Дев'ятий дім

— Гей, Тріппе, — легко кинула вона. — Маєш хвилинку?

Хлопець повернувся до неї.

— Хочеш запросити мене на випускний, Стерн?

— Ще не вирішила. Побудеш моєю слухняною маленькою сучкою й потім даси?

Тріппові друзі загикали, а один протяжно вигукнув: «Уф-ф-ф-ф лайно». Тепер усі вони дивилися на неї.

— Я хочу поговорити з тобою про ті завдання.

Тріпп зашарівся, але потім його плечі розправились, і він підвівся.

— Звичайно.

— Приведи його додому засвітла, — сказав хтось із його дружбанів.

— Чому? — перепитала Алекс. — Ти хочеш добавки?

Вони знову загикали й заплескали в долоні, наче вона втнула видовищний кидок.

— Ти вульгарна, Стерн, — кинув їй Тріпп, коли вона випливла за ним з обідньої зали. — Мені це подобається.

— Ходи сюди, — покликала дівчина.

Вона повела його нагору сходами повз вітражне скло зі сценою на плантаціях, яке пережило переорієнтування коледжу з «рабство — це позитивне благо» Келхуна на Гоппера. Кілька років тому чорний двірник розгатив один такий вітраж на друзки.

Тріппове обличчя змінилося, на кутиках рота позначилося бажання попустувати.

— У чому річ, Стерн? — запитав хлопець, коли вони увійшли до читальної зали.

Там було порожньо.

Дівчина зачинила за собою двері, і його усмішка поширшала, наче Тріпп справді вірив, що вона зараз наважиться на перший крок.

— Звідки ти знав Тару Гатчинс?

— Що?

— Звідки ти її знав? Я бачила її журнал викликів, — збрехала Алекс. — І знаю, як часто ви спілкувалися.

Тріпп насупився й відкинувся на шкіряній канапі, схрестивши руки. Поганий настрій йому не пасував. Він змінював його округлі риси з подоби милого хлопчика на розлюченого малолітку.

— То ти тепер коп?

Алекс підійшла до нього і, побачивши, як хлопець заціпенів, наказала собі не зупинятися. Увесь його світ — суцільні зволікання й рухи манівцями. Там не заведено було безпосередньо наближатися до когось. Дивитися комусь в очі. Слід було залишатися байдужим. І це всіх влаштовувало. Можна було пожартувати.

— Не змушуй мене казати, що я уособлюю закон, Тріппе. Мені складно зберігати серйозне обличчя.

Хлопцеві очі звузились.

— Це ще до чого?

— Агов, ти геть тупий?

У нього відвисла щелепа. Нижня губа волого блищала. Чи хтось колись дозволяв собі так розмовляти з Тріппом Гельмутом?

— Це до мертвої дівчини. Я хочу знати, ким вона тобі була.

— Я вже говорив з поліцією.

— А зараз ти говориш зі мною. Про мертву дівчину.

— Я не мушу...

Алекс нахилилася ближче.

— Ти знаєш, як це працює, чи не так? Моя робота — робота Дому Лети — вберігати маленьких титулованих засранців на кшталт тебе від створення проблем для адміністрації.

— Чому ти таке стерво? Я гадав, що ми друзі.

«Адже ми стільки грали разом у пивний пінг-понг і провели разом літо в Біарриці?» Невже він справді не розумів різниці між друзями й привітними людьми?

— Ми і є друзі, Тріппе. Якби я не була твоєю подругою, я б уже все розповіла деканові Сендоу, але мені не потрібні сварки, і я не хочу без потреби створювати проблеми для тебе чи для «Кісток».

Його широкі плечі смикнулися.

— Просто перепихнулися.

— Тара не схожа на дівчат, котрі тобі до смаку.

— Ти не знаєш, хто мені до смаку. — Невже він справді намагався покласти цьому край, фліртуючи з нею? Алекс витримала його погляд, і хлопець потупив очі й пробурмотів: — З нею було прикольно.

Стерн уперше здалося, що він говорить щиро.

— Не сумніваюся, — м’яко озвалася вона. — Завжди всміхнена, завжди рада тебе бачити.

Саме на цьому базувалася торгівля. Тріпп, напевно, не розумів, що він був просто клієнтом, друзякою, поки мав у кишені готівку.

— Вона була гарненька. — Невже він переймався її смертю? Може, у його очах було щось більше за похмілля, чи Алекс просто хотілося вірити в те, що йому не насрати? — Присягаюся, ми просто потрахались і викурили кілька бульбів.

— Ви колись зустрічалися в неї?

Він заперечно похитав головою.

— Вона завжди приходила до мене.

Звичайно, неможливо так просто дізнатися її адресу.

— А ти колись бачив її з кимось із інших товариств?

Він знову здвигнув плечима.

— Не знаю. Послухай, Ленс і Тара були дилерами; вони продавали найкращу шмаль з-поміж усіх, що я куштував, найсоковитішу, найзеленішу травичку, яку тобі доводилося бачити. Але я не стежив, з ким вона зависає.

— Я запитала, чи не бачив ти її з кимось.

Тріпп ще більше потупився.

— Чому ти така?

— Гей, — лагідно відгукнулася Алекс. Стиснула його плече. — Ти ж знаєш, що не вскочив у халепу, чи не так? З тобою все буде гаразд.

Вона відчула, як хлопець трохи розслабився.

— Ти така підступна.

Дівчина розривалася між бажаннями дати йому ляпаса та покласти в ліжечко з улюбленою соскою й горнятком теплого молока.

— Я просто намагаюся дістати деякі відповіді, Тріппе. Сам знаєш. Просто намагаюся виконати свою роботу.

— Я розумію тебе, я розумію тебе.

Алекс сумнівалася, але він знав, що й коли слід казати. Пересічний хлопець, Тріпп Гельмут. Тяжко працює або тяжко сказати, що працює.

Вона стиснула його плече міцніше.

— Але тобі слід збагнути ситуацію. Дівчина померла. А як щодо людей, з якими вона тусувалася? Вони тобі не друзі й не збираються набиватися або винюхувати чи ще щось із того лайна, яке ти бачив у кіно, бо це не кіно, це твоє життя, а життя у тебе гарне й ти не хочеш його зіпсувати, еге ж?

Тріпп прикипів поглядом до черевиків.

— Еге ж. Звісно.

Алекс здалося, що він ось-ось розплачеться.

— То кого ти бачив з Тарою?

Коли Тріпп замовк, дівчина відхилилася.

— Тріппе?

— Га?

Він і далі витріщався на черевики — химерні пластмасові сандалі, наче для Тріппа Гельмута літо ніколи не закінчувалося.

— Тріппе, — повторила вона, чекаючи, коли хлопець підведе голову й подивиться їй в очі. Усміхнулася. — Ось і все. Ми впоралися. Усе скінчилося.

«Ти більше ніколи не згадаєш про цю дівчину. Як ти трахнув її і забув про неї. Як ти думав, що вона може запропонувати тобі гарну ціну, якщо кінчить із тобою. Як вона відшила тебе, аби бути з кимось, хто здавався їй не таким небезпечним».

— Між нами все гаразд? — запитала вона. Це була лексика порозуміння.

— Ага.

— Я нікому про це не розповім, обіцяю.

І тоді він став переконувати Алекс, що теж нікому не розповість про цю розмову — ні друзям, ні Кістяникам.

— Дякую.

У цьому й була вся штука: змусити його повірити, що він має що втрачати, і то більше, ніж вона.

— І останнє, Тріппе, — сказала Алекс, коли він став підганяти її назад, до обідньої зали. — У тебе є велик?

Алекс покотила парком, проминула три церкви, а тоді повернула на Стейт-стріт і проїхала під автострадою. Їй залишилося прочитати близько двох сотень сторінок, якщо вона не хотіла відстати цього тижня, а на додачу на неї полювало чудовисько, однак вона мусила негайно поговорити з детективом Авелем Тернером.

За межам кампусу Нью-Гейвен втрачав свою претензійність: крамнички, де все за долар, і похмурі спортивні бари межують із супермаркетами з делікатесами й елегантними кав’ярнями; дешеві манікюрні й мобільні салони влаштувалися біля першокласних барів з локшиною та бутіками, де продають маленьке ідіотське мило. Це сповнювало Алекс неспокоєм, наче місто просто в неї на очах змінювало свою сутність.

Стейт-стріт була просто довгою ділянкою нічого — паркувальні майданчики, лінії електропередач, залізничні колії на сході, — і поліційний відділок був анітрохи не ліпший: потворна кремезна споруда з плит кольору вівсянки.

Такі мертві плями були розкидані по всьому місту, цілі райони масивних бетонних монолітів стриміли над порожніми плазами, наче образи майбутнього в уяві предків.

«Бруталізм», — сказав про них Дарлінґтон.

А Стерн відповіла: «Звучить так, наче ці будинки гоп-стопнули тебе».

«Ні, — виправив її хлопець. — Це з французької brut. У значенні „необроблений“, тому що архітектори використовували голий неприкрашений бетон. Але ти маєш рацію, відчуття справді таке».

Раніше тут були нетрі, а потім до Нью-Гейвена потекли гроші за програмою «Зразкові міста».

«Тут мали все привести до ладу, але набудували місць, де нікому не хотілося бути. А потім гроші скінчилися, і Нью-Гейвену просто залишилися ці... пробіли».

«Рани, — подумала тоді Алекс. — Він хотів сказати „рани“, тому що для нього це місто живе».

Стерн подивилася на телефон. Тернер не відповідав на її повідомлення. Їй забракло сміливості потелефонувати йому, але тепер іншого виходу не було. Коли він не відповів, дівчина поклала слухавку, але набирала знову й знову. Алекс не була поблизу поліційного відділку, відколи померла Геллі. «Тієї ночі померла не лише Геллі». Але від думок про це — іншими словами, від думок про кров, про блідий пудинг з Ленових мізків, що прилип до крайки кухонної стійки, її свідомість панічно затіпалася в черепі. Нарешті Тернер відповів.

— Чим можу тобі допомогти, Алекс?

Його голос був приємний, турботливий, наче йому понад усе у світі хотілося побазікати з нею.

«Напиши відповідь на мої кляті повідомлення».

Дівчина відкашлялась.

— Привіт, детективе Тернере. Я б хотіла поговорити з вами про Тару Гатчинс.

Тернер закректав, іншим словом це не назвеш; це був поблажливий сміх сімдесятирічного дідуся, хай йому не могло бути значно більше за тридцять. Невже він завжди був таким на роботі?

— Алекс, ти знаєш, що я не можу розмовляти про чинні розслідування.

— Я біля поліційного відділку.

Запала тиша. Коли Тернер озвався, голос його лунав інакше, частина того радісного тепла кудись зникла.

— Де?

— З протилежного боку вулиці.

Чергова тривала пауза.

— На вокзалі о п’ятій.

Решту дороги до вокзалу Юніон у сусідньому кварталі Алекс вела велосипед за собою. Повітря було приємне, вологе від передчуття снігу. Дівчина не була певна, чи спітніла від поїздки, чи через те, що не могла звикнути до розмов з копами.

Вона притулила велик до стіни біля паркувального майданчика та всілася чекати на бетонну лавицю. Повз неї промчав Сірий у білизні, глипаючи на годинник і щодуху несучись, наче боявся спізнитися на потяг. «Ти на нього не встигнеш, друже. І на жоден інший теж».

Алекс погортала сторінки в телефоні, одним оком поглядаючи на вулицю й шукаючи ім’я Бертрама Бойса Норта. Перш ніж поставити запитання бібліотеці Лети, їй потрібно було дізнатися трохи більше. На щастя, онлайн було чимало інформації. Норт і його наречена були такими собі знаменитостями. У 1854 році його з нареченою Дейзі Феннінг Вітлок знайшли мертвими в бюро каретної компанії «Норт і сини», нині давно вже закинутої. Їхні портрети видавало в першому ж посиланні «Нью-Гейвен» на сайті «Привиди Коннектикуту». Норт мав привабливий і серйозний вигляд, його волосся за життя було вкладене ретельніше, ніж після смерті. Єдиною іншою відмінністю була чиста біла сорочка, ще не позначена плямами крові. В Алекс мороз пішов поза шкурою. Попри всі свої зусилля іноді вона забувала, що дивиться на мерця, хай навіть його модне пальто й сорочка були заляпані кров’ю. Погляд на це застигле, ще чорно-біле фото був геть інакшим. «Він гниє в могилі. Він скелет, що розсипався на порох». Вона могла наказати викопати його рештки. Вони могли б постояти вдвох на краю його могили, із захватом розглядаючи його кістки. Алекс відігнала цей образ.

Дейзі Вітлок була гарненькою темноволосою дівчиною із застиглим поглядом, типова красуня тих часів. Вона злегка нахилила голову, на губах лише ледь помітний натяк на усмішку, а кучері з проділом посередині були вкладені м’якими хвилями, залишаючи шию оголеною. У неї була вузька талія, а з піни оборок визирали білі плечі, у тендітних руках дівчина стискала букет з хризантем і троянд.

Частина фабрики, де сталося вбивство, була недобудована й залишилася такою назавжди. «Норт і сини» перенесли виробництво до Бостона й вели справи до початку 1900-х. Фотографій з місця злочину не було, лише похмурі описи крові й жахіть. І зброї — пістолета, який Норт зберігав у новому кабінеті, щоб захищатися від зловмисників, — яка досі була затиснута в чоловіковій руці.

Тіла знайшла служниця Дейзі, жінка на ім’я Ґледіс О’Донаг’ю, яка з вереском вискочила на вулицю й в істериці бігла, поки її зупинили майже за кілометр звідти, на розі вулиць Чепел і Гай. Навіть після заспокійливої дози бренді вона небагато змогла повідомити представникам влади. Злочин здавався очевидним; хоч якось інтригували тільки його мотиви. Ширилися теорії, що Дейзі завагітніла від іншого чоловіка, але її родина приховувала цей факт після вбивства, аби не розбурхати ще більший скандал. Хтось із коментаторів вважав, що Норт збожеволів, отруївшись ртуттю, адже багато часу провів поблизу капелюшної фабрики в Данбері. Найпростіша теорія припускала, що Дейзі хотіла розірвати заручини, а Норт не хотів. Його родині потрібне було вливання капіталу Вітлоків, а Норт хотів Дейзі. Вона була улюбленицею світських новину місцевій пресі, і ще дівчину вважали любителькою флірту, а її поведінку — зухвалою й подекуди неприйнятною.

«Ти мені вже подобаєшся», — пробурмотіла Алекс.

Вона прогорнула мапи, на яких були зображені могили Дейзі та Норта, і намагалася збільшити стару газетну статтю, коли на вокзалі з’явився Тернер.

Він не завдав собі клопоту вдягнути верхній одяг. Вочевидь, не збирався залишатися надовго. Але цей чоловік умів одягатися. Він був убраний у простий статечний костюм антрацитового кольору, проте крій був чудовий, і Алекс помітила ретельно продумані нюанси: носову хустинку, тонку лавандову смужку на краватці. Дарлінґтон завжди мав гарний вигляд, але він, здавалося, не докладав для цього зусиль. А Тернер не боявся показати, що доклав їх.

Щелепа в чоловіка була рішуча, а губи стиснулися у вузьку лінію. Лише помітивши Алекс, він знову натягнув дипломатичну маску. Змінилася вся його постава, а не лише вираз обличчя. Тіло одразу невимушено розслабилося й прибрало незагрозливої пози, наче Тернер навмисно розрядив струм, який рухав його тіло.

