Діти Мардука

РОЗДІЛ 1

Автобус, попетлявши тісними вулицями Одеси, нарешті виїхав на трасу і одразу ж почав набирати швидкість. Третина пасажирів сіли на одеському автовокзалі. Решта — дві третини були туристами, а сам автобус належав якійсь із туристичних фірм; кінцевим його пунктом був Бухарест. Перед тим, як наважитися їхати, я потелефонував Степанові і ми зустрілися неподалік автовокзалу, де я віддав йому пістолет.

— Це добре, що ви придбали новий телефон, — сказав він при зустрічі, бо завважив на дисплеї своєї мобілки інший, а не той, що у нього був раніше, номер.

— Авжеж, — погодився я і показав маленький синій апарат.

— А на смартфоні живлення вимкнули? — спитав Степан.

— Я зняв акумулятор.

Він сказав, що нормально і подав мені клаптик паперу, на якому були номер чиєїсь мобілки та ім’я «Василь».

— Я поспішаю, — сказав. — Це номер телефону чоловіка з митного контролю, на той випадок, якщо виникнуть непорозуміння. Ну, хай щастить!

Я й досі відчував потиск його сильної кощавої руки.

Мені випало сидіти біля вікна і я спостерігав за ріденькими лісосмугами й гайками та населеними пунктами, що траплялися обабіч траси; то були переважно будинки з пиляного ракушняка, або житла, побілені аквамариновою чи ультрафіолетовою побілкою, під бляхою або коричневою черепицею. Заколисаний похитуванням у м’якому кріслі комфортабельного салону, я час від часу впадав у дрімоту. Одного разу розплющив очі від того, що автобус спинився. Виявляється ми вже стояли біля шлагбаума, а в салон увійшли чоловік і жінка у одностроях прикордонників чи митників. Жінка пішла слідом за супроводжувачкою тургрупи в кінець автобуса, а чоловік, окинувши поглядом ближніх пасажирів, спинив очі на мені. Він уважно роздивлявся рожеві плями на моєму лиці, тим часом я відчув, як у мене починають холонути ноги, а в пам’яті повстав весь шлях від житла моєї сестри, до автовокзалу. Навчений бути обережним, я ні на мить не забував про можливе стеження. Ні, за мною ніхто назирці не йшов. «Засвічений» телефон я заздалегідь від’єднав від блоку живлення. Тим часом службовець у однострої уважно розглядав документи, які йому простягали пасажири. Це був молодий чоловік, виглядом років на тридцять. Майнула думка про пістолет, який я залишив у Костиного товариша… Тим часом митник узяв і мій закордонний паспорт і, заглянувши в нього, тихо назвав моє ім’я і прізвище. А потім сказав:

— Вам привіт від Степана.

— А ви, мабуть, Василь? — запитав я.

— Так, — сказав, повертаючи паспорт. — Хай щастить у дорозі.

Він пішов до виходу.

Була дванадцята година. Попереду — Тирасполь. «На зупинці в Тирасполі й пообідаю», — вирішив я.

Ми вже проїхали Тирасполь, Бендери, проминули населений пункт Нові Анени. До Кишинева залишалася година-півтори їзди. І тут я вперше подумав про необачність, якої припустився, не потелефонувавши Маріці. Стримувала все та ж обережність вічно переслідуваного. Адже, якщо у мене й змінився номер телефону, то у неї ні. Павутиння темних, приходьків, земних дітей Мардука, може виловити частоту її апарата, який озветься на дзвінок, а відтак вийти й на мене. Свистопляси-карпенки використали б той самий спосіб, яким вони вже раз намагалися скористатися, коли я повертався з Криму. Тут було б так: з Одеси виїхав, а в Кишинів не прибув. Щоправда після нейтралізації двох вузлів їхнього павутиння, мардуківцям зараз, мабуть, не до мене. Я також усвідомлював, що їду в державу, де цієї поторочі ще більше, ніж в Україні. А оскільки вона — потороч кордонів не має, то й мережа її та ж сама, що і всюди. Тим часом було вже за п’ятнадцять до третьої. Я кілька разів витягав телефон, у пам’ять якого ще вранці переніс усі номери зі смартфона, але знову клав у нагрудну кишеню. «Подзвоню з автомата на вокзалі», — нарешті вирішив.

… Перше, що угледів у приміщенні автовокзалу, був обмінний пункт валют. Сто молдавських леїв обійшлися мені у шістдесят вісім гривень. Поряд, у газетному кіоску, купив жменьку монет для телефону-автомата. На мить здалося, що перебуваю на автовокзалі мого рідного міста — всюди впадала в око символіка держави, яку не знає вже ціле покоління людей.

Раптом завібрував мобільник. Дзвонив Степан:

— Ви вже на місці? — поцікавився.

— Так, — відказав я. — Бачив же того чоловіка…

— Я знаю. Якщо у вас виникнуть складності, повідомте. Я поновив там деякі зв’язки.

— Дякую. Може, озветься Костя, дайте йому мій новий номер.

— Гаразд. На добро. — Степан розірвав зв’язок.

Почулося оголошення. Молдавською мовою, мабуть, повідомлялося про прибуття чи відбуття якогось із автобусів. Я роззирнувся, шукаючи очима телефон, а тоді вийшов на вулицю і побачив їх кілька. Маріцин номер, який я знав на пам’ять, не відповідав. Перегодя зробив ще кілька спроб, але марно. Тоді потелефонував у довідкову службу і попрохав номер Спілки письменників Молдови. Жіночий голос щось промовив молдавською, а тоді почулося російське:

— Заждіть.

Довго не відповідали. Я вже збирався повісити трубку, як раптом той самий голос продиктував набір цифр: я встиг затримати їх у пам’яті, щоб записати на долоні.

Із ситуації, що склалася, напрошувався висновок: Маріца справді живе одна, інакше б хтось озвався на мій дзвінок.

Жіночий голос, що прозвучав у слухавці після мого набору номера Спілки письменників, щось проговорив молдавською.

— Добрий день, — привітався я. — Не підкажете, як зв’язатися з пані Маріцою Тодорашко?

— А хто її питає? — поцікавилися на тому боці російською з сильним акцентом.

— Її читач. Я був колись на презентації книжки, а тепер її придбав, і хотів би погомоніти. Ну, автограф, я знаю…

— Домашньої адреси ми не даємо. Можу — телефон… А втім, вона в бібліотеці працює. Ви могли б там і поспілкуватися. Де ви зараз?

Я роззирнувся й помітив на будинку навпроти назву вулиці.

— На страда Метрополита Варлаама, — відказав.

— Ага, вона перетинається зі страдою Ізмаїл. Там на розі вулиць запитаєте, де бібліотека.

Бібліотека була розташована на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Полуденна спека, яка лютувала на вулиці, не відчувалася в коридорі з дверима навстіж. Праворуч, у другі прочинені двері, було видно читальну залу з десятком столів. А прямо, в глибині коридора, за великим письмовим столом сиділа жінка в окулярах і щось писала. З протилежного боку стояв старшокласник чи студент. Жінка брала зі стосу на столі книжку, відхиляла обкладинку і записувала щось у формуляр. Щоб не відволікати бібліотекарку, я повернув у майже порожню читальну залу і присів за найближчий стіл. «Хай хлопець відійде…» — подумав. Він промайнув повз залу хвилин за п’ять.

Коли я наблизився до столу, жінка ще писала. Тоді поставила крапку і підвела очі. Раптом я опинився під густою маклюрою, плоди якої нагадують зелені тенісні м’ячики, а потім перемістився в кімнату Будинку творчості «Коктебель» і вловив запах кокуру — який сп’янив колись мені душу. Це перше, що майнуло в пам’яті перед тим, як я збагну, що то була Маріца. Вона зняла окуляри і зміряла з голови до ніг відвідувача трохи вищого за середній зріст у потертій джинсовій парі, на плечі в якого висіла невелика сумка. Жінка не озивалася і я подумав, що вона мене не впізнала, хоча у неї за спиною було вікно, і Отже, освітлення не бракувало. Маріца не прохопилася жодним словом; тільки обійшла стіл і притулилася до моїх грудей. Здавалося, прислухалася, чи б’ється серце, чи це справді я у плоті, а не мій астральний двійник. Мені ж привиділося, що нас, як тоді в Коктебелі, накрило місячним сяйвом. Цієї миті кудись щезли верхогляди, приходьки, діти Мардука, які ніколи, ні на мить не випадали з моєї пам’яті. Вони були завжди, тільки на другому плані. А тут їх раптом не стало. Не стало й картинок, що мить тому виникли в пам’яті. Тепер я бачив стіл з бібліотечними формулярами у довгій коробці, темне волосся жінки, в якому вгадувалися сріблясті пасемця, і вловлював знайомий запах парфумів, що десять років тому на короткому святі життя, бентежив моє чоловіче єство. Напевне, вона колись обрала ці парфуми і не зраджувала їм ніколи. Я стояв нерухомо, а потім пригорнув її — не пристрасно, а ніжно, як дитину.

— А я вже думала, що не судилося нам більше зустрітися, — сказала Маріца, не підводячи голову. По хвилі додала: — До кінця роботи залишилося близько двох годин. Я піду домовлюся, щоб мене підмінили.

І тут майнула думка про опівнічний телефонний дзвінок від Маріци у мить, коли я перебував на межі з тією реальністю, де мене мали принести в жертву. Навряд чи діти Мардука не вловили його і не відстежили, кому він належить. Питання тільки, на скільки у них тісні стосунки з дітьми Мардука Молдови. Не виключено, що бібліотека вже під їхнім наглядом. Я сказав:

— Не варто, сонечко. Я огляну місто, а ти залишайся. Зустрінемося на перехресті страд Ізмаїльської та Варлаама.

— Чому! — здивувалася Маріца. — Тут не буде жодних проблем.

— Я вже не раз помічав, що якась важлива подія, якої я прагнув і до якої наближався, найчастіше зривалася, коли про неї дізнавався хоч хтось із сторонніх людей. Мабуть, тому і став марновірним. — Не наврочила б та, яка тебе підмінятиме, — сказав з усміхом. — Адже ти втаємничиш її, навіщо тобі раніше йти з роботи.

Моє пояснення їй сподобалося.

— Ти прямо як моя мама. Вона радить нікому й ніколи не оповідати про свої плани, бо вони не збудуться. Вірить у вроки. Каже, що змалечку оберігала мене від лихого ока.

— Ну, ось, бачиш… Продовжуй тут сіяти добре і мудре. — Я відсторонив її і нагадав: — На розі вулиць.

… Сумка вже повнилася продуктами, коли я раптом згадав про вино. Але знайти кокур пощастило тільки тоді, коли натрапив на дегустаційну залу у напівпідвалі одного зі старовинних будинків. Літрова пляшка з екзотичною наклейкою додала ваги моїй ноші і зробила легшим гаманець. Вийшовши на вулицю, я ще раз оглянув фасад, створений, напевне, ще у позаминулому столітті, і відчув, як на мене війнуло старовиною. Водночас окинув поглядом довкіла, але, крім звичайної вуличної метушні, нічого не помітив. Тільки завважив, що уривки фраз у гомоні вулиці, які уловлював мій слух, були молдавською, російською та українською мовами. На мить відчув себе на руйновищі Вавилонської вежі — люди, які зводили ту споруду, і звели її вище хмар, раптом втратили мову спілкування — кожен заговорив своєю материнською. Грандіозна споруда не залишила по собі гори битої цегли, але її уламки повнять сутності тих, хто зводив пам’ятник людської необачності. Знаючи про це, невидимі діти Мардука — і тут, і в Одесі, і в моєму місті снують поміж них, навертаючи у храм Бела-Мардука. Я подивився на годинник. Відколи вештався по вулицях, минуло півтори години. Тим часом звір у мені не подавав ознак життя.

Слова Маріци, колись мовлені про келію, в яку вона заточила себе, були скоріше метафорою про спосіб її життя. Помешкання ж — двокімнатна квартира на другому поверсі — виявилося вмебльованим і облаштованим зі смаком не байдужої до розкоші жінки. Вікно і двері на балкон щільно запинали жовті полотнища, від чого, попри спеку на вулиці, в кімнаті стояли прохолодні сутінки. Маріца розсунула ширми і, підійшовши до мене, уважно подивилася на рожеві плями на лиці.

— Схоже на сліди опіків, — сказала.

В її чорних очах майнули закличні блискітки, як тоді на пляжі, коли я побачив її в об’єктиві фотоапарата. Вона майже не змінилася, якщо не рахувати окремих білих «ниток» у волоссі. Відтоді минуло десять років, за які я не спізнав жодної жінки.

Маріца торкнулася шрамів губами, а тоді поцілувала мене довгим поцілунком. У свідомості майнула думка, ніби я порушую табу не знатися зі слабкою статтю. Ніби я десять років тому, перед початком роботи над дешифруванням пророцтва, дав обітницю вищій силі не «занечищатися» з жінками. Цей мій рефлекс не залишився поза увагою Маріци. Вона мовила:

— Піду приготую вечерю. А ти приляж на диван, увімкни телевізор… — Раптом щось згадала, потім взяла з полиці книжку невеликого формату, але грубеньку. — Ось проглянь. Я про неї казала у ту важку для тебе ніч… На жаль, критики від тебе я не почую, бо ти не знаєш молдавської.

Я справді не зрозумів жодного молдавського слова, а відтак тільки помилувався художнім оформленням. Зміг прочитати лише анотацію, написану російською, в якій Маріцу названо відомою поетесою. Книжок тут було не надто, всього дві полиці, заповнені поезією — переважно молдавських поетів — від дореволюційних класиків до книжок-метеликів початківців. «Ну, а навіщо бібліотекарці, яка має доступ до величезного масиву книг, тримати їх ще і вдома?» — подумалося мені. І тут погляд спинився на фотознімку за склом полиці, на якому були Маріца, літні чоловік і жінка та хлопчик, років шести. Вони сиділи, мабуть, за обіднім столом в альтанці, обплетеній виноградом. По стиглих темно-синіх гронах можна було вгадати, що це — кінець серпня чи початок вересня. Тут був ще хтось — п’ятий, котрий фотографував.

— Це мої батьки й син, — почув я голос Маріци, яка підійшла нечутно.

— Ти не казала, що в тебе є син, — зауважив я.

— Не встигла…

— А чого він не вдома?

— Зараз же канікули. Він у моїх батьків у Вадул Луй Воде. Там у них будинок неподалік від Дністра.

Тим часом спало на думку, що хлопчика я вже десь бачив. На відміну від дорослих, які дивилися в камеру виразними чорними очима, він був синьоокий. А тільки де я міг бачити вже цю дитину? «Схоже на комплекс дежа-вю, — подумав. — Коли здається, що ти вже щось десь бачив».

— Чому ти обрала професію бібліотекаря? — поцікавився я.

— Я не бібліотекар, — відказала Маріца. — Я філолог молдавської мови й літератури. Зі студентської лави вже друкувала вірші. Щоправда, тільки в газетах. Після випуску послали на роботу в містечко Ришкани — це на північному заході Молдови. У школах Кишинева місця вчительці молдавської мови не виявилося. Скоріше за все, я б і поїхала туди, якби не література. У Спілці мене мали за перспективну… Ну, часто виступала з професіоналами на всіляких заходах: у бібліотеках, на презентаціях нових книжок. Мешкала в гуртожитку — Спілка домовилася з владою. А одного разу на фуршеті в бібліотеці з приводу конкурсу молодих літераторів до мене підійшла директриса і запропонувала місце бібліотекаря — у них звільнилася пенсіонерка. Коротше кажучи, — десь за тиждень по тому я вже видавала книжки читачам. — Маріца помовчала, мабуть, щось пригадуючи. А тоді сказала: — Гаразд, побалакаємо за столом.

Вона вийшла на кухню. Тим часом я дістав із сумки свою невеличку фотокамеру, з якою ніколи не розлучаюся, і сфотографував знімок людей в альтанці.

… На кухонному столі, крім кружалець ковбаси, шматків смаженої риби і бринзи, був ще малай — кукурудзяний пиріг. Пляшка вина, яка полежала в морозилці, вже встигла вкритися краплинами роси.

Тим часом я наповнив чарочки кокуром.

— Останній раз пив це вино у серпні десять років тому, — сказав.

— Я — також, — усміхнулася Маріца. На її обличчі майнуло щось схоже на ностальгію. Вона не забула те перше вино, після якого у нас почався «медовий місяць».

Коли ми вже втамували голод, я запитав:

— А не нудно поетесі виконувати сухі бібліотечні обов’язки?

— Авжеж, я спочатку сумувала за вільними хлібами. Перший місяць не знала куди подітися від нудьги. Збиралася вже писати заяву на звільнення. Та одного разу… — Маріца затнулася, сторожко подивилася на мене. — Знаєш, якби я не почала читати книгу, яку ти мені надіслав, і не подужала б перший її розділ «Число звірини, то не сказала б тобі те, що скажу зараз… Якось я завважила, що більшість книжок, які брали читачі, я сприймала як звичайні предмети. Але траплялися й такі, що залишали в мені якийсь слід. Я їх пам’ятала. Бувало, десятки за день видасиш, а пам’ятаєш якусь одну. Такий самий папір, обкладинки схожі, а в пам’яті зостається саме вона. Так і з людьми: з усієї компанії часом згадуєш тільки одного. А, буває, й — ні кого. Скоро я збагнула, що тексти несуть у собі енергетику. — Раптом Маріца подивилася на мене, напевне, помітивши на моєму лиці якусь зміну. Але продовжила: — Або щось інше. Згодом я почала читати ті з книжок, які тримала в пам’яті.

— Маріцо, — перебив я. — Назви хоч одну.

— Гоголь, — мовила вона без тіні вагання. — Його книги стали першими, про які я згадувала, прийшовши додому. За день, бувало, заповниш немало формулярів, а згадаєш тільки його. І не має значення якою мовою — в бібліотеці він є молдавською й російською. До того я читала тільки ті його твори, що були в навчальних програмах. А тут перечитала всього. Другий автор — Олексій Толстой. Ну, той, що написав «Князя срібного» — Олексій Костянтинович.

— Схоже, на тебе діє енергетика містичних творів… — озвався я.

— Я теж спочатку так думала. Надто, коли прочитала книжки Гофмана. Але так само діють і твори Габріеля Гарсія Маркеса, і Анатоля Франса. Їх небагато — таких авторів… Там усе бачиш. Це — життя, перенесене на сторінки з великою достовірністю, і зображене майстром, який малював словами. Ти, напевне, знаєш, що слова мають два плани: перший — передається інформація про предмет, другий — передається емоція, що її викликає той же предмет. Одному авторові дано передати інформацію, другому ж — ще й наповнити предмет відповідною йому емоцією. Я вгадую такі книжки, навіть не розкриваючи їх. Ти пишеш у своїй «Звірині» про думоформи — ну, те, невидиме поле, у якому перебуває людство — все намріяне, надумане мільярдами людей… Бібліотека — це містилище думоформ, збережених на папері. Можливо, колись настане період, коли людина навчиться виловлювати з безмежного океану простору й часу потрібну їй тему. А поки що з’явився ще один носій думоформ — електронний. Знедавна ми видаємо читачам не лише книги, а й диски.

— Сонечко, ти кажеш цікаві речі, — озвався я. — Таке може прийти в голову тільки справжньому філологу.

Маріца лукаво усміхнулася, підняла недопиту чарку.

— Ти також цікаво говориш, — сказала. — Я й зараз пам’ятаю те, що ти сказав колись у Феодосійському порту.

Колись у Коктебелі зазираючи в її чорні очі, я бачив язики полум’я, що раптом спалахували й гасли у мороці зіниць. Тепер у них вгадувався жар, який тлів на місці ватри, і сильний пал від нього, який грів мені душу.

Вона випила, присунула стілець і пригорнулася до мене. Далі я не пам’ятав, як ми вийшли з-за столу й опинилися у спальні на дивані. Я відчув, що поринаю у безодню пристрасті й насолоди, як тоді, у Коктебелі. Теж саме, мабуть, відчувала й Маріца; вона зашепотіла щось молдавською: полинув потік ніжних слів, без жодного ретрофлексного звуку. А чи були то поезії, чи слова ніжності, я не міг збагнути. Єдине, що знав напевне: то було освідчення у коханні. З кухні пахло кокуром, не вистачало тільки місячного сяйва, яке накрило б нас, як колись у Коктебелі. Тільки моментами у стан, який можна було назвати «райським», проникали її слова: «це мій син». Отже, в келії, яку вона спорудила колись для себе, поетеса Маріца перебувала не завжди на самоті.

РОЗДІЛ 2

У сон став проникати якийсь звук. Скоро я збагнув, що то були вібрації мого мобільного телефону, який лежав на тумбочці поряд з подушкою Я простягнув руку і підніс апарат до очей. На дисплеї висвічувався набір цифр, а під ним — ім’я «Костя». «Отже, Степан дав йому мій новий номер». Я підвівся з ліжка обережно, щоб не розбудити Маріцу, вийшов у велику кімнату, а з неї — на балкон.

— Алло, — озвався, причиняючи двері.

— Ти де? — почувся голос Кості.

— Там, де тобі сказав Степан.

— А-а-а… Судячи з твого голосу, — ти вже, мабуть, спав?

— Та пізня ж година.

— Так? А у нас тут навіть не смеркає. Двадцять хвилин тому ми відчалили від Стамбула. Але я дзвоню не з тим, щоб поділитися враженням про чарівне надвечір’я на Мармуровому морі. Мені потрібна твоя порада. Вислухаєш?

— Аби на твоїй мобілці вистачило коштів.

— Вона безлімітна. Учора в румунському порту Констанці до нас на борт піднялася група туристів; з десять їх. У тому числі й одна молода жінка. І хто б ти думав? Та, яку ти бачив на пірсі в Одесі.

— З якою ви колись гарували, як два чорні воли? — озвався я.

— Маєш гарну пам’ять, — відказав Костя. — Саме вона. Хоча я не переконаний у тому. Часом здається, що це її дубль. Весь час ухитряється потрапити мені на очі. Я вже уникаю з’являтися на палубі.

— Остерігаєшся, що потягне на реєстрацію шлюбу?

— Ні. Боюся, що потягну її в ліжко. Це якась ходяча провокація на секс. Навіть Ксилантій помітив. Я не знаю, що робити? — Якусь мить він помовчав, а тоді сказав: — Я боюся.

В останніх словах не було й тіні іронії. І оскільки я не поспішав з відповіддю, він запитав:

— Ти на зв’язку?

— Так. Тільки я не знаю, що порадити. І чи то справді вона? Постав питання так: як могла ця ходяча провокація опинитися в Констанці до приходу вашого судна? З Одеси ви відпливли під кінець дня, в Констанцу, напевне, прийшли через ніч. За логікою, у той день, коли ви ще були в Одесі, вона з пірса мала б поїхати в аеропорт і майнути в Румунію, а там прибитися до групи туристів з квитками на круїз на вашому лайнері. В принципі таке можливе, але для цього мусить статися щасливий збіг одразу кількох обставин. Ну, щоб літак був потрібного рейсу і часу — хоча б до Бухареста. А звідти автобусом чи електричкою до Констанци. І знову ж таки, треба розшукати потрібне агентство. І все це за умови, що у неї є іноземний паспорт і гроші. На такий вояж піде щонайменше два-три дні. Як ти думаєш?

— Так, як ти розклав усе по поличках, то виходить, що не вона, — мовив Костя.

— Якби йшла мова про звичайну людину, то дійсно. Але ж маємо справу з приходьком, а в них свої закони, своя реальність і свій вимір.

— Бач, шкода, що тебе немає. Ти б розкусив її в момент.

— Мабуть, що, — погодився я. — А оскільки ідентифікувати її з приходьком із потойбіччя нікому, то тобі слід бути украй обачним. Тим паче, з твоїми здібностями.

— Що ти маєш на увазі? Які здібності?

— Маю на увазі легкість, з якою ти впускаєш у свою плоть чужу сутність. Кента впустив — ну, вашого з Ксилантієм в’язня; чортиця, котра паразитувала в тілі ірландської дівчини, мало не увійшла в тебе. До речі, за моїми спостереженнями, бути відкритими навстіж — це здатність здебільшого творчих людей — акторів, поетів, художників. Але боятися занадто теж не варто. Просто уникай будь-яких стосунків з нею, особливо інтимних.

— Легко сказати. Та мене загіпнотизувала, ну, котра квартирувала у тілі ірландки. А уяви собі, якщо ця удаватиме із себе хвору… А я — лікар. Мешканці краю без вороття, чого доброго, підмінять мене, капітана, а потім і судно захоплять.

«Загроза цілком реальна», — майнула думка, натомість я порадив Кості:

— Ніколи не залишайся з тією особою віч-на-віч. Поряд хтось обов’язково мусить бути. Ну, Рита, Ксилантій чи хтось інший. І оскільки ти вже знаєш про свою відкритість, то про це ні за яких обставин не забувай. Іншими словами: будь завжди готовий замкнутися в собі. Тоді її чари не діятимуть. Звісно, якщо ти не помиляєшся, і на тебе не поклала око якась із туристок. У білому однострої ти маєш привабливий вигляд. А жінці запраглося романтичного кохання, — хоч раз у житті. Таке теж можливе.

Я помовчав. Не відгукувався й Костя. Та, нарешті, він подав голос:

— Ксилантій ідею висловив… — Лікар помовчав, мабуть, вагався, чи продовжувати. — Ну, як ти подивишся, щоб попрацювати з нами, тут?

Це була несподівана пропозиція — я не знав, як бути.

— Алло, ти чуєш?

— Чую, чую. А ким?

— Ну, як психолог. У нас на судні тисячі пасажирів. Матимеш окрему каюту, харчуватимешся тим, що й туристи. Зарплата — десь така ж, як і в лікаря. Це не правильно, що на такому великому підприємстві, як наше, досі немає психолога. Тим паче, що в тебе при собі закордонний паспорт.

— Костю, не можу тобі одразу відповісти. Я приїхав в Одесу полікуватися від герпесу; а вдома у мене свої справи. До того ж психолог — це фах, а відтак потрібен диплом.

— Авжеж. Але, гадаю, посвідчення члена Спілки письменників може замінити диплом. Письменник — також психолог.

— Звідки тобі відомо про посвідчення? — злукавив я.

Костя проігнорував моє запитання, натомість сказав:

— То як? Що ти на це?

— Я мушу подумати. Адже ти пропонуєш перейти з однієї стежки, якою я йду вже багато років, на зовсім іншу. Погодься — над цим слід добре поміркувати.

— Ну, авжеж, покумекай. Е-е, ось Ксилантій хоче щось сказати.

Почувся голос Ксилантія:

— Шефе, привіт! Будеш їхати, захопи пляшку перцівки, бо тут немає. А ще краще — дві, мля.

— Дай сюди телефон, Ксило. Що ти верзеш! — почувся Костин голос.

Я сказав:

— Послухай, у тебе траплялося так, щоб ти у сні бачив знайомих чи рідних, живих чи тих, кого вже немає, з обличчями інших людей; і одяг на них інший, але ти — той у сні — знав, що вони твої люди? Бувало таке?

— Було, — відказав Костя. — І не один раз.

— Так ось, приходьки з краю без вороття мають здатність убиратися в який завгодно антураж. Але не для всіх, а тільки для того, у кому зацікавлені. Твоя королева сексу, скоріше за все, перебуває в Одесі, а до вас на судно прийшла інша жінка, також приходько, але на ній слайд тієї. Оскільки образ зорієнтований на тебе, то на інших він — слайд — не діє, і вони — інші бачать її такою, якою вона є насправді. Отож, покажи туристку Ксилантієві й Риті, нехай намалюють словесні портрети. Якщо те зображення відрізнятиметься від того образу, який бачиш ти, то це означає, що вона прийшла по твою душу. Істоти такі — елементарні часточки астральної аури планети і кожній із них відомо все про будь-кого з них же, де б та не перебувала, як про себе саму. Вони — деталі велетенського цілого — видимого й невидимого для людського ока, величезного чорного егрегора планети. Маємо дві цивілізації: нашу — людську і їхню; цивілізації існують кожна за своїми законами — наша переважно за матеріальними, їхня — за польовими. Не знаю, чи є способи, з допомогою яких земна людина може впливати на представників їхньої — астральної цивілізації, але вони на нас впливають через темних і приходьків. Згадай, коли підіслали до тебе руду? Тоді, коли інший приходько в чужому тілі сидів прикутий кайданками до труби в котельні.

Якийсь час Костя мовчав, очікував, що скажу далі, та нарешті озвався:

— Я не питаю, звідки тобі про те відомо, але в усякому разі спробую перевірити. А тільки завтра, бо зараз уже смеркає. А ти помізкуй над моєю пропозицією. Ага, мені не дзвони — не дістанеш. Я сам озвуся. Бувай. — Костя вимкнув зв’язок.

Годинник на дисплеї телефона висвічував другу ночі.

Прокинувшись уранці, я побачив над собою Маріцу. Вона була у тій самій пляжній парі, що й десять років тому на морі. Тільки тіло цього разу не мало кольору чорного шоколаду, але сходило тим самим теплом, яке гріло мене усі ці роки. Її обличчя з тонкими рисами обрамляло пряме волосся — чорне, ніби у ньому заплуталися частки минулої ночі.

— Хто такий Костя? — спитала вона, накидаючи на плечі тоненький халат, який тримала в руках. — Ти вимовляв це ім’я уві сні.

— Коли?

— Та ось, перед самим пробудженням. І якийсь Силантій…

— Приятелі, — відказав я і взяв телефон.

На дисплеї не було ознак того, що хтось дзвонив. Годинник показував восьму. Там, де зараз були мої друзі, — глупа ніч. Тим часом я не пригадував, аби мені щось снилося. Ці думки промайнули, як реакція на слова, які я промовляв у сні. Чи не є вони — слова — знаком на подію, що сталася цієї ночі з Костею?

Маріца взяла в мене телефон, набрала в ньому свій номер, зберегла його, тоді нахилилася і поцілувала.

— Іди, вмивайся, — сказала. — Сніданок уже на столі.

Коли після сніданку Маріца, вже одягнена, підійшла до дверей, щоб іти на роботу, я сказав:

— Де в тебе лосьйон, щоб я після гоління зволожив обличчя?

Вона вернулася до серванта і показала на одну з шухляд.

— Ось, тут, — сказала.

Поголившись, я висунув шухлядку і звідти війнуло тими ж самими парфумами, що й від господині; там лежало кілька флаконів, футлярчик для персня, який я подарував у переддень її від’їзду з Коктебеля, а далі — документи: університетський диплом філолога Марії Тодорашко, її паспорт (і в дипломі, і в паспорті чомусь стояло не Маріца, а Марія), дві метрики і ще якісь папери. Одна метрика належала Маріці, друга її синові. І тут я звернув увагу, що хлопчик на фото виглядав років на шість, а в метриці значилося, що йому було дев’ять. Після нескладних підрахунків і співставлень, я збагнув, що він народився двадцять сьомого травня, за дев’ять місяців після того дня, коли я проводжав Маріцу на судно у Феодосійський порт. У метриці хлопчика, в графі про батька, стояло тільки ім’я — моє ім’я. Раптом я забув про лосьйон, про те, що коли не зволожити обличчя, на ньому з’явиться подразнення. Пішов у спальню й ліг. Мені не треба було нічого осмислювати, я потребував тільки одного — оговтатися. «Так ось де я бачив хлопчиська, що на знімку… То було лице з моїх дитячих фотокарток». У метриці дитину назвали Олександром. А фото під склом, напевне, було зроблене три роки тому. У деяких художніх творах подібна ситуація обігрується автором, як щасливий момент для чоловіка, який раптом довідався, що став батьком. Можливо, за нормальних обставин все так і є. Але тільки не для того, кого женуть. Поява рідної кровинки буде використана живими дітьми Мардука, як больова точка, важіль тиску, щоб загнати мене, а потім і мою дитину, на той світ. Я забув попередити Маріцу, щоб вона нікому не казала про мій приїзд. Надія залишалася на те, що невидима мережа темних, на якій ми зруйнували два вузли, не так швидко поновиться. Логіка вимагала негайно залишити Молдову, поки я ще «нічого не знаю про сина», або ж утаємничити Маріцу. Судячи з того, що вона досі жодним словом не обмовилася про те, хто батько хлопчика, її не назвеш базікою.

Я довго лежав, перебираючи можливі варіанти моїх дій, і невідомо скільки б ще пролежав у стані, який можна назвати «прострацією», якби не завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвічувалася одинадцята година. Дзвонив Костя. Він, як завжди, не вітаючись, сказав:

— Та баба має два обличчя: одне для Ксилантія й Рити, та й усіх інших, а одне для мене. Що робити?

— А що ти зробиш? Здихатися її треба, ну, зняти з судна під якимось приводом. А тільки вона — наслідок. Позбудешся її — прийде інша. На ній лише слайд тієї, з якою ти, ну, те-е… Причина ж знаходиться в Одесі. Вона — причина бачитиме тебе очима пасажирки судна. Ось чого та очмана весь час крутиться неподалік від тебе.

Костя довго розмірковував, та, нарешті, озвався:

— А ти не зміг би її відправити у край без вороття?

— Кого?

— Ту кляту причину.

— Без тебе — ні.

— Так а там Степан…

— Вона нікого іншого й на гарматний постріл не підпустить. Своїм обранцем вона вважає тебе.

— От сука! Загарбала чужу плоть, а тепер збирається ще й… — Він мить помовчав, а тоді спитав: — А яку роль вона приготувала мені?

— Хто зна. Але не світлу. Окультисти кажуть: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». А що вже казати про приходька з краю без вороття, ким вона є?

— Гаразд, я прикину що й до чого, а потім озвуся. — Костя вимкнув зв’язок.

Я знову занурився у стан прострації, потім підвівся з ліжка, витяг з нагрудної кишені долари і, відрахувавши вісім асигнацій, відкрив тумбочку, що біля дивана. Там виявилася моя книжка про звірину. Закладка свідчила, що Маріца прочитала сімдесят сторінок. Я поклав гроші в книжку, а на закладці написав, що мушу терміново відбути. Куди — не написав, бо й сам ще не знав. Підійшов до серванта, де була фотокартка і де на мене дивився хлопчик з ясними очима. «Від кохання народжуються гарні діти і люди з них виростають мудрими й добрими». Тоді взяв сумку, одягнув тюбетейку, але перед тим, як вийти, зазирнув у дверне вічко. Це вже був рефлекс, вироблений багаторічним конвойованого з собаками. У коридорі нікого не було. Майнула думка, що й учора, коли ми заходили, також ні з ким не зустрілися. Отже, мене тут поки що ніхто не бачив. Раптом задзвонив хатній телефон. Я нарахував сім сигналів, а потім почувся голос Маріци: «У холодильнику суп, котлети й вертута. Суп підігрій на плитці, котлету й вертуту — в мікрохвильовій пічці». Автовідповідач вимкнувся.

Я йшов тією ж самою дорогою. Мене щось вело — мої дії після розмови з Костею визначав не я, а хтось інший. Мабуть, це був усе той же рефлекс. Хвилин за п’ятнадцять уже стояв на автовокзалі. Розглядаючи розклад руху автобусів, я завважив під ним ще два розклади: поїздів і літаків. Пробігши поглядом розклад руху літаків, помітив рейс до мого міста; до відльоту лишалося три години. Були тут і два віконця кас — залізничної й авіа, біля яких не стояло жодного пасажира.

… Касирка пояснила, що до аеропорту їхати хвилин сорок і назвала номер маршрутки, яка зупиняється також біля автовокзалу. Я залишив у касі близько ста доларів.

Тільки в літаку, коли нічого вже не відволікало, крім пошпигування у вухах, я, нарешті, збагнув, що саме вигнало мене з Молдови. Це було відчуття відповідальності за долю мого сина, якого істоти без табутивного бар’єру могли б використати як важіль тиску на мене. У минулій системі синів голів нашої письменницької організації робили алкоголіками, сектантами, наркоманами чи стукачами. Тепер це коять вихідці з підземелля — діти Мардука.

РОЗДІЛ 3

Поштова скринька була переповнена. До від’їзду в Одесу я не завжди встигав вибрати з неї газети. Хтось із конвоїрів її постійно випорожняв. А зараз було повно газет, рекламних буклетів, рахунків на сплату послуг. Підіймаючись з тією папушею паперу у руці, я завважив, що двері на другому поверсі, де мешкав якийсь Ізюмський, цього разу не відхилилися і з них не визирнув писок, схожий на щурячий, щоб сказати «здрастє». Коли я на те «здрастє» якось послав його, він змінив тактику і щораз, коли я проходив повз, прочиняв і грюкав дверима. Він працював у якійсь митній установі і його ляльковод, мабуть, пообіцяв йому посаду керівника митниці. З усього, над методом безкровного вбивства працював також психолог. Щоденна увага конвоїрів з собаками і провокаторів без собак звичайну людину мала б за якихось півроку звести в могилу. Автори методу не врахували тільки одного, що мають справу з письменником, який мусить бути не лише психологом, а й аналітиком. А ще я згадував десь почуту сентенцію: «Немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти корисне». Згадав також спогади французького прозаїка Жоржа Сименона. Виявляється, щоб писати свої пригодницькі романи, він забивав двері однієї з кімнат свого помешкання, робив у них «амбразуру» — отвір, крізь який дружина подавала йому їжу і забирала брудний посуд. І так тривало два-три місяці, доки автор не завершував черговий (сказати треба — невеличкий) роман. А тут, у моєму випадку, я перебуваю під конвоєм. Мене по суті ув’язнили. Я маю право вийти в супермаркет, щоб принести продукти. Маю право ходити скільки завгодно, але ж відчуття, що тебе супроводжують — з собаками чи без — пригнічує. Отож, я й вирішив із цього поганого витягти позитив. Маріца створила собі келію, а я — одиночну камеру. Читачу, твір, який ти зараз читаєш, був написаний в одиночній камері.

Піднімаючись сходами нагору, я очікував, що ось-ось почуються кроки когось із конвоїрів і з’явиться ротвейлер або тер’єр. За звичай сусідам телефонував той, хто мене супроводжував на вулиці, і вони обов’язково мусили зустрічати. Але я вже подолав усі марші сходів, а провокаторів і їхніх собак не було. Дзенькав навмисне ключами, відмикаючи помешкання, але ніхто не проявляв до мене цікавості. «Неповага!» — майнула думка.

Зачинивши за собою двері, я спинився пригнічений. Не безлад, який панував у моїй оселі став причиною тому, а щось, чого не розгледиш, але воно було. Мені здалося, що на стіни, книжкові стелажі, меблі налип товстий шар негативної енергетики — моєї власної, у якій були почуття небезпеки, злість, ненависть і ще багато відтінків цих почуттів. Мене оточували «слайди» спотвореного герпесом обличчя — їхнє дзеркальне відображення я «бачив» усюди. Стало прикро за себе, адже я вже дванадцять років живу у цьому отруєному світі. Найгостріші і водночас найнебезпечніші для життя моменти мого перебування в Одесі раптом здалися мені легкою прогулянкою, порівняно з проведеними тут роками.

За звичкою я длубнув пальцем у клавішу телефонного автовідповідача. Почувся голос спілчанської секретарки, яка повідомляла про смерть одного з письменників і прохала прийти на похорон. Таких повідомлень виявилося три — з життя пішли два поети й один прозаїк. «Спілчанський апокаліпсис триває», — майнула думка.

Була вечірня пора. Я приготував чай, зробив бутерброд і хотів уже сісти за вечерю, як раптом у кишені завібрував телефон. На дисплеї висвітився набір цифр і слово «Мар».

— Що сталося!? — почувся тривожний голос Маріци.

— Нічого, сонечко, — відказав я. — Склалися так обставини, що я змушений був зробити ноги.

— Міг би й подзвонити, попередити.

— Не вийшло. Пробач.

— А гроші навіщо залишив?

— Тобі.

Якийсь час на тому боці мовчали.

— Я в такі ігри не граю, — сказала Маріца. — Не зароблені гроші щастя не приносять.

Настав час мені замислитися.

— Взагалі-то, серденько, напрямок твоєї думки мені до вподоби, — озвався я. — Але тут інше — якщо ти на мене поглянеш як на інвестора, то в тебе сумніву не виникатиме.

— Послухай-но, для мене — бібліотекарки то великі гроші. Де можна стільки заробити?

— Це випадковий заробіток. — Ну, скажімо так: вороні Бог послав шматочок сиру. Ворона поділилася цим сиром з тобою.

— Гаразд, — сказала Маріца. — Будемо вважати, що гроші ти залишив на збереження. — Коли плануєш приїхати?

— Не можу сказати. Але якщо випаде нагода, дам знати.

Маріца сказала якісь теплі слова — які саме, я не розчув — і відімкнула зв’язок.

Закінчивши вечерю, я вмостився у кріслі й заходився проглядати газети. Почав з останнього номера. Пробіг очима знімки та назви статей і раптом спинив погляд на фото чоловіка у траурній рамці. Під ним був некролог. Небіжчик виглядав років на п’ятдесят, мав простеньке обличчя, на якому проте вгадувалося щось таке, від чого раптом виник у мені звір і вже не я, а він моїми очима дивися на фото. І тут я, нарешті, збагнув, що це — зображення темного, котрий помер в одеській лікарні. «Але ж чому тільки тепер повідомляють?» — майнула думка. Та коли я прикинув подумки, скільки минуло днів після того, як тіло його забрали в морг з лікарні, то виявив, що не більше тижня, половина якого пішла на те, щоб небіжчика доправити на батьківщину. Час після нашої останньої зустрічі з Костею, коли він мені повідомив про смерть Свистопляса, і дотепер, немовби розтягнувся… Це був один з двох «вузлів» на розгалуженій мережі дітей Мардука, який ми з Костею зруйнували. У некролозі повідомлялося, що пішов із життя функціонер одного з шановних відомств; було названо його просування по службі і чин у момент смерті (він помер від серцевого нападу), а також писалося про те, що функціонер мав юридичну освіту. Так ось яке підґрунтя лежить під «методом безкровного вбивства». Цей чоловік використовував свої знання правника не на боротьбу з правопорушеннями, а як інструмент безкарного доведення людини до смерті. «Не може бути дружби з темним — може бути тільки рабство у темного», — процитував я подумки сентенцію втаємничених, а від себе додав: «… людини чи держави». На чоловікові був піджак, пошитий, либонь, не на фабриці, а в козирному ательє, білий комірець і краватка. Він мав продовгувату, круглу голову, з залисинами й вухами дещо загостреними, хоча вони його й не потворили. Це я помітив ще тоді, в лікарні. Впадала в око стрижка «під братка» — довжина волосся не перевищувала й сантиметра. Чоловік як чоловік, а тільки чому звір у мені зіпнувся на ноги, хоча це була не людина, а тільки її фото? Я знав чому: сутність мертвого нелюда тепер повнила всі знімки його обличчя, де б вони не були. На кожен з них наклався відбиток його чорної душі — на папері, відео, чи в Інтернеті. Так само, як «боввани» минулої доби на високих п’єдесталах і дощечки на будинках з назвами вулиць сходять духом тих, хто замордував шістдесят два мільйони людей за час царювання колоса на глиняних ногах. Через те й жорстокості не поменшало поміж сучасного люду.

Тим часом наближався час новин і я увімкнув телевізор. По кількох сюжетах, по яких не уважно ковзав мій погляд, на екрані з’явилося фото чоловіка — те саме, що і в газеті, тільки кольорове. Звір мій, уздрівши зображення в кольорі, напружився. На нього, себто на мене, дивилися близько посаджені сірі очі, рот був стислий — чоловік, мабуть, щойно закінчив балакати і тієї ж миті хтось клацнув затвором фотокамери. Поки голос диктора переповідав текст некролога, я вглядався в обличчя того, хто багато років перетворював моє життя на пекло. Раптом згадав метафору, яка колись спала мені на думку: «я побачив скаженого пса, який навісніло, хоч і безгучно, валував, і з пащі якого падали шматки піни. На шиї він мав широкий нашийник з великою пентаграмою, від якого відходив і губився у просторі майже прозорий мотузок. Той мотузок хтось посмикував і «кричав»: «Гать! Гать!» Нашийник був гаптований візерунком із ламаних ліній. Хто б мене не конвоював — підліток, з якогось училища, чи пенсіонерка, якій далеко за вісімдесят (стукачка ще з енкаведистських часів), а я бачив морду рудого, дворового пса. Цей бровко вибіг колись із глухої «зачепилівки» і прибився у велике місто, а там його приручили і зорієнтували, що важливішого за інтереси клану, до якого він прибився, та власних інтересів, не існує нічого. Це був рідний син князя світу цього — плоть від плоті, дух від духу. Того «князя», якому ще недавно належало все. Геть усе…» За мить я полегшено зітхнув. Ніби щойно відкрив для себе те, чого не міг збагнути усі ці роки. Чоловік був рудий! У своїх езотеричних книгах я багато разів наголошую на масті семи голів Звірини, що з моря вийшла, яка розв’язала громадянські війни, влаштувала геноциди, голодомори, репресії, нечувані за всю історію людства. Всі голови були руді. Знак їхній — 666, а код знака — 18. «Як же я не помітив червону масть у «братка», коли виганяв з нього приходька в одеській клініці?» — майнула думка. Такі ось «братки» (колись вони називали один одного «братішками»), ходили тоді не в модельних костюмах, а в шкуратянках і розстрілювали наліво й направо. Тоді їх «прийшло» багато. Дуже багато! Це був час, коли астральна складова аури планети щільно (найщільніше за попередні 25920 років) укутала живий світ, наповнюючи його звірячими інстинктами. «Які разючі зміни відбулися! — подумалося мені. — Тоді, щоб убити, не треба було вміти ні читати, ні писати, а тепер, аби позбавити невинну людину життя, слід вивчити юриспруденцію, інакше порушиш закон». Зображення кілера несподівано зникло, натомість екран укутало рудим туманом, який бачив, мабуть, тільки я, а точніше — мій звір.

— Масть, — сказав я в голос, — сім тисяч п’ятсот шістдесят ангстрем. — Це довжина хвилі червоного кольору будь-якого предмета — одвічний символ сатанинства. Теософська сума цього числа складає вісімнадцять. — Раптом збагнув, що й замовник — істота такої ж масті. І тут мені привиділося, що на другому кінці невидимого повідка, звідки вигукували: «Гать! Гать!», виникла й розтанула величезна кудлата голова рудого пса. Дуже велика! У земному світі таких, мабуть, не буває. Це вона кричала людським голосом: «Гать! Гать!» Ті вигуки супроводжував сильний дух псини. У моїй свідомості. У квартирі ж угадувався запах спорохнявілого паперу.

Перечитуючи щойно написані рядки, я подумав, що кидаю тінь на всіх, хто народився з рудим волоссям. І кепсько мені стало на серці, тому, що поміж моїх знайомих і близьких є чимало таких — шанованих мною людей і родичів, зокрема й мої сестра й тітка. Чому ж саме з-поміж рудих з’являються сутності без табутивного бар’єру? Пояснення прийшло несподівано… На Ісуса Хреста перед стратою надягли багряницю — одяг червоного кольору, який носили царі. Мовляв, ти кажеш, що ти цар (хоч і не від світу цього), отже, мусиш одягти шати царя. У всі часи невід’ємним атрибутом царя був червоний одяг (пурпуровий, кармазиновий, багряний). Жорстока влада в езотериці має назву «звір». Якщо ж приходить до влади не один цар, а група людей, то це вже буде Звірина. Колір крові для таких істот — державний і водночас конфесійний. Через те для тих, хто формує Звірину, яка діятиме у земному світі, важливо, щоб і її складові, там де можливо, несли в собі ознаки крові — не тільки в свідомості, а й на плоті. Через те сутності такі втілюють у декого з людей рудоволосих; ну, це там, де панує «дракон червоно-вогненний». Якби ж колір сатанинства був білий, то й найжорстокіші носії його були б обов’язково блондинами. І їх було б не менше, ніж рудих у час апокаліпсису. А там, де рудих немає, наприклад, у Камбоджі, «роботу» виконувала чорноволоса Звірина, але коїлося те під державним стягом — червоним. Там також убили кожного третього.

