Розділ V

Лист міс Міни Мюррей, адресований міс Люсі Вестенр

9 травня.

Люба Люсі!

Вибач, що давно не писала, але я була просто завалена роботою. Часом життя завуча школи буває нелегким. Я скучила за тобою, хочеться погуляти разом біля моря, де можна було б спокійно поговорити і повиводити надхмарні палаци. Останнім часом я тяжко працювала, бо не хочу відставати у навчанні від Джонатана, тому я наполегливо оволодівала мистецтвом стенографії. Коли ми поберемося, я зможу стати корисною для Джонатана і якщо я спроможуся стенографувати достатньо швидко, то зможу записувати усе, що він хоче, або друкувати для нього на друкарській машинці, на якій я теж дуже старанно вчуся друкувати. Ми з Джонатаном часто пишемо одне одному стенографічні листи, а він веде стенографічний щоденник, до якого записує свої враження від поїздок за кордон. Коли ми з тобою зустрінемося, то я вестиму щоденник у такий самий спосіб. Я не збираюся, як часто буває, робити в ньому якісь регулярні записи за принципом «кожен день – хоч рядок». Це буде такий щоденник, у якому я писатиму тоді, коли відчую для цього відповідний настрій. Не думаю, що він становитиме великий інтерес для інших; але він і не призначається абикому. Може, колись я покажу його Джонатану, якщо там буде що показувати, але насправді він стане для мене своєрідним зошитом для вправ. Я спробую робити в ньому те, чим – як я бачу – займаються журналістки: записуватиму інтерв’ю, замальовки, намагатимуся щонайточніше відтворити розмови. Мені сказали, що коли трохи потренуватися, то можна з точністю пригадати те, що бачив і чув протягом дня. Втім, поживемо – побачимо. Я розповім тобі про свої маленькі плани, коли ми зустрінемось. Щойно я отримала кілька написаних похапцем рядків від Джонатана, який подорожує по Трансільванії. З ним усе гаразд, і він повернеться приблизно за тиждень. Мені дуже кортить скоріше почути всі новини, які він привезе. Мабуть, це так приємно – бувати в чужих країнах. Цікаво, чи зможемо ми – тобто Джонатан і я – коли-небудь побувати там разом? А ось і дзвоник залунав – десята година. Бувай.

Любляча тебе Міна.

Коли писатимеш мені, то розкажи про всі новини. Ти вже давно мені ні про що не розповідала. Але до мене дійшли чутки, особливо про високого кучерявого красеня.

Лист Люсі Вестенр, адресований Міні Мюррей

17, Четем-стрит, середа.

Моя люба Міно!

Мушу сказати, що ти дуже несправедливо докоряєш мені за те, що я начебто погано з тобою листуюся. Відтоді, як ми розсталися, я написала тобі двічі, а ти лише зараз зволила надіслати мені другого листа. До того ж розповідати нема про що. Справді немає нічого такого, що могло б викликати твій інтерес. Наразі в Лондоні дуже цікаво, і ми багато ходимо до картинних галерей, а також гуляємо пішки та їздимо верхи в парку. Що ж стосується високого кучерявого молодика, то, мабуть, це був один із тих, з ким я ходила на останній концерт. Хтось, вочевидь, поширював плітки. Цього молодика звати містер Холмвуд. Він часто буває у нас в гостях, і вони з мамою добре знаходять спільну мову; є багато такого, про що їм цікаво удвох поговорити. Не так давно ми зустріли чоловіка, який чудово підійшов би саме тобі, якби ти вже не була заручена із Джонатаном. Він – прекрасна партія, красивий, багатий, до того ж – шляхетного походження. Він лікар, і взагалі – дуже розумна людина. Йому лише двадцять дев’ять років, а під його наглядом перебуває величезна психлікарня. Мені представив його містер Холмвуд, і він зробив нам візит, а тепер часто заходить в гості. Мабуть, ніколи раніше я не зустрічала чоловіка такої рішучої і твердої вдачі, але водночас такого напрочуд спокійного і врівноваженого. Здається, ніщо не зможе вплинути на його незворушність. Можу лише уявити собі, яку дивовижну владу має він над своїми пацієнтами. Цей чоловік має незвичайну манеру дивитися співбесіднику просто в очі, наче намагаючись прочитати його думки. Кілька разів він намагався провести такий дослід зі мною, але тішуся надією, що я є міцним горішком. Я це знаю, бо часто дивлюся на себе у дзеркало. Ти ніколи не пробувала читати вираз свого обличчя? Я – пробувала, і можу сказати тобі, що це набагато важче, ніж може подумати той, хто цього жодного разу не робив. Цей лікар каже, що я ставлю перед ним важке психологічне завдання, і я скромно сподіваюся, що так воно і є. Ти ж знаєш, я не надто цікавлюся вбранням, і тому не зможу розповісти тобі про нові моди. Вбрання і мода – це таке занудство! Знаю – це жаргонне слово, але Артур вживає жаргонні словечки щодня. Ну от, не втрималася і прохопилася. Міно, ми ділилися своїми секретами ще тоді, коли були дітьми; ми спали разом, їли разом, разом плакали і сміялися; тож тепер, коли я проговорилася, я хотіла б розповісти більше. О Міно! Невже ти не здогадуєшся? Я кохаю його. Я пишу ці рядки і, ніяковіючи, червонію, бо хоча мені й здається, що він мене кохає, але сам він мені цього ще не говорив. Але ж, Міно, як я кохаю його, як я його кохаю! Ну от – сказала, і на душі стало легше. Так хочеться бути з тобою, люба моя, посидіти, як раніше, біля каміна у домашньому вбранні; я б спробувала розповісти тобі про свої почуття. Не знаю, як я наважилася написати таке навіть тобі. Я боюся зупинитися, бо зупинившись – порву листа; тому я не бажаю зупинятися, бо дуже хочу розповісти тобі все-все. Напиши мені одразу і скажи, що ти про все це думаєш. А тепер, Міно, я мушу перерватися. На добраніч. Благослови мене у своїх молитвах і помолися за моє щастя, Міно.

