Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ми прибуваємо в місто зранку наступного дня. Над містом туман — не жовтий, як на Заводі, а звичайний сіро-бурий смоґ, який часто буває в місті. Я не дуже люблю його, але сьогодні він мені на руку. Обравши мить, зістрибую на дах якогось будинку (вагончик опустився так низько, що летіти доводиться метрів три, максимум п’ять).

Приземляюся доволі м’яко. Сиджу, чекаю, доки мине біль у відбитих ступнях. І ошаліло думаю: от і все.

Я так і не дізналася, як звуть цього погонича і хто він такий. Усю дорогу я лежала на даху, а він сидів у кабіні, не вимовивши ні слова. І лише коли ми впритул наблизилися до міста, ледь чутно стукнув у стелю, даючи знати, що час евакуюватись…

Я ніколи не дізнаюся, хто він і яка доля привела його на службу Заводу. Я не дізнаюсь навіть, скільки він проживе після нашої зустрічі. Але я буду пам’ятати його завжди.

Піднімаюсь. Глибоко вдихаю сирий туман. Я в місті. Я вдома.

Перше, на що звертаю увагу, — на вулицях дуже багато патрулів. Енергополісмени, у повному бойовому спорядженні, ходять по двоє-четверо, час від часу зупиняючи когось із перехожих і вимагаючи пред’явити соціальний код. А мій код давно анульовано, тому за жодних обставин не можна втрапляти їм до рук. Я йду, незалежно розглядаючись, але, завваживши патруля, одразу ж зникаю в підворітті. Йду до району хмарочосів, це неблизько і займає, таким чином, майже весь день.

Вежі піднімаються над містом, верхівки тонуть у тумані. Побачивши їх, я починаю хвилюватися. Усе, що трапилось останньої доби, не вкладається в голові. Учора в цей час я висіла на стіні, очікуючи відправлення вагона, а сьогодні — вже незабаром — побачу своїх. Диких. Алекса, Мавра, Перепілку, Леся. Усіх.

Лише зараз розумію, наскільки втомилася. Сідаю на край хідника. Одразу підкочує автоматичний вуличний рознощик, вивантажує в простягнену долоню упаковку енерджі-дрінку. Роблю великий ковток; рознощик котить далі — низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із напоєм небезпечно хилиться вправо.

Довкола сновигають перехожі. Звичайні люди. А я все осмикую себе — мені хочеться жадібно вдивлятися в обличчя, про щось запитувати, привертати увагу. Я скучила за ними. Мене переповнює знання, яке я їм принесла. Яке, може, змінить їхнє життя. Але навряд чи зробить щасливими…

Кидаю упаковку від дрінку в круглу пащу сміттєприймача. Налітає вітер, підхоплює зім’яту картонку, підкидає вгору й несе по хіднику.

— Порушення громадського порядку!

Ледь стримуюся, щоб не здригнутись. Поліцейських четверо — у шоломах, зі щитами, у повній амуніції. Один — із численними нашивками на рукаві, мабуть, старший.

— Ти чого кидаєш сміття повз урну?

— Це вітер, — кажу я. — Зараз підберу.

І нахиляюся, щоб підняти картонку, але він наступає на упаковку.

— Чому не на роботі?

— Я працюю пікселем, — кажу перше, що спадає на думку. — Ще не час.

— Пікселем? — Він зводить брови. — Пред’яви соціальний код.

— Зараз, — кажу я. Вдаю, ніби лізу за пазуху. Пірнаю під його лікоть і стрімголов кидаюся навтіки.

— Стій!

Спиною зачувши небезпеку, різко звертаю ліворуч. Повз праве плече проноситься… я не встигаю збагнути, що це. Згусток вітру? Постріл із розрядника? І як вони сміють стріляти у мирних мешканців міста?!

Дорогу перегороджує велорикша. Я перестрибую через візок і кидаюся за ріг праворуч. Ліворуч. Знову ліворуч. Справа манливо зринає темне підворіття.

Піднімаю голову. Гладка стіна без вікон, у щілинах де-не-де мох і блідо-сіра трава…

Поліцейські з’являються за двадцять секунд. Звісно, кидаються в підворіття. Тупіт ніг стихає.

Тоді я потихеньку злажу зі стіни і щодуху біжу в протилежний бік.

Сходами вежі гуляє вітер. Замітає сліди дрібним піском. Після тридцять п’ятого я спеціально розшукую сигнали на старих місцях і зриваю їх усі до одного. Нехай вони вийдуть мені назустріч. Нехай вони здивуються!

Але ніхто не виходить.

Я піднімаюся все швидше. Починаю задихатись. Все-таки клята хвороба добряче мене підкосила… Забираюсь на сто перший. Звідси легко можна піднятися в гніздо за допомогою Ліфтера…

Заглядаю в пролам ліфтової шахти. Звідти віє холодом, смородом нечистот.

Мені стає страшно.

— Мавре!

Луна підхоплює мій крик, і він стрибає від поверху до поверху.

— Алексе! Перепілко!

— Кого ти шукаєш? — м’яко запитує чужий голос.

Я різко обертаюсь.

На сходах, перекриваючи шлях униз, стоїть чоловік у чепурному чорному костюмі. Нижня частина його обличчя зав’язана хусткою. У руках — маленька пласка валізка.

— Навіщо ти забралась так високо? — Його очі посміхаються. — Тобі набридло жити, дівчинко? Вирішила полетіти з вежі?

Мовчки дивлюся на нього. Це життєїд. За легендою — той, хто харчується непрожитими життями самогубців. Насправді — посібник дилерів, який вичавлює залишки енергії з синтетиків, що вирішили звести рахунки з життям.

Він дивиться на мене дуже уважно. Очі його робляться серйозними. Очевидно, попередні жертви поводились інакше. Принаймні інакше дивились.

— Я знаю одну людину, — кажу я. — Він таких, як ти, розмазує по стінці. Як тарганів.

— Познайомиш? — У його голосі звучить люте глузування.

— Ні, — кажу з жалем. — Він далеко звідси. Але я можу передати тобі від нього привіт.

— Спробуй, — глузує він. — Маленька хоробра пташина залетіла так високо, і…

Я стою кількома сходинками вище. Він статичний і не очікує нападу. Ті декілька уроків, які свого часу дав мені Головань, зараз дуже доречні.

Підстрибую і б’ю його ногами в лице. Він, не сподівавшись удару, падає на спину. Я приземляюся йому на груди. Зриваю хустку з обличчя.

У нього звичайний рот. Ніякої діри, крізь яку, за легендою, видно череп ізсередини. Губи в крові. Він скидає мене. Я відлітаю — і одразу ж стаю на ноги.

Ми кружляємо сходовим майданчиком. У нього рваний, непередбачуваний, дуже неприємний ритм. Він розвертається так, щоб за моєю спиною опинилась віконна пройма.

— Утратив через тебе порцію, — бурмоче життєїд. — Доведеться викинути ціленькою, як є…

І кидається на мене, намагаючись зіпхнути у вікно. Я переймаю його рух і, продовжуючи почату ворогом траєкторію, перекидаю чорне тіло через низьке підвіконня. Він волає, прагне вхопитися за повітря. І за частку секунди зникає в тумані.

Після сотого поверху починає траплятися сміття з розореного гнізда: битий посуд, грудки одягу, уламки меблів.

Внутрішній вхід у гніздо Перепілки — люк — розчинено навстіж.

Я входжу.

Усі вікна розбито. Сліди погрому занесено пилюкою. Іржаві котушки, прогнилі троси, зламані крила. Продавлений диван перекинуто. Бляшаний бак лежить на боку. Тут билися.

Я стою посеред цього погрому, опустивши руки. І думаю лише про одне: таж я не сказала йому ні слова! Ні слова про диких, ні слова про вежі!

А все одно твердо знаю, що це — через мене. Через той спалах прожекторів у «Зірваному даху». Або через мій стрибок із канатки — у сніг. Або через нашу атаку на Завод…

Невже їх усіх відправили на Завод?!

Довгу хвилину стою в прорізі балконних дверей без балкона. Саме тих, із написом «Ласкаво просимо». Унизу — ледь помітне в тумані сіре місто. Навпроти — інший хмарочос, на його вершині сусіднє гніздо. Навіть крізь туман помітні плями чорної кіптяви навколо кожного вікна: там, усередині, певно, все згоріло дотла…

У цю мить я близька до смерті, як ніколи. Я не хочу жити. Я вирішила стрибнути.

Мене рятує, як не дивно, спогад про Хазяїна. «Людина дикої енергії ніколи не стратиться від розпачу…»

Я не кину своє життя ось так, на вітер. Я чудово знаю, для чого воно мені потрібне.

Енергетичну годину перечікую за вивіскою великого кафе. Спочатку вулиці порожніють. Промінь фари останнього велосипедиста ковзає по вивісці, примушуючи її світитись білим. Я чую, як чоловік дихає — він поспішає, він спізнюється, він майже в розпачі…

І стає темно й тихо на довгі п’ять хвилин. А тоді починає бити міський годинник. Його удари грузнуть у тумані: бом-м… бом-м… Понурий ритм, від якого ціпенієш.

Потім декілька секунд нічого не чутно…

І над вивіскою, прямо наді мною, прочиняється вікно, і дужий чоловічий голос, бас, заводить пісню. Співає чудово. Жагуче. У голосі звучить радість життя — цієї радості вистачить йому на кілька годин. А життя — так-сяк — до наступної опівночі. Але зараз він живе й дихає на повні груди.

Вулиці сповняються людьми. Усім добре. Всі одні одних люблять. Катаються ролери. У багатьох світиться волосся, майже у всіх дівчат — світна косметика, у хлопців палають татуювання на голих руках. Спалахують відбивачі на одязі. Хлопці й дівчата цілуються. У них горять очі, але не від щастя, а від фосфоресціюючих крапель, що звуться «нічний погляд»…

Я сиджу за вивіскою і думаю: може, це частинка глухонімого Леся дісталася щойно цим людям? Або маленького сина Перепілки? У хлопчика ж дикої енергії було по вінця… бажання жити… мужності… на все життя. На все життя, яке він не прожив…

Втираю сльози тильною стороною долоні. Справді, хто мені сказав, що їх відправили на Завод? Може, мені вдасться їх відбити?

Я бадьорюся. Пробуджую в собі надію. Хоча насправді розумію: гніздо Перепілки було розорене кілька місяців тому. Може, ще тоді, коли я була Цар-матір’ю трьох родів і кохала Ярого.

Вітрину Римусового магазину заставлено манекенами з різнобарвним одягом. Я збиваюся з кроку. Може, це інша вулиця?

Ні, адреса та ж. І двері ті ж. Я впізнаю навіть дверні ручки.

У магазині задушливо, пахне пилом і косметикою. Із-поза манекенів виходить жінка років тридцяти: завваживши мене, фахова посмішка злітає з її губ.

— Дівчино, ви помилились магазином. Ви тут нічого не купите.

— Мені й не треба. — Я занадто втомилася, щоб ображатись. — Я шукаю колишнього власника магазину. Його звали Римус. Він торгував барабанами.

— Барабанами? — Вона вдає подив, хоча чудово знає, про що йдеться. — Секундочку…

Вона знову поринає за спини манекенів. Я роззираюсь. Тут усе, як за Римуса, навіть полиці залишились. Але тепер на них складено стопками кольорові ганчірки. А там, де стояла барабанна установка, юрмляться манекени… вірніше, стоять пліч-о-пліч. У їхніх пластмасових посмішках вчувається щось лиховісне.

— Як вас звуть? — запитує продавщиця, невидима за спинами штучних людей.

— Мене? Лана, — відповідаю неуважно. — Я шукаю Римуса…

І лише зараз, почувши і власне ім’я, й ім’я мого друга, розумію, звідки це відчуття небезпеки. Жінка зринає із-за манекенів, вона знову посміхається, але я не дивлюсь на неї — кидаюсь до дверей.

Пізно.

Усе повторюється, як у страшному сні. Як тоді в аптеці, коли купувала ліки для сина Перепілки. У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки, зачіпаючи манекени.

Заплющую очі. Смерть не дихає в потилицю: їм наказано брати мене живою. То що ж…

Двоє у дверях лише починають рухатись, їхні ритми вповільнені. Той, що вийшов із підсобки, йде не як боєць — як мисливець. Його примітивний ритм трохи скрашують гучні пластмасові манекени, порожні всередині: падаючи, вони штовхають одні одних, гуркіт злагоджено йде по висхідній.

Я припадаю до підлоги й повертаюсь навколо своєї осі, як жорна, — підсікаю того, що був за спиною. Один із тих, що в дверях, піднімає руку з розрядником — занадто повільно. Розрядник летить у куток. Репетує продавщиця — саме репетує: для неї все, що відбувається, дике, жахливе, ніби я перетворилась на смерч посеред магазину.

Обеззброєний полісмен поковзується на якійсь ганчірці й падає. Валиться манекен. Відлітає кучерява усміхнена голова, красиво котиться, підстрибуючи, — у цьому падінні є стиль, є ритм.

Третій і далі стоїть у дверях. Чекаю, коли він накинеться, але він зостається на місці. Минає секунда. У мене ще є час, але дуже-дуже мало… З його рота — з трубки — вилітає тоненька голка і впивається мені в щоку.

Це паралізатор.

Підкошуються коліна, але я ще стою; трощачи скло, кидаюсь у вітрину. Ноги ще тримають… з кожною миттю слабшають… крізь дощ скляних бризок я вилітаю на вулицю, завертаю за ріг…

І падаю.

Він підбирає мене і, зовсім не турбуючись про поранених товаришів, вантажить у поліцейську машину. Сам сідає на педалі. Натискає щосили, смикає мотузку сирени, дике виття лунає над вулицями, де ми їдемо. Люди кидаються врозтіч з дороги. Їде поліція, везе важливу здобич!

Я при тямі. Лише майже не відчуваю свого тіла. Можу згинати й розгинати пальці, але це, мабуть, усе. Щока, в яку вп’ялася голка, здається крижаною. Відмороженою. Я лежу на спині й бачу тільки верхні поверхи будинків. Туман згущується. І тому я не можу зрозуміти, якими вулицями мене везуть.

Сирена стихає.

Наближається енергетична година, людей на вулицях усе менше. Уже не чути ні сміху, ні голосів, ні шереху підошов об асфальт. Незабаром ранок. Чую короткий тоненький скрип: полісмен тисне на гальмо. Приїхали?

Він підводиться з сідла й схиляється наді мною. Його обличчя закрите щитком. Я бачу, як очі поблискують в оглядових щілинах.

— Отже, ти — Лана?

Можу лише ствердно опустити повіки.

— Що було на барабані, який Римус тобі подарував?

Я мовчу. Лише кліпаю.

— Ти вже можеш говорити, — цідить він крізь зуби. — Нумо, згадуй, що було намальовано на барабані! Чи ти не знаєш?

Я ледь стискаю губи. Рухаю язиком. Говорити навряд чи, радше мукати…

— …овк.

— Що?

— В…овк, — видавлюю я.

Бачу, як розширюються очі полісмена. Він повільно піднімає забрало. Цьому чоловікові років двадцять п’ять. До чола прилипли пасма чорного волосся.

— Як звали… того, хто тебе… відвантажив? — мовить пошепки.

Я не одразу розумію, про що йдеться.

— Те… Стефан. Ло… вець.

— Не може бути, — каже він із забобонним жахом. — Не може бути… Отже, це правда!

В його очах блищать сльози. А може, мені здалося.

Тепер ми їдемо ще швидше, але вже без сирени. Небо світлішає. Я й далі лежу в кузові, до мене поступово повертається спромога рухатись, але я ще слабка, як ганчірка. Полісмен налягає на педалі, заїжджає в низький пасаж (колись тут була торгова зона, тепер вітрини забито) і, завернувши у вузький провулок, зупиняється.

— Вилізай.

Я заледве піднімаюсь. Шия не рухається: щоб роззирнутись, доводиться повертатись усім тілом. Сірі стіни, уздовж хідника смужки відбивачів, заляпані брудом, водостічні ґрати на асфальті.

— І куди? — запитую я, ледь обертаючи величезним, як губка, язиком.

Він не відповідає. Береться за ґрати каналізаційного стоку (його руки в рукавицях), ривком піднімає. Відкривається шлях униз, я бачу залізні скоби на вертикальній бетонній стінці.

