десять тисяч сорочок із «Гуртом, що качає», кожна по п’ять доларів... А ще оренда торгових місць для інших, бо людей, яким подобається музика, що качає, можна розкачати на будь-що...

Він краєм ока помітив коня, який ішов до нього вулицею. Нудль не звертав на нього уваги, доки жіночий голос не спитав:

— Як мені зайти всередину?

— Ніяк. Квитки розпродано, — відповів Нудль, не повертаючи голови. — Навіть афіші з «Гуртом, що качає» розпродано, і люди по три долари за них платили, а троль на ім’я Крейдян по сотні зумів...

Нудль підвів голову. Величезний прекрасний білий кінь спостерігав за ним без жодної цікавості. Нудль озирнувся.

— Куди це вона поділася?

Одразу за входом відпочивало двоє тролів. Сюзен не звернула на них уваги. А вони — на неї.

У залі Зрозум Впертонз озирнувся на всі боки й сторожко відчинив дерев’яний ящик.

Струна, напнута в ньому, затремтіла.

— Це все неправильно! — кричав він у вухо Ридикулю. — Це суперечить законам звуку!

— Може, це тоді не закони, — закричав Ридикуль у відповідь. Люди за півметра від них уже не чули жодного їхнього слова. — Може, це рекомендації!

— Ні, мусять бути якісь закони!

Ридикуль бачив, як Декан у забутті від захвату намагається вилізти на сцену. Великі Асфальтові стопи наступили йому на руки.

— Ага, гарна спроба, — сказав Ридикуль.

Раптом він відчув дивний лоскіт унизу потилиці й озирнувся.

Хоча в «Каверні» було повно люду, у залі утворилася невелика порожня ділянка. Навколо неї люди тиснулися одне до одного, але в те коло не заступали, ніби воно було оточене невидимою стіною.

У центрі кола стояла дівчина, яку він бачив у «Барабані». Вона поволі рушила залою, притримуючи поділ сукні.

У Ридикуля засльозилися очі.

Він зосередився й зробив крок уперед. Можна майже що завгодно зробити, коли добряче зосередитися. Будь-хто міг би увійти в те коло, якби їхні чуття були готові його побачити. Усередині кола звук був ніби притишений.

Ридикуль торкнувся незнайомчиного плеча. Вона різко розвернулася від несподіванки.

— Доброго вечора, — сказав Ридикуль, зміряв її поглядом і додав, — я Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії. Розбирає цікавість, хто ви така.

— Е-е... — здавалося, дівчина запанікувала, — технічно я, мабуть, Смерть.

— Технічно?

— Так. Але я зараз не при виконанні.

— Приємно це чути.

Зі сцени почувся зойк — це Асфальт викинув Викладача новітніх рун назад у залу. Публіка аплодувала.

— Не скажу, що так уже часто бачився зі Смертю, — повів далі Ридикуль, — та коли бачився, він був переважно, ну... ним, для початку. І значно худішим...

— Він мій дід.

— Он як. Он як. Справді? Я й не знав, що він був... — Ридикуль затнувся. — Що ж, що ж, це ж треба. Ваш дід? І ви родинну справу продовжуєте?

— Замовкніть, дурний чоловіче, і не говоріть зі мною, як із дитиною. Бачите його? — Сюзен показала на Паді, який саме вигравав черговий гітарний риф. — Він невдовзі помре через... через дурість. І якщо ви ніяк зарадити не можете, то краще ідіть собі!

Ридикуль глянув на сцену, а коли перевів погляд назад, Сюзен зникла.

Він дуже сильно зосередився, і йому здалося, ніби її образ на мить блимнув трохи віддалік, та тепер вона знала, що він її шукатиме, і в нього не було шансів її побачити.

Першим до гримерки повернувся Асфальт. Є щось дуже сумне у вигляді порожньої гримерки. Приблизно як у викинутих підштанках, із якими в порожньої гримерки багато спільного. Вона всякого надивилася. Можливо, була свідком збудження й цілої низки інших людських емоцій. А тепер у ній лишився сам лиш запах.

