Розділ IV

Щоденник Джонатана Харкера
(продовження)

Прокинувся я у своєму ліжку. Не знаю, як я в ньому опинився; напевне, заснув і мене приніс сюди граф. Я спробував задовольнити свою цікавість з цього приводу, але не зміг дійти якогось конкретного висновку. Звичайно ж, існували певні вторинні ознаки, наприклад те, що мої речі були складені і розташовані не так, як це робив зазвичай я. Мій годинник так і лишився незаведеним попри мою чітку звичку завжди заводити його безпосередньо перед сном, було багато й інших подібних деталей. Однак всі ці ознаки не були доказом, оскільки вони могли також означати й те, що розум мій перебував у якомусь незвичному стані і що я – з тої чи іншої причини – був надзвичайно збентежений і знервований. Я мушу знайти безперечний доказ. Одне мене втішає: якщо мене справді приніс сюди і роздягнув граф, то напевне йому довелося поспішати, бо вміст моїх кишень залишився незайманим. Переконаний, що він не потерпів би своєї нездатності проникнути у стенографічну таємницю мого щоденника і взяв би його з собою або ж знищив. Я окинув поглядом кімнату; раніше вона була для мене місцем, сповненим жахів, але наразі вона видається мені ледь не безпечною схованкою, бо немає нічого жахливішого за тих страхітливих жінок, котрі збиралися – і збираються – напитися моєї крові.


18 травня. Я ходив униз, щоб знову поглянути на ту кімнату при світлі дня, бо мав знати правду. Підійшовши до дверей нагорі сходового маршу, я виявив, що вони замкнені. Їх з такою силою хтось загнав у одвірок, що в одному місці деревина тріснула. Через тріщину я побачив, що засувом не скористалися, а просто загвинтили двері зсередини. Боюсь, що це був не сон і що мені доведеться планувати свої дії, виходячи саме з такого припущення.


19 травня. Певна річ, я потрапив у тенета. Вчора ввечері граф якомога улесливішим тоном попросив мене написати три листи: один – про те, що я майже завершив роботу і через кілька днів збираюся вирушити додому, другий – що я від’їжджаю наступного ранку з часу написання листа, а третій – про те, що я вже покинув замок і прибув до Бистриці. Я, може, і запротестував би, але відчув, що в теперішньому становищі відверта сварка з графом була б безумством, оскільки я повністю перебував під його владою; тому відмовитися означало б викликати у нього підозри і лють. Він зрозумів би, що мені відомо надто багато і що мене не можна залишати живим, бо моє подальше існування стане для нього небезпечним. Єдиний мій шанс полягає у затягуванні часу і очікуванні слушної нагоди. Може, трапиться щось таке, що дасть мені змогу втекти. У погляді графа я помітив ознаки того гніву, із яким він віджбурнув від себе пишноволосу красуню. Граф пояснив мені, що поштові карети ходять рідко і нерегулярно, тому, написавши відразу три листи, я забезпечу душевний спокій моїх друзів; він з такою невідпорною переконливістю запевнив мене у своїй здатності відкликати останні листи, які до належного часу затримають у Бистриці у разі, коли мені доведеться продовжити своє перебування тут, що моя незгода означала б появу у нього нових підозр. Тому я зробив вигляд, що погоджуюся з його аргументами, і спитав, які дати слід проставити на листах. Граф якусь мить підраховував, а потім відповів:

– Перший слід датувати дванадцятим червня, другий – дев’ятнадцятим червня, а третій – двадцять дев’ятим червня.

Ось тепер я знаю, скільки мені лишилося жити. Допоможи мені, Боже!


28 травня. З’явився шанс втекти або принаймні надіслати звістку додому. До замку приїхала ватага ромів і стала табором у дворі. Роми – це цигани; у мене є про них нотатки. Вони мешкають у цій країні, хоча мають родичів в усіх інших частинах світу. Тисячі їх живуть в Угорщині й Трансільванії, перебуваючи майже за межами закону. Як правило, цигани приєднуються до якогось визначного шляхтича чи магната і називають себе його прізвищем. Вони нічого не бояться, не вірять ні в якого Бога – лише у забобони, і розмовляють своїми діалектами ромської мови.

