Частина перша ПРИМАРА

РОЗДІЛ 1


Вони стали з’являтися на межі сну, коли починає охоплювати дрімота. Я немовби опинявся на краю гомінкої вулиці, з протилежного боку якої — сон. По кілька разів наближався до того живого потоку, та щораз спинявся, й по миті вихоплювався з передсоння весь у холодному поту. Це не було марення. Постаті чоловіків, жінок, чоловіків з ознаками жінки й жінок з ознаками чоловіка, «небачених у людському світі чудовиськ коливалися у чорно-білому, як і вони самі, просторі. То були оболонки, що не мали твердого наповнення. Вони видовжувалися, потворилися, зникали і знову з’являлися, шкірилися або ж кликали до себе. Бувало, по кілька разів я опинявся перед тим видивом, та потім виснажений забивався у важкому сні, у який мене щось уперто не впускало.

А почалося з того, що тільки-но я входив у передсоння, як на моє обличчя сідала мошка, яких насправді в моїй квартирі не водиться, або ж свербіла щока, ніби по ній легенько провели пір’їною. Це тривало тижнями, місяцями. Часом сама згадка про те, що мені доведеться засинати, псувала настрій.

Людина звикає навіть до болю. Став звикати і я до кордону з потвор, який щоночі мені доводилося долати. Ні — не долати, а спинятися перед ним, виборсуватися з дрімоти і по часі робити нову спробу пробитися крізь них у сон. Часом мене зустрічали інтелігентні обличчя, котрі, щойно я ступав у їхній бік, враз оберталися на жахливих монстрів. Вони не були схожі на героїв містичних фільмів-жахів. Це й не була моя фантазія, збурена великою таємницею, до якої мені судилося доторкнутися. Це був невідомий для мене досі, але цілком реальний світ.

Щоночі я немовби опинявся в приміщенні океанаріуму. Переді мною в каламутному середовищі рухалися пластичні людські оболонки. Вони щось казали, але я не чув їхніх слів. Ми-бо перебували у двох світах — з одного боку невидимої межі був я, з іншого — вони. Я зрештою перетинав їхній світ, як перетинають запруджену машинами вулицю. Але, як не дивно, у ньому й ноги моєї не було. Я з жахом спостерігав, як голова занедбаного чоловіка, схожого на бомжа — замість волосся в нього було якесь клоччя — розплескалася, а потім стала роздуватися й обернулася на голову потвори, що тільки віддалік нагадувала лев’ячу. Я бачив ще таке, яке, щоб його переказати, потрібні слова, котрих немає в словниках; свідомість нормальної людини не адаптована до тієї дійсності. Що частіше з ними зустрічався, то менше їх боявся. Зрештою, настав час, коли я дивився на них як на картину, схожу на «Герніку»[2] і водночас бачив там окремі деталі з якихось сюрреалістичних полотен, а тільки не статичні, а в динаміці. Здавалося, я проник у самий задум автора, ще не втілений у полотно. Попри велику розмаїтість мешканців того світу, я спостеріг дещо, яке їх поєднувало. Довго не міг утямити, що саме, та нарешті збагнув — усі їхні рухи, вирази облич виказували навісніння, одержимість, озвіріння і брутальне бажання чогось. Якось я прийшов додому напідпитку, якщо не сказати п’яний. Дрімота знову віднесла мене до потоку оболонок. Тіло моє лежало на дивані, Я ж «стояв» біля самої межі і, як це буває з п’яними, похитувався. «Ну, що, вашу мать! — гарикнув я. — Хочете втягти мене в свою компанію? А ось вам!» — Я показав непристойний жест. Рух за невидимою перетинкою раптом припинився. Оболонки вклякли і нагадували справжній модерністський твір з бездоганно вимальованою перспективою — вгадувався другий, і третій плани. Якби то люди, то можна було б сказати, що вони очманіли від несподіванки. Але тільки на мить. Середовище, точніше сказати масив оболонок знову заколивався, але цього разу, як мені здалося, їхні лиця, пики, писки, пащі не були занадто агресивні. Між мною й ними немовби промайнув якийсь зв’язок. А саме — я побачив себе їхніми очима: на порозі їхньої реальності стояв голий чолов’яга з кущиками сивіючого волосся на грудях, лаявся найпослідущими словами і, як і вони, похитувався. І тут на передній план натовпу вигулькнула жінка небаченої вроди. Вона, як і я, була зовсім гола й палала хіттю. Ні — то була сама хіть. Такої досконалої форми стегон і грудей у природі не існує. Вони живуть лише в уяві вибагливого до любощів чоловіка. Я не помітив, як вона перетнула межу, а, може, я сам переступив «поріг» їй назустріч, а тільки ми вже були в її реальності. Вона скочила на мене як на дерево й охопила мою постать руками й ногами. Тієї ж миті все зникло, а ми опинилися на пустельному березі моря — я лежав біля самої піни прибою, а вона сиділа на мені і здригалася від оргазму. Це був секс без табу, без сумнівів, без відповідальності. Такого відчуття я не пам’ятав відколи спізнав жінку. То не була їхня — чорно-біла дійсність, а був куточок справжнього раю. Віддалік зеленіли пагорби, вкриті смарагдовою зеленню тропічного лісу, до якого підкочувалася мусянжова куля надвечірнього сонця, ліворуч від нас розкинулася безкрайня голубизна моря (а, може, то був океан), яка зливалася з небом. Мене висмикнула з тієї дійсності хвиля прибою — значно більша, ніж попередні, яка накрила нас із жінкою. Ще встиг помітити між її довершеної форми персами щось схоже на татуювання людського ока, жовтого з чорними цяточками, як і колір її очей.

Я вийшов зі сну з тягарем важкого гріха. Марно намагався усвідомити у чому ж полягає той гріх. Мені здавалося, що я порушив якусь із Божих заповідей, а от яку саме — не знав. Працюючи над езотеричним твором «І бачив я звірину…» я кілька разів перечитав Біблію, і тепер намагався згадати, у якому ж з її розділів натрапляв на таку тему. Раптом сяйнув здогад: це десь у Книзі Левит.

«А душа, що звертається до померлих духів та до чарівників, щоб блудити з ними,то Я зверну Своє лице проти тієї душі, — і винищу того з-посеред народу його...» — читав я Книгу Левит при світлі нічника. І страшно мені стало, немовби мене не зґвалтували, а я вчинив перелюб з власної волі з духом померлої. З почуттям страху я й провалився в сон.

Коли наступного дня я оповів про нічну пригоду моєму заступникові, то він запитав:

— І чим усе закінчилося?

— Щойно я прокинувся, то хутко поспішив у ванну…

— Тобі слід ще одне зробити.

— Що?

— Сходити до венеролога, — незворушно відказав мій товариш. — Про всяк випадок.

— Хе-хе… Послухай, те, що я оповів — не вигадка і не уривок з нового твору.

Він якийсь час не озивався, а тоді мовив:

— У чоловічих монастирях братчики часом шаленіють, а то й божеволіють від надмірної в них сексуальної енергії, яка не має виходу. Чоловік мусить жити повноцінним життям, а це значить мати секс. Ти ж давно розлучився з жінкою і, настільки мені відомо, живеш одинаком. Отож, друже, знайди собі земну подругу, а не астральну, як ти кажеш, і ніхто тобі не заважатиме проникати в сон.

Він зняв трубку і заходився набирати номер. Не додзвонившись, додав:

— Писав би ти краще свої фантастичні твори. — Завваживши, що я не збагну про що йдеться, пояснив: — Коли я редагував твою езотерику, то натикався на такі моменти, що мені ставало моторошно. Ну, немовби підгледів таке, що людині бачити заборонено. Може, й ти, заглиблюючись у древні пророцтва, також надірвав щось у своїй психіці.