Він опустився на лавицю біля дівчини й уперся ліктями в коліна.

— Я змушений попросити тебе не приходити до мене на роботу.

— Ви не відповідали на мої повідомлення.

— Тут чимало всього відбувається. Я розслідую вбивство, як тобі відомо.

— Я мала вибір: прийти сюди або до вас додому.

Його тіло знову напнулося, наче оголений дріт, й Алекс відчула задоволення від спроможності роздратувати чоловіка.

— Припускаю, в архівах Лети є всі відомості про мене, — сказав детектив.

Напевно, Лета справді знала про Тернера все: від його номера соціального страхування до смаків щодо порно, — утім Алекс ніхто не пропонував зазирнути до архіву. Вона навіть не знала, чи Тернер узагалі живе в Нью-Гейвені. Детектив перевірив телефон.

— Я можу приділити тобі приблизно десять хвилин.

— Я хотіла б, щоб ви дали мені поговорити з Ленсом Ґрессанґом.

— Звичайно. А ще ти, мабуть, хочеш вести судове засідання проти нього.

— Тара була не просто пов’язана з Тріппом Гельмутом. Вони з Ленсом торгували з членами «Сувою та ключа» й «Рукопису». У мене є імена.

— Кажи.

— Я не можу розкрити цю інформацію.

Тернерове обличчя залишалося незворушним, але дівчина відчула, як у нього всередині з кожною хвилиною, поки він вимушений їй потакати, наростає обурення. Добре.

— Ти прийшла до мене за додатковою інформацією, але не хочеш поділитися зі мною своєю? — поцікавився детектив.

— Дозвольте мені поговорити з Ґрессанґом.

— Він головний підозрюваний у справі про вбивство. Ти це розумієш, еге ж?

Його уста скривилися в недовірливій посмішці. Він справді вважав, що вона тупа. Ні, недостойна. Черговий Тріпп. А може, черговий Дарлінґтон. І йому більше подобалася ця її версія, ніж та, з якою він стикнувся в морзі. Тому що цю версію можна шантажувати.

— Мені потрібно лише декілька хвилин, — повторила дівчина, додавши голосу плаксивих нот. — Власне, мені не потрібен ваш дозвіл. Я можу зробити запит через його адвоката, якщо я знала Тару.

Тернер повернув голову.

— Нє-а. Щойно піду з цієї зустрічі, я викличу його й повідомлю, що якась божевільна намагається втрутитися в справу. Можливо, дозволю йому подивитися, як ти бігаєш уздовж Ельм-стріт, мов ненормальна.

Алекс пронизав сором, коли вона пригадала, як звивалася посеред дороги, а машини мусили її об’їжджати. Отже, Сендоу поділився відео з Тернером. А може, ще з кимось? Від думки про те, що професорка Белбалм теж його бачила, скрутило живіт. Нічого дивного, що детектив сьогодні поводиться з нею вдвічі більш самовдоволено. Він думає, що їй бракує клепки. Так навіть краще.

— Хіба це проблема, — кинула Алекс.

Тернерові пальці стиснулися на бездоганно випрасуваних костюмних штанах.

— Проблема? Я не можу просто дозволити тобі прослизнути туди. Всіх відвідувачів в’язниці записують. Мені потрібна гідна офіційна причина, щоб привести тебе. Його адвокат теж мусить бути там. Усе це доведеться записати.

— Хочете сказати, що копи завжди дотримуються правил?

— Поліція. Якщо я порушу правила, а захист про це дізнається, Ленс Ґрессанґ не буде покараний за вбивство і я втрачу роботу.

— Послухайте, коли я ходила до Тари додому...

Погляд Тернера переметнувся на дівчину, очі запалали, уся вдавана дипломатія випарувалася.

— Ти ходила до неї додому? Якщо ти перетнула захисну стрічку...

— Я мусила дізнатися, чи...

Він скочив на ноги. Це був справжній Тернер: молодий, амбітний, змушений витанцьовувати, щоб прокласти собі шлях у цьому світі, хай навіть його від цього нудить. Він заметався перед лавицею, потім тицьнув у дівчину пальцем.

— Тримайся, трясця твоїй матері, подалі від моєї справи.

— Тернере...

— Детективе Тернер. Ти не зашкодиш моїй справі. Якщо побачу тебе десь поблизу Вудленд-стріт, я так відтрахаю твоє життя, що ти більше не зможеш рівно ходити.

— Чому ви таке стерво? — заскиглила Алекс, запозичивши цитату в Тріппа.

— Це не гра, у яку ти можеш погратися. Тобі слід зрозуміти, як легко мені знищити твоє життя, знайти жменьку трави або коліс у тебе в гуртожитку. Зарубай це собі на носі.

— Ви не можете просто... — почала була Алекс із вибалушеними очима й тремкою нижньою губою.

— Я роблю те, що мушу. А тепер забирайся звідси. Ти й гадки не маєш, куди сунешся, тому не тисни на мене.

— Я зрозуміла, гаразд? — примирливо сказала дівчина. — Перепрошую.

— Що сказав Тріпп, з ким він бачив Тару?

Алекс була не проти поділитися кількома іменами. Вона збиралася зробити це від самого початку. Тернер мусить дізнатися, що Тара торгувала зі студентами, яких не було в її списку контактів, користуючись одноразовим телефоном чи мобільником, який Ленс знищив або заховав. Дівчина подивилася на свої руки в рукавичках і тихо сказала:

— Кейт Мастерс і Колін Хатрі.

Кейт була представницею «Рукопису», проте Алекс майже не знала її. Востаннє вони розмовляли тієї ночі на Гелловінській вечірці, коли вона з Майком Аволово благали її не повідомляти Леті, що вони щось підсипали Дарлінґтону. Кейт була в костюмі Отруйного Плюща. А от Коліна Алекс знала. Колін працював на Белбалм і був членом «Сувою та ключа». Милий, охайний, типовий випускник приватної школи. Стерн могла уявити, як він відпочиває з непомірно дорогою пляшкою вина, а не дує куплений у містечку драп. Утім, вона знала від часів «Ґраунд-Зіро», що зовнішність може бути оманливою.

Тернер розгладив вилоги, манжети, торкнувся виголених скронь. Дівчина дивилася, як він опановує себе, а потім усміхається, наче розлюченого й голодного детектива тут ніколи не було.

— Радий, що ми потеревенили, Алекс. Дай мені знати, якщо можу чимось тобі зарадити в майбутньому.

Він розвернувся й помарширував назад до незграбної будівлі поліційного відділку. Алекс не подобалося скиглити перед Тернером. Їй не подобалося, щоб її називали божевільною. Але тепер вона знала вулицю, на якій жила Тара, а дізнатися решту буде нескладно.

Їй кортіло рушити простісінько на Вудленд-стріт і знайти Тарину квартиру, але не хотілося нишпорити там у неділю, коли люди будуть удома, а не на роботі. Цій справі доведеться зачекати до завтра. Дівчина сподівалася, що той, хто наслав на неї ґлуму, вважає, що вона досі лежить у Халупці... або померла. Та якщо він стежить за нею, було б добре, якби він бачив і її зустріч з Тернером. Тоді він подумає: поліції відомо те, що відомо їй, і немає сенсу затикати рота дівчині. «Якщо тільки Тернер якимось чином не вплутаний у все це».

Натискаючи на педалі дорогою назад, до воріт Гоппера, Алекс відганяла від себе цю думку. Бути насторожі корисно; а параноя — просто синонім до слова «неуважність».

Вона написала повідомлення Тріппові, сказавши, що покинула його велик за воротами, і попрямувала далі Старим кампусом, прокручуючи в голові Тарині зв’язки з товариствами. Ґлума підказувала, що тут замішані «Книга та змія», але наразі не схоже було, що Тара торгувала з кимось із них. Тріпп пов’язував її із «Черепом і кістками», Колін і те дивне татуювання — із «Сувоєм та ключем», Кейт Мастерс поєднувала її з «Рукописом», а «Рукопис» спеціалізувався на чаклунстві. Якщо тієї ночі хтось за допомогою чарів одягнув на себе Ленсову подобу, «Рукопис» напевно був замішаний у справі. Це могло пояснити, чому Алекс побачила в Тариних спогадах про вбивство Ленсове обличчя.

Однак усе це також підказувало, що Тріппова інформація правдива. Коли хтось наляканий, він ладен сказати будь-що, аби вибратися з халепи. Тож Алекс не сумнівалася, що Тріпп залюбки продасть того, хто перший спаде на думку, тільки б не мати проблем. Дівчина припускала, що може переказати ці імена Сендоу, пояснити, що Тернер тепер полює на їхні алібі, спробувати переконати його ще раз подумати про роль Лети в розслідуванні. Але тоді доведеться розповісти, що вона виканючила інформацію в Кістяника.

Алекс мусила залишатися чесною із собою. Після нападу ґлуми в неї всередині щось звільнилося — справжня Алекс, скручена, мов змія, у фальшивій шкірі того, ким вона прикидалася. Саме та дівчина стиснула щелепи на горлі Саломеї, цькувала Тріппа, маніпулювала Тернером. Але їй не слід було втрачати пильність. «Важливо, щоб вони вважали тебе стійкою, надійною...» Вона не хотіла більше давати деканові підстав розлучити її з Летою й позбавити єдиного сподівання залишитися в Єлі.

Підіймаючись сходами до Вандербільту, Алекс відчула, як її накрила хвиля полегшення. Їй хотілося опинитися під захистом, побачити Лорін і Мерсі та побазікати про роботу й хлопців. Хотілося поспати на своєму власному вузькому ліжку. Проте, увійшовши до помешкання, вона передусім почула плач. Лорін з Мерсі сиділи на канапі. Лорін обіймала подружку й погладжувала її по спині, а та схлипувала.

— Що сталося? — запитала Алекс.

Мерсі не підвела погляду, а обличчя Лорін прибрало суворого вигляду.

— Де ти була? — кинула вона.

— Потрібно було з дечим допомогти Дарлінґтоновій мамі.

Лорін закотила очі. Схоже, відмовки через термінові родинні справи більше не працювали.

Алекс сіла за потертий кавовий столик, її коліна торкнулися колін Мерсі. Сусідка затулила обличчя руками.

— Розкажіть, що відбувається.

— Можна їй показати? — запитала Лорін.

Мерсі знову схлипнула.

— Чому б і ні.

Лорін протягнула телефон Мерсі. Алекс розблокувала екран і побачила повідомлення від когось на ім’я Блейк.

— Блейк Кілі?

Гравець у лакрос, якщо вона не помилялася. Була якась історія про те, що він у старшій школі бив ногами по голові когось із команди суперників під час гри. Суперник у цей час лежав на землі. Усі коледжі відмовили йому в стипендії — усі, окрім Єлю. Їхня команда з лакросу була чемпіоном Ліги плюща чотири роки поспіль, а Блейк кінець кінцем став працювати моделлю на показах «Аберкромбі і Фінч». У кожній вітрині на Бродвеї висіли постери з його обличчям: велетенські чорно-білі світлини з оголеним до поясу хлопцем, який виходить з гірського озера, чи несе засніженим лісом різдвяну ялинку, чи пригортає до себе цуценя бульдога біля великого багаття.

«Минулої ночі ти була гарячою штучкою. Усі браття так вважають. Приходь до нас і сьогодні». До повідомлення додано відео.

Алекс не хотіла натискати на кнопку програвання, але таки натиснула. Телефон гримнув хрипким сміхом і гупанням басів. Блейк сказав: «Гей-й-й-й-гей, яка у нас тут гарненька дівчинка, сьогодні в меню щось екзотичне, еге ж?»

Він повернув камеру на Мерсі, яка сміялася. Вона сиділа на колінах в іншого хлопця, її оксамитова спідничка високо задерлася на стегнах; у руці дівчина тримала пластянку. От лайно. «Відрив „Омеги“». Алекс обіцяла Мерсі піти з нею, але геть забула.

— Забери його до іншої кімнати, — наказала Лорін, коли Мерсі ще дужче зайшлася плачем.

Алекс поспіхом кинулася до спальні й зачинила двері. Мерсі не застелила ліжка. Це навіть більше за схлипування було ознакою того, що дівчина страждає.

На відео спідничку Мерсі задерли аж до талії, а трусики стягнули.

— Ісусе, погляньте на ці кущі! — захихотів Блейк тоненько й легковажно, на очах у нього від сміху набрякли сльози. — Це так традиційно. У тебе все гаразд, люба?

Мерсі кивнула.

— Ти не перебрала? Твереза й згодна, як-то кажуть?

— Не сумнівайся.

Очі Мерсі були яскраві, живі, насторожені, не скляні й не з опущеними повіками. Вона не здавалася п’яною або під кайфом.

— На коліна, люба. Час для китайських смаколиків.

Мерсі уклякла, її темні очі були широко розплющені й вологі. Вона розтулила рота. Язик був укритий багряними плямами від пуншу. Алекс зупинила відео. Ні, не від пуншу. Вона знала цей колір. Такий самий вигляд мали тієї ночі служники в «Рукописі». Це була Достойниця, наркотик прислужування, який приймали служки, щоб позбутися власної волі.

Двері відчинилися, і в спальню прослизнула Лорін.

— Вона не дозволяє відвезти її до медцентру.

— Вони ґвалтівники. Нам слід піти до копів.

Може, вони принаймні для цього згодяться.

— Ти бачила відео. Вона сказала, що майже не пила.

— Їй підсипали наркотик.

— Я теж так подумала, але вона поводиться інакше. Вона має інакший вигляд. Ти подивилася?

— Частково. Наскільки все було погано?

— Погано.

— Скільки хлопців?

— Лише двоє. Вона думає, що він збирається розіслати це решті, якщо досі цього не зробив. Чому тебе не було поряд?

«Я забула». Алекс не хотіла цього казати. Так, це тому, що вбили дівчину, а на неї саму скоїли напад, тож зрештою вона навіть не згадала про Мерсі, а та була варта кращого ставлення. Вона заслуговувала піти на вечірку, пофліртувати і, можливо, зустріти гарненького хлопця, з яким могла б поцілуватись і сходити кудись. Саме тому Алекс погодилася піти з нею на «Відрив „Омеги“». Вона була боржницею Мерсі, яка приязно до неї ставилась і допомагала з письмовими роботами, ніколи не жаліла її, а лише підштовхувала докладати більше зусиль. Але після нападу ґлуми вона цілковито забула про вечірку. Її охопили страх, і розпач, і бажання дізнатися, чому на неї полюють.

— З ким вона пішла? — поцікавилася Стерн.

— Із Шарлоттою і тією тусівкою згори. — Голос Лорін перетворився на розлючене бурчання. — Вони просто кинули її там.

Якщо Мерсі була під дією Достойниці, то, мабуть, сказала, що з нею все гаразд, що дівчата можуть іти, а вони не знали її досить добре, щоб сперечатися. Та якби там була Алекс, вона побачила б її багряний язик. Вона могла б усе зупинити.

Стерн знову вдягнула пальто. Зробила скріншот відео, на якому Мерсі, роззявивши рота, висолопила багряний язик, і надіслала його собі на телефон.

— Ти куди зібралася? — розлючено просичала Лорін. — Невже Дарлінґтоновій мамі знадобилося ще трохи допомоги?

