Дракула

Розділ І

3 травня. Бистриця.[1] Виїхав із Мюнхена о 8.35 вечора 1 травня; вранці наступного дня прибув до Відня; мав прибути о 6.46, але потяг спізнився на годину. Будапешт – чудове місто, якщо судити з того, що я встиг помітити з вікна вагона, а також із тієї нетривалої прогулянки його вулицями, на яку я спромігся. Заходити далеко від станції я боявся, оскільки ми спізнилися і тепер мали надолужити згаяне, щоби щільніше дотримуватися графіка руху. У мене було таке враження, наче ми виїжджали із Заходу і в’їжджали на Схід; через найзахідніший з усіх тих пречудових містків, що перетинають Дунай, який у цьому місці має пристойну ширину і глибину, ми дісталися до його протилежного берега і опинилися серед традицій, що їх залишило по собі панування турків.

Виїхали ми майже вчасно і дісталися до Клаузенбурга одразу по тому, як впала темрява. На ніч я зупинився у закладі під назвою «Готель Рояль». На обід, чи, точніше, на вечерю, мені подали курку, приготовану якось оригінально із перцем: страва ця була дуже смачною, але надто гострою. (На згадку: взяти для Міни рецепт.) Я спитав офіціанта, і той відповів, що це має назву «паприка гендль» і що я зможу ласувати нею повсюдно у Карпатах, оскільки приготована у такий спосіб курка є національною стравою. Мої дилетантські знання німецької мови все ж таки прислужилися мені: їй-богу, просто не уявляю, як би я без них спілкувався.

Маючи у Лондоні якийсь вільний час, я відвідав Британський музей, де порпався серед книг та мап, шукаючи відомості про Трансільванію – мені здавалося, що певні попередні знання про цей край стануть у пригоді в стосунках із місцевим аристократом. Я виявив, що вказаний ним район знаходиться на самісінькому сході цього краю, якраз на межі трьох земель: Трансільванії, Молдавії та Буковини, в самому серці Карпатських гір, у найбільш нецивілізованому та найменш дослідженому закутку Європи. Я не спромігся знайти жодної мапи чи праці, де позначалося б місцезнаходження замку Дракули, оскільки поки що просто не існує мап цієї місцевості, котрі можна було б порівняти з нашими мапами, які видає Військово-Геодезичне відомство. Але я дізнався, що Бистриця, невелике місто з поштовим відділенням, про яке згадував граф Дракула, є досить відомим населеним пунктом. Наразі я зроблю декілька приміток, аби освіжити свою пам’ять, коли розповідатиму Міні про мою подорож.

Населення Трансільванії чітко поділяється на чотири народності: саксонців – на півдні, а також змішаних з ними валахів, що є нащадками даків; мадярів – на заході і секеїв – на сході та півночі. Наразі я перебуваю серед цих останніх, котрі стверджують, що походять від Аттили та гунів. Може, це так і є, бо коли мадяри завоювали цю країну в одинадцятому столітті, то виявили тут осілих гунів. Я прочитав, що всі відомі у світі пересуди і забобони зосередилися у підкові Карпатських гір, наче у центрі якоїсь круговерті, яка втягує у себе все, на що є здатною людська фантазія. Якщо це так, то моє перебування тут обіцяє бути дуже цікавим. (На згадку: треба про все це розпитати графа.)

Попри досить зручне ліжко, спав я не дуже добре, бо бачив всілякі химерні сни. Може, через те, що під моїм вікном усю ніч вив собака; а може, до цього долучилася перчена курка, бо, незважаючи на те що мені довелося випити усю воду з карафи, мене все одно мучила спрага. Ближче до ранку мені вдалося заснути; прокинувся я від безперервного стукоту в двері, з чого я дійшов висновку, що тієї миті мій сон був міцним. На сніданок я з’їв ще одну курку з паприкою, а окрім неї – схожий на кукурудзяну кашу продукт на ймення «мамалига», а також фарширований баклажан, котрий чудово смакував і мав місцеву назву «імплетата». (На згадку: здобути рецепт і цієї страви.) Зі сніданком мені довелося поквапитися, бо потяг мав вирушати за декілька хвилин до восьмої, тобто – мав вирушити, оскільки після того, як я прибіг до станції о 7.30, мені довелося просидіти у вагоні понад годину, перш ніж потяг відбув. Здається, що далі на схід ми просуваємося, то більш неточними стають потяги. А що ж тоді коїться з графіком руху в Китаї, хотів би я знати?…