Колега знову заходився накручувати номер, а тоді сказав:

— Уже рік, як не стало Замули, а листи йому все йдуть. Дзвоню доньці, нехай забере.

— А звідки лист?

— З журналу. Мабуть, добірку віршів даватимуть, а це, — він показав на грубий конверт, — схоже, верстка. Чи вони там не читають некрологів?

— А чого ти — доньці? Телефонуй до редакції.

— Слушно. Тільки зараз там ще нікого немає. — По миті колега зауважив: — Якась дивна смерть. Ніколи не скаржився на здоров’я і раптом — ні сіло, ні впало — немає Сашка. Знаєш, важко уявити нашу організацію без Голембіовської, без Замули… Вони ніби виросли в ній. А чому? Бо слово для них — не засіб виплеснути почуття, а спілкування з Вищою Силою. І вони те чітко розуміли.

Я подумав, що колега казав не властиві для себе речі. За натурою він прагматик, і твори свої, попри багату словесну палітру, якою володіє, пише стисло; якщо ж це гумореска, то іронія в ній часто переходить в сарказм. Жодного ухилу в розмірковування — йде точна думка, від зав’язки до фіналу. Через це сатира його по-справжньому дошкуляє.

Раптом він озвався:

— Чого ти посміхаєшся? Я щось не те сказав? — У його світло-сірих очах майнула настороженість.

— Та ні, все правильно. Просто я подумав те ж саме. Ми, письменники, живемо одразу в двох вимірах — у тому, що тримає нашу плоть, і тому — безмежному, в якому селиться наша сутність, дух. Справа лише в тому, хто і скільки перебуває в якомусь із світів. Замула й Голембіовська тільки іноді навідувалися в матеріальний вимір. Є шматок хліба з салом, якась картоплина, то й добре.

Колега довго не озивався, на його широкому вилицюватому обличчі було знати нерішучість.

— Загадкові смерті, — сказав нарешті. — Ну, не було причини у Наталки. В Олександра таки була, але це не та особистість, що розклеюється.

Нашу розмову увірвав телефонний дзвінок. Трубку зняв колега. Вислухавши, сказав: «Гаразд» і підвівся.

— Клопіт удома, — пояснив, — мушу бігти.

Він мав невисоку постать, на ньому були штани, які не знали праски, й сорочка в синю клітинку.

«Чого загадкові?» — подумав я, дивлячись йому вслід.

… Коли ховали Замулу, був кінець січня, під ногами хрупав лід замерзлих калюж. До хатини на краю села люду прибуло! Замула був для них не просто односельцем, він став символом. Крім слави, яку приніс своєму краєві, про нього можна було фольклор збирати, надто ж про витівки ще замолоду. Останньою його «витівкою» було спорудження хати в рідному селі. Він нікого не допускав до тієї роботи, немовби остерігався, що на споруді залишиться чужорідна енергетика або ж боявся, що тим порушить «чистоту експерименту». А експеримент полягав у тому: чи спроможна людина, уже немолода, а головне без копійки за душею, звести житло — власноруч.

Замула був елементарною часточкою народу — обкраденого до нитки в багатьох поколіннях, але з недавніх пір незалежного, який намагається спорудити на своїй землі власну хату. На сорока сотках, що виділила сільрада, він почав з криниці… Маючи навик роботи муляра, таки звів хатину, перевіз із міської квартири друкарську машинку й бібліотеку. Забрав Світлану — дружину і зажив «новим» життям. Той рік видався врожайним — понад сто відер картоплі зібрав Олександр. Хвалився всім, показував клубні завбільшки в два кулаки. Радів з того не менше, ніж від виходу у світ нової збірки поезій. Тепер він мав хату, врожай городини — харч на зиму. Він знову обернувся на поета.

Лихо прийшло негадано. Від хвороби померла Світлана. Десь у цей же час його обікрали — винесли з льоха увесь, до єдиної картоплини, врожай. Мабуть, відчував Олександр, що і йому вже недовго ряст топтати, коли писав:


Безсмертя прийде в нашу пустку,

освятить речі, що тут є.

Всього на два удари пульсу

воно від смерті відстає.


Він помер холодної пори.

На той час чимало міських жителів також пішло з життя від того, що їх залишили ні з чим всілякі «довірчі» товариства, які шахраювали під дахом влади.

Ховали без священика. Головував колишній парторг колгоспу. Спершу надав прощальне слово голові сільради, потім директорові школи й мені. Завершив «панахиду» він сам. У промові були слова «послідовний інтернаціоналіст», вірний ідеям «слов’янської єдності» і «комуністичного майбутнього». Вчителі, які стояли біля письменницької делегації, тамували ніякові посмішки. Я ж слухав його, а в пам’яті линув баритон Замули:


Шлях Чумацький — то над нами

не річок молочних край,

а чиїмись черепами

траса вимощена в рай.

Глянь на землю, — сльози бризнуть

в землю злу до чорноти.

Всі шляхи до комунізму

вкрили наші черепи.


Рядки ці були написані давно, але опублікував поет їх тільки ось — перед самою смертю.

Чому мій заступник сказав, що в Замули була загадкова смерть? Тому, що вважає його сильною особистістю? Те, що може звести в могилу звичайну людину, не повинно було б, на думку колеги, здолати Олександра. Навіть, якщо йдеться про найбільшу втрату.


РОЗДІЛ 2


Хоч на яку болючу тему ми щойно балакали з колегою, та скоро власні проблеми заступили її. Мені згадалося, що перша фаза (оті мошки, свербіння), коли мені щось не давало заснути, почалася по тому, коли я відкрив шифр до числа шістсот шістдесят шість і збагнув його смисл. Ця знахідка тоді приголомшила. По якомусь часі вона приголомшила й читачів газет, де була надрукована. Ось після виходу у світ цього матеріалу й почалася друга фаза блокування мене від сну. Надто коли матеріал передрукували столичні й закордонні видання. На мене вже не сідали комахи, мене ніщо не лоскотало, я просто опинявся віч-на-віч з астральним світом. Авжеж, саме тоді все й почалося.

Отож угадувалися дві причини моїх пригод на межі сну — надлишок сексуальної енергії, яка накопичилася упродовж п’яти років, і те, що я доторкнувся до чогось такого, до чого торкатися не мав права. То не був над таємний державний проект, свідків якого вбивали. То було Пророцтво, про яке знає кожен, хто тримав у руках Євангеліє, але збагнути його прихований смисл не спромігся ніхто. Ніхто, крім мене. Якщо справедлива перша причина, то досить знайти собі жінку та зажити нормальним життям. Якщо ж це не допоможе, то справи кепські — я-бо не тільки довідався про «над таємний проект», а й оповів про нього всім. «Виконавці проекту» — земні й неземні мститимуть.

Тим часом мене не полишала думка, що жінку з астрального світу я вже десь бачив.

… То була молдавська поетеса з чорними, як морок очима і загадковою усмішкою. Ми сиділи з нею за одним столом у їдальні Будинку творчості письменників. Її звали Марія, справжнє ж ім’я мала Маріца. Наші місця були навпроти і я міг спостерігати, як у її зіницях часом спалахували іскринки-поклики, а на смагляве личко набігала і зникала ніяковість, немовби я міг угадати її думки.

— Чого я ніколи не бачу вас на березі? — якось запитала вона.

— Я там буваю по обіді, бо до обіду працюю, — відказав я. — А у вас, мабуть, усе навпаки.

— Та ні. Я нічого не роблю. Відпочиваю. Читаю, відвідую відеосалон. Там таке показують!

