Дев'ятий дім

Алекс мало не дала собі ляпаса.

— Кмітлива думка, Тернере.

— Ти майже сказала, що я чудово пораюся зі своєю роботою.

Дівчина знала, що мала б сама про це подумати. Можливо, вона й дійшла б цієї думки самотужки, якби занадто не переймалася сподіваннями, що Колін не вплутаний до найгіршого, що її досконале й перспективне літо з Белбалм буде незаплямоване огидним убивством Тари.

Тернер спрямував машину до Чепел-стріт і під’їхав до воріт Вандербільту. Дівчина побачила, що на ґанку тупцяє Норт. Як довго він на неї чекає? Чи знайшов він Тару з протилежного боку Серпанку? Здригнувшись, вона пригадала, що його вбили — а може, він сам убив гарненьку Дейзі й себе — за кілька кварталів від місця, де вона зараз сиділа.

— Що скажете, якщо я розповім, що під моїм гуртожитком стоїть привид? — запитала дівчина. — Простісінько на ґанку?

— Серйозно? — перепитав Тернер. — Після всього, що я побачив упродовж кількох останніх днів?

— Ага.

— Я б однаково подумав, що ти дуриш мене.

— А що, як я скажу вам, що він працює над нашою справою?

Тернерів щирий сміх анітрохи не був схожий на його силуване хихотіння — це був низький регіт від душі.

— Мені траплялися ще дивакуватіші інформатори.

Алекс засунула ноги в затісні черевики й розчахнула дверцята автівки. Нічне повітря було таким холодним, що аж різало легені, а небо над головою було чорним. Сходив місяць-молодик. За кілька годин їй слід бути в «Чорному В’язі». Коли декан Сендоу вперше завів мову про ритуал, Алекс припустила, що вони встановлюватимуть контакт із Дарлінґтоном з «Іль-Бастоне», а може, навіть скористаються тигелем. Проте Сендоу насправді заповзявся повернути хлопця додому.

— Завтра прозондую Кейт Мастерс, — пообіцяв Тернер. — І Коліна Хатрі теж. Подивимося, що із цього вийде.

— Дякую, що підкинули.

Алекс зачинила дверцята й подивилася, як Тернерові фари посунули геть по Чепел-стріт. Вона замислилася, чи їй ще колись доведеться поговорити з детективом?

Сьогодні вночі все може змінитися. Їй дуже кортіло, щоб Дарлінґтон повернувся, але водночас вона боялася цього й не могла відокремити ці почуття. Вона знала: тільки-но хлопець розповість деканові Сендоу, що вона накоїла, хто вона така насправді, це стане кінцем її і Лети. Вона це знала. А ще Алекс знала, що Дарлінґтон — найпевніший Тарин шанс на справедливість. Він розмовляв мовою цього світу, розумів його протоколи. Він помітив би всі зв’язки, які для них залишалися невидимими.

Дівчина ладна була визнати, що сумувала за його пихатою зазнайкуватою дупою. Але було й дещо більше. Він міг би захистити її.

Ця думка бентежила. Уціліла Алекс, Алекс — гримуча змія, мала б бути витривалішою. Але вона стомилася боротися. Дарлінґтон не пережив би нічого з того, через що довелося пройти їм з Доус. Можливо, він не вірив, що її місце в Леті, однак вона знала: хлопець вважає, що вона гідна захисту Лети. Він пообіцяв захистити її — захистити їх усіх — від жахливої темряви. А це дещо значило.

Норт тримався віддалік, зависнувши в золотавому світлі ліхтаря, — убивця чи жертва, але, хай там як, її партнер. Поки що.

Дівчина кивнула йому, та й по всьому. Сьогодні вона мусила розквитатися з іншими боргами.

25

Зима

— Як усе минуло? — запитала Мерсі, щойно Алекс увійшла до спільної кімнати.

Сусідка сиділа на канапі, підібгавши ноги та обклавшись книжками. Стерн не відразу зрозуміла, що питання стосується співбесіди, на якій вона нібито мала бути.

— Точно не знаю, — відповіла Алекс, прямуючи до спальні, щоб перевдягнутися. — Може, непогано. Цікаво було. Ці штани затісні.

— То в тебе дупа завелика.

— Моя дупа — саме те, що треба, — відгукнулася Алекс.

Вона вдягнула чорні джинси, одну з небагатьох нормальних футболок з довгим рукавом і чорний светр. Поміркувала, чи не вигадати відмовку про навчальну групу, а тоді вирішила розчесати волосся й нафарбуватися темно-сливовою помадою.

— Ти куди? — поцікавилася Мерсі, побачивши, який вигляд має подруга.

— Іду де з ким на каву.

— Заждіть, — утрутилася Лорін, висовуючи голову з дверей своєї спальні. — Невже Алекс Стерн іде на побачення?

— Спершу Алекс Стерн ходила на співбесіду, — повідомила Мерсі, — а тепер іде на побачення.

— Ти хто взагалі така, Алекс Стерн?

«Хай мені грець, якщо я сама знаю».

— Якщо у вас більше немає запитань, то зізнайтеся, хто вкрав мої сережки-кільця?

— З якого він коледжу? — не вгавала Лорін.

— Він з містечка.

— Ох, — озвалася дівчина. Вона поклала підроблені срібні сережки Стерн на долоню. — Алекс закохалася в робітника. Така помада — це занадто.

— А мені подобається, — урвала її Мерсі. — здається, наче вона збирається з’їсти його серце.

Алекс запхала кільця у вуха, а тоді приклала до губ серветку, щоб зняти надлишок помади.

— Саме те.

— Лютневий клуб майже добіг кінця, — повідомила Мерсі. Щовечора в лютому якась група організаторів улаштовувала вечірку — протест проти глибокого зимового мороку. — Нам не слід проґавити останню вечірку в п’ятницю.

— Не слід? — перепитала Алекс, замислившись, чи Мерсі справді до цього готова.

— Ага, — підтвердила дівчина. — Я не наполягаю залишатися допізна чи щось таке, але... мені хочеться піти. Можливо, я позичу в тебе помаду.

Алекс вишкірилася й узяла телефон, щоб викликати таксі.

— Тоді ми точно підемо.

«Якщо завтра я ще лишатимуся студенткою Єлю».

— Не чекай на мене, ма.

— Шльондро, ти гарнюня, — озвалася Лорін.

— Будь обережна, — попросила Мерсі.

— Порадь бути обережним йому, — кинула на прощання Алекс і зачинила за собою двері.

Водій висадив її біля кам’яних колон «Чорного В’яза», і дівчина пройшлася пішки довгою під’їзною доріжкою. Гараж був відчинений, і вона побачила запаркований всередині Дарлінґтонів «мерседес» винного кольору.

Перший і другий поверхи будинку були освітлені, і крізь вікно Алекс побачила Доус — вона помішувала щось на плиті. Щойно увійшовши, Алекс упізнала лимонний запах. Авголемоно. Дарлінґтонова улюблена страва.

— Ти рано, — кинула Доус через плече. — Маєш гарний вигляд.

— Дякую, — озвалася Алекс, несподівано знітившись.

Невже сережки й помада були її версією лимонного супу?

Дівчина зняла пальто й повісила на гачок біля дверей. Вона не була певна, чого очікувати від цієї ночі, але хотіла скористатися нагодою обшукати Дарлінґтонів кабінет і спальню, перш ніж приїде решта запрошених. Зраділа, що Доус усюди ввімкнула світло. Коли Алекс була тут минулого разу, її приголомшила самотність цього місця.

Спершу вона перевірила кабінет — приміщення з дерев’яними панелями й полицями, які щільно заставлені книжками, поряд із затишною сонячною терасою, де вона писала деканові Сендоу звіт про Тарину смерть. На столі був ідеальний лад, але шухлядки вщерть були напхані документами, що стосувалися «Чорного В’яза». У горішній Алекс знайшла старомодний щоденник і пожмакану пачку «Честерфілда». Вона не могла уявити, що Дарлінґтон затягається дешевими цигарками.

Пошуки в його чернечій келії на третьому поверсі виявилися так само безплідними. Космо пішов за нею й осудливо дивився, як вона висуває шухляди та нишпорить книжковими стосами.

— Так, я порушую його приватність, Космо, — погодилася Алекс, — проте мета в мене добра.

Схоже, таке пояснення кота влаштувало, і тепер він звивався в неї між ніг, притискаючись головою до берців і гучно муркочучи. Дівчина почухала котика між вухами та взялася гортати книжки, складені біля Дарлінґтонового ліжка, — усі вони стосувалися промисловості Нової Англії. Вона зупинилася на чомусь, схожому на старий каретний каталог (папір був пожовклий, а кутики надірвані), запечатаний у пластиковий пакет задля убезпечення від впливу довкілля. Родина Норта виготовляла екіпажі.

Алекс обережно дістала каталог з пакета. Детальніше дослідження підказало, що це своєрідний дайджест новин для нью-гейвенських виробників різноманітних екіпажів і фахівців дотичних галузей. Там були виконані вручну малюнки коліс, замків та ліхтарів і, на третій сторінці, повідомлення великим жирним шрифтом про будівництво новісінької фабрики «Норт і сини», що матиме виставкову залу для майбутніх покупців. На берегах Дарлінґтоновими рішучими карлючками було написано: «Перша?»

«Оце й усе? Ну ж бо, Дарлінґтоне. Перша що?»

Алекс почула шурхіт шин на гравійній доріжці й визирнула у вікно на фари двох машин: трохи потертої «ауді» та блискучого синього «ленд-ровера», що не відставав.

«Ауді» заїхала до гаража й стала поряд з Дарлінґтоновим «мерседесом», і за мить Алекс побачила, як з неї вийшли декан Сендоу й дівчина — певно, Мішель Аламеддін. Стерн точно не знала, чого очікувала, проте Мішель мала цілком пересічний вигляд. Копиця густих кучерів на плечах, кутасте обличчя з елегантно висмиканими бровами. Вона була вбрана в гарно пошите чорне пальто й чорні чоботи до коліна. І хай навіть Алекс ніколи не бувала в Нью-Йорку, Мішель, на її думку, мала дуже нью-йоркський вигляд.

Дівчина запхала каталог екіпажів назад у пакет і поквапилась донизу сходами. Сендоу й Мішель уже вішали пальта в передпокої, а за ними зайшли літня жінка й витрішкуватий хлопчина з ірокезом та величезним рюкзаком на плечах. Алекс знадобилося кілька секунд, щоб упізнати їх без білих мантій, але потім спогади впорядкувалися: Джош Зелінський, президент делегації «Святого Аврелія», і випускниця, яка минулої осені керувала письменницьким ритуалом, що мало не пішов шкереберть. Амелія.

Дарлінґтон переконав Авреліанців, нібито винні були вони, а не Алекс. І тієї самої ночі, неабияк збентеживши Доус, вони з Дарлінґтоном набралися дорогого червоного вина й розтрощили цілий буфет невинного кришталю разом з непоказним набором порцелянових сервірувальних тарелів, які, мабуть, заслуговували на смерть. Алекс пам’ятала, як стояла посеред кімнати, повної розбитого скла й керамічних черепків, почуваючись краще, ніж протягом кількох минулих років. Дарлінґтон оглянув завдану шкоду, додав до гармидеру свою склянку і, затинаючись, пробурмотів: «У цьому є якась метафора, Стерн. Я подумаю про неї, коли протверезію».

Тепер усіх відрекомендували, і Сендоу відкоркував пляшку вина. Доус подала тарілку із сиром і порізаними овочами. Це скидалося на прелюдію до невдалої званої вечері.

— Тож? — озвалася Мішель, кидаючи до рота шматочок огірка. — Денні зник?

— Він, можливо, помер, — тихо виправила її Доус.

— Сумніваюся, — озвалася Мішель, — інакше б він, чорт забирай, переслідував її. — Дівчина тицьнула великим пальцем в Алекс. — Ти була з ним, чи не так?

Стерн кивнула, відчуваючи, як стискається шлунок.

— І ти чарівна дівчинка, яка може бачити Сірих. Він тусувався десь неподалік?

— Ні, — відповіла Алекс.

І Норт не бачив його з протилежного боку Серпанку. Дарлінґтон був живий, і сьогодні вночі він повернеться додому.

— Такий надзвичайний дар! — утрутилася Амелія. Її густе медово-каштанове волосся сягало підборіддя, а вбрана вона була в темно-синій кардиган поверх тонкої кофтинки й накрохмалені джинси. — Леті пощастило, що в них є ти.

— Так, — люб’язно погодився Сендоу, — нам пощастило.

Джош Зелінський похитав головою.

— Дурдом. Вони просто літають навколо. А тут зараз є Сірі?

Алекс добряче ковтнула вина.

— Ага. Один поклав руку тобі на сідниці.

Зелінський різко обернувся. Сендоу скривився, наче від болю.

Проте Мішель засміялася.

— Дарлінґтон, мабуть, обісцявся, коли дізнався, що саме ти можеш.

Декан відкашлявся.

— Дякую, що прийшли, — сказав він. — Ви всі. Це непроста ситуація, і я знаю, що у всіх вас багато клопоту.

«Це не грьобане засідання Ради, — захотілося закричати Алекс. — Він зник».

Мішель долила собі вина.

— Не можу сказати, що ваш дзвінок здивував мене.

— Ні?

— У мене залишилось відчуття, що весь перший курс я тільки й пильнувала, щоб Дарлінґтон не вбився або не влаштував пожежі. Хай би де був, він, мабуть, у захваті від того, що тут нарешті стало цікаво.

Сендоу захихотів.

— Ладен закластися.

Алекс відчула роздратування. Їй не подобалося, як Сендоу й Мішель разом кепкують з Дарлінґтона. Хлопець заслуговував на краще.

— Він полює на сенсації? — поцікавилася Амелія, і в її голосі теж відлунював захват.

— Не зовсім, — виправила її Мішель. — Він просто завжди ладен узятися до справи. Уявив себе лицарем, хлопчиком, що стоїть біля дверей пекла з мечем у руці.

Алекс завжди глузувала, коли Дарлінґтон так описував себе чи Лету. Але тепер це не здавалося аж таким дурнуватим, якщо подумати про Тару, про наркотики на кшталт Достойниці, про хлопців на кшталт Блейка. Сила Домів Серпанку була занадто потужна, і впроваджені ними правилами насправді контролювали доступ до цієї сили, а не зменшували шкоду, якої вона могла завдати.

— А хіба ж ми всі не такі? — вихопилося в Алекс. — Усі ми вівчарі й так далі?

Мішель знову засміялася.

— Тільки не кажи, що він і до тебе дістався.

Відтак узяла декана Сендоу під лікоть, і вони випливли з кухні в супроводі Зелінського та Амелії.

— Шкода, що я не приїхала раніше: хотіла б подивитися на це місце за денного світла. У нього вкладено стільки праці!

Долоня Доус торкнулася руки Алекс, налякавши її. Це був незначний жест, проте Алекс дозволила кісточкам своїх пальців зробити те саме. Дарлінґтон мав рацію: Лета була потрібна, і саме тому всі вони були тут. Вони були не просто копами з торговельного центру, які стежать, щоб купка неслухняних дітлахів чемно стояла в черзі. Вони мали бути детективами, солдатами. Мішель і Сендоу цього не розуміли.

«А я?» — замислилась Алекс. Як вона пройшла шлях від того, хто ледве встигав, до святого воїна? І що станеться, коли вони затягнуть Дарлінґтона назад, до їхнього світу, з того місця, де він гає час.