Упродовж усього дня наш потяг потихеньку чвалав країною, повною всіляких красот. Часом ми минали невеличкі міста або замки на крутосхилах на зразок тих, що зображалися у старих молитовниках; часом їхали вздовж річок та рівчаків, де, судячи з широких кам’яних облямівок на кожному березі, нерідко траплялися сильні повені. Вочевидь, щоб розмити береги, річка має бути навесні повноводною і стрімкою. На кожній станції ми бачили групи людей у найрізноманітнішому вбранні, інколи – цілі натовпи. Деякі з них виглядали так само, як і селяни у нас вдома або ж ті, котрих я бачив на шляху через Францію та Німеччину: на них були короткі куртки, круглі капелюхи та домоткані штани; але ж інші являли собою вельми мальовниче видовище. Жінки здавалися гарненькими, але лише з пристойної відстані, бо ж талія у кожної з них була товстою і незграбною. Всі вони були в сорочках з довгими білими рукавами того чи іншого штибу, більшість із них носили пояси, з котрих звисали якісь смужки (наче балетне вбрання), під якими, проте, виднілися нижні спідниці. Найдивовижнішими постатями були словаки – більші варвари, ніж інша місцева публіка – у величезних крислатих капелюхах, широких мішкуватих шароварах брудно-білого кольору, у білих полотняних сорочках, підперезані широченними і грубезними шкіряними поясами майже фут завширшки, розцяцькованими мідними цвяхами. Свої шаровари вони заправляли у халяви чобіт, мали довге чорне волосся та великі чорні вуса. Вигляд ці люди мають мальовничий, але непривабливий. На сцені театру вони цілком могли б зображати зграю якихось розбійників зі Сходу. Однак мені сказали, що вони є створіннями цілком безневинними, ба більше – їм навіть від природи бракує впевненості у собі.

Вже починало сутеніти, коли ми дісталися до Бистриці – дуже цікавого старовинного міста. Розташоване практично на кордоні – оскільки через перевал Борго з нього можна потрапити до Буковини – воно мало бурхливу історію, про що свідчать чіткі зовнішні ознаки. З різних причин п’ятдесят років тому тут сталася низка великих пожеж, котрі призвели до страхітливого спустошення. На самому початку сімнадцятого століття місто зазнало тритижневої облоги, втративши під час неї 13 тисяч своїх мешканців, до того ж до тих, хто загинув у бою, додалося чимало померлих від голоду та хвороб.

Граф Дракула порадив мені зупинитися у готелі «Золота корона», котрий, на мій радісний подив, виявився справжнісінькою старовинною будівлею – я ж бо збирався побачити і почути все, що було цікавого у цих краях! На мене явно чекали, бо коли я наблизився до дверей, то переді мною постала бадьора немолода жіночка у звичному селянському вбранні: біла спідниця з довгим подвійним фартухом – спереду і позаду – кольорова тканина якого щільно і тому досить нескромно облягала її стан. Підійшовши до мене, вона вклонилася і запитала: «Ви – пан англієць?» – «Так, – відповів я, – Джонатан Харкер». Вона посміхнулася і щось переказала підстаркуватому чоловікові в білій сорочці, котрий вийшов разом із нею до дверей зустрічати мене. Той пішов, але одразу ж повернувся з листом, у якому я прочитав:

4 травня. Я дізнався, що хазяїн готелю отримав від графа листа із вказівкою залишити для мене найкраще місце в диліжансі; але коли я почав розпитувати подробиці, то цей чоловік нічого не сказав і вдав, що не розуміє моєї німецької. Це явна неправда, бо до тієї миті він чудово її розумів, принаймні так видавалося, коли він свого часу відповідав на мої запитання. Він та його дружина, немолода пані, що мене зустрічала, поглядали одне на одного якось перелякано. Чоловік промимрив, що гроші були надіслані у конверті з листом і більше він нічого не знає. Коли ж я спитав, чи не знайомий він, бува, з графом Дракулою і чи не може розповісти мені що-небудь про його замок, то хазяїн разом із дружиною перехрестилися, сказали, що не знають нічогісінько, і більше не захотіли про це говорити. Розпитувати когось іншого було вже ніколи, бо вже настав час їхати, хоча за всім цим явно крилася якась таємниця, котра аж ніяк не вселяла в мене почуття комфортності.