— Туди, — каже полісмен, переводячи подих. — І дуже швидко. Я вже мусив повернутись.

Заглядаю в колодязь. Звідти віє вогкістю. Непривітне місце.

— Чому я маю тобі довіряти?

— Бо заради тебе я ризикую шкурою.

Дивно, але ці його слова переконують мене краще, ніж півгодини докладних пояснень. Спускаюся в люк. Полісмен — чи хто він такий? — установлює ґрати на місце. Я бачу його — вгорі, крізь ґрати.

— Іди вниз, доки не потрапиш у колектор. Там стій і чекай. Нікуди не відходь, ясно? Просто стій і чекай. Там небезпечно.

Я зітхаю.

— Стій і чекай, — повторює він утретє. — Я пішов.

Я чую, як від’їжджає поліцейський веломобіль. Тоді помалу піднімаю ґрати. Це не так уже й важко. Навіть зараз я можу вибратися звідси на вулицю…

А далі що? Римуса немає. Гнізда спорожніли. До кого в цьому місті я можу звернутись — не до Гната ж, який жив у сусідній кімнаті?!

А полісмени довкола так і нипають…

Роздумую ще трохи. Тоді, крок за кроком, починаю спускатись.

Я все ще слабка, але й зусиль тут багато не треба. Після залізної драбини на вершечок громовідводу цей спуск під землю — просто дрібниця.

Мої ноги й руки виконують звичну роботу. Тьмяне світло, що пробивається крізь решітку, не може нічого освітити: тут майже суцільна пітьма. Але ж і дивитися ні на що. Вологі стінки. Звук моїх підошов і важкий подих відлунюють і повертаються знову. Утворюється вигадливий, мереживний ритм.

Я згадую Хазяїна Заводу, як він піднімався слідом за мною залізною драбиною: «Коли втомишся, відпочинь, я почекаю». Чогось останнім часом я занадто часто його згадую…

Опиняюсь на дні колодязя: далі сходинок немає. Роззираюсь. Ніс і вуха промовляють значно більше, ніж очі: чую порожній простір. Зліва віє холодом і гнилизною. Справа — теплом і цвіллю. Де я? Чого мені чекати?

Єву знайшли в колекторі. Як вона там опинилась?

Хочеться негайно піднятись нагору й вибратися на поверхню, але я зволікаю. Якщо тут життєїди, тим краще. Я розквитаюся з ними й за Єву теж. Нехай приходять.

Згодом у коридорі справа блимає світло. Ближче. Ближче. Людина намагається ступати безшумно, але я все одно її чую. Кроків за десять вона зупиняється.

Промінь ліхтаря заливає мене всю. Ліхтарик слабенький, не те що в погонича. Звичайний супереспандер.

— Що? — роздратовано запитую я. Якщо це життєїд, його чекає великий подив. І розчарування, мабуть, теж.

Чоловік із ліхтарем мовчить. Я не можу розгледіти його обличчя.

— Що? — повторюю я, роблячи крок назустріч. У лівій руці в нього ліхтар, у правій — зброя, я не можу розібрати, яка, і це зле…

— Ти? — запитує він ледь чутно, але луна підхоплює його голос і грає — від стінки до стінки.

— Так, я.

— А це я, — каже він і освітлює своє обличчя.

Вони вижили.

Доки посилений наряд поліції піднімався з тридцятого поверху на сто п’ятдесятий, усі мешканці гнізда Перепілки встигли переправитись на сусідній хмарочос. Район веж було оточено, рятунку не передбачалося й тут, але хитромудрий Мавр відшукав хід у підвал, а звідти — в каналізаційну систему.

— А сусідів накрили, — розповідала бліда, схудла Перепілка. — Вони нахвалялися скинути полісменів униз зі свого гнізда. Кількох скинули, а тоді їх підпалили… Ми бачили, як вони розліталися — крила горіли, троси лопалися… Тих, хто вижив, полісмени забрали.

Я облизую сухі губи.

Ребра в мене тріщать від обіймів. Поруч із Перепілкою сидять її діти, вони добряче виросли. Хлопчик здоровий, але трохи накульгує. Тут же Алекс (він сидить на педалях динамо-лампи), Ліфтер, Лесь-барабанщик, ще дехто з давніх знайомих. Усі дивляться на мене, як на диво.

— Ви так і живете — під землею?

Усі мовчать.

— Як бачиш, — із неохотою каже Мавр, — після тієї історії… під час енергошоу… коли на екрані з’явився напис невідомо звідки…

— Завод існує, — заплющивши очі, декламує Перепілка. — Пожирає енергію людей. Не вірте енергоконтролерам, ловцям. Шукайте СІНТ. Це я, Лана…

— Це я, — повторюю луною. — Це… не невідомо звідки. Це з рубки Хазяїна Заводу. Він управляє енергетичним шоу. Він вирішує, що будуть дивитися синтетики.

У тісній підземній кімнатці — тиша. Чутно, як біжить вода по стоках. Алекс перестає крутити педалі, й лампа повільно гасне.

— Шизофренія, — каже Алекс у повній темряві.

І тоді я починаю розповідати. Усе докладно — із тої самої миті, як спустилася з вежі, щоб добути ліки для сина Перепілки.

У міру того, як я розповідаю, Алекс налягає на педалі — спочатку помалу, тоді все дужче й дужче. Динамо-лампа розжарюється так яскраво, що я бачу складку на чолі Перепілки. Бачу вражені очі хлопчика й дівчинки. Бачу сивину на скронях Алекса й чорні нігті Ліфтера. Вапняні патьоки на стелі, малюнки вугіллям на стіні навпроти…

Я розповідаю про людей-вовків, про селище трьох родів, про Цар-матір, про Голованя. Лише про Ярого не кажу нічого. Розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю, про те, як, умираючи, вона дала мені ім’я…

— Лана?! — вимовляють одночасно кілька голосів.

— Що? — запитую я.

— Розповідай, — хрипло каже Мавр.

Я розповідаю про плесо Блискавок, про прихід весни, про обряд ініціації, про розвилку в майбутньому і про своє рішення. Усі слухають. Алекс налягає на педалі. Коли я доходжу до атаки на Завод, лампочка, що розпалилася до білого блиску, раптом лопається й розлітається скляними скалками.

Ніхто не мовить ні слова.

— Зачекай, — похмуро бурмоче Алекс у темряві. — Нову лампу поставлю. Бо Лесеві не чутно.

І він у суцільній тиші замінює лампочку. На педалі сідає тепер уже Ліфтер. Він світить ощадливо — лише для того, щоб глухонімий Лесь бачив мої губи.

Я розповідаю, як загинули мої товариші. Як потрапила на Завод, але не змогла зупинити його Серце. І як Хазяїн розповів мені правду: Завод живиться енергією людей, щоб акумулювати її й передавати в місто, на СІНТ…

Усі мовчать.

— Що таке СІНТ? — запитує Мавр після довгої паузи.

Я пояснюю. Вони переглядаються.

— Знаєш, — каже Мавр, — якби це була не ти… я б не повірив жодному слову.

— Він тебе відпустив? — лунко запитує хлопчик.

Я зітхаю і розповідаю далі. Про першу спробу втечі. І про те, як мені вдалось утекти вдруге: просто тому, що погонич не видав мене. Певно, пожалів.

— Пожалів? — недобрим голосом запитує Алекс.

— Не всі вони негідники, — кажу я. — Вони… дуже залежать від енергії. Одержують декілька доз за ніч, їм потрібно все більше…

— Я бачив таких, — каже Ліфтер.

І знову стає тихо.

— Я шукала вас, — шепочу. — І вже гадала, що вас усіх згодували Заводу. Я зайшла до Римуса, а в нього…

Вони переглядаються.

Алекс, переступаючи через сидячих, підходить до мене. Світить в обличчя ліхтариком. Заглядає в очі. Відтягає повіки. Я здивовано дивлюся на нього.

— Гадаєш, я божевільна?

— Все можливо. Твоє марення логічне, але… як ти доведеш, що була в горах? Що була на Заводі? Що Лана — це ти? А ти — Лана?

Мені чомусь стає весело.

— Хочеш, я навчу тебе танцювати Аркана?

— А ти можеш? — швидко запитує Мавр.

Цей підвал чимось схожий на «Зірваний дах»: стійка барменів, ударна установка, круглі туші барабанів у центрі. Лише танцювати на них не можна: упрешся головою в стелю, досить низьку, нещодавно пофарбовану набіло, але вже вкриту іржавими патьоками.

У підвал можна ввійти з вулиці. Вивіска невеличка, але задириста: «Бан-Крутство: У Крутого Крота». Тут веселяться синтетики після енергогодини. Цілком легальний, законослухняний заклад.

Є й інший вхід. Із каналізаційного люка. У нього ми і ввійшли.

Хазяїна звуть Бан. Прізвисько, звісно, Крутий Кріт. Хазяїн мене вражає: він дуже худий, блідий і майже сліпий. Щулиться, часто знімає темні окуляри, аби протерти сльозаві очі.

— Що це з ним? — запитую Алекса, коли Бан відходить перевірити, чи замкнено зовнішні двері.

— Він кріт, — каже Алекс ледь чутно.

— Хто?

— Розумієш… ми живемо в підземеллі лише тому, що нам дозволили кроти. Це їхня територія. Хоча самі вони живуть значно глибше.

— Кроти?!

— Ти — Лана, і ти не знаєш, хто такі кроти? — запитує Бан, що непомітно зринув поруч. У нього дивна хода — незграбна і трішки кумедна, зате він пересувається з блискавичною швидкістю.

— Я Лана, — кажу, — бо мене так звуть. Що саме тебе дивує?

Алекс і Бан переглядаються.

— Потім, — вирішує Бан. — Отже… ти хочеш сьогодні гарненько потанцювати?

— Так, — кажу я. — Повеселимось як слід.

Зовнішні двері клубу й далі зачинено. Бан впускає лише тих, хто стукає особливим стуком. Цей коротенький ритмічний фрагмент Лесь-барабанщик переклав би як «свій, безпечно, дуже потрібно». Приходять різні люди — такі різні, що мені взагалі незрозуміло, як Бан наважується усіх впустити.

Приходять синтетики — завжди парами. Один приводить іншого: хлопець дівчину, чи дівчина хлопця, чи друг друга. Головний у такій парі намагається виглядати спокійним, упевненим. Інший — кого привели — дуже нервує і не може цього приховати.

Приходять дикі, замасковані під синтетиків. Я одразу впізнаю їх — за повадками, за поглядами.

Приходять і геть дивні персони з бігаючими очима. Я б і на поріг їх не пускала — із першого ж погляду ясно, що це мультипакетники, однією дозою такого не проб’єш!

Інший потік відвідувачів піднімається з люка. Приходять усі наші дикі, навіть Перепілка з дітьми. І є кілька людей, зовні схожих на Бана — худі, бліді, у непроникних темних окулярах, незважаючи на півморок.

Це і є Кроти?

Підземний зал помалу заповнюється. У напівтемряві бармени брязкають посудом, тихенько перемовляються з відвідувачами. Проскакує блискавка — штучна, бліда.

— Що тобі сьогодні змішати? — запитує хтось.

— Циклон.

— Алексе, — кажу я пошепки, — мені здається, що це все вже було. Це повторення… розумієш…

— Дежа вю, — киває він. — Звичайна справа. Не звертай ува…

У цю мить зовнішні двері знову відчиняються, і в них з’являються двоє. Я придивляюсь…

Один — мій полісмен. Я заледве впізнаю його, адже він одягнений, як звичайний синтетик. Він обводить очима залу; я хочу сказати про нього Алексу, але в цю мить супутник полісмена повертається до мене обличчям…

Це Римус!

Я біжу через весь зал, люди здивовано на мене косують. Не звертаючи ні на кого уваги, кидаюся на шию Римусу. А він обіймає мене.

Він страшенно радий. Але, здається, зовсім не здивований.

Наближається північ. У клітці з барабанами сидить Лесь, потихеньку пробує ударну установку. Бармени активно працюють — у келихах вертяться, піняться, іскряться бульбашками дикі коктейлі. Я сиджу на підлозі біля стіни — поруч із Римусом і його супутником, Максимом.

Я швидко, пошепки переказую їм усе, що вже чули дикі. Римус ледь посміхається. Максим слухає, щільно стиснувши губи.

— Отже, це була ти, — каже Римус замріяно. — Знаєш, я ж ніколи не дивлюся шоу. А в той день мене ніби щось штовхнуло. І я подивився.

— Римусе, вона ж нічого не розуміє, — втручається Максим. — Вона не знає, що тут трапилося, доки її… ну, загалом, через неї.

— А що через мене трапилось?!

Обидва дивляться на мене. Мені стає геть не по собі.

— Кажіть!

— Усі поліцейські підрозділи підняли по тривозі, — розповідає Максим. — Після того, як ти об’явилася в магазині. Коли я тебе нібито взяв, а потім упустив. Операція «Лана» триває повним ходом відтоді, як з’явилось твоє повідомлення на екрані.

Я мовчу.

— У колишньому магазині Римуса була засідка — щодня, — продовжує Максим. — Я чергував через добу. Знаєш, мені постійно снився жах: я приходжу вранці на службу, а мені кажуть, що тебе вже взяли — саме в магазині Римуса.

— Чому? — Я розумію, що питання дурнувате, але й мовчати не можу.

Макс і Римус переглядаються.

— Максим мій друг, — повільно мовить Римус. — Це я його переконав, що Лана, про яку всі говорять, коли поруч немає патруля, — це не легенда і не казка. Це реальна людина. І їй треба допомогти.

— Як це — «всі говорять»?!

Вони переглядаються. Максим стискає губи так, що їх майже не видно.

— Слухайте, — я хвилююсь, — я повинна всім розповісти… Тут ніхто не знає про СІНТ!

— Дехто знає, — нудним голосом каже Максим.

— Справді: контролери, вищі чини енергополіції…

— Скоро північ, — каже Римус. — Максе, тобі час.

Максим піднімається.

— Хіба ти синтетик?! — Я не вірю своїм очам.

— Я мушу використовувати свій службовий пакет, — каже він сухо. — Ведеться сувора звітність. Я ж енергополісмен.

— А… — Я запинаюсь. — Як тобі вдалося викрутитись… після того, як ти… мене упустив?

— Мене понизили в званні, — каже він так само сухо.

Більше я ні про що не зважуюся запитати. Максим іде, потиснувши руку Бану.

Ми з Римусом довго мовчимо.

— Він дуже ризикує, — тихо каже Римус. — Його батько працює на СІНТ.

Б’є міський годинник. Сюди, під землю, його бамкання ледь долинає, але в клубі така тиша, що чутно кожен удар.

Бом-м, б’є годинник. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегшенням, почуваючи тепле поколювання манжети.

Синтетики стоять щільною групкою, притиснувшись один до одного. Їм страшно. Хтось із них переживе цю ніч і впорається. А хтось приречений. Вони знали це, коли йшли сюди; вони знали, що ризикують життям, але все-таки спробували — жити своїм ритмом. Жити без манжети.

Я дуже поважаю цих людей. Мені хочеться допомогти їм.

Бом-м, годинник усе б’є. Бом-м.

Лесева паличка починає свій ритм: усупереч годиннику. Заперечуючи одвічний лад. Заперечуючи манжети, Завод із мембраною розпилювача, весь цей людожерський режим пакетів і штрафів. І всі, хто є в клубі — майже всі, — починають відбивати цей ритм. Долонями. Підошвами. Лесь грає, віддаючись ритму. Я знаю, він не чує його — відчуває всім тілом. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани: «Ми — енергія. Ми — енергія. Ми…»

Але я бачу, що це не енергія. Це всього лише ритм, який будить у людині приховані резерви. У кого вони є.

Синтетики й далі стоять у кутку, взявшись за руки. Я прекрасно бачу, хто з них доживе до світанку, а хто — ні. Ось ця бліда дівчинка з двома світлими кісками не доживе. Цей красивий хлопець із тінню вусів над верхньою губою — не доживе, і дарма подруга привела його, марна надія, завтра вона буде почуватися вбивцею…

Лесь метається в клітці. Він робить, що може. Ті з синтетиків, хто дужчий, починають допомагати йому, відбивати ритм, змушуючи власне серце працювати самостійно, пробуджуючи жагу й любов до життя — тільки свою, тільки в собі…

— Ми енергія! Іди зі мною!

