Дев'ятий дім

Аріель підвівся, і Алекс спершу подумала, що він потягнеться до зброї, але хлопець позадкував, витріщивши на неї перелякані очі; лише коли пройшла через розсувні скляні двері, Стерн зрозуміла його реакцію. Вона світилася. Дівчина накинулася на Аріеля біля дверей — ні, не накинулася. Вона налетіла на нього, адже її ноги майже не торкалися підлоги. Лють Геллі всередині її тіла здавалася наркотиком, кров від неї кипіла. Алекс збила Аріеля на підлогу та гамселила його знову й знову, аж поки не зламала об хребет битку. А тоді взяла дві її зазубрені половинки й пішла шукати решту вурдалаків — збіговисько хлопців, які, накидавшись й очманівши, спали в ліжках.

Коли справу було зроблено, коли більше нікого було вбивати, Алекс відчула, як її власна спустошеність випиває нескінченну енергію Геллі. Це Геллі керувала нею, змусила взути рожеві пластикові капці та пройти понад три кілометри до того місця, де Роско перетинала річка Лос-Анджелес. Дорогою дівчина нікого не зустріла; Геллі вела її порожньою вулицею, підказувала, куди повернути, коли вичекати, коли йти було безпечно, аж поки вони не дісталися мосту й не спустилися внизу сірому передсвітанковому світлі. У холодну брудну воду вони увійшли разом. Коли річка вкотре затопила місто, воно приборкало її: заточило в бетон, аби переконатися, що вона більше ніколи не завдасть шкоди. Алекс дозволила воді відмити себе — тріски поламаної битки пливли геть, наче зернини. Назад до «Ґраунд-Зіро» вона поверталася вздовж течії.

Вони з Геллі повернули тіло Геллі туди, де воно було, і разом лягли до ліжка в холодній кімнаті. Алекс більше не цікавило, що буде далі, — чи приїде поліція, чи замерзне вона до смерті на підлозі.

— Залишайся, — попросила вона Геллі, чуючи, як їхні серця гупають в унісон, відчуваючи вагу подруги, що скрутилася в її м’язах і кістках. — Залишайся зі мною.

Однак, коли вона прокинулася, парамедик світив їй в очі, а Геллі більше не було.

20

Зима

Про що Алекс думала того вечора, коли Дарлінґтон зник? Що їй лише слід повернути його до Халупки. Вони поговорять. Вона пояснить йому... Що саме? Що вони заслужили на таке? Що вбивство Лена та інших подарувало не лише Геллі, але їй самій такий-сякий спокій? Що світ карає таких дівчат, як вони, як Тара, за всі хибні рішення, за всі помилки? Що їй сподобалося власноруч призначати покарання? Що сумління (а вона завжди вважала, що має його) того дня взяло вихідний? І вона точно ні про що не шкодувала.

Утім, могла сказати, що шкодує. Могла вдати, що не надто пам’ятає вагу битки в руці, що не скоїла б цього ще раз. Адже саме такого Дарлінґтон боявся — не того, що вона погана людина, а того, що вона небезпечна. Він боявся хаосу. Тож Алекс могла розповісти йому, що її тілом заволоділа Геллі. Вона перетворить це на загадку, яку вони зможуть розгадати разом. Йому це сподобається. Вона стане чимось, що він зможе виправити, якимось проектом, на кшталт цього понівеченого містечка чи його будинку-розвалюхи. Вона зможе залишитися на боці хороших людей.

Утім, Алекс не довелося промовити вголос цієї брехні. Та штука в підвалі попіклувалася про це. Дарлінґтон не був за кордоном. Він не був в Іспанії. І вона, щиро кажучи, не вірила, що він застряг у якомусь кишеньковому світі, де його можна знайти, немов школяра, який відбився від класу. Доус і декана Сендоу не було там тієї ночі. Вони не відчували остаточності тієї темряви.

«Це не портал, — сказав Деніел у підвалі Розенфельд-голлу, — це р...»

Щойно він був там, а наступної миті зник у чорноті.

Вона бачила жах у його погляді, благання. «Зроби щось. Допоможи мені».

Алекс хотіла допомогти. Принаймні вона думала, що хотіла допомогти. Вона тисячі разів прокручувала цю мить у пам’яті, розмірковуючи, чому заклякла: це був переляк, брак підготовки чи вона просто відволіклася? А може, це був свідомий вибір? Що, як та штука в кутку дала їй розв’язання проблеми, якою був Дарлінґтон?

«Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу». Дарлінґтонові слова, наче пальці, потягнулися до її рота, вириваючи їй язика, не даючи закричати.

Тієї ночі вона думала про досконале Дарлінґтонове обличчя, про вагу його тіла, що обіймало її на теплих від сну простирадлах вузького ліжка.

«Я дозволила тобі померти. Аби врятувати власну шкуру, я дозволила тобі померти».

У цьому-то й небезпека товаришувати з тими, хто бореться за виживання.

Механік нахилився впритул до неї, посміхаючись: «Тікати нікуди, сучко».

Його рука на шиї здавалася такою важкою, наче чоловікові великі пальці могли пробратися під шкіру та стиснути безпосередньо гортань.

Алекс не хотіла думати про ту ніч у «Ґраунд-Зіро». Алекс не хотіла озиратися. Вона взагалі ніколи не була певна, що саме там сталося і хто допустив це — Геллі чи вона сама.

«Впусти мене».

«Залишайся зі мною».

Можливо, вона боялася, що, тільки-но знову відчинить двері, всередину ввірветься щось жахливе. Але зараз їй було потрібне саме це. Щось жахливе.

Права рука Алекс стиснулася на покинутій ключці для гольфу — патері. Ліву руку дівчина простягнула до Норта, пригадуючи відчуття, коли її тіло розчахнулося, і змушуючи себе зробити це знову. «Відчини двері, Алекс». Вона встигла помітити здивування на обличчі привида, а тоді його темна холодна постать майнула до неї.

Геллі увійшла з власної волі, а Норт борюкався. Алекс відчувала його збентеження, його розпачливий жах і бажання залишитися вільним, а потім течія її прагнення проковтнула ті хвилювання.

Норт відчувався інакше, ніж Геллі. Подруга була могутнім вигином хвилі. А сила Нареченого була темною та гнучкою, пружною, як рапіра фехтувальника. Вона наповнила її тіло, і Алекс здалося, що венами потік розплавлений метал.

Вона покрутила патер у руці, оцінюючи його вагу. «Хто сказав, що я тікатиму?» Дівчина замахнулася.

Механіку вдалося підвести руку, прикриваючи голову, проте Алекс почула, як кістки зламалися з приємним хрускотом. Чоловік заверещав і потупцяв до канапи.

Алекс узялася за його коліно. З такими здорованями легше мати справу, коли вони лежать на землі. Механік лунко гупнувся.

— Ти хто? — наполегливо поцікавилась Алекс. — Хто тебе нацькував?

— Іди в дупу, — прохрипів чоловік.

Вона опустила ключку та влучила в тверді дошки підлоги. Механік зник, неначе просочився простісінько крізь дошки. Дівчина витріщалася на порожнє місце там, де він щойно лежав, а її руки вібрували через віддачу від удару.

Щось ударило її ззаду. Алекс упала долілиць, відчуваючи, як розривається від болю череп.

Вона гупнулася на підлогу й покотилася, поспіхом задкуючи. Механік наполовину стирчав зі стіни, його тіло розділяла камінна полиця.

Дівчина зіп’ялася на ноги, але наступної миті чоловік уже стояв поряд з нею. Його кулак полетів уперед, поціливши їй у щелепу. Лише Нортова сила допомогла встояти. Алекс замахнулася ключкою, та механік уже зник. Кулак влучив у неї з іншого боку. Цього разу дівчина впала.

Механік щосили копнув її в бік, влучивши важкими черевиками по зламаних ребрах. Стерн зойкнула. Він копнув її знову.

— Руки за голову!

Детектив Тернер. Він стояв у дверях зі зброєю напоготові.

Механік подивився на детектива. Тицьнув йому середній палець і зник, розтанувши над камінною полицею.

Алекс поповзла до стіни, відчуваючи, як Норт витікає з неї, і побачила, що він покидає її тіло розмитою цівкою, а тоді знову набуває власної форми з переляканим і обуреним обличчям. Чи слід їй було пожаліти його?

— Розумію, — пробурмотіла дівчина. — Але в мене не було іншого виходу.

Наречений торкнувся рукою рани на грудях, наче це вона його застрелила.

— Просто знайдіть Тару, — кинула Алекс. — Річ, яку ви хотіли, ви отримали.

— Отримали що? — перепитав Тернер.

Він поплескував по камінній полиці та викладеному цеглою горну під нею, наче сподівався знайти якийсь таємний прохід.

— Портальна магія, — прохрипіла Алекс.

Норт востаннє озирнувся через плече та вийшов крізь стіну квартири. Дівчину раптовою хвилею накрив біль, як миттєвий знімок розквітлого пуп’янка, немов привидова присутність відсувала все найгірше, а тепер Стерн спорожніла й усі ушкодження хлинули всередину. Алекс спробувала підвестися. Тернер сховав зброю в кобуру.

Він гупнув кулаком по стійці.

— Це неможливо.

— Можливо, — заперечила Алекс.

— Ти не розумієш, — озвався Тернер.

Він дивився на неї так само, як Норт: наче Алекс нечесно повелася з ним.

— Це був Ленс Ґрессанґ. Мій підозрюваний у вбивстві. Я залишив його менш ніж годину тому. І він сидить у в’язничній камері.

Чи є щось надприродне в самій матерії Нью-Гейвена? У камені, з якого звели його будівлі? У річках, з яких п’ють величні в’язи? Під час війни 1812 року британці влаштували облогу Нью-Гейвенського порту, і бідній церкві Святої Трійці — ще не тому готичному палацу, який тепер прикрашає парк, — ніде було взяти потрібне для будівництва дерево. Проте Гарді, віцеадмірал Королівського військово-морського флоту Великої Британії, почув, для якої мети призначалися ті величезні крокви. Він дозволив пропустити їх, і деревину сплавили річкою Коннектикут. «Якщо на Землі є місце, де релігія необхідна, — сказав віцеадмірал, — то це Нью-Гейвен. Дозволити сплав!»

Спадщина Лети, витяг

Як думаєте, чому вони понабудували тут стільки церков? Чоловіки та жінки цього містечка якось дізналися: їхні вулиці були домівкою для інших богів.

Щоденник Елліота Сендоу часів Лети (Коледж Бренфорд ‘69)

21

Зима

Тернер видобув телефон, і Алекс зрозуміла, що станеться далі. Якась частина її хотіла дозволити цьому статися. Вона мріяла про розмірене пікання лікарняних приладів, про запах антисептика й про систему, наповнену найсильнішим наркотиком, який занурить її в сон, віджене біль. Невже вона помирає? Дівчина так не думала. Переживши це одного разу, вона розуміла, що знатиме, якщо це станеться знову. Втім, здавалося, наче вона помирає.

— Не треба, — видушила вона хрипке слово. Горло досі боліло так, наче його стискають велетенські руки Ленса Ґрессанґа. — Не треба шпиталю.

— Ти бачила це в якомусь фільмі? — перепитав Тернер.

— Як ви поясните це лікареві?

— Скажу, що знайшов тебе в такому стані, — пояснив детектив.

— Гаразд, а як я це поясню? І цю безладну сцену вбивства? І як я потрапила сюди?

— А як саме ти потрапила сюди?

— Мені не треба до шпиталю. Відвезіть мене до Доус.

— Доус?

Алекс дратувало, що Тернер чомусь забув прізвище аспірантки.

— До Окулуса.

— Та ну, до бісової матері, — вилаявся Тернер. — Усіх вас! З вашими кодовими іменами, вашими таємницями й вашими нісенітницями.

Дівчина бачила, як він борсається від люті до страху й назад. Його свідомість намагалася стерти все побачене. Одна річ, коли тобі кажуть, що магія існує, і геть інша — коли вона показує тобі середній палець у прямому сенсі.

Алекс замислилася, скільки Лета розповіла Центуріонові. Чи дали вони йому той самий буклет «Життя Лети»? Довжелезний звіт, повний жаских історій? Пам’ятне горнятко з написом «Чудовиська існують»? Алекс завжди жила в оточенні надприродного, та навіть їй було складно повірити в реальність Лети. А як бути тому, хто виріс у місті, яке вважав пересічним, — у рідному місті, — хто сам наводив лад на його вулицях, а потім несподівано дізнався, що більшість основних правил не діє?

— Їй потрібен лікар? — У коридорі стояла жінка, тримаючи в руках мобільний телефон. — Я почула якийсь галас.

Тернер показав свій бейдж.

— Підмога вже їде, мем. Дякую.

Той бейдж теж був такою собі магією. Але жінка повернулася до Алекс.

— З тобою все гаразд, дорогенька?

— Зі мною все добре, — вдалося відповісти Алекс; вона відчула раптове тепло до цієї незнайомки в халаті, навіть попри те, що та притисла телефон до грудей і почовгала геть.

Дівчина спробувала підвести голову, але відчула, як біль шмагонув її батогом.

— Ви мусите доправити мене до якогось захищеного місця. До якогось місця, де вони не зможуть дістатися до мене, розумієте?

— Вони.

— Так, вони. Привиди, примари й монстри, які можуть проходити крізь стіни. Усе це реальність, Тернере, а не просто купка ряджених студентів коледжу. І мені потрібна ваша допомога.

Ці слова розбудили його.

— Біля головного входу стоїть представник органів, і я не зможу пронести тебе повз нього, не відповівши на цілу купу запитань... а ти, безумовно, не зможеш вийти самостійно.

— Я зможу. — Але, Господи, вона не хотіла цього робити. — Залізьте до мене в праву кишеню. Там є пляшечка з піпеткою.

Детектив похитав головою, але запхав руку до кишені Алекс.

— Що це?

— Бас-беладона. Просто закрапайте мені в очі дві краплі.

— Наркотики? — поцікавився Тернер.

— Ліки.

Його це, звичайно, заспокоїло. Тернер-бойскаут.

Щойно перша крапля потрапила дівчині в очі вона зрозуміла, що прорахувалася. Алекс негайно відчула енергію, готовність рухатися, діяти, але бас-беладона ніяк не полегшувала болю, лише робила його відчутнішим. Вона відчувала місця, де зламані кістки притискалися туди, куди не мали б, де пошматовані кровоносні судини, де розірвалися й набрякли капіляри.

Наркотик запевняв її мозок, що все гаразд і можливо будь-що, що варто їй захотіти, і вона може вмить зцілитися. Однак біль збудив верескливу паніку, що гатила по свідомості, наче кулак по склу, і дівчина відчувала, як тріскається це вітрове скло здорового глузду. Алекс безліч разів називали божевільною, іноді вона навіть вірила цьому, але тепер уперше відчула що втрачає розум.

Серце несамовито гупало. «Я помру просто тут».

«З тобою все гаразд». Скільки разів посеред ночі чи в довгі пообідні години вона казала ці слова комусь, хто надміру обкурився, наковтався, нанюхався! «Дихай. З тобою все гаразд. З тобою все гаразд».

— Зустрінемося на Тілтон, — сказала вона Тернерові, зводячись на ноги.

Він був чарівний. Бас-беладона залила його темну шкіру відтінками серпневих надвечірніх сутінків. Світло мінилось на короткій щетині поголеної голови. «Ліки, чорт забирай». Коли поламані ребра поворухнулися, усередині все завищало від болю.