— Іду виправити це.

— Вона не хоче, щоб ми говорили з поліцією.

— Мені не потрібна поліція. Де живе Блейк?

— У будинку «Омеги».

Це на Лінвуд, у мерзенній вервечці гуртожитків, які вигулькнули багато років тому, коли університет вижбурнув з кампусу всі братства.

— Алекс... — промовила Лорін.

— Просто спробуй заспокоїти її та не залишай саму.

Стерн розмашистим кроком вийшла з Вандербільту й перетнула Старий кампус. Їй кортіло рушити простісінько до Блейка, але в цьому не було нічого доброго. Краєм ока помітила купку Сірих. Orare las di Korach^[68], — кинула вона. Бабусині прокльони легко лягали на язик. «Щоб їх живцем проковтнуло». Уся її злість мусила знайти вихід у словах. Сірі, мов пташки, кинулися навтьоки.

А як щодо ґлуми? Якби та саме вийшла десь тут на полювання, чи вона втекла б? Алекс радо побачила б Нареченого, але після зустрічі на межі він їй більше не траплявся на очі.

Алекс знала, що їй не слід дратувати детектива Тернера. Можливо, він захотів би допомогти, якби вона його не образила. Утім, може бути, що він однаково допоможе. Якась частина її вірила, що він справді один з хороших хлопців. Проте не хотіла покладатися на Тернера, або закон, або когось із адміністрації. Адже відео нікуди не подінеться, а Блейк Кілі був заможний, привабливий та обожнюваний. А тим часом існує велика різниця між доброчесністю і реальністю.

15

Зима

Алекс не була в «Рукописі» після останньої гелловінської вечірки. Тієї ночі вона залишилась із Дарлінґтоном у «Чорному В’язі», намагаючись не замерзнути в його вузькому ліжку. Прокинулася, коли кімнатою поповзли перші промінці світанку, а поряд із нею, скрутившись калачиком, спав Деніел. Він знову збудився — у її округлі сідниці тицявся горбочок. Однією долонею хлопець накрив їй груди, і його великий палець, торкаючись соска, рухався туди-сюди з ледачою ритмічністю котячого хвоста. Алекс відчула, як шаріється всім тілом.

— Дарлінґтоне, — різко кинула вона.

— М-м-м? — пробурмотів він їй у потилицю.

— Прокидайся й трахни мене або припини.

Деніел завмер, і дівчина відчула, що він прокинувся. Шпортаючись і плутаючись у простирадлах, вискочив з ліжка.

— Я не... Пробач. А ми?..

Алекс закотила очі.

— Ні.

— Єдріт та в дріт...

Лаявся він рідко, але по суті.

Очі в Дарлінґтона були червоні, обличчя виснажене. Могло б бути й гірше, якби він знав, що підсунутий йому за сніданком звіт анітрохи не був схожий на той, що вона насправді надіслала Сендоу.

У променях полудневого сонця гробниця «Рукопису» була ще потворнішою, коло, заховане в цегляній кладці, здавалося, з’являлося й знову зникало, поки Алекс ішла до дверей. Майк Аволово помахав їй, запрошуючи всередину. Велика кімната й подвір’я за нею мали безтурботний і безпечний вигляд — усі ознаки чогось таємного, захованого глибоко під поверхнею.

— Я радий, що ти звернулася до нас, — сказав хлопець, проте Алекс сумнівалася в щирості цих слів.

Майк спеціалізувався на міжнародних відносинах і мав рішучі привітні манери гостя денних токшоу.

Алекс роззирнулася через плече та зраділа, побачивши, що в гробниці порожньо. Тепер, коли Кейт Мастерс була в списку підозрюваних, їй не хотілося нічого ускладнювати.

— Час розрахуватися.

Майкове обличчя прибрало смиренного виразу, наче він сидів у кріслі зубного.

— Що ти хочеш?

— Спосіб, щоб скасувати дещо. Відео.

— Якщо воно стало вірусним, ми нічого не зможемо зробити.

— Я не думаю, що стало, але щомиті може вистрілити.

— Скільки людей його бачили?

— Точно не знаю. Просто зараз, можливо, з десяток.

— Це серйозний ритуал, Алекс. І я навіть не певний, що він спрацює.

Дівчина витримала його погляд.

— Ви досі тут і досі функціонуєте лише завдяки звіту, який я написала на Гелловін.

Тієї ночі вони з Дарлінґтоном стрімко вилетіли з гробниці чи принаймні докладали для цього всіх зусиль, а за ними бігли Майк із Кейт у костюмах Бетмена й Отруйного Плюща. Дарлінґтон ледве тримався на ногах, мружився від усього заяскравого і щосили тримав дівчину за руку. Хтось із випускників сердився на Дарлінґтона. Усе це мало бути жартом.

— Нічого ж не сталося, — сказала Кейт.

— Хорошеньке «нічого», — буркнула Алекс, тягнучи Дарлінґтона далі кварталом.

Проте Аволово й Мастерс не відставали, переконуючи й висуваючи пропозиції. Тож дівчина обіперла Деніела об «мерседес» і уклала угоду, пішла на поступку, пообіцявши пом’якшити звіт. Вона написала, що Дарлінґтон випадково випив зілля, і «Рукопис» дістав лише штраф, а інакше їхню діяльність призупинили б. Алекс знала, що хлопець кінець кінцем про все довідається, не дочекавшись суворіших санкцій. У найкращому разі на неї чекала переконлива лекція про різницю між мораллю та етикою. Але Дарлінґтон зник, і звіт більше нікого не цікавив. Алекс знала, що ця угода була нікудишнім кроком, але, якщо вона переживе перший рік в Єлі, то зможе контролювати Лету. Доводилося йти на поступки, прокладаючи собі подальший шлях.

Аволово схрестив руки на грудях.

— Я думав, ти зробила це, щоб уберегти Дарлінґтонову честь.

— Я зробила це тому, що світ тримається на послугах. — Алекс потерла рукою обличчя, намагаючись відігнати раптову хвилю втоми. Піднесла телефон: — Подивися на її язик. Хтось користується вашим наркотиком, щоб пудрити мізки дівчатам.

Майк узяв телефону руку й насупився, побачивши скріншот.

— Достойниця? Це неможливо. Усі наші запаси зберігаються під замком.

— Можливо, хтось поділився рецептом.

— Ми знаємо, що стоїть на кону. І всі пов’язані суворими заборонами. Ми не можемо просто тинятися й розбазікувати всім, чим тут займаємося. До того ж тут річ не у формулі. Достойниця росте лише у Великому Хінґоні. Є буквально один-єдиний постачальник, і ми платимо йому неоковирну винагороду за те, що він продає її тільки нам.

То де ж її взяли Блейк і його друзяки? Ще одна таємниця.

— Я подумаю про це, — пообіцяла Алекс. — Та просто зараз мені потрібно все виправити.

Майк уважно розглядав її.

— Це не справи Лети, еге ж? — Дівчина не відповіла. — Для засобів масової інформації є свій критичний рівень. Він відрізняється для музики, зірок, мемів. Але, якщо перетнути цей поріг, жоден ритуал не зможе нічого скасувати. Припускаю, нам доведеться провести обряд повної чаші у зворотному порядку. Ми використовуємо його, щоб створити імпульс для проектів. Саме так було минулого вересня із синглом Мічі.

Алекс пригадала, як Дарлінґтон описував, що оголені члени товариства зібралися у велетенській мідній ванні й співали, поки ємність поступово наповнювалася вином, що, булькаючи, підіймалося з якогось невидимого місця під їхніми ногами. Повна чаша. Цього вистачило, щоб дуже посередній сингл злетів на другу позицію танцювальних чартів.

— Скільки людей тобі для цього знадобиться?

— Принаймні ще троє. Я знаю, з ким поговорити. Але на приготування потрібен час. Ти мусиш зробити все можливе, аби зупинити кровотечу, інакше вже ніщо не допоможе.

— Гаразд. Клич своїх людей. Якомога швидше.

Дівчині не подобалася думка про те, що Кейт Мастерс теж візьметься до справи, але згадка про її ім’я лише викличе подальші запитання.

— Упевнена?

Алекс знала, про що запитує Майк. Це було порушення всіх протоколів Лети.

— Я впевнена.

Вона вже була біля дверей, коли хлопець озвався:

— Зажди.

Він підійшов до стіни з декоративними урнами й відкрив одну, потім витяг із шухляди маленьку пластикову ємність і відміряв крихітну порцію срібного порошку. Закрив ємність і простягнув її Алекс.

— Що це?

— Зоресила. Аструмсалінас. Сіль з проклятого озера, у якому втопилася безліч людей, що закохалася у своє відображення.

— Як Нарцис?

— Дно озера вистелене їхніми кістками. Зоресила зробить тебе надзвичайно переконливою на час від двадцяти п’яти до сорока хвилин. Тільки пообіцяй мені, що дізнаєшся, де цей покидьок узяв Достойницю.

— Мені її вдихнути? Чи посипати на голову?

— Проковтни. Смак у неї огидний, тож це може бути непросто. Коли її дія вичерпається, у тебе скажено болітиме голова, як і у всіх, з ким ти контактуватимеш.

Алекс похитала головою. Така потужна річ просто стоїть на камінній полиці, де її може взяти будь-хто. Що ж тоді сховано в решті тих урн?

— Вам не слід володіти такими речами, — сказала вона, згадуючи Дарлінґтонові дикі очі й Мерсі на колінах. — Вам не слід бути спроможними робити таке з людьми.

Майкові брови поповзли вгору.

— То ти відмовляєшся?

— Я цього не казала. — Алекс поклала конверт у кишеню. — Але якщо я колись дізнаюся, що ви скористалися чимось таким проти мене, спалю цей будинок до пня.

Будівля на Лінвуд виявилася двоповерховою спорудою з білого дерева, і її ґанок прогинався під вагою допотопної канапи. Дарлінґтон розповідав їй, що колись «Омезі» належав будинок у провулку поряд з «Вовчою головою» — приземкуватий кам’яний котедж, повний лискучого коричневого дерева й вітражів. Їх написи досі були викарбувані в камені, проте Алекс виявила, що складно уявити собі вечірки на кшталт «Відриву „Омеги“» чи «Сексу на пляжі» в кімнаті, схожій на затишну чаювальню шотландських дівиць.

— Тоді культура братств була геть інакшою, — сказав Дарлінґтон. — Вони краще вдягалися, влаштовували офіційні вечері, серйозно ставилися до слів про «джентльменів і науковців».

— «Науковець-джентльмен» — непоганий опис для тебе.

— Справжні джентльмени не вихваляються титулами, а справжні науковці мають корисніші справи, ніж перехиляти підпалені шоти з «Доктором Пеппером».

Проте, коли Алекс запитала, чому братство вигнали з кампусу, Деніел лише здвигнув плечима й підкреслив щось у книжці, яку читав.

— Часи змінилися. Університету потрібне майно, а не борги.

— Можливо, слід було залишити їх у кампусі.

— Ти дивуєш мене, Стерн. Симпатизуєш братству пивних вечірок і недоречної агресії?

Алекс згадала про сквот на Седрос.

— Змусь людей жити, як тварини, і вони діятимуть, як тварини.

Проте слово «тварина» було занадто ніжним для Блейка Кілі.

Дівчина дістала пластмасову ємність із кишені й проковтнула порошок, що містився всередині. Її мало не знудило, тож довелося затиснути носа й рота руками, щоб не виплюнути все назад. Солоний порошок страшенно смердів, Алекс неймовірно хотіла прополоскати рота, але змусила себе проковтнути.

Відчуття не змінилися. Господи, а що, як Майк морочить їй голову?

Алекс сплюнула в багнюку на подвір’ї, піднялася сходами та штовхнула парадні двері. Вони були незамкнені. У вітальні смерділо старим пивом. Ще одна поламана канапа та крісло фірми «Лей-Зі-Бой» стояли коло пощербленого кавового столика, заставленого пластянками, а над саморобним баром, перед яким примостилися два різних ослінчики, висів банер з літерами дому. Хлопчина без футболки, у бейсболці козирком назад і піжамних штанях збирав розкидані горнятка й запихав їх до великого чорного сміттєвого мішка.

— Я шукаю Блейка Кілі.

Хлопчина насупився.

— Гм... ти його подружка?

Алекс пошкодувала, що так поспішала в «Рукописі». Як ця Зоресила має працювати? Вона вдихнула й розпливлася в широкій усмішці.

— Я дуже ціную твою допомогу.

Хлопець позадкував на крок. Торкнувся рукою грудей, наче його вдарили прямісінько в серце.

— Звичайно, — сказав він щиро. — Звичайно. Усе до ваших послуг.

Він усміхнувся навзаєм, і Алекс стало трохи млосно. І трохи дивно.

— Блейку! — гукнув до сходів хлопчина, жестом запрошуючи її йти за собою.

Підіймаючись, він двічі озирався й увесь час шкірився.

Коли вони опинилися на другому поверсі, Алекс почула музику, громоподібне гупання комп’ютерної гри, увімкненої на повну гучність. Тут сморід пива трохи слабшав, і дівчина відчула віддалений запах дуже поганої трави, попкорну з мікрохвильовки й хлопця. Це місце страшенно скидалося на те, де вони жили з Леном у Ван-Найсі. Можливо, його вбогість була трохи інакшою, архітектура старшою, а воно саме тьмянішим без чистого золота південнокаліфорнійського сонця.

— Блейку! — знову крикнув голий до пояса хлопчина.

Тоді він обернувся й узяв Алекс за руку з безмежно щирою усмішкою.

Із дверей висунулася голова велетня.

— Джіо, ти поц, — сказав він.

Блейк теж був без футболки і в бейсболці козирком назад, наче це якась уніформа.

— Ти мав помити сральник.

Отже, Джіо був новачок у товаристві або ще якийсь лакей.

— Я прибирав унизу, — пояснив він. — Хочеш познайомитися з... Господи, я не можу пригадати, як тебе звуть.

Авжеж, бо вона йому цього не казала. Алекс лише підморгнула.

— Спершу помий грьобаний туалет, — застогнав велетень. — Ви, дрочери, не можете просто срати згори на гівно! І хто це, в біса...

— Привіт, — сказала Алекс і — раніше вона ніколи цього не робила — струсонула волоссям.

— Я. Агов. Привіт. Як справи? — Він підтягнув шорти вище, потім опустив нижче, зняв бейсболку, розчесав пальцями заплутане волосся та знову напнув бейсболку. — Привіт.

— Я шукаю Блейка.

— Для чого? — Голос у нього був сумний.

— Допоможеш мені знайти його?

— Однозначно. Блейку! — заревів велетень.

— Що? — захотів знати роздратований голос зі спальні, розташованої далі по коридору.

Алекс не знала, скільки в неї лишилося часу. Вона висмикнулася з руки Лакея Джіо й кинулася вперед, передбачливо не зазираючи дорогою до ванної кімнати.

Блейк Кілі розкинувся на матраці, сьорбаючи з великої пляшки «Ґейтрейд» і граючись у «Колл оф д’юті». Він принаймні був у футболці.

Алекс відчувала, що хлопці тупцяють у неї за спиною.

— Де твій телефон? — запитала вона.

— Ти хто, в біса, така? — поцікавився Блейк, відхиливши голову назад і кинувши на неї короткий нахабний погляд.