Вони підуть. Але дійдуть — не всі. Це правильно. Це природний відбір. Паразитам, які поглинають чужу жагу до життя, не місце на землі — вони все одно не живуть, а існують… Зупинити Завод! Нехай виживають сильні! — так гримлять барабани. Чи так мені вчувається?

Я трясу головою, витрушую чужий ритм. Виходжу вперед — переді мною розступаються. Кладу руки на плечі дівчинці з кісками і красивому хлопцю, який уже ледве тримається на ногах. Поглядом велю — наказую! — Римусу, Мавру, Алексу зробити те ж саме. І ось у низькому підвалі, під білою з патьоками стелею вишиковується коло: ми стоїмо, поклавши руки одні одним на плечі.

— Грай, Лесю! — наказую я, і глухонімий музикант читає слова з моїх губ. На мить запановує тиша…

Я починаю рух. Заводжу коло. Задаю ритм. Лесь підхоплює його майже одразу. Вдаряє по барабанах, на мить здається, що в нього не дві руки, а щонайменше вісім.

Я бачу обличчя тих, хто танцює навпроти: вони розпливаються, розмазуються, і вже не зрозуміти, хто дикий, а хто синтетик. Ритм усе швидший і швидший, я веду його, не щадячи тих, хто став зі мною в коло, хто довірився мені. Хтось спотикається… Триматися! Якщо один упаде — всім кінець!

Ти не синтетик. Ти — Дикий!

Душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнуте коло не дає вийти, не пускає. Болять м’язи, зв’язки на колінах от-от розірвуться. Я заплющую очі — але все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крупинки. Порошини. Злипаючись в одне ціле, здавлені жахливим тиском, народжують нову сутність.

Якщо ти з нами — ти Дикий!

У чорній порожнечі без верху та низу виникає пульсуюча грудка, вона стискається, стискається, розігріваючись усе дужче, вона — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

За дуже довгу мить.

Я провалююся в себе. Темрява. Високі гори й темні провалля. На недосяжній вершині — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба допомогти йому… звільнити…

Визволи! Звільнися! Будь вільним і добрим, як Сонце!

Я тягнуся щодуху. Сонце у мене на долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я упіймала Сонце?!

Коло розпадається. Я відлітаю назад і врізаюся спиною у великий барабан. На потилиці одразу наливається ґуля. На мить настає тиша, лише хрипло дихає Лесь, кинувши палички на бетонну підлогу. Хапає ротом повітря і дивиться на мене. У нього ясні, щасливі, дуже добрі очі.

Хтось нипає руками по підлозі, намагаючись підвестись. Хтось комусь простягає руку…

— Мамо, — тихенько каже дівчинка з кісками. — Я живу! Я…

І починає плакати й танцювати.

Тиша вибухає. Всі сміються, плачуть, кричать, співають, б’ють у барабани, танцюють, як скажені, їхні ритми зливаються в один і розпадаються знову, перегукуються, сплітаються і стикаються, щоб знову розійтися. Крізь цей гуркіт проривається, тоненько й відсторонено, чийсь голос зовсім поруч, дівчинка чи то співає, чи то молиться:

Із-під каблуків, що б’ють об підлогу, летять іскри. У підвалі стає жарко; хтось бере мене за руку тремтячою гарячою рукою. Я повертаю голову. Це Бан, кріт.

— Ти Лана, — каже він із забобонним жахом.

Його приятелі, такі ж кроти, зупиняються поруч, справа і зліва.

— Чого ти хочеш? — питається один із них. — Чим ми можемо тобі допомогти?

А інший додає:

— Ми можемо сховати тебе в найглибшому каналі. Там тебе не знайдуть.

— Я не хочу ховатись, — відповідаю я і додаю, схаменувшись: — Спасибі. Але мені поки що не треба.

Бан мовчки відчиняє зовнішні двері. За кілька хвилин веселою юрбою входять молоді синтетики, які щойно одержали свої пакети, і зупиняються, вражені небаченим танком.

— Заходьте, — гукає від стійки один із барменів. — Вистачить на всіх! — і кидає комусь запечатану колбу з коктейлем.

Римус бере мене за руку і виводить у центр зали.

— Це Лана, — каже він майже пошепки. Дивна річ — серед сміху та галасу, серед тупоту багатьох ніг його слова звучать як удар грому.

Усі — і ті, що танцювали зі мною, і ті, які щойно прийшли, — застигають із відкритими ротами й дивляться на мене.

Потім новоприбулі починають перешіптуватись: «Це правда? Не може бути! А я казала… Не може бути!»

— Я Лана, — кажу трохи сварливо. — Що далі?

Минуло два дні. Ми з Алексом сидимо, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Туман, що стояв зранку, розсіявся, нам чудово видно небо над пагорбом. Ми чекаємо початку енергетичного шоу.

Алекс блідий, як усі мешканці підвалів. Його м’язи й далі випинаються, виклично виступають рубці на шкірі, але обличчя постаріле й очі тужні.

— Чому б вам не повернутись у гніздо? — запитую я. — Адже поліція…

— Ми й так дивом урятувались, — каже він глухо. — Поліція добре навчилася ставити пастки. Он, у сусідів бачиш що…

Дивимось на обгорілий будинок по сусідству.

— Ти обіцяв розповісти про кротів.

— Вони теж дикі, — каже він знехотя. — Але тільки не летючі. Ще їхні батьки знайшли якісь покинуті підземелля й перебралися туди. У них там підземні ріки, турбіни працюють, є сяке-таке світло, тепло… А сонця немає. І розігнутися ніде. Бачиш, які вони всі сутулі.

— Тобі не подобається таке життя, — кажу я.

— Лано, — Алекс зітхає, — я… Пам’ятаєш, як ми з тобою літали на показуху? — У голосі його гіркота.

— Ми ще будемо літати, — мовлю я твердо. — Ми будемо жити під сонцем і так, як самі захочемо. Треба збирати синтетиків, тих, що оштрафовані, тих, хто ледь дотягає до енергогодини. Треба збирати їх… і вони будуть жити.

— Скажи, — Алекс вагається, — вони… ти їх назавжди… вони стають дикими, так? Ти їх переробляєш?

Я хитаю головою:

— Я лише допомагаю їм вижити. А потім — вони можуть, якщо постараються, знайти Дику Енергію — у собі. Якщо не побояться. Якщо дуже захочуть… Це важко, але можливо. Ми зберемо багато-багато людей… зберемо їх, озброїмо і поведемо на Завод. І зупинимо його.

— Скажи, — Алекс дивиться на низькі хмари, — а якщо просто перекрити подачу сировини? Захопити СІНТ… Це теж тяжко, але можливо. Зупинити відвантаження. Завод без сировини зупиниться, хіба ні?

— Розумієш, — мій голос раптово хрипне, — якщо він не одержить сировини з міста, він відправить свої автомати в селище трьох родів. І буде працювати ще довго, убиваючи гірських жителів — усіх, до кого зможе дотягнутись. І надсилати нам… нашим синтетикам… цю енергію.

Я сковтую. Алекс мовчить.

— І потім, — я говорю все тихше, — розумієш… захопити СІНТ значно складніше, ніж Завод. Просто тому, що СІНТ підкуповує. Ось він пообіцяє чоловіку… або його дружині, або дітям… гарантований пакет щодня. І той не буде міркувати, звідки взявся цей пакет. Він візьме його, бо подумає: «Не візьму я, то візьме хтось інший». І буде на ньому жити. І ще… розумієш… захопити СІНТ — це однаково, що взяти участь у поділі. Ділити енергію… яку зробили з живих людей. Із горян, із… — Я ледь було не сказала «із Ярого», але вчасно прикусила язика. — Нехай ти або я не станемо її ділити, але обов’язково знайдуться такі, що стануть! Заради грошей або заради своїх коханих людей… Розумієш? Нам треба зупинити Завод! Якщо не буде Заводу, СІНТ розвалиться сам собою. Та спочатку…

Алекс хоче щось сказати, але тут починається енерго-шоу. Спалахує екран — червоним, білим, потім яскраво-зеленим. По ньому повзуть букви — брати і сестри мої, пікселі, працюють, стараються.

Ми з Алексом дивимось, як на екрані змінюють одна одну яскраві мальовані картинки. Кумедні люди з довгими, як сосиска, головами ганяють одні за одними по намальованих вулицях міста… Я мимоволі посміхаюсь. Це справді весело. Це смішно. Хто це придумав, намалював — невже сам Хазяїн?! Важко повірити…

З’являється заставка. Далі реклама водяного насоса. Я повертаю голову, аби щось сказати Алексу, але він раптом міниться на лиці, він дивиться на екран…

Я обертаюся — і встигаю побачити величезний напис, чорним по червоному: «ЛАНО, ПАМ’ЯТАЙ СЛОВА ЦАР-МАТЕРІ. ПОЩАДИ ЇХ».

Минають дні за днями, а я майже не сплю. Клуби, кімнати, якісь майстерні — люди збираються таємно, перед енергетичною годиною. Кожна зустріч починається зі страху та недовіри.

— Ти — Лана? — запитують вони презирливо й спантеличено. — Доведи!

Мені найменше хочеться що-небудь їм доводити. Я просто з ними танцюю — танцюю для них.

Деякі підхоплюють ритм одразу ж. Деякі — після довгих спроб. Мені трапляються кілька людей, узагалі позбавлених чуття ритму, вони не можуть повторити — пробарабанити — найпростішого ритмічного візерунка. Вони розбалансовані, не чують власного серця, тіла їх як холодець, але мушу врятувати і їх теж.

Дивна річ: із дня на день я не слабшаю. Навпаки — що більше вимотуюсь, то більше сил у мені накопичується. Люди за моєю спиною значливо переглядаються.

Зате, коли я засинаю, бачу один і той же страшний сон. Ніби виходжу з клубу, звертаю за ріг, а там стоїть, чекаючи на мене, Хазяїн Заводу. Намагаюсь утекти і не можу. Ноги прилипли до асфальту. Таке моторошне відчуття — ноги прилипли…

«Пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

А себе я хіба щаджу?!

— Римусе… де всі твої барабани?

— Роздав, — каже він безпечно. — Синтетикам.

— Не шкода?

— А що робити, коли в мене відібрали магазин? До того ж, може, вони нам ще знадобляться…

Ми сидимо в дальньому кутку підземного клубу. Вже ранок, синтетики розходяться. Ми з Римусом забилися в куток, де ніхто не заважає. І ще — це важливо — тут є другий вихід, углиб, до кротів. Про всяк випадок.

Останнім часом це стало моєю звичкою — завжди перевіряти, чи є другий вихід. А ще краще третій. Усю поліцію міста мобілізовано, щоб упіймати «цю Лану». Нам усе складніше знайти клуб для зустрічі з синтетиками, все більший ризик, що хтось, полестившись на обіцяний владою призовий пакет, мене видасть. І все більше не по собі: можу привести хвоста до тієї нори, де живуть зараз колишні мешканці гнізда Перепілки.

— Тобі нелегко, — каже Римус.

— Таке відчуття, ніби я намагаюсь викопати підземний тунель чайною ложечкою.

— Твій ритм — це не чайна ложечка. Твоє ім’я зараз робить більше, ніж усі мої барабани, навіть якби вони заговорили одночасно.

Я усміхаюсь. Римус кладе переді мною на бляшану тарілку шматочок вітамінного торта — дві тонкі висохлі смужечки зі смаком полуниці. Торт хрумтить на зубах.

— Римусе, — кажу я, — ти пам’ятаєш, колись була така забава… перегони у пневмотунелях?

— Так, — посміхається він. — Гарний був час. Я й сам там ганявся хлопчаком, ногу зламав… А що?

— Це правда, що пневмонавти співали пісень, коли ганялися? Мовчки? Задавали ритм?

Він придивляється до мене і раптом насторожується.

— Лано… це важливо?

— Ти мав знати його, — кажу я.

— Кого?

— Там був, — я підбираю слова, — такий чоловік… серед гонщиків. Він, коли літав, завжди співав про себе таке: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив…»

— А як його звали?

— Я не знаю.

Римус дивиться мені в очі. Відкидається на спинку стільця.

— Це правда, ми всі співали мовчки. Ті, хто не співав або співав неправильно, незабаром розбивались. Я й ногу зламав через те, що перейшов на іншу пісню… занадто повільну… настрій у мене був… такий. Лано, пісня — це талісман. Ми ніколи не говорили одне одному, хто що співає.

— Там була ще жінка, — кажу я. — Схожа на мене.

— Звідки ти знаєш? — запитує він майже різко.

— Він сказав.

— І хто ж він такий?

— Краще скажи, ти цю жінку знаєш?

Він хитає головою:

— Ми всі розсталися. Вона потім народила дитину. А ще потім, я чув, вона померла…

— Друзі, — за перегородку заглядає хазяїн клубу, — я зачиняюсь. Ідіть. Якщо можна, різними шляхами.

Я одразу підводжуся. Римус не рухається з місця: дивиться на мене запитально.

— Я тобі потім усе поясню, — обіцяю чесно. — Мені треба подумати.

«Жив-був хлопець, звали його Вітер…»

Я виходжу з клубу. Оглядаюся: вулиця порожня. На бетонній стіні мерехтить тьмяний рекламний напис: «Мешканці Міста! Для Вас! Завтра! Свято Енергії! Незабутня Енергетична Година! Прийди і Відзнач Двадцять П’яту Річницю…» Річницю чого, не розібрати: у цьому місці на стіну когось знудило.

Сьогодні вночі в місті буде особливо гамірливо. До кожного пакета додадуть по два-три енерго. І синтетики вийдуть на вулицю, де чекатимуть на них дешеві розваги, і вони безтямно радітимуть — без гадки про завтрашній день…

Замислившись, звертаю за ріг. Просто переді мною стоїть, розставивши ноги, висока фігура в чорному плащі. Я сахаюсь; помічаю спочатку поліцейські нашивки і лише потім, за секунду, впізнаю Максима.

— Ти збожеволів? Я могла тебе…

— Швидше.

У нього таке обличчя, що я слухаюсь без запитань. Він хапає мене за лікоть і кудись тягне; не встигаю й оком змигнути, як опиняюся в багажнику поліцейського авто, поруч із двома товстими, масними від жиру велоланцюгами. Оддалік чутно свист, тупіт, уривчасті накази «Всім залишатися на місці»… Я тихо радію, що Римус пішов через підземелля.

Лежу, намагаючись не дихати. Хвилин за п’ятнадцять чую над головою стукіт підошов, скрип днища, кашель і лайку. Машина наповнюється полісменами.

— Знов упустили, — мовить застуджений голос. — Сучка.

— Хтось їй допомагає…

— Якщо вона взагалі існує в природі, — каже третій.

— Існує, — глухо говорить Макс. — Можеш мені повірити.

— А, — насміхається перший, — ти ж через неї лички втратив…

— Тебе б туди! — огризається Макс.

Хтось сідає на педалі. Ланцюги напружуються біля самого мого обличчя, колеса крутяться, машина несеться невідь куди…

Минає майже година, доки полісмени розходяться й усе затихає. Ще за півгодини приходить Макс і визволяє мене з багажника. Руки-ноги затекли, звісно. Я уявляю, як хвилюються Алекс, Мавр, Перепілка, і мені стає не по собі.

Ми в гаражі. У напівтемряві рядами стоять поліцейські веломобілі.

— Слухай, — шепоче Макс, — у мене до тебе… дивне прохання.

— Яке?

Він довго не наважується заговорити. Вперше бачу його таким нерішучим.

— Я тобі життя врятував. Двічі.

Мені не подобається цей вступ.

— Чого тобі, Максиме?

— Ти не могла б допомогти моєму батькові й матері? І ще там… кільком людям? Вони теж синтетики.

— Допомогти?

— Лано, все місто знає, що ти виробляєш дику енергію. І передаєш її людям. Які після цього… перестають бути синтетиками. Якщо, звичайно, самі постараються.

— Ти хочеш, щоб я підбадьорила дикою енергією працівників СІНТу? Тих, хто щодня відвантажує Заводу людей як пальне?

