Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ПЕРША

Я працюю пікселем.

Щодня за годину до заходу сонця проходжу крізь велику прохідну біля підніжжя єдиного в місті пагорба. Прикладаю до сенсора посвідчення. У потоці інших працівників крокую до роздягальні. Номер моєї шафки — 401/512, він же — номер мого робочого місця — в самому центрі екрана. Я — хороший, кваліфікований піксель.

У шафці зберігається моя роба, допасована точно на мій зріст — до п’ят. Я надягаю робу зверху на чорне щільне трико. Застібаю ззаду липучку. Застібка на робі має лежати точно на четвертому хребці. Міліметр праворуч або ліворуч — світло впаде під іншим кутом, і ось уже брак у роботі. За це штрафують.

Одягаюсь, беру з полиці навушники й чорні окуляри. Босоніж виходжу з роздягальні й слідом за іншими пікселями піднімаюся сходами вгору Йти треба дуже довго, але я звикла. Звідси, зі сходів, чудово видно місто.

Я йду, підібравши край роби і намагаючись не наступати на чужі подоли. Місто залишається внизу, темне, наїжачене вежами. У цей час люди зазвичай виходять на вулиці — дивитись енергетичне шоу. А хто живе у невисоких будинках — ті, буває, лягають на пласкі дахи, щоб зручніше було дивитися в небо.

Я йду, аж поки дістаюся до позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюсь крізь вузький прохід, дорогою вітаюся з іншими пікселями. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте. Вона каже, що я щаслива, бо мені припав щасливий номер. Із задоволенням помінялась би з нею, але це суворо заборонено правилами. За це можуть оштрафувати так, що до кінця віку не оговтаєшся.

Єва завжди приходить раніше за мене. Коли я добираюся до місця, вона вже сидить, схрестивши ноги, на своїй платформі й хрумтить чіпсами. Я сідаю поруч, і вона мене частує. Завжди частує, хай навіть у неї залишиться останній пластівець.

Пагорб ліворуч і праворуч від нас — плаский майданчик на схилі горба — цілковито заповнюється людьми і гуде, наче вулик. До заходу сонця залишається хвилин п’ятнадцять. Край неба на південному заході все яскравіший. У нас над головами — низькі, щільні сріблисті хмари.

У навушниках починається відлік: п’ятдесят сім… п’ятдесят шість… Ми підводимося, надягаємо окуляри, перевіряємо застібку роби на четвертому хребці й повертаємося обличчями до південного заходу. Вітер погойдує важкі поли нашого робочого одягу.

Платформа під босими ступнями — гладенька й шорстка водночас. Триває відлік: п’ятнадцять, чотирнадцять… п’ять, чотири, три, два, один… почали!

І приходить ритм.

Коли мене запитують про нашу роботу, я не вмію як слід її описати. Ритм може бути простий, тоді він означає просто «червоний», «жовтий», «синій» або «білий». Спершу, на заставці, завжди простий ритм. Я широко розводжу руки, і роба розгортається на всю ширину. Спереду вона червона, ззаду біла. Якщо підняти праву руку, розкриється жовта складка, ліву — синя. Бачите, все дуже просто: я повертаюся на своїй платформі й змінюю колір. А якщо в навушниках раптом настає тиша, я закидаю поли на голову. Зі споду роба чорна.

Проба на готовність пройшла успішно. Ми знову стоїмо обличчями на південний захід, де світліший край хмар. Увесь екран зараз залитий червоним, та його ніхто не бачить, крім чергового адміністратора і кількох технічних співробітників…

У цю секунду сонце, опускаючись дедалі нижче, виринає нарешті з-під хмар, зависає між ними та обрієм. Яскраве світло заливає схил пагорба і людей-пікселів. Оце вони, ті двадцять хвилин на день, коли ми бачимо сонце. Якби не чорні окуляри, я, певно б, осліпла.

І ось, щойно сонце заливає пагорб, я також бачу наш екран. На небі! Яскраво освітлений, він відбивається у хмарах, його видно звідусіль. На вулицях від радості кричать і аплодують так голосно, що навіть тут, на пагорбі, чути гомін натовпу І починається!

У навушниках наростає ритм. Тепер він складний, це не просто чергування кольорів, це черговість, яку я пам’ятаю, як літери абетки. Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-жов! Жов-чер-чер-жов! Поли роби літають, збурюючи вітер. Майже не залишається часу, щоб дивитися вгору: я підстрибую на платформі, зливаючись із ритмом, я сама — ритм. Там, нагорі, з’являються картинки, повзуть по екрану слова: «Динамічні миші — сто кілометрів пробігу!», «Чесна робота — додатковий пакет!» і ще щось, я не встигаю прочитати. Я й це завважила лише тому, що воно часто повторюється…

Двадцять хвилин я відтворюю й повторюю послідовність кольорів, і Єва поряд зі мною, і всі сотні пікселів на пагорбі — одночасно. На екрані — реклама, блазні, біжучий рядок повідомляє новини, і кожні п’ять хвилин зринає величезний напис: «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста!»

Мені весело. Платформа нагрівається під ступнями. Навколо тріпоче різнобарвна тканина. У якусь мить летюча роба Єви раптом зникає з поля мого зору, я здивовано повертаю голову — ні, все гаразд. Єва працює, мій синій і її жовтий дають насичений зелений колір…

А потім екран знову заливає червоним. Ми завмираємо, розкинувши руки і повернувшись обличчям до південного сходу, а сонце повільно тоне за обрієм. Екран тьмяніє… тьмяніє… останнім зникає біжучий рядок — він аж на вершечку пагорба.

Зміна закінчилась. Ноги підгинаються, я сідаю на платформу і стягаю навушники. Поруч опускається Єва. Облизує губи.

Нам нема куди поспішати. Першими йдуть ті пікселі, які ближчі до краю.

— Я тобі заздрю, — каже Єва.

Ми йдемо з роботи. Давно посутеніло, черговий на перехресті крутить педалі динамомашини, над його головою мерехтить блідий ліхтар. Виступають із темряви світловідбивачі вздовж краю хідників, на розі будинків, на вивісках громадських кав’ярень.

У Єви косметика, що світиться, її обличчя пливе, наче місяць, у темряві поряд зі мною. В очі вона крапає «нічний погляд», від нього райдужна оболонка віддає зеленаво-білим яскравим світлом. Єва дуже втомилася і чогось боїться.

Я сідаю на хідник. Єва за мною. Тієї ж миті під’їжджає автоматичний вуличний рознощик, вивантажує два енерджі-дрінки. Це питво тільки так зветься — «енерджі». Насправді ж енергія в ньому — тільки й та, що на етикетці.

Рознощик їде далі: низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із питвом небезпечно хилиться вправо. Поки я дивлюсь услід рознощику, Єва відкриває свій дрінк і робить великий ковток.

— Щось сталося? — питаю я.

Вона хитає головою.

Я знаю, Єва живе над силу. Ледве дотягає до опівночі, і так щодоби. Зараз десята сорок п’ять, найгірший час для Єви, ось тому я й сиджу тут на хіднику і п’ю з нею дрінк, замість того, щоб іти додому.

— Ти ніколи не думала перейти на Завод? — питається Єва.

Питво стає поперек горла. Я похлинаюся і кашляю. Черговий усе крутить і крутить педалі, динамомашина перетворює на світло його сопіння, його піт, його нудьгу. Мерехтить ліхтар, мерехтять відбивачі на рукавах, на обличчях, на волоссі випадкових перехожих.

Я відновлюю дихання. Від кого, від кого, а від Єви подібної сміливості не чекала.

— Стеж за язиком, — раджу їй. — Люди навколо.

Вона втягає голову в плечі.

— А ти все одно віриш у Завод, — каже пошепки, не питаючи, а стверджуючи. — Ти віриш, що він є, що це не казка. І що його можна знайти.

Удома перш за все вмощуюся на старий велосипед без коліс, із тьмяним монітором на кермі. Кручу педалі, екран засвічується. Входжу в мережу. Перевіряю пошту. Лише один лист: від Гната. Кличе погуляти одразу після енергетичної години. Що ж, побачимо.

Тоді, затамувавши подих, входжу в розділ «Звіти та статистика». Набираю свій соціальний номер. Усе гаразд: є пакет на сьогодні й запаска на завтра. Живемо.

Наближається енергетична година. Вітру немає, вітрячок за вікном ледве повертає лопаті. Динамічна миша, яку Єва подарувала мені на день народження, спить без задніх лап. А в інструкції сказано, що динамомиші сплять тільки дві години на добу, а в інший час заряджають акумулятор!

Не знаю, чим себе зайняти. Ось ці останні хвилини перед підключенням — вони завжди так довго тягнуться! Трусить, лихоманить, і в роті сухо, а декому ще й голова паморочиться. І думки дурнуваті в голову лізуть: навіщо все це? Навіщо я? Як все обридло, піти хіба що кинутися з даху…

Застібаю манжету на лівій руці, вище ліктя. Зсередини вона вкрита крихітними голочками, вони встромляються у шкіру, але це не боляче. Від манжети тягнеться шлейф дротів, його я підключаю до роз’єму в стіні. На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три… Мороз поза шкірою продирає від цих звуків, я заплющую очі.

Дванадцять!

Манжета щільніше стискає руку. Від голочок розливається тепло: до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють, ой, як добре жити! Яке щастя, що ми живі!

Я співаю на повен голос. Динамомиша прокидається, залазить у своє колесо і все швидше перебирає лапами. Над кліткою засвічується тьмяна лампочка.

Енергетична година!

Мені не потрібне світло — я сама свічуся. Від радості. Мені не потрібне тепло — я сама кого хочеш зігрію. Я вмію співати, танцювати, малювати… мабуть. Я вмію складати вірші і грати в баскетбол!

Посміхаючись, знімаю манжету. Від неї на руці залишається слід: візерунок із червоних цяток. Він безслідно зникне за годину чи дві. Зараз, якщо придивитися, він складається в якісь літери… та мені не до цього. Мені весело!

Як добре, що я є! Як добре, що у мене є робота. І не проста — за двадцять хвилин участі в шоу мені дають пакет на дев’яносто вісім енерго!

Риплять двері — я їх не замикала. Тримаючись за стіну, входить Єва. Її обличчя горить у напівтемряві під шаром пудри, що світиться.

Щойно глянувши на це обличчя, я одразу ж припиняю танцювати.

— Мене оштрафували, — каже Єва тремтячим голосом. — На повний пакет.

— Як?!

— У мене немає запаски, — каже Єва ледь чутно й сідає на підлогу.

— Як же це? — розгублено питає Гнат.

Він наш сусіда. Мешкає з нами в одному блоці.

— Вона збилася сьогодні на шоу, — мляво пояснюю я. — Помилилася. Її оштрафували й не видали енергопакета. А запаски у неї нема.

Єва лежить на ліжку й дивиться в стелю. Іноді здригається, ніби від лихоманки. Її руки холодні, як… лід. Смерть?

— Гнате, — кажу я рішуче, — де можна в місті підзарядитися?

— Ніде, — швидко відповідає він і відводить очі. — Ти ж знаєш… тільки в енергогодину.

— Неправда. Пам’ятаєш, Гладкий з тридцять дев’ятого блоку розповідав…

— Ну і де тепер цей Гладкий? — тихо запитує Гнат.

— Я можу віддати їй свою запаску…

— Та ти що? — вражено питає Гнат.

Я його не слухаю:

— …можу віддати, але це буде завтра, розумієш? Тільки завтра! В енергетичну годину! Якщо вона не з’явиться на роботу — її виженуть. Та що я кажу — вона може просто не дотягнути!

Єва дивиться в стелю. Пудра, що світиться, наполовину стерлася, і виглядає моя подруга просто моторошно.

— Гнате, — кажу я, — їй потрібно підзарядитися, просто аби вижити!

— За незаконні оборудки з енергією позбавляють пакета на тиждень, — пошепки каже Гнат. — Це гарантована… огидна смерть.

Я дивлюся на Єву. Очі у неї провалилися, «нічний погляд» освітлює запалені повіки й вії, що позлипалися.

— Ти пробач, — каже Гнат. — Я справді не знаю… де шукати цих дилерів. Слово честі.

Енергетична година виводить усіх на вулицю. Люди сміються і обіймаються. Цілуються, сидячи на хідниках. П’ють. Я йду — майже біжу — повз них.

Здіймається вітер. Швидше й швидше крутяться лопаті вітряків на дахах. У вікнах один за одним з’являються вогники. Нічне місто стає яскравішим: синьо-білим горить шляхова розмітка. Світяться краї хідників. Поблискують відбивачі на стовпах. Я біжу, обминаючи людей у мерехтливому натовпі.

Вхід до підвалу — як нора. Над норою тьмяна вивіска: «Ігри. Games.». Збігаю крутими східцями. Внизу задуха, пахне цигарками й потом.

Люди юрмляться навколо великого столу. Стільниця, здається, гуде під лапами бігових тарганів.

— Пішла! Сьома пішла!

— Підрізає, це кікс!

— Не кікс!

Я кручу головою. Той, хто мені потрібен, сидить у кутку — розвалився в єдиному кріслі. Закинув ногу на бильце. На підошві важкого черевика фосфоресціює картинка: конячий череп. Навколо чоловіка у кріслі вільний простір.

— Лисий!

Він ледь розплющує праве око.

— Чого тобі?

Я беруся за горло. Висолоплюю язика, наче задихаюся. Лисий розплющує обидва ока.

— Чого?

— Підзарядження, — шепочу я. — Зараз. Терміново.

— Я за таке не берусь, — каже він, поміркувавши. — Брудні вони хлопці, ці дилери.

— Я б теж не взялася. Але дуже треба. До кого мені йти?

— Не знаю. — Він байдуже заплющує очі. — Не скажу.

Я знову вибігаю на вулицю. Безпорадно озираюся. До світанку Єва не дотягне. Дивлюся на небо: котра година?

Мене плескають по плечу:

— Когось шукаєш?

Озираюсь. Дівчина, ніби знайома, тільки не пам’ятаю, як її звуть. Волосся зелене, стирчить догори, як трава на газоні. У волоссі блимають іскри: не справжні, звичайно. Косметика.

Вона дивиться на мене й посміхається:

— Хіба можна після енергогодини бігати із заклопотаним виглядом? Що сталося?

Я вже відкриваю рота, щоб пояснити. Іще мить — і я скажу… Вона все посміхається. І раптом я розумію, що говорити ні в якому разі не можна. Вона донесе.

— Нічого не сталося, — кажу ввічливо. — Відвали!

Біжу через перехрестя. Розмірковую: вона має рацію.

У натовпі людей, які щойно отримали свої пакети, людина, що біжить так, як я, впадає у вічі…

Спотикаюсь об автомат із енерджі-дрінком і ледь не падаю. Розсипаються картонні банки. Свистить поліцейський на перехресті. От халепа!

Пірнаю в темне підворіття. Кажуть, поліцейським видають премію за кожного оштрафованого порушника.

Є в цьому підворітті вихід чи нема?!

Є. Вибігаю на торговельну вулицю. Прямо переді мною вітрина, в ній плавають, фосфоресціюючи, риби, кожна завбільшки з круглий стіл. У воді струменить синє холодне світло. Я, не довго думаючи, забігаю в крамницю.

Продавець — хлопець приблизно мого віку. Посміхається:

— Що, вляпалася?

Крізь вітрину спостерігаю за підворіттям. Поліцейського немає. Полінувався за мною бігти. А може, пожалів — усе-таки в нього теж була енергетична година, йому добре й весело, як усім.

Майже всім.

— Ти поцупила щось? Чи пику бойфренду набила? Ледь повертаю голову. Обводжу поглядом хлопця з голови до ніг. Він перестає усміхатися.

— Гей-гей… ти чого така… дика?

Хлопець худющий і дуже хитрий. Шрам на щоці. Чорні очі блищать, як у птаха.

— Мені потрібне підзарядження, — кажу зненацька. -Що?!

— Те, що чув. Мені потрібне підзарядження. Терміново. Ти знаєш, як знайти?

— Забирайся геть, — каже він знервовано.

Я повертаюся і йду до дверей. Сяючі рибини витріщають на мене величезні очиська. Я беруся за ручку дверей…

— Зажди, — каже хлопець.

— Єво! Єво, вставай скоріше! Я знайшла для тебе… — я мимоволі стишую голос, — підзарядження! Ходімо! Ходімо!

Я торсаю її й умовляю, аж доки вона розплющує очі. Абсолютно байдужі. Їй уже однаково, жива вона чи ні.

— Єво, будь ласка. Я знаю, куди йти. Вставай!

Гнат приносить зі спільної кухні ківш води — взагалі-то, водогін працює лише годину на добу і тільки до п’ятого поверху, але в нас, на щастя, четвертий. Холодна вода змиває з Єви рештки косметики і трохи приводить до тями.

— Ходімо, — умовляю я.

Вона уривчасто, схлипуючи, зітхає.

— Ти людина чи ганчірка? — кажу люто. — Ти збираєшся скласти лапки і здохнути? Тоді май на увазі, що я з ганчірками не дружу, я об них ноги витираю!

Вона кліпає. Закушує губу. Киває. Чесно намагається підвестися. Я хапаю її холодні руки й тягну, тягну, ніби витягаю з болота.

Вона підводиться.

— Гнате, ти допоможеш… ти йдеш із нами?

Він дивиться на мене круглими очима. Цілу хвилину, мабуть. Урешті хитає головою.

— Я не можу.

— Боягуз паршивий!

— Послухай, у мене мама й тато. Якщо мене притягнуть за операції з енергією…

Більше я не витрачаю на нього часу. Зовсім.

Єва випиває банку газованої води, потім я допомагаю їй добратися до туалету. Допомагаю зійти сходами і вийти з будинку. Її рука лежить у мене на плечі. А кого це обходить? Гуляємо ми! Подруги — нерозлийвода.

— Нам далеко йти? — питає Єва пошепки.

— Не дуже. Візьмемо рикшу.

У нашому районі нечасто зустрінеш рикшу: не з нашими статками на них їздити. Але одна стоянка є — на перехресті за два квартали від нашого будинку.

Людей на вулиці вже менше. Нагулялися, розходяться по домівках. Добре нам, пікселям, ми можемо хропти до обіду. А якщо комусь зранку на зміну?

Єва ледве переставляє ноги.

— Дівчатка, у вас проблеми? — кричить черговий, не перестаючи крутити педалі. Йому нудно.

— Ні! — кричу у відповідь. — Подружка напилася, їй можна, у неї сьогодні день народження!

— А-а! — Черговий сильніше натискає на педалі, лампа у нього над головою спалахує яскравіше. — То привітай її від мене!

Залишається пройти ще один квартал.

— Єво, — кажу я пошепки, — ти можеш іти швидше?

Вона хитає головою. Я дивлюся на небо: до світанку залишається кілька годин.

Євина рука сповзає з мого плеча. Єва повільно й плавно опускається на асфальт. Я озираюся на чергового: його лампа горить надто яскраво. Ми посеред вулиці, як на долоні. Папірець, згорнутий рурочкою, палить мені кишеню.

Під’їжджає вуличний рознощик. Я беру в нього банку з енерджі-дрінком, відкриваю, виливаю Єві на голову.

— Навіщо? — шепоче вона.

— Щоб ти рухалася, дурепо!

— Ні… Навіщо жити?

Ледве стримуюся, щоб не дати їй ляпаса.

— Задля того… щоб… ми з тобою разом пішли на Завод!

Я кажу перше, що спадає на думку, але Єва раптом оживає:

— Правда?

— Звичайно!

Я смикаю її так, що вона стає на ноги — а вона ж важча від мене раза в півтора.

