Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю клятого птаха. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.

Рука болить і кровоточить. Я спинаюся на коліна.

Круки! Здається, вони злетілися з усіх довколишніх гір. Деякі кружляють у ясному небі. Деякі сидять на камінні й на чомусь темному, розкиданому між камінням.

Я підводжуся. Небо синє. Сонце схиляється над горами. Але я погано бачу — все ніби в тумані.

Кроків за десять лежить Тримайсь, який не пережив свою шістнадцяту весну. Вітер грає ворсом на його хутряній безрукавці. Поруч, викинувши вперед натруджені руки, лежить Ясь, майстер із роду Ведмедя. Молодий Римус лежить ниць, і крук сидить у нього на потилиці. А далі, на купі кам’яних уламків, лежить ще хтось, і на схилі гори, звідки ми всі зійшли, ходять круки серед убитих…

Із Заводу ніхто не повертається, так говорив Головань.

Головань?!

Спотикаючись, іду від тіла до тіла. Заглядаю в обличчя. Впізнаю. Крізь молоді мертві риси все виразніше проступає Цар-мати, жовті іскри на дні чорних очей, хрипкий і гучний голос: «Ти принесеш біду трьом родам…»

Я принесла їм біду. Я і тільки я винна в їхній смерті. Цар-мати мала рацію, а Головань помилився.

Але серед мертвих немає Голованя. У мене з’являється надія.

Відганяю круків, та вони мене не бояться. Каркають. Чую їхні голоси й усвідомлюю, що глухота пройшла. Мертва тиша, яка погубила мій загін, відступила.

Тоді я підбираю із землі трембіту. Відмахуюся від клятих птахів, як палицею, далі важко піднімаю розтруб до неба і, вдихнувши на повні груди, граю.

Трембіта вибухає риданням. Круки зістрибують із тіл і відбігають. Деякі стають на крило. Похоронний плач лине горами. Якщо його почує хтось із трьох родів, то дізнається, що трапилося, і принесе звістку в селище…

Опускаю трембіту. Чекаю: може, озветься хтось живий? Ніхто не озивається. Лише в спину впирається важкий, висмоктуючий погляд.

Я різко обертаюся.

Он воно що. Двері Заводу не зачинилися до кінця. Між залізною стулкою і бетонною стіною залишилася щілина. І вона, ця чорна щілина, притягає мене. Манить.

Підходжу ближче і розумію, чому стіна і стулка не зійшлися. Між ними лежить тіло Голованя. Зуби його по-вовчому вискалені. Борода — в скипленій крові.

Сідаю поруч із ним. Торкаюся рукою холодного чола. Язик не повертається дорікнути йому. Сказати: це ж ти вселив мені надію. Ти бачив розвилку, два шляхи… Але майбутнє ніколи не відкривається повністю. І хто ж винен, що правдою виявилося видіння Цар-матері?

Ізсередини, з чорної щілини, віє теплим повітрям. Пахне залізом і розігрітою ізоляцією.

— Я залишуся з вами, — кажу вголос. — Не можу тепер повернутися. Не можу дивитися їм в очі… Навіщо я вціліла, скажи?!

Головань не відповідає. Я згадую його слова: «…можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити…»

І він же тримає для мене двері!

Головань навіть після смерті допомагає мені й підказує дорогу. Та звісно, ось для чого я вижила. Ось для чого Головань помер, утримуючи двері. Ось для чого загинула молодь трьох родів — найкращі, сміливі, веселі…

Витягаю з-за пояса Голованя його знаменитий широкий ніж. Подумки дякую.

Оглядаюся. Круки знову злетілися, знову бенкетують. Мені б поховати загиблих…

Але Головань тримає двері. І щілина — тепер я виразно це бачу — вужчає з кожною секундою.

Стиснувши зуби, мовчки попросивши в хлопців вибачення, знову обертаюся до Заводу. З чорного нутра віє теплом, і раптом я розумію, що не ввійду туди. Всередину Заводу. Своєю волею — не ввійду.

Відступаю на кілька кроків. Знову оглядаюся. Я повинна поховати їх, тоді повернутися в селище і, дивлячись в очі їхнім матерям, сказати…

Ні!

Іду до воріт. Бережно, як лише можу, відтягаю від пройми тіло Голованя. І, не даючи собі часу на роздуми, протискуюся всередину, в чорноту.

Усередині не темно. Звідкись пробивається червонувате світло. Я оглядаюся на двері: вони зачиняються. Ніби крук змахнув крилом: гух — і немає щілини. Мої мертві друзі, Головань — усі залишилися зовні.

Долаючи страх, по-вовчому скалю зуби. Тут, у цій задушливій напівтемряві, б’ється Серце Заводу. Я мушу знайти його і прохромити. Тоді їхня загибель не буде марною.

І, виставивши перед себе ножа, йду туди, звідки дме гарячий вітер.

Вітер дужчає. Повітря надто сухе, починають сльозитися очі. Все відчутніше дрижить підлога. Тепер я чую — відчуваю всією шкірою — вібрацію стін і стелі. Волосся ворушиться на голові: це первісний страх перед землетрусом.

Я лічу кроки. Встигаю долічити до трьохсот сімдесяти двох і бачу попереду, в напівтемряві, джерело вітру. Це вентилятор із лопатями завбільшки з людину. Він працює, очевидно, впівсили. У прорізи між обертовими лопатями пробиваються, як ошмаття, клапті щільного жовтого туману. Вітер несе їх мені назустріч, вони тануть, не встигнувши долетіти до мого лиця.

Я відступаю. Потім підходжу ближче. За вентилятором — ще один коридор, до половини залитий жовтим туманом.

Лопаті рубають повітря. Вони не схожі на лопаті вітряків у місті — красивіші, складніші. І ритмічніші, бо в місті вітер то налітає, то слабшає, а цей вентилятор крутиться з постійною швидкістю.

Можливо, при спробі пробратися на той бік лопать перерубає мене навпіл. А можливо…

Ритм простий. Потрібно лише вловити його. Раз, два, три, чотири…

У такі моменти важливо не думати — лише слухатися ритму. Я щосили відштовхуюся від бетонної підлоги й стрибаю. На мить стаю частиною великого оберту, ще однією лопаттю. Вгвинчуюсь у крихітний простір між двома смертями, відчуваю, як вентилятор відтинає пасмо мого волосся… Влітаю в туман. Падаю на долівку — вона вже не бетонна. Підлогою тут — сталева решітка. Вона впинається в мої долоні, боляче б’є по колінах. Я підхоплююся…

Моя голова піднімається над туманом. Я бачу тільки жовте коливання поверхні і над нею — іржаву, у вапняних бурульках, стелю. Коридор закінчується кроків за десять, і немає ні бічних ходів, ні дверей.

Безвихідь?

Вдихнувши сухого гарячого повітря, знову поринаю в туман. Лягаю на живіт, намагаюся побачити, що там насподі, під решіткою. Там якісь рухи і тьмяне світло.

Згустки туману в тумані ходять, як хвилі, закручуються смерчиками у майже суцільній тиші.

Шкода, що не залишилася під небом, поруч зі своїми. Там лише мертві й круки, але там не так страшно.

Вистукую ритм — по решітці, лезом ножа. Звук глухий і неприємний, але ритм нагадує, хто я і навіщо сюди прийшла. Просуваюся вперед, у тумані, навколішки, обмацую стіни. Решітку не проломити: кожен прут на палець завтовшки, і вони сплетені, як нитки в добротній мішковині. Отже, треба шукати виходу…

І я знаходжу вихід. Це вузька труба, яка веде вертикально вниз. Із труби клубами валує жовтий туман. Я приловчилася ним дихати, але від нього висихає гортань і набігають сльози.

Відкручую дерев’яного ґудзика від сорочки й кидаю вниз. Чую дзвінкий удар — наче ґудзик упав на барабан.

Страшенно не хочеться лізти в цю трубу. Я сиджу, осліпла в тумані, тримаюся за решітку і згадую енергетичне шоу. Згадую, як ми літали з Алексом… як ми із Ярим закликали весну. Від цього спогаду мені стає так гірко, що я плачу. Затикаю ножа за пояс і, спустивши спочатку ноги, поринаю в трубу — спершу доводиться, розставивши ноги, триматися за іржаві стінки ліктями, ступнями й колінами, але далі труба вужчає, і я спускаюся по ній майже без зусиль.

А тоді застряю. Не можу проштовхнутися ні вгору, ні вниз. Не можу навіть як слід наповнити легені, бодай жовтим туманом. Це довга, моторошна хвилина: почуваюся людиною, похованою живцем.

У роті — залізний присмак. На губах — кров. Піт ллється по спині, по скронях, по лобі, заливає очі. Я буду довго і страшно вмирати тут, сама, в темряві…

Ніколи — ні перед лицем енергоконтролера, ні на даху хмарочоса, ні в поєдинках— мені не знадобилося стільки мужності, скільки знадобилося зараз для того, аби перестати битися в паніці. Аби просто розслабитися, відпочити й подумати, що робити далі.

Угору рухатися не можу — отже, треба спускатися. Треба знайти засіб просочитися в цю кляту трубу. Вона не може бути безкінечною! Вона навіть не може бути дуже довгою — я ж чула, як упав ґудзик, дно десь поруч!

І одразу приходить інша думка: а якщо там немає виходу? Якщо трубу просто заткнуто пробкою?

Новий напад паніки. Я задихаюся, на губах виступає піна. Може, саме так, загнавши людину в трубу, Завод і віднімає в неї енергію, жагу до життя — всю, до решти?!

Дика енергія…

Згадую, як ми танцювали Аркана. Як сам собою загорявся хмиз. Якою сильною я була. Якою щасливою. Якою впевненою в собі… Що ж, тепер віддати всю цю силу, по краплі, Заводу?!

Видихаю все повітря, що залишилося в легенях. Зіщулююся, витягаюся в нитку. І помаленьку, обертаючись навколо своєї осі, починаю зісковзувати вниз.

Від браку кисню темніє в очах. Я зупиняюся. Вдихаю — ледь-ледь, наскільки дозволяють здавлені легені. Чекаю, доки відступить темна пелена. Знову видихаю — і тиснуся далі, провертаючись по спіралі, як свердло.

Я рухаюся дуже повільно, але рухаюся. Тепер вже нізащо не піднятися нагору — намагаюся про це не думати. Що чекає на мене там? Зараз труба закінчиться, я зістрибну…

Вона закінчується раптово, і я лечу вниз. Підвертаю щиколотку — на щастя, не сильно. Зв’язки цілі.

Навколо жовтий туман, підсвічений червоним. Нічого не розгледіти. Я йду, витягнувши перед себе руки, і наражаюся на стіну. Йду вздовж стіни — і знаходжу двері.

Той, хто дуже хоче знайти вихід, — знайде його. Із-за дверей пробивається повітря, справжнє, чисте й вологе. Я стою, витираючи сльози тильною стороною долоні. Віддихавшись, виставляю перед себе ножа і йду вперед.

Чуття мене веде чи везіння, та, поблукавши темними низькими коридорами серед мертвих залізних шестерень, знаходжу джерело світла. Світло штучне, біле — таке загоралося в кімнаті Довгого, коли він пускав у колеса всіх своїх динамо-білок одночасно. От лише це світло, що впало променем із бічного коридору, загородивши мені дорогу, значно дужче і яскравіше.

Доводиться зачекати, доки очі до нього звикнуть. Тоді притискаюся спиною до стіни — і потихеньку, беззвучно просуваюся вперед.

На що схоже Серце Заводу? Потрібне йому світло чи ні?

Я уявляю собі величезний шкіряний мішок, що пульсує, розганяє по тілу Заводу тепле повітря і жовтий туман. Чи це величезне біляче колесо, яке крутиться саме по собі? Чи механічне чудовисько? «Щось мені підказує, що воно м’яке», — казав Головань.

Мені не страшно. Я навіть дивуюся. Там, у наповнених туманом коридорах, у клятій трубі я ладна була померти від страху. А тепер, коли чуття підказує, що мета за два кроки…

Мені не страшно.

Я зупиняюся перед звичайними відчиненими дверима. Звідти падає світло. Там щось рухається: чую поштовхи, шерех, поскрипування. Воно там. Серце Заводу. І ніж у моїй руці.

Безшумно ступаю вперед. Бачу кімнату з високою стелею. Море світла, величезний пульт мерехтить екранами, а між мною і пультом стоїть — спиною до мене — чоловік.

Тим краще. Заплющую очі. Можливо, за мить мій ніж переріже сонну артерію в нього на шиї…

Я зриваюся з місця, легко долаю ті п’ять кроків, які нас розділяють, і вганяю ножа йому в шию. Вірніше, мені здається, що вганяю. А насправді чоловік блискавично розвертається і перехоплює моє зап’ястя холодними твердими пальцями.