Можливо, її робота зі справою Тари Гатчинс піде їй на користь, однак дівчина неабияк сумнівалася, що Деніел просто скаже: «Ти класно взяла на себе ініціативу; все пробачено й забуто». Вона б сказала йому, що шкодує, адже не знала, що саме задумала Геллі того ранку в «Ґраунд-Зіро». Вона б розповіла йому все, що зробила, і трималася б за це життя обома руками.

— Як ми гадаємо, де він? — поцікавилася Мішель, опинившись на сходах, що вели на другий поверх.

— Ми не знаємо. Я хотів відправити за ним гончаків.

У голосі Сендоу мало не чулося задоволення власною кмітливістю. Алекс іноді забувала, що декан колись сам був членом Лети і чудово давав цьому раду.

— Чудово! І на чому ми знайдемо його запах?

— Право власності на «Чорний В’яз».

— Воно було скріплене Авреліанцями?

— Мені про це нічого не відомо, — зізналася Амелія. — Але ми можемо активувати мову, щоб викликати сторони, які його підписали...

— Викликати з будь-якого місця? — поцікавилася Мішель.

— З будь-якого, — самовдоволено озвався Зелінський.

Вони взялися теревенити про довгий перелік механізмів контракту й те, що виклик повинен працювати, поки угоду сумлінно виконуватимуть, а сторони матимуть емоційний зв’язок.

Алекс із Доус перезирнулися. В одному вони були впевнені точно: Дарлінґтон любив «Чорний В’яз».

Бальна зала на другому поверсі була освітлена свічками, що стояли в чотирьох компасних точках, позначаючи захід, схід, південь і північ. Дарлінґтонів килимок для тренувань і приладдя відсунуті вбік.

— Тут удосталь місця, — похвалив Зелінський, розстібаючи блискавку на рюкзаку. Вони з Амелією витягнули чотири загорнутих у вату предмети.

— Нам потрібно відкрити якийсь портал? — прошепотіла Алекс на вухо Доус, спостерігаючи, як Джош розгортає вату й дістає великий срібний дзвоник.

— Якщо Сендоу має рацію й Дарлінґтон просто застряг між світами, опинившись у кишеньковому, активація права власності має створити достатньо енергії, що поверне його до нас.

— А якщо ні?

— Тоді нам під наступним молодиком доведеться залучити до ритуалу «Сувій та ключ».

А що, як тієї ночі Слюсарі власноруч створили портал у підвалі? Що, як вони не хотіли, щоб Дарлінґтон повернувся?

— Алекс, — гукнув Сендоу, — допоможи мені, будь ласка, нанести деякі знаки.

Дівчина почувалася дивно, малюючи коло, наче вона якимось чином повернулася назад у часі й перетворилася на деканового Данте.

— Північні ворота залишмо відчиненими, — підказав він. — Спробуймо північ, щоб скерувати його додому. Мені потрібно, щоб ти сама наглядала за Сірими. Я прийму еліксир Гайрама, але... я вже в тому віці, коли ризик завеликий.

Тепер його голос лунав сором’язливо.

— Я впораюся, — запевнила Алекс. — Чи буде в обряді використовуватися кров?

Їй принаймні слід було підготуватися до навали Сірих.

— Ні, — заспокоїв декан. — Жодної крові. До того ж Дарлінґтон посадив навколо «Чорного В’яза» захисні рослини. Але ж ти знаєш, що жага може притягнути Сірих, а нам потрібна саме жага, щоб повернути його.

Алекс кивнула і стала на свою позицію на північній компасній точці, позначеній ліхтарем. Місце Сендоу було на півдні; Доус і Мішель стали обличчям одна до одної на заході та сході. Приміщення було освітлене самими свічками, що дозволяло розрізнити лише загальні форми, бальна зала здавалася ще просторішою. Це був великий холодний простір, збудований для того, щоб справити враження на давно померлих людей.

Амелія та Джош стояли в центрі кола зі стосом паперів — правом власності на «Чорний В’яз», — проте, якщо заклинання Сендоу спрацює, для них роботи не залишиться.

— Ми готові? — запитав декан.

Ніхто не відповів, і чоловік повів далі, щось забурмотівши спершу англійською, потім іспанською, а потім шерехатою мовою, у якій Алекс упізнала нідерландську. А далі — португальська? Відтак мандаринська. Дівчина збагнула, що декан розмовляє мовами, які знав Арлінгтон.

Вона не знала, чи це ігри уяви, чи справді почула гупання лап і важке дихання. Декан викликав гончака. Алекс подумала про гончаків Лети, навдивовижу гарних шакалів, яких Дарлінґтон нацькував на неї того, першого дня в «Іль-Бастоне». «Я тобі пробачила, — подумала вона. — Просто повертайся додому».

Раптом дівчина почула виття й дуже віддалений гавкіт.

Полум’я свічок загойдалося й засяяло яскраво-зеленим.

— Ми знайшли його! — вигукнув Сендоу тремтливим голосом, що лунав мало не налякано.

— Активую право на власність!

Амелія торкнулася свічкою документів, що лежали в центрі кола. Зайнялося зелене полум’я й охопило стіс. Жінка кинула щось у вогонь, і той вибухнув яскравими іскрами, немов феєрверк.

«Залізо», — здогадалася Алекс. Якось на заняттях з природничих наук вона бачила такий експеримент. Коли залізні ошурки спалахнули, здалося, наче над документом зависли слова із зеленого полум’я:

ЗАСВІДЧЕНО

ЩО

ЗАЗНАЧЕНИЙ ДАРУВАЛЬНИК

З ДОБРИМИ ТА ЦІННИМИ НАМІРАМИ

З ДОБРИМИ

З ДОБРИМИ

Слова самі по собі закрутилися, зайнявшись вогнем, і зникли мов дим.

Полум’я свічок здійнялося вище, а тоді засичало. Вогонь, що охопив право власності, різко згас. Вони залишилися в темряві.

І тоді ожив «Чорний В’яз». Водночас яскраво спалахнули світильники на стінах, з колонок у кутку залунала музика, а залами попливло відлуння пізніх новин, коли десь у будинку ввімкнувся телевізор.

— Хто, в біса, не вимкнув світло? — запитав літній чоловік, який стояв поза колом. Він був жахливо худорлявий, на голові залишився ріденький кущик волосся, халат розхристаний, через що було видно хирляві груди й поморщені геніталії. З рота звисала цигарка.

Він не був виразним і прозорим, якими Алекс зазвичай бачила Сірих; вигляд у нього був... ну, сірий. Так, наче, дівчина дивилася на нього крізь кілька шарів матового шифону. Серпанок.

— Спрацювало! — вигукнув Джош.

— Скористайтеся дзвониками, — крикнула Амелія. — Покличте його додому!

Алекс підняла срібний дзвіночок, що лежав біля ніг, і побачила, як решта зробила те саме. Вони закалатали дзвониками: солодкий звук линув колом, перекриваючи гуркіт музики й хаос у будинку.

Вікна розчахнулися. Алекс почула, як завищали шини й десь унизу щось гучно гупнулося. Навколо себе вона бачила танцюристів: повз неї проплив юнак з густими вусами, дуже схожий на Дарлінґтона, у костюмі, який мав такий вигляд, наче зберігався в музеї.

— Стоп! — вигукнув Сендоу. — Щось не так! Припиніть дзвонити!

Алекс схопилася за язичок дзвоника, щоб він стих, і побачила, що решта вчинила так само. Проте дзвоники не змовкли. Вона відчувала, як її дзвін вібрує в руках, наче змагаючись із нею, а передзвін дедалі гучнішає.

Дівчина постерегла, що розпашіла. У кімнаті щойно панував крижаний холод, а тепер вона пітніла. Повітря просяк сірчаний сморід. Вона почула, як крізь підлогу рветься стогін — глибокий басовитий гуркіт. Пригадала крокодилів, що перегукувалися з протилежних берегів річки в потойбіччі. Те, що звільнилося, те, що увійшло до кімнати, було великим. Значно, значно більшим. І, судячи зі звуків, воно було голодним.

Дзвіночки зайшлися вереском. Їх звук нагадував розлючену юрбу, натовп, ладний до жорстокого нападу. Алекс відчувала, як від вібрації тремтять долоні.

Бум. Будинок струснувся.

Бум. Амелія втратила рівновагу, вхопилася за Зелінського, щоб устояти на ногах, і впустила дзвіночок, який не припиняв дзвеніти.

Бум. Цей самий звук Алекс чула тієї ночі на віщуваннях, звук, з яким щось намагалося пробитися крізь коло, увірватися до їхнього світу. Тієї ночі Сірі в анатомічному театрі прорвалися крізь Серпанок і розтрощили бильця. Тоді Алекс подумала, що вони намагаються знищити захисне коло, але що, як вони намагалися захиститися всередині? Що, як вони боялися того, що наближалося. Низький гуркотливий стогін знову струсонув кімнату. Здавалося, наче розчахнулися щелепи якоїсь доісторичної потвори.

Алекс відригнула й відчула позови до блювоти, сморід сірки став таким нестерпним, що вона відчувала його, цей огидний присмак у роті.

«Вбивця, — упевнений і гучний голос заглушив дзвіночки — Дарлінґтонів голос, але глибший, схожий на гарчання. Розлючений. — Вбивця».

«От лайно». Оце так він тримає язика за зубами.

А тоді Алекс побачила його — воно постало над колом, наче не було ні стелі, ні третього поверху, ні будинку взагалі: чудовисько — як ще можна це назвати? — з рогами й міцними зубами, таке велетенське, що його неповоротке тіло зникало в нічному небі. Вепр. Баран. А ззаду тулуб укритий пластинками, наче в скорпіона. Свідомість дівчини кидалася від жаху до ще більшого жаху, не в змозі цього усвідомити.

Алекс збагнула, що кричить. Усі кричали. Здавалося, наче стіни пойняті вогнем.

Стерн відчувала його жар на щоках, волосся на руках обгоріло.

Сендоу почовгав у центр кола. Він жбурнув свій дзвоник і заревів:

— Lapidea est lingua uestral^[76] — Декан розкинув руки, наче диригував оркестром, обличчя в спалаху вогню стало золотавим. Чоловік здавався молодим. Здавався незнайомцем. — Silentium domus uacuae audito! Nemo gratus accipietur!^[77]

Вікна в бальній залі захряснулися, скло розсипалося. Алекс упала на коліна, затуляючи руками голову.

Вона чекала, серце гупало в грудях. Лише тоді дівчина зрозуміла, що дзвоники стихли.

Тиша м’яко торкалася вух. Розплющивши очі, Алекс побачила, що свічки знову розцвіли полум’ям, купаючи все навкруги в м’якому світлі. Наче нічого й не сталося, наче все це було приголомшливою ілюзією, окрім друзок розбитого скла, що вкривали підлогу.

Амелія і Джош схлипували, стоячи на колінах. Доус скрутилася на підлозі, затиснувши руками рота. Мішель Аламеддін тинялася туди-сюди, бурмочучи:

— Срака. Срака. Срака.

Крізь розбиті вікна дмухав вітер, нічне повітря після сірчаного смороду пахнуло холодом і чимось солодким. Сендоу стояв, витріщаючись на те місце, де постала потвора. Його ошатна сорочка була просякнута потом.

Алекс змусила себе підвестися й підійшла до аспірантки, чавлячи ногами скло.

— Доус, — погукала вона, вклякнувши й поклавши руку дівчині на плече. — Пеммі?

Та плакала, сльози залишали на її щоках повільні безмовні сліди.

— Його нема, — сказала вона. — Його справді більше нема.

— Але я чула його, — заперечила Алекс.

Принаймні когось дуже схожого на нього.

— Ти не розумієш, — не вгавала Доус. — Та штука...

— Це була сатанинська потвора, — утрутилася Мішель. — Вона говорила його голосом. Це означає, що вона його зжерла. Хтось пустив її до нашого світу. Перетворив її на печеру, до якої увійшов Дарлінґтон.

— Хто? — перепитала Доус, витираючи з обличчя сльози. — Як?

Сендоу обійняв дівчину.

— Я не знаю. Але ми довідаємося.

— Але якщо він помер, то мав би опинитися на протилежному боці, — озвалася Алекс. — А його там немає. Він...

— Він зник, Алекс, — повторила Мішель. Голосу неї був хрипкий. — Його немає з протилежного боку. Його немає за Серпанком. Його зжерли з душею і рештою.

«Це не портал», — саме ці слова сказав Дарлінґтон у підвалі Розенфельду. І тепер Алекс зрозуміла, що він мав на увазі, що намагався сказати, перш ніж та штука проковтнула його. «Це не портал. Це рот».

Дарлінґтон не зник. Його з’їли.

— Такого ніхто не може пережити, — пояснив Сендоу. Голос у нього був хрипкий. Чоловік зняв окуляри, й Алекс побачила, як він витирає очі. — Жодна душа не може знести таких страждань. Ми викликали полтергейста, відлуння. Та й по всьому.

— Його більше немає, — повторила Доус.

Цього разу Алекс не заперечила.

Вони зібрали дзвіночки Авреліанців, і декан Сендоу сказав, що потелефонує й домовиться, щоб завтра вранці вікна бальної зали забили дошками. Засніжило, але вже було запізно, щоб дати цьому раду. Та й кого це тепер займало. Власник «Чорного В’яза», його захисник більше ніколи не повернеться.

Вони повільно посунули до виходу. Коли всі увійшли в кухню, Доус розридалася. Усе здавалося таким безглуздим і обнадійливим: повні келихи вина, охайно викладені овочі, на плиті каструлька із супом.

Надворі вони побачили, що Дарлінґтонів «мерседес» зіштовхнувся з «лендровером» Амелії. Саме цей гуркіт і почула Алекс. Деніелевою машиною заволоділа луна, яку вони притягнули до цього світу.

Сендоу зітхнув:

— Я викличу евакуатор і почекаю з тобою, Амеліє. Мішель...

— Я можу викликати таксі до вокзалу.

— Перепрошую, я...

— Усе гаразд, — запевнила дівчина.

Вона здавалася неуважною, збентеженою, наче не могла вирахувати спільний знаменник, наче лише тепер збагнула, що всі ці роки свого перебування в Леті ходила пліч-о-пліч зі смертю.

— Алекс, ти можеш відвести Доус додому? — запитав Сендоу.

Аспірантка витерла рукавом залите слізьми обличчя.

— Я не хочу додому.

— Тоді до «Іль-Бастоне». Я приєднаюся до вас, щойно зможу... — Чоловік затнувся. — Точно не знаю, що ми робитимемо далі.

— Звісно, — озвалася Алекс і дістала телефон, щоб замовити таксі, а потім обійняла Доус і повела її під’їзною доріжкою слідом за Мішель.

Вони стояли мовчки біля кам’яних колон, залишивши позаду «Чорний В’яз», а навколо кружляла снігом завірюха.

Машина Мішель приїхала першою. Дівчина не запропонувала вирушити з нею, але, сідаючи, повернулася до Алекс.

— Я працюю у відділі подарунків і комплектування фондів Батлерівської бібліотеки в Колумбії, — сказала дівчина. — Якщо виникне потреба.

Перш ніж Алекс відповіла, Мішель зникла в машині. Таксі повільно поповзло вулицею, обережно просуваючись снігом, червоні задні фари зменшилися до розміру іскорок.