— Ми підемо разом, — кажу монотонно. — Виберемося з міста… Пройдемо крізь гори… І одного ранку піднімемося на вершину й побачимо Завод. Там повно енергії, Єво. Просто залийся. Там зранку й до ночі енергетична година. Там ніхто не стрибає з даху, ніхто не вішається на колготках, там усім хочеться жити, і всі живуть. Розумієш? Він прекрасний. І величезний. Вищий за небо.

Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.

— І це не казка? — Вона ледь усміхається.

— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?

Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…

— Стій! — Я саджу Єву на тротуар і біжу навздогін. — Стій!

— У мене зміна закінчилася.

— Дуже треба! Заплачу, скільки скажеш! Будь ласка! Рикша — літній, йому років сорок — обводить мене поглядом.

— Куди їхати?

Називаю адресу. Він вагається цілу хвилину.

— Гаразд. Сідайте.

Їдемо спорожнілими вулицями. У темряві безшумно крутяться вітряки. У рикші єдина фара на кермі, вона спалахує яскравіше, коли він натискає на педалі, і майже гасне, коли гальмує на поворотах.

Я звіряюся з папірцем. Фосфоресціююче чорнило світиться вже не так яскраво, як тоді, у крамниці, коли хлопець із пташиними очима написав мені цю адресу і пароль в обмін на купу грошей. До ранку чорнило зовсім вивітриться, і речових доказів не залишиться.

Будинки навкруги дедалі вищі. Це квартал хмарочосів, майже безлюдний, похмурий квартал. Бовваніють у тумані велетенські кам’яні колони — це вежі. Ліворуч — Зламана Вежа, колишній хмарочос, він переломився, як тріска, на рівні двадцятого поверху. Мені тоді було п’ять років.

Рикша крутить педалі повільніше. Озирається навсібіч. Урешті різко гальмує:

— Приїхали!

Я розплачуюсь і вибираюся з візка. Допомагаю вийти Єві. Ми на маленькій площі, праворуч і ліворуч — темні башти, у центрі — постамент від якогось давнього пам’ятника. Пам’ятник давно зруйнували, залишилися тільки кам’яні ноги в кам’яних черевиках зі шнурівками.

Рикша від’їжджає. Тепер ми зовсім самі у цьому дивному місці.

— Я посиджу? — запитує Єва.

— Ні. Зібралися йти — то ходімо.

Я роздивляюсь папірець. Мені вперше спадає на думку: а що, коли хлопець у магазині з рибами обдурив мене? Вирішив поглузувати? Що, коли ми не знайдемо тут жодних дилерів, а знайдемо… та мало що можна знайти вночі у кварталі хмарочосів?!

— Нам туди, — кажу твердо, щоб Єва ні на мить не засумнівалася в моїй упевненості. Веду її — тепер вона йде майже сама — крізь площу, до вежі.

Завертаємо за ріг. Я сповільнюю кроки. Схоже, це саме те місце — магазин… Колишній магазин. Вітрину забито. Поперек дверей — навскоси — наліпка; підійшовши ближче, примудряюся прочитати: вибачте, ми не працюємо.

І кодовий замок. Зовсім новий. Дуже складний, накручений. А зверху — про людське око — зафарбований сірим. Маскується під старий мотлох.

І тут — уперше — мені стає страшно. Бо хлопець із пташиними очима не брехав, виявляється. І якщо зараз я доторкнуся до цього замка — я буду втягнена в те, що зветься незаконними оборудками з енергією. Страшнішого злочину в нашому місті немає. З людиною, яку на цьому піймають, енергетичній поліції можна робити все, що завгодно: бити, знущатися, вбивати… Хоча вона й так помре. Позбавлять пакета на тиждень — і привіт.

Єва важко дихає у мене над вухом. Вона теж боїться.

— Може, підемо? — питає ледь чутно. — Якось дотягну…

Я затримую подих — і набираю на дверях код. Довгий. Восьмизначний.

Довгу хвилину нічого не відбувається. Потім над нами засвічується ліхтар. І горить секунд тридцять. Ми стоїмо, нікуди не йдемо.

Ліхтар гасне. Минає ще хвилина, і двері, клацнувши, від’їжджають убік.

— Ваша бабуся хвора, — кажу я швидко. — Просила передати їй пиріжок і горнятко масла.

— Заходь, Червона Шапочко, — відповідає чоловік, якого не видно в темряві.

У кімнаті зовсім немає ламп. Тільки дзеркальна банка зі світлячками. Мене це дратує: ми не бачимо обличчя того, хто нас пустив. А на ньому нічні окуляри: він нас чудово бачить.

Єва намацує в темряві стілець і сідає. Хвилини три ми всі мовчимо: ми з Євою витріщаємося в темряву, чоловік нас роздивляється. Я тримаю себе в руках — вдаю, що мені байдуже.

Урешті він вирішує, що ми ті, за кого себе видаємо.

— Скільки? — запитує без передмов.

— Сто енерго, — кажу швидко. — Хоча б вісімдесят. Одним пакетом. Просто зараз.

— Тисяча монет. Готівкою.

У мене перехоплює подих: не вистачає грошей. У нас із собою на двох вісімсот вісімдесят дві, і ні копійки більше. А на рахунку — нулі і в мене, і в Єви.

Єва стогне крізь зуби. Я наступаю їй на ногу.

— Сімсот, — кажу спокійно.

Він мовчить. Літають і метушаться світлячки у банці. Шарудять. Моторошний звук.

— Дівчатка, ви розумієте, куди прийшли? Або ви платите і заправляєтесь, або ви звідси не виходите. Таке правило.

Єва важко дихає. Я сильніше тисну ногою на її ступню. Їй, мабуть, боляче, але мені зараз треба, щоб вона мовчала!

— Якщо ми не повернемося до ранку, — кажу якомога байдуже, — ваша бабуся дуже засмутиться. І пришле дроворубів.

— Дурненька. До ранку тут нічого не буде. Навіть ваших трупів.

— Сімсот п’ятдесят.

— А ти дика, — мовить він здивовано. — Дев’ятсот п’ятдесят. І більше жодних поступок. Гроші з собою?

— Вісімсот. — Мені дедалі важче стримувати тремтіння.

— Дев’ятсот.

— Вісімсот вісімдесят дві. — Я не витримую і заплющую очі. І цілу хвилину слухаю шарудіння світлячків у банці.

— Згода, — каже він нарешті. — Просто з поваги до твоєї наполегливості, дитинко.

Він іде до банки зі світлячками. Відкриває кришку, занурює всередину руку, зачерпує у пригорщу (фе!). Викидає у кватирку. Знову закриває банку, ставить на те ж місце. Світлячки намагаються злетіти і б’ються об скляні стінки.

— Скільки вас тут ходить, — бурмотить чоловік. — Про запаски не думають, живуть одним днем… І мруть. Ти, — несподівано повертається до мене, — ти скільки б протягла без дозарядження?

— Не знаю, — гарячково нишпорю по кишенях, збираючи гроші. Сотні не вистачає. Могла я, розраховуючись із рикшею, замість десятки віддати сотню?!

— І я не знаю, — каже він із дивним виразом. — Довго мені чекати? Давай гроші!

Я простягаю йому все, що у мене є. Він перелічує миттєво — у цілковитій темряві. В окулярах.

— Дитинко, ти помилилася, — каже він дуже лагідно. — Тут сімсот вісімдесят дві.

Я вдесяте обмацую кишені. Бічні, нагрудні, внутрішні…

У глибині кімнати відчиняються ще одні двері. Входять, здається, троє — вони величезні, пахнуть шкірою й потом, дзвенять металом, сопуть. В опуклих лінзах їхніх окулярів віддзеркалюється банка зі світлячками.

— Ти що, гратися зі мною надумала? — Дилер майже сичить. І в цю мить, коли він робить крок до мене, мої пальці намацують — у глибині кишені штанів — туго згорнуту купюру.

Дилер заспокоюється. Знову перелічує гроші. Киває громилам у темряві:

— Повний бак. Одним пакетом. Ось цій, кволій… А з цієї дикої не зводьте очей!

У темряві поблискують зуби. Дилер усміхається.

— Ідіть за ними, дівчатка. Вони вас не скривдять.

Один іде попереду. Двоє — з боків. Ніби конвоюють. Єва чіпляється за моє плече.

Ми виходимо на задній двір, завалений мотлохом і непотребом. Я підводжу голову й бачу, що небо потроху світлішає.

Передній відлучається, наказавши нам залишатися на місці. Мені на плече опускається важка гаряча лапа.

— Чуєш, ти, чорна… У тебе хлопець є?

— Є, — відповідаю крізь зуби. — Чемпіон із кара-дзюдо.

— Брешеш! — Громило сміється. Зблискують окуляри й зуби.

Його рука проводить по моїй спині. Я відстрибую.

— Облиш, — каже його напарник. — Шеф приб’є.

— Ой, та я тебе прошу… Шеф навіть не дізнається.

Цієї миті повертається той, що йшов попереду. Кладе на землю перед Євою плаский портфель. Відчиняє. Витягає манжету. Єва закачує лівий рукав. Її тіпає.

Манжета охоплює Євину руку вище ліктя.

У цю хвилину я ні про що не думаю, навіть про громила за спиною. Я дивлюся на Єву. Портфель тихо гуде. Єва глибоко зітхає, напружується, по її обличчю розпливається посмішка… Ну от. Нарешті. Ми змогли, ми зробили, нарешті!

Яскраве світло заливає подвір’я — покинуті коробки, каністри, трьох громил із портфелем і нас із Євою.

— Стійте, де стоїте. Енергетичний контроль.

У мене відбирає ноги.

Громила й не думають «стояти на місці». Однаковим рухом лізуть за пазуху… Що у них там — розрядники? Самостріли?!

Єва підстрибує і, волочачи за собою портфель, кидається в тінь. Я за нею. Чомусь найважливішим мені здається зняти з Єви манжету — а потім хай доводять, що ми причетні до оборудки, може, ми просто тут проходили…

Ох, нічого вони не доводитимуть. На тих, кого підозрюють в операціях з енергією, не поширюються звичайні закони. А нас упіймали на гарячому!

Я озираюся через плече…

І бачу.

Контролер чомусь сам. Громила кидаються на нього з трьох боків — їм нема чого втрачати. Один розкручує над головою ланцюг. У другого самостріл, у третього розрядник. Я розумію, що треба тікати негайно, але не можу зрушити з місця.

Минає, певно, ціла мить.

Контролер відштовхується від землі. Правою ногою б’є в груди супротивника з самострілом. Громило падає. Контролер гвинтом провертається у повітрі, його ліва нога знаходить щелепу другого нападника. Той валиться, випускаючи зброю. Третій громило стріляє розрядником — я бачу тонку блакитну дугу. 1 одразу ж їй назустріч вилітає жмуток неймовірно потужного розряду — синя петля. Летять іскри. Різко пахне смаленим.

Громило падає, не зронивши ані звуку, і більше не ворушиться. Той, що дістав ногою в щелепу, також лежить непорушно. Зате інший підносить самостріл…

Мені здається, я чую, як співає в повітрі тонка сталева стрілка.

Контролер збиває її рукавицею — звук металу об метал. І наступної секунди знову спалахує синя дуга. Ледь чутне шипіння, ніби рветься тонка тканина. Важко падає тіло. І настає тиша.

Єва смикає мене за руку.

Розвиднюється. Прокляття — у темряві ми мали б шанс! Біжимо, як не бігали ніколи в житті. Розлітаються з-під ніг шкаралупи, недогризки, черепки, бляшанки; звалище величезне. Ми кидаємося пообіч штабелів каністр, пробираємося крізь хащі покрученої арматури, нам потрібен вихід, вихід, вихід, а виходу нема, тільки нові гори сміття, велетенське динамоколесо, що звалилося на бік, гнилі калюжі, гори чорних оплавлених покришок…

— Допомагай!

Єва не одразу розуміє, що я хочу зробити. Та я навалююсь плечем на башту зі смердючої гуми, і Єва, здогадавшись, кидається на допомогу. Раз… два… Очі вилазять на лоба. Три! Башта з покришок падає, завалюючи прохід між двома важкими блоками — використаними акумуляторами. Він не пройде! Він тут не пройде!

Зпотойбіч завалу б’є синя дуга. Покришки плавляться й просідають. Піднімається чорний дим…

Ми знову стрімголов біжимо.

Праворуч. Ліворуч. Нам слід було б розділитися, тоді в однієї з нас був би шанс… Я думаю про це відсторонено, ніби не моя доля вирішується, а чужа. А втім, вибору все одно нема: дорога вперед одна, без розгалужень. Праворуч, ліворуч…

Єва здавлено скрикує. За інерцією пробігши ще кілька кроків, повертаю голову; Єва лежить на землі, над нею височіє чорна фігура контролера.

— Біжи! — кричить Єва з останніх сил.

Я б і рада не послухатися, та не можу. На губах металевий присмак. Я біжу, як зацькований звір, я лечу, і раптом переді мною відкривається вихід!

Останнім ривком продершись крізь пролам у бетонному мурі, вибігаю на вулицю…

І в цю мить мене хапають за волосся. Ззаду.

Кімната, де ми розлучилися з грішми, порожня. На столі, як і раніше, стоїть банка зі світлячками: вони більше не світяться.

Контролер кидає нас з Євою на підлогу, до цього він нас тягнув. Я приземлююся на руки й коліна. Єва падає на бік — незграбно, як набита ватою. Стукається головою об стіну, але й далі усміхається дивною безглуздою усмішкою.

Контролер швидко озирається. У спорожнілій кімнаті немає нікого й нічого, тільки світлячки шарудять, як раніше. При світлі ранку зелені лелітки перетворилися на огидних комах. Увігнуте дзеркало всередині банки спотворює їхні відображення, і від цього вони стають іще потворніші. Просто чудовиська.

— Звичайно, він пішов, — каже контролер сам до себе. І повертається до нас. — Дострибалися, кози?

Ми мовчимо.

Контролер смикає Євину руку вгору. Рукав скочується до плеча: вище ліктя ясно видно слід від манжети.

— Скільки заплатили? — запитує контролер.

Єва тяжко дихає. Я називаю суму.

— Звідки у вас такі гроші?

Дивне запитання. Ми просто віддали все, що було, до копійки. Тепер будемо харчуватися безкоштовною синтетичною локшиною… аж доки помремо від нестачі енергії — Єва завтра, я післязавтра.

Контролер пильно дивиться на Єву. Потім переводить погляд на мене.

Він немолодий. Вірніше, він поза віком. Обличчя покреслене глибокими зморшками, але це не старечі зморшки. Це ніби стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних провалів, ніби з глибоких дюз. Я пригадую, як він упорався з трьома нападниками. Вони там досі, напевно, лежать…

— Ви заплатили за непотріб, — каже він несподівано м’яко. — За фальш. Це не енергія.

Я дивлюся на Єву. Вона усміхається.

— Це не енергія, — повторює він. — Це замінник. Дві-три таких заправки — і привіт, божевілля.

Єва усміхається. Так, ніби все, що відбувається з нами, — жарт. Гра. Я дивлюся на неї з жахом. Тоді переводжу погляд на контролера; він киває:

— Ця сволота труїть вас за ваші гроші.

— Але без цього вона б не дожила до ранку! — вихоплюється в мене.

Броньовані плити його обличчя ледь помітно зміщуються — він супиться.

— Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх. Її все одно не вистачає! Тому… такі людожерські штрафи.

Стає тихо. Єва мовчить. Я мовчу. Світлячки в банці потроху завмирають.

— Іди, — каже контролер. — Забирай її… І щоб духу вашого тут не було.

Я дивлюсь на нього і не вірю своїм вухам.

— Іди! — повторює він голосніше. — Рахую до п’яти. Раз…

Я підхоплююсь, ніби мене кольнули шилом. Єва відстає тільки на одну секунду. Ми з нею зіштовхуємося в дверях, прориваємося, плечем до плеча біжимо темним коридором… І вириваємося під небо. Праворуч — стіна покинутої вежі. Ліворуч — огорожа звалища.

— Чотири, — каже контролер десь там, позаду, в порожній кімнаті.

Я чула про таку забаву. Відпускають жертву, а потім наздоганяють — і вбивають ніби при спробі втечі. Така собі поліцейська розвага.

Ми біжимо. Пролітаємо крізь площу. Вилітаємо на вулицю, пірнаємо у підворіття, пробігаємо його наскрізь. Із-під ніг кидаються врозтіч пацюки. Нам учувається гонитва за спиною — цей контролер бігає так, ніби й не людина він зовсім…

Нарешті зустрічаються люди. Двірник крутить педалі машини для прибирання: із-під круглої щітки розлітаються обгортки цукерок і упаковки від енерджі-дрінку. Він дивиться на нас, як на шалених, і тоді ми трохи сповільнюємо темп.

При свідках контролер нас не вбиватиме…

Чи вбиватиме?

Ми нарешті наважуємося озирнутися.

Погоні нема. Давно пролунав рахунок «п’ять», та переслідувач так і не з’явився.

Ми падаємо на край хідника. Сідаємо, намагаючись перевести подих. Підповзає рознощик дрінку і з ним гусеничний візок із бутербродами. Бездумно встромляю в шпарину візка свою кредитну картку — засвічується обурене червоне око. Я забула: грошей нема…

А от дрінк нам належиться безкоштовно. Ми випиваємо по дві банки.

— Як ти?

Єва з хвилину мовчить, ніби дослухаючись до власних відчуттів.

— Дивно… В голові паморочиться. Слина гірка. Але ніби жива… Як ти гадаєш, він брехав?

Може, й брехав. Я знизую плечима.

— Він нас відпустив? — обережно запитує Єва.

— Та ніби.

— І соціальний код не записав?!

— Ні.

— Так не буває, — каже Єва, поміркувавши.

Я ледве підводжусь — усі м’язи ниють, усі суглоби болять.

— Слухай, подруго… Ранок настав. Ми живі. Чого ще? Ходімо спати, а то ввечері на роботу.

Я підводжуся й дибаю по вулиці, кручу головою, намагаючись зорієнтуватися. Тепер уже нам рикша не світить, доведеться на своїх двох добиратися…

Єва наздоганяє мене і кладе руку на плече.

— Знаєш…

— Що?

— Спасибі тобі, — каже вона ледь чутно.

Минає кілька днів. Щовечора, входячи в мережу й перевіряючи, чи є пакет, я тремчу, як миша на барабані: чи буде в мене енергогодина? Чи… офіційне повідомлення про штраф?!

Але нічого не відбувається, і я потроху припиняю смикатися. Зрештою, якби контролер надумав шукати нас, уже знайшов би.

Що більше я про нього думаю, то більше помічаю дивного. Ось, наприклад, він навіть не спитав, як ми вийшли на дилера, хто назвав нам адресу й пароль. Кажуть, у контролерів є спеціальні методи дізнання — щось приховати від них просто неможливо…

Якось уночі, одразу після енергетичної години, я йду до магазину з рибами, що світяться. За прилавком замість хлопця з пташиними очима стоїть похмура негарна дівчина.

— Привіт, — кажу недбало. — А де тут… такий працював хлопець? З чорними очима?

— Тут я працюю, — каже вона похмуро. — Більше ніхто. І вакансій немає, не сподівайся.

— Послухай, мені дуже треба його знайти.

— Такого тут нема й не було, — каже вона вперто. — Купуватимеш — то купуй. А ні — забирайся. Ходять тут усякі.

За інших обставин я б їй пояснила, що бути такою грубою — погано. Дохідливо пояснила б, на все життя. Але тепер нема бажання з нею зв’язуватися. Я просто розвертаюся й виходжу.

На перехресті танцюють хлопець і дівчина.

