Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ДРУГА

Вагон летить над темними горами. Порипують блоки на даху. Вікна затягнено залізною сіткою.

І нікуди тікати.

Мої товариші по нещастю сплять. Намагаюся їх розштовхати — марно. Ритмічний стукіт блоків загіпнотизував їх. Якби не мій барабан, носій іншого ритму, я зараз би спала разом з ними.

Та яка користь від того, що я не сплю?

Двері міцно замкнені іззовні. Сітку на вікнах неможливо розрізати чи розірвати. Дірка в підлозі, яка править за туалет, надто вузька — крізь неї не пролізти… А якщо мені б і пощастило зістрибнути? Внизу — темрява, не видно навіть вогників. Виє вітер. Напевно, дуже високо. Краще вже стрибати з хмарочоса.

Мужності зосталося ледь-ледь. На денці. Хочеться плакати й бити кулаками в підлогу. Замість цього сідаю на свій матрац, обіймаю коліна й думаю.

Мене обдурили, як маленьку дівчинку. Перехитрували. Була б я хоч трохи уважніша, знайшла б невідповідності у словах Стефана… Ловця. Ось чому він Ловець. Він ловить таких, як я, генераторів. А принада — слово «Завод». Він сказав: «Ти поїдеш на Завод», і я перестала думати. Перестала сумніватись… І ось я їду на Завод.

А може, Григорій збрехав? Сказав гидоту, щоб помститися мені за щось? За те, що я не потребую підзарядження? За те, що опинилася серед обраних?

Я знову пригадую розмови з Ловцем — кожне слово, кожен погляд. І розумію: Григорій сказав правду. А Ловець… таж він так само казав правду, тільки не всю. Мене запросили на урочистий обід, але не попередили, що я не гість, а страва!

Гірш за все для мене — не зрада Стефана-Ловця і не слова Григорія. Завод завжди уявлявся мені добрим. І в страшному сні не могло привидітись, що як паливо він використовує людей.

Що більше я про це думаю, то безнадійніше почуваюсь. Я шукаю вихід. Ще раз: двері замкнено іззовні на засув. Залізну сітку на вікнах закріплено сталевими штирями. Дірка у підлозі надто вузька… І звідти, з дірки, дме просто крижаний вітер. Щохвилини стає холодніше. Чорні вікна стають сивими, на них вирізняються складні, по-справжньому гарні візерунки. Що відбувається?

Мої товариші по нещастю сплять, щільно притиснувшись одне до одного. У деяких дівчат нічна косметика. Я намагаюсь не дивитись на їхні страшні мерехтливі обличчя.

Стає так холодно, що я піднімаю з підлоги свій матрац і загортаюся в нього. Не допомагає: мене б’є лихоманка. Ніколи в житті так не мерзла!

Григорій вовтузиться у своїй кабінці. Крізь стукіт блоків чую, як він крекче. Потім каламутне віконце кабіни на мить освітлюється живим вогнем. Я відчуваю запах диму. І майже одразу стає тепліше.

У нього в кабіні грубка! Справжня старовинна грубка, в якій палять вугілля й дерево! Отже, тут завжди так холодно. Щоб паливо для Заводу не перетворилося на крижини, його треба підігрівати.

Мені ніколи не доводилося грітись біля справжньої грубки. Але Перепілка розповідала, як багато років тому двоє молодих диких розпалили у замкненій кімнаті вогонь, заснули поряд із ним і не прокинулись: вони не знали, що де вогонь, там і дим, а димові треба давати вихід, інакше він уб’є тебе. Вчадієш. Задихнешся.

Від грубки Григорія все сильніше смердить димом. Якби не отвір у підлозі, ми всі могли б задихнутися на півдорозі до Заводу…

— Григорію, — кажу я, навіть не встигнувши додумати цю думку до кінця. — А що тобі буде, якщо ти привезеш на Завод одинадцять трупів?

— Ти ще не спиш? — питає він крізь зуби. — Краще спи.

— Кому краще? — Я підсміююсь у темряві. — Послухай, зараз я закрию матрацом дірку в підлозі. Буде повний вагон диму. Всі задихнуться уві сні. Що скажуть твої начальники? Як ти гадаєш, вони дадуть тобі підзарядку на наступну ніч? Хоч би одну порцію?

Він лається.

— А якщо ти погасиш грубку, вони замерзнуть уві сні. — У мене зуб на зуб не попадає, але вже не від холоду, а від хвилювання. — їм так буде краще. Але винним будеш ти. Ти насправді винен: хто тебе за язика тягнув? Нащо ти розповів мені правду?

— Я пожартував, — каже він із ненавистю. — Мені просто заздрісно. Ви житимете, маючи все, що заманеться, щасливі… А я так і ганятиму вагони туди-сюди.

На частку секунди я йому вірю. Просто тому, що дуже хочеться повірити.

— Спи, — каже він майже ніжно. — Спи, завтра вранці… ти сама побачиш, як вам пощастило… Навіщо псувати собі життя напередодні такого щастя?

Я не бачу його обличчя, але чую дихання. Він бреше. Мені вдалось налякати його, і тепер він зі шкури пнеться, щоб виправити свою помилку.

— Ні, — тихо сміюсь, — тепер ти мене не обдуриш. Все, я пішла затикати дірку матрацом.

— Ти ж сама задихнешся! — вихоплюється в нього.

— Ну то й що? Чи не краще тихо померти замість того, щоб живцем іти в пічку Заводу? Чи що там у нього замість печі?

— Послухай! — У голосі така ненависть, що у мене мороз поза шкірою йде. — Якщо ти тільки рушиш з місця, я тебе…

— Що?

— Я тебе на клапті поріжу, — каже він глухо, і при червонуватому світлі грубки я бачу довге вузьке лезо. — Повільно.

Я сміюсь, намагаючись не виказати страху.

— Як? Ти там… Я тут… Як ти мене поріжеш, дурню?

Його уривчасте дихання заглушує і стукіт блоків на даху, і шум вітру, і тріск вогню в печі. Я спинаюсь на ноги. Знімаю з плечей матрац.

— То я пішла, Григорію. Шкода, звичайно, що так сталось…

Він вагається лише кілька секунд. Потім я радше здогадуюсь, ніж бачу, як він прямує до дверей кабіни.

Я притискаюсь до стіни поруч із дверима — нашими дверима, які відчиняються назовні. У правій руці в мене стилет, у лівій — барабан на ланцюгу. Чую, як відчиняються двері кабіни. Вогонь у грубці одразу розгоряється яскравіше. Я бачу обриси вагона і людей, що сплять на підлозі. Здається, минає вічність.

Рипить засув. Повільно-повільно прочиняються двері. Холодний вітер вдирається знадвору, разом із ним влітає жменя замерзлого крижаного пилу. Я чекаю, коли увійде Григорій, і тоді я вперіщу його барабаном по голові — збоку…

Та він не входить. Замість цього у двері пролазить рука і хапає мене за горло. Я надто пізно розумію, що він в окулярах. Він бачить у темряві, а я ні!

Холодні тверді пальці стискаються у мене на шиї. Майже непритомніючи, б’ю стилетом по чужій безжальній руці. Стилет — подарунок Римуса — вдруге рятує мені життя: пальці Григорія на мить слабшають, і мені вдається вирватись.

— Погань! — сичить Григорій.

Він уже всередині вагона. Я ледве бачу його тінь. У правій руці в нього ніж. Ліва спливає кров’ю. І криваві вогники відбиваються в круглих опуклих окулярах.

— Я тебе не вб’ю. Ти маєш бути живою… Без очей, без вух, без пальців…

За спиною у нього — прочинені двері. Пірнувши під занесений ніж, я кидаюся на ворога, поціляючи головою в живіт. Та Григорій ухиляється зі спритністю, якої я не сподівалась від немолодого огрядного синтетика. Ніж свистить біля самого мого обличчя. Я сахаюся, спиною налітаю на двері, спотикаюсь і падаю. В останню мить щастить ухопитися за підніжку вагона — вузьку залізну сходинку.

Я вишу на руках над чорною безоднею. Виє вітер, проймає до кісток. Згори на мене дивиться Григорій. Червоні окуляри роблять його обличчя потворним і страшним.

— Отже, ти живеш своїм ритмом? — питається, знущаючись. — І довго прожила?

Вітер грає моїм тілом, як стрічкою. Раптом згадую Алекса: як він учив мене ловити вітер і нічого не боятися. «Дикий живе з любов’ю і помирає без страху…»

Я готова відпустити пальці. Та Григорій міцно бере мене за зап’ястя і втягає на підніжку.

— Якщо я тебе не довезу, мені не дадуть шостої дози, — бурмоче він собі під ніс. — Не кажучи вже про сьому…

Підніжка, вузька й довга, тягнеться вздовж стінки вагона до дверей у кабіну. Прочинених дверей.

Я нахиляюся до Григорія, ніби збираючись поцілувати, і щосили кусаю його за підборіддя. Огидна жорстка щетина. Солона кров.

Він горлає й відштовхує мене. Дивом утримавшись на підніжці, поспішаю до дверей в кабіну — маленькими кроками, боком. Григорій намагається дотягтися ножем — і промахується лише на кілька сантиметрів. Ніж розрізає на мені куртку — під рукавом.

— Стій! Уб’ю!

Я й не думаю стояти. Вдираюсь до кабіни, замикаю двері. Тут тепло, з-під дверцят грубки пробивається рівне червоне світло… але немає внутрішньої клямки на дверях! Теліпається залізний гачок — а петлі немає!

Круті сходи ведуть нагору. У стелі — люк. Ні про що не думаючи, а тільки рятуючись від людини з величезним ножем, лізу нагору. Навалююсь плечима на люк…

Мене хапають за щиколотку. Я б’ю ногою, видираюсь, пролізаю в люк, викочуюсь на дах вагона, і в цю мить із-за хмар виходить місяць.

У місті я бачила місяць лише раз чи двічі в житті. Такого місяця — величезного й жовтого, як божевільне око, — я не бачила ніколи.

Дах вагона плаский. За метр над ним тягнеться залізний трос із руку завтовшки. Поклацують блоки, котяться по тросу. З труби грубки довгим сірим хвостом тягнеться дим. А внизу, скільки сягає око, — чорні й білі гори, що поросли такими велетенськими деревами, яких я не бачила навіть на картинках.

Відповзаю подалі від люка. За секунду він знову відчиняється: я бачу біле обличчя Григорія, підборіддя, що блищить від крові, й темні тарілки окулярів.

У мене нема зброї. Стилет давно полетів униз. Лише барабан якимось дивом залишився висіти на плечі.

Барабан із ланцюгом.

М’яко ступаючи по даху вагона, Григорій іде до мене. Я відступаю. Між нами тече й виблискує трос. Порипують блоки.

— Я тебе не чіпатиму, — пошепки каже Григорій. — Я тебе не чіпатиму… Мені треба, щоб ти була жива. До завтра.

Крутяться блоки — величезні залізні колеса. Котяться по тросу. Все ближче й ближче до Заводу Звідки стільки енергії? Що за сила змушує їх рухатись?

— Нічого не можна змінити, — каже Григорій. — Мені потрібна моя сьома доза. А ти — ти нікуди не дінешся. Ти приречена.

— Можна зробити так, щоб колеса крутилися в інший бік? — запитую я, побіжно глянувши на блоки. — Можна повернути назад?

— Фарш неможливо повернути назад. — Григорій криво посміхається. — Ці, що сплять, — також трупи. Але до завтра вони мусять дожити обов’язково. І ти. Спускайся.

— Зараз, — кажу я.

Знімаю з плеча барабан. І, перш ніж Григорій розуміє, що я збираюся зробити, опускаю ланцюг у вузьку щілину між двома блоками.

Скрегіт. Летять іскри. Блок на секунду спиняється — вагон сповільнює хід. Дах різко нахиляється. Я зіслизаю з нього…

І лечу в порожнечу.

У польоті знову згадую Алекса. Розкидаю руки, намагаючись зловити вітер, але немає точки опори — вітер не тримає мене. Я замружую очі й чекаю зустрічі з землею…

І земля розкривається піді мною. Від удару на мить непритомнію і приходжу до тями на дні глибокої шахти. Згори ллється місячне світло — крізь діру, що обрисами віддалено схожа на людське тіло з розкинутими руками.

Я жива. У мене болять коліна й ступні, дзвенить у голові. Хребет цілий — я можу ворушити руками й ногами. Білий порошок, у товщі якого я пробила діру, сиплеться за комір і хрускотить при кожному моєму русі.

І зусібіч підступає холод.

Я в снігу.

У місті не буває снігу — лише дощ і мряка. Перепілка розповідала, що іще її мати, стоячи на даху хмарочоса, якось упіймала в долоню сніжинку — можливо, останню з тих, що падали на місто. Якби місто завалили замерзлою водою, як би ми грілись?! Цілої сотні динамо-мишей не вистачить, щоб розтопити маленький замет…

Намагаюся вилізти нагору, до місяця. Сніг сиплеться мені на голову. Я більше не бачу світла: біла товща навалюється на плечі й не дає дихати. Мене охоплює паніка.

Борюся зі снігом. Борюкаюся в цілковитій темряві. Вжахнувшись, усвідомлюю, що не вибираюся нагору — навпаки, осідаю дедалі глибше. Примушую себе заспокоїтись. Товща снігу нерівномірна: у ній є сипучі пласти й злежані, щільні верстви. Отже, треба вибиратись по злежаному снігу, як по сходах…

У цей момент мої пальці натрапляють на щільну, як бетон, і таку ж холодну перепону. Що це?

Схоже на зморшкуватий стовп. Прогалини глибокі, легко можна вхопитись… щоправда, пальці мої закоцюбли, я їх майже не відчуваю. У місті я б здерлася по такому стовпу завиграшки, а тут доводиться мало не зубами ці пальці розминати, кожному м’язеняті щосили примовляти: тримай! Тримай!

Знаходжу опертя для ніг. Підтягаюся. Притискаюсь до цього холодного зморшкуватого стовпа і раптом розумію, що він живий. Це відкриття так мене вражає, що я сповзаю на півметра донизу.

Це дерево!

Всередині, під шерехатою корою, у нього є жили й нерви. І воно живе серед снігу, стоїть і не здається, то чому ж маю здаватись я?!

Притискаюсь до стовбура щільніше — як до друга. Майже одразу знаходиться гілка. Товста, дуже зручна. Я підтягаюся, стаю на неї коліном, тоді ногами, тоді…

Моя голова, проломивши щільний шар розталого, а потім замерзлого снігу, вистромлюється назовні. Я бачу місяць, місячні тіні, темне небо й зірки. А над собою — просто над головою — бачу величезне, як хмарочос, дерево з тисячами м’яких, укритих снігом лап.

Це чудово. Це дуже гарно.

Навколо ані душі. Сяє під місяцем незайманий сніг. Та я чомусь не почуваюся самотньою. І приреченості не відчуваю також.

Троса звідси не видно — небо надто темне. Я прислухаюсь. Тиша, навіть вітру не чути. Я, може, ніколи в житті не чула такої тиші.

Сідаю на сніг спиною до стовбура. Заплющую очі… Як добре!

Я здолала Григорія. Я вижила. Не знаю, чи дадуть йому завтра сьому дозу, але я — жива. Дивлюся на місяць. І на зорі. У місті ніколи не побачиш одразу стільки зірок — навіть на верхівці найвищого хмарочоса…

Що довше я дивлюсь, то більше перед очима зірок. Вони різнобарвні— сині, помаранчеві, червонясті… Можливо, це наш небесний екран, а зорі — також пікселі? Вони збираються в роздягальні, надягають роби і виходять на чорне небо — чекають, коли почнеться всесвітнє енергетичне шоу…

Яке яскраве небо.

Подув вітру ледь погойдує важку лапу дерева. Бух, падає сніг. Я усміхаюсь…

Губи не слухаються. Вони дуже великі. І чужі, ніби гумові.

Та я ж замерзаю насмерть!

Ну й нехай.

Устати! — безгучно кричу сама собі. Але тіло не слухається. Йому так добре. Йому тепло й спокійно, а будь-який рух завдає болю…

Яка різниця, запитує здоровий глузд. Ти в горах, де немає людського житла. Де сніг і холод. Де неможливо вижити. То що ж краще: борюкатись, долаючи біль, мучитись — і все одно померти післязавтра, чи спокійно заснути зараз, дивлячись на кольорові зірки?

Притискаюся спиною до дерева, ніби прошу в нього поради. Та дерево не відповідає. Воно саме заснуло мертвим сном. Або замерзло.

Я згадую Єву, як вона згасала без підзарядки. Ось так помирають синтетики: у них не залишається бажання жити. Адже для того, щоб жити, треба постійно докладати зусиль. А щоб померти, треба просто розслабитись і заплющити очі…

Від цієї думки мені робиться… ні, не страшно. Гидко. Що б сказали Алекс, Мавр, Перепілка, Лесь… Що б сказав маленький Перепілчин син, коли б вони всі дізналися, що я померла покірливо, як синтетик?!

Я збираю всі свої сили. Згинаю й розгинаю закоцюблі пальці. Від болю сльози підступають до очей. Я нахиляюсь уперед. Встаю рачки. На ноги звестись не наважуюсь, щоб знову не провалитись. І якщо чесно, я не впевнена, чи вистачить на це сил.

І я йду, як звір, на чотирьох. Повзу на животі. Знову рачкую. Куди мені йти: вгору по схилу чи вниз? Нагорі мене не чекає нічого, крім вітру. А внизу, може, й тепліше. Я йду, йду, йду, аж поки чистий сніг переді мною стає м’ятим, переораним: я повернулась до своїх-таки слідів. Ходжу — навкарачки — по колу!

Повертаю в інший бік. Іду — повзу — вздовж схилу, зовсім вже не розуміючи, куди й навіщо рухаюсь, аж раптом вітер доносить далекий удар барабана.

Бум-м.

Ні про що не думаючи, повертаю на звук.

Бум. Бум-бум. Дивний ритм. Барабан то змовкає, то знову звучить. Звук його, спершу ледь чутний, стає все голоснішим, усе впевненішим…

Бум! — чути просто у мене над головою.

Я зупиняюсь. Випростовуюсь. Дивлюся вгору.

Наді мною нависає гілка дерева. І на самому її краю, зачепившись ланцюгом, висить мій старий барабан — подарунок Римуса.

Отже, я так і не змогла зупинити ланцюгом блоки на даху вагона. Ланцюг вислизнув, і барабан упав — переді мною чи відразу після мене, а може, ми летіли разом. Сталевий ланцюг виглядає так, ніби його жували страхітливі зуби. Але сам барабан цілий. У світлі місяця я чітко бачу зображення вовка на верхній деці.

Кладу на деку змерзлу долоню. І, сама не знаючи нащо, починаю відбивати ритм.

Він звучить спершу тихо-тихо. Підлаштовуючись до ритму серця. А може, це моє серце, почувши знайомий ритм, почало битися сильніше?

Я відчуваю, як усередині мене народжується тепло. Від кожного удару воно робиться все гарячішим і гарячішим. По артеріях, по капілярах тепло рветься назовні — до обличчя. До ніг, до рук. До шкіри.