Коли я вже збирався вирушати, до моєї кімнати зайшла господиня і мовила голосом, у якому дуже виразно чулися істеричні нотки: «Навіщо ви їдете? О молодий пане, навіщо ви туди їдете?» Вона була у такому збудженому стані, що, здавалося, більше не була в змозі контролювати свої незначні знання німецької, і вона змішалася з якоюсь іншою, абсолютно невідомою мені мовою. Лише після своїх численних запитань я зміг второпати, про що йшлося. Коли ж я сказав їй, що маю їхати негайно і що на мене чекає важлива справа, жінка знову запитала мене: «Чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я відповів, що сьогодні – четверте травня. Вона похитала головою і вигукнула: «Так, я знаю, що четверте! Але чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я сказав, що не розумію запитання, і вона продовжила: «Сьогодні – переддень Святого Георгія. Чи відомо вам, що сьогодні вночі, коли годинник вдарить північ, безперешкодно запанує усе зло цього світу? Ви знаєте, куди їдете і що з вами станеться?» Вона була в такому явному розпачі, що я зробив спробу заспокоїти її, але все було марно. Після цього жінка опустилася на коліна і стала благати мене не їхати або ж принаймні перечекати день-два. Все це виглядало доволі смішно, але в мою душу закралася тривога. Однак справа є справа, і тут я не міг вдіяти нічого, що б могло стати їй на заваді. Тому я допоміг жінці підвестися і сказав якомога серйознішим тоном, що я їй дуже вдячний, але мушу їхати. Підвівшись, вона витерла очі, потім зняла зі своєї шиї розп’яття і подала його мені. Я не знав, як вчинити, бо мене, як вірного англіканської церкви, навчили бачити в подібних речах певне ідолопоклонство, проте відмова від хрестика стала б виявом величезної невдячності до немолодої господині, яка так щиро бажала мені добра та ще й перебувала у такому розбурханому стані. Здається, вона встигла помітити сумнів у моїх очах, бо зі словами «це – заради вашої матері» вона повісила хрестик мені на шию і вийшла з кімнати. Я записую це до свого щоденника, очікуючи на прибуття екіпажа, котрий, звичайно ж, запізнюється, а розп’яття так і висить на моїй шиї. Чи це страх літньої жінки так вплинув на мене, чи химерні традиції цих країв, чи сам хрестик з розп’яттям, але чомусь я почуваюся зовсім не так безтурботно, як раніше. Якщо цьому щоденнику судилося потрапити до Міни раніше, ніж мені, то нехай він принесе з собою моє прощальне слово. А ось і екіпаж прибув!

5 травня. Замок. Сірі ранкові сутінки розтанули, і сонце вже піднялося над обрієм, котрий має якийсь зубчастий вигляд – чи то через дерева, чи то через пагорби, точно не можу сказати, бо він так далеко, що всі великі та малі предмети виглядають на ньому нерозбірливо. Спати мені не хочеться, і, оскільки мене не дозволено будити, доки я не прокинуся сам, я, природно, можу робити записи до щоденника, аж поки знову не засну. Між іншим, мені треба розповісти про безліч дивних речей, а щоб читач не подумав, що я випив занадто багато вина за обідом, то дозвольте мені цей обід описати в подробицях. На обід мені подали те, що по-тутешньому зветься «біфштексом грабіжника», який складався зі шматочків бекону, цибулі та яловичини, приправлених перцем, нанизаних на патики та обсмажених на вогні – так само просто, як у Лондоні, бува, готують смажену конину. Вино, яке я пив, було «Золотий медіаш»: цей напій дає на язиці досить дивний щипкий присмак, котрий, однак, не можна назвати неприємним. Його я випив лише кілька келихів і не пив більше нічого.