— Це жахлива ідея, — озвався чоловік.

— Єдина, яка в мене є. Ну ж бо.

Тернер змучено зітхнув і пішов.

Збуджена свідомість Алекс уже намалювала маршрут через затильний коридор на розхитаний сходовий майданчик. Повітря на запаленій шкірі здавалося прохолодним і вологим. Дівчина бачила кожне волокно потертого сірого дерева, відчувала, як виступає на щоках піт, замерзаючи на зимовому вітрі. Знову збиралося на сніг.

Спуститися невисокими східцями. «Просто перестрибни їх», — під’юджував наркотик, збурюючи кров.

«Заткнися, будь ласка», — прохрипіла Алекс.

Здавалося, наче все навколо вкрито гладкою сріблястою тканиною, яка несамовито блищала. Дівчина змусила себе йти, а не бігти, кістки терлися одна об одну, наче скрипковий смичок. Асфальт у провулку за Тариним помешканням блищав, сморід сміття й сечі скидався на видимий густий туман, крізь який доводилося проштовхуватися, наче крізь товщу води. Алекс пройшла між двома рядами будинків і вийшла на Тілтон. За мить синій «додж-чарджер» завернув за ріг і пригальмував. З автівки вистрибнув Тернер і відчинив задні дверцята, даючи Стерн прослизнути на сидіння.

— Куди їдемо? — поцікавився він.

— «Іль-Бастоне». Маєток на Орандж-стріт.

Лягти й припинити рухатися здавалося мало не ще гіршим. Єдине, про що Алекс могла думати, потонувши в Тернерових шкіряних сидіннях, які пахнули новенькою машиною, це про хвилю болю всередині. Вона витріщалася на клаптики неба й дахів, які пролітали повз вікно, намагаючись подумки відстежувати шлях до «Іль-Бастоне». Скільки ще? Доус буде там. Доус завжди була там, та чи зможе вона допомогти? «Це моя робота».

— Окулус не відповідає на дзвінки, — повідомив Тернер.

Може, вона закопалася в статтях? Десь посеред книжкових полиць?

— Що це я там побачив?

— Я вже казала. Портальну магію.

Алекс відповіла впевнено, хоча достеменно не знала, чи так це. Вона гадала, що портальною магією користуються для подорожей на далекі відстані або щоб потрапити до захищених будівель. А не для того, щоб наскакувати на когось і лупцювати.

— Портали — це магія «Сувою та ключа». Через Коліна Хатрі я подумала, що Тара й Ленс могли мати з ними справи. А ще через Тарине тату.

— Яке?

— «Краще помру, ніж сумніватимусь». Це з «Королівських ідилій». — У дівчини з’явилося чудернацьке відчуття, наче вона зайняла Дарлінґтонове місце. Чи означає це, що він зайняв її? Господи, вона ненавиділа так обдовбуватися. — Ленс сказав дещо, вибиваючи з мене все лайно. Він хотів знати, хто нашкодив Тарі. Він цього не робив.

— Невже потрібно нагадати тобі, що він бандит?

Алекс спробувала похитати головою і здригнулася.

— Він не брав мене на понт.

Через паніку й переляк під час нападу дівчина подумала, що на неї знову полюють, як було з ґлумою. Але тепер вона не була в цьому певна.

— Він допитував мене. Думав, що я вломилася до них.

— Ти таки вломилася.

— Він був там не через мене. Повернувся до помешкання за чимось іншим.

— Ага, поговорімо про це. Я навмисне казав тобі не з’являтися ніде поблизу...

— Вам потрібні відповіді чи вам треба неодмінно залишатися мудаком? Ленс Ґрессанґ не вбивав Тару. Ви взяли не того хлопця.

Детектив не відповів, і Алекс ледь чутно засміялася. Результат не вартував цих зусиль.

— Я збагнула. Або ви божевільний і бачите всіляке лайно, або я, і хіба не було б приємніше, якби божевільною з нас двох була я. Але в мене для вас погані новини, Тернере. Жоден з нас не здурів. Хтось хотів, аби ви повірили в те, що Ленс винен.

— Але ти так не вважаєш.

Запала довга тиша. Алекс чула, як сигнал повороту робить «тік-так-тік-так» в унісон з її власним серцем.

Нарешті Тернер озвався:

— Я перевірив, де перебували ті члени товариств, про яких ти згадувала.

Отже, він узяв слід. Тернер був занадто хороший детектив, щоб відмовлятися від цього. Навіть якщо дістав підказку від Лети.

— І що?

— Ми вже знали, що підтвердити, де перебував саме Тріпп Гельмут, буде неможливо, позаяк ніхто не бачив його цілу ніч. Кейт Мастерс запевняє, наче вона була в «Рукописі» аж до третьої ночі.

Алекс застогнала, коли «чарджер» наскочив на якусь купину. Розмовляти було боляче, та водночас це допомагало відволіктися.

— Там мала бути вся її делегація, — вдалося видушити дівчині. — Це був вечір четверга. Ніч зустрічі.

— Мені здалося, що їхня вечірка затягнулася. Будівля там велика. Вона з легкістю могла непомітно піти чи прийти.

А «Рукопис» розташований усього за кілька кварталів від місця злочину. Чи могла Кейт вислизнути звідти й за допомогою чарів перетворитися на Ленса, аби зустрітися з Тарою? Може, це була якась гра? Під кайфом щось пішло не так? Чи збиралася Кейт нашкодити Тарі? А може, усе це відбувалося лише в голові Алекс?

— Що ти знаєш про того малого із «Сувою та ключа», Коліна Хатрі? — поцікавився Тернер.

— Він мені подобається, — Алекс сама здивувалася, почувши, як каже це. — Він привабливий і одягається стильно, як ви, але радше на європейський лад.

— Надзвичайно цінна інформація.

Алекс понишпорила в пам’яті. Бас-беладона допомогла легко пригадати інтер’єр гробниці «Сувою та ключа», візерунки плиток на підлозі. У ніч невдалої спроби відкрити портал до Будапешта Колін, побачивши її, привітно помахав, наче вони належали до одного товариства.

— Дарлінґтон казав, що Колін був одним з найкращих та найкмітливіших, вивчав хімію на аспірантському рівні ще в університеті. Минулого року перейшов до якогось престижного місця. Здається, до Стенфорду.

— Минулого четверга він так і не з’явився в «Сувої та ключі». Був на вечірці в професорки вдома. Белл-щось-там. Якесь французьке прізвище.

Алекс мало не розреготалася.

— Це була не вечірка. А салон.

Колін відвідував салони Белбалм. Її теж запросили на наступний... завтра? Ні, сьогодні ввечері. Магічне літо з роботою в тихому професорському кабінеті, де потрібно поливати квіти, ще ніколи не здавалося таким далеким.

Та чи справді Колін відвідав салон? Можливо, він вислизнув геть. Алекс сподівалася, що це було не так. Світ Белбалм з перцевим парфумом і вишуканими бесідами здавався притулком, нагородою, якої вона, імовірно, не заслуговує, але залюбки на неї погодиться. Дівчині хотілося відмежувати той світ від усього цього безладу.

Алекс помітила, що перша потужна дія бас-беладони минулася й уважність поволі розсіювалася. Дівчина почула гудок, який пролунав занадто гучно, а потім Тернер по рації пояснив безлад у помешканні Ленса й Тари. Хтось шукав наркотики. Він кинувся навздогін, але втратив слід. Детектив розпливчасто описав підозрюваного, який міг бути чоловіком чи жінкою в чорній чи темно-синій парці.

Алекс із подивом слухала, як він бреше, але розуміла, що чоловік не прикриває її. Він просто не знає, як пояснити присутність Ленса чи взагалі побачене.

Нарешті Тернер сказав:

— Під’їжджаємо до парку.

Стерн змусила себе сісти, щоб скерувати його. Навколишній світ здавався червоним, наче навіть повітря, що торкалося шкіри, заповзялося її вбити.

— Провулок, — видушила вона із себе, побачивши темну цеглу й вітражні вікна «Іль-Бастоне». У вікні вітальні світилося. «Будь удома, Доус». — Припаркуйтеся позаду.

Алекс заплющила очі й зітхнула, коли вимкнувся мотор. Почула, як гупнули дверцята з Тернерового боку, а за мить він допоміг їй вийти з машини.

— Ключі, — наказав чоловік.

— Немає ключів.

Поки Тернер копирсався з дверною ручкою, дівчина пережила неприємну мить, розмірковуючи, чи впустить його будинок. Утім або її присутності вистачило, або він упізнав Центуріона. Двері розчахнулися.

«Іль-Бастоне» стурбовано заторохтів, коли дівчина ввійшла, люстри блимнули. Хтось інший вирішив би, напевно, що повз будинок проїхала вантажівка, але Стерн відчула його турботу, і в горлі з’явився клубок. Можливо, він просто не схвалював, що поріг переступає таке зосередження крові та травми, проте Алекс хотіла вірити, що будинку не подобалося, коли хтось із його людей страждає.

Доус лежала на килимі вітальні в грудкуватому світшоті й навушниках.

— Гей, — гукнув її Тернер і, коли дівчина не відповіла, повторив: — Гей!

Вона підскочила. Здавалося, наче перед ними щойно ожив великий бежевий кролик. Доус налякалася й позадкувала, побачивши у вітальні Тернера з Алекс.

— Вона расистка чи просто психована? — поцікавився детектив.

— Я не расистка! — заперечила дівчина.

— Ми всі расисти, Доус, — втрутилася Алекс. — Як тобі взагалі вдалося університет закінчити?

Коли Тернер повернув Алекс до світла, кутики рота Доус поповзли донизу.

— О Господи. О Господи! Що сталося?

— Довга історія, — відмахнулася Алекс. — Зможеш мене полагодити?

— Нам слід поїхати до шпиталю, — вирішила Доус. — Я ніколи...

— Ні, — урвала її Стерн, — я не вийду з-під захисту.

— Що в тебе влучило?

— Велетенський чувак.

— Ну то...

— Який уміє проходити крізь стіни.

— Ох. — Доус стиснула губи, а потім сказала: — Детективе Тернер, я... чи не могли б ви...

— Що тобі потрібно?

— Козяче молоко. Здається, у супермаркеті «Елм-Сіті» його продають.

— Скільки?

— Усе, що буде. Решту зробить тигель. Алекс, ти зможеш піднятися сходами?

Стерн глипнула на сходи. Вона не була певна, що зможе.

Тернер повагався.

— Я можу...

— Ні, — відмовилася Алекс. — Ми з Доус упораємося.

— Гаразд, — озвався чоловік, уже прямуючи до затильних дверей. — Вам пощастило, що це вбоге містечко трохи урбанізується. Подивився б я, чи вдалося б знайти козяче молоко в «Родинному доларі».

— Тобі слід було дозволити йому понести тебе, — буркнула Доус, коли вони повільно пошкандибали нагору.

Тіло Алекс змагалося за кожен крок.

— Просто зараз він почувається винним через те, що не дослухався до мене. Я не можу так одразу дозволити йому це спокутувати.

— Чому?

— Що гірше він почуватиметься, то більше для нас робитиме. Повір мені. Тернер не любить помилятися.

Ще один крок. Ще один. Чому в цьому будинку нема ліфта? Магічного ліфта, набитого морфієм.

— Розкажи мені про «Сувій та ключ». Я думала, що їхня магія згасає. Тієї ночі, коли ми з Дарлінґтоном спостерігали за ними, їм не вдалося навіть відкрити портал до Східної Європи.

— У них було кілька кепських років, коли їм не вдавалося отримати гідне фінансування. Летою ширилися чутки, що портальна магія така руйнівна, що спустошує нексус сили, на якому стоїть їхня гробниця.

Та, можливо, Слюсарі прикидалися й дещо махлювали, удаючи, наче вони слабші, ніж насправді. Чому? Аби мати нагоду потайки проводити ритуали без втручання Лети? А може, у самих ритуалах було щось підозріле? Та як це може пов’язувати Коліна Хатрі з Тарою? Тріпп сказав лише, що Тара якось мимохідь згадувала про Коліна. Мало бути щось більше. Тарине тату не могло виявитися простим збігом.

Доус відвела Алекс до арсеналу та притулила її до тигля Гайрама. Здавалося, наче він ледь помітно вібрує; метал холодив шкіру Алекс. Вона ніколи ще не користувалася золотою чашею, тільки бачила, як Дарлінґтон змішував у ній еліксир. Хлопець ставився до тигля водночас шанобливо і з обуренням. Як будь-який торчок до наркоти.

— У шпиталі було б безпечніше, — не вгавала Доус, нишпорячи в шухлядах великої шафи, по черзі висуваючи й засуваючи їх.

— Ну ж бо, Доус, — попросила Алекс. — Ти вже давала мені ту штуку з павучими яйцями.

— Це інше. То було особливе магічне зілля проти особливого магічного нездужання.

— Ти, не вагаючись, утопила мене. Невже так складно мене вилікувати?

— Я вагалася. І жодне з товариств не спеціалізується на зцілювальній магії.

— Чому? — поцікавилася Алекс. Можливо, якщо вона базікатиме без угаву, її тіло не здасться. — Схоже, це була б грошовита справа.

Доус обурено насупилася. Її вираз обличчя, що казав «учитися тільки заради знання» болісно нагадав про Дарлінґтона. Власне, усе, що вона робила просто зараз, було болісним.

— Зцілювальна магія безладна, — пояснила Доус. — За неї здебільшого беруться аматори, а отже, сила не збирається в нексусах, а шириться в більших масштабах. До того ж на забавки з безсмертям накладено серйозні заборони. Та й я не знаю точно, що з тобою таке. Я не можу зробити тобі рентген і просто промовити заклинання, щоб полагодити зламане ребро. Можливо, у тебе внутрішня кровотеча чи ще бозна-що.

— Ти щось придумаєш.

— Ми спробуємо реставрацію, — запропонувала Доус. — Я можу повернути тебе назад... на годину вистачить? Дві години? Сподіваюся, у нас вистачить молока.

— Ти що... ти що, говориш про подорожі в часі?

Доус завмерла, поклавши руку на шухлядку.

— Ти серйозно так вважаєш?

— Нє-а, — поспіхом запевнила Алекс.

— Я просто допоможу твоєму тілу реставрувати свою попередню версію. Це анулювання. Значно простіше за спроби створити нову плоть чи кістку. Власне, це різновид портальної магії, тож можеш подякувати за це «Сувою та ключу».

— Я надішлю їм записку. Як задалеко в минуле ти можеш повернути?

— Недалеко. Для цього знадобилася б потужніша магія та більше людей.

Анулювання. «Поверни мене назад. Зроби тією, котрій не завдавали болю. Поверни якомога далі назад. Зроби мене новісінькою. Без синців. Без шрамів». Алекс подумала про нічних метеликів у коробочках. Вона сумувала за своїми татуюваннями, за старим одягом. Сумувала за посиденьками на сонці з Геллі. Сумувала за м’якими подертими вигинами маминої канапи. Алекс точно не знала, за чим саме сумує, лише відчувала ностальгію за чимось, а може, кимось, ким ніколи не була.

Вона торкнулася рукою краю тигля. «Чи може ця штука відлити нову версію мене? Зробити так, щоб я більше ніколи не побачила жодного привида, чи Сірого, чи як там їх вирішили називати». Чи мріяла вона колись про це?