— Таж не всі! Головне завдання СІНТу — розподіл енергії, розумієш? Щоб кожен одержав свій пакет вчасно!

— Розподіл пакетів, — кажу повільно. — Ніколи не повірю, щоб твій батько… ким він працює?

— Він головний інженер.

— Не повірю, щоб головний інженер страждав від того, що пакет маленький.

— У них там постійна гризня, — каже Макс дуже тихо. — Знаєш, від чого помер колишній начальник СІНТу? Від браку енергії! Його змістили… і одразу ж оштрафували нібито за недоробки. І він помер.

— Твого батька хочуть змістити?

Довга пауза.

— Поки що ні… але дуже скоро, мабуть, так. Місце головного інженера завжди було таким… ласим…

— Як ти собі це уявляєш, Максе? — запитую різко. — З’явитися в СІНТ і сказати: здрастуйте, я Лана?

— Слухай, — він стискає мою руку, — я ж можу бути тобі корисним! Я покажу тобі СІНТ. Трансформатори, станцію відвантаження… Слово честі, я проведу тебе. Покажу все, що зумію.

Уважно дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, пастка це чи ні.

— Я не зраджу тебе, клянуся батьком, — каже Макс, і мене раптом беруть завидки. У нього хоч батько є… — Лано? — Макс майже улесливо заглядає мені в обличчя.

— А як? — Я все ще роздумую.

Він видихає:

— Я знаю як. Сьогодні на СІНТі… Бачиш, вони теж відзначають Свято Енергії. Лише на свій лад.

Ніколи в житті не бачила так багато світла. Хіба що в розпал літа, у ясний день, на верхівці громовідводу.

Спираючись на руку Макса, входжу у величезний зал. Макс у парадній формі енергополісмена, чорній зі сріблом. Я — у сукні, яку він приніс півгодини тому. Сукня сидить незле. Волосся укладене під круглим капелюшком. Обличчя наполовину прикрите величезними темними окулярами — остання мода, як пояснив Максим. Дамам, які живуть серед такого блиску, необхідно берегти очі.

Я бачу, як повз нас проходить жінка років двадцяти, висока й тонка, з голови до ніг обвішана лампочками. Миготять вогні на кольоровому намисті, гронами спалахують брошки й шпильки у волоссі, ланцюг вогнів тягнеться подолом сукні, ліхтарі на туфлях підсвічують знизу стрункі ноги, натерті, для повноти картини, фосфоресціюючою пудрою. За всією цією розкішшю тягнеться шлейф дротів, і четверо слуг несуть акумулятор.

— Це дружина теперішнього начальника, — бурмоче Максим.

Зал освітлено мільйоном вогнів. Підлога й стеля майже дзеркальні, у мене, попри окуляри, невдовзі починає миготіти в очах. З Максом вітаються різні люди, і сам він вітається, представляючи мене як подругу. У юрбі походжають офіціанти з тацями. Макс бере два келихи, один простягає мені. Я роблю ковток — це звичайний енерджі-дрінк, хоча, може, злегка підсолоджений.

— Зараз буде концерт, — каже Макс.

Я допиваю свій келих до дна, та однак у мене сухо в горлі.

— Всі ці люди — вони хто?

— По-різному. Є інженери. Є адміністратори. Є ловці.

— Ловці?!

Я вдивляюсь. У парадних костюмах чоловіків не відрізнити один від одного, лише полісмени у чорній зі сріблом формі хоч якось виділяються. У багатьох на рукавах, на лацканах піджаків яскраво горять ліхтарі, але акумулятори, очевидно, заховано під одягом. А жінкам складніше: ось дві дами, мило порозмовлявши, розходяться, але так невдало, що дроти, які ведуть від прикрас до акумуляторів, плутаються. Ніяковість, взаємні закиди, дві бригади носіїв метушаться довкола, намагаючись визволити красунь…

Я згадую темні вулиці міста, відбивачі, ліхтарики-еспандери і динамо-фари велорикш.

— Я знаю, про що ти думаєш, — каже Макс.

— Не знаєш, — відповідаю різко. — Я допоможу тобі — але тільки заради тебе, Максе. А не заради твого батька!

На підвищення в кутку зали піднімається з десяток чоловіків і жінок, у когось гітари в руках, у когось скрипки, у когось бубни, в одного хлопця — барабан. Я дивлюся з інтересом; барабанщик тричі стукає паличкою, і починається музика, така ж аморфна й мертва, як безкоштовна вермішель.

— Зачекай, — каже Макс. — Мені треба переговорити з батьком. Я зараз вас познайомлю!

І зникає в оздобленій лампочками юрбі. Я залишаюся сама — із порожнім келихом у руках і мертвим ритмом, який грузне на барабанних перетинках.

Мені дуже хочеться вискочити на підвищення й відібрати в хлопця інструмент. Я стримуюся з останніх сил, верчу келихом, вистукую нігтями по склу. Ті з гостей, які стоять ближче, поглядають на мене зі щораз більшою цікавістю.

Дурепа! Я ж не повинна привертати увагу, Максим мені сто разів про це нагадував!

— Ви дозволите? — Чоловік із яскравим сузір’ям лампочок на лацкані забирає в мене келих, ставить на тацю найближчого офіціанта, замість нього бере новий і подає мені. — Я уперше вас бачу, мила панянко, ви подруга Максима?

Бурмочу щось невиразне. Жадібно п’ю. Чоловік не зводить з мене маленьких блискучих очей.

— Вам подобається?

Він має на увазі музику. Я хитаю головою, не в змозі прикидатися.

— Ми можемо запросити інший колектив, — каже мій співрозмовник. У нього м’який вкрадливий голос — і дуже владна манера триматись. Помітивши когось у юрбі, він різко махає рукою:

— Стефане! Ходи сюди.

Я повертаю голову…

Стефана-Ловця я ніколи не забуду і не сплутаю ні з ким, який би одяг він не начепив на себе. Зараз він крокує у темно-бордовому костюмі, на лацканах якого справа і зліва цілим морем вогнів горять відзнаки. Я сковтую: може, Ловцю дають по ордено-вогню за кожен десяток жертв? Чи за кожну сотню?

Я хочу втекти. Але ноги ніби приклеїлися до блискучої підлоги. Так буває у сні. Я припадаю до келиха — і кашляю, захлинувшись.

Чоловік, що першим заговорив зі мною, м’яко поплескує мене по спині:

— Ну, ну… Познайомтеся, це Стефан, мій заступник. А це подруга маленького Макса, мила… Як вас звуть?

Стефан дивиться на мене. Я знаю, чорні окуляри маскують мене. Знаю й інше: у людей із таким поглядом зазвичай фахова пам’ять на лиця.

Я кашляю.

— Ми бачилися раніше? — запитує Стефан. Я різко киваю. І кашляю ще, тепер уже навмисно. Через силу.

Усе ще дивлячись на мене, Стефан схиляється до мого співрозмовника і щось шепоче. У чоловіка з лампочками на рукаві на мить витягується обличчя — і одразу подив змінюється задоволеною посмішкою.

— Молодець, — каже він украдливо. — Браво, Ловцю.

І переводить погляд на мене.

Зі зброї в мене лише порожній келих. І це незле. Стою, чекаючи, що він скаже.

Він не помічає моєї напруги.

— Добрі новини. Дуже добрі, мила панянко.

Я спантеличена. Що сказав йому Ловець? Моє ім’я — чи…

І в цю мить із юрби з’являється Максим. Він зовні спокійний. Лише блідий, і на вилицях горять плями. У мене сам собою підтягується живіт: щось трапилось. Ще щось.

Макс знаходить у собі сили шанобливо привітатись і з моїм співрозмовником, і зі Стефаном. Потім бере мене під руку і веде крізь юрбу — повз дам із акумуляторами. Повз сцену з музикантами. Геть, до виходу в коридор. Я все чекаю окрику в спину: стій! Це Лана! Але окрику немає. У дверях я не витримую й обертаюсь: мій колишній співрозмовник і Ловець про щось розмовляють, не дивлячись у наш бік…

Отже, все-таки минулось?

Ми з Максом зупиняємось біля вікна, щільно запнутого важкою портьєрою. Тут не так світло. Хочеться зняти темні окуляри, але я вчасно стримуюся.

— Взяли твоїх диких, — ледь чутно каже Максим. — Щойно… хвилин сорок тому. Простежили… від клубу… всіх, і Перепілку з дітьми…

Я хапаюся за портьєру.

— Мавра? Леся? Алекса? Ліфтера? І…

— Усіх… — Максим судорожно сковтує. — Мало того, підкопуються вже й під мене… Ти знаєш, із ким ти розмовляла? Це головний координатор відвантажень…

У глибині мене — в голові? у грудях? — зароджується тоненький звук. Ніби пищання комара уночі в лісі. Він наростає, стає схожим на завивання вітру в трубі… на виття вовка в лісі… і в ньому прорізається ритм. Неквапний, стриманий, навіть холодний. Мої пальці самі собою починають барабанити по підвіконню. Так ось про що повідомив Ловець своєму начальнику…

— Їх відправлять на Завод сьогодні, — шепоче Макс. — Уже є наказ відвантажити їх…

— Максе, — кажу я дуже низьким, незвично низьким і впевненим голосом. — Завод не одержить їх. Ні сьогодні. Ні завтра. Ніколи!

Від цієї миті все, що відбувається зі мною й навколо мене, підпорядковане строгому, навіть суворому ритму.

Свято триває. Тоненькими, вульгарними, масними голосами співають скрипки. Гомін голосів наростає. Хвилина-дві — і Ловець пригадає мене, а по Макса прийдуть озброєні колеги, і цього разу його не врятує навіть батько, головний інженер.

Безглузда вечірня сукня починає заважати. Високо піднявши голову, ні на кого не дивлячись, йду до виходу. Відчуваю, яка напружена Максова рука під рукавом парадного мундира.

— Уже йдете? — привітно запитує брамник у великих, щільно зачинених дверях. Він посміхається, але в його словах мені вчувається прихований зміст.

— Так, — кажу холодно. — Відчиніть нам, будь ласка.

— Ваші перепустки?

У цей дім простіше увійти, ніж вийти з нього. Максим простягає два лілові папірці зі штампами. Брамник вдивляється в них, за його спиною сидять на диванчику двоє полісменів у повному обладунку, із розрядниками в розстебнутих кобурах. Мій внутрішній ритм підстьобує: швидше! Швидше!

Брамник дуже повільно підводить голову. Повільно-повільно простягає руку, повертаючи перепустки Максимові:

— Шкода, що ви так рано…

На столі пищить сигнал переговорного пристрою. Брамник підносить до вуха навушник, до губів мікрофон:

— Вахта слухає.

У Макса не витримують нерви.

— Ми поспішаємо! — каже він різко. Полісмени на дивані здивовано повертають голови.

— Зрозумів, — каже брамник. Кладе навушник і мікрофон на місце. Спокійно починає відмикати кодові замки — один, другий…

Коли двері нарешті відчиняються, переговорний пристрій дзвонить знову.

— Вахта, — каже брамник.

Ми виходимо на високий ґанок. Праворуч і ліворуч горять потужні ліхтарі. У жодному разі не можна бігти.

— Одну хвилину! — кричить брамник нам у спину. — Одну хвилину!

Ми одночасно зриваємося з місця. Біжимо сходами вниз: тільки б завернути за ріг, а там темрява…

На даху будинку СІНТу спалахує потужний прожектор. Клацають розрядники полісменів — позаду, всього за кілька десятків кроків…

— Тримайте її! Це Лана!

Макс обертається біжучи. У руці в нього — поліцейський розрядник.

— Тікай. Я їх затримаю.

Влітаючи у вузький провулок, залитий контрастним світлом прожектора, чую за спиною перестрілку.

Я знову сама. І дію на свій страх і ризик. Свято Енергії закінчилось. Місто спорожніло. На розі велорикша — вертить головою, намагаючись зрозуміти, звідки світло і що це за дивні звуки. Повільно думає. Нарешті вирішує поїхати від гріха подалі. Я збиваю його на хідник раніше, ніж він устигає поставити ноги на педалі.

Мій внутрішній ритм нарешті виривається назовні. Машина добротна — велике колесо, і шестірні крутяться без єдиного скрипу. На шаленій швидкості проїжджаю три квартали, тоді гальмую — дим з-під покришок — і витрачаю кілька дорогоцінних секунд, щоб надійно сховати машину в тіні підворіття.

Сама, схопившись за низько навислий край балкона, підтягуюсь — і піднімаюся вгору по стіні, від балкона до вікна, від вікна до виступаючої балки, від балки до іншого балкона, і так аж до даху. Сплигнувши на залитий бітумом дах, низько пригинаюся й біжу, що є сил.

Бігти легко. Внутрішній ритм гармоніює із зовнішнім. А отже, я можу думати.

Нічого ще не підготовлено. Синтетики роз’єднані, я ні про що не встигла домовитись. Я не запитала їх, чи готові вони ризикнути життям, чи готові вони померти, якщо знадобиться, заради того, щоб зупинити Завод… Та й що б вони відповіли?

Похмуро посміхаюся біжучи. Одна справа — легенда про всесильну Лану, яка дає енергію, дає життя. Інша справа — ось ці нічні перегони по дахах, і усвідомлення, що я ні крапельки не всесильна, і його послання: «Лано, пам’ятай слова Цар-Матері. Пощади їх».

Я перечіплююсь і розтягуюсь на даху на весь зріст. Клята вечірня сукня, була б я в штанах, не зсадила б коліна…

Встаю. Оглядаюся. Позаду й унизу, на перехресті, мерехтять ліхтарі. Розтікаються праворуч і ліворуч. Оточують мене. У поліції є новий досвід: їм же вдалося захопити диких на верхівках веж…

Знову біжу. Всі будинки на цьому боці вулиці стоять упритул, так що я запросто перебираюся з даху на дах. Доки переді мною не відкривається вулиця — широченна щілина, яку ні перестрибнути, ні перелетіти. Озираюсь. Полісмени будуть тут за п’ять хвилин, і відсидітися на даху цього разу не вдасться.

До бічної стіни прибито пожежну драбину. Я спускаюся за кілька секунд. Вагон на Завод відправлять уранці, завтра — вже сьогодні — за кілька годин. А мене, здається, зацькували. Як звіра.

Зістрибую на землю. Озираюсь. Бачу за кілька кроків, просто посеред дороги, каналізаційний люк.

Важенна кришка. Нічим піддягти. Чіпляюся за край люка пальцями, нігтями, нарешті зрушую на кілька міліметрів. Іще.

Вулицю прорізає світло ліхтарів. Полісмени мчать на веломобілі — просто на мене. Прямо по осьовій. Ричачи з напруги, відсуваю люк (вхід у колодязь стає схожим на місяць перед повнею) і поринаю вниз. Встигаю завважити фари поліцейської машини — за декілька кроків перед собою…

За кілька секунд колесо втрапляє у відкритий люк, і машина — я чую — зазнає аварії.

Я пробираюсь уздовж бетонної шахти. Десь ллється вода. За спиною блимають промені ліхтариків — мене переслідують по п’ятах. А час біжить, секунда за секундою. Збігає дорогоцінний час!

Залізні труби. Гірлянди старих дротів, давно нікому не потрібних. Я пробираюсь, де на чотирьох, де на повен зріст, обходжу завали, перелажу через обірвані дроти. Мені бракує окулярів нічного бачення. Просуваюся майже наосліп, витягаю руку вперед, намагаючись намацати прохід…

Мене хапають за зап’ястя.

Я не стримуюсь і кричу. Луна стрибає від стіни до стіни, полісмени чують мій крик і повертають до мене промені ліхтариків…

— Тихо, — звучить у мене над вухом скрипливий голос. — За мною.

Я бачила цього чоловіка раніше. Це один із кротів, які пропонували мені допомогу в клубі Бана. Тепер він мовчки простягає нічні окуляри.

Він рухається, як вода, невимушено просочуючись у будь-які щілини. Я — за ним, трохи повільніше, але все-таки протискаюсь у вузький отвір між двома бетонними блоками. Пригадується та труба, у якій я застрягла на Заводі. Алекс сказав би клаустрофобія…

Спогад про Алекса підстьобує.

Поліція залишається далеко позаду. Кріт доповзає до проламу в бетонному покритті й зістрибує вниз. І я за ним.