Троль-коротун скинув на підлогу торбину з каменями і збив корки з кількох пивних пляшок.

Зайшов Бескид. Він дійшов до середини кімнати й звалився на підлогу. Дошки рипнули під вагою усіх частин його тіла водночас. Толоз переступив через нього й усівся на діжку. Подивився на пляшки з пивом. Зняв шолом. Вилив пиво в шолом. І опустив у нього голову.

Паді зайшов і сів на підлогу в кутку, спершись спиною на стіну.

А тоді зайшов Нудль.

— Ну, що я можу сказати? Що я можу сказати?

— Не питайте в нас, — подав голос Бескид, — бо нам звідки знати?

— Це було божественно, — сказав Нудль. — А що з гномом? Він топиться?

Толоз, не виймаючи обличчя з шолома, простягнув руку, збив горлечко з пляшки й вилив з неї пиво собі на голову.

— Пане Нудль? — озвався Бескид.

— Так?

— Здається, нам треба поговорити. Самим. Ну, знаєте, як учасникам, між собою. Якщо ви не проти.

Нудль обвів їх поглядом. Паді дивився в стіну. Толоз булькотів. Бескид досі лежав на підлозі.

— Гаразд, — сказав він, а тоді бадьоро додав, — Паді, та ідея з безкоштовним виступом просто клас! Я візьмуся за організацію просто зараз, і ви зможете це зробити, щойно з гастролей повернетеся. Так. Ну, я...

Він розвернувся йти й зіткнувся з Бескидовою рукою, яка несподівано перекрила йому дорогу.

— Гастролей? Яких ше гастролей?

Нудль трохи дав заднього:

— О, та невеличких. Квірм, Псевдополь, Сто Лат... — він озирнувся на інших. — Вам таке хіба не цікаво?

— Потім поговоримо, — сказав Бескид.

Він виштовхав Нудля за двері й гримнув ними. З Толозової бороди крапало пиво.

— Гастролі? Ще три вечори отакого?

— А що не так? — спитав Асфальт. — Класно ж було! Усі раділи. Ви дві години грали! Мені їх доводилося зі сцени скидати! Ніколи не почувався таким... — він затнувся.

— З мене досить, — сказав Бескид. — Штука в тому, шо от я виходжу на сцену, сідаю й не знаю, шо гратиму, аж раптом Паді робить шось на тій свої... штуці, і от уже я бем-Бам-ча-ча-БЕМ-бем. Поняття не маю, шо граю. Просто одразу воно з голови мені в руки йде.

— Ага, — озвався Толоз. — У мене те саме. Я з сурми таке видуваю, що й не певен, що його туди вдував.

— Це якось не по-справжньому, — вів далі Бескид. — От шо я скажу. Ніби на нас грають, а не ми.

— Ти ж давно в шоу-бізнесі? — спитав Толоз в Асфальта.

— Ага. Є таке, усяке бачив. Бачив усе.

— А публіку такою бачив колись?

— Бачив, як в опері вони квіти кидають на сцену й радісно кричать...

— Ха! Квіти? Одна жіночка в нас жбурнула своїми... предметами одягу!

— Це точно. На голову мені впали!

— А ще коли панна Вава Вум танцювала танок із пір’ям у «Скунсовому хвості» на Броварській, то вся публіка на сцену подерлася, щойно вона скинула останню пір’їну...

— То з нею було те саме, шо з нами?

— Ні, — визнав Асфальт. — Треба сказати, я ніколи не бачив такої... зголоднілої публіки. Навіть коли та Вава роздягалася, а я вам мушу сказати, що вони тоді геть показилися. Звісно, ніхто спіднього на сцену не кидав. Там його зі сцени переважно кидають.

— І ше одне. Нас тут четверо, а говорять лише троє.

Паді підвів очі.

— Музика важлива, — пробурмотів він.

— Не в музиці справа, — сказав Толоз. — Музика такого з людьми не робить. Вона не змушує їх почуватися так, ніби їх на терці натерли. Я так спітнів, що із дня на день перевдягатися прийдеться, — він почухав ніс. — А ще от що. Я дивився на публіку й думав: вони заплатили, щоби сюди зайти. Певен, вийшло більше за десять доларів.