Після обіду поряд з моїм ліжником на гальці з’явився ліжник Маріци. Вона витягла з торбинки фотоапарат і попрохала сфотографувати її біля води. Коли ж я навів на неї об’єктив, то зрозумів, що опинився у пастці. В кадрі стояла темноволоса красуня у вузенькому купальнику, який прикривав лише ті частини тіла, які вже не можна було не прикривати. «Хай йому чорт! — подумав я. — А хто дописуватиме за мене роман?» Вона мала десь тридцять-тридцять п’ять років і з усього була надзвичайно кмітливою. У пляжному калейдоскопі голих, переважно жіночих, тіл тільки так можна було змусити затримати на собі погляд. Вона стояла на тлі моря, неба й Кара-Дагу, а піна лоскотала їй ступні. Маріца мала середній, як для жінки, зріст і бездоганні пропорції. «Як я досі не помітив таку красуню!» — дорікав собі, натискаючи на затвор фотоапарату.

Ми лежали на пляжі майже до вечора. Маріца підставляла сонцю то живіт, то бік, то спину, хоча в цьому вже не було потреби — тіло її й без того набуло кольору чорного шоколаду. Воно сходило енергією, яку можна було назвати і затишком, і спокоєм, і ще тим, що вгадувалося часом у її зіницях — покликом статі. Маріца лежала на ліжнику, а мені здавалося, що вона спить у моїх обіймах. У цю ілюзію іноді вривався гомін пляжу і шерхотіння хвилі об гальку. Строкатий людський ярмарок довкола, ознаки цивілізації стерлися. Залишився тільки Я — чоловік, Вона — жінка, та поклик статі. Вже коли жовтогарячий диск сонця на заході підкотився до гори, ми пішли з пляжу. Так ось чому згадалася Маріца… Сонце, море, хвилі, майже оголена жінка…

З того дня й почався наш «медовий місяць». Маріцу не можна було назвати розбещеною, але еротичні почуття її були такі глибокі, що часом під час пестощів вона опинялася на межі втрати свідомості. Якось вона звірилася, що в таку мить немовби провалюється у світ де немає думки — самі тільки емоції. З усміхом додала, що колись, може трапитися, не повернеться звідти. «Тобі тільки зі мною так добре, чи?..» — вже збирався запитати я, але вчасно похопився. Це було б порушенням невисловленої домовленості, ні про що не питати. Бувало, у мій напівсон проникали незрозумілі слова: Маріца, прокинувшись від короткого сну, читала свої поезії. І хоч я не тямив жодного слова, проте їхня мелодика пронизувала мене наскрізь. То було освідчення в коханні — я те напевне знав. Вона відмовлялася переказувати зміст поетичних рядків українською мовою, хоч і знала її. В Молдавії її знає більшість. По кілька разів за ніч я провалювався в сон, з якого по часі мене «викликав» лагідний голос Маріци і ніжні дотики її рук до всіх частин мого тіла. Вона не перебивала сон, а лагідно «вигукувала» мене з нього для любощів. За вікном у темних водах ночі плавав місяць; його світло золотою рясою накривало наші тіла, що сплелися в одне на блакитному простирадлі. З недопитих склянок пахло «Кокуром», повнилася щастям кімната.

Наш «медовий місяць» тривав два тижні, до закінчення терміну перебування Маріци в Будинку творчості. У Феодосійському порту, куди ми приїхали заздалегідь, і де вона мала сісти на теплохід до Одеси, Маріца дорікнула:

— Через твою байдужість ми втратили цілий тиждень.

— Авжеж, сонечко, втратили, — погодився я. — Але це була не байдужість, а сліпота. Недосвідченому оку часом важко розпізнати з-поміж цілої гори розмаїтої біжутерії справжню перлину.

Вона пригорнулася до мене, а тоді відступила і подивилася в очі, від чого по тілу пробігла хвиля приємної млості, як тоді в ліжку.

— Що? — запитав я.

— Продовжуй, — зажадала вона. — Ти добре говориш. — І голосно засміялась.

Тим часом до трапу уже підходила остання група пасажирів. Попрямували туди й ми.

Раптом перед внутрішнім зором моїм промайнули дві події — злягання з жінкою астрального світу й раювання з Маріцою. Я чітко «побачив» обох. Між ними не тільки не вгадувалося нічого спільного — це були зовсім інші типи жінок. Чому ж тоді астральна пригода асоціювалася з Маріцою?


… Почався «оксамитовий сезон». Набережна біля будинку Максиміліана Волошина, попри пляжну пору, була не гомінка. Частину люду поглинув відеосалон, у якому показували американські фільми. Після від’їзду Маріци я також став відвідувати його. Там демонстрували здебільшого стрічки, де однаково дозувалися секс, жорстокість і насильство, до яких цнотлива слов’янська публіка ще не звикла. Після таких одкровень люди, виходячи з зали, ховали один від одного очі. Фільми робили ремісники, які достеменно знали, що в глухому закутку свідомості кожної людини ховається звір, а відтак знали й чим йому догодити. Але один з фільмів, які я дивився на набережній Волошина, змінив моє життя. Хто знає, чи не став би сюжет тієї стрічки одним із прохідних, бачених раніше, якби не епіграф до нього: «Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість» («Об’явлення святого Івана Богослова»). Фільм був присвячений темі зародження зла в людському суспільстві і наскрізь пронизаний духом великого пророцтва. Згодом, через кілька років, я зрозумів, що автори відео твору надто прямолінійно тлумачили передбачення святого Івана. Але ж як вони глибоко копнули!

Це був один з останніх днів мого перебування в Будинку творчості письменників «Коктебель». Коли ж я повернувся додому, то розшукав у Євангелії цитату-епіграф до фільму, яка — вже тоді я знав — навічно запала в мою свідомість.

До таємниці Пророцтва апокаліпсису я підступився, не сподіваючись на жодні вигоди для себе як письменника (визнання, популярність); мною рухав лише дослідницький інстинкт. Тоді, в кінці серпня, на початку вересня, біля будинку Волошина в Коктебелі в мене щось увійшло. Я приїхав додому іншою людиною. Думав, що причиною була Маріца, яка подарувала мені благо бути щасливим цілих два тижні. Та згодом я все менше про неї згадував. Натомість щораз перед сном відкривав Євангеліє на «Об’явленні св. Івана Богослова» і починав знову й знову перечитувати. Двадцять, сорок, п’ятдесят разів, точно не пам’ятаю… Це не можна було назвати й психічним комплексом. Справа в тому, що перечитуючи в черговий раз, я завважував, як поволі, ні — дуже поволі біблійна метафора починала обростати образами — спочатку «розмитими», немовби в густому серпанку, та згодом вони ставали дедалі чіткішими. Я й засинав з тими образами і з бажанням їх розпізнати. Одного разу, це було літньої ночі, із хаотичних уривків сновидінь мене щось перенесло в храм, а, може, то були палати володаря, — стрілчасті вікна, стеля, кам’яна підлога, вимощена у вигляді мозаїки з кам’яних плит різної форми й кольору. А одна з плит була прямокутна, розмірами десь п’ятдесят на сімдесят сантиметрів, з усього, вставлена в підлогу значно пізніше, як був побудований храм, про що свідчив колір цементу довкола неї. Один з гурту робітників, у якому був і я, ломом чи лопатою намагався видовбати ту плиту з її гнізда. Всі п’ятеро чи шестеро нас із завмирання серця очікували: під плитою мало бути сховане щось дуже значне й важливе. Всі, крім мене. Я (той, у сні) знав, що там лежить. Нарешті чоловік у робі підважив і відсунув плиту. Під нею виявилася вода. Тим часом зверхник, який був поміж нас, наказав чоловікові, аби той витяг щось із води. І чоловік стромив лом (чи то була лопата) в воду і підчепив щось. То виявився срібний ланцюг з хрестом, власне, обладунок, що його під час богослужіння носить на собі священик, але такий великий, якби священик мав чотириметровий зріст. І ланцюг, і хрест, хоча й пролежали під плитою не одне століття, були чисті, немовби їх щойно виготовили. На хресті навіть угадувалася якась насічка. Наш товариш, підчепивши на свій інструмент обладунок, пішов до виходу з храму… Ми стояли на терасі — чоловік з ланцюгом і ми. Яскраво світило сонце… На цьому я й прокинувся. За вікном тільки-тільки на світ благословлялося. Я увімкнув нічник, узяв Євангеліє, відкрив «Об’явлення…» на тринадцятій главі, мій погляд упав на стих вісімнадцятий: «Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її — шістсот шістдесят шість». І тут я звернув увагу на те, що номер стиха й число шістсот шістдесят шість поєднує те, що 18-ть є теософською сумою 666-ти. Тобто якщо скласти усі три шістки, то отримаємо число вісімнадцять. Спочатку я поставився до цього, як до чергової версії. Та згодом зрозумів, що це і є отой ключ, код, шифр, яким можна відімкнути Пророцтво. Якщо раніше, в Коктебелі, в мене щось увійшло, то з цього моменту мене вже щось «вело».