Я напишу листи додому і спробую умовити циган відвезти їх на пошту. Щоб розпочати знайомство, я вже намагався заговорити з ними через вікно. Вони ж знімали свої капелюхи, шанобливо вклонялися мені і робили якісь численні знаки, які я, однак, здатен був зрозуміти не більше, ніж мову, якою вони говорили…

Листи я таки написав. Міні – стенографічно, а доктора Хокінса просто попросив зв’язатися з нею. Їй я пояснив своє становище, але не згадуючи при цьому тих жахів, які я сам можу лише припускати. Якби я відкрив їй свою душу, то це шокувало б її і до смерті налякало. Якщо листи не дійдуть, то, принаймні, граф все одно не дізнається про мою таємницю чи про міру моєї обізнаності…

Я передав листи, викинувши їх через ґрати мого вікна разом із золотою монетою і зробивши все можливе, щоб знаками спонукати циган відправити їх поштою. Чоловік, котрий підняв листи, притиснув їх до серця, чемно вклонився, а потім поклав до свого кашкета. Це було все, що я міг зробити. Я крадькома повернувся до кабінету і почав читати. Граф не з’являвся, тож я писав у щоденнику саме тут…

Але ось прийшов граф. Він усівся поруч і, розгортаючи два листи, мовив спокійнісіньким голосом:

– Ці листи дали мені цигани, і я, хоча й не знаючи, від кого вони, не міг їх не взяти. Ага! – цієї миті граф, мабуть, почав їх читати, – один від вас до мого друга Пітера Хокінса; другий (тут він помітив незнайомі знаки, і обличчя його спохмурніло, очі спалахнули лиховісним вогнем) – це просто неймовірна гидота, наруга над дружніми почуттями і гостинністю! Цей лист не має підпису. От і добре! Отже, нам він ні до чого.

Він підніс листа і конверта до лампи і холоднокровно тримав у її полум’ї, доки воно не поглинуло їх. А потім продовжив:

– Що стосується листа до Хокінса, то я, безперечно, перешлю його, оскільки це ваш лист. Ваші листи для мене – святе. Вибачте, друже мій, що через необізнаність я зламав печать. Може, ви знову запечатаєте його?

Граф подав мені листа, а потім, чемно вклонившись, – і нового конверта. Мені нічого не лишалося робити, як мовчки написати адресу, запечатати листа і віддати його назад. Коли граф вийшов із кімнати, я почув, як у дверях тихенько повернувся ключ. За хвилину я підійшов до дверей і з’ясував, що їх замкнуто.

Коли за годину чи дві граф зайшов до кімнати, то його прихід розбудив мене, бо я заснув на дивані. Поводився мій хазяїн чемно, голос його звучав підбадьорливо; побачивши, що я тільки-но прокинувся, сказав:

– Ага, значить, ви, друже мій, втомилися? Тоді йдіть і лягайте в ліжко. Там ви добре відпочинете, це точно. Мабуть, сьогодні ввечері я не матиму можливості зробити собі приємність поговорити з вами, бо на мене чекають численні справи; а ви, прошу вас, лягайте спати.

Я пройшов до своєї кімнати, влігся й заснув, і, як це не дивно, цілу ніч мені нічого не снилося. Мабуть, то на мене так вплинули пережиті протягом дня нервові потрясіння.


31 травня. Прокинувшись сьогодні вранці, я подумав, що варто було б дістати з валізи трохи паперу і конвертів і тримати їх у кишені на той випадок, коли випаде нагода написати листа; але тут на мене знову чекала несподіванка, ще одне потрясіння!

Увесь папір зник – до найменшого шматочка, зникли усі мої нотатки, усі пам’ятні записки стосовно подорожування і розкладу руху поїздів, мій рекомендаційний лист, власне, зникло все, що могло знадобитися мені за межами замку. Я сів і трохи поміркував; потім мені спала на думку неприємна здогадка і я перевірив вміст моєї дорожньої сумки та гардеробу, в якому я розвісив свій одяг.

Костюм, у якому я подорожував, зник, а разом із ним – плащ і плед; марно я намагався їх знайти, вони щезли безслідно. Такої підлості від графа я не чекав…


17 червня. Сьогодні вранці, сидячи скраю ліжка і перебуваючи у болісних роздумах, я почув за вікном ляскання батогів, тупіт і цокання кінських копит; ці звуки доносилися з каменистої дороги, що вела до подвір’я замку. Зрадівши, я поспішив до вікна і побачив, як до нього в’їжджали дві великі фіри, кожна з яких була запряжена восьмериком дужих коней, а кожну пару поганяв словак у крислатому капелюсі, брудному кожусі, підперезаному величезним цвяхованим ременем, і високих чоботях. Я майнув до дверей, збираючись зійти вниз і хоч якось спробувати дістатися до приїжджих через велику залу, бо я гадав, що її можуть спеціально для них відчинити. Але й там на мене також чекало потрясіння: двері були міцно замкнуто ззовні.