Алекс обіймала Доус, боячись, що та може вирватися. До цієї миті, до цієї ночі можливим було все що завгодно, і Алекс по-справжньому вірила, що Дарлінґтон якимось чином неодмінно повернеться, якщо не під цим молодиком, то під наступним. А тепер чари надії зникли, і жодна магія не могла їх відродити.

Золотий хлопчик Лети зник.

26

Зима

— Ти ж залишишся, правда? — запитала Доус, коли вони увійшли до фоє «Іль-Бастоне».

Будинок навколо них зітхав, немов відчував, що дівчата сумують. Чи знав він? Чи знав він від самого початку, що Дарлінґтон ніколи не повернеться?

— Звичайно.

Алекс була вдячна, що Доус потребувала її саме тут. Їй не хотілося залишатись на самоті або намагатись надівати радісну маску для сусідок по кімнаті. Просто зараз вона не могла прикидатися. Проте водночас не могла віднайти хоч дрібку надії.

— Може, ми все неправильно зрозуміли? Може, Сендоу облажався?

Доус увімкнула світло.

— Він складав план майже три місяці. Це був чудовий ритуал.

— Ну, може, він навмисно схибив? Може, він не хоче, щоб Дарлінґтон повертався. — Алекс знала, що будує повітряні замки, але іншої зачіпки не було. — Якщо він причетний до прикриття Тариного вбивці, гадаєш, йому справді потрібен поряд такий хрестоносець, як Дарлінґтон, замість мене?

— Але ти теж хрестоносець, Алекс.

— Він компетентніший хрестоносець. Що сказав Сендоу, щоб припинити ритуал?

— «Ваші язики зроблені з каменю!» Він скористався цими словами, щоб зупинити дзвіночки.

— А ще?

Доус скинула шарф і повісила парку на гачок. Відповідаючи, вона стояла спиною до Алекс.

— «Почуйте тишу порожнього дому. Тут ні на кого не чекатимуть».

Думка про те, що Дарлінґтонові назавжди заборонили вхід до «Чорного В’яза», була жахлива. Алекс потерла втомлені очі.

— У ніч віщувань «Черепа і кісток» я почула, як дехто... дещо... гупало у двері, щоб увійти, саме тієї миті, коли вбили Тару. Звучало це точнісінько так, як сьогодні. Можливо, це був Дарлінґтон. Можливо, він побачив, що відбувається з Тарою, і намагався попередити мене. Якщо він...

Доус уже хитала головою, скуйовджений вузол волосся розкручувався на потилиці.

— Ти чула, що вони сказали? Це... та потвора з’їла його. — Її плечі затремтіли, і Алекс зрозуміла, що дівчина знову плаче, стискаючи повішену парку, наче без її підтримки та могла впасти. — Його більше немає. — І ці слова здавалися приспівом, піснею, яку вони співатимуть, поки не минеться їхня скорбота.

Алекс торкнулася долонею руки аспірантки.

— Доус... — Але дівчина випросталася, щосили хлюпнула носом і витерла сльози.

— Утім, Сендоу помилився. Технічно. Дехто може пережити те, що його зжерла сатанинська потвора. Але це не людина.

— А що ж тоді?

— Демон.

«Нам стільки не платять».

Доус глибоко, зі здриганням вдихнула й відвела волосся з обличчя, знову зібравши його у вузол.

— Як гадаєш, Сендоу захоче кави, коли прийде? — запитала вона, піднімаючи навушники з килима у вітальні. — Я хочу трохи попрацювати.

— Як просувається?

— Дисертація?

Доус повільно кліпнула, опустила погляд на навушники в руці, наче замислившись, як вони туди потрапили.

— І гадки не маю.

— Я замовлю піцу, — запропонувала Алекс. — І першою піду в душ. Ми обидві тхнемо.

— А я відкоркую пляшку вина.

Стерн уже піднімалася сходами, коли почула стукіт у двері. На мить вона подумала, що це може бути декан Сендоу. Але чого б йому стукати? За шість місяців, які вона провела в Леті, у двері маєтку на Орандж-стріт не стукав ніхто.

— Доус... — гукнула вона.

— Впусти мене, — за дверима пролунав гучний і розлючений чоловічий голос.

Ноги Алекс понесли її вниз сходами, перш ніж вона збагнула, що відбувається. Примус.

— Доус, не треба! — крикнула Стерн.

Проте Доус уже відмикала двері. Замок клацнув, і двері розчахнулися. Аспірантку відкинуло на бильця, навушники випали з її руки. Алекс почула гучний хрускіт, коли голова дівчини врізалася в дерево.

Стерн гарячкувато думала. Вона схопила навушники Доус, натягнула їх на вуха, міцно притискаючи руками до голови, і кинулася нагору сходами.

Озирнувшись, вона побачила Блейка Кілі, красунчика Блейка Кілі, плечі його вовняного пальта вкривав сніг, наче він зійшов зі сторінок каталога; хлопець переступив тіло Доус, прикипівши поглядом до Алекс.

«З Доус усе буде гаразд, — сказала вона собі. — Мусить бути гаразд. Ти не зможеш допомогти їй, якщо втратиш контроль».

Блейк скористався Зоресилою або чимось таким. Алекс відчула дію чарів у його голосі навіть крізь зачинені двері. Це була єдина причина, чому Доус відімкнула йому.

Алекс помчала до арсеналу, набираючи в телефоні Тернерів номер, і гупнула рукою по старій стереопанелі на стіні біля бібліотеки, сподіваючись, що та хоч раз зробить їй ласку. Можливо, будинок був її спільником, адже в коридорах раптом гримнула музика, гучніше й чіткіше, ніж їй доводилося чути. Коли Дарлінґтон був десь неподалік, грав Перселл або Прокоф’єв. Натомість зараз заграла мелодія, яку останньою слухала Доус; якби Алекс не була така налякана, вона розреготалася б, почувши, як повітря наповнилося мотивом Морріссі та бреньканням гітар.

Навушники заглушили слова, власне дихання гучно шуміло у вухах. Дівчина ввірвалася до арсеналу й кинулася висувати шухлядки. Доус лежала внизу й стікала кров’ю. Тернер був далеко. Алекс не хотіла думати про те, що може скоїти з нею Блейк чи що він може змусити скоїти її. Чи стане це помстою за те, що вона вчинила? Невже він збагнув, хто вона така, і якось спромігся прийти по неї аж сюди? А може, це Тара привела його до її дверей? Алекс так зосередилася на товариствах, що не помічала іншого підозрюваного просто в себе під носом: привабливого хлопчину, гнилого зсередини, який не любив чути слово «ні».

Їй потрібна була зброя, але в арсеналі не було нічого для боротьби з живим людським тілом, зміцненим суперхаризмою.

Алекс озирнулася через плече. Блейк уже був за спиною. Він щось казав, та, на щастя, музика заважала почути. Дівчина потягнулася до шухляди й схопила щось важке, що можна було швиргонути в нього. Навіть не розібрала, яку безцінну річ жбурляє. Астролябію. Блискуче прес-пап’є із застиглим усередині морем.

Блейк відбив прилад і схопив дівчину ззаду за шию. Лакрос і марнославство зробили його сильним. Хлопець зірвав з Алекс навушники. Вона заверещали на повен голос і щосили уп’ялася нігтями йому в обличчя. Блейк відсахнувся, і дівчина побігла коридором. Їй уже доводилося битися з чудовиськами. І вона перемагала. Але не сама. Їй потрібно було потрапити на вулицю, подалі від захисних чарів, де можна скористатися силою Норта чи знайти для допомоги іншого Сірого.

Здавалося, що будинок тривожно гуде та дзижчить. Усередині чужак. Усередині вбивця. Світло сичало й мерехтіло, з колонок полинули статичні шуми.

— Заспокойся, — сказала будинкові Алекс, кинувшись коридором назад до сходів. — Ти занадто старий для цього лайна.

Проте будинок далі дзижчав і гупав.

Блейк схопив її ззаду. Дівчина важко гупнулася на підлогу.

— Завмри-но, — пробурмотів Блейк їй на вухо.

Алекс відчула, як розслабилося тіло. Вона не просто припинила рухатися, вона залюбки зробила це, насправді захопившись. Зараз вона буде абсолютно нерухомою, нерухомою, як статуя.

— Доус! — заверещала дівчина.

— Змовкни! — наказав Блейк.

Алекс стиснула губи. Вона радо скористалася нагодою зробити це для нього. Він заслуговував на це. Він заслуговував на що завгодно.

Блейк перевернув дівчину на спину і стояв, нависнувши над нею. Він здавався неймовірно високим, його золотава скуйовджена голова була наче в обрамленні прикрашеної кесонами стелі.

— Ти зруйнувала моє життя, — сказав Блейк. Він підвів ногу й уперся черевиком дівчині в груди. — Ти знищила мене.

Якась частина мозку Алекс кричала: «Біжи. Відштовхни його. Роби щось». Але голос був віддалений, він губився в приємному дзижчанні смиренності. Вона так залюбки, так надзвичайно залюбки слухалася його.

Блейк натиснув черевиком, і Алекс відчула, як вигинаються ребра. Він був кремезний: дев’яносто кілограмів м’язів, і здавалося, наче всі вони лягли їй на груди. Будинок істерично калатав, наче відчував, як скриплять дівочі кістки. Алекс почула, як десь гупнув стіл, посуд посипався з полиць. «Іль-Бастоне» наділяв голосом її переляк.

— Що дало тобі таке право? — запитав Блейк. — Відповідай.

Він дав їй дозвіл.

— Мерсі та всі дівчата, що були до неї, — виплюнула Алекс, попри те що мозок благав про наступний наказ, наступну можливість догодити йому. — Вони дали мені право.

Блейк підніс черевик і щосили гупнув ним. Алекс закричала, коли всередині вибухнув біль.

Тієї самої миті вимкнулося світло. Стереосистема теж вимкнулася, музика стихла, залишивши їх у темряві й тиші, наче «Іль-Бастоне» навколо неї просто помер.

У тиші Алекс почула, як кричить Блейк. Його ліва рука стиснулася в кулак, наче він збирався вдарити її. Проте світло ліхтаря, просочившись крізь вікно, вихопило щось сріблясте в другій руці. Клинок.

— Ти можеш помовчати? — запитав він. — Скажи, що можеш помовчати.

— Я можу помовчати, — озвалася Алекс.

Блейк захихотів тим пронизливим сміхом, який вона пам’ятала з відео.

— Тара теж так казала.

— Що вона казала? — прошепотіла Алекс. — Що вона такого зробила, що ти збожеволів?

Блейк нахилився до неї. Його обличчя досі було чарівним, з правильними й майже янгольськими рисами.

— Вона вважала себе кращою за всіх моїх дівчат. Але всі вони дістають від Блейка одне й те саме.

Невже він такий тупий, що дав Достойницю Тарі? Чи зрозуміла вона, для чого він її використовував? Чи погрожувала йому? Чи щось із цього досі мало значення? Алекс ось-ось помре. Кінець кінцем вона виявилася не розумнішою за Тару й теж не змогла себе захистити.

— Алекс? — пролунав десь унизу голос декана Сендоу.

— Не піднімайтеся! — закричала вона. — Викличте копів. У нього...

— Стули грьобану пельку! — Блейк замахнувся ногою й сильно копнув дівчину в бік.

Алекс змовкла.

Однаково вже було запізно. Сендоу стояв на вершечку сходів з приголомшеним виразом. З підлоги дівчина бачила, як декан помітив, що вона лежить горілиць, над нею стоїть Блейк, у його руці — ніж.

Сендоу кинувся вперед, але занадто повільно.

— Стій! — кинув Блейк.

Декан закляк, мало не впавши.

Хлопець повернувся до Алекс, на губах розквітла усмішка.

— Він твій друг? Можливо, мені змусити його скинутися зі сходів?

Алекс мовчала. Він наказав мовчати, а вона так хотіла зробити його щасливим, однак свідомість борсалася в голові. Вони всі сьогодні помруть.

— Іди сюди, — наказав Блейк.

Сендоу завзято кинувся вперед, підстрибуючи на кожному кроці. Хлопець кивнув у бік Алекс.

— Я хочу, щоб ти зробив мені послугу.

— Я зроблю все що завгодно, аби допомогти, — запевнив Сендоу, наче запрошуючи перспективного нового студента зайти до нього в прийомні години.

Блейк простягнув ножа.

— Простроми її. Простроми їй серце.

— Залюбки. — Сендоу взяв ніж і, широко розставивши ноги, закляк над Алекс.

У відчинені двері будинку увірвався холодний вітер. Алекс відчула його на запаленому обличчі. Вона не могла розмовляти, не могла битися, не могла втекти. За спиною декана вона бачила відчинені двері й цегляну доріжку. Алекс пригадала перший день, коли Дарлінґтон привів її сюди. Пригадала його свист. Пригадала шакалів, мисливців за духами, покликаних служити представникам Лети.

«Ми вівчарі».

Рука Алекс лягла на паркет. Вона відчула під долонею прохолодне відполіроване дерево. «Будь ласка, — мовчки взялася благати будинок дівчина. — Я донька Лети, а вовк уже біля дверей».

Сендоу заніс ніж високо над головою. Алекс розтулила вуста — вона не говорила, ні, вона не розмовляла — і розпачливо, втративши останню надію, свиснула. «Відправ мені моїх гончаків».

Шакали з гарчанням увірвалися у відчинені вхідні двері жвавою зграєю. Вони злетіли нагору сходами, клацаючи пазурами й ковзаючи лапами. Занадто пізно.

— Зроби це, — наказав Блейк.

Сендоу з розмаху опустив ніж. Щось накинулося на нього, збиваючи вбік від Алекс. Коридор раптом наповнився шакалами, що з гарчанням тупцяли по дівчині. Один з них налетів на Блейка. Від ваги їхніх тіл в Алекс перехопило дух, і вона скрикнула, коли їхні лапи затупотіли по зламаних кістках.

Шакали ошаленіли від збудження та жаги крові, вони скавчали й клацали зубами. Дівчина й гадки не мала, як їх контролювати. У неї ніколи не було причин розпитувати про це. Гончаки перетворилися на клубок блискучих іклів, чорних ясен та вкритих піною мордяк. Алекс спробувала звестися на ноги, відсунутися від них. Відчула, як щелепи уп’ялися їй у бік, і закричала, коли довгі зуби занурилися в плоть.

Сендоу проверещав слова, яких вона не розуміла, й Алекс відчула, що щелепи розтиснулися, з рани полилася гаряча кров. В очах потемнішало.

Шакали відступили, скрадаючись назад до сходів і наштовхуючись один на одного. Вони скрутилися під бильцями, тоненько повискуючи й клацаючи щелепами.

Сендоу, стікаючи кров’ю, лежав на килимку поряд із нею, у нього була відірвана штанина. Дівчина побачила, що щелепи шакалів рівненько прокусили йому стегно — білий вигин кістки блищав, наче бліда пухлина. З ноги періщила кров. Чоловік хапав ротом повітря й нишпорив у кишені, намагаючись дістати телефон, але рухи були вповільнені, мляві.

— Декане Сендоу, — видихнула дівчина.

Його голова закинулася на плечі. Дівчина побачила, як телефон вислизнув з пальців і впав на килим.

Блейк повз до неї. Він теж стікав кров’ю. Алекс побачила, що шакали запустили зуби в плоть його біцепса й у стегно.

Хлопець підтягнувся до неї й накрив своїм тілом, наче коханець. Його рука досі стискалася в кулак. Блейк ударив дівчину раз, двічі. Друга рука схопила її за волосся.