РОЗДІЛ 3


Прихід доньки Замули виявився несподіваним, адже ми тільки вчора говорили про її батька. Та, як з’ясувалося, несподіванки не було — на дисплеї її домашнього телефону відбився телефонний номер Спілки письменників.

— Від вас хтось дзвонив. Але тут весь час було зайнято і я вирішила під’їхати.

Я показав конверт з редакції і сказав, що це була верстка добірки батькових віршів і що я вже її вичитав і відіслав.

Раптом поцікавився:

— Батько помер від серцевого нападу?

— Так кажуть лікарі.

— Щось я не пригадую, щоб він скаржився колись на серце…

— А він і не скаржився. Навіть після смерті мами.

Це була молода жінка, на обличчі, попри привітність, угадувалося горе. Мені весь час увижалася на ній чорна жалобна хустина.

— До смерті вашої мами додалася ще й ота крадіжка… — нагадав я.

— Знаєте, батька вразила не так втрата вирощеного врожаю, як те, що обікрали саме його — поета. Він був переконаний у своїй недоторканості. Якось навіть сказав: не можна піднімати руку на письменника, вчителя, священика — гріх це. І гадав, що всі так думають. — Мить вона помовчала, а тоді додала: — Його смерть стала несподіванкою і для мене. Був він вольовою, сильною людиною… Не визнавав творів, написаних кількома авторами. Вважав, що творчість може бути тільки індивідуальною. Це як спілкування з Богом. І до спорудження хати поставився так само. Все робив власними руками. Якось сказав, що споруджує не просто хату, а відновлює самого себе, який давно покинув рідне село і мешкав у вигнанні, себто в місті. Як згадаю, то здається, що йому тоді щось наврочило… Він став одержимим і був таким аж доки не збудував хату. Ні з ким не спілкувався, навіть до вас у Спілку не навідувався, коли приїздив додому в місто. А вже коли хата стояла під дахом, а в підвалі лежав урожай городини, він потягнувся до людей… Якось до нього прийшла жінка, ще не стара, назвалася поетесою, сказала, що колись давно він виступав у школі, де вона навчалась. А тепер ось наважилася відвідати видатного земляка. Так і сказала: «видатного». Родом вона десь із сусіднього села, хоч і мешкає в місті. Для батька той візит не був незвичайним. До нього тягнулися ті, хто пробував себе у віршах. Маму ж — ми на той час були у нього в селі — прихід жінки насторожив. Була гостя життєрадісна, компанійська, сказати б, надмірно, попри те, що ось тільки-но познайомились. Ми теж не належали до «речей у собі», але ніколи не переступали межі, за якою панібратство. Надто ж вона дивувалася, прямо з сукні вискакувала, коли батько показував і хату, і криницю, і врожай. «Хіба таке можна зробити руками!» — вигукувала. Батько від тих слів прямо умлівав. Він «тверезів» тільки тоді, коли вона вставляла в розмову рядки своїх віршів — лице його ставало непроникним. Авторці здавалося, що її уважно слухають, ми ж з мамою знали, що за непроникністю сховано його реакцію на фальш. Був початок жовтня, погода видалася золота, проте мама підвелася з-за столу, що стояв у дворі, і зайшла в хату. Вона хворіла, а гостя її стомлювала. Але, гадаю, не тільки це. Гостя своєю енергією, що била в неї через край, ще більше відтіняла мамину слабкість, ні — згасання. По якомусь часі зайшла в хату і я. Мама лежала бліда, хоч ні на що й не скаржилася. «Коли вона вже піде? — сказала. По якомусь часі додала з сумною усмішкою: — Боюся, доню, що колись ми сюди приїдемо, а тут уже буде хтось інший…» Невдовзі розмова за вікном увірвалася. Батько завів гостю в хату, щоб вона з нами попрощалася. Вона окинула поглядом помешкання, нас із мамою, і я завважила, що в неї очі чи-то болотного, чи-то темно-жовтого кольору. Досі таких очей мені не доводилося бачити. Щиросердо попрощалася, а тоді, вже на порозі, проспівала приємним голосом: «Многая літа вам…» Батько пішов її провести. Вона мала пряме чорне волосся, що спадало на сукню з грубої лискучої тканини, одягнену саме для такої пори. На ногах були черевики на низьких підборах. Жінка, здавалося, усвідомлювала, що шпильки просто не витримають її дебелого тіла. На вулиці вона раптом поцілувала батька й пішла… Думайте, що хочете, але мені тоді здалося, що то був не поцілунок, а мітка. Вона поставила на батькові якийсь знак. Ні, — ширше — на всій нашій сім’ї.

— То помисливість, мабуть. Ну, після слів мами щодо когось іншого…

— Скоріше за все, що саме так. Але вже десь за два місяці померла мама. За день-два, поки батько шукав транспорт, щоб перевезти тіло в село, у нього вичистили з підвалу геть увесь урожай. А в січні помер і сам він. Овочі на ритуальний борщ приносили родичі. До речі, та жінка також була на похороні батька. Вона приїхала чи то з вами-письменниками, чи то з журналістами.

— Вже й не пригадаю чи з нами хтось був. — засумнівався я.

— Ну, була вона, була — й на похороні, і на поминках. Фотографувалась. Ага, ще одне. Ви, мабуть, не знаєте, що батькову хату збиралися зробити меморіальною, щось на зразок музею. Щоб усе так залишалося, як і за його життя. Та невдовзі після похорон хтось зламало двері й повиносило все, що там було. Тепер це, справді, як він писав, пустка… А речей, яких освятило б безсмертя, немає, — на очах у молодиці виступили сльози. — Господи, хто й за віщо наслало на нас таке прокляття!? Ми людям лиха не коїли! Може, не завжди між собою ладили, так то ж буває… — Вона несподівано підвелася і, не показуючи очей, пішла. Біля дверей зупинилася й сказала: — До побачення.

— А як прізвище тієї поетеси, що ви про неї оповідали? — поцікавився я.

— Не знаю. А ім’я — Фросина.