Добре танцюють, з душею. Натовп стоїть довкруж і плескає в долоні — нічого особливого в цьому ритмі немає, простішого не придумаєш. Я зупиняюся поряд і знічев’я починаю відбивати синкопи.

Заарештували зв’язкового? Чи він сам утік від гріха подалі? Може, він і неживий уже?

Дивлюся на веселі обличчя навкруг. Згадую слова контролера: «Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх».

Ловлю на собі чийсь уважний погляд. Побіжно. Повертаю голову — його вже немає: чоловік відвів очі. Сховався. І не знайти його серед метушні.

Може, мені привиділось?

Та ну вас усіх! Не буду я від кожного погляду смикатися!

Дзвенять по бруківці металеві підкови. Сама не усвідомлюючи, видаю послідовності зі своєї піксельної програми: «Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-чер-жов!!» Потім і цього ритму мені стає замало. Я все ускладнюю й ускладнюю його, то зливаючись із розміреним ритмом натовпу, то занурюючись у власний візерунок, який ніхто не повторить. Стукає кров у скронях, стукають підбори. Сиплються іскри…

Я в колі. У центрі вільного простору Виявляється, у мене були глядачі, зараз вони плескають у долоні, вищать від захвату, щось кричать…

Із пам’яті зринає незрозуміле: співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай…

І я пірнаю в натовп. Іду.

Єва перехоплює мене на підході до дому.

— Де ти ходиш? Тут у Довгого збирається класна компанія!

Довгий живе на сусідній вулиці. Його будинок колись був дев’ятиповерховий, та потім у підземних комунікаціях щось просіло, і будинок як стояв, так акуратно й пішов під землю. Колишній п’ятий поверх Довгого — тепер другий підземний. Кажуть іще, що з цього будинку є вихід у старе метро.

Ми з Євою приходимо останніми, і Довгий замикає за нами двері.

У нього величезна кімната — колись прямокутна, а тепер у вигляді ромба. Ціла стіна зайнята білячими колесами — динамічні білки дорожчі за мишей, але й світла від них набагато більше. У Довгого цих білок — штук п’ятдесят, усі породисті, майже лисі, дуже м’язисті й без хвостів (хвіст погіршує динамічні характеристики, тому й вивели таку породу). Коли всі білки біжать у колесах, у кімнаті видно, як удень. Навіть яскравіше.

Зараз білки сплять. Колеса нерухомі. Посеред кімнати горить єдина свічка. Взагалі-то палити відкритий вогонь у приміщеннях заборонено, але Довгий на те й Довгий — у нього грошей досить, щоб нехтувати правилами.

У кімнаті осіб десять. Усі сидять колом на підлозі. Довгий витягає тріску (справжню дерев’яну тріску!) і встромляє її у вогонь свічки. Приємно пахне натуральним димом. У мене роздимаються ніздрі.

Тріска тоненька. Червона вуглинка пожирає сухі волокна, повзе до пальців Довгого.

— У мене був вогонь, — каже він монотонно. — Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску Єві, яка сидить поряд. Єва обережно стискає пальці:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску мені. Заворожено дивлячись на вуглину, я пошепки кажу:

— У мене був вогонь! Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

І передаю тріску дівчині зліва, яку я вперше бачу. У неї хрипкий, застуджений голос:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.

— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.

— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…

Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.

Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.

— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!

Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.

— Ти програла, — каже Довгий.

Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.

А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!

— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?

— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.

Довгий піднімає брови:

— Ти знаєш правила.

— Знаю!

Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона гаряча. Витягаю з волосся сталеву заколку, підхоплюю жарину, ніби щипцями. Підношу жарину до обличчя…

В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?

Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.

Всі мовчать. Навіть дівчата принишкли. Єва дивиться зі співчуттям. Гнат такий розчарований, що стає смішно.

— От дика, — мовить Довгий притишеним голосом. — То що, граємо далі?

Далі грати ніхто не хоче. Єва пропонує розповідати страшні історії.

Довгий задмухує свічку. Тепер ми сидимо у суцільній темряві, і це на краще: ніхто не бачить, як на губах у мене здимається пухир.

Проказуємо лічилку. Першою випадає розповідати захриплій дівчині зліва від мене.

Вона починає навмисне глухим, сумовитим голосом:

— Жила одна дівчинка. У неї в районі пропадали люди. То один пропаде, то інший… Та вона над цим не замислювалася. Одного разу після енергетичної години вона познайомилася з хлопцем. У нього були дуже гарні очі, а обличчя підв’язане хусткою. І він цю хустку ніколи не знімав… От пішли вони гуляти. А хлопець і каже: давай заліземо на вежу! Вона і згодилася. Почали вони підніматися на вежу, дійшли до п’ятдесятого поверху. Дівчинка каже: я більше не можу. А хлопець: вище! Вище! Дійшли вони вже до сотого поверху, а дівчинка сіла й каже: ну все, тепер точно не можу. А хлопець їй: стрибни вниз. Вона: та ти що? А хлопець: стрибни, стрибни! І знімає з обличчя хустку…

Хтось із дівчат неголосно верещить.

— А рот у нього, — продовжує оповідачка, — такий величезний і круглий, що видно череп ізсередини. Дівчинка тоді зрозуміла, що це за хлопець. Але вона не розгубилася — стрибнула в шахту ліфта і зачепилася за противагу. Трос не був заблокований, противага пішла вниз і опустила дівчинку до самої землі неушкодженою… І це не казка, — раптом закінчила вона цілком нормальним, хоча все ще застудженим голосом. — Це зі мною було.

— Брешеш, — виривається у когось. Здається, це Гнат.

— У старих вежах троси ліфтів прогнили давно, — це Довгий.

— В деяких прогнили. А в деяких вони залізні.

Стає тихо. Якби не дихання — здавалося б, що кімната порожня.

— Життєїдів не буває, — тихо каже Єва. — Бо як ця людина може харчуватися життям самогубця? Непрожитим життям? Як?

— А хто сказав, що вони люди? — слушно заперечує застуджена дівчина.

— У нас у блоці троє пропали невідомо куди, — задумливо каже хтось із хлопців. — За півроку — троє.

— Їм просто енергії не вистачило, — каже Довгий. — Коли когось із знайомих штрафують… чи роботу втрачають, а запаски немає… Хіба ти не знаєш про це? Якось не заведено про це базікати.

— А мені казали, — ледь чутно шепоче Єва, — що люди, які зникли, ідуть на Завод.

Тиша. Метушня. Сопіння. Я штовхаю Єву ліктем у бік.

— Так, на Завод, — повторює вона вперто. — І там повно енергії для всіх. Ніхто не тремтить над своїм пакетом. Там навіть слова такого немає — «пакет». Просто Енергія струменить… як вітер. Або як вода, коли водогін працює.

— Життєїда я на власні очі бачила, — каже застуджена дівчина. — А Завод… ти мене вибач, але це однаково, що потойбічний світ. Є він, нема його — ми все одно не зможемо перевірити.

Наступного дня губи вже не так болять. Пухир луснув. Я можу розмовляти.

Виспавшись як слід, за годину до заходу сонця підходжу до прохідної біля підніжжя пагорба. Пікселі стікаються струмками з усього міста.

Переодягаюсь у роздягальні і раптом бачу, що у шафці дві пари навушників. Помилка техніків: нові поклали, старі забули забрати. Я мимоволі озираюся: ніхто не бачив? Ніхто. Всі надягають роби.

Тоді я переховую старі навушники — з полиці кладу до себе в черевик. Якщо засічуть, скажу, що випадково. Зрештою, з шафки їх не забирали!

Надягаю нові навушники. Надягаю чорні окуляри. Застібаю липучку — ззаду, навпроти четвертого хребця.

І прямую на робоче місце.

Іду вгору, аж поки дістаюся позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюся вузьким проходом. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте, Єва завжди приходить раніше…

Та сьогодні її немає. Я так дивуюся, що наступаю на край роби і мало не падаю.

На п’ятсот тринадцятому місці нема нікого! Невже вона запізниться?!

Я сідаю на своє місце, схрестивши ноги. Спокійно, кажу собі. Зайві тридцять секунд нічого не означають. Коли я востаннє бачила Єву? Вчора. Сьогодні я проспала весь день, а коли виходила з дому, її вже не було в кімнаті…

Час спливає. Я кручу головою, вдивляючись в обличчя останніх пікселів, які підтюпцем біжать до своїх місць. Єви серед них немає.

Незнайомий хлопчина, білявий і молоденький, застрибує на платформу номер 401/513. На Євине місце!

— Заблукав? — запитую різко. Він усміхається — рот від вуха до вуха, очі часто кліпають.

— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?

Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.

— Це місце…

— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.

— Конкурс? Коли?

— Та сьогодні ж! З обіду!

Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?

Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…

Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.

Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?

Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.

Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…

Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.

Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?

Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.

Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…

— Дівчино!

Це не мене. Іду далі. Навіть голови не повертаю.

— Гей, ти! Оглухла?

Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.

Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?

— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!

Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.

Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.

— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.

Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…

На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…

Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!

Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:

— Що там у тебе?

— Браслет, — кажу спокійно.

Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.

— Зніми і пройди ще раз.

Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…

Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.

У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…

— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.

Поліцейський мовчить цілу секунду.

Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!

— Іди, — каже поліцейський.

Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.

— Стій!

Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!

— Браслет забула, — каже поліцейський.

На його долоні лежить мій металевий браслет.

Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!

Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.

Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…

Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!

Отямившись, я ховаю навушники в схованку за вентиляційними ґратами. Мені треба знайти Єву. Зараз це найголовніше.

Євина кімната не замкнена. Там порожньо. Речі розкидані абияк — на Єву це не схоже, вона акуратна.

Іду на кухню. Там сидить Гнат — на самоті. Мені мимоволі доводиться з ним заговорити.

— Єву не бачив?

Він дивиться сторожко.

— Я гадав, вона з тобою… Її зранку немає.

— І з роботи не поверталася?

Гнат хитає головою. Я сідаю на край залізної табуретки.

— Її не було на місці, — кажу, сама не знати нащо. Гнат широко розплющує очі:

— Так? А де ж…

І замовкає.

Наближається енергетична година. Єви немає в кімнаті. Зрештою, вона може підключитися до свого пакета десь в іншому місці… Але я в це не вірю.

Як завжди перед енергогодиною, думаєш про погане. Стає лячно. Від життя чекаєш тільки лиха й неприємностей.

За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої я згадую, що не перевірила пошту. Сідаю у велосипедне сідло, натискаю на педалі… засвічується монітор на кермі.

Лист єдиний. Від Єви. Витріщивши очі, я читаю: «Завод є. Насправді є! Дякую тобі за все».

І все. Кінець.

Цей лист так збиває мене з пантелику, що я мало не забуваю підключитися. За дві хвилини до дванадцятої застібаю манжету на лівій руці, клацаю роз’ємом… І тут пригадую, що не встигла перевірити: є у мене сьогодні пакет чи ні? Може, мене за щось оштрафували?!

На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три…

Дванадцять!

Від манжети розливається тепло — до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють…

Я усміхаюся.

Все добре. Всі живі. І у Єви все гаразд. Навіть краще, ніж можна було уявити: Єва знайшла дорогу на Завод! Вона про це завжди мріяла! Я за неї рада.

І ще я все можу. Співати, танцювати, конструювати…

Я годую динамомишу спеціальним кормом із баночки. Запускаю колесо. Миша біжить. Колесо крутиться. Засвічується лампочка над столом.

Я замикаю двері, сідаю за стіл і кладу перед собою навушники, які принесла з роботи.

За дві години розумію, що потрібен барабан. Або бубон. Щось таке просто необхідне. Я кладу у схованку розібрані навушники і стукаю в кімнату до Гната.

Він так радіє мені, що готовий, здається, руки цілувати.

— Ти?! Заходь… Вип’ємо чаю… У мене є вино…

— Ніколи, — кажу. — Позич-но мені ролики. Дуже треба.

Він розчарований.

Ролики Гната — його скарб. Він береже їх, чистить, змащує, сам рідко користується й іншим ніколи не дає. Вони дуже старі, можуть зламатися і ремонт не переживуть.

— Навіщо тобі? — питає Гнат, відводячи очі. Та я вже знаю, що відмовити він не наважиться.

— З’їздити в одне місце. Я дуже поспішаю, розумієш?

Я їду хідником, перестрибуючи через каналізаційні Грати. Ролики — чудова річ, але мені на них ніколи не зібрати грошей. Особливо після того, як ми з Євою витратили всі заощадження на нелегальний пакет.

Я знову думаю про Єву. Зараз, коли після щасливої енергетичної години минуло трохи часу, її лист уже не здається мені таким переконливим. «Завод є…» Могла Єва піти, не попрощавшись? Не сказавши ані слова? Кинувши все? Негарно з її боку. Після того, як ми разом ускочили в ту халепу…

Я згадую контролера, який нас відпустив. Може, зникнення Єви якось із ним пов’язане?

Я вилітаю за поворот. Посеред площі хлопці на роликах граються в гамбу: вхопившись одне за одного, їдуть паровозиком. Той, хто веде, різко повертає то праворуч, то ліворуч, і всі за ним. Ланцюжок звивається змією, і тих, хто вхопився останніми, мотає з боку в бік. Грають зазвичай доти, доки хтось упаде і ланцюжок розвалиться.

Я вичікую секунду — і приєднуюсь до паровозика останнім вагончиком.

Швидкість небачена. Я ледве встигаю перебирати ногами, щоб не налетіти на край хідника. Стоніжка, складена з людей на роликах, пролітає крізь площу і різко розвертається перед великою вітриною. Мене заносить, я б’юся об вітрину плечем: вона гуде, як бубон, але не розбивається. Гамба котиться далі. Летить шкереберть рознощик бутербродів. Котяться упаковки з дрінком. Двірник квапливо звертає вбік. Оддалік чутно поліцейський свисток…

Попереду хтось падає, і на нього падають усі інші. Я встигаю відпустити руки, за інерцією їду вперед і трохи вправо: повз купу-малу. Хлопці намагаються підвестися, хтось лається, хтось сміється. Поліцейський свисток дедалі ближче. Я встигаю махнути рукою хлопцеві-заводію (він, як і я, зумів утриматися на ногах). Він махає мені у відповідь.

На повній швидкості влітаю у темний провулок. Асфальт тут нерівний. Гуркіт роликів відбивається від низького склепіння. Поворот, ще поворот; безлюдна вулиця, тиха, тільки вітряки на даху тріпочуть. І — освітлена вітрина. Я гальмую.

Уся вітрина заставлена барабанами. Тут велетенські ударні установки і маленькі дитячі бубни. Тамтами. Тулумбаси. Шкіри й тканини натягнено на рами найрізноманітніших властивостей та обрисів. Я дуже люблю це місце. Але не можу тут часто бувати. Надто далеко від дому.

Двері зачинено. Я безнадійно смикаю ручку. Котра година? Скоро світанок, не дивно, що магазин зачинився…

Із глибини, з-поза барабанів-чудовиськ завбільшки з людину, повільно виходить чиясь тінь. У напівмороці я не бачу обличчя.

Скрегоче замок. Відчиняються двері.

— Заходь.

Господаря барабанного магазину звуть Римус. Він набагато старший за всіх моїх знайомих — йому років сорок. Для мене він запалює в крамниці всі вогні: будить мишей і білок, випускає світлячків, термосить єдиного електричного ската у глибокому, але тісному акваріумі. Я озираюся, ніби бачу все це вперше.

Барабанів тисячі. У кожного свій голос. Та зараз вони мовчать. Я простягаю руку, несміливо стукаю пальцем по жорсткій, дивно теплій шкірі. Звук дуже глибокий, низький, таємничий: бум-м…

— Пробачте, що потурбувала вас так пізно.

— Нічого. Я на тебе чекав.

Від здивування я обертаюся.

— На мене?!

— Я тебе запам’ятав, Дика. Ти часто приходиш. Подивитись на барабани.

— Не дуже часто… — Тепер я ніяковію по-справжньому. — Я далеко живу. І… у мене немає грошей. Тільки на дуже маленький… найменший барабан.

Він киває, ніби так і знав. Жестом кличе мене за собою — в глиб магазину. Там стоїть дивна установка, щось подібне до клітки з грубо спаяних арматурних прутів. Усередині клітки закріплено й розвішано барабани — на перший погляд абияк. Насправді в їх розташуванні є система. Не можу зрозуміти яка.

— Сядь. Розкажи, що тобі треба.

Я сідаю, ховаю під стілець ноги на роликах і розповідаю. Мені потрібен барабан. Краще — система барабанів, та це вже як вийде. Мені треба самій, на свій розсуд, сконструювати ударну установку. Мініатюрну. Це буде… Одне слово, це буде синтезатор ритмів.

Римус вислуховує дуже уважно. Киває. Довго думає, потім входить до арматурної клітки. У його руках дві тонкі дерев’яні палички. Потихеньку, монотонно починає вистукувати на великому барабані. Я мимоволі підхоплюю, починаю відбивати ритм долонею по коліну…

Римус мигцем дивиться на мене — і раптом його ніби прориває. Він шаленіє всередині клітки, барабани оживають — усі разом. Я чую, як стугонить моя кров — і кров Римуса. Я чую ритм цілого міста. На мить здається, що знову надійшла енергетична година і тепла хвиля ось-ось заллє мене цілком…

Римус уриває гру. Опускає руки. Вибирається крізь щілину між двома арматурними прутами. Моє серце калатає, як після довгого бігу.

— Скажи, — Римус робить паузу, запитально дивлячись на мене. — Ти могла б прожити… без підзарядження? Без енергетичної години? Хоча б добу?

Я не чекала цього запитання. Звучить неприємно й загрозливо. Я підводжуся. На роликах узагалі-то важко прийняти бойову стійку. Що він має на увазі? Невже здогадався, що я вкрала навушники і за це мене можуть відімкнути?!

— Та ні… — Він засмучений, що я його неправильно зрозуміла. — Я не збираюся нічого у тебе забирати… чи залякувати. Просто ти схожа на… деяких людей. Вони відчувають ритм, як ти. І у них… своя енергія. Енергія їхнього серця. А не з роз’єму. Розумієш?

— Мені потрібен барабан, — кажу холодно. — Всього лиш маленький барабанчик. Решту я зроблю сама.

Ми розмовляємо до світанку.

— Люди, які живуть на рівнині, не схожі на тих, хто народився і виріс у горах. Інший ритм, розумієш? Сам світ ритмічно організований. На рівнині — плавно, це протяжна пісня. А в горах — різкі перепади. Круті повороти. Вершини й провалля. У горах виживають по-справжньому дикі.

— Я ніколи не була ні в горах, ні на рівнині. Місто — ось мій світ. Сірі житлові квартали, вулиці, площі й покинуті вежі. І ще промислові райони, куди без перепустки не пройдеш.

— Ми всі — невільники ритму, господарі ритму. Ранок — ніч. Сон — дійсність. Вдих — видих. Наше серце — ударна установка. Наш мозок підкоряється ритму і творить ритм… Тобі не нудно?

— Ні! Що ви!

Він тре долоні, ніби у нього мерзнуть руки.

— Батьків пам’ятаєш? — запитує ні сіло ні впало.

Я намагаюся пригадати. Виходить погано. Ніби були якісь люди… Ніби я їх колись любила…

— Вони померли.

— Від чого?

— Від старості, — припускаю невпевнено. І замовкаю.

Римус тяжко хитає головою:

— Притулок… Притулок, а не дім. Тільки вихователі не ставлять у куток — вони відразу позбавляють пакета… волі до життя… мети…

Я не розумію його. Він і не чекає, що я зрозумію. Підводиться, іде кудись у глиб магазину і невдовзі повертається з маленьким, як дві мої долоні, барабаном.