— Жери лайно, — прошепотів він Алекс у щоку. Сів, міцніше перехопив її волосся рукою та гупнув головою об підлогу. Перед очима Алекс засяяли зірочки. Він знову підняв її голову, смикнув за волосся, задираючи підборіддя. — Жери лайно і здохни.

Алекс почула важкий вологий удар і замислилася, чи не тріснув у неї череп. А тоді Блейк упав на неї. Дівчина спробувала відштовхнути його, заборсалася в нього під грудьми, не в змозі витримати такої ваги, і нарешті скинула хлопця із себе. Торкнулася рукою потилиці. Крові немає. Рани немає.

А от сказати те саме про Блейка вона не могла. Один бік його ідеального обличчя перетворився на кривавий червоний кратер. Череп був проломлений. Над ним, схлипуючи, стояла Доус. У руках вона стискала мармуровий бюст Гайрама Бінґема III, святого покровителя Лети; його суровий профіль був укритий кров’ю та уламками кістки.

Доус випустила погруддя з пальців. Воно впало на килим і перевернулося на бік. Дівчина відвернулася від Алекс, упала на коліна й виблювала.

Блейк Кілі витріщався в стелю, але його очі вже нічого не бачили. На куртці танув сніг, а волосся блищало, ніби золоте руно. Хлопець скидався на полеглого в бою принца.

Шакали потупцяли вниз сходами й зникли у відчинених дверях. Алекс замислилася, куди вони пішли й на кого вони полюють, гаючи свій час.

Десь віддалік дівчина почула щось схоже на сирену або завивання в темряві якоїсь заблуди.

27

Зима

Прокинувшись, Алекс подумала, що знову потрапила до шпиталю у Ван-Найсі. Білі стіни. Пікання приладів. Геллі померла. Усі померли. А її запроторять до в’язниці.

Ілюзія була швидкоплинна. Пекучий біль у боці повернув дівчину до реальності. Жах від того, що відбулося в «Іль-Бастоне», рвучко повернувся розмитим образом: блимають червоні вогні, Тернер з копами заполонили сходи. Від уніформ її накрило хвилею паніки, але потім... «Як тебе звуть, дитинко? Говори зі мною. Ти можеш розповісти мені, що сталося? Тепер з тобою все гаразд. З тобою все гаразд». Як ласкаво вони з нею розмовляли! Як ласкаво поводилися! Алекс почула, як Тернер каже: «Вона студентка, першокурсниця». Магічні слова. Єль накрив її, загорнув, захистив. «Кріпись! Безсмертних не існує!» Яка сила була в цих кількох словах — магічній формулі.

Алекс відкинула ковдру й смикнулася в лікарняній сорочці. Від кожного руху ставало боляче. Бік їй зашили й перев’язали. Рот був сухий і ватяний.

Увірвалася медсестра з широкою усмішкою на обличчі, розтираючи між долонями засіб для дезінфекції.

— Ти прокинулася! — радісно зауважила вона.

Алекс прочитала ім’я на бейджику, причепленому до форми, і захолола. Джин. Може, це Джин Ґатдула? Жінка, якій «Череп і кістки» платили за піклування про Майкла Реєса, за піклування про всіх жертв віщувань? Це не могло бути простим збігом.

— Як ти, дорогенька? — поцікавилася медсестра. — Болить?

— Я добре, — збрехала Алекс. Вона не хотіла, щоб її накачували ліками. — Просто ще трошки слабка. А Памела Доус тут? З нею все гаразд?

— Далі коридором. Її лікують від шоку. Я знаю, що ви пережили це вдвох, але тепер вам слід відпочити.

— Звучить непогано, — погодилася дівчина, дозволивши повікам заплющитися. — Можна мені соку?

— Авжеж, — запевнила Джин, — ти навіть не встигнеш помітити, що мене не було, як я повернуся.

Щойно медсестра вийшла, Алекс сіла й зіслизнула з ліжка. Біль змушував дихати неглибоко, звук власного засапаного хекання нагадав тварину, що застрягла в пастці. Їй потрібно було побачити Доус.

Вона була під’єднана до крапельниці, тож узяла її із собою, тягнучи й радіючи, що можна на щось зіпертися. Палата Доус була в кінці коридору. Дівчина, убрана в спортивний костюм нью-гейвенського поліційного відділку, лежала на застеленому ліжку. Костюм був завеликий для неї й темно-синій, але ідеально пасував до її аспірантської форми.

Доус повернула голову на подушці. Побачивши Алекс, вона нічого не сказала, лише посунулася до краю ліжка, щоб звільнити трохи місця.

Дівчина обережно вмостилася на постелі поряд. Місця для них двох заледве вистачало, але це її не займало. З Доус усе було гаразд. З нею все було гаразд. Їм якось удалося це пережити.

— Декан? — запитала Алекс.

— Стабільний. Йому наклали гіпс і по вінця накачали кров’ю.

— Скільки часу ми тут провели?

— Точно не знаю. Вони дали мені снодійне. Гадаю, принаймні день.

Вони довго лежали в тиші, з коридору до них долітали шпитальні звуки, голоси із сестринського посту, клацання й гудіння машин.

Алекс уже задрімала, коли Доус озвалася:

— Вони прикриють усе це, чи не так?

— Ага.

Джин Ґатдула чітко вказувала на це. Лета й решта товариств скористаються своїм впливом до остатньої краплі, щоб переконатися, що справжні подробиці тієї ночі ніколи не стануть відомими широкому загалу.

— Ти врятувала мені життя. Знову.

— Я вбила людину.

— Ти вбила хижака.

— Його батьки дізнаються, що його вбили.

— Навіть в алігаторів є батьки, Доус. І це не заважає їм кусатися.

— Усе скінчилося? — запитала Доус. — Я хочу... нормального життя.

«Якщо таке колись настане, дай мені знати».

— Сподіваюся, — відповіла Алекс.

Доус заслужила трохи спокою, а це було все, що вона могла їй запропонувати. Принаймні тепер цей неоковирний безлад розплутається. Блейк став ниточкою, що допоможе розкрутити клубочок. Наркотики. Брехня. Домам Серпанку доведеться поквитатися один з одним.

Алекс, мабуть, заснула, адже, здригнувшись, прокинулася, коли в палаті з’явився Тернер з деканом Сендоу на візку. Вона сіла занадто швидко й засичала від болю, потім штурхнула Доус, яка мляво прокинулася.

Сендоу мав виснажений вигляд, шкіра обвисла й була мертвотно-блідою. Нога в гіпсі стирчала вперед. Алекс пригадала, як стриміло зі стегна біле вістря кістки, і замислилася, чи слід їй перепросити за те, що покликала шакалів. Та якби вона цього не зробила, то була б мертвою, а декан Сендоу — вбивцею і, найімовірніше, теж мертвим. Як вони пояснили ці рани поліції? Лікарям, котрі їх зашивали? Можливо, їм не довелося пояснювати. Можливо, така влада, як у Лети, така влада, як у товариств, як у декана з Єльського університету, робила пояснення непотрібними.

Детектив Авель Тернер мав, як завжди, свіженький вигляд, був убраний у костюм антрацитового кольору з рожево-бузковою краваткою. Він улаштувався на краєчку великого розкладного крісла, запханого в куток і призначеного для відвідувачів, які залишалися з ночівлею.

Алекс подумала, що це вперше вони опинилися в одній кімнаті всі разом: Окулус, Данте, Центуріон і декан. Лише Вергілія бракувало. Може, якби вони так розпочали рік, усе склалося б інакше.

— Гадаю, мені слід почати з вибачень, — озвався Сендоу. Голос у нього був різкий. — Це був складний рік. Кілька складних років. Я хотів відмежувати смерть бідолашної дівчинки від Лети. Якби я знав про Достойницю, про експерименти «Сувою та ключа»... Утім, я сам не хотів розпитувати, чи не так?

Доус посовалася на вузькому ліжку.

— Що буде далі?

— З Ленса Ґрессанґа знімуть звинувачення у вбивстві, — відповів Тернер. — Проте його однаково звинувачуватимуть у зберіганні й розповсюджені. Вони з Тарою продавали психотропні речовини «Сувою та ключу» і, ймовірно, «Рукопису», до того ж ми перевірили телефон Блейка Кілі. Хтось нещодавно видалив з нього цілу купу великих файлів.

Алекс зберігала незворушний вираз обличчя.

— Але голосові повідомлення просвітили нас. Тара довідалася, на що здатна Достойниця і для чого Блейк нею користувався. Вона погрожувала повідомити поліцію. Не знаю, чого більше боявся Блейк: викриття чи шантажу, — але місця для любові між ними не залишилося.

— То він убив її?

— Ми допитали чимало друзів та знайомих Блейка Кілі, — повів далі Тернер. — Він був не з тих, хто любить жінок. Можливо, у нього траплялися загострення або він сам вживав наркотики. Останнім часом його поведінка була справді чудернацькою.

Чудернацькою. Як у людини, котра поїла із забитого туалету. Однак решта детективових слів мали сенс. Блейк навряд чи мав дівчат, якими користувався, за людей. Якщо Тара кинула виклик його самовладанню, крок до вбивства, можливо, був не такий аж великий. Коли Алекс пережила Тарину смерть, вона побачила над собою обличчя Ленса й припустила, що це чари, які приховують справжнього вбивцю. А що, як Блейк просто накачав Тару Достойницею та наказав їй бачити Ленсове обличчя? Чи мав наркотик аж таку силу?

Ще щось не давало спокою Стерн.

— Блейк сказав мені, що не вбивав Тару.

— Напавши на тебе, він, вочевидь, був не при тямі... — нагадав Сендоу.

— Ні, — озвалася Алекс, — коли... — Коли вона намагалася помститися за те, що він учинив із Мерсі. — Кілька днів тому. Він був під дією примусу.

Тернерові очі звузилися.

— Ти допитувала його?

— Мені випала нагода, і я скористалася нею.

— А зараз вдалий час, щоб критикувати методи Алекс? — тихо поцікавилася Доус.

Алекс штурхнула дівчину плечем у плече.

— Чудове зауваження. Якби я не стала скіпкою у ваших дупах, ніхто б і не подивився в інший бік від Ленса.

Тернер розреготався.

— Я досі відходжу, Стерн.

Сендоу страдницьки зітхнув.

— І я теж.

— Але ж її правда, — підтримала дівчину Доус.

— Так, — стримано погодився Сендоу, — її правда. Проте Блейк, можливо, вірив у власну невинність. А може, намагався догодити тому, хто застосував до нього примус. Примус — складна річ.

— А як щодо ґлуми, яку на мене нацькували? — запитала Алекс.

— Не знаю, — зізнався декан. — Але підозрюю, що той, хто нацькував... те чудовисько на Дарлінґтона, нацькував і ґлуму на тебе. Їм не хотілося, щоб Лета взялася за розслідування.

— Хто? — не здавалася Алекс. — Колін? Кейт? Як їм удалося взяти під контроль ґлуму?

Невже вони навмисно вибрали потвору, яка могла б кинути підозру на «Книгу та змію»?

«Ти просила мене розповісти, у що саме тебе втягнули. Тепер знаєш». Саме це сказав Дарлінґтон після того, як нацькував на неї шакалів. Та чи знав він? Чи розумів, що його власний розум, його любов до Лети та її місії намалюють у нього на спині мішень?

— Ми довідаємося про це, — пообіцяв Сендоу. — Обіцяю тобі, Алекс. Я не заспокоюся, поки не впораюсь із цим. Коліна Хатрі допитали. Очевидно, що вони з Тарою багато експериментували. З портальною магією, грошовими заклинаннями й дуже небезпечними речовинами. Не знаю, хто підбурював, але Тара прагнула піти далі й не дозволила б Колінові натиснути на гальма, а надто коли він і товариства вимагали більше... її підтримки.

Бо Тара скуштувала чогось більшого. Вона відчула справжню владу й знала, що це єдиний її шанс досягнути чогось.

— По суті, вона силувала Коліна, — вів далі Сендоу. — Усе це безчестя, і відбувалося воно простісінько в мене під носом. — Декан трохи посунувся вниз у візку. Він здавався старим і сірим. — Ти була в небезпеці, а я не захистив тебе. Ти підтримувала життя в Леті, а я надто зосередився на зникненні Дарлінґтона або намагався справити враження, що все гаразд, підтримуючи ілюзію випускників. Це було... Це було ганебно. Твоя цілеспрямованість гідна Лети, і ми з детективом Тернером повідомимо про це в наших звітах Раді.

— І що вона отримає за всі неприємності? — поцікавилася Доус, схрестивши руки. — Вам так кортіло вмити руки у справі з убивством Тари, а Стерн двічі мало не загинула.

— Тричі, — нагадала Алекс.

— Тричі. Вона заслуговує отримати за це якусь нагороду.

Брови Алекс поповзли вгору. Відколи це Доус узялася за роль ділка? Проте Сендоу просто кивнув. Це був світ quid pro quo^[78]. «Бачиш, Дарлінґтоне? — подумала Алекс. — Я теж знаю кілька слів латиною».

Тернер підвівся.

— Хай би які нісенітниці ви тут вигадали, я не хочу їх чути. Ви можете вдавати, наче це все просто балачки, але Блейк Кілі, Колін Хатрі та Кейт Мастерс — багатенькі дітлахи, котрі закидаються до усрачки й сідають у спортивні машини, на яких не мають права навіть об’їхати навколо дерева. — Виходячи, він легенько стиснув плече Алекс. — Я радий, що тебе ніхто не переїхав. Спробуй ще тиждень чи два не дозволяти нікому надерти тобі зад.

— Спробуйте не купувати нових костюмів.

— Нічого не можу обіцяти.

Алекс дивилася, як він повільно посунув геть. Вона хотіла сказати щось, гукнути його, змусити залишитися. Хороший хлопець Тернер зі своїм блискучим жетоном. Сендоу втупився поглядом у зчеплені руки, наче зосередився на особливо складному магічному фокусі. Можливо, зараз він розчепить долоні й випустить голуба.

— Я знаю, що цей семестр був для тебе важкий, — озвався він нарешті. — Напевно, я можу тобі дечим допомогти.

Алекс умить забула про Тернера й палаючий біль у боці.

— Як?

Декан відкашлявся.

— Я, напевно, можу зробити так, що ти складеш іспити. Не думаю, що буде мудрим рішенням заходити аж надто далеко, але...

— 3,5 бала має вистачити, — підказала Доус.

Алекс знала, що мала б відмовитися, мала б сказати, що хоче власноруч прокласти собі шлях. Саме так учинив би Дарлінґтон, так учинила б Доус, напевно, так учинили б Мерсі й Лорін. Але Тара сказала б «так». Нагода — це нагода. Алекс ще встигне побути чесною наступного року. Однак... Декан Сендоу якось дуже швидко погодився. А якими саме були умови цієї угоди?

— Що буде із «Сувоєм та ключем»? — поцікавилася дівчина. — З «Рукописом»? З усіма цими негідниками?

— Ми застосуємо дисциплінарні стягнення. Великі штрафи.

— Штрафи? Вони намагалися вбити мене. Вони майже напевно вбили Дарлінґтона.

— Ми зв’яжемося з трастовими фондами всіх Домів Серпанку й проведемо зустріч на Мангеттені.

Зустріч. Зі схемою розсаджування гостей. Може, навіть подадуть пунш із м’ятою і льодом. Алекс відчула, як усередині здіймається хвиля шаленої люті.

— Скажіть, а яку ціну хтось заплатить за все, що вони накоїли?

— Подивимося, — відповів Сендоу.