Барабан звучить усе голосніше, і вже незрозуміло, чи я на ньому граю, чи він на мені. Мої щоки відігріваються. Губи теплішають. Згинаються пальці на ногах — і я відчуваю кожен м’яз. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать по потилиці, по шиї прохолодні цівки і випаровуються просто на шкірі. Від мого одягу валує пара.

Вода стікає по куртці — і піднімається туманом. Висихають штани. Підсихають черевики. Дека барабана гаряча — мої долоні червоні, як роба пікселя, якщо поглянути на неї спереду. Мені тепло! Мені жарко, і я можу рухатись!

Навколо мене тане сніг. В ньому утворюється проталина, я просідаю глибше і на всяк випадок перестаю грати. Не провалитися б знову, цього разу до самої землі!

Останній удар ще звучить у повітрі, коли згори, з-за вкритого снігом лісу, долинає довгий, протяжний, тужливий звук.

Я ніколи не чула його раніше. Та в мені живе пам’ять предків: волосся стає сторчма, і мороз продирає по спині.

Тікати!

У мене вистачає розуму змайструвати собі снігоступи з гілок. І все одно йти по снігу важко: з кожним кроком я провалююся по щиколотку.

За якийсь час стає зрозуміло, що вовки напали на мій слід. Щоразу вони виють усе ближче. Я майже біжу, іноді провалюючись по коліно, піднімаюсь — і знову біжу.

Посеред голого простору росте самотня сосна. Добігши до неї, я обертаюся й бачу, як по білому схилу летять, ледь торкаючись лапами снігу, сірі тіні.

Закинувши барабан на спину, лізу вгору по стовбуру. Добираюсь до першої гілки, товстої й вузлуватої. Гілка гойдається. Летить на землю сніг, глухо бухає, пробиваючи дірки в кучугурах.

За три хвилини вовки вже піді мною. Дивляться вгору. Не шкірять зубів, не гарчать (а я й не знаю, чи мають вони гарчати, побачивши, що здобич вислизнула? Може, вовки взагалі не гарчать?). Не блискають очима, як у старих-старих дитячих казках. Їх троє, і вони дуже, дуже великі.

Один задирає морду і виє. Від цього звуку стигне кров: хочеться розтиснути пальці й покірним мішком звалитися з дерева.

Я тримаюся.

Звідкись ізнизу долинає виття у відповідь. Несподівано низьке — не звіриний звук, а радше механічний. Я раптом згадую про Завод. Чи далеко він звідси? І з якого боку?

Двоє вовків залишаються під деревом — пильнувати мене. Третій зникає.

Мороз знову проймає до кісток. Я зручніше перехоплюю барабан — і розумію, що не пам’ятаю ритму. Не знаю, чи зможу зігрітися ще раз. Вовки мовчки стоять унизу — я чомусь певна, що вони чекають. Що вовк-по-сланець повернеться. І в цьому немає нічого доброго.

Я починаю вистукувати ритм. Це не спроба зігрітись. Це погроза — тим, хто вважає мене за здобич. Барабан звучить уривчасто й люто. Вовки настовбурчують шерсть на карку, показують ікла; помітивши, що мій ритм досягає мети, граю ще жорсткіше, ще наступальніше. На мить з’являється надія: вони злякаються, відступлять, підуть…

І в цей момент третій вовк повертається. Я бачу його крізь гілки. Він біжить, опустивши морду, а поряд із ним…

Барабан падає й повисає на ланцюгу. Пальці мої вростають у стовбур.

Поруч із вовком-посланцем іде істота, яка лише віддалено нагадує вовка. Вовча шерсть, вовча постава, вовчий хвіст і дуже велика, непропорційно велика голова. Він іде неквапно, важко ступаючи, і я не можу відвести очей від його сірої, довгастої, страхітливої морди.

Він зупиняється під деревом — просто піді мною. І підводить очі.

У нього зовсім людський погляд. І водночас нелюдський. Я не знаю, як це пояснити. Чекаю, що він заговорить, та він мовчить. Він все-таки вовк.

Так минає хвилина.

Тоді Головань повертає морду і дивиться на вовків. Вони зникають миттєво. Були — і нема. Лише місяць освітлює вовчі сліди на снігу.

Отже, Головань займеться мною сам?!

Він важко, всім тілом, повертається. І йде геть — так, щоб я його бачила. За двадцять кроків від дерева зупиняється, знову повертає голову й дивиться на мене через плече.

Його неможливо не зрозуміти. Він кличе за собою.

Спробуй Головань підійти до мене, я б, напевно, оперіщила його барабаном. Або зробила ще якусь дурницю. Та він не намагається підійти — повільно йде переді мною кроків за десять. Якщо я, провалившись у сніг, зупиняюся, зупиняється й він. Озирається. В очах немає нетерпіння — він просто чекає, коли підведусь, і тоді йде далі.

І я за ним.

І гадки не маю, куди він мене веде. Може, на смерть. На поживу своїм вовченятам… якщо у нього є вовченята.

Ми входимо в ліс. Потім виходимо з лісу. Місяць повільно опускається за верхівку найближчої гори. Я відчуваю запах диму. Першої миті він неприємно нагадує грубку Григорія, але за секунду я розумію, що запах інший. Скоріш за все, він схожий на запах дерев’яної тріски, яку підпалив для розваги Довгий.

Тут опалюють деревиною!

Головань іде по стежці, протоптаній чиїмись ногами. Минає ще кілька хвилин, і я бачу людське житло.

Важко назвати його хатою. У ньому лише один поверх, до того ж дуже низький. Дах білий від снігу, і над ним піднімається дим.

Я зупиняюсь.

Повільно прочиняю двері. Стає дуже ясно: я бачу високу жінку з надзвичайно довгим, майже до землі, розплетеним волоссям. В руці у неї палиця з живим вогнем на кінці. Вогонь горить так яскраво, що я мимоволі мружусь.

Головань не лякається вогню. Стоїть і дивиться на жінку, ніби на щось чекає.

Вона якось несподівано опиняється поруч — дуже стрімка, хоча вже й немолода. В її волоссі я бачу білі нитки. В її очах — жовтяві гострі зірочки. Вона, звичайно ж, не синтетик. І ніколи ним не була.

Жінка підносить свій вогонь ближче…

І раптом обличчя її спотворюється.

— Кого ти привів? — сичить, обертаючись до вовка. — Кого ти привів?!

Вона дивиться на мене, ніби я вбивця її дітей. В очах її ненависть, шал і на самому денці страх.

Я зустрічаю ранок у дерев’яному зрубі з великою піччю. Лежу в теплі, під шкурою. Мої руки й ноги стягнено ременями. Не можу сказати, що це веселий ранок.

Риплять двері. Потім ще одні. Входить хлопець (в отворі дверей йому доводиться нахилитися, щоб не стукнутись маківкою). Білявий. Безбородий. Ставить на стіл казанок, від якого піднімається пара. Кладе поряд окраєць хліба — я не зразу розумію, що це хліб. Швидше, здогадуюсь по запаху.

Як же давно я не їла!

Деякий час ми з хлопцем дивимось одне на одного. У нього в очах немає ненависті. І на тому спасибі. Я вже думала, що всі мешканці цього дивного міста щось проти мене мають.

Він ледь усміхається:

— Ти справді впала з неба?

Уночі я кілька разів повторила свою історію. Жінці з вогнем у руках, іншим жінкам, котрі збіглись на її крик. Чоловікам. Намагалась переконати, що не бажаю їм лиха.

Цього хлопця серед тих, хто зібрався, не було.

— Не з неба, — кажу, зітхнувши. — Я з міста. Мене везли на Завод. Я втекла.

Він посміхається, ніби я сказала щось кумедне. Допомагає сісти. Розплутує ремені на моїх руках. Руки затерпли.

— Їж, — підсуває до мене казанок. Простягає дерев’яну ложку. Я беру її до рук, довго розглядаю: вона більша й грубіша за наші ложки. На потемнілому від жиру дереві видно прожилки.

Спускаю з лежанки зв’язані ноги.

Їжа смачна. Я ніколи такої не їла. Це не можна порівняти ні з вітамінними пластинками, ні, тим більше, з безкоштовною вермішеллю. Хліб теплий і дуже м’який.

— Що це?

— Бануш із білих грибів.

У мене тремтять ніздрі. Фантастичний запах.

— Їж, — каже хлопець. — Ось бринза. Ось мед. Ось молоко.

Роблю ковток. Певно, мені б тут сподобалось, я залишилася б тут жити…

— Мені нікуди йти, — кажу я хлопцеві. — Можна, я поживу з вами?

Він перестає усміхатись. Хитає головою.

— Ти принесеш нам лихо. Багато людей загине.

— Чому?! Звідки ти знаєш?

— Я не знаю, але Цар-мати — бачить. Вона каже, що у тебе на лобі написана біда для всіх трьох родів. Молоді загинуть. Знаєш, я хотів би, щоб ти залишилась, але Цар-мати завжди все бачить наперед.

Їжа втрачає смак. Та жінка, що зустріла мене вночі, просто божевільна. А вони всі їй вірять. Чому?

— Наперед бачити не можна, — кажу я. — І потім… я ж нікому не бажаю лиха! Яку біду я можу принести, адже я одна, а вас багато!

Він відводить очі. Сумно хитає головою.

— Отже, мені доведеться піти? — питаю слабким голосом.

— Тобі доведеться померти, — зітхає він. І, побачивши мою реакцію, тут-таки додає примирливим тоном: — Ні, не вбивство, ми ж чесні вовки! Тільки двобій. Щоб після смерті ти могла спокійно полювати у Лісовому Краю.

Це не місто. Це вовче селище. Тут ні енергетичної години, ні контролерів, ні поліції. Веж також нема. Зате тут є зима, весна, літо й осінь.

У селищі живуть три вовчі роди — так вони себе називають. Кожен рід живе трохи відокремлено, але криниця спільна для всіх. І Цар-мати панує над усіма.

Люди-вовки і схожі, й несхожі на диких. Ярий — так звуть білявого — довго відповідає на мої запитання. Я дізнаюся, що місто лежить на південному сході, але дійти туди неможливо: надто стрімкі скелі, надто глибокі провалля й високі гори. Що на північному заході від селища є страшне місце, куди не можна ходити, — Те Місце, і якщо я буду розпитувати про нього, Ярий встане й піде. Я відступаю і розпитую про інше.

Гори не мають кінця і краю. У них повно звірів і птахів, у річках та озерах — риби. Кажуть, далеко-далеко в лісах живуть ще племена, і раніше вони приходили на землю трьох родів, щоб полювати й красти наречених.

Тоді три роди воювали з ними; але ось уже кілька років, як вороги не приходять. Мабуть, відкочували ще далі.

Я хочу ще розпитувати, але тут з’являється сама Цар-мати. Ярий іде.

Цар-мати сідає навпроти. У неї чорні очі, такі чорні, що майже не видно зіниць. У цих очей в’язкий погляд, що змушує заціпеніти. Потрібна чимала мужність, щоб не відвернутися.

— Я не бажаю твоєї смерті, — каже вона хрипко й лунко. — Та я захищаю моїх дітей.

— Від мене?

— Брати-вовки мали залишити тебе в горах. Головань помилився. Він уже старий. І він надто добрий. Доброта засліплює його. Він не бачить.

Дивовижно, але вона називає незвичайного вовка точнісінько так, як я назвала його — подумки. Головань.

— Це твоє? — Цар-мати бере до рук мій барабан. — Звідки це у тебе?

— Подарували.

Вона хитає головою:

— Ти заслуговуєш на гарну суперницю. Я випущу проти тебе найкращу дівчину з тих, хто отримає ім’я цієї зими. Це буде нелегка, але гідна смерть.

Важко уявити — минуло лише три ночі відтоді, як я покинула Перепілчине гніздо! Я вирвалася з лабет енергетичної поліції, вибралась із замкненого вагона, подолала Григорія, не розбилась, упавши з височини, не замерзла в лісі, мене не зжерли вовки… І все заради чого? Щоб незнайомі, в чомусь навіть симпатичні люди вбили мене нізащо!

Від образи я засинаю. Мені нічого не сниться. Коли врешті розплющую очі, у хатині вже темно. Виє вітер у димарі. Тьмяно світяться жарини. І горить, плаваючи у глиняному ковші, ґніт на шматку білого жиру.

Навпроти сидить Ярий. Вогонь відбивається у його широко відкритих очах.

— Дай попити, — прошу. Голос у мене хрипкий і лункий, майже як у Цар-матері.

Він підносить мені кухоль. Вода холодна, аж зуби ломить, і дуже смачна. Як усе тут.

— Завтра двобій, — каже Ярий. — Я умовив Цар-матір, щоб вона дала тобі довше відпочити… Послухай, коли ти все одно вже виспалася, може, розкажеш про місто? Як ви там живете?

Він слухає дуже уважно. По очах бачу, що не вірить і в половину моїх слів. Не розуміє, навіщо синтетикам підзарядження. Не розуміє, навіщо потрібні пікселі і що таке енергетичне шоу. Не вірить, що будинок може маги двісті поверхів. Іноді він перепитує, ще перепитує, з’ясовує знову, і я починаю сердитись: як можна не розуміти таких простих речей?!

— Як вони літають? — питає про диких. — Обертаються на птахів?

— Ні. Вони роблять крила, до паска прикріплюють мотузку…

— А навіщо? Вони не вміють перевертатись?

— Як це? — тепер уже я не розумію.

Він нетерпляче махає рукою:

— Та облиш… Ти мені ось що скажи: у вас дружина скількох чоловіків тримає?

Я дивлюсь на нього, і обличчя в мене, певно, дурне. Ярий зітхає, дивиться співчутливо: як можна не розуміти таких простих речей!

— У нас якщо одна дружина, то й чоловік один, — кажу здивовано.

— А в тебе?

Я знизую плечима.

— У мене нема чоловіка. Ще немає.

Він підходить до мене. Опускається на коліна. І цілує мене в губи, нічого не кажучи. Від несподіванки я сахаюсь.

— Якщо ти завтра її переможеш, Цар-мати залишить тебе живою, — поважно каже Ярий. — Такий закон.

Уранці сходить сонце. Мені весь час доводиться мружитись: шкода, що немає з собою чорних окулярів. Сонце горить. Сніг засліплює. З очей біжать сльози; люди-вовки, які зібралися подивитися на двобій, думають, що я плачу. Та мені байдуже до того, що вони думають.

Під конвоєм двох плечистих мовчазних чоловіків мене приводять на місце двобою. На секунду розплющую очі — так широко, як тільки можу: це величезна скляна лінза!

Тільки ступивши на скло ногою, розумію, що це крига. Замерзле кругле озеро зовсім прозоре. Широке. Як невеликий майдан. Дуже глибоке. З-під криги на мене дивиться рибина: величезна, завбільшки з руку, й баньката. А нижче, під рибиною, бачу руді стебла водоростей і уламки скель. У розколині на далекому дні біліє кістяк.

Лід пружинить під ногами і ледь чутно потріскує. Він дуже тонкий. Надто тонкий для такого холоду.

Я підводжу очі — і вперше бачу свою суперницю.

Вона трохи молодша за мене. Дуже юна. Майже оголена, незважаючи на холод. Дивиться, оцінюючи, — і вкрай безжалісно.

Навколо озера кільцем стоять люди-вовки в сірому, білому, рудому вбранні зі шкур. Другим кільцем глядачів стоїть засніжений ліс. І третім кільцем — гори. Всі дивляться на нас із суперницею. Всі на щось чекають.

З’являється Цар-мати, схожа на ведмедицю у своєму темно-рудому хутряному вбранні. Її волосся, як і раніше, розплетене і майже торкається снігу. Вона ступає на лід, і я відчуваю, як здригається його прозора лінза.

— Сьогодні ти отримаєш ім’я, — звертається вона до моєї суперниці. — Але не думай, що це легкий бій.

Вона простягає їй зброю. Я мружуся дужче: біле яйце завбільшки з голову немовляти з устромленими в нього шипами в палець завтовшки, нахромлене на довгу дерев’яну ручку. У пам’яті спливає слово «булава». Що ж, ми битимемось не навкулачки і навіть не на ножах, а такими ось… штуками?!

Вона кам’яна? Чи скляна? Я чітко уявляю, як біла булава опускається на голову, розбиває її й сама розлітається на шматки. Як летять урізнобіч зламані шипи — і клапті мозку…

Я заледве відганяю це видіння. Витираю обличчя тильним боком долоні — щоби кляті сльози не заважали дивитись.

— Тримай. — Цар-мати простягає й мені таку ж булаву. Я беру її до рук; біле яйце, вкрите шипами, виблискує на сонці, і я розумію, що воно крижане. Булава висічена з криги.

— Бийся за своє життя, як можеш. — Цар-мати дивиться, пронизуючи наскрізь, на дні її очей стрибають жовті зірочки. — Тільки сильні жінки народжують вовків. Візьми.

Судомно стискаю булаву в правій руці. У ліву мені лягає сталеве лезо на дуже довгій незручній ручці. Поки міркую, що це таке, моя суперниця, отримавши від Цар-матері таку ж зброю, спритно складає її навпіл. Це складаний ніж! Вірніше, враховуючи його розміри, складаний меч… Навіщо? Що з ним робити?

Схоже, вже за кілька хвилин доведеться про це довідатись. Цар-мати переводить погляд то на суперницю, то на мене.

Піднімає руки.

— Бийтеся, аж доки одна з вас помре, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — Починайте.

Моя суперниця стоїть за п’ять кроків від мене. На ній коротка хутряна камізелька й спідниця з такого ж хутра — ще коротша. Важкі чоботи з м’якими халявами. Тіло блищить, змащене жиром. Роздимаються ніздрі. Горять очі. Ловлю себе на думці, що не хочу її вбивати. Мені хочеться повернутися до цих людей і закричати на все горло: з якої речі? Чому я маю грати у ваші дурні ігри? Не збираюсь я бути ні вбивцею, ні м’ясом!

Я вже відкриваю рота, щоб заговорити з суперницею, але помічаю, як розширюються її зіниці. Не встигнувши ні про що подумати, відстрибую вбік, і там, де ще мить тому була моя голова, зі свистом пролітає крижана булава, вкрита шипами.

Глядачі схвально гудуть. Не розумію, чого вони радіють.

— Не думай, що це легкий бій, — повторює Цар-мати, зараз я її не бачу. — Не розраховуй на просту перемогу, Безіменна!

Суперниця зблискує очима й опускає собі під ноги складаний меч. Лезо впинається в кригу. Дівчина застрибує на грубе руків’я, відштовхується однією ногою — і я знову ледь устигаю відскочити з дороги.

Вона хизується, ковзаючи по льоду на тонкому лезі. Балансує, розганяється. Несеться, летить, залишаючи на кризі білу лінію-борозну. Глядачі кричать, захоплюючись і підбадьорюючи. Це дуже гарно, особливо коли вона різко розвертається, і з-під леза летять мерехтливі крижані бризки.

Тепер вона летить просто на мене. Сталеве лезо з шипінням ріже кригу. Крижана булава крутиться в її руках, і неможливо передбачити, звідки, в якому напрямку буде завдано удару…

То чого ж я стою?! Нерухома серед криги, я просто приречена стати здобиччю!