Я бачу його обличчя.

Воно не молоде і не старе. Воно поза часом, і здається, що воно викуване з металевих плит. Чорні складки-стики. Очі дивляться ніби з дюз. Маленькі, холодні очі. Під його поглядом я обмираю.

— Я знав, що ми ще зустрінемося, — каже він байдуже.

Подолавши заціпеніння, намагаюся вирватись. Він перехоплює мене за ліву руку, а праве зап’ястя стискає так, що ніж випадає на підлогу. Наступивши на лезо, віджбурює мене, як ганчірку.

Я відлітаю до стіни. Вдаряюся потилицею. Сповзаю вниз. Згадую, як він за кілька секунд уклав трьох — трьох досвідчених бандитів, підручних енергодилера…

Але ж і я зараз значно дужча, ніж була тоді!

Я підводжусь. Мисливиця була вищою й дужчою за мене, вона була озброєна, а я ні, — але ж я її здолала!

Чекаю, доки мій ворог сам почне атаку. Але він не атакує. Стоїть, як залізний, і дивиться так, ніби я — комаха. Доводиться нападати першою. Роблю обманний рух, можливо, зараз він спробує до мене дотягтися, я підхоплю з підлоги ніж і…

Він легко вираховує мій обман. Хапає мене за горло — різко, точно, як автомат. Він може задушити мене. Може зламати шию. Мені, як і раніше, не страшно, але від усвідомлення, що все знову дарма, я божеволію.

Він знову відкидає мене. Він мене не боїться. Стоїть і дивиться зверху вниз. Я лежу, притулившись потилицею до стіни.

— Хто ти? — запитую, намагаючись відвернути його увагу. Вичікую зручної миті, аби спробувати ще раз.

— Я Серце Заводу, — каже він, і його очі в провалах-дюзах стають ще темнішими. — Його хазяїн.

— Брешеш, — кажу я, укриваючись холодним потом.

— Ні. Адже ти шукала мене? Ось, знайшла.

Я мовчу. Мені нічого сказати. Головань знову схибив, Серце Заводу не м’яке, не податливе, його не можна так легко прохромити…

— Ти програла, — мовить мій ворог.

Він має рацію.

Він не зв’язує мене і не сковує. Просто замикає в маленькій кімнаті з низенькою стелею. Слабко світиться червона щілина над дверима, ніби лиховісне вузьке віконце. Залізні стіни, залізна долівка. Я сідаю в кутку й обіймаю коліна.

Усе марно. Загиблі вовки. Головань, який своїм тілом не дав дверям зачинитися. Жах, який я пережила в клятій трубі. Усе дарма.

Я сиджу, не ворушачись, годину, другу. Від спраги склеїлися губи. Скільки мені залишилося? Скільки довгих хвилин мине, доки я нарешті помру?

Безшумно відчиняються двері. На порозі стоїть Хазяїн — я бачу лише його силует. Хочеться відвести погляд. Але я мушу дивитися в очі своїй смерті.

— Пий, — ставить переді мною скляний кухоль з водою. Такі кухлі я бачила колись у місті, в дорогих кафе.

Я не рухаюся.

— Ти вирішила померти від спраги?

Я мовчу.

— Дуже шкода, — каже він. — Я саме збирався щось тобі показати… щось, пов’язане з Заводом. І з містом. Тобі було б цікаво, але якщо ти твердо вирішила померти…

І він вдає, ніби хоче йти.

— Що? — запитую я розтрісканими, пересохлими губами.

— Випий, — киває на воду.

Зробивши перший ковток, я вже не можу спинитися — за всі скарби світу. Допиваю до дна, злизую останню краплю і тоді тільки розумію, що це не просто вода. Там щось намішано. Солонуватий смак. Отрута? Тим краще. Дивлюсь на Хазяїна, очікуючи, що він тепер скаже.

— Мінеральна вода, зі свердловини, підтримує сили, — простягає мені руку. — Ходімо.

Я піднімаюся без його допомоги. Сильно паморочиться в голові. Перечікую, тримаючись за стіну.

— Ходи за мною, — каже Хазяїн.

На ньому чорна куртка з фосфоресціюючим візерунком на спині. Візерунок зеленаво світиться, його добре видно навіть у суцільній темряві. Я не зводжу очей із переплетення зелених ліній, і чим довше на нього дивлюся, тим дужче прояснюється в голові. Хазяїн іде, підставивши мені незахищену спину. Я на ходу знімаю чорний шнурок, що стягує комір сорочки. Він дуже міцний, сплетений із кількох смужок дубленої шкіри. А в Хазяїна шия відкрита…

Він перехоплює мене двома руками за зап’ястя. Ніби чекав мого кидка. Ніби знав наперед.

— Якщо ти не перестанеш на мене кидатися, я нічого тобі не покажу, — каже, як завжди, байдуже. Навіть не обертається, струсивши мене на підлогу. Йде далі. Піднімаюсь і, принижена, майже біжу слідом — щоб не відставати.

Помалу стає світліше. Повітря задушливе й щільне: крізь жовтий туман важко розгледіти власні руки. Мій провідник зупиняється.

— Бачиш драбину?

Я бачу. Залізна драбина стоїть вертикально. Брудна, вкрита кіптявою та іржею. Посеред кожного щабля тьмяно блищить пляма, ніби відполірована багатьма доторками.

— Піднімайся, скільки вистачить сил, — каже Хазяїн. — Коли втомишся, зупинись, відпочинь. Я почекаю.

Я презирливо хмикаю. Беруся за холодний залізний щабель, підтягуюся, ставлю ногу…

Піднімаюся.

Розмірені рухи повертають цілковите самовладання. Я не сиджу на місці — я рухаюся догори. Якщо є рух — значить, щось змінюється. А якщо змінюється — значить, є надія. До того ж цей підйом нагадує, як я вперше піднімалася на вежу, щоб зустрітися там із Мавром і Алексом…

Я не лічу щаблини-сходинки. Тоді починаю лічити. Далі кидаю. Мигцем роззираюсь. Темнота рідіє, крізь туман бодай щось можна побачити. Я знову в трубі — цього разу широченній, викладеній зі щільно припасованих одна до одної цеглин. Це майже красиво.

Я уповільнюю рух.

— Утомилась? — запитує знизу Хазяїн. Він піднімається одразу за мною. Його голос відлунює від цегляних стін і повторюється кілька разів: «Утомилась? Утомилась? Утомилась?»

— Ні, — швидко відповідаю я. І луна повторює цього разу мій голос: «Ні! Ні! Ні!»

Піднімаюся далі. Стає все світліше. Підвівши голову, бачу небо — бліде, ранкове. Справжнє небо.

Мимоволі прискорюю рух. Хоча пальці вже добряче втомились триматися за залізні прути. Збивається подих — жовтий туман не минувся просто так. Але небо — ось воно!

Краї цегляної труби опускаються все нижче. І — наразі крізь туман — я бачу обрій. На обрії — далекі гори. Сонце пробивається крізь ранкові хмари, торкається мого обличчя, я мружуся, стримуючи сльози. Від сонця? Чи від чогось іще?

Уже ледве перебираючи руками й ногами, лізу і лізу догори. Туман рідшає. Нарешті до моїх легень вливається чисте повітря — ранкове, свіже, із запахом лісу. Я бачу канатну дорогу — товстенний трос, натягнутий звідкись ізнизу, від заводської стіни до опори на вершині гори. До опори… та звичайно, мусить же канатка на щось спиратися… Тепер я здогадуюся, що таке ці прокляті місця у горах, про які так багато розповідають страшних казок. Там пропадають люди і звірі — туди під страхом смерті не ходять мисливці… Цей страх охороняє таємницю опор краще за будь-якого сторожа.

Думаючи про опори, я піднімаюся все вище і врешті розумію, що це за драбина. Ми — на одному з громовідводів. Залізний шпиль погойдується над хмарою жовтого туману. Я дивлюся вниз; у мене паморочиться в голові. Піді мною Завод — уламки даху, де-не-де порослі кущами. Чорні жерла коротких товстих труб. Гострі кути невідомих залізних механізмів — і дим, туман, ошмаття і хмари, ніби над Заводом блукають душі всіх, хто віддав йому своє життя й енергію…

А над усім цим — якраз переді мною — незворушне обличчя, ніби викуване з броньованих плит. Хазяїн дивиться на мене.

Руки перестають коритися. Пальці не розтискаються. Стою, притиснувшись обличчям до залізного щабля.

— Утомилась? — знову запитує Хазяїн. Його голос доноситься ніби здалеку. — Ще трохи. Там майданчик.

Підводжу голову і бачу його — залізний майданчик майже на самісінькій вершині громовідводу. Отже, це сюди повинна була вдарити блискавка… Я озираюсь. Ще гри громовідводи стовбичать із туману: один дуже високий, два менші, оплавлені, як свічки.

Дуже повільно я починаю підніматися. Руки жахливо втомились. Коліна не гнуться. Нарешті я хапаюся за край залізного люка і вибираюся на неширокий майданчик без перил.

Ну й висота! Громовідвід погойдується. Не зважуюся піднятися на ноги, сиджу, вчепившись у підлогу. Гори, гори; канатна дорога внизу ледь помітна. З жодної вежі мені не відкривався такий величезний, такий величний шмат світу.

Хазяїн вибирається з люка. Сідає поруч.

— Глянь туди, — наказує, перекрикуючи вітер.

Я дивлюся слідом за його довгим пальцем, обтягнутим чорною рукавичкою. Мружуся від сонця. Прикладаю долоню до очей… і бачу далекі дивні обриси. Це не гори. Не далекий ліс.

— Це місто, — каже Хазяїн. — А тепер глянь сюди.

Його палець опускається трішки нижче. Спершу не розумію, що він хоче показати. Канатну дорогу? Ні, вона ж осторонь…

А потім бачу найтонші нитки, протягнені шлейфами від заводу, через гори, у напрямку міста. Багато ниток, пучки, низки, яруси. Усі вони лежать осторонь від освоєних людьми-вовками лісів. Усі вони — з погляду трьох родів — на проклятій землі, за Заводом…

Намагаюся зрозуміти, що нагадують ці нитки, і не можу. Дивитися на них неприємно й моторошно.

— Що це?

— Це дроти, — каже Хазяїн, наблизивши губи аж до мого вуха. — Це енергія для городян. Для всіх синтетиків. Ти, коли надівала манжету, підключалася — через безліч трансформаторів, перехідників, розмножувачів — до цих дротів. До Заводу. Ти одержувала — щоб жити — шматочок енергії, яку дає Завод. Бажання жити, радість. І тепер — опівночі — сотні тисяч людей надівають манжети, щоб отримати свій пакет. Щоб вижити. Ти пам’ятаєш енергетичну годину?

Його очі зовсім близько. Я дивлюся в них, як у два провали. А як же Головань говорив… що Завод сам споживає енергію, яку виробляє…

— Я вам не вірю, — кажу йому.

Він киває:

— Це захисна реакція. Ти не хочеш у це вірити. Але це правда. Якщо Завод не буде забирати з міста тих рідкісних щасливчиків, генераторів, які живуть власного силою, власним ритмом… якщо він не буде викачувати з них живу енергію… він зупиниться. І не буде енергетичної години — ні для кого. Згадай свою подругу! Як її звали?

— Єва, — вимовляю самими губами.

— Усі помруть, як вмирала Єва. Залишиться декілька сотень людей — на все місто!

— Я вам не вірю.

— Я теж не вірив.

Дивлюся на ці білясті нитки, протягнені від Заводу до міста. Майже бачу, як повзе по них чиясь препарована любов, консервована надія, бажання жити… Щоби втрапити в спільний казан, змішатися й розбитися на крихітні дози і з’явитися о дванадцятій ночі в квартири до нещасних синтетиків…

Заплющую очі й легко підкочуюся до краю майданчика. Клятий Хазяїн знову випереджає мене — наздоганяє й притискає до залізної підлоги.

— Це найпростіший вихід — стрибнути вниз, — каже на вухо.

— То відпустіть мене! Вам хіба що?

— Не сподівайся. Не дозволю.

— А-а-а… Вам хочеться мене теж — у топку. Щоб енергія не пропадала… Тільки ви спізнилися. Я більше не хочу жити. Я тепер гірша від синтетика.

— Ні, ти хочеш, — мовить він пошепки. — У тебе є справжня дика енергія. Така, яка прагне жити, навіть коли жити нестерпно. Якщо мене послухаєш, зрозумієш.

— Я не хочу!

Громовідвід гуде й погойдується. Я вириваюся з усіх сил — мені тільки й треба, що зіскочити з краю майданчика і політати востаннє. Але він, мій супротивник, страшенно сильний і важкий. Він утискає мене в залізний настил.

— Послухай, ми нічого не можемо змінити. Ти хочеш залишити їх без енергії? Всіх? Усіх убити, разом?