— Подивимося?

Декан підвів голову. Погляд у нього був злий, охоплений тим самим вогнем, що й під час зустрічі з сатанинською потворою в ніч під молодиком.

— Гадаєш, я не знаю, що їм зійде з рук? Гадаєш, мене це не займає? Достойницю передавали одне одному, як цукерку. До портальної магії залучили сторонніх, і один з них скористався нею, щоб напасти на представника Лети. «Рукопис» і «Сувій та ключ» слід вигнати з їхніх гробниць.

— Проте Лета не втручатиметься? — перепитала Доус.

— Щоб знищити ще двох з Древньої Вісімки? — з гіркотою в голосі озвався декан. — Нас тримають на плаву їхні благочинні внески, і йдеться не про «Святого Ельма» чи «Святого Аврелія». Це два найсильніші Доми. Їхні випускники надзвичайно впливові, і вони вже лобіюють амністію.

— Не розумію, — зізналася Алекс.

Їй слід було просто дати цій справі спокій, отримати прохідний бал за іспити й радіти, що пощастило вижити. Але вона не могла.

— Ви мусили знати, що врешті-решт усе цим скінчиться. Тернер має рацію. Ви прокачали машину. Дали їм ключі. Навіщо передавати магію, усю цю силу купці дітлахів?

Сендоу посунувся у візку ще нижче. Вогонь усередині згас.

— Молодість — ненадійний ресурс, Алекс. Випускникам потрібні товариства; ціла мережа контактів і когорти тих, хто залежить від їхньої магії. Саме тому випускники повертаються сюди, саме тому трастові фонди зводять гробниці.

— Отже, ніхто не заплатить, — підсумувала Алекс.

Окрім Тари. Окрім Дарлінґтона. Окрім неї та Доус. Можливо, вони були лицарями — досить цінними фігурами, котрими, одначе, легко пожертвувати під час тривалої партії.

Доус кинула на декана крижаний погляд.

— Вам краще піти.

Сендоу, похнюпившись, виїхав на візку в коридор.

— Твоя правда, — сказала аспірантка, коли вони залишилися вдвох. — Їм усім це зійде з рук.

Раптом у двері рвучко постукали.

— Міс Доус, ваша сестра приїхала забрати вас, — повідомила Джин. А тоді тицьнула пальцем в Алекс: — А вам слід відпочивати у власному ліжку, панянко. Я повернуся з візком.

— Ти їдеш звідси?

Алекс не хотіла звинувачувати Доус. Та врятувала їй життя.

— Вона живе у Вестпорті. Мені просто треба... — Дівчина похитала головою. — Це мала бути дослідницька робота. Але все зайшло надто далеко.

— Так і є, — погодилася Алекс.

Якби квартира її мами була за кілька залізничних станцій, а не за кілька тисяч кілометрів від коледжу, вона б теж не заперечувала проти того, аби скрутитися в мами на канапі на тиждень або й цілий сезон.

Алекс вилізла з ліжка.

— Бережи себе, Доус. Дивися нікудишні передачі по телеку й просто побудь нормальною.

— Лишись тут, — запротестувала аспірантка. — Я хочу, щоб ти познайомилася з нею.

Алекс змусила себе всміхнутися.

— Зайдіть до мене, перш ніж поїдете. Мені потрібно ковтнути трохи того солоденького-солоденького парацетамолу, щоб триматися на ногах, адже я не хочу, щоб мила сестричка Джин везла мене на візку.

Вона якомога швидше потупцяла до дверей, перш ніж Доус не сказала ще чогось.

Алекс повернулася до палати, щоб забрати телефон і висмикнути крапельницю. Одягу й черевиків ніде не було видно, мабуть, їх забрали як речові докази. Напевно, вона більше ніколи їх не побачить.

Вона знала, що її план був безрозсудний, але не збиралася залишатися тут. Не хотілося вдавати, наче веде розважливі розмови про те, що не мало жодного сенсу.

Сендоу може перепрошувати скільки йому заманеться. Алекс не почувалася безпечно. І доводилося замислитись, чи почуватиметься вона ще колись безпечно. «Ми вівчарі». Та хто захистить їх від вовків? Блейк Кілі помер і зник, його гарненький череп розтрощили на шматочки. А що станеться з Кейт Мастерс і «Рукописом», які випустили на волю Достойницю, щоб заощадити кілька доларів? А як щодо Коліна — палкого геніального Коліна з порослим щетиною обличчям — і решти членів «Сувою та ключа», котрі продавали свої таємниці злочинцям і, ймовірно, нацькували на Дарлінґтона потвору? А як щодо ґлуми? Голем в окулярах мало не вбив її, але це нікого не цікавило. На Доус напали. Декан Сендоу мало не стік кров’ю на килимку в коридорі. Невже вони не мали жодної цінності?

Ніхто ні з чим не розбиратиметься. Нічого не зміниться. Забагато впливових людей потребували магії, що жила в Нью-Гейвені й що за нею доглядали Доми Серпанку. Тепер розслідування вели Сендоу й безлика група заможних випускників, котрі вирішать, стратити чи помилувати, керуючись власними інтересами.

Алекс схопила зі спинки стільця лікарський лабораторний халат і попрямувала до ліфтів просто в лікарняних шкарпетках. Вона думала, що хтось може її зупинити, але пройти повз сестринський пост удалося без пригод. Боліло так сильно, що хотілося скластися навпіл і вхопитися за стіну, але дівчина не могла ризикувати, привертаючи до себе увагу.

Двері ліфта відчинилися, випускаючи жінку з каштановим волоссям у вершковому светрі й обтислих джинсах. Вона була схожа на Доус, але Доус, яку причепурили й відполірували до яскравого блиску. Алекс пропустила її та увійшла в ліфт. Щойно двері зачинилися, вона навалилася на стінку, намагаючись віддихатися. Справжнього плану в неї не було. Вона просто не могла залишатися тут. Не могла вести світські бесіди із сестрою Доус. Не могла вдавати, наче те, що сталося, було чесним, чи правильним, чи нормальним.

Алекс почовгала на холодну вулицю, прокульгала пів кварталу від шпиталю й замовила телефоном таксі. Година була пізня, на вулицях не було нікого... крім Нареченого. Норт зависнув у світлі лікарняних вогнів. Рушивши дівчині назустріч, він здавався занепокоєним, проте Алекс не могла перейматися цим. Він не знайшов Тари. Він грьобаним пальцем не поворухнув, аби їй допомогти.

«Усе скінчено, — подумала Алекс. — Навіть якщо тобі цього не хочеться, друже».

— «Невиплаканий, нешанований, забутий», — гаркнула вона.

Норт зіщулився та зник з ображеним виразом обличчя.

— Як сьогодні ваші справи? — поцікавився водій, коли дівчина прослизнула на заднє сидіння.

«Напівмертва й розчарована. А у вас?» Алекс хотіла заховатися за захисними чарами, проте не могла змиритися з думкою про те, що доведеться повертатися в «Іль-Бастоне».

— Можете відвезти мене на ріг вулиць Йорк та Ельм? — запитала вона. — Там є провулок. Я покажу.

На темних вулицях було тихо, місто стало безликим.

«Досить з мене», — подумала Алекс, витягнувши своє тіло з машини й підіймаючись сходами до Халупки, де пахло гвоздикою й затишком.

Доус може втекти до Вестпорта. Сендоу може повернутися додому, до покоївки й сцикливого лабрадора. Тернер... ну, вона не знала, до кого додому повертається Тернер. До матері. Чи до дівчини. До роботи. Алекс збиралася робити те, що зробила б будь-яка поранена тварина. Заховається там, де чудовиська не зможуть дотягнутися до неї.

Заляже на дно.

Хтось може вагатись і брать хибний слід. Розплата яка, крім пихи?

Для нас заспівала остання труба, і вершник руша в останній похід.

Нам відповіли без усяких вагань, і поспіху теж не було.

Смерть чекає, розправивши чорні крила, а ми стоїмо — гопліти, гусари, драгуни.

Кабот Коллінз. Представникам Лети (Коледж Джонатана Едвардса ‘55)

Власне, Кебсі не надто вправний, принаймні якщо йдеться про літературу. Здається, він проґавив останні сорок років поезії й хоче писати, як Лонгфелло. Нешляхетно було нарікати, що він утратив хист і так далі, але я не впевнений, що спокутував цей гріх, застрягнувши на дві години в «Іль-Бастоне», слухаючи, як він читає свій останній шедевр, і дивлячись, як бідолашний Лон Річардсон мусить перегортати йому сторінки.

Щоденник Карл а Ремера часів Лети (Коледж Бренфорд ‘54)

28

Рання весна

Алекс прокинулася від дзенькоту розбитого скла. Вона не одразу згадала, де опинилася, побачивши схожу на соти мозаїку на підлозі ванної кімнати Халупки й несправний кран. Потім схопилася за край умивальника й підтягалася, спинившись на мить, щоб перечекати запаморочення, а тоді почалапала гардеробом до спальної кімнати. Дівчина довго дивилася на розбите вікно: одна вітражна шибка розлетілася на друзки, у кімнаті свистів холодний весняний вітер, а картату вовняну подушку на підвіконні поряд із забутим фалафелем і «Вимогами до кандидатів на вступ до Лети» вкривали друзки; брошура залишилася розгорнутою на сторінці, де Алекс покинула читати. Mors irrumat omnia.

Стерн обережно визирнула у вікно на провулок. Наречений був на місці, як і щодня протягом останніх двох тижнів. Чи трьох? Вона точно не знала. А ще там була Мерсі в піджаку зі столистими трояндами та паском, її чорне волосся було стягнуте у хвіст, а на обличчі закляк винуватий вираз.

Алекс подумала, що нічого не робитиме. Вона не знала, як Мерсі її знайшла, але не хотіла залишатися знайденою. Зрештою сусідка по кімнаті стомиться чекати, поки вона покажеться, і піде.

Мерсі помахала — і поряд з’явилася ще одна постать, убрана в пурпурове плетене пальто й блискучий шалик кольору шовковиці.

Алекс гупнулася головою об віконну раму. «Чорт».

Вона натягнула світшот Дому Лети, щоб прикрити брудну майку, і босоніж покульгала вниз сходами. Потім глибоко вдихнула й розчахнула двері.

— Мала! — зойкнула мама, кидаючись до неї.

Дівчина примружилася від весняного сонця та спробувала не відсахнутися по-справжньому.

— Привіт, ма. Не обіймай...

Запізно. Мама стиснула її, і Алекс засичала від болю.

— Що таке? — запитала Міра, відсторонюючись.

— Просто одужую, — пояснила Алекс.

Міра взяла доньчине обличчя в долоні, відкинувши назад волосся, і на очах у неї набрякли сльози.

— Ой, мала! Ой, моя маленька зірочка! Я боялася, що це може статися.

— Я не вживаю, ма. Присягаюся. Я просто дуже-дуже захворіла.

На Міриному обличчі закляк недовірливий вираз. А загалом вигляд вона мала добрий — кращий, ніж протягом тривалого часу. Біляве волосся блищало свіжістю; шкіра сяяла. Схоже, вона набрала кілька кілограмів. «Це через мене, — збагнула Алекс, відчувши докори сумління. — Усі ці роки мама мала стомлений і занадто старий, як на власний вік, вигляд, вона переймалася через мене». А потім її донька стала художницею та вступила до Єлю. Магія.

Алекс побачила, що Мерсі завмерла біля стіни провулку.

«Донощиця».

— Ну ж бо, — озвалася дівчина. — Заходьте.

Стерн порушувала правила Дому Лети, пускаючи до Халупки чужого, але, якщо Колін Хатрі міг показати Ленсові Ґрессанґу, як відкрити портал до Ісландії, їй можна запросити маму й сусідку на чай.

Алекс глипнула на Нареченого.

— Не ти.

Коли привид рушив до неї, вона хутко зачинила двері.

— Не хто? — перепитала мати.

— Ніхто. Нічого.

Піднявшись сходами, Алекс захекалася й відчула запаморочення, однак це не завадило їй знітитися, відчинивши двері й пустивши гостей до Халупки. Подумки вона була занадто далеко звідти, щоб збагнути, наскільки далеко зайшов гармидер. Покинуті ковдри скрутилися на дивані копицею, і по всіх усюдах були брудні тарілки й контейнери із зіпсованою їжею. Тепер, подихавши свіжим повітрям, вона відчула, що кімната смердить, наче перехрестя між болотом і лікарняною палатою.

— Вибачте, — перепросила Алекс. — Це були... Я не мала сили для прибирання.

Мерсі взялася відчиняти вікна, а Міра заходилася збирати сміття.

— Не роби цього, — попросила Стерн, палаючи від сорому.

— Я не знаю, що ще робити, — пояснила Міра. — Сядь і дозволь мені допомогти. У тебе такий вигляд, наче ти ось-ось упадеш. Де кухня?

— Ліворуч, — озвалася Алекс, відправляючи маму на тісну крихітну кухоньку, де панував такий самий безлад, як у кімнаті, якщо не гірший.

— Чиє це помешкання? — поцікавилася Міра, знімаючи пальто.

— Дарлінґтонове, — відповіла Алекс. Почасти це було правдою. Дівчина стишила голос: — Як ти дізналася, де я?

Мерсі схвильовано посовалася.

— Я, ну... кілька разів простежила за тобою.

— Що?

— Ти була дуже загадкова, розумієш? А я переймалася через тебе. Ти, між іншим, маєш жахливий вигляд.

— Ну, я й почувалася жахливо.

— Де ти була? Ми мало не до сказу через тебе тривожилися. Не знали, може, ти зникла безвісти чи щось таке.

— Тож ти зателефонувала моїй мамі?

Мерсі підвела руки.

— І не мрій, що я шкодуватиму. Сподіваюся, що ти, якщо я зникну, шукатимеш мене.

Алекс насупилася, але подруга лише тицьнула її пальцем у плече.

— Ти врятувала мене. Я врятувала тебе. Ось так це й працює.

— Тут є смітник? — гукнула з кухні Міра.

Алекс зітхнула:

— Під мийкою.

Можливо, добрі речі нічим не відрізняються від поганих. Іноді ти просто дозволяєш їм статися.

Мерсі з Мірою виявилися навдивовижу ефективною командою. Вони винесли сміття, відправили Алекс у душ і записали на прийом до університетського медпункту, щоб отримати курс антибіотиків, хай навіть вона так і не погодилася показати їм рану. Сказала, що підхопила якийсь грип чи вірус. Вони змусили її помитися та вдягнути чистий спортивний костюм, а потім Міра пішла до невеличкої крамнички з делікатесами, звідки повернулася із супом і «Ґейтрейд». Відтак вийшла знову, коли Алекс сказала, що мусить викинути черевики.

— Смола, — пояснила вона. — Вони зіпсовані.

«Смола чи бризки крові. Невелика різниця».

Міра повернулася за годину з парою черевиків, парою джинсів, двома єльськими футболками й набором шльопанців для душу, яких Алекс не потребувала та за які однаково подякувала.

— Я принесла тобі ще й сукеночку.

— Я не ношу сукні.

— А могла б.

Вони всілися перед каміном з горнятками чаю і розчинного какао. Алекс, на жаль, з’їла все куплене Доус маршмелоу для гурманів. На вулиці було недостатньо холодно, щоб розпалювати вогонь, але в променях надвечірнього світла кімната здавалася затишною і безпечною.

— На скільки ти приїхала? — поцікавилася Алекс. Слова пролунали дещо невдячно, хоча дівчина цього не хотіла.