Намагаюся скочити на свій складаний меч, але втрачаю рівновагу і ледь не падаю. Ніколи в житті мені не доводилося кататися на льоду. Допомогли б висота і вітер — але тут немає ні того, ні іншого. Відкидаю непотрібний меч і підношу булаву: балансуючи на своєму лезі, суперниця летить на мене, я бачу її очі. І розумію: вона не зупиниться.

Відбігаю вбік, але вона завиграшки змінює напрямок і знову летить на мене. Вона швидша. Вона у себе вдома.

Потилиці ніби торкається холодний подув. Дивне відчуття. І дуже неприємне. Це передчуття смерті.

Суперниця налітає, як крижаний вихор. Булава проноситься за міліметр від моєї голови, гострий шпичак черкає по шкірі, на скроні набрякає гаряча крапля. Я не відчуваю болю. Суперниця проноситься повз мене й розвертається, викидаючи віяло крижаних бризок. Вона розлючена: третя атака має бути останньою.

Я опускаю булаву. Потріскує лід під ногами. Балансуючи, відхиляючись то ліворуч, то праворуч, на мене несеться моя смерть — молода, весела, сповнена внутрішнього ритму…

Секунди розтягаються. Зовсім завмирають. Я вловлюю її ритм так, ніби вона — долоня, а я барабанна дека.

Непростий ритм. Рухи леза, що викрешує іскри на поворотах. Рух тіла крізь простір. Рух булави. Я стою, вмерзнувши в лід, і лише ледь помітно похитуюсь. Я точно знаю, де буде моя суперниця за частку секунди. І, звичайно ж, знаю, як вона завдасть удару.

Я не поспішаю.

Коли вона під’їжджає впритул, ледь змінює напрямок, щоб не спіткнутись об моє тіло, і б’є мене булавою в скроню, я відхиляюсь на якийсь міліметр, хапаю зап’ясток у залізному браслеті й смикаю в напрямку удару, продовжуючи її рух.

Вона падає. Складаний меч ковзає далі сам по собі. Моя суперниця ривком вивільнюється й одразу ж зводиться на ноги. В очах у дівчиська — непроглядна ніч. Тепер вона готова не просто вбити мене — розмазати по льоду.

Булава злітає в її руці. Дівчисько не встигло — чи не схотіло — поміняти ритм, тому я знову ловлю її: ухилившись, захопивши руку, продовжую її рух. Вона втрачає рівновагу: я можу вдарити її булавою по потилиці. Але не роблю цього.

Вона відстрибує. Знову приймає бойову стійку. Навколо нас щось змінилося: я не одразу розумію, що на зміну шуму натовпу прийшла тиша. Люди-вовки мовчать. Чути, як мете по кризі поземка.

Суперниця нарешті починає сприймати мене всерйоз. Міцно стискає губи. Ледь торкаючись криги важкими підошвами, починає створювати новий ритм — розірваний, непередбачуваний. Вовчий.

Я відчуваю, як здригається лід. Уся поверхня озера перетворюється на мембрану. Вона тільки видається однорідною. У неї є свої лінії напруги, є слабкі й сильні місця, вона прогинається — надто вже тонкий лід для таких морозів…

Моя суперниця робить крок уперед, і я раптом розумію — не розумом, а радше хребтом, — що вона хоче зробити.

І я роблю це ж на частку секунди раніше. Підключившись до її ритму, б’ю ногою по тріщині, що ледь позначилася на льоду. Тріщина виривається з-під моєї підошви миттєво, як змія. Кидається під ноги суперниці — й розповзається, перетворюючись у пролам. У вирву.

Дівчина без єдиного звуку йде під воду.

На березі тихо.

Час знову завмер. Я бачу, як вона виринає — вся, як у цукрі, в крижаних крихтах. Як чіпляється за край тонкого льоду, але він кришиться під її руками і провалюється, не даючи опори. Тріщини біжать до моїх ніг — я відступаю. Дівчина дивиться на мене — в її очах образа. Ніби я обіцяла їй узяти з собою на показуху, але обдурила й пішла без неї.

Вона намагається зачепитись — цього разу булавою. Та крига дуже гладенька. Шпичаки шкребуть по ній, не залишаючи навіть подряпин.

Рум’янець, що залив обличчя моєї суперниці під час двобою, змінюється блідістю, а потім синявою. Люди-вовки мовчать. Ніхто з них не сходить з місця: двобій триває…

Вона силкується вибратись на лід спиною. Її хутряний одяг намок. Важкі чоботи просяклися водою і тягнуть донизу — туди, де коротає вічність білий кістяк вовка.

Мої черевики заливає водою.

Я відступаю ще. Тоді лягаю на живіт, розпластавшись, як павук на склі, й повзу до ополонки, виставивши перед собою булаву.

Наші булави чіпляються одна за одну. Потягши на себе дерев’яне руків’я, я відчуваю, яка вона важка. Ніби там, з іншого боку, за булаву тримається сама смерть.

Я відповзаю — крига залита водою. Вона страшенно, неймовірно слизька. Чіпляюся за неї нігтями, коліньми, носками черевиків. Повільно, по сантиметру, зісковзуючи й повертаючись назад, витягаю її, це дівча, з крижаної ополонки. А навколо тиша, глядачі завмерли. Двобій триває.

Нарешті вона стає рачки, кидає булаву й повзе вже сама — до берега. Повз мене, не дивлячись. У її волоссі крига, боки важко здимаються. Синя шкіра вже вкрилася сиротами.

Я зводжуся на ноги. Мені теж холодно.

Обводжу поглядом людей-вовків…

Вони дивляться з острахом. Ніби не вірять собі. Ніби у мене дві голови, і вони тільки зараз це помітили.

Потім уперед виходить Цар-мати. У неї темне, майже чорне обличчя, а очі палають жовтим. Я лякаюся, зустрівши її погляд.

— Ти насміялася з нас, — каже вона скреготливим, страшним голосом. — Ти за це заплатиш.

Ярий приносить мені казанок із кашею і мовчки дивиться, як я їм.

— Послухай, — я витираю губи, — хоч ти поясни мені…

Він хитає головою, кривлячись, як від болю.

— Навіщо? Ти чесно перемогла. Ти тепер була б вовчицею і вибирала б, кого з трьох родів узяти собі за чоловіка…

— А чому я зараз не можу?

— Бо ти порушила закон! Ти зганьбила всі три роди! Тобі ж ясно сказали: бийтеся, аж доки одна з вас помре! Чому ти витягла Безіменну?

— Бо вона людина! — горлаю я. — Вона мені нічого поганого не зробила…

Крім того, що хотіла мене вбити і мало не вбила, додаю мовчки і дуже засмучуюсь.

— Це ж традиція! — Ярий зітхає. — Це ж закон, якому багато віків! Нашим жінкам заборонено виходити заміж, доки вони не вб’ють ворога… чи принаймні проявлять себе у випробуванні.

— Хіба я ворог?

Він роздратовано махає рукою.

— Ти сама собі ворог. Якщо ти чесно перемогла у двобої, навіть Цар-мати не змогла б піти проти традиції. Ти була б однією з нас. А тепер Цар-мати викликала Мисливицю з гір, і завтра тебе вб’є Мисливиця. На очах у всіх трьох родів.

Я зціплюю зуби. Цар-мати подобається мені дедалі менше.

— Хто така Мисливиця?

— Побачиш.

— Що, знову буде двобій?

— А як інакше можна відновити гордість трьох родів?

Я знизую плечима. Менш за все на світі мені хотілося зазіхати на вовчу гордість.

— Ти так змагалась, — каже Ярий зовсім іншим тоном. — Ти… як ти змогла? Безіменна — найкраща учениця Цар-матері. Була.

— Її що, вбили?!

— Ні… тільки тепер вона ніколи не вийде заміж і нікого не народить. Й імені в неї не буде. Всі три роди зватимуть її Безіменною, щоразу нагадуючи їй про ганьбу.

Я хапаюсь за голову. Якщо звичаї диких видавались мені дивними, але симпатичними, — звички людей-вовків не подобаються зовсім.

— Чому ви все-таки слухаєтесь Цар-матері?

Ярий озирається на двері.

— Бо мати — голова роду. Цар-мати — голова всьому. Тільки мати може судити своїх дітей. Навчати їх. Нагороджувати їх. Карати. Вирішувати, кому жити, а кому не варто.

— Мати не може бути жорстокою!

— А де ж тут жорстокість? Отримати ім’я — це випробування, яке витримують не всі. Якби кожен, хто народився, отримував ім’я — три роди ослабли б через кілька поколінь.

— У вас виживають лише найсильніші, так? А як же найрозумніші? Найдобріші? Найвродливіші, врешті-решт?!

— Ти не розумієш! Отримати ім’я — означає бути готовим померти за три роди. Померти, а не прийняти милість від ворога!

— Отже, Безіменна мала гордо тонути?

— Так. Вона б померла переможеною, але не зганьбленою.

Я хапаюся за голову. Логіка в його словах є, але прийняти її, хоч як намагаюсь, не можу.

— Цар-мати десять років опікується нашими трьома родами, — каже Ярий тоном нижче. — За цей час народилося багато здорових і гарних дітей. Мисливці рідше гинуть у лісі: вона майже завжди знає наперед, що буде. Вона вміє лікувати смертельні рани. Вона знає, кого до якої роботи прилаштувати. І вона… вона матір моєї матері.

— Отже, вона твоя бабуся? — дивуюсь я.

Ярий супиться. Він не знає такого слова.

— Послухай, — кажу я поміркувавши. — А ти… ти сам як одержав своє ім’я? Якого ворога ти вбив?

— Чоловікам не обов’язково вбивати ворогів, — каже він із гідністю. — Чоловіки здійснюють подвиги на полюванні.

— І ти…

— Я вбив вепра.

— А що це таке?

— Дикий кабан з іклами.

— І як ти його вбив?

— Без зброї, — каже він, високо піднісши голову. — Голіруч.

— Як?!

— Я його задушив, — скромно зізнається Ярий.

І простягає перед собою долоні. Міцні долоні з довгими гарними пальцями.

— Ну, молодець, — бурмочу я.

Життя мого залишилось кілька годин, та я не можу не захоплюватись Ярим. І не дивуватися через нього.

Наступного дня сонця немає. І це чудово: я можу дивитись навсібіч, не мружачись і не обливаючись сльозами.

Селище людей-вовків залите туманом по самісінькі дахи. Я згадую наші прогулянки дахами веж: тоді також був туман, і нічого не було видно далі витягнутої руки…

Мене ведуть угору витоптаною в снігу стежиною. Туман розвіюється. Я оглядаюсь — ми піднялися над шаром туману, він лежить нерухомо, як тиха вода, з якої стирчать верхівки гір, лисих і вкритих лісом.

Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.

— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.

— Чому? Я виграла!

— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.

Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.

— Це Мисливиця? — запитую я.

Цар-мати киває.

— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.

Її тьмяні очі на мить оживають.

— Бо у тебе на лобі написано біду для трьох родів, — каже вона повільно. І, піднявши голову до неба, ні сіло ні впало додає: — А завтра буде великий сніг.

Я чекала, що побачу все, що завгодно, та коли Мисливиця, підвівшись з каменя, повертається до мене обличчям, мимоволі відступаю і мало не падаю в прірву.

Мисливиця вища за мене на три голови. У плечах — половина мого зросту. Чорне волосся зв’язане у грубу косу. Очі круглі, без вій і без брів. Хоч скільки вдивляюсь, не можу помітити в них ні думки, ні жалощів.

Ніс зламаний. Розпластаний по обличчю, широкі ніздрі здаються двома чорними дірками. Коли Мисливиця, як ошкірений вовк, піднімає верхню губу, я бачу, що у неї бракує зубів. А ті, що залишились, — майже повністю чорні.

У неї руки ледь не до колін. У правій — сокира. Вона дивиться на мене, і під цим поглядом я завмираю. Мисливиця робить крок, наміряючись підійти і вбити мене, як худобу.

В останню секунду я, отямившись, кидаюсь навтікача.

Кам’яниста верхівка трохи ширша за сходовий майданчик: далеко не втечеш. Провалля з чотирьох боків. Туман гойдається поруч, із нього піднімаються, як статуї, безформні білі постаті. Я озираюсь. Мисливиця підносить сокиру, і моєї потилиці знову торкається ледь помітний крижаний подих, що змушує ціпеніти…

Я відстрибую назад. Засніжений камінь під ногами хитається, я зриваюся. Намагаюсь утриматись, але сповзаю на животі все нижче й нижче. Ноги не знаходять опертя. В останню мить чіпляюся за край скелі й повисаю на руках.

Високо наді мною стоїть Мисливиця. Дивиться згори вниз. Я згадую Григорія, як він втягнув мене на підніжку вагона…

А потім згадую того хлопчину, що під час показухи в Оверґраунді виграв перегони по прямовисній стіні. Як його звали?!

Його звали Тримайсь.

Притискаючись до майже прямовисної стіни, переходячи від опори до опори, намагаюсь обійти скелю. Чіпляюся за каміння, за корені. Крижини хрускотять під пальцями. Мисливиця йде за мною назирці — іноді я бачу над собою її чоботи, і на голову мені сиплеться сніг. Крізь вітер і шурхіт снігу чую її дихання…

І за мить встигаю відгадати удар.

Там, де щойно була моя права рука, опускається сокира. Летять кам’яні крихти. Мить — сокира опускається там, де щойно була моя ліва рука. Я зриваюся ще раз, пролітаю кілька метрів і з останніх сил хапаюся за гілку миршавої сосни, що невідь як виросла у розколині скелі.

Сосонка тріщить. Я метляюсь над проваллям. І несподівано збадьорююся.

Зараз усе на моєму боці: висота, вітер, який дужчає щосекунди. І навіть ця сосна, що змагалася за життя не рік і не два, тепер на моєму боці. Підтягнувшись, дістаюсь до її стовбура (зараз він стирчить зі скелі горизонтально). Влаштовуюся зручніше. Сідаю верхи.

Мисливиця дивиться на мене з кам’яної верхівки. В її круглих очах нема ні роздратування, ні люті, ні шаленства. Вона звикла вбивати спокійно. Навіть норовисту дичину. Вона не вступає у двобій, вона не змагається — вона просто вбиває.

Я бачу, як вона поглядом вимірює відстань до коріння сосни, що вчепилося в розколину. Лягає на живіт, притримуючись за випуклий камінь, звішується вниз. Б’є сокирою по сосні — і одним ударом перерубує стовбур майже до половини.

Та перш ніж сосна з тріском ламається, я встигаю застрибнути на стовбур ногами. І встигаю пробігти по стовбуру, як по тонкому карнизу. Крок, другий, третій… Вітер допомагає мені. З розгону наступаю на голову Мисливиці, яка все ще схилилася над сосною, і вистрибую на кам’яну верхівку. І майже одночасно сосна летить у провалля.

Мисливиця підхоплюється. В її очах уперше з’являються іскри: дичина, яка посміла наступити їй на голову, перестала бути дичиною. Вона стає ворогом.

Я готова пошкодувати про те, що зробила.

Мисливиця іде на мене, в її русі немає ритму. Взагалі. Вона не вимахує сокирою: сокира — продовження її тіла. Вона рухається швидше, ніж в моєму уявленні може рухатися людина. Це не жінка — це комбайн для вбивства; це по-справжньому страшно.

Я повертаюся й біжу назад, до мотузяного моста.

Мисливиця наздоганяє — ривком, на середині. Свистить у повітрі сокира. Я не намагаюсь уникнути удару. Не думаючи, не оцінюючи, а тільки підкоряючись інтуїції, продовжую удар своїм рухом — і стрибаю з моста.

Ми летимо.

За інерцією Мисливиця кидається за мною, занадто пізно розуміючи свою помилку. Частку секунди ми висимо в повітрі без опори — і я, й вона. Але вона важча. І ще: вона ніколи не жила в Оверґраунді.

Поли моєї куртки напружуються, як крила. Вітер стає підпорою — на якусь мить. Цього досить, щоб долетіти, дотягтися — і вчепитися за край мотузки, що звисає з моста.

А Мисливиця перевертається в повітрі, летить униз за своєю сокирою. На її обличчі — подив. За мить чую, як далеко внизу б’ється об каміння її велике тіло.

Я виходжу назустріч Цар-матері. Дивлячись на мене, вона старішає на очах.

— Досить, — кажу я і не впізнаю свого голосу. — Ти двічі намагалася вбити мене, і в тебе нічого не вийшло. Не знаю, що тобі було від мене треба, але більше я в твої ігри не граю. Я йду!

Повертаюся і йду геть — у гори.

Далеко піти мені не щастить. Двоє чоловіків наздоганяють мене, валять на сніг і завертають руки за спину.

А наступного дня нічого не відбувається, бо з самого ранку падає лапатий сніг, та ще й такий, що нічогісінько не видно. І я, лежачи під шкурою і слухаючи, як ниють синці й подряпини, весь час згадую її слова: «У тебе на лобі написано біду для наших трьох родів. А завтра буде великий сніг».

Приходить Ярий, приносить їжу. Сідає на лаву. Мовчить.

— Іди, — кажу я йому. — Не хочу тебе бачити.

— Чому? — дивується він.

— Тому що всі ви, чоловіки-вовки, — насправді баби. Мене двічі мало не вбили — нізащо! А ти мені кашу носиш і зітхаєш.

Він дивиться на мене так довго й докірливо, що я відводжу очі.

— Цар-мати замкнулась у своєму будинку, нікого не пускає, — каже Ярий. — Ворожить на твою долю. І на долю трьох родів.

— Якщо вона така ясновидиця, твоя Цар-мати, чому вона не знала наперед, що я здолаю Безіменну? Що Мисливиця не вб’є мене?

— Бо майбутнє ніколи не відкривається повністю. Воно виказує себе по краплині… Те, що ти перемогла Мисливицю, — знак. Ніхто у трьох родах не міг перемогти Мисливицю. Ні чоловіки, ні жінки. У тобі є особлива сила. Чи особливий талан.

— Якби у мене був талан, я б зараз тут не сиділа. Я була б у місті серед друзів…

Я замовкаю. Вперше думаю про те, що було б, якби я лишилася в Оверґраунді назавжди. Неба вистачить на всіх… але я не вмію жити у хмарах. Отже, все моє життя було б — старі вежі, зруйновані перекриття, зірвані дахи. Чужі гнізда. Можливо, я б звила своє і водила дітей на п’ятдесят шостий поверх — дивитись енергетичне шоу…

І найживіші барви відкривалися б їм на штучному екрані, що складається з пікселів. Нічого яскравішого в їхньому житті не було б і бути не могло.

— Ти про що замислилась?

— Немає в мені жодної особливої сили, — кажу повільно. — Я просто хотіла потрапити на Завод. Але не як паливо.

Ярий кліпає. І вчора, й позавчора я намагалася з’ясувати, що він знає про Завод. Та щоразу, коли вимовляла це слово, він замовкав, і його очі ставали непроникними.

А зараз він дивиться на мене уважно, і я розумію: він от-от заговорить. Нарешті.

І виявляється, я маю рацію.

— Поясни мені, — починає Ярий, — як можна прагнути потрапити… в Те Місце? Навіщо?

— У нас у місті існує легенда, що Завод — центр маленької країни, де живуть щасливі люди.

— Живуть? Щасливі?!

І Ярий викладає мені всю правду, яку я так хотіла — і боялась — почути.