Барабан старий — це зрозуміло з першого погляду. Шкіра на ньому витерлася, де-не-де засмальцьована. Крізь плями проступає невиразне зображення.

Я придивляюся. На барабані намальовано вовка.

— Це… стара річ?

— Це старовинна річ, — каже він з легким докором. — Вона не дуже гарна. Проте в ній є душа. Вона пам’ятає справжні ритми — народження, битви, смерті. Візьми. Тобі стане у пригоді.

Він усміхається. Непомітним рухом вихоплює із залізного ребра барабана тригранний стилет без жодної плями іржі. Я мимоволі сахаюся.

— Стане у пригоді, в усіх життєвих ситуаціях. — Він обережно ховає зброю назад. — Зверни увагу, на чому цей барабан кріпиться. На ланцюгу.

Він прилаштовує ланцюг мені на плече. Дуже зручно. І зовсім не важко.

Повертаюсь додому вранці, з барабаном на плечі. Мене похитує від утоми, але я абсолютно щаслива.

Гнат зустрічає мене біля дверей нашого блоку. Дочекатися не може, бідолаха.

— Та цілі твої ковзани, не бійся!

Він якось мляво реагує на мої слова. Ніяковіє. Відводить погляд.

— Та що сталося?

— Ти знаєш… Єва знайшлася.

— Правда?!

— Так… у колекторі. У каналізаційному колекторі спустили воду… і тоді знайшли… її. Те, що від неї залишилося.

— Темна історія, — каже Довгий.

В його кімнаті у формі ромба світяться всі лампи. Всі динамобілки біжать у своїх колесах. Я сиджу на підлозі й плачу. Мені начхати, що він бачить мої сльози.

— Вона занадто повірила… ніби Завод — це все одно, що потойбічний світ! Вона наклала на себе руки! Стрибнула в колектор… А мені написала…

Я не можу говорити. Захлинаюся.

— Не думаю, що вона наклала на себе руки, — каже Довгий.

Я вражено піднімаю на нього мокрі очі.

— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.

Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.

— Її хтось убив?!

Довгий мовчить.

— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?

— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.

— А ти звідки знаєш…

— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.

Він знову має рацію. Я закушую губу.

— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.

Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.

Довгий якийсь час мовчить.

— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?

Я мовчу. І знову він має рацію.

— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.

Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.

— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.

Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…

— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.

Довгий хитає головою.

— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.

Від цих слів у мене волосся стає сторчма.

— Але…

— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?

«Не довіряй незнайомцям».

Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?

Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.

Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.

Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!

Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…

І одного чудового дня мій задум спрацьовує.

Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?

Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.

Оце-то іграшка!

На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.

Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.

Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.

Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.

— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!

Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.

— Ти засиділася внизу, — каже він нарешті.

— Що?!

Він повертає мені мій барабан. Пильно дивиться в очі — дуже серйозно.

— Уважно слухай, що я тобі скажу. Ти маєш шукати вище. Ти маєш піднятися на самісіньку гору. Іди вгору, Дика! Там ти знайдеш те, що тобі дуже потрібно.

Іноді мені здається, що Римус дуже розумний. А іноді, що він геть ошалів серед своїх барабанів. Що це означає — «іди вгору»? Я розпитую його майже годину, і так, і йнак, та він відмовляється про це розмовляти. Він реставрує гігантський барабан і просить не заважати.

Розлючена, виходжу на вулицю. Плентаюсь додому і все думаю, думаю над його словами.

У підворітті до мене чіпляється дуже неприємний суб’єкт: я готова побитись об заклад, що сьогодні вночі він отримав фальшиву підзарядку. І, мабуть, не вперше. На губах у цього хлопця — дивна, безглузда усмішка. А очі не посміхаються: вони скляні. Він узагалі, здається, нічого не бачить — іде на мене, як сліпий робот, розчепіривши величезні руки.

Я намагаюсь ухилитися, та він дуже спритний. Хапає мене — пальці немов залізні. Притискає до стіни. Б’ю коліном у пах: нічого не допомагає, йому все одно. Він не відчуває болю.

— Дев’ять доз, — шепочуть його губи. — Дев’ять доз… Одна ніч… Іще вчора було вісім…

Його рука вп’ялася мені в груди. Дуже боляче. Я мовчки видираюся, але він сильніший. І важить більше, ніж утричі.

— Ти розумієш, що це означає? Ти не розумієш… як це — здохнути, коли тобі не вистачить дев’ятої дози… чи десятої… чи двохсотої…

Він видається таким же механічним, як рознощик дрінку. В нього все ніби саме по собі: очі, обличчя. Рухи. Слова. Він бубонить, ніби скаржиться мені. А сам завалює мене на асфальт і рве на мені одяг.

Ребро барабана впивається мені в бік. З останніх сил вивільнюю одну руку, наосліп тягнуся до барабана… Не вистачає міліметрів…

— Дев’ять доз… Я хочу жити, розумієш, ти?! Я жити хочу!

Із крихітних піхов, схованих на ребрі барабана, у мою руку нарешті вислизає стилет. Ніби жало. І коли механічний чоловік, який отримав сьогодні дев’ять доз фальшивої енергії, ледь відхиляється, я колю стилетом у стегно.

У першу страшну секунду здається, що хлопець цього не відчує. Він завмирає, його очі нарешті стають яснішими. Здається, він уперше мене побачив. Обертається, аби глянути, що ж таке його поранило…

На мене, пульсуючи, вихлюпується чужа кров.

Він гарчить. Ухопивши барабан, вужем вислизаю з-під нього. Він хапає мене за щиколотку — я прохромлюю стилетом його долоню. Він страшно лається, відсмикує руку…

І раптом завмирає, стоячи навколішки на хіднику.

— А може, й на краще, — каже він дуже ясним, спокійним голосом. Лягає на бік і підкладає долоню під голову. Ніби дуже втомився і хоче спати.

Я тікаю. Потім повертаюся. Він так само лежить на боці. Під ним уже чимала калюжа крові — здається, я ненароком перебила артерію. Але кров більше не цебенить. І хлопець не дихає.

Він мертвий.

Стою над ним із закривавленим стилетом. Я ж не хотіла! Він був тварюкою, він заслуговував смерті… Але тих подряпин, що я йому завдала, недостатньо, аби завалити насмерть такого здоровенного бугая!

Мій одяг у крові. Треба тікати, доки мене не впіймали. Адже з усього виходить, що вбивця — я…

Що відчуває людина, коли життя в ній лишилося так мало, що кожної ночі доводиться підзаряджатися не раз, не два — дев’ять разів? Звідки він брав такі гроші?! З кожною ніччю життя в ньому залишалося все менше. Що більше він чіплявся за життя, то менше залишалося шансів…

У кінці підворіття майнула чиясь тінь, і я йду, обережно притиснувши барабан до грудей. Обличчя цієї людини — мертве — стоїть у мене перед очима.

«Іди вгору». Це стає майже нав’язливою ідеєю. Я піднімаюся на дах нашого будинку — дев’ятий поверх — і сиджу там в оточенні вітряків і тьмяних сонячних батарей. Колись ці батареї давали багато тепла і світла — тоді сонце світило нам щедро, по дві-три години на день, а не двадцять хвилин, як зараз. Тепер батареї нікому не потрібні, та їх не демонтували. Я сиджу на одній з них, як на крижаній брилі, вкритій порохом. Дивлюся на місто.

Вітряки, вітряки. Велетенські лопаті і менші вітрячки. Дахи — пласкі, всі на одному рівні. Де-не-де рядами стоять крісла — тут люди зручно вмощуються і дивляться енергетичне шоу…

А далі, майже непомітні в брунатному тумані, — хмарочоси, вежі. Верхівками вони ховаються у хмарах. Перші поверхів двадцять заселені, а вище зазвичай ніхто не живе: важко підніматися. Раніше, коли енергії було багато, вежі світилися вогнями. Всередині та іззовні працювали ліфти. Люди піднімалися на самісіньку гору, не докладаючи зусиль…

Іди вгору, сказав Римус. Я підводжуся й обтрушую пилюку зі штанів.

Дільниця хмарочосів має погану славу. І не лише тому, що серед уламків та руїн тут розташовані різні підозрілі заклади. Вежі потроху руйнуються: щохвилини кожна з них може повторити долю Зламаної Вежі. Або самогубець звалиться на голову, також приємного мало.

Я йду, намагаючись триматися ближче до стін. Веж багато — колись їх будували тут одну за одною. І де ж, цікаво, лежить те, що мені «дуже потрібне»?

Задираю голову і дивлюся вгору. Голова йде обертом: стіна губиться високо в небі. Скільки ж часу знадобиться, щоб піднятися на дах?! І чи є там дах, адже з землі видно лише половину вежі, решта — в тумані?!

Поправляю на плечі плаский ланцюг свого барабана. Йду вздовж стіни. Стіна розмальована графіті: тут і сороміцькі слова, і цілком пристойні малюнки. Великий чорний напис: «Синтетики — дурні тварюки». Цікаво, хто такі синтетики і за що їх тут обзивають?

А потім я зупиняюсь як укопана. Поряд із яскравою дурнуватою картинкою — ошкірена морда з випнутими червоними губами. Я бачу щось дуже знайоме.

Малюнок наполовину стерся, як і в мене на барабані. Та впізнати його можна.

Це зображення вовка.

Тепер я знаю, де шукати. Принаймні здається, що знаю.

У вежі лише один під’їзд. Сходи брудні. Сморід нестерпний — схоже, у ліфтовій шахті влаштували смітник. Не хотіла б я тут мешкати.

Із п’ятого спускається бабуся років сорока п’яти. Дивиться на мене з підозрою. Питає, до кого.

— До Олі, — кажу, не змигнувши оком. — Із десятого поверху.

Вона секунду розмірковує.

— Там на десятому такі хулігани живуть, — каже осудливо. — Ну гаразд, іди.

Спасибі, дозволила, думаю я з усмішкою. Іду далі. Барабан погойдується на боці, потроху починає звучати. Його ритм — та-та-та… та-ра-та… — додає мені сили.

На одному подиху піднімаюся до двадцятого. Тут зупиняюся, здивована. На сірій стіні кіптявою написано: «Тут кінець людського житла. Якщо ти не знайшов, кого треба, іди назад. Униз». Напис старий, але зовсім недавно його поновлювали. Цікаво, кому знадобилося витрачати паливо (свічку? скіпку?) на непотрібні слова? Чи вони потрібні?

Піднімаюся ще на один поверх — і знову зупиняюся. Сходів немає: замість них зяє пролам. Бракує цілого прогону. І що тепер?

Поруччя теж відірвано. Гладенькі стіни ліворуч і праворуч. Уміла б я літати… та я не вмію. Як порадив невідомий доброзичливець, «іди назад, униз».

Проте мені треба нагору!

Спускаюсь на найближчий сходовий майданчик. Тут вікно без рами й шибок. Сідаю на підвіконня й обережно визираю назовні.

Ну й краєвид! Усе місто як на долоні. Важко дихати — повітря дуже вологе, і вітер жбурляє в обличчя клапті туману, липкого, наче кисіль. Я уважно озираюся навкруги…

Ось вони. Сходи. Старі, іржаві. Тягнуться вздовж стіни знизу вгору лише за метр від мого вікна.

І там, на три поверхи вище, є ще одне вікно.

Нічого страшного, кажу я собі. Це просто пожежна драбина. Якби вона стояла внизу, на асфальті, я б стрибала по ній, як динамобілка. На асфальті чи у хмарах — яка різниця?

Намагаючись не мружитися, здираюся на підвіконня. Стугонить вітер. Долоні стають липкими, як пластир. Заплющую очі… Примушую себе розплющити їх. Випростовуюсь на повен зріст. Ось драбина — один стрибок, тільки один стрибок!

Тамую подих — і стрибаю. Ура, це драбина, я за неї тримаюся! Вона шерехата, холодна, але цілком…

Під ногами відколюється цілий пласт іржі. Підошви спорскують. Я повисаю на руках. Вітер грає моїм барабаном.

Підтягаюся. Знаходжу ногами опертя. Завмираю, щоб перевести подих.

Піді мною — місто. Угорі — щось, що мені дуже потрібне. А отже, мені треба вгору.

На п’ятдесятому поверсі ненадовго сідаю перепочити. І вперше стурбовано думаю: а коли я повернусь назад? За годину до заходу сонця мені треба бути на прохідній, інакше — все, втрачу роботу!

Нема чого сидіти. Йду далі.

Драбина тягнеться все вгору й вгору. Іззовні крутяться вітряки: то затінюють світло з вікон, то знову його відкривають. Між тридцятим та сороковим їх було так багато, що вони мало не чіплялися один за одного лопатями. Та що вище я піднімаюся, то менше вітряків за вікнами. Вище дев’яностого поверху вітряків нема взагалі.

Вежа порожня: тут багато років ніхто не живе. Багато десятиліть. Дме вітер із розбитих вікон, грає курявою й піском на сходах. Замітає сліди.

Це дуже зручно, думаю я. Якби я могла отримувати свою підзарядку тут, просто на вершині… І якби не треба було щодня ходити на роботу… І якби не треба було їсти й пити…

Дістаю флягу з-за пазухи. Роблю великий ковток. Скільки поверхів у цьому хмарочосі? Двісті, триста — чи тисяча?!

…Так от: якби всі ці «якби» були правдою, а не дурнуватими мріями, я оселилася б тут, нагорі, зі своїм барабаном. Іноді спускалася б донизу — розважитися. А вітер замітав би мої сліди, і поліцейські мене б не…

Дивний звук за спиною. Я різко обертаюся. На сходовому майданчику піді мною стоїть чоловік. Звідки він узявся? Невже влетів у вікно?! Незнайомцю років двадцять п’ять, з одягу на ньому лише чорні штани й багато ременів, тонких і товстих, на поясі, на торсі, на ногах. А під ременями він весь покритий горбами м’язів і джгутами вен. І рубцями. Він дивиться на мене й посміхається, я мимоволі відступаю, щоб тікати нагору…

У вікно над моєю головою влітає — так-так, влітає! — ще один. Старший. Не такий жилавий. Першої миті мені здається, що у нього за спиною крила. Потім він випускає з рук вузлувату мотузку, і вона вислизає у вікно, як чорний зміїний язик.

Тепер я стою між ними, і виходу нема.

— Ти високо залізла, синтетичко, — каже той, що з’явився першим, у ременях і рубцях. — Стрибнула б і з двадцятого. Чи у тебе манія величі?

— Я не синтетичка, — кажу йому.

Він регоче:

— Так-так, звичайно. Ти маніячка. Хочеш розмазатися по асфальту так ефектно, щоб двірники тиждень зішкрібали. Твої кишки, я маю на увазі. Ходи, допоможу!

Він робить заохочувальний жест у напрямку вікна. Я піднімаюся на сходинку вгору.

— Що ти тут робиш? — глухо каже інший.

Хороше запитання. Я шукаю… невідомо що. Невідомо нащо. Але як їм це пояснити?!

— Закортіло політати, — м’язистий посміхається.

— Ні.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Мені потрібно було піднятися нагору. — Я дивлюся на старшого з надією. Мені здається, він тут головний. І ще мені здається, що він здатен мене зрозуміти. — Бо мені сказали. Піднятися нагору.

— Це була помилка, — каже старший, помовчавши. — Тут нагорі тільки птахи… і самогубці. Алексе, випускай її.

При слові «випускай» у мене з’являється надія. Але тільки на мить. Бо я дуже швидко збагнула, як вони збираються мене випустити.

М’язистий Алекс в один стрибок добирається до мене. Я не встигаю дістати стилет. Мій суперник не тільки сильніший — він б’ється краще. Дуже швидко мої лікті вже вивернуто за спину. Алекс тягне мене до вікна.

— Заждіть!

Ніхто мене не слухає. Мій барабан зривається з плеча і котиться сходами.

Алекс кидає мене спиною на підвіконня. Моя голова звішується вниз, у безодню. Я чіпляюся за життя ліктями, коліньми, підборами, я зубами готова вчепитися в бетонну балку…

— Постривай, — чую крізь вітер і стукіт крові у вухах.

Я вже лечу. Алекс підхоплює мене і втягає назад на підвіконня. Я задихаюся.

— Ану дай її сюди на хвильку.

Я сиджу на підлозі. Всередині. На вкритому пилюкою бетонному перекритті. Переді мною, на дві сходинки вище, стоїть старший із двох моїх убивць.

— Звідки це у тебе? — В руках у нього барабан із зображенням вовка.

— Подарував… Римус… — Мені важко розмовляти. — Сказав… іти… угору.

Жилавий Алекс та його старший товариш похмуро перезираються.

— Старий вижив з розуму, — каже Алекс. — З глузду з’їхав. Сенильний психоз.

Старший мовчить. І я мовчу. Мене лихоманить.

— А що іще він тобі казав? — вимогливо запитує старший.

— Нічого. Просто… угору. А коли я побачила картинку… на стіні…

І знову стає тихо. Тільки вітер гуде, пересипає куряву, замітає наші сліди на сходах.

— Ти синтетик? — запитує старший.

— Я не знаю, що це таке.

— Ти отримуєш свою дозу, як усі? Крізь роз’єм? Під час так званої енергетичної години?

Він каже це таким тоном, як про непристойну хворобу. Я ковтаю слину.

— Так. Як усі.

— Отже, ти синтетик, — вступає Алекс. — Отже, ти підключена. Одержиш свій пакет — житимеш. Не одержиш — загнешся. Зрозуміло?

Я давно це знаю.

— Місце синтетиків — унизу, — повільно говорить старший. — Ніколи більше не піднімайся вище двадцятого поверху. Або вилетиш у вікно. Зрозуміло?

Зрозуміліше нікуди.

Я ледве встигаю добігти до прохідної на призначену годину Прилаштовуюсь у хвіст черги. У страшному темпі надягаю робу, окуляри, навушники. Біжу на своє місце — одна з останніх. Микола дивиться на мене круглими очима:

— Я боявся, що ти запізнишся!

У мене навіть на роздратування не лишається сил.

Я страшенно стомилася. Потягла плече. М’язи ниють, при різких рухах болить суглоб. Але сильніша від болю — образа. Та хто вони такі? Як вони сміють із таким презирством цідити — «місце синтетиків унизу»?!

У навушниках починається відлік. Я з величезним зусиллям підводжуся. Розправляю плечі. В останню мить встигаю перевірити застібку роби: вона з’їхала праворуч на цілий сантиметр. Ледь встигаю повернути її на місце.

Іде перевірка: білий, червоний, синій, жовтий. Я розвертаюся, виконуючи команди. Я піксель, урешті-решт! Я маю зосередитися на роботі! Я піксель. Крихітна цятка на великому екрані. Я дуже гарний піксель, за це мені дають дев’яносто вісім енерго кожного дня опівночі.

Я синтетик… Ну то й що?

Виходить сонце. Екран відбивається у низьких хмарах. Усе місто зараз на мене дивиться. Нехай вони мене не бачать — але ж я частина екрана, великого, яскравого, я дарую людям радість!

Ритм у навушниках не дає ані секунди перепочинку. Він не дарує сили — він виснажує. Я ще слухаюсь його, ще танцюю… Скільки часу минуло: сім хвилин, десять? Що, лише три хвилини?!

Чер-си-чо-біл… Жовт-чер-жовт… Жовт-чер-чер-жовт…

«Енергетичне шоу — для вас, городяни!»

«Зношений одяг можна переробити на ганчір’я!» «Капелюхи з підігрівом — на енергії вітру!»

Я синтетик. Я синтетик. Якщо я погано сьогодні відпрацюю, мені не дадуть пакета. «Багато хто не доживає… Енергії не вистачає на всіх…» Хто це сказав?!