— Полечу завтра вранці першим рейсом, — озвалася Міра.

— Не можеш залишитися на довше?

Алекс достеменно не знала, чи хоче цього. Та коли мама засяяла від щастя, почувши це запитання, дівчина зраділа, що вдалася до такого жесту.

— Я хотіла б. Але в понеділок на роботу.

Стерн здогадалася, що зараз, мабуть, вихідні. Зачаївшись у Халупці вона лише раз перевірила електронну пошту й не відповіла на жодне з повідомлень Сендоу. Вона розрядила телефон. Уперше замислилася, чи товариства й далі збираються, коли за ними не наглядає Лета. Можливо, після нападу в «Іль-Бастоне» їхню діяльність призупинили. Алекс цим не надто переймалася. А переймалася тим, чи може мама дозволити собі купити останньої хвилини квиток на рейс в інший бік країни. Пожалкувала, що не вимагала в Лети не лише підвищених оцінок, а й трохи грошей.

Мерсі принесла конспекти за минулі три тижні, які Стерн пропустила, і вже розпиналася про план інтенсиву перед іспитами. Алекс кивала, та хіба це мало якийсь сенс? Про все було домовлено. Сендоу пообіцяв, що сам простежить, щоб Алекс перевели далі, а навіть якщо він цього не зробить, вона знала, що не матиме снаги наздоганяти. Утім, можна прикинутися. Заради Мерсі й мами.

Вони з’їли пізню вечерю, а потім повільно прогулялись до Старого кампусу. Алекс показала мамі подвір’я Вандербільту та їхню спільну кімнату, свою мапу Каліфорнії та репродукцію Лейтонового «Полум’яного червня», побачивши яку, Дарлінґтон закотив очі. Вона дозволила Мірі поворкотіти над альбомом, за який іноді змушувала себе братися про людське око, але зізналася, що небагато малювала чи робила ескізів.

Коли Міра взяла пучечок шавлії та заходилася обкурювати спільну кімнату, Алекс від сорому щосили намагалася не провалитися крізь землю. Однак вона з подивом помітила, як приємно знову опинитися в гуртожитку, побачити притулений до стінки каміна велик Лорін, закиданий коробками від «Поп-Тартс» тостер. Здавалося, наче вона повернулася додому.

Коли Мірі час було повертатися до готелю, Алекс вийшла з нею на вулицю, намагаючись приховати зусилля, що їх вимагають від неї кілька сходинок.

— Я не запитала, що сталося, і не збираюся, — сказала Міра, закручуючи навколо шиї блискучий шалик.

— Дякую.

— Я не роблю цього не через тебе. А тому, що боягузка. Якщо ти кажеш мені, що чиста, я хочу тобі вірити.

Алекс не знала, що на це відповісти.

— Гадаю, у мене намалювалася певна робота на літо. Але це означає, що я не приїду додому.

Міра подивилася на свої черевики, зроблені вручну шкіряні черевики, які останні десять років купувала в одного й того самого чолов’яги на ярмарку ремесел. Вона кивнула, а потім змахнула з очей сльози.

Алекс відчула, що в неї очі теж змокріли. Скільки разів вона змушувала матір плакати?

— Вибач, мамо.

Міра витягнула з кишені носовичок.

— Усе гаразд. Я пишаюся тобою. І не хочу, щоб ти поверталася додому. Після всіх цих жахливих речей, які сталися з тими жахливими людьми. Твоє місце тут. Саме тут тобі судилося розквітнути. Не закочуй очі, Ґелексі. Не кожній квітці місце в пересічному садку.

Алекс не могла виплутатися з хвилі любові та гніву, що накрила її. Мама вірила у фей, янголів і видіння в кришталі, та що б вона сказала про справжню магію? Чи змогла б вона збагнути її огидну сутність? Зрозуміти, що магія — це не щось позолочене й безпечне, а просто черговий товар, дозволити собі який може не кожен. Утім, машина вже під’їжджала, час було прощатися, а не вдаватися в суперечки, роз’ятрюючи старі рани.

— Я рада, що ти приїхала, ма.

— Я теж. Сподіваюся... Якщо тобі не вдасться дати лад своїм оцінкам...

— Я впораюся, — урвала її Алекс, радіючи, що завдяки деканові Сендоу не бреше. — Обіцяю.

Міра обійняла її, і Алекс вдихнула аромат пачулі й туберози, спогадів про дитинство.

— Мені слід було докласти більше зусиль, — схлипнула жінка. — Слід було визначити чіткіші межі. Слід було дозволити тобі їсти фастфуд.

Алекс не змогла стримати сміху — і здригнулася від болю. Ані суворе дотримання режиму сну, ані трансжири не могли її врятувати.

Мати прослизнула на заднє сидіння автівки, та, перш ніж зачинити дверцята, Алекс сказала:

— Ма... мій тато...

Міра роками намагалася відповісти на доньчині запитання про батька. Звідки він був? «Іноді він казав мені, що з Мексики, іноді — що з Перу, іноді — що зі Стокгольма чи Цинциннаті. Це був наш особистий жарт». Це не здавалося смішним. «А може, і не було жартом». З чого він жив? «Ми не розмовляли про гроші. Він полюбляв серфінг». Ти кохала його? «Кохала». А він тебе кохав? «Певний час». Чому він пішов? «Люди йдуть, Ґелексі. Сподіваюся, він знайшов своє щастя».

Чи були материні слова щирі? Алекс цього не знала. Достатньо подорослішавши, аби зрозуміти, скільки ці запитання завдавали мамі болю, та збагнути, що відповіді ніколи не зміняться, вона припинила розпитувати. Вирішила не перейматися цим. Якщо вона не займає батька, то й він її більше не займатиме.

Однак тепер дівчина почула, як запитує:

— Чи було в ньому щось незвичне?

Міра засміялася.

— Як тобі сподобається відповідь «усе»?

— Я маю на увазі... — Алекс розпачливо шукала, як описати те, про що хотіла дізнатися, не видавшись божевільною. — Йому подобалися ті самі штуки, що й тобі? Таро, кристали й усіляке таке? Тобі ніколи не здавалося, наче він бачить речі, яких насправді не було?

Міра подивилася на Чепел-стріт. Її погляд став відчуженим.

— Ти колись чула про миш’якоїдів?

Алекс здивовано кліпнула.

— Ні.

— Вони щодня ковтали дрібку миш’яку. Від цього їхня шкіра ставала чистою, очі яскравими й почувалися вони прекрасно. Хоча весь час пили отруту.

Коли Міра знову подивилася на доньку, її погляд був гострішим і спокійнішим, ніж вона могла пригадати, у ньому більше не було звичних показних веселощів.

— Ось на що схоже життя з твоїм батьком. — Після цього вона всміхнулася, і колишня Міра повернулася. — Напиши мені, коли підеш до лікаря.

— Напишу, ма.

Алекс зачинила дверцята й дивилася, як таксі поїхало геть. Наречений тримався на шанобливій відстані, спостерігаючи за їхньою бесідою, але тепер наблизився. Невже він ніколи не здасться? Їй справді не хотілося йти до «Іль-Бастоне», але доведеться навідатися до бібліотеки Лети, щоб дізнатися, як порушити їхній зв’язок.

— «Безсмертних не існує», — кинула вона й побачила, як привид неохоче позадкував і зник між цеглою.

— З твоєю мамою все гаразд? — запитала Мерсі, коли дівчина увійшла до спільної кімнати. Вона вдягнула гіацинтовий халат і скрутилася калачиком на канапі.

— Думаю, так. Вона просто непокоїться, чи протримаюся я решту навчального року.

— А ти не непокоїшся?

— Непокоюся, звичайно, — запевнила Алекс. — Аякже.

Мерсі рохнула.

— Ні, не непокоїшся. Я точно знаю. Це додає таємничості Алекс Стерн. Це нормально. Таємниця — це добре. У старшій школі я два роки грала в софтбол.

— Серйозно?

— Бачиш? У мене теж є секрети. Ти щось чула про Блейка?

Не чула. Вона не чула ні про що протягом тижнів, коли переховувалася в Халупці. У цьому й була суть. Утім, згідно зі словами Мерсі, Блейк Кілі напав з ножем на жінку в неї вдома, а її чоловік ударив його ключкою для гольфа.

Криміналісти виявили, що ніж, який у нього був, збігається зі зброєю з розслідування вбивства Тари Гатчинс. Не було жодної згадки про Доус, про маєток на Орандж-стріт чи про фатальне мармурове погруддя Гайрама Бінґема III. Жодної розмови про Достойницю. Жодного слова про товариства. Справу закрили.

— Я могла померти, — підсумувала Мерсі. — Припускаю, мені слід бути вдячною.

«Вдячною». Це слово зависло в повітрі, здаючись хибним, як фальшиве калатання дзвоників.

Мерсі відкинула голову назад, поклавши її на бильце канапи, і втупилася в стелю.

— Моя прабабця дожила до стотрирічного віку. Вона сама розраховувала свої податки та щоранку плавала в річці, аж поки не впала замертво посеред заняття йогою.

— Звучить чудово.

— Вона була справжня засранка. Ми з братом ненавиділи ходити до неї додому. Вона поїла нас смердючим чаєм і ніколи не припиняла жалітися. Але щоразу наприкінці гостин ми ставали трохи крутішими. Адже пережили зустріч із нею.

Алекс виявила, що зрадіє, якщо доживе до кінця семестру. Проте це були сентименти.

— Я б хотіла, щоб моя бабуся дожила до ста трьох років.

— А якою вона була?

Алекс сіла в потворне розкладне крісло Лорін.

— Забобонна. Релігійна. Точно не знаю, яке слово влучне. Але в неї був залізний стрижень. Моя мама розповідала, що, коли привела мого батька додому, він подивився на бабусю, мерщій розвернувся й більше ніколи не повертався.

Якось Алекс запитала про це бабцю після її першого серцевого нападу. «Занадто красивий, — сказала та й відмахнулася. — Mal tormento que soplo». Злий вітер, що промчав повз.

— Гадаю, ти теж такою будеш, — зізналася Мерсі. — Якщо доживеш до старості.

Алекс визирнула у вікно. Наречений повернувся. Обличчя його було напружене, рішуче. Наче він міг чекати вічно. І, напевно, таки міг.

«Чого ти хочеш?» — запитала в неї Белбалм.

«Безпеки, затишку, не боятися. Хочу дожити до старості, — подумала Алекс, запинаючи завіси. — Хочу сидіти на своєму ґанку, пити смердючий чай і буркотіти на перехожих. Я хочу пережити цей світ, який затято намагається знищити мене».

29

Рання весна

Наступного ранку, коли Алекс вийшла, прямуючи на навчання й налаштувавшись принаймні спробувати справити гарне враження, Норт так і стовбичив під дверима. Здавався збудженим, гасав туди-сюди перед дівчиною та завис у її полі зору так, що на занятті з іспанської Алекс не бачила дошки.

«Я знаю, що тебе тут немає, — написала вона Доус, вийшовши із заняття, — та чи вдалося тобі знайти, як розірвати зв’язки із Сірими? У мене проблема з Нареченим».

Утративши терпіння, Алекс увірвалася до вбиральні біля входу до обідньої зали й жестом покликала Норта всередину.

— Скажіть-но мені одну річ, — кинула вона йому. — Ви знайшли Тару за Серпанком?

Привид заперечно похитав головою.

— Тоді мені потрібно, щоб ви звалили куди подалі. Угоду розірвано. Справу розв’язано, і я не хочу тусуватися з вашою дупою — любителькою вбивати дівчат.

Алекс насправді не вірила, що Норт відповідальний за вбивство; вона просто хотіла, щоб він дав їй спокій.

Наречений тицьнув пальцем в умивальник.

— Якщо думаєте, що я збираюся приймати тут ванну, аби ми змогли побазікати, ви помиляєтесь. Відпочивайте.

Стерн подумала про те, щоб прогуляти лекцію й повернутися до спокійної захищеної кімнати в гуртожитку. Але вона вже завдала собі клопоту і вдягнулася. З не меншим успіхом можна було досидіти до кінця. Принаймні темою був Шекспір, а не сучасні британські романи.

Дівчина перетнула Ельм-стріт у напрямку Гай-стріт і Лінслі-Читтенден-голлу. Сіла біля проходу, втиснувшись за парту. Варто було Нареченому з’явитися в полі її зору, вона відводила погляд. Домашнього завдання вона не виконала, але «Приборкання норовливої» знають усі, і їй подобався той уривок, де йшлося про сестер і музику.

Алекс дивилася на слайд зі 130-м сонетом, коли відчула, як від раптового спалаху болю розкололася голова. Дівчину накрило велетенською хвилею холоду. Вона побачила блимання вулиці, залитої світлом гасових ліхтарів, димар, що вивергав у сіре небо темні хмари. Відчула в роті смак тютюну. Норт. Норт був у неї всередині, а вона його не запрошувала. Їй вистачило часу, щоб відчути спалах люті, а тоді світ навколо став чорним.

Наступної миті Алекс дивилася на свою письмову роботу. Професорка розповідала далі, проте дівчина майже не розуміла, що та каже. Алекс побачила слід від ручки в тому місці, де урвалися її записи. На сторінці хистким почерком було записано три дати:

«1854,1869,1883».

А ще сторінку вкривали бризки крові.

Алекс здійняла руку й мало не ляснула себе по обличчю. Здавалося, наче вона забула, яка в неї довга рука. Дівчина поспіхом витерла лице рукавом. З носа йшла кров.

Сусідка праворуч витріщилася на неї.

— З тобою все гаразд?

— Гаразд, — озвалася Алекс.

Вона затиснула ніздрі пальцями, намагаючись зупинити кровотечу, і рвучко згорнула зошит. Норт висів простісінько перед нею; на обличчі закляк упертий вираз.

— Ти, сучий сину.

Дівчина поряд зіщулилася, та Алекс не могла завдавати собі клопоту справляти гарне враження. Норт заволодів нею. Він був усередині. Він міг легко запхати руку їй у дупу й керувати, як маріонеткою.

— Ти, грьобаний виродку, — буркнула дівчина собі під ніс.

Вона запхала зошит у наплічник, схопила пальто й кинулася проходом до дверей лекційної зали та затильного виходу з Л.-Ч. Рушила прямісінько до «Іль-Бастоне», розлючено написавши Доус: «SOS».

Діставшись парку, Алекс уже кульгала, від болю в боку важко було дихати. Дівчина шкодувала, що не прихопила парацетамолу. Норт досі йшов назирці, тримаючись за кілька кроків.

— А тепер тримаєшся на шанобливій відстані, ти, мудило безтілесне? — гавкнула вона через плече.

Привид був похмурий, але чорта з два він шкодував про скоєне.

— Не знаю, яке лайно можна заподіяти привидові, — зізналася Алекс, — проте збираюся довідатись.

Уся ця балаканина була лише прикриттям для страху, від якого шалено калатало серце. Якщо він увійшов раз, чи зможе знову заволодіти нею? Що він здатен змусити її робити? Нашкодити собі? Нашкодити комусь іншому? Вона скористалася Нортом приблизно так само, як тоді, коли на неї напав Ленс, але тієї миті її життя було в небезпеці. Вона не примушувала його силоміць вирушати в місію з пошуку фактів.

А що, як інші Сірі дізнаються про це й увірвуться в неї? Напевно, це стало результатом зв’язку, який вона встановила між ними. Алекс особисто двічі його запрошувала. Вона знала його ім’я. Називала його на ім’я. Можливо, якщо двері одного разу відчинили, зачинити їх знову неможливо.