Алекс пригадала, як Белбалм запитала, чого вона хоче. Безпеки. Шансу на нормальне життя. Саме це спало їй на думку тієї миті — тиша кабінету професорки, пишні рослини в горщиках на підвіконні, набір однакових горняток замість пощерблених кружок з рекламних акцій чи втрачених місць роботи. Їй хотілося, щоб у вікна лилося сонце. Хотілося миру.

Брехуха.

Мир нічим не відрізнявся від іншого кайфу. Він не міг тривати довго. Це була ілюзія, щось, що можна вмить зруйнувати й назавжди втратити. Лише дві речі гарантують тобі безпеку: гроші та влада.

Грошей в Алекс не було. Але вона мала владу. Вона боялася її, боялася подивитися у вічі тій просоченій кров’ю ночі. Боялася, що жалкуватиме чи соромитиметься, що знову доведеться прощатися з Геллі. Та коли ж вона нарешті таки подивиться їй в очі? Дозволить собі пригадати. Можливо, у неї всередині щось поламалося та всохло, адже думка про те, на що вона здатна, викликала лише глибокий спокій.

Сірі мучили її ціле життя, жахливо його змінили, та по всіх цих роках страждань нарешті повернули їй дещо. Вони були її боржниками. І Алекс подобалося користуватися цією владою, подобалося навіть чуже відчуття Норта всередині. Вона насолоджувалася подивом на обличчі Ленса, на обличчі Лена, Полюбе. «Ви гадали, що бачили мене. Подивіться лишень тепер на мене».

— Тобі доведеться зняти одяг, — сказала Доус.

Алекс розстібнула джинси, намагаючись зачепитися пальцями за пояс. Рухи були повільними, біль їх ускладнював.

— Мені потрібна твоя допомога.

Доус неохоче відійшла від полиць і допомогла Алекс стягнути джинси зі стегон. Та, коли вони вже були на щиколотках, зрозуміла, що спершу потрібно роззутися, і Стерн довелося стояти в білизні, поки Доус розв’язувала та знімала з неї черевики.

Потім вона підвелася; погляд перестрибував з укритого синцями обличчя Алекс на витатуюваних на її стегнах змій, які колись мали близнючок на ключицях. Вона набила їх після того, як Геллі сказала, що в неї всередині живе гримуча змія. Алекс сподобалася ця думка. Лен хотів спробувати зробити їй татухи просто на кухні. Він купив собі машинку й чорнило онлайн і наполягав, що все це стерильне. Утім Алекс не довіряла ні йому, ні їхньому брудному помешканню, не хотіла, щоб він залишив на ній свої позначки — тільки не так.

— Можеш підвести руки над головою? — зашарівшись, поцікавилася Доус.

— Угу, — буркнула Алекс.

Навіть промовляти слова було складно.

— Я візьму ножиці.

Уже за мить дівчина почула клацання ножиць і відчула, як від шкіри відривається просочена кров’ю тканина футболки.

— Усе гаразд, — заспокоювала Доус, — щойно опинишся в тигелі, тобі одразу поліпшає.

Алекс збагнула, що плаче. Її душили, топили, били, знову душили та мало не вбили, але вона заплакала аж тепер, та й то через футболку. Вона купила її в «Тарґеті», перш ніж поїхати на навчання. Футболка була м’яка й гарно пасувала. Алекс мала небагато нових речей.

Голова здавалася важкою. Якби ж то вона могла заплющити очі хоч на хвилинку. На день. Дівчина почула, як Доус каже:

— Вибач. Я не можу опустити тебе всередину. Тернеру доведеться допомогти.

Хіба він уже повернувся із супермаркету? Вона не чула, як він повернувся. Мабуть, відключилася.

Щось м’яке торкнулося шкіри, і Алекс збагнула, що Доус загорнула її в простирадло, блакитне, з кімнати Данте. «З моєї кімнати». Господи, благослови Доус.

— Вона що, у савані? — пролунав голос Тернера.

Алекс змусила себе розплющити очі й побачила, як детектив з Доус виливають у тигель молоко з пакетів. Тернерова голова рухалася туди-сюди, наче поліційний прожектор, повільно скануючи все й усотуючи химерність верхніх поверхів. Алекс відчула, як пишається «Іль-Бастоне» арсеналом із шафками з різними чудернацькими дрібничками та кричущою золотою ванною в центрі.

Вона мала б залишатися мужньою, зчепити зуби попри біль, однак закричала, коли Тернер підняв її. Наступної миті тіло занурилося в прохолодну рідину, простирадло розгорнулося, кров прикрасила козяче молоко рожевими прожилками. Схоже було на м’яке морозиво з полуницею, те, яке продають з дерев’яною ложечкою.

— Не торкайтеся молока! — вигукнула Доус.

— Я намагаюся не дати їй потонути! — відгавкнувся Тернер.

Він схопив Алекс руками за голову.

— Зі мною все гаразд, — озвалася вона. — Відпустіть мене.

— Ви обидві несповна розуму, — буркнув детектив, однак дівчина відчула, як його руки розтиснулися.

Алекс із головою занурилася в рідину. Здавалося, наче прохолода молока просочується просто крізь шкіру, тамуючи біль. Вона якомога довше намагалася не дихати. Хотіла залишатися внизу, відчувати навколо себе молочний кокон. Утім, кінець кінцем пальці ніг торкнулися дна тигля, і дівчина виштовхнула себе на поверхню.

Коли вона виринула, Доус із Тернером загорлали на неї. Напевно, вона задовго не виринала.

— Я не тону, — заспокоїла Алекс. — Зі мною все гаразд.

І це була щира правда. Вона ще відчувала біль, однак він ущухав, думки здавалися чіткішими, а молоко теж змінювалося — ставало прозорішим і більш водянистим.

У Тернера був такий вигляд, наче ось-ось виблює, і Алекс подумала, що розуміє його. Від магії паморочиться в голові. Можливо, видовище з дівчиною, що була за крок від смерті й опустилася у ванну, з якої за кілька секунд виринула цілою та неушкодженою, стало зайвим колом на цих американських гірках.

— Мені час повертатися до відділку, — повідомив чоловік.— Я...

Він відвернувся й розмашистим кроком рушив до дверей.

— Здається, ми йому не подобаємося, Доус.

— Нічого страшного, — озвалася аспірантка, збираючи закривавлений одяг Алекс. — У нас і так уже забагато друзів.

Доус пішла, щоб приготувати дівчині щось поїсти, запевняючи, що після регенерації вона зголодніє як вовк.

— Не втопися, поки я повернуся, — попросила Доус і залишала відчиненими двері до арсеналу.

Алекс лягла на спину в тигелі, відчуваючи, як змінюється тіло — біль витікав з неї, а щось — молоко чи на що там воно перетворилося завдяки заклинанням Доус — наповнювало її. Вона чула музику, що лилася з крихітної аудіосистеми, — звук був такий шиплячий, що впізнати мелодію не вдавалося.

Дівчина знову з головою пірнула в молоко. Там було тихо, а коли розплющила очі, здавалося, наче вона дивиться крізь туман, спостерігаючи, як вицвітають залишки молока й магії. Перед нею замайоріли якісь обриси, поступово фокусуючись. Обличчя.

Алекс різко вдихнула, захлинувшись водою. Вона виринула на поверхню, кашляючи та відпльовуючись і прикриваючи руками груди. З води на неї дивилося відображення Нареченого.

— Ви не можете бути тут, — запротестувала дівчина. — Захист...

— Я ж казав, — нагадало відображення, — тепер ми зможемо поговорити біля будь-якої водойми чи ставка. Вода — перекладацька стихія. Тепер вона наш посередник.

— Тож ви збираєтеся приймати душ разом зі мною?

Нортове обличчя залишилося незворушним.

Алекс бачила за його відображенням темний берег. Він мав інший вигляд, ніж минулого разу, і дівчина пригадала слова Доус про різні потойбіччя. Цього разу вона, мабуть, дивилася не на Єгипет — чи ту версію Єгипта, до якої здійснила подорож, перетнувши Ніл. Проте на березі Алекс бачила ті самі темні постаті — людські та нелюдські. Вона раділа, що тут їм до неї не дотягнутися.

— Що ти зробила зі мною в Тари вдома? — поцікавився Норт.

Розмовляв він зарозуміліше, ніж зазвичай, проте чіткіше й майже без акценту.

— Не знаю, що вам відповісти, — озвалася Алекс, адже ця відповідь здавалася щирішою за багато інших слів. — Не було часу просити дозволу.

— Але що саме ти зробила? Як ти це зробила?

«Залишся зі мною».

— Точно не знаю.

Вона сама всього цього не розуміла. Звідки взялася ця здатність? Чому вона може бачити речі, яких ніхто більше не бачить? Невже це ховалося десь у неї в крові? У генах батька, якого вона ніколи не бачила? Чи в бабциних кістках? Сірі ніколи не наважувалися з’являтися в будинку Естреа Стерн, вікна якого освітлювали свічки. Якби вона прожила довше, чи знайшла б спосіб захистити Алекс?

— Я дав тобі свою силу, — не вгавав Норт.

«Ні, — подумала Алекс, — це я її взяла». Утім, вона сумнівалася, що Норт оцінить різницю.

— Я знаю, що ти зробила з тими чоловіками. Побачив, коли ти пустила мене всередину.

Алекс здригнулася. Усе тепло та приємні відчуття, що влилися в неї, поки вона відмокала в молочній ванні, не могли протистояти думці про те, що Сірий копирсався в її голові. Що ще бачив Наречений? Це не мало значення. На відміну від Дарлінґтона, Норт не міг поділитися її таємницями зі світом. Байдуже, скільки шарів Серпанку він подолав, вирватися з лап смерті йому не вдалося.

— Із цього боку Серпанку в тебе є вороги, Ґелексі Стерн, — вів далі привид. — Леонард Бейкон. Мітчелл Беттс. Аріель Харель. Ціла юрба чоловіків, яких ти відправила до темніших берегів.

Деніел Арлінґтон.

Однак він казав, що Дарлінґтона не було на протилежному боці. Від постатей, що стояли позаду Нареченого, долинуло бурмотіння — ті самі звуки вона чула, перепливаючи Ніл. «Жан Дю Монд. Джонатан Монт». Може, це взагалі не було ім’я. Звуки були дивними та якимись неправильними, наче їх вимовляли не пристосовані до людської мови роти.

А як щодо Геллі? Чи була вона щасливою там, де опинилася? Чи була вона на безпечній відстані від Лена? А може, вони знайшли одне одного за Серпанком і далі там страждали?

— Гаразд, гаразд, на цьому боці в мене теж є вороги. А як щодо того, щоб знайти Тару, а не вишукувати моїх давніх друзяк?

— А ти чому не пошукала Дарлінґтонові записники?

— Я була зайнята. І важко сказати, що ви кудись ходили.

— Яка ти красномовна! Яка самовпевнена! Колись я теж був такий упевнений у собі. Час позбавив мене цього. Час усе забирає, міс Стерн. Утім, мені не довелося вирушати на пошуки твоїх друзів. Після того, що ти зробила зі мною в помешканні Тари Гатчино, вони самі до мене прийшли. Вони відчули, що я тхну твоєю силою, наче застарілим димом. Ти лише зміцнила зв’язок між нами.

Прекрасно. Саме те, що їй потрібно.

— Просто знайдіть Тару.

— Я сподівався, що той огидний предмет притягне її до мене. Але її смерть була насильницькою. Можливо, вона десь відновлює сили. Потойбіччя може бути приголомшливим місцем для щойно померлих.

Алекс про це не думала. Вона припускала, що люди просто перетинають межу до такого собі розуміння. Відсутності болі. Спокою. Дівчина знову подивилася на поверхню води, на мерехтливе відображення Нареченого, на ті монстроподібні постаті десь позаду нього — і здригнулася.

Яким був перехід Геллі в інший світ? Її смерть була... ну, з певного погляду, порівняно з Тарою, Леном, По любе та Аріелем вона померла відносно спокійно. Це була спокійна смерть. Передчасна спокійна смерть.

— Знайдіть її, — попросила Алекс. — Знайдіть Тару, щоб я змогла довідатися, хто їй нашкодив, а Тернер зміг прибрати його, перш ніж він нашкодить ще й мені.

Норт насупився.

— Я не знав, що детектив — хороший партнер для таких справ.

Алекс відкинулася на вигнуту стінку тигля. Їй хотілося вийти з води, але вона не була певна, чи слід це робити.

— Не звикли бачити чорного чоловіка з жетоном?

— Я не ховався у своїй могилі останні сто років, міс Стерн. Мені відомо, що світ змінився.

У його могилі.

— Де вас поховали?

— Мої кістки лежать на Еверґрін. — Його вуста скривилися в посмішці. — Це неабияк приваблює туристів.

— А Дейзі?

— Родичі поховали її в сімейному мавзолеї на Ґроув-стріт.

— Ось чому ви завжди там тиняєтесь.

— Я не тиняюся. А ходжу туди віддати шану.

— Ви ходите туди, сподіваючись, що вона побачить ваше каяття й пробачить вам.

Коли Норт лютився, його обличчя змінювалося. Здавалося менш людським.

— Я не завдавав болю Дейзі.

— Спокійно, спокійно, — застогнала Алекс. Вона не хотіла ще більше провокувати його. Наречений був їй потрібен, тож вона могла першою ступити крок назустріч перемир’ю. — Мені шкода, що я зробила це з вами в тій квартирі.

— Ні, не шкода.

Ось тобі й перемир’я.

— Справді, не шкода.

Норт відвернувся. Його профіль здавався викарбуваним на монеті.

— Це не був абсолютно неприємний досвід.

Тепер Алекс здивувалася.

— Ні?

— Це було... Я вже й забув, яке це відчуття, коли маєш тіло.

Алекс замислилася. Їй не слід було зміцнювати зв’язок. Однак, якщо, увійшовши в її тіло, привид зміг зазирнути в її думки, можливо, його власні теж відкрилися для неї. Панікуючи під час бійки, вона майже не звернула на це уваги.

— Можете повертатися всередину, якщо вам цього хочеться.

Наречений завагався. Чому? Через те що це було чимось інтимним? Чи він мав, що приховувати?

Доус увірвалася із заставленою тарілочками тацею в руках. Опустила її на шафку з мапами.

— Я нічого особливого не вигадувала. Картопляне пюре. Макарони з сиром. Томатний суп. Зелений салат.

Щойно запах долинув до Алекс, у животі забурчало, а рот залився слиною.

— Благослови тебе Господи, Доус. Можна мені вибратися із цієї штуки?

Аспірантка зазирнула в посудину.

— Рідина здається прозорою.

— Якщо збираєшся поїсти, я почекаю, — вирішив Норт.

Голос його залишався спокійним, але відображення у водному дзеркалі мало нетерпеливий вигляд.

Доус простягнула Алекс рушник і допомогла незграбно вилізти з ванни.

— Можна мені на хвилинку залишитися самій?

Очі Доус звузилися.

— Що ти збираєшся робити?

— Нічого. Просто поїм. Але якщо ти... Якщо почуєш щось, можеш не стукати. Просто заходь.

— Я буду внизу, — обережно попередила Доус.

Вона зачинила за собою двері.

Алекс схилилася над тиглем. Нортове відображення чекало на неї.

— Хочете увійти? — запропонувала вона.

— Занур руки у воду, — пробурмотів Наречений так, наче просив її роздягнутися.

Але вона, звісно, уже й так була роздягнута.