— Я нічого не хочу! Я хочу померти!

— Ні, жити.

— Заради чого?

— Заради життя. Просто тому, що скорятися смерті, як синтетик, без боротьби — соромно.

— Що ви знаєте про сором?!

— Усе знаю! — реве він так, що я на мить глухну. — Я все знаю, ти, шмаркачко! Я знаю таке, про що ти й гадки не маєш!

Він навалюється на мене. Мені нічим дихати.

— Ти знаєш, що диких усе менше? Ти знаєш, що місту не вистачає енергії? Ти знаєш, що таке щоденний вибір — цьому жиги, а тому здохнути? Ти чудово навчилася вмирати і вести на смерть! То давай, стрибай! Поклади гідну крапку у своєму нікчемному житті!

І він відпускає мене. Я лежу на краю залізного майданчика. Навкруги небо, унизу — жовтий туман, що огортає Завод. Один рух — і я на півдорозі до смерті.

Я не боюся померти в бою. Або прикриваючи друга. Мені начхати на смерть. Але після цих його слів…

До того ж я завжди знала, що стрибають із дахів, вішаються тощо лише синтетики. Справжній дикий ніколи не викине своє життя, як зім’ятий фантик, просто так, із розпачу. Що ж мені робити?

Минає дуже багато часу Сонце піднімається вище. Воно таке спокійне, наче нічого не трапилось. Наче ніхто не привів друзів на безглузду загибель. Немає ні канатної дороги, ні білястих ниток, що зв’язують Завод і місто. Тільки Сонце, чиста, дика енергія.

— Ходімо вниз, — глухо каже Хазяїн. — Нам довго спускатися.

У коридорі, повному жовтого диму, нам зустрічається процесія чудовиськ. Попереду, напіввидний у тумані, їде на гусеницях величезний ківш. За ним шкутильгає на трьох суглобистих опорах щось на кшталт крокуючого крана: платформа, стріла, три гаки. Процесія виходить із арки зліва і звертає в коридор праворуч. Туман коливається і поглинає звуки. Скрипіння, скреготання, важкі кроки незабаром стихають удалині.

— Що це? — запитую пошепки.

— Слуги Заводу. Похоронна команда.

І одразу все розумію: і куди чудовиська йдуть, і що вони там робитимуть.

Хочеться лягти й перестати існувати. Хазяїн бере мене за лікоть і тягне далі — майже насилу. Я отямлююся в глибокому кріслі, шкіряному, холодному.

Він підносить до моїх губів скляний кухоль із підсоленою водою. Я не стримуюся й починаю пити. Захлинаюся. Кашляю.

— Навіщо ви їх убили?!

— Їх убила охоронна система Заводу.

— Ви не могли її зупинити?

Я чекаю, що він збреше, але він не опускається до брехні:

— Міг. Але не став.

Я згадую тишу, яка зруйнувала мій план і знищила мою армію; він ніби здогадується, про що я думаю.

— У хвилини небезпеки Завод виробляє антиритм — звукова хвиля накладається на поворотну хвилю. Реверсна монотонна ритміка — на виході тиша, нуль. Зупиняється серце, завмирають усі процеси в тканинах, у клітинах… Жива істота перестає бути живою. Автомати її ховають.

— Чому?! — виривається в мене.

— Бо із Заводу ніхто не повертається. Це закон. Чим далі від цього місця будуть триматися довколишні племена, тим довше проживуть.

— Убивця! — Я намагаюся підвестись. Ноги не тримають. — Мене теж? У топку? В піч?

— У Заводу немає печі.

— А що в нього є?

— Тобі так хочеться це знати? — Його обличчя схоже на залізну маску.

Я безсило відкидаюся на спинку крісла.

— Дозволь мені теж поховати… моїх друзів. Побути поруч.

— Ні. Ти ніколи більше не вийдеш за межі Заводу. Ти знаєш те, що нікому іншому знати не слід.

І він іде, зачинивши за собою двері на залізний засув.

Минає кілька довгих днів. А може, тиждень. А може, доба. У моїй кімнаті немає вікон і немає годинника. Є потерте шкіряне крісло, в якого дуже зручно відкидається спинка. І ще лазничка — труба в підлозі, прикрита бляшаною кришкою.

У кутку час від часу відчиняється віконце, з якого висувається, наче язик, стрічка транспортера. По стрічці пливуть до мене кухлі з водою, тарілки з паруючою рідиною — чи то кашею, чи то супом. Я не можу їсти. Я лише п’ю — і знову засинаю.

Віконце транспортера занадто вузьке. У нього не просунути й голови. Двері сталеві. Мені нікуди тікати. Раз за разом простукую стіни, обмацую сталеві шви й заклепки у пошуках потайного ходу. Стіни броньовані, об них можна бити хоч молотом — навіть не погнуться. Проте я всоте, втисячне шукаю лазівку, не знаходжу її — й засинаю, згорнувшись клубком у шкіряному кріслі.

Мені сниться Тримайсь — він піднімається по вертикальній стіні хмарочоса. Мені сниться Алекс — він танцює Аркана. Мені сниться Ярий, і я чимшвидше намагаюся випливти з цього сну. Мені сниться Єва — вона плаче і просить підзарядки. А я не можу їй допомогти. Тоді Єва перетворюється на Безіменну і каже зі зловтіхою: «А я попереджала! Ти погубила нас усіх заради своєї пихи!»

Поступово мої сни переплітаються з дійсністю. У сні я беру кухоль води з віконця із транспортером. Наяву — літаю в Оверґраунді разом із Перепілкою. Засинаю на льоту і вже не прокидаюсь. У сні обмацую заклепки на стінах — раптом одна розхиталася? Раптом вона випаде, і відчиняться двері?

Двері відчиняються. Я пробираюся чорним коридором, який стає все вужчим і вужчим. Я застрягаю і не можу вирватися, як не намагаюсь. Я кличу на допомогу Ярого, але він проходить мимо, і не глянувши на мене. Він вирішив узяти собі за дружину Безіменну — вона вже чекає від нього дитину…

Я прокидаюся від того, що мої зуби цокотять об край кухля із солонуватою водою. Я напівлежу в кріслі. Крісло таке ж, але кімната інша. Всю стіну займає пульт із клавіатурою й екранами. Серце Заводу сидить поруч, однією рукою притримує мене за потилицю, другою — вливає в мене рідину.

А на екрані за його плечем — енергетичне шоу. Я впізнаю заставку. Далі пробігає кольорова хвиля — синьо-помаранчева, від країв до центра. «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста! Чесна робота — додатковий пакет!»

Екран плаский, на кшталт того, що був установлений у мене вдома, в місті, на кермі велосипеда без коліс. Але тут не треба крутити педалі — екран працює сам собою, я бачу рухомі картинки: два клоуни, синій і фіолетовий, б’ються надувними кийками.

Ось тепер я точно знаю, що сплю. Навіть дивно, що підсолена вода така приємна, свіжа на смак, як наяву.

— Лано, — каже Хазяїн. — Отямся. Отямся!

Він називає мене ім’ям, яке дала мені Цар-мати. Я струшую головою, відганяючи сон, але він усе ще тут. І нехай. Це таки не найгірший із моїх снів.

На екрані триває дійство. Пропливає реклама динамічних білок, перелік вакансій на комбінаті з переробки сміття; я знаю, пакет там малюсінький, шістдесят енерго, а робота тяжка. Знову заставка, знову біжуча картинка: хлопець і дівчина гасають на роликах темними вулицями, хлопець розкручує за хвоста величезну світну рибу… Спалахують відбивачі на кутах будинків, на вивісках, мерехтить дорожня розмітка…

— Я хочу додому, — кажу вголос. Все одно це сон.

— А де твій дім? Де він?

Я дивлюсь на екран. Ролери підкочуються ближче, хлопець піднімає рибину на витягнутих руках. На світному риб’ячому боку темними лусочками викладено слова. «Енергетичний конкурс «Вільна думка». Бонусна енергія — монетка життя!»

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ти сама його сказала. Як марила.

— Я марила? Я й зараз…

— Ні, зараз ти отямилась. Ти дивишся енергошоу. Залишилось одинадцять хвилин.

Я піднімаюся на ліктях. Оглядаюсь; бачу кімнату, де вперше зустрілася з Хазяїном і програла бій. Бачу екрани, чорно-білі або зеленуваті, і серед них єдиний яскравий — той, на якому великими буквами зараз написано: «Бережіть торгові автомати! Не допускайте вандалізму!»

— Що це, на екрані?

Він підходить до пульта, торкається панелі. Картинка укрупнюється, я бачу лише декілька букв, тоді фрагмент букви «р», далі кольорові крапки. Одну крапку — червону — на весь екран. І все повторюється у зворотному порядку — зображення від’їжджає. Картинка змінюється. Тепер там показують рекламу економічних вітряків.

— Це пікселі?!

— Так. Але тут, на екрані, вони просто крапки. А там, у місті, — люди.

Я тамую подих.

Далеко-далеко, на схилі пагорба, тисяча людей танцюють, підкоряючись ритму в навушниках. Сонячне світло заливає пагорб, картинка відображається на хмарах, й інші люди, мешканці міста, бачать те ж саме, що зараз бачу я… Хльоскають широченні поли роб. Шльопають босі п’ятки об плити прохолодних, ледь шорстких платформ. Я так виразно це собі уявляю, що й сама на якусь мить стаю пікселем — єдиною крапкою, провідником ритму, перетворювачем звуку й руху на колір…

Хазяїн торкається клавіатури. На картинці додається червоного кольору, меншає зеленого. Зміна майже не впадає в око, але вона є.

— Отже, це ви ними управляєте, — кажу я.

Це звучить по-дурному. Місто страшенно далеко звідси. Пагорб заливає вечірнє сонце. Там люди-пікселі роблять свою справу, заробляючи черговий енергетичний пакет… Як ними може управляти звідси, із Заводу, ця дивна й страшна людина?

А проте я знаю, що це правда.

— Так, — киває він. — Я запускаю програму. По ходу дії можу щось підправити… от як зараз. Або поміняти просто під час передачі. Але сигнал на всі ритм-блоки йде звідси. З цієї кімнати.

На мить заплющую очі. А коли розплющую, екран заливає червоним. Кінець шоу.

— Хочеш їсти? — запитує Хазяїн.

І раптом я розумію, що смертельно голодна.

У нього грубка, як у людей-вовків, лише не глиняна, а залізна, і топиться не деревиною, а довгастими чорними брусками, схожими на пресоване вугілля. Він розігріває мені суп, у якому плавають шматочки консервованого м’яса. Я ковтаю вариво, обпікаючи губи й не відчуваючи смаку, а Хазяїн сидить навпроти і мовчить.

— Я гадав, що помилився, — каже, коли я виціджую з дна останні краплі. — Ти майже вмирала… Я вирішив було, що в тобі зовсім не зосталося дикої енергії. Але ти дужча, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше.

— А вашої? — Я дивлюся йому в очі, але бачу тільки темні провали.

— Та й моєї приблизно на стільки ж, — каже він, не бентежачись. — Якби я міг своєю енергією врятувати десятки тисяч людей, я, мабуть, сам стрибнув би на розпилювач. Але Завод зжере тебе, зжере мене і зажадає ще. А в міста немає запаски… Так це звучить на жаргоні синтетиків?

— Немає запаски, — повторюю я і згадую Єву. І відразу спохоплююся. — Що таке розпилювач?

— Це те місце, яке інакше називалося б піччю. Хочеш подивитися?

— Ні.

— Воно зовсім не страшне, це місце. Там просто круглий майданчик… мембрана, дуже жорсткий батут. Унизу датчики й трансформатори. Угорі витяжка. От і все.

Я ковтаю слину.

— І як… це відбувається?

— Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори… А далі — дротами. У місто. На станцію призначення.

Я мовчу, намагаючись уявити все, про що він говорить. Згадую сітку над вогнищем, Цар-мати лежить біля моїх ніг. Вітер розвіває попіл…

— Вогненний Кін, — тяжко вимовляю я. — У них… людей-вовків… є…

І, болісно добираючи слова, розповідаю про поєдинок із Цар-матір’ю.

Він киває:

— Так. Горяни використовують технології Заводу, самі того не усвідомлюючи. Вогненний Кін, очевидно, передає енергію переможеного переможцю. Принаймні частину. А заводський розпилювач передає енергію будь-кого, хто на нього потрапить, Заводу.

— А може, це Завод використовує… технології горян? Людей-вовків?

Він хитає головою:

— Навряд чи. Але точно не знаю.

— Ви не знаєте?!

— Чого ти дивуєшся? Ти гадаєш, це я побудував Завод? Та я прийшов на нього, так само як ти… намагаючись щось змінити!