Тут можна випрямитись на повен зріст. Це величезний, давно закинутий, темний і сирий коридор. Може, це один із пневмотунелів, у якому ганяв іще Хазяїн Заводу?

— Що тобі потрібно, Лано? — запитує кріт. Тут, у темноті, його очі широко відкриті. І на ньому немає окулярів.

Я тяжко дихаю. Із роздряпаної щоки крапельками сочиться кров. Вечірня сукня перетворилася на шмаття.

— Що тобі потрібно? — запитує він ще раз. — Пам’ятаєш, ми говорили тобі: все, що попросиш, зробимо для тебе?

— Будь ласка, — мовлю я благально, — дайте мені у що-небудь переодягтися.

Усе місто під землею пронизано тунелями. Уздовж тунелів тягнуться труби, здебільшого мертві, порожні. Я сиджу в одній з таких труб, у руках два старих гайкових ключі. Я граю на трубі.

Труба тремтить, вібрує. Вібрація передається моїм рукам. Ніколи в житті, ні в кого у світі не було такого інструмента. Вибиваю ритм, він розтікається тунелями від труби до труби. Проникає в отвори, куди не дістатись людині. Углиб і вшир. Десь обсипаються з труб лусочки іржі. Десь сиплеться пісок, капає вода. Я граю.

У підземну залу, куди кріт привів мене, сходяться люди. Когось із них я бачила раніше. Когось бачу вперше. Усі вони знають моє ім’я.

— Лана прийшла до нас по допомогу, — каже Бан, хазяїн «Бан-Крутства». — Говори, Лано.

— Мені потрібно відбити моїх друзів, — кажу я. — Вони в СІНТі.

— Де?

— У тому місці, звідки відправляють пальне на Завод… Там повно поліції. Там усі контролери міста. Я не знаю, що робити!

Вони переглядаються. Вони теж не знають, що робити, але в цю мить при вході зчиняється шум. Розштовхуючи кротів, до мене проривається чоловік у розірваній на плечі сорочці.

— Римусе! — Я не вірю своїм очам. — Ти вцілів! Вони тебе не забрали!

Він обіймає мене. І мені, вперше за тривалий час, стає спокійно.

До світанку кілька годин. Синтетики сплять без задніх ніг, стомлені фальшивим Святом Енергії.

Ми з Римусом пробираємось на Зламану Вежу. На той хмарочос, який обвалився багато років тому, від якого залишився тільки пень. На те саме місце, де уперше відчула себе дикою. Де колись був клуб «Зірваний дах», зруйнований поліцією.

Прожектори розбито геть усі, і вітер розметав скалки. Ударну установку розібрано, стійку барменів перекинуто, на місці сідал теліпаються обірвані ланцюги. Зате в центрі майданчика й досі стоїть величезний барабан. Верхню деку присипано пилом і дрібним летючим сміттям.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що роздав свої барабани синтетикам? Барабани, бубни, усе, що дзвеніло й гриміло, все, що в мене було?

Я мовчу.

— Спробуй, — він простягає барабанні палички. — Якщо в тебе не вийде, не вийде ні в кого.

Я торкаюся верхньої деки важкою барабанною паличкою. Барабан гуде.

— Римусе, — запитую я. — А… навіщо? Чим вони нам допоможуть?

— Бий, — каже Римус.

Я тамую подих — і б’ю з усієї сили.

Злітає пилюка. Підстрибують піщинки. Підстрибують крихти й засохлі клапті картону. Злітають, зависаючи над декою, крапельки води, хочуть опуститись і не можуть, підкинуті новою вибуховою хвилею. Ще, ще, ще; я розмірено б’ю, помалу заражаючись спокійною впевненістю барабана, який бачив різне й багато чого ще пе-ре-жи-ве…

Тоді Римус кладе мені руку на плече. Я завмираю, а барабан усе ще гуде, і крізь це гудіння я чую барабанний бій у відповідь.

Перший барабан відзивається зовсім неподалік — десь на дахах п’ятиповерхівок. Він дзвінкий, високий і зухвалий, як голос хороброго підлітка. Далі відгукується інший, басовитий, відтак третій, глухуватий, і ритм — мій ритм — летить від одного до іншого, як відлуння. Як відблиск вогню. Як наказ.

По всьому місту. На півдні, на південному сході, на заході. На півночі. Барабани перегукуються, змінюючи, розвиваючи, передаючи один одному той самий ритм — мій ритм.

— Це мої барабани. — Римус усміхається в напівтемряві. — Ось бачиш, я мав рацію. Вони нам ще знадобляться.

Синтетики виходять на вулицю. Як після енергетичної години. Тільки немає ейфорії: обличчя бліді, нашорошені, майже не видно усмішок. Я придивляюсь і впізнаю бліду дівчину з кісками, і ще одну, чорноволосу, впізнаю молодих синтетиків, що зовсім недавно наважились відмовитися від манжети. Хтось на один день. Хтось назавжди. Серед знайомих облич миготять незнайомі: застиглі, стурбовані.

— Несіть усе залізне, що може звучати й гриміти, — наказую я. — У горах так закликають грім. А нам дуже потрібна гроза. Сьогодні. Зараз.

Вони переглядаються. Не розуміють. Багато хто взагалі не знає, що таке гроза.

— Треба відволікти поліцію, — пояснює Римус. — Треба, щоб здійнялась тривога. Щоб вони не знали, що робити й куди бігти, а ми в цей час…

— Римусе, — я стискаю його руку, — спасибі. Але в СІНТ я піду сама.

Ми майже б’ємось. Ми майже полаялись навіки. Він хоче йти зі мною, час збігає, а я не можу, не можу пояснити йому, що це моя, тільки моя справа!

Римус потрясає кулаком. Я ловлю його на особливо темпераментному жесті й, продовжуючи його рух, кидаю через себе, намагаючись не сильно вдарити об асфальт.

Він мовчки піднімається. І довго не говорить ні слова.

— Добре, — каже нарешті, не розтискаючи зубів. — Тоді от що… Я зроблю так, що СІНТ у цей час узагалі спорожніє.

Світає. У мене в запасі залишається година, не більше. Місто заполонює досвітня тиша…

І ця тиша раптом вибухає.

Вони прийшли. Їх більше, ніж я могла очікувати. Вони несуть із собою залізні баки й каструльні покришки, жерстини й ланцюги, наконечники шлангів і обрізки труб. У центрі колони їде Римус на веломобілі, і всю машину обвішано великими й малими дзвонами. Римус крутить педалі, я йду поруч і б’ю в усі дзвони, а довкола коїться щось неймовірне.

Ревуть сирени з динамічним приводом. Гримлять бляшані банки, повні каміння. Гудуть бочки, торохкочуть ланцюги, б’є залізний прут об уламок залізної решітки — і ось із цього пекельного шуму помалу виростає ритм.

«Ми йдемо» — чується в цьому ритмі. І в мене по шкірі повзуть мурашки.

— Ми йдемо!

— Жити своїм ритмом! — кричить Римус у динамо-мегафон.

— Жи-ти сво-їм рит-мом! Жи-ти сво-їм рит-мом! — підхоплюють люди навколо.

Здригаються стіни будинків. Летять розбиті шибки, що не витримали навантаження. Місто роздирається між захватом і панікою. За вікнами метаються обличчя. На підвіконнях підстрибують склянки. Падають і б’ються, додаючи дзвеніння в музику нашого ходу. Я вибиваю синкопи по дзвонах, уплітаючись у загальний ритм особливим візерунком. Виходить красиво, хоча чую це, напевно, лише я.

— Вперед! Вперед! Іди вперед до вершини!

— Я — не синтетик! — кричить у Римусів мегафон дівчина, на секунду заскочивши на підніжку веломобіля.

Римус широко розкриває рота, щоб зберегти барабанні перетинки.

— Я — не син-те-тик! — вигукую разом з усіма, як клятву.

Римус ще щось хоче сказати, але в мегафоні закінчився заряд. Римус на мить випускає кермо, лівою рукою смикає за шнур — розкручується динамка, мегафон заряджається знову.

— Дика енергія! — кричить Римус. — Гей-го! Гей-го! Якщо ти з нами, ти Дикий!

— Гей-го! — вторить юрба. — Ти Дикий!

І цей крик підхоплює небо над нашими головами. Тривожно і радісно виють сирени мегафонів. Справа і зліва, із дахів невисоких будинків до нас планерують, спускаються по тросах, зависають над головами юрби вцілілі дикі.

Їм набридло тулитися по підвалах, вдавати синтетиків, ховатися й тремтіти. Вони витягли зі схованок свої крила, мегафони, ліхтарі, вони кричать і перемовляються пташиною мовою, вони вливаються в наш хід: ідуть по дахах, по стрімких стінах, вистукуючи ритм залізними прутами по бильцях балконів, по крилах вітряків, по склу й по жерсті.

Мені здається, що я бачу, як б’ють прямі промені світла з ревучих, співочих мегафонів. І одночасно відчуваю, як здригається земля під ногами і камені бруківки починають підстрибувати у своїх гніздах. У мені оживає страх предків: землетрус! Але в ту ж мить я бачу, як зрушується кришка каналізаційного люка і звідти до пояса вилізає кріт — худий, сутулий, у темних окулярах, із величезним гайковим ключем у маслакуватій міцній руці.

Не чутно, що він кричить. Я читаю, як Лесь, по губах: ми з вами. Ми з вами. Ми з вами.

І наш хід триває: по вулиці йде, гуркоче колона синтетиків, що збунтувались, дахами й стінами несуться дикі, підземними галереями пробираються, стрясаючи землю, кроти.

Я б’ю у дзвони, вливаюсь у ритм, розчиняюся в ньому — і раптом розумію, що з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир. Ми створюємо ритми, ритми створюють нас, людська ріка тече по вулиці, над вулицею, під вулицею, із кожним кроком стає більшою, приймаючи в себе струмочки із сусідніх вулиць і провулків, виробляючи нову, тугу енергію, заражаючи своєю силою і слабких, і зневірених, і тих, чиї перелякані обличчя біліють за склом…

Я знову почуваюся пікселем. На коротку мить.

Римус простягає мені мегафон, я кричу:

— Звільни! Звільнись! Будь вільним і добрим, як Сонце!

— Вільним! Як Сонце! — підхоплює юрба. — Гей-го! Гей-го!

— Ти зможеш! Ти зможеш! Енергія всередині тебе!

— Енергія всередині тебе!

Вулиця закінчується. Ритм заливає тепер майдан, небо над майданом і фасади будинків навколо. Юрба йде, ритм розгойдується над нашими головами, як важкий, оббитий сталлю таран…

І назустріч йому виповзає, вайлувато повертаючись у річищі вулиці навпроти, інший таран. Це полісмени — вони в броні, у них щити й кийки, вони б’ють металом об пластик і металом об метал. Чужий ритм, упевнений і потужний, стинається з ритмом нашої колони.

Удар.

Хочеться присісти, затиснувши долонями вуха. На мить мене проймає страх, що ось зараз із зіткнення ритмів народиться ватяна тиша, яка вбиває…

Тиші немає. Це мої вуха, вражені ударом, на мить відмовили. А ритми стикаються, намагаючись здолати один одного, зламати, заглушити.

— Вільним! Як Сонце!

— Корися.

— Енергія всередині тебе!

— По-ко-ри-ся.

Наш ритм живий і гнучкий, у цьому його сила. Ритм поліцейської колони не змінюється, він стійкий і монотонний — у цьому його сила. Я бачу, як колони завмерли: між передніми рядами порожній простір — десять кроків. Барабанщики на залізних баках і мідних тазах — проти барабанщиків на залізних і пластикових щитах. Від страшної звукової атаки підстрибують, здається, камені бруківки…

Ні, не здається. Кроти б’ють знизу в чавунні кришки каналізаційних люків, і люки підстрибують. І камені танцюють. Дикі, що захопили всі дахи навколо майдану, танцюють і стрибають на покрівельній жерсті, і кожен їхній стрибок обертається гуркотом грому. Я бачу, як синтетики на чолі колони ставлять на землю свої бочки і теж, за прикладом диких, застрибують на них… Гримлять, намагаючись придушити, здолати, захлеснути полісменів своєю енергією, підпорядкувати власному ритму…

Римус обертається до мене.

— Іди! — читаю по його губах. — Роби свою справу, а ми з друзями — свою!

Він має рацію.

Заледве вибираюся з голосної юрби. Звертаю на сусідню вулицю, біжу вздовж залізної огорожі. Праворуч. Ліворуч. Ще раз ліворуч. Через арку — далі. Протистояння на майдані триває — його не треба бачити, воно розкочується над дахами дужче від грози. Я інстинктивно відкриваю рота: зберегти б барабанні перетинки!

Звертаю в непримітний провулок. Стій. Тут. Ці двері показав мені Максим. Цю вічно зачинену залізну браму.

Зазвичай перед ними посилена охорона. Зараз на посту тривожно переминаються з ноги на ногу двоє. Ритми, що зійшлись на майдані, долітають сюди уривками, зводячи з розуму, як рев близького цунамі. Сторожа нервує: один притупує, несвідомо повторюючи ритм поліцейської колони, другий, сам того не помічаючи, стискає й розтискає пальці в рукавиці, і обидва настирливо питаються один одного:

— Що там таке? Ти щось можеш зрозуміти?

У обох важкі розрядники через плече. Не поліцейські. Більші й важчі.

Підходжу не криючись. Один пильно на мене дивиться. Другий хапається за розрядник:

— Хто така?

— Лана, — кажу я.

— Лана?!

Вони обидва — раби маршового ритму. Я рухаюся в ритмі вкрадливого танцю. Кожен із них більший і важчий за мене майже удвічі. Але моя мета — не битися з ними, а використати їхню силу.

Розрядник б’є яскраво-білою дугою. Пірнаю під неї, танцюючи, тягнучи за собою, доки не опиняюсь між двома поліцейськими. Хазяїн Заводу збив би супротивників у стрибку, але я не маю ні його сили, ні ваги, тому підставляю одного під розрядник іншого.

Вони майже встигають зреагувати. Майже. Один відхиляється, другий прибирає палець зі спускового гачка, але постріл уже зроблено, і заряд занадто сильний. Зачепивши навіть краєчком, оглушає.

Другого б’ю по його розряднику — знизу. Постріл летить у ранкове небо. Продовжуючи свій танок, припадаю до землі й підсікаю його ноги у важких черевиках.

Він ухитряється не впасти. Переслідуючи мене, повертається всім тілом. Продовжуючи його рух, різко смикаю ствол розрядника. Супротивник падає.

Я стрибаю зверху. Ствол розрядника впирається лежачому в підборіддя.

— Мені не треба, щоб ти помер, — кажу йому на вухо. — Покажи дорогу.

— Куди? — хрипить він. Я читаю, як Лесь, по губах: із майдану лине несамовитий гуркіт, який заглушає все на світі.

— До відвантажувальної станції.

— Я не знаю, про що ти, — каже він.

Бреше.

У мене в руках два потужних розрядники, готових до бою. Полонений охоронець веде мене глухими задвірками СІНТу. Зустрічним полісменам наказую кидати зброю й лягати. Дивно, але вони слухаються: очевидно, рев і гул на майдані справили враження.

Наражаюсь на переляканих музикантів: тих самих, чиї мертві мелодії розважали гостей на сьогоднішньому святі. Музиканти забилися в куток і не намагаються пручатись. Наказую хлопцеві з барабаном іти зі мною. Він страшенно переляканий, але під дулом розрядника не наважується сперечатись.

Тоді я раптом упізнаю це місце. Тут Стефан-Ловець проводжав нас, обдурених, у щасливе нове життя. На Завод. На стіні зберігся рекламний плакат: «Агентство «Загір’я» — реальне щастя вже завтра. Хороша робота потойбіч гір і десять енергопакетів на тиждень». Тут же яскрава картинка: дівчина з юнаком, обнявшись, ступають на підніжку вагона канатної дороги…

Переводжу важілець розрядника на мінімум і стріляю в спину полоненому охоронцю. Він непритомніє й падає без жодного звуку. Хлопець із барабаном кричить, як заєць.

Відбираю в барабанщика інструмент і наказую забиратися звідси. Хлопець зникає, як роса.