Мені спало на думку: «Невідомо що гірше — доводити людей до інсульту, божевілля чи самогубства тут, у земному світі, чи встановлювати Вавилонського боввана там, де тепер опинився «браток». Якщо вони встановлять статую боввана там, то тут почнеться новий апокаліпсис. Але я знав, що з безодні, де тепер перебуває їхній батько сатана, його випущено буде тільки через тисячу років — на короткий час і вже востаннє. Мені відомі й роки, у які прийдуть сім голів тогочасної Звірини і що вони також будуть руді.

РОЗДІЛ 4

Жіночий голос у слухавці домашнього телефону попрохав покликати мене.

— Так це ж я і є, — сказав.

— Вас турбує Віра Семенівна.

— Перепрошую, яка Віра Семенівна?

— Ну, пригадуєте, ви були у нас в інтернаті?

— А-а… Як ви там поживаєте?

— Та все гаразд. Я давно добиваюся до вас, але досі ніхто не відповідав. Уже подумала, чи не сталося щось, не дай Боже.

— Та ні, мене не було у місті.

— Я чого? Ну, нашу розмову не забули?

— Ні, звісно.

— Коли ми з тіткою Явдохою почули по радіо, що письменницькою начальницею стала Фроська Бамбухчиха, то подумали й про вас. У вас усе гаразд?

— Та нібито, — відказав я, несамохіть торкнувшись пальцями шрамів на обличчі. — А як там тітка Явдоха?

— Ось вона сидить. Я передаю їй трубку.

— Доброго вам дня, — почувся голос літньої жінки. А я уявив сухе, але не змарніле, обличчя і білу хустину, яка ховала сиве волосся. Тим часом жінка провадила: — Недавно мене запросили родичі на їхнє золоте весілля — моя двоюрідна сестра з чоловіком. Це донька тітки, про яку я вам колись казала. Ну, там хильнули, почали згадувати про той час, коли в їхньому селі зовсім мало людей залишилося. Був такий період — те вмре, того заберуть і він уже не повернеться, те в інше село заміж вийде. Згадали і вдову на ім’я Дарунька. Її відьмою вважали. Мала вона років тридцять п’ять од роду. Жила одна, поки до неї не прибився якийсь причинний. Хоча сказати, що він недоумкуватий, то не скажеш, але й розумні теж не такі. Ну, падуча його часом била. Свого справжнього імені він не знав, а може, придурювався. Документів не мав, а відтак ніхто не відав, скільки йому років. На нього казали Джебан.

Мені кортіло запитати, навіщо мені те знати, але я подумав, що це буде не ввічливо і не перебивав, натомість поцікавився:

— Що таке «джебан»?

— Горобець, — відказала Явдоха. — Те слово я чула ще від свого діда — вуличне назвисько цієї пташки. Даруньчин бахур теж на горобців так казав. Через те його й Джебаном прозвали. Але ми з Віркою дзвонимо вам з іншої причини. Отож, у Даруньки і Джебана уродилася дівчинка. Назвали її Ліліт — на тому наполіг Джебан. Дарунька, хоч і була відьмою, але вважала себе віруючою, отож напосіла на хрестинах. Джебан же скаженів, коли вона згадувала про попа. Дарунька пояснювала, що оскільки у Джебана немає документів, то в сільраді немовля зареєструють як безбатченка, себто байстрюка. У церкві ж похрестять і видадуть якесь посвідчення. А потім, коли Джебан нарешті згадає, хто він і знайде втрачені документи, то тоді вони підуть у сільраду по метрику. Але приживанець напосів на своєму — кілька разів його била падуча, а коли Дарунька домовилася з попом про день і час хрестин, Джебан забрав немовля і десь сховав. Саме у цей день приїхала з району машина і забрала Джебана й Даруньку. Хтось донесло, що в того бідолахи не було документів. Більше їх ніхто не бачив. Даруньчина хата з лампача розвалилася і від неї вже й сліду немає. Довкіл позводили нові будинки, але досі не знайшлося бажаючого використати її ділянку під забудову. Люди пам’ятають той час, коли село мало не зникло — грішать на Даруньку. Про те село тоді мало хто й знав. Тепер ви розумієте, чому ми вас потурбували?

— Авжеж. Все, що ви минулого разу оповіли, збігається.

Я хотів сказати жінці, що наша Спілка тепер нагадує Даруньчине село, але вирішив не псувати настрою добрим людям. Натомість мовив:

— Дякую вам, пані Явдохо, за турботу. Те, що я почув, багато що пояснює. Може, дасть Бог, зустрінемося, розповім.

— Ага, мало не забула. Пригадуєте, я казала, що Фроська перед випуском в інтернаті поміняла прізвище? Отже, не забули… Так, виявилося, що це було прізвище її рідної матері Даруньки. Отже, вона вже тоді знала, хто її справжні батьки. Звідки, хто про це сказало Фросьці — таємниця. — Мить жінка помовчала, а тоді сказала: — Дати телефон Вірці, е-е, Вірі Семенівні?

— Дайте.

Почувся голос Віри Семенівни:

— Тепер ви розумієте, чому ми вас розшукували?

— Авжеж. Для мене це дуже важливо.

— Отож-бо. А я вже гадала, що те немовля виплодила сама земля-мати. А тут — жодної чортівні… Ну, гаразд, бувайте. Якось запросимо вас погомоніти з нашими дітками.

Раптом я завважив, що протягом всієї телефонної розмови не виникло жодних перешкод — шуму, збільшення чи затухання гучності, як бувало до мого від’їзду. «Здох кілер — нікому глушити», — майнуло в голові.

«Отже, Ліліт — дитя відьми і приходька, — подумав я. — А співробітниці інтернату, либонь, мали Джебана за такого собі волоцюгу. Тим часом за час перебування Алісії (Ліліт) — Бамбули (Бамбух) на посаді голови вимерла третина письменницької організації». На мить я, уже вкотре, уявив світлу хмару над нашим краєм, пронизану сонячними променями, яка стала раптом танути. Це був уявний егрегор, від якого живилася ментальна складова людської аури. Я згадав недавній процес над кількома молодиками, які забивали на смерть людей, знімали процес убивства на відео і публікували його в Інтернеті. На їхньому рахунку було понад двадцять смертей. Це коїлося ось — зовсім недавно, у час, коли мої телефони перебували під цілодобовим прослуховуванням, а мене конвоювали (і обслуговували конвой) десятки людей щодня. Знайшлися й ті, хто тих звірів захищали на процесі, і то були не тільки адвокати й батьки.

Якщо нікому наповнити душу змістом Божим — у ній оселяється сатана.

РОЗДІЛ 5

У період, коли мене викликали на допити в КДБ, і після умовного засудження (на більше у них не вистачило компромату) я найбільше остерігався, аби не зустріти людину, яку поважав. Боявся, щоб на неї не впала тінь від мене — дисидента. Чим дорожча мені була така людина, тим далі від неї я тримався. Тепер відбувалося те ж саме. Як виявилося, у мене є син і є жінка, яку я кохаю. Але я для них становлю небезпеку. Вони ж для мене є больовими точками. Діти Мардука не проминуть цим скористатися, якщо довідаються. Моє рішення покинути Молдову було продиктоване давнім рефлексом не скоїти комусь лиха. Тільки тепер той хтось був моєю ріднею. Можливо, існує й інший спосіб убезпечити себе і її, але я поки що його не знав. Тепер, коли в незалежних Україні й Молдові всюди сновигають мертвяки — вихідці з краю без вороття, коли від них народжуються земні діти, коли темні звили собі кубельця на щаблях влади, коли діти Мардука поводяться так само знахабніло, як у Вавилонах, я ще не вирішив, як мені бути. Знав напевне, що двоє нейтралізованих нами з Костею покидьків — одесит і свистопляс з мого міста — ситуації не змінять. Їх місце займуть нові. Через те, хоч як мені кортіло опинитися біля Маріци і побачити сина — живого, а не на фотознімку — я згенерував у собі всю волю, щоб не їхати в Молдову.

Щораз, змащуючи плями на обличчі маззю з коробочки, яку мені дав Костя, я з тривогою згадував про нього. Тим часом минуло вже два тижні, а від Лікаря не було ні слуху, ні духу. На той випадок, якби з ним щось сталося, увімкнув смартфон, що досі був відключений. Подумав, що номер мого смартфона, напевне, є у Ксилантія і в разі чого він мені повідомить. Та одного разу завібрувала моя синенька мобілка і на її дисплеї висвітився знайомий ряд цифр.

— Послухай, — сказав Костя, як завжди, не вітаючись, — Колись ти мені врятував життя. Як ти подивишся на те, щоб іще раз зробити добре діло?

— Цього разу врятувати твоє життя чи вже життя всього людства? — поцікавився я.

— Це серйозно.

— Я — теж серйозно. Ми з тобою нейтралізували двох нелюдів, а їх багато. Вони всюди — у тих з людей, хто досяг віку зрілості, у підлітках і дітях. Аби боротися з лихом, треба блокувати прихід у наш світ вихідців із краю без вороття: мертвяків, дітей Мардука.

— А це що таке?

— Якось іншим разом поясню.

— Чи не замахнувся ти справді рятувати увесь світ? — не без іронії сказав Костя. — Починай тоді з нас. Бо, крім чучундри, про яку я тобі казав, і провокацій якої я поки що уникаю, на судні з’явилася ще якась почвара і крутиться біля капітана. Хто воно: приходько з краю без вороття чи агент конкуруючої фірми, я не годен розпізнати. — На мить запала пауза, по якій знову почувся Костин голос: — Виходить, що все так погано, як ти кажеш? І нікому протистояти лиху?

— Ну, не тільки ж вони приходять. Якщо сфера Темного Сателіта ще сто років тому щільно охоплювала всю землю, то тепер вона віддаляється від неї. У дітей Мардука стає дедалі менше перспективи — чисельність їх на убуванні. Натомість з’являються такі, що можуть їм протистояти. Скажімо так: десь одному поколінню вони ще попсують життя. А там піде інший час.

— А інший час, це що, ангели літатимуть?

— Ні, звірства менше в людях буде, а відтак і нещастя сіяти мало кому захочеться.

— Ти зараз де?

— Вдома.

— Ми скоро будемо в Одесі. Прикинь чи зможеш прибути? Ага, моїм коштом; ну, там дорога, добові, те-се…

— А в Одесі скільки днів ви стоятимете?

— Мабуть, пару днів.

— А причалите коли?

— За тиждень.

— Озвися за два дні перед тим, як прибудете, — сказав я. — Повідомлю, чи зможу.

Костя сказав, що потелефонує і вимкнув зв’язок.

Навстріч потоку пасажирів, що виходили з поїзда, ішли чоловіки й жінки з табличками, на яких пропонувалися кімнати біля моря. Я ж видивлявся Костю, котрий мав мене зустріти. Раптом хтось торкнувся моєї руки — це був Лікар. А тільки не в однострої морського офіцера, якого я шукав очима в натовпі, а в сірій шведці, як колись, коли ми сиділи на лавці біля Лузанівського пляжу. При ньому була та ж сама потерта барсетка, в якій я тоді підгледів був пістолет. Тільки тепер обличчя Кості вкривала засмага; мені здалося, що на нього наклався брунатно-жовтий тон кількох морів.

— Дякую, що не відмовився приїхати, — сказав Лікар.

Я завважив його погляд на щоці, де були плями, й на тюбетейці.

— Я-то приїхав, а от яка з мене користь, не знаю. Треба ж якось виманити королеву сексу.

— Це не найголовніше, що треба зробити, — зауважив Костя. — На кін-бо поставлено багато більше, ніж життя однієї людини. Але над цим ще покумекаємо.

Тим часом ми вийшли на привокзальну площу і я пішов за Костею у сквер, що зеленів праворуч від вокзалу. Коли ми сіли на лавці, Лікар озвався:

— Перед тим, як приступити до справи, я маю дещо зробити. — Він розпустив змійку на сумочці і витяг мою книжку. — Треба віднести це в бібліотеку.

Одного погляду було досить, щоб побачити, що книжку читали. Мене охопило таке ж відчуття, як колись, у бібліотеці мого міста, де бібліотекарі виставили на стенді всі мої видання. Але не вони справили тоді враження, а роман, який лежав осторонь, бо був потертий, якщо не сказати обшарпаний. Вигляд тієї книжки і досі гріє мені серце. Тепер же моя «Звірина…» сказати б, потовстішала.

Я зробив спробу здивування:

— Звідки тобі було знати моє прізвище і що я автор?

— Ну, збіг обставин, те-се. Давай іншим разом про це…

— Гаразд, — погодився я і кивнув на книжку. — Ти взяв щось для себе звідти?

— Дещо, — стримано відказав Костя.

— А саме?

— Що конкретно — не можу сказати. Просто до знайомства з цим твором я жив у нормальному світі. Ну, там якісь події трапляються, ти виходиш із якихось ситуацій, з кимось воюєш, не замислюючись над причиною того, що призвело до ворожнечі. Іншими словами, живеш у світі наслідків. Причини не бачиш; якщо ж і розпізнаєш її, то протистоїш чомусь другорядному, а не справжній причині. А тут, — Костя поклав руку на палітурку, — є дещо, що робить прозорим туманець, у який укутано дійсність, і ти вже бачиш не тільки те, що сталося, а й причину тому. Тут не дається, хе-хе… рекомендацій, як поводитися у тому чи іншому випадку, але є безліч аналогів ситуацій. А головне — як не допустити конфлікту.

— Щось ти туманнувато, — зауважив я. — А конкретніше можеш?

Якусь мить Костя німував, а тоді озвався:

— Ну, наприклад, ти пишеш про декабристів, яких цар велів повісити після їхнього виступу на Сенатській площі — п’ятеро, здається їх було… Але цього йому виявилося замало; він вирішив зробити так, щоб від них і сліду не залишилося. На якомусь із островів неподалік Петербурга таємно вирили могилу, поклали туди голі трупи, а зверху висипали кілька возів негашеного вапна. Коли, уже в наш час, знайшли те місце, то крім вапна, тепер уже гашеного, там нічого не виявили. Негашене вапно з вологою утворює їдкий луг, а він роз’їдає геть усе, навіть кістки.

— Так а в чому ж тут причина і наслідок?

— Ось, бачиш, ти й сам не звернув на це уваги. В іншому ж місці ти описав, як більшовики розстрілювали царську сім’ю. Трупи останніх з династії Романових повантажили на машину й вивезли з Єкатеринбургу в район шахт. Туди ж привезли кілька пудів сірчаної кислоти… Минуло майже вісім поколінь після того, що скоїв з декабристами прадід Миколи Другого Микола Перший. У Миколи Першого були грамотніші консультанти — після декабристів справді нічого не залишилося. Їх і вішали в полотняних накидках, одягнених на голе тіло, щоб ні пряжка якась, ні ґудзик на мундирі не потрапили у могилу. Сірчана ж кислота, що її вилили більшовики на трупи царської родини, знищила тільки м’які тканини. Кістки ж залишилися. Але суть не в деталях нищення, а в кармі, а по-нашому: що посієш, те й пожнеш. «Посіяла» династія Романових, вона ж і ужинок зібрала — її просто не стало.

— Тебе можна брати у співавтори, — посміхнувся я.

Костя, який досі ковзав поглядом по деревах і людях, які проходили повз нас, подивився на мене уважно.

— То таке діло, — сказав. — Ти б краще навчив розпізнавати темних.

— Такого, друже, не навчиш. Я й сам відкрив у собі цю здатність зовсім недавно. А от що воно таке — благо якесь чи покара за гріхи, хтозна. Часом здається, що такий звір, який спить у мені, живе у кожному, тільки ХТОСЬ, хто відає людськими душами, не дозволяє людині бути господарем того звіра. Бо може статися, що звір вивищиться. Не важко здогадатися, що станеться з людством.

— Пробач, що ляпнув казна-що. Після того, що ти мені недавно напророкував, здається, ти можеш усе.

— Поясни, — зажадав я.

— Ну, ти сказав, що все зміниться і я отримаю те, про що мрію. Пригадуєш?

— Ні.

— Ось, бачиш… А я запам’ятав. Бо над усе хотів знову влаштуватися лікарем на круїзне судно. І це сталося буквально за кілька днів після нашої розмови. Гадаю, Степан тебе втаємничив у курс моїх справи.

— Так, він оповів. Вітаю тебе! А тільки я не пам’ятаю, щоб щось таке казав. Можливо, просто хотів тебе підбадьорити у важку хвилину.

— Не має значення, але воно збулося, — сказав Костя. — А тепер над тим нависла загроза. І не тільки для мене одного, а й для великої компанії. — Раптом він затнувся, і глянувши на годинник, підвівся. — Давай я віднесу спочатку книжку в бібліотеку, а потім побазаримо, як каже Ксилантій. До речі, у твоєму творі є ще одна особливість — там не все збагнеш одразу. Доводиться перечитувати по кілька разів.

Лікар поклав книжку в барсетку і витяг з неї пласку продовгувату коробочку.

— Презент бібліотекарці. Набір парфумів «шанель». У Франції купив.

У ній виявилося п’ять пляшчинок парфумів.

— Подаруй, подаруй, а тільки тій, що дозволила видати на руки книжку з читальної зали.

— А тобі звідки відомо? — здивувався Костя.

— Бо подарував цю книжку бібліотеці я — в єдиному примірнику. І її записали за читальним залом. А там на руки не видають. Жінку звати Ольга Миколаївна, вона, здається, заступник директора.

РОЗДІЛ 6

Ми зустрілися за годину, як і домовлялися, біля Преображенського собору. Я переглядав на лавці газети, куплені в кіоску навпроти, шукаючи інформацію про безпам’ятьків.

— Ну, що віддав? — поцікавився я.

— Так.

— Гарна жінка?

— Не те слово! — відказав Лікар. — Вона спочатку зніяковіла, коли я поклав перед нею парфуми, а потім відкрила одну з пляшечок і помазала за вухом. Поцікавилася чи ми з тобою знайомі. Я сказав, що ні. Мовляв, друзі порадили почитати твою книжку. Ага, я й бібліотекарці приніс шоколадку…

— Це ти по-людському вчинив.

— Не тільки по-людському, я ще до них завітаю по «Звірину…»

— Навряд чи. — Я витяг із сумки примірник, який тут лежав ще з минулої поїздки. — На ось.

Костя, подякувавши, сховав книжку в барсетку.

— На судні часом нудно буває. Розважальну літературу також не будеш весь час читати. Хочеться чогось іншого…

— Послухай, — увірвав я Лікаря, — а як щодо тих наших подій. До тебе доходять чутки про Валтаса?

— Мій друг-лікар каже, що Гладун геть розбитий паралічем — слово не вимовить. Але у нього в палаті, коли до нього хтось приходив, відбувалися дивні розмови. Відвідувач ніби звертався у порожнечу — якби то був діалог з тінню, і в порожнечу ж відповідав. Щодо адміністрації, то там — жодної реакції. Немов би цей кент у них ніколи й не числився.

— Звідки тобі відомо?

— У Степана є люди у тій структурі. Якби там щось, ми б уже знали.

Я розповів Кості про некролог на смерть Свистопляса, котрий віддав комусь там (тільки не Богові) душу.

Лікар якийсь час мовчав, а тоді озвався сумно:

— Ми нейтралізували тільки двох лиходіїв, а їх же мільйони. Ось і доведеться жити, весь час очікуючи від них у кращому випадку підлоти, у гіршому… Краще б того гіршого не сталося.

Якийсь час ми помовчали, а потім знову озвався Костя:

— Ти зробив корисну справу, вивівши на чисту воду сатанинську сутність Звірини, але ж це тільки перший крок. Читач думає: слава Богові, що все позаду, що сила, яка вимордувала третину людей велетенської імперії, відійшла в минуле. Але ж вона — та сила не зникла — вона тільки змінила форму діяльності. Порядній людині, яка недавно ще викривала злочини тієї системи, тепер і на гадку не спаде, чому її раптом звільняють з роботи або ж вона опиняється в лікарні з інсультом чи іншою болячкою, чому вона стає калікою від наїзду авто. А головне, чому поміж людей з’являються сутності з іншого світу — мерці у чужій плоті. Скажи, так завжди було і про це ніхто не знав?

— Про це справді ніхто не знав, але траплялося по-різному: то приходьків з’являлося мало, а то дуже багато, в залежності від років.

— Отож, я й думаю, що тобі треба зробити наступний крок. Висвітити дітей Мардука, приходьків, темних, іншу — вже нашу, земну, потороч. Я розумію, що проблему не буде вирішено, але ж ти підіймеш, або хоча б відхилиш, із-над них покривало, іншими словами — оголиш причину нещастя.

— Мені й самому приходило таке в голову, але коли? Слід же подбати й про хліб насущний.

— Про це не сумуй, — раптом повеселілим голосом сказав Костя. — Я допоможу.

Я подивився на нього здивовано.

— Матимеш не лише хліб насущний, а також умови для творчої роботи. Ну, каюту, те-се…

— Ти знову — за своє, — сказав я не дуже впевнено.

— Ну, а тобі яка різниця, де топтати свою стежку, вдома чи на судні.

— Бачиш, робота, якою я займаюся, вимагає не тільки спокою і звичайних умов, а ще доступу до книгозбірень, Інтернету, до спілкування з різними людьми.

— Інтернет і книгозбірню я тобі гарантую. У нас на судні величезна бібліотека: книжки на десятках мов. Та й людей не бракуватиме.

І тут я вперше подумав про слушність Костиної пропозиції. Що мене чекає в моїй оселі: обліплені ненавистю стіни, пики провокаторів-сусідів, прицільна рамка великого рудого пса, в лапах якого залишився тільки повід і нашийник бровка, що вже здох? Скоріше за все той нашийник, гаптований візерунком з ламаних ліній, надягнуть на іншого дворнягу. Слід справді зірвати людську маску з голови звіра, а відтак висвітити причину нещастя. Це буде аналог, приклад для тих, хто колись опиниться в моїй ситуації. Так міркуючи, я забув навіть про того, хто сидів поруч, як раптом пролунав звук мобілки.

— Слухаю тебе, Ксило, — сказав лікар і переключив телефон на звук.

— Шеф приїхав? — почувся голос Ксилантія.

— Так. Ось він сидить.

— У нас із Баксом усе готове.

— Гаразд. Десь за півгодини будемо. — Костя вимкнув телефон.

— Чого він на мене каже «шеф», — поцікавився я.

— Не знаю. Але думаю, через те, що ти трохи старший від нас, а головне умієш дещо таке, чого не вміє ніхто з нас, — відказав лікар з усміхом. По миті додав: — Оскільки я не почув від тебе ні «так», ні «ні», то, отже, ти вагаєшся. Не квапитиму, але запевняю: така лафа не завжди випадає.

Раптом він щось згадав: розпустив змійку на барсетці, витяг телефон і подивився опцію «пропущені дзвінки». Потім натиснув на клавішу «звук».

— Слухаю тебе, Максюто, — почулося.

— Чого ти дзвонив? — поцікавився Костя.

— А чого ти не відповідав?

— Я придбав новий телефон. А в цей заглядаю тільки інколи.

— Дзвонив же батько хворого, ну, того Гладуна, що привезли з місця ДТП. Пам’ятаєш?

— Авжеж.

— Вони зараз у Португалії. Батько каже, що синові погіршало уже в літаку і просить приїхати когось із нас, бо тамтешні лікарі нічого не можуть вдіяти.

— Так а ми чим допоможемо? Його син геть паралізований. До того ж для нього змінився часовий пояс. Здоровій людині важко адаптуватися, а це ж каліка.

— Батько назвав пристойну суму в євро… — зауважили на тому боці. — Я подумав, а чому б тобі не майнути в Португалію. Ти зараз — вільний птах, до того ж всілякі мови знаєш.

— Дякую, Андрію, а тільки у мене інші плани.

— Бовдур ти, Максюто, — сказали на тому боці упевнено. Повагавшись, додали: — Так підміни мене тут — я поїду.

— Послухай, я справді не маю часу.

Там лайнулися, а потім — уже спокійніше:

— Якщо передумаєш — дай знати. І зв’язок не блокуй. — По хвилі знову почувся голос Андрія: — Крім кента-відвідувача, про якого я тобі казав по телефону, до Гладуна приходили ще двоє. Я все зробив, як ти й прохав. На диктофоні — голоси двох чоловіків — один з Білорусії, другий з Молдови, — які спілкуються з кимось третім. Але ти будеш розчарований, у їхніх діалогах більше незрозумілих слів, ніж молдавських і білоруських. Сказати б, що вони теревенять на невідомому у нас в Одесі слензі, теж не скажеш. Виходить якась чортівня. Заїдь у лікарню за диктофоном, може, щось збагнеш з базікання тих двох недоумків. Бувай. — З того боку відімкнули зв’язок.

Я поцікавився, чому Костя приховав від колеги, що він зараз при ділі?

— Десь я чув таку заповідь: про справи говори не з тим, з ким можна, а тільки з ким треба. Про те, де я зараз працюю, знають лише мої батьки — тітка їм сказала.

«І ще дехто знає», — подумав я про руду прибулицю. Водночас відзначив, що уже вдруге чую (перший раз від Маріци) сентенцію про те, що не варто висвічувати свої наміри. А у становищі, в якому перебуваємо ми, це особливо небезпечно. Лікар, тертий-перетертий зух, чудово все розуміє.

… Я недовго очікував Костю біля лікарні. Потім ми їхали маршруткою до історичного музею, але в нього не зайшли.

— Треба б десь присісти та послухати диктофон, — сказав лікар, — краще за кухлем пива. Ходімо, я знаю тут одну місцинку.

О цій порі дня столики кафе «Під платаном» на набережній майже пустували. Ми вибрали один з ближчих до парапету і, принісши по кухлю пива, увімкнули магнітофон. Це був маленький цифровий пристрій і звук з нього линув чіткий. Попри невелику гучність, яку зробив Костя, добре чулося кожне слово. Спершу відвідувачі спілкувалися російською мовою. Один, судячи з вимови, мабуть, молдаванин, казав що отримав повідомлення, нібито «провідного з наших» хтось відправив у край без вороття, а життя цього, він, мабуть, кивнув на хворого, під загрозою. Другий сказав, що й він отримав таке ж повідомлення і негайно вилетів в Одесу. Далі відвідувачі перейшли на іншу мову, мабуть, халдейську. Схоже було, що тепер вони балакали не між собою, а з кимось третім. На жаль, я розумів тільки російські й білоруські слова, які проскакували в балачці, а також деякі з халдейських, знайомих з минулого запису розмови темних. То були слова: «відіслати», «вигнати», «маг», «Ліліт», «область», «регіон», які ми з ученим-істориком склали тоді у речення «Маг відіслав Ліліт у край без вороття». Цього разу вони означали те ж саме. Скоріше за все, інформація йшла від хворого. Але зараз я почув ще чимало халдейських слів, яких минулого разу не прозвучало. Запис тривав півгодини. Лікар, вислухавши, прокрутив його ще раз. А потім, вимкнув диктофон і сказав:

— З цього ми можемо зробити тільки один висновок: коливання невидимої мережі темних і приходьків уже вийшло за межі України. Незабаром такі істоти, як ці двоє, відвідуватимуть товстуна в Португалії.

— Навряд чи, — засумнівався я. — Діти Мардука, їхні діти й онуки, селяться на руйновищі колоса, який стояв тут три покоління і якого вони сподіваються знову поставити сторч.

— Щось я не дуже тямлю, про що це ти, — промовив Костя.

— Треба б у музей, — нагадав я, проігнорувавши його питання. — У тій балачці мусить бути важлива інформація, яка стосується безпосередньо нас. Хоча науковець навряд чи знає молдавську мову.

— Мова — не проблема, — сказав Лікар. — Я перекладу все, що буде незрозуміле. Але те, що я почув, не містить у собі нічого, вартого нашої уваги.

РОЗДІЛ 7

Науковий відсік історичного музею зустрів нас запахом чаю, який проникав крізь прочинені двері, в які ми вже колись заходили. За великим письмовим столом сидів бородатий господар з чашкою в руці; на столі, крім монітора, лежало кілька товстих книг.

— О-о! — сказав чоловік, підводячись. — Схоже, ми з вами працюємо на одній частоті. Я вже двічі дзвонив, але телефон, що на вашій візитці, не відповідає.

— А чого? — запитав Костя, потискаючи простягнуту руку.

— Ну, я не даремно зробив копію вашого запису. Майже всі халдейські слова переклав. Деякі за словниками, що є в Одесі, а більшість з допомогою англо-халдейських перекладачів через Інтернет. А розшукував вас тому, що маємо справу з кримінальним злочином, який, судячи з усього, не завершився тільки убивством Ліліт — дівчини чи жінки. Укоротив їй віку якийсь Маг. Думаю, що це кличка. Цей же маг оприлюднив таємний проект, а також зганьбив видатних людей. Вони не називають ні проект, ні спаплюжені імена, але, з усього, Маг — небезпечний кримінальний злочинець. Я чого намагався з вами зв’язатися? Чи не слід вам віднести цей матеріал у правоохоронні органи?

Те саме, що казав історик, оповідав і прибулець з потойбіччя, якого я вигнав з Костиної плоті. Але почуте від освіченої людини змусило мене на мить остовпіти. «Так ось як виглядає мій «злочин» в устах темних. Обиватель, почувши таке, вжахнеться. Звідки йому знати, що Ліліт — мертвяк у чужому тілі — демониця, ті троє, котрі вели розмову, — темні або ж приходьки — також мертвяки, а імена видатних людей — це імена найбільших катів людства, за всю його історію. Таємний проект — спроба поновити на нашій землі найкривавіший режим. Якби я сказав про таке ученому, він тільки б посміхнувся.

— Саме це ми й збиралися зробити, — озвався Костя, — але все почуте, крім імені Ліліт, позбавлене будь-якої конкретики. Навіть якщо припустити, що ці троє спеціально вивчили вже давно мертву мову тільки з однією метою — зберігати таємницю проекту, то виникне природне питання, а де вони навчилися цієї мови?

— Так, напевне, ви маєте рацію, — погодився господар.

— Ось-ось. Тому ми й вирішили набирати матеріал. Може, з’явиться щось конкретне. — Костя відкрив барсетку й витяг диктофон.

Чоловік увімкнувши його, на мить забув про нас; взяв ручку й почав записувати в стовпчик каракулі один під одним. Ми ж, посідавши на стільці, терпляче слухали вже двічі почуте.

— Це вже інші люди, — мовив учений, ніби сам до себе.

Він записував, потім прокручував назад і так багато разів.

— Із цих слів я можу назвати чи не все, що було в попередній передачі, але є немало й таких, які доведеться перекладати — звісно, не молдавські слова, які я знаю. Отож, двоє співбесідників так само вживають вираз «маг відправив Ліліт у край без вороття». І ще: «Маг мусить піти у край без вороття». Ага, тут є ще «привернути увагу до його письма». Очевидно, ці двоє ставлять питання про знищення Мага, але їхньому наміру щось заважає.

— А не могли б ви назвати всі перекладені вами слова? — запитав я.

Він називав слово за словом здебільшого з ретрофлексними і свистячими звуками, а я намагався скласти їх у речення, як у моєму сні в палаці вавилонського царя, і в мене так само терпли ноги. Я боявся.

— Якщо ми відправимо Мага у край без вороття, то це приверне увагу до його писань. Треба зробити так, щоб Маг пішов у край без вороття сам, — сказав я.

І знову, як і в минулий наш прихід, історик підхопився.

— Авжеж! — майже вигукнув він. — Послухайте, адже ми з вами колеги. Чого ви приховуєте?

— Ні, ми не колеги, — запевнив я. — Ми просто з вами йдемо до розгадки паралельними шляхами. До речі, якщо не віднайдемо бодай найменшої конкретики — ні про який злочин не може бути й мови. Маємо тільки дві дійові особи — Ліліт і мага, та й ті з аккадського епосу.

— Чому з аккадського? — засумнівався історик. — Може, це клички.

— Так можна було б подумати, якби не «край без вороття» і не халдейська мова, яка відійшла в небуття понад дві тисячі років тому. Це схоже на розбірки істот — я боюся сказати «людей», — які з’являються у сучасному світі. Вони знають про кожного зі своїх, де б той не перебував. А ті великі люди, що їх зганьбив Маг, — великі для них. Для нас же вони — велике лихо. А тепер уявіть, що ми з вами викрили змову тих, хто жив на землі багато століть тому. Що вони, перебуваючи в тілі сучасної нам людини, планують повернути у наш світ формацію Навуходоносора, Чингісхана чи ближчі до нас режими. Маг не просто викрив їх і їхні наміри, а ще й опублікував про це, отже, вбивши його, вони привернуть увагу до публікацій мага, надто в Інтернеті.

— Але ж маг убив людину — Ліліт, — зауважив господар.

— Ні, — сказав я. — Маг звільнив людину — жінку, від сутності, яка паразитувала в її тілі, ім’я тієї сутності — Ліліт. Він відправив Ліліт туди, звідки вона прийшла — у край без вороття.

Учений довго не озивався та, нарешті, подав голос:

— Судячи з того, що ви розповіли, для вас не таємниця, чиї то голоси записані на диктофон і що вам не вистачає тільки знання халдейської мови, щоб… — він затнувся, підбираючи точніше слово.

— … Щоб дізнатися про їхні наміри, — продовжив Костя. — По миті уточнив: — оперативні наміри, бо про їхні плани на майбутнє нам відомо.

І тут я завважив, що вчений уперше нас розглядає. На стільцях сиділи двоє чоловіків, за віком десь таких, як він; один у сірій шведці і штанях з плащівки, другий у потертій джинсовій парі з тюбетейкою на голові і білими плямами на лівій щоці.

— Хто такий Маг? — запитав історик.

— Такий самий чоловік, як і ви, — відказав я, — тільки не володіє вашими знаннями.

— А як з ним познайомитися?

— Таке можливе, — відказав Костя, — але не прямо зараз. Якщо ви не втратили цікавості до матеріалу, можете зробити собі копію і спробувати доперекласти. Чоловіка того ми вам приведемо.

Господар кабінету під’єднав диктофон до комп’ютера і перегнав розмову на диск. Потім вони з Костею обмінялися номерами телефонів і ми пішли.

На вулиці Лікар озвався:

— Схоже, ми його завели.

— Авжеж. Аби тільки не звернувся до правоохоронців, — зауважив я. — Коли він казав про вбивство Ліліт, у мене мурашки по спині побігли. Немов би я справді вкоротив комусь віку. А от ти, судячи з усього, ніде не засвітився.

— Ага, бо мене рятує пляшчинка з отрутою. А з нею — кілька свідків-подільників спланованого вбивства. Валтас розповідає відвідувачам про те, що Маг відправив Ліліт у край без вороття, але — ні де, ні словом — про два невдалі замахи на Мага. З чого я роблю висновок, що мене йому ніхто не замовляв. Він просто хотів поквитатися ще раз за побиту колись пику — Ксилантієві й мені — його другові.

Раптом пролунав ренгтон мобільного телефону Лікаря. Дзвонив Ксилантій.

— Де ви, в біса, вештаєтесь! — почулося обурливе. — Ти сказав, що будете тут за півгодини.

— Ксило, пробач, — винувато мовив Костя. — Ми вже їдемо.

РОЗДІЛ 8

Ми поспішали вниз, у бік Пересипа, а я думкою все ще перебував у кабінеті історика. Переклад халдейських слів, які я склав у речення, великого враження на мене не справили. Я вже добрих двадцять років помічав, як чиясь невидима рука заганяла мене в глухий кут — у ситуації, які найчастіше закінчуються інфарктами чи інсультами. З допомогою таких самих прийомів, коли за руку не вхопиш, відправили на той світ кількох знайомих мені письменників, зокрема й класиків. Але їх методично стинали через те, що вони були найповнішими, зрілими колосками на літературному полі. У такий самий спосіб убивали й колишніх правозахисників. Випадок зі мною був унікальний — я знав про тих, хто накоїв великого лиха на нашій землі; тисячі людей також знали з моїх публікацій і радіореле-передач. Такі поінформовані були також на всіх гілках влади, і це загрожувало серйозному розслідуванню події, яка сталася б зі мною, і підняттю його — розслідування на вищий рівень, а відтак викриттю дітей Мардука для широкого кола людей.

Несподівано у мене вихопилося:

— А що з тією — рудою туристкою, що клеїлася до тебе?

— Позавчора зійшла в Констанці. У неї закінчився тур.

— Мабуть, ти даремно переживав. Скоріше за все, то була така собі жіночка, якій захотілося романтичної подорожі.

— Ні, — сказав переконано Лікар.

Раптом я завважив, що ми йшли не до Пересипського мосту, а збочували праворуч.

— Хіба ми — не на маршрутку, яка довезе нас до котельні? — запитав я.

— Ні. Ми йдемо на судно. Там у Ксилантія і Бакса є каюта.

— У магазин треба зайти, — нагадав я, — по закуску.

Костя відказав, що у хлопців усе є. А потім попередив, щоб я, коли ми прийдемо, не торкався теми, пов’язаної з подіями, які сталися до переходу Кості на судно.

На верхню палубу ми зайшли через другий поверх автовокзалу. Довжина судна була не меншою за міський квартал. Палуба нижча, куди ми спустилися, нагадувала коридор великого готелю. Костя сіпнув двері однієї з кают і на нас війнуло пахощами наїдків, поміж яких виділявся запах оселедця з кружальцями цибулі, политих пахучою олією — коронної страви Ксилантія. А вже тоді я завважив, що на столі не було жодного квадратного сантиметра вільного місця. Переважали рибні делікатеси, від червоної ікри до смажених шматків сьомги. Мені, хто з учорашнього вечора ріски в роті не мав, це впало в око в першу чергу.

— О-о, хто до нас прийшов! — вигукнув Ксилантій, який розкладав щось на столі. Він витер серветкою руки і обійняв мене, як близьку людину. — Шефе! — сказав.

— Вітаю, Ксилантію! Вітаю, друже! — мовив я. — Круту поляну ви тут накрили. Але, по-моєму, на ній не вистачає дечого, про що ти мені казав. — З тими словами я витяг із сумки дві пляшки перцівки.

— А ти таки мудрий, — зауважив Ксилантій, роздивляючись перчини на дні. І тут він звернувся до чоловіка, який стояв біля ілюмінатора: — Баксе, це Шеф, — а потім — до мене: — Шефе, це Бакс.

— Так, — озвався Лікар, — а ми тут зібралися на малину. — По тому він назвав моє ім’я і показавши на Бакса, сказав: — А це Анатолій.

Бакс був у шортах і майці, яка на ньому ледь не рвалася. Такі постаті мають важкоатлети. Завваживши мій погляд на біцепсах Бакса, Костя сказав, що він тренер з вільної боротьби; тренує команду медичного інституту. Попри переконливі біцепси, чоловік мав доброзичливе обличчя і сірі очі, а не червоні, як ввижалося мені тоді, коли мене викрали. Тим часом я завважив, що каюта ні чим не відрізнялася від двомісного готельного номера.

Ми ще не встигли закусити після першої чарки, як «заспівав» телефон Кості.

— Я слухаю, — сказав Лікар, коли ми опинилися в коридорі.

Почувся голос чоловіка з музею. Він сказав, що вже переклав решту слів, і, крім підтвердження скомпонованого мною речення, може повідомити, про що йдеться далі.

— Наприклад, поряд стоять слова халдейською мовою «глиняні дощечки», «письмена» і сучасні — «Інтернет», «сайт», «адміністратор». Із подібних фрагментів я склав кілька смислових конструкцій. Ось вони: білорус каже, що письмена мага він читав російською й білоруською мовами. Адміністратори сайтів — росіяни й білоруси. Тобто писання Мага вже вийшли за межі України. За словами ж молдаванина, їх — писання Мага — в Молдові читають на українських і російських сайтах. Це все, що я можу поки що сказати. Потелефонував через те, що потрібне ім’я Мага і назви творів. Мені самому цікаво.

— Це що, всі слова? Там нібито більше було, — сказав Костя.

— Ні. Тут чимало слів, які я ніяк не складу в речення.

Я потягнувся рукою до телефону.

— Ось мій приятель хоче сказати, — мовив Лікар, передаючи мені мобілку.

— Алло, — озвався я, — а не могли б ви продовжити ті, не складені в речення, слова, як минулого разу.

Чоловік сказав, що може, і почав виразно вимовляти слово за словом. Їх було чимало і я скоро запропонував розірвати телефонний зв’язок, з тим, щоб коли я їх об’єднаю в речення, то потелефоную.

— Коли ти збираєшся складати в речення? — запитав Лікар. — Он стіл ламається від наїдків і спиртного.

Я сказав, що пити більше не буду, але поїм.

— Ти ж не запам’ятаєш такої кількості слів.

… Ксилантій, помітивши, що я шукаю поглядом щось на столі, попрохав товариша:

— Баксе, подай шефові мандро, он — на тумбочці.

Дужань простяг руку і взяв тарілку з хлібом.

— Мандро перекладається як хліб, — пояснив Костя, тамуючи посмішку.

Поки я їв і слухав перемовини застільників, мій мозок працював у автономному режимі. Почуті від історика слова складалися то в один ланцюжок, то в інший. Це можна було б назвати віртуальним кросвордом, якби поняття, якими я оперував, стосувалися тільки земного плану. У моїй свідомості вже пробивалася зневіра і я вирішив відкласти заняття, та раптом у пам’яті, немов на моніторі мобільного телефону, почали з’являтися рядок за рядком. Рука опустила на стіл чарку, з якої я вже ладен був випити. Кинув погляд на Лікаря й показав очима на двері.

У коридорі, куди ми вийшли, Костя набрав на своєму телефоні номер і натиснув на кнопку «звук». Почувши голос історика, передав мобілку мені.

— Склав же ваші слова-переклади у кілька конструкцій, — мовив я. — Не можу назвати їх реченнями… «Маг відправив у край без вороття Ліліт, Панкрата і Мирона. Маговими письменами засіяні чи не всі сатрапії Нового Вавилону».

— Стривайте, — почулося у слухавці, — про який Новий Вавилон ідеться — державу Набопаласара і його сина Навуходоносора? Але ж вона існувала, якщо мені не зраджує пам’ять, у шостому-п’ятому століттях до нової ери. Як це пов’язане з балачками сучасних нам людей?

— Назвемо їх умовно сучасними… Я також спочатку так подумав, а потім збагнув, що йдеться про форму імперії, яка вже дві з половиною тисячі років як не існує. Форму — ну, польову програму того державного устрою. Ви переконані, що переклали, саме «нового», а не «новітнього»?

Якийсь час на тому кінці не відповідали, а потім учений сказав:

— Не переконаний. Халдейські слова я перекладав за французьким словником. А вже з нього на українську мову.

— Он як… Ось що сказав один відомий француз: «...І за тим настануть надзвичайні зміни, зміни царювань, великі землетруси, розмноження Нового Вавилону, зловісний нащадок якого розростеться після першої жертви-покути, і це триватиме лише сімдесят три роки і сім місяців…» Отже, йдеться про «зловісний нащадок» Нового Вавилону. Точніше було б назвати того зловісного нащадка «Новітнім Вавилоном». Адже до захоплення влади Набопаласаром держава називалася «Вавилон». Період правління ж Набопаласара і його сина Навуходоносора — «Новий Вавилон». Це зовсім різні устрої. А те, що виникло в двадцятому столітті на одній шостій суші Землі — зловісний нащадок Нового Вавилону. Сам же Новий Вавилон — голова, що з золота.

— А то що таке? — почулося.

— Ну, про це — при зустрічі. Але далі: «Писання Мага сприяють появі поміж його читачів нових Магів. У деяких сатрапіях з’явилися аналогічні письмена. Вони здебільшого не на папірусі, а в просторі. Більшість Магових писань також у просторі». Напевне, йдеться про інтернет-видання. «Їх можна прочитати всюди. Найбільше ж ними цікавляться в Українській, Білоруській та Молдовській сатрапіях». Як бачите, слово «сатрапія» тут вживається у значенні «республіка». До речі, у Новому Вавилоні було сто шість сатрапій, а у «Новітньому Вавилоні» — СРСР — всього на дві-три більше (тільки це вже області). Ось і все, на що я спромігся. Якщо ви не проти, я озвуся перегодом і ви продиктуєте решту слів.

— А як ви дивитеся на те, щоб нам знову зустрітися? — спитав історик.

— Позитивно. Але тут у нас запланована зустріч з друзями, після якої буде видно. Ми потелефонуємо.

— Гаразд, — сказав учений і відімкнув зв’язок.

— Кого це ти процитував щодо зловісного нащадка Нового Вавилона? — поцікавився Костя.

— Нострадамуса.

— А що таке «перша жертва-покута»?

— Смерть Леніна. Радянський Союз справді проіснував сімдесят три роки і сім місяців — від жовтневого заколоту до дев’ятнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Тут, як ти кажеш, «без понтів». Це — де-факто. А де-юре — «акт про розлучення» був підписаний через сімдесят три роки і десять з половиною місяців у Біловезькій Пущі президентами України, Росії й Білорусії. І це сталося п’ятого грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого — того, останнього, року існування імперії антихриста.

— А темні, чи пак діти Мардука, знають про це?

— Авжеж. Тільки не всі, а втаємничені з них. Знищивши християнство на одній шостій території суші, вони відсікли людей від одкровень і пророцтв Святого письма, а відтак і від бачення ними майбутнього. Самі ж темні — ну, їхні ідейні верховоди — знали про ресурс часу, який їм відведено згори. А відтак приготувалися до існування в підпіллі. Отже, тепер основа їхньої діяльності — «просвітянство», виявлення й залучення до своїх лав темних, а головне — нищення тих, для кого їхні плани — не таємниця.

… На наших з Костею тарілках лежало по два бутерброди — один з чорною, а один з червоною ікрою, і по маслині, завбільшки зі сливу. Чарки були наповнені.

— Випийте та закусіть по-людськи, — сказав Бакс басовитим голосом. — Бо похлянете тут з голоду. — Він подивився на порожню вже пляшку, на дні якої лежала перчина, і додав: — А нам із Ксилою, мабуть, уже досить.

— Ну, може, комусь і досить, а комусь ні, — зауважив Ксилантій і хлюпнув у свою чарку з початої вже пляшки рому. — Давайте, брателли, щоб вдома не журились, як казав, бувало, мій дід Силантій. — Він вихлюпнув з чарки у рот і, не закусивши, підвівся й подався до ліжка.

— Покуняй, покуняй, — поблажливо сказав Костя. — Ти теж, Баксе, приліг би. У вас же була нічна вахта.

Раптом я запитав:

— А де це Рита?

— Вдома, — відказав Бакс. — Сусідам подарунки понесла; вони кроликів їй доглядають.

РОЗДІЛ 9

Було близько четвертої по обіді, коли ми переступили поріг кабінету історика. Вчений окинув нас поглядом, принюхався.

— Від вас пахне рестораном, — зауважив він.