На Заводі взагалі нема людей. Там лише залізні автомати. А керує ними чудовисько, яке ніхто ніколи не бачив. Його звуть Серце Заводу — це могутнє й абсолютно безжальне серце.

— Серце — частина Заводу? Чи це інша істота?

— Звідки я знаю? — Ярий стискає пальці. — Те Місце… Роздивитися його не можна, воно весь час огорнуте димом, туманом. І добре, що не можна роздивитись! Одного разу я глянув… Просто так, здалеку… — Ярий зціплює зуби, щоб не видно було, як він тремтить. — Це нелюдське місце. Там навколо прокляті землі, такі, знаєш, де зникають і звірі, і люди. Пішов — і пропав. Моторошне місце. Туди веде небесна нитка…

— Канатна дорога.

— Так. Але звідти ніхто не повертається. Ніколи.

— Зажди… А як ти знаєш?

Він утомлено хитає головою.

— Часом йому не вистачає тих, кого привозить Небесна Нитка. Тоді він відправляє своїх чудовиськ у гори. Іноді вони дерев’яні чи кам’яні, іноді у людській подобі, але без очей. Вони нападають на тих, хто живе далеко від селища: пастухів, лісорубів. Захоплюють живцем і тягнуть у Те Місце. Єдиною, хто змогла відбитися від них, досі була Мисливиця.

Кілька хвилин перетравлюю почуте. Клята Цар-мати! Тут таке коїться, а вона хоче мене вбити! Мені б поговорити з Мисливицею, може б, вона розповіла щось дуже важливе…

А тепер я ніколи не поговорю з нею.

Сніг падає й падає. Ярий приносить знадвору дрова. Це шматки справжнього дерева, припорошені снігом. Ярий кидає їх у вогонь. Вони димлять і сичать.

Я думаю: як далеко залишилося місто. Тут, у засніжених горах, дивно уявити людей, які щодня опівночі надягають енергоманжети. Якби городян, усіх до єдиного, випустити в ці гори, що б з ними сталося?

Вони б померли. Від голоду, холоду, від вовків. Але раніше — від небажання жити.

Я відкриваю рота, щоб спитати у Ярого, чи згодився б він жити в місті, чи ні. Та в цю мить двері прочиняються, впускаючи струмінь холодного повітря.

Ярий обертається — і мало не випускає з рук поліно. До кімнати, пригнувшись, входить старий з дуже великою головою. У нього гачкуватий ніс, сива — чи засніжена? — борода і величезні світло-блакитні очиська.

Я завмираю: десь я його бачила. Тільки не можу зрозуміти де. Невже у місті?!

— Ходімо зі мною, — каже він, не звертаючи уваги на Ярого. — Є розмова.

Старий веде мене від селища, у вітролом. Сніг валить і засипає стежки, я провалююсь по коліно. А старий іде по верхівках кучугур — його широкі, обмотані шкурами ступні майже не лишають слідів.

Перед нами відкривається вузька нора у снігу. Старий, не озираючись, пірнає всередину — він упевнений, що я піду за ним. І мені нічого не лишається, як зігнутися і слідом улізти в сніжний тунель.

Ніколи б не подумала, що це вхід до людського житла. Тунель усе темніший і темніший. Потім попереду запалюється вогник. За мить до запаху землі, морозу й снігу додається геть несподіваний запах — сухої трави.

У місті дуже мало трави. Але іноді зелений кущик виростає з асфальтової щілини, на даху високого будинку. В дитинстві ми розминали травинки між пальцями й нюхали. Часом жували. Часом висушували і клали під скло…

— Заходь.

Відчиняються двері. Струшую сніг із волосся й плечей, тупаю ногами, збиваючи грудки снігу, що прилипли. Заходжу.

Це землянка. І досить затишна, хоча невелика. Підлогу встелено сухою травою. Жмутки духмяних трав звисають зі стін і стелі. Ніколи в житті не бачила стільки трави.

— Сідай.

Я вмощуюсь на підлозі. Старий сідає навпроти, схрестивши ноги. У землянці немає ні печі, ні комина, але все одно тепло. І зовсім не відчувається вогкості.

Каганець із вогником стоїть між нами. Я чомусь упевнена, що вогонь — для мене. Старий напевно бачить у темряві — без усяких нічних окулярів.

— Тобі доводилось передбачати майбутнє?

Я відкриваю рота. Знову закриваю. Запитання захопило мене зненацька.

— Ні… мабуть.

Старий киває.

— Ти молода. І, скоріш за все, помреш молодою. Цар-мати не зупиниться — надто жорстоке майбутнє ти принесла трьом родам.

— Я не принесла жодного…

— Помовч. — Він ледь усміхається. — Цар-мати бачить лише один шлях. А я бачу розвилку. Ти помреш. Або занапастиш три роди. Або врятуєш їх. Подаруєш їм нове майбутнє. Заснуєш четвертий рід — найбільш життєздатний і сильний. І тоді нашим дітям не доведеться боятися Заводу.

— А вони бояться…

— Помовч. — Сніг на його бороді тане, і я бачу, що вона не така вже й сива — чорна, шпаковата. — Земля боїться весни. Тане крига, розриваючи жили. Напружуються й розпукуються бруньки — це біль… це пологи. Старе, що не встигло віджити своє, вступає у двобій з молодим, яке не встигло набратися сили… Ану підведись.

Моє серце пропускає удар. Я підкоряюся.

Старий підводиться також. Ставши навпроти, заплющує величезні очиська. І починає повільно гойдатися вперед-назад. Ніби тяжкий вантаж — потік розплавленої лави — то витікає вперед і майже торкається землі, то втягається назад, стискаючись у точку. Не можу навіть зрозуміти, що відбувається, не можу описати як слід — але підсвідомо повторюю його рухи. Ми мовчки розгойдуємось, як дерева під одним вітром.

Потім він різко підносить руку, ніби відводить з обличчя павутину. Жест, здається, зовсім не загрозливий, але я відстрибую і налітаю плечем на стіну землянки. Тріщить суха трава. Звідкись згори на мене летять дрібні легкі зернятка.

— Так, — каже старий вдоволено. — Тут є про що подумати… Тут є чого боятись. Ти була синтетиком?

Він знає, хто такі синтетики! І так легко про це говорить…

Старий усміхається, ніби мій подив його потішає.

— І я був синтетиком. І я був старшим за тебе, коли потрапив у гори… Тоді тут було два роди. І над усіма — Цар-мати.

— Вас теж хотіли вбити? А як ви потрапили у гори? Вас теж відправили на Завод? Ви тоді знали, що це таке? І як ви перестали бути синтетиком? Уже тоді був Оверґраунд? І енергетичний ритуал?

— Так багато запитань… — Він піднімає верхню губу, показуючи білі, зовсім не старечі зуби. — Так мало відповідей… Я розповім тобі все, що зумію. Якщо переживеш завтрашній день… Дика.

Уже посутеніло. Стежки замело снігом. Над селищем піднімаються дими. Ніхто мене не проводжає — старий залишився у своїй землянці. Вартових не видно. Я сама на краю лісу — можу, мабуть, і піти…

Хоча куди я подінуся сама в зимовому лісі?

Іду, куди очі ведуть. Ноги незрозумілим чином приносять до того ж будинку, де чекає на мене Ярий.

Беруся за ручку дверей — і раптом пригадую, де я бачила старого з великою головою. Мене обсипає морозом. Наче у відповідь на мої думки з лісу долинає виття — тоскне, тужливе. Один голос, другий, третій…

Відчиняю двері нешироко, щоб не випустити тепло. Пірнаю всередину, в сінях обтрушую сніг з одягу і, хукаючи на пальці, ступаю через поріг у задушливе тепло.

На столі горить вогник. Я бачу Ярого, що сидить біля печі, і встигаю здивуватись, яке у нього дивне обличчя. А потім здогадуюсь озирнутись.

Цар-мати сидить на моїй лавці. На її обличчі мерехтять відблиски вогню. Волосся лежить на плечах блискучим жорстким плащем.

— Добридень, — кажу я, бо ні Ярий, ні Цар-мати порушувати мовчання не збираються.

— А бодай тобі цур, — озивається Цар-мати таким тоном, яким люди зазвичай вітаються. — Ну, що сказав тобі Головань?

— Він бачить два шляхи. Я зовсім не обов’язково всіх тут занапащу. Я можу, навпаки, принести щастя… Є така… розвилка. Нове майбутнє.

— Я народила від нього дванадцять дітей, — повільно каже Цар-мати. — Двох роздер ведмідь. Двох забрав Завод. Одну вбила ти!

— Я не знала, — бурмочу вражено, але Цар-мати мене не слухає.

— Хоч би що було, всіх людей з трьох родів я вважаю своїми дітьми. Кого ти вб’єш завтра? Кого з них? Якими бідами ми заплатимо за ту химеру, яку чоловіки, — вона кидає зневажливий погляд на Ярого, — називають новим майбутнім? Я відповідаю за три роди. Я, а не він. Чоловік на чолі племені — це війна і смерть, гонитва за кращим по трупах хорошого… Трьом родам не потрібне нове майбутнє. Їм досить старого. Тому ти помреш.

Вона повертається і йде, не сказавши більше ані слова.

Вночі мені сниться місто. Сниться, як я шукаю підзарядження… але не для Єви. Для Голованя. А він ходить за мною назирці, сміється, глузує. Підзарядження? Для мене?! Ти збожеволіла!

У сні розумію, що все йде не так, але вдіяти нічого не можу. Сон несе мене, як каламутна ріка, і врешті приносить на пустирище в дільницю веж — навкруги громадяться залізні статуї вовків, звезені, напевно, з якогось музею. Або з виставки божевільного скульптора. У деяких вовків по п’ять, шість ніг, ощирені пащі… І величезні соски, майже як у корів. Дійні вовчиці? Що за маячня!

Посеред пустирища стоїть людина, побачивши яку, я щосили намагаюсь прокинутись. Це енергетичний контролер — вірніше, той, кого я мала за контролера. Чорний привид. Вісник нещастя. Обличчя його в борознах, але це не старечі зморшки. Це стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних проваль, наче з глибоких дюз.

— Багато хто не доживає до ранку, — каже він неголосно й моторошно. — Енергії на всіх не вистачає.

Залізні плити, з яких складається його обличчя, приходять у рух. Міняються місцями вилиці. Падає підборіддя, відкриваючи чорний тунель пащі. Я кричу…

І прокидаюсь.

Куди ніч, туди й сон. Хоч би як склалась моя доля, в місто я більше не повернусь.

Наступного дня по мене приходять конвоїри і ведуть… на страту? Чи знову на бій?

Іще не дійшовши до місця, чую гомін юрби і запах диму.

У величезній ямі з пласким дном розкладено вогнище. Чи багато вогнищ; я бачу ціле поле вогню, над яким — приблизно за півметра — натягнено напівпрозору сітку з дуже дрібними вічками. Невже мене хочуть підсмажити на решітці?!

Тремтить мінливими струменями розігріте повітря. Зі струменистого марева виходить Цар-мати — я не одразу впізнаю її.

Вона скинула шкури, які завжди вкривали її до п’ят. Вона набагато стрункіша, ніж здавалася мені раніше. Біла сорочка до колін перетягнута широким паском на талії. Босі ноги впевнено ступають на сітку з вогнем. Цар-мати виходить на середину вогненного поля й обводить поглядом три роди, що з’юрбились навкруг багаття.

Її довге волосся, зібране навколо голови, здається важким шоломом.

— Сьогодні я беру бій, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — За наше майбутнє.

І обертається до мене.

Вона беззбройна. Вона босоніж. Вона набагато старша за мене. І все-таки мене обсипає морозом, коли дивлюсь на неї. Мені одразу стає зрозуміло, що ця супротивниця набагато страшніша за Мисливицю, не кажучи вже про Безіменну.

Мені допомагають стягнути з ніг черевики й шкарпетки. Ступаю на сітку, внутрішньо завмираючи, — чекаю, що вона обпече. Та вона ледь тепла, хоча внизу, просто піді мною, видно язики полум’я. Ніколи в житті мені не доводилось бачити такого великого вогню! Чому ж він не палить нас? Це чаклунство?

І ще — ця сітка дуже пружна. Як мембрана.

Я не бачу серед тих, хто зібрався, ні Ярого, ні Голованя. Але це зовсім не означає, що їх немає. Юрба така щільна, та й у мене немає часу вдивлятися в обличчя… Останні людські обличчя, які я, можливо, бачу у своєму житті.

Цар-мати глибоко зітхає. Дивиться мені в очі. Без ненависті. Без люті. Без азарту. На секунду її погляд стає схожий на погляд Мисливиці.

Потім вона ледь помітно похитується. Вперед. Назад. Уперед. Як велетенський маятник. Цей рух заворожує. Я майже бачу, як зібрана в потік енергія — сила? воля? — пружно перетікає вперед, майже до самої сітки, і назад, і з кожним погойдуванням стає важчою, жорсткішою, небезпечнішою.

Потім я відчуваю ритм.

Це приходить поза моєю волею. Сітка-мембрана під ногами тремтить, і кожен язичок полум’я під нею підкоряється ритмові. Рівно, як барабан, калатає серце Цар-матері. То випереджаючи, то ледь відстаючи від нього, кров у артеріях і венах виводить ритмічний малюнок. І понад цим звучить бойовий ритм — дуже складний і неймовірно гарний. Здається, Цар-мати кожним рухом співає пісню.

Вона проводить рукою по повітрю — і я бачу зубчасте біле коло, схоже на оскаженілу циркулярну пилку. Я прогинаюся, щось пролітає у мене над головою — світло? звук? Не вичікуючи жодної миті, Цар-мати раптом присідає до самої сітки, повертається навколо своєї осі, і новий удар, тепер понизу, готовий відрубати мені ноги.

Я підстрибую так високо, як ніколи в житті не стрибала. А коли знову торкаюся ногами мембрани, ритм змінюється.

Новий удар — на рівні пояса. І ще один — на рівні очей. І ще один — по ногах. Цар-мати однаково впевнено існує на трьох рівнях, вона ніби розмазується у просторі, існуючи одночасно скрізь — і ніде. Можливий будь-який удар, з будь-якого місця; я то вловлюю ритм, то гублю його. Впіймавши, легко уникаю удару. Загубивши, починаю кидатися в різні боки. Не встигнувши відхилитись, пропускаю — на вильоті — удар по вуху. Дзвін і біль, майже непритомнію, але в цю мить, ніби жаліючи мене, ритм із розпорошеного знову стає цілісним. У цю хвилю я розумію Цар-матір краще за будь-яку істоту на землі. Я зрослася з нею. Я зріднилася з нею. Я — майже вона, і тому точно знаю, що зараз — за частку секунди — на мене чекає страхітливий удар по сонній артерії…

Збоку, мабуть, здається, що ми танцюємо. Так воно і є: Цар-мати підкоряється лише внутрішньому ритму. Я — від цього залежить моє життя — маю чути цей ритм також. Пружна сітка гуде під нашими ногами, вплітаючи в ритм свої синкопи. Ми танцюємо на велетенському барабані — над вогнем.

Піт заливає мені очі. Кожна жилка тремтить від напруги. Найважче — примусити себе розслабитися. Адже ритм — це чергування зусилля й відпочинку, напруження й розслаблення нервів. Я встигаю подумати про Голованя: адже це він, свідомо чи несвідомо, налаштував мене на потрібний лад. Показав — навмисне? — на що мені чекати, до чого готуватися, з чим доведеться зіткнутися в бою…

Цар-мати все прискорює й ускладнює ритм. Намагаючись не відстати від нього, впадаю у дивний стан. Я ніби сплю і не сплю водночас.

Босі ноги Цар-матері вибивають на мембрані лютий жорсткий малюнок. І раптом уперше в житті я розумію, що таке імовірність. Що таке розвилка.

Цар-мати йде на мене, похитуючись у ритмі, і я бачу її шлях — наперед. Вона, можливо, відстрибне й атакує з правого боку. А можливо — припаде до тремтливої сітки й атакує знизу. Я бачу ці дві можливості — за мить одна з них реалізується, та я не знаю, звідки чекати удару!

Цар-мати підстрибує і розвертається в повітрі. У мить, коли вона торкається мембрани, виникає сильне коливання; я використовую його — і, відштовхнувшись, перевертаюсь у польоті через голову.

Приземлююсь на ноги, але, не втримавшись, тут-таки падаю на одне коліно. Що робити?! Чекати, доки вона знесиліє? Адже я не можу завдавати ударів у відповідь, я не знаю як! Я можу танцювати й ухилятись — але ж не вічно!

Цар-мати знову розмащується, наче пускаючи ймовірне майбутнє від розвилки — двома шляхами. Можливо, її наступний удар проламає моє перенісся. Або, можливо, зламає стегно. Третьої вірогідності, рятівної, я не бачу, скільки б не шукала…

І тоді, зневірившись, повністю віддаюсь на ласку ритму.

Я не думаю. Я майже не існую. Я скрізь — і мене нема ніде. Моє тіло — набір нескінченних імовірностей, мій дух — чергування ударів і пауз, тіні й світла, сильної й слабкої долі. Здається, я співаю ту ж пісню, що й Цар-мати. Здається, я починаю свою пісню. Здається, наші ритми перетнулися…

Ми — дві ріки, що течуть в одному річищі. Вона повновода, я струмочок; та з кожною хвилиною я дужчаю. Минає вічність — ми зрівнялись. Минає ще одна вічність — і я відтягаю на себе все більше струмливої сили. Цар-мати вичерпується з кожною хвилиною. Вона вичерпується…

Усе закінчується в одну мить.

Я — це знову я. Моє тіло. Моє обличчя. Моє дихання — легені горять, губи тріскаються, серце ладне вистрибнути крізь рот і забитися на жорсткій сітці. А просто переді мною…

Біля моїх ніг лежить Цар-мати. На спині. Дивиться в небо. На її білій сорочці не видно крові. Ні на обличчі її, ні на тілі немає сліду від удару. І я впевнена, що не торкалася її.

Її груди піднімаються й опадають. Дедалі рідше. Дедалі спокійніше. З кожним подихом Цар-мати стає все… тоншою? Пласкою? Вона схожа на снігову кучугуру, що осідає.

— Ти перемогла, — безгучно вимовляють її губи. — Лана.

Вона заплющує очі. Жовті лелітки згасають.

Я одразу відчуваю, як пече крізь сітку полум’я, що вже згасає. Я озираюсь: три роди стоять кільцем, чоловіки, жінки й діти. Її діти. А вона лежить біля моїх ніг, висохла й нерухома. Від її білої сорочки, від зібраного на голові волосся здіймається пара.

— Я не хотіла. Вона сама… Я не хотіла, слово честі!

Стояти на сітці неможливо. Не витримавши, біжу до краю і зістрибую в сніг — обпалені ступні огортає холод.

— Цар-мати померла, — каже знайомий голос за моєю спиною. Я обертаюся й бачу Голованя.

— Тепер ви мене відпустите?

Нема відповіді. Вони дивляться на мене — всі, як один, із дивним виразом.

Тіло Цар-матері над вогнищем починає дивно посмикуватись. Пара від нього йде сильніше. Полум’я над сіткою розгоряється все дужче й дужче, хоча його ніхто не роздуває й не підкидає дров.

— Заберіть її звідти! Та заберіть же!