РОЗДІЛ 4


Порада колеги знайти собі «земну подругу» — це порада того, хто не має сумніву, що те, що зі мною коїться, — наслідок психічного надриву, який стався під час роботи над твором езотерики. Він часто бачив на моєму столі томи окультних книг, які я читав навіть тут, в офісі. Не могли бути не поміченими мішки під очима, моя розсіяність, яку дехто сприймав як неуважність. Я ж знаю, що це зовсім інше. Переді мною розблоковано ауру планети. Точніше — її складову — астральний план. Чому саме астральний, а не якийсь інший? Бо я досліджую природу апокаліпсису — природу зла, яке має назву «сатана», «диявол». В алфавітах народів, де слова можна писати не тільки літерами, а також числами, обидва слова мають числову назву «666». «Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське А число її — шістсот шістдесят шість» сказано в «Об’явленні…» Я порахував, а відтак розгледів зв’язок між потворами астральної реальності і їхніми окультними агентами земного світу. Який сенс блокувати від мене те, про що мені й так відомо? Оболонки людей і тварин, що мають здатність обертатися одна в одну, це не тільки форми істот земного світу, це — їхні зримо виражені почуття — розмаїті за спектром, але подібні за направленістю — робити лихо й насолоджуватися. Якби я досліджував природу добра, то переді мною відкрився б світ духовності і я бачив би дійсність, де панує лад і добрий розум. Я опинявся б на порозі ментального плану Землі.

Зазвичай я уникав пиятики, але останнім часом не проминав нагоди перехилити чарку-другу. Справа не в астральній красуні, яка зґвалтувала мене в екзотичному куточку світу, і з якою я боявся ще раз «зустрітися». Просто алкоголь прочиняв у моїй свідомості клітку, в якій я з дитинства тримав звіра, і якого вважав своїм охоронцем.

Поринаючи в коротку дрімоту, я водночас погладжував по загривку ту потвору, готовий будь-якої миті прочинити грати. Мабуть, так засинає самітній пияк, погладжуючи хатнього собаку, що примостився біля ліжка… І тут виникли вони. Це був плаский світ, у якому мешкали тіні. А я знову стояв біля невидимої межі й похитувався від випитого. Тим часом у пласкому світі з’явилася товщина, а відтак — те, що зветься «перспективою». То були чорні рефлекси, убрані у вирази людських облич — ненависті, лютості, заздрості, мстивості, і багато чого іншого, що у земному світі приховується за маскою люб’язності, привітності, співчуття. Раптом один з «громадян» чорно-білої дійсності помахав мені рукою.

«Що за дурниці! — майнуло в голові. — Я не переступав межі, як минулого разу, а, отже, для них мусив би бути невидимим». Тим часом той, хто помахав рукою — він був на задньому плані — сплющився, «протік» повз потвор попереду і розплескався, немов на склі, перед самим моїм обличчям.

«Ти думаєш, це тобі так минеться!?» — «почув» я думку.

Пляма на «склі» швидко перетворилася на людську голову. Це був Бутко, Анатолій Антонович Бутко — кадебіст, який свого часу мордував мене і моїх друзів. Перед тим, як померти йому було дивне знамення. Повз берег, де стояла його дача на Дніпрі, течією несло утопленика. Часом мрець перевертався і тоді скоцюблена рука немовби кликала: «ходи сюди, сюди…» Бутко помер того ж дня від серцевого нападу.

Я відказав, також думкою:

«Уже минулося… Більше того — вийшло на моє. Системи, якій ти служив, більше не існує».

«Я не про те», — знову Бутко.

Він уже перетворився на свій земний образ — вайлуватого літнього чоловіка, на круглому виді якого не можна було вгадати ні почуттів, ні думки. Його правиця, яку він завжди тицяв для потиску, нагадувала вату. Тим часом з-за його спини випливла людська оболонка яка за мить трансформувалася на брунатку, яку я вже десь бачив. А от де саме, не міг пригадати.

«Я не про те, — повторив він думкою. — Ти посягнув на святе і будеш за це покараний».

«Що ти маєш на увазі?»

«Оте твоє писиво… Теж мені пророк! Та ми таких..» — він показав ніби когось душить. Водночас я «почув» скрегіт зубів, який долинав від брунатки.

Мене нестримно потягло до межі. Щось наказувало переступити «поріг». Я навіть подався вперед, та раптом у мені «загарчав» звір, а по миті вирвався назовні:

«Поцілуй мене в гузно! — гарикнув я. Тоді повернувся спиною і плеснув себе по сідниці. — В обидві половинки! І запам’ятай, що б ви зі мною не скоїли, моє відкриття вивело вас на чисту воду. Ви — багатолика, багатопика звірина, яка ніколи вже не зіпнеться на ноги. Хоча ні, брешу, — буде ще сплеск вашого сатанинства, але не раніше, як за вісімсот п’ятдесят років».

На мій подив масив оболонок по той бік межі дивився на мене мало не з симпатією. У цю мить я ні чим не відрізнявся від них. З мене виходив гнів за душевний біль, пережиті утиски й несправедливість, який ярів у мені півжиття. Це стояла моя астральна оболонка, біля якої лежало її живе тіло.

Звір, що виплеснувся з мене, став заспокоюватися і я запитав:

«Послухай-но, хіба на Орб, чи то пак Темний Сателіт, проникає інформація з земного світу? Звідки тобі відомо про мої дослідження?»

На обличчі Бутка затліла багатозначна посмішка, а потім зневага. Він сказав те, що казав під час «профілактичних» бесід з правозахисниками і тими, кого хотів зробити інформаторами:

«Нам усе відомо».

«Он як. Якщо ви такі всезнайки, то як ви могли прогледіти розпад імперії?»

По цій моїй думці його обличчя заколивалося, обм’якло, ніби з нього випустили повітря. Перетворилося на безформну оболонку й зображення жінки. Я гукнув навздогін:

«Передай вітання твоєму шефові генералові КДБ Гарбі. Адже він десь поміж вас».

Але Бутко і брунатка уже розтанули у чорно-білому масиві оболонок.

Я не прокинувся, бо й не спав. Не отямився й з дрімоти — я вийшов з іншої реальності. Раптом згадав, що жінка, яка привиділася разом з Бутком — працівниця університету, яка колись прийшла була на мою зустріч з професорсько-викладацьким складом філфаку разом із сатанистом — також працівником цього вузу. Авжеж це вона. «Відтоді минув рік, — подумав я. — Отже, її більше немає поміж живих». Та, як згодом виявилося, вона спокійнісінько працювала у тому самому підрозділі, що і її «конфесійний» товариш.

Уже багато ночей, побувавши на порозі чорно-білого світу, я щораз шукав пояснення, цьому явищу. У те, що Темний Сателіт не ховається від мене, бо мені про нього й так відомо, я вже не вірив. Ще й ще раз прокручував у пам’яті свої куці окультні знання: Орб — це астральна складова аури Землі, яка перебуває від неї на певній відстані. У плані біологічному вона відповідає за те, що можна назвати «їсти, пити, розмножуватись». Така ж сама сфера (чи еліпс) є і в аурі людини, і зветься вона Кама Рупа або «червоне чудовисько в нас». Сфери пов’язані між собою. Темний Сателіт є акумулятором всього лихого на планеті — від поганих намірів земної людини, до душ лихих геніїв-інтелектуалів, що вже пішли з життя. Подібне тягнеться до подібного. Істоти Темного Сателіту приходять у передсоння, а часом проникають і в сон, та програмують своїх земних агентів на брутальність, насильство, вбивство. Водночас з нього — Орба спадає й такий рефлекс, як хіть, без якого неможливе повторення всього живого.

Чому щораз перед сном я опиняюся на межі з похмурим супутником? Чи не мають намір його мешканці включити мене у братерство своїх окультних агентів земного світу — чорних магів?