Він відчиняє залізні дверцята печі й підкидає чорний брусок на тліюче вугілля. Розгоряється полум’я, вихоплює з напівтемряви його важке, ніби броньоване обличчя. На дні очей спалахують вогники: вогонь відображається в маленьких, глибоко посаджених очах.

— І вам вдалося? — запитую я.

— Ні. — Він прикриває дверцята грубки. — Вона померла.

— Хто?

Він дістає з полиці пляшку з водою, зубами виймає корок. Утирає чоло тильною стороною долоні.

— Моя дружина.

— У вас була дружина?!

Він мовчить. Дивиться в темінь.

— Але Завод підпорядковується вам? — запитую я, аби хоч щось сказати.

— Так. Я його Серце. Ти гадаєш, це метафора, красне слівце? Ні. Я став частиною Заводу. Я зрісся з ним. Іноді, зрідка, я дозволяю собі сходити в місто. Ненадовго.

— Так, — бурмочу я. — Ви ж… я бачила вас у місті… я зрозуміла, що ви не контролер. Потім. Мені сказали…

— Я просто блукаю вулицями. Іноді вбиваю дилерів… Якщо впіймаю. Але найчастіше — дивлюся на людей. Спостерігаю. Мені потрібно бачити людське життя, особливо після енергетичної години. Розумієш?

— Ні… Ви говорите про дилерів, як про… тарганів.

Він гатить кулаком по столу. Підстрибують склянки.

— Енергії не вистачає на всіх. Я вже це казав. Із кожним роком її все менше. Це я теж казав. А вони роблять собі гроші з людських життів. Непрожитих життів. Ти чула про життєїдів?

— Це казки…

— Це не казки! Звичайно, життєїди — не чудовиська з пащеками до підлоги. Вони виловлюють самогубців на вежах, за декілька хвилин до стрибка. Висмоктують із нещасного синтетика, який вирішив померти, жалюгідні рештки енергії — останні краплі. Тоді мертве тіло скидають униз. Або вкидають у каналізаційний колектор. А з енергії… якщо це можна так назвати… з того, що вони висмоктали, майструють фальшиві зарядники. І продають синтетикам, із якоїсь причини позбавленим пакета. А енергополіція одержує відсотки від кожної угоди!

Він говорить, як людина, яка роками не розтуляла рота, — голос хрипить і зривається, але слова, що накопичилися за довгі дні мовчання, так і рвуться з горла.

— А ті, хто одержує по кілька зарядок за ніч… — бурмочу я.

— Це інше. Їм найчастіше дістається справжня енергія. За рахунок якого-небудь оштрафованого бідолахи. Але як тільки людина одержує більше однієї зарядки за ніч, вона починає вмирати. Мине кілька місяців — і їй не вистачить, щоб вижити, цілого Заводу.

Я згадую хлопця, що вмер на моїх очах у підворітті. І ще згадую Григорія.

— Ви ж їм платите… — Я не впізнаю свого голосу. — Ви самі їм платите підзарядками, щоб вони вам служили…

— Так. Інакше не виходить. Трансформаторна станція… звичайна енергетична підстанція, розподільний щит усього міста. Навколо неї — вищі чини енергетичної поліції. Вони ж усі синтетики. Їм потрібно по сто з хвостиком енерго щоночі. Їхнім дружинам, дітям, родичам, друзям. Їхнім радникам. Їхнім вірним слугам. Розумієш? Синтетиків, яких упіймали на незаконних оборудках із енергією, позбавляють пакета, прирікаючи на повільну смерть. А дилерів відпускають. Людей на брудній роботі — наприклад, ганяти вагони по канатці — підсаджують на мультидозу… тобто на декілька доз за ніч. Вони швидко змінюються на таких роботах. Нічого не встигають дізнатися, нічого не встигають збагнути. На їхнє місце беруть інших, і так без кінця.

— Ви все це знаєте… І нічого не намагаєтеся змінити?!

Він сміється, не посміхаючись. Не розтягуючи губів. Моторошне видовище.

— Мені треба, щоб розподільний щит працював. Щоб у будинки синтетиків ішла енергія. Втрати неминучі. Опір дротів з’їдає енергії більше, ніж уся ця зграя енергошакалів. Просто, коли я приходжу в місто й застаю дилера за роботою, я його вбиваю. І всіх, хто до цього причетний, убиваю теж.

— А нас ви не вбили.

— Я вас пожалів. Я можу собі дозволити таку розкіш — когось пожаліти.

— А тих, кого привозять канаткою, ви не жалієте?!

— Твою долю я міг тоді змінити. Їхню долю ніхто не змінить. Яка різниця, жалію я когось чи ні? — Він запинається. Тяжко переводить подих. — Ти питаєшся, чому я терплю всю цю банду прилипал біля трансформаторної станції? Справа навіть не в тому, що, прожени я цих, на зміну прийдуть інші… не в цьому справа! А в тому, що головного ні я, ні ти, ніхто змінити не може. Заводу потрібна жива енергія, він повинен регулярно пожирати молодих і дужих людей. І у світі, де це можливо… нема сенсу клопотатися про справедливість або щось на кшталт цього.

Стіни здригаються. Чи то звук. Чи вібрація. Мій співрозмовник зводить голову: на Заводі щось трапилося.

— Що це?

— Прибула зміна, — каже він буденно і вмикає бічний екран.

Не знаю, що я очікую побачити. Але на екрані графік — десять зелених стовпчиків, вищих і нижчих, зліва шкала з поділками. Справа — диск, розділений на сектори, три чверті зелені, одна п’ята — жовта, і тоненька часточка, що зосталася, — темно-сіра. По картинці пробігають смуги-перешкоди.

— Ось, — каже Хазяїн, дивлячись на екран. — Бачиш, зелене поле — дика енергія, жовте — залишкова синтетична. До повного завантаження не вистачає чотирьох відсотків, і це ще нічого. Бували зміни, що й десятка не вистачало.

— Що це? — повторюю я, мимоволі зіщулившись у своєму кріслі.

— Пальне для Заводу, — сухо відповідає Хазяїн.

— Це люди?!

— Ти що, сліпа? Це графік! Десять одиниць загальною ємністю…

— Це люди!

Він кладе мені руку на плече. Стискає пальці — мені боляче, але я не зважуюся ворухнутись. Є в ньому щось… від чого ціпенієш. Втрачаєш мужність.

— Я знаю, що це люди, — мовить він пошепки. — Ти гадаєш, навіщо я їжджу в місто після енергетичної години? Я дивлюся на них. На щасливих синтетиків. Я кажу собі: ось заради чого. Я записую їхню радість на плівку, привожу на Завод і монтую відеоряд для енергошоу. Переглядаю ці плівки ще раз. І ще. І кажу собі: ось заради чого! Ясно тобі?

— Ви дуже нещасна людина, — шепочу йому. У мене зуб на зуб не попадає.

— Я?

Стає тихо. Чутно, як вібрують стіни. Як осипається десь пісок.

— Що зараз… із ними… роблять?

— Зараз погонич вивантажує їх на стрічку транспортера. Вони сонні, приголомшені. Не розуміють, що відбувається.

— Погонич?

— Чоловік, який їх привіз. За шість хвилин Завод дасть канатці задній хід, і вагон поїде назад.

— Разом із погоничем?

— Так… Якщо прийом пройшов успішно, погонич знаходить у вагоні підзарядку.

— А якщо не успішно? Якщо по дорозі когось… загубили?

Він нарешті випускає моє плече.

— Тоді погонич нічого не одержує.

Ні, недарма Григорій так за мене бився. До останнього.

— А люди?

— Зміна? Зараз їх везе транспортер… За три хвилини вивантажить на розпилювач.

Я впиваюся в поруччя крісла:

— І нічого не можна зробити?!

Він сідає поруч зі мною і раптом обіймає мене за плечі.

— Нічого. Нічого не можна зробити. Ми ж пам’ятаємо про десятки тисяч людей, які…

— Нехай би здохли всі синтетики! — кричу я з раптовою злістю. — Трупоїди! На чужій енергії…

— А ти сама? А твоя подруга? А всі твої знайомі, друзі… батьки?!

Ми мовчимо. Стіни вібрують. Догоряє вогонь у грубці.

— Моя дружина теж була синтетиком, — каже він пошепки. — Вона ніколи в житті нікому не зробила зла. Вона не винна… що не хотіла жити. Вона чесно намагалася. Заради мене. Заради нашої майбутньої дитини.

— У вас… дитина?

Стіни Заводу здригаються. Дрібно тремтять. Мені ввижається цей транспортер — як жадібний липкий язик, що тремтить з нетерпіння.

— Я не встиг, — каже Хазяїн. — Я добув для неї зарядку, але надто пізно. Немає в мене ніякої дитини.

Вібрація наростає. Ритм конвульсивний, рваний — ніби Завод відчуває близькі судоми. Я намагаюся щось сказати, але не знаходжу слів. Мені хочеться прокинутись.

— Тепер транспортер вивантажує їх на мембрану, — каже він. — Ти чуєш, стіни вже не так тремтять. — Він ривком притискає мене до себе. У мене перехоплює подих. — Синтетики не хочуть мати дітей. Майже не хочуть. Раніше в місті були мільйони людей, тепер значно менше. І вони майже не хочуть жити. Незабаром не залишиться нікого, придатного для переробки. Тоді Завод усе одно зупиниться, і синтетики все одно помруть. Розумієш? Але це трапиться не завтра і не післязавтра. Є ще час… І, зрештою, кожен із нас коли-небудь помре, але це ж не привід кидатися з вежі вниз головою?!

Мені здається, що він марить. Його рука все міцніше стискає моє плече. Усім величезним Заводом проноситься чи то подих, чи то конвульсія.

— Почалося, — каже Хазяїн. — Запрацював розпилювач.

У надрах Заводу зароджується новий ритм. Мої зуби починають цокотіти, як від сильного холоду. Я дужче стискаю щелепи. Мною трусить, Хазяїн відчуває цей дрож, я намагаюся вирватись, але він не пускає. Я завмираю.

— Іноді це триває годину, — мовить він. — Усе залежить… Але сьогодні швидко. Буде швидко. От побачиш.

У надрах Заводу щось із глухим стуком тріскається. Я відчуваю, як пробігає вітер кожним коридором і кожною вентиляційною шахтою, торкається моїх щік, завиває в щілинах, решітках і трубах. Злітають клапті жовтого туману. Яскравіше спалахує вогонь у грубці. Стовпом піднімається пилюка, по долівці бігають смерчики…

Потім вогонь у грубці гасне. Протяг слабшає.

— Усе, — каже Хазяїн і випускає мої плечі.

Я сиджу на верхівці громовідводу. Дивлюся на далекі гори. Металева платформа погойдується піді мною. Я піднялася сюди на світанку, а зараз сонце опускається за обрій.

Літо. У горах спіють полуниці. Я ніколи їх не бачила, про них розповідав Ярий… Все ще не можу не думати про нього. Але згадую вже рідше.

Коли сонце ховається, спускаюсь униз. Хазяїн, здається, чекає на мене. Змащує жиром шестірні огидної механічної стоноги.

— Що ти там робила?

— Вам-то що?

— Кожного разу, коли ти туди забираєшся, я боюся, що ти не повернешся, — серйозно каже Хазяїн. — Стрибнеш.

— Я ж дика, — змушую себе посміхнутися. — А дикі зневажають самогубство.

Він підштовхує стоногу під зад, і вона, гримлячи кінцівками, зникає в бічному коридорі.

— Що це?

— Чистильник. — Він витирає руки ганчіркою. — Хочеш, покажу тобі таке, що тебе розвеселить?

— Розвеселить? — Я скептично хмикаю.

— Ну, розважить принаймні… Ходімо?

Він знову йде попереду. Мерехтить зелений візерунок у нього на куртці. Я вже знаю, що це сенсори — майже як очі на спині.

Він приводить мене в підвал. Чи як іще можна назвати підземне приміщення?

Відчиняються важкі залізні двері — майже такі ж, як ті, у які я ввійшла. Хазяїн запалює ліхтаря, і я розкриваю рота від подиву: переді мною підземний хід! Широченний тунель веде вдалину, на підлозі поблискують рейки, на них стоїть, упершись буферами в земляний насип, платформа на чотирьох колесах. Дзюрчить вода: під залізобетонною конструкцією, під рейками, протікає струмок.

— Не оступися, — каже Хазяїн.

Я підходжу ближче. На платформі — величезний прозорий барабан, поставлений на ребро, на кшталт білячого колеса. На блискучих боках горять відблиски. Я зупиняюсь.

— Це дрезина на кулькових слимаках, — каже Хазяїн.

— На чому?

— Чудові тварюки. Кращі за будь-який механізм. Поглянь!