Алекс опустила кисті під воду.

— Я не вбивця, — нагадав Норт, тягнучись до неї.

Дівчина всміхнулася й дозволила своїм пальцям зімкнутися на його руках.

— Звичайно, ні, — погодилася вона. — Як і я.

Алекс дивилася у вікно. Вона почувалася збудженою, сповненою гордості та спокою, яких ніколи раніше не відчувала. Світ належав їй. Ця фабрика, сучасніша, ніж у Брюстера чи Гукера. Місто перед нею. Жінка поряд із нею.

Дейзі. Вона була вишукана, обличчя мало чіткі й чарівні риси, кучері торкалися комірця закритої сукні, м’які білі руки ховалися в муфті з лисячого хутра. Дейзі була найгарніша жінка в Нью-Гейвені, а може, у всьому Коннектикуті — і вона належала йому. Їй. «Мені».

Дейзі повернулася до нього, в очах грали бісики. Її розум іноді дратував його. Це було зовсім не жіночно, однак Норт знав, що саме це підносить дівчину над рештою красунь Міста В’язів. Можливо, насправді вона не була найгарнішою. Носик у неї був занадто гострий, губи затонкі, та, ох, які слова з них лилися — веселі, кмітливі, а час від часу гріховні. До того ж її фігурі та приємній усмішці нічого не бракувало. Дейзі просто була жвавіша за всіх, кого йому доводилося зустрічати.

Усі ці розрахунки відбулися миттєво. Норт не міг не дивитися на дівчину оцінювально, адже це завжди сповнювало його відчуття тріумфу й задоволення.

— Про що ти думаєш, Берті? — поцікавилася грайливим голосом дівчина, притискаючись до нього.

Лише вона його так називала. Ґледіс, її покоївка, приїхала з нею задля пристойності, проте відстала ще в коридорі, а тепер Норт бачив у вікно, як вона йде в бік парку, як тягнуться за нею стрічки капора, що його дівчина тримала в руці, тоді як другою рукою вона торкалася гілочок кизилу. Йому нечасто випадала нагода поговорити з Ґледіс, та надалі він подбає про це. Слуги все чують, і непогано б заслужити довіру вух жінки, найближчої до тієї, котра стане його дружиною.

Норт відвернувся від вікна до Дейзі, що сяяла на тлі відполірованого дерева його нового кабінету, наче шматочок матового скла. Його стіл разом з новеньким сейфом виготовили спеціально для цього приміщення. Хлопцеві вже кілька разів доводилося засиджуватися тут до ночі, тож він прагнув комфорту.

— Зрозуміло, що я думав про тебе.

Дівчина поплескала його по руці, притискаючись тісніше. Її тіло вигнулося так, що, якби це була інша жінка, вона здалася б непристойною. Інша, але не Дейзі.

— Ти більше не мусиш зі мною фліртувати. — Вона підвела руку й поворушила пальцями: на одному виблискував смарагд. — Я вже сказала «так».

Норт упіймав її руку й притягнув до себе. У дівочих очах щось зблиснуло, але що це було? Жага? Страх? Вираз її очей часом неможливо було збагнути. У дзеркалі над камінною полицею хлопець побачив їх обох, і це видовище захопило його.

— Поїдьмо до Бостона після весілля. У медовий місяць можна поїхати аж до Мену. Я не хочу вирушати в тривалий морський круїз.

Дівчина лише вигнула брову й усміхнулася.

— Берті, Париж був частиною угоди.

— Але чому? У нас вдосталь часу, щоб побачити цілий світ.

— У тебе вдосталь. А я стану матір’ю твоїх дітей і гостинною господинею для твоїх ділових партнерів. Та поки що...

Дейзі підвелася навшпиньки, їхні губи розділяв лише подих, її пальці торкнулися його шкіри — вона пашіла теплом.

— ...Я можу бути просто дівчиною, яка вперше побачила Париж, а ми можемо бути просто коханцями.

Це слово оглушило Норта, як удар молотом.

— Хай буде Париж, — сказав він, усміхаючись, і поцілував її.

Це був не перший їхній поцілунок, але, як і кожен поцілунок з Дейзі, здавався чимось новим.

Сходи зарипіли, потім почувся якийсь хисткий звук, наче хтось затнувся.

Дівчина відсахнулася.

— Ґледіс вибрала найгірший час.

Та у вікно Берті побачив, що Ґледіс далі замріяно блукає серед зелені, білий капор яскравою плямою мерехтить поміж кизилу.

Він обернувся й побачив... нічого, нікого, лише порожні двері. Дейзі з жахом ковтала повітря.

Зір затуманився, перед очима попливли чорні цятки, наче полум’я, що проковтнуло кутик сторінки й пожирає її край. Він скрикнув, відчувши щось схоже на біль, щось схоже на вогонь, якийсь укол у череп. Якийсь голос промовив: «Вони розрізали мене. Хотіли побачити мою душу».

— Дейзі? — прохрипів Норт. Ім’я вимовилось якось покручено.

Він лежав горілиць в анатомічному театрі. Над ним стояли чоловіки, щиро кажучи, ще хлопчики.

«Щось не так», — сказав один з них.

«Просто завершуй!» — крикнув другий.

Подивився вниз. Його тіло було розрізане. Він бачив — о Господи! — він бачив себе самого, свої нутрощі, плоть своїх органів, що зміїлися, наче тельбухи в крамничці м’ясника. Один з хлопців мацав їх своїми лапами. «Вони розрізали мене».

Відтак заверещав і склався навпіл. Затиснув руками живіт. Той був цілий.

Він опинився в кімнаті, якої не впізнавав, у якомусь кабінеті — навколо саме поліроване дерево. Пахло новими меблями. Сонце світило так яскраво, що очі боліли. Однак від тих хлопців він не врятувався. Вони переслідували його й тут. Хотіли його вбити. Викрали його з тепленького місця в депо. Пропонували гроші. Він знав, що вони хочуть розважитися, але не міг знати, не знав усього. Вони розрізали його. Намагалися забрати його душу.

Він не міг дозволити їм знову затягнути себе до тієї холодної кімнати. Десь тут був захист. Якби ж йому вдалося його знайти! Він потягнувся до письмового стола, висунув шухляди. Вони здавалися такими довгими, немов руки стали коротшими, ніж були.

— Берті?

Це не було його ім’я. Вони намагалися заплутати його. Він глянув униз і побачив у руці щось чорне. Воно скидалося на тінь, але відчуття в долоні були реальними. Він знав, як ця штука називається, намагався подумки сформулювати слово, яким її називають.

У його руці була зброя, а десь кричала жінка. Вона благала. Утім, вона не була жінкою — вона була чимось жахливим. Він бачив, як навколо неї згущується ніч. Ті хлопці підіслали її до нього, аби повернути його, аби вони знову могли його розітнути.

Замиготіли блискавки, та небо залишалося блакитним. «Дейзі». Він мав би захищати її. Вона повзла підлогою. Плакала. Намагалася втекти.

Ось чудовисько витріщилося на нього зі стіни над камінною полицею — обличчя бліде, жахливе й люте. Вони прийшли по нього, і він мусить їх зупинити. Був лише один спосіб. Він мав зіпсувати їм веселощі. Він повернув долоню тінню до себе й притиснув до живота.

Черговий спалах блискавки. Коли розпочалася буря?

Він подивився вниз і побачив, як розчахнулися його груди. Він упорався з роботою. Тепер вони не зможуть розрізати його. Не зможуть забрати його душу. Він лежав на підлозі. Бачив полініяні сонячними променями дошки, бачив, як запилюженим паркетом повзе жучок. Дейзі — він знав її — нерухомо лежала поряд, троянди на її щоках вицвіли, грішні жваві очі захололи.

22 Зима

Алекс заточилася й мало не збила тацю зі столика, на якому Доус її залишила. Вона схопилася за груди, сподіваючись намацати там відкриту рану. У роті було повно їжі, і дівчина збагнула, що стояла перед тацею, напихаючись макаронами, поки переживала Нортову смерть. Вона досі відчувала його — Наречений був неуважний, він розгубився від нагоди поїсти щось уперше за понад сто років. Зібравши усю свою волю, дівчина виштовхнула його й запечатала отвір, крізь який він потрапив усередину.

Алекс виплюнула макарони, ковтнула повітря й схилилася над краєм тигля. Єдине обличчя, що дивилося на неї з поверхні води, було її власним. Вона плеснула по воді долонею і споглядала, як розпливаються брижі.

— Ти вбив її, — прошепотіла вона. — Я бачила, як ти вбив її. Я відчула це.

Однак, промовляючи ці слова, дівчина зрозуміла, що тієї миті не була Нортом. Вона стала чимось іншим усередині нього.

Алекс потупцяла до спальні Данте та вдягнула спортивний костюм Дому Лети. Здавалося, наче минуло кілька днів, хоча насправді спливло лише кілька годин. Там, де ребра були зламані, залишився невеликий набряк — оце й уся згадка про те, як її били. Утім, дівчина почувалася дуже стомленою. Кожен день став здаватися роком, і вона не була впевнена, що саме її так змучувало: наслідки фізичної травми чи значний вплив надприродного.

Крізь вітражні вікна лилося пообіднє світло, залишаючи на відполірованій паркетній підлозі синьо-жовті візерунки. Напевно, сьогодні вона поспить тут, навіть якщо потім доведеться піти на заняття в спортивному костюмі. В Алекс буквально закінчився одяг. Ці замахи на її життя спустошили гардероб.

У ванній кімнаті обіч великої спальні було два високих умивальники й глибока ванна з ніжками-лапами, якою дівчина ніколи не користувалася. А чи користувався Дарлінґтон? Їй важко було уявити, як він занурюється в наповнену піною ванну, щоб розслабитися.

Дівчина склала під краном руки човником, щоб попити, а потім сплюнула воду. Відсахнулася — вода була рожева, з якимись вкрапленнями. Вона заткнула стік, поки та не зникла.

Алекс дивилася на Нортову кров. У цьому вона не сумнівалася. Кров, яку він ковтав, помираючи, майже сто років тому.

І петрушку.

Дрібнесенькі шматочки.

Дівчина пригадала непритомного Майкла Реєса на операційному столі в оточенні Кістяників. «Голубине серце для ясності, корінь герані й тарілка гірких трав». Раціон жертви перед віщуваннями.

Того дня на фабриці всередині Норта хтось був, хтось, кого «Кістки» використали для віщувань задовго до того, як Лета взялася наглядати за ними. «Вони розрізали мене. Хотіли побачити мою душу». Вони дозволили йому померти. У цьому дівчина не сумнівалася. Якомусь безіменному волоцюзі, за котрим ніхто ніколи не сумуватиме. БЖМБ. «Більше жодного мертвого бомжа». Вона бачила цей напису «Спадщині Лети». Невеличкий жарт хлопців, що колись належали до Дев’ятого Дому. Алекс не до кінця цьому повірила, навіть побачивши, як розітнули на столі Майкла Реєса. Їй слід було перевірити, як у нього справи, переконатися, що з ним усе гаразд.

Дівчина спустила воду. Знову прополоскала рота, огорнула мокре волосся чистим рушником і сіла за невеличкий антикварний столик біля вікна.

«Кістки» заснували 1832-го. Гробницю вони збудували аж через двадцять п’ять років, але це не означає, що вони раніше не намагалися проводити ритуали. Тоді ніхто не наглядав за товариствами, а дівчина пам’ятала розповіді Дарлінґтона про те, що ошаленіла магія виривалася під час ритуалів. А що, як на перших віщуваннях щось пішло не так? Що, як обряд перервав хтось із Сірих, і дух жертви вільно полетів кудись? А що, як він знайшов шлях усередину Норта? Схоже, він навіть не розумів, що тримає зброю — «тінь у руці».

Перелякана жертва всередині Норта, Норт усередині Алекс. Вони скидалися на надприродну матрьошку. Невже дух якимось чином вибрав собі для порятунку Нортове тіло, чи вони з Дейзі просто опинилися в хибний час у хибному місці — двоє невинних людей, котрими керувала сила, якої вони аж ніяк не могли збагнути? Невже Дарлінґтон саме це розслідував? Що причиною вбивства Норта й Вітлок стала здичавіла магія?

Алекс піднялася сходами на третій поверх. Тут вона бувала нечасто, але Вергілієву кімнату знайшла з другої спроби. Та була розташована над кімнатою Данте, проте значно розкішніша. Дівчина припустила, що одного дня ця кімната стане її, якщо вона переживе три роки в Леті та Єлі.

Вона підійшла до стола й висунула шухляди. Знайшла записку з кількома віршованими рядками, деякі канцтовари з гончаком Лети на логотипі та більше нічого цікавого.

На столі лежав підручник зі статистики. Невже Дарлінґтон залишив його тут того вечора, коли вони збиралися до підвалу Розенфельд-голлу?

Алекс потупала вниз сходами до книжкової полиці, що чатувала в бібліотеці. Витягнула Книгу Албемарля. Від сторінок пахло конями, чувся цокіт копит бруківкою й уривки слів на івриті — відгомін її пошуків інформації про големів. Дарлінґтон регулярно користувався бібліотекою, і книжкові рядки були заповнені хлопцевими запитами, що здебільшого стосувалися його одержимості Нью-Гейвеном: історія промисловості, земельні акти, планування міста. Було й кілька запитів Доус — усі про карти таро й античні містичні культи; і навіть декілька від декана Сендоу. Та ось вони, два імені, нашкрябані кутастим Дарлінґтоновим почерком на початку осіннього семестру: «Бертрам Бойс Норт і Дейзі Вітлок». Наречений мав рацію. Дарлінґтон цікавився цим випадком. Та де ж його записи? Чи лежали вони в наплічнику тієї ночі в Розенфельді, коли щось проковтнуло його разом з хлопцем?

— Де ти, Дарлінґтоне? — прошепотіла Алекс. — І чи можеш ти мені пробачити?

— Алекс.

Дівчина підскочила.

Доус стояла на вершечку сходів з навушниками на шиї та кухонним рушником у руках.

— Тернер повернувся. Він хоче дещо нам показати.

Алекс забрала з арсеналу шкарпетки й приєдналася до Тернера з Доус у вітальні. Вони сиділи пліч-о-пліч перед громіздким ноутбуком, однаково насупившись. Тернер перевдягнувся в джинси й сорочку, однак не втратив елегантності, а надто поряд з Доус.

Він помахав Алекс, запрошуючи її ближче, обіч нього лежав цілий стіс якихось тек.

На екрані Алекс побачила чорно-біле відео чогось схожого на в’язничний коридор, уздовж якого до камер рухалася вервечка ув’язнених.

— Подивися на час, — підказав Тернер. — Це приблизно о тій самій годині, коли ти попрямувала до місця злочину.

Чоловік натиснув на кнопку відтворення, і ув’язнені посунули вперед. У кадрі з’явилася велетенська постать.

— Це він, — озвалася Алекс. Це точно був Ленс Ґрессанґ. — Куди він пішов?

— Він повернув за ріг, а потім просто зник.

Детектив натиснув кілька клавіш, і на екрані під іншим кутом з’явився інший коридор, проте Алекс ніде не бачила Ґрессанґа.

— Ось перший номер у предовгому списку речей, яких я не розумію: чому він повернувся?

Тернер знову натиснув на клавіші, тепер Алекс побачила широкоформатне зображення чогось схожого на лікарняну палату.

— Ґрессанґ повернувся до в’язниці?