Щось не в’яжеться. Я досліджую природу зла з метою його викриття й запобігання, а не використання собі на користь. Втім, роботу зроблено. Книгу мою не вилучиш з бібліотек. А якщо й вилучиш, то залишиться форма — астральний «текст», який, як і все говорене чи думане людиною, вічне. Напевне, й моя свідомість стала тільки вмістилищем, у яке увійшов «ключ» для розгадки одного з найзагадковіших і водночас найточніших передбачень людства. Щоправда ключ був даний по тому, як збулося вже пророцтво, як у земному світі розлилося море крові. Отож для магів Орба цей етап пройдений; вочевидь ідеться про те, щоб використати мої творчі можливості в майбутньому. Звісно, не на добро. Адже духовні володарі і вчителі похмурого супутника на своєму плані і осередки чорних магів на плані земного людства, складають дві половини одного цілого — злого бажання планети Земля. Ними готувалися заколоти, революції, громадянські війни, світові бійні, геноциди. Робилося те розумом лихих геніїв обох світів і руками зомбованих ними знавіснілих нелюдей-виконавців. З цією думкою я й заснув…

З нею й прокинувся. Це був знак того, що я не помилявся. Згадав і про звіра, який виплигував з мене на межі чорно-білої реальності, але він ні чим про себе не нагадував, як ніби в мені його й зовсім не було. Він пробудився і став даватися взнаки, як реакція на мешканців астрального світу, а потім і земних покручів, на яких мій звір, мій індикатор, раніше просто не зважав. Іноді я намагався ідентифікувати безтілесну істоту в мені з великим собакою, наприклад, ротвейлером. Чому ротвейлером, тому, що в фільмі «Омен» образ цього пса був використаний як символ насування біди. Щойно у кадрі з’являлася та страшна тварина, як з кимось із персонажів ставалося лихо. Ротвейлер і чорний крук віщували, а часом і самі заподіювали смерть. Мій же звір оберігав мене. Щораз, коли сусід по поверху виводив вигулювати свого ротвейлера, я завважував як у мені піднімається щось важке і чорне. Накочувалося відчуття, що між моїм життям і тим потужним собакою існує якийсь зв’язок. Щоправда це був миттєвий рефлекс, який зникав щойно зникали з моїх очей сусід і його тварина.


РОЗДІЛ 5


Колега, привітавшись, подивився на мене допитливо.

— Ну, як, повторюються твої нічні пригоди? — поцікавився він.

Я не поспішав з відповіддю. Його хоч і не можна було назвати базікою, але бути психічно неблагополучним навіть ув очах одного, тим паче мого заступника, ризиковано.

— Ні, — відказав я, опускаючись у крісло.

— Ось і добре, — сказав він. А тоді підсунув мені міську газету з чиєюсь добіркою віршів. — Проглянь. Тебе не було вчора… Її привели Задорожний з Куценком.

— Кого?

— Ну, авторку. Вона ж і газету залишила.

Над добіркою було й фото — ще не старої жінки. «Алісія Бамбула», — прочитав я.

Колега, завваживши на моєму обличчі посмішку, сказав:

— Що, подобається? Мені також. У тім прізвищі є щось наше, від землі.

«Від землі…», — подумав я і піймався на думці, що маю на увазі не землю в географічному понятті, а в матеріальному. Навіть відчув на мить запах свіжої глини.

Коли я повернув колезі газету, він поцікавився:

— Що ти скажеш?

— Я ж не поет. Треба б комусь із поетів…

— Не прибідняйся. Ти ж антологію поезії упорядкував.

— Як на мій смак прозаїка, так собі.

— Так собі — це посередньо, добре чи дуже добре?

— Посередньо.

— Слухай, вона так налаштована! Це патріотка!

— І що вона хоче?

— Ну, має намір постукати в двері Спілки…

— Он як. А книжок у неї скільки?

— Поки ще — жодної. Але ось-ось вийдуть у світ одразу дві.

Схоже було, що колегу «відзомбували». Я сказав:

— Ти у нас відповідаєш за прийом. Включи її в поле зацікавлень Спілки. Але тільки після того, як у тебе на столі лежатимуть дві її книжки. А де вона взялася? Цього імені я ніколи раніше не зустрічав.

Щойно я вимовив ці слова, як прочинилися двері і в кімнату увійшла та, чиє зображення я щойно бачив у газеті, а за нею — Куценко й Задорожний.

Це була середнього зросту жінка. Коли ми тисли одне одному руки, у мене в голові майнула приповідка: «Дівка кріпка, як горіх…» Куценко й Задорожний познайомилися з нею на вечорі гумору, де виступали. Хоча точніше сказати, вона познайомила їх із собою. Від усіх трьох пахло пивбаром. Краєм ока я завважив, як пильно дивився колега, коли ми знайомилися.

Я знав, чим закінчувалися такі знайомства. Хтось ішов у супермаркет… Тому одразу ж послався на невідкладні справи. Підтвердив це й мій заступник, мовляв, нам терміново складати листа в якусь міфічну організацію. Але жінка, здавалося, не мала наміру так просто нас покидати. На круглому її виді з’явився вираз, який можна було тлумачити і як вагання, і як вибачення, і як нерішучість. Вона озвалася:

— Ви прочитали мої поезії? — У неї був низький, приємний голос.

Мені чомусь стало мулько на душі. Спочатку не втямив, чому. Та по миті відчув, як у мені заворушився звір — той охоронець, що оберігав мене на порозі астрального світу. Він не схарапудився, а тільки звівся на всі чотири ноги й дивився на жінку моїми очима.

— Прочитав, — відказав я.

— Що ви можете сказати про їхній рівень?

— Моя відповідь може виявитися не коректною. Я — прозаїк.

— Ну, а як читач? — Я завважив, що у неї на верхній губі чорний пушок. Не сильно — ледь-ледь. І губа немовби тремтіла.

Звір у мені напружився. Але я подумки поклав на нього руку.

— Ви ж, мабуть, хочете спроектувати мою думку про кілька віршів на всю вашу творчість? — зауважив я. На лиці її зникли вирази вагання й вибачення і залишився тільки вираз нерішучості. І оскільки вона не відповіла, то я провадив: — По цих рядках, які на мою думку написані на рівні, нічого певного сказати не можна. Потрібні книжки.

Вона вагалася, чи запитати ще про щось, а тим часом мій звір дивився моїми очима на її великі груди, які вибивалися з декольте на межі пристойного. І хоч від неї сходив запах парфумів, але мені здалося, що їх забивав запах копанки. Звір у мені дивився навіть без натяку на хтивість. Вона чимось нагадувала астральну жінку, але я вже знав, що жодної спільної риси не відшукаю. На ту, з Темного Сателіту, схожі всі жінки, яких я колись бачив, навіть потворні, і водночас ні про жодну з них не можна було сказати у чому саме та схожість.

— Якщо я вас засмутив, то даруйте, — сказав я. — Видавайте книжки, приносьте. Доручимо професіоналам-поетам…

Подав голос мій заступник:

— Гаразд уже, сідаймо за роботу.

— Пішли, — поквапив Куценко, мабуть, розгадавши наш маневр.

— Ну, як вона тобі? — запитав колега, щойно за ними зачинилися двері.

— Мебля збита грубо, але надійно, — відказав я з усміхом.

— А перси які, ти бачив? І, до речі, не має чоловіка.

Я подивився на колегу здивовано. То вже дивився не звір, а я.

— Друже, дякую тобі за турботу, але це не тема для розмови. А щодо персів… Вона що, прийшла найматися на роботу в бардак, а ми з тобою бандури?

Він захихотів.


Увечері подзвонив Задорожний.

— Ну, як тобі Бамбула?

— Ти — про жінку чи про її вірші?

Мить він вагався, а тоді сказав:

— Звісно, про вірші, — й додав: — Ти знаєш, вона на таких позиціях…

— На яких?