Я вистрибую на сітку, та вона пече так, що встояти босими ногами неможливо. Чужі руки хапають мене за плечі, за пояс, відтягають назад. Люди стоять, мовчки стоять і дивляться. Біла сорочка Цар-матері на очах чорніє. Крізь руді дірки вириваються язички полум’я.

Раптом вона починає палати вся — ніби облита оливою. Сніп вогню — стовп диму — і тіло розпадається попелом, і вітер підхоплює його, забирає — смерчем — у небо. Сітка над вогнищем тріскається й плавиться — клаптями. За хвилину там, де йшов двобій, залишається неглибока яма і недотлілі жарини.

— Що вона тобі сказала? — запитує Головань.

Я сиджу у його землянці на травах. У цілковитій темряві. Цього разу Головань не робить поступок і не запалює для мене вогник.

— Вона сказала «Ти перемогла».

— Що-небудь іще?

— «Лана», — згадую я.

— Лана… — пошепки повторює Головань. — Що ж… вона залишилась вірною собі.

— Що це означає?

Він усміхається в темряві:

— Ти полюбляєш ставити запитання, я знаю.

— Ви любили її? — запитую різко.

Він перестає сміятися.

— Так.

— Чому ж ви її не оплакуєте?

— Потім, Лано, потім. Сьогодні вночі я піду в ліс і оплачу мою дружину… Цар-матір… над тілом сарни. Або оленя. Тоді весь ліс почує, як я плачу.

Я секунду мовчу. Потім похоплююсь.

— Як ви мене назвали?!

— Тим іменем, яке вона тобі призначила. Адже це її право — давати імена. А жінка, котра вбила ворога і отримала ім’я, має право вийти заміж — за кого побажає.

— Заждіть, — кажу я і хитаю головою. — Заждіть…

— Ти передбачала колись майбутнє?

Я пригадую свої видіння над вогнем.

— Так, — відповідаю пошерхлими губами.

— Ти бачила її мертвою?

— Ні. Спершу я бачила мертвою — себе… А потім… щось сталось.

— Ти переломила долю, — каже він урочисто. — Ти сама влаштувала у своєму житті розвилку. Питання тільки, принесеш ти нашим родам лихо чи щастя.

— Я хочу тільки, щоб мені дали спокій!

Він знову тихо сміється.

— Ні, Лано. Тепер тобі не дадуть спокою. Початок весни… і настання літа. Полювання, рани, хвороби… пологи… весілля… нові імена…

— Про що ви?

— Хіба ти не зрозуміла, що сталось?

— Я перемогла Цар-матір. І вона померла. І вогнище її, — я затинаюся, — спалило.

— Це не просто вогнище. І не просто сітка. І не просто двобій… Те місце, де ви боролися, зветься Вогненним Коном. На Кін виходять тільки рівні супротивники. Кін допомагає їм боротись на межі можливостей… але перемагає той, хто зуміє подолати бар’єр. Вийти за межі, за власні рамці. Коли одному щастить це зробити, інший слабшає й помирає. І його сила переходить переможцеві.

Я мовчу.

— Цар-мати померла, і від неї нічого не лишилось. Тільки оболонка. Вона згоріла, як сухий мох… Вона десять років опікувалась трьома родами. Багато хто з наших вовків були її дітьми та онуками. Я пам’ятаю її в юності — не було нікого сильнішого й ніжнішого за неї.

— І хто ж тепер… буде Цар-матір’ю? — В горлі у мене стоїть клубок.

— Як, ти не знаєш? — Він насправді здивований. — Звичайно, ти, Лано.

Мене звуть Лана. Тепер мені здається, що мене завжди, все життя, звали цим іменем. Воно пасує мені так, ніби це моя власна шкіра.

Головань із Ярим показують мені селище — три кутки для трьох родів. Зруби, що тонуть у снігу. У прибудовах ворушаться, спершу лякаючи мене, багацько тварин: здебільшого вівці. Є й свині, і кури. Навесні їх випустять на зелену травичку, каже Ярий. Весна не за горами, незабаром її треба буде кликати. І добре кликати, бо снігу цього року навалило силу-силенну.

Люди виходять зустрічати мене. Іноді запрошують у дім. Я завжди згоджуюсь — адже це моя родина, моя нова родина… Язик не повертається сказати: мої діти. Але треба звикати.

Майже в кожному будинку — багато дітей, сидять, зачаївшись, на печі або на лавах. Дивляться на мене, витріщивши очі. Дорослі, навпаки, відводять погляд. Намагаюсь бути привітною, а в глибині душі не розумію, як мені бути Цар-матір’ю. Як це можливо? Я для них чужа, вони мені чужі…

— Скоро весна, Цар-мамо? — запитує маленька дівчинка, звісившись із печі. У неї каштанове волосся і яскраво-блакитні, як у Голованя, очі. — Скоро? Скоро?

— Скоро, — кажу, не встигнувши подумати. Я радше відчуваю, ніж чую, полегшене зітхання, що проноситься по кімнаті.

— А я їм казав, — повідомляє Ярий, коли ми виходимо на вулицю. — Вони не вірили… Тобто вірили, але… Адже ти за законом Цар-мати! Ти знаєш, як робити весну!

— Що?!

Головань штовхає мене в бік, і я змовкаю.

В усіх оселях, куди ми заходимо, є зображення вовка. Вирізьблене з дерева, випалене на стільниці, намальоване на печі.

— Голованю, — кажу я, коли ми вчергове опиняємось на вулиці, — мій барабан… на ньому також вовк.

Він киває:

— Я знаю. Барабан урятував тобі життя.

І не раз, додаю мовчки.

— Мені його подарував у місті чоловік на ім’я Римус. Ти не знаєш, він бував у горах?

— Важко сказати. — Головань по-звіриному стріпує головою, з його волосся й бороди летить навсібіч сніг. — Не багато людей з міста приходять сюди… А щоб хтось із гір повернувся до міста — про таке я навіть не чув.

— А із Заводу?

— Із Заводу ніхто не повертається, — каже він твердо.

Мисливці збираються до лісу. Їх п’ятеро, за широкими пасками — ножі й сокири. Одягнені у шкури, вони самі схожі на диких звірів, особливо коли, вийшовши на околицю, по черзі перекидаються через обгорілий пень. Пень стирчить із-під снігу — величезний недогарок на зразок тієї тріски, яку я колись цілувала. Чоловіки розганяються і, відштовхнувшись від утоптаного снігу, летять через пень, перевертаються в повітрі і спритно приземлюються на напівзігнуті ноги.

— Що вони роблять?

— Пустощі, — зневажливо мружиться Головань. — Граються. Перекидаються. Не по-справжньому.

Ярий біжить до мисливців, щось каже, показуючи на ліс і на мене.

— Що він казав про весну? — запитую впівголоса.

— Якщо ти не знаєш, як закликати весну, — кутиком рота шепоче Головань, — нікому в цьому не зізнавайся.

Навіть Ярому. Навіть мені. У тебе є ще трохи часу… Одне запам’ятай: якщо Цар-мати зі своїми дітьми не закличе весну, вона не прийде. Ніколи.

Крижаний вітер проривається під поли моєї хутряної куртки.

Після слів Голованя мені хочеться втекти. Я ночую сама, у спорожнілому будинку Цар-матері, і всю ніч до світанку думаю, що тепер робити.

Весна начебто має приходити сама, без сторонньої допомоги. З іншого боку, звідки мені знати? У місті ніколи не було ні зими, ні весни. Може, колись і були, та не за моєї пам’яті. Жартував зі мною Головань? Він наче не схожий на жартівника…

Я не знаю, як закликати весну. Гадки не маю. І не повинна нікому в цьому зізнаватись. Весело?

Головань каже, що до мене перейшла сила Цар-матері. Але я не відчуваю за собою жодної додаткової сили. Може, перевірити?

Відкинувши шкуру, підводжуся з лежанки. При світлі зірок і снігу, що пробивається з віконця, при світлі жарин, що тліють у печі, починаю присідати на правій нозі, розкинувши руки в боки, витягнувши вперед носок лівої ноги.

Десять. П’ятнадцять. Двадцять. Я присідаю, зціпивши зуби. Зараз у мені має відкритися сила Цар-матері. Адже вона була дуже сильна. Зараз… От-от…

М’язи відмовляються мене тримати. Я падаю на холодну дерев’яну підлогу. Ногу зводить судомою. Я масажую її, потім, перевернувшись на живіт, упираюся в шерехату підлогу руками. Починаю віджиматись. Не даю собі жодної хвилини на перепочинок. Працюю, як маятник, як механізм. Чекаю. Прислухаюсь до себе: де сила Цар-матері?

Нема. Віджавшись тридцять вісім разів, кидаю це заняття й сідаю на лаву.

Може, йшлося не про фізичну силу? А про силу духу, приміром? Може, я зумію тримати в руці гарячу вуглину?

Не залишаючи часу для вагань, відчиняю пічні дверцята, коцюбою підхоплюю червоно-сиву вуглину з купи жарин. Витягаю з печі (за нею тягнеться, мінячись, стрічка диму). Опускаю на долоню… І тут-таки, засичавши, скидаю на підлогу. Біль жахливий, і ніяка сила духу тут не допоможе.

На долоні здимається пухир. Жарина димить на підлозі; придавлюю її коцюбою. Ще пожежі тут бракувало.

Опускаю руку в ківш із крижаною водою. Переводжу подих. Де ж сила Цар-матері? Може, це просто традиція, вірування? Так мисливці стрибають через пень, в який поцілила блискавка, і вірять, що тепер вони вовки, і в лісі їм поталанить…

А Головань?

У лісі, де ми з Ярим збирали хмиз, я побачила пень із встромленим у нього ножем — руків’ям донизу. А навкруг — багато вовчих слідів. Ярий навіть близько підійти не дозволив — сказав, що це місце Голованя…

Я витягаю руку з ковша — з неї стікають краплі. Лунко падають на барабан — він лежить поряд, на столі.

Витираю мокру долоню краєм шкури, сідаю за стіл і починаю тихенько стукати по лункій деці із зображенням вовка. Відбиваю ритмом цю ніч і минулий день, свій страх і сумніви. Я вистукую; ритм-блок, добутий з навушників пікселя, відповідає, перетворюючи тему то так, то інакше. Та вперше в житті ритми, народжені генератором, не влаштовують мене. Видаються неточними, лисими, позбавленими енергії.

І не дивно. Адже барабан, а з ним ритм-блок, побували у стількох тарапатах…

Перевертаю барабан нижньою декою догори. Ось вона, тоненька електромагнітна мембрана. Це їй передаються коливання ритм-блоку, це він народжує звук, резонує з нижньою декою…

Пристосування, яке колись здавалося досконалим, тепер виглядає штучним і недоречним, як п’ята нога у вовка.

Я зітхаю. Беру зі столу широкий ніж. Підчепивши лезом край мембрани, звільняю барабан від саморобної приставки з ритм-блоком.

Знову відчинивши пічні дверцята, кидаю залишки свого технічного вміння на недотлілі жарини.

Уранці в хаті так холодно, що вода в ковші замерзає. В печі — охололий попіл. У відходку хрускотить лід під ногами. Повертаюсь до хати й пірнаю під шкури — зуб на зуб не попадає.

Заходить Ярий, і разом із ним входить оберемок дров і хмара пари.

— Мороз ударив, — каже він, і в його словах вчувається прихований зміст. — Ти коли підеш у гори?

Я хочу запитати, навіщо, але вчасно прикушую язика. Чуття підказує: Цар-мати знала б, навіщо йти в гори. Отже, і я маю знати.

— Може, сьогодні? — запитую я. Ярий супиться: йому не подобається нерішучість у моїх словах. Я розумію: у Цар-матері й тіні вагання не повинно бути у такій важливій справі, як…

А в якій справі, і гадки не маю. І ніхто не збирається підказувати.

— Сьогодні, — кажу твердо, навіть різко. І по обличчю Ярого розумію: вгадала.

— Можна, я з гобою? — Він дивиться з надією.

Я киваю. Він весело кладе дрова на підлогу, весело розпалює піч, а я лежу, натягнувши до підборіддя жорстку шкуру, і думаю: куди й навіщо ми все-таки йдемо?

Мороз і справді неабиякий. На мені повний обладунок жінки-вовчиці: штани з кольорової вовни, щільно сплетені кільцями: червоне, сіре, біле. Поверх полотняної сорочки — вовняна. Коротка хутряна спідниця. Дублена куртка з овечої шкури, червоний пасок. На рукавах — шкіряні шнурівки, мідні прикраси із зображенням вовчої морди. Кудлата шапка, що обрисами нагадує звірину голову. Чоботи хутром всередину, на чоботах — снігоступи, хитромудро виготовлені круглі дощечки. Такі ж снігоступи у Ярого. Ми йдемо, залишаючи на снігу величезні вовчі сліди.

Від холоду злипаються губи й палають щоки. На хутряному комірі осідає паморозь. Ясноволосий Ярий здається сивим.

Спершу веде він, мені тільки й лишається, що йти за ним. Потім він поступається першістю, а отже, я маю вибирати дорогу.

Намагаюсь не замислюватися. Йду, куди очі ведуть, і невдовзі виходим до річки.

Річка гірська, вузька, з кам’яним покрученим річищем. Я мигцем бачила її раніше — вона хоробро бігла серед крижаних горбів. А сьогодні вона замерзла: лід нерівний, хвилястий, не засипаний снігом. Крижана дорога донизу.

— У мене тут схованка з льодорізами, — каже Ярий.

— Витягай, — відповідаю я, не дивлячись. У такі дні, як сьогодні, нічого випадкового не буває.

Льодорізами звуться складані мечі та складані ножі, придатні для того, щоб ковзати по кризі. Після перемоги над Безіменною я намагалась на них ставати раз або двічі — сяк-так. Ярий стверджував: щоб утриматись на льодорізі, потрібен стрімкий рух…

Під корінням дуплавого дерева у Ярого сховані два льодорізи. Один більший, з прямим лезом. Другий менший, легший, із вигнутим лезом. Цілком придатний для шаблі, якщо розігнути. А якщо скласти навпіл — так, щоб лезо на половину ширини виступало з руків’я, — можна котитися по льоду.

Я торкаюсь пальцем леза льодоріза. Лезо — майже в метр завдовжки — виступає з дерев’яної дошки, різьбленої, з двома кріпленнями для чобіт. Кріплення влаштовані так, що їх можна скинути майже миттєво. А лезо, виявляється, рухоме — повертається під різним кутом на дерев’яній дощечці і навіть гнеться. Ось чому Безіменна, похитуючись туди-сюди, примудрялась не лише встояти на ньому, а й розігнатись…

— Важко на них їздити, — кажу ніби сама до себе.

— Так, — безтурботно відповідає Ярий. — Дивись.

У нього блищать очі. Він скидає з ніг снігоступи. Перш ніж я встигаю щось сказати, застрибує на льодоріз і клацає кріпленнями.

Крига не дзвенить — вона гуркоче. Ярий, розкинувши руки-крила, нагадує мені когось із диких. По стрічці застиглої ріки, обминаючи каміння й крижані горби, він мчить усе вниз і вниз, а домчавши до невеликої заглибини-озерця, розвертається зі скрипом і крижаними бризками, зістрибує з льодоріза й дивиться вгору — на мене.

Ми зустрічаємось поглядами.

Я сильніший за тебе, кажуть очі Ярого. Нехай ти Цар-мати, але я вмію щось таке, чого ти ніколи не навчишся. Я чоловік. Я плювати хотів на смерть і біль. Дивись, який я!

Він усміхається і кричить, махає рукою:

— Зажди! Я зараз до тебе піднімусь!

У такі дні не буває нічого випадкового. Закусивши губу, стягаю снігоступи. Здираюсь на засипаний снігом берег. Сідаю на твердий замет, ставлю ноги на дерев’яну дощечку й, напружившись, застібаю кріплення. Набираю повні груди повітря — і застрибую на льодоріз.

Замерзла стрічка ріки кидається назустріч. Побачивши просто перед собою величезну брилу, що виступає з-під криги, інстинктивно смикаюсь убік — ступні самі по собі змінюють кут нахилу, лезо ледь вигинається, я рухаюсь у правий бік — і мало не вилітаю на засніжений берег.

Згинаю коліна. Щосили намагаюся втримати центр ваги спереду, на кінчику леза. Крижаний вітер б’є в обличчя, його доторк заспокоює. Я згадую польоти в Оверґраунді…

Пролітаю повз Ярого, що завмер на місці. Навіть якби схотіла, вже не можу зупинитися. Стрічка ріки стає ширшою, повертає то праворуч, то ліворуч, льодоріз підстрибує на застиглих хвилях, я лечу — з кожною секундою відчуваю, як до мене повертається влада над рухом.

Ось я повернула правіше. Ось лівіше. Ось перестрибнула крижаний виступ. Ріка, навіть замерзла, не збилася з власного ритму — важить кожен її вигин. Кожен камінь стоїть на своєму місці. Я можу спускатись із зав’язаними очима. Але тоді не побачу ні снігу, ні ялин, ні синьо-білих обрисів гір, ні долини, яка відкривається внизу!

Я співаю вголос, і в цю мить мене наздоганяє Ярий.

Кілька секунд ми котимось плечем до плеча. Ми могли б узятися за руки. Потім він випереджає мене і починає виписувати на льоду візерунки, то розганяючись, то пригальмовуючи, то перетинаючи мені дорогу й звергаючи за секунду до зіткнення.

Я сильно згинаю коліна й притискаю лікті до боків. Хочу випередити його, і випереджу. Треба тільки знайти найкоротший шлях між камінням… від крижаного горба до горба… По бистрині, зрізуючи закрути, вперед, вперед!

Ярий перестає бешкетувати й прилаштовується за мною. Він не дозволить, щоб я його випередила. Він сильний і досвідчений, швидко наздоганяє мене й котиться спереду, не даючи випередити себе ні справа, ні зліва. З-під його леза крижані бризки вихором летять мені в обличчя.

Я прикриваю очі. Прямо на нашому шляху велика плеската брила. Ярий має обійти її з правого боку. Так, річка в цьому місці робить різкий поворот, щоб обійти перепону…

Раз. Два. Три. Чотири. Зараз Ярий поверне…

І він повертає. По бистрині, слідом за течією ріки.

А я збираюсь на силі, відштовхуюсь від криги й злітаю над засніженою брилою. Швидкість шалена. Тільки зараз, опинившись у повітрі, я це зрозуміла. Я лечу, як камінь, випущений із самостріла, льодоріз черкає лезом по сніжній шапці…

Склавшись, як пружина, приземлююся знову на лід. На кілька кроків попереду Ярого.

Він кричить — не від страху, не від люті. Плавно похитуючись, розганяюсь на рівній ділянці ріки… І ріка раптом закінчується. Я лечу.

Не розумію, що сталося. Іще лечу; ріка опиняється далеко внизу. Надто далеко. Вона набагато ширша, все її річище вкрите гострим камінням…

Водоспад! Урвище!

Пролітаю над розсипом уламків скелі, незграбно вимахую в повітрі руками й ногами і нарешті приземлююсь на дуже глибокий, дуже жорсткий замет.