На мить Алекс запанікувала. Невже Майків чарівний порошок так швидко втратив силу? А може, Блейк чомусь несприйнятливий до нього? Дівчина пригадала, як від порошку пекло в горлі. Вона висмикнула шнур з розетки, і гра змовкла.

— Що за...

— Мені та-а-а-а-к шкода, — сказала Алекс.

Блейк кліпнув, а тоді розплився в ледачій безтурботній усмішці.

«Від цієї усмішки дівчата вистрибують з трусів», — подумала Стерн і замислилась, чи не вибити йому зуби.

— Не переживай, — сказав хлопець. — Я Блейк.

— Я знаю.

Його вишкір розтягнувся до вух.

— А ми знайомі? Минулої ночі я був просто в гівно, але...

Алекс зачинила двері, і хлопцеві очі розширилися. Вигляд у нього був мало не схвильований, але страшенно задоволений. Як у дитини на Різдво. У багатенької дитини.

— Можна подивитися твій телефон?

Кілі підвівся й простягнув телефон, пропонуючи їй своє місце на матраці.

— Хочеш сісти?

— Ні, я хочу, щоб ти стояв там з мудацьким виглядом.

Він мав би відреагувати, але натомість закляк, слухняно всміхаючись.

— У тебе природний талант. — Дівчина помахала телефоном. — Розблокуй його.

Блейк послухався, і вона зайшла до галереї й натиснула на перше відео. З’явилося обличчя Мерсі зі хтивою усмішкою. Кілі торкнувся її щоки вологою голівкою, і дівчина засміялася. Він повернув камеру до себе і знову розплився в дурнуватій сраній усмішці, киваючи, наче передавав привіт глядачам.

Алекс підняла телефон угору.

— Кому ти надіслав це відео?

— Лише кільком браттям. Джейсону й Родріґезу.

— Тягни їх сюди й накажи принести свої телефони.

— Я тут! — крикнув велетень за дверима. Алекс розчахнула їх. — Я Джейсон!

Він аж руку підвів.

Поки Блейк рвонув на пошуки Родріґеза, а Велетень Джейсон терпеливо чекав, Алекс перевірила надіслані повідомлення, видалила їх, а потім про всяк випадок видалила всі повідомлення. Блейк люб’язно назвав один з фотоальбомів «Сховище кицьок». Там було повно відео з різними дівчатами. У декого з них світилися очі й були пурпурові язики, інші мали просто одурманений вигляд, п’яні дівчата зі скляними поглядами, голі до пояса або в задертому одязі. Одна дівчина була така непритомна, що виднілися лише білки її очей, які з’являлися та зникали, наче сріблясті півмісяці, коли Блейк дрючив її; в іншої у волоссі було блювотиння, і вона лежала обличчям у калюжі, поки Блейк брав її ззаду. Він завжди повертав камеру на себе, наче не міг стриматися й не продемонструвати свою зоряну усмішку.

Алекс видалила всі фото й відео, хоча не могла бути певна, що в нього немає десь бекапа. Наступним у черзі був телефон Джейсона. У цього або була дрібка совісті, або він занадто страждав від похмілля, щоб переслати відео ще комусь.

Алекс почула, як хтось у коридорі захекано дихає, і побачила Блейка: він тягнув брудним килимом Родріґеза.

— Що ти робиш?

— Ти сказала притягнути його, — нагадав Блейк.

— Просто дай мені його телефон.

Ще одна швидка перевірка. Родріґез надіслав відео двом друзям, і вона ніяк не могла дізнатися, кому його переслали вони. Хай йому чорт. Тепер Алекс могла лише сподіватися, що Майкові вдасться зібрати достатньо членів «Рукопису» і що зворотний обряд повної чаші допоможе.

— Вони знали? — запитала вона в Блейка. — Вони знали про Достойницю? Про те, що Мерсі підсипали її?

— Ні, — озвався той, досі всміхаючись. — Вони знають тільки, що в мене немає проблем з перепихонами.

— Де ти взяв Достойницю?

— Мені дав чувак зі Школи лісового господарства.

Школа лісового господарства? У ній були теплиці з регульованою температурою й контролем вологості, збудовані для відтворення довкілля із цілого світу — можливо, навіть гірського клімату Великого Хінгану. Що там казав Тріпп? «Ленс і Тара... продавали... найсоковитішу, найзеленішу травичку, яку тобі доводилося бачити...»

— А як щодо Ленса й Тари Гатчинс? — поцікавилася вона.

— Ага! Це вони. Ти знаєш Ленса?

— Це ти напав на Тару? Ти вбив Тару Гатчинс?

На Блейковому обличчі відбилося збентеження.

— Ні! Я б ніколи нічого такого не скоїв.

Алекс насправді цікавило, де ж, на його думку, пролягала межа. У правій скроні запульсував біль. Це мало означати, що Зоресила незабаром виснажиться. Їй хотілося лише вшитися звідти. Від цього будинку в неї свербіла шкіра, наче він усотав усе сумне й огидне, що відбувалося в його стінах.

Дівчина подивилася на телефон у руці, подумала про Блейкових дівчат, що вишикувалися рядочком в альбомах. Вона ще не закінчила.

— Ходімо, — сказала, глипаючи в коридор на відчинені двері ванної кімнати.

— Куди ми йдемо? — запитав Блейк. Його ледача усмішка розпливалася, наче жовток з розбитого яйця.

— Ми збираємося зняти коротенький фільм.

16

Зима

Лорін дала Мерсі снодійне та вклала її в ліжко. Алекс залишилася з нею, куняючи в кімнаті за темними завісами, і прокинулася пізно ввечері, почувши, як Мерсі сопе від сліз.

— Відео зникло, — повідомила Алекс, потягнувшись, щоб стиснути долоню сусідки.

— Я тобі не вірю. Воно не могло просто зникнути.

— Чому бути, того не минути.

— Може, він хотів погрожувати мені ним, аби я повернулася і... робила всіляке.

— Воно зникло, — повторила Алекс.

Насправді вона аж ніяк не могла перевірити, чи спрацював Майків ритуал. Повна чаша мала на меті створювати імпульс, а не сповільнювати його, але вона мусила сподіватися.

— Чому він обрав мене? — знову і знову запитувала Мерсі, шукаючи логіки, якогось рівняння, що звело б усе це до чогось, що вона сказала або зробила. — Він може отримати будь-яку дівчину, яку захоче. Чому він зробив це зі мною?

«Тому що він не хоче дівчат, які хочуть його. Тому що він стомився від бажання, і йому до смаку припало ганьбити інших». Алекс не знала, що живе всередині хлопців на кшталт Блейка. Чарівних хлопців, які мали б бути щасливими і не хотіли нічого, крім нагоди знаходити щось, що можна відібрати.

Коли спустилася ніч, Стерн сповзла з ліжка й натягнула светр і джинси.

— Ходімо повечеряємо, — попросила подругу, протискаючись повз їхні ліжка, щоб увімкнути лампу.

Обличчя Мерсі набрякло від сліз. Волосся блищало на подушці чорними батогами. У неї було таке саме густе чорне волосся, яке ні за що не хотіло кучерявитись, як і в Алекс.

— Я не голодна.

— Мерсі, ти мусиш їсти.

Дівчина заховала обличчя в подушці.

— Я не можу.

— Мерсі. — Алекс посмикала її за плече. — Мерсі, ти не покинеш навчання через це.

— Я ніколи такого не казала.

— Ти не мусиш казати цього вголос. Я знаю, що ти про це думаєш.

— Ти не розумієш.

— Розумію, — заперечила Стерн. — Зі мною дещо схоже сталося в Каліфорнії. Коли я була молодшою.

— І все минулося?

— Ні, було гівняно. І я, типу, дозволила цьому зіпсувати собі життя.

— Не схоже, що в тебе щось негаразд.

— Але це правда. Проте я нормально почуваюся тут з тобою й Лорін і нікому не дозволю позбавити мене цього.

Мерсі витерла носа.

— Отже, річ у тобі?

Алекс усміхнулася.

— Авжеж.

— Якщо хтось щось скаже...

— Якщо хтось хоча б косо на тебе подивиться, я виколупаю йому око виделкою.

Мерсі вбрала джинси й гольф, щоб приховати засоси на шиї; цей одяг був такий стриманий, що вона мало не здавалася незнайомкою.

Дівчина побризкала на обличчя водою й нанесла під очі консилер. Вона досі була блідою і з заплаканими очима, але в неділю ввечері посеред нью-гейвенської зими ніхто не має розкішного вигляду.

Алекс і Лорін затисли подругу між собою, узявши її під руки, і так увійшли до обідньої зали. Там було, як завжди, галасливо, дзенькали тарілки, а балачки тепло гучнішали й знову стихали, і з їхньою появою не сталося жодної заминки чи паузи. Можливо, тільки можливо, Майкові й «Рукопису» все вдалося.

Вони схилилися над тацями; Мерсі байдуже ганяла тарілкою смажену тріску, а Стерн з винуватим виразом обличчя кусала вже другий чизбургер, коли пролунав сміх. Це був особливий тип сміху, який Алекс умить упізнала: глузливий, занадто бадьорий, урваний рукою, що затулила рота в удаваному зніяковінні. Лорін миттю заклякла. Мерсі зіщулилася, втягнувши голову у светр, і затремтіла всім тілом. Алекс вичікувально напружилась.

— Забираймося звідси, — сказала Лорін.

Але на сидіння біля неї вже гупнувся Еван Вілі.

— О Господи, я помираю.

— Усе гаразд, — заспокоїла Мерсі Лорін, а тоді розлючено пробурмотіла: — Якісь проблеми?

— Я знав, що Блейк огидний, але не знав, що аж такий огидний.

Завібрував телефон у Лорін, потім в Алекс. Однак на Мерсі ніхто не дивився, люди просто лементували й видавали блювотні звуки за столами, прикипівши поглядами до екранів.

— Просто подивіться, — попросила Мерсі, впершись підборіддям у долоні. — І скажіть мені.

Лорін глибоко вихнула й узяла телефон. Насупилась.

— Гидота, — видихнула вона.

— Я знав, — повторив Еван.

На екрані над брудним туалетом згинався Блейк Кілі. Алекс відчула, як у неї всередині розгортається змія, зігріта й задоволена, наче знайшла досконалий розпечений сонцем камінь, де можна погріти животика.

— Ти серйозно? — запитав Блейк, хихотячи так само істерично й тоненько, як тоді, коли сказав: «Погляньте на ці кущі!» — Гаразд, гаразд, — погодився він на відео. — Ти просто божевільна!

Однак тієї, з ким він розмовляв, не було видно.

— Ні, — промовила Лорін.

— О Господи, — видихнула Мерсі.

— Я знав, — повторив Еван.

І простісінько в них перед очима Блейк Кілі опустив складену човником долоню до забитого унітазу, набрав повну жменю лайна й жадібно вкусив.

Блейк жував і ковтав, продовжуючи хихотіти, а потім із замурзаними в коричневе рівненькими білими зубами й засохлою шкіркою на губах подивився на ту, хто тримав камеру, і розквітнув славетною ледачою сраною усмішкою.

Телефон Алекс знову завібрував. Аволово.

«ЩО З ТОБОЮ, В БІСА, ТАКЕ?»

Алекс відповіла просто: «хохохо»^[69].

«Ти не мала права. Я тобі довіряв».

«Ми всі помиляємося».

Майк не пожаліється Сендоу. Інакше йому доведеться пояснювати, що його делегація чомусь не втримала в таємниці Достойницю і що він дав Алекс порцію Зоресили. Алекс скористалася Блейковим телефоном, аби розіслати його списку контактів нове відео, а її імені в «Омезі» ніхто не знав.

— Алекс, — прошепотіла Лорін. — Що це таке?

Навколо них в обідній залі завирували гарячкуваті балачки, люди реготали та з огидою відсували тарілки з їжею, інші вимагали розповісти їм, що відбувається. Еван уже пересів за наступний столик. Проте Лорін і Мерсі мовчки витріщалися на Алекс, поклавши телефони на стіл екранами донизу.

— Як ти це зробила? — запитала Лорін.

— Зробила що?

— Ти казала, що все виправиш, — нагадала Мерсі. Вона поплескала по своєму телефону. — То?..

— То що? — перепитала Алекс.

Між ними надовго запала тиша.

Потім Мерсі провела пальцем по столу й сказала:

— Знаєш, люди кажуть, що злом зла не виправиш.

— Ага.

Мерсі підсунула до себе тарілку Алекс і відкусила велетенський шматок того, що залишилося від чизбургера.

— Так от — це цілковите лайно.

Насправді ніхто вже давно не сперечається, чи «Сувій та ключ» навчилися своєї магії, чи вкрали її в чарівників Середнього Сходу під час хрестових походів, — смаки змінюються, злодії стають керівниками; утім Слюсарі досі залюбки переконують, що майстерність у портальній магії вони вдосконалили цілком законним шляхом. Зовнішній вигляд гробниці «Сувою та ключа» віддає шану джерелу їхньої могутності, проте всередині будівля безглуздо присвячена легендам про короля Артура, включно з круглим столом у центрі. Одні присягаються, що камінь для нього привезли із самого Авалону, другі — що з Храму Соломона, а треті шепотілися, що його видобули неподалік, у Стоун-Крику. Хай яким було його походження, усі, від Діна Ачесона до Коула Портера та Джеймса Гембла Роджерса — архітектора, на якому лежить відповідальність за кожну цеглинку Єльського університету, — точно полірували стіл своїми ліктями.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Обгоріла на сонці шкіра заважає спати. Енді сказав, що ми без проблем вчасно встигнемо до Маямі на початок, що все вже записано в книжках і схвалено радою «Сувою та ключа» й випускниками. Хай яку вони там готували магію, вона швидко вичерпалася. Та принаймні я побачила Гаїті, чи не так?

Щоденник Наомі Фарвелл часів Лети (Коледж Тімоті Двайта ‘89)

17 Зима

Aлекс провела решту недільного вечора в спільній кімнаті з сусідками, увімкнувши Римського-Корсакова на програвачі Лорін та поклавши на коліна примірник «Хорошого солдата»^[70]. Галас у гуртожитку того вечора здавався особливо пронизливим, а у двері їхнього помешкання кілька разів стукали, проте дівчата всіх ігнорували. Кінець кінцем з’явилася Анна зі звично похмурим і заспаним виглядом. Вона кинула байдуже «привіт» і зникла у своїй спальні. За хвилину дівчата почули, як вона телефонує родичам у Техас, і змушені були затиснути роти (їхні плечі смикалися, а з очей періщили сльози), коли Анна сказала: «Я переконана, що вони відьми».

Якби ж вона тільки знала!

Алекс спала без сновидінь, але прокинулася вночі й виявила, що за вікном спальні ширяє Наречений, утримуваний захисними чарами. На його обличчі закляк вичікувальний вираз.

«Завтра», — пообіцяла Стерн. Після її подорожі в потойбіччя ще й доби не минуло. Вона б пішла до Тари, але Мерсі її допомога була потрібніше Вона більше завинила живим, аніж мертвим.

«Я даю собі раду, — подумала дівчина, проковтнувши ще дві пігулки аспірину й повернувшись у ліжко. — Можливо, не так добре, як із цим упорався б Дарлінґтон, але все під контролем».