Асфальт показав папірець.

— Знайшов оцей квиток на підлозі, — сказав він. Толоз прочитав:

— Півтора долари? Шість сотень людей, по півтора долари з кожного? Це... це ж чотири сотні доларів!

— Дев’ять, — озвався Паді безвиразно.— Але гроші не важать.

— Гроші тобі не важать? Ти тільки це й говориш. Що ти за музикант такий?

Ззовні досі було чути грюкіт і ревіння публіки.

— Хочете після оцього повернутися грати по підвалах для кількадесятьох людей? — спитав Паді. — Скажи мені, Толозе, хто найвідоміший сурмач усіх часів?

— Брат Склеп, і всі це знають, — миттєво відповів Толоз. — Він украв золото з вівтаря Оффлера, вилив із нього сурму і грав на ній чарівну музику, аж доки боги його не знайшли й не всипали йому...

— Точно, — сказав Паді. — Але якби ти зараз вийшов до тих людей і спитав, хто найвидатніший сурмач усіх часів і народів, вони згадають того нечистого на руку ченця чи тебе, Толоза Толозсона?

— Вони...

Толоз затнувся.

— Ото ж бо й воно, — сказав Паді. — Подумай про це. Музиканту потрібні слухачі. Не можна спинятися тепер. Ми не можемо на цьому спинитися.

Толоз потрусив пальцем, вказуючи на гітару:

— Це воно, воно небезпечне.

— Я дам цьому раду!

— Ага, але чим це скінчиться?

— Не важить, чим усе скінчиться. Важить, як ітимеш до кінця, — сказав Паді.

— Звучить якось по-ельфонутому...

Двері знов розчахнулися.

— Цеє, хлопці, — сказав Нудль, — якщо ви не повернетеся на сцену й ще щось не зіграєте, ми по вуха в рідкому...

— Не можу грати, — сказав Толоз. — У мене задишка від браку грошей.

— Я ж казав, десять доларів, хіба ні?

— Кожному.

Нудль не сподівався попрощатися із сумою, меншою за сотню, але демонстративно замахав руками:

— Оце така ваша вдячність? Від душі відриваю, хочете, щоби я з голоду вмер!

— Ми б подивилися. Можемо почати зараз, — сказав Бескид.

— Гаразд, добре, тридцять доларів, — згодився Нудль. Останнє в мене забираєте!

Бескид глянув на Толоза, який досі перетравлював думку про найвидатнішого сурмача всіх часів.

— Там серед публіки багато тролів і гномів, — сказав Бескид.

— «І в підземеллях, і на вершинах гір»? — запропонував Толоз.

— Ні, — відповів Паді.

— А що тоді?

— Я щось придумаю.

Публіка повалила надвір. Чарівники з’юрмилися навколо Декана. Усі клацали пальцями.

— Що ж, що ж, що ж, — радісно наспівував Декан.

— Вже по півночі! — сповістив Викладач новітніх рун, клацаючи пальцями. — А мені все одно! Що далі робитимем?

— Можна влаштувати якесь неподобство, — запропонував Декан.

— Це точно, — погодився Завкаф неточних наук. — Ми ж навіть вечерю пропустили.

— Ми пропустили вечерю? — перепитав Верховний верховик. — Ого! Отак нас музика закачала! Нам начхати!

— Та ні, я не про те, — заговорив Декан і затнувся. Він не був певен, про що він, коли про це замислився.

— До Академії неблизький шлях, — повів він далі. — Гадаю, нам треба дорогою хоча би кави перехопити чи типу того.

— Може, пончик чи й два, — сказав Завкаф.

— Я би від яблучного пирога не відмовився, — додав Верховний верховик.

— А я від тортика.

— Ка-ава, — протягнув Декан. — Та-ак. Нам треба в ка-варню. Саме так.

— Що таке каварня? — спитав Верховик.

— Там варять щось? — спитав Викладач. Пропущена вечеря, доти забута, враз заполонила порожнини їхніх нічим не заповнених шлунків.