У заметі несподівано тепло. Пахне незвично й гостро. Я перевіряю, чи не вивернула щиколотку, — ні, кістки й сухожилля цілі. Тягнусь рукою донизу, намагаюсь намацати в снігу льодоріз…

І наштовхуюсь на шкуру. М’яке, тепле, зовсім сухе хутро.

Підводжу голову…

На відстані простягнутої руки — брунатна морда. Маленькі очиці, у першу мить каламутні й сонні, спалахують люттю. Я бачила цих звірів — у дитинстві, на картинці, а ще бачила плюшеві іграшки, схожі на цих звірів…

Ведмідь!

Роззявляє пащу. Я бачу заслинені жовті зуби. До роздратованого низького ревіння долучається чи то пхикання, чи форкання менших істот. Ведмежата, двоє! Це, виявляється, ведмедиця!

Я падаю. Рачкую. Барліг просторий. Дуже зручний, чистий, гарний барліг, спасибі господині. Спасибі за гостинність, я вже йду!

Ведмедиця реве, поїдаючи мене поглядом. Живою вона мене не випустить.

Льодоріз знаходиться несподівано — я на нього сідаю. Намагаюсь розкрити лезо — пальці не слухаються, і залізні шарніри, мабуть, примерзли. Ведмедиця робить крок. Я нарешті примудряюсь вирвати лезо з руків’я. Льодоріз перетворюється на криву шаблю. Виставляю її перед собою. Ведмедиця бачить зброю й реве зовсім уже несамовито.

— Лано!

Згори падає мотузка. Схопивши льодоріз у зуби, чіпляюся за неї. Мотузка — своє, рідне, Оверґраунд; я майже дістаюсь нагору (Ярий тягне мотузку, допомагаючи мені), коли ведмедиця хапає мене за чобіт.

— А згинь ти!

Я видираюся з останніх сил. Чобіт дістається ведмедиці — разом із чималим шматком моєї шкіри. Я вистрибую на сніг, перехоплюю льодоріз і так — одна нога взута, одна боса й закривавлена — біжу геть. За мною біжить Ярий — повз річку, повз замерзлий водоспад, звідки я стрибнула, — і біжачи, повторює, як заведений:

— Вона не залишить ведмежат! Вона не дожене!

Нам здається, ззаду хрускотить сніг. Ми мчимо все швидше й швидше, аж доки знесилені падаєм на сніг посеред полонини.

Тиша. Гонитви нема.

Я стискаю зуби. Прогулялись. Покатались. І хто мені скаже, нащо ми взагалі туди ходили?!

Поряд нерозбірливо лається Ярий. Бурмотить, сопе і раптом говорить абсолютно виразно, просвітлено й побожно:

— Знамення! От і відповідь!

Я сідаю. Стежу за його поглядом. Перед нами погойдується гола гілочка якогось куща; там, куди впала моя кров, тріснула брунька і до половини виліз зелений листок. Я відкриваю рота від подиву. Ярий простягає тремтячу руку, зриває гілочку й рахує бруньки.

— Три, чотири… сім! Сім днів — і на восьмий Оберіг, плесо Блискавок!

Я поважно хитаю головою. Ніби все зрозуміла.

Свято плеса Блискавок розпочинається на світанку. День ясний і сонячний: добре, що мої очі вже призвичаїлись і до сонячного світла, і до блиску снігу. На пагорбі біля селища зібралися всі три роди. Здалеку бачу строкату юрбу, чую гомін та сміх. Над головами майорять три полотнища: на одному вишитий лис, на другому ведмідь, на третьому великий рогатий звір, схожий на оленя. З четвертого шкіриться вовча морда. Я підходжу ближче, всі обличчя повертаються до мене…

Немає облич! Від несподіванки збиваюся з кроку. Всі три роди, і старі, і діти, надягли маски в цей день. На мене дивляться рила вепрів, лисячі, вовчі, ведмежі морди. Крізь роззявлені роги масок блищать очі. Стає соромно за свій переляк.

Усі в передчутті події. Майже в усіх у руках барабани, бубни, дзвіночки — великі й маленькі. Під ногами у дорослих бігають діти з калаталами, брязкальцями, відрами — з усім, що може створювати стукіт та гуркіт.

Утоптаний сніг вкритий килимами. Мабуть, їх позносили з усього селища. Килими різнобарвні, строкаті, смугасті; я ступаю на них і йду, аж поки опиняюся в центрі кола.

Лопотять на вітрі полотнища з вишитими звірами.

За минулий тиждень я встигла зрозуміти, що Оберіг — і є той день, коли слід закликати весну. Треба звертатись до енергії землі й сонця, до підземних вод, до південних вітрів. Треба приводити в рух величезні маси повітря, сухого й вологого. Треба, щоб хмари зійшлися й зіштовхнулися, і на їхньому зіткненні народилась гроза. Треба, щоб ударила блискавка. Треба, щоб птахи та звірі відчули у вітрі тепло й вологу, а у стовбурах дерев зануртували соки. Все це потрібно, і все це маю зробити я, інакше зима триватиме нескінченно довго.

Я стою в центрі кола — вкотре за останні два тижні? Цього разу поряд немає суперниці. Тільки я, Цар-мати, єдина без маски в цьому звіриному царстві. І в голові немає жодної думки. Жодної.

Юрба вщухає. Всі дивляться на мене — крізь прорізи масок, крізь звірині роти. Всі чекають. І руки мої самі по собі лягають на барабан — на барабан із вовком, подарунок Римуса. На ньому більше нема ритм-блока, генератора ритмів. Це просто барабан — порожній.

Однак на удари моїх пальців він озивається з несподіваною силою. Та-та-там, та-та-там — народжується ритм.

За спинами юрби злітають у небо велетенські труби-трембіти. Кожну з них — я знаю — вирізано з дерева, в яке влучила блискавка. Все, чого доторкнулась блискавка, позначене особливою силою; я продовжую барабанити, і трембіти одночасно вибухають пронизливим ревом, що хапає за серце.

Це не вовче виття. Це не спів. Це голос трембіти, що народився з позначеного блискавкою стовбура. Від цього звуку волосся ворушиться на голові.

— Оберіг! — вигукує хтось.

— Оберіг! — підхоплює багато голосів. — Приходь, громе! Приходь, блискавко! Приходь, весно!

І ритм мого барабана підхоплюють десятки інших.

— Грім! — гуркотять барабани.

— Дощ! — надриваються бубни. Високий чоловік у ведмежій машкарі, весь обвішаний дзвіночками, танцює навколо мене, і дзенькіт його дзвіночків уплітається у слова пісні.

— Над верхів’ям грім гуркоче, до нас лихо не доскоче — Оберіг! Оберіг!

Присадкувата жінка з головою вепра приєднується до танцю, гатячи дерев’яною булавою у величезний, більший за неї барабан.

Хлопець калатає палицею по листу жерсті.

— Оберіг!

Я також танцюю, не перестаючи вистукувати ритм. Навколо стоїть страшний гуркіт заліза, дерева, напнутої шкіри; здавалося б, він має заглушити все навкруг, але голос мого барабана все одно чути.

— Не буде біди! — тріщать змійовики, повні сухого гороху. — Не буде біди!

— Іде гроза! — б’ють бубни. — Іде гроза!

Звуки барабанів віддаляються. Люди навколо мене відкидають барабани та бубни, стають у коло і кладуть руки одне одному на плечі.

— Права твоя щока — день.

— Ліва твоя щока — ніч.

— Дню, світло твоє — до нас! Світло твоє — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

І починають крутитись. Все швидше й швидше. За їхніми спинами ревуть трембіти. А я стою в центрі кола.

Кожним нервом відчуваю, як зростає напруга. Ніби зараз, саме зараз, я маю щось зробити. Зараз, коли навколо мене кільце їхньої волі, їхньої сили, їхньої енергії…

Я заплющую очі, але продовжую бачити коло тих, хто танцює. У темряві, під заплющеними повіками, воно вогняне. Ніби навколо мене зімкнулася й продовжує обертатися сонячна корона. Танцюють язики полум’я… Перехоплює подих, постаті тих, хто танцює, зливаються, щось має статись, мене розірве ізсередини, якщо не станеться!

Натомість розривається коло. Люди летять у різні боки, падають одне на одного. Зі сміхом підхоплюються, обіймаються, стукаючись масками-мордами. Розбігаються по пагорбу, продовжують танцювати, ніби нічого й не сталось, — парами… групками… поодинці… Я залишаюся сама серед зіжмаканих килимів. Голова йде обертом.

Я йду — здається, що йду до селища, а насправді все глибше заходжу в ліс. Мені погано. Мене нудить. Я притуляюсь до стовбура сосни, міцно її обіймаю.

І сосна обіймає мене сильними руками, що пахнуть живицею.

Підводжу голову Це не сосна. Це чоловік у масці ведмедя. Він скидає маску; у Ярого розкуйовдилось світле волосся. В очах — незнайомий вираз.

Я хочу сказати, що у мене нічого не вийшло. Це поганий сон, це біда, все так погано, як ще ніколи не було. Та він не дає вимовити жодного слова — затуляє мені губи своїми губами.

Навколо в обрядовому танці кружляє ліс. Дерева поклали руки одне одному на плечі.

На сніг летить шуба Ярого і моя дублена куртка. Вкривають замерзлу землю. А поверх постелі зі шкур Ярий ніжно вкладає мене. Сила і ніжність. У вухах дзвін: по всьому лісу розбрелись діти з дзвіночками…

Я — земля, вкрита кригою та снігом. У мені завмерло коріння дерев. У мені застигли джерела. Я замерзла, замерзла земля…

Та під руками Ярого, під його губами я починаю танути. Мої щоки відігріваються. Мої губи теплішають. Я відчуваю кожну волосинку на своїй шкірі, кожну зморшку, кожну клітинку, кожну травинку, кожен струмок. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать потилицею, шиєю прохолодні струмені. Як біжать ручаї сонячними схилами, осідають кучугури, болісно набрякають краплини на кінцях бурульок. У мені, в самих надрах, зароджується вогонь, збирається клубком, напружується… напружується…

І рветься назовні.

Усе, що було кригою, відігрівається й закипає. Все, що було снігом, перетворюється на пару. Я гаряча, гаряча земля, і плодюча, і щедра, і запліднена громом, який звучить у моїх вухах. Ярий кричить, і я кричу на весь світ. На груди мені навалюється теплий, солодкий тягар, а в спину ніжно впинаються, як носи вовченят, чиїсь слабкі пальці.

Вітер пахне теплом та вільгістю.

Коли ми підводимось і Ярий піднімає шкури з землі, снігу під нами нема. Там, де ми лежали, — широка чорна таловина. І на ній випростовуються один по одному тонкі зелено-білі проліски.

І настає весна.

Потоки переповнюються водою й котять у долину каміння. У горах стає небезпечно ходити: раз у раз сходять лавини, великі й малі. На сонячних схилах ростуть таловини, вкриваються, як пухом, першою зеленою травою. Худоба в загонах хвилюється, бекає, мукає, реве — хоче на волю.

Небо змінюється щохвилини. Гори то вкриваються тінню від хмар, що над ними пролітають, то знову виступають під сонце. З них пелюстками сповзає сніг — величезними сірими пелюстками. Гілки ялин опускаються майже до землі, скидають сніговий тягар і випростовуються, розсипаючи бризки.

Підлітки й діти ходять лісами, гримлять у барабани і розкручують над головами калатала — будять. Там, де вони пройшли, осідає сніг і бубнявіють бруньки.

Молоді чоловіки заводять на полонині Аркана, і Ярий з ними.

У центрі складають хмиз. Стають у коло, кладуть одне одному на плечі руки з топірцями. Починають рухатися — спершу повільно, а потім усе швидше, так, що вітер здіймається. Вся їхня сила, вся невитрачена енергія, що накопичилася за зиму, розмотується зі страшною швидкістю, як трос котушки, але залишається у колі — у замкненому просторі. Коло — символ Сонця. Коли мені здається, що танцюристи зараз збожеволіють або впадуть, хмиз у центрі кола злітає, ніби підхоплений смерчем, і спалахує.

Палає багаття. Коло розпадається, але танцюристи не падають знесилені: навпаки, енергія з них так і порскає. Розібравшись парами, вони кидаються одне на одного з топірцями — без люті, але серйозно. Криця налітає на крицю, викрешуючи іскри.

Б’ються до першої крові. Ярий виходить переможцем з усіх сутичок. Повертається до мене, розпалений, без тіні втоми. Мені здається, що я бачу сині блискавки, які пробігають у його волоссі, ніби тріскотливі змійки.

Ми з ним ідемо до лісу. І довго, довго, безкінечно триває наша весна.

Ліс навкруги божеволіє. Танцюють, обійнявшись, ведмеді. Танцюють дятли. Люблять одна одну вивірки. Весь ліс знемагає, сміється різними голосами. Опівдні бджола обіймається з первоцвітом. Опівночі над головою лопотять крила: не розібрати у темряві, хто й кого там любить, але що любить міцно й ніжно, чути по голосах. І я знемагаю і сміюсь не знати чого, і не розумію, що зі мною. Я ніколи не була такою. Ніколи в житті я не була така…

Щаслива?

Мабуть.

Вечорами палають ватри на схилах, грає скрипка. Хлопці танцюють, змагаючись за дівчину. Дівчата танцюють, спокушаючи: обличчя їхні — лід, тіла — вогонь. Байдужі обличчя пливуть над землею, відбиваючи світло багать; різкі точні рухи, гордий поворот голови, груди у танці здригаються, змушуючи чоловіків шаленіти.

Мені зав’язують очі. Я мушу в танці впізнати Ярого. Хлопці проходять вервечкою, танцюють зі мною по черзі, чую, як тремтить земля під їхніми ногами. Ловлю щоками гаряче дихання. Нічого не бачу, підкоряюсь ритмові, відчуваю, як рукави партнерів ледь торкаються моїх рукавів…

І раптом ніби блискавка б’є — між мною і тим, хто поряд! Зриваю пов’язку — ось він, Ярий. Не чую скрипки, сміху, схвальних вигуків натовпу — беру його за руку й веду подалі від вогнищ, у темряву, до лісу. Чи це він мене веде?

Ми кохаємось на траві і на розстелених шкурах. Ми бігаємо, перекидаючись, по таловинах, голі, як звірі, веселі й пристрасні. Жоден синтетик у світі такого не відчував. Як вибухає лід — так я люблю свого Ярого. Як реве вогонь — так я кохаю свого чоловіка. Як піднімається ранок, як налітає буревій — я кохаю його вітром і полум’ям, і не розумію, де закінчується моя душа, де починається небо…

— …Одна й та сама зірка. Дивись на неї й знай — на неї дивлюсь я…

Ранок зустрічаємо на верхів’ї гори. Сидимо, обійнявшись, укрившись однією шкурою.

Розходиться туман. Із сусідньої гори раптом долинає дивний звук — ніби трембіта співає людським голосом.

— Що це?

— Кугичать. — Ярий усміхається. Витягає з-за паска дудочку-флояру й відповідає. Голос флояри пливе, переплітаючись з голосом гір, і я згадую верхів’я хмарочосів і пташину мову, якою розмовляли мої друзі дикі…

І мені на мить стає сумно.

Якось уночі я бачу вагончик канатної дороги. Троса не видно: він губиться на тлі неба. Вагончик пливе, раз у раз затуляючи зірки, і тьмяно світиться червоним. За ним тягнеться тоненький струмінь диму.

Вагон ховається за гору, на північному заході. Я довго дивлюся йому вслід.

— Що ти хочеш почути, Лано? — запитує Головань.

Ми сидимо на стовбурі поваленого дерева біля входу до його землянки. Я хвилину мовчу, а потім запитую зовсім не про те, про що збиралась.

— Чому всі так швидко її забули? Чому ти — котрий любив її, батько її дітей — забув і не згадуєш? І врешті я, хотіла того чи ні, — її вбивця…

Він усміхається:

— Чи згадує нинішня весна про минуле літо? Все живе помирає, щоб угноїти ґрунт і дати народження новому життю… Це життя, Лано. Світанок— убивця ночі, та хто може його за це ненавидіти?

Цього разу я мовчу — дуже довго. Він має рацію. Але мені важко змиритися з цією правдою.

— Розкажи мені про Завод, — прошу нарешті. — Ти маєш знати більше за інших.

— Чому? — Він гладить бороду. — Чому бідолашний старий вовк знає більше за Цар-матір?

— Бо ти ж… знаєш, що я … Чому б тобі просто не розповісти? Без цих твоїх… хитрощів?

Він посміхається.

— Я знаю не так багато. Більше здогадуюсь. Слухаю чутки. Сплітаю плітки. А що з цього правда…

— Розкажи.

Він приплющує круглі блакитні очиська.

— Запитуй.

— Чи можна зруйнувати Завод? — випалюю я.

— Можна, — озивається він, не розплющуючи очей, підставивши обличчя сонцю. — Одного разу його вже руйнували. Багато-багато років тому.

— Хто?

— Не знаю… Здогадуюся. Цей Завод завжди виробляв енергію. Але раніше — тоді — він брав її з… назвемо це стихіями. У нього й зараз збереглися шпилі-громовідводи… тепер вони криві, обвуглені. А раніше — я думаю — вони сяяли, як блискавка… приманювали небесний розряд. Блискавка… Вітер… Дощ… Сили землі… Сили води… Все це Завод брав і переробляв. Я не знаю, хто був його господарем і куди він дівав ту енергію… Колосальну, страхітливу, непередбачувану енергію… Та якось йому здалося, що цього замало. І він перевів Завод на повну потужність — на занадто, занадто повну. І той почав висмоктувати зі стихій усе, до чого міг дотягтись. Не залишив горам ані краплини дощу… ані подуву вітру… я так думаю. І тоді стихії… я не знаю, Лано, але гадаю, що вони повстали. Інакше нічим не пояснити, що Завод — таке громаддя! — був майже зруйнований… Вірніше, не так: він змінився. Він переродився.

Головань замовкає. Дивиться на сонце, не заплющуючи очей. Не мружачись.

— Переродився?

— Так. Прийшли інші… істоти. Навряд чи вони були людьми. Бо рішення, яке вони запропонували Заводові, було геть нелюдське: Завод почав видобувати енергію з людей. Із тих, хто любить жити. Хто любить життя. Хто сильний. Використовувати їх, як дрова… І турбіни Заводу закрутилися знову. Якщо, звичайно, у нього є турбіни. Побудували канатну дорогу. Ти бачила, які там потужні блоки? Гадаю, вся енергія Заводу йде на те, щоб ця дорога працювала. Щоби вчасно постачалася сировина. Це безперервний цикл: Завод добуває паливо. Паливо не дає йому зупинитися. І так без кінця.

Головань говорить рівно, спокійно, ніби повторює давно відоме. У мене пересихає у горлі.

— У місті, — над силу вимовляю слова, — працює ціла система. У змові з енергополіцією… Ціла служба вистежує людей, які не потребують підзарядження. Які… самі несуть енергію. Їх відбирають для Заводу.

— Звичайно.

— Послухай… — Я переводжу подих. — Коли ти казав про нове майбутнє для трьох родів… про розвилку… що ти мав на увазі?

— Майбутнє ніколи не відкривається цілком, — каже він із жалем, — Цар-мати бачила, як ти ведеш молодь на Завод, щоб зруйнувати його. Битву програно. Всі ви гинете. Слуги Заводу приходять у селище і, щоб покарати нас, забирають тих, хто залишився: чоловіків, жінок, дітей. У кожному з них повно енергії, це ласа дичина для печей Заводу… Ось що вона бачила. Ось чому вона хотіла тебе вбити.