Коли я сів у диліжанс, кучер іще не зайняв свого місця; я побачив, що він стояв і розмовляв із господинею. Вочевидь, вони говорили про мене, бо час від часу поглядали в мій бік, а дехто з тих людей, що сиділи на лавах біля дверей – тут такі лави мають назву, що перекладається як «рознощиця чуток», – підійшли до них і почали прислухатися, а потім поглядати на мене, більшість – із жалісливим виразом на обличчі. Я спромігся почути чимало слів, які часто повторювалися; це були різноманітні слова, бо в натовпі були люди багатьох національностей; тож я тишком-нишком витягнув із сумки свого іншомовного словника і подивився, що ж ці слова означали. Мушу сказати, що прочитане аж ніяк не додало мені бадьорого настрою, бо серед почутих слів були такі, як «ордог» – сатана, «покол» – пекло, «стрегоїца» – відьма, «волок» і «влкослак» – кожне з цих двох останніх словацькою і сербською означало те саме: або перевертень, або вампір. (На згадку: розпитати про ці забобони графа.)

Коли ми вирушали, то всі люди в натовпі, що зібрався біля дверей готелю і на той час встиг уже досягти чималих розмірів, зобразили двома пальцями хрест і вказали цим знаком у мій бік. Не без певних зусиль змусив я супутника, що сидів поруч, пояснити мені, що це означало. Спочатку він уникав відповіді, але дізнавшись, що я – англієць, пояснив, що це – як оберіг або захист від наврочення. Мені було не надто приємно це чути, особливо коли йдеться про поїздку до незнайомця та ще й у незнайоме місце, але всі були такими доброзичливими, такими співчутливими і такими скорботно-сумними, що я був щиро цим зворушений. Я ніколи не забуду, як перед моїми очима востаннє промайнуло подвір’я готелю з натовпом мальовничих постатей у ньому; всі хрестяться, стоячи навколо широкої арки, а позаду – густе листя олеандру та помаранчевих дерев, виставлених у діжках щільною купкою посеред двору. Нарешті наш візниця, чиї широченні полотняні підштаники (тут вони звуться «гоца») закривали майже увесь передок на кóзлах, оперіщив своїм величезним батогом чотирьох маленьких конячин, запряжених вряд, і ми вирушили в дорогу.

Дорóгою, в захваті від навколишніх красот, я швидко забув про свої химерні страхи, хоча коли б я знав мову, а точніше – мови, якими говорили мої супутники, то навряд чи зміг би позбутися цих страхів так легко. Перед нами розстилався пологий ландшафт із численними лісами та гаями; то тут, то там траплялися круті пагорби, увінчані групою дерев або селянськими хатами з невигадливими фронтонами, поверненими в бік дороги. Скрізь було напрочуд багато квітучих плодових дерев – яблунь, слив, груш, вишень; проїжджаючи повз них, я бачив, що зелена трава під цими деревами вкрита опалими пелюстками. Дорога кружляла серед цих зелених пагорбів, які тут звуться «Mittel Land», то гублячись у траві за поворотом, то наштовхуючись на хаотичні пасма соснового лісу, що час від часу збігали схилами вниз, наче язики полум’я. Шлях був нерівний та грудкуватий, але здавалося, що ми летіли ним з якоюсь гарячковою швидкістю. Тоді я ще не знав причин такої квапливості, але схоже було, що візниця не хотів гаяти часу, щоб якомога швидше дістатися до перевалу Борго. Мені сказали, що влітку ця дорога є напрочуд гарною, а зараз її просто ще не встигли довести до ладу після того, як зійшов сніг. З цього погляду тут є відмінність щодо того способу, в який у Карпатах обслуговують дороги взагалі, бо, за старою традицією, їх утримують тут у не надто доброму стані. Колись у давнину господарі Волощини та Молдавії навмисне не ремонтували доріг, аби турки, бува, не подумали, що вони хочуть запросити сюди іноземне військо, і не розпочали війну, на межі якої цей край, втім, існував завжди.

Буйні зелені пагорби Mittel Land змінилися могутніми лісистими схилами, що переходили у височінь власне Карпатських гір. Вони здіймалися ліворуч та праворуч від нас, а промені полуденного сонця, падаючи майже прямовисно, контрастно виокремлювали всі величні кольори цього мальовничого гірського пасма – від темно-синього та пурпурового у затінку вершин до зеленого і брунатного там, де трава зустрічалася з камінними брилами; скільки сягало око – виднілися гострозубі скелі та стрімкі шпилі, котрі самі потім губилися вдалині, де велично височіли засніжені вершини. То тут, то там траплялися глибокі ущелини, де у променях тепер уже призахідного сонця виблискували водоспади. Після того, як ми оминули підніжжя якоїсь гори і виїхали звивистою дорогою до височенної засніженої вершини, котра, здавалося, постала прямо перед нами, один із супутників доторкнувся до моєї руки, побожно перехрестився і мовив:

– Погляньте-но! Isten szek! – Божа садиба!