Люсі.

P. S. Не слід було мені виказувати цю таємницю. На добраніч ще раз.

Л.

Лист Люсі Вестенр, адресований Міні Мюррей

24 травня.


Моя люба Міно!

Дякую, дякую тобі за твій милий лист! Так приємно було мати змогу про все тобі розповісти і дізнатися, що ти мене розумієш і мені співчуваєш.

Люба моя, пам’ятаєш стару приказку: «То густо, то пусто»? Точніше не скажеш. Ось так і у мене: прожила двадцять років і не чула жодної пропозиції вийти заміж, а сьогодні їх аж три. Лишень уяви собі! Аж три пропозиції за один день! Це просто якийсь жах. Двох із претендентів мені шкода, дуже шкода – бідні хлопці! Ой, Міночко, я щаслива до безтями. Уяви собі – три пропозиції! Але, заради Бога, не кажи про це нікому із дівчат, а то вони надумають собі казна-що, а потім побиватимуться, що в перший день приїзду не отримали щонайменше шість пропозицій. Деякі дівчата такі марнославні! Ми ж з тобою, Міно, можемо собі дозволити не бути марнославними, бо ми обидві є зарученими і незабаром станемо поважними заміжніми жінками. Що ж, розповім тобі про усіх трьох, але дивись – нікому не викажи цієї таємниці, хіба що, звичайно ж, Джонатану. Ти, певна річ, розкажеш йому, бо я у подібній ситуації теж розповіла б усе Артурові. Дружина мусить про все розповідати своєму чоловікові – правда ж, люба моя? – бо я маю бути чесною і пристойною. Чоловіки хочуть, щоб жінки, особливо їхні дружини, поводилися чесно і пристойно; але, боюсь, жінки не завжди справджують сподівання чоловіків. Так от, пропозиція номер один надійшла якраз перед сніданком. Я вже тобі про нього розповідала, це доктор Джон Сьюард, головний лікар психлікарні, з вольовим підборіддям та красивим чолом. Зовні він поводився дуже стримано, але було видно, як він нервується. Він, мабуть, довго тренувався щодо деталей самої процедури і добре їх дотримувався, але все одно ледь не всівся на свого шовкового капелюха, чого загалом з чоловіками не трапляється, якщо вони не нервуються. Згодом же, намагаючись виглядати невимушено, він усе крутив у руках свій ланцет і ледь мене ним не вколов. Доктор Сьюард поговорив зі мною, Міно, дуже відверто. Він сказав, як я багато для нього значу, незважаючи на наше нетривале знайомство, і про те, що шлюб зі мною скрасить його нелегке життя. Містер Сьюард говорив, яким нещасним він буде, якщо отримає відмову, але тут я розплакалася, і він, вибачившись за свою грубу прямоту, заявив, що не хоче ще більше ускладнювати моє теперішнє становище. Він замовк, а потім поцікавився, чи не зможу я покохати його трохи згодом; коли ж я похитала головою, руки його затремтіли, і він, вагаючись, запитав, чи не кохаю я когось іншого. Він поставив це питання дуже делікатно, сказав, що аж ніяк не вимагає чіткої відповіді, просто хоче про це знати, бо якщо жіноче серце не зайняте ніким, то у чоловіка завжди залишається якась надія. І тут, Міно, я визнала за необхідне сказати йому, що серце моє справді зайняте. Я сказала йому лишень це, і більше нічого; містер Сьюард підвівся, з серйозним і мужнім виглядом узяв мої руки в свої і висловив сподівання на моє майбутнє щастя, зазначивши, що я можу розраховувати на нього як на свого найкращого друга. О Міночко, просто не можу не плакати; вибач за те, що мій лист увесь у плямах від сліз. Звичайно, дуже приємно, коли тобі освідчуються і таке інше, але болісно бачити, як від тебе йде з розбитим серцем твій щирий обожнювач, і знати при цьому, що ти викреслила його з свого життя, незважаючи на все те, що він тобі сказав чи міг сказати. На цьому, моя зіронько, я мушу зупинитися, бо почуваюся такою нещасною, хоча загалом я така щаслива, така щаслива!