— А ти? — запитую я захриплим голосом. — Що бачив ти?

Головань усміхається.

— Я бачив й інший шлях. Ти ведеш нашу молодь на Завод… і руйнуєш його. Зупиняєш назавжди.

— Це можливо?!

Головань знизує плечима.

— Майбутнє часом грається з нами, як вовченя з мишею. Я нічого не можу сказати напевне. Ти тепер Цар-мати — ти й вирішуй.

Я Цар-мати. І я щось роблю не так. В очах Ярого зростає напруження. І я не знаю, як хитріше поставити запитання, як з’ясувати все-таки, де я помилилась.

— Молодший син Смереки добув оленя, — каже Ярий ніби між іншим. — А старший син Бондаря добув рись. Йому давно вже час.

— Так? — запитую з підкресленим здивуванням, ніби все, що каже Ярий, і без того знаю. Тримаю в голові — до слушного часу. Ось тільки до якого часу?

— Але син Смереки добув дорослого оленя! Три дні тому — ти бачила, як він притяг його в селище! Роги тяглися по землі! Йому шістнадцята весна, а він уже добув — сам — такого звіра! Невже він не гідний імені?!

Я ледве втримуюсь, щоб не стукнути себе по лобі. Ну звичайно!

— А ти вважаєш, він гідний? — питаю суворо.

Ярий знічується.

— А хіба ні? Якщо вона вважала, що гідний, то чому ж…

Він затинається. Я відводжу погляд: Ярий уже не вперше згадує при мені колишню Цар-матір. Мені дуже незручно від цих його обмовок: я злюся, відчуваючи, що не гідна довіри. І ще відчуваю провину.

— Отже, син Смереки, — дивлюся вбік. — Син Бондаря… І ще хтось?

— Ні, — сухо каже Ярий. — Цієї весни — лише двоє.

На обряд найменування — ініціації — збираються, як належить, усі три роди. Син Смереки — кругловидий гарний хлопець — виходить уперед, анітрохи не соромлячись.

— Ти вже знайшла йому ім’я? — запитує Ярий.

— Я?!

— А хто ж? Адже ти Цар-мати!

— Авжеж, — кажу якомога впевненіше. — Я дам йому ім’я… тільки не зараз.

— Ну звичайно ж — після обряду!

В очах у Ярого нетерпіння. Всі дивляться на мене і на щось чекають.

— Починайте обряд, — кажу просто аби щось сказати. І — о щастя! — вгадую. Далі мені нічого не треба робити — тільки дивитись.

На хлопчака налітає одразу троє дорослих чоловіків. Він відбивається, розлючено блискаючи зубами. Його валять на землю й лупцюють досить жорстоко, примовляючи:

— Вовк! Вовк!

— Вовк! — в одне горло вигукують усі три роди.

Наперед виходить, усміхаючись, Головань, устромляє в землю знайомий мені ніж — лезом догори. Хлопець, у три кроки розбігшись, стрибає — і перевертається в повітрі над ножем, обхопивши руками коліна. Приземлюється на ноги й тут-таки випростовується.

— Вовк!

Його вітають. Плескають по плечах. На голову надягають вінок, а іззаду на ремінь чіпляють вовчий хвіст. Хлопець стає рачки, гарчить, шкірить зуби й по-вовчому йде до мене.

— Ім’я, — напівголосом каже Головань за моїм плечем.

А я так задивилась на ініціацію, що забула придумати йому ім’я!

— Р-р-р! — Хлопець зблискує очима. Він увійшов у роль — зараз він вовк, і я ледве стримуюсь, щоб не відступити. У натовпі змовкають розмови й сміх, усі дивляться на мене, бояться пропустити мить, коли назву людину-вовка його іменем, справжнім, з яким йому жити все життя…

— Тримайся, — кажу несподівано для себе. І повторюю голосніше, для всього натовпу: — Тримайсь! Його звуть Тримайсь!

Зіниці хлопця розширюються. Він забуває, що він вовк. Він усміхається, і я розумію, що догодила йому іменем. А три роди кричать, плескають у долоні й тупають ногами так, що здригається земля.

Тримайсь підводиться. Його обіймають з усіх боків — мати, батько, якісь дівчата, дорослі хлопці і зовсім ще діти. Загальний захват ущухає; наперед виходить інший юнак — трохи старший. У нього жовтаве виснажене обличчя і довгі руки. Когось він мені нагадує; весь час, поки хлопця лупцюють, ніби вибиваючи пилюку, качають по землі, поки Головань устромлює в землю ніж, поки хлопець стрибає, а три роди кричать щосили «Вовк! Вовк!», я намагаюся згадати, на кого він схожий.

Він підходить до мене на чотирьох, гарчить, як вовк, дивиться знизу вгору. Вінок з’їхав на праве вухо. Я дивлюсь на нього і знову несподівано для себе кидаю:

— Римус!

І все стає на свої місця.

Нові вовки — Тримайсь і Римус — святкують присвоєння імен у колі друзів та родичів. Тримайсь — із роду Ведмедя, Римус — із роду Вепра, а друзі у них із роду Роганя, так що і друзів, і родичів назбиралося все селище.

Я потихеньку тікаю з-за столу. Люди-вовки співають бойових пісень, танцюють і змагаються. Пробираюсь порожніми вулицями селища до свого надто великого, надто холодного дому.

Біля криниці бачу самотню застиглу тінь. Людина, як і я, не хоче сьогодні святкувати. Роблю крок назустріч…

Світло зірок лягає на бліде витягнуте обличчя. Безіменна сильно схудла з часу нашої битви. Споганіла. Очі злі й тьмяні.

— Зажди, — кажу я, та вона вже йде геть, несучи в кожній руці по відру. Зникає за рогом.

Я з гіркотою розумію: ще одна моя помилка. Треба було дати їй ім’я, як і хлопцям — сьогодні! Це було б проти закону трьох родів, але за законом справедливості!

Я сама посеред селища. Заглядаю до криниці і бачу, як відбиваються зорі у темній холодній воді.

Зорі?

Рвучко підводжу голову. Там, на страшній височині, повзе по небу тьмяно освітлений вагончик канатної дороги.

Наступного дня прошу Ярого взяти мене в коло — танцювати Аркан. Ярий дивується. Намагається відмовити. Але зрештою здається. Стаю між Ярим та Носатим — кремезним чоловіком років тридцяти. Кладу долоні їм на плечі. Їхні важкі топірці лягають на мене, пригинаючи до землі.

Я зовсім не впевнена, що зможу витримати Аркана. Але вирішую про себе: нехай це буде випробування. Нехай сьогодні вирішиться, чи вистачить у мене сил зробити те, про що навіть подумати страшно.

Починається рух. Народжується ритм. Я бачу купу хмизу в центрі кола й обличчя тих, хто танцює навпроти; вони розпливаються, розмазуються, я їх не впізнаю. Ритм усе прискорюється й прискорюється, я ледве встигаю перебирати ногами, і душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнене коло не дає піти, не пускає. Болять м’язи, сухожилля на колінах готові розірватись. Я заплющую очі — та все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крихти. Порошинки. Злипаючись в одне ціле, стискаючись під страшним тиском, народжують нову сутність. У чорній порожнечі без гори й низу виникає пульсуючий клубок — він стискається, стискається, розігріваючись дедалі сильніше, він — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

Дуже довга мить.

Я провалююсь усередину себе. Темрява. Високі гори і темні провалля. На найнедосяжнішому верхів’ї — Сонце заплуталось у гілках, горить і не може піднятись. Треба допомогти йому… звільнити… Я тягнусь щосили. Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Відлітаю назад і падаю на спину На новонароджену весняну траву. А просто переді мною — перед обличчям — горить високе полум’я. Навколо кружляють, дзвенять крицею, б’ються, сміються, витираючи першу кров, мої діти — воїни, чоловіки, бійці…

— Це знак, — кажу я. — Це — знамення.

По той бік вогнища сидить Головань. Дивиться запитливо.

Я лежу, сховавшись, у кущах ожини, на верхівці гори. І дивлюсь на далекий Завод.

Він в імлі. Не туманній, звичній, природній. Ні: над Заводом клубами висить жовтий дим. Приховує від моїх очей те, що людині бачити не належить. Але вистачає й того, що бачу, щоб закричати по-вовчому й наїжачити шерсть на карку.

Завод велетенський.

Гори навкруги вкриті молодим лісом. У тому катаклізмі, про який розповідав Головач, старий ліс вигорів дощенту. На його пожарищі виріс новий — рудуватий. Іржавий.

Підмурівок Заводу залитий бетоном — щільна сіра шуба. Могильник. Саркофаг. Над бетонним валом недоладно стирчать покручені чорні шпилі і ще якісь конструкції. Туман заважає роздивитися їх детально. І туди, в цю моторошну імлу, тягнеться ниточка канатної дороги.

Я заплющую очі. Де зараз Григорій? Що сталося з хлопцями й дівчатами, які ділили зі мною вагон? Що буде з нами всіма?

Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю. Добре, що я вчасно це розумію. Зісковзую з пагорба. Безгучно пірнаю в хащі.

— Бачила? — запитує Головань.

Важко опускаю голову.

— Тобі не сподобалось. — Головань посміхається. — Страшно.

— Страшно, — згоджуюсь я. — Скажи…

— Що?

— Невже є сила, здатна це… це… зруйнувати? Здолати?

— Є. — Зуби Голованя блищать при світлі весняного дня, білі вовчі зуби. — Це та сила, що зруйнувала його першого разу. Сила землі й води, повітря, небесного вогню. Це стихії, Лано.

Я кілька хвилин обмірковую його слова.

— Завод зруйнує той, хто примусить стихії слугувати собі?

Він сміється, піднімаючи верхню губу.

— Ти це можеш? — запитую я з надією.

— Я? — дивується Головань. — Хіба це я закликав весну? Розтопив кригу на верхів’ях? Пригнав теплий вітер? Хіба я це зробив?

Я мовчу.

— У Заводу майже немає вразливих місць, — каже Головань, ніби розмірковуючи вголос. — Але якщо одночасно вдарити чотирма блискавками… по вцілілих чотирьох шпилях… то п’ята блискавка може пробити осердя і замкнути ланцюг. Тоді на якийсь час накриється основний охоронний контур. Увімкнеться додатковий… Але він нестабільний. І якщо в цей момент підірвати комунікації… зламати підпори буревієм, рознести смерчем… залити згори водою… зливою… тоді в нього можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити.

— Звідки ти знаєш? Ти був на Заводі?

Він хитає головою.

— Звідти ніхто не повертається. Не повертався досі.

Усю ніч мені сняться жахіття. А вранці налітає буревій.

Неможливо вийти з дому. Вітер гне дерева до самої землі… Наполохано кидається у хлівах худоба: в деяких місцях вітром зриває дахи. Чоловіки й жінки поспішають зміцнити покрівлі — під зливою. А мені лячно. Відчуваю наближення великого лиха. Ще не знаю, якого, але при самій лише думці про нього волосся стає сторчма.

До полудня вітер трохи вщухає. Я виходжу, накинувши на голову рогожу, суну до головного селищного майдану, де висить лунка труба з калаталом усередині.

Я б’ю на сполох — уперше відтоді, як стала Цар-матір’ю. Звук понурий і страшний. По всьому селищу відчиняються двері. Кричать немовлята, плачуть діти. Люди сходяться, збігаються, дивляться з острахом. Дощ б’є по їхніх обличчях, плечах, по абияк прикритих маківках.

— Він іде, — кажу я хрипко. — Він уже близько.

Чути тільки дощ. Навіть малі діти не плачуть.

Заніміли від жаху.

— Ми вийдемо на нього, — кажу я неслухняним язиком. — Усі! Всі!

Із юрби вискакує Ярий. Хапає мене за руку. Від його доторку я ніби прокидаюсь: рветься завіса жахіття. Я розумію, що не все втрачено. Ми вийдемо на нього… і, можливо, подолаємо.

На вершечку гори ми зупиняємось. Я йду перша, тому ніхто не бачить мого обличчя… І добре. Бо в цю мить я вперше бачу його.

Це колосальний чорний смерч. Його єдина нога повзе по землі, захоплюючи дерева й каміння, видираючи з корінням столітні сосни. Його тіло пружне, темне, як згорнута у джгут просмолена тканина. А голова його впирається у небо. У хмарах, що вінчають цю голову, б’є і б’є колінчаста блискавка.

Неквапно — і все ж дуже швидко — смерч іде на нас. До селища.

Ніхто нічого не каже. Слова не потрібні. Я відчуваю у правій руці долоню Ярого. В ланцюг стають чоловіки й найсильніші жінки всього селища. У цю хвилину я бачу майбутнє так виразно, як ніколи раніше.

Можливо, хтось із нас помилиться. Або смерч виявиться сильнішим. Тоді — я бачу — нас одного за одним підхопить вітром і втягне в його пружне чорне тіло. Не має значення, відпустимо ми руки чи ні. Нас підніме на страхітливу височінь і жбурне додолу, ламаючи хребти, змушуючи зламані ребра ножами прохромлювати груди.

А можливо… Ні. Ніхто не знає, що станеться за кілька хвилин. Майбутнє ніколи не можна побачити цілком.

Людський ланцюг розтягається на пагорбі, обходячи страшного гостя праворуч і ліворуч. Я веду людей з одного боку, з другого веде Головань. Наші руки мають зустрітись раніше, ніж когось зачепить вихор. Ніж хтось злякається й відпустить руки. Раніше, ніж ланцюг розпадеться…

Я бачу Голованя за десять кроків перед собою. Залишилося зовсім трохи. Ось Головань за п’ять кроків. Їжачиться борода, горять блакитні очиська. Він простягає тверду долоню, важку й жорстку, як вовча лапа…

Я стискаю його руку. Коло замкнулось — велетенське людське коло. І смерч у центрі. Він завертає супротисолонь — проти ходу Сонця. Проти годинникової стрілки. Люди, що тримаються за руки, секунду стоять нерухомо, а потім рушають за рухом Сонця. За рухом годинникової стрілки.

Не перечепитись. Не впасти. Розірвати руки зараз означає загинути й навести загибель на інших. Лапа Голованя стискає мою долоню до хрускоту. Та я не відчуваю болю. Чорна нога смерчу всмоктує в себе каміння й воду зі струмка, ми ступаємо по майже пересохлому річищу. Смерч виє — на одній ноті, низько, від цього звуку холоне кров.

Іти стає з кожним кроком важче. Ніби йдеш крізь воду. Але це добрий знак: отже, ми все робимо правильно. Ми піймали, зачепили і тепер мусимо його дикій силі протиставити свою. Розкрутити. Розгорнути джгут у протилежний бік. Послабити. Здолати.

— Оберіг! — горлає Головань.

— Оберіг! Оберіг! — вигукують голоси в ланцюгу.

— Права щока твоя — день!

— Ліва щока твоя — ніч!

— Дню, світло твоє — до нас! Світло — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

— Оберіг! Оберіг!

Тепер ми не йдемо, з кожним кроком долаючи спротив, ми біжимо. Мчимо, не боячись упасти. Наша спільна сила перетікає у коло — і вступає в боротьбу з чорним смерчем.

— Оберіг!

— Дню, світло твоє — до нас! До нас!

Завивання смерчу переходить у вереск. Тіло його напружується, потім осідає, стає товстішим, товстішим…

Летить за нашими спинами каміння з неба. Ллється вода. Смерч осідає, віддає все, що встиг захопити.

— Оберіг! — кричить Головань.

Колосальна маса землі й води падає, збиваючи нас із ніг.

Приходжу до тями на купі поламаних гілок. Холодно. Вогко. Хтось когось кличе, хтось стогне крізь стиснуті зуби. Я ледве підвожу голову.

Там, де був смерч, тепер яма у землі й вивернуте каміння. Молоді й старі дерева лежать повалені, корінням догори. Когось із наших придавило, хтось зламав ногу, але мертвих нема. І смерчу немає. Ми його здолали.

— Цар-мамо! Допоможи!

Із поламаних гілок робимо ноші й волоки — нести поранених до селища. Потерпілих набирається цілий двір.

Я не вмію зрощувати кістки. Я не вмію загоювати рани. Мені на допомогу приходять бабусі-цілительки з їхніми травами й замовляннями. Вони бурмотять і помішують вариво у казанах, а я кладу долоні на мокрі лоби і замовляю біль, як можу.

І поранені усміхаються.

Вівці рікою витікають із селища і ллються по дорозі в гори на пасовище. Корови недовірливо мукають, уперше після зими полишаючи хлів.

Гори зеленіють. Зима минула. Усі біди залишились позаду.

Разом із вівцями йдуть чоловіки. Облаштувавшись на звичному місці, вони видобувають вогонь тертям двох сухих шматків дерева. Чистий вогонь. Чиста, дика енергія. Перша жарина падає на сухий трут. І, стрибаючи з гілки на гілку, виростає вогонь.

Дівчата плетуть вінки. Діти співають, танцюють у колі. Співають, пускаючи в струмок шматочки кори з кольоровими китицями вовняних ниток, а іноді із запаленими свічками.

— Потоки-потоки, пливіть далеко, несіть весну, несіть красну!

— Сонечко-сонечко, визирни у віконечко, на квіточки-гілочки, на малі діточки! Тут вони грають, тебе дожидають!

Пісня не змовкає з раннього ранку і до пізнього вечора. І навіть уночі хтось співає.

Соловейко?

Молодь грає в гамбу — бігає по лузі змійкою, вхопивши одне одного за талію, той, хто веде, різко змінює напрямок, а якщо хтось, не втримавшись, навалюється, то намагається дістати довгою вербовою лозиною.

Хлопчаки запускають весняних повітряних зміїв — червоних, зелених, жовтих, з обов’язковим намальованим сонцем. Змії стоять у небі, як сонячна зграя.

Вечорами горять багаття. Через них скачуть, скрикуючи, сміючись, іноді вдвох, узявшись за руки, іноді один за одним — вервечкою…

А я цілими днями блукаю лісом, стрибаю з каменя на камінь. Сиджу над річкою, дивлячись, як шматочки кори з китичками й свічками пливуть повз мене безкінечним строкатим караваном. Слухаю птахів. І намагаюся відповісти собі: чого, ну чого ще мені бракує?

Щоночі над горами пливе вагончик канатної дороги. Тепер він майже не освітлений. Я радше вгадую його, ніж бачу.

І хоч би де я була, — відчуваю погляд Заводу. Він причаївся за горами.

Якось у горах мене захоплює буря. Я мокну, як хлющ. Блискавки спалахують безперервно, а від грому закладає вуха. Одна блискавка б’є зовсім поруч — я на мить сліпну. А трохи пізніше, коли гуркіт віддаляється, підходжу подивитись ближче.

Молода сосна розчахнута блискавкою навпіл. Чорна розколина димить. Витягаю з-за пояса сокиру (Ярий привчив мене скрізь ходити з сокирою) і берусь до роботи.

— Громовиця, — каже Головань, коли приношу йому обвуглену деревину, що гостро пахне. — 3 такої вийде гарна трембіта. Віднеси Ясеві, він майстер.