Декан опустив погляд на поли своєї нової шкіряної мантії. Усі її хвалили. Вони були в захваті від «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ». І зачіска в нього була що треба. Він замислився, чи не варто зголити бороду й лишити невеличкі бакенбарди. Він відчував, що це буде правильно. І кава... Так, справді... Кава чомусь була доречною. Кава була важливим складником.

А ще музика. Музика також. Вона була і тут, і там, і всюди.

Але чогось бракувало. Чогось невизначеного. Він не знав чого саме, але був певен, що упізнає, щойно побачить.

У провулку за «Каверною» було дуже темно, й тільки найгостроокіші помітили б у тій темряві кілька притиснутих до стіни постатей.

За мідними відблисками втаємничені могли б зрозуміти, що перед ними були охоронці гільдійних правил — учасники «Тахікардійської терції Грішема». На відміну від інших головорізів, найманих паном Шпенем, у цих таки був музичний хист.

Вони теж прийшли послухати гурт.

— Ши-пум-ши-пум-ша-ла-ла-ла, — озвався худий.

— Ша-ла-лала-лала, — підхопив високий. У таких колективах завжди є один високий.

— Шпень має рацію. Якщо вони й далі таке викидатимуть, ми всі лишимся без роботи.

— Оу та-ак, — протягнув бас.

— Коли вони з тих дверей вийдуть, — на цих словах із піхов висковзнуло ще три ножі, — коротше, почнемо з затакту.

На сходах почулися кроки. Грішем кивнув.

— І-раз, і-два, і-раз-два-тр...

— ПАНОВЕ?

Усі четверо різко розвернулися.

Позаду них з’явилася темна постать із косою в руках. Коса світилася.

Сюзен посміхалася так, що кров у жилах стигла.

— ІЗ ПЕРШОЇ ЦИФРИ?

— О, ні-і, — застогнав бас.

Асфальт відімкнув двері й вийшов надвір.

— Стоп, а що це було?

— Що було — де? — перепитав Нудль.

— Здалося, ніби хтось геть чкурнув... — Троль ступив крок. Щось дзенькнуло. Він нахилився й щось підняв. — І вони загубили оце.

— Та яка різниця, — голосно сказав Нудль. — Ходімо, хлопці. Сьогодні ви не ночуватимете в якомусь блощичнику. Сьогодні у вас номери в «Ґритці»!

— Це ж трольський готель? — підозріливо уточнив Толоз.

— Трохи трольськуватий, — роздратовано покрутив долонею в повітрі Нудль.

— О, а я там раз був, коли в кабаре грав! — згадав Бескид. — У них шо хочете є! Майже в усіх кімнатах крани з водою! І ще можна в голосову трубу замовлення прокричати, шоби принесли з кухні, і хлопці в справжніх туфлях прийдуть і все принесуть! Все як треба!

— Побалуйте себе! — сказав Нудль. — Ви, хлопці, можете собі це дозволити!

— А потім ті гастролі, так? — різко перепитав Толоз. — Їх ми собі теж дозволити можемо, так?

— О, з гастролями я допоможу, — розпливчасто сказав Нудль.

— Завтра їдете у Псевдополь, і на це вам два дні, а повернетеся через Квірм і Сто Лат, і в середу у вас той фестиваль. Чудова, до речі, ідея. Зробити щось для місцевої спільноти. Я завжди був за суспільну діяльність. Це дуже важливо для... суспільства. Я все владнаю, доки ви в роз’їздах будете. А тоді, — він поклав руки на плечі Паді й на голову Толозу, — Ґеноя! Хапонія! Гершеба! Химера! Якдивноляндія! Може, навіть Противажний континент, кажуть, його от невдовзі наново відкриють, а це чудові нові можливості для тих, хто цього вартий! Ваша музика й моя ділова чуйка — і світ перед нами відкриється, як молюск! А зараз ідіть за Асфальтом, на вас чекають найкращі номери, мені для вас, хлопчики мої, нічого не шкода, і спіть собі солоденько, за рахунок не хвилюйтеся...