— Та ні, просто посиділи в компанії друзів, — сказав Костя. — Якби не ваш дзвінок, ми б і досі там були. Що у вас за проблеми?

Учений взяв аркуш, на якому був надрукований на комп’ютері стовпчик слів — одне під одним.

— Трапляються переклади того ж самого слова, які в різних словниках мають різні значення.

— Наприклад, які? — поцікавився я.

— Ну, ось слово, — історик показав на стовпчику, — у англійському перекладі воно подається як «прогноз», у румунському — як «віщування».

— Як на мене, обидва слова означають одне — бачити майбутнє. Те ж саме, що й пророкувати, — зауважив я.

— Мабуть що. Воно стоїть одразу після слова «Маг». Отже, можна прочитати: «Маг віщував». Далі йде слово, перекладу якого я не знайшов, а за тим — сім років вісім місяців, далі — незрозуміле слово і дванадцять років п’ять місяців, потім знову незрозуміле слово, а слідом — двадцять років чотири місяці і знову невідоме слово, а за ним — тридцять три роки і три місяці.

І тут на мене накотилося відчуття, якого я спізнав, виявивши, що в моєму комп’ютері хтось порядкував. Отже, діти Мардука скачали навіть те, що я не тільки не публікував, а й ні з ким словом не обмовився. І не тому, що я боявся покари за висвітлення майбутнього, а тому, що не був переконаний в істинності мого відкриття. Я «розкрутив» таємницю, як вирахувати основні — реперні точки виникнення й початку, становлення, розвитку і занепаду будь-якої державної формації. З допомогою мого методу я порахував часові відстані між реперними точками для системи, в якій народився й жив. Потім — фашистської Німеччини, історію якої я також знаю. Ці дві потуги проіснували й зникли. Плин їхнього часу нагадував ламані лінії, складені з чотирьох відрізків: великий для першого ладу, де з’явився на світ і виріс я, малий для другого. Але пропорції між складниками ліній були ті ж самі. Цей спосіб я відкрив випадково, працюючи над розгортанням метафори, в яку було укутане пророцтво четвертого звіра з «Книги пророка Даниїла». Навіть якби я перевірив його на десятках випадків зародження, розквіту й зникнення держав, то й тоді навряд чи наважився б його публікувати. І ось він — мій метод — у дітей Мардука.

Раптом озвався господар кабінету:

— Вас щось збентежило?

Мені не треба було дивитися в дзеркало — краще за нього були очі Кості. Мабуть, на лиці моєму відбивалися розгубленість і відчай. Таким він мене ще не бачив.

— Нам уже пора, — сказав Лікар. — Може, іншим разом продовжимо?

І тут «полинув» знайомий старечий голос, якого я вже давно не «чув».

«Вони кажуть про твоє передбачення, але не знають, як ти його зробив. Адже формулу, за якою можна вирахувати ключові точки на ламаній лінії періоду державного устрою, ти вчасно стер з диска. Але якби навіть у них опинилася формула, то без коефіцієнтів, які відомі тільки тобі, вони нею не скористалися б. Опануй себе».

Несподівано, не тільки для двох чоловіків, а й для самого себе я підняв руки, долонями вгору, немов би хотів доторкнутися до білого крила, яке хтось розпросторив наді мною. Я так робив, коли опинявся у безвиході, і щораз відчував, як у мене, немов у спорожнілу посудину, вливаються спокій і впевненість.

— Підождуть, — відказав я, відгукуючись на зауваження Кості. Потім звернувся до історика: — А що далі навіщував Маг?

Завваживши допитливість в очах Кості й історика, я вже готовий був втаємничити їх у числа, про які казали відвідувачі. Та раптом думка про те, що відкриття стане відоме пересічним людям, одного з яких я бачу лише втретє, припнула мені язик. Натомість я попрохав у господаря аркуш з перекладами слів і сказав, аби він увімкнув запис. Я чув його — запис уже не один раз і мені легко було подумки вставляти переклади халдейських слів, які були пронумеровані і стояли у стовпчик від першого до останнього. Відвідувачі палати справді майже не балакали між собою. Здебільшого відповідали комусь третьому. Цим третім, поза всяким сумнівом, був паралізований хворий. Після цитування реперних точок виникнення, становлення, розвитку і руйнування двох світових потуг, настала пауза, яку я розумів як нечутний для мене коментар третього учасника діалогу. Після мовчанки озвався білорус: «Ми не можемо відправити його у край без вороття. Можемо вбити, але у край він не потрапить». Знову настала пауза, а по ній пішла відповідь білоруса: «Він нам потрібен як ємність, наповнена корисною інформацією. У його плоті мусить оселитися хтось із наших. Якщо ж ми його виженемо з земного світу, то він опиниться там, серед тих, хто зараз формує події, які стануться тут найближчим часом. Вони там і так переважають наших. Після цього настала тривала пауза, мабуть, «говорив» третій.

— Маячня якась, — подав голос учений.

Замість відповіді я подивився на стелажі й поцікавився:

— У вас тут є Євангеліє.

— Біблія, — відказав господар і зняв з однієї з полиць книгу у чорній палітурці. — Тут і Новий заповіт.

Я швидко знайшов «Апокаліпсис».

— Це дванадцятий розділ, — сказав я і почав читати: — «...І з’явилася інша ознака на небі, ось змій червоно огняний, великий, що мав сім голів та десять рогів, а на його головах сім вінців....І сталася на небі війна. Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його анголи. Та не втрималися, і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його анголи були скинені....Через це звеселися ти, небо, та ті, хто на ньому пробуває. Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має».

— Ця битва сталася тисяча дев’ятсот сімнадцятого року за новим літочисленням, — озвався Костя.

Я подивився на нього і в погляді моєму, напевне, вгадувався подив, бо Лікар посміхнувся.

— Авжеж, — підтвердив я. — Сучасною мовою — то була битва у світі програм. Якщо вони порішать Мага, то сутність його опиниться в протилежному їм таборі — там.

Нарешті озвався молдаванин своєю мовою. Костя зголосився перекласти:

— Він каже, що Маг а заточили у в’язницю. Де б він не був, він — у в’язниці. Не має значення, що спить у своєму ліжку у власній квартирі. Кожної миті відомо, де він перебуває…

На мить прийшла на згадку ситуація в купе поїзда. Чоловік, який мене супроводжував — а що це був саме супроводжувач, я не мав жодного сумніву — вранці запитав: «Ну, що снилося?» І оскільки я не відповідав, знову поцікавився: «Ну щось то вам снилося?» Це питала людина, якої я ніколи в житті не бачив. Він щойно повернувся з тамбура, де курив. Але мені здалося, що від нього сходить запах не сучасних цигарок, а папіросів «Казбек», змішаний з парфумами «Красная Москва». Це був «конфесійний» дух енкаведиста, хоч пасажир був моїм ровесником. «Я вам розповім про свій сон, — нарешті озвався я, — але ви мені спершу покажете ордер на обшук мого сну». Чоловік поблажливо посміхнувся.

Тим часом Костя продовжував перекладати молдаванина:

— …Його в’язниця, хоч і не має меж, але вона надійніша за ту, що за колючим дротом. І так буде доти, доки ми не улучимо момент і не впровадимо у плоть Маг а нашого комісара.

Все це я знав, точніше здогадувався, а тепер почувши з голосу сторонньої людини, відчув себе ошелешеним. Не знаю, що там у мене коїлося на обличчі, але ногам раптом стало холодно, як тоді у сні в палаці вавилонського царя. А ще я завважив, що звір мій щораз виникав, щойно починав балакати хтось із відвідувачів лікарні.

Тим часом молдаванин, який хвилину помовчав, провадив знову. Костя перекладав:

— Він каже, що Маг а планували принести в жертву у час цьогорічного нашого свята. Але завадили ті, хто над ним. Маг уже був готовий до цього дійства, та в останню мить… Хтось пильно стежить за ситуацією довкола Маг а, схоже, він не виконав свого накреслення до кінця. Яку ще гидоту він мусить скоїти, крім того, що відправив у край без вороття уже трьох наших? На горі Брокен таки принесли в жертву кількох писарів, але Маг а поміж них, на жаль, не виявилося.

Молдаванин раптом замовк, немов би його мову хтось перебив. Та по часі знову заговорив — цього разу російською:

— Виявляється, той з наших, що був тут, у палаті, перед нами і носив у собі гостя, хотів його спекатися. Мерзотник! Але виснажився у двобої і помер тут таки від інсульту. Тепер він у краї без вороття.

Запала мовчанка. Майнула думка, що рік тому від інсульту помер письменник Манжура, якого рудий матюжник переслідував так само, як і мене. Тепер він сам здох від цієї ж хвороби. А я, грішним ділом, думав, що йому допоміг Лікар.

Озвався господар кабінету:

— Зараз піде слово, яке має кілька значень, а саме: служитель богинь, вздоровлення від недуг, убивця хвороб.

Заговорив білорус:

— Маг а супроводжує цілитель — служитель богинь Нінкаррак і Гули[5]. Він відкритий, і його можна використати як ємність для приходька.

Я подивився на Лікаря, і мені здалося, що дивлюся в дзеркало, де віддзеркалюється не обличчя, а самі емоції. Там було збентеження і страх, який швидко змінився на лють. Я, здалося, почув голос Кості: «сука!» Швидко приятель мій опанував себе. Його стан не помітив господар. «Авжеж, — майнуло в голові, — один приходько перебував у ньому кілька годин, а друга вже майже була увійшла». Я також подумав: у скількох же людях паразитують мерці.

Крізь прочинені в коридор двері почулися кроки, які скоро затихли. Цього разу на нечутне для нас запитання паралітика відповідав білорус:

— Ув’язнення без в’язниці відоме давно. На такій зоні відбував, а точніше жив до самої смерті, письменник Булгаков. Він так само, як і Маг, усе бачив. А тільки тоді ми були при силі і він, щоб створити роман і водночас не засвітитися, перевершив самого себе у доборі алегорій. Так глибоко сховав ідею тодішнього нашого свята, що її — ідею земні люди збагнули тільки через два покоління. Чому його не порішили? Тому, що він на той час уже був надто відомий. А тут, в Україні, на такій зоні відбував Олесь Гончар. Але змінилася ситуація — на гірше для нас, і той з наших, хто цькував Гончара, вручив йому Зірку Героя. Зараз ми не зовсім при владі, але це не означає, що ми не можемо впливати на перебіг подій. Ми впроваджуємо своїх, де тільки можемо, а де не можемо — купуємо — кого за гроші, кого за чини, знову ж таки, через своїх. Але це ми робимо потай. Якщо в часи великого свята нашу волю виконували всі земні, то тепер — тільки наші, і ті з земних, хто брав участь у найпотаємніших акціях по винищенню земних же, а також їхні — винищувачів — діти й онуки. На жаль, майже всі наші, хто побував на тому великому святі, що тривало три покоління, уже — у краю без вороття. Більшість дітей їхніх також або там же, або ж на шляху до краю. Десь через півпокоління із учасників свята залишаться тільки наші. Ну, темні, як на них каже Маг, і приходьки. На жаль, Орб віддаляється від планети, а відтак нас дедалі меншатиме у земному світі; водночас і слабшає вплив його — Орба на землян. Наповнення душ їхніх тепер не відповідає наповненню душ велетнів наших. Ідей наших вони вже не чують. — Мить білорус помовчав, а тоді провадив: — Ми довго не могли знайти заміну Магові, як письменницькому голові. Серед літераторів не було жодного нашого — земного чи прибульця. Щоправда, кілька з них десь у другому-третьому коліні мали пращурами наших земних. А вже щодо приходьків у роду, то про таких ніхто з них і не чув. Та раптом з’явилася одна Ліліт — батько виходець із краю, мати — наша земна. А вірші які складає! На той час одну з відповідальних посад у місті посідав наш — земний, а вона була в його команді. Він спромігся посадити її у крісло голови над писарями.

— Ну то й що, — озвався молдаванин, — а писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями. Доки не знайдеться хтось із наших та не спростує постулатів Мага, доти існуватиме перешкода на шляху становлення колоса. Зараз ми витрачаємо час на автора пасквілів, а треба нейтралізувати його писанину. Треба створити альтернативу його матеріалу.

— Та копалися ми і в книжках, і в рукописах Мага, — озвався білорус. — Він справді те-е… Ну, розкрутив передбачення якогось Івана Богослова. Їх, здається, писали не двадцять століть тому, а ніби в період нашого великого свята. Тільки глибоко сховали, а точніше загорнули в метафору. А Маг її — метафору розгорнув. У наш час такого не сталося б — його змусили б ходити на роботу та виготовляти цеглу для спорудження нашої вежі, а не ламати голову над усілякими загадками.

Якийсь час запанувала тиша, а потім знову озвався білорус:

— Сину Мардука, кінець часів настає. Інші сутності у земний світ приходять. Нашим дедалі важче очолювати їх. Ми зазнаємо дедалі більших втрат. Ось недавно опинився у краї без вороття один з центрального міста ще одної сатрапії. Ключові точки на невидимій мережі нашій одна за одною зникають. Коли ще пощастить знайти поміж них такого, як Валтас? Підживлюй його силами світу правдивого.

З усього білорус звертався до того, голосу чийого не чутно було і який очолював Валтаса у плоті його.

До голосу білоруса додався якийсь шум, хтось зайшов у палату. Почувся чоловічий голос, який сказав, що зараз у хворого почнеться перев’язка і процедури.

Історик вимкнув аудіофайл, озвався:

— Не знаю що й сказати.

— А ти що на це? — мовив Костя до мене.

— Нічого. Крім того, що все, сказане тут, відповідає дійсності.

Знову подав голос історик:

— У мене таке враження, що я щойно заглянув у двері чи, як кажуть, у портал, за яким — інша реальність. Ви не забули, що обіцяли познайомити мене з Магом?

— Ні, відказав Костя. Треба тільки дещо узгодити. — Він кивнув на аркуш з комп’ютерним набором перекладів слів. — Ви нам цей листок не позичите?

— Та будь ласка, — відказав господар. — На диску ж усе є.

РОЗДІЛ 10

Було надвечір’я, коли ми вийшли з історичного музею.

— Що то за люди — оті двоє, і ті — попередні, розмову яких ми чули? — поцікавився Костя, коли ми вже йшли вулицею вниз. — Крім того, про якого довідалися щойно.

— Наполовину темні, наполовину вихідці з краю без вороття, а точніше мерці у плоті темних. Ну, як отой, що качався по палаті і вибльовував найбрудніше матюччя. Він — земний-темний намагався позбутися «квартиранта», але його біологічна природа не витримала і в нього стався крововилив у мозок. Мені відомо, що вони, удвох з тим приходьком із краю без вороття, що жив у ньому, накоїли багато лиха в моєму місті, зокрема, конвоювали мого колегу-письменника Манжуру, доки не загнали його в інсульт і, зрештою, на той світ, отруїли одного вченого — академіка, до речі, зробили те після багаторічного конвоювання. Замовив хтось із тих, кого ми щойно почули. Вони ж платять і за ув’язнення, де в’язниця — увесь простір, куди б не ступила нога переслідуваного. Ті перші двоє, а також паралітик Валтас і матючник Свистопляс — представники дітей Мардука в Україні; ці ж, голоси яких ми щойно чули, — їхні конфесійні товариші з Молдавської й Білоруської сатрапій. Різниці між ними немає. Вони живуть у двох світах — земному й астральному.

— Про яке жертвопринесення казав молдаванин? — запитав Лікар.

— Ти чув колись такий вислів: «вальпургієва ніч»? Не чув. Це свято темних і їхніх братів із краю без вороття, воно відбувається в ніч з тридцятого квітня на перше травня і проводиться на так званих «лисих», або «відьминих горах»[6]. Але всесвітнім центром дійства, є гора Броккен у Німеччині. Там збираються темні й приходьки не тільки нинішні, а й ті, яких уже давно немає в земному світі. Одним з головних моментів цього свята є принесення людських жертв. Мене також несли на цю гору, до вівтаря, але, як сказав відвідувач палати, паломникам щось завадило покласти мене на жертовний стіл. А він уже стояв обладнаний ножами, линвами й гаками, а неподалік було гніздо для вогнища й велика купа хмизу.

— Щось ти неймовірне кажеш, — засумнівався Костя. — Як ти все те міг бачити?

— Мені доводилося бачити таке, про що звичайна людина й не чула. Та й що важить жертва окремої людини? Он у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році на жертовний стіл поклали усе православне християнство. А дату цього дійства впровадили як свято, яке назвали «першотравневим» і святкували його три покоління, поки стояв Новітній Вавилон. У цей день все потопало в червоних стягах.

На набережній, куди ми вийшли, машини вже рухалися з ввімкненими підфарниками. Тут можна було сісти в маршрутку до зупинки, де жила моя сестра.

— Мушу подзвонити родичам, — сказав я, виймаючи телефон, — домовитися про нічліг.

— А от цього робити не слід. Після останніх подій минуло майже місяць. Ти думаєш, темні досі ще не залатали дірки в павутинні, які ми там поробили? Гайда на судно, там ти матимеш і нічліг, і вечерю, а головне — безпеку.

— Так а де я там буду?

— У мене в каюті є ліжко й диван. Ага, з усього, що ми почули, напрошується висновок, що я також перебував у в’язниці, хоч і не такого суворого режиму, як твоя, але не за наказом темних, а з ініціативи Валтаса. Іншими словами: така собі побутова підлість темного.

— А як ти дивишся на те, що батько Гладуна кликав тебе у Португалію? Чи не в мишоловку заманював?

— Кликав не тільки мене, а й мого колегу-Лікаря. Батько, хоч і колишній компартійний бонза, але враження складає непоганої людини. Думаю, що Валтас — виродок, і родинні зв’язки для нього нічого не важать. До того ж, як би він міг — геть паралізований, ні сказати, ні написати, — домовитися з батьком про западню? Тоді треба припустити, що й батько спілкується з ним у той же спосіб, що й ті, котрі відвідували його в Лікарні. А це навряд чи. Він звичайний совок, якого колись допустили до дільби компартійного общака.

… Лікарева каюта ні чим не відрізнялася від тієї, в якій мешкали Ксилантій з Баксом, тільки була більша і тут замість другого ліжка стояв диван. В ілюмінатори, що виходили на море, в присмерку вгадувалися невеликі суденця, на палубах яких світилося.

Раптом пролунав дзвінок телефону — Костя увімкнув звук.

— Де вас носить? — почувся голос Ксилантія.

— Ми вже на судні, — відказав Лікар.

— Ну, так хутчіш — сюди. Бо ми тут охлянемо і вмремо, очікуючи на вас.

— Якщо на цьому кораблі й судилося комусь померти, то тільки від ожиріння, — зауважив Костя.

Тим часом я очікував, що Лікар ось-ось нагадає про свою пропозицію. Але він не поспішав. Напевне, думав, що після почутого в кабінеті історика, іншого для мене рішення, як погодитися, просто не може бути. Так само думав і я. Рано чи пізно «братка» з мого міста, який перебрався у край без вороття, замінять на іншого, і все почнеться знову. Не всі статки Новітнього Вавилону розтаскали по общаках — на більшій частині їх лежить рука ордену Мардука. Підкуплять кого завгодно.

— Ти казав, що у вас тут велика бібліотека, — озвався я. — Чи не можна її оглянути?

— Авжеж, тільки сьогодні вже занадто пізно. Давай завтра, — запропонував Лікар, як мені здалося, зраділо. — По хвилі додав: — Ось тут, — він клепнув ногою в підлогу, — єдине місце, де можна уберегтися від поторочі, балачки якої ми чули.

Костя комусь дзвонив, розмовляв англійською мовою, тоді сказав:

— Я домовився: беремо тебе на посаду психолога. Персонал тут близько трьохсот чоловік, а судно, щоб там не казали, — зона ризику, до того ж пасажири, буває, поводяться неадекватно. Але це аргументи для корпорації, з якою я щойно балакав. Про справжню ж причину знаємо тільки я і ти.

— Так а Ксилантій? Він був свідком.

— Ксилантій, хоч і базікає все, що на думку навернеться, але те, що він побачив — речі іншого плану. Тут вмикається досвід табору, де твоє життя напряму пов’язане з твоїм язиком. Про те, свідком чого він був, не знає ні Рита, ні Бакс.

— А скільки я тут матиму?

— Для початку п’ятсот доларів.

— І це, ти вважаєш, путня зарплата? — запитав я, не приховуючи розчарування.

— А чим погано? Ага, я забув сказати, що це за тиждень. До того ж харчування коштом судна.

— Ну, тоді нормально, — сказав я, прикинувши, що зможу допоМагати й Маріці.

Тим часом спало на думку, що, судячи з балачок відвідувачів паралітика, в Молдові про наші з нею взаємини не знають.

Я сказав:

— Рано чи пізно ті, хто відвідуватиме твого шкільного однокашника, поширять інформацію про нас по всій своїй мережі. Ти не подумав, що саме ми можемо привабити на судно дітей Мардука?

— Вони вже давно це зробили, — відказав Лікар. — Колись довідаються й про судно. Але сюди їм зась. Звісно, коли тут будеш ти.

— Я тут не завжди буду. Вони, їхні виконавці, можуть підстерегти мене де завгодно — біля мого будинку, на шляху до поштамту або супермаркету. Всі мої маршрути у них нанесені на мапу міста. І дублі маршрутів — також. Коштів на стеження вони не шкодують з двох причин: по-перше, структура, в якій вгніздився їхній, це підрозділ ненависної їм держави, яку треба знищити у будь-який спосіб. Найпростіше — виснажити її економічно, наприклад: підібрати такого як я і списувати на нього всі витрати на апарат стеження. А тим часом з’являються серійні вбивці, хтось розв’язує поножовщину на міжнаціональному ґрунті, проводяться цілі серії терористичних актів. До появи у нашому місті того рудого покидька, все було тихо. Тепер, коли він склеїв ласти, йому на зміну підшукають іншого… Ага, діти Мардука у своїх балачках не сказали ще одного — їм дуже важливо, щоб я не спілкувався ні з ким. У моєму під’їзді, біля моїх гаража і дачі створені мертві зони. Тепер же, коли я на судні, де різношерста команда і різномовні пасажири, я опинився у тій самій мертвій зоні. Ну, не рахуючи кількох людей. По суті вони досягли того, чого хотіли.

Костя не поспішав з відповіддю. Сказане змусило його замислитись. Нарешті озвався:

— Тут хоч є шанс, що ніяка зараза в нас не ввійде.

— Але ж так вічно не мусить бути. Колись доведеться переходити на осілий спосіб життя. Ти молодий ще; одружишся, дітей заведеш. Мардуківці ж висітимуть над тобою і дітьми твоїми дамокловим мечем.

— Так а що ж діяти?

— Ось до цього я й веду. Ситуація склалася така: або-або.

— Що ти маєш на увазі?

— Або вони — нас, або ми — їх.

— Чи не зібрався ти усіх дітей Мардука відправити у край без вороття? — в голосі мого приятеля вчувалася гірка іронія.

— Звісно, ні. Для цього потрібна армія таких як я. Але дещо ми можемо зробити. Кажу не «я», а «ми». Я дописую роман, над яким працюю уже багато років, а ти створюєш мені умови для творчості. Ось чому я погодився на твою пропозицію. А далі буде видно — надрукуємо його окремою книжкою чи запропонуємо на якийсь із літературних сайтів.

— І що ти цим досягнеш?

— А що я досяг, дешифрувавши і висвітивши число звіра? Показав нечувані злочини мардуківців, яківони коїли спільно з темними світу цього упродовж трьох поколінь. Тепер же я опишу, ні — вже описав, їхню нинішню підпільну, законспіровану діяльність і покажу, що це мерці, які разом з темними правлять бал у земному світі. Я не можу навчити читача ідентифікувати їх, але окремі прикмети дам.

Костя якийсь час мовчав, а тоді озвався:

— Якби ти дав рекомендацію як їх знищувати, то тебе більше людей зрозуміло б.

— Я такої рекомендації ніколи не дам.

— Чому?!

— Як ти гадаєш, — запитав я у відповідь, — чому зараз у світі іде така шалена боротьба за відміну смертної кари? Га?

— Ну, чому?

— А тому, що душі тієї нечисті поповнять лави воїнства змія червоно-вогненного, тих, хто в потойбічному світі виборює право бути творцем програми земного світу. Майбутнє земного людства формується там. Отож мудрі із землян прийшли до висновку: нехай краще ця зловорожа сила відбуває покарання тут, а не псує наше майбутнє, перебуваючи там.

РОЗДІЛ 11

Судно завершувало круїз по Чорному морю, і в кінці дня взяло курс на Одесу; позаду залишилося Поті. Ми з Костею в шезлонгах сиділи серед туристів. Раптом у тихому гомоні почулися «позивні» Костиного телефону. Він, глянувши на дисплей, сказав:

— Мірошник, — і натиснув кнопку звуку.

— Привіт, Максюто, — почувся чоловічий голос. — Ти де?

— А що ти хотів?

— Не міг би завтра заскочити до мене в Лікарню?

— З якого дива?

— Наш пацієнт помер.

— Он як. А ти кличеш мене на поминки?

— Щойно від мене пішов його батько. Він дещо для тебе залишив. Приїздив влаштувати майнові питання.

— Гаразд. Завтра після полудня озвуся, і ми домовимося про зустріч.

Костя відімкнув телефон, сказав:

— Віддав таки Богові душу.

— Ти переконаний?

— У чому? Що Валтас склеїв ласти?

— Ні, що він віддав душу справді Богові.

— А-а.

Ми очікували Мірошника у тому ж самому кафе під платаном, неподалік пам’ятника Дюкові. Костя був у своєму сірому непоказному одязі, я ж, як завжди, — у заношеній джинсовій парі з тюбетейкою на голові. Ми вже замовили по кухлю пива, коли з’явився Андрій. Привітавшись, він поклав на стіл невеликий згорток, і показав офіціантці, щоб принесла і йому пива.

— Я знав, що він довго не проживе, — промовив Мірошник, спостерігаючи, як осідає піна в принесеному кухлі. — Та ще цей переліт дався взнаки. А батько його впевнений, що в Португалії медицина не на рівні.

— Ну, ти ж пояснив, що на стан такого хворого зміна звичного клімату й часового поясу можуть вплинути фатально?

— Та він вроді й погоджується, але думку свою не міняє. Розповідав про сина. Казав, що той був незвичайною людиною.

— А саме? — У голосі Кості вчувалася іронія.

— Ну, в дитинстві вигадав собі ім’я Валтас.

— Як то вигадав? Хіба не батьки дають ім’я немовляті? — поцікавився я.

— Справжнє його ім’я Володимир. У всіх документах він — Володимир Юрійович. Але щойно став вимовляти слова, як сказав, що його ім’я Валтас. Усі гадали, що це дитячі фантазії, але малюк, коли його кликали батьки: «Володю, Вово», як не чув. Та щойно хтось скаже «Валтас», підхоплювався і казав: «Ось я, тату». Батько оповідав, що він був слухняною дитиною, добре вчився — і в школі, і в інституті.

— І цього досить, щоб вважати дитину особливою? — зауважив Костя. — З такими комплексами народжується чимало дітей.

— Ні, не тільки це. Він, ще не навчившись до пуття писати, вже виводив якісь каракулі, схожі на літери тільки йому відомої абетки.

— Валтас що, був лівшею? — поцікавився я. — Бо лівша, коли пише лівою рукою, то на папері справді виходять каракулі, але якщо подивитися на них у дзеркало — прочитаєш справжній текст.

— Батько про таке знав, але у дзеркалі були ті ж самі каракулі. Коли ж ось тепер, по смерті сина, став перебирати його записники, то напав на цілі сторінки тих каракулів. Показав тамтешньому рабинові, теж колишньому одеситові, чи то, бува, не іврит. Рабин похитав головою: ні, — сказав, — не іврит. А потім згадав, що схоже письмо бачив у Єрусалимі. І висловив припущення, що то арамейська мова… Ага, старий казав, що колись посідав високу посаду в області — входив у п’ятірку найвпливовіших персон. У таких людей, як він запевняв, приватного життя не існує. Сином опікувалася дружина. Якось вона до хлопця присікалася: «що це за каракулі ти пишеш?» Той відмовчувався, а коли вона не відставала, розплакався: «Не знаю». «Так це ж ти писав, як не знаєш?» «Ну, не знаю, та й годі». «Нам часом здавалося, — казав батько, — що в одному тілі, крім нашого сина Володимира, живе ще один, на ім’я Валтас. Я розумію, що то чортівня, але саме це нам з жінкою приходило в голову. Якось я жартома назвав хлопчика «Валтас Юрійович», але він виправив: «Валтасар Юрійович». «Валтас», мабуть, прибалтійське ім’я, а от «Валтасар», то я такого імені й не чув. А дружина якось сказала таке: «Чи, бува, нам не підмінили в пологовому будинку наше немовля на іншу дитину?» «А ти подивися уважно на його обличчя й на моє… Тільки й того, що він у нас повненький».

Мірошник помовчав, ковтнув пива і розгорнув згорток. У ньому виявився товстий конверт, а там — офісний календар.

— Ось, — сказав, підсунувши його Кості, — це передав тобі батько небіжчика.

— Мені?

— Так, тобі.

— Чому саме мені? — поцікавився Костя.

— Відкрий сто семи десяту сторінку.

Костя відкрив — там лежало п’ять стодоларових купюр.

— А це що таке? — здивувався.

— Він нам подякував — стільки ж дав і мені.

— Грошовитий, видно, чоловік, — зауважив Костя. — Аж незручно. Так а календар навіщо?

— Поглянь останній запис, зроблений на цій самій сторінці.

Костя подивився, підсунув зшиток мені. Там було написано: «знайти адресу й телефон батьків Максютенка», а під ним — дата. Число і місяць передували нещастю, яке сталося на трасі, і були написані у той самий день, коли по мене приїхали «гицелі».

— Так а мені навіщо цей щоденник? — поцікавився мій товариш.

— Батько каже, що коли натрапив на цей запис, то згадав тебе — Лікаря синового; він навів довідки своїми старими каналами, і виявив, що ти був однокласником Валтаса. Ось і вирішив подарувати щось на згадку про сина. Чоловік каже, що той не мав друзів, ні в школі, ні в інституті, а тут, виявляється, його лікував колишній однокласник.

Костя зніяковів, а потім зауважив:

— Я помітив, коли балакав з ним у перший його приїзд, що він людина сентиментальна.

Тим часом Мірошник допив пиво і зібрався вже кликати офіціантку, але Костя випередив:

— Я пригощаю.

— Ти що, розбагатів, мля? Хоча, знову ж таки, гонорарій… Гаразд, хлопці, я побіг.

На мить мені здалося, що від столика відходить Костя у своєму сірому, непоказному одязі. Точніше, привиділося, що від Кості відділився його дубль, і скоро зник у людській сутолоці.

— А Мірошник хіба не знає, де ти працюєш? — поцікавився я.

— Ні. Але, мабуть, скоро довідається. Я зараз думаю над однією оборудкою, після якої, можливо, повідомлю Мірошника. У нас, у корпорації, є ще одне круїзне судно. Щоправда, дещо менше. На ньому також працює медик, але тільки фельдшер. А я хочу, щоб був Лікар. Якщо мені пощастить переконати керівництво, то я запропоную Андрія.

— А Мірошник погодиться?

— Жартуєш? — сказав Костя, ховаючи в нагрудну кишеню асигнації. Він знову схилився над щоденником і почав гортати сторінки від останньої, де був запис.

По часі підвів очі на мене, але нічого не сказав. Схоже, Лікар зібрався прочитати увесь зшиток. Нарешті підсунув щоденник мені. Там було півтори сторінки чорних кракозябр. На мить я відчув себе писцем вавилонського царя, як тоді, у сні. У каракулях темного вгадувалося халдейське письмо, хоч я його ніколи й не бачив. Попри те, що літери було писано сучасною пастою, мені ввижалося, що від них сходив запах вавилонського чорнила. В голові майнуло: «Схоже, ми з Гладуном були земляками». Поки я вдивлявся в літери мертвої мови, Костя допив пиво, і знову підсунув до себе щоденник. Та раптом закрив його і сказав:

— Ні, так не годиться. Це треба вивчати.

— Що, підемо знову до історика? — мовив я.

— Авжеж, тільки не сьогодні. Спершу слід оглянути всі нотатки й записи, бо тут — програма й тактика переслідувань нас із тобою. І, схоже, не тільки нас. А щодо історика — ми ж обіцяли познайомити його з Магом. Ти готовий?

Коли я, уже в каюті, відкрив і почав гортати аркуші календаря, у мене виникло відчуття якогось дискомфорту. Таке буває, як ніч не поспиш. Вперше воно з’явилося, коли Мірошник поклав на стіл згорток. Тоді я не надав тому значення. Тепер же був переконаний: предмет належав темній силі і повнився чорною енергетикою — кожна сторінка його сходила еманацією пекла.

Календар мав триста шістдесят п’ять сторінок і додаток з різноманітних мір — довжини, ваги, географічних та астрономічних, а також фізичних констант. Він був оправлений в цупку обкладинку під натуральну шкіру. Господар, з усього, дотримувався хронології, і записи робив тільки на сторінці, дата на якій співпадала з днем написання. Бувало, що кілька рядків «кракозябр» закінчувалися посиланням на незаповнену звичайними словами сторінку. А там також стояла зірочка і номер сторінки, на якій був указаний початок. Попри розмаїті нотатки, тут неможливо було заплутатися. З того, що фіксувався кожен телефонний номер, кожна адреса, кожна зустріч — день, година, хвилина, можна було зробити висновок: власник не дуже покладався на власну пам’ять. Вся епопея, що сталася зі мною, з дня приїзду в Одесу, а саме: викрадення, пригода зі Сміттярами, а до того зустрічі Валтаса із Солодким і прибульцем були точно зафіксовані. Тут значилися всі адреси, але не було жодного слова про наміри власника, чи про подію, котра вже сталася. Поза всяким сумнівом, зшиток належав сумлінному виконавцеві, над яким стояв хтось дуже грізний. Напрошувався ще один висновок: щоденник заповнювали двоє — один писав нашою мовою, інший — невідомою, яка віддалено нагадувала клинопис, до того ж писаний не кульковою ручкою, а чорним фломастером.

Так я міркував, сидячи в каюті над щоденником темного. За цим заняттям мене й застав Костя. Окинувши поглядом мою постать за столом, він сказав:

— Як я подивлюся, тюбетейка вже приросла до твоєї голови. У трусах і тюбетейці, хе-хе.

— Так, — відказав я.

— І що ти на це скажеш? — він кивнув на щоденник колишнього однокласника.

— Найперше те, що його писало двоє. Один фіксував, так би мовити, пунктиром, подію за подією. Ми бачимо частину тієї пунктирної лінії, бо були учасниками подій. Випадковий же читач з того нічого не збагне. Основна ж інформація, на мою думку, криється в таємничому письмі.

— А хто другий?

— Думаю, Валтас, хоча й не впевнений.

— Так а перший?

— А перший — його сусід по плоті — Володька. — Раптом я запитав: — А чого ти при параді? Ну, кашкет, форма — прямо з-під праски.

— Починається заїзд тургруп. Ти теж одягнися належним чином, і гайда. Ксилантій з Баксом біля шлюпок зайняли позицію, як і минулого разу. Мало там що…

РОЗДІЛ 12

Я стояв на палубі, обличчям до морвокзалу, спостерігаючи за посадкою на судно. Туристів було щонайменше двісті — одиноких чоловіків і жінок, сімей, по двоє, по троє. Це вже втретє за мого перебування на борту, коли судно, завершивши туристичний маршрут, заходило в Одесу. У кожному порту я також просіював поглядом пасажирів. Бувало, в мені прокидався звір-охоронець, і вже не я, а він дивився на туриста моїми очима. Трапилося кілька темних — в Марселі, Барселоні і ще десь, але то були просто темні, які, напевне, й самі не знали хто вони по сутності своїй.

З другого боку від трапа, у кількох кроках, стояв Костя у випрасуваному однострої й кашкеті морського офіцера. Я ж мав на собі скромний легкий одяг, а голову покривала тюбетейка; мабуть, через те на мене ніхто й не звертав уваги.

Тим часом черга пасажирів добігала кінця; її замикала літня жінка з дівчиною, що котила чималу валізу. Жоден у потоці туристів не розбудив у мені звіра-охоронця. Раптом Костя попрямував до цих двох, привітався і щось сказав. Жінка подивилася на нього уважно, а потім похитала головою. Та за мить посміхнулася, напевне, впізнала когось у службовцеві судна. Костя їх провів на палубу, де були каюти, а потім повернувся. Він пояснив:

— Ця жінка колись викладала в моєму інституті. Не впізнала спочатку. А дівчина — донька. Я пам’ятаю її розкішною білявкою, на яку не один із моїх однокурсників задивлявся. Тепер, ось бачиш, пофарбувала волосся у колір хни. Я її запросив до себе — погомонимо, позгадуємо. Ти не подумай нічого такого — вона старша від мене на багато років.

Повернувшись з вечері, я налаштувався читати далі книгу про халдейське царство, на яку натрапив у бібліотеці судна, як раптом озвався телефон. На дисплеї був номер Лікаря.

— У мене — гості. Зайшов би.

… У каюті була жінка, до якої Костя підходив на палубі. Стіл прикрашали пляшка лікеру й таріль з виноградом. Господар представив мене, потім жінку, яку назвав Людмилою Федорівною.

— Це наш корабельний психолог, — пояснив, ставлячи на обрус третій келих і наповнюючи всі три густим напоєм, від якого пахло шоколадом.

Спочатку я не міг збагнути, навіщо Костя мене покликав. Їм і без мене було про що погомоніти. Згадували студентські витівки, інститутську самодіяльність. З усього того я міг зробити тільки один висновок: у Кості була щаслива молодість, і з віком те минуле щастя його не полишало. Тим часом він казав:

— Ви нам викладали на першому курсі. Пам’ятаю, що зустрічав вас ще на другому, а вже потім ви кудись зникли.

— Мене запросили на іншу роботу, в пологовий будинок.

— На більший заробіток?

— Та ні. Я закінчила гінекологічне відділення. А в пологовому на той час виникла потреба у фахівцеві мого профілю.

Я був стороннім слухачем спогадів та раптом озвався:

— Якщо ви приймали багато років пологи, то чи не помітили чогось спільного між тим, як з’являється людина на світ, і як потім складається її доля? Або так: чи можна вже під час пологів і в першу мить, коли пролунає голос немовляти, сказати про вдачу, характер і, зрештою, — про майбутнє нового прибульця?

— Ага, — сказав Костя, — чи можна уже під час пологів знати: у світ прийшла людина чи покидьок.

На мить лице жінки стало зосередженим. Над питанням, яке я поставив, вона, мабуть, також замислювалася. Нарешті сказала:

— Ні, я нічого такого не помічала, хоча за багатьма дітьми спостерігала, доки вони, ставши дорослими, не зникали з поля мого зору. А поєднує людей те, що всі вони народжуються в крові, незалежно від того, як з’являються на світ — у звичайний спосіб чи через кесарів розтин. Але дещо можна простежити в період вагітності. Я не кажу про фізіологічні зміни в організмі жінки, коли в неї зажевріє нове життя — вони супроводжуються часом стражданнями. Маю на увазі психічний стан: десь на четвертому-п’ятому місяці — характер майбутньої мами, буває, геть змінюється. Сварлива, за звичай, жінка у цей час може стати лагідною або ж, навпаки, добра, спокійна раптом стає агресивною. У медичній літературі цей феномен ніде не пояснюється, а він існує. Моїм професійним обов’язком було вести жінку від початку вагітності до пологів, і з цим часто я стикаюся. За звичай після пологів жінка стає знову такою ж, як до зачаття. А от дитина здебільшого має ту ж вдачу, що й мама у період кількох місяців вагітності. Це помітила ще моя прабабця — повитуха з Сичавки, а я про таке чула від бабусі — також повитухи з Сичавки і моєї мами — фельдшера, медсестри пологового будинку. Бабуся казала, що майбутній дитині передається не вдача вагітної матері, а навпаки — вдача майбутньої дитини, душа якої втілилася у плід, передається мамі; вона — душа плоду нав’язує жінці-породіллі свій характер.

Лікарка помовчала, дослухаючись до тихого гудіння, що долинало з машинної зали судна. Була ніч, і в ілюмінаторах не вгадувалося жодного вогника. Часами зблисне риб’ячою лускою хвиля у тьмяному місячному сяйві. Судно пливло вже далеко у відкритому морі.

Озвався я:

— Ваші родичі у трьох поколіннях приймали пологи. Чи не завважували вони, і ви також, яких із жінок ставало дедалі більше — агресивних чи людяних? А відтак чи можна співставити це з вдачами і, зрештою, долями їхніх дітей?

— Авжеж, — сказала жінка. — У роки, коли практикувала моя прабабуся, серед вагітних було більше переляканих, агресивних, знавіснілих. І діти народжувалися відповідної вдачі. Багато з них уже в підлітковому віці опинялися в режимних закладах, в’язниці або ж, навпаки, ставали на службу в енкаведе. У часи, коли практикувала вже моя бабуся, знавіснілих і спокійних жінок було половину на половину. На час маминої практики жінок спокійних серед вагітних стало значно більше. Ну, а на мій час агресивних і злостивих припадає зовсім мало. Це відомо достеменно.

Я мить повагався, а потім сказав:

— Напевне, мої запитання вже набридли вам, але ще одне наважуся поставити. Чи не помітив хтось із вашої династії таке: в один рік у світ приходять здебільшого агресивні, а в інший — нормальні люди?

— Помітили, — відказала жінка. — Але я б сказала так: в окремі роки злих, поганих з’являється багато. Але це тільки окремі роки. На жаль, ні я, ніхто з моєї рідні не фіксували, які саме це роки. Відбувається щось подібне до того, що спостерігаю у себе на дачі. Буває сезон, коли не знаєш, що робити з чортополохом; і де тільки він береться! Але найчастіше з цим усе спокійно. Ну, — більш-менш спокійно. Так і в суспільстві — ще двадцять років тому тебе у транспорті могли і образити, і штовхнути; а на Привозі що коїлося… Тапер же люди стали спокійнішими. Чим таке пояснити, не знаю.

Костя підвівся й наповнив келишки лікером. Промовив:

— Як каже мій приятель Ксилантій: Та й ловко ж ми тут сидимо!

Людмила Федорівна посміхнулась, а я вперше помітив, що попри вік, вона не втратила привабливості. Проте мідяний колір хни, якою було пофарбоване волосся, нівелював її вроду. А, може, це був мій комплекс — остерігатися всього червоного. «Їй більше пасувало б бути блондинкою», — подумалося мені.

Костя пішов провести гостю, а я залишився в каюті. Скоро він з’явився. На його обличчі вгадувалася таємнича посмішка.

— Слухай, — мовив він з порога, — але ж і донька у Людмили Федорівни! Красуня! Викопана мама в молодості. Закінчила медичний інститут і ординатуру — у цьому році.

— Он як. Одружена?

— Ні..

— Так у чому справа? — сказав я, підводячись.

Пошуковик в Інтернеті Лікаревого комп’ютера видав на мій запит віконце з написом «перекладачі». Я клацнув «мишкою» по стрілочці праворуч від нього, і вмить вискочила велика кількість перекладачів з різних мов; під українськими назвами стояли оригінальні назви мов, з яких треба перекласти. Так, під словом «китайська» стояв ієрогліф, під «арабська» — слово, написане в’яззю. По абетці я спустився вниз по списку до літери «х»: там була «халдейська», а за нею — «хінді», «хорватська». Під цими словами стояли відповідники оригінальними мовами. Мені не треба було мати перед очима календар темного; я й так бачив, що «кракозябри», писані в ньому, — халдейські слова. То були загадкові символи мови, якою користувалася людність, що мешкала в межиріччі Тигру і Євфрату багато сторіч. Я бачив не так слова, як літери, з яких складалися слова, і в моїй свідомості замлоїло щось схоже на ностальгію. Здавалося, що в мені є дверцята, які, якщо їх прочинити, то з них вийде вся епоха царів вавилонських, від Набопаласара до Набоніда, при одному з яких я служив писцем. Я взяв аркуш паперу й почав виписувати з Валтасового щоденника літери (ті, які вже записав, не брав). Скоро виявилося, що всі халдейські слова в календарі темного, складалися з двадцяти двох літер.

Потім мені спало на думку, що коли існує електронний перекладач з халдейської мови, то мусить існувати й абетка, яку можна переводити в електронну форму. Отже, якщо відсканувати халдейські слова зі щоденника, а електронні фотки слів ввести в програму, яка переводить малюнки літер в електронну форму, то можна отримати комп’ютерну версію тексту, а її вже неважко буде перекласти з допомогою електронного перекладача — адже він існує.

Перед тим, як скористатися сканером чи фотокамерою, а потім перекладачем, я набрав у пошуковикові Інтернету слова «халдейський алфавіт» і вмить отримав сайт, де наводилися двадцять дві літери халдейської азбуки. Слова, писані в календарі темного, складалися з літер, які ні чим не відрізнялися від тих, що на сайті, ніби їх писала та ж сама рука. Отже, мені залишалося сфотографувати тексти і ввести знімки в комп’ютер з програмою «файнрідер», яка халдейські слова й літери переведе в електронну форму. Дві години у мене пішло на те, щоб розшукати в Інтернеті й інсталювати на Костин комп’ютер «файнрідер».

Серед халдейських текстів я вибрав ті, які з’явилися у щорічнику темного одразу після мого приїзду в Одесу. Програма легко розпізнала їхні знімки і тепер це були знаки-літери, які можна було легко видалити, змінити їхній розмір, перемістити. Проте переклад можна було зробити тільки на англійську мову. А вже з англійської, іншим перекладачем, — на українську.

Уже під вечір я покликав до себе в каюту Костю і став читати з монітора:

Я кинув погляд на Костю, і оскільки він мовчав, то продовжив:

Озвався Лікар:

— Отже, наміру вбити тебе у них не було.

— Був, — заперечив я, — кіт же здох.

— Треба знати Валтаса. Він, підсунувши справжню отруту, хотів мене підставити. — Раптом поцікавився: — А хто такий Валтасар?

— Це, халдейське ім’я, — відказав я. — Був у Вавилоні правитель з таким іменем. До речі, пророк Даниїл також мав ім’я — Валтасар.

— Он як, а кому тоді надиктовано тексти — Володці чи Валтасові? — поцікавився Костя і припустив: — Мабуть, Володці, аби він переказав Валтасарові, тобто Валтасові.

— Ні. Володька і Валтас це — одна душа з двома іменами, — сказав я. — А є ще одна сутність — квартирант у тілі Володьки. Вона — та сутність і очолює Володьку-Валтаса. До речі, у Вавилоні в листі зверталися не до адресата, а до писаря, оскільки письменних людей було мало, і послання адресатові писали й читали писарі. І, отже, зверталися вони один до одного. Але слухай далі:

— Ах ти ж!.. — Костя вилаявся. — А я й досі плекав надію, що вона — наша, земна, і що я їй справді припав до серця. Байдуже, що руда, як лисиця.

— Руда — туристка-полтавчанка, плоть якої вона захопила. І з чого ти взяв, що тебе не могла покохати халдейка, котра жила в земному світі десь дві з половиною тисячі років тому?

— Бач, як згадаю, що це мертвяк…

— Одначе ви з нею гарували як два чорні воли, — нагадав я слова Лікаря. — Можеш уявити собі, скільки людей лягають у ліжко з мертвяками. І скількох дітей у світ вони приводять — також живих мерців.