Я збиваюся. Встигаю побачити сповнений жаху погляд Миколи. Його страх передається мені, я намагаюся вирівнятися — і збиваюся ще раз. І ще.

На великому екрані крихітна цятка раптом випадає із загальної картинки. В самісінькому центрі. Мені дуже хочеться все кинути і повалитися на платформу без сил. Та я тримаюся. Останні хвилини… «…для вас, городяни!»

Я падаю тільки тоді, коли сонце зникає і в навушниках стає тихо.

Виявляється, що мене оштрафували лише на один пакет. І не звільнили зовсім, а просто перевели на місце скраю, за номером 1001/005. Я дуже цінний працівник, написано у повідомленні. Якщо на новому місці проявлю себе з кращого боку, мій статус може бути відновлено.

Ну от, усе закінчилося добре. У мене є запаска. А завтра я підготуюся, гарно відпрацюю, і мені дадуть енергопакет…

Я знову згадую тих, із вежі, які вміють літати. Які синтетиків не мають за людей. А самі вони хто? І хто вигадав це огидне слово — «синтетик»?!

Сідаю на ліжко. Кладу на коліна барабан. Потроху починаю вистукувати ритм; барабан відгукується. Це не співчуття і ні в якому разі не жалість — це стримана, сторожка сила.

Тепер я думаю про Єву. Про те, що з нею сталося. Вона була синтетиком — як і я. Гнат синтетик. Білявий Микола синтетик. Навіть Довгий — також синтетик. Римус…

Ці, що літають, знайомі з Римусом. Якби не страх запізнитися на шоу, якби не все, що потім сталося, я б не забула про таку важливу річ!

Барабан зі мною згоден. Він озивається довгим розложистим гуркотом — ніби перед бурею.

У Римуса покупці. Вперше бачу, щоб у нього щось купували. Огрядна дама, голена під нуль, купує іграшкову барабанну установку маленькому хлопчикові. Я давно вже не бачила у місті дітей, а в нашому районі їх просто немає. Хлопчик видається мені чимось подібним до звірятка. Я роздивляюся його, але близько підійти не наважуюсь.

Нарешті вони з матір’ю йдуть, і я можу поговорити з Римусом. Він уважно вислуховує все, що я йому — плутано, з образою, з обуренням — розповідаю.

— Як ти міг мене туди відправити! Вони ж мене мало у вікно не викинули!

— Вони тебе не визнали, — каже Римус, і в його голосі звучить тривога. — Чому ж… А мені здавалося, що ти така ж дика, як вони.

— Що?!

Римус киває.

— Вони дикі. Так їх називають. І ти — Дика… я був певен, що ти також.

— Я…

— Але вони тебе не визнали. Отже… я помилився, пробач.

Він на очах робиться старим-старим. Немічним. Ледь живим.

— Не переймайтеся так. — Мені стає незручно. Хіба можна — людина мені барабан подарувала, а я їй завдаю клопотів.

— Дика енергія, — він мене не слухає, — єдине пальне для людей. Єдине справжнє пальне. Жучки ці, дилери, нею не гендлюють.

Я зніяковіло кручу в руках барабан. Зображення вовка перевертається.

— Бідолашні синтетики живуть на подачках, — тихо каже Римус. — Вони не здатні самі себе підзарядити. Але дике серце народжує дику енергію. Я сподівався, твоє також.

— Я синтетик, — кажу з гіркотою. — Мені ще поталанило, що вони, ці дикі, вчасно впізнали твій барабан.

— Це не мій барабан, — каже він недбало. — Ти синтетик… Як це сумно.

— Але чому?

Він скрушно хитає головою:

— Не питай… Якщо ти синтетик, краще не мороч собі голови. Іди… скоро енергетична година.

Я підводжуся з тамтама, на якому сиділа весь цей час, і плентаюся до виходу. Не озираючись. Не прощаючись. Беруся за ручку дверей…

— Зажди!

Слово звучить, як удар барабана. Я озираюся.

— Послухай, — каже Римус. — А може, це вони помилились? Вони, а не я? До них так довго не піднімалися нові дикі, що вони забули, як виглядають новачки!

— Удруге я до них не піду.

Римус потирає долоні:

— Послухай… Є лише один спосіб перевірити, дика ти чи синтетик. І не треба до них іти, треба тільки… — У нього дивно блищать очі.

Він чекає від мене цього запитання, ну що ж, я запитаюся.

— Який спосіб?

Він розповідає.

— Ні, — кажу швидко. — Я знаю, як від цього подихають. Бачила. На собі випробовувати не хочу.

Римус опускає плечі.

— Тоді прощавай, — каже мляво. — На все краще.

До енергогодини залишається не так багато часу. Мені б крокувати швидше, та вся праця й злигодні цього дня навалюються на плечі. І я ледве ногами пересуваю. Так і запізнитися недовго.

Я згадую Єву. Як їй було зле, бідоласі, в кінці кожної доби, напередодні енергогодини. Вона казала: «Я тобі заздрю…» Чому заздрити? Ось, плентаюся тепер, як вона…

Стріпую головою, змушую себе відкинути дурні думки. Все добре. Зараз прийду додому, підключуся, і стане легше. Зовсім добре. Завтра піду на роботу. Стану на платформу 1001/005 і старатимуся щосили. І мене переведуть на 1001/006. А там за півроку повернуся знову в центр екрана. Головне — забути все це. Не лазити до покинутих веж. Не думати про Єву. Не…

Праворуч, з підворіття, на мене уважно дивляться. Я рвучко повертаю голову. Встигаю побачити спину — чоловік іде у темряву. Ззаду на плащі у нього нашитий відбивач — якийсь знак… Здається, коло…

Не вагаючись, кидаюся за ним у підворіття. Звідки й сили взялися. Мені й на думку не спадає, що там, у темряві, він легко може мене здолати… Але підворіття порожнє. Незнайомець ніби крізь люк провалився.

Повертаюся на вулицю. Людей дедалі менше: усі поспішають по домівках, квапляться встигнути до початку енергетичної години. Я прискорюю ходу. Майже бігцем влітаю до себе в під’їзд, ногою відчиняю двері блока. Надягаю манжету: тонкі голочки впинаються в тіло. З’єдную роз’єми…

На міській вежі б’є годинник. Дванадцять разів. Замружую очі, відчуваю, як манжета стискає руку. Як по кожній голочці всередину мене лине тепло, спокій, радість…

Повільно знімаю манжету.

На руці над ліктем залишився червонуватий відбиток — він зникне за кілька годин. Якщо напружитися, можна роздивитися у візерунку цяточок літери. А літери складаються у слово.

«С.І.Н.Т.» написано у мене на руці.

Кілька днів я щосили намагаюся перетворитися на скромного, зразкового синтетика.

Я ходжу на роботу. Відпочиваю. Після енергогодини виходжу на вулицю, п’ю енерджі-дрінк і веселюся разом з усіма. За гарну роботу мене переміщують на платформу 1001/007 — на два крихітні кроки ближче до центра екрана.

А коли засинаю — під ранок, — сняться жахіття. Мене викидають зі сто другого поверху. Падаю, силкуюся злетіти — і ніяк не можу. Зустрічний потік повітря ламає руки, крила…

Я прокидаюся від болю. Пальці зведено судомою.

Довго лежу без сну. Небо світлішає. Згадую слова Римуса: «Зовні це просто нічний клуб, аби очі замилити. За законом, клуби відкрито з нуля годин п’яти хвилин, та все найголовніше відбувається раніше… Вони не чекають на енергогодину. Вони не підключаються до роз’ємів. Вони добувають енергію самі. Це зветься диким ритуалом. Якщо ти така ж, як вони, сила ритуалу дістанеться тобі також».

А якщо ні?!

Чи хочу я бути такою, як укритий рубцями Алекс? Як його старший товариш, той, що холоднокровно звелів мене вбити?

Чи хочу я бути синтетиком?

За вікном прокидається місто. Цокає чоботами вранішній патруль. Шерхотить мітла двірника, порипують педалі.

Припустімо, прийду я в цей клуб до опівночі. Побачу енергетичний ритуал… припустімо, це гарно й стильно. Але ні краплини мені не дістанеться, бо я синтетик і синтетиком помру! Дуже скоро помру, до речі. Пропущу підключення… не одержу свого пакета… до наступної енергогодини можу й не дотягти. Забракне сил!

Я валяюсь у ліжку до полудня. Потім над силу встаю. Над силу обідаю. Змушую себе розім’ятися. Ось і день проминув — час на роботу…

У натовпі перед прохідною я зустрічаю білявого Миколу. Він страшенно радіє. Мало не кидається цілуватися.

— Де ти пропадала?! Я тебе шукаю, шукаю… Всіх пікселів про тебе розпитую…

— Оштрафували мене.

— Та я знаю… Слухай, ходімо погуляємо сьогодні після роботи? Або краще — після енергогодини? Як ти на це?

Він бере мене за руку. Усміхається. Дивиться в очі. Він закоханий, і давно: з тієї першої миті, як я гаркнула на нього з платформи: «Заблукав?!»

— Миколо, — кажу я несподівано. — А що б ти заради мене зробив?

Він губиться лише на секунду.

— На руках можу пройти від прохідної до рогу.

— Ні, це не те. Скажи… якби я попросила. Ти віддав би мені… свій енергопакет?

Ефект дивовижний: йому ніби ляпаса дали. Він червоніє. Потім блідне. Випускає мою руку.

— У мене немає запаски, — каже дерев’яним голосом.

— А якби була?

Він робить крок назад. Відводить очі.

— «Якби» не буває. Запаска або є, або її нема. У мене нема.

— А мамі своїй ти віддав би пакет? Хоча б півпакета? Хоча б двадцять енерго?

— У мене немає мами! Я у виховному будинку виріс.

— А… другові?

— Не розумію, про що ти, — бурмотить він. І за мить пірнає в натовп, наче побачив знайомого.

Я дивлюся йому вслід.

Після роботи наводжу лад у себе в кімнаті. Викидаю зі схованки дротинки й пластмаски від розібраних навушників. Відношу інструменти у комірчину, в спільну скриньку. Мию підлогу. Прибираю на столі. Ретельно застеляю ліжко. Всі ці дії допомагають зосередитися.

Це буде сьогодні. Скоріш за все, я вже не повернуся.

Виходжу з дому за півтори години до опівночі. Клуб, про який казав Римус, розташований там же — в дільниці хмарочосів, у Зламаній Вежі. Вона зруйнувалася, коли мені й п’яти років не було, та я все ж пам’ятаю, який тоді здійнявся рейвах.

Там, де впала вежа, відтоді склади й звалища. А де-не-де — завали бетону й скла, цегли й арматури. Все це так і не змогли розібрати.

Рештки вежі стирчать, як гнилий зуб. Вона переламалася якраз на двадцятому поверсі. Кажуть, там був вибух.

У Зламаній Вежі живуть люди. Погано живуть: води немає зовсім, вікна забито жерстю, вітряки не працюють. А нагорі, на колишньому двадцятому поверсі, — нічний клуб. Зветься, звичайно ж, «Зірваний дах».

Знову здиратися сходами! Невисоко. Вище за двадцятий мені заборонили підніматися — що ж, будемо вважати, що я послухалася поради… На сходах темно. Дістаю з кишені старенький динамоліхтарик, розкручую над головою. Лампочка тьмяно світиться, я бачу сходинки, завалені битою цеглою. В самому центрі — акуратна стежка. Тут ходять, і ходять часто.

На одинадцятому поверсі мене обганяє гурт незнайомих хлопців і дівчат. Я притискаюся до стіни, щоб дати їм дорогу. Вони крадькома мене розглядають. Вигляд у них не войовничий — вони самі розгублені й трохи бояться, але хизуються одне перед одним.

Їхні голоси і нервовий сміх віддаляються вгору по сходах. Я йду далі. За хвилину мене випереджає закохана парочка. Вони йдуть і сваряться на ходу. Дівчина пошепки кидає хлопцеві в обличчя: «Тобі що, жити набридло?»

Минає кілька хвилин, і я чую, як закохані йдуть назад. Пробігають повз мене, навіть не глянувши. Стукіт їхніх підошов стихає внизу…

— Стій.

Із темряви назустріч виходить людина. Обличчя затулене чорним шаликом. Мені в очі б’є промінь динамо-ліхтарика — із тих, що працюють на еспандері.

— Чого ти прийшла?

Я пригадую, що мені казав Римус.

— За дикою енергією.

— Ти синтетик. Іди вниз.

Його рука ритмічно стискає кільце еспандера. Ліхтарик спалахує поштовхами — в такт ударам мого серця.

— Хто ти такий, щоб мене проганяти?

— Схаменися, дурепо! От-от енергогодина! Ти здохнеш без свого пакета!

Він повторює те ж саме, що п’ять хвилин тому казала я сама. У животі в мене холодно й порожньо.

— Не здохну.

Він мовчить. Потім відводить ліхтарик.

— Що ж, дивися, сама схотіла…

І пропускає мене. Я піднімаюся далі.

До енергогодини залишається хвилин двадцять, не більше. При всьому бажанні мені вже не добігти назад, не підключитися вчасно. Вибір зроблено…

Сходи закінчуються. Я відчуваю вітер. Озираюся; темне місто лежить унизу. Ледь помітні обриси вулиць: десь світяться динамоліхтарі, десь мерехтять віддзеркалювачі. Біля підніжжя Зламаної Вежі — цілковита темрява. Над головою — абсолютно чорне небо.

Іззовні вежу оточує балкон, навряд чи він був тут до вибуху, скоріш за все його збудували вже згодом. Він ажурний, спаяний із арматурних прутів. Поруччя нема. Але й іншого шляху немає: я ступаю на балкон і йду вздовж стіни.

Праворуч — безодня. Ліворуч — стіна. Через кожен метр на ній закріплено такі собі широкі барабани із заліза й скла. Вперше таке бачу. Вікна? Прикраси? Які потужні лінзи…

Лише за кілька хвилин до мене доходить: адже це також ліхтарі! Старовинні прожектори! Скільки ж це енергії потрібно, щоб примусити світитися таку блямбу — хоча б одну! І скільки від неї має бути світла?! Так, власники клубу, чи хто там вони, полюбляють напустити туману. Де вони понабирали стільки викопного мотлоху? Без енергії прожектори мертві… Ще б кістяк динозавра на дах притягли!

Ці кляті прожектори дуже заважають іти. Кожен доводиться обходити обережно: не хочеться спіткнутися на слизькій арматурі, адже поручнів немає! Я зітхаю з полегкістю, коли шлях уздовж стіни закінчується, і нарешті входжу до клубу.

Клуб «Зірваний дах» дуже відповідає своїй назві. Наче зламані зуби, стирчать уламки стін — де-не-де на них прилаштовано ліхтарі. Немає рамки біля входу. Немає навіть охоронця. Заходь, хто хоче. Вірніше, хто наважиться.

Я заходжу.

Та тут повно народу!

Підлога по краях бетонна, в центрі дерев’яна. Коло, намальоване білою фарбою. За ним — залізна конструкція. Наче клітка. Щось дуже схоже я нещодавно бачила… Та звичайно! Така ж клітка з барабанами стоїть у крамниці Римуса!

Барабани лежать колом — велетенські, мені до пояса, і менші, із залізними деками. Ніколи таких не бачила. На кожному барабані намальовано коло і ще якісь символи. Намагаюся згадати, що б це означало.

Хтось мені розповідав, що коло означає Сонце?

Відступаю, даю пройти новоприбулим. Народу все більше. Усі розмовляють притишеними голосами.

Праворуч — барна стійка. Хтось неголосно перемовляється. Сміється. Подзенькує посудом. Потім у напівтемряві раптом стрибає блискавка — справжня, колінчаста, синя. На мить освітлює пляшки на стійці, підвішені догори дриґом келихи, похилені обличчя…

— Що тобі сьогодні змішати? — неголосно запитує хтось.

— Циклон, — відповідає хрипкий голос.

На стійку виставляється пляшка: рідина у ній світиться, поверхня вирує крихітними смерчами. Я витріщаю очі. Роблю крок до стійки — в цей момент налітає вітер. За спиною грюкають по підлозі чиїсь важкі підошви. Я вже чула цей звук.

Обертаюся — і встигаю побачити, як приземлюється другий.

Я готова руку віддати на відсіч: вони не пробиралися вздовж стіни по арматурному залізяччю. Вони з’явилися просто з темного неба. Ті самі? У напівтемряві не можна роздивитися. За плечима у них чи то плащі, чи то крила. Масивні фігури щось роблять, схилившись на краю даху, тихо дзвенить метал. Потім випростовуються…

Що це все-таки у них за спиною?

Забившись у темний куток, я дивлюсь, як вони по-хазяйськи входять до клубу Бармени щось їм змішують. Дуже швидко, бо до опівночі залишаються лічені хвилини.

Потім вони обидва підстрибують — і зникають угорі. Я готова повірити, що вони полетіли. І лише за мить примудряюся розгледіти другий ярус над нашими головами. Там розвішано крісла на ланцюгах, там з великим комфортом розташувалася публіка. І летючі незнайомці в тому числі. Вони сидять, кутаючись у плащі… чи все ж у крила?

Я знов озираюся. Що вони тут роблять перед початком енергетичної години?! Хтось боїться, я бачу. Хтось азартно чекає півночі. Хтось без поспіху робить свою справу… Бармени, наприклад. Я знову бачу, як пролітає блискавка у напівтемряві.

Унизу, на міській вежі, починає бити годинник. Бом-м… Від цього звуку в мене мороз іде поза шкірою: за багато років я звикла слухати бій годинника перед роз’ємом, з манжетою на руці. І раптом усвідомлюю — глибоко, болісно, — яка я дурепа. Ідіотка. Самогубця… Навіщо?!

Бом-м, урочисто і лунко озивається барабан.

Я озираюся. У центрі, в колі, зібрався натовп — не проштовхатися. У клітці — барабанщик. Барабан гуде, відповідаючи міському годиннику. Ніби розмовляючи з ним. Сперечаючись.

Із кожним ударом зростає напруга. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани. Кожен, хто зараз у клубі, хто чує цей опівнічний переклик, відбиває свої долі, сильні й слабкі. Сотні ніг б’ють об підлогу, звук все наростає…

І народжується ритм — саме в ту мить, коли міський годинник б’є востаннє.

Бом-м. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегкістю, відчуваючи тепле поколювання манжети. Все місто — але не я…

Я — поки що тільки глядач. Я стою, я слухаю, притискаючи до грудей свій барабан із зображенням вовка. Волосся ворушиться від цього звуку. Від цього ритму. Від цього єднання.

— Ми — енергія!

Здається, барабанщик не розтуляє губ, та я чую ці слова.

— Ми — енергія!

Підлога гуде під ударами десятків ніг.

Руки в залізних рукавицях б’ють у сталеві деки барабанів. Нагорі, на другому ярусі, завивають мегафони. У загальний гуркіт вливається звук сирени, але не такої, як у поліцейських. Від цього виття холоне в животі.

— Іди зі мною!

Над барною стійкою злітає сніп іскор — я бачу бармена, у нього в руках спиці з металевими кульками на кінцях, він грає на своєму склі. У пляшках стрибають, мов рибки, сині блискавки.

— Ми — енергія! Ми!

У моїй душі боротьба.