Тоді я підбіг до вікна і став їм кричати. Забачивши мене, вони почали отетеріло тицяти пальцями і витріщатися, але тут до них підійшов циганський «отаман» і сказав словакам щось таке, що вельми їх розвеселило, і вони почали реготати. Після цього вони навіть поглянути в мій бік не бажали, ігноруючи всі мої зусилля привернути їхню увагу, жалісні зойки і відчайдушні благання. Вони вперто мене не помічали. У фірах містилися великі квадратні ящики з ручками із товстої вірьовки; вони були порожні, судячи з тої легкості, з якою словаки переміщали їх, і з того лункого звуку, який чувся щоразу, коли вони об щось зачіпалися. Після того, як ці ящики розвантажили і склали великим штабелем у кутку подвір’я, цигани розплатилися зі словаками, ті поплювали на гроші – щоб ті не переводилися – і ліниво почвалали кожен до своєї пари коней. Невдовзі ляскання батогів поступово стихло вдалині.


24 червня, на світанку. Минулої ночі граф пішов від мене рано і замкнувся у своїй кімнаті. Набравшись духу, я майнув нагору гвинтовими сходами і визирнув у вікно, що виходило на південь. Мені хотілося простежити за графом, бо в замку і біля нього явно щось відбувається. Схоже, що розквартировані тут цигани виконують якусь роботу. Я знаю це напевне, бо час від часу до мене долинають звуки мотик і лопат; що б це не було, воно, напевне, робиться з якимось підлим і жорстоким задумом.

Простоявши біля вікна трохи менше ніж півгодини, я раптом побачив, як у вікні кімнати графа щось заворушилося. Відсахнувшись, я почав придивлятися і побачив, як він вигулькнув із вікна. Цієї миті я пережив ще один удар, побачивши на графові свої речі, у яких приїхав сюди, а на спині він тягнув той страшний мішок, котрий колись забрали з собою ті три жінки, що прагнули моєї крові. Тепер зрозуміло, що він хоче і чому вбрався в мою одіж! Ось що граф замислив: з’явившись перед людьми у моїй подобі, він залишить докази моїх відвідин містечок та сіл, де місцевий люд бачитиме, як я відсилав листи: водночас він зробить так, що мені приписуватимуть всі ті страхіття, які він може вчинити в моєму костюмі.

Мені нестерпно думати, що йому, на жаль, вдасться це зробити, бо я не можу звідси вийти, я – справжнісінький в’язень, але позбавлений законного захисту, який є правом і утіхою звичайного в’язня.

Я хотів дочекатися повернення графа, тому довго і вперто сидів біля вікна. Раптом на тлі місячного сяйва я помітив, як у повітрі почали літати якісь малесенькі, ледь видимі часточки. Вони мали вигляд дрібнесеньких піщинок; кружляючи довкола, ці часточки скупчувалися у щось на кшталт маленьких ефемерних хмаринок. Я спостерігав за ними із заспокійливим відчуттям, і мною поволі заволоділа якийсь приємна млосність. Я всівся якомога зручніше в бійниці, щоб з більшою насолодою спостерігати за цим веселим атмосферним явищем.

Щось змусило мене здригнутися – це було тихе, жалісне скавуління собак десь далеко внизу, у долині, схованій від мого зору. Потім, як мені здалося, звук пролунав дещо гучніше, і порошинки, що плавали у повітрі, почали під цей звук утворювати якусь фігуру, танцюючи у місячному сяйві. Я відчув, як через силу намагаюся зреагувати на якийсь непевний поклик моїх інстинктів; ні – це боролася сама моя душа, а напівприспана чуттєвість прагнула озватися на цей поклик! Мене хтось гіпнотизував! Швидше і швидше танцювали порошинки, і здавалося, що навіть місячні промені вигиналися, проходячи повз мене і зникаючи у мороці за моєю спиною. Часточки пилу скупчувалися дедалі більше й більше, набуваючи форми якихось примар. І тут я різко здригнувся і, отямившись, одразу схаменувся і кинувся навтьоки. Цими примарами, що почали поступово матеріалізовуватися з місячних променів, були оті три жінки-привиди, на яких я був приречений. Тож я втік до своєї кімнати, де почувався хоч у якійсь безпеці, бо там не було місячного сяйва і яскраво горіла лампа.