— Слухай, пішов ти! — сказав Костя.

Тим часом я продовжував читати:

— В ім’я Мардука, в ім’я Мардука… А хто такий Мардук? — поцікавився Лікар.

— Центральне божество Нового Вавилону. Це — коротко. А повніше — зерно, з якого виросла й розвинулася конфесійно-політична система; вона проіснувала тисячу сто два роки. У Новому Вавилоні, потім у Мідоперсії — там на Мардука вже казали Бел-Мардук, за тим — у грецькому царстві, де він мав назви Бел-Зевс або Зевс, і нарешті у Римській імперії, де вавилонський бог став Юпітером. Це один з наймогутніших світових егрегорів, на зміну якому прийшло християнство. Але він живий, просто перебуває в іншому, сказати б, віртуальному вимірі. І тільки очікує сприятливої нагоди, яка складеться для нього в земному світі. Така ситуація почала формуватися у вісімнадцятому-двадцятому століттях і він скористався з неї повною мірою. Буде ще один такий період, але до цього залишилося майже дев’ять століть. Сплеск того майбутнього апокаліпсису буде вже не таким тривалим і цього разу останнім. Після нього ідея Мардука-Бела-Зевса-Юпітера вже назавжди зітреться з пам’яті вселенського комп’ютера.

Тим часом я перейшов ще до одного — останнього з перекладених текстів, що їх писав Володька-Валтас після мого приїзду в Одесу. До того там були цілі сторінки, списані халдейськими літерами, які я ще не спромігся перекласти. Я читав:

Це був останній запис у щорічнику Гладкого; далі власник його був паралізований і, отже, не міг коритися «голосу», що чув син Мардука в його тілі, і який ділив з ним одну плоть.

І тут мені спало на думку, що після смерті Володьки-Валтаса у «головному місті сатрапії» вже не стало того, з ким підтримували б зв’язок мардуківці. У час каліцтва Гладуна його відвідували діти Мардука з різних місць України, а також за-за кордону, і це свідчило про ключову роль цієї істоти. Напевне, десь така сутність існує, але вона не втаємничена у плани тих, хто напосів поставити сторч боввана в земному світі. Така ж ситуація склалася і в моєму місті. Отже, на якийсь час я можу полегшено зітхнути. Чи на довго?

РОЗДІЛ 13

Я взяв ноутбук, який недавно придбав, і подався з ним до медпункту. А там Костя в халаті прослуховував з допомогою стетоскопа грудну клітку сухорлявого чоловіка. Оливкового кольору шкіра, борідка клином виказували в ньому жителя півдня. Костя щось казав незрозумілою мовою, а тоді звернувся до Рити, яка сиділа за боковим столом і продиктував назви ліків. Медсестра все записала і, підвівшись, підійшла до скляної шафи й дістала звідти якісь пігулки.

Коли пацієнт вийшов, Лікар сказав:

— Ангіна. З усього, випив щось холодне. З Барселони турист.

Тим часом Рита сховала в шухляду столу записи і, скинувши халат, вийшла.

Я поцікавився, чи не озвався до неї її чоловік, який колись не вернувся з плавання. Костя сказав:

— Теж не позаздриш: і не вдова, і чоловіка немає. Вона, мабуть, уже давно вийшла б заміж, а де гарантія, що одного разу не з’явиться Макар. Десять років минуло, а вона чекає. Хороший хлопець був, а, може, є. З гуцулів чи з бойків родом. Колись пацаном приїхав вступати до мореходки. Після закінчення плавав. Ну, середня мореходка. Де вони познайомилися з Ритою, не знаю. А тільки жили душа в душу. Промишляли контрабандою, велося їм непогано. Вже думали дитинку собі завести, та раптом сталося оте… Чоловік він видний, десь метр дев’яносто зросту, чорнявий, трохи на грека схожий, ну, ніс з невеликою горбинкою, очі великі чорні. Характер м’який, добрий. Одним словом, шкода Рити, шкода й Макара.

Лікар замовк і, оскільки тривалий час не озивався, я розкрив ноутбук і ввійшов у систему.

— На ось, проглянь, — мовив я.

Він пробіг очима текст, подивився на мене, а потім став уважно читати. Кілька разів підводив очі, але знову заглиблювався в текст. Нарешті озвався:

— Ну, що таке сатрапія, я вже знаю. А що таке Тирас?

— Біблійна назва нашого племені. Якийсь із нащадків Яфета — одного з трьох синів Ноя.

— А що це за роки, які ти вирахував?

— У тебе ж є книжка. Там графіки, а на них — століття і критичні роки. Це коли в земний світ дисантуються діти Мардука; вони народжуються як справжні земляни. Якщо таких років буває дев’ять-десять на століття, тоді настає апокаліпсис — кров ллється ріками.

— Терпіти не можу графіків і діаграм. Скажи на словах, чи й справді ми, себто світ, іде до зменшення тих клятих мардуківців?

— Так. Століття, в якому ми живемо, матиме всього три таких роки, це: дві тисячі сімдесят дев’ятий, дві тисячі вісімдесят восьмий і дві тисячі дев’яносто сьомий. То будуть роки, коли у світ прийдуть мардуківці, але великого нещастя від них не станеться.

— Ти про ці літа допитувався у пані Людмили?

— Авжеж, але про ті, що вже минули. Після її оповіді я можу достеменно назвати роки, коли у вагітних жінок мінявся характер на гірший, а дітей вони приводили у світ переважно злодіїв, садистів і убивць. Це тисяча дев’ятсот восьмий, тисяча дев’ятсот сімнадцятий, ну…. двадцять шостий, тридцять п’ятий, сорок четвертий, п’ятдесят третій, шістдесят другий, сімдесят перший і восьмидесятий. Після цього до кінця двадцятого століття, і в наші дні нового століття жодного такого року вже не було.

— Так що, у ці роки народжувалися одні майбутні падлюки? — запитав Лікар.

— Не думаю. Але відсоток їх таки великий.

— А колос — що таке?

— Символ тоталітарної влади. Точніше — абсолют тоталітаризму. Сказати, що це Молох[8] — нічого не сказати. Він з’являється періодично — через кожних дев’ятсот років. З’являється у вигляді конкретної людини, людей чи якоїсь ідеї.

— І ти можеш назвати якогось із них?

— Авжеж. Це римські імператори початку першого тисячоліття — їх було сім. Але найбільш лиху пам’ять залишили по собі Нерон і Калігула. Через дев’ятсот років по тому виник рух хрестоносців. На жаль, я не знайшов інформації про те, скільки осіб було ініціаторами бійні. Але, скоріше — семеро. Кровопролиття супроводжувалися спалахами чуми і прокази. У двадцятому столітті, а точніше — в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого, як і в попередні періоди, колос здійнявся на повний зріст невдовзі після того, як у світ прийшли десять генерацій істот у критичні роки. Це був наймогутніший колос від закладин світу. А найлихішу пам’ять по собі залишили також дві із семи «голів звірини». В інших країнах….

— А коли настане найближчий апокаліпсис?

— Ми з тобою до нього не доживемо.

— І все ж?

— У третьому тисячолітті. А точніше на двадцять сьоме, двадцять восьме і двадцять дев’яте століття припаде по десять критичних років, а відтак у світ приходитимуть по десять поколінь дітей Мардука на століття. Це буде справжній апокаліпсис, але оскільки Темний Сателіт на той час уже віддалиться від Землі, то такого сприяння, як у недавньому нашому минулому, мардуківці від нього не матимуть, тому тогочасний апокаліпсис не буде означений надмірною жорстокістю і звірством, як той, що минув. А головне — після нього вже не стане програми, за якою періодично повстає з небуття колос. Як сказано у Івана Богослова: «20.1 І бачив я Ангола, що сходив із неба, що мав ключа від безодні, і кайдани великі в руці своїй. 2 І схопив він змія, вужа стародавнього, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, — 3 та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку над ним поклав, щоб народи не зводив уже, аж поки не скінчиться тисяча років. А по цьому він розв’язаний буде на короткий час». Тисяча років це від початку апокаліпсису, який ми пережили. «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде випущений із в’язниці своєї. 8 І вийде він зводити народи, що вони на чотирьох краях землі,Гога й Магога, щоб зібрати їх до бою, а число їхнє — як морський пісок. І вийшли вони на ширину землі і оточили табір святих та улюблене місто. І зійшов огонь з неба, — і пожер їх. 10 А диявол, що зводив їх, був укинений в озеро огняне та сірчане, де Звірина й пророк неправедний. І мучені вони будуть день і ніч на вічні віки».

І тут до кабінету увійшов Ксилантій, і плюснувся у шкіряне крісло.

Лікар уважно подивився на нього, спитав:

— Ти що, Ксило, пиячив учора?

— З чого ти взяв?

— З твоєї пожмаканої пики. Я вас з Баксом попереджав, що під час круїзу ми у такі ігри не граємо. Он Шеф — днями в бібліотеці сидить або у каюті пише щось.

— Та я спиртного і в рот не брав, — запевнив Ксилантій не без образи в голосі. — Спав погано. Ну, не те, щоб погано… Мене щось душило. Вже думав, не витримаю. Чиїсь м’які, але дужі руки.

На шиї Ксилантія вгадувалися два синці, ніби то були сліди від пальців, що стискали горло. Помітив їх і Костя. Ми переглянулися, і Лікар сягнув рукою в кишеню халата по телефон. За мить він уже розмовляв з Мірошником. По кількох фразах поцікавився:

— Коли помер Гладун? Число й місяць.

— Сьогодні виповнилося дев’ять днів, — почулося в телефоні. — Можеш пом’янути страждальця.

— Ага, і свічку поставлю, — відказав Костя й відімкнув зв’язок. Потім — до Ксилантія: — Завтра тебе вже не душитимуть. А ти в юнацтві таки дошкулив Валтасові, якщо він мститься навіть після своєї смерті. Втім, мені також важко спалося.

РОЗДІЛ 14

Ми з Костею стояли неподалік трапа, по якому на судно проходили нові гурти туристів; на обличчях і в убранні їх угадувалася святковість, а також передчуття цікавої подорожі. Лікар знічев’я коментував постаті деяких із жінок. Раптом він запитав:

— Ну, як тобі ведеться на судні? Чи не засумував?

Я сказав, що не маю часу сумувати, і що вперше за багато років спізнав спокій, який письменникові украй потрібен. Це були не мої слова, а одного старого прозаїка: його переслідували в совковий час. Він скаржився тоді нам — молодшим, що ніяк не може зосередитися на творі, якому присвятив багато років. Щойно приступить до написання, як його зачепить провокатор або вийде друком публікація, де хтось пройдеться по його «нечіткій громадянській позиції».

— Мене тільки одне бентежить, — сказав я по паузі, — це дармова зарплата. Адже досі я не виявив жодного приходька. А незароблені гроші, як казала моя бабуся, щастя не приносять.

— Аби не порушувати заповіді твоєї бабусі, вважай, що ти працюєш на двох роботах. Одна — відповідальність за безпеку судна, друга — написання роману. Твої книжки про звірів у людській подобі не кожен збагне, а от художній твір може змусити звичайного читача замислитись. Якщо ж таких читачів виявиться багато, то й дітям Мардука стане складніше ткати свою павучачу мережу поміж людей.

Я не сказав Кості, що роман написаний, і що я тепер тільки доводжу його до кондиції. Не сказав також, що написав твір по суті в одиночній камері, а матеріал часто брав із ситуацій, які розгорталися довкола мене щодня. Я мовив:

— Тепер однаково переймаюсь як завершенням роману, так і його публікацією. Кошти потрібні.

— Поміркуємо над коштами, — пообіцяв Лікар, як мені здалося, легковажно. Раптом додав: — Учора я переписував деякі номери телефонів зі старої мобілки в нову. І там наткнувся на відео із рудим матюжником — здається, прізвище його Свистопляс, а, може, Верхогляд… Щось таке, точно не пам’ятаю. Ну, той, що склеїв ласти в лікарні. Перед тим мобілка лежала за ширмою на підвіконні в режимі диктофона, на той випадок, якби Валтас почав подавати якісь звуки. Я й забув про це. А ось тепер згадав.

Костя дістав з кишені мобільник і увімкнув диктофон на звук. Якийсь час нічого не було чути, а потім озвався голос мого земляка, який, з усього, відповідав на нечутні для людського вуха халдейські слова Валтаса. Відповідь його, також халдейською, лунала упереміш із матюччям, і я б не сказав, чого там було більше. Розмова почалася до того часу, як у палату увійшли ми з Лікарем, і тривала понад сорок хвилин. Паузи — нечутні монологи паралітика — були довшими, ніж слова відвідувача — Свистоплясова говірка, скомпонована з матюкливих і халдейських слів.

— Слід розуміти, — озвався Костя, — що діалог ведуть не Володька-Валтас і не Свистопляс, а ті, хто квартирує в їхніх тілах. Голосу Гладуна не чути, бо він паралізований, твій же земляк підпрягається до балачки двох істот-приходьків. Але, крім матюччя, там нічого не розбереш. Ти дорікав, що в мене ненормативна лексика. Ось де — вищий пілотаж! Аж незручно з такими монологами звертатися буде до культурної людини в музеї. Ага, може б ти переклав ті халдейські слова своїм комп’ютерним методом?

Я сказав, що програма, яка дозволяє перевести звуки літер в електронну форму літер, існує. А от чи для всіх мов, не знаю.

— То пошукай в Інтернеті, — порадив Костя. — Пошукай, бо з таким фольклором іти в музей — сам розумієш…

— Чи не занадто ти вже стаєш світською людиною? — засумнівався я.

— Марку мушу тримати, мля’, — сказав Лікар.

Як виявилося, в Інтернеті існує програма, що переводить звуки халдейських літер в електронну форму літер. Хтось із учених докопався таки до фонетики древньої мови, а якийсь із програмістів перевів їх — звуки двадцяти двох літер в електронну форму літер. Їх треба було тільки перекласти — спочатку на англійську мову, а за тим на українську.

… Комп’ютерний перекладач видав не абракадабру, а цілком логічний текст. Мені, правда, довелося чимало посидіти над ним, щоб адаптувати синтаксис халдейських речень до сучасної української мови. За кадром залишилося те, про що беззвучно казав паралітик (точніше його «квартирант»), а ось слова «квартиранта» мого земляка знаходилися в мене перед очима. Це був перший фрагмент Свистоплясової говірки після паузи. Пробігши текст очима, я увімкнув мобільний телефон Лікаря в режимі диктофона, вивів його на мінімальну гучність, і приготувався читати переклад з монітора і водночас слухати халдейський оригінал.

«У нашій сатрапії чимало писців розвелося… Та найгірше те, що поміж них Маги з’явилися. Їхніми сказаннями забитий увесь простір. Одну Магиню, яка десятками радіопередач неславила колоса, спробувала очолити донька Мардука, але не змогла і Магиню довелося відправити у їхнє потойбіччя. Інший писець своїми римами опорочив шлях до нашого майбуття: «то чиїмись черепами траса вимощена в рай». Цього також довелося відрядити до їхніх прабатьків, а його гніздо зруйнувати. Уже згадуваній доньці Мардука пощастило очолити кубло писців всієї сатрапії, і тепер вона їх по одному винищує. Кого не може, за того береться Свистопляс. Хвала Мардукові, його чин дає нам великі повноваження. Він маєу своїй руці весь апарат платних і не платних вивідників усіх часів, які ще не залишили цей світ. Колись, ще коли стояв колос, нашими був розроблений спосіб, як позбавити людину життя, не вбиваючи її. Цю схему використовують, коли треба знищити когось із публічних особистостей. Свистопляс уже відправив за горизонт одного з найактивніших писців. Насилав на нього двоногих, які переслідували його щомиті. Незабаром писця розбив параліч і він помер від інсульту. Свистоплясів метод — насилати смерть краплинами, методично, щодня — дуже дієвий. Його ж він використав на вченому, також публічному, який казав лихі слова про одного з очільнинів із влади; той учений також уже на тому боці земного життя. З цим же, який тепер перебуває тут, у твоїй сатрапії, важче. Він більше Маг, ніж писець. Часом здається, що він із наших, і що не Свистопляс його, а він Свистопляса переслідує». Раптом тихий врівноважений голос, який линув з диктофона халдейською мовою, перебило щось схоже на валування собаки: — «Я закрию йому пельку! Сука! Гандольєро! Козел! Драстуйте. У-у-у!» На мить на мене накотився запах псини. Я прямо задихався від того смороду, хоч він і виник тільки у моїй пам’яті.

Лайка увірвалася, запала пауза. І тут у каюту зайшли Ксилантій з Баксом. Перший був на цілу голову вищий за другого. Зате у Бакса сорочка на грудях мало не рвалася. Водночас його не можна було назвати й культуристом — це був важкоатлет.

Ксилантій окинув поглядом стіл, на якому, крім комп’ютера й мобільного телефону, лежали книжки з історії та чимало списаних аркушів, і на його обличчя набіг вираз нудьги.

— Шеф е, у нас уже все готове, — сказав він.

— З якої нагоди? — поцікавився я.

— Як з якої? — озвався Бакс, — Сьогодні останній вечір, коли ми — в порту. Завтра вже не можна буде.

Я пообіцяв, що прийду через півгодини.

— Нащо тобі аж півгодини? — поцікавився Ксилантій.

— Ну, поголитися ж треба, те, се…

Вони вийшли.

Пауза на диктофоні тривала хвилин п’ять. На нечутній частоті говорив «квартирант» паралізованого. Після чого знову почувся голос Свистопляса. Напевне, то був коментар його — Свистоплясового «квартиранта» на слова Валтасового «квартиранта». Я ж читав той коментар на моніторі; це був другий фрагмент перекладу:

«...Ми також готувалися до свята. Для жертівника обрали Мага; дев’ятого квітня у його тілі вже була цикута, яка руйнує захисну систему організму. А двадцять дев’ятого квітня вночі він дозрів допокладання його на жертовний стіл. Ефірне тіло цієї жертви тільки трохи не донесли до місця, що неподалік престолу. Сам же Маг — душа його — перебував на шляху, де селиться небесне людство, але не до кінця. Частина її — душі — ще залишалася в тілі. Вона й стала тією ланкою, за яку хтось втяг Мага у земний світ. Ним опікується сила велика. Князь їхній небесний. А князеві сприяє розташування зірок. Через те нас стає дедалі менше — уже мало яка із сатрапій має вузли нашої мережі. Отож, сину Мардука, тримай Валтасара у світі земному, не дай йому відійти. Бо якщо і його не стане, то це буде втрата для всіх нас; велика сатрапія залишиться без того, хто спроможний протистояти Магам. Відтак затягнеться пришестя колоса. Уже тепер її для його становлення стає дедалі важче готувати».

Настала коротка пауза, по якій з диктофона полинули знову халдейські слова, а я читав на моніторі їхній переклад, і відчував себе писцем у покоях вавилонського царя. То була відповідь Свистоплясового «квартиранта» на якесь із нечутних для звичайного слуха зауваженнь:

«У нас із цим немає клопоту. Скільки знадобиться, стільки їх і буде — чоловіків, жінок, старих, підлітків, дітей. Вони були, є і будуть. Ними користувалися в сатрапіях Старого, Нового й Новітнього Вавилонів, у Мідо-Персії, Греції та Римі. Їх просто треба вміти розпізнати. Сутності їхні дуже близькі до тварин — собак, гієн, лисиць. Але найчастіше — собак. За багато тисяч років спільного життя людини й собаки душі їхні на стільки зблизилися, що часто, під час втілення людської душі у тіло плода, замість неї входить душа собаки. Сутність тварини в людській плоті згодом адаптується до неї, а потім і до земного життя, але вона ніколи не стає людською. Здебільшого вона й не ворожа людині, але це чужорідна сутність і нацькувати її на земного чоловіка не важко. Треба лише знати команди, на зразок «до ноги!», «голос!», «фас!» тощо. Вони тоді охоче кидаються на всякого, на кого ти покажеш пальцем». І немає різниці — істота така сягнула посади президентачи стала безпритульним». І тут у монотонний монолог, що линув з диктофона халдейською мовою, проник знавіснілий лемент Свистопляса: «Ах ти ж падло! Це кого ти собакою обзиваєш?! Та у мене в гузні більше, ніж у тебе в голові! Ти диви, який пан вгніздився в мою плоть! Драсцє!» Господар збунтувався проти свого «квартиранта». Та по миті почулися незворушні слова Свистоплясового «квартиранта» халдейською. Я читав їх переклад з монітора: «Тему походження людини від собаки досліджували наші вчені. Вони, на підставі малюнків і ієрогліфів ранньої єгипетської цивілізації, інших фактів історії, наприклад, опричини, коли воїни царя возили на луках сідел песячі голови, як символ відданості цареві й мудрості цих чотириногих істот, неспростовно довели, що людська сутність — не тіло, а саме сутність — формувалася упродовж мільйонів років із собачої. Як сказав поет: «Вначалє бил пьос, а потом человек…» Дехто із наших Магів вважає, що різні люди мають пращурів різних тварин, наприклад, гієн, шакалів тощо, але найбільше собак».

На мить я опинився у моєму передсонні, коли за невидимою перетинкою кишіли образи, що тільки віддалено нагадували тварин і людей. То все були чорнові варіанти, що їх відкидав хтось під час формування людської душі. Я бачив там людей — їхні сутності, — які недавно залишили земний світ, а також реальних осіб, які не покидали його зовсім, але час від часу навідувалися в «товариство» відбракованих. Резервацією їхнього заселення був Темний Сателіт. І тут я згадав, що не вловлював різниці між ротвейлером і його двоногим господарем — моїм сусідом-конвоїром. Вони були споріднені чимось невидимим, немов людина з людиною; як і другий сусід-конвоїр з його тер’єром.

Пауза завершилася і знову з диктофона залунали халдейські слова, збагачені ретрофлексними і свистячими звуками. На моніторі я читав:

«Був час, коли в Месопотамії деякі з племен пам’ятали про свої попередні життя — навіть про багато його поколінь. Дехто пишався походженням від собаки, бо були й такі, які мали за пращурів гієн, а то вже погано. Тепер над цим тільки посміються, а тоді факт походження від собаки сприймали так само природно, як тепер походження від мавпи. Та ж собака кмітливіший і розумніший за мавпу. Він мешкає чи не в кожній оселі. Хіба ж це не підтвердження духовної близькості чотириногого і двоногого? А чи багато мавп живе з людиною?.. Ми — діти Мардука створили велику цивілізацію, точніше систему, яка проіснувала тисячу сто два роки на теренах племен і народів, яким немає числа, і нащадки собаки брали участь у її створенні. Коли настає певнаісторична доба, а це трапляється періодично через дев’ятсот років, і залежить від розташування зірок (до речі, про це знає Маг), у плід людини починають входити сутності її далеких пращурів. А коли немовлята, що народяться, стануть дорослими, то із небуття виникає форма того устрою, який започаткували ми — діти Мардука — плем’я боже від Мардука та Іштар. Тоді ж приходять у світ не тільки носії духу Мардука та Іштар, а також тварин, на жаль, означених первинним сказом. Вони й винищують покоління землян, очищаючи планету длясвоїх нащадків. Ресурс існування такої системи — два-три покоління. Нібито й небагато, але в такі періоди здійснюється стільки, скільки у спокійні періоди не створять і за багато століть. За цей час усе, зроблене людиною, вони встигають поставитиз ніг на голову і з голови на ноги. У такі часи наша форма може активізуватися яку багатонаціональному царстві, так і в невеликому, розміром із сатрапію. Наприклад, такі держави, як…»

Раптом з диктофона почувся шум дверей, що відчиняються — то зайшли в палату ми з Лікарем. Син Мардука замовк. Скоріше за все, він збирався навести приклади державних утворень не такого вже й далекого минулого, які пам’ятав господар тіла, в якому він селився. Далі почулися окремі фрази Кості й медсестри, а невдовзі — лемент Свистопляса.

Це був останній фрагмент діалогу двох прибульців у людських тілах. Я не вимикав комп’ютера, бо збирався покликати Костю, аж раптом він увійшов сам.

— Послухай, що ти гуму тягнеш? Хлопці старалися, накрили поляну, все чин-чином.

Замість відповіді я підвівся з-за столу і показав йому на моє місце. Сам пішов у ванну кімнату і ввімкнув електробритву.

Коли ми вже йшли до каюти Ксилантія й Бакса Костя сказав:

— Після того, що я прочитав і прослухав, у мене на душі розвиднилося. Перевертні — в занепаді. Але ж які падли!

— Ти про кого?

— Ну, не про дітей Мардука, а про тих із наших, земних, — Валтасарів і Свистоплясів — псів двоногих. Це ж треба! Іди вгадай, хто є хто. З ким можна мати справу, а від кого слід тікати як від чуми.

— Вгадати можна, хоч і не завжди, — сказав я. — Треба тільки знати рік народження такої істоти і роки, коли у земний світ приходять браковані сутності. У такі періоди найчастіше народжуються валтасари і свистопляси — істоти з прикметами собаки. До речі, у ці ж періоди у наш світ приходить і доволі всілякого роду збоченців, покручів, що тільки оболонкою нагадують людину.

— Ти маєш на увазі підарюг?

— І цих також. Здебільшого ж це покручі на плані свідомості. Розпізнати їх неможливо, доки вони не отримають владу над людиною.

У каюті, куди ми зайшли, пахло сумішшю наїдків, від смаженої риби до копчених ковбас. Рита з Баксом сиділи на дивані, а Ксилантій покладав на оселедець, обкладений цибулею і политий пахучою олією, листочки петрушки.

— Коронна страва Ксилантія, — зауважив я.

— У нього дід був рибалкою, — сказав Лікар. — Аж у нейтральні води заходили на баркасі по скумбрію й оселедець… Ксила виріс на рибі.

Тим часом, уздрівши нас, Рита і Бакс пересіли з дивана за стіл, а Ксилантій розкупорив пляшку рому.

Випили без тостів і цокання. Костя тільки сказав: «За нас».

У мене розбігалися очі від наїдків: чому віддати перевагу, і я длубнув виделкою в одну із дольок оселедця, а потім поклав собі ще кілька кружечків цибулі з тієї ж продовгуватої тарелі.

— Це ти мудро вибрав, — зауважив схвально Ксилантій.

— А таріль на оселедець та ж, що в котельні була? — поцікавився я.

— Ти спостережливий, — сказав Ксилантій. — Вона сама.

Рюмка рому подіяла швидко. На мить мені здалося, що навпроти сидить не кругловида жінка з русявим волоссям, а темноволоса з тонкими рисами обличчя й закличними іскринками в чорних очах. Це був слайд пам’яті, який тільки на мить наклався на Риту. Але після нього я відчув щось схоже на докори сумління: адже минуло більше місяця, як я не давав про себе знати Маріці. Після другої чарки здалося, що я кудись поплив. Як згодом виявилося, ром був дуже міцний. За звичай його розводять содовою. Мабуть, щось подібне відчував і мій сусід праворуч Ксилантій, бо він звірився:

— Шефе, часом я тебе боюся.

— Чого б то?

— Ну, ти нібито стаєш іншою людиною. На тебе, буває, страшно дивитися.

Мить я німував. Майнула думка, а чи не первинний пес із мене часами вигулькує, і чи не походжу я також від чотириногих, як Свистопляс і Валтасар. Від такого припущення мене пробрала млість. Я знав, що моє обличчя зараз палає від сорому. Та раптом спало на думку, що мого звіра дала мені інша — вища сила для захисту від нащадків псів і дітей Мардука. Але треба було відповідати.

— Бо то вже не я. То з мене мій звір-охоронець виходить, — мовив я з вимушеним усміхом. І продовжив уже впевненіше: — Він є у кожному — і в тобі також. Просто в житті твоєму не виникало ситуації, коли б цей охоронець прокинувся, а точніше — активізувався б.

— Та я у таких бувальцях побував, про які тобі й не снилося.

— Друже, про ситуації, які тобі довелося пережити, я можу тільки здогадуватися. Але ж ти пережив пекло першого рівня, а мені довелося побувати у пеклі другого, так би мовити, духовного рівня. Тільки в ньому може активізуватися захист, яким природа наділила людину, і який найчастіше не дає про себе знати. Пересічна людина, трапляється, помирає своєю смертю, так і не звідавши дії свого охоронця. Щоправда, бувають захисники іншого плану, котрі, наприклад, завадять чоловікові сісти в літак, котрий приречений розбитися, або утримають його від компанії лиходіїв, які невдовзі опиняться за ґратами. Це теж захисники.

— Про що ви там шепочетесь? — озвався Лікар до нас із Ксилантієм.

— Так… Базаримо нє за падло, — відказав Ксилантій.

— Він має на увазі, що ми теревенимо про сенс життя, — зауважив я.

І тут я помітив на собі погляд Рити. Вона вже вдруге так на мене подивилася; перший раз, коли ми сиділи за столом у неї вдома. То був погляд жінки, яка дивиться на малознайомого чоловіка — не більше того. Перехопив той погляд і Бакс.

— Ну, ти ж, Ритко, і ще, — сказав він тихо.

— Хай я буду «ще», — відказала Рита. — А ти, Баксе, класний спортсмен — суцільні м’язи і жодних мізків.

Ксилантій на те посміхнувся, а Костя зауважив:

— Щоб ви там не казали один на одного, а з вас, на мою думку, вийшла б чудова сімейна пара. І життя ваше протікало б у злагоді і спокої.

— Це ж з ким! — вигукнула жінка. — З Баксом?! Та хай йому чорт!

Тим часом Ксилантій взяв пляшку рому й наповнив чарки.

— Усі суперечки виникають від недопивання, — сказав він. — Вип’ємо за те, щоб Бакс не ревнував Риту до Шефа.

РОЗДІЛ 15

Туристи, що скупчилися на палубі, скоро розділилися на кілька груп і спостерігали, як наближалася і водночас збільшувалася панорама Александрії. Незабаром судно зупинилося, і до нього пристав катер з людьми у формі службовців порту. Скоро вони піднялися на борт, і їх провели в каюту капітана.

Ми з Костею стояли неподалік трапу; Лікар був у білому одязі без кашкета.

— В Александрії на судно прийдуть нові туристи, їх буде немало. Треба буде уважно всіх просіяти. Це завтра, а сьогодні можеш приєднатися до однієї з груп. Тільки слід вибрати напрямок. Ага, ми з Ритою йдемо з тими, хто — на базар. Є ще група по місту, ну, там пам’ятки архітектури… Є такі, що — по музеях.

Окинувши поглядом туристів, я помітив в одному з найчисельніших гуртів Риту. Вона здалася мені якоюсь особливою. Причиною була не тільки тоненька сукня, яка підкреслювала усі звабливі форми тіла, а й вираз обличчя, який трапляється у дівчат. Досі ж я бачив її замкненою в собі, а відтак і значно старшою.

Була надвечірня пора. Я стояв віддалік трапа, спостерігаючи, як підіймаються на палубу туристи, котрі відвідали базар. Довгу вервечку їх замикали Костя з Ритою і з ними — якийсь чоловік — високий, у полотняному одязі, який носять у пустелі. Це був сторонній. Всі троє несли пакунки. Минуло ще хвилин десять, поки вони піднялися на палубу.

— Познайомтеся, — мовила до мене Рита і кивнула на вусаня. — Це мій чоловік.

— Макар, — сказав той, подаючи руку. На мить здалося, що моя долоня опинилася в лещатах.

Я також назвався. Чоловіка я вже десь бачив; раптом пригадав: то було обличчя Олекси Довбуша — гуцульського ватажка. «Це ж треба така схожість!» Хоча навряд чи на портреті, який потрапив колись мені на очі, було зображення самого Довбуша, а не збірний образ чоловіка гуцульського типу. Водночас щось нагадувало в ньому й голлівудський персонаж.

— Можеш казати на нього Шеф, — звернувся до Макара Лікар.

Вони пішли; я провів їх поглядом: вусань був на цілу голову вищий від Кості, а Рита тримала його за руку, як дочка. Тим часом на судно продовжували підійматися туристи інших груп.

Невдовзі підійшов Костя.

— Ти щойно бачив людину, про яку можна писати роман. Я казав тобі, що він одного разу не повернувся на судно. І від нього не було ні слуху, ні духу десять років. Першу звістку Рита отримала знаєш коли? За день до того, як по тебе приїхали Валтасові кілери. У листі було всього кілька слів і номер мобільного телефону. Вона нікому про те не казала, навіть мені. Зараз вони в каюті у Рити накривають поляну. Шкода тільки, що не буде хлопців — у них нічна вахта.

… Стіл виявився не такий розкішний, як у Ксилантія з Баксом, але на ньому було всього вдосталь для ситної вечері. Коньяку у пляшці, що її розкоркував Костя, не зменшувалося. По другій Лікар не наливав, очікував, коли спорожніє чарка у Макара, він же з неї тільки відпив.

— Чи не прийняв ти, друже, іслам? — поцікавився Костя, кивнувши на недопиту чарку.

— Та ні. Але й правил їхніх не порушував. — У вусаня був густий баритон. — Одне з них — не вживати спиртного. За десять років геть відвик….

— А як сталося, що ти не повернувся на судно? — поцікавився Лікар. — Тебе що, викрали?

— Не зовсім. Там виникла якась проблема у судновласника; затримали судно за несплату чогось… Ми ж у ці дні по Александрії вешталися. А був у нас знайомий — портовий митник майор Саїд. Ми йому платили помірну плату і у нас ніколи не виникало клопоту з контрабандою. Стосунки мали дружні, часом і чарку з ним перехиляли. Ага, він не належав до тих, хто надмірно дотримувався шаріату. Саїд чимось нагадував нашого — одесита. Розмовляли на суміші мов: англійської, російської й арабської. Якось він мені показав оголошення в газеті, в якому набирали охоронців для шейха. Власне, то був нафтовий Магнат. Вони підбирали рослих чоловіків, яких, після відповідної підготовки, призначали охоронцями власника корпорації, його менеджерів та бухгалтерів у їхніх поїздках. Охоронців підбирали не із своїх. Це було щось на зразок іноземного легіону. Платили добре. Я тоді подумав, що за півроку зможу заробити на квартиру в центрі Одеси, а Ритин будинок буде нам як дача на березі Куяльницького лиману. Але не сталося, як гадалося. Заробіток наш клали в банк корпорації, і тільки частину його видавали на руки. Ми тоді не знали чий це банк. Коли на рахунку вже набігла пристойна сума, я намірився був забрати гроші й накивати п’ятами, але з банку мене направили в корпорацію, аби я уважно прочитав угоду. А її було складено англійською й арабською мовами, які я до пуття не тямив. Маленькими літерами внизу зазначалося, що термін угоди — десять років. Можна було б чхнути на гроші і втекти, але ж у нас вилучили документи. А мешкали ми в пустелі, в замку, де знаходилося серце корпорації. Це було своєрідне містечко за високими мурами. З Каїром, Александрією та іншими великими містами сполучалися з допомогою гвинтокрилів. Наша команда складалася з десяти чоловіків. За командира був їхній. Він поставляв нам інструкторів, від пенсіонерів-цеерушників до майстрів східних єдиноборств; істориків, які вчили нас історії Єгипту, возили на всілякі екскурсії. Десь раз на місяць ми могли відіслати лист додому. Але нам не гарантували, що ми отримаємо відповідь. Вже зовсім недавно, коли почалися оті події — ну, ви про них знаєте — ми довідалися, що жоден з наших листів, які ми кидали в поштову скриньку, не був відправлений. Спочатку спробував утекти боснієць з нашої групи, але скоро нам сказали, що він загинув під час однієї з поїздок. Ми б повірили цій легенді, якби не допомагали йому готуватися до втечі — скинулися хто скільки міг на дорогу. Десь через рік намірився був зробити ноги француз канадійського походження, але й він також загинув. Після вже ніхто не наважувався. В Александрійський порт, де я орієнтувався не гірше, ніж в Одесі, за багато років не заходило жодне українське судно. Вислизнути з того зашморгу, у якому ми опинилися, було неможливо. Адже корпорація, хоч і значилася приватним підприємством, але була державою в державі. Всі службовці Єгипту боронили її інтереси, мовбито інтереси Єгипту. Мабуть, через такі правила гри в державі і спалахнула революція, активісти якої шукали спільників усюди, навіть поміж таких найманців, як ми. Ще до смути я натрапив у Каїрі на один український банк і відкрив там рахунок. Ну, клав туди потрошку, щоб на випадок утечі мати заначку. Боснієць чого пропав? Бо ми всі скидалися на його втечу, а, отже, про це довідався наш зверхник. Та раптом почалася справжня революція. До нас підійшли активісти, і ми разом з ними подалися в банк. Службовці під дулами автоматів віддали найманцям вклади; мій же переказали туди, куди я сказав. Прямо від них я потелефонував у той банк і мені повідомили, що гроші вже у них на моєму рахунку. То якийсь київський банк. Треба подивитися, може, його філія є і в Одесі. Це тоді, Ритулю, я вкинув тобі листівку. Адже всемогутності корпорації прийшов край, і вже діяв закон — також і на пошті. Таким же чином ми забрали й документи. Коли я відчув у кишені паспорт, то спізнав щось таке, ніби з мене щойно зняли кайдани. Без посвідчення особи в чужій країні ти — чужа власність.

Раптом спало на думку, що поневіряння Макара я, мабуть, більше сприймав до серця, ніж Костя й Рита. Він був конвойований на чужій землі, я — на рідній. Він не міг відправити листа там, я у себе вдома. За кожним моїм кроком тут бігали нишпірки Свистопляса. У принципі, яка різниця між нами?

— Так а в тебе що, мобілки не було? — поцікавився Костя.

— Нам видали щось на зразок рації для зв’язку між собою і з тими персонами, яких ми охороняли. Користуватися ж іншою технікою було суворо заборонено. Всі частоти перебували під пильним оком корпорацій. Повір мені, Костю, якби була хоч найменша можливість подати про себе звістку, я б це зробив — Риті або батькам у Західну.

Тим часом я співставляв те, про що оповідав Макар, з переслідуванням мене. Щоб не бути блокованим, я купував один за одним три мобільних телефони, але по короткому часі мої номери ставали відомі Свистоплясу, і розмови глушилися. Нарешті я кинув взагалі дзвонити.

— Чим вас там хоч годували? — поцікавилася Рита.

— Та нормально. До речі, до мене ставлення місцевих було кращим, ніж до інших найманців. Багато хто сприймав мене за свого.

Макар і справді нагадував жителя пустелі. В мові його вчувався сильний східний акцент. Він, зрештою, випив свій коньяк, і Костя наповнив чарки по новій. Тим часом я міркував над запитанням, яке збирався поставити Макарові. А цікавило мене те, що, власне, спровокувало там революцію, — зажерливість і безум тамтешніх олігархів чи діти Мардука.

— Люди там що, агресивні? — поцікавився я.

— Та ні. Нормальні, як на мене, люди.

— Так а революція?

— Ото їм так дошкулили. Ну, свавілля, куди не кинь. Жоден суддя не винесе вирок не порадившись із корпорацією. А воно ж накипає в душі. Народ це теж людина, тільки велика. Кривди накопичувалися, накопичувалися, поки вже їм місця там не вистачило… Ось усе й вихлюпнулося назовні.

— Отак прямо взяло та й вибухнуло, — озвався Лікар. — Напевне ж, прикмети біди, що насувалася, можна було розгледіти?

— Я там прожив без малого десять років. Чогось суттєвого не помітив, але завважував, що з року в рік збільшувалася кількість знавіснілих. Преса також про це писала. Серед маєтних людей стали помічати зневагу, брутальщину до тих, хто чогось не досяг. Писали також про людей-безпам’ятьків, які невідомо звідки бралися. Ну, геть пам’яті не мають. Правда, я таких не зустрічав. Почали з’являтися по всій країні гуртки з вивчення історії неіснуючої нині країни і її мови. Та єгипетська ж цивілізація у стократ древніша за той неіснуючий Вавилон, до якого дехто потягнувся. Розпалюються, невідомо ким, міжконфесійні чвари між мусульманами й християнами, та й між самими мусульманами. Єгиптяни кажуть, що упродовж останніх десяти років столиця країни стала для багатьох з них чужою. Понаїхало туди з усіх усюд! У них побутує прислів’я стосовно нових мешканців Каїра, котре на нашу мову можна перекласти: «до нашого берега як не лайно, то тріска…»

— А що то за гуртки? — поцікавився Костя. — З вивчення старожитностей?

— Та біс його втямить. Про якогось колоса теревенили, який, буцімто, має з’явитися ось-ось. На уряд тиснули, щоб спорудив йому статую. Але завадили мусульманські ієрархи. А тапер уже і сам народ повимітав їх; звісно, крім тих, хто замаскувався під патріотів. Але чи надовго?

«Надовго», — ледь не вихопилось у мене.

Стіл був присунутий до ліжка, на якому сиділи Рита з Макаром. Жінка притулилася до нього плечем і, здавалося, куняла з відкритими очима. На лиці її тліла ледь вловима посмішка. Це посміхалося у ній щастя. Клопіт, який укутував її десять років, сьогодні геть розтанув. Якщо раніше я бачив у Риті жінку в літах, то тепер це була молодиця років на тридцять. І тут я завважив, що заздрю. Для цих двох настав край невизначеності. Для мене ж… Я не знав, що в мене попереду — крім марева, туману, нічого не міг розгледіти. Раптом перед внутрішнім зором майнув слайд: ми з Маріцою сидимо за столом у її квартирі, також на ліжку… Майнув і щез.

— Хлопці, давайте доп’ємо, бо не гоже у чарках лишати, — озвався Костя. — Та розійдемося.

Уранці ми з Лікарем стояли неподалік трапа, і спостерігали за вервечкою людей — близько сотні, яких щойно почали впускати на судно. З протилежного борту, біля рятувальних шлюпок сиділи Ксилантій з Баксом. Я завважив, що цих пасажирів відрізняло від тих, кого ми бачили досі, великі саквояжі й пакунки, котрі вони несли; а коли вже почали з’являтися на палубі, то в очі впадали вирази на обличчях. Це не були туристи, для яких круїз мав стати святом. На них угадувалися стурбованість, заклопотаність, а де в кого і страх. Коли ж люди наблизилися до нас, я відчув, як у мені повстав мій звір, і вже не я, а він дивився на прибулих. Це були темні. Всі, крім трьох жінок і двох дітей. Я сказав про це Кості, коли останній з них ступив на палубу.

— Морока! — прокоментував Лікар. — А приходьки поміж них є?

— Не переконаний. Приходька можна розпізнати, якщо він квартирує у плоті звичайної людини. Якщо ж господарем тіла є темний, то це проблематично.

— Морока, — повторив Костя. — На обличчі у нього з’явився вираз розгубленості. — Як ти подивишся на те, коли б я на дверях медпункту поряд із дощечкою Лікар прибив ще одну — «Психіатр»? Ну, щоб у тебе була підстава сидіти зі мною в одному приміщенні. Це триватиме допоки ми спекаємося сьогоднішньої компанії.

Лікар не перебільшував загрози для себе. У ньому двічі побували приходьки, і, отже, про його відкритість у надземних сферах було відомо.

Я сказав:

— Та будь ласка. А тільки ще більша загроза для всіх настане, коли хтось із них очолить капітана. Отож тримай його постійно на оці.

І тут з’явився Макар. На ньому вже був звичайний одяг, а не пустельний. Він зауважив, кивнувши на тих, хто пройшов повз нас:

— Знайомі мармизи. Ще недавно дехто з них не викисав з телеканалів. Розпинався, яка у них гарна країна. Тікають щури. Кожен — до своєї заначки у забугорному банку. У-у суки! Рабовласники! — Цього разу я не завважував у словах Макара східного акценту.

— Як ти думаєш, куди вони мандри правлять? — запитав у нього Костя.

— Хто куди: туди, де в кожного свій бізнес і де лежить його рахунок у надійному банку. Одні — на Кіпр, інші — в Грецію, ще інші — в Туреччину. Більшість із них там мають свої маєтки, а хто не має — придбає. Переважно це люди передпенсійного й пенсійного віку. Доживатимуть у розкошах, десь на березі моря… Будучи охоронцем, я більшу частину часу проводив з такими. Вже через рік знав мову і, отже, слухав усі їхні балачки. Серед особливостей цих людей я завважив дві основні: перша — обережність, друга — постійна жадоба спіймати когось на чомусь — на дії, на слові. Іншими словами — виявити больову точку. Нашими больовими точками стали паспорти, які вони вилучили і не повертали. Та й накипіло ж у мене на них! Слава Богу, що в Україні з цим тихо.

Ми переглянулися з Костею.

— Не поспішай з висновками, брате, — зауважив Лікар. — Поки тебе не було, багато води збігло у нашому краї.

РОЗДІЛ 16

На судні за звичай перебувало близько трьох тисяч людей. Щодесять десять днів на зміну кожного з них приходив новий. Отже, протягом року тут проводили дозвілля кілька сотень тисяч відпочиваючих. З недавніх пір кожен з них не уникав моєї уваги, коли підіймався на борт. Поміж персоналу лайнера я не виявив жодного темного. Корабель був таким собі осередком, де мирно співіснували люди різних рас і націй; усіх поєднували гарний настрій і коротке щастя, яке вони спізнавали на цьому плавучому «острові». Та раптом в Александрії найшло багато темних. Відомо, що всюди, куди вони приходили, виникали біди і лилася кров. Темні притягували нещастя, навіть тоді, коли нічого поганого й не коїли. Тому я сказав Кості, аби він узяв у адміністрації список усіх їх і відстежував, хто залишатиме судно в наступних портах.

… У сон не впускали потвори астрального світу, які відступили були від мене, щойно здох Свистопляс. Я вийшов на палубу тільки-но починало сіріти. Причиною, коли мене щось не впускало в сон, стало нашестя темних — я те знав напевне. Тим часом судно рухалося у північно-східному напрямку. Гладінь моря, зазвичай аквамаринова, тепер палала у променях ранкового сонця. Та скоро небесне світило відділилося від обрію і поверхня води стала зелено-синьою, поштрихованою білими баранцями хвиль. І тут з’явився Макар. Привітавшись, він сказав, що за десять років життя в Єгипті звик рано лягати і рано вставати.

— У тому краї пізно встанеш — мало зробиш, — пояснив. — Спека починається, продуктивність падає.

Крім нас, на палубі було кілька матросів, що несли вахту.

І тут у одноманітті моря й неба попереду з’явилася сіра смуга. Макар якийсь час вдивлявся в неї, а потім сказав:

— Кіпр.

Повільно збільшувалася сіра смуга по курсу судна. Тільки перед полуднем стало видно, що це великий острів, який з наближенням до нього дедалі збільшувався і скоро вже не можна було сказати, чи це справді острів, а чи материк. По берегах і вглиб суші на пагорбах зеленіли пальми, а вздовж прибою біліли переважно двоповерхові котеджі. Тим часом на палубі зібрався чималий гурт єгиптян з великими кофрами. Вони спостерігали, як з берега до судна наближалися кілька суден-підвозок.

— Сто тридцять їх, — сказав Костя, який стояв поруч в однострої морського офіцера.

— Це турецька частина Кіпру, — пояснив Макар, який також стояв біля нас. — А там, далі від берега, — місто ФаМагуста. Я в ньому бував, супроводжував одного шейха. Це старовинне місто, ще венеціанських часів. А дехто ось із цієї компанії, — він кивнув у бік темних, — є власниками отих білих палаців на березі.