— Правильно. Він в ізоляторі зі зламаною рукою.

Алекс пригадала, як хруснули кістки, коли вона вдарила його патером. Але якого дідька Ґрессанґ повернувся до в’язниці, щоб чекати вироку?

— Це для мене? — поцікавилася Алекс, киваючи на теки.

Тернер кивнув.

— Тут усе, що в нас є просто зараз на Ленса Ґрессанґа й Тару Гатчинс. Дивися скільки завгодно, але сьогодні ввечері я їх маю повернути.

Алекс перенесла стіс на оксамитову канапу й улаштувалася там.

— Із чого раптом така щедрість?

— Я впертий, а не тупий. І знаю, що бачив. — Тернер відкинувся на стільці. — Тож послухаємо, Алекс Стерн. Ти вважаєш, що Ґрессанґ не скоював убивства. А хто за це відповідальний?

Дівчина розгорнула верхню теку.

— Не знаю, але певна, що Тара мала зв’язки принаймні з чотирма товариствами, та ще нікого не зарізали за випадковий двадцятидоларовий пакетик, тож ідеться не про жменю трави.

— Як ти нарахувала чотири товариства?

— Я принесу дошку для записів, — запропонувала Доус.

— Це магічна дошка? — уїдливо поцікавився Тернер.

Доус похмуро глипнула на нього.

— Усі дошки для записів магічні.

Вона повернулася зі жменею маркерів і білою дошкою, яку обіперла на камінну полицю.

Детектив потер лоба рукою.

— Гаразд, давай мені свій список підозрюваних.

Алекс раптом засоромилася, як бувало, коли її просили розв’язати перед усім класом складну математичну задачу, але взяла в Доус синій маркер і підійшла до дошки.

— Чотири товариства з Древньої Вісімки можуть мати зв’язок з Тарою Гатчинс: «Череп і кістки», «Сувій та ключ», «Рукопис» і «Книга та змія».

— Древньої Вісімки? — перепитав Тернер.

— Дому Серпанку. Товариств із гробницями. Вам слід прочитати свій примірник «Життя Лети».

Детектив відмахнувся.

— Починай з «Черепа і кісток». Тара продавала траву Тріппові Гельмуту, але я не бачу, як це може стати мотивом для вбивства.

— А ще вона спала з Тріппом.

— Гадаєш, це було чимось більшим за випадковий зв’язок?

— Сумніваюся, — зізналася Алекс.

— А що, як Тара так гадала? — невпевнено втрутилася Доус.

— Думаю, Тара знала, що до чого. — Повинна була знати. І завжди тримати в голові. — Однак Тріппова родина володіє по-справжньому давніми статками. Можливо, вона намагалася витягнути щось із нього.

— Це звучить, наче сюжет мильної опери, — відрубав Тернер.

Він не збирався легко здаватися.

— А що, як вони торгували чимось серйознішим? Не просто драпом? Я думаю, що старшокурсник на ім’я Блейк Кілі купував у них наркотик, який називають Достойницею.

— Це неможливо, — заперечила Доус. — Він росте лише...

— Я знаю, на вершині якоїсь гори. Але Блейк купував його в Тари з Ленсом. Тріпп казав, що бачив Тару з Кейт Мастерс, а Кейт — представниця «Рукопису», єдиного товариства, яке має доступ до Достойниці.

— Вважаєте, що Кейт продала Достойницю Тарі й Ленсу? — перепитала Доус.

— Ні, — заперечила Алекс, подумки оцінюючи свою ідею. — Я вважаю, що Кейт заплатила Тарі, аби та знайшла спосіб вирощувати її. Ленс і Тара жили під самою Школою лісового господарства, поряд з Теплицями Марша. Кейт хотіла позбутися посередника. Забезпечити «Рукопис» власним товаром.

— Але тоді... як наркота потрапила Блейкові в руки?

— Можливо, Тара з Ленсом стали вирощувати Достойницю власноруч і продали її Блейку. Гроші є гроші.

— Але це було б...

— Неетично? — підказала Алекс. — Безвідповідально? Наче дати малюку-соціопату магічне мачете?

— Як саме діє цей наркотик? — Голос Тернера звучав мляво, наче детектив не був певний, що мусить це знати.

— Він робить тебе... — Алекс завагалася. «Слухняним» було неправильним словом. «Палким» теж не пасувало.

— Служкою, — озвалася Доус. — Твоє єдине бажання — служити.

Тернер похитав головою.

— Тож, дайте-но мені вгадати, це не регламентована речовина, адже ніхто про неї ніколи навіть не чув, аби якось її регламентувати. — Вираз обличчя в нього був такий самий нездоровий, як тоді, коли він побачив зцілення Алекс у тигелі. — Дітки, ви всі граєтеся з вогнем, а потім дивуєтеся, що будинок згорів. — Він знову потер рукою лоб. — Повернімося до дошки. Тару з «Кістками» пов’язує Тріпп, із «Рукописом» і цим наркотиком — Кейт Мастерс. А Колін Хатрі — єдиний зв’язок із «Сувоєм та ключем»?

— Ні, — заперечила Алекс. — У неї на руці були витатуювані слова з поеми «Королівські ідилії», і цей самий текст написаний скрізь у гробниці Слюсарів. — Вона передала теку з фотографіями Доус. — Праве передпліччя.

Доус глипнула на фото з розтину, на яких видно було Тарині татуювання, і поспіхом стала гортати далі.

— Це не скидається на випадковий зв’язок.

— А це що? — запитала аспірантка, постукуючи пальцем по світлині з Тариною спальнею.

— Просто купка інструментів для виготовлення прикрас, — пояснив Тернер. — У неї був невеличкий бізнес на стороні.

Звичайно, був. Саме це роблять дівчата, коли їхні життя розпадаються на шматки. Вони намагаються знайти віконце, у яке можна вилізти. Вечірню школу. Мило ручної роботи. Невеличкий бізнес із виготовлення прикрас на стороні.

Доус так завзято кусала нижню губу, що Алекс подумала, що вона розгризе її до крові. Стерн нахилилася та втупилася поглядом у фотографію з дешевими фальшивими коштовностями, тарілками, повними вигнутих гачків для сережок і щипців. Проте одна тарілочка відрізнялася від інших. Вона була пласкіша, метал був подряпаніший і грубілий, а навколо денця залишилися сліди чогось схожого на попіл чи вапно.

— Доус, — погукала Алекс. — Що це тобі нагадує?

Аспірантка відштовхнула теку, наче хотіла позбутися її.

— Це тигель.

— Для чого Тара користувалася ним? Варила Достойницю?

Доус похитала головою.

— Ні. Достойницю вживають у сирому вигляді.

— Гей, — утрутився Тернер. — Може, вдамо на хвилинку, наче я не знаю, що таке тигель.

Доус заклала за вухо пасмо каштанового волосся і, не дивлячись на чоловіка, сказала:

— Це посудини, створені для магічних та алхімічних потреб. Зазвичай виготовлені з чистого золота й вельми реактивні.

— Величезна золота ванна, у яку Доус нещодавно мене клала, — це тигель, — пояснила Алекс.

— Хочете сказати, що ця річ у Тариній квартирі — чисте золото? Вона завбільшки з попільницю. Ґрессанґ і його дівчина аж ніяк не могли собі такого дозволити.

— Якщо це не був подарунок, — додала Алекс. — І якщо те, що вони в ній робили, не вартувало більше за сам метал.

Доус напнула на кисті рукави світшота.

— Я чула історії про святого чоловіка, котрий користувався псилоцибіном — грибами, — щоб відчиняти двері до інших світів у прямому сенсі. Але наркотик слід було очистити... у тиглі.

— Двері, — повторила Алекс, пригадуючи ніч, коли вони з Дарлінґтоном спостерігали за невдалим ритуалом «Сувою та ключа». — Ти маєш на увазі портали. Ти казала, наче ширяться чутки про те, що магія «Сувою та ключа» слабшає. Чи міг таємний соус Ленса й Тари допомогти їм вирішити цю проблему?

Доус важко зітхнула.

— Так. Теоретично такий наркотик може допомогти відкривати портали.

Алекс узяла фотографію крихітного тигля.

— Ця штука у вас ем-м-м... під арештом чи щось таке?

— Серед речових доказів, — виправив її Тернер. — Так, вона у нас. Якщо в цій штуці залишилося достатньо осаду, ми можемо протестувати його й перевірити, чи збігається структура з галюциногенами, які ми знайшли в Тариній крові.

Доус зняла навушники із шиї. Сіла, поклавши їх на коліна, наче поснулу тваринку.

— Що сталося? — запитала її Алекс.

— Ти казала, що Ленс проходив крізь стіни і, можливо, користувався портальною магією, щоб напасти на тебе. Якщо хтось із «Сувою та ключа» відкрив стороннім доступ до своєї гробниці, якщо вони залучили Ленса й Тару до обрядів... Доми Серпанку вважають, що такі вчинки непростимі. Nefandum^[74].

Алекс із Тернером ззирнулися.

— А яке покарання за передавання такої інформації стороннім? — поцікавилася дівчина.

Доус учепилася в навушники.

— Товариство вижбурнуть із гробниці й розформують.

— Знаєте, на що це схоже? — утрутився Тернер.

— Ага, — озвалася Алекс. — На мотив.

Невже Колін Хатрі поділився з Ленсом і Тарою таємницями товариства? Може, це було такою собі платнею і йому більше не хотілося платити? Невже саме це вбило Тару? Алекс складно було уявити, як світлий радісний Колін вчиняє жорстоке убивство. Утім, він був хлопчиком з райдужним майбутнім, а отже, мав що втрачати.

— Сьогодні ввечері я запрошена до салону професорки Белбалм, — повідомила Стерн. Вона б залюбки радше заснула простісінького тут, перед каміном, але не збиралася бісити єдину людину, котру, схоже, цікавило її майбутнє.

— Колін працює на Белбалм. Спробую дізнатися, як довго він був у неї в гостях тієї ночі, коли вбили Тару.

— Алекс, — ледь чутно озвалася Доус, нарешті підводячи погляд. — Якщо Дарлінґтон довідався про ті наркотики, про те, що Колін та інші Слюсарі робили з Ленсом і Тарою, можливо...

Вона затнулася, проте Алекс і так знала, на що вона натякає: можливо, «Сувій та ключ» були відповідальні за портал, у якому зник Дарлінґтон тієї ночі в підвалі Розенфельду.

— А де саме Арлінгтон? — закортіло дізнатися Тернерові. — Якщо ви скажете, що в Іспанії, я забираю свої теки та йду додому. Просто зараз моє ліжечко здається таким прекрасним!

Доус засовалася на стільці.

— З ним щось сталося, — зізналася Алекс. — Ми не знаємо, що саме. Існує ритуал, який допоможе спробувати дістатися до нього, однак проводити його можна тільки під місяцем-молодиком.

— Чому під молодиком?

— Правильно вибраний час має значення, — пояснила Доус. — Аби ритуал спрацював, дуже важливо пов’язати його зі сприятливою датою або сприятливим місцем. Молодик символізує момент, коли щось таємне ось-ось відкриється.

— Сендоу хоче, щоб ви тримали язика за зубами? — припустив Тернер.

Алекс кивнула, почуваючись винною. Їй теж не хотілося трубити про це на широкий загал.

— А як щодо Дарлінгтонової родини?

— За Дарлінґтона відповідаємо ми, — різко кинула Доус, приготувавшись захищати його до кінця. — Ми повернемо його.

«Можливо».

Тернер нахилився вперед.

— То ви хочете сказати, що до вбивства та викрадення можуть бути причетними члени «Сувою та ключа»?

Алекс здвигнула плечима.

— Звичайно. Називаймо це так. Однак ми не можемо виключати «Рукопис». Можливо, Кейт Мастерс дізналася, що Тара продавала Достойницю Блейкові Кілі та що той підсипав її дівчатам, а може, у їхній угоді щось пішло не так. Якщо Ленс не вбивав Тару, хтось за допомогою чарів прибрав його вигляду. «Рукопис» володіє безліччю трюків і вивертів, які дали б Кейт Мастерс змогу на кілька годин позичити його обличчя. Проте жодна із цих ідей не пояснює, чому на мене наслали ґлуму.

Алекс сунула руку в кишеню й відчула заспокійливе цокання годинника.

У Тернера був такий вигляд, наче він сам ладен убити когось.

— Наслали що?..

— Та штука, що накинулася на мене на Ельм-стріт. Дідько, не дивіться так. Це відбулося насправді.

— Гаразд, це відбулося насправді, — погодився Тернер.

— Ґлуми служать мертвим, — підказала Доус. — Вони хлопчики на побігеньках.

Алекс насупилася.

— Цей хлопчик на побігеньках страшенно прагнув убити когось.

— Їм дають прості завдання, і вони виконують. «Книга та змія» використовують їх як посланців на той бік Серпанку. Вони занадто жорстокі й непередбачувані, аби стати в пригоді з якимось іншим завданням.

Хіба що можуть зробити так, щоб дівчина здалася всім божевільною, і назавжди заткати їй пельку.

— Отже, «Книга та змія» теж у ділі, — підсумував Тернер. — Мотив невідомий. Ви ж розумієте, що нічого із цього не стане за доказ, еге ж? Ми не можемо підтвердити жодного вірогідного зв’язку з товариствами, окрім тих, про які розповів Тріпп. У мене навіть немає вагомих причин, щоб отримати ордер і зазирнути до тих Теплиць Марша.

— Підозрюю, Центуріон може посмикати за ниточки своє керівництво.

Тернер спохмурнів.

— От тільки я не хочу смикати за ниточки. Речі не повинні так працювати. До того ж я не можу просто піти до капітана. Він не знає про Лету. Доведеться подолати всі щаблі аж до шефа.

А Тернер не збирався йти на цей крок, поки не буде впевнений у всіх їхніх теоріях і не матиме чогось надійнішого за божевільні карлючки на білій дошці.

Алекс не могла звинувачувати його.

— Я подам запит на роздруківку дзвінків з алкогольної крамнички біля Тариного помешкання. Можливо, вони користувалися тамтешнім телефоном, щоб вести бізнес. Кейт Мастерс не була записана в телефонах Тари чи Ленса. Також там не було Коліна Хатрі чи Блейка Кілі.

— Якщо Тара й Ленс користувалися теплицями, вони мусили співпрацювати з кимось зі Школи лісового господарства, — підказала Доус. — З ордером чи без, нам слід спробувати дізнатися, хто саме це був.

— Я студентка, — нагадала Алекс, — мені можна заходити всередину.

— Я думав, ти хотіла, щоб я взявся смикати за ниточки, — ущипливо сказав Тернер.

Дівчина хотіла цього, але тепер передумала.

— Ми самі можемо із цим упоратися. Якщо ви почнете просуватися вздовж харчового ланцюга, хтось може розповісти про це Сендоу.

Тернер вигнув брову.

— А це проблема?

— Я хочу знати, де він був у ніч убивства.

Спина Доус напнулася.

— Алекс...

— Він тиснув на мене, аби я припинила пошуки, Доус. Лета тут для того, щоб контролювати товариства. То чому він так сильно тиснув на гальма?