Минуло десь кілька годин, і я почув, як у кімнаті графа щось заворушилося, а потім пролунав звук, наче хтось заскиглив і йому швидко заткнули рота. Потім настала тиша, мертва, жахаюча тиша, від якої я увесь похолонув. Серце моє несамовито калатало; потім, підійшовши до дверей, спробував їх відчинити, але марно – я був замкнений у моїй в’язниці і нічого не міг вдіяти. Тож я сів і заплакав від розпачу.

Раптом знадвору до мене долинув якийсь звук – то у відчаї голосила якась жінка. Я кинувся до вікна, відчинив його і став вдивлятися через ґрати. Так, це була жінка з розпатланим волоссям; вона хапалася за серце і мала вигляд людини, яка захекалася від довгого бігу. Жінка стояла, прихилившись до кута брами. Забачивши у вікні моє обличчя, вона кинулася уперед і заволала голосом, сповненим погрози:

– Потворо! Віддай мені мою дитину!

Впавши на коліна, нещасна прокричала, заламуючи руки, ті самі слова таким тоном, що серце моє стислося від жалю. Потім вона стала рвати на собі волосся і бити себе в груди, даючи волю своєму невтішному горю. Врешті-решт жінка рвонулася уперед, і хоча мені не було її видно, я почув, як вона стала лупцювати руками у двері.

Десь високо вгорі, мабуть, на вежі, почувся голос графа, який звав когось різким металевим шепотом. Звідусіль на його поклик пролунало далеке завивання вовків. Пройшло небагато часу, і ціла зграя їх линула у двір через широку браму, наче вода через греблю, яку прорвало.

Жінка не встигла й крикнути – завивання вовків раптом стихло. Невдовзі вони, сито облизуючись, посунули поодинці геть.

Мені не було шкода її, бо тепер я здогадався, що сталося з її дитиною, і їй справді краще було померти.

Що ж мені робити? Що я можу зробити? Як мені втекти із цього жахливого рабства мороку, відчаю та страху?


25 червня, ранок. Тим, хто не зазнав нічних страждань, не дано знати, яким дорогим для серця і приємним для ока може бути звичайнісінький ранок. Коли сонце піднялося достатньо високо і його промені впали на вершечок великої брами напроти мого вікна, то мені здалося, наче на арку сів голуб. Страх, який сковував мене своїми липкими невидимими путами, раптом щез, наче розчинившись у вранішньому теплі. Я мушу вдатися до якихось дій, доки мене не покинула хоробрість, що з’явилася з приходом дня. Вчора увечері один з моїх датованих попереднім числом листів потрапив до пошти; він став першим з тієї фатальної низки, яка покликана назавжди стерти навіть сліди мого земного існування.

Але я не повинен думати про це. До дії!

Коли мене умовляли, залякували, коли мені так чи інакше загрожувала небезпека або коли я чогось боявся, то це завжди відбувалося вночі. Я ще жодного разу не бачив графа у світлі дня. Може, він спить, коли інші вже прокинулися, щоб не спати тоді, коли інші засинають? Як же мені потрапити до його кімнати? Але для цього немає жодної нагоди. Двері завжди зачинені, вийти ніяк не можна.

Ні, можна! Можна, якщо перебороти страх і спробувати. Чому моє тіло не зуміє пройти там, де проходило його? Я сам бачив, як граф виповзав із вікна; чому б мені не взяти з нього приклад і не проникнути до його кімнати через вікно? Шанс, звісно, невеликий, але ще меншим є мій шанс вижити, якщо я нічого не робитиму. Треба ризикувати! У найгіршому випадку це закінчиться моєю загибеллю, але краще вмерти як справжній мужчина, а не як покірне теля; до того ж є можливість, що мені пощастить уникнути такого страшного для всіх Потойбічного Світу. Боже, допоможи мені у моїй справі! Прощавай, Міно, якщо я зазнаю поразки; прощавайте, мій вірний друже – ви завжди були мені як батько; прощавайте всі, і найостаннішою – Міна!