Поки ми їхали нескінченним і звивистим шляхом, сонце позаду нас хилилося усе нижче й нижче до обрію, і навколо почали сповзатися вечірні сутінки. Це було особливо помітно на тлі вкритої снігом гірської вершини, котра неначе випромінювала прохолодне і ніжне рожеве світло. То тут, то там ми проїжджали повз чехів і словаків; всі вони були яскраво вдягненими, але, на жаль, багато хто з них мав ознаки захворювання на щитоподібну залозу. На узбіччі виднілися численні хрести; коли ми проносилися повз них, усі мої супутники хрестилися. Часом нам траплялися селянин або селянка, котрі стояли на колінах перед могилою і навіть не оберталися в наш бік, коли ми наближалися; навпаки – здавалося, що вони із самовідданою побожністю намагаються не чути й не бачити зовнішнього світу. Багато чого я побачив тут уперше: наприклад, стоги сіна на деревах, то тут, то там – скупчення пречудових плакучих беріз, чиї білі стовбури просвічували сріблом крізь ніжну зелень листя. Часто ми оминали каруци – звичайнісінькі селянські вози, але з довгим і гнучким хребцем, який давав змогу пристосовуватися до нерівностей дороги. На цих возах незмінно сиділи з поважним виглядом чималенькі групи селян, що поверталися додому; чехи, як зазвичай, убрані в біле, а словаки – у своїх розцяцькованих кожухах, тримаючи – наче піки – топірці з довжелезними руків’ями. З наближенням вечора дуже похолодало, здавалося, сутінки, стаючи дедалі густішими, перетворювали на суцільну туманисту темряву морок, що ховався серед дерев – дубів, буків та сосен; хоча у глибоких ущелинах між високих гір, коли ми піднімалися до перевалу, на минулорічному снігові то тут, то там добре виднілися темні ялини. Часом, коли дорога проходила через сосновий ліс, котрий – так здавалося у темряві – зловісно нависав над нами, великі маси сірих сутінків, що неначе чіплялися за вершини дерев, створювали надзвичайно лиховісний і похмурий ефект, який відновив у пам’яті ті невеселі думки та фантазії, що виникли на початку вечора, коли призахідне сонце, впавши на подібні до примар хмарини, що безупинно блукають серед Карпатських гір, витворило з них якусь химерну і загрозливу постать. Інколи гори ставали настільки крутими, що – попри поспіх нашого візника – коні могли рухатися лише повільно. Мені хотілося злізти і йти поруч, як це зазвичай роблять у нас вдома, але візник навіть слухати про це не хотів. «У жодному разі, – сказав він. – Тут іти не можна, бо собаки є надто злими». А потім додав: «Такі штучки встигнуть вам набриднути ще до того, як ви ляжете спати». На його думку, це мало прозвучати як похмурий жарт, бо після сказаного візник обернувся, сподіваючись побачити схвальні посмішки решти подорожніх. Він зупинив екіпаж лише на якусь хвилину для того, щоб запалити ліхтарі.