Синтетик страшенно боїться смерті. Б’ється в істериці. То де ваша енергія? Де?! Це просто шум і гуркіт, а не енергія! Піксель у мені дивується: незвичний ритм. Безглуздий. За ним не стоять кольорові послідовності. А я слухаю і все намагаюся зрозуміти… вловити… адже щось в їхньому ритмі є, щось дуже справжнє, правильне! І водночас…

Ритм наростає, наростає, наростає — і в мене в голові ніби всі лампочки вмикаються. Я кладу руки на свій барабан. Мене ніхто не чує в цьому гуркоті — але ж я себе чую! Відчуваю вібрацію деки із зображенням вовка!

Гуркотить підлога. Розгойдуються крісла над головою: публіка зверху свистить і щось вигукує в рупори. Сама не знаючи, навіщо і чому, я проштовхуюсь уперед, застрибую на найбільший, найгучніший барабан — і опиняюся в білому колі. Обличчям до обличчя з барабанщиком у клітці.

Він дивиться мені в очі. Не розумію, що в цьому погляді: здивування моєю зухвалістю? Схвалення? Виклик?

Мені здається, що все затихло. На секунду. Що я зависла у повному безгомінні…

Мить — налітає вітер. І налітає звук.

— Ми — енергія! — вибухають барабани.

«Ми — енергія!» — підхоплює барабан під моїми ногами. Я танцюю, підошвами вибиваючи ритм, і водночас веду тему на маленькому барабані з вовком. Ритм, ледь сповільнившись, наростає знову, накочується хвилею — але тепер веду я. Я задаю темп і ритм. Барабанщик на своїй установці повторює за мною.

— Дика енергія!

«Дика! Дика! Дика!»

Тепло розтікається по моєму тілу. Я сповнена ритму, я відчуваю його кожним пальцем, грудьми, коліном, я танцюю кожною клітинкою. Моє тіло — вогонь, кожен удар по барабану народжує спалах. Я танцюю.

В очах барабанщика — подив. Маячня це чи ні, та мені здається, що і з його барабанів, один за одним, вилітають гострі промені світла. Ритм знову накочується, і…

Я бачу місто з висоти пташиного польоту. Небо синє. І в зеніті — Сонце. Я бачу Зламану Вежу. Я бачу себе — на барабані. Але не вночі, а серед ясного дня.

Я бачу, як повзуть, обплітаючи стіни, виноградні лози. Високі гори… Темні провалля… На вершині, що найнедосяжніша, — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба йому допомогти… звільнити… Я тягнуся руками, Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Навколо щось відбувається. Ритм зник. Верхній ярус розгойдується, загрожуючи обвалитися мені на голову, вигукує, кричить, гуркоче. Я бачу кожну ланку на підвісних ланцюгах, кожну заклепку на одязі верхніх, їхні крила… У них справді крила! Навколо ясно, так не буває навіть удень… Що це?!

Мене хапають за руку. Від людини пахне шкірою, залізом і потом. Я отетеріло кліпаю очима — це барабанщик!

Він вражений ще дужче за мене. У нього неймовірно широкі зіниці. Він дихає, як загнаний. Показує щось жестами, тягне за собою, кличе. До мене доходить: він глухонімий!

Нема часу дивуватися. Він тягне мене до краю майданчика. До урвища. Я бачу нарешті, що відбулося, і мені перехоплює подих.

Прожектори. Вони горять — усі. На повну силу. Яскравіше від сонця, коли ввечері на двадцять хвилин заливає променями міський пагорб. Якби справжнє Сонце повернулося з-за обрію і звалилося б на стійку перед барменами «Зірваного даху», це б не справило такого враження на відвідувачів клубу.

Вони в екстазі. Вони в шоці. Хтось сміється. Хтось мовчить. І майже всі дивляться на мене. Чому?

Барабанщик хапається за залізну штуку, схожу на величезне й іржаве велосипедне кермо. Озирається на мене. Хоче, щоб я зробила те ж саме? Цих штук багато, вони кріпляться на уламках стін і, здається, в якийсь спосіб з’єднані з прожекторами…

Він рухає кермом. Чотири прожектори на одному кріпленні повертаються то праворуч, то ліворуч. Ставши навколішки, заглядаючи вниз, я бачу, як стрибають у темряві промені. Як метушаться захоплені зненацька людські фігурки. Так, уявляю собі, що тепер там коїться!

Ми разом керуємо прожекторами. Люди з майданчика приходять нам на допомогу. На барабанах знову хтось грає, ритм наростає. Очі сльозяться від світла й від вітру, і ніхто не може дорікнути мені, що я плачу від щастя. Промені прожекторів підвладні ритмові, вони перехрещуються, збираються в коло, розбігаються по вулицях. Дивляться в чужі вікна. Комусь світять. Когось засліплюють…

— Стійте, де стоїте! Енергетичний контроль!

Дочекалися.

Чорні фігури повзуть по балкону з арматури, затуляючи прожектори своїми тілами. Від їхніх бронежилетів іде дим: прожектори нагрілися. Та контролерам начхати: з такою бронею можна спати у вогнищі.

Їх багато. Дуже багато. Барабанщик намагається засліпити їх прожектором, але на поліцейських поляризуючі окуляри: вони бачать у темряві, бачать і на яскравому світлі.

Мені не страшно. Мені весело. Чудова вийшла вечірка. Живцем я, зрозуміло, не дамся. Полечу вниз у вільному польоті, але й із собою прихоплю — скільки зможу. Нехай спробують мене взяти!

Біля входу до клубу — бійка. Пішли в діло пляшки, ланцюги, арматурні прути. У відповідь тріщать сині паралізуючі розряди. Росте гора нерухомих тіл. Прожектори все ще горять, але їхнє світло тьмяніє з кожною секундою. Пахне паленою ізоляцією. Хтось зривається з краю і летить униз, — не розібрати, поліцейський це чи хтось із наших.

Помри, змагаючись! Я озираюся в пошуках якоїсь зброї…

І тут мене хапають іззаду. Затискають рот рукою в рукавиці. Я навіть вдихнути не встигаю. Мене тягнуть до краю! Отже, не штраф і не в’язниця… Гади! Ось гак зі мною вирішили поквитатися!

Я відбиваюся, як можу. Марна справа. Той, що захопив мене, на мить зупиняється на краю стіни — на самому краю. Я не витримую, заплющую очі.

— Час? — здавлений хрипкий голос.

— Раз… два… пішов.

Він стрибає донизу, не випускаючи мене з рук. Сам стрибає!

Мій рот вільний. Я можу дихати й горлати. Ні, не можу — вітер забиває подих…

А потім небачена сила вириває мене з рук незнайомця. Майже вириває, бо він чіпляється за мене, як матір за немовля. Ми вже не падаємо. Нас плавно тягне вбік — і вгору.

Ми летимо?

Я розплющую очі. Нічого не бачу. Очі так звикли до світла, що у темряві сліпі. Але ми точно піднімаємося вгору. Я чую над головою лопотіння тканини… чи це лопотіння крил?! Що зі мною сталося, хто мене тримає, куди несе?

— Обережно, — чую за спиною. — Я складаюся.

Клац!

Лопотіння крил уривається. Політ знову переходить у падіння. Я кричу, викидаючи вперед руки…

І недаремно. Бо піді мною раптом виявляється тверда підлога, а викрадач усією масою валиться на мене зверху.

Я бачу їхні обличчя тільки коли небо нарешті світлішає. Двох я знаю: це жилавий Алекс та його старший товариш, якого звуть Маврикій-Стах («Можеш називати мене просто Мавром», — каже він приязно). Третього я бачу вперше. Його звуть Ліфтером. Як мені, сміючись, пояснюють, він — головний в Оверґраунді.

Коли розвиднюється, вони піднімають мене в гніздо. Це на двохсотому поверсі, проте сходами здиратись не доводиться. Алекс застібає на мені збрую — складне переплетіння ремінців на поясі. На стегнах, на плечах.

— Не тисне?

— Трохи тисне…

— Звикнеш.

Вони примушують мене стати на край підвіконня (вікно вибите, звичайно, внизу навіть міста не видно — хмари). До спеціального карабіна прикріплюють трос. Другий кінець цього троса, пропущеного крізь систему блоків, виявляється, прикріплюють до противаги в ліфтовій шахті.

— Ти тільки не бійся, гаразд?

— А чого мені боятися?

Я не знаю, як з ними поводитися. Вони мене мало не вбили. Вони мене вихопили з-під носа в енергетичної поліції і, нічого не пояснюючи, знову притягли до себе у вежу. До речі, як? Невже на крилах? І вдають, ніби нічогісінько не сталося!

— Ногами перебирай, відштовхуйся від стіни. Гляди, щоб вітром не занесло. Вітер у цьому ділі — головна небезпека… То як, готова? Ліфтере! На рахунок три відпускай!

Раз. Два. Три. Ривок.

Трос тягне мене вгору так швидко, що миготять поверхи перед очима. Перебирай ногами? Нічого собі порада! Я ледве встигаю відштовхнутися від стіни, коли вона намагається наблизитися впритул. Вітром зносить ліворуч — перед обличчям раз у раз опиняється вікно замість стіни… Ось зачеплюся за віконниці, трос смикне вгору, голова відірветься!

Мій рух сповільнюється. Я зависаю на тросі, як павук на павутинці, перед чиїмись балконними дверима. Балкона нема — двері виходять у порожнечу. На дверях табличка: «Гніздо Перепілки». І ще одна: «Ласкаво просимо. Витирайте ноги». І молоточок на ланцюжку, нічого собі!

Я не дотягаюся до молоточка. Стукаю як доведеться — каблуком. Це неввічливо, та що поробиш?

Двері відчиняються. На порозі, що веде в нікуди, — жінка років тридцяти. Звичайна жінка.

— Привіт, — каже, ніби нічого й не сталося. — Ти Дика? — І простягає руку.

Її звуть Перепілка. Вона дружина Маврикія-Стаха… тобто Мавра. Всього у гнізді живе чи то п’ятнадцять людей, чи вісімнадцять. Полічити складно, бо «ці троє вічно десь угорі шастають».

Перепілка ніколи не спускається на землю. Так і живе в гнізді. Готує їжу, лагодить ремінну збрую. Карбує прикраси з мідного дроту. І ще — у неї діти.

Справжні діти! Хлопчик і дівчинка. Десять років і сім. Коли Перепілка бачить, як я гублюся (і трошки лякаюся), дивлячись на дітей, вона регоче на весь голос. Але очі невеселі.

— У нас внизу дуже мало дітей, — кажу, виправдовуючись.

— Розумію. — Вона зітхає. — Своїх батьків пам’ятаєш?

— Невиразно.

— Ось так і всі… Нікому не потрібні батьки, нікому не потрібні діти. Хто буде замість нас за двадцять років? А за сто років?

Хлопчик і дівчинка граються на продавленій канапі: з ниток сітка, із давніх жовтих пігулок — блоки. На іграшкових тросах погойдуються фігурки дротяних ляльок.

— А що з ними буде, коли вони виростуть? — вихоплюється в мене.

Перепілка дивиться суворо.

— Залежить від нас…

Я допомагаю їй приготувати обід. Вода — у величезному залізному баці. Як їм пощастило підняти на таку висоту стільки води?!

— Це все Ліфтер… Його система. В інших гніздах живуть скромніше.

— А є інші гнізда?

— Ти що, з люка випала? Звичайно, є. З деякими ми дружимо, з іншими не спілкуємося. Третім і по зубах дамо. Якщо поткнуться. Крокодилам, наприклад.

— Крокодилам?!

— Гніздо крокодила. Так вони себе називають.

— А що таке крокодил?

— Точно не знаю, але, кажуть, давній хижий птах.

У мене язик свербить розпитувати.

— А Ліфтер… що у нього за система?

— Ой, він дуже розумний. Ліфтові шахти в цьому будинку широкі, ліфтів було багато. Троси сталеві, ще й досі не поіржавіли. Він систему противаг прилаштував, гальмівні колодки, блоки, а головне — налагодив підключення до того великого вітряка, що на сороковому поверсі. Так що у нас і світло вночі, й ліфт їздить. Щоправда, він іззовні їздить, це не дуже зручно, але ми звикли…

Закінчуємо накривати на стіл, коли в гнізді з’являються Мавр, Алекс, Ліфтер і — це викликає у мене захват — глухонімий барабанщик із клубу «Зірваний дах».

Його звуть Лесь.

Верхня частина вежі майже повністю зруйнована. Осіли перетинки між поверхами. Розвалилися внутрішні стіни — крім несучих конструкцій. У багатьох місцях не пройдеш без троса, страхувального ременя й карабіна. Мешканці гнізда давно до цього призвичаїлися: вони ходять по повітрю, серед натягнених тросів, так само легко й бездумно, як я по сходах.

Зате тут тихо й безпечно. Випадкова людина нізащо не підніметься так високо — без ліфта. А для поліцейських існує ціла система пасток. Контролери ломилися вже двічі — і відступали. Втрати надто великі. Списали на нещасні випадки.

Щоправда, надокучають самогубці. Чомусь багато хто з синтетиків, вирішивши вкоротити собі віку, здирається на вежу. І лізуть якомога вище — ніби відтягаючи момент розлуки з життям. Самогубців і Мавр, і Алекс зневажають усією силою презирства:

— Слимаки. У нас система оповіщення — ми завжди знаємо, що хтось заліз вище вісімдесятого. Спустишся, візьмеш його, почнеш розпитувати, чого не живеться. Очиці бігають: сил нема… набридло все… нудно… страшно… Цілковитий інфантилізм. Істероїди ювенільні. Але по що прийшов — те й отримуй. А наше гніздо не займай. Чого до нас лізти?

Перепілка вкладає дітей спати. У гнізді незвична тиша: вдень тут гамірно. Особливо відтоді, як хлопчик змайстрував собі — за моїм прикладом — барабан.

Ми сидимо за столом з Алексом і Лесем. Лесь читає розповідь Алекса по губах. Киває, згоджуючись. Його пальці у безперервному русі: нечутно вистукують щось на краю стола.

— Клуб треба відновлювати, — каже Алекс. — А то в мене депресія намічається.

Жилавий, вкритий рубцями Алекс обожнює читати книжки з психіатрії. У нього під дахом вежі ціла бібліотека.

— У поліцейських енергогодина об одинадцятій тридцять, о дванадцятій вони вже на посту. — Мавр хижо усміхається. — Нічого. Вони у нас пострибають… Так? — Він дивиться на мене. Його очі, зазвичай жорсткі, теплішають.

Мені несолодко було в перші дні після тієї пам’ятної вечірки. Не було сил. Здавалося, все, помираю без енергії…

І Мавр, і Алекс, і Ліфтер, і Перепілка, й Лесь сиділи зі мною цілими днями. Ні на секунду не залишали саму.

— Ти — синтетик?! — кричав Алекс, витріщивши налиті кров’ю очі. — Поглянь, що ти наробила! Адже це твоя робота, твоє світло, ти нас усіх запалила, розумієш? У тобі більше енергії, ніж в усіх нас, разом узятих! Тільки повір у себе!

Та найдужче в ті дні мені допоміг глухонімий Лесь. Він сідав навпроти, і ми розмовляли, передаючи одне одному барабан; виявляється, ритмом можна сказати те, чого словами не передаси.

Від нього я дізналася, що ніколи раніше прожектори на Зламаній Вежі не світили так яскраво. Вони, траплялося, ледь-ледь засвічувалися, коли енергетичний ритуал проходив особливо успішно. Ніхто не знав і не міг передбачити, що ці старі напівживі прожектори здатні світити з такою силою.

Він, Лесь, одразу зрозумів, що я можу. Щойно я застрибнула на барабан і ми зустрілися очима. І почалася наша розмова… Ось як зараз.

Лесь не чує — нічого. Але він дуже добре відчуває вібрацію. Всім тілом. Усією шкірою відчуває ритм. Тому став барабанщиком.

Я проводжу з Лесем багато годин. З ним легко. Він розуміє і підхоплює ритм. Він дивовижний співрозмовник.

Складніше з Маврикієм-Стахом. Він узагалі складна людина, по-моєму надто жорстока. Але до мене у нього особливе ставлення.

— Мавре, — запитую якось, — якщо людина вирішила відмовитися від енергогодини…

— Синтетик.

— Добре. Якщо синтетик наважився відмовитись від енергогодини і прийшов у клуб на дванадцяту… Це означає, що ця людина більше не синтетик?

— Два варіанти. Або вона дика. Або труп.

— Отже… не всі здатні підзарядитися від ритуалу?

Він зітхає.

— Не все так просто, дівчинко. Ритуал сам по собі нікому не дає енергії. Ритуал показує, можеш ти себе сам забезпечити паливом чи ні. Можеш — стаєш диким. Не можеш… тоді як пощастить. Деякі встигають змотатись до дилера. Деякі — ні.

— Але прожектори…

— Так. Того разу енергія вихлюпнулася через край… завдяки тобі. Справжня енергія.

І Мавр розповідає мені про енергетичний ритуал. Виявляється, його недарма проводять рівно опівночі. У цей час сонце в надирі.

— Де?

— В надирі. Це точка, протилежна зеніту. Ти колись бачила Сонце в зеніті? У найвищій точці неба?

— Ні.

Він зітхає:

— І я не бачив. Та однаково, воно там, за хмарами, піднімається у зеніт. А вночі опускається в надир, до нас під ноги, і знову починає рух нам назустріч…

Мені здається, що він марить. Та я все одно уважно слухаю.

— І в цей момент усе можливо. Все. Іноді здіймається сильний вітер, такий, знаєш, що можна налітатись на весь день наперед… Там, у клубі, хіба не здавалось, що ти купаєшся в сонці? У сонячному світлі?

Він дуже точно змальовує мої відчуття. Отже, і з ним бувало те ж саме. Я кажу йому про це. Він усміхається.

— У мене прожектори ніколи не засвічувались. Тільки у тебе. Так яскраво… Але цього замало. Енергією треба вміти керувати. Енергію треба збирати, передавати, акумулювати. А ми не вміємо. Поки що. Тієї сили, що ти вихлюпнула в клубі, вистачило б на підзарядження двом або трьом… Це ще не Завод.

… А я вже вирішила, що Сонце з неба знімаю!

— Завод? Ти кажеш про Завод?

Він морщиться:

— Ну, це для красного слівця… Насправді Завод є, звичайно. Але нам туди не потрапити.

— А якби?

Він мовчить. Розмірковує.

— Знаєш, — каже врешті, — я б дітей своїх переправив… на Завод. Кажуть, там є поряд селище… де живуть щасливі люди. Абсолютно щасливі.

— Так не буває.

— Не буває… — Він зітхає.

— Не хвилюйся за дітей. Вони схожі на тебе. І на Перепілку.

— Дякую. Я знаю.

Я вперше за кілька років бачу енергетичне шоу збоку. Це мрія кожного пікселя — і водночас кошмар. Адже якщо тобі сниться, що ти спостерігаєш за шоу збоку, — отже, ти запізнився на роботу. Отже, тебе вигнали.

Хто тепер працює на моєму місці?

Я згадую Єву. Не можу не згадувати її, коли на екрані вкотре засвічується цей дурнуватий рядок: «Енергетичне шоу для вас, городяни!»

Я сиджу, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Звідси екран, віддзеркалений на хмарах, видно майже повністю. Хіба лівий нижній кут трохи затуляє сусідня вежа.

Екран дивовижний. Я не можу розрізнити на ньому крапки-пікселі. Він видається єдиним, насиченим усіма барвами… веселки? Так мені казали в дитинстві. Та що таке веселка, я не знаю.

Картинки рухаються — люди ходять і розмовляють, нечутно відкриваючи роти. Справжні люди. Потім їх змінюють намальовані. Потім справжні й намальовані перемішуються. Смішно штовхаються, б’ють одне одного подушками, кидаються тістечками… Мені раптом страшенно хочеться тістечок. Здається, я не їла їх багато років.