Увечері. Артур щойно пішов, і наразі я у кращому гуморі, ніж коли припинила писати листа, тож я продовжу свою розповідь про цей визначний день. Отже, так, люба моя: пропозиція номер два надійшла після сніданку. Він такий гарний хлопець, американець із Техасу, у нього дуже молодий і бадьорий вигляд, тому якось навіть не віриться, що він побував у багатьох місцях і пережив скільки небезпечних пригод. Мені шкода бідну Дездемону, яку мавр звабив розповідями про пережиті ним труднощі та небезпеки. Мабуть ми, жінки, є такими полохливими боягузками, що шукаємо у шлюбові захисту від життєвих труднощів, гадаючи, що чоловіки захистять нас від них. Тепер я знаю, що мала зробити, якби була чоловіком і бажала завоювати дівоче серце. А може, я й неправа, бо хоча містер Моріс і розповідав мені історії про свої небезпечні пригоди, а Артур не розповідав взагалі нічого, я все ж таки… але не буду забігати наперед. Отже, серденько, містер Квінсі П. Моріс застав мене саму. Таке враження, що чоловіки завжди застають жінок наодинці. А може й ні, бо Артур намагався застати мене саму аж двічі, і йому це вдалося не одразу, хоча я йому допомагала як могла – тепер я з легким серцем можу в цьому зізнатися. Мушу сказати тобі наперед, що містер Моріс не завжди говорить на жаргоні – тобто він ніколи не користається ним у розмовах із незнайомцями або у їхній присутності, бо насправді він є людиною добре освіченою і з вишуканими манерами; але містер Моріс побачив, що мені цікаво чути, як він говорить на американському жаргоні, тож коли поруч не було сторонніх, він щоразу казав мені такі кумедні речі! Та, мабуть, він усе це вигадує, бо надто вже це вдало й доречно. Але все одно – це так потішно! Що ж до мене, то не можу сказати – користуватимуся я жаргоном чи ні; не знаю, чи подобається він Артуру, бо я ще не чула, щоб він його вживав. Отже, так: сідає біля мене містер Моріс і робить радісний та невимушений вигляд, хоча я все одно побачила, що він сильно нервується. Бере він мене за руку і каже так ніжно-ніжно: – Міс Люсі, знаю, що я й нігтя вашого не вартий, але чекати вартого можна і до нових віників. Впрягайтеся поруч зі мною та й потягнемо далі возик життя разом!