Коли зсутеніло, пасажири виявили певне пожвавлення: один за одним вони зверталися до візника, наполягаючи, щоб той збільшив швидкість. Візник почав немилосердно лупцювати коней своїм довгим батогом, несамовитими вигуками змушуючи їх прискорити ходу. Раптом крізь темряву я побачив попереду якусь сіру смугу, наче між горами з’явилася прогалина. Пожвавлення серед пасажирів посилилося, наш збожеволілий диліжанс розгойдувався в усі боки на своїх шкіряних ресорах, наче човен у бурхливому морі. Мені довелося міцно триматися. Згодом дорога вирівнялася і ми наче полетіли нею. Потім з усіх боків до нас почали підступати гори; здавалося, вони недоброзичливо насуплюються на нас: ми в’їжджали до перевалу Борго. Один за одним декілька пасажирів зробили мені подарунки, котрі пропонувалися з такою гарячою щирістю і наполегливістю, що про відмову й мови бути не могло; ці подарунки були різноманітними і, як я й очікував, дещо незвичними, але кожен пропонувався з простодушною набожністю, з добрим напутнім словом, з благословенням, а також із тією дивною сумішшю позначених якимось острахом жестів, що я їх бачив раніше біля готелю у Бистриці, коли вирушав у дорогу, – хрест двома пальцями та оберіг від наврочення. Трохи згодом, коли ми щодуху летіли дорогою, візник нахилився вперед, а пасажири з кожного боку почали, звішуючись через край, прискіпливо і нетерпляче вдивлятися у темряву. Явно відбувалося щось надзвичайне або принаймні мало відбутися, але хоч як я не розпитував кожного з пасажирів, жоден із них не схотів мені нічого пояснювати. Цей стан збудження тривав протягом деякого часу; нарешті перед нами зі східного боку відкрився перевал. Над нами клубочилися важкі темні хмари, у повітрі відчувалася передгрозова задуха. Здавалося, що перевал розділяв дві атмосфери і що наразі ми потрапили саме до атмосфери грозової. Тепер і я почав виглядати з диліжанса, сподіваючись побачити екіпаж, який мав відвезти мене до графа. Щомиті я очікував побачити яскравий проблиск ліхтарів у чорноті ночі, але скрізь панувала темрява. Єдиним світлом було мерехтіння ліхтарів нашого диліжанса, у якому біліла пара, що піднімалася від наших нещадно гнаних коней. Перед нами відкрилася піщана дорога, але на ній не було жодних ознак хоч якогось транспортного засобу. Наче зловтішаючись з мого розчарування, пасажири полегшено зітхнули і, припинивши визирати, повмощувалися на свої місця. Я вже почав міркувати, як мені бути далі, коли візник, поглянувши на свого годинника, щось сказав іншим, але зробив це так тихо, що я ледь розчув. Мені здалося, він сказав «годиною раніше». Потім візник обернувся до мене і повідомив німецькою, котра була ще гіршою, ніж моя: «Ніякого екіпажа тут немає. Отже, пана англійця ніхто не чекає. Тож він поїде з нами далі до Буковини, а сюди повернеться завтра або післязавтра; краще – післязавтра». Не встиг він цього сказати, як коні захропли, заіржали і рвонули уперед так, що візник насилу їх зупинив. По тому, в супроводі хору з вереску і вигуків пасажирів, котрі усі як один почали хреститися, ззаду під’їхала запряжена четвериком коляска і, порівнявшись з нами, зупинилася. Світло наших ліхтарів упало на прибулих коней, і я побачив, що це були красиві і чорні як смола створіння. Правив ними високий брунатнобородий чолов’яга у великому чорному капелюсі, за яким важко було розгледіти обличчя. Єдиним, що я зміг побачити, коли він обернувся до нас, був блиск двох дуже виразних очей, котрі здавалися червоними у світлі ліхтарів. Він звернувся до нашого візника:

– Щось ви раненько сьогодні, друже.

Заїкаючись від страху, той відповів:

– Пан англієць дуже поспішав.

На це незнайомець зауважив:

– Мабуть, тому ви й хотіли, щоби він поїхав з вами далі до Буковини. Мене не обдуриш, друже; я надто багато знаю, та й коні мої дуже прудкі.

Промовляючи, він посміхнувся, і світло ліхтарів впало на його вольовий рот із яскраво-червоними губами та гострими й білими, як слонова кістка, зубами. Один із моїх супутників прошепотів своєму сусідові рядок з балади Бюргера «Леонора»:

Вочевидь, незнайомець розчув сказане, бо поглянув на цього пасажира і ледь помітно посміхнувся. Той одразу ж відвернувся і почав хреститися двома пальцями. «Подайте-но мені багаж пана», – сказав візник, і мої речі з надзвичайною запопадливістю були перенесені до коляски. Потім я вийшов із диліжанса, і оскільки цей останній стояв досить близько до коляски, то її кучер подав мені руку й допоміг сісти; у сталевій хватці його руки відчувалася неабияка фізична сила. Він мовчки хльоснув віжками, і ми поринули у темряву перевалу. Я обернувся назад: ліхтарі екіпажа висвітлювали коней, від яких піднімалася пара, а ще – постаті моїх недавніх супутників, що не припиняли побожно хреститися. Потім візник ляснув батогом, гукнув до коней, і диліжанс рушив далі – до Буковини.