— На патріотичних.

— Олеже, я вірю в патріотизм тільки тих, хто не боявся декларувати його до восьмидесятого року, умовно вірю тим, хто називав себе патріотом від восьмидесятого до розпаду імперії. Вірю в патріотизм молодих людей, півжиття яких припало на часи незалежності. І не вірю тим, хто більшу частину життя прожив в імперії, а патріотом назвався тільки тепер. Це має іншу назву.

— Яку?

— Кон’юнктура, пристосовництво, хамелеонство, мімікрія… Поцікався у колеги — словникаря, він тобі ще з десяток синонімів наведе. До того ж у нас Спілка письменників, а не Спілка патріотів.

— А ось із цим я не згоден, — почулося в трубці. — Письменник мусить бути патріотом.

— Авжеж. Тільки питання не так треба ставити. Кожен письменник мусить бути патріотом, але не кожен патріот може стати письменником. Письменник — це талант; одному він дається повною пригорщею, іншому жменею, ще іншому дрібкою, а переважній більшості людей він зовсім не дається. Хе-хе… І слава Богу, бо якби було так, то в людстві панувала б така ж сама атмосфера, яка останні кілька місяців панує в нашій Спілці.

Задорожний засміявся. На цьому ми припинили розмову.

І тут у мені увімкнулося щось, що можна назвати «контролем над зарозумілістю». Чому так упереджено я поставився до початківки, яку привели у Спілку мої друзі? Хіба не так само мене колись завели в кабінет Сергія Задорожнього — батька Олега й тодішнього голови організації? Щоправда, я прийшов з трьомастами сторінками машинопису прози, а не з куцою газетною публікацією. Мене він прийняв також стримано, але щось підказувало, що він не бачив у мені чужого. Можливо тому, що, як стало відомо згодом, я був одного віку з його синами, також літераторами. Бамбула ж для поетеси-початківки застара. Втім, трапляються й винятки з правил — поетами ставали люди похилого віку. Хтозна, чи це не той саме випадок, і Алісія Бамбула згодом стане окрасою нашого поетичного цеху.

З цими думками я готував міцну каву, випивши яку, мав намір працювати до глибокої ночі. А там знову — на порозі сну… Хай йому абищо, тому станові! Антологія прози, якою я займався і яку сподівався видати до звітно-виборних зборів, вимагала великих зусиль. Щораз заглиблюючись у цю роботу, я бачив перед собою не майбутню книгу, скомпоновану з кращих творів моїх друзів, а хмару чи сферу над Спілкою письменників, організм колективного розуму, ні — духу, який мусив би стати елементом живлення людської свідомості. Елемент цей мав повнити душу того, хто його торкнеться (читача), не сумнівною ідеєю, не нищенням одних «істин» в ім’я інших, а прикладом (багатьма прикладами) наслідків тих «ідей» та «істин». Разом з антологією поезії, яку я видав кілька років тому, ця книга мала стати духовним егрегором краю, до якого потягнуться світлі сутності людей — ті, кому накреслено робити добро. Він уже існував — цей егрегор, але його здебільшого складала поетична творчість; це, крім антології поезії, книги поетів минулих літ і десятки поетичних книжок-одноденок. Егрегор цей існує віддавна, але він був не цільний, а сказати б, у вигляді окремих духовних пасемець, не пов’язаних між собою, а відтак і вплив його на свідомість людини був мало суттєвий. Антології поезії та прози мали привернути увагу до всього літературного доробку краю, а відтак згуртувати довкола себе увесь творчий потенціал майстрів слова. Щоб жоден письменник, коли б він не творив, не йшов у забуття, а повнив своєю творчістю живе «тіло» духовного егрегора.

Попри піднесення, з яким я працював над антологією, мені все частіше здавалося, що на шляху до її завершення стали виникати якісь перепони. То на коло літературному небосхилі з’явиться дутий авторитет, книжки якого за вказівкою невідомо кого з влади починають ширитися по школах, то пускався берега хтось із членів Спілки, то раптом десь згори заборонили фінансувати письменницькі видання. Кожен такий випадок я розглядав як «пробоїну» в егрегорі, до формування якого приступив цілком свідомо. Часом мені ввижалися на ньому чорні плями — це були твори літераторів богемного складу, сповнених сатанинською енергетикою. Та найбільших випробувань зазнавав егрегор, коли помирав хтось із відомих письменників. Такою втратою була несподівана загибель Наталки Голембіовської, а потім смерть Олександра Замули. Для багатьох вони були прикладом, для декого їхні смерті стали втратою друзів. Для мене ж асоціювалися з відривом від духовного «тіла» Спілки чи не найсвітлішої його частини. Я бачив тільки один спосіб бодай якось пом’якшити втрату, це зберегти їхні творчі доробки, тобто видати книги.

Було далеко за північ, коли я вклався спати. Сцени й образи з оповідань «Пакуда» Миколи Кучера й «Рудька» Клавдії Фроляк не виходили з голови. Мотиви нелюдської жорстокості, що там описувалися, не можна було пояснити ні логікою, ні якоюсь іншою (бодай вищою) доцільністю. Хтось поділив людей на дві групи — на тих, хто нищив і тих, кого винищували. У людський світ справді прийшов був сатана, але не в особі милого хлоп’яти, якого усиновила сім’я фінансового магната, як у фільмі, баченому мною у Коктебелі, а у вигляді звірства, що входило в кожну людську душу — в кого більше, в кого менше — упродовж півтораста років.

Я підвівся з постелі близько третьої ночі геть знесилений. Мене щось не пропускало в сон. Не вмикаючи світла, пішов на кухню випити води, та раптом завмер. У будинку навпроти у вікнах на всіх трьох поверхах світилося. Рухалися люди, на яких були гімнастерки, портупеї та формені кашкети. Це був звичайний робочий день, ні — робоча ніч у якійсь військовій установі. На вікнах не висіло ні штор, ні фіранок, а військовиків, що там знаходилися, як і портрети на стінах, можна було розпізнати навіть в обличчя. Це здавалося дивним. Адже в тому будинку, до речі, зведеному за проектом видатного архітектора, як мені відомо, нині мешкали звичайні сім’ї. А тапер у глибині двору лежали акуратно складені штабелі колод — паливо на зиму, притрушені снігом. Раптом глухо пролунав постріл, з усього судячи, в підвалі того дому; по хвилі двоє в гімнастерках виволокли на подвір’я безживне тіло та поклали на один із штабелів, випроставши йому ноги й руки. Люди в гімнастерках поспішили в будинок, бо було дуже холодно. І тут невидимі язики вітру злизали тонкий шар снігу зі штабелів і я з жахом завважив, що то були замерзлі людські тіла, складені так, як складають на зиму колоди. Багато — десь зо дві сотні. Вони лежали під глухою стіною сусіднього будинку з рудої цегли. Я клепнув себе по тілу, чи, бува, не сниться. Ні — я справді дивився у вікно зі своєї кухні. А тільки не бачив шестиповерхового будинку, що примикав до двору зі штабелями. На його місці стояла невелика одноповерхова хата під черепичним дахом, у вікнах якої оселився морок. «Такого не може бути! — почувся мій шепіт; здавалося, то озвався хтось чужий. — Щодня з вікон своєї квартири я спостерігаю, як на подвір’ї, де зараз лежать трупи, мешканці вигулюють собак. А на першому поверсі шестиповерхового будинку міститься якась установа». Мій погляд знову спинився на яскраво освітлених вікнах, і тут я розпізнав на розі будинку номер — «99». «Але ж він має номер тридцять третій! — вихопилося в мене. — Я бачу це число багато разів за день, упродовж багатьох років! Господи, хіба ти забрав у мене глузд!?»