— Дякую, — сказав Толоз.

— ...Бо його можна й зранку оплатити.

«Гурт, що качає», побрів у бік найкращого готелю.

Нудль розчув, як Бескид питає в інших:

— А що таке молюск?

— Це типу дві стулки із карбонату кальцію, а між них солона драглиста штука, яка рибою пахне.

— Звучить смачно. А ту штуку, шо всередині, їсти ж не треба?

Коли вони пішли, Нудль роздивився ніж, підібраний Асфальтом. На його руків’ї були паєтки.

«Так, — подумав він, — завезти хлопців подалі звідси на кілька днів — дуже вчасний хід».

Смерть Щурів, який спостерігав за всім із карниза, незадоволено забурмотів собі під ніс.

Ридикуль повільно вийшов із «Каверни». На згадку про кількагодинний концерт лишився сам тільки тонкий шар м’ятих і рваних квитків на сходах.

Він почувався так, ніби подивився матч, не знаючи правил гри. Скажімо, той хлопець співав... як там було? «Вривайся». Що це в біса значить? «Наривайся» — оце він ще зрозумів би, от Декан, скажімо, тільки те й робив. Вривайся. Та всі навколо, здається, чудово все розуміли. А ще, коли він нічого не плутає, була там пісня про те, що не треба наступати на чиїсь там черевики. Гаразд, це цілком слушне зауваження, ніхто не любить, щоби по ногах ходили, але чому пісня про таку просту штуку справляє такий божевільний ефект на публіку — цього Ридикуль вже зрозуміти не міг.

Ще й та дівчина...

Зрозум вибіг надвір із ящиком у руках.

— Майже все спіймав, Архіректоре! — закричав він. Ридикуль глянув кудись повз нього. Там стояв Нудль зі жмутком нерозпроданих сорочок із «Гуртом».

— От і чудово, пане Впертонз (цитьцитьцитьцить), — сказав він.

— Ох і вечорочок, ходімте вже додому.

— Добрий вечір, Архіректоре, — привітався Нудль.

— Здоровенькі були, Відривайчику. Не бачив вас унизу.

— А шо там у вас у ящику?

— О, та таке, дрібниці...

— Це просто неймовірна штука! — вигукнув Зрозум, якого переповнював фанатичний захват першовідкривача. — Ми зуміли впійматии-и-и-и-и...

— Ох, який же я незграба старий, — демонстративно попросив вибачення Ридикуль, коли його молодий колега схопився за побиту ногу. — Ну ж бо, дайте мені цю вашу цілком невинну іграшку, поможу вам...

Та ящик випав зі Зрозумових рук на бруківку. Від удару кришка відлетіла, перш ніж Ридикуль устиг його перехопити.

Музика потекла в ніч.

— Як вам це вдалося? Це чари? — зацікавився Нудль.

— Можна упіймати музику, щоби прослуховувати її знов і знов, — сказав Зрозум. — А ще, Архіректоре, ви мене, здається, навмисне копнули.

— Прослуховувати знову й знову? Як, просто відкривши ящик? — не відчіплявся Нудль.

— Так, — сказав Зрозум.

— Ні, — сказав Ридикуль.

— Так, можна, — наполягав Зрозум. — Я ж показував вам, Архіректоре, хіба ви забули?

— Ні, — сказав Ридикуль.

— І так із будь-яким ящиком? — спитав Нудль тоном людини, яка потопає в грошах, аж захлинається.

— О, так. Але треба напнути струну всередині, щоби музиці було за що зачепитися, і ай-ай-ай!

— Не уявляю, що це в мене за такі страшні судоми раптом, — попросив вибачення Ридикуль. — Ходімте, Впертонзе, годі марнувати цінний час пана Нудля.

— О, ви не марнуєте, — сказав Нудль. — Повні ящики музики, хто б подумав!

— Цей ми забираємо, — швидко сказав Ридикуль, підхопивши ящик. — Це важливий магічний дослід.

Він погнав Зрозума вулицею, але це йому давалося непросто, бо його молодий колега зігнувся від болю й кульгав.