Показують світло-овець, на яких росте вовна, що фосфоресціює. Показують, як їх стрижуть. Показують одяг із такої вовни. Супер. Це реклама.

Показують… Я примружую очі. Лише на одну мить показують величезний зелений простір, укритий деревами. Деякі вищі, деякі нижчі. Може, це і є гори?

«Енергетичне шоу для вас, городяни!» Я й не помітила, як пролетіли двадцять хвилин. Екран повільно згасає — згори вниз. Унизу ще довго біжить рядок: «Енергетична поліція попереджає: операції з енергією небезпечні для вашого…»

Екран згасає.

Зараз усі пікселі, збуджені й радісні, натовпом сунуть до роздягальні. І ми з Свою могли б зараз іти разом з усіма.

Чи шкодую я?

Єва померла. Вона випадково помилилась під час шоу, у неї не було запаски. Якби вона не помилилась, її б не оштрафували. Якби не оштрафували, ми б не пішли шукати дилерів. Якби ми їх не знайшли…

Можливо, все склалося б інакше.

А може, й ні.

Кілька днів стоїть такий щільний туман, що ні з п’ятдесятого, ні з двохсотого поверху нічого не видно. Немає міста, немає сусідніх веж. Нема й вітру. Ніхто нікуди не літає.

Ліфтер змащує блоки, Перепілка вчить дітей читати. Алекс і Мавр сидять на підвіконні, звісивши ноги над безоднею, в руках у обох — мегафони.

Вони базікають із сусідами. Просто так, знічев’я.

Мегафони дуже спотворюють звук. Металевий і трохи моторошний, він лине далеко, долаючи навіть туман. Людську мову, пропущену крізь мегафон і відстань, неможливо розрізнити. Тому тут, в Оверґраунді, на цей випадок виробилась особлива мова, що складається виключно з голосних.

Алекс чи то говорить, чи то співає. Виходить ніби пташиний крик, він летить у туман, за кілька секунд приходить відповідь. Я нічого не розумію, зате Алекс і Мавр розуміють чудово. Мавр смикає шнурок на руків’ї мегафона (підзаряджає слабенький акумулятор), кричить щось дуже коротко й дзвінко. Приходить відповідь — і обидва, Алекс та Мавр, аж заходяться від сміху, ледь не падають з підвіконня, а я стою, почуваючись повною дурепою. Ну чому вони мені не перекладають?!

Вежі залито туманом, як старовинним білим парафіном. І серед тиші, серед білої імли перегукуються голоси — металеві, пташині.

Це варто послухати.

Потім повертаються вітри, і Алекс учить мене керувати потоками. На мені «дика» збруя. До паска пристебнуто карабін. Я зависаю над безоднею, вітер шалений, мене кидає з боку в бік, як папірець.

Алекс щось кричить. Я, звичайно, не чую. Всі інструкції він мені дав раніше: я маю керувати польотом за допомогою крил, надягнутих, як плащ, мені на плечі. Розгорнути крила дуже важко — бракує сили рук, тут потрібна така маса м’язів, як у Алекса. Та коли я все ж примудряюся їх розкрити, стає легше: спрацьовують фіксатори, ніби в парасольці. Крила сконструйовано з тканини, шкіри й металу.

Невдалий поворот крил — і мене зносить праворуч і мало не розмазує по стінці. Я швидко виправляюсь. Алекс кричить, вимахує руками. »Синтепон!» — долинає до мене. Це в устах Алекса найстрашніша лайка: синтепон — себто нікчемний.

Я намагаюся змінити кут крил, як Алекс мені показував. Несподівано виходить. Піднімаюсь вище. Злітаю, як повітряний змій на мотузці. Ще вище! Вище за Алекса! Він уже не кричить. Дивиться на мене, приклавши долоню до очей.

Хочеться здивувати його. Я крутіше заламую кут крил… І вони ламаються. Не витримують сили вітру. Я лечу донизу — не прямовисно, адже я на тросі. Роблю дугу, як велетенський маятник, і ось-ось на повній швидкості вріжусь у стіну…

Бачу перед собою вікно.

Невідомо як примудрившись, влітаю в отвір, ледь забивши лікоть. Падаю і чимшвидше відстібаю від паска карабін. Із проламу в стелі зістрибує Алекс. Дивиться на мене круглими очима.

— Усе гаразд, — улесливо усміхаюся. — Ну… зламались. Трапляється.

Він переводить подих. Витирає з чола піт.

— Ефектної появи крізь вікно ми ще не проходили. За це тобі два чергування поза чергою!

Чергування — це справжня кара. Добре Мавру: він завжди користується пристосуваннями Ліфтера і сходами майже не ходить. А от мені доводиться лічити кожну сходинку.

Чергові допомагають здобувачам. Здобувачі — ті, хто добуває їжу там, унизу, в місті. Дещо купують. Дещо крадуть зі складів. Це важке й небезпечне, але почесне завдання, та все одно здобувані весь час змінюються. Кому хочеться проводити половину життя серед синтетиків?

У підвалі будинку — схованка. Перед енергогодиною, коли синтетики чекають на підключення і нікого нічого не обходить, чергові спускаються до схованки, набирають повний мішок пакунків, коробок і консервних бляшанок і тягнуть усе на тридцятий поверх. Там Ліфтер зі своєю системою противаг піднімає вантаж на самісіньку гору. У гніздо.

Тягти мішок на тридцятий поверх!

Він важить приблизно стільки ж, скільки я. Дихаю крізь стиснуті зуби. На двадцятому поверсі, де проламані сходи, мені допомагає Лесь — витягає на мотузці спершу мішок, тоді мене.

Хоче завдати собі на плечі, але я не даю. Проганяю його. Коли Алексові розходиться на тому, щоб я почергувала, — почергую! Не гірше за інших! Якщо він гадає, що проситиму ласки…

Піт заливає обличчя. На двадцять п’ятому поверсі переді мною виникає перепона. З хвилину тицяюсь у неї, як сліпе кошеня, перш ніж здогадуюсь підвести голову.

Переді мною — руки в боки — стоїть Алекс.

— Годі, відчергувала. Віддай Лесеві.

— Відчепись, — кажу, одсапавшись. — Гадаєш, не дотягну?

— Дотягнеш… Я тут до сусідів зібрався, у них показуха сьогодні. Підеш?

В Оверґраунді часто ходять у гості. Попри те, що населені вежі стоять аж ніяк не впритул одна до одної. І при цьому літати з даху на дах дикі не можуть, адже вони не метелики!

Алекс давно обіцяв узяти мене в гості. І от сьогодні нарешті я подивлюсь, як це робиться. Я маю на увазі мандри в небі.

Кодекс гостинності в Оверґраунді простий і нехитрий. Якщо хтось до когось зібрався, напинає величезний самостріл на даху і вистрілює залізним гаком (це чомусь зветься «залогінитись»). Гак летить, за ним розмотується тонкий шнур. Долетівши, гак чіпляється за віконний отвір або за арматуру. Якщо господарі раді гостям, прив’язують до гака товстий трос і пускають назад. Якщо не раді, скидають додолу. І без образ.

Цього разу Алекс вирішує керувати крильми сам. Він щільно пристібає мене до свого паска. Нас випускає Ліфтер: потроху розмотує котушку зі стопором, опускає, як вантаж, за вікно. Спустившись на тросі на кілька поверхів, Алекс розгортає крила й починає підніматись, як важкий повітряний змій. Вітер сьогодні сильний. Без вітру в піднебессі мандрувати не можна.

Ми висимо в небі на двох мотузках. Одна, напнута гак, що аж дзвенить, — з нашої вежі. Друга, що ледь провисає, — із сусідньої.

— Кр-риза, — бурмотить Алекс у мене над вухом. — Деліріум тременс. Синтепон, х-холера…

— Що?

— Не можу дотягтись до карабіна. Ти заважаєш.

— Ну, пробач… Мені зістрибнути?

— Ні. Просто відстебни, коли скажу. Тільки коли скажу! А не за секунду після того!

— Ти до трьох полічити можеш?

— Глузуєш? Я потоки прораховую, тут несподівано все… От зараз момент пропустили… Готова?

Я намацую карабін.

— Готова.

Він довго мовчить. Вітер грає нами, кидає туди-сюди. Гудуть на вітрі крила. Темним привидом вимальовується в тумані вежа — чужа. Мені починає здаватись, що Алекс заснув. Я вже хочу спитати його, чи не забув бува про мене, але тут він горлає, як ошпарений:

— Давай!

Пальці, навіть закоцюблі, спрацьовують самі по собі. Я відстібаю карабін. І ми починаємо падати. Тріщать крила. Падіння сповільнюється. Ми ковзаємо вниз, планеруємо… Єдиний трос, протягнутий від нас до місця нашого призначення, напинається як струна.

Ми знову летимо, подібні до повітряного змія. Нас поволі підтягають до сусідньої вежі. Наші життя в руках того, хто стоїть біля котушки з тросом і потроху змотує її — виток за витком. Недоречно згадується розповідь Перепілки — як у давні часи посварились двоє братів із різних гнізд, один заманив іншого в гості, підтягнув ось так до самого вікна — і перерізав мотузку. Тут про надійну людину кажуть — «Я б довірив йому котушку»…

— Приїхали, — буркотливо каже Алекс. Хоч я б сказала — прилетіли.

У першу мить я трохи гублюся. Ми з Алексом втрапили, схоже, на якесь збіговисько: людей на цій вежі аж ніяк не менше, ніж на майдані після енергогодини. Але яких людей!

Деякі носять на одязі пір’я і крила птахів, іменами яких названо їхні гнізда. Інші взагалі нічого не носять, окрім ремінної збруї та шкіряних штанів. Збруя також у всіх різна: у когось підкреслено груба й без прикрас. У когось — із мідними, срібними, бронзовими пластинками, а карабіни викарбувані у вигляді зубастих пащек. І крила різні — я бачила яскраво-червоні шовкові крила. Бачила сталеві, механічні. Крила у легковажну клітинку. Крила із зображенням ошкіреної пащі. Просто чорні з перетинками крила, як у кажана…

Чоловіки. Жінки. У деяких волосся до пояса. Інші підстрижені наголо. Але в усіх — особлива небесна хода, легка, балансуюча, ніби вони ступають по тонкому карнизу.

І ще погляд.

Не треба роздивлятись їхні крила й розглядати татуювання. Досить поглянути їм у вічі, щоб зрозуміти: вони дикі. Самі собі енергія. Живуть у хмарах, зверхньо поглядаючи на решту світу.

Вони чули про мене: про те, як засвітилися прожектори у «Зірваному дахові». Самі підходять знайомитися. Розмовляють шанобливо, як рівні з рівною. Я — дика серед диких.

Потім починається показуха — так вони недбало називають парад майстерності та відчайдушності, змагання небесних майстрів, для яких прямовисні стіни й тонкі троси — природне середовище.

Десяток хлопців піднімаються по стіні іззовні — ми спостерігаємо за ними, стоячи на підвісній платформі. В руках у кожного — по два ножі. Хлопці знаходять у старій кладці тріщини, встромляють у них леза, підтягаються на руках — на одній руці — і знову шукають опертя. Той, хто йде першим, двічі мало не зривається…

За кілька метрів до фінішу його ніж ламається. У мене перехоплює подих. Повиснувши на одній руці, хлопець витягає з-за паска запасний ніж, знаходить для нього місце, перевіряє на міцність… Підтягається, вкотре довіривши своє життя крихкій криці в ненадійній стіні…

Я помічаю, що гризу нігті. Швидко озираюсь. Усі дивляться — хто суворо, хто з усмішкою, але ніхто не переживає так, як я!

Примушую себе сховати руки за спину. Примушую себе не заплющувати очей — додивитися до кінця.

І все-таки він виграє, цей хлопець. Приходить першим. Відсапуючись, піднімається на платформу. Усміхається. Та йому років шістнадцять, не більше! На щоці свіжий шрам. І на паску немає страхувального троса.

— Алексе! Чому б йому не надягти страховку? Якби трос зірвався…

— Дурниці! Він дикий. Дикий живе з любов’ю — і помирає без страху!

Я замовкаю. Боюся бовкнути ще якусь нісенітницю.

Хлопець-переможець підходить до мене. Я тисну йому руку — дуже мозолясту. Дуже гарячу.

— То це ти влаштувала ілюмінацію в «Зірваному дахові»? — дивиться на мене із захватом. — Коли наступного разу будеш запалювати, поклич мене, гаразд?

Я обіцяю.

Потім усі охочі показують своє вміння. Алекс також дещо показує — він керує потоками так майстерно, що перестаєш помічати троси. Здається, він летить — вільно ширяє, і не механічні крила у нього за плечима, а справжні.

Я вболіваю за Алекса що є сили, кричу на все горло. А про себе вирішую: тренуватися щодня, кожну вільну хвилину віддавати тренуванням, але навчитися літати не гірше. А може, навіть краще. І наступного разу, коли прилетимо на показуху, мені теж буде що продемонструвати людям…

Над головою важко змахують шкіряні крила — я мимоволі присідаю. Змагання триває: на тросах і без, у переплетінні дротів, добутих дикими зі старих комунікаційних колодязів. Якесь дівчисько, голене під нуль, літає з вищалкою — крихітним пропелером, що розкручується на вітрі й видає протяжний загрозливий звук. Дівчисько всі називають Карлсоном. Може, це її ім’я?

На завершення показухи господарі гнізда приберегли «Вічний двигун» — особливий трюк. Щоб подивитись на нього, всі спускаються на сотий поверх: там у стіну іззовні вмонтовано величезний вітряк з довгими трикутними лопатями. Ми дивимося, звісившись із вікон (чого-чого, а вікон тут повно, гарний був будинок, світлий).

Участь у трюкові беруть усі мешканці гнізда, а їх багато. Вони по черзі вистрибують із вікна, чіпляються за лопать і своєю вагою змушують її опуститись. Проїхавши в такий спосіб на лопаті, зістрибують із неї й повисають на тросі, щоб тут-таки підтягнутись і шмигонути у вікно — п’ятьма поверхами нижче. Бігцем повертаються назад, аби знову вистрибнути і знову проїхати на лопаті; ось так вони сновигають по колу, розкручуючи вітряк своєю вагою, і у мене мерехтить в очах: як вони не заплутуються в отих своїх ременях і тросах?

Та виявляється, що основне видовище попереду.

Лопаті крутяться дедалі швидше. Механізм, що одвіку забирав енергію, починає її віддавати. Здіймається вітер — як від колосального вентилятора. Тоді пара молодих диких береться за руки, стрибає з сімдесятого поверху і повисає в повітряному потоці якраз навпроти вітряка.

Трос, який утримує закоханих, такий тоненький, що я його не бачу. Просто дивлюся, роззявивши рота, як двоє летять, то обіймаючись, то ледь відсторонюючись, як тріпотить їхнє волосся, як вони цілуються, зависнувши між небом і землею, сплівши крила на пружній повітряній подушці, які вони дикі — і які ніжні…

Забуваю про вітряк і про страховки. Дивлюсь, як вони пестять одне одного, і мені стає парко — хочеться ослабити ремінну збрую на грудях.

— Шкода, немає Ліфтера, — каже Алекс, та я майже його не чую. — Коли влаштуємо показуху у нас у гнізді, треба буде його попросити… дещо продемонструвати.

Знаєш, противаги у ліфтовій шахті — така універсальна фішка…

Трюк уже закінчився. Алекс говорить і говорить, а я дивлюся в небо й усміхаюсь невідомо чому.

Згодом ми сидимо, звісивши ноги у прірву, відпочиваємо; я, нашорошивши вуха, слухаю розмови. Про те, як якомусь Рудому стало затісно у батьківському гнізді і він проклав трасу на південний захід, дуже складну трасу серед повітряних потоків, «двісті метрів вільного польоту, уявляєш?». На тому кінці тієї нелегкої траси на нього чекала верхівка вежі — безлюдна поки що верхівка. «І він зів’є собі нове гніздо? — А як ти гадаєш? За Рудим знаєш скільки дівчат побіжить?»

Співрозмовники чомусь скоса поглядають на мене і переходять на шепіт. Алекс посміхається. А я ніяковію не знати чого: щось таке є в їхніх поглядах, якась іскра. Внизу, серед синтетиків, на мене ніколи так ніхто не дивився.

За кілька годин гості розлітаються. Алекс довго принюхується до вітру, потім каже, що у зворотний бік крила не витягнуть. Отже, нам доведеться повертатись маятником — на каретці.

Нас проводжає той хлопець, що виграв перегони по стіні. У нього дивне ім’я — Тримайсь. Він швидкий і чіпкий, як павучок.

— Бувай, Дика! — кричить він, відпускаючи трос. — Бувай, Алексе!

Я не встигаю відповісти: ми падаємо. У прямовисному падінні не дуже побазікаєш… Але падаємо не вертикально, а дугою.

Рипить каретка — два блоки, зв’язані між собою системою пружин. Наше життя залежить тепер від двох тросів: свого (біля котушки сидить Ліфтер) і чужого (біля котушки Тримайсь). На висоті приблизно сотого поверху ми проходимо точку рівноваги — два троси однакової довжини і натягнуті однаково. Потім, наче гігантський маятник, ми несемось далі — вперед і вгору. Додому.

Алекс про всяк випадок лається. Ремені впинаються мені в ребра. Це незручно. Мені страшенно набридло, що я при Алексі — вантаж. Ось навчусь літати сама…

Ми зависаємо в найвищій точці, на кілька метрів лівіше від дверей із написом «Ласкаво просимо». Одночасно хапаємося за арматурні прути, що стирчать зі стіни. У мене тремтять руки, якщо чесно.

— Приїхали, — відсапується Алекс. — Гей, є хто вдома? Принесіть капці!

Удома на нас чекає сюрприз. За столом у кімнаті Перепілки сидить Римус.

Кидаюсь йому на шию. Сама не чекала, що так зрадію: я не бачила Римуса відтоді, як він розповідав про клуб «Зірваний дах». І сказав потім мляво: «Прощавай. На все краще».

— Римусе! Привіт!

— Привіт, Дика! — Він поплескує мене по спині. — Літаємо потроху?

Мені так багато хочеться йому розповісти. Але ніколи: виявляється, Римус здолав небезпечний шлях нагору, щоб принести звістку для Мавра.

І для мене.

Мавр дуже похмурий. Таким я його ще ніколи не бачила. Моторошний у нього вигляд: зустріла б у підворітті — тікала б, не оглядаючись.

— Шукають тебе, Дика. Серйозно шукають, — каже він крізь зуби.

— Хто? — кажу недбало.

Людині, що вміє літати, не випадає боятися якоїсь там енергетичної поліції.

— Кінь в манто, — відповідає Римус. — Не контролери. Інші.

— Які інші? І гадки не маю…

— Є багато речей, про які ти й гадки не маєш, — уриває мене Мавр. — Розкажи ще раз, що там було з тобою і з подругою, яка потім загинула.

Я вже розповідала їм про Єву. Тепер розповідаю ще раз, намагаючись нічого не забути. Особливо детально описую контролера, який нас відпустив. Навіть намагаюсь надряпати на стіні його портрет — обличчя, ніби викарбуване з броньованих пластин. Очі, що дивляться з провалів, як із глибоких дюз. Мені здається, що виходить схоже.

Римус довго роздивляється малюнок.

— Ні, — каже. — Я такого ніколи не бачив… а коли б побачив, то запам’ятав би. Такі обличчя не забувають.

— То він не контролер?

— Ні. Скоріш за все, він із тих, хто тебе розшукує.

— Тоді навіщо він мене відпустив?

Римус знизує плечима.