Скоро вже стало видно, що то були вілли з колонами, зведені за проектами визначних зодчих. Саме місто Фамагуста оточували стародавні мури, а з-над них виднілися стрілчасті споруди храмів і палаців. У планах туру не було екскурсій по місту, і висадитися на берег приготувалася тільки частина єгиптян. Підвозки курсували до пристані й назад кілька разів. Я звернув увагу, що ті темні, які залишилися на судні, навіть з кают не виходили. Незабаром підняли кітву і судно почало віддалятися від берега, і взяло курс на південний захід.

Тим часом уже настав час обіду і я нагадав про це Кості. Він порадив потерпіти, а потім пояснив:

— Єгиптяни, що зосталися, ну, не всі, а чоловік шістдесят із них, замовили прощальний бенкет. Я так зрозумів, що це ядро колишньої влади, принаймні економічне. Вони запросили на бенкет капітана і ще кількох з його оточення. Ми з тобою — у тому числі. Отож уберися в одяг, який ти придбав у Марселі, тюбетейку ж залиш у каюті. Ну, там, зроби волосся на проділ, щоб був таким, яким я тебе вперше побачив — інтелігентною людиною.

— А зараз я хто по-твоєму?

Костя не відповів, тільки посміхнувся. Раптом згадав:

— Ага, прихопи цифровий диктофончик, який я у тебе бачив. І нехай працює протягом усього бенкету. Мало там які балачки можуть бути.

… Посередині бенкетної зали стояв овальний стіл на сто персон в оточенні стільців з гнутого дерева; під стінами до послуг тих, хто стомився б під час застілля, стояли розкішні бенкетки з м’якої шкіри. Але все те, здавалося, було не у вишуканому салоні круїзного лайнера, а на зораному полі — свіжо пахло землею. Я, мабуть, єдиний із шістдесяти п’яти персон, що сиділи за столом, ні слова не тямив, хто про що каже. Моїм індикатором на чиюсь промову було обличчя Кості: на ньому вгадувалося то схвалення, то осуд, а то раптом воно ставало непроникним. Першим сказав коротке слово капітан, за ним — чоловік з чорною шкірою і обличчям європейця. Він говорив хвилин п’ятнадцять і його уважно слухали. У його голосі вчувалася і образа, і відчай; те ж саме виникало й на лицях його земляків. З усього, він був визнаним авторитетом. Хоч стіл повнився різноманітними наїдками й напоями, переважно безалкогольними, але мало хто звертав на них увагу, поки говорив чорношкірий чоловік. Мені на мить здалося, що я сиджу на поминках. Різниця була тільки в тому, що у нас на такі заходи приходили не тільки рідні і друзі померлого, а також сторонні люди. Тут же байдужих не було — були засмучені і сильно засмучені, якщо не сказати: «у відчаї». Це була справжня трагедія для них. Щойно вони поховали владу, яка була рідною для кожного. Тепер ці шістдесятеро стали вигнанцями. Не знати й чому, але я їм співчував. Причиною були щирі почуття безмірної втрати на їхніх обличчях. Мені й на думку не спадало, що я сиджу в оточенні людей, на совісті яких — махінації і крутійства, грабіжництво і смертні гріхи. Це було згуртоване товариство. Кожен знав ціну слову і часу, бо ніхто, крім головного, не говорив більше трьох хвилин. І все ж перша частина «поминок» затягнулася на годину. Увірвала її приємна мелодія. Усі шістдесят египтян підвелися, за ними — капітан і його команда. Костя шепнув мені, що це гімн Єгипту. На лицях, крім піднесеності, проступав вираз непідробної скорботи. Скінчився гімн, і з-над людей немов зник напівпрозорий серпанок, що робив їх подібними один до одного. Руки потяглися до напоїв і наїдків. Я раптом завважив, що поміж них є гладкі, геть лисі, бородані, люди з чорною, оливковою та білою шкірою. Сиділо й десятеро жінок, але з усього, не дружин когось із присутніх. Їхні голови, за мусульманською традицією, прикривали тоненькі шалі. Попри скромний вигляд, що надавали їм накидки, я підгледів у однієї з них погляд, у якому вгадувався нічим не прихований потяг до плотських утіх. Її блискучі чорні очі буквально гіпнотизували капітана. Хоч як він удавав байдужість, але на виді у нього вгадувалася ніяковість. Йому вже було немало років, але час не стер зі шляхетного обличчя з тонким носом і великими карими очима чоловічої вроди. «Ось воно — те, що націлилося «очолити» капітана», — майнуло в голові. Жінка чимось нагадувала Маріцу, а тільки повнішу. Тим часом звір у мені, який на все дивився моїми очима, особливої агресивності не виказував. А з цього витікало, що він не бачив у ній приходька. Втім прибульця з потойбіччя у плоті темного не просто було розпізнати. До того ж єгиптянка мала чорні, а не жовті в чорну цяточку, очі, які я завважував у «гостей» з потойбіччя. Її помітив і Костя. Він штовхнув мене коліном під столом.

— Поглянь-но на оту чорнявку.

— Та бачу.

— Здається, вона поклала око на нашого капітана.

Тим часом у гомоні застілля полинула ледь чутна мелодія. Я крадькома помітив, як жінка наповнила свій келишок з пляшки, на якій було написано «Бренді», і випила одним духом. Потім штрикнула виделкою в якусь закуску.

— Для рішучості, — прокоментував Костя. — Схоже, вона звикла брати від життя все, що заманеться. А сміливості їй надає спиртне.

Якийсь час ми мовчки жували ескалопи з картоплею фрі, підливаючи собі в фужери червоного вина. Раптом я краєчком ока помітив, що Лікар став якимось байдужим; скидалося, що він не смакує добірною стравою, а виконує механічну роботу. Водночас він дивився у бік чорнолицього чоловіка, котрий першим після капітана виступив на зібранні. Скоро я помітив, що не чорнолиций був об’єктом уваги, а його сухорлявий сусід ліворуч. Вони сиділи з протилежного від нас боку столу. Щойно я уважніше подивився на худого, як раптом «почув» гарчання. То озвався мій звір, який досі тільки спостерігав моїми очима за всім, що відбувалося. Поза всяким сумнівом, дистрофік носив у собі приходька. Хоч і далеченько він сидів від нас, а я розгледів, що очі в нього жовті в чорну цяточку.

— Ти добрий зір маєш? — поцікавився в Лікаря.

— Не скаржуся, — відказав він байдуже.

— Які очі у того скелета, на якого ти дивишся?

— Чорні.

«Ось він, син Мардука, — майнула думка, — і очолити намислив він не капітана, а Лікаря. Судячи з усього, вже почав очолювати на відстані».

Тим часом звір у мені біснувався. Міці моїх астральних пальців ледь вистачало, щоб утримувати потужний карк потвори. Раптом мелодія, яка досі ледь чутно плинула залою, стала гучною і геть заглушила гомін застілля. Це були танцювальні ритми. Дехто підвівся. Скоро з’явилися пари. Напевне, зміна обставин сприяла тому, що увага сина Мардука на Лікареві послабилася, бо й звір у мені, який ось-ось мав видертися з моїх рук і влучити у ту «мумію» чорною блискавкою, принишк. Відбувалося дивне: щойно пройшли поминки, а вже тепер почалися веселощі з танцями. Люди за столом спершу віддали данину шани системі, яка була для них рідною, і зробила їх багатими, а тепер віддають шану статкам, які набули завдяки системі. Тепер вони так само щиро веселяться, як годину назад сумували. Повз мою увагу проминуло те, як підводилася з-за столу чорноока жінка і як ішла до місця, де сиділи ми. Я побачив її вже біля капітана, коли вона запросила його на танок. Досі танцювали всього дві пари, та вже після появи на танцмайданчику чорнявки з капітаном, чоловіки у мить запросили всіх жінок, що залишалися сидіти. За мить я завважив, що попри той самий ритм танцювальних звуків, кожен виконував свої на. Так, капітан показував майстер-клас призабутого вже «чарльстону», а його повненька партнерша у такт вигравала стегнами. І все ж їх можна було назвати танцювальною парою. Коли танок закінчився, Костя, кивнувши на чорнявку, сказав:

— Але ж і забацала вона танок живота! Можу тільки уявити, її в ліжку.

— Вона темна, — зауважив я.

— Не будь надмірно принциповим — ліжко урівняє довготелесого капітана, і таку пампушку, як ота єгиптянка. Та й, мабуть, — темну особину і звичайного чоловіка.

— Тобі видніше, — погодився я, — адже ти спізнав колись любощів з прибулицею.

Якийсь час ми поїдали ескалопи, підливаючи собі вина. Тим часом зазвучала інша танцювальна мелодія і на майданчик вийшли нові пари. Я завважив, що Лікар знову дивиться на чоловіка, що сидів ліворуч від очільника єгиптян. Якби я позволікав ще мить, то сталося б те, що на Лузанівському пляжі. Я просто не втримав би потуги, яка рвалася з мене, і темний сухорляга зів’яв би на своєму стільці. Від поштовху мого коліна Костя аж підхопився. Здалося, що я його розбудив.

— Ходімо на повітря, — сказав я. — Тут стало задушливо.

Він неохоче, як мені здалося, підвівся. На палубі, куди ми вийшли, вже стояло кілька людей з нашої зали.

— Ти що, перебрав вина? — поцікавився я, прихиляючись до перила.

— З чого ти взяв?

— Щойно ти мало не впустив у себе прибульця. Пам’ятай, ти відкрита людина, і кожен приходько з потойбіччя про це знає.

— Я що таким уродився?

— Ні. Ти просто одного разу дозволив прибульцям маніпулювати собою, і на короткий час, впустив одного з них у свою плоть. Їм про те відомо. Це десь так, якби у тебе в квартирних дверях зламався замок і вони залишилися б прочинені. Нормальна людина не зайде, а злодій пограбує.

— Той… Ті мощі мене загіпнотизували. Я перебував немов би у передсонні, з якого ти мене витяг. Тоді, коли мене очолив кент у котельні, я також спочатку немов би перебував у солодкій дрімоті. У-у, сука, зотліле луб’я! Так ось хто сидів ще недавно біля паханів єгипетської влади! Та ж і вони всі, мабуть, такі ж!

— Не обов’язково. Вони темні, а той із них, хто носить у собі приходька, — для них щось на кшталт комісара. Йому підкоряються. Ага, я не переконаний, що капітан зараз у безпеці.

Ми знову поспішили до бенкетної зали. А там одні танцювали, інші співали пісень. Чулися сумні східні мелодії; кілька чоловіків, співали популярну грецьку пісню, мабуть, то були єгиптяни грецького походження. Після того, як капітан сказав Кості, що «пампушка» — сірійка, я зробив висновок, що досі Єгиптом правили не місцеві жителі, а якийсь інтернаціонал.

Капітан щось сказав своїм людям, потім Лікареві.

— Покидаємо залу по одному, — переклав Костя.

Ми вийшли останніми, і мені здалося, що за Лікарем тягнеться невидимий шлейф, початок якого сходить від худого єгиптянина.

Перед вечором до медпункту зайшов капітан. Вони з Лікарем про щось погомоніли і капітан вийшов. По хвилі у двері постукали і в приміщення зайшли троє єгиптян, що були на бенкеті. З ними «увійшов» і дух копанки. Один — лідер, який відкрив зібрання перед бенкетом, другий — невисокий широкоплечий чоловік з великою головою; вони підтримували худого, який намагався «очолити» Костю. При вигляді цієї трійки Лікар пополотнів. Він подивився на мене поглядом, у якому вгадувалася паніка. Очевидно, капітан не сказав, хто саме зайде.

Костя поцікавився у чорнолицього, що сталося. Це все, що я зрозумів з їхньої розмови англійською. Вони говорили кілька хвилин. Костя показав хворому, щоб він зняв сорочку, але підходити до нього не наважувався. Здавалося його бентежило кощаве тіло, обтягнуте жовтою, як у мерця, шкірою.

— Не бійся, — озвався я. — Він тебе не з’їсть.

Лікар узяв стетоскоп і став слухати грудну клітку, а потім спину. Щось запитав у хворого, той відповів двома короткими словами. Тоді Костя почав ставити різні запитання різними мовами, на які отримував одну і ту ж відповідь. Нарешті заговорив до друзів «кощія». Але вони, судячи з виразів на лицях, нічого не могли сказати.

— Послухай, — звернувся до мене Костя. — А цей, схоже, уже порожній.

— Я знаю, відказав я.

— З яких пір? І в кому він тепер?

— Нас це не повинно хвилювати.

— Ти переконаний?

— Авжеж.

Костя підсів на диван до двох єгиптян, що привели свого товариша і довгенько з ними балакав. Нарешті вони пішли, підтримуючи худорлягу з обох боків.

— Я порадив покласти його на обстеження до психлікарні. Сказав, що у нас, в Україні, останнім часом з’являються люди, які геть позбулися пам’яті. Чи це хвороба, чи якийсь нервовий комплекс, досі ніхто не знає. Але через те, що у них немає пам’яті, а відтак і життєвого досвіду, від них буває велика шкода, надто в період, коли обирають владу. Вони віддають голоси кожному, хто більше збреше.

— А що він за один?

— Кажуть, працював звичайним клерком у якійсь великій компанії, а потім раптом статки компанії стали пухнути, як на дріжджах. Згодом хтось проаналізував, що прибутки приносили його проекти. Незабаром він став урядовцем високого рівня. Він би й до Президента дійшов, але завадила революція. — Раптом Костя запитав: — Як це сталося?

— Що саме?

— Ну, отой здохляк позбувся приходька?

— Не знаю, — відказав я, підводячись з-за столу. — Піду, попрацюю над романом.

Коли я вже був біля дверей, то почув:

— Постривай-но, мені також пора. — На палубі Лікар сказав: — Щось ти темниш, друже? Ну, щодо тієї мумії.

— Та нічого не темню. Він зараз у краї без вороття. Я не хотів про це казати в медпункті. Коли ми вийшли з бенкетної зали, ви з капітаном пішли в його рубку, а я залишився на палубі та оглядав темну смугу по правому борту від корабля, то все був острів Кіпр, а ми пливли паралельно. І тут судно стало повертати праворуч, обгинаючи сушу з півдня і не наближаючись. Я вже збирався вимкнути диктофон у нагрудній кишені куртки, який працював з самого початку бенкету, та піти до себе, як раптом у мені спрацював мій датчик на приходьків. Я вчасно озирнувся — у трьох кроках стояла мумія і дивилася ніжно-ніжно, жовтими в чорну цяточку очима. На мене раптом накотилася хвиля спокою. На мене, а не на мого охоронця — він спрацював блискавично. Не встиг син Мардука зробити й кроку в моєму напрямку, як чорна блискавка влучила йому в сонячне сплетіння. Він поточився й осів на палубу. При цьому промовив скоромовкою кілька фраз, але не мовою, якою єгиптяни спілкуються між собою, а халдейською, ну — ті ж самі, відомі й тобі, ретрофлексні звуки. До нього враз підскочили подільники по уряду; двоє з них чули що він щось сказав. Подивилися на мене, показуючи на вуста, але я показав, також жестом, що не тямлю, про що він казав. Тоді вони підхопили ті «мощі» й занесли в залу. Я також повернувся до бенкетного столу, але не за тим, щоб поспостерігати, а щоб сісти, бо сили у мене тільки й зосталося, аби дійти до стільця. Я ще не знав, чи правильно роблю, коли наливав собі повний келих бренді. Відтак доїв м’ясо і все, що залишалося на тарілці. І вже за чверть години відчув, що сили повертаються. А єгиптяни, посадивши засушеного на його стілець, продовжували веселощі. Я так зрозумів, що вони мали його за такого, хто перебрав. Серед пісень, які вони співали, була й наша, радянської доби.

— Ти переконаний, що він поміж єгиптян був один? — запитав Костя.

— Переконаний.

— А що він молов перед тим, як ти його вигнав з нашого світу? Ти уже встиг перекласти?

— Авжеж. Я одразу пішов у каюту і під’єднав диктофон до комп’ютера. Перекладач з халдейської видав таке: «Маг», «повернення немає», «Ерешкігаль», «твоя милість». Там є ще кілька слів, яких перекладач не подужав. Схоже, худорляга просить богиню краю без вороття прийняти його в своє царство мертвих.

РОЗДІЛ 17

Спиртне і їжа лише частково поповнили енергію, втрачену мною при зіткненні з приходьком. Я відчувався кволим не тільки фізично, а й творчо — по декілька разів перечитував якийсь із абзаців роману, щоб виправити стиль. Тим часом уже була вечірня пора. Озвалося корабельне радіо; воно повідомляло, що вранці судно заякориться в бухті порту Пафосу — найдревнішого міста острова Кіпр. Пропонувалося туристам записатися в туристичні групи. Серед них була й група, яка вирушить на місце, де колись стояв один із найвеличніших храмів — храм Афродіти — богині вроди та любові. Саме тут, за легендою, вона вийшла на берег. «Пафос — це дивне мальовниче місто: найчистіше море, тісні вулички, місця для лову риби — все це на тлі прекрасних мальовничих гір, покритих густою рослинністю й сосновими лісами», — линув по радіо монотонний жіночий голос, який мене заколисував.

Прокинувшись уранці, я не одразу збагнув, де перебуваю. Було незвично тихо, не чулося ні гудіння з машинної зали, ні легкого похитування. На палубі, куди я вийшов, стояли Костя, Ксилантій і Бакс і спостерігали, як від судна віддалялося невелике суденце, на якому помістилася вся компанія єгиптян, учасників учорашнього бенкету. На кормі стояла «пампушка» і слала комусь на палубі нашого судна повітряні поцілунки. Вона, як і на бенкеті, була одягнена в довгу спідницю з безліччю складок і нагадувала циганку.

— Ось і вся проблема, — сказав я Кості, кивнувши на судно-підвозку, що вже наближалося до причалу.

— Якби ж то, — відказав він. — Єгиптян залишилося ще понад сотню.

Лікар мав рацію. Я хоч і проціджував поглядом кожного під час їхньої посадки на судно в Александрії, а приходька таки прогледів. Де гарантія, що він був тільки один.

— Ти знаєш, що Пафос — це те місто, де народилася богиня вроди й любові Афродіта? — спитав Костя.

Я відказав, що чув про те по радіо.

— Тепер оті, які довели єгиптян до зубожіння й революції, щасливо житимуть у краї любові і краси, — промовив він з гіркою усмішкою.

А я подумав:

«Добре, якщо вони тільки мешкатимуть. Якщо ж ця згуртована команда увійде у громадсько-політичне життя острова, то на грецьку людність Кіпру чекають великі випробування. Як і на тих, хто живе в турецькій частині острова… Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Раптом перед моїм внутрішнім зором виникла постать примари, яка привиділася мені на звітно-виборних письменницьких зборах: велика, близько трьох метрів зросту, з дебелим рогом, від якої тхнуло тліном і поширювався звук, схожий на перестук коліс товарняка. Тільки тепер поряд з примарою я «бачив» постать хирлявого єгиптянина, з якого вигнав приходька. У цього була шкіра, як і в монстра з рогом, чорно-жовта, кольору древньої цери, на якій колись, кілька тисяч років тому, частина людства уклала з Люцифером угоду — писану кров’ю.

Уже перед вечерею, коли туристи повернулися з екскурсій по Пафосу, судно поволі стало рухатися на північ. Я стояв на палубі і спостерігав, як на обрії дедалі зменшувався мальовничий острів.

І тут підійшов Макар.

— Райський куточок, — озвався він, показуючи на темну смужку на горизонті.

— Авжеж, — погодився я. — А чого оті, що зійшли, обрали наше судно, а не зробили ноги, скажімо, літаком або залізницею до якогось африканського сусіда?

— Дуже все швидко розгорталося. Повстанці перекрили аеропорти, морські порти й залізницю. Не врахували тільки круїзні маршрути. А втікачі заплатили не за проїзд від порту А до порту Б, а за весь тур. Про туристичні судна повстанці не подумали. У нас тут залишилося єгиптян ще близько сотні, частина їх зійде в Афінах, друга — в Стамбулі. Там у них спільний бізнес. Далі навряд чи хтось подасться, наприклад, до Варни, Констанци чи Одеси. А оті шістдесятеро, — Макар кивнув у бік острова, — напевне, висадилися тут, бо поблизу Пафоса знаходиться міжнародний аеропорт. Хвилинах у п’ятнадцяти їзди від міста. Я, коли готувався до втечі, все з’ясував. Тут є рейс і до Києва. Але без паспорта — зась.

Я завважив, що Макар був тепер не те, щоб розслабленим, але з нього спала настороженість, яка виникла, як реакція на багаторічне вороже оточення, у якому він жив. Вона ще давалася взнаки у перші години його перебування на судні. Тепер він стояв у полотняній парі, яку легко продував вітерець, і на його обличчі з рубленими рисами опришки, вгадувався супокій. У мене ж на душі було тривожно, адже на судні залишилося ще немало тих, котрі піднялися на борт в Александрії.

Днів сім тому, на початку туру, судно стояло в Піреї — основному порту Греції — увесь світловий день. Але цього разу, на зворотному шляху, зупинилося тільки за тим, щоб зсадити єгиптян і поповнити холодильник продуктами. У баркас-підвозку що наблизився до судна, спустилося сорок п’ять єгиптян, з яких тільки троє — дві жінки й чоловік — виявилися звичайними людьми. Решта були темні.

— Ти звернув увагу, що це — група молодих людей — найстаршому з них не більше сорока, — зауважив Костя, з яким ми стояли біля трапа.

— Авжеж. Це, так би мовити, — початкуючий бізнес. Їм потрібне велике поле діяльності — Афіни, Стамбул. А ті, що зійшли на Кіпрі, у містах Фамагуста і Пафос, уже взяли від життя все, що могли взяти, і тепер кайфуватимуть у розкошах до скону днів.

Я вже достатньо знав Лікаря, щоб завважити просвітління на його лиці, яке з’явилося по тому, як судно залишила група єгиптян. Я ж його оптимізму не поділяв, бо на борту залишилося ще півсотні темних. Де гарантія, що в якомусь із них не «квартирує» приходько?

Трохи заспокоївся тільки по тому, як у Стамбулі на берег зійшли останні єгиптяни, що залишилися.

Судно пройшло під мостом через Босфор і, опинившись у Чорному морі, взяло курс на північ.

Значну частину часу я перебував у кабінеті Лікаря, в компанії Кості й Рити. Одного разу Лікаря викликали до капітана, а медсестра зробила припущення:

— Мабуть, вимагатимуть звіту в частині медобслуговування про весь круїз. Ми вже на шляху до кінцевої стоянки — Одеси.

Костя з’явився за годину. Він сказав:

— Рито, давай усі медичні картки тих, хто звертався до нас по допомогу, журнал витрати ліків, ну, і все таке. Писатиму звіт.

Я поцікавився:

— Це тільки медслужба дає такі звіти?

— Усі дають: машинне відділення, комірники, кухарі; ну, всі… Ага, телефонували з Одеси, прохали повідомити, скільки місць звільниться. Ну, щоб турагентства не набрали зайвих мандрівників.

Щоб не заважати медикам, я пішов до себе в каюту. Тим часом мене не залишало відчуття, що я мушу щось зробити. Щось, пов’язане з Маріцою. Кілька разів телефонував Маріці, але щораз бачив на дисплеї повідомлення, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Та раптом, коли ми вже були у відкритому морі, а я сидів у медпункті, моя мобілка озвалася. Почувся голос Маріци:

— Чи не на Місяці ти опинився, що я не можу до тебе додзвонитися?

— Вітаю, сонечко, — відказав я.

— Що там у вас коїться?

— Ти про що?

— А ти хіба телевізор не дивишся?

— Буває, вмикаю, — відказав я обережно.

— У вас — революція. У Києві, кажуть, понад мільйон людей вийшло на вулиці. Силовики перейшли на бік мітингуючих. Багатьох парламентаріїв заарештували і вивезли у невідомому напрямку.

— А-а… Ти про це… — тільки й устиг я злукавити, як звук раптом увірвався. На дисплеї знову виникло повідомлення про зону недосяжності.

Кілька спроб озватися до Маріци виявилися марними. Майнула думка скористатися смартфоном, який я багато днів не виймав із шухляди. Подумав, що поплічникам Свистопляса буде вже не до мене; тепер вони поспіхом ховають у воду кінці своїх злочинів. Та мої намагання і цього разу виявилися безуспішними.

У медпункті сидів один Лікар, і дивився на якийсь список.

— Поглянь-но, — сказав, — це ті, що в Александрії сіли. Їх двадцятеро зосталося. Цікаво, де вони зійдуть: у Варні, Констанці чи Одесі?

— В Одесі навряд чи, — відказав я.

— Чому?

— Ти ще не знаєш… У нас революція.

— З чого ти взяв?

— Щойно мені подзвонили. Ми ж не дивимося тут наші канали.

— Он як…

Костя поквапливо увімкнув телевізор. Сірий екран, що висів на стіні, враз наповнився життям. Лікар натискав на пульті управління кнопку за кнопкою, доки не почулася українська мова, а згодом на екрані виникло обличчя дикторки центрального телебачення. За звичай миле і доброзичливе, цього разу воно виказувало тривогу. Скоро студія змінилася Хрещатиком. Зйомку вели з гвинтокрила, бо було видно всі довколишні вулиці — Малу й Велику Житомирські, Прорізну, увесь спуск на Поділ, район Бессарабського ринку, аж до Університету; геть усе заповнене людьми.

— Ну, що ж, — зауважив Костя, — цього слід було очікувати. Зерно непокори з Африки вітром занесло в Україну, і воно зійшло. З усього судячи, буйно… — Раптом на лице його набігла тінь заклопотаності: — Але у тому є й негативний момент — для мене особисто. Ти, напевне, поспішиш додому? Ну, авжеж. Свистопляса немає. Маятник хилитнувся в інший бік. Чого тобі боятися?

— У нас була домовленість, що я завершую роботу над романом і видаю його тут, поки я — на судні. Якщо ж ти під впливом подій, що зараз вирують в Україні, не передумаєш, то все залишиться, як і планувалося.

— Ось і добре, — полегшено зітхнув Лікар.

Раптом у гомоні, що линув з екрану, почувся звук моєї синьої мобілки. Маріца продовжувала, ніби й не було паузи:

— Я чого ще дзвоню… У мене за два тижні починається відпустка, і я могла б до тебе приїхати.

— Твоя ідея мені до вподоби, — сказав я. — Але зустрітися саме у мене не вийде. За два тижні я буду в Одесі. Ну, так склалося… Там і побачимося.

На тому боці не відповідали. Я вже подумав, чи не відімкнувся знову зв’язок, та раптом почулося:

— Так а де ми там зупинимося?

— Знайдемо. Я дам тобі знати, коли вже буду на місці.

— Гаразд, чекаю. — Зв’язок увірвався.

— Коханка? — поцікавився Костя. По паузі сказав: — Це тебе два дні не буде на судні? А раптом якась личина з’явиться.

— Ну, попередиш капітана, щоб нікого до себе не підпускав. Та й ти ж тримай поряд Ксилантія. Раптом що, він мене розшукає.

— Можливо. А може статися так, як уже зі мною траплялося двічі. — Раптом Лікар поцікавився: — Куди ти збираєшся її повести — до родичів? Так можна б і сюди…

Я, поміркувавши, відказав:

— Судно стоїть в Одесі дві доби. А я планую побути з нею хоча б тиждень. У неї саме почнеться відпустка. Я збирався пропустити один тур від Одеси до Одеси? За свій рахунок, звісно.

Обличчя Кості стало сірим. Якийсь час він мовчав, а потім сказав:

— Можна ж і в твоїй каюті жити, сімейною парою. Я домовлюся з капітанові, скажу що до тебе приїздить дружина. Ну, заплатиш тільки за її харчування.

Якийсь час ми сиділи мовчки, та раптом він знову озвався:

— Так ось у чому справа!

— Ти про що?

— Капітан казав, що вже кілька разів дзвонили з тур агентств, і жадали точну кількість місць у каютах першого класу, які звільняться по прибуттю судна в Одесу. Там, виявляється, надійшло кілька колективних заявок на двісті-триста осіб. Прикидаєш, що це означає у світлі подій у Києві?

— Он воно що! А тут, на судні на зміну одним темним найдуть інші.

— Капітан повідомив турагентствам, що по прибутті в Одесу у нас звільняться більше тисячі кают, чотириста з яких — першого класу. Там запевнили, що всі їх заселять. — Якусь мить Костя помовчав, а тоді сказав: — У такій ситуації мені тут не можна залишатися. Спробую домовитися з Мірошником, щоб він підмінив мене, а я його — в Лікарні. Всього на один тур.

— А про мене ти подумав?

— Подумав. Ти будеш весь час в оточенні капітана. Тобі видадуть форму морського офіцера. Неподалік від тебе завжди перебуватимуть Макар і Бакс. Ксилантій піде зі мною.

Ага, капітан знає про Макара і те, де він служив. Погодився взяти його охоронцем.

— А я для капітана тільки психолог?

— Ні, йому відомо все. А те, що сталося після бенкету, тільки переконало його в правдивості моїх слів. До того ж, коли його наймали на роботу, це було багато років тому, дехто в корпорації попереджав про аналогічні ситуації. Про це не пишуть, але про це знають.

— Так а як я буду балакати з ним? Я ж не тямлю по-англійському.

— Капітан, за багато років спілкування з різномовними клієнтами, назбирав у пам’яті чимало слов’янських слів. Якщо ти щодня вивчатимеш по кілька англійських термінів — ну, в Інтернеті знайдеш словники, — то скоро у вас мовних проблем зі спілкуванням не буде. Хіба що не зможете вести філософські диспути.

— Ага, у тебе все якось легко виходить.

— До того ж поблизу завжди буде Макар, а він знає більше мов, ніж я. Перекладе, коли знадобиться.

РОЗДІЛ 18

Я у формі морського офіцера стояв на верхній палубі, спостерігаючи як піді мною, по трапу рухалася вервечка пасажирів, кінець якої губився в залі морвокзалу. Нарахував близько тисячі їх, коли раптом завібрував у кишені телефон. Дзвонив Костя.

— Ти збив мене з ліку, — сказав я. — Їх уже скоро тисяча буде. Переважно — сім’ї. Питаєш, що вони за одні… Темні, майже всі. Не темних — десь із півсотні. Ага, он уже видно й кінець черги. Отже їх буде тисячу сто — тисячу сто п’ятдесят чоловік. Ваше судно, напевне, ще не знало такої концентрації астральних істот. Це вже не судно, а Темний Сателіт. Не важко уявити, скільки поміж них приходьків. Хоч я від них і перебуваю кроках у п’яти, але в мене розболілася голова, і я ледь тримаюся на ногах від втрати енергії. У-у, суки! Кіноцефали!

— А це що таке? — поцікавився лікар.

— Песиголові. Ну, ті, хто вважає своїм пращуром не мавпу а собаку. У нашій мові збереглося слово «песиголовці».

Я не сказав Кості, що звір у мені біснувався вже кілька разів. А це означало, що у тілі темного ховався прибулець. Такі, проходячи піді мною, і відчувши небезпеку, сторожко роззиралися довкіл. Один із них ішов сам, несучи велику валізу, — і в мене мало не вихопився оклик подиву: пасажир, як дві краплі води, був схожий на Володьку-Валтасара — здоровенного гладуна, якого я бачив колись на лікарняному ліжку. На мить здалося, що водночас із цим у ніс ударило духом його сечі. Пасажир відрізнявся від жертви дорожньої аварії тільки тим, що на відміну від першого — рудого, у нього на лисині вгадувалося ріденьке пасемце сивого волосся. Другий, наближення якого схарапудило в мені звіра-охоронця, можна сказати, був дублем чи копією Свистопляса-матюжника, який помер у палаті, де лежав Володька-Валтасар. Тепер він ішов з худорлявою чорнявкою й височенькою дівчиною, мабуть, то були дружина й донька; вони несли чималі пакунки. Я видивлявся поміж черги, що рухалася внизу, голову рудого покидька — сина Мардука, який колись привидівся мені, і який десь угорі посмикував повідок і погукував «Гать! Гать!» На другому кінці того мотузка валував рудий собака з нашийником, на якому вгадувалася монограма власника пса. Цим псом був Свистопляс. У дійсності я не бачив великої рудої голови і руки з повідком; те мені справді тільки примарилося, але те, що вони існують, у мене не виникало жодного сумніву. Якби той син Мардука зараз був тут, я б його «упізнав». Тепер він перебував або в ув’язненні, або ж устиг накивати п’ятами у спосіб, недоступний для тих, хто став пасажирами цього судна. Втім, міг бути і третій варіант — зараз він сидить за столом суддів, котрі досліджують злочини попереднього режиму.

Країну покидали істоти, на «совісті» яких було не одне людське життя, а на приватних рахунках у надійних закордонних банках зберігалася чи не вся скарбниця держави. Майнула думка, що втікають ті, хто працював у структурах, які перебували на видноті. Голоси ж тих — невидимих, хто їх підтримував, і за їхніми наказами чинив злочини, тепер лунають, чи не найгучніше, у хорі прокльонів на адресу скинутої влади. Тим часом вервечка темних наближалася до трапу, а в мене у свідомості немов би щось перемкнулося і я замість черги людей побачив тіло довгої-предовгої рептилії, яке щойно зникло у проході, а тепер у судно втягувався її довгий хвіст. Водночас на пам’ять прийшов вірш Миколи Руденка:

З тим, як піді мною не стало вже вервечки темних, зникло й видиво, натомість пішли звичайні туристи. В кінці ланцюжка їх я побачив знайому постать з невеликою заплічною сумкою. То йшов Андрій Мірошник — Лікар.

Віддалік на цій же палубі, що й я, стояли капітан з помічником, і також спостерігали за посадкою. Напевне, їм душу гріло те, що на судні не лишилося жодної вільної каюти. Мені ж було тривожно на серці. Бо тут уже не було Кості, з яким ми, з деяких пір, складали одне ціле. Не було і Ксилантія — надійного товариша. Бакса ж, Макара і Риту я по суті не знав. А довкола — темні, в оточенні яких я жив щонайменше десять років, і які перетворили моє життя на пекло, а мою квартиру на одиночну камеру пожиттєво ув’язненого. У цій самітницькій камері і був написаний роман. Хтозна чи я б його написав, якби не був прикутий невидимим, але міцним ланцюгом до двох десятків квадратних метрів житлової площі. Але, як кажуть, немає нічого такого поганого, з чого не можна було б витягти чогось позитивного. Втім, не мені — авторові — про це судити.

Якщо дні, коли на судні перебували єгиптяни, я міг би назвати сутінками для себе, то тепер, коли його заполонили темні і діти Мардука з нашого краю, для мене настала ніч. Я немовби перебував у густому ефірі, складовою якого були тривога, небезпека, ненависть, невідомо ким генеровані, і спрямована на мене. Я знову опинився у своїй квартирі ув’язненого пожиттєво, тільки цього разу вона називалася каютою. Мене знову щось не впускало в сон, хоч як би я не стомився за день. У передсонні, як і раніше, починали мучити оболонки астрального світу. Це було важко, бо за кілька тижнів я вже відвик від того. Я «бачив» краснопикого Володьку-Валтаса, здоровісінького, як до аварії. І він бачив мене, і дивився з того — астрального плану, як на комаху чи якогось звірка. А потім обертався на потвору чи порожню оболонку монстра, описати якого не вистачить слів. Виникала думка зійти з судна у якомусь із портів і не повернутися. Стримували тільки обов’язок перед Костею і незнання мов. А ще надія, що за кілька днів фрагменти «змія великого, вужа стародавнього», зрештою, зійдуть із круїзного судна, і тут знову запанує святковий настрій.

А тим часом капітан, якого раніше можна було побачити на якійсь із палуб, не з’являвся. Напевне, він поставився серйозно до застережень Кості про можливу небезпеку від темних. Мене він також не турбував.

У прочинені двері офісу адміністрації увійшов гурт людей — моїх земляків, які піднялися на судно в Одесі. Звір у мені одразу виник і дивився на них моїми очима. Попри різні людські типи — серед них були худорляві й такі, у кого обличчя ну ні як не назвеш «лицем», а тільки «пикою», вони не були схожі між собою; їх поєднувало щось невидиме. Це були клони, але не плоті, а духу. А на видимому плані їх робили схожими короткі стрижки, щетина на лицях і відсутність будь-якого виразу на них. А ще їхні щоки й чола вкривала золотава морська засмага.

Ми з Макаром сиділи обіруч капітана. Я — в однострої морського офіцера.

— Ми прийшли попрохати вас зайти в якийсь із Пелопоннеських портів, — озвався один з гурту. — На берег зійдуть тридцять осіб.

Макар переклав капітанові англійською і той відповів, а Макар переклав на українську:

— Капітан сказав, що судно має право причалюватися тільки там, де йому дозволено. Пелопоннеського порту в маршруті не значиться.

Чоловіки, їх було семеро, переглянулися, пошепталися, а тоді почулося:

— Послухайте, капітане, ми заплатили за весь тур, а на судні будемо тільки половину туру. В наступному порту ви наберете на наші місця тридцятеро туристів. Хіба це не вигідно?

— Ні, не вигідно, — переклав Макар слова капітана. — За причалювання в незапланованому порту мені доведеться викласти чималу суму.

— Ну, можна ж так зробити: ви висадите нас у нейтральних водах поблизу Пелопоннеського острова. За перевозку на берег ми заплатимо.

— Все одно не вигідно, — перекладав Макар слова капітана. — Виникнуть проблеми з береговою службою. У кращому випадку ми відбудемося великим штрафом, у гіршому — наше судно вилучать з реєстру Ллойда. А це вже зовсім погано.

Тим часом мій звір доскіпливо приглядався до кожного з компанії, чи, бува, не виявить у комусь прикмет сина Мардука. Але це були просто темні — люди без табутивного бар’єра. Якийсь час вони перешіптувалися, а потім враз повернули до виходу й залишили офіс.

Коли ми вже йшли від капітана, я поцікавився:

— Чого це їм прикрутило вийти саме у цьому місці?

Макар не поспішав з відповіддю. Та нарешті озвався:

— З усього, в Україні стало відомо, що вони — на круїзному судні, і що їх можна виловити тільки в якомусь із портів, у який заходитиме судно. А там знайшовся хтось, хто їх попередив. Ось вони й вирішили зіскочити з поїзда на ходу. Іншого пояснення я не бачу. Кримінал великий за ними тягнеться, або ж — мафіозні розборки.

У мене майнула думка: «Це люди, які піднімаючи чарку у час застілля, любили проголошувати тост: «Вип’ємо за те, щоб у нас все було, а нам за це нічого не було».

І тут задзвеніло в кишені Макара. Він витяг телефон і, приклавши до вуха, мовив:

— Та ось він, — і передав мені апарат.

— Чого я не можу до тебе доcтукатися? — почувся голос Кості.

Я відказав, що не знаю.

— Ось переді мною газета. Тут пишеться, що на якомусь круїзному судні, яке відпливло з Одеси втікає група злочинців, котра працювала на різного рівня посадах у державних установах і розікрала бюджет у великих розмірах. Тепер на них полює Інтерпол.

— Капітан знає про це? — поцікавився я.

— Так. Я йому ще раніше повідомив.

Я розповів Кості про те, що сталося кілька хвилин тому, і про те, що поміж тих, хто приходив до капітана, немає жодного приходька з потойбіччя.

— Гаразд. Пильнуй, — сказав Лікар і вимкнув зв’язок.

Мене розбудив посильний від капітана. Судно стояло на рейді біля міста Палермо на Сицілії. Уже витікала ніч, але світанок ще не настав. До судна наблизився великий білий скутер з чималою кількістю людей. Від нас спустили трап і кілька з них піднялися на палубу. Це були чоловіки у поліцейських одностроях. Про що вони балакали з капітаном, я не розумів, а Макар мені не перекладав. Розмова відбувалася в офісі капітана. Один зі службовців нашого судна поклав на стіл щось схоже на великий кейс і відкрив кришку. Там були ячейки з ключами-дублікатами від кают. Він вибрав тридцять ключів і всі ми, а також прибулі, пішли за ним. Спочатку в двері кают стукали, а вже потім відмикали. У жодній мешканця не виявили. Пасажири ніби випарувалися. Капітан, досвідчений морський вовк, здавався мені збентеженим. Він подивився на нас із Макаром, немовби ми могли щось пояснити. Тоді перевів погляд на механіка судна, літнього вже чоловіка, який також був у гурті людей. Вони про щось перемовилися, після чого капітан заговорив до полісменів. Один з них глянув на годинник і, добувши з кишені телефон, почав набирати номер. Перекинувшись з кимось кількома словами, він і ті, хто був з ним, поспішили до трапа.

Вже коли ми розходилися по каютах, Макар пояснив:

— Ті люди таки втекли.

— У відкритому морі? — здивувався я.

— Ні. Посеред ночі, коли всі спали, судно причалило на дві години до терміналу неподалік порту Мессіна, для поповнення солярки. Там вони і чкурнули. А оті, — Макар показав на скутер, що віддалявся, — інтерполівці. Тепер за нашими земляками полюватимуть у місцевості, де знаходиться паливний термінал. Але, гадаю, полювання не буде успішним, адже минуло годин із п’ять. За цей час можна вже бути на іншому континенті. Ну, чартерні рейси, те-се. А втікачі, з усього, не з тих, хто рахує кожну копійку.

Коли після сніданку, судно вже стояло біля причалу порту Палермо і настав час екскурсій, я працював над романом, і не бачив, хто сходив на берег. А вже під вечір був на верхній палубі і спостерігав за тими, хто повертався, і за новими туристами. Поміж них не виявилося жодного темного, у тому числі і з України. Як потім з’ясувалося, — розповіли екскурсоводи — більшість наших земляків ринула в аеропорт, що неподалік від Палермо, де на них очікували три замовлені рейси — два боїнги до Буенос-Айреса і один до Оттави. Інші розсіялися по місту і на судно не повернулися.

Цієї ночі я вперше за кілька діб мав глибокий і тривалий сон із сновидіннями. З-поміж інших його моментів, основною істотою сну була подія, яка колись мені привиділася, а саме: у світі, де предмети не відкидають тіней, люди намагалися поставити сторч статую-колоса. Величезна постать з металу, яка вже колись височіла над світом, цього разу була розбитою. Одне біля одного лежали голова, плечі і груди, нутро і стегна, ноги, гомілки. І якщо перші чотири складові колоса були цілі, то гомілки і ступні — розтрощені. Усі частини колоса покоїлися на перині з людських тіл, деякі з яких ще ворушилися. Коли я прокинувся, то подумав, що побачив другу серію дійства, яке привиділося мені раніше. А точніше, — одну із серії подій, яка веде початок від Нового Вавилона. Відтоді боввана періодично підіймали тричі. У це, третє встановлення, судилося прийти у світ і жити мені. Буде ще одне його вивершення над світом, але вже останнє. Я вирахував, коли це станеться з точністю до кількох років. І дітям Мардука це було відомо.

Решту днів судно курсувало тим самим маршрутом, що й у минулі круїзи, і мене вже, не відволікали від правки роману ніякі краєвиди та пам’ятки історії, що траплялися по курсу. За багато років я навчився бути відстороненим від свого авторства при вичитуванні творів, сприймати написане очима чужої людини, але цього разу, як тільки натрапляв на моменти переслідувань і провокацій щодо мене, на ув’язненні мене в моєму ж помешканні, і всюди, де б я не перебував — у Спілці письменників, на дачі, в Магазині, в касі, де платив за комунальні послуги, я знову ставав самим собою — автором рядків; на мене накочувалася хвиля кривди за невдячність тих, хто скористався моїми (НАШИМИ) діяннями, які, зрештою, сприяли незалежності держави. Тих, хто в нових умовах видерся на верховину влади «щаблями драбини», що її дарує демократія. Здебільшого це були мародери й бандити, які словоблудними обіцянками одурили довірливий люд, а відтак пограбували його до нитки (уже вкотре), і з награбованим розчинилися у просторі й часі. У такі хвилини мене охоплювали образа й ненависть, які доводилося подовгу гасити в собі. Також необхідно було приборкувати звіра, котрий раптом повставав у мені, хоч жодного із темних не було і близько. Його активізували слайди семи неголених, коротко стрижених чоловіків без облич, які карбувалися в моїй пам’яті.

Одного разу я прокинувся вдосвіта — в ілюмінаторі ледь сіріло — і вийшов на палубу. Судно наближалося до великого міста — увесь простір попереду був усіяний вогниками. Частина мене, мабуть, ще перебувала у сні, бо я не одразу збагнув, що то була Одеса.

РОЗДІЛ 19

На автовокзалі панувала звичайна метушня, чулися оголошення про прибуття й відбуття автобусів. І все ж щось змінилося відтоді, коли я востаннє зійшов на берег. Те щось не вловиш ні очима, ні вухами. Воно є складовою ментального плану дійсності, яку не кожному дано відчути. Я ж його впізнав: це була відсутність небезпеки, яка гнітила мене багато років, а саме: думки і погляди ворожих мені людей; тоді їх ніби було розчинено у просторі і вони переслідували мене всюди, де б я не з’явився. Щось схоже відчуває людина, яка щойно вийшла з глибокого тунелю, в якому геть поруйновано покрівлю і не знаєш, де й коли тобі на голову звалиться шматок породи. А тут чисте небо над головою. До того ж я не відчуваю у собі звіра-охоронця.

До платформи, де я стояв, підкотив автобус, і з нього почали виходити пасажири. Маріца вийшла в числі останніх. На ній була тоненька голуба сукня. Роззирнулася, ковзнула очима по мені й підійшла до багажного ящика, якого вже відмикав водій. Взяла валізу на коліщатках, і знову роззирнулася довкола. Але й цього разу у мій бік тільки ковзнула поглядом. На мені була форма морського офіцера; козирок кашкета закривав майже пів-обличчя. Я зробив кілька кроків і взявся за ручку валізи. Маріца збентежено підвела очі, а потім подивилася на ліву частину щоки і, помітивши там світлі плями, враз полагіднішала. А тоді пригорнулася до мене.

— Що це за маскарад? — озвалася по миті.

— Ти про що, сонечко, про форму? Ну, служу ж на судні…

Тим часом до безпеки, в якій я себе відчув, додалися душевний спокій і святковість зустрічі, те, чого мені бракувало довгих десять років. Мабуть, усе це в купі можна назвати щастям.

— Куди ти мене ведеш? — поцікавилася Маріца.

— Он, бачиш, чорна машина. На ній нас відвезуть на місце.

То була Костина ідея — відвезти й привезти мене на судно. І він доручив це зробити своєму двоюрідному братові Геннадію. Я, хоч і відчувався незручно від такої опіки, але все ж прийняв її. Всю дорогу, доки ми їхали до морвокзалу, Маріца не озвалася жодним словом; сиділа, притиснувшись до мене плечем, і, здавалося, спала.

Першим, кого я зустрів, піднявшись на палубу, був Ксилантій. На його лиці вгадувався подив. Він, вибачившись перед Маріцою, відкликав мене вбік і спитав пошепки:

— Шеф е, це твоя баба?

— Так.

— Ніщак бабець, — прокоментував з виглядом експерта.

Я кивнув на знак згоди, повідомив:

— Збираюся ж накрити поляну.

— Мудрі слова твої, — схвалив Ксилантій.

— Так? Я б хотів бачити на столі оселедець з цибулею, политий оцтом і олією, та огірки.

— Ага… — Ксилантій кинув оком на годинник. — Зараз мотну на Привоз і привезу пахучої олії. Все інше можна купити в буфеті. А оливки тут — ти сам бачив — завбільшки як слива!