Він підносить ліхтаря ближче. Прозоре колесо на третину заповнене оліїстою щільною рідиною. До стінок де-не-де поприлипали довгасті тіла великих сірих равлів. На підошві у кожного — розсипи ртутно-блискучих кульок.

— Розвивають величезну швидкість, — каже Хазяїн. — Паруються тільки на суші. Тут, у колесі, самці. А тут, — він відчиняє бак біля стінки, — самки…

Я зазираю в бак. У темній рідині нічого не помітно.

— Вони такі ж, лише більші й рожеві, — каже Хазяїн.

— А сенс?

— Сенс у тому, що, коли самок додати в колесо до самців, вони всі нестримно рвонуть на сушу. Колесо так влаштоване, що вибиратися на стінку можна тільки в одному напрямку — вперед. Вони дуже важкі, рухаються швидко, ну і… колесо крутиться. Дрезина розвиває шалену швидкість у тунелі. Поворотів, підйомів майже немає. Рейки гладкі. А на зворотному шляху тебе чекає вже наступне покоління равлів — головне, спустити рідину з барабана одразу ж по прибутті. І вчасно розсадити молодих самців і самок.

— А куди веде цей тунель? — повільно запитую я.

Він закриває бак із рожевими самками. Стукає залізна кришка.

— Навіщо тобі?

— У місто, — кажу я, ніби сама до себе. — Бо як ви туди добираєтеся? Не у вагончику ж вам труситись…

— Ходімо, — каже він сухо. — Пора спати.

Завод живе своїм ритмом, настільки ж постійним, як зміна дня і ночі. Я починаю відчувати його так жорстко, як синтетик відчуває добу — період між двома енергетичними годинами. Де б я не була, я відчуваю цей ритм. Гудіння, не чутне вуху, зате відчутне шкірою. Двигтіння механізмів, шипіння пари. Напруга все зростає й зростає, доки нарешті на приймальний транспортер не прибуває зміна.

Здається, я починаю розуміти Хазяїна. Я ненавиджу його — але розумію. Для того, щоб не збожеволіти, треба бачити в змінниках не людей, а графіки на екрані. Ось повзе транспортер, ось він вивантажує одиниці палива на мембрану, ось оживає ритм розпилювача; у ці хвилини ми з Хазяїном завжди опиняємося одне біля одного. Це не випадково. Нам обом хочеться, щоб поруч була жива людина — якою б вона не була.

Хазяїн мало говорить, більше розпитує. Мені не хочеться бути з ним надто відвертою, але він завжди ухитряється розв’язати мені язика. Я розповідаю про Єву, про те, як я працювала пікселем. Як ми грали в недогарок, які чутки ходять у місті про життєїдів. Як я одного разу прийшла в музичний магазин…

Я вчасно встигаю прикусити язика. Якщо я розповім про барабанщика Римуса — навіть не називаючи імені, — Хазяїн зможе знайти його сам або нацькувати своїх ловців. А Римус — це ж ниточка до диких. А дикі — чудове пальне для Заводу: Алекс, Мавр, Ліфтер, глухонімий Лесь, Перепілка і двоє її дітей…

Я уявляю всіх їх на конвеєрі. Зелені стовпчики на екрані… Графіки, а не люди. Якщо на Завод привезуть хоч Перепілку, хоч старого Римуса, хоч навіть Ярого, я про це навіть не дізнаюся: забринять стіни, пробіжить вітер, торкнеться волосся на потилиці. І все.

— Що з тобою? — запитує Хазяїн.

Я заледве розтискаю кулаки.

— Нічого, — кажу якомога спокійніше. — Я чула від однієї людини… що раніше завод брав енергію від стихій. А потім стихії збунтувалися, і він… переродився. Це правда?

— Я не знаю.

— Якщо це правда… Може він ще раз переродитися?

Хазяїн байдуже знизує плечима.

Мені сниться, що всі вони живі.

Що серед полонини складено ватру зі зрубаних під корінь смерек — заввишки до неба. Ватра горить, як Сонце. І три роди танцюють Аркана всім селом — звівшись одні одним на плечі.

На фоні вогню я бачу їхні силуети. Чоловіки танцюють, ставши у коло, міцно зчепившись топірцями-бартками, на їхніх плечах стоять жінки, обіймаючи одна одну за плечі, а на плечах у жінок — легкі підлітки, дівчатка й хлопчики, їхні темноволосі голови майже врівень із верхівками дерев…

Я хочу, аби сон тривав. Але він обривається.

Коридори Заводу освітлені нерівномірно. Десь панує темнота. Десь пробиваються зі щілин червоні відсвіти. Десь світиться стеля — блідо, синювато. Щільний туман лежить, як вода, сягаючи колін, або піднімається до пояса, або до стелі — тоді я намагаюся в цей коридор не заходити.

Хазяїн нібито не обмежує моєї свободи. Я можу ходити, куди захочу. От лише чого мені хотіти? Ясно, що із Заводу не вибратися. Я пробувала багато разів: коридори ведуть по колу, де-не-де зустрічаються — зненацька виступають із темноти, зринають із туману — огидні механізми й пристосування. Деякі стоять непорушно, піднявши залізні щупальця на рівень моїх очей. Інші роблять роботу — марну, як на мене. Натирають до блиску бетонну підлогу. Чистять стіни. Фільтрують повітря, всмоктуючи одним соплом жовтий туман і випускаючи з іншого сопла його ж, лише ледь розігрітий. Я ненавиджу залізних тварюк і боюся їх — до огиди.

Мені не вистачає мого барабана. Не вистачає ритму. Іноді я забиваюсь у дальні коридори — просторі, майже не освітлені — і танцюю. Мовчки співаю, слухаю своє тіло. Розлітаються з-під підошов калюжки, рветься туман. Я танцюю, ненадовго стаючи собою — Ланою. Дикою. Сильною. Я танцюю в тиші й у темряві.

Я проводжу в танку, певно, декілька годин без перепочинку. Ледве не падаю від утоми, умираю від спраги — але почуваюсь набагато краще. І не боюся зустрітися з Хазяїном віч-на-віч.

Хазяїн сидить у себе, в рубці. Монтує майбутнє енергошоу. Це єдине його заняття, за яким мені подобається спостерігати. Я влаштовуюся в кутку, в чорному кріслі, підтягаю коліна до живота. Хазяїн вдає, ніби не помічає мене.

«Енергетичне шоу для вас, мешканці міста!» Букви переливаються червоним, зеленим, помаранчевим, тло залишається білим. Я уявляю собі, як окраїнні пікселі завмерли, повернувшись до сонця білими спинами, і тільки нетерпляче шльопають босими ступнями об кам’яні платформи — відбивають ритм. А центральні — ті, яким завжди дістається найважча і найцікавіша робота, — танцюють, сплескуючи полами роб, змінюючи, змінюючи, змінюючи кольори…

Я дивлюся, як руки Хазяїна — чіпкі, майже чорні, з довгими гачкуватими пальцями — набивають слова на клавіатурі. На екрані з’являється напис: «Дитина — твоє майбутнє! Хай у тебе буде дитина!»

— Це щось новеньке, — виривається в мене.

Він морщиться:

— Це марно. Трата часу. Але я подумав…

Він знову кладе руки на клавіатуру. Напис змінюється: «Дитина — це престижно! Хай у тебе буде дитина!»

— Заводу не вистачає пального, — кажу я. — Треба, щоб виростали нові діти. На корм Заводу.

Він ніяк не реагує на мою провокацію.

— Скажіть, а ці… контролери, ловці, енергополісмени… знають про вас? Хто ви такий, що робите, де живете? Що можете й чого не можете? Хтось узагалі знає про вас?

— Піксель не може бачити картинки, — бурмоче він під ніс. — Цим людям, на СІНТ, доступні лише фрагменти інформації. Комусь більший фрагмент, комусь менший. Усієї правди не знає ніхто.

— Що таке СІНТ? — запитую я, насупившись. Згадую манжету для підзарядки, як вона здавлює руку вище ліктя. Згадую, як проступає на шкірі візерунок, укладається в літери… які зникнуть за кілька годин. С.І.Н.Т…

— Станція Імпульсної Некомерційної Трансформації, — каже Хазяїн, маніпулюючи важелями на пульті. — Незграбна назва. Але так історично склалося.

— Некомерційної?

— За гроші продається тільки фальшива енергія. Справжню можна заробити. Пікселем. Робітником. Полісменом. Агентом для особливих доручень… Відпрацювати. Не купити. Будеш дивитися сьогодні шоу?

Я мовчу.

— У мене є щось для тебе.

Він відходить убік і відчиняє довгасту нішу в стіні. Першої миті мені здається, що у нього в руках трембіта. Я завмираю — і ледь стримую розчароване зітхання.

Це не трембіта. Це дивний шкірястий матеріал, зібганий у гармошку, як складене віяло. Хазяїн розгортає його; по темному полю розбігаються гострі зелені спалахи.

— Сенсори, — каже Хазяїн. — Як у мене на куртці. Сенсорний екран.

Екран дуже великий — навіть розкритий наполовину, він майже перегороджує рубку. Матеріал чимось нагадує живу тканину — прошиту жилками, судинами, ніби внутрішня поверхня повік. Я торкаюся його. Він здається тонким і вразливим, але насправді дуже тривкий.

— Чудова річ, — каже Хазяїн. — Можеш дивитися шоу в своїй кімнаті. Можеш настроїти, як дзеркало. А можеш просто поставити ширмою, від протягів.

— Спасибі, — відказую байдуже.

Усамітнившись у своїй кімнаті, намагаюсь настроїти екран, але він, очевидно, несправний. Мені вдається знайти лише три канали: дзеркальний (я жахаюся, побачивши перед собою змарніле, бліде обличчя в кривому дзеркалі — моє обличчя), канал енергошоу (він працює тільки двадцять хвилин на день) і ще один, що відображає малюнок сенсорів на куртці Хазяїна. Виходить так, ніби я дивлюсь йому в спину — щодня, щогодини — і все одно не знаю, чим він зайнятий. Сенсори пригасають, коли Хазяїн сидить або стоїть, і блимають трохи яскравіше, коли рухається. От і все.

Склавши екран, ставлю його в куток кімнати. Сама виходжу на середину, заплющую очі й починаю танцювати, нарощуючи й нарощуючи ритм.

І знову — вкотре вже — туга й заціпеніння, що обліпили було мене, як липка шкурка, руйнуються і спадають, випускаючи мене на світло. Повертається мужність. А отже, повернеться й удача.

Я почуваюся громовідводом. Живим, танцюючим громовідводом. Я чекаю блискавки, я притягаю її, і ось…

Блискавка — думка — беззвучна й невидима, б’є мені в маківку, та так, що я ледь не падаю. Я бачу шлях до свободи. Такий простий і близький, що мені хочеться плакати.

Котра година? Там, зовні, похмуро — чи сонячно? Чи далеко до ночі? Мені потрібно, щоб спочатку було світло, але невдовзі після цього посутеніло…

Прихопивши під пахву величезний, майже невагомий екран, я йду коридорами, щомиті завмираючи: мені здається, що Хазяїн може читати мої думки на відстані. Тому, коли з-за повороту з’являється його височенна темна постать, я майже не дивуюся. Лише серце, востаннє стукнувши, зупиняється.

— Ти куди зібралася? — питається він із звичною байдужістю.

— Я випробовую екран, — кажу перше, що спадає на думку.

— Бігаючи з ним коридорами?

— Я хотіла…

— Іди в рубку.

— Але я…

— Іди!

Не маю сил ослухатись.

Може, завтра, говорить моя надія. Не варто поспішати. Не варто привертати уваги, він може щось запідозрити. Він уважний. Він уже запідозрив…

Я повертаюсь і, по коліна тонучи в клятому жовтому тумані, йду в рубку. Може, я набридла йому? Надокучлива іграшка? Може, він вирішив відправити мене на мембрану — сьогодні?

У рубці порожньо. Сліпо мерехтять екрани. На одному з них — червона заставка. Я втратила лік часу: таж зараз має початися шоу…

Оглядаюсь на двері. Хазяїн відстав. А може, й не збирався наздоганяти мене? Може, йому достатньо, щоб я сиділа в рубці, як під домашнім арештом? Ставлю згорнутий екран біля стіни. Підходжу до пульта. І бачу клавіатуру. Напівстерті зелені літери на білих клавішах.

І гадки не маю, яким чином передається на екран програма енергетичного шоу. Але зараз, на кілька секунд, мені привідкривається майбутнє.

Можливо…

Я промахуюся пальцями по клавішах, тому напис виходить не надто красивий.

І натискаю велику кнопку із написом «Ввести негайно». Я майже не вірю, що це можливо, але мої кострубаті слова висвічуються на екрані. Одразу після традиційного вітання «…для вас, мешканці міста!»

У коридорі кроки.

Я розумію, що загинула. Рятунку нема.

І кидаюся бігти, прихопивши екран, свою останню надію.