— Алекс?

Дівчина різко крутонулася, потім схопилася за бік — біль у рані простромив усе тіло. Тріпп Гельмут стояв на хіднику в темно-синій вітрівці команди з вітрильного спорту й надітій козирком назад бейсболці.

— Чого тобі треба, Тріппе?

Хлопець, захищаючись, скинув руки вгору.

— Нічого! Я просто... З тобою все гаразд?

— Ні, насправді негаразд. Але буде.

— Я просто хотів подякувати тобі за те, що ти, знаєш, зберегла в таємниці всю ту історію з Тарою.

Алекс цього не робила, але якщо Тріппові хотілося так думати, хай буде.

— Не сумнівайся, друже.

— Але історія з Блейком Кілі просто божевільна.

— Справді? — перепитала дівчина.

Тріпп зняв бейсболку, провів рукою по волоссю і надів її знову.

— Може, і ні. Він мені ніколи не подобався. Деякі чуваки просто народжені падлюками, знаєш?

Алекс здивовано витріщилася на хлопця. Може, він і не був такий дурноголовий, як здавалося.

— Знаю.

Вона застережливо глипнула на Норта, який гасав туди-сюди, раз по раз проходячи крізь Тріппа.

Гельмут здригнувся.

— От лайно, здається я зляжу з грипом.

— Відпочинь трохи, — порадила Алекс. — Тут розгулює якась зараза.

«Зараза, що скидається на мертвого вікторіанця».

Алекс похапцем рушила вздовж Ельм-стріт до Орандж-стріт, мріючи опинитися під захистом. Вона посунула змучене тіло трьома сходинками на ґанок «Іль-Бастоне», і, щойно відчинила двері й переступила поріг, її накрило відчуття спокою. Норт завис посеред вулиці. Дівчина гупнула дверима й побачила у вікно, як привида віднесло назад порухом повітря — немов увесь будинок глибоко зітхнув. Вона притулилася чолом до зачинених дверей і пробурмотіла: «Дякую».

Та що зупинить його наступного разу, коли він захоче прокласти собі шлях до неї всередину? Невже доведеться повернутися в потойбіччя, щоб розірвати зв’язок? Так вона і вчинить. Кинеться на поталу Саломеї Нільс, аби та знову пустила її до «Вовчої голови». Дозволить Доус утопити себе ще тисячу разів.

Алекс розвернулася, тримаючись спиною дверей. Цей будинок здавався тихою гаванню. Пообіднє світло лилося крізь уціліле вітражне вікно в передпокої. Друге вікно було забите дошками, у глибокому затінку лежали похмурі кругляки та скалки розбитого скла. На старих шпалерах, у тому місці, де Алекс ударилася головою, засохла кров. Ніхто й не пробував витерти її.

Стерн зазирнула через арку до вітальні, непевно сподіваючись побачити там Доус. Однак там не було ні аспірантки, ні її течок, ні карток з назвами розділів. Будинок здавався порожнім, пошарпаним і понівеченим. У дівчини від цього стиснулося серце. Їй не довелося повертатися до «Ґраунд-Зіро». Та вона ніколи й не любила «Ґраунд-Зіро». Алекс охоче залишила його в минулому й ніколи більше не дивилася в очі жахам, які там пережила.

Проте «Іль-Бастоне», цей старий будинок, з його теплим деревом, його спокоєм і гостинністю, вона, мабуть, полюбила.

Алекс відштовхнулася від дверей і дістала з комірчини мітлу й совок. Щоб прибрати розбите скло, знадобилося чимало часу. Дівчина висипала все у пластиковий пакет і заклеїла його смужкою скотчу. Вона не була певна, що може просто викинути його. А що, як уламки можна покласти в тигель з козячим молоком, і вони знову стануть єдиним цілим?

Лише прийшовши до вбиральні помити руки, Алекс помітила, що на її обличчі теж засохла кров. Нічого дивного, що Тріпп запитав, чи все з нею гаразд. Вона вмилася, спостерігаючи, як вода закручується навколо стоку, перш ніж зникнути.

У холодильнику ще були сир і хліб, які не встигли зіпсуватися. Алекс змусила себе пообідати, попри те що не була голодна. Потім піднялася нагору, до бібліотеки.

Доус не відповіла на повідомлення. Напевно, вона й не дивилася на телефон. Теж залягла на дно. Алекс не могла її звинувачувати, проте це означало, що доведеться самій дізнатися, як розірвати зв’язок з Нареченим.

Стерн дістала з полиці Книгу Албемарля, але завагалася. Вмить упізнала першу дату, яку Норт змусив її нашкрябати в зошиті: 1854-й — рік його вбивства. Інші дві дати для неї нічого не означали. Вона нічого йому не завинила. Однак Дарлінґтон вважав, що вбивство Нареченого варто розслідувати. Він захотів би дізнатися, що приховують ці дати. Можливо, Алекс теж цього захотіла. Це скидалося на поразку, проте Норт не дізнається, що розбурхав її допитливість.

Алекс зняла з плеча рюкзак, дістала зошит із записами про Шекспіра й розгорнула його на забризканій кров’ю сторінці: «1854, 1869, 1883». Якщо вона спробує пошукати всі ці роки, бібліотека збожеволіє. Їй слід знайти спосіб звузити пошукові параметри.

А може, просто потрібно знайти Дарлінґтонові записи.

Алекс пригадала слово, яке він записав у каталозі екіпажів: «Перша?» Якщо він справді розслідував Нортову справу, Стерн не вдалося знайти її у Вергілієвій спальні в «Чорному В’язі». Та що, як його записи були тут, у бібліотеці? Дівчина розгорнула Книгу Албемарля й подивилася на останній Дарлінґтонів запис: план Розенфельду. Та простісінько над ним був запит чогось, що називалося «Нью-Гейвенський щоденник». Вона ретельно переписала його та повернула книжку на полицю.

Коли шафа припинила тремтіти, Алекс відчинила її й увійшла до бібліотеки. Полиці були заповнені стосами чогось, що більше скидалося на флаєр, надрукований крихітним шрифтом, ніж на газету. Їх були тисячі.

Дівчина вийшла й знову розгорнула Книгу Албемарля. Дарлінґтон працював у бібліотеці у вечір свого зникнення. Вона написала запит на план Розенфельду.

Цього разу, коли вона розчахнула двері, на полицях було порожньо, лише самотньо лежала тоненька книжечка. Вона була велика, але тонка, у шкіряній палітурці бордового кольору, без жодної порошинки. Алекс поклала її на стіл у центрі кімнати й дозволила розгорнутися. Там, між рівнями третього й четвертого підземного поверхів, лежав аркуш жовтого паперу, охайно складений і вкритий дрібним кутастим Дарлінґтоновим почерком, — це було останнє, що він написав, перш ніж хтось відправив його до пекла.

Стерн боялася розгортати папірець. Він міг виявитися нічого не вартим. Чернеткою курсової роботи. Переліком ремонтних робіт, потрібних у «Чорному В’язі». Утім вона в це не вірила. Тієї грудневої ночі Дарлінґтон працював над чимось, що його цікавило, чим він переймався впродовж кількох місяців. Щось відволікало його від роботи: можливо, думки про майбутню ніч, можливо, турбота за свою ученицю, яка ніколи не читала кляте домашнє завдання. Брати записки із собою він не хотів, тому заховав їх у безпечному місці. Простісінько тут, у цій книжці з кресленнями. Деніел думав, що незабаром повернеться.

«Я мусила бути кращим Данте», — прошепотіла Алекс.

Проте, можливо, вона зможе виправитися просто зараз.

Дівчина ніжно розгорнула аркуш. У першому рядку було написано: «1958 — Коліна Тіллман-Врексгем. Серцевий напад? Удар?»

Далі стояли кілька дату парах із чимось схожим на жіночі імена. Останні три дати в переліку збігалися з тими, які Норт записав у її зошиті.

«1902 — Софія Мішкан-Райнлендер — менінгіт?

1898 — Еффі Вайт-Стоун — набряк (водянка?)

1883 — Зузанна Мазурська-Фелпс — інсульт

1869 — Паолетта Де-Лауро-Кінґслі — ножове поранення

1854 — Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл — вогнепальне поранення».

«Перша?» Дарлінґтон вважав, що Дейзі була першою, але першою ким? Дейзі застрелили, Паолетту закололи ножем, проте інші померли з природних причин.

Або хтось узявся вбивати дівчат хитромудріше.

«Я вигадую, — подумала Алекс. — Установлюю зв’язки там, де їх немає». Якщо вірити всім телепередачам, які вона бачила, у кожного серійного вбивці є свій модус операнді — метод, який вони вподобали для вбивства. До того ж, якщо вбивця діяв у Нью-Гейвені, а дати були правильні, один конкретний психопат полював на дівчат з 1854 до 1958 — понад сто років.

Утім, Алекс не могла сказати, що це неможливо, а надто тепер, коли побачила, на що здатна магія.

А ще було щось знайоме в цьому скупченні дат. Ця послідовність збігалася із заснуванням товариств. У 1800-х їхня діяльність розквітла, а потім дуже довго не будували жодної нової гробниці, аж поки у 1960-х не з’явився «Рукопис». Алекс відчула, як шкірою пішов неприємний морозець. Вона знала, що «Череп і кістки» заснували 1832-го, і ця дата не в’язалася з жодною зі смертей, однак інших років вона не пам’ятала.

Дівчина взяла записки й потупцяла коридором до кімнати Данте. Схопила із шухляди примірник «Життя Лети». «Сувій та ключ» заснували 1842-го, «Книгу та змію» — 1865-го, «Святого Ельма» — 1889-го, «Рукопис» — 1952-го. Лише дата заснування «Вовчої голови» — 1883-й — збігалася з роком із переліку, та це могло бути збігом.

Алекс провела пальцем по списку імен.

«1854 — Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл — вогнепальне поранення».

Вона більше ніде не натрапляла на прізвище Дейзі, написане через дефіс. Дівчину всюди називали просто Дейзі Феннінг Вітлок.

Тому що це не був дефіс. Жодна з позначок не була дефісом. Райнлендер. Стоун. Фелпс. Кінґслі. Расселл. Врексгем. Це були назви трастових фондів, фундацій та асоціацій, що фінансували товариства й платили за будівництво їхніх гробниць.

Алекс побігла до бібліотеки й гупнула полицею; знову витягнула Книгу Албемарля, але змусила себе пригальмувати. Їй потрібно було подумати, як сформулювати запит. Трастовий фонд Расселла фінансував «Череп і кістки». Вона обережно написала «Право володіння землею, набуте трастовим фондом Расселла за адресою Гай-стріт, Нью-Гейвен, Коннектикут».

Посеред полиці на неї чекав грубий том. Він був позначений логотипом Лети — мисливцем за духами, а всередині були зібрані права на володіння землею в усьому Нью-Гейвені, місця, які одного дня стали притулками для кожного з восьми Домів Серпанку і кожне з яких було збудоване на нексусі, створеному якоюсь силою, якої ніхто не знав.

Та Дарлінґтон знав. «Перша». 1854 — рік, коли трастовий фонд Расселла набув права на землю, де «Череп і кістки» збудували свою гробницю.

Дарлінґтон зібрав по шматочках картинку й дізнався, що саме створило ці фокальні точки магії, які живили обряди товариств, що саме все це уможливило. Мертві дівчата. Одна за одною. Він скористався старими випусками «Нью-гейвенського щоденника», щоб порівняти місця їхньої смерті з розташуванням гробниць товариств.

Але що такого особливого було в цих смертях? Навіть якщо дівчат убили, за всі ці роки в Нью-Гейвені вбивали чимало людей, але магічні нексуси внаслідок цього не з’являлися. І Дейзі померла не на Гай-стріт, де «Череп і кістки» звели свою гробницю, то чому ж нексус сформувався там? Алекс знала: вона проґавила щось, що не може поєднати дві точки, які вдалося б поєднати Дарлінґтонові.

Норт повідомив їй дати — він теж побачив зв’язок.

Алекс помчала назад до ванної кімнати й наповнила водою умивальник.

— Норте, — гукнула вона, почуваючись дурнувато. — Норте.

Нічого. Привиди. Ніколи їх нема, коли тобі потрібно.

Однак існувало чимало способів привернути увагу Сірих.

Алекс повагалася, а потім узяла зі стола ніж для паперів. Провела лезом поперек передпліччя майже під ліктем і дочекалася, поки у воду потече кров, спостерігаючи за її струмочком.

— Тук-тук, Норте.

Його обличчя з’явилося у воді так несподівано, що вона аж підскочила.

— Смерть Дейзі створила нексус, — повідомила Алекс. — Як ви дізналися?

— Я не міг знайти Тари. Це мало б бути просто з тією штукою на руках, але із цього боку Серпанку не було жодного її сліду. Так само, як і Дейзі. І сліду Ґледіс О’Донаг’ю так само. Того дня щось сталося. Щось більше за смерть Дейзі чи мою. Гадаю, це саме сталося знову, коли померла Тара.

Дейзі була аристократка, представниця міської еліти. Її смерть розпочала все це. Але інші дівчата? Ким вони були? Імена, як-от Де-Лауро, Мазурська, Мішкан. Невже все це були дівчата-іммігрантки, що працювали на фабриках? Покоївки? Доньки звільнених рабів. Дівчатка, чий відхід не супроводжували заголовки чи мармурові надгробки?

Чи мала Тара стати однією з них? Священною жертвою? То чому ж її вбивство було таким жахливим? Таким публічним? І чому тепер? Якщо все це насправді були вбивства, після смерті останньої дівчини минуло понад п’ятдесят років.

Комусь знадобився нексус. Якомусь із Домів Серпанку знадобилася нова домівка. «Святий Ельм» роками писав петиції, вимагаючи нової гробниці, а який сенс у гробниці, під якою немає нексусу? Алекс пригадала порожню латку землі, на якій знайшли Тарине тіло. Чимало вільного місця для будівництва.

— Норте, — сказала вона, — повертайтеся й пошукайте решту.

Дівчина по черзі прочитала йому імена: «Коліна Тіллман, Софія Мішкан, Еффі Байт, Зузанна Мазурська, Паолетта Де-Лауро».

— Спробуйте знайти їх.

Алекс зісмикнула з вішака рушник і притиснула його до закривавленої руки. Сіла за стіл, визирнула у вікно на Орандж-стріт і спробувала поміркувати. Якщо Дарлінґтон довідався про джерело нексусів, першою людиною, кому він це розповів би, був Сендоу. Хлопець, напевно, пишався, був у захваті від свого нового відкриття, що проливало нове світло на те, як у цьому місті працювала магія. Проте Сендоу ніколи не розповідав ані їй, ані Доус про останній проект Дарлінґтона.

Чи мало це значення? Можливо, Сендоу не мав до цього жодного стосунку. На нього жорстоко напали за кілька кроків від місця, де вона тепер сиділа. Він мало не помер.

Але не через Блейка Кілі. Блейк травмував Доус, мало не вбив Алекс, але й пальцем не торкнувся декана. На нього з гарчанням накинулися напівбожевільні гончаки Лети, що з’явилися, щоб захистити дівчину. Вона пригадала стиснутий Блейків кулак. Він ударив її тією рукою, але не розтиснув.