Того ж дня, пізніше. Я спромігся дещо зробити і, дякуючи Богові, повернувся цілий і неушкоджений до своєї кімнати. Тепер я мушу ретельно і правильно описати кожну подробицю. Відчуваючи у своїй душі приплив хоробрості, я підійшов до вікна, що виходило на південь, одразу вибрався назовні й потрапив на вузький камінний виступ, який тягнувся з цього боку споруди. Камені були великі й грубо обтесані, а будівельний розчин між ними з плином часу видувся вітрами і вимився дощами. Я зняв черевики і, обережно ступаючи, рушив цим украй небезпечним шляхом. Я подивився вниз одного разу, аби пересвідчитися, що раптовий погляд на страхітливу прірву не спричинить у мене паніки, але після цього старався відводити від неї очі. Я чудово знав напрямок і відстань до вікна графської кімнати, тому намагався рухатися якомога швидше, бо пам’ятав, що часу в мене не так уже й багато. Мене не нудило від висоти, мабуть тому, що я був надто збуджений; здається, мені знадобилося неймовірно мало часу, щоб дістатися, нарешті, до підвіконня і спробувати підняти віконну раму. Від хвилювання серце моє, здавалося, ось-ось вискочить із грудей; зігнувшись, я прослизнув до кімнати ногами уперед. Після цього я подивився довкола, очікуючи появи графа, і зробив несподіване і приємне відкриття. Кімната була порожня! Меблів у ній було обмаль; вони були вкриті пилом, мали якийсь чудернацький вигляд і своїм стилем нагадували ті меблі, що знаходилися в кімнатах на південному боці. Я став шукати ключ, але ніде його не знайшов, а в дверях його не було. Єдине, що я знайшов, – це велику купу найрізноманітніших золотих монет – римських і британських, австрійських і угорських, грецьких та турецьких; всі вони були вкриті тонким шаром, наче довго пролежали в землі. Жодній із цих монет не було менше трьохсот років. Окрім них, у тій купі лежали золоті ланцюжки і прикраси, деякі з яких оздоблені діамантами, але всі – старовинні й вкриті плямами.

В одному кутку кімнати були масивні двері. Я спробував відчинити їх, бо, не знайшовши ключа від кімнати чи від вхідних дверей – а цей останній був основним предметом моїх пошуків, – я мусив продовжувати огляд, аби всі мої зусилля не були марними. Двері виявилися відчиненими, і вели вони через кам’яний коридор до гвинтових сходів, які круто спускалися донизу. Я зійшов вниз, обережно ступаючи, бо на сходах було темно і освітлювалися вони лише крізь невеличкі отвори в товстій кам’яній кладці. У нижній частині сходів був темний, схожий на тунель прохід, звідки долинав замогильний, важкий запах, наче хтось нещодавно перекопав злежалу землю. Я йшов проходом, і запах цей ставав все сильнішим і ближчим. Нарешті я штовхнув важкі напіввідчинені двері й опинився у старій зруйнованій каплиці, яка, вочевидь, використовувалася як цвинтар. Дах каплиці був розбитий, у двох місцях були сходинки, що вели до склепів, але підлогу нещодавно перекопали, а землю засипали у великі дерев’яні ящики, явно ті, що їх привезли словаки. Довкола нікого не було, тож я почав придивлятися, чи нема тут якогось виходу назовні, але так нічого і не знайшов. Тоді я почав передивлятися кожен дюйм, щоб нічого не пропустити. Я навіть спускався у склепи, де мерехтливе світло боролося з темрявою, хоча при цьому мене проймав до кісток неймовірний жах. Я побував у двох склепах, але нічого там не побачив, окрім уламків старих трун і купи пилу; однак у третьому я зробив несподіване відкриття.

Там, в одному з великих ящиків, яких усього було п’ятдесят, на купі свіжовиритої землі лежав граф! Він або заснув, або помер – точно сказати не можу, бо очі його були розплющені й нерухомі, але без смертельного заціпеніння, а щоки, попри всю їхню блідість, зберігали тепло життя, а губи ж, як завжди, червоні. Але не було ані найменших порухів, ані пульсу, ані дихання, ані серцебиття. Я нахилився над ним, намагаючись розпізнати хоч якісь ознаки життя, але марно. Він не міг пролежати там довго, бо запах землі вивітрився б за кілька годин. Біля ящика лежала кришка від нього, а в ній в різних місцях були пробиті отвори. Я подумав, що, може, знайду на ньому зв’язку ключів, але коли погляд мій впав на мертві очі графа і я побачив, що в них, якими б мертвими вони не видавалися, застигла така ненависть – хоча і не через мою присутність, – то я чимдуж кинувся тікати, виліз через вікно і знову поповз вздовж стіни назад. Опинившись у своїй кімнаті, я впав, задихаючись від хвилювання, на ліжко і спробував обміркувати побачене…