Я завертаю за ріг коридору, коли з протилежного боку — всього за двадцять кроків від мене — з’являється Хазяїн.

Я біжу, як не бігала ніколи в житті. Хазяїну потрібно кілька хвилин, щоб виявити моє мистецтво. І кинутися навздогін.

Я чую його кроки. Щомиті чекаю, що він схопить мене за волосся.

Зараз треба повернути. Другий коридор ліворуч — чи третій?!

Я зупиняюсь. Гаю час. Один із цих коридорів веде в глухий кут, і я не бачу майбутнього. Я не знаю, куди мені звертати.

Кроки Хазяїна все ближче, і я щодуху кидаюся в перший-ліпший коридор. Попереду згущується туман.

Безвихідь?!

Це автомат-стонога! Я перестрибую через нього і звертаю в коридор праворуч. Тепер я точно знаю, де я. Ще сто кроків — і вхід у цегляну трубу!

Біля підніжжя залізної драбини витрачаю ще кілька секунд, щоб засунути згорнутий екран за пояс на спині. Хазяїн вилітає з-за повороту — я ставлю ногу на залізний щабель.

— Стій, мерзото!

Якщо в нього є пістолет чи бодай що-небудь, із чого можна вистрелити, я загинула. Згорнутий екран заважає, б’є по спині; хоч би він не вислизнув із-за пояса! Хоч би не впав!

Піднімаюся залізною драбиною, на штирях-щаблях залишаються, певно, клаптики шкіри з моїх долонь. Я не відчуваю. Я граю в доганялки зі смертю. Вгору!

Драбина трясеться. Мій ворог піднімається слідом за мною. Або в нього немає пістолета, або він хоче розірвати мене голими руками. Він же значно вищий за мене і фізично сильніший…

Ще побачимо, хто сильніший!

Долоні липкі. Я не відчуваю болю. Мені треба будь-що дістатися залізного майданчика. Тоді матиму шанс.

— Стій! Уб’ю!

Я майже відчуваю його руки на своїх щиколотках. Додаю швидкості. З погойдування громовідводу, із гудіння залізних щаблів, із мого власного хрипкого подиху народжується ритм, я ловлю його й підлаштовуюсь до нього, він підхоплює й несе, як швидка вода.

— Дурепа!

Здається, він відстав. Трохи, але відстав. Я не зменшую швидкості. Зараз! Ще трішки!

Ось він, люк. Я востаннє підтягуюся — і вибираюся на залізний майданчик на страшній висоті.

Сонце хилиться до обрію. Гори лежать навколо, як зубці величезної корони — зелений ланцюг, за ним синій ланцюг, за ним золотаво-димчастий. Вітер приносить запах трави і хвої. Я завмираю — наче громовідвід у чеканні блискавки…

— Лано, стій!

Я бачу його обличчя в отворі люка. Його очі вперше виглянули з тіні орбіт, я розрізняю їх колір. Вони зеленувато-карі.

Одним ривком він піднімає своє велике могутнє тіло на край майданчика. Я відступаю. Між нами два кроки, не більше.

— Стій, — каже він. — Послухай, нічого страшного не сталося. Ти зробила дурницю. Тільки й усього. Я не буду тебе карати. Я навіть не буду тебе…

Одночасно він робить крок уперед — і я, відступаючи, вихоплюю з-за пояса згорнутий екран.

— Лано!!

Його руки хапають повітря за міліметр від моїх грудей. А я вже валюся назад. Уже падаю, і вітер реве у вухах.

— Лано!

Вітер грає мною, як порожньою обгорткою від бутерброда. Я перевертаюся раз, удруге, плутаю верх і низ, в очах темніє… І, майже непритомніючи, розгортаю екран.

Ривок! Моє падіння сповільнюється. Потім пришвидшується знову. Я бачу, як заледве, долаючи опір повітря, розкриваються складки й перетинки, як раптом спалахують зеленим сенсори, як кожна ниточка й жилка екрана-крила напружується…

Я перебираю руками, обмацую несучі ребра крила-екрана, ловлю вітер. Це єдине, що може ще врятувати моє життя. Я вишу на розгорнутому крилі, вчепившись руками в жорсткі перетинки, усе ще падаю…

А потім різкий порив вітру, ніби підставлена долоня, перетворює падіння на легкий політ.

Я лечу, як птах. Я бачу світ згори. Я бачу гори, ліси й луки. Сонячні промені пробиваються крізь діряві хмари — віяло променів, розставлені пальці. Кольорове небо над головою, кольорова земля внизу, мерехтливе зеленувате крило — ніби тонке віко, ніби крильце бабки. Я лечу…

Поривом вітру мене зносить убік. І прямо на шляху, на відстані, здається, витягнутої руки, виступає з туману бетонна стіна.

Я різко змінюю нахил крила…

Мене підкидає й проносить над стіною, я черкаю по бетону підошвами черевиків. І знову падаю, але тепер унизу — хирлявий, іржавий ліс…

І знову падіння переходить у політ. Цього разу майже горизонтальний. Частка секунди…

Я врізаюся в колючий чагарник.

Дуже колючий.

Долоні мої роздерті до м’яса. Обличчя подряпане, голова болить, на лобі ґуля завбільшки з кулак. Але я жива. І я вільна.

Завод поруч. Завод близько. За кілька секунд після мого приземлення-падіння навалюється тиша. Уповільнює серцебиття. Сіє паніку.

Я біжу, тілом прориваючи цю смертоносну вату, і невдовзі вже чую хрускіт гілок під ногами. Власне серце. Хрипкий подих. Я вийшла з зони антиритму. Я перемогла. Переможно оглядаюсь…

Щоб побачити крізь хирлявий лісок, як залізні ворота відчиняються, і з чорної темряви — не можу спокійно в неї дивитись — висуваються, напівприховані жовтим димом, механізми.

Хазяїн бачив мій політ. Не знає точно, жива я чи ні, хоче пересвідчитися. Автомати принесуть йому моє тіло. Або непритомну мене. Або засічуть рух, упіймають на бігу, скрутять, притягнуть назад…

Долаючи біль, залізаю на найвище дерево. І сиджу, притиснувшись до стовбура, серед колючих гілок.

Автомати все ближче. Шикуються півколом. Періодично викидають уперед і в сторони гнучкі щупи з сенсорами на кінці. Один збиває — на льоту — птаха. Сиплеться пір’я, як чорний сніг.

Мені треба стати частиною деревного стовбура. Злитися з ним. Охолонути, віддати стовбуру все тепло… Дерево,дерево, врятуй мене!

Один із автоматів — ходячий пристрій на трьох ногах, із трьома пазуристими маніпуляторами — оглядає сусіднє дерево. Щупи витягаються на десять метрів угору, трясуть гілку за гілкою. Падають шишки. Обшукавши черговий об’єкт, механізм іде до наступного. До дерева, на якому сиджу я.

Хочеться закричати й кинутися вниз. Спробувати втекти. Бодай спробувати! Але я сиджу — і запізно згадую, що моя кров заплямила нижні гілки. Кров із поранених долонь.

І автомат знаходить кров.

Лютим зеленим вогнем спалахують сенсори. Висувається антена — він передає сигнал Хазяїну? Щупи — їх два — обвивають стовбур із двох боків. Повільно, неквапно рухаються все вище. Обмацують гілку за гілкою.

Я притискаюся до дерева всім тілом. Я — дерево. Я його частина. У моїх жилах — деревний сік. Я нерухома… Я завмерла!

Щуп торкається підошви черевика. Вся моя сила волі йде на те, щоб не смикнутися.

Щуп піднімається вище. Торкає холошу. Сковзає по деревному стовбуру, обмацує кору, торкається моєї спини…

Я перестаю дихати.

Другий щуп з’являється просто переді мною. І повільно торкається обличчя.

Я не рухаюсь. Я дерево. Дереву однаково, хто його торкається. З деревом заграє вітер, блукають по гілках птахи, дятел довбе кору…

Із різким роздратованим пищанням щупи зникають. Миттєво втягуються усередину, під корпус механізму. Розхитуючись на трьох ногах, автомат іде до наступного дерева.

Я сиджу на гілці цілу ніч. Чую, як автомати нишпорять по лісу. Чекаю, що вони повернуться. Чекаю, що з’явиться Хазяїн; пошуки тривають довго, при світлі й у темряві. Нарешті автомати відступають на Завод.

Я боюсь, що вони залишили сторожа, який дочекається, коли злізу з дерева, і тоді схопить мене. Тому я сиджу на гілці до ранку.

Уранці ліс прокидається. Іржавий ліс. Дерево, що дало мені притулок, вкривається росою. Я жадібно облизую кожну голочку Тоді спускаюся вниз (руки-ноги оніміли так, що ледь не падаю) і злизую росу з трави.

Роса на моєму одязі. На волоссі. Роса змиває кров з обличчя й долонь. Я вмиваюся в росі — й оживаю. Ніби й не було страшної ночі. Ніби ми гуляємо в лісі — з Ярим… Але ж Ярий залишився в селищі трьох родів! І, може, чекає на мене? Може, якщо я повернуся й розповім усім правду, він пробачить мені?

Я не наважуюся вийти з лісу на відкритий простір. Ховаючись за стовбурами, підбираюся ближче, бачу горбки іржавої глини і звалені на них порвані барабани, непридатні бубни, зламані трембіти. Цвинтар моїх друзів. Цвинтар наших надій.

Роса висихає. Піднімається сонце. До селища — всього півдня ходу. Як мене зустрінуть? Що я побачу, коли повернуся?

Сідаю на траву. Страшенно хочеться їсти… І хочеться відпочинку. Спокою. Нормального людського життя. Вогню в печі. Розмов. Чоловічих і жіночих облич. І дітей. Як мені не вистачає настирливих, галасливих дітей, які вічно крутяться під ногами, яких так багато в селищі!

А якщо автомати побували й там?

Хазяїн не признавався мені, скільки я його не розпитувала. Ці стовпчики на екрані, ця вібрація стін, цей вітер у коридорах Заводу… Може, всі три роди вже там? І діти?

Розумію, що цього не може бути. Щоразу перед поглинанням приходив вагончик із міста…

З міста.

Як відреагували люди, прочитавши на екрані моє послання? Збій, аварія, нестикування? Не звинувачувати ж у помилці пікселів — вони всі діяли чітко за командою ритм-блоків…

«Шукайте СІНТ». Я могла порадити б їм що-небудь розумніше. «Не вірте контролерам, ловцям…» А як вони розрізнять, хто ловець, а хто ні?

Мені треба в місто. Не в селище — у місто. Чому ця проста думка не прийшла мені раніше? Мушу попередити диких. Урятувати тих, кого можна врятувати…

Я маю розповісти їм правду. Вони ж нічого не знають! Може, вони вирішать — вони, а не я, — що Завод треба зупинити за будь-яку ціну. І тоді ми зберемо велику юрбу, величезну, прийдемо під стіни Заводу і тоді переможемо?

Я підводжусь… і зупиняюся, притулившись до смолистого стовбура. До селища — півдня ходу. А в місто… як я доберуся до міста? Там же непрохідні гори…

Страшенно хочеться їсти.

Бреду, дивлячись під ноги, знаходжу кілька полуниць, знаходжу гриби, які колись показував Ярий. Їм сирими. Мене одразу ж починає нудити. Не отруїтися б…

Чую струмок. Підходжу ближче. Струмок великий, ширший від того, на якому ми з Ярим улаштовували перегони на льодорізах… Знову ці спогади!

Лягаю на живіт і п’ю, як звір. П’ю, стогнучи від задоволення. Тоді заплющую очі.

Всі мої біди від того, що я хочу занадто багато. Мені не досить того, що є. Я хотіла більшого — і полізла на вежу, до диких. Я хотіла більшого — і пішла із селища на штурм Заводу… Адже в мене було все: і любов, і…

Сльози падають у струмок.

По стромовині пливе, наполовину занурившисьу воду, уламок стовбура з єдиною гілкою. Сама не знаючи навіщо, ловлю його за кінчик гілки і притягаю до берега.

Уламок стовбура. Куди він пливе?

Відпускаю колоду. Вона пливе, неквапно й урочисто, далі, за поворот, ховається з очей…

А куди впадає ця ріка?

Чомусь, думаючи про це, починаю хвилюватися. Мені треба пригадати щось дуже важливе. Я сиджу майже біля самого Заводу, хоча мені треба чимшвидше забиратися звідси, може увімкнутися антиритм, автомати можуть улаштувати ще одну зачистку… А вдруге їх не обдурити!

Чому я не тікаю світ за очі, в гори?

Шум струмка. Я згадую, де востаннє чула такий же шум. У тунелі, де стоїть дрезина на кулькових слимаках!