У понеділок вранці Алекс передусім зазирнула до «Іль-Бастоне», де напакувала в кишені кладовищної грязюки й годину вишукувала всю можливу інформацію про ґлум. Якщо «Книга та змія» — чи хай там хто наслав на неї цю штуку — захоче спробувати ще раз, то саме тепер ідеальний час. На людях вона поводилася як божевільна; академзаборгованості були в неї як кістка в горлі. Якщо вона раптом кинеться в річку, з даху або під колеса, то згадають не про один дзвіночок, що став би мотивом до самогубства.

«Чи не було в неї депресії?» «Вона була відлюдькувата». «У неї було мало друзів». «Вона ледве поралася з навчанням». Усе це правда.

Та хіба ж це мало б значення, якби вона була кимось іншим? Якби Алекс була світською левицею, сказали б, що вона полюбляла топити свій біль у вині. Якби була круглою відмінницею, сказали б, що її заживо зжер власний перфекціонізм. Якщо гинуть дівчата, завжди знайдуть причину.

Утім Алекс дивним чином заспокоювало те, як пов’язані з нею події відрізнятимуться від тих, що могли статися рік тому. Тоді вона могла померти від гіпотермії, обдовбавшись і залізши до громадського басейну. Схопити передоз, куштуючи щось новеньке або зайшовши занадто далеко. Або просто зникнути. Втратити Ленів захист і зникнути десь на просторах долини Сан-Фернандо, розкресленої крихітними ділянками, на яких височіють невеличкі будиночки, схожі на потиньковані мавзолеї.

Утім просто зараз вона може уникнути смерті, і це було б чудово. Дарлінґтон сказав би, що це принципова справа. Кілька годин посперечавшись із бібліотекою, Стерн знайшла два абзаци про боротьбу з ґлумами: англійською і на івриті; для другого їй знадобився перекладацький камінь, і виявилося, що в тексті йдеться радше про големів, аніж про ґлум. Проте в обох джерелах згадано використання наручного або кишенькового годинника, тож порада здавалася слушною.

«Ретельно заведіть годинник. Його розмірене цокання збентежить будь-яку створену, а не народжену істоту. Вони почують серцебиття простого годинникового механізму й візьмуться шукати тіло, але не знайдуть».

Це не було справжнім захистом, але так досить просто відволікти потвору.

Дарлінґтон носив наручний годинник з перламутровим циферблатом на широкому чорному шкіряному ремінці. Стерн припускала, що це або родинна коштовність, або манірність. А може, йому теж була притаманна практичність.

Алекс увійшла до арсеналу, де зберігався тигель Гайрама; золота чаша здавалася мало не занехаяною — так довго нею не користувалися. Дівчина знайшла в шухляді кишеньковий годинник, сплутаний з клубком маятників, що їх використовували для гіпнозу; завела його й поклала в кишеню. Проте довелося висунути чимало шухлядок, перш ніж вона розшукала загорнену у вату пудреницю з люстерком. Записка в шухляді описувала походження дзеркала: скло було виготовлене в Китаї, а потім «Рукопис» оснастив ним пудреницю для досі засекреченої операції ЦРУ часів холодної війни. Як пудрениця з Ленґлі^[71] дісталася маєтку Лети на Орандж-стріт, записка не повідомляла. Дзеркало було заляпане, тож Алекс почистила його, дихнувши й витерши рукавом світшота.

Попри всі події вихідних, вона впоралася із завданням з іспанської без звичного туману в голові чи паніки, провела дві години в Бібліотеці Стерлінга, дочитуючи книжку до лекції про Шекспіра, а потім з’їла звичний подвійний обід. Дівчина почувалася бадьорою і зосередженою, якою бувала під дією бас-беладони, от тільки серце не смикалося і не тремтіло. Подумати лишень, для цього знадобилися тільки замах на її життя й візит до прикордонної зони пекла. Якби ж вона знала про це раніше!

Того ранку Норт ширяв у внутрішньому дворі Вандербільту, і Алекс пробурмотіла, що звільниться аж по обіді. Можна було не сумніватися, що він чекав на неї під стінами їдальні, тож вони вдвох рушили вгору від Колледж-стріт до Проспект-стріт. Майже дійшли до Інґаллсової ковзанки, коли дівчина постерегла, що не бачила жодного Сірого, — хоча ні, це було не зовсім так. Вона бачила, як вони ховаються за колонами та щодуху мчать геть провулками. «Вони бояться Нареченого», — збагнула дівчина. Пригадала, як він, усміхаючись, стояв у річці. «Є гірші за смерть речі, міс Стерн».

Алекс «проконсультувалася» з телефоном, як зрізати шлях до Менсфілд-стріт. Їй досі не вдавалося втримати карту Нью-Гейвена в голові. Алекс вивчила головні артерії Єльського кампусу, маршрути, якими ходила щодня, але решта міста залишалася для неї туманною і безформною. Дівчина прямувала до району, куди якось їздила з Дарлінґтоном на його старому побитому «мерседесі». Він показував їй фабрику «Вінчестер репітінг армз», яку частково перетворили на модні лофти; уздовж будинку збігала лінія, де фарба поступалася місцем голій цеглі, — точнісінько тут у забудовника закінчилися гроші. Хлопець жестом показав на похмуру решітку Наукового парку — Єльського внеску в розвиток медичної технології в дев’яностих.

— Підозрюю, це не допомогло, — сказала Алекс, помічаючи забиті дошками вікна й порожній паркувальний майданчик.

— Послуговуючись словами мого діда, це містечко розвели від самісінького початку.

Дарлінґтон натиснув на газ, наче дівчина випадково стала свідком ганебної сімейної сварки за столом, накритим на День подяки. Вони проїхали повз рядок убогих будиночків та багатоповерхівок, де в часи заводу Вінчестера жили робітники, а потім видерлися вгору Пагорбом науки, де викрашалися домівки майстрів з фабрики — їхні будинки були зведені з цегли, а не з дерева, а газони були ширші й обрамлені живоплотом. Вони їхали пагорбом вище і вище — масивні будинки поступалися місцем вишуканим маєткам, і нарешті перед ними пролягли величні простори Ботанічного саду Марша, немов розвіялися якісь чари.

Але сьогодні Алекс не підійматиметься на вершечок пагорба. Вона триматиметься в низині, ближче до понівечених погодою й пошарпаних будинків, порослих чагарником дворів, наливайок, що притулилися на розі. Детектив Тернер сказав, що Тара жила на Вудленд-стріт, і навіть без постаті у формі, що чатувала біля дверей, Алекс безпомилково впізнала б помешкання мертвої дівчини. З протилежного боку вулиці жінка обіперлася на паркан сусіднього подвір’я, обхопивши руками ланки ланцюга, наче опускалася під воду в сповільненій зйомці, витріщаючись на потворну багатоповерхівку так, немов та могла заговорити з нею. Двійко типів у спортивних костюмах базікали собі на хіднику, повернувшись спинами до зарослого бур’янами газону Тариного подвір’я, але трималися на поважній відстані. Алекс не могла їх звинувачувати. У негараздах було щось принадне.

«Більшість міст — це палімпсести, — якось сказав їй Дарлінґтон. Довелося тричі братися за пошук цього слова в словнику, поки вона знайшла правильне написання. — Надбудовані знову і знову, аж поки не забудеш, що де було. Але Нью-Гейвен не приховує шрамів. Широкі шосе, що тягнуться не туди, мертві офісні будівлі, краєвиди, на яких немає нічого, крім ліній електропередач. Ніхто не розуміє, скільки всього животіє між ранами, скільки всього це місто може запропонувати. Це місто збудоване для того, щоб тобі хотілося забратися подалі звідси».

Тара жила на гребені одного із цих шрамів.

Алекс не вдягнула плаща, не зібрала волосся. Так їй легко було прикинутися своєю, а вона не хотіла привертати уваги.

Дівчина йшла, не поспішаючи, зупинилася аж за квартал, ніби чекала на когось, перевірила телефон, глипнула похапцем на Норта, однак устигла помітити його розчарований вигляд.

«Розслабся, — пробурмотіла вона. — Я не твоя підлегла, друзяко. Принаймні я так вважаю».

Нарешті з Тариного будинку вийшов чоловік. Високий, худий, убраний у куртку з логотипом «Патріотс» і світлі джинси. Він привітно кивнув офіцерові, надів навушники та спустився цегляними сходами. Алекс потягнулася слідом за ріг будинку. Коли вони зникли з поля зору допитливих поглядів, дівчина поплескала чоловіка по плечу. Він повернувся тієї самої миті, коли дівчина простягнула руку з люстерком. Воно кинуло на його обличчя яскравого сонячного зайчика, і чоловік, затуляючись, викинув уперед долоню й позадкував.

— Якого біса?

Алекс закрила дзеркальце.

— Ой божечки, мені так шкода, — сказала вона. — Я думала, що ви Том Бреді.

Чолов’яга кинув на неї сповнений огиди погляд і розмашистим кроком рушив геть. Алекс підтюпцем побігла назад до багатоповерхівки. Наблизившись до офіцера, вона піднесла люстерко, як бейдж. Світло впало йому на обличчя.

— Уже повернулися? — поцікавився коп, побачивши виключно миттєвий знімок того чолов’яги в куртці «Патріотс». Можливо, у «Рукопису» була найгірша гробниця, але їхні трюки були одними з найкращих.

— Гаманець забув, — пояснила Алекс, якомога грубішим голосом.

Коп кивнув, і вона зникла за парадними дверима. Дівчина заховала люстерко в кишеню й рушила коридором, не сповільнюючи кроків. Вона знайшла Тарине помешкання на другому поверсі, поріг був позначений поліційною стрічкою.

Стерн подумала, що, можливо, доведеться зламати замок — вона навчилася певних азів після того, як мамина любов стала жорстокою і вона заборонила доньці з’являтися у квартирі. Було щось моторошне в тому, щоб уриватися до власного будинку, прослизати всередину, наче примара, стояти на місці, яке могло належати комусь іншому. Утім замка на Тариних дверях не було взагалі. Скидалося на те, що копи вийняли його.

Алекс штовхнула двері ліктем і прослизнула під стрічкою. Очевидно було, що ніхто не повертався, щоб навести лад у Тариному помешканні після того, як його обшукала поліція. Та й хто б це міг бути? Один з його мешканців сидів під вартою, а друга померла й лежала в морзі.

Шухляди були висунуті, подушки скинуті з канап, а деякі розрізані — певно, це зробили копи, що шукали контрабанду. Підлога всіяна дрібним сміттям: плакат, вирваний з рамки, покинута ключка для гольфу, пензлики для макіяжу... Попри це Алекс бачила, що Тара намагалася зробити дім затишним. До стін були пришпилені різнокольорові килимки — фіолетові й сині. «Заспокійливі кольори, — сказала б мама Алекс. — Кольори океану». На вікні, над колекцією сукулентів, висів ловець снів. Алекс підсунула один з горщиків і торкнулася пальцями масного воскового листя рослини, що випиналася з нього. Колись вона на фермерському ринку купила таку саму. Вони майже не потребували догляду чи поливу. Маленькі борці за життя. Дівчина знала, що її рослинку, мабуть, викинули в смітник або поклали в пакет як доказ, але приємно було думати, наче вона досі стоїть на підвіконні в «Ґраунд-Зіро», усотуючи сонячні промені.

Алекс рушила вузьким коридором у спальню. Там панував майже такий самий гармидер. На ліжку лежала купа подушок і плюшевих тварин. З комода зняли задню стінку. З вікна Алекс побачила вістря башти маєтку Марша. Воно було частиною Школи лісового господарства, і на довгому подвір’ї, що здіймалося пагорбом, стояло чимало теплиць — усього за кілька хвилин прогулянки від Тариного помешкання. «За що ти взялася, дівко?»

Норт завмер у коридорі біля ванної кімнати й висіву повітрі. Він казав їй, що потрібне щось із флюїдами.

Ванна кімната була довга й вузька, між високим умивальником і пошарпаною ванною з душем майже не залишилось місця. Алекс окинула поглядом речі на умивальнику й кошик для сміття. Зубна щітка й використані серветки не підійдуть. Норт казав, що річ має бути особистою. Дівчина відчинила шафку. Усередині майже нічого не залишилося, але на горішній полиці стояла синя пластикова коробочка. Наклейка на кришечці закликала: «Зміни свою усмішку, зміни своє життя».

Алекс відкрила. Тарина зубна пластинка. Вигляд у Норта був скептичний.

— Ви хоча б знаєте, що це? — поцікавилася Стерн. — Чи відомо вам, що ви дивитеся на шедевр сучасної ортодонтії?

Привид схрестив руки на грудях.

— Не думаю.

Його і брекети розділяли приблизно півтора століття, але більшість дітлахів у кампусі теж про них навряд чи колись розмірковували. Пластинка — це така річ, як у людські батьки купують дітям, а ті, не задумуючись про ціну, гублять її на екскурсії або забувають у шухляді. Але для Тари вона була важлива. Дівчина місяцями збирала на неї гроші, надівала щоночі перед сном і переймалася, щоб не загубити. «Зміни свою усмішку, зміни своє життя».

Алекс відірвала смужку туалетного паперу й витягнула пластинку з контейнера.

— Це багато для неї важило. Повірте мені.

До того ж можна було сподіватися, що на пластинці ще залишилися такі-сякі флюїди.

Алекс заткнула корком умивальник і наповнила його водою. Чи можна вважати це водоймою? Вона сподівалася на це.

Кинула пластинку всередину. Перш ніж та опустилася на дно, дівчина побачила, як поряд зі стоком з’явилася бліда рука — вона немов розквітла в потрісканому умивальнику. Щойно пальці стиснулися — і рука, і пластинка зникли. Коли дівчина перевела погляд, Норт тримав пластинку в руці, з його долоні стікала вода, а рот гидливо кривився.

Алекс здвигнула плечима.

— Ви хотіли флюїдів.

Вона натиснула на кнопку, що звільняла злив, викинула серветку в кошик і повернулася, щоб піти.

У дверях стояв чоловік. Він був велетенський, мало не торкався головою одвірка, а плечима затуляв увесь дверний прохід. Він був убраний у сірий комбінезон механіка, верх якого залишався розстібнутим і вільно звисав. З-під білої футболки виднілися вкриті татуюваннями м’язисті руки.

— Я... — почала була Алекс.

Але чоловік уже завівся.

Він наскочив на дівчину, гупнувши її спиною об стіну. Голова з хрускотом ударилася об підвіконня, і незнайомець схопив Алекс за горло. Вона вчепилася йому в руки.

Нортові очі почорніли. Він кинувся на її нападника, але пролетів простісінько крізь нього.

Це не була ґлума. Не був привид. Це не було щось з іншого боку Серпанку. Чоловік був із крові та плоті й намагався вбити Стерн. Тепер Норт не міг допомогти.

Дівчина щодуху гупнула долонею чоловікові по шиї. Йому перехопило дух, і руки на мить послабилися. Вона тицьнула йому коліном межи ноги. Не пряме влучання, але досить точне. Чоловік склався навпіл.

Алекс протиснулася повз нього, смикнула була душову завісу з кілець, але та заклинила. Прожогом кинулася в коридор (Норт не відставав) і вже наближалася до дверей, аж раптом механік знову постав перед нею. Він не відчинив дверей, а просто пройшов крізь них, наче Сірий. Портальна магія? На коротеньку мить Алекс помітила безлюдне подвір’я позаду чоловіка, а тоді він розмашистим кроком кинувся їй назустріч.