Коли вони розтанули у темряві, я відчув неприємний холодок, і мене опанувало відчуття самотності; але тут мої плечі вкрили накидкою, ноги загорнули у плед, а візник звернувся до мене чудовою німецькою:

– Вночі прохолодно, добродію, тож мій хазяїн, граф, наказав мені всіляко про вас піклуватися. Якщо потрібно, можете взяти під сидінням сулію зі сливовицею.[3] Цієї поради я не дослухався, але приємно було усвідомлювати, що під сидінням таки лежить сулія зі сливовицею. Гадаю, що якби існувала хоч якась альтернатива, я неодмінно скористався б нею – замість того, щоб вирушати у цю непевну нічну подорож. Коляска зі значною швидкістю мчала навпростець, потім ми зробили повний поворот і поїхали якоюсь іншою прямою дорогою. Мені здалося, що ми просто кружляємо на одному місці, тож я підмітив місце, яке впадало в око, і, побачивши його вдруге, переконався, що мав рацію. Звичайно ж, можна було спитати у візника, що все це означало, але, чесно кажучи, я побоявся це робити, бо в моєму становищі будь-який протест нічогісінько не дав би, якщо незнайомець справді задумав з якоюсь метою відтягнути час. Проте у мене почало виникати бажання дізнатися, котра година; я чиркнув сірником, і його полум’я вихопило з темряви мій годинник: до півночі залишалося кілька хвилин. Мене наче підкинуло – мабуть тому, що звичні забобони стосовно півночі були підсилені моїми недавніми враженнями. З моторошним почуттям непевності я очікував, що буде далі.

Раптом на якомусь сільському обійсті завив собака – довго і несамовито, наче від страху. По тому виття підхопив інший собака, потім – ще й ще інший, доки вітер, легенький подих якого став відчуватися з боку перевалу, не приніс із собою несамовите виття, котре, здавалося, доносилося буквально звідусіль, куди тільки могла сягнути крізь морок ночі перелякана уява. Із першими звуками завивання коні запручалися і стали дибки, але візник сказав їм щось заспокійливе, і вони вгамувалися, але не переставали тремтіти і пітніти, наче їх щось налякало, і вони понесли. Потім, здалеку, з гір по обидва боки нас, долинуло гучніше і пронизливіше виття – то вили вовки. Цей звук справив однакове враження як на мене, так і на коней: мені захотілося вискочити з коляски і накивати п’ятами, а коні знову стали дибки і очманіло кинулися уперед; візникові довелося скористатися усією своєю неабиякою силою, щоб стримати їх. Проте за декілька хвилин мої вуха призвичаїлися до цього звуку, а коні заспокоїлися настільки, що візник виліз із коляски і став поруч з ними. Він гладив і заспокоював їх, шепочучи щось у їхні вуха. Мені розповідали, що так чинять приборкувачі коней. Візникові це вдалося напрочуд добре, бо під впливом його умовлянь тварини знову стали цілком смирними, хоч і продовжували тремтіти. Після цього він знову усівся на візок і, змахнувши віжками, пустив коней швидким алюром. Цього разу, доїхавши до протилежного кінця перевалу, ми раптово з’їхали на вузьку колію, що вела різко праворуч.

Незабаром нас обступили дерева, котрі у деяких місцях змикалися у вигляді арки над дорогою, і ми їхали наче через тунель; і знову нас зухвало супроводжували похмурі скелі, що височіли з обох боків. Хоч ми й були в затишку, проте чули, як посилювався вітер, бо він то стогнав, то завивав серед скель, а над нами скрипіло гілляччя. Ставало дедалі холодніше і холодніше; пішла сніжна крупа, і незабаром і ми, і все довкола вкрилося білою ковдрою. Пориви вітру все ще доносили гавкіт собак, але він ставав дедалі слабшим у міру нашого просування уперед. Однак виття вовків помітно наблизилося; здавалося, що вони поступово оточували нас з усіх боків. Я відчув неймовірний жах, нажахані були й коні, але візник поводився абсолютно спокійно. Він крутив головою ліворуч і праворуч, але я нічого не міг розгледіти у темряві.