Знаєш, Міно, він виглядав таким добрим та веселим, що відмовити йому мені було набагато легше, ніж містеру Сьюарду, тож я і відповіла американцю з якомога більшою невимушеністю, що впрягатися мені з ним не хочеться і що взагалі – я ще конячка необ’їжджена. Потім містер Моріс вибачився за те, що він, як йому здалося, говорив надто легковажним тоном у таку надзвичайно важливу, надзвичайно серйозну для нього мить і висловив сподівання, що я на нього не буду сердитися. Він сказав це цілком серйозно, тому я теж дещо посерйознішала. Знаю, Міно, ти подумаєш, що я жахлива фліртувальниця й кокетка, але мені додало настрою те, що це вже була друга пропозиція поспіль. Не встигла я, моя люба, й слова сказати, як містер Моріс вихлюпнув на мене справжній потік освідчень у коханні, він буквально кинув до моїх ніг своє серце і душу. При цьому виглядав таким щирим у своєму емоційному запалі, що я вже ніколи не зможу повірити у те, що чоловіки завжди лише бавляться у кохання і ніколи не бувають серйозними, хоча інколи містер Моріс любить пожартувати. Мабуть, він побачив якийсь несподіваний вираз на моєму обличчі, що раптом змусив його зупинитися, а потім мовити з такою гідною справжнього мужчини пристрастю, за яку я ладна була його покохати, якби моє серце не належало іншому:

– Люсі, я знаю, ви – щира дівчина. Я б вам цього зараз не казав, якби не вірив у вашу кришталево чисту – до самісінького дна – душу. Скажіть мені як другові, чи є хтось, кого ви кохаєте? Якщо це так, то я більше не завдаватиму вам жодних клопотів і залишуся вашим найвідданішим другом, якщо ви, звичайно, самі цього забажаєте.

Люба моя Міно, і чому чоловіки є такими шляхетними, а ми, жінки, так мало їх гідними? Я ж майже насміялася із щирих почуттів цього великодушного, благородного джентльмена! Тут я розридалася – боюся, серденько, що тобі цей лист у деякому сенсі видасться ще більш сльозоточивим, ніж раніше, але я справді відчула себе зле. І чому це дівчатам не дозволено виходити заміж одразу за трьох чоловіків або за скількох заманеться, щоб запобігти усім цим неприємностям? Але це – єресь, такого не слід казати. Мене дуже втішило те, що, незважаючи на сльози, я знайшла в собі мужність поглянути містеру Морісу в його безстрашні очі і заявити йому з усією відвертістю:

– Так, є чоловік, якого я кохаю, але сам він ще не сказав, що кохає мене. – Я мала рацію, вчинивши так відверто, бо раптом обличчя його просвітліло, він взяв мої руки у свої – скоріше я поклала свої руки у його – і гаряче мовив:

– Прекрасна, моя смілива і щира дівчино. Краще, спізнившись, втратити шанс завоювати ваше серце, ніж вчасно здобути прихильність якоїсь іншої дівчини. Не плачте, серденько. Якщо ви плачете через те, що вам мене шкода, то я – міцний горішок, мене не так просто розчулити, і я сприйму цей удар з високо піднесеною головою. Якщо цей інший парубок іще не знає про своє щастя, то краще б йому поквапитися, бо йому доведеться мати справу зі мною. Сонечко, ваша щирість і відвертість зробили мене вашим другом, а це краще, ніж коханець, бо тут немає і тіні корисливості. Серденько моє, віднині і до Царства Небесного я почуватимуся дуже самотньо на своєму шляху. Може, ви поцілуєте мене хоч раз? Час від часу спогади про цей поцілунок скрашуватимуть мою самотність. У цьому не буде нічого непорядного, бо той достойний парубок – а я вірю, що він є достойним – вам ще нічого не встиг сказати.

Це остаточно мене переконало, Міно, бо з його боку це дійсно було сміливо і чарівно, а також шляхетно щодо щасливого суперника – правда ж? До того ж своєю відмовою я завдала йому болю. Тож я схилилася і поцілувала його. Він підвівся, тримаючи мої руки у своїх, поглянув мені у вічі – боюсь, що цієї миті я зашарілася – і сказав:

– Дівчинко, я тримаю ваші руки, а ви поцілували мене; якщо після цього ми не стали друзями, то ми не станемо ними ніколи. Дякую за вашу милу щирість і прощавайте.

Містер Моріс потис мою руку, взяв свого капелюха і полишив кімнату, жодного разу не озирнувшись, не зупинившись, без сліз і без тремтіння губ, а я ж стояла і рюмсала, як мала дитина. Господи, і чому такий достойний мужчина мусить бути таким нещасним, коли навколо нього повно інших дівчат, радих обожнювати землю, якою він ходить! Я – так точно обожнювала б, якби була вільною. Люба Міно, я вельми засмутилася, і мені щось не дуже хочеться описувати своє щастя після того, що я тобі розповіла. Тому про третю пропозицію я розповім тоді, коли почуватимуся щасливою.