— Нащо ви... зі мною... нащо так було?

— Пане Впертонз, я знаю, що ви з тих людей, які прагнуть пізнати всесвіт. Але є важливе правило: ніколи не давайте мавпі ключів від бананової плантації. Іноді є речі, які вочевидь не можуть скінчитися добре... Ох, тільки не це.

Він відпустив Зрозума й невизначено помахав рукою кудись уперед.

— Що, юний друже, маєте з цього приводу якісь теорії?

Щось густе й золотаво-коричневе витікало з дверей закладу, який мав би бути крамницею, хоча через патьоки невідомої речовини годі було зрозуміти напевне. Коли двоє чарівників наблизилися, почувся дзвін битого скла, й речовина потекла з вікон другого поверху.

Ридикуль упевнено покрокував уперед, зачерпнув жменю речовини й відскочив назад, щоби стіна не насунулася на нього. Принюхався.

— Це якісь страшні еманації з Підземельних Вимірів? — спитав Зрозум.

— Не думаю. Пахне кавою, — сказав Ридикуль.

— Кавою?

— Молочною піною з ароматом кави. Отже, чому мені щось підказує, що десь тут поблизу мають бути наші чарівники?

Із піни навпомацки хтось вийшов, лишаючи по собі коричнево-пінні сліди.

— Хто це в нас? — спитав Ридикуль.

— О, так! Хтось записав номер тієї підводи? Мені ще один пончик, якщо ваша ласка, — радісно озвався невідомий і зник у піні.

— Це був голос Скарбія, — сказав Ридикуль. — Ходімо, юначе. Це всього лише бульбашки, — він зник у пінній стіні.

Зрозум якусь мить вагався, а тоді зрозумів, що на кону честь молодого чарівництва, й пішов за Архіректором.

І одразу ж зіткнувся із кимось у пінному тумані.

— Е-е, добривечір?

— Це хто?

— Це я, Впертонз. Прийшов вас рятувати.

— Добре. Де вихід?

— Е-е.

Десь глибоко в кавовій хмарі почулися вибухи й лускіт. Зрозум кліпнув очима. Піна почала осідати.

З-під неї оприявнилися гостроверхі капелюхи, ніби старі колоди на дні висохлого озера.

Ридикуль рушив уперед, із його капелюха крапала кава.

— Що за бісова дурня тут відбувається? — поцікавився він. — Мені не забракне терпіння дочекатися, доки Декан в усьому зізнається.

— Не розумію, чого це ви на мене все вішаєте, — пробурмотіла вкрита кавою колона.

— Ага, і тоді хто ж це втнув?

— Декан сказав, що на каві мусить бути пінка, — озвалася пінна купа, чиї обриси нагадували Верховика, — і тоді він доклав трохи простеньких чарів, а тоді ми, здається, трохи загралися.

— Отже, це були таки ви, Декане.

— Так, гаразд, я, але це чиста випадковість, — невпевнено сказав Декан.

— Геть звідси, усі, — наказав Ридикуль. — Щоби повернулися до Академії негайно.

— Ну тобто, я не розумію, чому ви вважаєте, ніби це тільки моя провина, навіть коли іноді так стається, що це я...

Піна ще трохи осіла, і з-під неї показалася пара очей під томським шоломом.

— Даруйте, — озвався голос, джерело якого досі ховалося під піною, — але хто за все це платитиме? З вас чотири долари, будьте ласкаві.

— Гроші в Скарбія, — швидко відповів Ридикуль.

— Уже ні, — сказав Верховний верховик. — Він купив сімнадцять пончиків.

— Цукор? Ви дозволили йому їсти цукор. Ви ж знаєте, що він від цього починає поводитися дивно. Пані Герпесюк попереджала, що коли ми пустимо його до цукру, вона нам винесе догану. — Ридикуль зібрав чарівників біля дверей. — Гаразд, шановний пане, ви можете довіряти нам, ми ж чарівники, я пришлю когось із грішми зранку.

— Ха, гадаєте, я вам повірю? — спитав шом.