29 червня. Сьогоднішнім днем датовано мій останній лист, і граф вжив заходів для підтвердження його достовірності, бо я знову бачив, як він залишав замок через те саме вікно і в тому самому, моєму, вбранні. Коли він ящіркою сповзав униз по стіні, я пожалкував, що зі мною немає рушниці чи якоїсь іншої смертоносної зброї, якою я міг би його знищити; але, боюсь, жодна виготовлена рукою людини зброя не зможе заподіяти цій істоті ані найменшої шкоди. Я не насмілився чекати на повернення графа, бо остерігався нової зустрічі з його «чарівними» сестричками. Пішовши до бібліотеки, я читав, доки не заснув.

Розбудив мене граф, який сказав мені з виразом, суворіше за який важко собі й уявити:

– Завтра, друже мій, нам доведеться розстатися. Повертайтеся до вашої прекрасної Англії, я ж повернуся до однієї своєї справи, яка може призвести до того, що ми вже ніколи не побачимось. Вашого листа надіслали; завтра мене тут не буде, але все буде готове для вашої подорожі. Вранці приїдуть цигани – вони дещо мають тут зробити; будуть також декілька словаків. Коли вони поїдуть, за вами заїде мій екіпаж, який повезе вас до перевалу Борго, де ви зустрінете диліжанс, що прямуватиме з Буковини до Бистриці. Але я таки сподіваюсь іще раз побачитися з вами у замку Дракули.

Відчуваючи якусь підступність, я вирішив перевірити його щирість. Щирість! Це слово стосовно такої потвори – це профанація самого поняття щирості, тож я поставив питання напрямки:

– А чому б мені не виїхати цієї ночі?

– Тому що, любий пане, мій кучер і коні зайняті, наразі їх тут немає.

– Але я б із задоволенням пройшовся пішки. Я хочу забратися звідси негайно.

Граф посміхнувся – лагідною, диявольськи-спокійною посмішкою, і я одразу ж зрозумів, що за цією лагідністю щось криється. Він мовив:

– А як же ви без багажу?

– Мені байдуже. Пізніше я когось за ним пришлю.

Граф підвівся і сказав, причому з такою неудаваною чемністю й доброзичливістю, що я, не повіривши своїм очам, на всяк випадок їх протер:

– У вас, англійців, є прислів’я, яке мені дуже до вподоби, бо його дух виражає той принцип, котрим керуються наші магнати: «Зустрічай гостя радо, проводжай швидко». Ходімо зі мною, мій любий юний друже. Ви й години не пробудете у моєму домі супроти вашої волі, хоча я дуже засмучений, що ви їдете і так раптово вирішили зробити це саме зараз. Ходімо ж!

Взявши лампу, граф – із статечно серйозним виглядом – повів мене сходами, а потім через залу. Раптом він зупинився:

– Чуєте?

Десь зовсім поруч несподівано завила сила-силенна вовків.

Схоже було, що цей звук несподівано виник за порухом його руки, так само, як оркестр робить різкий перехід за помахом палички диригента. Почекавши якусь мить, граф із тим самим серйозним виглядом знову рушив до дверей, а потім, витягнувши масивні засуви і повідчіплявши важкі ланцюги, потягнув двері на себе.

На мій превеликий подив, виявилося, що вони незамкнені. Я підозріло озирнувся довкола, але ключа ніде не побачив.

Коли двері почали відчинятися, завивання вовків стало гучнішим і злішим; ось у прочиненому проміжку показалися їхні червоні пащі; вовки підстрибували, дряпаючи двері гострими пазурами і ляскаючи зубами. Я зрозумів, що суперечити графові цієї миті було повним безглуздям. Із такими союзниками на його боці я нічого не зміг би вдіяти. А двері тим часом продовжували відчинятися, і мене від вовків відділяла лише постать графа, який стояв на вході. Раптом мені спало на думку, що саме цієї миті і саме в такий спосіб, може, мені судилося померти: граф замислив кинути мене на розтерзання вовкам, та ще й з моєї власної ініціативи. Така диявольська жорстокість була саме у стилі графа, тож я, хапаючись за останній шанс, щосили заволав:

– Зачиніть двері, я почекаю до ранку!