«Ми всі вівчарі». Лета ґрунтувалася на цій засаді. Чи, може, раніше ґрунтувалася? Та й узагалі, чи мала Лета хоч колись на меті захистити когось? А може, її завданням було підтримувати статус-кво і створювати враження, наче хтось пильнує за Домами Серпанку, наче існують якісь стандарти, хай навіть ніхто ніколи насправді не перевіряв силу товариств? «Це рік фінансування». Чи знав Сендоу, що, придивившись уважніше, вони знайдуть зв’язки з членами товариств? «Кістки», «Книга та змія», «Сувій та ключ», «Рукопис» — чотири з восьми товариств, відповідальних за фінансування Лети. У сумі близько половини коштів, потрібних для утримання Дев’ятого Дому на плаву, навіть більше, адже «Берцеліус» ніколи не робив внесків. Невже Лета була для Сендоу такою дорогоцінною?

— Яку зарплату отримує декан Сендоу від Лети? — запитала Алекс.

Доус кліпнула.

— Точно не знаю. Але в нього є стаж... І в університеті заробляє чимало.

— Азартні ігри? — запропонував Тернер. — Наркотики? Борги?

Здавалося, наче хребет Доус напнувся ще більше, наче вона була антеною, що налаштовувалася на прийом інформації.

— Розлучення, — повільно й неохоче відповіла аспірантка. — Дружина покинула його два роки тому. Відтоді вони судяться. Однак...

— Це достоту нічого не означає, — озвалася Алекс, проте сама не була певна, чи говорить щиро. — Та нам не завадить перевірити, де він був тієї ночі.

Зуби Доус знову вп’ялися в губу.

— Декан Сендоу нізащо не зробив би нічого, що може зашкодити Леті.

Тернер підвівся й став складати теки.

— Він міг би за порядну ціну. Як гадаєте, чому я погодився стати Центуріоном?

— Це честь, — запротестувала Доус.

— Це робота на додачу до напруженої праці, яка в мене і так є. Але гроші означають, що я зможу заплатити за материну іпотеку. — Він склав теки у велику наплічну торбу. — Подивлюся, що вдасться дізнатися про Сендоу, не налякавши його.

— Я зроблю це, — тихо сказала Доус. — Я можу поговорити з його покоївкою. Якщо ви візьметеся розпитувати, Єлена одразу піде до Сендоу.

— Ти вважаєш, що впораєшся? — скептично запитав Тернер.

— Вона дасть собі раду, — захистила дівчину Алекс.

— Нам потрібно лише зазирнути в його розклад.

— Мені подобається думка, що мотивом стали гроші, — зізнався Тернер. — Зрозуміло й чітко. Ніякої тобі дурні з цими фокусами-покусами.

Чоловік утиснувся в пальто й рушив до затильних дверей. Алекс із Доус пішли за ним назирці.

Тернер відчинив двері й закляк. У дверний отвір Стерн побачила, як темнішає в сутінках небесна синява й запалюються вуличні ліхтарі.

— Моя мама не могла просто взяти чек, — сказав чоловік з кривенькою посмішкою на губах. — Вона знає, що копам не дають бонусів. Хотіла неодмінно довідатися, звідки в мене гроші.

— І ви розповіли їй? — поцікавилася Алекс.

— Про все це? Дідько, ні. Сказав, що зірвав куш у «Фоксвудсі». Та вона однаково знає, що я вплутався у щось, куди не слід було вплутуватися.

— Усі матері такі, — погодилася Доус.

Справді? Алекс подумала про фотку, яку мама надіслала їй минулого тижня. Хтось із друзів клацнув її вдома. Міра була вбрана в єльський світшот, а на полиці позаду неї купчилися кристали.

— Знаєте, що сказала мені мати? — запитав Тернер. — Вона сказала, що немає таких дверей, про які не знав би диявол. Він лише чекає, щоб устромити до них свою ногу. Я ніколи не вірив їй, до сьогодні.

Детектив підняв комірець і зник у холодному нічному повітрі.

23 Зима

Алекс потупала нагору, щоб забрати з арсеналу черевики. Тигель зцілив рани, однак їй бракувало сну, і тіло добре це знало. Якби був вибір, подумала дівчина, вона радше обрала б ще одну бійку, навіть зі здорованем на кшталт Ленса, замість салону сьогодні ввечері та занять завтра, післязавтра... і післяпісля-завтра. Коли вона билася за власне життя, результат був завжди один: залік / незалік. Єдине, що слід було робити, — вижити, і вона могла вважати це перемогою. Навіть сидячи у вітальні з Доус і Тернером, Стерн відчувала, що не відстає від них, а не просто вдає це. Вона не хотіла знову почуватися шахрайкою.

«Але ти досі чимало вдаєш», — нагадала собі Алекс. Доус і Тернер не знали її по-справжньому. Вони б ніколи не здогадалися про те, що Дарлінґтон дізнався про її минуле. Та чи спрацює ритуал під молодиком? Якщо Дарлінґтон повернеться за два дні й розповість усім правду, чи розмовлятиме хтось із нею після цього?

Алекс знайшла на ліжку в кімнаті Данте стіс речей.

— Я принесла їх зі своєї квартири, — пояснила Доус, зависнувши на порозі й ховаючи долоні в рукавах. — Вони зовсім не стильні, та все ж таки кращі за спортивний костюм. Я знаю, тобі подобається чорний, тому...

— Вони ідеальні.

Це було не так. Джинси були занадто довгі, а футболку прали стільки разів, що вона стала радше сірою, ніж чорною, але Доус не мусила ділитися вмістом своєї шафи. Алекс хотіла всотати всю доброту, поки була така нагода.

Вирушивши до будинку Белбалм, дівчина почувалася знервованою. Вона ретельно завела годинник про той випадок, якщо на неї полюватиме ґлума, запхала в наплічник бляшанку з кладовищною грязюкою, поклала в кишені два магніти й вивчила всі захисні знаки, що могли знадобитися для тимчасового закриття порталу. Усе це здавалося ненадійним захистом. Список підозрюваних у вбивстві Тари перетворився на перелік імовірних загроз, і всі вони володіли надмірною магічною вибуховою силою.

Белбалм жила на Сент-Ронан, за двадцять хвилин пішки від «Іль-Бастоне», неподалік від теологічної школи. Її будинок був одним з найменших на вулиці, двоповерховий, збудований із червоної цегли, укритої сірими лозами, схожими на пасма волосся літньої жінки. Через ворота під білою ажурною аркою Алекс увійшла до садка, і вмить її охопило те саме відчуття спокою, що й у кабінеті професорки. Садок пахнув м’ятою та майораном.

Дівчина зупинилася на доріжці. Та була посипана дрібного галькою антрацитового кольору. Крізь високі вікна Алекс бачила людей, що сиділи колом у різноманітних кріслах, кілька гостей скупчилося на ослінчику біля піаніно, дехто влаштувався на підлозі. Дівчина мигцем помітила келихи з червоним вином і поставлені на коліна тарілки. Хлопець із бородою й густою копицею кучерів читав щось уголос. Алекс здалося, наче вона дивиться на інший Єль, Єль без Лети й товариств, Єль, який міг відкритися їй і залишатися відкритим, якщо вона вивчить його ритуали й коди. У Дарлінґтоновому будинку дівчина почувалася злодюжкою. А сюди її запросили. Можливо, вона не пасувала до цієї компанії, але тут на неї чекали.

Алекс тихенько постукала у двері й, не дочекавшись відповіді, штовхнула їх. Будинок був незачинений, наче у світі не існувало небажаних гостей. На рядку гачків купами й оберемками висіли пальта. Підлоги не видно було під черевиками.

Белбалм побачила, що дівчина завмерла біля дверей, і жестом запросила її до кухні.

І тоді Алекс збагнула. Вона була своєю.

Звичайно, вона була своєю.

Слава Богу, вона була своєю і не мусила вдавати із себе когось іншого.

За плечем Белбалм дівчина помітила декана Сендоу, який розмовляв з двома студентами на канапі. Вона прослизнула на кухню, сподіваючись, що він її не помітив, а потім замислилася, чому взагалі переймається цим. Невже вона справді гадала, що це він нашкодив Тарі? Що був здатен на такий моторошний учинок? У вітальні «Іль-Бастоне» це здавалося можливим, але тут, у цьому теплому місці, де лилися безжурні розмови, Алекс такий варіант у голову не вкладався.

Кухня була простора, з білими шафками, чорною поверхнею і чистою підлогою, викладеною кахлем у шаховому порядку.

— Алекс! — гукнув Колін, коли вона з’явилася. Куди не плюнь, підозрювані в убивстві. — Я не знав, що ти прийдеш! Нам потрібні зайві руки. У що ти вбрана? Чорний колір — це нормально, але наступного разу вдягни білу сорочку.

Алекс не мала білої сорочки.

— Гаразд, — погодилася вона.

— Ну ж бо, заходь і поклади це на деко.

Алекс піддалася ритму подальших наказів. Ізабель Ендрюс, друга помічниця Белбалм, теж була тут, викладаючи на різні тарілки фрукти, випічку та загадкові купки м’яса. Їжа, яку тут готували, здавалася дівчині абсолютно чужою. Тільки-но Колін попросив передати йому сир, дівчина не відразу збагнула, що він лежить перед нею: не пластинки чи кубики чедеру, а велетенські брили, що скидалися на кварц та кордієрит, — а ще крихітний горщик меду, розсип мигдалю. Чисте мистецтво.

— Після читань і розмов вони перейдуть до десерту, — пояснив Колін. — Вона завжди готує меренги й маленькі tartes aux pommes^[75].

— Декан Сендоу був тут і минулого тижня? — поцікавилась Алекс. Якщо був, вона зможе викреслити його зі списку, а якщо Колін не знає, то сам, мабуть, насправді не був у салоні тієї ночі.

Та перш ніж він відповів, крізь двері салунного типу пропливла професорка Белбалм.

— Звичайно, був, — озвалася вона. — Цей чоловік полюбляє пити мій бурбон.

Вона закинула до рота малесеньку суницю й витерла пальці рушником.

— Він торочив якусь дурню про Камю. Однак, говорячи про Камю, неможливо не городити дурні. Сама не знаю, чому чекала від нього чогось більшого, адже в нього в рамці біля стола висить одна з цитат Румі. Мені аж боляче від цього. Любий Коліне, переконайся, що в нас під рукою вдосталь білого й червоного.

Жінка простягнула порожню пляшку, і Колінове обличчя сполотніло.

— Усе гаразд, любий. Прихопи пляшечку й приєднуйся до нас. Алекс та інші попіклуються тут про все, чи не так? Ти приніс щось почитати?

— Я... так.

Колін вилетів з кухні, наче на його щиколотках щойно виросли крильця.

— Меренги, — віддала наказ Ізабель.

— Меренги, — повторила Алекс, підходячи до міксера й простягаючи миску дівчині.

Вона сфотографувала кухню для мами й надіслала їй повідомлення: «Працюю». Хотіла, щоб Міра вважала, що так і є. Що вона щаслива. Нормальна. У безпеці. Така, якою Алекс ніколи не була. Вона також написала Мерсі й Лорін. «У салоні Белбалм. Схрестіть пальці, щоб залишилося щось смачненьке».

— Повірити не можу, що Колін збирається сьогодні читати, — пожалілася Ізабель, викладаючи меренги на деко. — Я тут на семестр довше за нього й чудово склала іспит після її семінару «Жінки та індустріалізм».

— Наступного разу, — пробурмотіла Алекс, мастячи розтопленим маслом яблучні пироги. — Минулого тижня тут теж було так людно?

— Так, і Колін буркотів цілий вечір. Ми прибирали тут до другої години.

Отже Колінове алібі було надійним. Алекс відчула, як її накрило хвилею полегшення. Їй подобався Колін, подобалася ображена Ізабель, подобалася ця кухня, цей будинок, цей затишний простір. Подобався цей шматочок світу, який не мав нічого спільного з магією чи вбивствами. Вона не хотіла бачити, як його зруйнує якась груба сила. Утім, це не означало, що вона може викреслити зі свого списку «Сувій та ключ». Навіть якщо Колін не вбивав Тару, він її знав. І хтось навчив Ленса портальної магії.

— А Сендоу теж стирчав тут весь вечір минулого тижня?

— На жаль, — відповіла Ізабель. — Він завжди забагато п’є. Схоже, у нього зараз триває жахливий розлучний процес. Професорка Белбалм зачинила його в кабінеті й накрила ковдрою. Він надзюрив навколо унітаза у вбиральні, а Колінові довелося прибирати. — Дівчина здригнулася. — Якщо добряче подумати, Колін заслужив на читання. На тебе стільки чекає попереду, Алекс!

Ізабель не мала причин брехати, тож збитий приціл декана Сендоу щойно забезпечив йому алібі. Доус зрадіє. Алекс припускала, що вона й сама рада. Одна справа бути вбивцею, і геть інша — працювати на вбивцю.

Ніч на кухні була довгою, та Алекс не могла відмовитися від неї. Здавалося, наче вона працює задля якоїсь мети.

Близько першої години вони закінчили подавати їжу, прибрали на кухні, поскладали пляшки до смітників, отримали повітряні поцілунки від Белбалм і випливли в ніч, тримаючи в руках тарілки із залишками їжі. Після химерних і жорстоких останніх днів цей здавався подарунком. Залишився приємний посмак того, яким може бути життя, як мало більшість людей у Єлі цікавиться товариствами, як мало роботи, що вимагає від тебе лише часу й дрібки уваги, у будинку, наповненому невинними людьми, для котрих найбільший кайф — власна претензійність.

Алекс побачила перед собою Сіру на роликах, котра їхала між ліхтарів, наближаючись до дівчини. Її череп і торс виглядали так, наче їх потрощило, а колесо машини якогось легковажного водія залишило глибоку ямку.

— Pasa punto, pasa mundo, — прошепотіла Алекс майже приязно й побачила, як дівчинка зникла. Мить спливає, світ минає. Ось так просто.

Наступного ранку Алекс не мала занять. Вона встала рано, щоб поснідати й спробувати почитати щось, перш ніж вирушити до Марша, але, доїдаючи гірку яєць із гострим соусом, побачила Нареченого. Коли вона взялася за морозиво з гарячою помадкою, на його обличчі виник недовірливий вираз, але морозиво тут подавали в усіх їдальнях, до кожної страви, і нехтувати такою нагодою було негоже.

Після сніданку Алекс прошмигнула до вбиральні, що була поряд з обідньою залою ДжЕ, й наповнила водою умивальник. Їй не надто кортіло розмовляти з привидом; не хотілося обговорювати те, що вона побачила в його спогадах. Одначе вона прагнула знати, чи пощастило йому з пошуками Тари.

За мить у воді віддзеркалилося Нортове обличчя.

— Ну? — поцікавилася Алекс.

— Поки що я її не знайшов.

Дівчина торкнулася води пальцями й дивилася, як розпливається обличчя.

— Схоже, ви аж ніяк не професіонал.

Коли вода заспокоїлося, вираз на Нортовому обличчі був похмурий.

— А ти що дізналася?

— Ви мали рацію. Дарлінґтон цікавився вашою справою. Але в його столі в «Іль-Бастоне» не було жодної записки. Завтра ввечері я можу пошукати їх у «Чорному В’язі».

Коли зійде місяць-молодик. А може, о цій порі Дарлінґтон уже зможе відповісти на запитання Нареченого особисто.

— І?..

— Що і?..

— Що ви побачили в моїй голові, міс Стерн? Вигнавши мене, ви здавалися стурбованою.

Алекс поміркувала, що саме вона ладна йому розповісти.

— Що ви пам’ятаєте про мить своєї смерті, Норте?