Дівчина позадкувала до захаращеної вітальні, обхопивши себе руками й намагаючись думати. У неї текла кров і важко було дихати. Він зламав їй ребра. Скільки точно, Алекс не знала. Чи вдасться їй потрапити на кухню? Схопити ножа?

— Хто ти? — проревів механік. Голос у нього був низький і хрипкий, можливо, через удар Алекс у трахею. — Хто нашкодив Тарі?

— Її хлопець-мудак, — виплюнула дівчина.

Незнайомець заревів і кинувся до неї. Алекс смикнулася ліворуч, до камінної полиці, ледь ухилившись від нападника, проте він досі стояв між нею та дверима, погойдуючись на п’ятках, наче це був якийсь боксерський матч.

Чоловік посміхався.

— Тобі нікуди бігти, сучко.

Перш ніж їй вдалося прослизнути повз нього, чоловік знову схопив її за горло. Чорні цятки замерехтіли перед очима. Норт репетував, несамовито розмахував руками, безсилий чимось допомогти. Ні, не безсилий. Це було не так. «Впусти мене, Алекс».

Ніхто не знав, ким вона була. Ні Норт. Ані цей монстр навпроти. Ні Доус, ні Мерсі, ні Сендоу чи ще хтось із них.

Лише Дарлінґтон здогадався.

18

Минула осінь

Дарлінґтон знав, що Алекс обурилася через його дзвінок. Він не міг її в цьому звинувачувати. Сьогодні не був четвер, коли проводили ритуали, чи неділя, коли вона очікувано мала готуватися до роботи наступного тижня, а він знав, що вона докладала зусиль, аби впоратися і з заняттями, і з вимогами Лети. Він переймався тим, як пригоди в «Рукописі» можуть уплинути на їхню роботу, але дівчина відмахнулася від цього значно легковажніше за нього, давши раду звітові, щоб він не мусив знову переживати той сором, і знову взялася жалітися на вимоги Лети. Легкість, з якою вона забула про той вечір, буденне прощення, яке вона йому запропонувала, нервували Дарлінґтона і знову змушували замислюватися про жахливе життя, яке в неї було раніше. Алекс навіть удалося без проблем пережити другий обряд Авреліанців — видачу патенту в потворному, залитому флуоресцентним світлом сусідньому кампусі Пібоді — і її перше віщування в «Черепі і кістках». Була одна бентежна мить, коли вона раптом зробилася зелена й прибрала такого вигляду, наче зараз виблює на Гаруспекса. Але дівчина впоралася, і Деніелові навіть не хотілося засуджувати її за цю слабкість. Він уже бачив віщування дванадцять разів, та вони однаково розбурхували його почуття.

— Усе закінчиться дуже швидко, Стерн, — пообіцяв Деніел, коли вони вийшли з «Іль-Бастоне» у вівторок увечері. — У Розенфельді проблеми з електромережею.

— Хто такий Розенфельд?

— Що, а не хто. Розенфельд-голл. Решту ти маєш сама знати.

Дівчина поправила лямку наплічника.

— Не пам’ятаю.

— Святий Ельм, — підказав він.

— Ага. Той, підсмажений.

Дарлінґтон подумки додав їй бал.

Святий Еразмус, як вважали, пережив удар блискавкою та втоплення.

На згадку про нього назвали вогні святого Ельма й товариство, чия обитель колись була в Єлизаветинських баштах Розенфельд-голлу. Будівлю з червоної цегли тепер здавали під офіси та прибудови, і вночі вона була замкнена, однак Дарлінґтон мав ключ.

— Натягни це, — скомандував він, простягаючи дівчині гумові рукавички та гумові чоботи, анітрохи не схожі на ті, що колись виробляли на його родинній фабриці.

Алекс послухалася і зайшла за ним до фоє.

— Чому це не могло почекати до завтра?

— Тому що минулого разу, коли Лета мала проблеми в Розенфельді, світло вирубилося в усьому кампусі. — Світло на горішніх поверхах замиготіло, немов підтримуючи його слова. Будинок ледь чутно гудів. — Усе це описане в «Житті Лети».

— Пригадуєш, як ти казав, що нас не займають нетаємні товариства? — запитала Алекс.

— Казав, — погодився Деніел, знаючи, що почує далі.

— Я запам’ятовую те, чого ти мене вчиш.

Дарлінґтон зітхнув і скористався ключем, щоб відімкнути наступні двері, цього разу до великого складу, напхом напханого меблями для гуртожитків і старими матрацами.

— Це колишня їдальня «Святого Ельма». — Хлопець посвітив ліхтариком на високі готичні арки й майстерну кам’яну оздобу. — Коли товариству в шістдесятих бракувало готівки, університет купив у них цю будівлю й пообіцяв кімнати склепу здавати «Святому Ельму», щоб вони могли чинити там свої обряди. Та замість порядної угоди, укладеної за допомогою Авреліанців, сторони погодилися на джентльменську домовленість.

— І джентльмени передумали?

— Вони повмирали, а їм на зміну прийшли не такі аж джентльмени. Єль відмовився подовжити оренду товариству, а «Святий Ельм» опинився кінець кінцем у тому брудному маленькому будиночку на Лінвуд.

— Домівка там, де твоє серце, снобе.

— Саме так, Стерн. А серце «Святого Ельма» було тут, у їхній споконвічній гробниці. Утративши це місце, вони зламалися й розгубили всю магію. Допоможи мені посунути це.

Вони прибрали з дороги два старих ліжкових каркаси, відчинили чергові замкнені двері. Товариство славилося погодною магією, artium tempestate, яку вони застосовували для всього, починаючи від маніпуляцій з продуктами до коливань результатів важливих матчів. Відколи вони переїхали на Лінвуд, їм не вдавалося викликати бодай легесенький вітерець. Ніхто не знав, що саме створило гробниці, але нові неможливо було просто взяти й збудувати. У цьому світі були місця, яких магія уникала, на кшталт безбарвних, схожих на місячні ландшафти, рівнин Національної алеї у Вашинґтоні, округ Колумбія, та місця, які притягували її до себе, як-от Центр Рокфеллера на Мангеттені чи Французький квартал у Новому Орлеані. У Нью-Гейвені була надзвичайна концентрація місць, де магія немов збиралася й намотувалася, як солодка вата на паличку.

Сходи, якими вони спускалися, спіраллю збігали донизу, ведучи до трьох підземних поверхів, — із кожною сходинкою гудіння дедалі гучнішало. На нижніх поверхах майже не залишилося на що подивитися: порохняві, набиті ватою опудала тварин із нью-гейвенського зоопарку, що їх у свої божевільні деньки придбав заради сміху Джей Пі Морґан; старі електропровідники із загостреними металевими кінцями, що немов з’явилися з класичного фільму про чудовиськ; порожні діжки та вкриті тріщинами скляні баки.

— Акваріуми? — запитала Алекс.

— Чайники для бур.

Саме тут студенти «Святого Ельма» варили погоду. Хуртовини, від яких злітали ціни на акції, посухи, які випалювали урожай, сильні вітри, спроможні потопити військовий корабель.

Тут гудіння було гучним — невпинний електричний стогін, від якого в Дарлінґтона волосся на руках стало дибки, а зуби завібрували в унісон.

— Це що? — перекрикуючи галас і затуляючи вуха долонями, поцікавилася Алекс.

Досвід підказував Дарлінґтонові, що це не знаменувало нічого хорошого. Гудіння наповнювало повітря й проймало підлогу. Якщо залишатися там достатньо надовго, можна збожеволіти.

— Товариство «Святого Ельма» роками засідало тут, викликаючи шторми. З якихось незрозумілих причин негоді подобається повертатися.

— І коли це трапляється, викликають нас?

Хлопець повів Стерн до старого закритого плавкого запобіжника. Ним давно вже не користувалися, проте пилюки на ньому майже не було. Дарлінґтон витягнув з торби срібний флюгер.

— Простягни руку, — попросив він. Поставив флюгер дівчині на долоню. — Дмухни на нього.

Алекс скептично витріщилася на Деніела, а тоді видихнула повітря на срібні веретеноподібні стрілки. Флюгер завалився, як сновида в мультику.

— Ще разок, — підказав хлопець.

Флюгер повільно закрутився, упіймавши подих, а тоді став обертатися на долоні Алекс так шалено, наче потрапив у бурю. Дівчина відсахнулася. У променях Деніелового ліхтарика видно було, як волосся здіймається над її головою електрично-вітряним німбом, через який здавалося, наче навколо дівочого обличчя кишать чорні змії. Дарлінґтон пригадав Алекс на вечірці «Рукопису», загорнуту в ніч, і вимушений був двічі кліпнути, відганяючи цю картинку з уяви. Спогади поверталися вже не вперше, постійно залишаючи його збентеженим, непевним, чи це ще животіє ганьба тієї ночі, чи він побачив щось справжнє, щось, від чого слід було відвести погляд.

— Дозволь флюгеру закрутитися, — наказав він. — А потім можеш гупнути по перемикачах. — Він швиденько натиснув на них, не пропустивши жодного з довгої вервечки. — І завжди надівай рукавички.

Його палець торкнувся останнього перемикача — і гудіння переросло у високий вереск, що заповзав простісінько в череп, пронизливий невдоволений лемент примхливої дитини, яка не хоче лягати спати. Алекс скривилася. З носа потекла цівка крові. Дарлінґтон відчув щось вологе на губах, і зрозумів, що в нього теж пішла носом кров. А потім — трісь — кімнату осяяло яскраве світло. Флюгер полетів, із дзенькотом відбився від стіни, і здалося, неначе цілий будинок зітхнув, коли гудіння раптово вщухло.

Алекс із полегшенням здригнулася, і Дарлінґтон простягнув їй чисту хустинку, щоб вона витерла носа.

— І це нам треба робити щоразу, коли псується погода? — перепитала дівчина.

Дарлінґтон торкнувся свого носа.

— Раз чи двічі на рік. Іноді рідше. Енергія мусить кудись виходити, і якщо ми не задамо їй напрямок, здійметься чимала хвиля.

Алекс підняла пожмаканий флюгер. Кінчики його срібних стрілок дещо розплавилися, а серцевинка погнулася.

— А із цим що?

— Покладемо його в тигель і додамо трохи розріджувача. Він відновиться приблизно за сорок вісім годин.

— І все? Це вся наша робота?

— Уся. Лета має сенсори на всіх нижніх поверхах Розенфельду. Коли негода повертається, Доус отримує сигнал. Завжди принось із собою флюгер. Завжди надівай рукавички і взувай чоботи. Нічого складного. А тепер можеш повернутися до... до чого ти повернешся?

— До «Королеви фей»^[72].

Дарлінґтон закотив очі, нишком глипнувши на двері.

— Співчуваю. Спенсер такий нудний, що аж гидко. Про що пишеш роботу?

Це його не надто цікавило. Він хотів, щоб Алекс залишалася спокійною. Хотів сам залишатися спокійним. Адже в тиші, що настала після гудіння негоди, почув чиєсь дихання.

Хлопець повів Алекс назад уздовж проходів із запилюженого скла та якихось поламаних машин, а сам прислухався і прислухався.

Краєм вуха він чув, як Алекс розповідає про королеву Єлизавету і те, як хтось там з її групи змарнував добрих п’ятнадцять хвилин, розпинаючись про те, що всі видатні поети були шульги.

— Це, вочевидь, не так, — озвався хлопець.

Дихання було глибоким і розміреним, наче якесь створіння відпочивало, і його легко було сплутати зі звуками вентиляції в будинку.

— Наш викладач теж так каже, але, думаю, той хлопчина сам шульга, тож він не вгавав, просторікуючи, як раніше їх змушували писати правою рукою.

— Якщо ти шульга, це вважали впливом демонів. Нечестива рука і всіляке таке.

— А так було?

— Що було?

— Це було ознакою впливу демонів?

— Анітрохи. Демони амбідекстери.

— Нам колись доведеться змагатися з демонами?

— Аж ніяк. Демони ув’язнені десь у пеклі за Серпанком, а якщо комусь із них удасться вирватися звідти, — нам стільки не платять.

— А нам платять?

— Прикинь!

Там, у кутку, темрява здавалася глибшою, ніж мала, — тінь там не була тінню. Це портал. У підвалі Розенфельд-голлу. Там, де йому не слід бути.

Дарлінґтон відчув полегшення. Те, що він вважав диханням, напевно, було подувом вітру крізь портал, і нехай його поява тут була загадкою, він міг її розгадати. Хтось, вочевидь, побував у підвалі, намагаючись відхопити трохи енергії нексусу «Святого Ельма» для якогось різновиду магії. Найімовірніший злочинець — «Сувій та ключ». Вони скасували останній ритуал, а їхня попередня спроба відкрити портал до Угорщини підказувала, що магія в їхній власній гробниці майже на нулі. Утім, він не збирався висувати звинувачення без жодного доказу. Краще скористається запобіжним і охоронним заклинанням, аби позбавити портал дієвості, а потім вони повернуться до «Іль-Бастоне» й прихоплять інструменти, які йому знадобляться, щоб закрити його цілком. Алекс це не сподобається.

— Не знаю, — саме казала дівчина, — можливо, вони просто намагалися приборкати всіх цих ліворуких діточок, бо вони ж неохайні, як чорти. Я завжди знала, коли Геллі писала в щоденнику, бо в неї все зап’ястя було в чорнилі.

Деніел припускав, що впорається із закриттям порталу самотужки. Дасть їй перепочити, аби вона мала змогу написати якусь нудну роботу про нудного Спенсера. «Види транспорту та гріховні моделі в „Королеві фей“».

— Хто така Геллі? — поцікавився він.

Але щойно слова злетіли з уст, її ім’я клацнуло у нього в голові. Гелен Вотсон. Померла від передозу дівчина, біля якої знайшли Алекс. Щось усередині замиготіло, наче імпульсна лампа. Хлопець пригадав жаскі візерунки розбризканої крові, що знову й знову повторювалися на стінах жалюгідної квартири, наче якась похмура тканина. Удар лівою.

Але ж Гелен Вотсон померла ще раніше тієї ночі, чи не так? На ній не було крові. Також дівчина не була ймовірною підозрюваною. Вони обидві накидалися до нестями, але цього було недостатньо для такої бійні, та й Алекс не шульга.

Але Гелен Вотсон шульга.

Геллі.

Алекс подивилася на нього в темряві. Вираз у неї був насторожений, яку людини, яка розуміє, що бовкнула зайвого. Дарлінґтон знав, що слід удати, наче йому байдуже. Поводься буденно. Так, поводься буденно. Стоячи в підвалі, де аж потріскує від магічної бурі, неподалік від порталу бозна-куди та поряд із дівчиною, яка бачить привидів. Ні, вона не просто бачить привидів.

Можливо, впускає їх усередину.

«Поводься буденно». Натомість він заціпенів, витріщившись у чорні дівочі очі, а мозок несамовито переосмислював усе, що Деніел знав про одержимість Сірими. Лета стежила ще й за іншими людьми, людьми, котрі, як гадали, могли бачити привидів. Чимало з них збожеволіло або перетворилося на «вже не здорових» кандидатів. Розповідали про людей, які втрачали глузд і трощили лікарняні палати або нападали на доглядачів з нечуваною силою — силою, якої вистачило б, щоб відлупцювати п’ятьох дорослих чоловіків. Після несамовитих нападів суб’єкти зазвичай впадали в кататонію, тож їх неможливо було про щось розпитати. Проте Алекс була незвичайна, чи не так?