Алекс повернулася до коридору, де починалися сходи. Не зважаючи на темні плями на килимі й застарілий сморід блювотиння, уклякла й узялася за пошуки на підлозі під килимком. Аж зазирнувши за порожній плетений горщик для квітів, Алекс побачила, як зблиснуло золото. Напнувши на долоню рукав футболки, дівчина обережно підняла знайдену річ до світла. Монетка примусу. Хтось контролював Блейка. Хтось віддавав йому дуже особливі накази.

«Це рік фінансування».

Дарлінґтон прийшов зі своєю теорією про дівчат і гробниці до Сендоу. Але Сендоу вже й так усе знав. Сендоу, який нашкрябував гроші після розлучення й роками не публікував статей. Сендоу, який так розпачливо хотів приховати Дарлінґтонове зникнення. Сендоу, який відкладав ритуал для його пошуків до першого місяця-молодика і який скористався цим ритуалом, щоб назавжди заборонити Дарлінґтонові повертатися до «Чорного В’яза». Можливо, саме Сендоу, а не хтось іще, встановив пастку на Дарлінґтона у підвалі Розенфельду. Він уже тоді планував убивство Тари Гатчинс і знав, що Дарлінґтон стане єдиним, хто осягне, що насправді означає її вбивство. Тому декан позбавився хлопця.

Сендоу ніколи не збирався повертати Дарлінґтона. Зрештою Алекс була ідеальна роззява.

Не дивно, що все пішло шкереберть саме того року, коли вони притягнули до Лети якусь невідому представницю. Цього варто було очікувати. У майбутньому вони будуть обачнішими. Наступного року навчати їхню примхливу Данте повернеться геніальна, компетентна, врівноважена Мішель Аламеддін. І Алекс стане боржницею Сендоу, назавжди вдячною за підвищені оцінки.

«Можливо, я помиляюся», — подумала вона. А навіть якщо вона мала рацію, це ще не означало, що вона розтулить рота. Вона може тримати язика за зубами, отримувати достатні для продовження навчання оцінки, провести спокійне чарівне літо. Колін Хатрі у травні випуститься, тож їй не доведеться бути люб’язною з ним. Під пильним оком професорки Белбалм вона зможе вижити й розквітнути.

Алекс покрутила монетку примусу в руці.

Протягом кількох днів після різанини в помешканні Ван-Найсу Ітан гасав Лос-Анджелесом, намагаючись знайти того, хто вбив його кузена. Подейкували, що це були росіяни — от тільки росіяни полюбляють пушки, а не битки, — чи албанці, або хтось із давніх ізраїльських знайомих переконався, що Аріель ніколи не повернеться з Каліфорнії.

Ітан навідав Алекс у шпиталі, попри те що під її дверима стояв офіцер поліції. Чоловіки на кшталт Ітана скидалися на Сірих. Вони завжди знаходили, як пролізти всередину.

Він сів біля її ліжка в крісло, де ще вчора влаштувався декан Елліот Сендоу. Очі в Ітана були червоні, а підборіддя заросло щетиною. Але костюм був, як завжди, блискучий, золотий ланцюжок на шиї справляв враження повернення до сімдесятих, наче якесь інше покоління сутенерів і мерзотників передало його, як олімпійський вогонь.

— Ти нещодавно мало не померла, — сказав він.

Алекс завжди подобався його акцент. Спочатку вважала, що це французький. Вона не знала, що відповісти, тож облизала губи й показала на карафку зі шматочками льоду. Ітан щось буркнув і кивнув.

— Розтули рота, — наказав він і поклав їй на язик два шматочки льоду. — У тебе губи дуже потріскані. Дуже сухі. Попроси вазелін.

— Гаразд, — прохрипіла дівчина.

— Що сталося тієї ночі?

— Не знаю. Я пізно прийшла на вечірку.

— Чому? Де ти була?

То це був допит. Гаразд. Алекс була готова до сповіді.

— Це зробила я.

Ітан скинув голову.

— Я їх усіх убила.

Хлопець відсунув стілець і витер рукою обличчя.

— Кляті нари.

— Я не наркоманка.

Алекс не знала, чи правда це. Вона ніколи не куштувала чогось важкого. Занадто боялася того, що може статися, якщо вона занадто втратить контроль, але ж роками жила в ретельно змодульованому тумані.

— Ти вбила їх? Така крихітка? Ти знепритомніла, закинувшись фентанилом. — Він глипнув на неї краєм ока. — Ти винна мені наркоту.

Фентанил. Він якимось чином потрапив з крові Геллі до її тіла — його було достатньо, аби склалося враження, наче вона теж мало не померла від передозу. Останній подарунок. Ідеальне алібі.

Алекс засміялася.

— Я вступаю до Єлю.

— Грьобані нари, — повторив Ітан гидливо.

Він підвівся й обтрусив досконало пошиті штани.

— А ти що збираєшся робити? — поцікавилася дівчина.

Він роззирнувся, оглядаючи палату.

— У тебе немає квітів. Повітряних кульок або чогось такого. Це сумно.

— Думаю, сумно, — погодилася Алекс.

Вона навіть не була певна, чи знає мати, що вона в шпиталі. Міра, мабуть, уже давно чекала на такий дзвінок.

— Я не знаю, що робитиму, — зізнався Ітан. — Думаю, твій хлопець-мудак заборгував не тій людині. Він когось роздратував чи довів до сказу, а Аріель опинився в хибному місці в хибний час. — Знову потер обличчя. — Але це не має значення. Якщо ти тупий — це як татуха. Усім видно. Тож комусь доведеться через це померти. — Алекс замислилася, чи не її він має на увазі. — Ти винна мені за фентанил. Шість тисяч доларів.

Коли Ітан пішов, дівчина попросила медсестру посунути їй ближче лікарняний телефон. Вона дістала візитну картку, яку залишив Елліот Сендоу, і набрала номер його кабінету.

— Я пристаю на вашу пропозицію, — сказала вона, коли секретарка з’єднала їх. — Але мені знадобляться гроші.

— Це не становитиме проблеми, — заспокоїв Сендоу.

Пізніше Алекс пошкодувала, що не попросила більше.

Вона знову перевернула монетку примусу. Звелася на ноги, не зважаючи на тупий біль, що вистрілив усередині. Повернулася до стола, де розклала Дарлінґтонові карлючки поряд із закривавленим зошитом для лекцій про Шекспіра.

«Якщо ти тупий — це як татуха. Усім видно».

Дівчина витягнула телефон і подзвонила деканові додому. Як вона і очікувала, слухавку взяла покоївка.

— Привіт, Єлено. Це Алекс Стерн. Я маю дещо передати деканові.

— Його немає вдома, — з помітним українським акцентом озвалася покоївка. — Але ви можете завезти пакунок.

— Не знаєш, куди пішов? Він уже краще почувається?

— Так. Пішов до ректора додому на велику вечірку. Я чекаю його повернення.

Алекс ніколи не бувала в ректора вдома, але знала цей будинок. Дарлінґтон показував: гарненький будиночок із червоної цегли з білими прикрасами на Гіллгауз-стріт.

— Чудово, — озвалася вона. — Скоро заскочу.

Дівчина написала повідомлення Тернерові: «Ми неправильно зрозуміли. Зустріньмося біля будинку ректора».

Склала аркуш з іменами й поклала його в кишеню. Досить уже бути тупою іграшкою Сендоу.

— Гаразд Дарлінґтоне, — прошепотіла вона, — походимо конем. Лицарем.

30

Рання весна

Алекс забігла до своєї кімнати в гуртожитку, щоб прийняти душ і перевдягнутися. Ретельно розчесала волосся, перевірила бинти та вдягнула сукню, яку їй купила мама. Не хотіла мати недоречний вигляд. А якщо щось піде не так, дівчина хотіла здаватися якомога надійнішою. Вона налила собі горнятко чаю й дочекалася, поки на поверхні з’явиться Норт.

— Пощастило? — поцікавилась Алекс, коли на рідині показалося його бліде обличчя.

— Тут немає нікого з них, — пожалівся він. — Із цими дівчатами щось сталося. Те саме, що сталося з Дейзі. Щось гірше за смерть.

— Зустріньмося за межами захисту. І будьте готові. Мені знадобиться ваша сила.

— І ти її отримаєш.

Алекс не сумнівалася. Магія вирвалася з-під контролю й убила Норта і його наречену, у цьому дівчина була впевнена. Але в результаті цього сталося ще щось, чого Стерн не могла пояснити. Єдине, що вона знала, — це завадило Дейзі перетнути Серпанок, де дівчина могла б знайти спокій.

До ректорського будинку Алекс викликала таксі. Перед будинком стояв швейцар, а крізь вікна дівчина побачила натовпи людей у кімнатах. Добре. У неї будуть свідки.

Попри це вона однаково написала повідомлення Доус. «Я знаю, що ти зникла на деякий час, але якщо зі мною щось станеться, це був Сендоу. Я залишила запис у бібліотеці. Просто запитай Книгу Албемарля».

Від Тернера поки не було жодної відповіді. Невже вона йому більше не потрібна через те, що детектив вважає свою справу вирішеною? Ідучи доріжкою, Алекс раділа, що з нею Норт.

Вона очікувала, що на вході хтось перевірятиме імена в списку запрошених, але потрапити всередину вдалося без пригод. У кімнатах було тепло, пахло вологою шерстю й печеними яблуками. Алекс скинула пальто й повісила поверх двох інших. Почула, що на тлі бурмотіння бесід грає піаніно. Узяла в офіціанта, що саме проходив повз неї, кілька фаршированих грибочків. Чорта з два вона помиратиме на голодний шлунок!

— Алекс? — гукнув її офіціант, і дівчина збагнула, що це Колін.

Вигляд у нього був, можливо, трохи втомлений, але не знервований чи розлючений.

— Я не знала, що ти й на ректора працюєш, — обачно озвалася дівчина.

— Я на зарплаті в Белбалм. Мушу пізніше відвезти її додому, тож якщо хочеш, підкину й тебе. Працюєш сьогодні?

Алекс похитала головою.

— Ні, просто завезла дещо. Для декана Сендоу.

— Здається, я бачив його за піаніно. Коли закінчиш, повертайся на кухню. Хтось надіслав Белбалм пляшку шампанського, а вона віддала її нам.

— Як мило, — з удаваним завзяттям відповіла Алекс.

Вона знайшла вбиральню й увірвалася всередину. Їй потрібна була хвилинка, щоб зібратися з духом, щоб поміркувати про легковажну Колінову поведінку. Він, напевно, божевільний. Він мав би ненавидіти Алекс за те, що вона розкрила його зв’язки з Тарою, дізналася, що «Сувій та ключ» поділилися своїми таємницями зі сторонніми, що вони ковтали наркотики. Навіть якщо Сендоу не згадував під час дисциплінарних заходів її імені, вона однаково залишалася представницею Лети.

Та хіба ж дівчина не знала, що справжніх наслідків ніхто не відчує? Комусь надають по руках. Комусь випишуть штраф. А криваву ціну доведеться заплатити комусь іншому. Проте Стерн сподівалася, що на них чекає хоч якась розплата.

Алекс зіперлася руками на вмивальник і втупилася поглядом у дзеркало. Вигляд у неї був виснажений, темні тіні викопали під очима цілі траншеї. Поверх вершкової вовняної сукні, яку їй купила мама, вона вдягнула старий чорний кардиган. Тепер дівчина скинула його. Шкіра здавалася масною, руки були худими, м’язистими, як у людини, котра ніколи не наїдається. Алекс побачила, що крізь тканину сукні просочується рожева пляма від рани; мабуть, новий пластир відклеївся на краях. Вона мала б справити поважний вигляд, вигляд хорошої дівчинки, старанної дівчинки, котрій можна довіряти. Натомість вона походила на чудовисько біля дверей.

Вона чула, яку вітальні дзенькають келихи й лунають культурні розмови. Алекс доклала багато зусиль, щоб стати частиною цього всього. Та якщо справжній світ, нормальний світ був ось такий, хіба їй справді кортіло увійти до нього? Ніщо ніколи не змінюється. Погані хлопці ніколи не страждають. Колін, Сендоу й Кейт, та всі ті чоловіки й жінки, котрі були до них, котрі наповнювали ці гробниці й застосовували свою магію, хіба вони чимось відрізнялися від ленсів, ітанів та аріелів цього світу? Вони брали те, чого хотіли. Світ мусив пробачати їм, або не зважати на них, або сприймати їх, але ніколи не карати. Який тоді в цьому сенс? Навіщо складати іспити й вигідно купувати кашемірові светри, якщо гра була нечесна від самого початку?

Алекс пригадала, як Дарлінґтон у тьмяному світлі арсеналу клав їй на шкіру поштових нічних метеликів. Пригадала, як стежила за зникненням своїх татуювань і вперше повірила, що можливо все, що їй удасться знайти спосіб стати своєю в цьому місці.

«Будь обережна, якщо розпочнуться судоми», сказав він. Людська слина анулює магію.

Алекс стиснула руки в кулаки. Торкнулася язиком кісточок пальців на лівій руці, а потім на правій. Якусь мить нічого не відбувалося. Дівчина слухала, як крапає з крана вода.

А потім на шкірі її рук розквітло чорнило. Змії та півонії, павутиння й розсипи зірок, дві незграбні золоті рибки, що вигнулися кільцем на лівому біцепсі, скелет на одному передпліччі й таємні символи Колеса на другому. Вона досі й гадки не мала, що ці символи означають. Просто витягнула цю карту з колоди таро, яка належала Геллі, за кілька хвилин до того, як вони увійшли до тату-салону з вулиці.

«Ми вівчарі». Тепер із цим покінчено. Краще бути гримучою змією. Краще бути шакалом.

Алекс вийшла з убиральні й розчинилася в натовпі, хмарах парфумів, костюмах і плетених речах фірми «Сент Джон». Бачила, як люди кидають на неї знервовані погляди. Вона мала неправильний вигляд. Вона не здавалася здоровою. Вона була недоречною.

Дівчина помітила сиву шевелюру Сендоу серед купки гостей біля піаніно. Він балансував на двох милицях. Вона здивувалася, що він не зцілив себе, але також не могла уявити, що декан без сторонньої допомоги витягнув сходами «Іль-Бастоне» дюжину пакетів козячого молока.

— Алекс! — трохи здивовано вигукнув він. — Яка приємна несподіванка!

Дівчина люб’язно всміхнулася.

— Мені вдалося знайти теку, яку ви просили, і я подумала, що вам захочеться дізнатися про це якомога швидше.

— Теку?

— З правами власності на землю. Від 1854 року.

Сендоу витріщився на неї, а тоді непереконливо засміявся.

— Звичайно. Я б і голову власну забув, якби вона не трималася так міцно на плечах. Перепрошую, ми відійдемо на хвилинку, — сказав він і взявся прокладати їм шлях крізь натовп.

Алекс трималася позаду. Вона знала, що він уже вираховує, що їй відомо та як її розпитати, а може, навіть як змусити мовчати. Дівчина витягнула телефон й увімкнула запис. Вона б не відмовилася від захисту юрби, але знала, що мікрофон не запише голосу серед галасу вечірки.

«Тримайтеся ближче», — прошепотіла Алекс Нортові, який завис поряд з нею.

Сендоу відчинив двері кабінету — чарівної ідеально квадратної кімнати з кам’яним каміном і французькими вікнами, що виходили в садок за будинком, де ще лежали залишки снігу, але завдяки весняній відлизі вже пробивалася зелень.

— Після тебе.

— Спершу ви, — озвалася Алекс.

Декан здвигнув плечима й увійшов. Він відставив милиці вбік та обіперся на стіл.