— Мабуть, вони здогадалися, що вона генератор, — задумливо каже Перепілка. — Спершу переплутали з подругою… Вірніше, подругу переплутали з тобою…

— Хто такі генератори?

— Здатні генерувати енергію. Не тільки для себе, але й… — Не доказавши, Мавр обертається до Римуса. — Гадаєш, вони знають, де вона зараз?

— Гадки не маю. Але за моєю крамницею стежать цілодобово.

— Отже, ти привів їх до вежі?! — вибухає Алекс.

Римус холодно примружується.

— Іще чого, хлопчику. Повчи старого, як позбуватися хвоста.

Стає тихо. Всі про щось напружено думають. Я кручу головою, намагаючись зрозуміти, чого вони непокояться. Тут, на вежі, мене ніхто не дістане!

Так я думаю, так і кажу.

— Може, ти й маєш рацію, — замислено каже Мавр.

— А хто вони такі, можете мені пояснити? Якщо не контролери, не поліція… Житгєїди, чи що?

Мені здається, що це кумедний жарт. Та ніхто, крім мене, не сміється.

— Мені пора, — каже Римус. — Бо до енергогодини додому не встигну.

Мавр та Алекс проводжають його до ліфта. Вірніше, до противаги, яку Ліфтер спускає далеко вниз, на сороковий поверх. Я дивлюся йому вслід і ніяк не можу добрати: а сам Римус, він синтетик, чи що? Чому ж тоді і Мавр, і Алекс, і всі його так поважають?!

Мавр повертається. Мимохідь опускає мені на плече важку руку.

— З гнізда ні на крок. Зрозуміла?

У гнізді повно роботи щодня. Кілометри тросів, які треба чистити, розплутувати, намотувати на котушки. Пружини та блоки, які слід змащувати. Крила, які треба лагодити. А крім цього, ще й тренування: з Алексом чи без нього, та я тепер тренуюся щодня.

Світлі мої мрії з’явитися з власною програмою на наступну показуху тануть, мов туман. У мене нічого не виходить. Вірніше, я не можу закріпити успіх. Сьогодні здається — молодець, навчилася. А завтра вітер ледь-ледь змінився — і знову метляєшся в повітрі, як мішок з ватою. Перепілка співчуває мені й радить не впадати у відчай. Алекс називає нездарою. Дні минають за днями, вони однакові, як іржаві арматурні прути. І мимоволі приходить відчуття, що нічого цікавого й вартісного в житті вже не буде.

Лише вечорами, коли я беру до рук свій барабан, повертаються сили й оживає оптимізм. Барабанщик Лесь грає на маленькій установці, яку зібрав йому Римус. І вдвох ми влаштовуємо невеличке енергетичне шоу: всі плескають у такт, навіть Мавр. У такт підвиває вітер за стінами. В такт блимає лампочка на стелі: ця лампочка працює від вітряка. Вона така яскрава, що її навіть доводиться вимикати на ніч.

Перепілчині діти сидять тут-таки. Дівчинка плеще найголосніше. У хлопчика блищать очі, він у ці хвилини дуже схожий на Мавра…

А потім приходить біда…

Він, звичайно, багато разів бачив, як це роблять старші. Але не врахував, що і крила, й карабіни, і вся система страховки розраховані на дорослого. На сильні руки. На велику вагу.

Він спостерігав за моїми тренуваннями і вирішив потренуватися сам. І зірвався. І його вдарило об стіну. Дорослий від такого удару помер би. У нього, легенького, переламалися кості — на руці й на нозі.

Він не кричав. Лежав, зелений від болю, і тихо непритомнів, поки лікар гнізда — його звали Слава — займався відкритими переламами. Перепілка також не плакала: вона ж дика. Але очі в неї були… страшно дивитися в такі очі.

Лікар узяв руку й ногу хлопчика в лубок. І звелів чекати. Тому що більше допомогти — він так і сказав — нічим не можна.

Хлопчик лежить тихо-тихо. Все гніздо просякло його болем. Мені здається, навіть вітер, що вічно виє надворі, відчуває цей біль.

— Перепілко, — кажу я, — треба дати йому знеболювальне. І збити температуру. Щоб не розвинулося запалення.

— Звідки ти знаєш? Хіба ти лікар?

Я ніяковію. У нас у блоці немає лікаря, ми приходимо до аптеки, описуємо хворобу, і нам дають ліки. Рік тому один хлопець теж ногу зламав…

— Невже в тебе зовсім немає ліків?

— Диким не потрібні ліки, — каже вона зверхньо. — Ми лікуємо себе самі. Своєю власного волею.

Я сідаю поруч із хлопчиком і награю йому ритми. Я граю про далекий вітер, про високі гори, про тиху воду. Він засинає. Та за кілька хвилин прокидається. Не може втримати стогін. Йому дуже боляче.

У гнізді тихо. Мавр десь нагорі, на даху. Алекс рано-вранці полетів з гнізда. Ліфтер порається зі своїми противагами. Дівчинка сидить біля братового ліжка, як маленька статуя.

Перепілка напуває сина водою з ложечки. Говорить, говорить, не зупиняючись, про те, що все буде добре, що не можна втрачати мужності, що тільки мужність рятує нас, а страх — губить…

Я крадькома, щоб ніхто не бачив, виходжу на сходи.

Скільки часу знадобиться, щоб добігти до найближчої аптеки? Я бігтиму щосили. Якби попросити Ліфтера мене спустити… Але не можна, не можна, щоб вони довідалися, що я збираюся зробити. Ніхто не повинен дізнатись.

І я поспішаю вниз. Перестрибую через сходинки. Ставлю, певно, рекорд — ніхто ніколи не спускався з двохсотого поверху так швидко…

Між п’ятдесятим і тридцять п’ятим розкинуто сторожки: наступиш, приміром, на сходинку, і піде сигнал нагору, в гніздо. Та я вже встигла вивчити ці пастки: сама допомагала Ліфтерові підновлювати їх. Тому спускаюся без зайвого шуму.

На двадцять другому, перед проламом, зупиняюсь. Мені вперше спадає на думку: а як я виглядаю? Чи не ошаліють синтетики, побачивши на вулицях дівчину в ремінній збруї поверх звичайного одягу?

Швидко відстібаю пасок. Акуратно згортаю ремені, ховаю їх під купою будівельного сміття. Ніхто не знайде: я швиденько. Повернуся за чверть години.

Спершу хочу залишити й барабан — заважатиме, коли бігтиму Але потім вирішую взяти його з собою. Я до нього звикла. До того ж із ним мені таланить.

Унизу, на сходах, мені зустрічається бабуся. Киває, як знайомій. Здається, ми вже бачились?

Перш ніж ступити за поріг, на мить зупиняюсь. Ось він, світ синтетиків. Я була частиною цього світу… не так давно.

Роблю крок.

Нічого собі! Я забула, як ходять по рівній землі! Як тут можна бігати, стрибати, не дивлячись під ноги… і яке це дивовижне почуття — надійна опора під ногами!

Я біжу — по-перше, тому, що треба поспішати. По-друге, тому, що на вежі ось так не побігаєш. Політаєш — так. Але бігати… це ж так прекрасно!

Перехожі на мене витріщаються, але без особливого подиву. Просто у дівчини гарний настрій. Просто є енергія. Просто хочеться побігати.

Я повертаю за ріг і бачу аптеку. Заходжу. Намагаюсь приховати збудження.

— У вас є знеболювальне? Протизапальне? Вітаміни для дітей? Антибіотики?

Я кажу це на одному подиху.

Аптекарка, мила кругловида жінка, дивиться на мене занепокоєно.

— У вас хтось серйозно захворів?

— Так. Дитина!

— Такі ліки тільки після пред’явлення соціальної карти. У вас із собою?

Як добре, що я не викинула карту. Вона лежить, як і лежала, у потайній кишені куртки. Дістаю її й простягаю продавщиці.

— Вам вийде знижка. — Вона клацає на рахівниці. — Знеболювальне, жарознижувальне… все це коштуватиме…

Двері за моєю спиною відчиняються. Я обертаюсь.

У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки. Судячи з вигляду аптекарки, вона найменше сподівалась побачити цього чоловіка на своєму робочому місці…

Пробач мені, аптекарко.

З місця стрибаю у вітрину. У розвороті, боком. Все-таки довгі години вправ із крилом дарма не минають.

Розлітаються упаковки з ліками. Дзвенить, розколюючись, скло. Можливо, я поранилась. Дізнаємося потім.

На протилежному боці вулиці стоїть велорикша, чекає на клієнтів. Дочекався. Вибиваю його з сідла. Хапаюся за кермо й натискаю на педалі.

У спину б’є поліцейський свист.

У велосипеда гарний привід і зручні педалі. Ось тільки коляска для пасажирів заважає: гуркоче по бруківці, гальмує. А відчепити її немає часу.

Я лечу, піднявшись у сідлі, стоячи на педалях. Сахаються з дороги люди й механізми.

Навперейми вилітає поліцейський панцерник, обшитий жерстю. Я різко повертаю… Надто різко. Коляска втрачає рівновагу й валиться на бік. Я підхоплююся з бруківки…

І тут мене хапають.

Я сиджу в поліцейському відділку, пристебнута до залізного крісла. Барабан — єдина моя власність — лежить на столі. За столом двоє: один — високий поліцейський чин, другий — невідомо хто. З вигляду — дуже приємний юнак. Зустріла б на вулиці, охоче заговорила б з ним…

А тепер він лякає мене більше, ніж енергополіцай.

«Це не контролери. Інші». — «Які інші? І гадки не маю…» — «Є багато речей, про які ти й гадки не маєш».

Це вони мене шукали. Вистежували. І ось — вистежили.

— Порушення порядку, — бубонить полісмен, — це тільки формальний привід! Ми прочитали її карту — вона ніде не працює ось уже майже місяць. Де вона бере пакети, я вас питаю? Чим вона живе? Тут не хуліганство! Тут пахне незаконними оборудками з енергією — в особливо великих розмірах!

Приємний незнайомець мигцем дивиться на мене. Пише щось на аркуші картону. Показує полісмену.

— Яке мені діло… — починає той роздратовано. Потім замовкає. Вчитується. Дивиться на співрозмовника — ніби бачить його вперше.

— Ось так, — каже незнайомець тихо й м’яко. — Закривайте вашу справу — ми її забираємо.

Поліцейський довго порається, риється в шухляді столу, виходить до сусідньої кімнати і там довго з кимось лається по переговорному пристрою. Приємний бере зі столу мій барабан. Роздивляється. Тоді дивиться на мене — згори вниз. А у мене руки прикуті до билець крісла.

— Не бійся, — каже він пошепки. — Все гаразд. Ти поїдеш на Завод.

— Кому ти маєш принести ці ліки? Скажи мені адресу. Я пошлю кур’єра!

— Туди не ходять кур’єри!

— Зрозумій, дика, я не можу допустити, щоб ти сама туди ходила. Тебе просто вб’ють. Поліція. При спробі втечі. Знаєш, як вони роз’ярилися, що я тебе забрав? Їм же премію дають за кожного заарештованого — енергією…

Десь я раніше про це чула.

— Але ж там хлопчик. Він дуже хворий!

— Він сам?

— Ні, але…

— У нього є мати, батько?

— Так, але…

— Чому ж ти думаєш, що розумніша за всіх?

Я так не думаю. Але він заганяє мене в глухий кут.

Його звуть Стефан.

— Називай мене просто Стеф. Або Ловець.

— Чому Ловець?

— Виловлюю з поліцейських сіток хороших людей. Хто мене давно знає, той розуміє, що це означає… Тобі не холодно?

— Ні, що ви!

— Ми ж домовилися на ти.

У Стефана, або Ловця, власний веломобіль з водієм. Я ніколи в житті не казала ти людям, у яких є веломобіль. Я взагалі з такими ніколи не розмовляла.

— То я вільна?

— Звичайно. Тільки врахуй, що поліція все ще тримає тебе на прицілі. Тримайся поруч. Не відходь від мене далі, ніж на два кроки. Завтра вранці вирушаємо.

Не можу повірити.

— На Завод? Чи це жарт?

— Який там жарт! Ти і ще кілька людей, яких я виловив останнім часом. Поїдете у закритому вагоні. З вікон не визирати — доки не виберетеся за межі міста. А в горах особливо: там людожери живуть, стріляють отруйними стрілами. Їхати — лише добу. Наші вагони ідуть на шаленій швидкості.

— Наші? Стефане… тобто Ловцю, а хто ви такі?

Він тихо сміється:

— Дізнаєшся. Про все дізнаєшся.

Ми ночуємо в маленькій кімнатці з триярусними ліжками. Одну дівчину я впізнаю: вона була на енергоритуалі у «Зірваному дахові», перш ніж дах знесло остаточно. Інші незнайомі — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Усі радісно збуджені, довго вовтузяться у ліжках, не можуть заснути.

Ніч минає наполовину уві сні, наполовину в маренні. Мені сниться, що поряд, на сусідньому ліжку, — Єва. Що вона усміхається й каже мені: от бачиш, я ж казала, ми їдемо на Завод!

Мені сниться хлопчик, Перепілчин син. Краще йому? Чи гірше? Може, хтось із здобувачів здогадається купити ліки?

Або вкрасти…

Мені сниться моя збруя, прихована на двадцять другому поверсі під купою будівельного сміття. Вийшла на півгодини… І, виходить, ніколи не повернуся.

Я не знаю, чого в мені більше: чекання, страху чи туги. Туги за Оверґраундом… страху перед невідомим… радісного передчуття Заводу.

А може, я ще повернусь? Прийду до Перепілки, до Алекса, до Маврикія-Стаха і заберу їх усіх — на Завод?

Від цієї щасливої думки я засинаю, притискаючи до грудей свій вірний барабан. І одразу — здається, хвилини не минуло, — мене будять.

Час у дорогу.

Нас довго везуть у веломобілі. Потім пересаджують до вагона — у нього немає коліс. Зате є велетенські блоки на даху. Блоки кріпляться до залізного троса завтовшки з людську руку. Диким в Оверґраунді таке й не снилося.

Нам видають пайок — кожному по великій картонній коробці й великій банці дрінку. І кожному — згорнутий тонкий матрац.

— Хай щастить! — Ловець потискає нам руки. — їхати добу, запам’ятайте. Постарайтеся не втомитись, не посваритись… Відпочивайте. Розслаблюйтеся. З вами буде Григорій. — Він киває на згорбленого чоловіка, який із байдужим виглядом стоїть поруч.

Мені з першого погляду не подобається Григорій. Він когось нагадує. Неприємний спогад.

— Щасливої дороги, — каже Стефан.

Ми заходимо до вагона. Всередині немає меблів, лише поруччя на стінах. Спереду — кабіна, відділена ґратами, там улаштувався Григорій. Ззаду — фанерна стінка, що відгороджує туалет, тобто просто дірку в підлозі.

Ми сідаємо на згорнуті матраци. Чутно, як напружено риплять блоки на даху… Що за енергія приводить цей вагон удію?!

Вагон кілька метрів тягнеться черевом по землі, а тоді злітає. Я підводжуся, вхопившись за поруччя, і крізь каламутне скло бачу, як віддаляється земля. Як усе далі провалюється місто… Наче знову лечу з Алексом… Прощавайте, всі. Пікселі, Довгий, Гнат… Прощавай, Римусе. Прощавай, мертва Єво… Прощавайте, дикі. І ви, синтетики, прощавайте також.

Беру до рук свій барабан. Мої супутники слухають, сидячи навкруги на підлозі.

— Як це в тебе виходить, га? — тихо питає дівчинка, з якою ми зустрічались колись у «Зірваному дахові».

Григорій сидить у своїй кабіні, ніби йому нема до нас діла. Іноді вибирається на дах (вагон тоді розхитується), змащує блоки, перевіряє щось і повертається назад. Ми обідаєм. Потім вечеряєм.

Годині об одинадцятій вечора Григорій знову піднімається нагору, і блок, який раніше просто рипів, починає стукати. Тук. Тук. Тук-тук. Звук вкрадливий і ніби не дуже голосний, але скоро всі мої супутники засинають.

Сама я не сплю тільки через те, що в руках у мене барабан. Я відчуваю його ритм, навіть коли він мовчить.

Переступаючи через тих, хто спить, підходжу до вікна. Внизу — гори. Я не бачу їх, тільки вгадую. Де-не-де на схилах, на вершинах горять вогники.

Відкритий вогонь? Ті самі людожери, про яких казав Ловець-Стефан?

Григорій вовтузиться у своїй кабіні. У світлі фосфоресціюючої панелі я бачу, як він застібає манжету на руці. До мене доходить: енергетична година! Отже, Григорій — синтетик? Отже, всі, хто спить зараз навколо мене, — дикі?

Григорій глибоко зітхає. Він отримав підзарядку. Йому добре. Я знову дивлюся вниз, на далекі темні гори…

Григорій знову вовтузиться. Скрипить зубами. Щось бурмотить пошепки — лайки. Не вірю своїм очам — він знову застібає манжету!

Друга доза?!

Він не бачить мене. Вдруге підзарядившись, кілька секунд сидить нерухомо, розслаблено. Потім стогне крізь стиснуті зуби.

Третє підзарядження.

Мені зрозуміло, що він підзаряджається не від мережі. У нього в кабіні портфель, на зразок того, від якого заряджали бідолашну Єву. Фальшива енергія? Чи Стефан-Ловець і його невідомі товариші здатні дістати для Григорія справжню?

Справжня — тільки дика, поправляю себе. На дикого Григорій і близько не схожий.

Коли підзаряджається вшосте, я раптом розумію, кого він нагадує. Того хлопця, якого я штрикнула стилетом у підворітті. «Ти розумієш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає дев’ятої дози? Чи двадцятої? Чи двохсотої?»

Той чоловік помер не від утрати крові. Він просто вимкнувся. Як механізм.

Я, мабуть, надто голосно зітхаю. Григорій озирається і бачить мене.

— Ти не спиш? — запитує він з дивною посмішкою.

— Ні.

— Даремно… Як же ти без підзарядки?

— Я дика. Живу своїм ритмом.

— Що-о?

— Своєю енергією. Дикою.

— Отже, це правда, — каже з відразою. — Отже… тобі не потрібне підзарядження.

— Ні.

Він шкірить зуби в темряві. Страшна й жалюгідна гримаса.

— А мені не вистачає шести доз. Завтра не вистачить семи. Вони мене тримають на повідку… Ти знаєш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає шостої дози?!

Він точно повторює слова того чоловіка з підворіття.

— Ні, — відповідаю чесно. — Але спершу я теж підзаряджалася. А потім припинила. Це просто, треба тільки…

— Просто? — Його очі, здається, світяться у темряві. — Ти просто мутант. Потвора. Ви всі — мутанти. Помилки природи. За це вас згодують Заводу. Завод любить таких. Ви — дрова для його печі. Ви — паливо. Є паливо для людей… А є паливо для Заводу.

— Ти брешеш, — кажу твердо.

Він знову шкіриться.

— Завтра дізнаєшся, брешу я чи ні. Завтра ви всі підете в піч. Чи що там у нього замість печі… Я везу повний вагон корму. Він буде задоволений. Він ненажерливий, Завод… Але він не їсть таких, як я. Тільки таких, як ти.

— Григорію, — кажу я, голос у мене тремтить.

— Я сорок років знаю, що я Григорій! Гадаєш, я взявся б за цю роботу, якби вони мені не давали по шість зарядок за ніч?! Ти… «дика енергія»… «своїм ритмом»… але завтра тобі кінець. А я — я, може, протягну ще тиждень… і хто з нас розумніший?

Не дочекавшись відповіді, він іде в глибину своєї кабіни.

У темряву.