Твоя любляча Люсі.

P. S. Ой, а можна я не розповідатиму про третю пропозицію? До того ж все трапилося так швидко і якось похапливо – здавалося, тільки-но він зайшов у кімнату, як його руки вже обіймали мене, а губи цілували. Я така щаслива, така щаслива; не знаю, чим я заслужила на таке велике щастя. Тепер у майбутньому мені лише треба буде продемонструвати свою вдячність Богові за його милість, за те, що він послав мені такого відданого обожнювача, такого прекрасного чоловіка і такого щирого друга.

На все добре.

Щоденник д-ра Сьюарда
(фонографічний)

25 травня. Сьогодні пропав апетит. Їсти не хочеться, відпочивати не хочеться, займуся натомість щоденником. Після вчорашньої відмови на душі якась порожнеча, здається, у всьому світі не лишилося жодного заняття… Знаючи, що єдиними ліками від подібних речей є робота, я пішов до своїх пацієнтів. Я вибрав одного з них, який становив для мене чималий інтерес у науковому сенсі. Його ідеї є такими неординарними, він такий несхожий на інших «нормальних» божевільних, що я твердо вирішив зрозуміти цього пацієнта якомога краще. І сьогодні я, здається, дуже близько підійшов до розгадки його таємниці.

Я опитав його повніше, ніж до того, намагаючись системно осмислити причини його галюцинацій. Тепер я розумію, що моя метода була дещо жорстокою, бо я весь час намагався зосередити хворого на самій суті його божевілля – саме цього я намагаюся уникати в розмовах з іншими пацієнтами, бо це те саме, що потрапити до самісінького центру пекла. (На згадку: А за яких конкретних обставин мені не слід цього уникати і не боятися потрапити до центру пекла?) Omnia Romae venalia sunt. У пекла – своя ціна! Я verb. sap. Якщо за цим інстинктом щось криється, то в подальшому було б цікаво його ретельно і точно дослідити; відкладати немає сенсу, тож починаймо:

Р. М. Ренфілд, вік 59 років. – Сангвінічний темперамент; велика фізична сила; хворобливо збудливий; періоди пригніченості призводять до якоїсь ідеї фікс, котру я не можу збагнути. Припускаю, що саме сангвінічний темперамент та його бентежний вплив так позначаються на ментальності; потенційно небезпечний чоловік, причому за умови безкорисливості ця небезпечність зростає. У корисливо-егоїстичних людей обережність є чимось на кшталт панциру, що захищає їх і від ворогів, і від самих себе. З цього приводу я вважаю, що коли точкою зосередженості є людське «я», то доцентрова сила врівноважується відцентровою; коли ж точкою зосередженості є обов’язок, якась справа або суспільний мотив, то остання, тобто відцентрова сила, стає домінуючою, і лише якась несподіванка або низка несподіванок здатна її врівноважити.

Лист Квінсі П. Моріса вельмишановному Артуру Холмвуду

25 травня.


Мій любий Арте!

Ми розповідали одне одному історії біля вогнища у преріях; ми перев’язували один одному рани після висадки на Маркізькі острови; ми пили за наше здоров’я на узбережжі Тітікаки. Ще не всі історії розказані, ще не всі рани перев’язані, ще не все випито за наше здоров’я. Чи не хочеш ти надолужити згаяне біля мого табірного вогнища завтра увечері? Я без вагань запрошую тебе, бо знаю, що одну даму запросили на вечірку, а значить, ти вільний. Окрім нас двох, буде іще одна людина – наш старий друг по Кореї Джон Сьюард. Він теж збирається прийти, і ми хочемо поплакатися один одному за чаркою вина, а також щиро випити за здоров’я найщасливішого у всенькому всесвіті чоловіка, котрий завоював найшляхетніше і найдостойніше з усіх створених Всевишнім сердець. Ми влаштуємо тобі палкий прийом з найщирішими вітаннями і питимемо за твоє здоров’я, щоб воно, як той вірний товариш, ніколи тебе не підвело. Присягаємося залишити тебе відсипатися у мене вдома, якщо ти вип’єш забагато за прекрасні очі однієї особи. Приходь!

Скрізь і завжди твій вірний друг,

Квінсі П. Моріс.

Телеграма від Артура Холмвуда Квінсі П. Морісу

26 травня.

Ось-ось приїду. Везу із собою такі новини, від яких затріпочуть ваші серця.

Арт.

Загрузка...