Його обличчя немов заклякло, і дівчина збагнула, що промовила привидове ім’я вголос. «Хай йому грець».

— То ти це бачила? — ледь чутно озвався він. — Мою смерть?

— Просто відповідайте.

— Нічого, — зізнався Наречений. — Щойно я стояв у своєму новому кабінеті, розмовляючи з Дейзі, аж раптом... я припинив існувати. Світ смертних було втрачено.

— Ви опинилися на протилежному боці. — Алекс чудово уявляла, яка від цього каша в голові. — Ви намагалися колись знайти за Серпанком Ґледіс О’Донаг’ю?

— Кого?

— Покоївку Дейзі.

Норт насупився.

— Поліція допитувала її. Вона знайшла наші... тіла, але навіть не була присутня й не бачила злочину.

— А вона була просто покоївка? — перепитала Алекс.

Такі чуваки ніколи не помічають прислуги. Але Норт мав рацію. Алекс помітила, як Ґледіс самотньо насолоджувалася весняною погодою. Якщо вона бачила чи чула щось дивне на місці подій, то мала всі причини розповісти про це поліції. До того ж дівчина підозрювала, що там не було кого бачити — лише магічний, невидимий та оскаженілий дух чоловіка, з котрим грубо повелися Кістяники і котрий якимось чином знайшов шлях усередину Норта.

— Я повідомлю, що виявлю в «Чорному В’язі». Припиніть тинятися за мною та вирушайте на полювання за Тарою.

— Що ви побачили в моїй голові, міс Стерн?

— Перепрошую! Ви перериваєтесь!

Алекс витягнула з умивальника пробку.

Вона вийшла зі спальні й написала Тернеру повідомлення, що вирушає до Теплиць Марша. Дорогою потелефонувала до шпиталю й запитала про самопочуття Майкла Реєса. Їй слід було раніше поцікавитися станом жертви останнього віщування «Черепа і кісток», але вона весь час відволікалася на не такі вже й дрібниці. Знадобилося трохи часу, щоб до телефона покликали потрібну людину, але зрештою прийшла Джин Ґатдула й повідомила, що Реєс очікувано одужує й протягом наступних двох днів повернеться додому. Алекс знала, що «домом» був Дім Колумба — віддалений від кампусу притулок. Вона сподівалася, що «Кістки» принаймні підкинули йому грошенят за клопоти.

Ботанічний сад Марша лежав на вершечку Пагорба науки; там була стара садиба із чимось схожим на дзвіницю, а колишні землі маєтку збігали аж до помешкання Тари й Ленса. Справжньої охорони там не було, тож Алекс легко потрапила всередину, змішавшись із купкою студентів, що заходили в ботанічний сад. Чотири великі лісничі теплиці стояли неподалік від затильного входу в оточенні менших скляних споруд. Алекс переймалася, що не зможе визначити, де саме Тара влаштувала небезпечний садок, однак, обійшовши маєток, відчула запах неприродного, що губився в смороді перегною та зораної землі. Попри те що невеличка теплиця мала цілком непримітний вигляд, дівчина підозрювала, що в ній збереглися залишки чарів — невеличкої люб’язності від Кейт Мастерс і «Рукопису». А як ще Тара могла ростити урожай, не викликаючи підозр?

Утім Алекс, відчинивши двері, не побачила нічого, крім порожніх ящиків для рослин і перевернутих горщиків на столі. Хтось усе тут поприбирав. Кейт? Колін? Ще хтось? А може, Ленс відкрив портал просто з в’язничної камери, щоб знищити потенційні докази?

На купці бруду, біля перекинутого пластикового контейнера, лежав самотній вусик якоїсь невідомої рослини. Алекс торкнулася його пальцем. Невеличка лоза розгорнулася, демонструючи захований між вигулькнулими листочками самотній білий пуп’янок. Його пелюстки з м’яким, але добре чутним «пуф» вибухнули хмаркою блискучих насінин, схожих на феєрверк, і розсипалися.

Надворі Алекс помітила жінку в джинсах і фермерській куртці, — натягнувши господарські рукавички, вона копирсалася у відрі з якоюсь мульчею.

— Привіт, — гукнула Стерн, — не підкажете, хто користується цією теплицею?

— Свєта Маєрс. Аспірантка.

Алекс не пам’ятала цього імені зі звіту про Тарину справу.

— А де я можу її знайти?

Жінка похитала головою.

— Вона поїхала кілька днів тому. Взяла відпустку до кінця семестру.

Свєта Маєрс злякалася. Можливо, вона власноруч знищила теплицю.

— А ви ніколи не бачили, чи приходила до неї парочка? Худорлява невисока білявка та кремезний хлопака, на вигляд такий, наче живе в спортзалі?

— Дівчину я часто тут бачила. Вона Свєтина чи то кузина, чи племінниця, чи щось таке.

Алекс у цьому неабияк сумнівалася.

— А хлопця бачила всього зо двічі. Чому запитуєте?

— Дякую за допомогу, — кинула Алекс і рушила до воріт.

Вона намагалася відігнати невдоволеність, спускаючись пагорбом. Дівчина сподівалася знайти в теплицях більше пов’язаного з Тарою, а не лише купки багнюки, що походили на свіжі могили.

Тернер обіцяв зустріти її біля ковзанки, і Алекс побачила його «додж», що ліниво стояв біля хідника. Усередині було божественно тепло.

— Є щось?

Алекс похитала головою.

— Хтось вичистив там усе, а студентка, з якою вони працювали, теж покинула місто. Така собі Свєта Маєрс.

— Нічого не клацає, але я подивлюся, чи зможу її знайти.

— Я перевірю списки випускників, щоб дізнатися, чи пов’язана вона з котримось із товариств, — пообіцяла Алекс. — І хочу поговорити з Ленсом Ґрессанґом.

— Знов за рибу гроші?

Дівчина вже майже забула, що вдавала, наче її цікавить розмова з Ґрессанґом.

— Хтось мусить розпитати його про інформацію, яка в нас з’явилася.

— Якщо справа не дійде до суду...

— Буде занадто пізно. Хтось нацькував на мене чудовисько. Тару вбили, а всі її рослини вкрали. Можливо, вони вже дісталися й до Свєти Маєрс. Замітають сліди.

— Навіть якщо я зможу влаштувати Ґрессанґові допит, тебе я із собою не візьму.

— Чому ні? Нам потрібно, щоб Ґрессанґ повірив, нібито ми розуміємо більше за нього. Йому знадобиться секунд тридцять, аби збагнути, що ви не відрізняєте, де ваша дупа, а де повний непотріб.

— Яка красномовна метафора!

— Я бачила вас у тому помешканні, Тернере. Ви мало не обісцялися, коли Ленс зник, пройшовши крізь стіну.

— Знаєш, Стерн, а в тобі є щось справжнє...

— Ви не можете вдосталь насолодитися моєю чарівністю чи моєю красою?

Тернер обернувся на своєму сидінні й довго на неї дивився.

— Тобі не варто завжди огризатися. Чому ти така зла?

Алекс роздратувалася, відчувши, що знітилася.

— Тому що, — пробурмотіла вона, витріщаючись на запітніле лобове скло. — Ви однаково знаєте, що я маю рацію.

— Може, і так, проте Ленса представляє адвокат. Ніхто з нас не зможе поговорити з ним без юриста.

— А ви хотіли б?

— Звичайно, хотів би. А ще хотів би стейка з кров’ю та хвилинку тиші, щоб ти не дзявкала на вухо.

— Нічим не допоможу. Але, гадаю, можу влаштувати вам допит Ґрессанґа.

— Припустімо. Але нічого з того, що ми дізнаємося, неможливо буде використати в суді, Стерн. Ленс Ґрессанґ може сказати нам, що він убив Тару дванадцять разів поспіль, а ми не будемо здатні повісити це на нього.

— Однак ми матимемо відповіді.

Тернер поклав руки в рукавичках на кермо.

— Я переконаний: коли моя мама говорила про диявола, вона мала на увазі тебе.

— Ну звісно, так легше!

— Якщо я погоджуся, що нам знадобиться?

Пристойний костюм у Тернера вже був.

— У вас є дипломат?

— Я можу позичити.

— Чудово. Тоді нам більше нічого не потрібно.

Дівчина витягнула з кишені люстерко, яким скористалася, щоб потрапити до Тариної квартири.

— Ти хочеш, щоб я зайшов до в’язниці, яку охороняють, з пудрою та гарненьким дипломатом?

— Значно гірше, Тернере. — Алекс підкинула люстерко на долоні. — Я хочу, щоб ви повірили в магію.

24

Зима

План потребував більшої вигадливості, ніж Алекс очікувала. Люстерко могло надурити вартових, але не камери у в’язниці.

Доус прийшла на допомогу зі справжньою бурею в склянці. Алекс думала, що Дарлінґтон перебільшував, коли вони йшли химерним підвалом Розенфельд-голлу, та виявилося, що у свої славні деньки члени «Святого Ельма» володіли різноманітною цікавою магією.

— Річ не просто в посудині, — пояснила наступного дня аспірантка Тернеру й Алекс, стоячи за кухонною стійкою в «Іль-Бастоне» та поставивши перед собою золотий чайничок і прикрашене коштовностями ситечко. — Річ у чаї.

Дівчина ретельно відміряла сухе листя з бляшанки з викарбуваним гербом «Святого Ельма» (це був лиховісний малюночок, знаний як «цап у човні»).

— Дарлінґтон казав, що вони збирають кошти на нову гробницю, — повідомила Алекс.

Доус кивнула.

— Втрата Розенфельд-голлу розчавила їх. Вони роками писали петиції, подаючи всі можливі заявки на дозвіл використовувати власну магію. Однак сенсу в новій гробниці немає, якщо під нею не буде нексусу. — Вона залила водою листя й увімкнула на телефоні таймер. Замерехтіли блискавки. — Якщо перетримати зілля, світло вимкнеться на всьому Східному узбережжі.

— А чому гробниці такі важливі? — поцікавився Тернер. — Це звичайний будинок, а ви постійно тут... займаєтеся магією.

Він торкнувся язиком зубів, наче останнє слово не сподобалося йому на смак.

— Магія Дому Лети ґрунтується на заклинаннях, предметах і позичених чарах, тому вона дуже стабільна. Ми не покладаємося на обряди. Саме тому довелося встановити захист. Інші товариства мають справу зі значно потужнішими силами: передбаченням майбутнього, спілкуванням з померлими, перетворенням матеріального.

— Велика магія, — підказала Алекс.

Тернер обіперся на стійку.

— То вони володіють кулеметами, а ви працюєте з луком і стрілами?

Доус приголомшено підвела на нього погляд. Потерла носа.

— Ну, скоріше з арбалетом, але ваша правда.

Озвався таймер. Доус ніжно зняла ситечко й налила чай у термос. Простягнула його Алекс.

— У вас буде приблизно дві години справжнього пробою. А потім...

Вона здвигнула плечима.

— Але ж ви не збираєтеся вирубати світло, еге ж? — занепокоївся Тернер. — Я не хочу бути у в’язниці, коли згаснуть усі вогні.

— Ой, подивіться-но, до чого ви дійшли! — вигукнула Алекс. — Тепер переймаєтесь, аби магія не була занадто потужною.

Доус посмикала рукави світшота, а впевненість, з якою вона заварювала чай, кудись випарувалася.

— Ні, якщо все спрацює як слід.

Алекс узяла термос і поклала його в наплічник, а тоді зібрала волосся в тугий пучок. Перед тим вона сказала Мерсі, що йде на співбесіду, аби позичити її модний чорний штанний костюм.

— Сподіваюся, ти отримаєш роботу, — підбадьорила її Мерсі та обійняла так міцно, що аж кістки затріщали.

— Я теж сподіваюся на це, — озвалася Стерн.

Вона радо перевдягалася, радо бралася за цю пригоду, за якою можна було згаяти час, попри її небезпечність. Обряд під молодиком здавався віддаленим, неймовірно далеким, але мав відбутися вже сьогодні. Думати про щось інше не вдавалося. Алекс подивилася на свій телефон.

— Немає сигналу.

Тернер зробив те саме.

— У мене теж.

Алекс увімкнула невеличкий телевізор над кухонним куточком. Нічого, крім статичних шумів.

— Ідеальне вариво, Доус.

Аспірантка мала задоволений вигляд.

— Щасти вам.

— Я збираюся вчинити кар’єрне самогубство, — пожалівся Тернер. — Сподіваймося, на нашому боці буде щось більше за везіння.

Поїздка до в’язниці була короткою. Там Алекс ніхто не знав, тож вона не переймалася, що її впізнають. У позиченому діловому костюмі вона скидалася на надзвичайно розсудливу помічницю. Геть інша справа — Тернер. Уранці йому довелося заскочити до суду й наштовхнутися на адвоката Ленса Ґрессанґа, щоб зберегти в пудрениці його образ.

Повз охорону вони пройшли без жодної пригоди.

— Припиніть дивитися на камери, — прошепотіла Алекс, коли їх з Тернером повели тьмяним коридором, освітленим флуоресцентними лампами, які ледь чутно гули.

— Здається, вони працюють.

— Вони ввімкнені. Але записують виключно статичні шуми, — заспокоїла Алекс упевненіше, ніж почувалася. Термос лежав у торбі, і його вага заспокійливо тиснула їй на стегно.

Увійшовши до кімнати для допитів, вони нарешті опинилися в безпеці. Під час розмов адвоката з клієнтом відео- чи аудіозапис був заборонений.

Коли вони ввійшли, Ленс сидів за столом.

— Чого вам треба? — поцікавився він, побачивши Тернера, який зблиснув люстерком у бік насупленого охоронця й заховав його до кишені.

— У вас є година, — попередив охоронець. — Не більше.

Ґрессанґ відсунувся від стола, переводячи погляд з Тернера на Алекс.

— Це шо за гівно? Ви шо, працюєте разом?

— Година, — повторив охоронець, і двері за ним замкнулися.

— Я знаю свої права, — кинув Ґрессанґ, підводячись.

Він здавався навіть кремезнішим, ніж удома, а його перев’язана рука не надто допомагала Алекс почуватися впевнено. Вона поклала собі за мету не залишатися в замкненому просторі з чоловіками на кшталт Ленса Ґрессанґа. Нікому не хочеться бути єдиним, що стовбичитиме перед очима, коли в таких людей зіпсується настрій.

— Сядь, — наказав Тернер. — Треба поговорити.

— Ви не розмовлятимете зі мною без мого адвоката.

— Ти вчора проходив крізь стіни, — нагадав детектив.

— Про це шось написано в Кримінальному кодексі?

Вигляд у Ленса був майже боязкий через звинувачення.

«Він знає, що не мав би користуватися портальною магією», — подумала Алекс. І цього аж ніяк не варто було бачити копові. Утім, Ленс ніяк не міг знати, що Тернер пов’язаний з Домами Серпанку.

— Сядь, Ґрессанґ, — повторив Тернер. — Ти, напевно, зрадієш, що послухався.

Алекс замислилася, чи не може Ленс просто закинути до рота якийсь грибок і провалитися крізь підлогу. Але він повільно й похмуро опустився на своє місце.

Тернер й Алекс сіли за стіл навпроти нього.

Ленсова щелепа заклякла, і він смикнув підборіддя у бік Алекс.

— Шо ти робила у мене вдома?

У мене вдома. Не в нас. Дівчина не відповіла.

— Я намагаюся довідатися, хто вбив Тару, — пояснив Тернер.