Далі йду дуже тихо. Вслухаюсь. Як я й сподівалася, ритм-таран на майдані відтягнув на себе майже всі поліцейські сили. Може, відправку пального затримали? Або, навпаки, вирішили відправити раніше?!

Я прискорюю крок. Вони ж усі тут залежать від безперебійної роботи Заводу. Не відправити вчасно пальне — значить втратити посаду, а може, й голову…

Я чую голоси. Притискаюсь до стіни. За дверима — тіні; один із голосів належить Стефану-Ловцю.

— Вони не прокинуться до завтрашнього ранку. Просто простеж, щоб вони не задихнулися власними шмарклями… І перед розвантаженням вийди на зв’язок із ним, поясни ситуацію.

— Ви мені гарантуєте мої пакети? — деренчливим голоском запитує жінка. — Завтра мені треба п’ять…

— Гарантія буває тільки на цвинтарі, — каже Стефан, і я чую, як він посміхається. — Це дуже цінний вантаж, надзвичайно цінний, підвищеної енергоємності. Якщо ти впораєшся, можеш розраховувати й на шість.

— Я впораюсь!

— Не думаю, — кажу я й стаю у дверях.

Переді мною — посадочна станція. Я чудово її пам’ятаю. Тут нам видавали пайки на дорогу і матраци, щоб спати. У повній готовності стоїть вагон канатки, той самий, на якому їхала я. Біля дверей у кабіну — Стефан і хирлява жінка-погонич у сірій поношеній сукні.

Відстань між нами — всього кілька кроків. Важільці обох розрядників повернено на максимум. Я не зможу промахнутись, навіть якщо захочу І Стефан це розуміє.

— Здрастуй, Дано, — мовить він рівно, ледь примружившись. — Я знав, що ти прийдеш.

І в цю мить відчуваю крижаний подих у потилицю. Подих смерті.

Не думка, не передчуття, навіть не інтуїція — чуття дикого звіра змушує метнутися вбік, і страшний удар, що повинен був розкроїти мені череп, проходить повз. Я все одно падаю, майже непритомніючи.

— Прудке стерво, — каже Стефан. — Добий її.

Я перекочуюсь, і приклад розрядника вибиває іскри в тому місці, де щойно була моя голова. Перекочуюсь іще раз: мій супротивник не здогадується змінити ритм.

— Пуск машина! — кричить Стефан, і я чую скрип каретки на даху вагона. — Пристрель ти її нарешті!

Знову холод у потилиці. Я тягнусь до одного розрядника — Стефан намагається наступити мені на руку, але я, обманувши його, підхоплюю з підлоги другий. Стріляю майже наосліп — знизу вгору.

І одночасно стріляє мій убивця.

Певно, ніколи нікому й на думку не спадало вистрілити з двох розрядників — одночасно — один до одного впритул. Білі розряди стикаються. Гримить вибух. Мого супротивника відкидає далеко назад і впечатує в стіну. Стефана вибуховою хвилею збиває з ніг. Мене обдає гарячими іскрами і волочить спиною по бетону, проте я при тямі й з ритму не збиваюсь.

Вагон уже відходить від платформи; ще раз перекотившись, схоплююсь на ноги. Підбираю барабан і, прихопивши розрядник, застрибую на підніжку.

Жінка-погонич дивиться на мене. Губи тремтять.

— Виходь, — наказую. — Пристрелю.

Вона вистрибує на платформу в останню мить. Мої вороги важко смикаються, приходячи до тями. Вагон від’їжджає, платформа затягується туманом. Я стою, піднявши розрядник, на випадок, якщо хтось захоче вистрелити мені вслід…

Бачу, як Стефан заледве підводиться. Знущально махає мені рукою.

Вони всі тут. Лежать, загорнені в матраци, як у кокони. Обличчя жовті. Мені стає страшно.

— Алексе, прокидайся!

Ніякої реакції. Очі закочені під лоба.

— Мавре! Маврикію-Стаху!

Він спить. Спить Перепілка, сплять хлопчик і дівчинка. Спить Лесь, задерши велику круглу голову. Спить Ліфтер.

Перебираюся в кабіну, але там, звісно, немає жодних важелів, жодної можливості управляти вагоном. Крізь люк у стелі вибираюсь на дах. Місто повзе внизу. Над дахами лине гуркіт. Я майже бачу, як озброєна ритмом колона врешті налітає — лоб у лоб — на озброєних щитами й кийками полісменів…

Тягнеться залізний трос. Крутяться колеса в каретці. Хоч би нікого не вбили, думаю я, дивлячись на місто, що віддаляється. Хоч би нікого не оштрафували сьогодні вночі. «Пощади їх», — сказав Хазяїн Заводу. Хіба він, мотор і серце колосальної фабрики-бійні, має право говорити про пощаду?!

Мені треба вірити в Римуса. Вірити, що все буде добре.

Вагончик біжить, обліплений туманом, як ватою. Біжить на Завод. Від думки про це мене починає нудити — із жаху. Потрібне величезне зусилля волі, щоб узяти себе в руки. Я тяжко зістрибую в люк.

Усе повторюється. Дежа вю, як сказав би Алекс. Я у вагоні, який несе мене до Заводу, навколо сплять люди, і я не знаю, не знаю, як урятувати їх — і себе!

Я сідаю, схрестивши ноги, в головах Алекса. Кладу перед себе барабан. Він примітивний, новенький, зовсім не схожий на той, із зображенням вовка… Але чомусь я його прихопила. Могла б узяти іще один розрядник, а взяла барабан!

Починаю вистукувати. Долонями. Не думаючи, лише слухаючи.

Я підняла людей, повела на прорив заради того, щоб урятувати друзів. Але не врятувала, а сама втрапила в ту ж пастку… Що з Максимом, який був полісменом? Його оштрафують, вважай, уб’ють? А його батька? А десятки й сотні синтетиків, яких, може, і не впіймають сьогодні вдень, зате вночі жорстоко покарають? Вони ж на ниточці — кожен. Достатньо просто не видати пакета… Людина, як завжди, заходить у мережу, дивиться розділ статистики… А навпроти її імені — повідомлення про штраф на тиждень уперед!

Не впадай у відчай, каже барабан. Не втрачай мужності. Не відчаюйся!

Барабан розмовляє? Чи я розмовляю сама з собою?

Він зовсім не такий примітивний, цей барабан. Він глибоко й чисто звучить під моїми долонями. Я згадую плесо Блискавок, свято весни. Я згадую Ярого. Згадую весняний світанок у горах, крик півня і пісню солов’я…

І коли я згадую свято ініціації, Алекс, який лежить поруч, раптом здригається і розплющує очі.

Найважче прокидається Лесь. Він же не чує. Доводиться підносити барабан до самої його щоки — аби він шкірою дужче відчував вібрацію.

Нарешті й Лесь приходить до тями. Цілу годину після цього ми сидимо, нічого не роблячи і ні про що не говорячи, узявшись за руки. Дивно, але ми щасливі.

Потім заціпеніння минає. У кабіні погонича знаходимо пайок на дві доби і, що найважливіше, бутель з водою. Даємо напитись насамперед дітям.

Унизу й далі туман. Зручно розташувавшись на матрацах, розмовляємо — спокійно і з задоволенням, як колись у гнізді Перепілки.

— Нас узяли, як ідіотів, — ремствує Мавр. Очевидно, ця думка для нього найболючіша. — Як сліпих, безпомічних…

— Забудь, — м’яко каже Перепілка. — Колись це мусило статись. Невже ти збирався решту життя прожити під землею?

— Залежно яка вона, ця решта, — бурмоче Ліфтер. — День, рік…

Лесь бавиться моїм барабаном. Посміхається.

— І що тепер? — резонно запитує Алекс. І сам собі відповідає: — А нічого. Шандарахнемо його із розрядника. Мало не буде.

Я хитаю головою:

— Буде. Вагон підходить до тунелю, там транспортер… і нікуди подітися. Слуги Заводу вміють воювати з людьми. А їх, автоматів, на Заводі сотні.

— А цей твій… Хазяїн? Серце Заводу?

— Він ніколи не дивиться на пальне, — тихо кажу я. — Для нього це не люди. Йому так простіше.

Мавр фиркає. Перепілка зітхає. Вагон біжить і біжить по тросу, ледь погойдуючись на вітрі. День саме в розпалі. До гір ще далеко. Діти Перепілки дивляться у вікно — запилюжене, у ґратах. Здається, вони задоволені самим лише денним світлом.

— Якби ми могли зістрибнути, — кажу я. — Ми б пішли до трьох родів. Але мені просто пощастило тоді, адже зараз не зима… Що ти хочеш сказати, Ліфтере?

Ліфтер, лукаво усміхнувшись, розгортає куртку. Із внутрішнього боку до неї пристебнуто товстий моток міцної дикої мотузки.

Уночі ми сидимо на даху, звісивши ноги, і милуємось горами. Туман розвіявся. Небо в зорях. Унизу пропливають ледь помітні гірські хребти, іноді у світлі зірок спалахують блюдечками озера. Запах лісу виразно долинає сюди, і його не в змозі перебити навіть сморід машинного масла, яким змазано блоки.

— Я щаслива, — тихо каже Перепілка.

Мавр обіймає її за плечі.

Алекс несподівано обіймає мене.

— Спасибі, Лано, — шепоче мені на саме вухо.

— Та за що?! Адже я…

— Мовчи. Мовчи. Там побачимо.

Уже не знаю як, але я ухитряюсь проґавити момент висадки. Чи то канатка рухається цього разу швидше, чи різниця між довгою зимовою ніччю і не дуже довгою осінньою спантеличила мене. Коли вагон раптом здригається на знайомій опорі, спохоплююсь, дивлюся вперед… І розумію, що вогні, які мені здавалися низькими зірками, насправді — прожектори Заводу.

— Униз! — кричу я. — Скоріше!

Ліфтер прив’язує мотузку до поручня. Я дістаю із внутрішньої кишені нічні окуляри, подаровані кротами. Обидва скельця тріснули. Але й мені не звикати.

Під нами ліс. Невисокий, іржавий, але все-таки ліс, а не поле. Це дуже ускладнює спуск, але рівний простір починається занадто близько від Заводу, до неможливості близько.

— Алексе, — кажу я, — іди ти першим. Візьми розрядник.

Він не заперечує. Здається, він звик до того, що я командую. Він повисає на тросі й зісковзує в темряву. Я стежу за ним; Алекс губиться в бурій кроні, і мотузка слабне.

— Ходімо, — промовляю крізь зуби. — Один за одним.

Мавр бере на плечі дочку. Хлопчик заявляє, що спуститься сам. Я хочу осмикнути його, закричати, що не час вимахуватись і демонструвати самостійність, але зустрічаюся з ним поглядом.

І відступаю.

— Якщо мама дозволить, — кажу дерев’яним голосом.

— Дозволяю, — глухо мовить Перепілка. — Постарайся не вдаритись об гілку… Йди.

І хлопчисько спускається спритно, як справжній дикий, доки не зникає у кронах.

Перепілка спускається одразу за ним.

Тоді Лесь.

— Я останній, — каже Ліфтер.

Мовчки хитаю головою. Вогні Заводу вже зовсім близько.

— Лано… — мовить він докірливо.

— Спускайся!

Він кілька секунд дивиться мені в очі. Тоді спускається по мотузці. Я залишаюсь у вагоні сама.

Вже помітно приймальний тунель. Що скаже Хазяїн, коли побачить, що замість одиниць енергії Заводу дісталася цього разу порожня оболонка?

Згадую, як помахав мені рукою на прощання Стефан-Ловець. Криво посміхаюсь — і, вхопившись за мотузку, поринаю в темряву.

Ми знаходимо одне одного не одразу. Коли нарешті збираємося разом, сонце стоїть уже досить високо. Усі в подряпинах, у Алекса підбите око, у Леся садно на щоці, але серйозно ніхто не постраждав. Хлопчик, син Перепілки, посміхається до вух, його сестра дивиться навколо широко відкритими очима.

— А я гадав, ти прибріхуєш, — признається Мавр. — Коли ти розповідала… про гори…

Іржавий ліс закінчується. Навколо чудовна, нереальна краса: зелень сосон поруч із червоно-жовтими деревами і чагарниками, лимонно-жовтогарячий килим на траві, криваво-червоні клени — і синє небо над головою. Такого ніколи не буває в місті.

Але нам ніколи розглядатися. Завод близько. Я відчуваю його, як відчувають тінь на обличчі. Завод не одержав своєї здобичі. Він небезпечний. Смертельно небезпечний.

Я ледве впізнаю знайомі місця. Поспішаю відвести диких подалі від Заводу.

— Чому ти весь час оглядаєшся? — запитує Мавр.

Мені вчувається брязкіт залізних слуг Заводу, які йдуть за нами по п’ятах. Але в цьому я Мавру не признаюсь.

Дикі не звикли ходити по горах. Я збиваюся зі шляху, помилково роблю великий гак. Діти, та й дорослі, вибилися з сил — вочевидь, снодійне поліцейських лікарів не минулося марно.

Доводиться зробити привал.

Вогонь розпалити нічим. Їсти, власне кажучи, теж нічого — крім залишків сухарів із пайка погонщиці і пачки безкоштовної вермішелі, що виявилася в когось у кишені. Є вода — поруч біжить струмочок. Усі мовчать, настільки втомилися.

Що мені робити? Я чудово розумію, що єдиний порятунок для диких — у селищі трьох родів… якщо воно ще існує. Якщо нас приймуть. Незабаром похолодає, випаде сніг, це не літо, коли в лісі можна жити просто так, у курені… Не кажучи вже про те, що під боком у Заводу ніхто не може бути в безпеці.

Прихопивши розрядник, іду в розвідку. Обравши високе дерево край лісу, забираюсь на вершечок. Дивлюся на Завод: він схований жовтим туманом. Бетонним панциром проглядає саркофаг, стовбичать обпалені громовідводи, але що робиться всередині, невідомо.

Думаю про Хазяїна. Майже бачу, як він сидить у рубці чи бродить темними коридорами в окулярах нічного бачення. Чи відчуває він, що я зовсім близько?

Ворота Заводу зачинено. Який запас енергії в акумуляторах? Мусить бути якийсь запас, на випадок, якщо зміна не прийде або виявиться непридатною…

Я спускаюся з дерева. Сідаю, привалившись спиною до стовбура. Мені треба побути самій. Мені треба подумати.

«Лано, пощади їх…»

Що ж це таке, виходить, я нікого не щаджу? І дикі в біді через мене, і друзі з трьох родів загинули, і ще в місті невідомо що робиться? Біжу, як динамо-білка в колесі, та енергії в мені занадто багато, тому під’єднані до колеса лампочки вибухають замість того, щоб світити. Вибухають, вибухають…

Завод не можна зупинити, бо загинуть люди. Заводу не можна дозволити працювати, бо люди гинуть уже зараз. Не можна, не можна, не можна!

Заплющую очі. Уявляю мембрану розпилювача — як Вогненний Кін, на якому я перемогла колись Цар-матір. Щось дуже важливе, пов’язане із Заводом… Щось, що давно знаю, але про що не думала, забула через непотрібність… Якісь слова Хазяїна… Чи Голованя?!

«Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори…»

Я мимоволі щулюся.

«…Але ти сильніша, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше».

Спасибі, не треба. Я хотіла пригадати щось інше. Розмову з Голованем? Стихії збунтувалися… Завод переродився… Громовідводи оплавились…

Я уявляю бунт стихій. Як блискавки луплять і луплять у громовідводи. Не щадячи себе… Нікого не щадячи…

Проста думка б’є в мене, як блискавка.

Я підводжусь, намагаючись більше ні про що не думати, закидаю розрядник на спину і, насвистуючи з підкресленою безтурботністю, йду до місця привалу.

Дикі сидять голова до голови, радяться. Діти сплять, укриті чиїмись куртками.

— То як, готові йти? — запитую весело й недбало.

— Ну ти й витривала, — з повагою каже Ліфтер. — У тобі стільки енергії — куди там Заводу!

Посмішка застигає в мене на щоках. Ліфтер не знає, не може знати, про що я думала. Він сам не розуміє, що сказав.

Алекс помічає, що я змінилась на лиці.

— Що з тобою?

— Зуб заболів, — кажу і сідаю поруч. — Жарти жартами, але треба йти. Незабаром посутеніє.