— Гаразд, Ксило. — Раптом я поцікавився: — А де Костя?

— У батьків. Я йому повідомлю про те, що тут планується.

Маріца за столом прасувала свій одяг, а я сидів на дивані з ноутбуком на колінах. Раптом озвався мій синій телефон.

— До тебе можна? — почувся Костин голос.

— Авжеж.

За кілька хвилин постукало у двері і зайшов він сам. На ньому був білий одяг, а в руках тримав Лікарську валізку. Коли, після того, як я представив їх одне одному, Маріца знову взялася за праску, на обличчі Кості промайнула схвальна посмішка. Він роззирнувся по каюті і, завваживши пакунки з продуктами, які скрізь лежали, сказав:

— Те, що ти надумав, краще зробити в моїй каюті — вона більша. Пішли допоможеш розкласти стіл.

Коли ми вийшли, він зауважив.

— Нормальна.

— Про що ти?

— Жінка нормальна.

Каюта Лікаря справді була велика. А стіл, коли ми його розклали, виявився удвічі більшим ніж у мене.

— Семеро помістилися б і за моїм столом, — озвався я.

— Не виключено, що прийде Степан. Хоча він твердо не пообіцяв.

Але Степан не прийшов. Невдовзі потелефонував Кості, що не зможе.

… Стіл був сервірований так само, як тоді в каюті Ксилантія й Бакса, коли я вперше прийшов на судно. Власне, головним персонажем у доборі страв і розставлені їх на обрусі був Ксилантій. Крім розмаїття закусок і запаху оселедця з олією, тут панував дух приязні і спокою. Проте Маріца, завжди розкута у спілкуванні зі мною, виявилася украй стриманою. Вона шепнула мені, щоб я не казав, про її поетичну приналежність. І коли Лікар зажадав, аби я представив її, я сказав:

— Це Маріца, вона філолог з Молдавії. А це Рита… — я показав на кожного, називаючи ім’я.

Тим часом Ксилантій наповнював чарочки малиновим лікером.

— Ну, то й вип’ємо за знайомство і за те, щоб Маріца стала нашим товаришем, — сказав Костя, піднявши келих.

Я завважив, що скромність Маріци сподобалася Риті, і скоро вони вийшли на палубу погомоніти.

За кількістю страв застілля можна було б назвати святковим, а за спокійними, доброзичливими діалогами це була звичайна вечеря.

Наступного дня, по сніданку, ми з Костею стояли неподалік від трапа; він рахував нових туристів, я ж пильно оглядав кожного, чи не виявлю темного. Коли на судно зайшов останній із черги, Лікар сказав:

— Чотириста двадцять два. — По хвилі спитав: — Скільки темних?

— Жодного, — відказав я. — Схоже, найбільш публічні з них уже зробили ноги з України, а ті, які чинили злочини у затінку, принишкли. Чи надовго? Утікали пачками, принаймні на цьому судні. А є ж інші рейси, порти й вокзали.

Раптом Лікар запитав:

— Послухай, ти казав, що збираєшся побратися з Маріцою?

— Ну.

— А це означає, що тебе потягне на осіле життя?

— Авжеж. Але доки триває робота над романом і доки не побачу його тираж, я буду на судні.

— Так а потім?

— А потім, як Бог дасть.

— Прикинь, яка у нас зібралася тепла компанія на цьому плавучому острові, власне, це місто на воді, хоч порівняно й невелике. Он Макара вже оформили охоронцем.

— Так у нього ж дружина тут працює.

— З часом і Степана перетягнемо. Наш механік судна вже пенсіонер зі стажем.

— Я бачив. Років на сімдесят виглядає.

— От-от. Він уже звертався до капітана, щоб знайшли йому заміну. А Степан — судномеханік з вищою освітою, працює начальником цеху ремонту суднових двигунів… Ти зрозумій, — значення не має, де ти живеш: у столиці, невеликому містечку чи на судні. Все одно довкола тебе буде оточення людей, близьких тобі за духом, переконанням чи ще хто зна за чим. І ти з цього оточення виходитимеш тільки вряди-годи. Я до того, що ти вже вписався у нашу компанію. Якщо ж тобі знадобиться вийти з неї остаточно, то все почнеться з формування нового — подібного оточення, і на це можуть піти роки. А тут, хочеш писати — пиши на здоров’я. Якщо ж знадобиться кудись майнути у літературних справах — та будь ласка. І що важливо — бабло, і не мале. А бабло, як сказано, перемагає зло. Хе-хе.

— Ага, тільки в залежності від того, у чиїх руках воно опиниться, — зауважив я. — Костю, яка різниця компанії судновласників, хто її приведе до банкрутства: якийсь із синів Мардука, котрий очолить капітана, чи ти — один з її власників, той, хто витягує з неї — корпорації частину ресурсу на влаштування на судно своїх знайомих?

— Ти не правий. Лікар і медсестра тут — штатні одиниці. Два матроси — також. Бакса і Ксилантія взяли на місце двох алкашів, яких капітан давно мріяв позбутися. Макара влаштували на вакансію, яка вже рік пустувала. Психолог тут також колись був, і цю штатну одиницю ніхто не скасовував. Так що, колего, ти не правий. До всього, якби я не привів тебе на судно, то ще невідомо, що сталося б у дні, коли тут були єгиптяни. Та й наші ж темні… Ти казав, що поміж тих, які сіли в Одесі, засік кількох приходьків із краю без вороття.

— З потойбіччя, — поправив я. — У край без вороття я їх відправляю.

— Ну, може… А ти кажеш, що я руйную економіку корпорації. Не гніви Бога!

— Так а як же вони без тебе досі існували?

— Тоді були стабільніші часи. Люди купували путівки, щоб провести відпустку святково. Тепер багато хто купує їх, щоб зробити ноги — з Лівії, Єгипту, України. А утікають здебільшого особини без табутивного бар’єру чи, як ти кажеш, темні, ті, яким уже нічого втрачати. У них що, спрацює совість, коли треба буде очолити або й замочити когось із нас? Надивився я на цих мармиз за своє життя! Твоя правда, у людстві часами накопичуються шкідливі клітини і воно їх відторгає, а я б сказав так: переміщає з однієї ділянки свого тіла на іншу. Спрацьовує закон збереження зла: зло не зникає й не виникає, а тільки переходить з одного місця на інше. У-у, гади! Це якби можна було створити резервацію, куди б людство скидало цю негідь.

— Розслабся, — порадив я. — Це в тобі фантомний біль прокинувся — пригаси його. Період спокою наближається. На судні зараз — жодного темного. Я це до чого? Плавуче місто тиждень-півтора зможе обійтися і без психолога.

Лікар якийсь час не відповідав, та нарешті озвався:

— А твоїй жінці що, не сподобалося тут? Он люди які гроші платять за круїз!

— У нас на цю тему мови не було. Це моя забаганка. Я хочу позасмагати з нею на пляжі Кіпра. Сподобався мені той край.

— Чи не там, де зійшли шістдесят темних з Єгипту?

— Так. У Пафосі.

— Гаразд. Я побалакаю з капітаном. Гадаю, можна так зробити: цього рейсу ми вас висадимо на Пафосі, а заберемо через вісім діб, на другому круїзному колі.

РОЗДІЛ 20

З порома, який причалив до пірса, зійшло кілька сотень туристів. Поки екскурсоводи збирали гурти за темами екскурсій, пором відчалив і поплив до судна, яке стояло у кілометрі від берега, по нову групу.

— Спочатку виберемо пляж, а вже тоді шукатимемо житло, — сказав Макар.

Ми з ним ішли попереду; я тягнув валізу по мощеній пласкими вапняковими плитами стежці. Маріца з Ритою позаду нас про щось гомоніли. Макар казав, що він тут не вперше; разом з кількома охоронцями вони, бувало, супроводжували керівників корпорації. Ліворуч, на відстані ста кроків від смуги прибою, тягнулися будинки готелів, з усього, недавно споруджених, з клумбами барвистих квітів і мощеними рожевим вапняком доріжками.

— Це наймиліше і найспокійніше містечко, в якому мені випадало колись пожити. Тут я забував усі прикрощі, навіть те, що був невільником.

Раптом мені спало на думку, що після висадки шістдесяти мафіозі з Александрії, світлий егрегор міста може потьмяніти. Коли я сказав про це Макару, він відповів:

— Не думаю, що всі вони осіли у Пафосі. Десь сорок-сорок п’ять їх розлетілися у всі кінці світу. Дехто ж справді оселився на острові, а дехто вже раніше мав тут житло. Закони дозволяють чужоземцям купувати на Кіпрі нерухомість.

Тим часом я завважив, що рельєф і природа нагадували Крим. Віддалік від моря виднілися гори, порослі густою рослинністю, а ближче до берега — місто, до якого було метрів вісімсот, також усе в зелені, — вгадувалися пальми й зелені свічки кипарисів. Ми проминули три пляжі, які мало чим відрізнялися від ялтинських чи алуштинських, тільки значно менші і людей було на них не багато.

— Зупинимося на цьому, — озвався Макар, звертаючи з кам’яної доріжки. — По-моєму, тут чистіше і менше пляжників, хоча ще зовсім рано. До того ж цей клапоть берега нагадує мені Лузанівський. Ага, якщо ви з Маріцою не надто грошовиті, то можна обійтися і без шезлонгів. Он більшість людей лежать на рушниках, а є й такі, що — прямо на піску. До речі, це корисно хворим на суглоби. Там якась еманація цілюща сходить від піщинок.

Ми, скинувши пляжні капці, зайшли в піну прибою по коліна, наскільки дозволяли шорти.

— Ну, а тепер, — сказав Макар, — житло. Готелі, що тягнуться вздовж берега, — п’яти — і чотиризіркові — відповідні й ціни в них. Ті ж, що в місті, а це не більше кілометра звідси, тризіркові. Різниці в сервісі майже немає. Зате ціни значно нижчі. Тільки й незручності, що відстань до пляжа.

— У що це нам обійдеться? — поцікавилася Маріца. Я й не помітив, як вони з Ритою наблизилися.

— Гадаю, тисячі півтори зелених вистачить. На двох.

Маріца подивилася на мене запитально.

— Нормально, — сказав я.

— А тепер поведу вас до житла, де сам зупинявся, коли бував тут по роботі.

Макар вийшов на кам’яну доріжку і босоніж пішов у бік міста, тримаючи в руці сандалі. Обабіч траплялися пальми, формою схожі на велетенські ананаси, невідомі мені кущі й гостроверхі кипариси. З боку міста на доріжці почали з’являтися поодинокі постаті, яких ставало дедалі більше. То до моря поспішали туристи.

— Сніданок закінчився, — пояснив Макар, кивнувши на людей попереду.

Макар довгенько балакав з господарем готелю — невисоким головатим чоловіком у строкатій сорочці й білих шортах. З усього, вони були знайомі. В їхній розмові вгадувалися англійські, російські і ще якісь, незрозумілі, слова. Нарешті він звернувся до нас з Маріцою:

— Готель вам обійдеться всього у тисячу сто доларів. Це проживання і вісім сніданків та вісім вечерь. Обідатимете в якомусь із кафе на березі.

Я кивнув на знак згоди, після чого Макар сказав, що пан Андреас Софоклеас зараз поведе нас у наш номер, де ми з ним і розплатимося. За мить він додав:

— Ага, час сніданку ще не закінчився і ви зможете поснідати.

Кімната виявилася не набагато більшою від каюти на кораблі. Коли господар вийшов, Макар озвався:

— Господар повідав, що недавно у Пафосі з круїзного лайнера висадилася група єгиптян — шістдесят осіб. У готелях на них уже очікували, та сорок із них у той же день майнули в аеропорт і порозліталися хто куди, восьмеро пішли у власні оселі, ще дванадцятеро оселилися неподалік від берега у п’ятизіркових готелях, де зараз і мешкають. А я що казав? Бачте, я помилився всього на п’ять втікачів. Ну, гаразд, обживайтесь, а ми з Рітулею майнемо на місце, де з моря вийшла богиня кохання Афродита.

— Дякую, друже. Останнє запитання: а якою мовою ми спілкуватимемося з паном Андреасом?

— Ну, по перше, на Кіпрі живуть переважно греки, а вони православні. І церкви тут православні. Сюди часто приїздили і тепер приїздять російськомовні люди. А Отже, всі, хто тут займається сервісом, мають достатній набір російських слів, щоб порозумітися. Тепер ще й наші — україномовні зачастили. Так що з цим клопоту не матимете. Якщо ж пані Маріца знає молдавську, то Отже, для неї не буде проблеми у спілкуванні французькою чи італійською. Отож, бувайте.

Десь за сотню кроків від берега, де кам’яна доріжка перетиналася з такою ж стежкою, від одного з п’ятизіркових готелей вийшла пара — повненька невисока жінка у шовковому халаті з барвистими китайськими драконами на ньому і худий чоловік у білій, до п’ят, накидці, які носять бедуїни. Жінка йшла, не поспішаючи, бо чоловік за нею не крокував, а дріботів по кам’яних плитках; так ходять хворі на інсульт. Незабаром ми з Маріцою їх наздогнали; вже за десять кроків від них я відчув дискомфорт, який буває, коли не поспиш ніч, а по хвилі на ту пару, що йшла попереду, вже дивився не я, а звір у мені. І дивно, чоловіка мій звір не помічав, як ніби то була тінь, а не матеріальна істота. Проте жінку він бачив усю? Навіть те, що ховалося під халатом. То було вигуляне тіло ласої до любощів самиці з тонкою талією і великими стегнами, у пляжному одязі. Власне, звір мій упізнав аналог Алісії Бамбули, з тією різницею, що Бамбула не має талії. Скоро ми їх обігнали, і саме у цю мить я опинився немовби в полі якихось частот, що їх випромінював невідомий вібратор. Хоч як кортіло озирнутися, але я, взявши за карк свого звіра, змусив себе не виказувати цікавості. У мене виникло враження, що мене хтось «продзвонює» невідомими хвилями. І ще я був переконаний: озирнись я на жінку, неодмінно наткнувся б на погляд жовтих у чорну цяточку очей. Хоч від пляжниці і сходили пахощі дорогих парфумів, але водночас війнуло й призабутим запахом копанки. З тим у мене увійшло все те, що я старанно намагався забути, і що уже кілька тижнів перебувало поза мною, але я інтуїтивно відчував, що воно десь зовсім близько. Це були спогади й емоції, пов’язані з нещастями, які сталися зі мною й моїми друзями упродовж останніх дванадцяти років. У момент, коли я, проходячи повз жінку, торкнувся ліктем її халата, в пам’яті майнуло фото хлопчика, схожого на мене в дитинстві, і одразу ж у свідомості спалахнула паніка, ніби жінка повз яку я щойно пройшов, могла зчитати мою думку про те, що я маю сина…

Відтоді, коли ми зустрілися з Маріцою, я весь час очікував, що вона ось-ось звіриться, хто батько її дитини. Але вона про це навіть не згадувала, ніби від мене могла зійти небезпека для нього. Зараз я з вдячністю подумав про Маріцу, адже, якщо темна щось і зчитає з моєї пам’яті, то там не буде чіткої інформації про те, що у мене є син. Я ж-бо не мав остаточної певності.

Пляж був заповнений десь на дві третини і ми пішли берегом, шукаючи місце ближче до води. Тим часом мене ні на мить не полишала думка про пару, яку ми перегнали, і я крадькома кидав погляди назад. Вони вибрали місце біля самого прибою і поскидали одяг. І тут я побачив, що жінка була тією пампушкою, яка витанцьовувала в бенкетному залі на судні, а чоловік — той з єгиптян, з якого я вигнав сина Мардука. Тепер його тіло вже стало звичайною людською оболонкою — темно-руді мощі кольору мумії. Такий самий колір мала примара, яка привиділася мені на письменницьких зборах, тільки ЦЯ була удвічі менше і без рогу. Раптом я почув голос Маріци:

— Що ти шукаєш? Ось же гарна місцина, біля самої води.

— Шукаю місце, яке нагадувало б мені Коктебель, де я тебе вперше сфотографував.

— А я думала, що ти вже про все те забув, — сказала Маріца.

У голові майнуло, що такі ситуації не забуваються. Але зараз єдиним моїм наміром було покласти наші килимки якомога далі від темних. Якщо раптом «пампушка» упізнає в мені одного з чотирьох запрошених, що сиділи на їхньому бенкеті, то виникне небезпека. Адже я відправив у край без вороття сина Мардука, котрий мешкав у оболонці «мумії». Небезпека для Маріци і нашого сина, а не для мене, бо я їй, «пампушці», був не по зубах. З цими думками у мені знову повстав звір, як ніби десь поряд з’явився темний. Але він повстав тільки на мить.

Тим часом ми поскидали одяг і лягли на килимки. Я сказав:

— Щось ти, сонечко, зовсім не засмагла. Тоді, у Коктебелі, на тобі ніби був шар чорного шоколаду.

Вона посміхнулась і поклала мені на груди руку.

— За кілька днів я буду така ж. Тоді мене й сфотографуєш. А що то за місце, куди повів Риту Макар?

— Це місце, де, за грецькою міфологією, вийшла з піни морської богиня кохання і вроди Афродіта. Гадаю, нам також треба там побувати.

— Бач, про богиню Афродіту я знала, а що саме тут вона вийшла з моря, навіть не чула.

Хоч про які приємні речі ми балакали, але думка про «пампушку» й «мумію», які лежать у кількох десятках кроків від нас, мене не полишала. Я картав себе подумки, що не вибрав іншого міста для відпочинку, адже мені було відомо, що саме тут, у Пафосі, висадився «десант» темних. Я міркував тоді так: у Пафосі вони — транзитом, і навряд чи довго затримаються.

Раптом спитав:

— Маріцо, твій опівнічний дзвінок тоді був справді продиктований бажанням поділитися радістю з приводу виходу у світ збірки віршів? Чи, може, якісь інші мотиви, ну, наприклад, через те, що до книжки увійшли поезії, написані в Коктебелі?

Вона якийсь час лежала, не озиваючись. Я вже подумав, що у гомоні пляжу й тигипканні чайок вона не розчула моїх слів, та ось почув:

— Тоді знімала трубку і набирала твій номер, ніби й не я, а хтось інший. Але спочатку на мене накотилася хвиля споминів, немовби ми лежимо у твоєму ліжку в Коктебелі під синім марселіном, а в кімнаті пахне вином. Сумнів, чи правильно я зробила, виник тільки по тому, як у трубці почувся твій заспаний голос. Я й зараз не второпаю, що мною рухало. То була якась містика.

— Містика, сонечко, це неусвідомлена реальність. Ну, довкола нас існують події і об’єкти, котрі нам не дано побачити чи почути, але які впливають на нашу свідомість, нашу поведінку і, зрештою, на долю. Те, що ми зараз лежимо неподалік від центру вселенського кохання і вроди, також містика. Принаймні для мене… — Я вже збирався оповісти Маріці про всі переслідування, провокації й поневіряння, та раптом майнуло в голові, що думки, а надто оповіді про погане мають властивість притягувати аналогічне. — Натомість сказав: — Тоді, у ніч з тридцятого квітня на перше травня біля тебе стояла Вальпургія; вона ж і взяла твоєю рукою трубку.

— Це теж богиня?

— Ні, свята католицької церкви. Але давай просто полежимо, послухаємо шепіт хвиль, крики чайок, як тоді, на пляжі Будинку творчості письменників.

Пригрітий сонцем, я починав куняти, але в сон мене щось не впускало, десь так, як бувало, коли я опинявся на межі з астральним світом. Мені ввижалися очі, жовті у чорну цяточку, як у Бамбули чи Свистопляса, котрий помер у Лікарні. Мій погляд окидав берег і в кожному гладкому пляжникові я впізнавав Володьку-Валтаса. Причиною була «пампушка», котра лежала неподалік, а точніше — її образ, що карбувався в моїй свідомості. На мить я знову відчув себе у в’язниці, яка була довкола мене всюди, де б я не опинився — на велелюдній площі чи на власній кухні.

Наступного ранку, щоб не зустрічатися з єгиптянами, я повів Маріцу на інший пляж — той, що поблизу пірса. Ми стояли на мокрому піску і піна прибою лоскотала нам ноги. Тим часом до одного з прогулянкових катерів, що похитувався на хвилях біля причалу, наближалася вервечка людей із сумками й кофрами на коліщатах. Їх було дванадцять осіб. Раптом я впізнав «пампушку»; слідом за нею дріботів той, з якого я вигнав сина Мардука. Це була група єгиптян. З усього, вони покидали Пафос. Незабаром катер з ними відчалив і поплив до невеликого білого корабля, що стояв на якорі у півкілометра від берега. Такі кораблі виготовляють на спеціальних верфях для корпорацій або багатих людей. На ньому вгадувалася лише одна постать. З наближенням катера з єгиптянами до борту судна там відчинився люк і звідти висунули сходи. Посадка тривала всього кілька хвилин. Майже одразу ж корабель зрушив з місця і взяв курс на захід. «Ось і все, — майнуло в голові. Я подумки перехрестився. — Дванадцять темних для такого містечка, як Пафос, забагато». Швидкість білого судна була велика, бо незабаром воно обернулося на маленьке суденце, а ще за чверть години геть зникло з горизонту.

Тим часом сонце почало припікати і я витяг з торбинки тюбетейку.

— Нащо ти її одягнув? — поцікавилася Маріца.

— Остерігаюся сонячного удару.

Вона подивилася скептично.

— Ти хоч знаєш, що це таке?

— Авжеж. Звідав — у студентські роки. Ми грали у волейбол на пляжі, як раптом я відключився. Потім пам’ятаю якийсь різкий запах і обличчя незнайомого чоловіка над собою. То був Лікар, якого привели з пляжного медпункту мої друзі. Він повернув мене до тями з допомогою нашатирного спирту і сказав, що зі мною стався сонячний удар; виписав направлення в Лікарню, де я пробув тиждень.

— І які наслідки по тому?

— Жодних. Та з часом я завважив у собі дещо дивне. Хоча це може бути й не від сонячного удару. Але щораз, коли те дивне траплялося, я повертався думкою до дня, коли зі мною стався удар. Нічого подібного, яке трапилося б до тієї події, згадати не міг.

— Що ти маєш на увазі?

— Я став угадувати поганих людей. Точніше — дуже поганих, людей без табутивного бар’єру. Потім, коли почав займатись езотерикою, довідався, що вони мають і назву — «темні». Про них було відомо учителям окультних знань із давніх давен, відколи існує людство. Щойно я опиняюся поблизу такої істоти, як у мені вмикається «датчик», котрий ураз ідентифікує людину — чоловіка, жінку — потворну чи красуню з темною сутністю.

— Он як, — посміхнулася Маріца. — Отже, десять років тому, у Будинку творчості письменників ти не розгледів у мені темної істоти.

Замість відповісти я її пригорнув. І тут з торбинки почувся звук Маріциного телефону.

Я відійшов у бік, а вона щось довгенько балакала молдавською мовою. Нарешті помахала мені рукою, пояснила:

— Мама дзвонила. Я сказала, що все ще перебуваю на круїзному судні.

Ми пообідали в одному з гомінких ресторанів, смуга яких тягнулася вздовж пляжів. Я збирався пересидіти там полуденну спеку під тентом за кухлем пива, але Маріца повела мене знову на берег.

— Від сонця ховатимемося у воді, — сказала. — Коли ще доведеться побувати на морі?

Я очікував, що вона щось скаже про сина, адже він мешкає зараз у її батьків, але вона не озивалася. Тему обходять мовчанкою найчастіше тоді, коли відчувають загрозу тому, кого стосується тема. Досі так було, я і сам боявся згадувати про хлопчика. Діти Мардука багато років шукали в мені больову точку. Але ж зараз їх немає.

«Є, — озвався мій внутрішній голос, — хоч тепер вони і не при владі. Просто принишкли до певного часу. Вони такі ж вічні, як і віруси. І так само легко трансформуються в інший вид, коли для них виникають несприятливі умови. Іншими словами: звірі з’являлися, з’являються і з’являтимуться вічно у людському світі. Тільки в один період їх приходить надто багато, а в інший — зовсім мало. У першому випадку у людстві розливається море крові, у другому — панує відносний спокій. Цей — останній період — уже триває. Тільки розвивається він дуже поволі». Я немовби переконував себе, що вже можна виходити з «підпілля» і відкрито поговорити про хлопчика.

Тим часом я став відчувати, що довкола щось коїться. Навіть озирався, шукаючи уявні «прапорці», якими був обкладений уже багато років. Вони проявлялися у вигляді молодика або дівчини, пенсіонера чи старезної баби (стукачки ще з енкаведистських часів), котрі стояли на трамвайній зупинці, біля супермаркету, перед дверима мого під’їзду, ну, всюди, де я побував бодай два-три рази. А тут — ніде нікого. Отже, з групою єгиптян із Пафосу зникло й невидиме чорне поле — частина їхнього вселенського егрегору, у якому «плавала» й моя сутність. У тому егрегорі, немов у операційній системі комп’ютера, міститься й програма, яка має назву «убивство по краплині», коли переслідуваного убивають не одразу, а дозовано, кожен день — мінімум двічі, при виході і вході в помешкання. Найчастіше смерть настає від інфаркту чи інсульту. Тепер же нічого подібного не було. Заколисаний спокоєм і лагідним шепотінням хвиль, я непомітно для себе став поринати в забуття… Мені привиділося, що я подарував Маріці футляр з каблучкою, яку купив у Феодосії за день до її від’їзду. То був золотий перстеньок з олександритом, на якому гравер, там же, в ювелірному Магазині, викарбував усередині перші літери мого імені й прізвища, а також дату — з обох боків від каменя. Майстер карбував під лупою. Коли я розплющив очі, то не міг збагнути, що це — сон чи спогад. Це була таки згадка про подію, яку я геть забув, і яка повернулася до мене ось тепер, через сон. Якийсь час я намагався згадати, які саме цифри були на внутрішній стороні персня, але не зміг. Знав тільки, що там карбувався якийсь із днів кінця серпня. І тут мені спало на думку бачене у метриці хлопчика. Там, у графі «дата народження», стояло двадцять восьме травня наступного року після нашого знайомства з Маріцою.

Розплющивши очі, я завважив, що лежав на пляжі; спину мені від палу прикривав рушник, хоча сонце вже не було таким пекучим.

— Що ти робитимеш уночі? — почувся голос Маріци, яка сиділа поруч на килимку з газетою в руках і в окулярах.

Я посміхнувся. І тут помітив у неї на підмізинному пальці ту саму каблучку, яка мені щойно привиділася. Досі я дивився й не бачив.

— Схоже, ти перебрала сонця, — зауважив я.

— Нічого. Завтра вже матиму шоколадний колір. А післязавтра ти мене сфотографуєш. І ніхто не повірить, що це буде фото з того місця, де народилася Афродіта.

— Те місце, де вона вийшла з моря, — у шістнадцяти кілометрах звідси, у селищі Куклія, — зауважив я. — Макар казав, що їхати до нього автобусом чверть години.

РОЗДІЛ 21

У селище Куклію ми прибули на автобусі з групою туристів, але на екскурсію не записалися, як і радив Макар. Від кінцевої зупинки пішли спочатку на берег, де вже було немало людей. Дехто засмагав на килимках, здебільшого ж купалися. Ми з Маріцою також кинулися у хвилі — якраз дув вітер з моря і на пісок накочувався вал за валом. На мить мені здалося, що я не у воду занурився, а у час, і опинився в період, коли тут відбувалося свято весни. Неподалік з-над густого саду височіла велична споруда храму богині вроди і кохання Афродіти, а довкіл гуляли паломники з Єгипту і Греції, які навідувалися сюди щонайменше один раз на рік, навесні. За мить це видиво зникло: не стало ні храму, ні саду. Натомість вгадувалися на пагорбі тільки рештки колон і фундаменту.

На Маріці була пляжна пара, відома мені з Коктебеля. Крадькома я завважив, що тіло її справді набуло шоколадного відтінку, хоча й не такого густого, як колись, а на обличчі не вгадувалося й тіні клопоту. Саме у цю мить я клацнув затвором фотоапарату.

— Треба було попередити — я б приготувалася, — сказала вона.

— Сонечко, вираз безтурботності підготувати не можна. Його можна тільки підгледіти і встигнути зафіксувати. На ось, глянь. — Я натиснув на кнопку відтворення знімка на екрані. Там у піні прибою стояла гарна жінка — смагляве тіло якої ледь прикривали пляжні атрибути. Попри статичність фотознімка, постать угадувалася в русі. Виднілися й інші пляжники, але на другому плані.

Маріца довгенько розглядала екран та, нарешті, сказала:

— Авжеж, твоя правда. Природно вийшло. А викадрувати одну голову не можна?

— Можна. А навіщо?

— Я вставлю її в майбутню свою книжку. Ну, в те місце, де йдеться про автора.

— Давай, я зніму ще раз, тільки цього разу голову і плечі.

— Ні. Такого виразу на обличчі вже не буде. — Мить вона ніби вагалася, а потім сказала: — Я вперше бачу себе щасливою. Повторити таке неможливо.

Я подумав, що кожна жінка носить у собі прикмети Афродіти, але мало хто з них про це знає. Напевне, у Маріці щойно прокинулася богиня любощів і краси. А причиною стало місце, де вона опинилася; мовлячи християнським терміном, — «намолене». Тут у кожну жінку входить благодать. І так триває з трьох тисяч восьмисотого року до нової ери (коли було споруджено храм), і аж до сорокових років нової ери, коли Пафос став першим християнським містом, і триватиме це завжди. Лозоходці, котрі вибирали у ті стародавні часи місце під храм, напевне, знали про таку властивість місцевості.

Тим часом я зробив ще кілька знімків, у тому числі й портретних, але на лиці Маріци вже не завважував того виразу, що на першому. Тепер на них було знати одкровення. Вона запитала:

— Якщо тут стояв храм, то, отже, у ньому й службу вели: ну, комусь молилися, когось славили…

— Авжеж. Молилися, а точніше прохали у богині сприяння у коханні та продовженні роду. А славили її ж — богиню вроди і любові. Храм Афродіти називали ще храмом із Сотнею Кімнат, а саме свято мало назву Афродісія. За тогочасним віруванням, кожна жінка мусила один раз на рік вступити у статевий зв’язок з незнайомим чоловіком, і саме тут, у храмі, в одній з кімнат. Так греки і єгиптяни зустрічали прихід весни. Щоправда, були періоди, коли у храмі відбувалися й оргії. Сувора до розпусти християнська церква заборонила такі свята, вірування древніх назвала язичництвом, але властивостей місцевості змінити неможливо.

Маріца про щось довгенько міркувала, а потім озвалася:

— Напевне, таке місце у світі не одне. І багато хто з жінок побували у своєму храмі Афродіти. Наприклад, мій храм, де я переспала з назнайомим чоловіком, знаходиться у Коктебелі. Власне, у тому храмі я і взяла шлюб з незнайомцем. Перстень, який він мені тоді подарував, став для мене обручкою, і надав моральне право привести у світ дитину від нього — хлопчика.

Хоч як я очікував почути від неї ці слова, але вони стали для мене повною несподіванкою. Аби пригасити емоційний сплеск, я почав пустий діалог:

— Скільки разів ти побувала в Коктебелі?

— Один, — відказала Маріца.

— Отже, тим чоловіком був я… І каблучку на твоєму підмізинному пальці подарував я? А чим це можна довести?

— Не знаю. Подарував, та й годі.

— Справді, не знаєш?

— Покажи-но перстеньок, — сказав я.

Маріца зняла і простягла його мені. Я витяг з кишені окуляри і розгледів на внутрішній стороні кільця дві заголовні літери — мого прізвища й імені. А також дату — двадцять сьоме серпня знаменного для нас року.

— На, ось подивися.

Маріца досить довго роздивлялася перстень та, нарешті, сказала:

— А що я мушу побачити? — За мить вона потягнулася до торбинки по окуляри: — Ага, справді. А я не помічала, хоч і дивилася. Сина назвала Олександром, бо каблучка з каменем олександритом.

— А я вибрав перстень з цим каменем, бо знав його властивості. Він посилає власникові випробування і водночас загартовує його. Латинське прислів’я каже: «Quod me netrit me destruit» — «Те, що не зламало мене, зробило сильнішим». Колись я простежив свій життєвий шлях і побачив, що весь він складається з випробувань та їх долання, а також з усвідомленням, що стаю трохи міцнішим. Я хотів, щоб і ти була сильною у доланні перешкод. Письменникові це потрібно, адже перешкоди створюємо ми самі.

На мить я подумав, чи вийду міцнішим із переслідувань і провокацій, які терплю уже багато років?

«Судячи з останніх подій, вистою і зміцнію», — озвалось у мені моє друге Я.

Раптом завважив, що перейшов у якусь іншу якість. Після слів Маріци про сина в мені щось змінилося. Тепер я бачив у ній не коханку, а дружину, яка всі ці роки вважала мене своїм чоловіком, не маючи жодної надії, що ми колись будемо разом.

«Що ж такого змінилося, — запитав я себе, спостерігаючи, як заходить у хвилі Маріца, — адже мені було відомо, що маю сина? Тільки й того, що про це щойно було сказано».

І тут пролунав у торбинці звук мого телефону.

— Ну, ти як? — почувся голос Кості. Він, як завжди, не витрачав час на слова привітання.

— Нормально.

— Я чого… Мені не дають спокою оті шістдесятеро, яких ми завезли до Пафосу з Єгипту.

— Спочатку їх залишилося тільки двадцять. Сорок, як повідав господар готелю, у той же день майнули в аеропорт і злиняли хто куди. А з тих, що залишилися, я бачив на пляжі «пампушку» і здохляка, якого приводили до тебе в медпункт. Але їх також уже тут немає. Учора дванадцятеро з них забрало якесь судно. Восьмеро мають на Кіпрі власні житла.

— Он як. Зайди до церкви та постав свічку подяки Господу. До речі, там храми православні. Бувай. — Костя відімкнув зв’язок.

«Треба поставити свічку Всевишньому не тільки подяки, а також свічку прохання, щоб і в нашому краї не запанували знову діти Мардука, — подумав я. — Як і десь-інде».

Дзвінок Кості на мить відволік мене від почуттів, викликаних словами Маріци. Та щойно вона вийшла з води і лягла на килимок поруч, як я поцікавився:

— Чому ти не повідомила про те, що сталося?

Якийсь час Маріца німувала; чувся тільки гомін пляжу та плюскіт хвиль; нарешті озвалася:

— Бач, не доберу, як сказати, хоч про це не раз думала. Я знаю кількох жінок, які народили собі діток у такий самий спосіб. Ну, завагітніли від когось, але дитину привели для себе. Про батька ж дитини вони за звичай і не згадують, — по миті додала, кивнувши на рештки колон храму на пагорбі: — А цьому способу, виявляється, стільки ж років, скільки й існує людство. — У нашому ж випадку сталося щось інше. Я знала, що маю чоловіка, а мій син — батька. Ну, вигадувала там, що ти зараз далеко за кордоном… Та останній час він став дедалі частіше цікавитися. Мабуть, під впливом того, що батько його ровесника працює на гвинтокрилі і, трапляється, бере їх із собою. Але не в тім річ. Я боялася, що ти матимеш мене за таку, яка спізнала незнайомого чоловіка для продовження роду. Мовляв, подумаєш, що людина мусить прийти у світ законно. А це означає — за згодою чоловіка і жінки, а не тільки когось одного. Ну, щоб бути їй — тій, новій людині — щасливішою, чи що… Із року в рік планувала повідомити, але кожного разу щось стримувало. Не подумай, що я остерігалася твого осуду. Щось інше мене утримувало, немов би за тим стояла якась небезпека для сина. Бувало, сиділа по півгодини біля телефону або за письмовим столом з наміром написати листа, але щось мені не давало це зробити. З’являлося відчуття близькості небезпеки. Отой дзвінок мій опівнічний… Здавалося, якась сила, та ж сама, що раніше стримувала озватися до тебе, взяла мою руку й поклала її на телефон. Це не тільки була радість від виходу у світ книги, на яку я очікувала чи не всі десять років, і якою хотіла поділитися з тобою, а й зняття табу на дзвінок до тебе. Ні, більше — це був наказ потелефонувати.

Раптом я зрозумів: сила, яка весь час охороняла мене, була також над Маріцою і нашим дитям.

— Так а батькам що ти казала? — запитав я.

— Нічого. Та й вони делікатно обходили цю тему. Знали про жінок, які також обзавелися дітками, а про людське око вигадували легенди про коханців, з якими у них не склалося подружнє життя. Щоправда, батько якось запитав: «Він хоч путній чоловік?» Ну, це, напевне, щоб переконатися, чи з онука не виросте якийсь покруч. «Авжеж», — відказала я коротко. З приходом у світ дитини для мене все змінилося. Я перестала бувати на зустрічах з читачами, виступати з письменниками по радіо й телебаченню. У мене тепер один клопіт — виховання дитини, ну і, звісно, удосконалення того благенького поетичного дару, який мені дав Господь. Усе інше, якось одразу обсипалося з мене, як сухозлотиця. Можна ще так сказати: зникло бажання щоденного свята. Але вони — свята — були: ніколи не забуду радості, коли син вперше промовив — уже не пробелькотав, а промовив — кілька слів, коли знаний літературний критик у своїй статті назвав мене визнаною поетесою.

— Тобі відомі властивості каменя олександриту, а як перекладається слово «олександр», ти знаєш? — поцікавився я.

— Ні.

— Визволитель. І Олександр Македонський починав, не як завойовник, а як визволитель від персидського панування. Мідо-Персія на той час була світовою імперією і, отже, він став визволителем не тільки для греків.

— Молдова маленька країна, — зауважила Маріца з усміхом. — До того ж, кого і від кого визволятиме наш син?

— Від дітей Мардука, — вихопилося в мене.

— А це хто такі?

— Ті, кого не видно, але яких немало поміж людей. — Помітивши на її обличчі недовіру, я додав: — А щодо маленької країни, то Македонія у часи Олександра також була невеликим грецьким царством. Але Олександр народився втаємниченим, а на визвольну війну його висвятили мати і жерці храму Зевса. Земним батьком у нього був цар Філіпп; сутність же людську він отримав від когось чи чогось іншого. Що ж до дітей Мардука, то це не вигадка, і не метафора. — Помітивши настороженість, яка виникла у чорних очах Маріци, я додав: — Колись розповім про них, за рюмкою кави.

Куклія — рибальське селище, тут у будь-якому з кафе можна вибрати розмаїті морестрави. Ми пообідали в таверні, яких на березі немало, і від яких сходив дух смаженої риби. Я випив і кухлик червоного вина, виготовленого з місцевого винограду. Маріца тільки надпила з мого кухля і зауважила:

— У батька вино не гірше.

Вийшовши з таверни, ми враз опинилися під пекучим сонцем. Вона витягла з торбинки мій головний убір.

— Одягни, бо пряжить, як у пеклі, — сказала.

Я завважив, що татарський орнамент на тюбетейці став чіткішим і від неї приємно пахло. Отже, її випрали.

— А хто була мати у Олександра Македонського? — раптом поцікавилася Маріца.

— Цариця, дружина царя Філіпа. До речі, сина виховувала вона. Піклувалася, щоб у його оточенні перебували найвидатніші люди. І протягом усього його короткого життя поряд з ним були такі люди. Одержати перемогу над кимось — це одне, а от щоб утримати й закріпити її, потрібне щось більше за наполегливість, одержимість і військову міць. Так, перемігши персидського царя Дарія, Олександр не став руйнувати царства. Тільки відсторонив від влади прибічників переможеного царя. А потім поодружував десять тисяч своїх воїнів з доньками найвизначніших вельмож Мідо-Персії, давши кожному великий посаг. І сам узяв собі за дружину доньку загиблого у битві Дарія. Навряд чи таке могло прийти в голову людині, якій було двадцять сім чи двадцять вісім років. Це міг придумати хтось дуже мудрий. Перемога грека Олександра закріпилася на віки, а сам він став сакральною постаттю східного люду, а потім, з появою ісламу, — і всього мусульманського світу.

Ми знову піднялися до храму Афродіти з рештками вапнякових колон, з усього іонічних, тому, що цей стиль у стародавній Греції був притаманний жіночій сутності. Збереглися тільки фрагменти колон, деякі з яких сягали метра й вище. Я легко уявив їхню справжню висоту, тому що пропорція між довжиною і нижнім діаметром була незмінна — колони сягали вгору на висоту п’яти нижніх діаметрів. Я «побачив» і дах храму, і «почув» різноголосий гомін жінок і чоловіків у храмовому саду. А потім мене немов би понесло на ліфті у глиб часу, аж до того періоду, коли на пагорбі було тільки капище в оточенні велетенських кедрів. Курили ватри у гніздах з викладених каменів, а довкіл чулися голоси і вгадувалися щастя й надія. Раптом усе зникло; від тих часів залишилися незайманими тільки морська синява й небесна блакить. «Правило гілок», яке інколи в мені прокидалося, цього разу «висвітило» лише два моменти шляху довжиною у понад п’ять тисяч років.

Тим часом минуло вже немало часу після оповіді Маріци. Я мусив був щось сказати, але обережність, яка глибоко вгніздилася в мені за багато років цькувань і провокацій, змушувала не квапитися. З голови не виходили слова сина Мардука — молдаванина: «писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями». З усього судячи, молдавські темні й діти Мардука, знаючи про моє «писиво», досі не знають про мого сина. Цьому завдячує не тільки обачність Маріци, а й світла силу над нею. Я подумав, що вагатися й осмислювати далі ситуацію не можна. Десь живе хлопчик з очима кольору моря, зачатий у любові в одному з «храмів» Афродіти, який очікує, коли нарешті з’явиться його батько.

— Сонечко, а чи не обвінчатися нам тут? — раптом вихопилося в мене.

Маріца довго не озивалася; обіпершись на одну з колон, вона дивилася на черепичні дахи Куклії віддалік в оточенні зелені. Коли ж обернулася, я побачив дві сльозини, що добігали вже до підборіддя. Раптом очі її блиснули двома чорними діамантами.

— Де? — поцікавилася вона. — Тут? — і поклала руку на колону.

— Ні, ну… У якійсь із тутешніх церков — вони православні.

— Романтично. Але чому так далеко від нашого краю? Можна б і в Одесі чи Кишиневі.

У мене мало не вихопилося: «У Кишиневі не можна, та і в Одесі поки що небезпечно». Але за тим треба було пояснити чому саме. Навряд чи людина з раціональним складом мислення сприйняла б на віру моє пояснення. Йому — поясненню мусить передувати чимало інформації, або ж ситуація, в якій двічі побував Костя. І все ж я змушений буду втаємничити Маріцу, інакше звістка про наше одруження дійде до темних Молдови, відтак вони довідаються чиє то дитя Сашко.

— Не тільки романтично, а й символічно, — відказав я. — Пафос — перше місто Римської імперії, де влада стала християнською. Це було ще за життя апостола Павла. Ну, а цивільним шлюбом ми зможемо побратися і в Одесі.

РОЗДІЛ 22

На поромі, який відходив від причалу і плив до судна, острів залишали останні з туристів круїзу, які провели день у Пафосі, а з ними і ми з Маріцою. Нас зустріли Ксилантій з Баксом. Ми з Баксом обмінялися потиском рук, а Ксилантій обійняв мене, а потім зауважив:

— Шефе, ти став на себе не схожий.

— Що, засмаг?

— І це також… Ти завжди мав якийсь жорсткий вираз обличчя. А тепер немов би пом’якшав.

— Іншим слово, розслабився, — уточнив я.

— Ось-ось. Ти став розслабленим.

— На це є вагома причина, друже. — Завваживши на його обличчі допитливість, я сказав: — Ми з Маріцою хочемо накрити сьогодні стіл. Допоможеш? Ну в тій частині, де оселедець з олією й огірки.

— Авжеж. До речі, Костя зараз у капітана. Він сказав, що зайде до вас.

… Я саме «переносив» знімки з фотокамери до комп’ютера, а Маріца розвішувала у шафі одяг, коли до каюти зайшов Костя. З порогу подивився на нас уважно, мовив:

— До вашого гарного вигляду, який маєте, не вистачає гарної звістки. А вона така: капітан не підписав твоєї заяви на відпустку за власний рахунок. Отже, ти увесь цей час вважався працюючим судні. Можеш забрати в касі тижневу зарплату. Заразом отримаєш і премію в розмірі тижневої зарплати, яку виписав тобі все той же капітан.

— Так а премію за що? — поцікавився я.

— Мабуть, за твій ризик, — усміхнувся Костя. А потім звернувся до Маріци: — Він колись скидає тюбетейку?

— Буває, — відказала з усміхом Маріца. — Коли спати лягає.

Я показав Лікареві стілець поряд і сказав:

— Ось поглянь.

Він спочатку розглядав на моніторі знімки, зроблені на пляжі, потім, коли я вивів на екран сюжет з руїнами храму Афродіти, поцікавився:

— А це що таке?

Я пояснив, а тоді показав нас з Маріцою у церкві, де священик одягає нам обручки. Якийсь час Костя не озивався, а потім зауважив:

— Ну, ти ж і фантазер! Це ж треба, повезти кохану жінку аж у край Афродіти, щоб там узяти з нею шлюб.

— Це не тільки край Афродіти, — відказав я. — Це і місце, де люди вперше стали християнами. Тоді ще не було поділу на православних і католиків. А цей знімок на моє прохання зробив якийсь із туристів.

— Ксилантій каже, — мовив Лікар, підводячись, — що ви маєте намір накрити поляну. Замість бучного весілля — поляна в каюті. Мені подобається. Ходімо, принесемо стіл від Ксилантія й Бакса до мене, бо у вас тут тісно.

Моє бажання накрити стіл не стало для всіх несподіванкою. Та коли Костя, піднявши келих з ромом, виголосив, що ми обвінчалися, і показав рамку зі знімком вінчання, я завважив на лицях моїх друзів спочатку розгубленість, а потім у Бакса і Ксилантія з’явилося співчуття, а у Рити щось схоже на заздрість. По-доброму посміхалися Макар і Костя. Після другої чарки озвався Бакс:

— Вип’ємо за Шефа і його імпортну дружину! — І почаркувався спочатку з нами, а потім з усіма.

— Ксиву маєте? — поцікавився Ксилантій, наповнюючи чарки після щойно випитого.

Замість відповісти, я взяв з тумбочки цупкий аркуш тисненого паперу, схожий на диплом лауреата премії.

— Ось, — сказав.

— Тоді третю пропоную випити за повернення.

— До чого? — поцікавився Бакс.

— До звичаїв батьків, — відповів Ксилантій.

Рита якийсь час дивилася на наше зображення на екрані монітора, а тоді поцікавилася:

— А де ви обручки взяли?

— У Пафосі купили, — відказав я.

— Шкода, що на тобі, Маріцо, немає фати, — зауважила вона.

— Моя доню, ми це врахуємо, — озвався Макар. — Тільки у моїх батьків, у Західній. Там також шанують цей обряд. Адже ми з тобою не вінчані.

Краєм ока я помітив, що Маріца ніяковіла в компанії малознайомих людей. Я пригорнув її й поцілував. І подумки подякував усім, що ніхто не вигукнув безглуздого слова «гірко».

Раптом почувся дзвінок Костиного телефону. Він витяг його з нагрудної кишені і, кинувши погляд на номер, вимкнув зв’язок. Тоді, подивившись на мене і, показавши очима на двері, вийшов. Я пішов слідом. У коридорі він попрямував до сходів на верхню палубу.