Дарлінґтон подивився на неї. Ундіна з лискучим чорним волоссям, проділ, наче оголений хребет, жадібні очі.

— Ти вбила їх, — озвався Деніел. — Їх усіх. Леонарда Бейкона. Мітчелла Беттса. Гелен Вотсон. Геллі.

Запала тиша. Чорний блиск у дівочих очах немов обернувся крицею. Хіба ж він не мріяв про магію, двері до інших світів, дівчину-фею? Але ж феї ніколи не були добрими. «Скажи, щоб я відвалив, — подумки благав він. — Розтули свого вульгарного рота й скажи, що я помиляюся. Пішли мене під три чорти».

Але вона сказала тільки одне:

— Геллі — ні.

Дарлінґтон чув, як завиває в порталі вітер, над ним звично поскрипував, мостячись, будинок, а десь далеко вищала сирена.

Він знав. Від першого дня знайомства знав, що з нею щось не так, але ніколи не здогадувався, наскільки все погано. Убивця.

Але насправді кого вона вбила? Нікого, за ким сумуватимуть. Можливо, вона зробила те, що мусила. Хай там як, керівництво Лети й гадки не мало, з ким вони повелися, кого притягнули до свого лона.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Алекс.

Ці чорні очі, камінці на дні ріки. Жодного докору сумління, жодного вибачення. Нею керувало лише одне: бажання вижити.

— Не знаю, — озвався хлопець, але вони обоє знали, що він збрехав. Він розповість деканові Сендоу. Уникнути цього було неможливо.

«Запитай її чому. Ні, запитай як». Йому слід було більше цікавитися її мотивом, але Дарлінґтон знав, як саме ця відповідь заволодіє його думками, а можливо, і думками керівництва. Утім, їм не можна було дозволити дівчині залишитися в Леті. Якщо щось станеться, якщо Алекс знову нашкодить комусь, відповідальними будуть вони.

— Подивимось, — додав Деніел і відвернувся до темної тіні в кутку. Йому не хотілося далі дивитися на неї, бачити переляк на її обличчі, розуміння, скільки всього вона незабаром утратить.

«Невже вона колись насправді збиралася тут залишитись?» Якась його розсудлива частина казала, що вона ніколи не мала того, що потрібно, щоб бути частиною Лети. Щоб бути частиною Єлю. Ця дівчинка із Заходу, з краю легковажного сонячного світла, фанерних будинків і ламінату.

— Тут був хтось до нас, — сказав Деніел, адже простіше було говорити про роботу, що чекала на них, аніж про те, що вона була вбивцею.

Леонарда Бейкона побили так, що його неможливо було впізнати. Органи Мітчелла Беттса були потовчені в пюре і вже близькі до того, щоб перетворитися на рідину. У двох чоловіків, що в затильних кімнатах, були дірки в грудях, це свідчило про те, що хтось простромив їхні серця. Битка перетворилася на такі малесенькі шматочки, що на них неможливо було знайти відбитки пальців. Та Алекс була чистісінька. Жодної краплі крові на ній. Криміналісти навіть стоки перевірили.

Дарлінґтон показав на чорну брилу в кутку.

— Хтось відчинив портал.

— Гаразд, — озвалася дівчина. Сторожко, непевно. Дружба й легкість у спілкуванні, що народилися за останні кілька місяців, зникли, наче мінлива погода.

— Я встановлю охоронні чари, — пояснив Дарлінґтон. — Потім повернемося до «Іль-Бастоне» й поговоримо про це.

Він замислився, чи були його слова щирими. А може, насправді він мав на увазі: «Подивимося, скільки я ще зможу дізнатися, перш ніж здам тебе і ти замовкнеш». Сьогодні ввечері вона ще сподіватиметься на згоду: мінятиме інформацію на його мовчання. Вона була його Данте. Це мало багато важити. Вона вбивця. І брехунка.

— Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу.

— Гаразд, — знову повторила Алекс.

Дарлінґтон витягнув з кишені два магніти й намалював над порталом чіткий охоронний знак. Такі переходи були безперечно магією «Сувою та ключа», але Слюсарі химерно ризикували, відчиняючи кудись портал зі своєї гробниці. Байдуже, він однаково скористається їхньою власною магією, щоб зачинити його.

— Алсамт, — почав хлопець. — Мухал...

Щось висмоктало дихання з його рота, перш ніж йому вдалося промовити заклинання.

Щось заволоділо ним, і Дарлінґтон збагнув, що припустився жахливої помилки. Це не був портал. Це було щось геть інше.

Тієї останньої миті хлопець пригадав, як мало речей прив’язують його до цього світу. Що може втримати його тут? Хто знає його так добре, щоб не випустити зі своєї влади його серце? Лише книжки, музика, мистецтво та історія, мовчазне каміння «Чорного В’яза» і вулиці цього містечка. Цього містечка. Ніщо із цього не згадуватиме про нього.

Він спробував сказати щось. Застерегти? Востаннє насолодитися своїм усезнайством? «Тут лежить хлопець, у якого були відповіді на всі запитання». От тільки він не матиме могили.

Деніел дивився на старе молоде обличчя Алекс, у темні криниці її очей, на вуста, що залишилися розтуленими, але не поворухнулися, щоб сказати щось. Вона не ступила жодного кроку вперед. Не промовила жодного захисного слова.

Він покинув цей світ так, як завжди й підозрював: самотній і в темряві.

19

Минуле літо

Алекс не могла відстежити, коли саме тієї ночі почалися проблеми в «Ґраунд-Зіро». Доводилося повертатися занадто далеко назад. Лен намагався просунутися й умовити Ітана дати йому ще один вантаж. Травичка оплачувала рахунки, але дітлахи з приватних шкіл «Бакл» та «Оквуд» хотіли адеролу, екстазі, оксі чи кетаміну, а Ітан не довіряв Ленові нічого більшого за пакетики шмалі, хай скільки той його облизував.

Лен полюбляв пащекувати про Ітана, називати його єврейським поцом, а Стерн зіщулювалася, пригадуючи, як її бабця запалювала молитовні свічки на шабат. Однак в Ітана Шефіра було все, чого хотів Лен: гроші, машини та, вочевидь, нескінченна черга дівчаток, котрі ступали перші кроки в модельному бізнесі, у його обіймах.

Він жив у мегамаєтку в Енсіно з нескінченним басейном, з якого розгортався краєвид на шосе 405 і навколо якого завжди юрбилася божевільна кількість м’язистих тіл. Проблема була в тім, що Лен не мав усього, чого хотів Ітан, поки в місті не з’явився Аріель.

— Аріель, — сказала якось Геллі. — Це янгольське ім’я.

Аріель — це Ітанів кузен, чи брат, чи хтось такий. Алекс ніколи точно не знала. У нього були широко розставлені очі з важкими повіками та привабливе обличчя, обрамлене досконало доглянутою щетиною. Від першої ж миті він змусив Алекс нервуватися. Він був занадто холоднокровний, наче якась потвора на полюванні, і дівчина відчувала, яка в ньому причаїлася жорстокість. Вона бачила це в тому, як прислухався до його думки Ітан, як додавав шалу вечіркам у будинку в Енсіно, розпачливо намагаючись вразити хлопця, розважити його, наче знуджений Аріель міг бути чимось дуже небезпечним. Алекс здавалося, наче Аріель — чи принаймні якась його версія — завжди був поряд; що поганенький механізм таких людей, як Ітан і Лен, просто не зміг би працювати без загрозливої присутності схожого на Аріеля наглядача, який, відкинувшись на стільці, спостерігав би за всім, повільно кліпаючи очима, наче ведучи зворотний відлік.

Аріелеві подобався Лен. Той змушував його реготати, хай навіть здавалося, що Аріель регоче не всміхаючись. Він полюбляв жестом кликати Лена до свого столика. Плескав його по спині та дозволяв чинити на власний розсуд.

— Це наш вхідний квиток, — сказав Лен того дня, коли Аріель вирішив навідатися до «Ґраунд-Зіро».

Алекс не розуміла, як він не бачить, що Аріель висміює його, що хлопця звеселяє їхня бідність, забавляють їхні бажання. Та її частина, що боролася за виживання, підказувала, що чоловікам на кшталт Аріеля подобається підлабузництво інших людей, вони полюбляють натиснути, аби побачити, наскільки ті ладні принижуватися заради своїх потреб. В Ітана вдома від дівчини до дівчини йшов поголос: «Не залишайся наодинці з Аріелем. Він не практикує грубощі, але полюбляє огидні речі».

Алекс намагалася пояснити Ленові цю небезпеку.

— Не плутайся із цим чуваком, — казала вона хлопцеві. — Він не такий, як ми.

— Але я йому подобаюся.

— Йому просто подобається гратися зі своєю їжею.

— Він умовляє Ітана підвищити мене, — повідомив Лен, стоячи за потертою жовтою кухонною стійкою в «Ґраунд-Зіро». — Чому ти неодмінно мусиш спаскудити все хороше, що зі мною відбувається?

— От гівно, та це фентанил зі смітника. Він дає тобі його, тому що це більше нікому не потрібно.

Ітан не брався за фентанил, якщо не знав точно, звідки той узявся. Він залюбки залишався поза полем зору радарів правоохоронних сил, а мертві клієнти могли привернути увагу. Хтось повернув йому борг фентанилом замість суміші героїну з кокаїном, але той пройшов занадто багато рук, аби вважатися чистим.

— Не профукай цю можливість, Алекс, — попередив Лен. — Прибери цей срач.

— Зараз знайду свою чарівну паличку.

Тоді він дав їй ляпаса, але несильного. Просто щоб довести, що він говорить серйозно.

— Гей! — обурилася Геллі. Алекс ніколи точно не знала, що подруга вкладає в це «гей!», та однаково була вдячна.

— Розслабся, — кинув Лен. — Аріель хоче потусити з реальними людьми, а не з тими пластиковими мудаками, яких збирає навколо себе Ітан. Ми хочемо піти забрати Деймонові колонки. Приберіть тут усе. — Він подивився на Геллі, а тоді перевів погляд на Алекс. — І спробуйте побути симпатичними. Жодного вибрику сьогодні.

— Ушиваймося, — сказала Алекс, щойно Лен вийшов з квартири, а Полюбе влаштувався на пасажирському сидінні, уже прикурюючи. Насправді Полюбе звали Мітчелл, проте Алекс не знала цього, поки його не загребли за зберігання наркоти і їм усім разом довелося шкребти гроші на заставу. Він тусувався з Леном ще до Алекс і завжди був поряд — високий, худий як палка, але з відвислим животом та ще й прищавим підборіддям.

Алекс із Геллі злиняли, спочатку прямуючи до бетонного ложа лос-анджелеської річки, а потім до автобусної зупинки на Шерманвей, не маючи якоїсь конкретної мети. Вони вже робили це раніше, і навіть присягалися, що їдуть назавжди, і доїжджали до пірсу Санта-Моніки, Барстоу, а якось аж до Лас-Вегаса, де провели перший день, тиняючись готельними фоє, а другий — цуплячи четвертаки в бабусь за гральними автоматами, щоб назбирати на автобус додому. Поки автобус із кондиціонером мчав їх назад уздовж шосе 15, вони спали одна в одної на плечі. Алекс мріяла про ботанічний сад готелю «Белладжіо»: водяні колеса, парфумована вода, квіти, висаджені у формі пазла. Іноді їм з Геллі вистачало кількох годин, іноді — кількох днів, але вони завжди поверталися. Світ був для них завеликий. Забагато рішень, які, схоже, лише змушували приймати наступні рішення. Життя — то непроста річ, а жодна з дівчат не мала потрібних навичок.

— Лен каже, що ми втратимо «Ґраунд-Зіро», якщо Аріель не прийде, — сказала Геллі, коли вони сідали в автобус компанії «РТД». Сьогодні в них не було величних планів. Жодного Лас-Вегаса, просто поїздка до Вестсайду.

— Усе це балачки, — заспокоїла Алекс.

— Він шаленітиме, що ми не поприбирали.

Алекс визирнула в запітніле вікно.

— Ти помітила, що Ітан заслав кудись свою дівчину?

— Що?

— Коли Аріель приїхав до міста. Він відіслав Інґер геть. І нікого зі звичних дівчат поряд не видно. Лише ті шльондри з Воллі.

— Маячня, Алекс.

Вони обидві знали, для чого Аріель зібрався до «Ґраунд-Зіро». Він хотів трохи розважитися в нетрях, і Алекс із Геллі мали стати частиною цих веселощів.

— Так зазвичай і здається, а потім стає надто пізно, — сказала їй Алекс.

Їй доводилося робити декому послуги. Першим був кіношник — принаймні Лен казав, що це кіношник, — який мав забезпечити їх купою голлівудських клієнтів, а пізніше дівчина виявила, що той був лише помічник продюсера і щойно закінчив кіношколу. Завершилося все тим, що вона цілий вечір просиділа в нього на колінах, сподіваючись, що цього буде досить, аж поки він не повів її до маленької ванни і підстелив брудний килимок — неоковирно джентльменський жест, — аби їй зручніше було смоктати в нього, поки він сидів на унітазі. «Мені п’ятнадцять, — подумала Алекс, полощучи рот і змиваючи макіяж з очей. — Якими мають бути п’ятнадцять?» Невже якась інша Алекс ходила на піжамні вечірки й цілувалася з хлопчиками на шкільних дискотеках? Чи вдасться їй залізти на умивальник, пройти крізь дзеркало й прослизнути в шкуру тієї дівчинки?

Утім з нею все було гаразд. Насправді. Аж до наступного ранку, коли Лен узявся гупати дверцятами шафок і курити так, наче з кожною затяжкою збирався з’їсти цигарку, поки Алекс не гиркнула на нього:

— Якісь проблеми?

— Проблеми? Моя дівчина — шльондра.

Вона стільки різних слів чула від Лена, що вже не реагувала на них. «Сука», «шмара», іноді, коли був в особливо поганому гуморі або вдавав із себе британського гангстера, — «дірка». Але так він її ще ніколи не називав. Це було слово для інших дівчат.

— Ти казав...

— Я ні хріна не казав.

— Ти сказав мені ощасливити його.

— А шльондрською мовою це означає «посмоктати його прутень»?

Алекс відчула, як паморочиться в голові. Звідки він про це дізнався? Невже кіношник вийшов з ванної кімнати й оголосив усім про це? А навіть якщо він так учинив, чому Лен сердиться? Вона знала, що означає «ощасливити його». Вона не відчувала нічого, крім люті, і це було краще за будь-які наркотики: лють випалювала з її голови будь-які сумніви.

— А що ти, в біса, думав, я збираюся робити? — захотіла знати вона, здивувавшись, як гучно й упевнено прозвучав її голос. — Фокуси показувати? Скрутити для нього кілька тваринок з повітряних кульок?

Вона схопила блендер, у якому Лен готував собі протеїнові шейки, жбурнула його в холодильник і на мить побачила в хлопцевих очах страх, а їй неймовірно кортіло змусити його боятися. Лен назвав її божевільною й вибіг з квартири, гупнувши дверима. Він утік від неї. Та варто йому було піти, адреналін рвучко зник, залишивши Алекс млявою і самотньою. Вона не почувалася розгніваною чи слушною, просто соромилася й дуже боялася, що якимось чином зіпсувала все, зіпсувала себе і Лен більше ніколи її не захоче. А куди тоді йти? Їй хотілося одного: аби він повернувся.