— Ми тут говорили… — Мавр, очевидно, змерз, у нього сині губи. — Ясна річ, у місто нам дороги немає? А ці три роди… ще незрозуміло, як нас приймуть, вірно?

— Заснуємо четвертий рід, — мовить Перепілка. — Тільки й усього.

Мигцем згадую пророцтво Голованя: «Заснуєш четвертий рід…»

— А що із Заводом? — уривчасто запитує Алекс. — Вони нас не дістануть?

Перепілка швидко дивиться на дітей. Я мовчу.

— І що з тобою? — Алекс підсувається ближче. — Що ти бачила? Що трапилось?

— Я нічого… — запинаюсь. — Одним словом… я бачу шлях, знаю, як… але я боюсь. Я не можу, я боюсь!

Вони всі дивляться на мене, ніби я щойно, у них на очах, звалилася з ясного неба.

— Заспокойся, — співчутливо каже Перепілка.

— Не сміши мої сандалі, — фиркає Ліфтер. — Ти нічого не боїшся. Я бачив.

— Ти нічого не боїшся, — луною відгукується Алекс. — Ти врятувала нам життя. І не лише нам. Ти пройшла вогонь і воду. Сильнішого за тебе я взагалі нікого не знаю! У тобі дикої енергії більше, ніж у всьому цьому дикому лісі!

Знову. Я хапаюся за голову.

— Лано? — тихо запитує Мавр.

Тоді я розповідаю їм свій план. Переказуючи при цьому слова Голованя і Хазяїна.

Вони дивляться й не розуміють. Дівчинка тихо стогне у сні, Перепілка кладе їй руку на лоба.

— Того разу стихії збунтувались, — розповідаю я. — Дали занадто багато… енергії одразу. Отож треба кинути на розпилювач одразу багато енергії… дуже багато. Він, можливо, захлинеться. І Завод… не зупиниться, але переродиться. Щось зміниться там, де нічого не можна змінити. Але для цього, друзі, я повинна йти на розпилювач. Сама.

День хилиться до вечора. Над нашими головами сонно курличе голубка. Мої друзі мовчать. Дивляться на мене.

— От і все, — кажу дуже тихо. — Отже, немає іншого шляху. Ні для мене. Ні для кого.

— Що за синтепон! — дуже голосно каже Ліфтер, так що хлопчик здригається і прокидається.

— Це не синтепон, — глухо мовить Мавр. — Ти певна, що це спрацює?

Я ковтаю клубок у горлі. Мотаю головою:

— Я не певна. Але це… мені здається… має спрацювати.

— Тоді я піду з тобою, — різко, навіть люто каже Мавр.

Перепілка здригається, ніби її торкнулись розпеченим залізом.

Я заплющую очі. І в темряві, що настала для мене, чую голос Алекса:

— Якщо це спрацює, і я теж піду. Я дикий уже багато років, хто скаже, що в мені мало енергії, горло перегризу.

— Послухайте, — тихо мовить Перепілка. — Це безумство… І як ви… як ми увійдемо на Завод?

— Ти не підеш. Ти будеш із дітьми.

— Ми теж підемо, — каже хлопчик.

Я скручую дулю й тицяю йому під носа:

— Хтось повинен залишитись, ти зрозумів? Хтось дикий повинен залишитись!

— Як ми увійдемо на Завод? — нервово перепитує Ліфтер. — Ми не увійдемо! Ти сама говорила…

— Я знаю, як увійти, — кажу. Всередині в мене порожньо, спокійно і дивовижно легко. — Я знаю.

Сутеніє, коли ми входимо в селище. Мої супутники розгублено крутять головами, я ж іду прямо до центрального майдану і б’ю на сполох — за правом Цар-матері. Зрештою, це звання в мене ніхто не відбирав.

Гримають двері й віконниці. Голосно перешіптуються люди, чоловіки й жінки. На серці легшає, коли бачу, що вони вціліли: брати, сестри, батьки й діти тих, кого я повела на загибель. Вони збігаються на звук тривоги, на поклик новини, що біжить по селу. Не зважуються підійти — завмирають оддалік, дивлячись на мене, як на примару.

У мене за спиною тісна групка. Величезний мускулистий Алекс недбало притримує розрядник — дулом у землю. Перепілка, примружившись, розглядає людей-вовків. Мавр стоїть праворуч від мене, Лесь ліворуч, Ліфтер прикриває тил.

Майже зовсім посутеніло.

— Запаліть вогонь, — наказую владно.

Приносять смолоскипи. У їх світлі бачу Ярого, і в мене падає серце. Він стоїть у юрбі, у самій глибині, і за його руку тримається… Так, я не помилилась. Це Безіменна, і вона вагітна.

Тим краще, думаю я. Ще одна обірвана нитка. Ще один крок до свободи.

— Ми з міста, — кажу глухо. — Завтра ми зупинимо Завод. Тобто не зупинимо, а… — Я не знаю, як пояснити, і тому запинаюся.

— Звідки ти взялась? — різко запитує Безіменна. — У тебе вистачило совісті прийти сюди з того світу? Де наші брати, ти, Цар-мачухо?!

— Ваші брати мертві, — кажу я. І знову запинаюсь.

Юрба гуде.

Мавр робить крок уперед — сухорлявий, хижий, безжальний.

— Нам не потрібне ваше схвалення. — Його голос разом обриває всі розмови в юрбі. — Нам потрібні від вас… ці, як їх. Трембіти. Барабани. Бубни. Усе, що закликає дощ і грім.

Настає тиша. Чутно, як шумить ліс на далеких горах.

Перепілка міцніше обіймає дітей.

— І поїсти, — тихо мовить дівчинка.

Розводимо вогнище осторонь від селища, поруч із покинутою норою Голованя. Я не наважуюсь туди увійти.

— Ти повинна залишитись, — усоте кажу Перепілці. Хоча вона давно вже погодилась: думка про те, щоб покинути дітей самих серед ворожих людей-вовків, зведе її з розуму.

Із селища прибігають, знемагаючи від цікавості, підлітки; я ледь упізнаю їх, так вони виросли. Приносять барабани, бубни і кілька трембіт. Мало. Відтоді як майстер Ясь не повернувся з Заводу, трембіти робить його старенька, але вона майже сліпа і не може багато працювати…

Кілька тижнів тому механічні слуги Заводу розорили пасовище в горах: захопили пастухів, трьох хлопців із роду Роганя, і забрали з собою. Але в селищі прояв не бачили.

Після невдалого походу на Завод три роди довго не могли оговтатись. Над горами літав плач невидимої трембіти. Цар-матері немає, і прабатьківські закони похитнулись. Безіменна, всупереч забороні, взяла собі чоловіка, і не з останніх — Ярого. У них буде дитина.

Літо було врожайним. Дичини повно. Якби не це, невідомо, що було б із трьома родами. А так — живуть помаленьку. У кожного роду — свій ватажок, а разом сходяться хіба що на весіллях. Але весіль мало цього року: найкращі хлопці полягли…

— Невже, Цар-мамо, ти підеш знову на Завод? — захоплено запитує чорнявий хлопчина з блакитними, як у Голованя, очима. — Не страшно?

Ледь стримуюся, щоб не здригнутись від того, як він мене назвав: Цар-мати… Цар-мачуха…

— Піду. І цього разу в нас вийде, ось побачиш.

Він киває. Йому, як і його приятелям, дуже хочеться розпитати прибульців про життя в місті, але вони бояться підступитись.

Урешті підлітки знехотя йдуть. Ліфтер мало не вперше в житті гріє руки біля справжнього вогню, на його обличчі — недовірлива напівусмішка. Мавр і Алекс сплять. Перепілка сидить в узголів’ї чоловіка, мені ніяково дивитися їй в очі. Лягаю на спину й дивлюсь на зірки.

Пощади їх, казав Хазяїн.

Але ж якби не вони… я й сама б не зважилась. І що б там я не казала хлопчикові-вовченяті, мені страшно. Я навіть не знаю, чого боюся дужче — смерті чи поразки.

Там, на мембрані, всього лише танок… Це ж не боляче?

Під ранок земля береться інеєм. Трава, ще вчора зелена, раптом мерхне. Жовте листя, яке вчора прикрашало ліс, тепер лежить під ногами лимонно-бурим килимом. Небо ясне. Пізня осінь. Чекати грози в такий день — щонайменше безумство.

— Може… потім? — тихо запитує Перепілка.

Не дивлячись на неї, хитаю головою.

Алекс перевіряє розрядник.

— Скільки залишилось? — запитую я.

Він знизує плечима:

— Гадаєш, я розуміюсь на цих штуках? Щось залишилось… У них запас мусить бути. Мабуть.

Більше ми нічого не говоримо.

Наспіх снідаємо. Перепілка обіймає Маврикія-Стаха. Дівчинка не розуміє, що відбувається. Хлопчик здається кам’яним. Я згадую, як він терпів біль, коли зламав ногу.

Кладу йому руки на плечі.

— Слухай… Ти розумієш, так? — Показую очима на Перепілку.

— Так, — мовить він відсторонено. — Не хвилюйся.

І ми йдемо. У мене на плечі барабан, Ліфтер несе дві трембіти, Алекс озброєний розрядником і великим пласким бубном. Мавр іде позаду, не відриваючи очей від трави під ногами, що взялася памороззю.

На околиці селища нам перепиняють шлях.

Підрослі брати й сини тих, кого я погубила. Кілька молодих жінок. Усього двадцятеро. Багато. Я швидко оглядаюсь на Алекса: добре б обійтися без стрілянини.

Уперед виходить хлопець, учорашній підліток, чималенького зросту. Він дуже схожий на Мисливицю. Я просто вражена цією подібністю.

— Цар-мамо, — мовить він хрипло, — якщо ти йдеш на Завод, візьми і нас із собою. Ми танцюєм Аркана найкраще від усіх у селищі.

Мавр нарешті відриває очі від землі. Алекс опускає розрядника.

— Добре, — кажу після секундної паузи. — Сподіваюсь, ви здогадалися захопити… що-небудь, що гримить?

Відійшовши від селища подалі, обертаюся. Це місце стало мені рідним. Мій дім. Шкода, що все так вийшло.

Встигаю побачити людську постать на околиці — чоловік стоїть, дивлячись нам услід. Ярий?

Певно, здалося.

Коли ми піднімаємось на пагорб перед Заводом, на небі немає жодної хмаринки. Вітер зриває рештки листя, роблячи ліс прозорим, відкриваючи його сонячним променям. Від яскравого світла в диких сльозяться очі. І в мене теж, хоч і не так сильно.

Вовченятам, які вперше побачили Завод, не по собі. Я дивлюсь на нього спокійно й приречено: бетонний саркофаг. Рудий ліс праворуч і ліворуч. Клуби жовтого туману (мої ніздрі здригаються, я згадую його запах). Громовідводи. Гостряки іржавих металевих конструкцій.

Я намагаюсь побачити майбутнє, бодай краєчок. Але не можу. Кашляю, прочищаючи горло.

— Слухайте мене. Усі разом ідемо до Заводу і накликаємо грозу. Там, під стіною, нас накриє антиритмом. Ми перестанемо чути себе. Це — як у жахливому сні, як у порожнечі. Не здавайтеся, стукайте, кричіть, нам треба гриміти, щоб заглушити цю тишу! А потім… двері відчиняться. Напевно, вийдуть автомати. Алексе… спробуй збити їх із розрядника, добре? Інші… Нам треба прорватися всередину. За мною — у двері. Я виведу до мембрани… до розпилювача. Але якщо ми не доберемося, усе марно, знову все пропало, це ясно?!

— Не кричи, — каже Алекс.

Тільки тепер усвідомлюю, що кричу на весь голос.

— Пробач, — облизую губи. — Отож…

Перехоплюю зручніше свій барабан. Дістаю з-за пояса барабанні палички. Заношу їх над декою, на мить завмираю…

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють барабани. Гримлять змійовики. Ухають, заливаючись, бубни. Ревуть трембіти. Ми йдемо униз пагорбом. Намагаюсь не дивитись на порослі травою горбки біля стіни. Дивлюсь на ворота. Тільки на них.

Стулки щільно зімкнені.

Він там, за цими стулками. Сидить у рубці. Або бродить коридорами. Або змащує зчленування залізних автоматів — слуг Заводу, робітників і вбивць. Серце Заводу, зшите з броньованих пластин. Я не повинна про нього думати.

— Гр-рім, — гримить мій барабан. — Гр-рім, до нас!

Сонце сяє яскраво, бачу свою тінь на пожухлій траві, але мені начхати. Я йду на Завод. Я повернулась, але не переможеною. Не на заклання. Я повернулась!

І палички в моїх руках раптом самі собою змінюють ритм.

— Я йду! — реве тепер барабан. — Я йду! Я прийшла!

Завод наближається, нависає темним громадищем, але я не дивлюсь на нього. Я чекаю, наїжачившись, коли настане тиша…

І вона навалюється.

Раніше мені здавалося, що я до неї готова. Тепер розумію — ні. До цього не можна бути готовим. Це наче смерть прийшла. Я не чую ні свого голосу, ні голосів друзів, ні вітру, ні подиху. Знаю: кожне моє зусилля, кожен звук повертається назад, навиворіт. Моя воля повертається безвольністю тисяч синтетиків, і на виході утворюється ніщо, нуль. Моя любов повертається ненавистю Стефана-Ловця, ненавистю багатьох людей, яких я позбавила спокійного, зручного життя. Ніби йду назустріч своєму дзеркальному відображенню, зараз зіткнуся з ним — і зникну, немов мене й не було…

Я розумію: всі зусилля марні. Як не намагайся, як не борися, назустріч підуть реверсні хвилі, вивернуті справи й наміри, і буде тиша. Абсолютний нуль.

Останні сили витрачаю на те, щоб обернутись. Якщо зараз прожену їх — може, хтось устигне врятуватися?!

Дикі луплять у барабани, кричать і гримлять — геть беззвучно. Молоді вовки не відстають ні на крок, гримлять, б’ють у стукалки, залізом об залізо, деревом об мідь. А за їхніми спинами, за спинами моєї розпачливої маленької армії…

Мені хочеться протерти очі.

Вони виходять із лісу. Піднімаються, як згустки туману, від ріки. Їх багато. Я не розумію, що відбувається, доки не бачу Єву. Вона махає мені рукою. Її наздоганяє Головань. Зустрічаюсь поглядом із його спокійними блакитними очима. Поруч іде Цар-мати, у підперезаній білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям. Дивиться похмуро. В очах — жовті зірочки. Іде сутулий, хмурий погонич — той, що дав притулок мені у вагоні канатної дороги. Не видав Хазяїну.

Я впізнаю в юрбі молодих Тримайся і Римуса, яким я дала імена. Бачу Яся, майстра трембіт. Синів Смереки. Усіх, хто загинув за Завод, і всіх, хто став його жертвою. Тисяча тисяч. Вони йдуть до мене, дивляться в очі, хто похмуро, хто безпечно, хто з болем. Живі ще борються, ще намагаються прорвати ватяну тишу — а мертві дивляться з-за їхніх спин, ніби чекають, щоб я пригадала, навіщо я тут і заради кого.

Я не зумів, промовляє кожен погляд. Я боровся, як міг, наскільки вистачило сил, але я не зміг; зможеш ти. Зможеш! Повинна! Заради тих, хто мертвий і хто живий, і заради тих, хто ще не народився, — не здавайся!

І тоді я знову обертаюсь до воріт.

Барабанні палички опускаються на деку одночасно. Звуку немає. Слухаючись внутрішнього ритму, підхоплена ним, підкидаю руки до неба…

Між паличками, затиснутими в моїх кулаках, б’є сліпучо-біла блискавка.

Бабах!

Звук, наказовий і різкий, прориває ватяну тишу. Я стою, обімлівши, дивлячись у небо. У моїх очах — відбиток блискавки, а далі, у небі, суцільне сіро-лілове марево, хмари сповзаються з чотирьох боків, закручуються смерчами, і в моє обличчя ллється дощ.

— Дощ!

Я чую свій голос. Опускаю голову й бачу, як краплі стрибають по барабанній деці. Кожна крапля — кругла, на довгій ніжці, у прозорому вінці. Я чую кожну краплю.