Була вже надвечірня пора, дув помірний південний вітер, від чого море вкривали невеликі хвилі з білими гребінцями, вгадувалося ледь чутне гудіння в машинному залі і музика та голоси на нижній палубі.

— Історик, — пояснив Лікар, натискаючи на кнопку звуку, а потім — на номер, який світився на дисплеї. — Побалакаємо тут, бо в коридорі гомінко.

— Алло, — почувся чоловічий голос.

— Ви щойно дзвонили…

— Так. Ви не могли б прийти зі своїм другом до мене завтра у першій половині дня?

— Ні. Ми зараз далеко від Одеси. А що сталося?

— Взагалі то нічого. — На тому боці мить помовчали, а тоді знову почулося: — Вам відомо щось про людей, які втратили пам’ять?

Костя подивився на мене, відповів:

— Писали про щось таке в газеті. Ну, якийсь зв’язок з катакомбами.

— Ось-ось. Таких випадків, виявляється зафіксовано багато, у різних регіонах України. Але до недавнього часу ними мало хто цікавився. Тепер же, через те, що людей таких стало з’являтися дедалі більше, знайшовся журналіст, який систематизував усі випадки. Виявляється, з тих пір, як відійшла стара влада, поява безпам’ятьків збільшилася у кілька разів. Тепер ними заселені всі психлікарні, для них створені спеціальні заклади. Мало кого з них вдається зідентифікувати з пропалими безвісти. Журналіст, прізвища якого я, на жаль, не запам’ятав, пише, що ці люди геть позбавлені душ. Власне, вони — скафандри, з яких повиймали їхнє наповнення — людські душі. Ну, це десь так, якби з мобілки витягли акумулятор і сім-карту. І хоч там є ще літієвий елемент живлення, але пам’яті й енергії вже немає.

Озвався я:

— Запитай, у яких містах їх виявили найбільше?

Костя повторив моє запитання. У відповідь почулося:

— Де багато підземних ходів. Наприклад, у Харкові, там під містом нараховують понад тридцять кілометрів тунелів; у нас тут, у районі катакомб; на Донбасі; в Севастополі, де під час війни був підірваний підземний завод разом з його робітниками; вони там, у підземеллі, й мешкали. Тих бідолах загинуло понад шістдесят тисяч. Журналіст каже, що за два-три тижні істот без пам’яті з’явилося у кілька разів більше, ніж доти, і що враження таке, нібито хтось відкрив концентраційні табори, де їх утримували. Подібне вже траплялося, коли стали випускати репресованих сталінським режимом людей. Просидівши по в’язницях не один десяток літ, вони також багато чого не розуміли у тій дійсності, де раптом опинилися. Але у них, принаймні, була мова, хоч скоріше табірний сленг. Поволі-поволі адаптувалися. А ці справді обезмовлені. Єдине, що вміють, це їсти, пити та справляти нужду. Але не всі такі. Я, власне, тому й подзвонив до вас. Поміж них трапляються люди, які знають халдейську мову, і нею спілкуються поміж собою. Часом заговорюються і балакають сумішшю нашої і халдейської мов. А є й такі, котрі, крім халдейської, знають інші, здебільшого схожі на халдейські, слова. Через це мене, як сходознавця, й запросили в одну з таких колоній під Одесою.

— А що кажуть владці? — запитав Костя.

— Нічого. Поки досліджують, що це за феномен. Отож і мене залучили, та й інших науковців, зокрема й антропологів. Я звернув увагу, що кожен з безпам’ятьків нічим не відрізняється від сучасної людини. І в натовпі людському його неможливо ідентифікувати, та коли побачиш гурт таких, то виникає думка, що це окремішня раса чи етнос. Крім звичайних антропологічних прикмет, їх поєднує якась польова особливість; очима її не побачив, але її вловлює аура людини. Вона — та особливість і гуртує їх в окремішню людську групу. Хоча я не впевнений, що слово «людська» я вжив коректно стосовно цих істот. Часом у мене виникало дивне відчуття, ніби я перебуваю у колі старезних людей, яким, проте, на вигляд років від сорока до п’ятдесяти. Спочатку подумав, що це якийсь психічний комплекс, та потім, коли довелося відвідати їх удруге і втретє, то знову за молодими обличчями жінок і чоловіків я вгадував деякі сутності людей, що мешкали на землі кілька тисяч років тому. Звісно, це дурниця. Я подумав, чи не ті це істоти, балачки яких ви з вашим другом записали на диктофон. Отже, ви є першими, хто почав їх досліджувати. А з того, як ваш друг вибудував з перекладених мною слів халдейську фразу «Маг відправив Ліліт у край без вороття», я зрозумів, що саме час об’єднати наші зусилля для праці над ідеєю. Не виключено, що держава для цієї теми може виділити й кошти.

— Слушна думка, — озвався я.

— Ось мій друг каже, що ваша думка йому сподобалася, — сказав Костя і передав мені телефон.

Ми привіталися. Науковець мовив:

— Це добре, що ви поряд виявилися. Можете, поясните таке: під час останнього мого перебування на об’єкті, де поселили безпам’ятьків, а це колишній студентський профілакторій на березі річки в гаю, керівник об’єкта сказав, що безпам’ятьків, які балакають халдейською мовою, стає дедалі менше, але загальна чисельність резерватів не змінюється. Що б то могло означати?

— Поміж них, або серед адміністрації табору виявився хтось, хто може відправляти квартирантів, які досі селяться у чужому тілі, у край без вороття. Точніше — у відомство богині підземного царства Ерешкігаль. Ну, це за віруванням вавилонян.

— Он як. Чи не той це Маг, про якого у нас була мова, і з яким ви обіцяли мене познайомити?

— Ні. Це не він, — сказав я впевнено.

— З вашого тону видно, що ви переконані.

— Авжеж.

— Так вас же немає зараз в Одесі і ви нічого не знали про об’єкти, де тримають безпам’ятьків. Звідки ви знаєте?

— Зате мені відомо, де перебуває Маг, з яким ми обіцяли вас познайомити.

— Тоді що ж виходить, що він не один такий?

— Не виключаю. — відказав я. — Хоча може бути й інша ситуація — значно гірша. — Раптом я поцікавився: — А скажіть, всі оті приходьки з минулого справді мають за плечима по кілька тисяч років?

— Ні. Здебільшого це люди, які народилися на початку минулого століття. Ну, якщо судити за окремими словами, котрі у них дивом збереглися у пам’яті. Наші це слова, але якісь архаїчні. Ті ж, що спілкуються халдейською мовою, справді тисячники. Втім, я не взявся б доводити, що це справді так.

— Ви казали про журналіста, який збирає випадки виникнення безпам’ятьків. А прізвища його не запам’ятали?

— Ні.

— А ім’я?

— Та випало з пам’яті.

— Чи не Олегом його звати?

— Олег! Точно. Я згадав, бо й мого небожа звати Олегом. Ви його знаєте?

— Зустрічався. Ще до нашого з вами знайомства. Якщо це кореспондент одеської газети.

— Так, він наш. Гаразд, будемо кінчати розмову. Отож, я очікуватиму вас за три дні у першій половині дня.

— Авжеж. Але на завершення я хотів би вас застерегти: не ходіть більше у резервації, де селяться обездушені істоти.

— Чого б то?

— Поясню при зустрічі. Бувайте.

РОЗДІЛ 23

Ми дивились у слід кросоверу Костиного брата, у якому були Маріца з Ритою й Макаром. Геннадій відвозив їх до Ритиної оселі над Куяльницьким лиманом. Коли машина повернула на вулицю, що вела у бік Пересипу, ми зайшли в музей.

Уже за кілька кроків у коридорі наукового відділу я зупинився. Всередині у мені немов би щось заворушилося.

— Ти чого? — озвався Костя.

— Повертайся на вулицю і очікуй на мене там, — сказав я, дивлячись собі під ноги.

Мигцем помітив, що обличчя мого товариша стало сірим. Він позадкував, а потім поспішив до сходів.

Коли до кабінету історика залишалося всього кілька кроків, я знову спинився. «Треба було спершу потелефонувати, а вже тоді йти, — подумав я, кладучи подумки руку на карк мого звіра, який уже звівся на повен зріст. — Послухав Костю: мовляв навіщо попереджати, ми ж домовлялися, що прийдемо через три доби у першій половині дня».

Двері були прочинені і з них сходив дух щойно запареного ліптона. Бородань, як завжди, сидів за великим двотумбовим столом; біля вуст тримав велику піалу з малюнком маків. Праворуч стояв череп’яний кухоль, у якому він настоював чай. На мене подивився зацікавленим поглядом; то була зацікавленість не вченого, а чиновника, який у кожному відвідувачеві бачить предмет власної наживи. У тому не було б нічого особливого, якби не очі — жовті у чорну цяточку. На підлозі лежала купа книг; я встиг помітити, що то були томи історії України, тлумачні словники й підручники української мови, видані в роки незалежності. Не стоси, а саме купа. Такі насипи книжок на площах показували у хроніках, де їх спалювали фашисти. За тим у Німеччині з’явились крематорії і для людей. За сталінського режиму книги спалювали у топках паровозів. Їх під оком енкаведиста завантажували у паливний відсік і під його ж — енкаведиста оком кочегар грабаркою кидав їх у топку. Топка паровоза ставала крематорієм для думок і емоцій, увічнених у слові. Ці асоціації промайнули в пам’яті мигцем, до того, як з мене вилетіла чорна блискавка і влучила бороданя в груди. Він враз зів’яв і спав з лиця, як гумовий муляж, з якого випустили повітря. Краєм ока я завважив, що в рядах книг, якими був заставлений увесь кабінет, з’явилися чималі прогалини. Видання, що там стояли, повисмикували і покидали на підлогу. А судячи з гіркуватого запаху прілого паперу, який домішувався до аромату ліптона, це сталося зовсім недавно.

Я дістав телефон і натиснув на Костин номер. Почувши відповідь, сказав:

— Зайди.

Лікар спинився в коридорі, не наважуючись переступити поріг. На засмаглому лиці було знати розгубленість, як тоді, в Лікарні, коли я завадив увійти в нього сутності доньки Мардука. Я кивнув на чоловіка за столом.

— Оглянь, — мовив.

Він нерішуче переступив поріг.

— Причини двері і не бійся. Тобі нічого не загрожує.

Костя підступився до історика, який, здавалося, заснув за столом. Довгенько тримав руку в нього на пульсі. Та, нарешті, озвався:

— Живий.

Тим часом я прикидав, як довго у тілі вченого сидів син Мардука. Від цього залежить, чи не прихопив «квартирант» з собою у край без вороття і його душу. І тут господар кабінету ворухнувся і розплющив очі. Раптом у них зайнявся подив.

— Що сталося? Хто це книжки поскидав на підлогу?

Мені відлягло від серця. Чоловік був самим собою, і очі мав карі, а не жовті в цяточку.

— Сталося те, що ви не послухали моєї поради не ходити в резервацію, де селяться обездушені істоти. Коли ви там були в останній раз?

— Сьогодні вранці.

— Ну, а перед обідом ви вже не були господарем свого тіла, як і сутності. А оце, — я показав на купу книжок, — зробили ваші руки. Ще б трохи і ваш квартирант оволодів би всіма складовими вашого організму і від вас залишилося б те ж саме, що й від людей, які стали безпам’ятьками.

— А хто тоді чай запарив?

— Ви, — запевнив я.

Він подивився на піалу, сказав:

— Я з неї не п’ю, бо вона велика. — Господар висунув шухляду і дістав маленьку чашку з блюдцем: — Ось кухлик. Я п’ю мало, але міцний. А піалу мені подарували на різдво колеги.

Раптом прочинилися двері і зайшла жінка з папірцем у руці. Подивилася здивовано на купу книжок, тоді привіталася з нами і поклала папірець перед ученим.

— Щойно телефонували у приймальню, прохали переказати, що на вас очікують у пансіонаті, де ви були сьогодні вранці. Там відбудеться семінар. А це, — жінка кивнула на папірець, — їхній телефон для контакту.

Коли за жінкою зачинилися двері, учений пояснив:

— Секретарка директора. А це номер телефону того пансіонату, де я сьогодні був.

Він хотів іще щось додати, але його випередив Лікар:

— Блискавично — вранці очолили, а в обід уже викликають на партактив.

Учений поцікавився, що значить очолити, на що Костя пояснив:

— Це термін дітей Мардука. Він означає впустити в людську плоть прибульця. Треба розуміти, що вони ще не знають, де тепер їхній товариш.

— А ви не помиляєтесь? — засумнівався господар.

Я взяв папірець з номером і, кивнувши на телефонний апарат на столі, спитав:

— Можна?

Учений сказав, що так.

Уже перший звук слова «Алло», яке почулося у трубці, викликало в мені звіра-охоронця. Чоловік за столом, який дивився на мене, очікуючи, що я скажу в трубку, раптом змінився на лиці. Але тільки на мить, бо я поспішив відімкнути зв’язок, і обличчя моє набрало звичайного виразу.

— Твоя правда, — звернувся я до Кості. — Це вони.

Несподівано спокій, який оповивав мене уже кілька тижнів, почав танути. Я знову опинився у ворожому просторі, з кожного куточка якого шкірилися конвоїр, наглядач, провокатор, інформатор, у яких було тільки одне завдання: привернути до себе мою увагу. Вони вбивають способом, який не зафіксований у жодному законодавстві. Його умовно можна назвати: «Спосіб безконтактного убивства» або «Спосіб убивства по краплині». Убивають не через пошкодження плоті, а через пошкодження нервової системи, а вже вона псує плоть. Людина помирає не від ножа, кулі чи важкого предмета, а від інфаркту, інсульту чи чогось подібного. Це винахід дітей Мардука.

— Ви хотіли, аби ми познайомили вас з Магом, — озвався Костя і кивнув на мене: — Так ось він.

— Он як.

Бородань за столом якийсь час про щось міркував, а потім запитав:

— А чого ви не сказали про це минулого разу, коли тут були?

— Ви все одно не повірили б, — відповів Лікар.

Несподівано історик сказав:

— Послухайте, я, здається, знаю халдейську мову. Не так, як досі, а по-справжньому. — Він почав казати незрозумілі слова з великою кількістю ретрофлексних, свистячих і шиплячих звуків. Потім переклав: — Богине Ерешкігаль, прийми мою душу у царство своє. Я раб твій і прах біля ніг твоїх по віки віків.

Як виявилося, то була єдина халдейська фраза, яку залишив на згадку вченому його недавній «орендар». Усвідомивши це, історик засмутився. Він поцікавився:

— Що це за люди, і де вони навчилися неіснуючої, мертвої мови?

Я не поспішав відповідати, підшукував, якби простіше пояснити. Та, нарешті, сказав:

— Вони не вчилися цієї мови. Вони прийшли з нею у світ людей. Ну, народилися з нею. Зазвичай у кожного, хто з’являється у нашому світі, блокується інформація про попередні життя — не відсікається, а тільки блокується. Це десь так, якби у людини, яка переїхала мешкати у якийсь інший край, частину речей вилучили б і поклали на сховок у шафу чи кімнату, до якої власникові тих предметів доступу немає. Речі належать йому, але у цій ситуації, у цій системі, де він опинився, ними користуватися заборонено. Для потойбічних же сутностей, хто в попередніх життях володів халдейською мовою, — жерців храму Мардука, Магів і чарівників Вавилона, є виняток. Хоч їх і народжує сучасна жінка, але вся сума знань, якими володіла сутність у потойбіччі, залишається при ній і після втілення її у людський плід. Це не тільки мова, а й дещо важливіше — доктрина аккадсько-вавилонського духовного егрегора. Найбільше таких істот прийшло у світ наприкінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть. Це космічне явище.

Я завважив, що Костю моє пояснення цікавило не менше ніж науковця. Він запитав:

— А до чого тут космос?

— Я тобі колись казав, що на кінець дев’ятнадцятого століття, а точніше на тисяча вісімсот вісімдесят перший рік припадає зміна кіл Сонячного Зодіаку. Коло Сонячного Зодіаку ще називається анарагонічний оберт, і триває двадцять п’ять тисяч дев’ятсот двадцять років. Для порівняння: анарагонічний оберт Землі триває триста шістдесят п’ять днів. А тільки якщо в кінці земного оберту люди святкують народження нового року, то в кінці анарагонічного оберту Сонця у людстві народжується нова цивілізація, можна сказати, нова раса. Ось у цей період і приходить у світ велика кількість лихих, чорних геніїв минулих епох. Аби глибше зрозуміти те, про що я кажу, треба ще оповісти про зв’язок Темного Сателіта Землі з усіма дванадцятьма знаками Зодіаку Сонця, але це вимагає вже тривалішої розмови.

І тут я дістав з кишені смартфон, яким давно вже не користувався, і пошукав у «контактах» слово «Олег». Відгукнулися одразу. Я нагадав, що ми колись уже зустрічалися у сквері біля Троїцької церкви і запитав, чи не хотів би журналіст ще раз побачитися зі мною.

— Авжеж, — відказали на тому боці, — коли і де?

— Та хоч зараз. А де — біля історичного музею.

— Мені йти туди хвилин п’ять. Але прямо зараз не вийде. Давайте за півгодини.

Коли ми роз’єднали зв’язок я пояснив, що це журналіст, який зібрав матеріал про безпам’ятьків.

— Он як, — озвався історик, підводячись з-за столу і окидаючи поглядом купу книжок. — Треба дати лад до його приходу.

… Коли я виходив з кабінету, тут уже панував порядок: книжки знову зайняли свої місця на полицях, а підлогу було протерто вогкою шваброю.

Гінка постать журналіста виникла несподівано з-поміж перехожих. У вусі в нього поблискувала серга з символом «Овна», а голова була ретельно поголена.

— Я чому до вас озвався, — мовив, потиснувши йому руку. — Виявляється, ваша тема несподівано отримала розвиток.

— Так. Це сталося після зміни влади. Мене покликав редактор і повідомив, що тепер ми можемо займатися «непомнящими» відкрито.

— А доти ви що робили те з оглядкою?

— Авжеж. До речі, це ідея не моя, а редактора. Він же її і притримував. Коли ж прийшла теперішня влада, ми продзвонили всі видання й сайти і накопали чимало матеріалу. Як виявилося, над цією темою сушило голову немало людей, але робили все потай.

— Гаразд, — сказав я, — побалакаємо в музеї.

Коли я познайомив Лікаря й історика з журналістом, господар кабінету сказав, що він читав усі статті Олега.

— Тільки в одеській пресі? — поцікавився гість.

— Так, але ви пишете й про інші регіони.

— Точніше сказати: про всі області. Редактор опрацював зібраний мною матеріал і написав статтю за його і моїм авторством. Вона побачила світ у центральній газеті, і, отже, її прочитали всі. Одразу ж нам почали дзвонити, ми стали отримувати листи — паперові й електронні. Найбільше тема зачепила родичів «непомнящих». Виявляється, деякі з постраждалих живуть у своїх сім’ях уже багато років. Ця недуга не має назви, а відтак не існує й методики її лікування. Та найбільше звернень ми отримали від психо— і наркозакладів. Там не знають, що робити з такими хворими. Дехто називає їх істотами без душі і пам’яті, інші — біороботами, у яких витягли програму. Єдиним позитивним моментом безпам’ятьків є їхня не агресивність і слухняність. Медики вважають, що їм не місце ні серед психів, ні серед наркозалежних. Потрібен спеціальний реабілітаційний заклад, де науковці-психіатри досліджуватимуть феномен і, якщо пощастить, розроблять якийсь метод лікування. Цих людей не так уже й багато, але вони є в кожній області. А головне, чисельність їх до недавнього часу збільшувалася в арифметичній прогресії. Коротше кажучи, мабуть, під тиском медиків, Міністерство охорони здоров’я поставилося з розумінням до цієї проблеми — познаходило в областях покинуті студентські профілакторії, привело їх до ладу і позвозило туди «непомнящих». Ось і все, що я можу повідомити. До речі, першим, хто поцікавився моєю публікацією про тих бідолах, — журналіст подивився на мене, — були ви.

Озвався Костя:

— Цікаво-цікаво… А яка твоя особиста думка про цей феномен?

— Боюся, що моя відповідь здасться вам некоректною. Логіка така: «непомнящі» — це заготовки для сутностей, які мають дисантувати у наш світ. Ну, щось на зразок скафандра. А факт появи їх — «непомнящих» у дедалі більшій кількості тягне тільки один висновок: десь готується масована агресія на нас. — Несподівано Ігор усміхнувся. — Фантазія все це. Спосіб мислення фана, який виховувався на фантастичних творах.

Тим часом я подумав, що в цій кімнаті сидять двоє людей, які мали чужинців у своїй плоті, і тільки випадково уникли долі безпам’ятьків.

Промовив історик:

— Сталося так, що мені довелося побувати в комісії вчених, котрі виявляли поміж «непомнящих» тих суб’єктів, які бодай щось пам’ятають, наприклад, слова. Поміж нас були спеціалісти з арамейської, коптської, старогрецької мов. Зокрема, я колись досліджував стародруки Вавилона, а там державною мовою була халдейська. І жодного, хто б пам’ятав інші, крім халдейської, наприклад, арамейські слова, поміж них не було. Рештки знань залишились у пам’яті лише в кількох «непомнящих». Але йдеться про Одесу. А як в інших областях?

— Цей момент не дає спокою і нашому редакторові, — сказав журналіст. — Знання мови, яку людина раптом виявляє в собі, і про яку раніше і не здогадувалася, це рідкість. Хоча такі випадки й не поодинокі. У свідомості декого, буває, оживають навіть мови, котрі зникли кілька тисяч років тому. Редактора мого бентежить те, чому хворі на цю недугу виявляють знання саме халдейської мови, і яке вона має відношення до «непомнящих»? На поверхні лежить думка, що саме «непомнящі» і є скафандрами для сутностей — носіїв халдейської мови — державної мови Вавилона. Ми про це ніде не писали, але між собою балакали.

«Слушна думка, — подумалося мені. — Напевне, редактор має якусь інформацію про існування потаємних закладів, де утримувалися безпам’ятьки, а також йому відома й мета їх «виготовлення» і утримання. А те, що він надто обережно висвітлював цю тему за часів старої влади, є підтвердженням того».

Раптом я завважив, що на мене дивиться Лікар. Він запитав у Олега:

— Скажи, а яка ситуація в інших країнах? Там також безпам’ятьки, халдеї…

— Забугорних засобів масової інформації я не читав. Ну, крім інтернет-видань. А ті окремі публікації, що там з’являються, не свідчать про те, що такою недугою вражений увесь світ. Схоже, що напасть упала тільки на нас. Як каже редактор, ведеться масована підготовка для вторгнення чогось поганого саме у нашу країну. Попередня влада сприяла тому. Не законодавчо, звісно, і не відкрито.

— З чого ти взяв? — поцікавився Костя.

— Ну, наприклад, якийсь із продажних журналюг наїде у пресі на колишнього правозахисника, і не на одного, а на увесь гурт людей, які виборювали колись незалежність. А ті, хто сидить у владних кріслах, вдають, що нічого не сталося. Але ж це підкоп під периметр!

Тим часом я міркував: «Чому «халдеїв» поселили в той самий заклад, що й безпам’ятьків? Адже вони знають мову, хоч і мертву. А відтак не зовсім позбавлені пам’яті. Я спитав про це Олега, на що він сказав:

— Збирали всіх підряд. А чи знає хтось із них кілька незрозумілих слів, чи не знає жодного, значення тому не надавали.

На мить мені привиділося, що я стою в лікарняній палаті над Свистоплясом, який корчиться у судомах на підлозі, а я дивлюся на «бійку» між власником тіла і сином Мардука в ньому. Не витримав організм, точніше — серце. А відтак у краї без вороття опинилися і син Мардука, й темний, себто уроджений Свистопляс, якому належала плоть. І тут спало на думку: «якби серце витримало і переміг би Свистопляс, то він би став безпам’ятьком з невеликим запасом матюкливих слів, позбавлених будь-якого глузду; якби ж перемогу отримав син Мардука, то плоть стала б власністю того, хто знає халдейську мову. Скоріше за все, усі «халдеї», котрі перебувають тепер у пансіонатах, є тими, що перемогли господарів тіл, у яких вони «квартирували». Ті ж, що народилися як люди і здобували освіту й виховання як люди, повтікали, або принишкли, очікуючи слушної нагоди розпочати нову зловорожу діяльність».

Я знову поцікавився в журналіста, чи багато «знавців стародавніх мов» поміж безпам’ятьків.

— Одиниці. Але це тільки в Одеській області. По всій же Україні їх, мабуть, більше. А от хто вони — невідомо, — відказав Олег.

— А редактор що каже? — поцікавився історик.

— Та знав би редактор, знав би й я. Хоча нам відомо, що на цю тему ведуться якісь перемовини між владою і церквою.

— А до чого тут церква? — здивувався Лікар.

— Подейкують про екзорцизм. Ну, це коли з одержимого виганяють біса. Кажуть, десь існує католицький інститут з підготовки екзорцистів. Та і в нашій — православній церкві є священики… Як на мене, забобони то.

На мить я відчув на собі погляди Лікаря й ученого. Вони очікували що я скажу. Натомість я подумав, що екзорциста підготувати в навчальному закладі неможливо. Ним треба вродитися або ж зазнати якогось екстремального впливу, після якого людина переходить в іншу якість. Я сказав:

— Отже, передбачається виганяти біса молитвою, і робитиме те священик. Ну, є така практика. Є. Але виганяти його починають тоді, коли він збіситься. Якщо ж він живе у людській плоті в гармонії з власником плоті, а таким найчастіше є темна людська сутність, то священик його не впізнає. До того ж темні в церкву не ходять. Хоча у ситуації, яка тепер склалася, такий метод має право на існування.

На лиці журналіста майнув вираз збентеженості.

— Так а як же бути? — озвався він.

— Перед усім слід розпочати пошук тих, які спроможні відрізнити людину від нелюда в людській подобі.

— Це щось із області фантастики? — посміхнувся Олег.

— Ні, синку, такі люди існують. Я не брешу.

— Він каже правду, — майже в один голос підтвердили історик і Лікар.

Журналіст подивився на свій масивний годинник на кощавій руці, підвівся.

— На жаль, мушу вже йти. Скажу про цю вашу думку редакторові. Ага, номер вашого телефону можна?

Замість відповіді я дістав смартфон і, знайшовши номер Олега, натиснув на слові «дзвонити». Одразу ж пролунав сигнал у кишені журналіста. Він зберіг мій номер.

Після того, як пішов журналіст мені раптом кинулося в очі, що обличчя бороданя має блідий відтінок — його щоки, чоло. Зазвичай воно у нього смагляве. Я запитав:

— З вами все гаразд?

— Не дуже. Не хотів казати при журналістові. Часом мені здається, що я на грані втрати свідомості.

І тут озвався Костя:

— Хочете, я скажу, що ви відчуваєте? У вас стан людини, яка повернулася додому і виявила, що там порядкував чужий. Ну, речі знаходяться не там, де ви їх колись поставили. Але це тільки аналог того, що з вами відбувається насправді. Зрушилися з місць ваш світогляд, вся сума переконань, а точніше — увесь фундамент уявлень про світ і закони сучасної людини. А на полиці вашої пам’яті з’явилося чимало такого, чого там ніколи не було: деякі халдейські фрази, їхні ж — халдейські закони, а тільки у стислому, заархівованому вигляді. Ті архіви поступово розкриватимуться і ви зможете обирати між ними, і тим що напрацювало людство за два з половиною останніх тисячоліття.

— Ви з вашим другом якісь дивні люди, — зауважив учений. — Все, про що ви сказали, правда. Звідки вам про це відомо.

— Друже, у вашій ситуації я побував двічі. А чому саме на нас з вами це впало, знає он він, — Лікар кивнув на мене.

Я сказав:

— Не тільки на вас. Це лихо може впасти, і часто падає, на будь-кого, хто має відкриту людську сутність. З таких людей, навіть не позбавляючи їх пам’яті, можна робити «непомнящих», а точніше оболонки для дітей Мардука. Будь-який син Мардука легко увійде у вашу людську оболонку, і співіснуватиме з вами або ж витіснить вас із неї. Та цього разу вийшло на краще. До того ж все, що залишив квартирант на згадку про себе, скоро перестане бути активним. Воно не зникне, а стане звичайною інформацією. Усі ваші уявлення, переконання, сума знань стануть на свої місця. Іншими словами, ви у вашій «оселі» знову станете господарем, і ніщо вже не створить там дискомфорту.

— Авжеж, — підтвердив Лікар і додав: — Нам час іти.

Ми підвелися, потисли господареві руку. Навздогін почули:

— Дякую, хлопці.

РОЗДІЛ 24

«Жінки є жінки», — подумав я, спостерігаючи як Маріца, уже вкотре, виймає з сумки в’язану кофту, яку ми придбали на базарі у Стамбулі — подарунок матері. Мене вже заколисувало в м’якому кріслі автобуса «Одеса — Кишинів», коли я почув:

— Треба б і собі було купити, — Маріца ніби розмірковувала вголос. — Для холодної погоди краще й не буває.

— У тебе попереду ще — один тур, — озвався я. — Купиш.

Знову почала огортати дрімота. Мабуть, запах покупки навернув мене думкою на довгу вулицю стамбульського ринку, якою ми з Макаром ідемо слідом за Ритою й Маріцею. Для жінок ряди базару, схоже, були залою музею. Для нас же з Макаром — тестом на випробування: скільки часу нормальна людина зможе витримати у гамірній людській сутолоці. Щоправда, мій погляд одного разу спинився на дитячому одязі. То була знайома з дитинства пара: коротенькі штанці й стилізована під морську сорочка з краваткою і білим, на всю спину, коміром, окантованим двома блакитними смужками. Я побачив той самий одяг, у якому мене сфотографували в дитинстві. «Це ж треба! Скільки часу минуло, а їх виготовляють у незайманому вигляді», — подумав я. На моє прохання Макар запитав у продавця, на який вік дитини одяг. Той сказав, що на десять-одинадцять років і назвав ціну.

— Вам це потрібно? — поцікавився Макар, кивнувши на костюмчик. І, почувши ствердну відповідь, почав торгуватися. Нарешті назвав суму, і додав: — Це половина ціни, яку він зажадав спочатку.

Скоро Макар зупинився біля тютюнового прилавка. Його увагу привернула дерев’яна коробка з п’ятьма сортами тютюну.

— Це те, що мені треба, — сказав він. — Я іноді бавлюся люлькою.

І тут я згадав слова Маріци. Вона казала, що й батько її, буває, закурює люльку.

… Ми висіли з автобусу на платформі кишинівського автовокзалу. Маріца сказала, що треба потелефонувати. Розмова була коротка; з кількох молдавських речень я зрозумів кілька українських слів, серед них і слово «мамо».

— Додому не їдемо. Їдемо до моїх батьків, — сказала. — Неподалік звідси — страда Вадул Луй Воде, яка стикується з шосе, де ходять маршрутки у це селище.

… На Маріцине прохання водій зупинив маршрутку біля одного з перехресть селища Вадул Луй Воде. По кількох хвилинах ходу вздовж високих, суцільно порослих живоплотом парканів, Маріца зупинилася і, відхиливши пасмо дикого винограду, прочинила хвіртку. Ми зайшли у невеликий дворик в оточенні дерев, кущів і мальв. Ліворуч я завважив знайому з фотознімка альтанку, обсновану виноградом із тими ж, що й на знімку, гронами стиглих продовгуватих ягід. З альтанки сходив дух чогось смачного. З невеличкої літньої кухні вийшла господиня, при вигляді якої майнула думка: «Маріца — її молодша копія». Майже одночасно у дверях будинку з’явився сивочолий господар середнього зросту й комплекції.

— Ось, — сказала Маріца батькам і показала на мене, — привела вам зятя. — А це мої мама Анастасія Миколаївна і тато Гаврило Васильович.

Господарі привітно посміхнулися, проте моєї уваги не уникли їхні уважні погляди, якими вони окинули мою постать від форменого кашкета до білих черевиків. Я не міг розпізнати якоїсь думки на обличчях, але на них, як мені здалося, вгадувалося полегшення. Я також зітхнув, бо в глибині свідомості ворушилося опасіння (це вже був мій психічний комплекс), чи не виявиться, що хтось із Маріциної рідні темний. Водночас подумав, чи не внесу я, гнаний, в їхнє спокійне життя тривогу, адже в Молдові дітей Мардука, мабуть, не менший відсоток ніж в Україні.

— А де це Сашко? — поцікавилася Маріца.

— Бовтається на Дністрі, — відказав чоловік.

І тут з кущів вигулькнула гінка постать хлопчика в шортах. У душі моїй щось теленькнуло. На мить здалося, що то був я — сором’язливий хлопчисько, який раптом опинився перед незнайомцем в однострої морського офіцера. Він стояв у нерішучості і боявся підвести на мене очі.

Озвалася Маріца:

— Синку, я ж тобі казала, що він колись прийде. Ось він. Підійди до нього, це твій тато.

Оскільки хлопчик не ворухнувся, підійшов я до нього і поклав на стрижену голову руку. Для мене це стало не просто покладання руки, а щось більше. Я раптом усвідомив, що в мене є рідня: дружина, син, тесть і теща. Водночас мене пронизала думка: «Чому все, що сталося зараз, не відбулося десять років тому?» З’явилася й відповідь: «На це запитання ніколи не буде пояснення. Як не буде пояснення: чому тоді, після приїзду з Коктебеля, мені відкрилася таємниця числа звіра».

— Вам треба б переодягтися в зручніший одяг, — зауважила господиня. — Гавриле, дай зятеві свої полотняні сорочку й штани.

Альтанка виявилася значно більшою, ніж я уявляв. Обабіч довгого столу стояли дві лави, накриті вузькими смугастими ряднинами, на кожній з яких могли поміститися чоловік із десять. З нагоди нашого приїзду батьки намірилися запросити декого з родичів, але Маріца, пам’ятаючи мою пораду, попрохала цього не робити. Ми сиділи за столом — з одного боку ми з Маріцою та Сашком, з протилежного — батьки. Господар розкоркував пляшку і збирався вже розлити по склянках, як Маріца раптом підвелася.

— Зажди, тату, — зупинила батька. — Ми тут дещо привезли.

Вона вийшла з альтанки і принесла сумку. Спочатку витягла кофту.

— Це тобі, мамо, на зиму. А це тобі, синочку. Піди перевдягнися. — Вона дала йому костюмчик.

Коли теща з сином вийшли, Маріца подала мені сумку і я витяг коробку з колекцією тютюнів.

— Ваша донька розповідала, що ви інколи викурюєте люльку. Ось, матимете що курити. А це нова люлька з кореня вереску й кисет до неї. Один мій друг тямить, що таке куриво і порадив подарувати вам оцей кисет. Він герметичний і в ньому можна не тільки зберігати, а й ароматизувати тютюн. Ну, тютюн можна перекладати скибочками яблука те-се…

Раптом я завважив, як на обличчі літньої людини з’явилася щира радість. Поки тесть роздивлявся подарунки, прийшли Сашко з бабусею. На мене знову накотилися спогади дитинства: фотограф садить мою бабусю на стілець, а мене, у костюмчику моряка, ставить поруч. На нас дивиться око великого фотоапарата. Моя голова також стрижена і кругла, як у Сашка. Я давно очікував миті, коли покажу йому своє фото. Приїхавши від Маріци, я скопіював його на смартфон.

— Ти ба, якраз по ньому, — зауважила Маріца, розглядаючи сина в обновці.

Я дістав з кишені телефон, знайшов розділ «галерея» і видобув фото, де ми зняті з бабусею.

— На ось глянь, Сашо.

Він узяв апарат і припав поглядом до екрана.

— Мамо, коли це мене фотографували? І що то за бабуся зі мною? — поцікавився хлопчик.

Маріца довго дивилася на знімок, а потім запитала:

— Що за містика?

— Жодної містики, сонечко. На знімку я і моя бабуся. Мені було тоді стільки ж років, скільки зараз Сашкові.

— Дай-но, — сказала теща. Вона довго розглядала знімок, а тоді зауважила: — Справді… Риси обличчя, колір очей — те саме. Але є й відмінність. Вуха.

— Авжеж, — погодився я. — У мене вони капловухіші.

Тим часом тесть відсунув свої подарунки, взяв пляшку з вином і наповнив невеликі скляночки. Під його ж тост «будьмо» ми й випили. Сашкові Маріца налила компоту з кухля.

Після випитого я немов би перенісся на берег моря в селище Куклія. Як на мій смак, вино тестя мало чим відрізнялося від того, що ми там пили. Я подивився на Маріцу, і вона, немовби отямившись, сказала.

— Я не хотіла під час нашої з вами телефонної розмови казати про подію, яка ось-ось мала статися. Але коли вона вже відбулася, то я подумала, що скажу про неї не по телефону, а краще у колі сім’ї. Якщо коротко: ми повінчалися.

На якийсь час настала тиша ніхто не озивався, а потім промовив здивовано Гаврило Васильович:

— Де, на Кіпрі?

— Так, — відказала Маріца.

— Так а що там за церкви? — спитала Анастасія Миколаївна.

— Православні, мамо. А якщо точніше, то ми взяли шлюб у першому храмі в історії християнської віри. До того, як його було збудовано, храмів віри ще не існувало. — Вона підтягнула ближче сумку й витягла рамку з вінчальним посвідченням. — Ось. Тепер ми перед Богом і людьми…

У матері на мить обличчя ніби розм’якло, а з чорних, як і в Маріци, очей викотилися дві сльозини. Краєм ока я завважив, як здригнулося підборіддя у батька, але тільки на мить. На підтвердження сказаного, Маріца поклала на стіл долоню з обручкою. Поклав і я свою. Тоді пошукав у «галереї» смартфону знімки з нашого вінчання і дав тещі. Вона припала поглядом до екрана, по миті зауважила:

— Шкода, доню, що на тобі фати немає.

— Авжеж. Але тоді б у нас не було обручок.

— То таке діло, — поблажливо промовив тесть.

Досі Маріцині батьки зверталися до мене українською мовою. Але то були тільки окремі слова і фрази, які, як я думав, вони вживали тому, що я з України. В Коктебелі ж, де ми познайомилися з Маріцею, ми спілкувалися російською — переважно російською, бо в лексиці Маріци проскакували також молдавські й українські слова. Тепер я збагнув, що це не була спроба підладнатися під мою мовну приналежність. Не було те і сленгом. Це була їхня мова. Після обіду, коли жінки і хлопчик пішли в хату, я поцікавився у тестя, чому вони між собою не балакають по-молдавському. І додав:

— Хіба ви не молдовани?

— Молдовани, — сказав він, — але роду козацького. Сталося так, що ми й одружувалися, й виходили заміж за українців. У Молдавії багато наших. Але мова молдавська для нас така ж рідна, як і українська. Он Марія стала вчителькою молдавської мови і молдавською ж поетесою. Навіть ім’я собі вигадала суто молдавське — Маріца. Ми живемо тут одвіку. Пам’ятаю оповіді ще мого прадіда, про те, що рід наш із задунайських козаків походить. Після російсько-турецької війни більша частина козаків повернулася в Україну: осіли на Одещині, на Південному Бузі, а наша рідня перебралася сюди. Земля тут хоч і не така щедра, як у вас, але люди привітні.

Тесть заходився набивати люльку, принюхуючись до тютюну. По тому, клацнув запальничкою і, піднісши полум’я до люльки, сказав:

— Дякую за подарунки. Я завжди мріяв про таке.

Якусь мить він розкурював, а потім затягнувся; на обличчі з’явився вираз відстороненості чи забуття.

— Раптом сказав: — Послухай, ми ото «будьмо» та «будьмо», а за ваш приїзд не випили. — Він взяв пляшку, але перед тим, як налити, поцікавився: — Як ти на таке?

— Позитивно, — посміхнувся я.

Після цієї чарки я відчув, що легке оп’яніння вже закінчилося і з новою дозою почнеться охмеління. Вже приготувався відмовитися від нової пропозиції вина. Але тесть запитав:

— А як у вас щодо планів на майбутнє? Де ви збираєтеся осісти — тут чи в Одесі?

— Ми так вирішили — я поки працюватиму на судні, зароблю грошей, продам усе, що маю в моєму місті і купимо житло в Одесі. А доти все буде, як є. Клопоту зі спілкуванням не бачу. Скільки тут від Одеси до Кишинева їхати…

Якийсь час тесть не озивався, а тоді поцікавився:

— А які причини заколоту у вас в Україні?

— То не заколот, — відказав я. — Заколот, коли якась із груп або партій захопить владу. Тут же терпець увірвався у всього населення.

— Терпець від чого?

— Від безмежної сваволі. Людину могли безкарно вбити, покалічити, зґвалтувати, у міліцейському відділку чи десь-інде. — Мить я помовчав, а потім додав: — А то просто стали зникати люди. Траплялося, що й поверталися, але вже без пам’яті. Але жоден Лікар від того безпам’ятства не лікує. Не існує й методів лікування.

Гаврило Васильович зробив кілька затяжок, тоді сказав:

— Я чув щось таке — по телебаченню казали. Ті люди немов контужені.

— І про багатьох казали? — поцікавився я обережно.

— Та ні — десь випадків із п’ять. Це було, здається, ще на початку року, і ось, зовсім недавно. До речі, ваші події вплинули й на нас. Понаїжджало з України товстосумів, скуповують усе, що бачать: землі, підприємства. Дехто вже отримав громадянство і протоптує стежку в Парламент. Наші владці дивляться на це лояльно.

— У такі моменти з країни втікають не так товстосуми, як бандити з награбованим, — зауважив я.

— Тут не надто переймаються тим, що то у них за капітали. Аби тільки інвестували економіку. А в них такі статки! — сказав тесть і по миті додав: — З усього, обібрали вас капітально.

«Якби тільки це, — подумав я. — Вони залишили по собі морально пошкоджене суспільство. А це вже лікується не кількома роками, а кількома поколіннями».

РОЗДІЛ 25

Ми з Маріцою вже їхали пригородом Одеси, коли раптом у нагрудній кишені завібрував телефон. Хтось басовитим голосом запитав чи це я, а тоді сказав:

— Ваш номер мені дав Олег, журналіст. Не марнуватиму часу на тему вашої з ним розмови, а перейду одразу ж до справи. Ви, як я зрозумів, сумніваєтеся у доцільності залучення екзорцистів?

— А ви редактор? — поцікавився я.

— Так.

— Річ у тім, що екзорцисти виганяють з одержимої людини біса, який збісився. А це буває рідко. Найчастіше ж обидві сутності — господар і квартирант співіснують у повній гармонії. Серед таких пар найчастіше досягає успіхів та, в якій господар плоті позбавлений табутивного бар’єра. Та — друга сутність штовхає господаря на зневагу до будь-якого закону — людського чи Божого. І він, якщо в ньому вчасно не розпізнати нечистого, стрімко сягне найвищих здобутків. Якщо це бізнесмен, він не зупиниться перед фізичним знищенням конкурента, якщо політик — так само, до того ж запустить на люди будь-яку брехню. А якщо він уже вгніздився на найвищому щаблі ієрархічної драбини, то хто вижене з нього біса? Це перше, а друге: навчитися екзорцизму не можна, екзорцистом треба вродитися. Як, наприклад, співаком. Тоді й молитва з допомогою якої виганяють з людини лихого, спрацює.

— Логічно, — почулося на тому боці. — Так що ж, у створенні інституту екзорцизму пропадає сенс?

— Ні. Але для нього слід підбирати таких людей, які спроможні розпізнати в суб’єкті квартиранта. Якщо ж він такими здібностями наділений, то, отже, зможе і спровадити прибульця з господаревого тіла.

— Куди?

— На Темний Сателіт.

— Бачу, тема вам відома не з чуток. Нагадайте, що таке Темний Сателіт.

— Ну, на нього ще кажуть «Орб». Це одна із складових аури планети Земля. Вона відповідає за такі рефлекси живих організмів, як їсти, пити, розмножуватися. На ній селяться також душі покручів, мутантів свідомості і тому подібне. Але це не те, про що ми балакали з Олегом. Мова йшла про безпам’ятьків чи, як він каже на них, — «непомнящих». Це суб’єкти, яких хтось очистив від пам’яті. Навіщо? Напрошується тільки один висновок: їх готували бути носіями для сутностей, яким не дано увійти у матеріальний світ природним шляхом, себто через народження.

— Не витрачайте час на пояснення. Я про це знаю. Не знаю тільки, хто вони — ті сутності, для яких підготували людські оболонки. Якщо це не біси, як ви стверджуєте…

— А хто підготував оболонки, ви знаєте?

— У загальних рисах… Але про це — не по телефону.

— Отже, про те, хто ті сутності, для яких готували людські скафандри, і хто саме готував скафандри поговоримо при зустрічі. Так?

— Так, — запевнив редактор. — Озветеся ви?

— Авжеж.

Я зберіг номер телефону газетника. Його густий тембр якийсь час після розмови ще чувся в моїй пам’яті.

Тим часом автобус підкотив до автовокзалу, ми вийшли й сіли на маршрутку, котра проїздила повз морвокзал. А там, у каюті, я убрався у джинсову пару і одягнув тюбетейку.

— Сонечко, я ненадовго, — пообіцяв Маріці і поспішив у місто.

Мені не терпілося зустрітися з редактором.

Офіс редакції газети розташовувався в напівпідвальному приміщенні старовинного будинку на одній із центральних вулиць Одеси. Двері були навстіж, і вже з порога я окинув поглядом усе приміщення з кількома письмовими столами, за одним з яких — найбільшим сидів чоловік середнього віку. Більше в кімнаті не було нікого. Чоловік мав смагляве обвітрене обличчя з рисами, скоріше притаманними портовому вантажнику, і аж ніяк не редакторові газети. Ми потисли один одному руки і господар показав на стілець з другого боку столу. Сам він сидів спиною до вікна, за яким промайнули чиїсь ноги і почувся стукіт підборів об асфальт. Самої перехожої не було видно, а тільки її ноги до колін і тонкі довгі «шпильки». Скоро пройшов чоловік. Завваживши на моєму обличчі якусь реакцію на те, що відбувалося із зовні, в кількох кроках від нас, редактор посміхнувся:

— Коли нас сюди виселили з колишнього нашого офісу, я так само, як ось ви, щораз бентежився. Мені весь час здавалося, що по мені, по нашій редакції хтось топчеться, а точніше сказати: хтось обтирає об нас ноги.

— А ви не пробували домовитися з владою? — поцікавився я. — Ну, щоб виділили щось пристойніше? Адже «Одесса очень велика»…

— Звісно, ні. Я просто знав ситуацію. Більше того — один з віце-губернаторів поклав око й на це приміщення, мовляв, для нас і цього жирно. Він пропонував виселити нас кудись на периферію. Надто настирно став пробивати цю ідею після виходу у світ статті Олега про «непомнящого». Зв’язок ніхто не помітив, тільки я — мені-бо було відомо, куди зникають люди. Хоч я й не знав, що стає з ними потім. Я й тепер до пуття не знаю.