Раптом ліворуч я побачив слабке мерехтіння голубуватого вогника. Візник побачив його водночас зі мною; він негайно зупинив коней, зіскочив на землю і зник у темряві. Я не знав, що робити, тим більше, що вовче завивання наближалося; але поки я роздумував, візник повернувся, не промовивши ані слова, зайняв своє місце, і ми продовжили нашу подорож. Мабуть, я трохи задрімав, і надалі цей випадок мені просто снився, бо, здавалося, він повторювався безконечну кількість разів; тепер же все це нагадує мені якесь жахливе страхіття. Одного разу вогник з’явився так близько від дороги, що навіть у темряві, яка нас оточувала, я міг спостерігати за рухами візника. Він швидко пішов туди, де виник голубий вогник – вочевидь, він був таким слабким, що навіть не міг освітити місце навколо себе, – і, зібравши декілька каменів, витворив із них якийсь предмет. Іншим разом стався дивний оптичний ефект: коли візник став межи мною і полум’ям, то він не застував його, бо я бачив його примарну постать. Це спантеличило мене, але оскільки цей ефект тривав лише якусь мить, то я вирішив, що мене ввели в оману мої очі, котрі перенапружилися, коли я вдивлявся у темряву. Потім на деякий час голубі вогники зникли, і ми мчали вперед крізь нічний морок, а навколо нас завивали вовки, наче коло, яким вони нас оточили, рухалося слідом за нами.

І ось одного разу сталося так, що візник відійшов від дороги далі, ніж зазвичай, і за його відсутності коні почали тремтіти сильно як ніколи, а потім з переляку стали хрипіти і пронизливо іржати. Я не бачив для цього жодної причини, бо виття вовків зовсім припинилося; але саме в ту мить місяць, що пропливав між чорними хмарами, з’явився над зубчастим краєм вкритої соснами скелі, що нависала над нами, і у його світлі я побачив, що ми оточені колом вовків – з білими кликами, звисаючими з пащ червоними язиками, довгими, м’язистими лапами та кошлатою шерстю. Вони виглядали стократ страшніше, коли серед них запанувала тиша, аніж тоді, коли вили. Особисто я відчув, що заціпенів від жаху, це був наче якийсь параліч. Тільки залишившись наодинці з таким страхіттям, можна збагнути, що воно таке насправді.

Ураз усі вовки завили, наче місячне сяйво справило на них якийсь особливий ефект. Коні сіпалися туди-сюди і ставали дибки, вони безпорадно поглядали на усі боки, закочуючи очі так, що, здавалося, вони ось-ось вискочать з орбіт. Але з усіх боків коней оточувало живе кільце страху, і вони змушені були залишатися в його межах. Я став гукати кучера, бо мені здалося, що наш єдиний шанс полягав у тому, щоб прорвати вовчу облогу і якось полегшити його повернення. Я почав кричати і гепати по колясці, сподіваючись шумом відстрахати вовків із цього боку і таким чином забезпечити йому можливість підійти до нас. Не знаю, звідки він прийшов, але раптом я почув його голос, який прозвучав тоном владного наказу; обернувшись на цей звук, я побачив, що візник стоїть на дорозі. Він змахнув своїми довгими руками, наче відмітаючи якусь уявну перешкоду, – і вовки відступили, потім вони відступили ще далі. Саме тієї миті місяць вкрила важка темна хмара, і ми знову поринули у темряву.

Коли мої очі знову призвичаїлися до темряви, я побачив, що візник сідає у коляску, а вовки кудись зникли. Все це було так надприродно і моторошно, що мною заволодів неймовірний жах, від якого я втратив змогу і рухатися, і говорити. Тепер наш тарантас покотився вперед у майже цілковитій темряві, бо хмари, що клубочилися над нами, застували місяць; здавалося, що час застиг на місці. Ми піднімалися дедалі вище й вище, лише інколи стрімко пірнаючи вниз, але переважно ми весь час їхали вгору. Раптом до моєї свідомості дійшов той факт, що саме тієї миті візник зупинив коней у внутрішньому дворі якогось величезного напівзруйнованого замку, у високих темних вікнах якого не проглядалося ані промінчика світла і чиї розбиті стіни з бійницями виднілися зубчастою лінією на тлі місячного неба.