Бом! — б’ють палички, краплі підстрибують зграєю і знову стукають, видаючи синкопи: бом-бом-бом!

Бабах! — гуркоче грім. Я бачу, як розчерки блискавок тягнуться — і б’ють у зведені до неба трембіти.

Хочу кричати.

Вовченята — два брати, племінники майстра Яся — живі. Трембіти в їхніх руках димлять. Однаковим рухом вони знову піднімають їх, і звук, не слабший від грому, лине над пагорбами.

Я знову дивлюся вгору. Дощ сліпить. Заплющую очі, та все одно бачу небо — так, ніби воно було крилом над моєю головою. Або сенсорним екраном, із яким я стрибнула з верхівки громовідводу. Піднімаю руки…

І притягаю небо до себе.

Я відчуваю кожну блискавку. Вітер — мій подих. Грім — голос мого барабана.

Я ловлю вітер. Ледь нахиляю небо… Ледь-ледь…

Глухну від страшного небесного гуркоту. Потягнувшись, пускаю блискавку в покручений оплавлений громовідвід, і ще одну, і ще, а тоді одночасно у два громовідводи, і ще, і ще!

Антиритм мертвий.

Спалахи блискавок зливаються в один довгий, яскравий, безкінечний сполох. Гримлять небесні змійовики, пересипаючи каміння й сухий горох. І, вторячи їм, усередині заводу щось вибухає. Високо над дахом злітають іскри. Тремтять і тріскаються бетонні стіни. А дощ ллє, заливаючи пожежу, по схилах пагорба несуться не струмочки — потоки, підмивають коріння, перевертають каміння…

Небо вислизає з моїх рук — визволяється. Воно не терпить тривалої влади над собою — нічиєї.

Пахне свіжістю. Легкий, гострий запах. Приємно дихати. І чутно вітер.

Ворота заводу розчинено навстіж. Жовтий дим віднесло вітром, змило дощем. Перед воротами лежать, безладно розкинувшись, слуги заводу — залізні автомати. Мертві, нерухомі. По них стрибають, потріскуючи, залишкові розряди.

Лише тоді я опускаю руки.

Я вимокла до нитки. Вода збігає по волоссю. Калюжа на деці барабана; я обертаюсь…

Пліч-о-пліч стоять мої дикі й молоді вовки з трьох родів. Дивляться на мене. Але скільки не вдивляюся в схили пагорба за їхніми спинами, там нікого. Туман розвіявся. Не знаю, чого в мені більше: радості чи відчуття втрати?

Переводжу погляд на обличчя живих. І одразу розумію: вони не бачили. Усе, що їм відкрилось, — моє раптове перетворення, блискавки в моїх руках. Згадую слова Голованя: ти переломила долю. Перемагає той, хто зробить неможливе.

— Цар-мамо, — із забобонним жахом бурмоче хлопець, схожий на Мисливицю, — ти повеліваєш громами.

Алекс облизує й без того вологі губи. Мавр переглядається з Ліфтером. Лесь дивиться, як дитина, круглими очима. Я усміхаюсь.

— Це все? — тонко запитує дівчина-підліток, зовсім молоденька, років шістнадцяти. — Завод… зламався? Згорів?

Хотілося б вірити… Але я знаю, що це не так.

— Уперед, — кажу я. — Усе тільки починається.

Це кругла зала. Мені здається, я вже була тут. А може, бачила це місце у сні.

У залу ведуть два тунелі, один навпроти іншого. Перший — транспортер, звідти прибувають жертви на розпилювач. Другий — вузький хід, завалений непотребом, я дивом відшукала його серед задушливих лабіринтів, затягнутих жовтим туманом. Але відшукала.

Майже всю залу займає сріблиста кругла мембрана — вона трохи піднімається над бетонною підлогою. Тонка і на вигляд дуже вразлива, здається витканою з павутиння. Зовсім не страшне місце. Певно, ті, кого привозить сюди канатка, ступали на неї безпечно, розмовляючи, може, сміючись…

Знизу, з-під сітки, пробивається тьмяне біле світло.

— Здрастуй, Лано.

Хазяїн! Я не завважила його! Він стоїть так непорушно, що в напівтемряві схожий на механічну деталь, бездушну частину Заводу.

Бойовий ритм, що привів мене до мети, на мить дає збій. Алекс реагує миттєво — ствол розрядника вже спрямовано на Хазяїна.

— Не стріляй, — кажу я.

Хазяїн посміхається. Броньовані пластини його обличчя ледь змінюють обриси.

— Чому? Ти ж не послухалась мене… Домоглася свого.

Нас розділяє мерехтливе коло мембрани. Хазяїн стоїть спиною до порожнього вагона в тунелі. Так, як стояли до того тисяча його жертв. Він прийшов сюди… навіщо?

— Краще пристрелити його, Лано, — каже Алекс.

Я розумію, що він має рацію. Але мені потрібно одержати відповідь на ще одне, останнє запитання.

— Навіщо ти прийшов? — запитую Хазяїна. — Мені не треба твоєї крові.

— Краще пристрелити його! — квапить Алекс.

Хазяїн дивиться на мене. Інших ніби не бачить.

— Чому тобі не живеться спокійно, Лано? Чому тобі не живеться, як усім? Чому ти не залишилася в місті, чому ти не залишилася в горах? У тебе ж було все: друзі… влада… кохання!

Треба поспішати, дорога кожна секунда, але я зволікаю. Сама не знаю чому. Мені страшно? Я ввагаюсь? Відтягаю момент?

— Чому ти не залишилась зі мною? — мовить він ледь чутно. — Я дав би тобі все, що ти могла б побажати. Усе.

Мої супутники перешіптуються. Збігає час… сили… слабшає рішучість… скоріше!

Але я не можу йому не відповісти.

— Ти сам казав: нема сенсу говорити про справедливість. Аби хтось вижив, когось потрібно щодня вбивати. Ти казав, світ так улаштований. Отож: я не хочу і не буду жити в такому світі. Я зміню його… або помру, намагаючись змінити. Це все.

Щось каже Алекс. Я не чую його слів. Я бачу тільки очі Хазяїна. І другий раз у житті розрізняю їхній колір: вони зеленувато-карі.

— Ти дуже схожа на свою матір, — каже він глухо, і в цей момент я нарешті зважуюсь.

Павутинка розпилювача мерехтить переді мною. Як поверхня лісового озера місячної ночі. Скидаю важкі мокрі черевики — ніби справді збираюсь купатися.

Босі підошви торкаються бетону. Підходжу ближче.

Поверхня мембрани ледь здригається. Мерехтять іскри, як на паморозному склі. Стає дуже шкода себе. Я зупиняюсь на самій крайці розпилювача.

— Не смій! — кричить Хазяїн. У його голосі значно більший страх, ніж хвилину тому.

Я ковтаю клубок у горлі. Моє завдання — кинути на мембрану одразу багато енергії. Щоб розпилювач подавився. Хазяїн казав, що чим більше енергії в людині, тим більше проходить часу до того моменту, як вона розпилиться остаточно…

— Лано!!

Я ступаю на павутинку.

Вона здається дуже жорсткою. Майже не прогинається під ногами. Від того місця, де я стою, по білому мерехтінню пробігають яскраво-зелені хвилі — як літня трава з-під густого снігу. За мить мембрана вся зелена. Я хочу зробити ще крок…

І не можу. Підошви прилипли до павутинки. Я наче муха на липкій стрічці, а мембрана починає тремтіти, і її ритм пробирає до кісток.

Ось що таке — чужий ритм.

Я вириваюсь, намагаюсь відірвати ступні й утекти. Мембрана не пускає. У паніці, прагнучи визволитись, потрапляю до неї в резонанс, смикаюсь, підкоряючись чужому ритму, це схоже на конвульсії. От що відчувають жертви Заводу…

Але я — не жертва.

— Не жер-тва! — вигукую, налаштовуючи свій, нехай примітивний, ритм. — Не жер-тва!

Мій ритм на мить вириває мене з-під влади мембрани.

— Ди-ка! Ди-ка! Ди-ка е-нер-гі-я!

Ухитряюсь відірвати одну ступню, по зеленій поверхні розпилювача розходяться червоні хвилі. Напівосліпши від болю й страху, намагаюсь намацати свій ритм, який проломив би страшний ритм мембрани, і нічого кращого не спадає на думку, ніж старий, давно забутий танок пікселя під час енергетичного шоу.

— Чер-си-чо-біл! Жов-чер-жов!

М’язова пам’ять приходить на допомогу. Пам’ять рухів. Ритм пікселя змінюється танком на барабанах, ритмом Оберега й Аркана, ритмом вуличного походу. Із-під моїх ніг розходяться колами червоні смуги, як хвилі від кинутого в озеро каменя.

— Жи-ти сво-їм рит-мом!

Я нічого довкола не бачу. Я не бачу Хазяїна. Не бачу своїх друзів. Перед очима — зелень мембрани і червоні хвилі, які стають із кожною секундою все яскравіші. Утримати ритм! Утримати!

Мембрана різко прогинається. Просто переді мною приземляється Лесь. Обертається до мене. Розкидає руки; не одразу розумію, що він робить. А він грає на барабанній установці — уявній.

Він метається, не відриваючи підошов від мембрани, він б’є по повітрю уявними барабанними паличками. Не лунає ні звуку, але ж Лесь — глухонімий. Він сам — ритм.

Червоні смуги все яскравіші. Кривавий відблиск лежить на обличчях Мавра й Алекса, коли вони слідом за Лесем ступають на мембрану. За ними стрибає Ліфтер. Ми разом танцюємо під нечутну Лесеву музику.

Зламати чужий ритм! Утримати свій! Коли сите зелене світло остаточно заміниться червоним, ми переможемо!

Завод вібрує.

Він живе — від останньої цеглинки в стіні і до кожної ниточки розпилювача. Тремтить кожною трубою, кожною пружиною, кожною жилкою товстого дроту. Завод, важка туша, що вгніздилася серед гір, фабрика життя й смерті, трансформатор талановитого в посереднє, — важкий і дужий. Тисяча блискавок лупили в його громовідводи, але, навіть покручені та закопчені, залізні шпилі так само протикають небо. Тисячі молодих і сильних людей боролися з розпилювачем, але, він долав і пожирав їх, перетворюючи дику енергію в синтетичну.

То чим ти краща, Лано?

Не знаю, звідки прийшла думка.

Червоні хвилі на розпилювачі тануть, їх поглинає сита, неможливо яскрава зелень. Повне завантаження, поглинач працює, генератор заряджається, процес іде в штатному режимі…

Ноги прилипли — не відірвати. Мембрана тремтить, хвилі цієї дрожі прокочуються по моєму тілу, і я відчуваю, як розпадаюся зсередини.

Склала про себе надто високу думку?

Навколо, ніби в уповільненій зйомці, танцюють Алекс і Мавр, б’є в невидимі барабани Лесь, але на обличчі в нього розпач. «Пощади їх…» А я не пощадила! Червонуваті розводи на мембрані розчиняються, перевантаження спадає…

Із темного тунелю так само повільно, ніби в товщі води, вилітають один за одним молоді вовченята на чолі з довгоногим сином Мисливиці. І кидаються — як у чорторий — на мембрану.

З-під їхніх ніг біжать червоні розводи. Вовченята молоді. У них енергії — на все довге життя.

Я хочу крикнути: що ви робите?! Але голосу немає. Мовчки дивлюсь, як борються вовченята. Їхні підошви липнуть до мембрани, рішучість змінюється розгубленістю, а тоді страхом…

Чим ти краща, Лано? — шепочуть старі стіни. Склала про себе надто високу думку, підтверджують ґрати на стелі. Там, за ґратами, потужна витяжка — поривом вітру віднесе попіл… Вона вирішила змінити світ, хихикає мембрана.

Я готова впасти. Лесь стоїть навколішках, тремтить, як желе, у такт розпилювачу. Хтось із вовченят уже лежить… Я ж просила, наказувала їм залишатися надворі!

Ноги підкошуються. Роз-пи-люй-ся! Роз-пи-люй-ся! Я звалююсь на мембрану, торкаюсь її колінами, долонями, стегном; сила чужого ритму проникає в мене, як вода крізь пробоїни. Проблиски червоного на зеленому тануть, змінюючись рясною соковитою зеленню…

— Підводься.

Я піднімаю голову. Хазяїн Заводу. Поруч. На мембрані.

— Підводься!

Його рука захоплює моє зап’ястя. Він ривком піднімає мене на ноги. Його теж б’є чужим ритмом. Він теж пручається. З-під ніг у нас розходяться, розпливаючись по мембрані, червоні хвилі. Красиво перетинаються, створюючи решітку.

Він нахиляється до мене. Його обличчя перекошується від зусиль — і вперше, відколи я його знаю, стає не залізним. Живим.

— Ти на мембрані! — кричу я.

— Так! — Тепер він майже посміхається. — Я її ритм… придавлю, щоб ви набрали обертів! Нумо! Нумо!!

Зелене поле мембрани рожевіє. Я можу рухатись майже вільно. Простягаю руки Маврові й Алексу, ті підхоплюють Ліфтера і хлопчиків, за мить ми стоїмо на розпилювачі колом, узявшись за руки… ні. Поклавши руки один одному на плечі.

А в центрі кола стоїть Хазяїн. Його очі заплющені. Він не танцює — дивно погойдується, але його ритм стинається з ритмом мембрани, зелень блідне, наливається рожевим…

Наші ноги заледве відриваються від павутини. Далі все легше. Легше. Легше. Наш ритм — багатократно помножений один на одного — наростає й наростає, заглушає ритм розпилювача. Ар-кан! Ар-кан! Відве-ди біду! Відве-ди бі-ду!

Світ раптом наливається червоним.

Ми танцюємо на темно-кривавій мембрані, розпилювач дуже перевантажений, але й коло ось-ось розпадеться. Ритм мембрани не слабшає — наростає; стинаючись із затихаючим ритмом Аркана, він проймає мене до найглибших глибин, розхитує, розбиває, я роз-пи-лю-юсь!

До смерті залишається мить. Зараз я — і ми всі — станемо попелом.

Хазяїн, завмерлий у центрі кола, ловить мій погляд. Бачу, як ворушаться його губи: «Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі…»

Знаю, що не можу його чути. І все-таки чую.

«Три-два-раз…»

Його постать вибухає. Розпадається на мільйони часточок.

Завиває насос над нашими головами, всмоктуючи те, що секунду тому було людиною.

І одночасно лопається мембрана. Лопається й м’якне, із павутинки стаючи тьмяною сірою ганчіркою.

Настає тиша.

У цій тиші я простягаю руки.

Беру Сонце, визволяю його з гілок. І воно сходить, заливаючи мене теплом — ізсередини.

Тисячі днів поспіль я буду згадувати цей день.

Тисячі разів він мені насниться.

Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.

— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.

Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.

— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.

— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.

— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.

— Я неодмінно приїду. Але пізніше.

Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.

Дзюрчить вода під рейками. Чистий струмок, у якому я колись — мимоволі — купалась.

Важкі двері. Темний коридор. Іду, слухаючи звук своїх кроків. Піднімаюся сходами. Тихе гудіння, рівна вібрація стін.

Завод працює. У рубці мерехтять екрани. Йде відвантаження енергії. Чиєї?

У темному тунелі стоїть порожній вагон канатної дороги. Залізний трос обвиснув: канатка вже не працює.

І ніхто не може пояснити, що все-таки трапилося з Заводом і чим він став тепер.

Ніхто, крім однієї людини.

Виходжу з рубки. Довго петляю переходами, доки нарешті не звертаю в той єдиний тунель, що веде з будинку, — до мембрани.

На місці розпилювача — кругла сіра пляма, ніби купа попелу. В самому центрі лежить шматок граніту — великий камінь, який колись був розплавленою лавою. Кілька тижнів тому, коли камінь ще лежав на схилі пагорба, у нього вдарила блискавка. Розколола на дві частини.

Опускаюсь поруч.

— Що ти там говорив про серце?

Мовчання. Доторк граніту холодить щоку.

«Серце— завод дикої енергії… Найбільш дикої на світі… Ти знаєш, що це таке — бути Серцем Заводу?»

— Тепер знаю, — кажу пошепки.

«Спасибі тобі, Лано».

— І тобі спасибі. Пробач.