Закривши обличчя руками, я спробував приховати сльози гіркого розчарування. Одним порухом своєї кремезної руки граф різко зачинив двері, і клацання величезних засувів, що вскакували у свої отвори, луною прокотилося через залу.

Ми мовчки повернулися до бібліотеки, і за одну-дві хвилини я повернувся до своєї кімнати. На прощання граф зробив мені ручкою; очі його світилися червонуватим відблиском тріумфу, а посмішкою міг би пишатися навіть Іуда в пеклі.

Зайшовши до своєї кімнати і збираючись лягти, я почув під дверима якийсь шепіт. Я потихеньку підійшов до них і прислухався. Якщо мене не зраджують власні вуха, то це був голос графа:

– Геть, геть додому! Ще не час. Зачекайте, майте терпіння. Завтра вночі настане ваш час, завтра вночі!

Почулося тихе дзюркотіння милозвучного сміху; скипівши несамовитою люттю, я ривком розчинив двері й побачив перед собою отих трьох страхітливих жіночок; вони стояли і облизувалися. Побачивши мене, вони зловтішно загиготіли і побігли геть. Я гайнув до своєї кімнати і кинувся на коліна. Невже мій кінець так близько? Завтра! Завтра? Господи, допоможи мені й моїм близьким!


30 червня, ранок. Ці рядки можуть бути останніми у моєму щоденнику. Прокинувшись перед світанком, я став на коліна, вирішивши, що коли прийде смерть, то я мушу бути до цього готовим.

Нарешті я відчув у повітрі характерну ледь уловиму зміну – це настав ранок. Потім заспівав півень, і я збагнув, що небезпека минула. Зраділий, я побіг до зали. Побачивши вчора увечері вхідні двері незамкненими, я вирішив, що тепер зможу втекти. Тремтливими від нетерпіння руками я зняв ланцюги і витягнув масивні засуви.

Але двері і не поворухнулися. Мене охопив відчай. Я став несамовито сіпати і трясти двері так, що – попри свою масивність – вони заторохтіли в одвірку, трохи піддалися, і я побачив у отворі язик замка. Їх замкнули після того, як я полишив графа.

Мною заволоділо нестримне бажання будь-що дістати ключ, і я тут же вирішив знову прокрастися по стіні до графської кімнати. Він міг убити мене, але смерть здавалася мені тепер меншим злом. Не гаючи часу, я кинувся до східного вікна і проліз по стіні – як я це робив раніше – до кімнати графа. Там нікого не було, але іншого я і не чекав. Ключа ніде не було видно, але купа золота залишилася. Через кутові двері, а потім – гвинтовими сходами – я спустився вниз і пройшов темним коридором до старої каплиці.

Великий ящик стояв на тому самому місці, біля стіни, але тепер він був прикритий кришкою; її ще не прикріпили, але гвіздки були вже встромлені й готові до забивання. Знаючи, що ключ слід шукати на тілі графа, я підняв кришку і прихилив її до стіни. І тут я побачив щось таке, від чого у мене душа в п’яти втекла. Граф так само лежав у ящику, але мав тепер такий вигляд, наче він наполовину помолодів, бо його сиві вуса і волосся набули темного, сіро-сталевого кольору, щоки поповнішали, шкіра обличчя, яка раніш була блідою, мала тепер рубіновий відтінок, рот став іще червонішим, бо на губах виднілися краплі свіжої крові, яка із куточків його рота стікала на щоки та шию. Здавалося, що плоть навколо злих запалих очей теж якось змінилася – повіки і мішки виглядали розпухлими. Складалося враження, що вся ця істота ледь не лускалася від крові, яка переповнювала її; граф лежав, як бридка п’явка, знемагаючи від ситості. Схилившись і доторкнувшись до нього, я мимоволі здригнувся, всім своїм єством відчуваючи неймовірну огиду від цього дотику; але я мусив знайти ключа, інакше мені кінець. Цієї ночі моє власне тіло може потрапити на бенкет до трьох жахливих жіночок як делікатес. Я обмацав усе тіло, але ключа так і не знайшов. Припинивши пошуки, я поглянув на графа. На його набряклому обличчі з’явилася глузлива посмішка – і я оскаженів від люті. І цьому страхітливому створінню я допомагав перебратися до Лондона! А там, знаходячись серед мільйонного натовпу, воно, не доведи Господи, ще матиме змогу задовольняти свою ненаситну спрагу до крові, створивши нове, постійно зростаюче коло дияволів, які терзатимуть безпомічне населення. Сама думка про це викликала у мене шалену лють. Мною оволоділо несамовите бажання раз і назавжди позбавити людство від цієї потвори. Ніякої зброї поруч не було, тож я схопив лопату, що нею користувалися робітники для наповнення ящиків землею, і, щосили розмахнувшись, хотів влупити гострим заступом по ненависному обличчю. Але цієї миті голова обернулася, і на мене впав погляд очей графа, з усією їхньою жагучою ненавистю і зловісним гіпнотизмом. Цей паралізуючий погляд збив мене з пантелику, лопата хитнулася в моїх руках і тільки ковзнула по обличчю потвори, глибоко розсікши їй лоба. Заступ вивалився з моїх рук і впав упоперек ящика, а коли я потягнув його до себе, то він зачепив кришку, і та гепнулась на ящик і закрила його. Останнім, що я побачив, було залите кров’ю, набрякле обличчя із застиглою на ньому злобною посмішкою, якою, мабуть, посміхаються чорти у найстрашніших закутках пекла.