— Гроза народила трембіту. Трембіта зможе закликати грозу?

Головань пильно дивиться на мене.

— Так… Але гляди, не пробуй тренуватися. Стихії підкоряються людині тільки тоді, коли це питання життя й смерті.

— А барабан, — я торкаюсь рукою свого барабана, що висить на шиї, — також? Він закликає грім?

— Що голосніше, — Головань усміхається, — то краще. Що більше молодих, сильних, сповнених енергії людей збереться на землі, то скоріше цей гуркіт почує небо… Адже підкликати грозу й вихор — це зовсім не те, що підкликати, приміром, собаку. Треба дуже цього хотіти, Лано… Ти добре подумала?

Линуть тривожні й надривні звуки. Я б’ю на сполох. Люди вибігають з домівок — хто у чому.

— Я йду на Завод, — кажу я, коли три роди збираються навкруг. — Всі за мною. Всі, хто танцює Аркан. Молоді. Сильні. Я йду на Завод, хто зі мною?

Тиша. Я дивлюсь на Ярого — він у натовпі прямо переді мною. Та він мовчить і відводить очі.

— Хто зі мною?!

Тиша. Я чую, як калатає моє серце. Невже ніхто? Невже я помилилась?

— Я, — тихо кажуть у мене за спиною. Я обертаюсь…

Кругловидий Тримайсь, якому я сама дала ім’я, — один із найкращих виконавців Аркана. Він вийшов наперед і ніяково усміхається. Всі три роди дивляться тепер на нього.

— Я, — вже голосніше озиваються з іншого гурту. Виходить молодий Римус, ледь згорблений, довгорукий, вічно нашорошений. — Я йду.

Обводжу юрбу очима…

— Ти не можеш, — різко каже жіночий голос, і вперед виходить Безіменна. — Нехай я не маю права дорікати Цар-матері… Але і ти не маєш права вести молодих на смерть! Якщо тобі так хочеться померти — іди сама!

Юрба гуде. У мене темніє перед очима.

— Мало життів ми віддали Заводу? — запитую, ні на кого не дивлячись. — Мало чоловіків та жінок, молодих і сильних, загинуло просто так, даремно, без боротьби? Скільки разів у гори приходили слуги Заводу…

— А тобі хочеться, щоб вони прийшли зараз. — Безіменна дивиться мені в очі. — Тобі кортить, щоб із гір прибігли лихі вісті. Тоді ти з повним правом покличеш нас битися в його стіни — заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!

Вона влучає в точку. Останні кілька ночей я, на свій сором, очікувала лихих вістей. Мені хотілося, щоб Завод знову когось викрав, тоді б я з повним правом покликала молодь на битву.

Безіменна бачить, що вгадала.

— Погляньте на неї! — каже вона голосно. — Це Цар-мати? Це мати-вбивця!

— Замовкни! — гуде голос Голованя. — Кожен сам обирає свою долю. Ти вибрала свою, Безіменна, і бути тобі Безіменною навіки! А я, — він стає поряд зі мною, — іду з Ланою. І зроблю все, щоб вона перемогла.

Юрба замовкає. Хлопці й дівчата, чоловіки й жінки перезираються.

— Ми покличемо грозу, — кажу я впевнено. — Я знаю, як це зробити. Візьмемо найголосніші трембіти й найсильніші барабани. Я зрушу з місця хмари… Ми зруйнуємо Завод назавжди.

У тиші, що запала, моє серце робить п’ять ударів. Шість…

— Я піду з тобою, — каже Ясь, майстер із роду Ведмедів.

— І я, — каже Смерека. З ним поряд стають усі троє його синів.

— І я, — додає Бондар.

Навколо мене стають люди, молоді й старші, чоловіки й жінки. Я шукаю очима Ярого. Він, напевно, десь тут. У загальному шумі голосів я пропустила хвилину, коли він також зголосився іти зі мною…

— Виходимо завтра на світанку, — кажу я врешті. І, втягнувши носом повітря, додаю: — Буде вітряний день.

Моя трембіта лежить на строкатій вовняній ковдрі. Ясь зробив її з дерева, міченого блискавкою, — того дерева, яке я сама добула у лісі. Проводжу по трембіті рукою. Деревина здається теплою.

Поряд лежить мій барабан із напівстертим зображенням вовка. Той самий, що багато разів рятував мені життя. З подарунком Римуса мені завжди таланило — нехай і тепер він принесе мені перемогу.

— Не підведіть мене, — кажу я трембіті й барабану. — Як крило слугує дикому, так ви послужите мені.

Хочу ще щось сказати, але слова не приходять. Глибоко зітхаю, лягаю на звичну тепер лежанку. І думаю про Ярого. Мені хочеться, щоб він прийшов зараз. Адже він знає, яка важлива для мене ця ніч. Ми так і не змогли поговорити на майдані. А мені так треба, щоб він узяв за руку і сказав: усе буде добре…

Тиша. Я засинаю. Мені треба зібратись на силі, адже завтра головний у моєму житті день.

Я прокидаюсь, ніби від звуку трембіти. За вікном ледь-ледь сіріє небо. У домі порожньо. Піч порожня й холодна. Стогне вітер у комині. На секунду здається, що чую голос Цар-матері — він стогне і скаржиться. І від цих звуків мені стає моторошно.

— Ні, — кажу вголос. — Ти мене не залякаєш і не зупиниш. У мене досить сили, щоб зробити те, про що ти й думати боялась — навіть заради своїх дітей!

— Заради своїх дітей, — луною відгукується вітер у комині.

У моїх вухах дзвенить істеричний крик Безіменної: «Заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!»

Досить. Я стріпую головою, витрушуючи непотрібні думки та звуки. Піднімаюся й босоніж іду через усю кімнату— до трембіти на столі. До свого барабана. У напівтемряві простягаю руку, щоб погладити тепле дерево — Громовицю…

Трембіта розпадається під моїми пальцями, розсипається порохном. Я тягнусь до барабана — він осідає, як підталий сніговий замет, і розтікається по столу густою в’язкою юшкою….

Я прокидаюся. Рвучко сідаю на ліжку. Глибоко дихаю — груди наче здавило обручем. Коле в боку.

— Куди ніч, туди й сон, — бурмочу крізь зуби.

Ніч відступає. У кімнаті сіріє світанок. Моя трембіта й барабан лежать на столі — там, де я їх вчора залишила. Перевівши подих, підводжусь. Іду через усю кімнату. Зупиняюсь над столом, простягаю руку, торкаюся теплого дерева…

Трембіта розпадається навпіл — на дві довгі половинки. На розпанаханій деці барабана темніє ніби роззявлений рот. Зображення вовка більше немає — воно здимається безформними клаптями.

Це знову сон? Це дійсність. Я стою над уламками музики, над цвинтарем своїх надій…

Знамення? Попередження від Цар-матері? Знак?

Не знаю, скільки минає часу. Мої ноги коцюбнуть на холодній підлозі. Потім за спиною відчиняються двері. Я озираюсь. На порозі стоїть Ярий.

— Що з тобою? — питає він перелякано.

Надворі розвиднілося. Сутінки в кімнаті розвіялись настільки, що я можу бачити його очі. І от коли я у них зазираю, я раптом розумію все-все. У першу мить мені хочеться ще раз прокинутись, відкинути від себе це розуміння.

— Щось сталося? — повторює Ярий. І усміхається кутиками губів, ніби підбадьорюючи. Такі м’які, такі рідні губи.

— У тебе нічого не вийде, — кажу я, перестрибуючи через цілу низку запитань і відповідей. — Ти занапастив мою трембіту, мій барабан і наше кохання. Та я все одно поведу людей на Завод. Сьогодні.

Ніколи в житті не бачила, щоб люди так блідли. У нього наче вимкнули всю фарбу на обличчі — пригасили червоні й жовті прожектори, залишився сам синявий мертвотний відблиск.

— І не намагайся мені брехати, — кажу я. — Ти скажеш, що зробив це заради мене… А я скажу, що ти боягуз і зрадник.

Він відступає.

— Я зробив… заради тебе! Щоб зберегти твоє життя!

Я хитаю головою.

— Ні. Ти надто боїшся Заводу. Ти навіть не наважуєшся вимовити це слово, ти кажеш «Те Місце». Але ти не хотів визнавати свого боягузтва.

— Я не боягуз! Я голіруч убив вепра!

— Якби ти не був боягузом, ти пішов би зі мною. Або пояснив, чому не йдеш. Але і те, й інше здалось тобі однаково страшним.

Він відступає ще. Спиною впирається у зачинені двері.

— Ти збожеволіла через свою пиху! Ось воно, прийшла біда, якої чекала від тебе Цар-мати!

— Я Цар-мати, — кажу глухо. — І розмову закінчено. Йди.

Обливаюсь крижаною водою з діжки. Лічу до ста. Проганяю геть усі сторонні думки. Готую себе до великого бою.

Довго стою посеред кімнати, похитуючись, відчуваючи, як сила перетікає вперед, майже торкаючись підлоги невидимим згустком, як потім перетікає назад, і важкою стає потилиця. Вперед-назад: дедалі більша амплітуда. Дедалі пружніший гарячий згусток. Я сильна сьогодні. Можливо, сильніша, ніж будь-коли у своєму житті.

На околиці селища на мене чекає моя армія. Людей менше, ніж я сподівалась — менше, ніж учора, на майдані, зголосилося йти зі мною. Далася взнаки довга неспокійна ніч: когось умовили дружини, когось матері. Я оглядаю тих, хто зібрався. Майже всі вони молоді. Всі — відважні. Всі люблять життя. Кожен із них уміє танцювати Аркана краще від мене.

Так треба, розумію я. Ті, хто дав себе умовити, виявилися б у нашому поході баластом. Або ще гірше — гальмом. Ми чинимо правильно, залишаючи нерішучих у селищі. Головань, який стоїть трохи збоку від інших, киває, ніби прочитавши мої думки.

— Де твій барабан? — питається цікавий Тримайсь.

— Він надто маленький, — кажу я, намагаючись не дивитись на Голованя.

— Візьми мій! У мене, крім барабана, є ще й змійовик!

І Тримайсь показує мені довгу дерев’яну трубку, в якій пересипається сухий горох. Немає кращої принади для дощу, ніж гарний змійовик.

— Дякую, Тримайсь, — кажу я і приймаю його великий новенький лункий барабан.

Сонце піднімається — червоне, у клаптях хмар. Буде вітряний день, як я й передбачала. З півдня наближається маса теплого повітря, на півночі стіною стоїть холодне, і ось коли вони перетнуться…

— Ходімо, — кажу я.

І ми вирушаєм — спокійно й буденно, як на полювання. Спускаємося вниз із пагорба і далі йдемо вздовж річки. Не дивимось назад, але знаємо, що все селище проводжає нас поглядами.

Опівдні збираються хмари. Відчуваю, як вони сунуть з усіх боків. Намагаюсь дихати глибоко й розмірено: зіткнення грозових фронтів має відбутися просто над Заводом. Ще кілька годин — і ми побачимо схили, порослі іржавим лісом, бетонний саркофаг і вкриті кіптявою громовідводи над стіною жовтого диму.

Добре, що всі мої супутники вже бачили Завод — здалеку. Кожен молодий мисливець рано чи пізно приходив сюди, — страхітливе місце притягало, як магнітом. Кожен наодинці з собою переживав цей страх — перший погляд на чудовисько. І тому зараз, коли ми всі разом опиняємось на пагорбі, нічого особливого не відбувається. Ну серце пропустило удар. Ну хтось різко втягнув повітря крізь стиснуті зуби. А більше нічого: обличчя залишаються спокійними, хтось навіть усміхається.

— Якщо блискавок буде не чотири, а три, — бурмоче Головань, — або якщо вони вдарять не відразу, а з перервою в частку секунди… Чотири вишки відтягнуть їх на себе. А нам потрібна п’ята блискавка — всередину, в осердя. Май на увазі, що захисний контур відімкнеться ненадовго… Тобто увійти туди й вирубити Серце треба буде протягом десяти хвилин… Нехай п’ятнадцяти.

Поки смерч і злива хазяйнуватимуть назовні, ти, Лано, маєш увійти всередину.

— Увійду, — кажу я, стримуючи тремтіння.

Тримайсь дивиться на мене широко розкритими очима — як на диво.

— Тримайсь, — кажу я йому й нервово усміхаюсь. — Порядок буде такий: зараз ми, всі разом…

Налітає вітер. Куйовдить моє волосся. Пригинає верховіття дерев.

— Ми підемо до Заводу, одночасно закликаючи грозу, — закінчую я. — Зливу, вихор, смерч… Сюди. На нього.

Моя армія готує барабани, трембіти, бубни та змійовики, а я раптом згадую Ярого. Він мені потрібен — тут і зараз. Він мені потрібен!

І я мимоволі обертаюсь. Вдивляюсь у схили гір навпроти. І майже бачу, як він біжить — сюди, до нас. Бути з нами. В руках у нього старе мисливське калатало… Якщо тільки він зараз прийде, присягаюся Вовком, ніколи не пригадаю йому… все забуду! Тільки нехай прийде!

Шумить вітер. Розгойдуються верховіття. Моя армія дивиться на мене і не може зрозуміти, чого я чекаю.

Схил, звідки ми з’явились, порожній.

— Лано, — стиха каже Головань.

І я розумію, що Ярий не прийде. І що гроза, за допомогою якої ми здолаємо Завод, підійшла вже так близько, що можна відчути її запах.

Зручніше прилаштовую великий барабан Тримайся. Витягаю з-за пояса оправлені шкірою барабанні палички. Підношу їх над декою, на мить завмираю…

І вони опускаються на барабан, ніби з власної волі.

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють десяток барабанів. Гримлять змійовики. Ухкають, заходячись, бубни. І над усім цим ритмічним гуркотом здіймаються голоси трембіт. Голоси гір, лісу, потоків, круч. Голоси живих дерев, позначених блискавкою.

Хмари сповзаються з усього неба. Вони йдуть повільні, важкі, вагітні як життям, так і смертю. Реве мій барабан: хмари повільно розвертаються по колу.

Я примушу їх танцювати Аркан!

Ревуть трембіти. Щось швидко примовляє Головань. Підтанцьовує молодий Римус. А Тримайсь зривається з місця і починає танцювати, граючи на змійовику, розсипаючи звук дощу. Хмари, ніби увімкнувши другу швидкість, завертаються гвинтом.

Є.

Не припиняючи відбивати ритм, крокую схилом донизу, і моя армія — мої люди, мої діти — за мною.

— Дощ! Дощ! До нас! Бий! Бий! Грім! Грім!

Небо буркотить, гуркоче і — раптом озивається ударом! Від гуркоту закладає вуха, але блискавки не видно. Далеко.

— Голосніше! — кричу я. — Голосніше! Дужче!

Завод дедалі ближче. Все вище підіймається розтріскана стіна бетону. Жовтий дим пахне неприємно й різко. Обриси обгорілих конструкцій лякають, не треба на них дивитись. Опускаю погляд і бачу ворота — іржаві, перехняблені, заляпані червоною й білою фарбою. Мені треба буде увійти туди — всередину. Я намагаюсь поки що про це не думати.

— Грім! Бий! Грім! Бий!

Хмари нависають над головою, важкі, надто важкі. Мені хочеться потрусити їх руками, вдарити як слід: ми вже майже під стінами Заводу! Нумо, блискавки! Не спіть! Нумо!

До Заводу залишається кількасот кроків, не більше. Ми майже прийшли. Небо в напрузі чекає останнього сигналу: зараз ударять блискавки, все добре…

Наступної миті я починаю глухнути.

Не розумію, в чому річ. Трушу головою. Звуки на мить відновлюються, а потім знову слабшають, ніби мені затуляють вуха.

І приходить страх.

Поряд із Заводом людину покидає воля. Я про це знала. Та я не знала, що Завод, нерухоме чудовисько, гасить ритми. Я б’ю в барабан — звуки тонуть, як у ваті, я стрімко глухну.

У мене пересихає в горлі, одна за одною захлинаються трембіти. Терпнуть руки — я чую, як змовкають барабани. Завод навалився на нас, ніби колосальним кляпом затикаючи нам роти.

— Нумо! — горлаю щосили. — Грім! Бий! Не здавайся! Тримайсь! Грай!

Мій голос звучить ледь чутно. Ніби з-під землі, з могили. Ось тоді я й згадую слова Ярого: прокляті землі… Зникають і звірі, й люди…

— Грім! — мляво проривається голос Голованя. — До нас!

Спалах. Самотня блискавка б’є у громовідвід. Чорний, покручений, він ковтає її жадібно й до решти.

— Ще! Ще! Грими! Давай!

Кожне слово Голованя звучить дедалі тихіше. Під кінець я бачу тільки, як він відкриває рота, від напруження здимаються жили на чолі…

Вітер безгучно піднімає куряву та тріски. Навколо ходять смерчики — надто маленькі, щоб налякати навіть курку. Зате вище стін піднімається тиша — глуха, мертва. Я ще відчуваю, як вібрує повітря, здригається від барабанних дек, та з кожною секундою ця вібрація слабшає. Беззвучно ревуть трембіти. Ще змагається Тримайсь, але його змійовик мовчить. Танцює Ясь, майстер із роду Ведмедів, рухи його сповільнені й непевні, як у п’яного. Головань, вирвавшись уперед, раптом починає танцювати плавно й страшно: це танок вовка, танок дикого звіра, танок-виклик…

Хмари сповільнюють рух. Вітер протікає крізь мої пальці. Ще є шанс! Ось вона, гроза! Зовсім близько! Я ще можу дотягтись, зіштовхнути два фронти, вибити з цих хмар хоч би пару блискавок поспіль! Я…

Моє серце — я відчуваю — б’ється все повільніше. Темніє в очах. Хмари призупинились, ніби розмірковують, що їм робити далі.

Боротися! Ще…

Та нескінченна тиша Заводу гасить не лише звуки. Гинуть усі ритми: і ритм крові, і ритм мозку, і всі ритми живої істоти. Знерухомлена, вона перетворюється на камінь, на труп.

Я гачу в барабан, не чуючи звуку, я сама стаю барабаном, я біля цих страшних мурів — єдине джерело живого ритму:

— Грім! Грім! До нас! До нас!

І в цю мить ворота, важкі іржаві ворота, від’їжджають убік. Звідти, зсередини, повзе густий дим. У глибині, напівприховані в його клубах, повільно рухаються чи то люди, чи то механізми.

Головань щось беззвучно кричить і кидається вперед. Жовтий дим одразу ж ковтає його, і я вже не бачу, що там відбувається, перед воротами…

Дивлюсь на небо. Хмари розвіюються. Хмари зрадили мене! Стихії посміялися з мене! Ніхто не прийшов на допомогу!

Щільний туман рветься з воріт, як струмені пари під тиском. Щупальця жовтого диму тягнуться в різних напрямках, оточуючи й огортаючи мою знесилену, оглухлу й позбавлену волі армію. Я нічого не чую — ніби постарішала на сотні років і оглухла від безнадійної старості. У місиві туманних струменів встигаю побачити, як падає на землю Тримайсь, як падає знесилений Римус і залишається лежати нерухомо, а над ним стає химерною статуєю згусток жовтого диму…

Більше я нічого не бачу.

Темрява. І серце зупинилось.