І підземний хід веде прямо в місто…

Пригинаючись, крадькома, ковзаю вздовж берега, ніби приміряючись, як це — бути рікою. Завод усе ближче. Крони іржавих сосон, під якими можна сховатися, все рідші. У Хазяїна в рубці є оглядові екрани…

Тоді я бачу колоду, що застрягла в закруті, й розумію, що мені треба робити.

Вода крижана. Але мені не звикати. Як є, в одязі, входжу в струмок, який перетворився вже на маленьку річку, і лягаю, обхопивши колоду руками. Колода перевертається. Я опиняюсь під водою.

Вибираюсь, піднімаючи намул із дна. Знаходжу на березі порожнисте гнучке стебло. Перекушую зубами. Роблю трубку. Знову лягаю, обіймаю колоду, дихаю крізь стебло.

Колода якийсь час роздумує, а тоді повільно рушає за течією. Колода пливе, і я під нею. Річка на стромовині достатньо глибока, щоб не черкати по дну спиною.

Колода випливає на відкрите місце. Крізь плівку води бачу, як насуваються стіни Заводу. Сподіваюсь, на крихітному екранчику непомітні мої руки, що вчепилися в колоду? Вони всі в намулі, чорні, кольору мокрої кори…

І вони зведені судомою. Холодно. Я ледь терплю.

Ріка поринає у відведену для неї бетонну трубу. Стає темно. Я розтискаю руки, випускаю колоду й зводжуся на ноги.

Вода мені по пояс. Крижана. Колода, вивільнившись, пливе далі й упирається в сталеві ґрати.

Ну звісно!

Ковзаючись на слизькому дні груби, підходжу ближче. Ґрати старі. Де-не-де поржавілі. Що там за ними, не розгледіти: воду скаламутили намул і пісок, які я ж і підняла з дна. Але ґрати можна зламати, їх потрібно зламати, вони віддаляють мене від міста!

Я беруся за один прут. Об другий впираюся ногами. Раз, два… три!

Прути лише ледь гнуться. Зате ґрати всі, усі, раптом виламуються й падають на мене, звалюють у воду. Я ледь не захлинаюся.

Колода повільно й урочисто пливе вперед. Я тримаюся за неї. Я не знаю, хто там зараз, біля дрезини, крім кулькових слимаків…

Бачу рейки над головою. Залізобетонна конструкція. Хапаюсь, підтягуюся з останніх сил. Ще сантиметр…

Над шпалами піднімається моя голова, тоді плечі, нарешті я вся, як велика рибина, вивалююся на рейки.

Все.

У тунелі напівтемрява. Дрезина стоїть, де стояла. Рівень рідини в скляному колесі трохи нижчий, ніж минулого разу. Кулькові слимаки-самці, довгасті сірі тіні, дрімають, присмоктавшись до каламутного скла.

Залишаючи за собою калюжі, підбігаю до бака в стіні. Піднімаю кришку. Здається, і самки на місці. Лише рідини в колесо треба б долити.

Тут же, у ящику без замка, знаходжу черпак на мотузці. Набираю рідини з бака для самок. Рідина дуже, дуже важка. Я підливаю її слимакам у колесо — вони пожвавлюються. Потім тим же черпаком намагаюсь виловити й самок, але вони не виловлюються.

Я шукаю в тому ж ящику інший черпак, зручніший, але знаходжу натомість нічні окуляри з одним тріснутим склом. Це подарунок долі. Удача знову на моєму боці.

Втративши терпіння, виловлюю самок просто так, рукою. Вони зовсім не бридкі на дотик і дуже гарні — великі, рожеві. Я мимоволі замислююсь: як їх випускати до самців? По черзі? Всіх одразу?

Підходжу до колеса. Рахую самців. Їх приблизно п’ять десятків. Самок має бути більше — чи менше?

У горлі пересихає. Не стримавшись, набираю собі води зі струмка і п’ю. Знову виловлюю самок, лічу їх і складаю просто на платформу дрезини. Вони хочуть розповзтися. Я ловлю їх і, одну за одною, вкидаю в колесо.

Важка рідина грає. Вириваються пухирі — як в окропі. Майже вертикально нагору вискакує сірий самець, за ним — рожева самка, і в ту ж мить равлики всією масою навалюються на стінку колеса. Їх накриває хвилею рідини, вони знову навалюються, їх знову накриває важкою хвилею. Колесо крутиться…

Але платформа не рухається.

Опановую себе. Надіваю окуляри й уважно вивчаю дрезину. Та звісно, для того, щоб колесо зчіплювалося з ходовою частиною, потрібно його опустити. Ось і важіль.

Важіль не піддається. Я обламую нігті. Колесо зі слимаками крутиться все швидше, гуркоче все дужче, щомиті може прийти Хазяїн… Важіль натужно клацає. Колесо опускається, сполучаються зубцюваті шестірні, натягається ланцюг. Дрезина рушає.

Кілька хвилин стою, дивлячись, як віддаляється насип. Як усе далі від мене втікають залізні ворота заводу. Гуркіт коліс відбивається від глинистих стінок тунелю. Равлики, як божевільні, рвуться на сушу, на слизьку стінку. Блищать ртутні кульки у них на підошвах. Колесо повертається, слимаків знову накриває хвилею, вони знову рвуться на сушу, і дрезина котиться…

Коли світло на початку тунелю остаточно гасне, вперше дивлюся вперед. У нічних окулярах усе червонясто-буре. Я бачу лише стіни і рейки.

Іноді тунель повертає. Тоді колесо з равликами нахиляється, а я, щоб не впасти, хапаюся за низьке поруччя.

Чим довше дивлюся вперед, тим виразніше здається, що мене проковтнула величезна змія. І ось я сковзаю по її стравоходу. Корені дерев, що іноді проступають на стінах, здаються ребрами. Я відвертаюся. Сідаю на витерту шкіряну подушку — спиною до напрямку руху. Знімаю нічні окуляри.

Пахне вологою і цвіллю. На мені мокрий одяг — я мерзну. Обхоплюю плечі руками. Ну ось. Усе в мене вийшло. Тепер залишилося ще трішечки.

Слимаки несуться по скляних стінках, мерехтять кульками на підошвах, прагнуть продовження роду. І я мчу крізь темінь підземного ходу. Що чекає мене в місті?

Так, скорчившись, намагаючись зберегти тепло, я дрімаю. Прокидаюсь від різкого «клац» і одночасно — ривка. Гарячково хапаюсь за поруччя.

Дрезина звернула.

Що це так клацнуло під колесами? Була там стрілка, розвилка колії — чи мені приснилося? Може, просто камінь упав на рейки?

Розвилка.

Я бачу розвилку, казав Головань. Хто був мудрішим — він, який в усьому шукав імовірності, чи Цар-мати, яка завжди бачила один-єдиний шлях і єдину мету? Головань мертвий. Але ж і Цар-мати мертва. Хто мені тепер скаже?

Я засинаю. Я страшенно втомилася — за ніч на гілці жодного разу не зімкнула очей. Мене студить. У мене все болить…

Дрезина котиться й котиться. Скільки їй ще котитися? Вагончик канатної дороги повзе майже добу. Але ж він іде не по прямій і повільніше…

Я сплю, тримаючись за поруччя. Мені сниться молода жінка. Вона веде мене за руку. Я маленька. Я теж була дитиною; зле, що майже не пам’ятаю той час. Лиш уривками. І звичайно, мені ніколи не снилися батьки.

Я хочу побачити обличчя цієї жінки. Але воно занадто високо. Її увесь час щось відволікає: то вона відвертається, роздивляючись вітрини, то зустрічає знайомого й довго з ним розмовляє, а я піднімаюся на пальчики й усе намагаюсь побачити її обличчя. Нарешті, втративши терпіння, кличу, тупочу ногами, вимагаю: мамо!

Дрезина смикається, я хапаюсь за поруччя й прокидаюся. Ще одна розвилка? Чи це частина сну? Он як розігналися слимаки, вітер свистить у вухах, і куртка майже висохла.

Попереду зринає світло. Рвучко підводжуся: скільки ж я проспала?!

Дрезина, збавляючи хід, викочується до земляного насипу. Налітає на буфери — я ледь не падаю. Клацає важіль — скляне колесо автоматично піднімається, слимаки все ще біжать, але зчеплення з ходовою частиною немає.

Зістрибую з дрезини. Бачу відчинені ворота. Бачу людину з ліхтарем у руці. Хто це? Хто мене зустрічає?

— Накаталася? — запитує знайомий голос.

Хазяїн світить мені в обличчя ліхтарем.

— Ти вважаєш мене йолопом, Лано? Ти гадаєш, я показав тобі це місце, щоб ти легко втекла? Там лабіринт! Пастка для дурнів!

Я б’ю його в лице. Намагаюся вдарити. Він легко блокує мій удар і, мало не зламавши мені руку, відкидає назад. Я заледве втримуюся на ногах.

— Тобі не достатньо тих людей, яких уже закопали під стінами? Ти приведеш інших?

Перед очима на секунду стає світло-світло. Я відлітаю, б’юся потилицею об стіну. Тепла кров із носа заливає підборіддя й губи. І тільки тоді розумію, що він мене вдарив.

Я сповзаю по стіні. Падаю. Я здолала Цар-матір, але він занадто сильний. І сила його інша.

Він іде до мене. Я бачу, як м’яко ступають по перемішаному з глиною гравію його важкі черевики. Хочу заплющити очі, але змушую себе дивитись.

Він нахиляється. Бере мене за комір. Підтягає вище… і раптом піднімає на руки.

Залізні двері зачиняються за його спиною. Я знову на Заводі. Знову огидний запах жовтого туману. Знову ненависний ритм і гул — на грані чутності.

Хазяїн Заводу несе мене, не кажучи ні слова. Несе так обережно, ніби я його найбільший скарб.

Він відпоює мене солонуватою водою і розповідає, як у юності ганявся у пневмотунелях. Виявляється, багато років тому в місті була система пневматичних перевезень: вузькими тунелями, прокладеними над і під землею, переправляли вантажі за допомогою повітря під тиском. Хлопці-розбишаки літали в цих потоках на саморобних крилах і повітряних дошках — як я розумію, саме там, у пневмотунелях, зародилося мистецтво польоту, яким оволоділи потім дикі мешканці веж.

І Хазяїн, який ще не став тоді Серцем Заводу, літав разом із ними.

Це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж теперішні польоти диких. Пневмонавти — а серед них чимало було й дівчат — нерідко калічилися й навіть гинули, у них лопалися барабанні перетинки і йшла носом кров. Та вони все одно ганяли — літали вузькими темними тунелями, всього на мить випереджаючи купу яких-небудь летючих мішків чи коробок, завжди об заклад, на виграш, і переможцем ставав той, хто дійшов до фінішу першим, без втрат і травм.

Хазяїн розповідає мені все це докладно: як робилися крила, як обточувались повітряні дошки, як це все працювало, — і я прекрасно розумію, що він не бреше. Він справді там був і вижив. І літав, мабуть, одним із перших.

Я лежу й слухаю. Ні про що не запитую. Я не можу говорити: у мене сильний жар, голова свинцева, з очей течуть сльози — не тому, що я плачу. А просто сльозяться очі. Запалилися всі рани й подряпини, він обробляє їх маззю. Напуває мене й годує з ложечки. Носить на руках у лазничку. Я не можу пручатися. Та й що б я робила без нього?

— Екран, у принципі, не повинен був тебе витримати. Просто ти впіймала вітер. Це дуже важко.

Зараз він запитає, хто мене навчив. Я не скажу — навіть якщо катуватиме.

Але він не запитує. Він розповідає, все тим же рівним голосом, що найважчим у мистецтві пневмонавтики був не старт, а фініш. І довго розповідає про дівчину, яка так хизувалась перед ним, що йшла іноді на божевільний ризик.

— Вона загинула? — хриплю я.

— Ні, що ти! Вона потім… у неї був чоловік. Здається, вона народила дитину. Дівчинку.

Він замовкає.

Його долоня лежить на моєму лобі. Я не можу її скинути. Від цього доторку вщухає біль.

— Ти пам’ятаєш своїх батьків?

Приблизно про те ж запитував Римус. Старий Римус із магазину барабанів.

— Пам’ятаєш?

— Майже ні.

— Мені чомусь здається, що та дівчина… стала потім твоєю матір’ю. Ти на неї схожа.

— Справді?

— Так. Я завважив це одразу, коли побачив тебе там, на цьому смітнику… поруч із дилерами. Ненавиджу цих тварюк.

— А ваша дружина, — мені тяжко говорити, — вона… не ганялась у пневмотунелях?

— Ні. Вона була синтетиком із синтетиків… Тиха. Боязка. Та дівчина в тунелі була, як трава, що пробивається крізь асфальт. А інша, моя дружина, — як квітка на відкритій землі.

Я мовчу.

Він обіймає мене. Притискає до себе. Я чую його серце.