Це був довгий день. Ридикуль розвернувся й поводив рукою біля стіни. Сипнуло октариновими іскрами, й слова «ВИННІ 4 ДОЛЯРИ» самовипалилися на камені.

— Ваша правда, в мене жодних питань, — сказав гном і сховався у піні.

— Є в мене підозра, що пані Герпесюк не дуже перейматиметься, — сказав Викладач новітніх рун, коли вони брьохали нічними вулицями. — Бачив її й кількох покоївок на, ну, концерті. Знаєте, тих, що на кухні помагають. Моллі, Поллі й ця ще, Доллі. Вони, так би мовити, верещали.

— Не думав, що музика була аж така погана, — завважив Ридикуль.

— Та ні, так би мовити, не від болю, я би не сказав, що від болю, — вів далі Викладач новітніх рун, червоніючи. — Але коли той юнак вихляв стегнами отак...

— Він мені здався цілком ельфонутим, — завважив Ридикуль.

— ...То вона, так би мовити, кинула свої... ну, теє, на сцену.

Тут навіть Ридикуль не знайшовся, що відповісти. Принаймні якийсь час не знаходився. Усе чарівниче товариство раптом поринуло кожен у свої особисті думки.

— Тобто, наша пані Герпесюк? — уточнив Завкаф неточних наук.

— Так.

— Тобто, отеє, цейво?

— Так, здається, так.

Ридикуль якось бачив, як пані Герпесюк розвішувала своє прання. Видовище його вразило. Він не знав, що в цілому світі набереться стільки рожевого трикотажу.

— Тобто, вона таки кинула свої?.. — спитав Декан, і його голос звучав так, ніби він був дуже, дуже далеко.

— Ну, так, я цілком певен.

— Звучить небезпечно, як на мене, — різко сказав Ридикуль. — Так можна й скалічити когось. Отже, шановні, усім негайно в Академію, і щоби кожен прийняв холодну ванну.

— Справді, вона свої?.. — не вгамовувався Завкаф. Чомусь ніхто з присутніх не міг прогнати від себе цю думку.

— Краще зробіть щось корисне, знайдіть, приміром, Скарбія, — сказав Ридикуль. — А вас усіх я би зранку зібрав і виголосив догану перед адміністрацією, якби ви самі не були адміністрацією...

Старий Тхір Рон, який був фаховим маніяком і одним із найнастирливіших анк-морпоркських жебраків, блимав очима в напівтемному кабінеті. А от лорд Ветінарі чудово бачив у темряві. Нюх у нього теж був, на превеликий жаль, гострим.

— А тоді що сталося? — спитав він, намагаючись не повертатися обличчям до жебрака. Адже нехай сам Старий Тхір Рон і був невеличким згорбленим чоловічком у завеликому брудному плащі, сморід його був великим, як світ.

Насправді Старий Тхір Рон був буквально шизофренічною істотою. У тому сенсі, що окремо існувала людина на ім’я Старий Тхір Рон, а окремо — сморід Старого Тхора Рона, який за багато років еволюціонував до такої міри, що міг вважатися повноцінною особистістю. Будь хто міг би смердіти так, що сморід лишався би в повітрі якийсь час після відбуття свого власника, але сморід Старого Тхора Рона прибував за кілька хвилин до свого власника, щоби поширитися в просторі й зручненько облаштуватися заздалегідь. Він набув таких виразних рис, що сприймався навіть не носом, який самозакупорювався з метою самозбереження, — люди передчували наближення Старого Тхора Рона вухами, бо в тих починала плавитися сірка.

— Хулєра, хулєра, не тим боком, казав їм, хулєра бісова... — Патрицій терпляче чекав. Коли маєш справу зі Старим Тхором Роном, треба дати час його заблукалій свідомості прийти до взаємопорозуміння із язиком. — Чари наводять, шоб шпигувати, казав їм, юшку з квасолею сюди... а тоді всі почали танцювати, бачте, і тоді ще двоє чарівників були на вулиці, і один говорив, шо музику можна впіймати в коробку, а пан Нудль зацікавився, і тоді у каварні шось вибухнуло, і вони всі пішли в Академію... хулєра, хулєра, хулєра їм в печінку, шоби я ще хоч раз.