Редактор мав приємний басовитий голос людини, яка часто виступає перед аудиторією. На час я немов би відключився від смислу слів, а тільки чув звуки. Водночас мені було відомо з досвіду, що нічого суттєвого не пропущу. Раптом у мені немов би знову клацнув тумблер, який відповідає за смисл:

— … Спочатку кудись пропали один за одним три журналісти. Через якийсь час Спілка журналістів дала оголошення про їхнє зникнення в засобах масової інформації. Минув час, але ніхто не відгукувався. Уже про них стали забувати, як раптом зник ще однин наш колега. Та згодом він з’явився, але то вже була інша людина — у поведінці, у спілкуванні. Може, це грубо, що я скажу, але він став ніби причмелений. То белькоче щось незрозуміле, то починає балакати про якісь підземні галереї, про санітарів, що там порядкують. Називав прізвища трьох зниклих журналістів, казав про лікарняні ліжка і скаржився на поганий харч. Зв’язок між усім, що цей чолов’яга наверз, годі було встановити. Тепер він у психлікарні. Ігор його недавно відвідав, каже, що той поволі-поволі приходить до тями. Вже можна скомпонувати картину всього того, що з ним сталося. Виявляється, він досліджував куди зникли його друзі; а це була одна компанія, ну, квасили там по кав’ярнях… І докопався, що їх забрала «швидка допомога», і встановив маршрут, куди вона поїхала. Вистежив, що кінцевим пунктом, де «швидка» раптом зникала, були катакомби за містом. Не ті, у які туристів водять, — інші. Як виявилося тільки ось тепер, це були підземні сховища для зброї і снарядів ще довоєнного арсеналу, які повивозили в совдепівський час. Журналіст каже, що «непомнящих» там було близько двох десятків. Періодично хтось зникав, але перед зникненням він ставав нормальною людиною. Тільки й того, що, бувало, заговорювався і звертався до когось незрозумілою мовою. Скоро на його місце привозили нового «непомнящого».

— Так а памороки де відбивали? Там же у підземеллі? — озвався я.

— Ні, в машині «швидкої допомоги». У них був прилад, який гнав якісь там частоти. Але машину ту хтось спалив разом із санітарами. Після того «непомнящих» вже не привозили. Четвертого журналіста обезпам’ятили звичайним способом — києм по голові. А в катакомби привезли на крутій іномарці. Пам’ять, що поступово повертається до нашого колеги, висвітила й балачки двох биків у іномарці. Вони казали, щось про новий прилад, який позбавляє людину пам’яті з допомогою як частот, так і препаратів, і про нові машини швидкої допомоги, які мають ось-ось надійти. Мовляв, доти журналіст поживе в підземеллі з відбитими памороками. Жоден із тих, хто був у катакомбах, не робив спроби втекти і навіть не виявляв бажання опинитися на поверхні. Троє санітарів-наглядачів не надто переймалися можливою втечею. По-перше, «пацієнти» були позбавлені свідомості, а по друге, якби хтось схотів зробити ноги, то він опинився б у лабіринті, вийти з якого украй важко. Журналістові нашому якось поталанило; він, будучи напів при пам’яті і присвічуючи тунель запальничкою, таки вибрався на поверхню… Ага, ті троє наших колег зараз перебувають у пансіонаті — я їх бачив. Але вони ні мене, ні Олега не впізнали. Ми почали копати на предмет того, чи все оте має відношення до владних структур. Не має. Схоже, діяла приватна організація.

Мені кортіло розповісти про віце-губернатора і одного з важливих відомст мого міста Свистопляса, але я стримався. Натомість озвався:

— Ви сказали, що періодично хтось із безпам’ятьків ніби одужував… То не було одужання. У його плоть, очищену від душі, втілювалася сутність людини, яка жила у земному світі понад дві тисячі років тому. Цього комісара відправляли в чужому тілі у якийсь із регіонів України, де він готував людність до приходу… — На мить я затнувся, підбираючи, що сказати, та нарешті промовив: — До приходу колоса.

— Якого ще колоса? — поцікавився редактор.

— Ну, боввана, символа Вавилонської влади.

— Про щось подібне у нас з Олегом була мова — маю на увазі вторгнення. А тільки до чого тут Вавилон?

— Вавилон, а точніше Новий Вавилон — держава, заснована Набопаласаром більше як дві з половиною тисячі років тому в Месопотамії. Після нього, країною правив його син Навуходоносор і, здається, Набонід і Валтасар. Ця формація проіснувала вісімдесят вісім років. Вона стала аналогом, а точніше формою правління, для наступних Мідоперсії, Греції та Риму. Ідейним стрижнем влади була віра в бога Мардука. Тільки в наступних державних утвореннях він називався вже по-іншому. Це був зразок нечуваної тиранії. Її знищило християнство. Але знищило лише земну модель. Програма ж її перебувала в архіві вселенської пам’яті аж до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року, коли вона повною мірою наклалася на найбільшу у світі імперію — Російську. І проіснувала на одній шостій суші Землі сімдесят три роки і сім місяців. Усі інститути влади, всі форми взаємин між людьми тут були ті ж самі, що і у Вавилоні. Тільки назви мали інші. Навіть кількість сатрапій, себто областей, мало чим відрізнялася від Вавилонії. Там було 106 сатрапій, а тут — у російського аналога всього на дві чи три більше. Та й ресурси існування у них не дуже відрізняються — Новий Вавилон протримався вісімдесят вісім, а його радянський аналог — сімдесят три роки і сім місяців.

— Так а що то за мова, якою балакав, чи забалакувався, прибулець?

— Халдейська. Державна мова Нового Вавилона.

— Ви кажете: Нового… Хіба був ще якийсь? — поцікавився редактор.

— Був — спершу він називався Вавилон, чи Аккадське царство, у межиріччі Тигру і Євфрату.

Від мого погляду не уникла зміна на широкому лиці журналіста. Він повагався, а потім запитав:

— А як розшукати тих, які вгадують чужорідні сутності в людині?

— Не знаю. Мені тільки відомо, що вони існують. А як на них вийти, не маю уявлення.

— Так звідкись-то вам про те стало відомо.

— Колись моя творча стежка вивела мене на реальність, яку, щоб її побачити, треба було зазирнути за паркан матеріального світу. Я зазирнув і побачив. І змушений був напружено думати над тим, що там коїться.

У сірих очах господаря спалахнули вогники цікавості.

— Що саме? — поцікавився він.

— Довго розповідати. Скажу тільки, що свідків, котрі те побачили, знищують. Знищили б і мене, рано чи пізно, якби не відомі події, які потрясли не тільки все суспільство, а й саму сутність сучасної людини.

Раптом редактор спитав:

— А ви самі спроможні розпізнати халдея в людині?

Я мало не відказав «так», аж раптом у мені спрацював якийсь запобіжник. Я повагався, але переді мною сиділа щира людина, брехати якій не гоже.

— Хай ваше запитання залишиться без відповіді, — відказав я, підводячись. — Не сердьтеся. Ага, мало не забув. Ваша техніка, — я кивнув на комп’ютер на столі, — приймає диски?

— Авжеж. І дискети, і флешки, — відказав господар.

— Тоді залишу вам те, що до ваших знань про безпам’ятьків додасть дещо таке, що, можливо, виведе вас на людей з властивостями, які вас цікавлять. — Я витяг з нагрудної кишені і поклав перед редактором коробочку з малогабаритним компакт-диском. На ньому були копії всіх балачок халдейською мовою, записаних на диктофон у Лікарні, а також тих, які були у щоденнику Володьки-Валтаса, переданому його батьком Кості. Були там також їхні переклади українською. По цьому додав: — Озивайтеся коли що.

Мабуть, мало хто з туристів, які заходили на судно, і вервечка яких губилася в глибині зали морвокзалу, звертали увагу на двох в одностроях морських офіцерів, що стояли на палубі обіч трапа і гомоніли про щось своє.

— Скільки ти вже нарахував? — поцікавився Костя.

— Двісті п’ятдесят, — відказав я.

Минуло ще чверть години, коли у черзі людей з сумками я раптом побачив літнє подружжя — чоловіка у червоній сорочці, який тягнув валізу на коліщатках, і жінку у зеленій кофтині. Вони були чи не єдині, хто на нас, а точніше на мене, подивилися. Коли ж пара наблизилася, то я опинився уже в знайомих частотах і в мені тієї ж миті виник звір. Хоч кольору їхніх очей не було видно, але я знав напевне — вони жовті у чорну цяточку. Поза всяким сумнівом, на судно зайшла пара темних. А те, що чоловік тягнув велику валізу, а жінка несла об’ємисту сумку, свідчило про те, що вони не туристи, а пасажири, які покидають Україну.

— Червоний і зелена… — сказав я тихо.

Костя, діждавшись, коли пара пройде вглиб палуби, пішов назирці. Скоро він повернувся і сказав, що знає в яку каюту вони зайшли.

— Це темні чи діти Мардука? — поцікавився.

Я сказав, що темні, і продовжив лік тих, хто наближався до трапа; вже стало видно кінець черги. Тим часом Лікар здався мені якимось неуважним… Вервечку туристів замикала молода білявка. Мені вона здалася знайомою. Коли ж жінка ступила на палубу, до неї підійшов Костя. Вони про щось погомоніли і він повів її далі. Раптом я згадав: це була донька колишньої Костиної викладачки, з якою ми колись «чаювали» в його каюті.

Наближалося надвечір’я. Судно пливло курсом від Варни до Стамбула. Ми з Лікарем стояли на верхній палубі на носі, куди не заходили туристи. Він озвався:

— Учора дзвонив Михайло Гнатович. — Помітивши, що я не второпаю, про кого йдеться, пояснив: — Ну, історик — Курис.

— А-а.

— Казав, що відбулося чергове засідання комісії з безпам’ятьків. Там вирішили залучити до їхнього гурту й тебе.

— У мене інші плани, — відказав я.

Мені здалося, що Костя по цих словах зітхнув з полегшенням.

Якийсь час ми стояли мовчки. Та несподівано у мене вихопилося:

— Як звати дівчину, яку ти зустрів під час посадки в Одесі?

— Оксана, — мовив Лікар. — Це донька Людмили Федорівни. Пам’ятаєш — медичка?

— Судячи з того, що вона вже вдруге на судні, — у вас із нею щось серйозне? — зробив я припущення.

— По суті я її не знаю. Поки що утримаюся від серйозного кроку. Мені вже не стільки років, щоб двічі ходити до загсу: ну, спочатку по шлюб, а потім — по розлучення. Ось ти, скільки років знав Маріцу, перш ніж повінчатися?

Я сказав, що десять і що мій випадок особливий; він не може бути прикладом для інших. Подумки прикинув, що дівчина, як казала її мати, у цьому році закінчила ординатуру, отже, їй десь років двадцять сім-двадцять вісім.

«Боже, дай Кості душевного спокою й любові!» — майнуло в голові. Я також подумав про Ксилантія, якому зіпсували життя діти Мардука, і про Бакса. «Дай, Боже, і їм знайти свій затишний куточок у житті!», — попрохав я в Господа.

І тут до ледь чутного гудіння двигуна і плюскоту хвиль за бортом долучився звук мого телефону. Я увімкнув його на гучність.

— Алло, — почувся баритон редактора. — Уже кілька разів наМагаюся до вас дістатися, але щораз чую одне: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». Ви, мабуть, десь далеко? — Оскільки я не поспішав відповідати, він провадив: — Комісія з «непомнящих» пропонує вам стати її членом. І це не на громадських засадах. Ну, грошенята з бюджету виділяють.

— Дякую, — відказав я, — але у мене є робота. І чого раптом у вас там вирішили, що я буду на своєму місці?

Якийсь час на тому боці не відповідали та, нарешті, почулося:

— Дещо нам розповів Курис.

— Не знаю, про що він вам казав, але я не готовий змінювати свої плани?

Знову запала мовчанка, по якій почулося:

— Послухайте, справа на стільки серйозна, що не зайве нагадати вам і про обов’язок патріота.

— Справді? А хто такі патріоти? Не поспішайте з відповіддю, я вам скажу, хто вони. Це ті, що змінюють владу одних злодіїв на владу інших хапких на руку, і на якийсь час мають від того моральну втіху. Але тільки на якийсь час, бо, зрештою, їх і самих починають винищувати.

— На цей раз мова йде не про злодіїв, а про щось значно гірше, — у басовитому голосі редактора вчувалася прикрість. — Але якщо ви…

І тут я відчув щось схоже на докори сумління. Чоловік-бо все збагнув.

— Стривайте. Дійдемо такої згоди: я буду у вас за консультанта на громадських засадах. А оскільки моя служба пов’язана з відлучками з міста, то триматимемо зв’язок по телефону. Я приїздитиму, як тільки виникне потреба; але перед тим ми маємо домовитися.

— Ну, що ж. Хай так, — відказав редактор, як мені здалося, з полегшенням у голосі.

Костя, який усе чув, сказав, щоб я поцікавився, як справи в інших областях. Я запитав і почув у відповідь:

— Так само, як і тут. Поки що — на стадії формування структури, яка чимось нагадуватиме міністерство чи комітет. Бувайте.

Раптом у мене вихопилося:

— Заждіть… А Курис знову ходив у профілакторій до безпам’ятьків?

— Ні, цього разу збиралися тільки члени комісії.

— Він що, розповів усій комісії про нашу з ним зустріч?

— Ні. Тільки мені. Щоправда, при тому був Олег.

— Гаразд. Дякую. Тепер бувайте.

РОЗДІЛ 26

У редакції, поріг якої я переступив, крім господаря, було ще семеро — шість чоловіків і одна монахиня. З протилежного боку від столу редактора сидів Курис — історик.

Один з тих, хто був ближче до дверей, підвівся і, наблизившись до мене, сказав притишено:

— Пробачте, у нас нарада. Не могли б ви завтра?.. — це був Ігор, він простягнув мені візитку. — Ось тут телефон, спершу як іти, подзвоніть. — За мить підвів очі, на його обличчі з’явився подив. Під козирком кашкета він розпізнав рожеві плями на моїй лівій щоці.

З усього судячи, мене не впізнали ні Курис, ні редактор. Тим часом Ігор поспішив до столу і щось шепнув на вухо зверхникові. Той підвівся і підійшов до мене. Привітався, а тоді пояснив усім, що це той, про кого ішла мова на попередній нараді. Він, напевне, збирався щось додати, але цієї ж миті пролунав телефон. Редактор, піднісши слухавку до вуха, сказав у відповідь:

— Ага. — А потім — до присутніх: — Ходімо. Транспорт уже — під вікном.

Це був мікроавтобус, колеса якого хвилину тому виникли навпроти вікна напівпідвального приміщення редакції. Самого автобуса не було видно. По дорозі Курис потис мені руку, і ми сіли поруч. Попереду нас розмістилися редактор з монахинею. Автобусик якийсь час петляв центральними вулицями, а потім виїхав на дорогу Чорноморського козацтва. За чверть години ми вже рухалися Миколаївською трасою вздовж берега. Вуличне гуркотіння залишилося позаду; скориставшись відносною тишею, редактор підвівся і сказав кілька слів про мене — консультанта, який, не виключено, може стане членом комісії. А потім представив мені кожного — лаконічно, як у газетному матеріалі. То були: матінка Параскева з жіночого монастиря, Лікар-психіатр, такого ж віку, як і Костя й не виключено, що саме той, про якого Костя й мені розповідав, відомий в Одесі педагог — уже літній чоловік, і… Тим часом автобус проїхав Крижанівку, Фонтанку, переїхав на другий берег Великої Аджаликської затоки і повернув ліворуч у напрямку Нових Білярів. За чверть години він з’їхав з асфальту на бічну, встелену шлаком, дорогу. Невдовзі ми опинилися в улоговині, точніше сказати, на дні байраку, порослого глодом, шипшиною й дерезою, які переходили в діброву, де вже росли великі дерева. Несподівано дорога увірвалася перед високими металевими воротами, з обох боків яких тягнувся паркан, з такого ж гофрованого металу. Він губився десь углибині горіхового гаю. За воротами вгадувався закритий простір і у мене виникло таке ж відчуття, як тоді, коли я глухої ночі спускався в підвал котельні, де корчився в судомах Костя, «очолений» сином Мардука. «Пастка», — майнуло в голові. Раптом я озвався до Куриса:

— А яка мета поїздки?

— Знайомство з новим куратором від адміністрації. Цей, що зараз, тимчасово виконував роботу з безпам’ятьками, бо має у владі свою посаду. А новий… Хтозна, що він за один. Скаже сам.

Я завважив збоку воріт стовпчик від шлагбаума і ще один — високий, з дощечкою, на якій можна було розібрати тільки «Спортивно-оздоровчий табір…» Ще вгадувалося слово: «інституту…»

Тим часом після кількох слів, сказаних водієм по телефону, ворота автоматично розсунулися і автобус в’їхав на велике подвір’я перед довгим одноповерховим будинком з трьома вхідними дверима.

Нас зустріла молодиця в білому халаті, яка вийшла з середніх дверей. Спершу вона вклонилася матінці Параскеві, а потім потисла нам усім руки. Їй було десь за тридцять і від неї пахло м’ятою. На мені вона затримала погляд, мабуть, тому, що я з’явився уперше. Жінка сказала:

— Щойно дзвонили, що новий куратор затримається, а оскільки у наших пацієнтів час обіду, то пропоную й вам почати з обіду. Заразом побачите і скуштуєте страви, якими ми годуємо хворих.

Вона попрямувала у перші з трьох дверей будинку, за якими виявилася зала зі столами й чотирма стільцями довкола кожного. На столах червоніли по чотири тарілки з борщем, стояло блюдце зі скибками хліба і біля кожної тарілки лежало по ложці. Нам показала на два зсунутих столи в лівому кінці зали, де також стояло сім тарілок з борщем. Праворуч була кухня з «амбразурою», звідки розносили страви.

Щойно ми порозсідалися, як у їдальню стали заходити чоловіки у військовому. На них була літня форма, привезена з якогось військового складу. Чоловіки сідали по четверо за стіл, при цьому жоден не прохопився й словом. Загалом це були люди віком від двадцяти до сорока років, смагляві і зовсім білошкірі, худорляві і нівроку собі. Але було щось, що геть нівелювало відмінності, це те, що всі вони були стрижені. А найбільше їх споріднювали вирази на обличчях. Точніше сказати: той самий для всіх вираз — цілковитої відстороненості. Вони, здавалося, заходили в їдальню на «автопілоті», кожен знаючи, де його місце. Пацієнти заповнили п’ять столів, а за шостим сидів тільки один. Отже, безпам’ятьків була всього двадцять одна особа.

— Такий борщ я можу поїсти тільки у мами, тут навіть присмак старого сала угадується, — звірився редактор, добираючи останню ложку з тарілки. І додав: — Якщо нашим «непомнящим» щось і загрожує, то це тільки ожиріння.

Коли тарілки на всіх столах уже були порожні, з’явилися дві куховарки з каструлями і поклали кожному в ту саму тарілку по черпаку якоїсь страви. Так само й нам — то виявилося овочеве рагу. Потім поставили всім по склянці чаю, запареного на чебреці й м’яті.

Управляюча закладом з’явилася, коли рагу вже було доїдене, а чай допитий. Вона окинула поглядом усі столи, а тоді сказала чітким голосом:

— У палату.

Враз чоловіки у військовому підвелися і вервечкою попрошкували до дверей. Жоден з них не поспішав і не зволікав.

Тим часом матінка Параскева принесла з автобуса якусь раму, загорнену в тканину. То була ікона Миколи Угодника.

— Ось те, про що ми казали минулого разу. Тут, у трапезній, ця ікона буде на місці, — сказала монахиня і показала на цвях між двома вікнами, де колись висів чийсь портрет. — Не завадило б і лампадку внизу прилаштувати.

Управителька запевнила, що зробить усе, як вони й домовлялися.

Палата скоріше нагадувала казарму. У ній бильцями впритул до стіни стояли двадцять два ліжка, заправлені так само, як і в казармі. Поряд з кожним ліжком стояло по тумбочці, а з другого боку — стілець, на якому сидів «солдат». Обличчя у них були незворушні. Я не порівняв би їх з муляжами, бо це були живі люди зі здоровою шкірою на лицях. Тільки в очах не світилося. Обитель сутності — тіло була порожня. Хтось, забравши душу, погасив і світло в обителі, тому в очах не було ні іскринки.

І тут озвався до управительки Лікар-психіатр:

— Ну що, ніхто не заговорив за цей час?

— Ні, — відказала молодиця. — Отой балакучий, що белькотав щось незрозуміле і чіплявся до когось із вас, був останнім. Напевне, вибовкав тоді усі слова, які знав, і заглух. Он він — біля передостаннього, двадцять першого ліжка.

Мого плеча торкнувся історик.

— Це з нього у мене увійшло оте, — сказав пошепки. — Він тоді підійшов, потис руку, заговорив халдейською, а потім раптом обійняв. Спершу я був подумав, що йому якимось чином стало відомо про мої заняття халдейськими текстами, але вже потім мене вроді б не стало.

— Я так і зрозумів.

Раптом тишу, що панувала, порушив звук автомобіля.

— Куратор приїхав, — сказала управителька закладом і поспішила з палати.

На подвір’ї зупинилося біле легкове авто. Прочинилася задні дверцята і всередині заворушилося щось червона. На мить здалося, що то не авто, а гігантське яйце, в котрому виломився шматок шкаралупи і зараз з нього має вилущитися пташеня. «Рептилія», — поправив мої міркування внутрішній голос. Тим часом на жорству, якою було вистелено подвір’я, ступила нога в жіночому черевику, а потім з пройми висунулося стегно у червоній сукні. Крім неї в машині сидів тільки водій. Отже, новим куратором комісії тепер буде жінка.

Управителька поспішила до авто.

То була літня пані в сукні, хоч і просторій, але яка не приховувала складок на дебелому тілі. Раптом я завважив, що моїми очима дивиться мій звір-охоронець. Це він кинув репліку щодо рептилії. Поза всяким сумнівом, у профілакторій приїхала темна. Мить вислухавши слова управительки, жінка обійняла її й поцілувала. Вони виглядали як донька й мати. Донька в білому халаті — струнка, з тонкою талією, матуся у яскраво-червоній сукні, в якій не помітно було й натяку на талію. Попри вік, у тілі кураторки вгадувалася могутня енергетика; сукня її вигравала на сонці мінливими полисками. На ній були черевики, також червоні, з низенькими підборами. Вона окинула нас усіх доброзичливим поглядом, і мені на мить здалося, що то був не погляд жовтих у чорну цяточку очей, а обійми її астральних рук. А ще мені здалося, що в повітрі з’явився запах глини чи ріллі. Про всяк випадок я поклав долоню на загривок мого звіра, який стояв у мені на всіх чотирьох лапах, весь напружений.

Тим часом жінка наблизилась і промовила низьким лагідним голосом:

— Добірне товариство, мене прислали сюди з Києва. Я буду куратором від обласної адміністрації і нового відомства, яке ще не має назви, у справах людей, що втратили пам’ять. Це велика наша проблема, яка була поза увагою колишньої влади, і яка нам дісталася у спадок. Але перед тим, як почати розмову про клопіт, що упав на нашу голову, пропоную познайомитися ближче. Тут у мене є дещо… — Жінка зробила кілька кроків до машини і витягла з багажника чималий пакет.

На спареному столі з’явилися спершу пляшка коньяку і літрова фляга з каламутною рідиною, за тим — кільце добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала і з десяток помідор. Поки новоприбула звичними рухами нарізала ковбасу й сало, підійшла куховарка зі склянками й тарілкою з хлібом.

— Не знаю, як ви, гонорове товариство, а я з учорашнього вечора ріски в роті не мала, — мовила кураторка, розливаючи коньяк. — Ну, за нашу майбутню співпрацю! — виголосила вона, піднісши склянку для цокання.

Випили всі, навіть матінка Параскева. Взяли й по кавальцю ковбаси, яка вабила часниковим духом, марно, що не минуло й десяти хвилин, як ми відійшли від столу.

Тим часом звір мій ні на мить не залишав без уваги жінку у червоному «лантусі» й червоних же черевиках. Лице її розпашіло, над верхньою губою з’явилися крапельки поту. Вона затягнула приємним низьким голосом «Многая літа…» Та раптом сказала:

— Я вже переконалася за багато років, що жодну серйозну справу не можна починати без «Многая літа». — Знову полинув спів кураторки, до якого долучився високий голос матінки Параскеви, а з тим і чоловічі голоси, крім мого.

«Душевно виходить, — подумав я, і раптом опинився думкою в офісі письменницької організації під час застілля з нагоди прийняття до Спілки новобранок. — Зараз почнуться повтори «Многая лiта, многая літa…»

Але я помилився.

— А тепер… — сказала кураторка, ставлячи склянку на стіл, — Мене звати Ліліт Мартинівна. За фахом я філолог, а за покликанням поетка. А зараз я воліла б оглянути господарство, в якому нам доведеться працювати. Нехай тут залишається все, як є, бо ми ще повернемося, а тепер підемо в палату. — Вона попрямувала до виходу.

Тим часом мене не полишало бентежне відчуття, що я цю жінку вже десь бачив. Вона нагадувала Алісію Бамбулу. Відрізнялася тільки «габаритами» — Бамбула була звичайною грудастою бабою, ця ж мала широку тілисту постать особи, якій набридло воювати з зайвою вагою і вона вже ні в чому собі не відмовляла. А ще не виходили з голови слова, що її прислали з Києва. Я подумав: якби це була Бамбула, то мене, напевне, впізнала б. Але досі вона спиняла погляд тільки на монахині. По дорозі до палати навіть підійшла до неї і сказала:

— Матінко, е-е-е…

— Параскева, — назвалася служителька віри.

— Дуже приємно, матінко Параскева. В юності я також мріяла присвятити себе служінню Богові. Та, як кажуть, шляхи Господні не сповідимі. Як член Спілки письменників, тішуся тільки тим, що література, також Божий промисел.

— Авжеж, авжеж, — погодилася монахиня.

Раптом я завважив, що звір у мені не просто дивився моїми очима, він кожної миті ладен був обернутися на блискавку. Його, як і мене, розлютило лицемірство темної. «А хай би ти пощезла!» — майнула думка. І тут я почув як прогарчав звір: «Сука! Темна сука!»

У палаті Ліліт Мартинівна вражено, як мені здалося, спинилася перед лицями двадцять одного безпам’ятька. Але бачила вона в них не обездушені людські матриці, а чоловічу стать. Щось прошепотіла до управительки, але та ніяково схилила голову і не відповіла.

— Та це ж так природно… — розчув я шепіт кураторки.

І тут у мене за спиною почувся притишений голос редактора:

— Зверніть увагу на тих, що сидять біля п’ятого, шостого і сьомого ліжок. Це журналісти, про яких я казав.

То були парубки інтелігентного вигляду, віком двадцять два — двадцять п’ять років. Розвинені торси і мускулисті руки свідчили, що вони займалися спортом. На них-то й був націлений погляд кураторки.

Я обернувся до редактора, прошепотів:

— Тримайтеся подалі від товстухи. І попередьте Куриса й Параскеву.

По цьому вийшов нишком на подвір’я. За хвилю вже розмовляв по телефону з автором синонімічного словника в моєму місті.

— … Питаєш, хто зараз голова Спілки? — сказав колега. — Безголові ми. Нашу Монстрадаму перевели в Одесу на якусь державну посаду. Ну, вона, коли все оте почалося, ходила протестувати під адміністрацію і найбільше за всіх кричала. А коли все змінилося, про неї згадали. Номенклатура тепер Бамбула.

Після цих слів колеги мені на мить здалося, як у свідомості щось стало руйнуватися. То рухнув паркан, котрий, як мені здавалося, вже був встановлений на кордові нової дійсності і краю без вороття. Призначення його було не впускати у наш вимір дітей Мардука. І тут перед внутрішнім зором, немов на екрані телевізора, почали з’являтися слайди моїх померлих друзів: Наталки Голембіовської і Сашка Замули, Максима Івановича Капелюшного й Ольги Копиленко — всіх, хто пішов із життя за час головування Бамбух-Бамбули. Їх було чоловік із двадцять — кожен третій. Уже не мовлячи про тих, які стали інвалідами: у того хвороба Паркінсона, в іншого інсульт, ще іншому ампутували шматок прямої кишки. Я знову пережив важку недугу і страхітливе видіння мого жертвопринесення на горі Брокен; перед моїм внутрішнім зором промайнули пики, писки, мармизи пацюків у людській подобі, чоловічої й жіночої статі, які щодня конвоювали мене — вільну людину — з собаками, а інші супроводжували всюди, де б я не був.

Раніше я вважав Бамбух-Бамбулу просто темною, але після телефонної розмови з жінками сиротинцю, де вона навчалася, мені вже було відомо напевне: у розгодованому могутньому тілі селяться дві сутності — темна і дочка (а, може, син) Мардука. З кожною такою думкою я відчував як бубнявіє ненавистю в мені мій звір-охоронець — потвора, що виникла як реакція на бамбухів і верхоглядів-свистоплясів; лютішає й повниться міццю, якої він доти не знав. Майнула й твереза думка: якщо мій звір відправить зараз у край без вороття дитя Мардука, то довідатися чия рука в Києві направила його сюди буде складно. А що це була справді лиха рука, у мене не виникало жодного сумніву. Ця сила володіє інформацією де, в якому саме місті, збереглися бамбухи-верхогляди. І тепер вона поставить їх кураторами над комісіями по безпам’ятьках.

Але чудовисько в мені було геть позбавлене холодного глузду. Воно-бо являлось емоцією, викликаною роками утисків, принижень, і поневірянь, помноженими на мою волю. Міці пальців, які увіп’ялися в загривок звіра, не вистачило. З грудей моїх вилетіла куля завбільшки з кулак — однаково чорна й вогненна і влучила у спину Бамбух трохи вище поперека. І сталося несподіване — жінка не впала…

Очі, які, здавалося, не належали мені, бачили гладкущу тітку, обабіч якої стояли — ліворуч редактор, історик і Лікар, а праворуч — педагог, монахиня й управителька. Вони всі були укутані у щось схоже на рудий туман — то була аура товстухи. По миті «туман» став танути, а його ореол зменшуватися. Спочатку він покинув Лікаря й управительку, потім історика й монахиню і, нарешті, залишився тільки довкола постаті Бамбух-Бамбули. Я очікував, що зараз почнеться боротьба між сутністю темної — господаркою плоті — і дитям Мардука. Але цього не сталося, адже власниками тіла були обидві сутності: темна по матері (Даруньці) і дитя Мардука по батькові (Джебані); вони в цьому тілі прийшли у земний світ. Товсті литки Бамбухчихи ледь здригнулися. Почулися два голоси: сварлива говірка сільської жінки і незрозумілі чоловічі слова. Останні були здебільшого чужомовні, а частоти, якими їх вимовлялося, належали вселенському злу. Я наблизився, щоб краще чути, водночас умикаючи смартфон і виставляючи його в режим диктофона. По миті збагнув, що то був діалог матері й батька немовляти, які не могли дійти згоди, хрестити дитину чи ні. Виявляється, суперечка батьків відбилась у пам’яті дівчинки мов на Магнітофоні. І тепер подвійна сутність у ній — «темний-приходько» стала руйнуватися з моменту перебуванн її у земному світі, а саме від перших спогадів. Почулося дитяче белькотання, мабуть, це вже був голос самої Ліліт, а потім — щебетання дітвори, напевне, інтернатської, поміж яких виділявся низький дівчачий голос Бамбух. Щомиті частота слів згущувалися і незабаром вони вже линули суцільним потоком. Та раптом настала пауза, і враз почулися слова, мовлені Алісією Бамбулою не так давно; то був вірш, який авторка прочитала на письменницьких зборах під час прийому її до Спілки письменників.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Справжню суть цього вірша я збагнув тільки ось-тепер. Тоді ж значення йому не надав.

Схоже, обидві душі, перед тим як покинути плоть земної жінки, очищалися від інформації, що «налипла» на них у земному світі. Скоро одна опиниться на Темному сателіті, друга — у краї без вороття.

Ще якусь мить чулася незрозуміла скоромовка, вже притишена, а тоді Бамбула звалилася. Точніше — осіла на підлогу, затим перекинулася на спину. До неї враз підступився Лікар і спочатку перевірив пульс, потім закотив віко.

— Схоже на отруєння, — сказав.

— Так а слова, точніше голоси, двох людей… — зауважив історик.

— Таке буває. Реакція психіки на критичний стан організму. Ну, там щось відключилося — те, що контролює пам’ять. У такі хвилини людина може балакати все, що на язик навернеться.

Тим часом Курис підійшов до мене і прошепотів:

— Чоловічий голос промовляв халдейські слова.

Я сказав, що знаю і що це не отруєння. Він подивився запитально, але я промовчав. Подумки завважив, що вже в приміщенні не вчувалося запаху глинища.

І тут бліде лице жінки, яка лежала нерухомо, ледь-ледь зарожевіло, а по хвилі взялося життям. Вона розплющила повіки й подивилася карими очима. Тоді сіла і окинула поглядом палату з двадцять одним безпам’ятьком і гурт людей довкола себе. На тлустому обличчі не вгадувалося й натяку на якусь думку чи емоцію. Схоже, потужності мого звіра вистачило, щоб відправити у край без вороття не тільки сина (чи доньку) Мардука, а й темну — душу Бамбух.

— Так що ж робити? — озвалася управителька. — Може, швидку викликати?

— Почекаймо, — мовив Лікар. — Я не переконаний, що це отруєння. По-перше не пішла піна, а по-друге, ми також їли й пили те ж саме, що й вона. — Він окинув поглядом кожного, запитав: — Як ви почуваєтесь?

Не озвався ніхто.

Над Бамбулою схилився редактор, запитав:

— Як вас звати?

— Не знаю, — відказала жінка.

— Хто ви? — знову поцікавився журналіст.

— Не знаю, — була відповідь.

Тим часом управителька нервувала.

— Ну, треба ж щось робити, — сказала; в її голосі бриніли панічні нотки.

— Для початку її треба посадити на стілець, — сказав Курис.

А я подумав: «На тілець біля двадцять другого ліжка. Тепер безпам’ятьків буде стільки ж, скільки літер у халдейському алфавіті. Треба поцікавитися, яка назва останньої літери і яке число їй відповідає».

Історик усе збагнув. Крім одного — куди поділися два мешканці з плоті жінки, котра сиділа на підлозі — чи справді вони вирушили кожен у свій край, а чи знайшли «домівку» у комусь, хто перебував у палаті — членів комісії чи безпам’ятьків.

Озвалася матінка Параскева:

— Слід потелефонувати колишньому кураторові. Ця жінка, схоже, не спроможна виконувати свої обов’язки.

Управителька ніби тільки й чекали на цю пораду. Вона вихопила з кишені халата телефон і увімкнула його на гучність.

— Що сталося, — почувся чоловічий голос по кількох гудках.

Молодиця точно описала словами ситуацію, що склалася. У відповідь чоловічий голос попрохав дати телефон редакторові.

— Схоже, маємо ще одного «непомнящого», — повідомив журналіст. — Потрібен новий куратор.

Чоловік на тому кінці сказав, що так одразу не може вирішити, як нам бути, і пообіцяв подзвонити згодом. Тим часом Бамбула підвелася на повен зріст; це знову була могутня баба, але тільки у плані тіла. З неї кудись подівалася тваринна енергетика. Лікар і Параскева взяли її під руки й повели до останнього — двадцять другого ліжка. Стілець зарипів під вагою тілес, які не вміщалися на сидінні. Відтак Лікар повторив запитання журналіста до Бамбули і отримав ту ж саму відповідь — «Не знаю».

Я гарячково, хоч і крадькома, оглянув усіх безпам’ятьків і членів комісії. Ознак сина Мардука ні на кому не завважив. Мій звір, який зараз ні чим себе не виказував, був надійним індикатором як на темного, так і на прибульця. До того ж я розумів, що для того, щоб когось «очолити», синові Мардука потрібен близький контакт. А такого у Бамбули не було ні з ким.

І тут просигналило у кишені управительки.

— Так, — сказала вона, піднісши телефон до вуха, і вмить перемкнула його на гучність.

— Коли вона вирубилася? — почулося запитання.

Відповів редактор:

— Чверть години тому. З точністю до півхвилини. До речі, вона опритомніла, але тепер це вже інша істота.

— Он воно як. Дива якісь… Чоловіка, котрий прислав її до нас, учора заарештували. З’ясувалося, що за ним великий кримінал тягнеться з минулої влади. Але не це дивно. Чверть години тому він також став «непомнящим». Саме тоді, коли знепритомніла Бамбула. Мені щойно повідомили про це.

— Справді цікаво, — мовив журналіст. — А нам як бути?

— А ніяк. У Києві сказали, що кураторів тепер обиратимуть самі члени комісії з когось із своїх. Штатний розклад залишається той самий, тільки куратор поєднуватиме обов’язки одного з членів комісії. Звісно з надбавкою до зарплати. Ага, ви переконані, що Бамбула стала «непомнящою»?

— Так, — відказав редактор.

— Тоді зніміть з неї мірку на одяг. Ну, там зріст, повноту і те-де, для фабрики військового пошиву. Це перше, і візьміть її на забезпечення по харчуванню. Раптом що — дзвоніть.

РОЗДІЛ 27

Ми висіли з мікроавтобуса неподалік Історичного музею.

— Може, заглянете? — запропонував Курис.

Я сказав, що мушу вже бути на судні.

— Це не займе багато часу, — запевнив історик. — А розмова буде важлива.

У кабінеті гіркувато пахло старим папером. Господар витяг з шухляди кип’ятильник і череп’яний кухоль.

— Гадаю чашки міцного чаю нам не завадить, — сказав і, наповнивши кухоль водою з графина й підключивши кип’ятильник, продовжив: — Як я зрозумів, київський зверхник нашої кураторки був прибульцем, сином Мардука. А в камері став «непомнящим». Отже, якщо він не симулює, то, схоже, що очолив когось із співкамерників. А це означає, що вся інформація по нашій темі зберігається у пам’яті злочинця — адже це в’язень — і будь-коли з неї — інформації можуть скористатися діти Мардука. Виходить так: сума знань і намірів нової влади, спрямована на ліквідацію невидимої зловорожої потуги, стає відкритою для цієї ж таки потуги, а саме дітей Мардука. Питання: який сенс у існуванні нашої комісії?

Те, що сказав історик, я збагнув ще тоді, коли почув по телефону слова чоловіка з адміністрації про арешт зверхника в Києві.

— Ви особисто знаєте колишнього вашого куратора? — спитав я.

— Нашого, — поправив Курис. — Нашого з вами. Знаю.

— Потелефонуйте йому.

Господар пошукав у «контактах» потрібний номер.

— Алло, Іване Павловичу? Це Курис. Я — щодо тієї вашої інформації про заарештованого посадовця в Києві. Ось наш колега хоче вам дещо сказати. — Історик подав мені мобільний телефон.

— Доброго дня, — привітався я. — Скільки всього в’язнів сидять у камері, де перебуває той, хто став безпам’ятьком?

— З ним самим вісім, — відказали на тому боці. — А яке це має значення?

— Має… Прохав би вас зв’язатися з Києвом і застерегти, щоб жодного з тих, хто перебуває в камері, не переводили десь-інде. Жодного. А в камеру вселили довірену людину, яка буде відстежувати, хто з в’язнів заговорить незрозумілою мовою, або ж вживатиме слова, які тепер не вживаються.

— Та там більшість — рецидивісти. У них така лексика, що її мало хто втямить. Ну, по фєні ботають.

— І все ж… Там можуть бути як слова, які вже давно вийшли з ужитку сучасної людини, так і вирази якоїсь із східних мов, наприклад, халдейської. Якщо такого виявлять, то хай ізолюють його найретельніше і дадуть знати в нашу — одеську комісію. Ага, ще: хай тримаються від нього на відстані хоча б двох-трьох метрів, хто б то не був — начальник закладу, конвоїр чи адвокат. І на завершення: нехай повідміняють і відкличуть новопризначених кураторів.

— Це — останнє вже зроблено, — сказав голос на тому боці. — Члени комісії обиратимуть куратора самі. Я казав про це редакторові.

Поки я говорив, Курис запарив чай, а тоді наповнив ним дві невеликі чашечки і поставив банку з цукром. Сам він цукор не вживав, я теж його проігнорував.

— Коли сталося оте з Ліліт Мартинівною, — сказав господар, — вона заговорила жіночим і чоловічим голосами. Чоловічим вимовлялися халдейські слова.

— Я знаю. Я записав їх на диктофон. Здогадуюся й про предмет балачки. Мова йшла про те, чи варто охрестити немовля Ліліт. Мати — сільська відьма — наполягала на тому, а батько — син Мардука категорично заперечував. Цей діалог відбився в пам’яті новонародженої і зберігався аж до тієї миті, коли плоть уже старої жінки позбулася сутностей: і прибульця, й відьми.

— А як сталося, що вона раптом стала «непомнящою»? — поцікавився історик.

Я посміхнувся, а потім сказав:

— Напевне, хтось наладив обох мешканців з тіла лжекураторки — сутностей від земної відьми і прибульця з потойбіччя — у їхні краї без вороття. Ну, в генах плоду було щось таке від матері й від батька, що притягнуло оті дві душі; немовля вродилося з ними. Щось подібне трапляється, коли в людський плід входить душа гієни або щура. Людське суспільство підкоригує таку істоту до своїх правил, але сутність гієни чи пацюка змінити неможливо. Щойно виникнуть сприятливі умови, як наповнення цих мерзенних тварин проявить себе повною мірою.

— Звідки вам відомо про дві сутності у тілі лжекураторки — темну і приходька? — поцікавився історик.

— Якось при зустрічі, коли матиму більше часу, розповім.

Я подумав, що у цю мить одну частину Бамбух зустрічає на Темному сателіті її мама Дарунька, а другу — сина (чи доньку) Мардука — батько Джебан, у відомстві вавилонської богині Ерешкігаль.

Раптом майнуло в голові, що за годину починається заїзд на судно нових туристів. І цієї ж миті озвався мій телефон. На дисплеї висвітився номер Кості.

— Та йду вже, йду, — озвався я.

— Ти де зараз?

— Де, де? В музеї.

— Давай хутчіше. Не пий з мене кров, — почувся голос мого товариша.

Судно відчалило після реєстрації останньої з туристичних груп. Ми з Костею ще довго стояли на палубі, спостерігаючи, як у сутінках то там, то там спалахують вогники у місті. Я вже все розповів про безпам’ятьків і подію в профілакторії. Не назвав тільки справжнього імені лжекураторки. Тим часом вогників ставало дедалі більше і скоро великий масив нічної суші, від якої ми віддалялися, нагадував поле, на якому ворушаться міріади світлячків. Якийсь час ми мовчали; і тут лікар озвався:

— Що ж виходить, що головний куратор був сином Мардука?

— Виходить що так.

— От сука! — прокоментував Костя з властивою йому прямотою. — Іди знай тепер, кого він понаставляв над профілакторіями.

Ми пішли в буфет повечеряти, а потім — кожен у свою каюту. Там я згадав про запис голосів і увімкнув комп’ютер, а тоді під’єднав до нього смартфон.

Спочатку почувся високий жіночий голос:

— Я вже домовилася з батюшкою. Похрестимо на тому тижні.

Раптом немов би прочинилися двері в пекло і звідти полинули звукові частоти, які проте виявилися словами: «віслючка», «дурепа», «ти ж сама не хрещена, так навіщо ж…»

— Тоді, коли я народилася, було небезпечно хрестити дітей. Мої батьки боялися. А тепер вроді б і не дуже. Ти прикинь, якщо ми не похрестимо Ліліту, то в сільраді, щоб видати метрику, зажадають твій паспорт. А де ми його візьмемо? Та завтра ж по тебе приїдуть з району. А так немовля запишуть у церковній книзі і видадуть якесь посвідчення. Тоді ж, коли ти згадаєш, де твої документи, або ж тобі видадуть нові, ми на підставі церковного свідчення отримаємо метрику. Тепер ми запишемо дівчинку на моє прізвище — Бамбух.

З дверей пекла знову полинули чорні потоки слів, здебільшого халдейських, а з тих — українських, які я зрозумів, можна було скласти речення: «принісши Ліліт у церкву, ти її уб’єш або зробиш калікою на все життя. Виймеш з неї душу».

— Ну, що ти таке кажеш, Джебане? Вона ж моя донька — я її народила.

Цього разу почувся звичайний чоловічий голос, низький як у Бамбули:

— А я її батько. І ти вб’єш мене в ній.

— Дивні слова твої, Джебане. Дивні й не зрозумілі. Ти це ти, а вона це вона. Хоч зачато було донечку нашу за обопільної згоди. Я справді, як кажуть люди, можу когось зіпсувати, але ж не нашу кровинку.

— Не в тому справа, — знову почувся чоловічий голос. — Вона особлива.

— Всі діти для своїх батьків особливі, — зауважила жінка.

— Авжеж. Але Ліліт особлива по-іншому. Таких як вона тепер мало у світ приходить — минув уже їхній час. А до того, як він знову настане, ще багато поколінь з’явиться у земному світі і вийде з нього. Покликана вона і такі як вона для важливих діянь тут, у цьому світі. Через те і з’являються позаурочно. — По цьому знову почулися халдейські слова, в яких можна було впізнати «Мардук», «Іштар», «Ерешкігаль». А за тим: — Це несумісно з вірою, у яку ти хочеш її занурити. І взагалі мудрі були батьки твої, коли не понесли тебе хрестити.

— Про яке покликання ти кажеш, чоловіче?

— Та яке б не було. Не віддам я свою доньку Христові. Не віддам і край.

Останні слова діалогу линули в згущеному режимі і далі я вже нічого не міг розібрати — це був суцільний потік не слів, а звуків. Так буває, коли на плеєрі переходять у початок або кінець пісні за короткий час. Тривало таке не довго. Раптом на зміну потоку звуків прийшов чіткий голос поетеси Алісії Бамбули. Низьким, майже грудним, голосом вона почала читати вірш, якому я тоді не надав значення.

То було звернення до надприродної сили — деміурга, освідчення йому в коханні і пристрасне жадання близькості з ним. Я згадав компанію письменників, щось схоже на бенефіс Бамбули з нагоди її вступу до Спілки письменників, який вона проводила в Літературному музеї. Тепер же мені стало ясно, чому щораз, коли я бачив цю жінку, у мені повставав мій звір-охоронець. Він бачив щось таке, чого не міг розгледіти я, а відтак стояв на чатах, аж поки вона не зникала з очей. По тому минуло не багато часу і зустрічі з новобранкою-поетесою, уже частіші, активізовували в мені дику силу і наповнювали її потужністю, здатною протистояти невидимому лихові. У мені спрацьовував якийсь охоронний рефлекс, даний природою, котрий у більшості людей за все життя так і не проявить себе, і вони помирають, не звідавши що це таке. Трапляється, цілі нації існують і помирають з приспаним рефлексом самозахисту. Зрештою відходять у небуття і ті, хто звідав цей рефлекс — усе має свій ресурс.

Але не все зникає. НЕБУТТЯ-бо не порожнеча, а світ програм, котрі через якийсь мегахрон часу можуть знову активізуватися у земному світі.

З самого початку знайомства з цією жінкою я знав, що вона темна, але мені невідомо було, що у її тілі селяться дві сутності, одна з яких — ворог самій людській природі — дитя Мардука.

Тепер її оболонка знаходиться у «профілакторії» для безпам’ятьків — людей, у яких бамбули ж викрали їхні душі.

Ліліт Джебанівна Бамбух сидить на стільці під номером двадцять два. Чи не тому, що двадцять друга літера халдейського алфавіту є його останньою літерою? Втім, це може бути й чистою випадковістю.

P. S. Читачу, нагадую: «не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного — чоловіка чи влади».

НЕ ПРОБУДЖУЙ У МЕНІ ЗВІРА

23.05.1971 року.

до арешту

Олекса Різниченко