Я напружено думав над своїми подальшими діями, але мій розум наче горів вогнем, а в душі зростало почуття відчаю. Я сидів непорушно у такому стані, аж поки не почув, як вдалині залунала циганська пісня, виконувана веселими голосами, що наближалися і ставали гучнішими. Потім крізь пісню почулося ляскання батогів і скрипіння важких коліс: то їхали цигани і словаки, про чий приїзд попереджав граф. Озирнувшись востаннє довкола і поглянувши на ящик з ненависним і огидним тілом, я побіг з каплиці до графської кімнати, рішуче налаштувавшись вискочити тієї самої миті, коли відчиняться вхідні двері. Напружено прислухаючись, я почув, як унизу у великому замкý заскрипів ключ і важкі двері відчинилися. Мабуть, існував іще якийсь вхід або хтось мав ключ до одних із замкнених дверей. Потім почулося тупотіння численних ніг по підлозі, і його гучне відлуння невдовзі стихло в одному з коридорів. Обернувшись, я був знову кинувся до склепу, де можна було б знайти новий вихід, але цієї миті звідкілясь налетів неймовірно сильний порив вітру і гепнув дверима гвинтових сходів з такою силою, що з перемичок посипався пил і закружляв у повітрі. Кинувшись до дверей, я поштовхом спробував відчинити їх, але марно – вони зачинилися так, що зрушити їх було неможливо. Я знову перетворився на в’язня, над яким дедалі щільніше і щільніше змикаються тенета фатуму.

Пишучи ці рядки внизу в коридорі, я чую тупотіння ніг і гепання якихось важких предметів – це, очевидно, ящики із землею, і їх завантажують у фури. Я чую, як стукають молотки – це забивають ящики. А ось зараз стало чути, як чиїсь ноги важко ступають підлогою залу, а позаду лунають легкі кроки великої кількості людей.

Двері зачиняють, чується брязкіт ланцюгів, а потім – скрипіння ключа. Тепер ключа витягують; потім – знову відчиняють і зачиняють іще одні двері: я чую, як скриплять замок і засуви.

Спочатку з двору, а потім з дороги, що веде із замку, долинув гуркіт коліс, ляскання батогів і поволі стихаюча циганська пісня.

Тепер я залишився у замку наодинці з цими трьома потворами у жіночій подобі. Тьху ти! Міна – теж жінка, але не має з цими трьома нічого спільного. Вони – дияволиці з пекла!

З ними я не залишуся, ні. Треба спробувати пробратися по замковій стіні далі, ніж я досі наважувався. Я візьму з собою якусь кількість золотих монет – можливо, пізніше вони стануть мені у пригоді. Може, все ж таки мені пощастить знайти вихід із цього страхітливого замку!

А потім – мерщій додому! Сісти на найперший і найшвидший потяг і забратися геть із цього проклятого місця, з цієї проклятої країни, де землею все іще ходить диявол у плоті зі своїми виплодками!

Прірва крута і глибока, але краще покластися на милість Господа, аніж на милість цих потвор. Краще вже спочити на її дні, але це буде смерть, гідна справжнього мужчини. Прощавайте всі! Прощавай, Міно!

Загрузка...