Ленс підвів руки.

— Ви знаєте, шо я невинний, то чому не випустите мене із цієї сраної діри?

— «Невинний» занадто гучне слово для тебе, — озвався Тернер тим самим приємним співчутливим тоном, яким кілька днів тому розмовляв з Алекс. — Можливо, ти не винен у цьому конкретному злочині, і в такому разі я з превеликим задоволенням переконаюся, що звинувачення в убивстві з тебе знімуть. Але просто зараз я хочу повідомити, що про наше перебування тут нікому не відомо. Усі охоронці вважають, що ти теревениш зі своїм юристом, і тобі слід зарубати собі на носі: ми можемо зробити все, що нам заманеться.

— Я маю боятися?

— Так, — погодився Тернер. — Маєш. Але не нас.

— Гей, він може й нас боятися, — утрутилася Алекс.

— Може, але йому слід непокоїтися через більші проблеми. Якщо ти не вбивав Тару, то це зробив хтось інший. І цей хтось дочекатися не може, коли ти теж опинишся в його руках. Просто зараз ти дуже зручний цап-відбувайло. Але як довго це триватиме? Тара знала про речі, про які не мала б знати, і тобі, можливо, теж про них відомо.

— Я ні хріна не знаю.

— Мене можеш не переконувати. Ти бачив, на що здатні ці люди. Гадаєш, вони перейматимуться, чи слід позбутися такого маленького шматочка лайна, як ти? Гадаєш, вони вагатимуться, чи слід знищити тебе, або твоїх друзів, або й цілий район, якщо це допоможе їм спокійніше спати вночі?

— Люди на кшталт нас із тобою не мають для них жодного значення, — погодилася Алекс. — А надто, коли перестають бути корисними.

Ленс обережно поклав поранену руку на стіл і нахилився вперед.

— Хто ти, в дідька, така?

Алекс витримала його погляд.

— Я єдина людина, яка думає, що ти не вбивав Тару. Тож допоможи мені довідатися, хто це зробив, перш ніж Тернерові урветься терпець і він виставить мене за двері, а тебе залишить гнити тут.

Ленсів погляд смикався від Тернера до Алекс і назад.

Нарешті хлопака озвався:

— Я не завдавав їй болю. Я кохав її.

Так, наче ці дві речі не можуть крокувати пліч-о-пліч.

— Коли ви почали працювали зі Свєтою Маєрс?

Ленс посовався на стільці. Йому, вочевидь, не сподобалося, що вони знають ім’я.

— Не пам’ятаю. Два роки тому? Тара ходила на розпродаж рослин і розговорилася там з нею. Вони добре порозумілися, побалакали про товариство садівників і всяке таке лайно. Якийсь час ми продавали їй дещо. А потім зблизилися, узяли її в долю.

— Розкажи нам про Достойницю, — попросила Алекс.

— Про шо?

— Ви не тільки куш вирощували. Що саме ви ростили для Блейка Кілі?

— Того модельного чувака? Він завжди тягався за Тарою, розкидався баблом, типу якась зірка. Цей мудак мене харив.

Алекс навіть не знала, як реагувати на те, що де в чому згодна з Ленсом Ґрессанґом.

— І що ви для нього ростили? — не вгавав Тернер.

— Це було не для нього. Спочатку. Якийсь час ми штовхали травичку його кенту... усе це заборонене лайно, окей? Ми ж не записуємо?

Тернер знаком наказав йому говорити далі.

— Нічо’ такого. Пакет драпу за десятку чи двадцятку. Стандартне гівно. А потім, уже цього року, намалювалася його гьорла Кеті...

Алекс підсунулася ближче.

— Кейт Мастерс?

— Ага. Блонда, симпотна, в натурі, але типу сука.

— Розкажи мені більше про свої смаки щодо жінок.

— В натурі?

— Ні, дурню. І чого хотіла Кеті?

— Вона хотіла знати, де ми вирощуємо і чи може Тара звільнити в теплиці місце для чогось новенького. Якогось медичного гівна, з усіма цими нормами вологості й ще бозна-чого. І Тара серйозно взялася за це зі Свєтою. Витратила час, але рости почало непогано. Я якось закинувся. Навіть не кайфанув.

Господи, у Ленса Ґрессанґа в лапах була Достойниця, а він про це навіть не знав! Алекс ставало зле, коли вона думала про те, скільки шкоди він міг заподіяти, якби зрозумів, що наркота дарує йому контроль над людьми... Але хтось інший збагнув це раніше.

— Ти подумав, що це фігня, — озвалася дівчина. — Кайф від нього гівняний. І тому продав Блейкові.

— Ага, — вишкірився Ґрессанґ.

— І що ти подумав, коли він повернувся за добавкою?

Ґрессанґ здвигнув плечима.

— З радістю взяв у нього бабло.

— А Кейт Мастерс знала, що ти продавав Достойницю Блейкові?

— Та ну, вона в натурі напрягалася. Казала, шо ця фігня отруйна і всяке таке, шоб ми не підсідали. Я знав, шо вона біситиметься, якшо дізнається. Але Блейк і далі нас напрягав, а потім привів того, другого чувака, який схотів знати, чи можемо ми дістати грибів.

— Кого? — запитав у Ленса Тернер.

Проте Алекс уже знала відповідь.

Ленс засовався на стільці. Вигляд у нього був схвильований, майже наляканий.

— Це був Колін Хатрі, чи не так? — підказала вона. — Із «Сувою та ключа»?

— Ага. Він... — Ленс відкинувся на стільці. Його показна хоробрість кудись поділася. Він дивився на стіну, наче сподівався знайти там хоч якусь відповідь. Годинник цокав, проте Алекс із Тернером зберігали мовчання. — Я не знав, за шо ми взялися.

— Розкажи мені, — попросив детектив. — Розкажи, як усе почалося.

— Тара весь час стирчала в теплиці, — плутано озвався Ленс. — Приходила пізно, не лягала, змішуючи всяке лайно, з’єднуючи гриби з бозна-чим. У неї була маленька жовта тарілочка, яку їй дав Колін. Вона називала її своїм відьомським казанком. Колін не міг наїстися коліс, які вона робила.

— Коліс? — перепитав Тернер. — Я думав, ви грибами торгували.

— Тара переганяла то гівно. Це не була кислота. Біс його зна, шо це було. — Ленс потер здоровою рукою хвору руку, і Алекс помітила, що його шкіра вкрилася сиротами. — Ми хотіли просікти, шо Колін робить з колесами. Але він усе приховував. Тоді Тара така, типу, каже, мовляв, більше не варитиму для вас, чуваки. — Ленс простягнув руки, наче благав Алекс про щось. — Я казав їй. Казав їй просто забити, просто й далі брати в Коліна бабло.

— Але цього було недостатньо, — відповіла Стерн. «Краще помру, ніж сумніватимусь». Тара відчула, що ставки у грі високі, й захотіла приєднатися до неї. — І що сталося?

— Колін розколовся. — Алекс не могла збагнути, прозвучали ці слова насмішкувато чи з жалем. — Якось на вихідних він із чуваками прийшов до нас із Тарою додому. Ми ковтнули таблетки, які зробила Тара, а потім вони зав’язали нам очі й відвели в той дім, у кімнату. Там було в натурі класно, такі вітражі, типу, з єврейськими зірками, і дах був відкритий, так шо зорі було видно.

Алекс побувала в тій залі у вечір невдалого ритуалу Слюсарів, коли вони намагалися дістатися Будапешта. Невже вони все вдавали, від самого початку знаючи, що без Тариних пігулок нічого не спрацює?

— Ми стояли колом біля круглого стола, і вони стали наспівувати шось, типу, не знаю, по-арабськи, а тоді стіл просто... відкрився.

— Як портал? — перепитав Тернер.

Ленс похитав головою.

— Нє, нє. Ви не розумієте, там не було дна. Там, унизу, була ніч... якась інша ніч — і вгорі теж ніч, наша ніч. І повно зірок. — У його голосі чулося щире благоговіння. — Ми пройшли на автоматі й потрапили на вершину гори. Видно було на кілометри. І так ясно, шо аж зрозуміло, де горизонт вигинається. Просто капець. Але назавтра відхідняк у мене був жестяковий. І, Господи, як ми штиняли! Запах кілька днів не відмивався. — Ленс зітхнув і повів далі: — Думаю, тоді все й почалося. Колін і вся його тусня хотіли, шоб Тара далі варила їм наркоту. Ми хотіли нових тріпів. Тара мріяла побачити світ. А мені просто хотілося ні хріна не робити. Ми побували на Амазонці, у Марокко, у тих гарячих озерах Ісландії. На Новий рік були в Новому Орлеані. Це скидалося на найкрутішу комп’ютерну гру. — Ленс ледь чутно захихотів. — Колін не вкурював, як Тара мішає цю дур. Він показував, типу це здається йому смішним, але я бачив, шо він біситься.

Алекс намагалася поєднати цього Коліна — жадібного, заздрісного чувака, який тріпує з дилерами наркоти — з амбітним і пещеним хлопчиком, якого бачила в Белбалм удома. Як він собі думав, куди це його заведе?

— Звідки Блейк і Колін знайомі? — поцікавилася вона.

Не могла уявити, як вони тусуються разом.

Ленс здвигнув плечима.

— Лакрос чи якесь таке гівно.

Лакрос. Колін здавався таким серйозним, що годі було уявити. Чи бачив він якісь із Блейкових огидних відосиків, чи впізнав Достойницю так само, як Алекс? Магія Слюсарів занепадала. Нексус під їхньою гробницею більше не працював, і вони розпачливо шукали способів відкривати портали. А Колін — кмітливий, дружній, блискучий Колін — не відзвітував про те, що Блейк робив з Достойницею. Він не зупинив його знущань над дівчатами. Натомість схопився за нагоду для себе самого та свого товариства.

— А як щодо Тріппа Гельмута? — запитав Тернер.

Дивно було розпитувати про рум’яного, завжди позитивно налаштованого Тріппа, проте Алекс була рада, що детектив нікого не викреслював.

— Кого?

— Багатенький хлопчик, — пояснила Стерн. — Команда з вітрильного спорту, завжди засмаглий?

— У Єлі таких до біса.

Алекс не думала, що він удає із себе дурника, але не була певна.

— Ти нещодавно відкрив у в’язниці портал, — нагадав Тернер.

— У мене із собою було колесо, коли ви, чуваки, мене загребли, — вишкірився Ленс. — Маю достатньо місць, шоб запхати шось маленьке.

— А чому б просто не втекти? — поцікавився детектив. — Забрався б на Кубу чи ще кудись.

— А якого дідька мені робити на Кубі? — не зрозумів Ленс. — Та й портал на великі відстані можна відкривати тільки зі стола.

Він мав на увазі гробницю.

«Сувій та ключ» однаково потребували допомоги нексусу. Тарині пігулки не могли впоратися самотужки.

— Почекай, — урвала його Алекс. — Ти витратив свою єдину пігулку на те, щоб повернутися додому?

— Я думав, що знайду там трохи бабла і зможу відкупитися або виторгувати щось за нього, але ваші мудацькі копи перевернули там усе догори дригом.

— А чому б тобі не відкрити портал до гробниці — до столу, — а потім забратися куди заманеться?

Ленс кліпнув.

— Блін. — Він відкинувся на стільці. — Блін. — Його погляд прикипів до Алекс. Вигляд у нього був надзвичайно похмурий. — Ви хочете допомогти мені, правда? Ви збираєтесь захистити мене?

Тернер підвівся.

— Не випендрюйся, Ґрессанґ. Поки здаватиметься, що ти визнав свою провину, тут ти будеш у безпеці.

Алекс очікувала, що він протестуватиме, спробує торгуватися, а може, навіть погрожуватиме їм. Натомість Ленс просто сидів, його велетенське тіло заклякло, наче кам’яний ідол, під флуоресцентними лампами. Він не прохопився жодним словом, коли Тернер постукав у двері й охоронець повернувся, щоб забрати їх, і не підвів погляду, коли вони пішли. Він бував у джунглях Амазонії, досліджував ринки Марракеша. Бачив таємниці світу, але таємниці світу його не помічали, і зрештою він однаково опинився тут. Двері зачинилися. Портали теж. Ленс Ґрессанґ більше нікуди не піде.

Тернер з Алекс до кампусу поверталися мовчки, пічка «доджа» гуркотіла, змагаючись проти кусючого холоду. Стерн написала Доус, що вони в безпеці та що вона повернеться до «Чорного В’яза» найпізніше о восьмій, а тоді скинула черевики на підборах, позичені в Мерсі. Вони були на пів розміру менші, і біль у ногах був нестерпний.

Тернер озвався аж на з’їзді з автобану.

— Ну?

— Думаю, тепер у нас мотивів більше, ніж було спочатку.

— Я не виношу Ґрессанґа за дужки. Поки ми не прив’яжемо до подій ще когось. Але Колін Хатрі та Кейт Мастерс тепер здаються мені значно цікавішими. — Він постукав пальцями в рукавичках по керму. — Ідеться ж не лише про Коліна та Кейт, еге ж? Ідеться про них усіх. Усіх цих дітлахів, які, вряджені в мантії та каптури, удають із себе чарівників.

— Вони не вдають.

Утім, Алекс точно розуміла, що він має на увазі. Колін був найпевнішим зв’язком між Тарою і «Сувоєм та ключем», проте всі Слюсарі познайомили зі своїми ритуалами сторонніх і приховували правду від Лети. Якщо Тара стала небезпечною для товариства, будь-хто з них міг вирішити, що слід змусити її змовкнути. До того ж не схоже було, що Кейт надумала вислизнути з лав «Рукопису». Алекс пригадала, що казав Майк Аволово про рідкісність наркотику. Можливо, вони всі гадали, що зможуть позбутися свого постачальника з Хінганських гір і далі вирощувати зілля власноруч. Хлопець здавався щиро здивованим, що Достойниця вийшла з-під контролю, але це могло бути виставою.

— Тобі як здається, хто це був? — поцікавився Тернер.

Алекс спробувала не виказувати подиву. Можливо, Тернер використовував її як резонатор, але приємно було, що він запитав. Вона хотіла мати для нього кращу відповідь.

Дівчина випростала змучені ноги.

— Будь-хто з членів «Рукопису» міг скористатися чарами, аби змусити Тару думати, що вона зустрілася з Пенсом. До того ж, якщо «Ключі» залежали від Тари та її таємного соусу, навіщо їм хотіти її смерті? Їхня магія останні кілька років була нікудишньою. Дівчина була їм потрібна.

— Якщо вона не тиснула занадто сильно, — підказав Тернер. — Ми й гадки не маємо, у яких насправді стосунках вона була з Коліном. Ми навіть достеменно не знаємо, що було в цих її пігулках. Ми більше не говоримо про чарівні гриби.

Це була правда. Можливо, Колін, геній хімії, не хотів, щоб його бачили з дівчиною з містечка. А ще Алекс сумнівалася, що комусь із «Сувою та ключа» подобався шантаж через розголошення їхніх обрядів. Також хтось міг розкусити Тарин рецепт і вирішити, що вона їм більше не потрібна під ногами.

— У Коліна Хатрі є алібі на ту ніч, — нагадала Алекс. — Він був у салоні Белбалм.

— Хочеш сказати, що він не міг відкрити маленький зручненький портальчик, пролізти крізь нього, убити Тару й повернутися, поки ніхто не помітив його відсутності?