Кінець кінцем вона перепросила та благала пробачити її, а потім вони закинулися, увімкнули кондиціонер і трахалися під ним; повітря вилітало прохолодними поривами, заглушаючи їхнє засапане дихання. Однак, коли Лен сказав, що вона гарна маленька дірочка, Алекс не відчула себе сексуальною чи нестримною — вона відчула себе дуже маленькою. Злякалася, що може розплакатися, і боялася, що це теж може йому сподобатися. Вона підставила обличчя кондиціонеру й відчула, як його крижані струмені здувають з обличчя тоненькі волосинки. Алекс міцно заплющила очі, а коли Лен засмикався позаду неї, уявила себе на льодовику, голу й самотню, навколишній світ був чистий, порожній і сповнений прощення.

Утім Аріель не був студентом-кіношником, котрий шукає чогось незвичного. У нього була репутація. Подейкували, що він опинився в Штатах, переховуючись від ізраїльської поліції за побиття двох неповнолітніх дівчат у Тель-Авіві, що він улаштовував собачі бої, що під час прелюдій полюбляв вивихнути дівчині плече, наче хлопчик, що заради розваги відриває мухам крильця.

Повернувшись додому й побачивши, що в квартирі безлад, Лен оскаженіє. Ще більше він збожеволіє, якщо вони не прийдуть до «Ґраунд-Зіро» на вечірку. Проте пережити Ленову лють було легше, ніж Аріелеву увагу.

Алекс розуміла, що Лен чекав на такі собі ревнощі, коли привів Геллі додому, зустрівши її на Веніс-біч. Він не передбачав, що Геллі радісно сміятиметься, з легкістю обійматиме Алекс, витягатиме з її полиці трилер або стару наукову фантастику в паперовій обгортці й проситиме: «Почитай мені». Геллі зробила життя стерпним. Алекс не збиралася ставати на доріжку, що вела до Аріеля, і не збиралася дозволяти цього Геллі, адже якимось чином відчувала, що з його лабетів вороття немає. Їхнє життя не було прекрасним. Ніхто не мріє і не просить собі такого життя, але вони давали собі з ним раду.

Вони переїхали автобусом на інший бік пагорба, уздовж шосе 101 і 405 до Вествуда, а потім дійшли пішки аж до УКЛА^[73], піднялися до кампусу й погуляли садком зі скульптурами. Посиділи на сходах під чарівними арками Ройс-голлу, дивлячись, як студенти грають у фрісбі або читають, лежачи на сонечку. Дозвілля. Ці золоті люди мріяли про дозвілля, адже на них чекало стільки справ! Заняття. Мета. Алекс нічого не мусила робити. Ніколи. Через це їй здавалося, що вона падає.

Коли справи були кепські, вона полюбляла базікати про Дворічний План Гри. Вони з Геллі підуть восени у вечірню школу або дивитимуться уроки онлайн. Обидві знайдуть роботу в торговельному центрі та вкладуть зароблені гроші в уживану машину, аби не доводилося всюди тягатися автобусом.

Зазвичай Геллі залюбки підігравала їй, але не того дня. Вона була похмура, роздратована й до всього чіплялася.

— Ніхто не дасть нам у торговельному центрі стільки робочих змін, щоб вистачило заплатити за машину та оренду.

— Тоді станемо секретарками чи кимось таким.

Геллі прискіпливо оглянула руки Алекс.

— Забагато татух.

Але не в самої Геллі. Вона лежала на сходах Ройс-голлу в джинсових шортах, схрестивши золотаві ноги, і цілковито пасувала до цього місця.

— Мені подобається, як ти уявляєш, що це відбувається насправді. Це мило.

— Це може відбутися.

— Нам не можна втратити квартиру, Алекс. Коли мама виперла мене, я певний час жила на вулиці. Більше не хочу.

— Тобі не доведеться. Лен просто базікає. А навіть якщо ні, ми щось вигадаємо.

— Якщо ти ще трохи посидиш на сонці, скидатимешся на мексиканку. — Геллі підвелася та обтріпала пилюку із шортів. — Покуримо й ходімо в кіно.

— У нас не вистачить грошей на автобус назад.

Геллі підморгнула.

— Щось вигадаємо.

Вони знайшли кінотеатр, старий «Фокс», де Алекс іноді бачила, як персонал вивішує перед прем’єрою червону стрічку. Вона поклала голову Геллі на плече, вдихаючи солодкий кокосовий аромат її досі теплої від сонця шкіри, відчуваючи, як час від часу шовковисте біляве волосся торкається її чола.

Зрештою вона задрімала, а коли ввімкнули світло, виявилося, що Геллі зникла. Алекс вийшла у фоє, потім зазирнула в туалет, тоді написала Геллі й лише після другого повідомлення дістала відповідь: «Усе гаразд. Я придумала!»

Геллі повернулася на вечірку. Вона повернулася до Лена й Аріеля. Вона зробила все, щоб Алекс не змогла з’явитися там, щоб вчасно не зупинила її.

У Алекс не залишилося грошей, жодної можливості повернутися додому. Вона спробувала зловити попутку, але ніхто не хотів підвозити дівчинку із заплаканим обличчям у брудній футболці та обрізаних чорних джинсових шортах. Вона тинялася Вествудським бульваром, не знаючи, що робити, аж поки врешті-решт не продала залишки драпу якомусь рудому з дредами й кощавим собакою.

Коли вона повернулася додому, з ніг, де «конверси» натерли мозолі, уже потекла кров. Вечірка в «Ґраунд-Зіро» була в розпалі, музика з гуркотом і скреготінням лилася на вулицю.

Алекс прослизнула всередину, але не побачила у вітальні ані Геллі, ні Аріеля.

Вона постояла в черзі до туалету, сподіваючись, що ніхто не повідомить про її присутність Ленові або він буде такий накиданий, що це його не цікавитиме; помила ноги у ванні, а потім пішла до спальні в глибині помешкання й лягла на матрац. Знову написала Геллі:

«Ти тут? Я повернулася».

«Геллі, будь ласка».

«Будь ласочка».

Алекс заснула, а прокинулася, почувши, як Геллі лягає поряд з нею. У тьмяному світлі ліхтаря з провулку вона вся здавалася жовтою. Очі в неї були велетенські й наче скляні.

— З тобою все гаразд? — запитала Алекс. — Тобі зле?

— Ні, — озвалася Геллі, але дівчина не зрозуміла, на яке запитання вона відповіла. — Ні, ні, ні, ні, ні.

Геллі обійняла подругу й притягнула ближче. Волосся в неї було вологе. Вона прийняла душ. Замість звичного солодкого кокосового запаху пахла милом «Діал».

— Ні ні ні ні ні ні, — повторювала вона, її тіло тремтіло так само, як бувало, коли дівчина намагалася стриматися від занадто гучного сміху, але руки вчепилися Алекс у спину, і пальці віп’ялися так глибоко, наче її тягнуло течією до моря.

За кілька годин Алекс прокинулася знову. Їй здавалося, що вона ніколи не спала по-справжньому вночі й ніколи не прокидалася по-справжньому вранці, а лише куняла, час від часу просинаючись. Була третя година ночі, вечірка стихла або переїхала деінде. У квартирі було тихо. Геллі лежала на своїй половині й дивилася на неї. Очі в дівчини досі були несамовиті. Уночі вона виблювала собі на футболку. Алекс зморщила носа від смороду.

— Добрий ранок, Геллі-З-Підземелля, — сказала вона.

Подруга всміхнулася, і її личко було таким милим, таким сумним...

— Ушиваймося звідси, до сраки все, — запропонувала Алекс. — Назавжди. Ми покінчили із цим місцем.

Геллі кивнула.

— Зніми цю футболку. Ти смердиш розігрітим обідом, — сказала Алекс і потягнулася до пругу тканини. Її рука пройшла простісінько крізь неї, простісінько крізь те місце, де мала бути пружна шкіра животика Геллі.

Дівчина кліпнула такими сумними-сумними очима.

Вона просто лежала поряд і дивилася на Алекс, уважно розглядаючи її, як зрозуміла Стерн, востаннє.

Геллі більше не було. Але вона не пішла в засвіти. Її тіло досі лежало горілиць на матраці, розкинувши ноги, в обтислій заляпаній блювотинням футболці, нерухоме й холодне. Шкіра була синя. Скільки часу привид лежав там, чекаючи, поки Алекс прокинеться? У кімнаті було дві Геллі. У кімнаті не було жодної Геллі.

— Геллі. Геллі. Гелен! — Алекс плакала, схилившись над тілом подруги, намагаючись намацати пульс. У ній щось зламалося. — Повертайся, — схлипувала вона, тягнучись до привида Геллі, а руки знову й знову проходили крізь нього.

З кожним «доторком» вона бачила яскраві уламки подружчиного життя. Сонячний будинок її батьків у Карпінтерії. Її вкриті мозолями ноги на дошці для серфінга. Аріель затискає їй пальцями рота.

— Ти не мусила цього робити. Ти не мусила цього робити.

Але Геллі не відповідала, тільки плакала. Сльози на її щоках здавалися сріблом. Алекс заверещала.

У двері ввірвався Лен — футболка не заправлена, волосся безладно сплутане; лаявся, що третя година ночі, а він не може відпочити у власному домі, — аж тут побачив тіло Геллі.

А тоді взявся повторювати одне й те саме:

— Лайно лайно лайно. — Точно як Геллі: «Ні ні ні». Тра-та-та-та. За мить його рука затисла Алекс рота. — Заткнися. Заткнися, в дідька. Господи, тупа сучко, замовкни.

Проте Алекс не могла замовкнути. Вона гучно схлипувала, у грудях боліло: Лен стискав її дедалі дужче. Вона не могла дихати. З носа текло, а рот міцно затиснула хлопцева рука. Він тиснув, а вона намагалася виборсатися. Ось-ось знепритомніє.

— Лайно, Ісусе. — Лен відштовхнув її й повитирав руки об штани. — Заткнися і дай мені подумати.

— От лайно. — Полюбе стояв у дверях, його живіт нависав над баскетбольними шортами, футболка задерлася. — Вона?..

— Нам доведеться прибрати її, — повідомив Лен, — винести звідси.

Якусь мить Алекс кивала, подумавши, що він хоче трохи причепурити Геллі. Не слід везти її до шпиталю з блювотинням на футболці. Її не мають побачити в такому вигляді.

— Ще досить рано. На вулиці нікого нема, — вів далі Лен. — Ми можемо покласти її в тачку й викинути... Не знаю. Біля того паскудного клубу на Гейвенгерст.

— «Незвані гості»?

— Ага, покладемо її у провулку. Вона вже здається достатньо потасканою, а в крові у неї ще багато всілякого гівна.

— Ага, — погодився Полюбе. — Ясна річ.

Алекс дивилася на них, у вухах дзвеніло. Геллі теж дивилася на них, сидячи поряд зі своїм тілом на матраці та слухаючи, як вони збираються викинути її, немов сміття.

— Я викликаю копів, — попередила їх вона. — Аріель, напевно, дав їй...

Лен ударив дівчину відкритою долонею, але сильно.

— Не будь такою грьобаною дурепою. Хочеш до каталажки? Хочеш, щоб по наші душі прийшли Ітан з Аріелем?

Він ще раз ударив її.

— Блін, чуваче, заспокойся, — утрутився Полюбе. — Не будь таким.

Але заступатися він не збирався. Він не збирався робити нічого, щоб зупинити Лена.

Привид Геллі закинув голову, подивився на стелю й поплив до стіни.

— Ну ж бо, — наказав Полюбе Ленові. — Бери її за щиколотки.

— Ви не можете так з нею вчинити, — спробувала зупинити їх Алекс. Їй варто було сказати це минулої ночі. Казати щоночі.

«Ви не можете так з нею вчинити».

Привид Геллі вже зникав за стіною.

Тіло Геллі висіло між Леном і Полюбе, наче гамак. Лен схопив Геллі руками під пахви. Її голова відкинулася вбік.

— Господи, від неї лайном тхне.

Полюбе схопив дівчину за щиколотки. На ступнях у неї гойдалися рожеві силіконові капці. Вона не зняла їх, залізши в ліжко. Напевно, не помітила, що взута. Алекс дивилася, як один капець зіслизнув з пальців і стукнувся об підлогу.

— Блін, натягни його назад.

Полюбе незграбно повозюкався з капцем, опустив дівочу ступню, а потім узявся втискати її всередину, наче якийсь лакей з «Попелюшки».

— Ой, та ну до дідька, просто візьми його із собою. Викинемо разом з нею.

Лише пішовши за ними до вітальні, Алекс помітила, що Аріель досі був там — спав у них на канапі в самих трусах.

— Я намагаюся спати, в дідька, — пробурмотів той, сонно кліпаючи на них. — Ой, лайно, вона що?..

І захихотів.

Вони зупинилися перед дверима. Лен спробував дотягтися до дверної ручки й перечепився через дурнувату гангстерську битку, яку тримав удома «для захисту». Йому не вдавалося водночас не впустити тіло Геллі й повернути ручку.

— Ну ж бо, — кинув він. — Відчини двері, Алекс. Випусти нас.

«Впусти мене».

Привид Геллі висів поміж вікном і небом. Вона поступово вицвітала до сірого кольору. Невже полетить за ними до того похмурого провулку?

— Не йди, — узялася благати її Алекс.

Проте Лен вирішив, що вона говорить з ним.

— Відчини двері, ти, безголова курво.

Алекс потягнулася до ручки. «Впусти мене». Метал у руці був холодний. Вона відчинила була двері, а відтак гупнула ними. Повернула замок і стала обличчям до Лена, Полюбе й Аріеля.

— І що тепер? — нетерпляче бовкнув Лен.

Алекс простягнула руку до Геллі. «Залишся зі мною». Вона не знала, чого просить. Не знала, що пропонує. Але Геллі її зрозуміла.

Дівчина відчула, як подруга кинулася до неї, відчула, як розчахнулося власне тіло, розірвалося, звільняючи місце для ще одного тіла, для ще однієї пари легень, для волі Геллі, для сили Геллі.

— Що тепер, Лене? — перепитала Алекс.

Вона взяла битку.

Алекс запам’ятала небагато з того, що відбувалося далі. Відчуття Геллі всередині було схоже на затриманий глибокий вдих. Якою легкою та природною здавалася битка в руці!

Жодного вагання. Вона розмахнулася лівою рукою точнісінько, як це робила Геллі, граючи за «Мідвейських мустангів». Алекс була такою сильною, що аж стала незграбною. Спершу вона вдарила Лена — його череп лунко хруснув. Він ступив крок убік, і дівчина зашпорталася, вибита з рівноваги силою власного удару. Вдарила ще раз — і хлопцева голова з вологим хрускотом здалася, розчахнувшись, як піньята з пап’є-маше: скалки черепа й мізки розлетілися навсібіч, кров бризнула навкруги. Полюбе досі тримав щиколотки Геллі в руках, коли Алекс націлила битку на нього, — ось такою вона була стрімкою. Спершу вдарила його під коліна, хлопець зойкнув і впав, а вона взялася опускати битку, як кувалду, на його шию і плечі.