— Справді, каварня вибухнула?

— Кава з піною по всіх стінах, вашсть... хулєра...

— Так, так, і таке інше, — махнув на нього худою рукою патрицій. — І це все, що маєте мені розповісти?

— Ну... хулє...

Старий Тхір Рон помітив погляд патриція й узяв себе в руки. Навіть за мірками його дуже відносно здорового глузду існували обставини, за яких не варто випробовувати вдачу. Сморід його блукав кімнатою — читав папери, роздивлявся картини.

— Кажуть, — повів він далі, — що від нього жінки божеволіють, — він нахилився вперед. Патрицій відхилився назад. — Кажуть, коли він отако стегнами зробив... пані Герпесюк кинула свої... як вони в біса... на сцену.

Патрицій повів бровою:

— «Як вони в біса»?

— Ну, ви знаєте, — Старий Тхір Рон невизначено порухав пальцями в повітрі.

— Пару пошивок? Два мішки борошна? Дуже вільного крою шта... Он як. Розумію. Це ж треба. Ніхто не постраждав?

— Не знаю, вашсть. Але дещо таки знаю.

— І що ж?

— Ну... Липучка Майкл каже, вашсть іноді платить за відомості?..

— Так, знаю. Не уявляю, звідки беруться такі плітки, — сказав патрицій, підводячись і відчиняючи вікно. — Доведеться щось із цим робити.

Старий Тхір Рон знову подумав про те, що нехай він і несповна розуму, та не настільки божевільний, щоби аж так нариватися.

— А ще от я таке знайшов, вашсть, — сказав він і витягнув щось із неуявно страшних глибин під плащем. — Тут шось пише, вашсть.

Це була афіша, кольори яскраві й чисті. Вона була не старою, та годинка чи дві в якості утеплювача для грудей Старого Тхора Рона добряче її зістарили. Патрицій озброївся двома пінцетами й розгорнув її.

— Це оті, шо музику грають, — пояснив Старий Тхір Рон, — і оце там таке пише. А ше трохи пише там внизу. Пан Нудль і троль Крейдян оце шойно надрукували й розвішали, а я оце причепився до них і казав, шо на них надихаю, коли одненьку мені не дадуть.

— Певен, це спрацювало як належить, — сказав Патрицій.

Він запалив свічку й уважно прочитав написи на афіші. У присутності Старого Тхора Рона полум’я свічок набувало синюватого відтінку.

— «Відкритий фестиваль музики, що качає», — промовив він.

— Це, шо платити не треба, шоби послухати, — пояснив Старий Тхір Рон. — От хулєра хулєрська.

Лорд Ветінарі читав далі.

— У Сховному парку. Наступної середи. Так-так-так. Відкритий громадський простір, звісно ж. Цікаво, чи багато люду прийде.

— Багацько, вашсть. Сотні не змогли в «Каверну» зайти.

— І той гурт отак виглядає? — спитав лорд Ветінарі. — Отак похмуро?

— Як я бачив, то хіба потом стікають, — сказав Старий Тхір Рон.

— «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», — прочитав патрицій. — Це якийсь таємний код, як ви гадаєте?

— Не можу знати, вашсть, — сказав Старий Тхір Рон. — Голова не варить, коли мучить спрага.

— «Таке видовишче годі пропустити! Раз ув житті!», — сумно прочитав вголос лорд Ветінарі. Він підвів погляд на Рона. — О, даруйте. Певен, можу вам організувати щось, що вас освіжить...

Старий Тхір Рон кашлянув. Пропозиція прозвучала цілком щиро, та чомусь йому враз перехотілося пити.

— Отже, не затримуватиму вас. Щиро вам дякую,— сказав лорд Ветінарі.

— Цеє...

— Так?

— Цеє... нічого...

— Оті добре.

Коли хулєркання Рона стихло на сходах, патрицій задумано постукав пером по паперах і якийсь час дивився у стіну.

Перо перекотилося на слово «Відкритий».