— Знаєш… коли ганяєш у пневмотунелі, дуже важливо, яку пісню співаєш, мовчки. Усе, зрештою, залежить не стільки від швидкості реакції чи від уміння. І від умілих, бувало, лише мокре місце лишалось, попри всю їхню реакцію. А от важливо правильно вибрати пісню. Віриш?

Я гадаю, Головань співав про себе, коли бився чи полював. І Цар-мати, по-моєму, теж.

— У мене була дуже проста пісня, — розповідає Хазяїн. — Але вона ніколи не підводила.

Я не поспішаю звільнятися з його рук. Може, тому, що занадто ослабла. А може, просто не хочу.

Хазяїн чи співає, чи говорить наспівом:

— Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі, доки ласти ще не склеїв ти. Три-два-раз, не склеїв ти… І так далі. — Він обриває пісню, ніби збентежившись.

Пісня дивна і трішки кумедна. Ніколи раніше її не чула, але запам’ятовую одразу ж. «…Доки ласти ще не склеїв ти… Три-два-раз, не склеїв ти…» Ловлю себе на тому, що повторюю слова — самими губами.

Хазяїн ледь розтискає руки. Дивиться на мене зверху вниз.

— Лано, не покидай мене, — каже дуже тихо. — Ти остання радість у моєму довгому, нехорошому житті. Не тікай від мене. Будь ласка.

Мені сниться, що я лечу в щільному потоці повітря уздовж підземного тунелю. На стінах горять яскраво-жовті лампи, зливаються в русі, перетворюючись на дві нитки світла справа і зліва. На віражах дошка-крило черкає по стінах, викрешуючи іскри. Це схоже на наші перегони з Ярим по замерзлій річці, але страшніше.

Я знаю, що випереджаю суперника на якусь частку секунди, він дихає мені в потилицю, і коли пролітаємо повз чергову лампу, бачу його тінь на стіні.

— Не наздоженеш!

Я знаю, хто це. Але не дозволю йому ще раз упіймати мене. Нехай скільки завгодно співає свою пісню.

— Жив-був хлопець, звали його Вітер…

Я ловлю повітряний потік, намагаюся стати частиною його, частиною цього вітру, пройти до фінішу найкоротшим шляхом. Іноді потік злітає під стелю, іноді опускається аж до бетонної підлоги, але якщо я торкнуся її, миттєво втрачу швидкість. Я лечу, ошаліла від польоту, від миготіння вогнів, я вільна…

І, не вписавшись у поворот, врізаюся в стіну.

Прокидаюсь, обливаючись холодним потім. Навколо бетон, залізо, замкнені двері.

Я у в’язниці.

Вагон канатної дороги наближається до входу на транспортер. Я бачу його дах — далеко внизу.

Вагон входить у тунель. У мене шість хвилин — доки погонич виведе зміну, доки автоматика, що приймає, зіставить зелені стовпчики графіка з іншими, присланими із СІНТу при завантаженні. Завантажили стільки-то людей — вивантажили стільки-то одиниць пального загальною ємністю такою-то, стільки-то відсотків завантаження розпилювача. Якщо цифри зійдуться — погонич поїде назад із переносним акумулятором, зарядженим на декілька доз. Якщо не зійдуться — поїде без акумулятора. Але в будь-якому випадку в мене залишилося п’ять із половиною хвилин до відправлення вагончика.

Кидаю вниз мотузку. Вона летить, розкручуючись у польоті, кінець повисає, трохи не дістаючи до входу в тунель. Я дуже довго вираховувала довжину цієї мотузки — аж ніяк не треба, щоб погонич її побачив. Залишилось чотири хвилини. Я обережно сповзаю з вузького карниза, де просиділа кілька годин, і, перебираючи руками, відштовхуючись ногами від стіни, починаю спуск.

Я майже повністю відновила сили після хвороби. Майже. Секунди збігають, я опускаюся все нижче метр за метром. На мотузці зав’язані вузлики, за ними відраховую відстань. Намагаюсь дихати якомога тихше, але серце б’ється і груди ходять ходором.

Діставшись останнього вузлика, найбільшого, я зупиняюсь. Вишу на стрімкій стіні Заводу, прямо над входом у тунель, за метр піді мною тьмяно поблискує залізний трос канатки. Гуде транспортер — узагалі, він працює майже безшумно, але за багато днів на Заводі я навчилась розрізняти його звук серед безлічі сторонніх шумів. До відправлення вагончика залишились лічені секунди, зміна зараз ступить на стрічку останнього конвеєра…

Встигаю почути слабкий дівочий голосок:

— А куди тепер?

— На стрічку, — каже м’який, майже ласкавий голос, це, звичайно, погонич. — Тут транспортер, він відвезе вас, куди треба.

— А куди?

— Побачиш! Вибач, мені треба їхати, тут усе по годинах, ти розумієш…

Останні його слова зливаються зі стуком дверцят кабіни. Піт струмками тече по спині. Вибачте, друзі, сьогодні я не зможу вас врятувати. Вибачте!

Трос здригається. З тунелю з’являється дах вагона. Загаявшись, пропускаю потрібну секунду, і ось уже виїжджає каретка — якщо я стрибну зараз, мене намотає на блок. Тільки й залишається, що перечекати ще секунду і тоді вже…

Транспортер працює. Стіна Заводу здригається ледь чутно — розпилювач готується до запуску. Коли каретка від’їжджає, випускаю мотузку і м’яко застрибую на дах за кілька сантиметрів правіше від троса.

Як я не стараюсь, поштовх усе-таки є. Вагон схитнувся. Чи міг погонич цього не завважити? Зараз він закричить: «Стоп, машина! Перевірте дах!»

Блок скрипить. Я падаю на дах прямо під тросом — лицем униз, ногами до Заводу. Певно, погонич там, у кабіні, з подивом дивиться в стелю. Чи здогадається підняти люк, заглянути на дах і перевірити?

Скрип обривається. Каретка входить у робочий ритм, блоки котяться по тросу, як перевернуті колеса по перекинутих рейках. Вагон погойдується. Погонич мовчить. Я лежу, бажаючи стати пласкою, як тканина. З кожною секундою Завод усе далі.

Останніми днями я порушила нашу з Хазяїном традицію: зустрічати зміну разом. Він знає, що тепер, коли прибуває вагончик із міста, я ховаюся в темних коридорах, забиваюся далеко-далеко. То нехай пошукає мене: у звичайних таємних прихистках, у підземному тунелі, на майданчику громовідводу. А вагон тим часом від’їде вже далеко…

Трішки повертаю голову.

У горах осінь. Я бачу сині, зелені, призахідно-рожеві гірські пасма. Бачу величезний світ таким, яким його бачать найсміливіші птахи.

Я бачу грона дротів справа від канатної дороги — ними йде енергія в місто. І справа, і зліва від лінії передач жовтіють і червоніють схили, вкриті чагарником. Я пробула на Заводі довго, дуже довго.

Я вирвалася!

Сонце сідає. Ще тепле. Дах вагона майже гарячий — адже він був у дорозі весь день, добре нагрівся і не встиг охолонути за шість хвилин у тунелі. Від каретки тхне машинним маслом. А знизу піднімається запах гір, лісу, листя і хвої.

Чому люди не можуть жити у мирі й спокої, як ці гори? Усе на світі — енергія. Дрова, згораючи, віддають енергію Сонця, яку збирали все життя. Люди живуть, гріючись біля вогню, харчуючись свіжою дичиною або безплатною вермішеллю, але енергію черпають із зовсім інших, іноді випадкових, іноді дивних джерел; приблизно так говорив Хазяїн. Я навіть не запитала, як його звуть. Адже в нього, певно, є ім’я. Він не назвав мені його, а я не здогадалася запитати.

Чую, як ходить по кабіні погонич. Теплий дах вагона вистигає з кожною хвилиною, але я все одно почуваюсь, як на сковорідці. У будь-яку хвилину він може підняти люк і побачити мене.

Оглядаюсь на Завод — у призахідному світлі помітні лише обриси, страшні обриси бетонного саркофага. Час перебиратися нижче.

Я готувала свою втечу багато днів і ночей. Я стежила за вагончиками. Я знаю, що всього їх два, і ходять вони по черзі. На один колись повантажили мене. Другий — ось цей, і відрізняється від першого насамперед тим, що на днищі в нього є дві великі залізні скоби.

На них я й розраховую.

Звичайно, нелегко буде всю дорогу сидіти на залізній скобі під вагоном. Але якщо мені доводилося ночувати на деревах — невже я не зможу витримати добу на скобі? Зараз не зима. Зараз майже літо, хоча ночі й прохолодні. У мене з собою ремені й карабіни — я пристебнуся і зможу, певно, навіть спати. А головне — там, унизу, мене ніхто не знайде. Навіть якщо погонич буде спеціально обшукувати вагон, під днище він не загляне ніколи, та й кому спаде на думку заглядати під днище?!

Я уявляю погонича, як він щосили просовує голову в діру вагонної лазнички — лише так можливо перевірити дно. Посміхаюсь. Нехай би й застряг так, головою в дірі. Нехай би їхав так усю дорогу.

Вагон проходить першу опору. Розгойдується. Цього мені й треба: зводжусь навпочіпки і, затаївши подих, пробираюсь до задньої стінки вагона — там немає вікна, вірніше, його замазано фарбою. А залізна сітка є. Вона скрегоче, коли я повисаю на ній. Завмираю. На щастя, блоки теж скриплять, і я, зціпивши зуби, спускаюся все нижче, шукаю опори для ніг — знаю, тут є щось подібне до сходинки позаду… Ось вона… Переводжу подих. Тепер залишилося зовсім небагато: схопитися за сходинку руками. Повиснути над прірвою. І обережненько перебратися на першу скобу…

Я вишу, як на турніку. Піді мною гора — сосни зелені, височенні, отже, проминули рудий ліс навколо Заводу. Я бачу кожну верхівку. Якщо придивитись, побачу й вивірку на вершині, й сойку, і…

А скоби немає.

Я протерла б очі, якби руки не були зайняті. Немає скоби! Для того, щоб оглянути вагон знизу, мені доводилося пробиратися брудними, залитими туманом тунелями, збивати шматки потрісканого бетону з древніх вікон у залізній оправі, діставатися у вузенькі шпарини — заради того, щоб глянути знизу вгору на канатку…

Скоби були. Їх, мабуть, збило, коли вагон ніяково приземлився на станції призначення, на СІНТі. Від першої залишились пеньочки-штирі. А друга, дальня, так погнулась, що на ній можна лише висіти. Але й це не має значення: без першої скоби до другої все одно не дістатись…

Я ледь не розтиснула пальці. Долоні горять: на них щойно встигла нарости ніжна, без мозолів, шкіра.

Опора залишилася далеко позаду. Що тепер?

Опановую себе — у прямому й переносному значенні. Підтягуюся знову. Стаю на сходинку коліном. Хапаюся за нижній край залізної сітки. Їхати на даху, звичайно, зручніше…

Може, погонич не стане туди заглядати? Може, зараз він підзарядиться, порадіє життю з півгодинки та й ляже спати?

Сутеніє.

У напівтемряві знову вибираюся на дах і лягаю якнайдалі від люка. Над горами піднімається туман. Раз або двічі бачу вогники. Може, там сидять пастухи, варять вечірню кашу. А може, танцюють Аркана…

Різкий звук уплітається в мірний скрип каретки. 1 майже одразу чую переляканий голос погонича:

— Так?

Інший голос викривлено переговорним пристроєм. Але я все одно його впізнаю. І міцніше втискаюся в дах.

— Ні, — каже погонич, голос його трохи охрип. — Тут нікого немає. Тобто я, звичайно, подивлюся… Але ж їх прийняли по рахунку!

Знову слухає голос у переговорному пристрої.

— Так, — говорить зовсім уже хрипло. — Звісно. Зараз перевірю дах.

Я відповзаю назад. Чіпляюся за залізну сітку — вона гримить, але я не звертаю уваги. Спускаюсь нижче, повисаю на руках… Це все, що я можу зробити. Ніч, темно, я вишу між небом і землею, якщо він не придивиться, він мене не побачить!

Виє вітер у вухах. Крізь цей звук я чую, як відчиняється люк. Тоді з’являється світло — промінь ліхтарика-еспандера.

— Тут нікого немає, — каже погонич у переговорний пристрій. — Повторюю, на даху нікого немає…

Зупиняється прямо наді мною. І, певно для очистки совісті, світить униз. Промінь ліхтаря заливає мене всю. Синє коло з білою спіраллю в центрі — відбиток світла в напівосліплих очах. Обличчя погонича не розгледіти. І без того зрозуміло, що він дивиться просто на мене.

То що, розтискати пальці?!

— Нікого немає, — повторює погонич після довгої, довгої паузи. — Порожньо.