Увімкнув світло і налив з чайника води… Тепер на протилежній стороні вулиці височів шестиповерховий будинок, ліворуч був двір, який відділявся від вулиці металевим парканом, і — наріжний триповерховий маєток з баштою на даху, у жодному з вікон якого не світилося. У дворі стояло припарковане сучасне авто. Отже, видиво кудись поділося.

З тих пір, як я відкрив число звіра, у мене з’явилася дивна властивість: яку б історію мені не оповіли, я сприймав її не на рівні звичайної інформації, а як картину спектаклю. Я навчився «мови гілок», коли за одним тільки листочком чи галузкою можна розпізнати (і побачити) гілку, стовбур, а відтак і плід, що його родить дерево. Колись Олександр Кузьменко, який перед війною уже був хлопчаком, а мене тоді й на світі не було, оповів про будинок навпроти. Там знаходився НКВС, і штабелі заморожених трупів — він їх бачив. Оповідь його у моїй підсвідомості багато років визрівала в картину. Іноді у часи безсоння, коли було вже далеко за північ, я завважував світло у всіх вікнах триповерхового будинку, бачив якісь портрети в кімнатах. Але чогось більшого у свідомості не відбилося. І тепер я її — картину побачив усю, до дрібних деталей, навіть портрети Дзержинського і Сталіна. От тільки що стало поштовхом її остаточного формування й висвітлення?


РОЗДІЛ 6


Щойно я замкнув двері свого помешкання, як у коридор вийшов сусід з ротвейлером. Поки він порався біля замка, собака (це була сука) підійшла до мене і я майже фізично відчув дику силу звіра, яка від неї сходила. Тварина важила щонайменше шістдесят кілограмів. Вона не стала мене обнюхувати, як це робить перший-ліпший собака, а незворушно дивилася округлими чорними очима. Раптом спало на думку, що пара — чоловік і собака завжди виходили саме в той час, коли я покидав своє помешкання. Це був молодий ще чоловік при тілі, який, з усього, ніде не працював. Я спускався сходами, вони — слідом. «Конвой», — майнуло в голові. За мною йшло лихо у вигляді потужної вгодованої суки — чорної, з підпалинами біля пащі й на кінцівках лап.

… В офісі панувала святкова атмосфера. З одного боку столу сиділи Задорожний з Куценком, навпроти — мій заступник, Алісія Бамбула та Андрушків. Одного погляду було досить, щоб збагнути причину пляшки горілки, кров’яної ковбаси, вареної картоплі та огірків. Поряд стояли два стосика книжок.

Жінка, мала довге волосся і нагадувала пишну півонію, щоправда з прив’ялими пелюстками.

— О-о, хто прийшов! — вигукнув Задорожний. — Генію ти наш центральний!

— Авжеж, — погодився я, окинувши поглядом компанію. — Тільки тепер нас уже шестеро — центральних…

На обличчі жінки при цих словах з’явилася приємна млість. А мені раптом здалося, що я її вже десь бачив. Власне, це вдруге я так подумав. Перший раз — місяць тому, коли побіжно познайомився з нею.

Я поклав на телевізор квіти, що мені подарували читачі бібліотеки, де в мене була зустріч, підійшов.

— Як тобі вдається так точно дозувати в чарки!? — дивувався Андрушків, спостерігаючи за тим, як Куценко наповнює келихи.

— А я — по п’ять буль-буль… — пояснив Куценко.

Тим часом Алісія заходилася дорізати кров’янку, тоді витягла з пакетика ще кілька продовгуватих картоплин у кожушках. Вона справді нагадувала велику півонію, яка проте ось-ось мала обсипатися.

— Пам’ятаєш, я казав, що в пані Алісії на виході дві книжки? — озвався до мене мій заступник.

— То оце, — я кивнув на чарки, — можна назвати презентацією?

Вони сиділи за останнім з чотирьох письмових столів, зсунутих торцями, які таким чином розділяли кімнату на дві половини від вікна до дверей. Наші з заступником столи були біля вікна, що виходило на пам’ятник, могилу й музей Дмитра Яворницького. На моєму столі лежали два «метелики» Бамбули з дарчими написами. Прочитавши автографи, я подякував і взяв простягнуту Куценком чарку.

— Скажи щось, — мовив він.

Я звернувся до заступника:

— Ти якось бідкався, що в нас малувато «патронів» залишилося — хто помер, хто кинув писати. То ж вип’ємо за те, щоб цей патрон, — я кивнув на Бамбулу, — не виявився холостим.

Коли ми випили, я поклав біля жінки свої квіти.

— З виходом у світ! — сказав.

Вона щиросердо подякувала і природно (сказав би, дуже природно) підвелася й поцілувала мене. І тут я згадав, де вже бачив її. Це було на презентації посмертного видання книги поета-правозахисника Івана Самарського. Ведучий так і оголосив: «Алісія Бамбула». Вона прочитала свій вірш, присвячений Іванові, а тоді згадала від кого і що чула про Самарського. Назвала моє прізвище.

— Ви знаєте цю жінку? — поцікавився я тоді в Олександра Кузьменка, котрий сидів поруч зі мною і з оселі якого по суті вийшов увесь тодішній правозахисний рух краю.

— Вперше бачу, — відказав він. По миті додав: — Схоже, наша минула діяльність починає обростати легендами.

— Я її теж не знаю, — сказав я.

Бог дав мені добру пам’ять. Подія сталася десь рік тому, і це таки була вона, бо я тоді подумав про відповідність її жіночих форм прізвищу «Бамбула». Доти я ніколи її не бачив і віршів, писаних нею, не зустрічав. Моє ж ім’я вона вимовила так, начебто ми з нею були близькі знайомі. «Як розповідав мені такий-то…» Тепер же я розтулив уже був рота, щоб нагадати про той її виступ, та на мить подумав, що вона тоді блефувала, демонструючи у такий спосіб свої близькі стосунки з головою письменницької організації; згадка ж про те могла зіпсувати їй святковий настрій. Я взяв підписані нею книжечки.

— Мушу вже йти, — сказав. — Бувайте.

Я вважаю себе великим грішником, бо жінку завжди розглядаю, перш за все, як жінку, а вже тоді, як носія фаху чи посади. Та цього разу, як і минулого, коли тут побувала Бамбула, в мене не виникло жодного поруху думки, що переді мною — особа протилежної статі. А за час, поки я перебував у приміщенні, дивився на все очима звіра-охоронця, який прокидався в мені часом невідь з якої причини. Цей же звір намагався розпізнати й зв’язок між Бамбулою та кожним із чоловіків. Мого заступника й Задорожнього, які займалися словниковою діяльністю, вабила в ній чиста українська вимова, Куценка, напевне, багатообіцяючі жіночі форми, Андрушківа ж, з усього, нагода почитати комусь свіжому свої нові вірші.

Раптом я уявив «таємну вечерю», з якої щойно пішов, до найдрібніших її подробиць. За довгим столом сидять п’ятеро: чотири чоловіки й жінка. На скатертині — пляшка, чарки і злиденна закуска. Переді мною, немов живий, повстав Куценко — високий, з напівсивою бородою і благодушним усміхом; Задорожний — також рослий, з постаттю й лицем чимось схожий на історика Яворницького; мій заступник — невисокий сухорлявий чоловічок з широким, антропологічно схожим на індуське, лицем; Андрушків — значно молодший від усіх, з відкритими для одкровень сірими очима. Спало на думку, що цього разу вони не були, як за звичай, самодостатньою компанією; вони були тільки оточенням Алісії Бамбули, ні — чогось, значно більшого за цю жінку; чогось, що не вміщалося в приміщенні. На мить здалося, що то була не жінка, а справді півонія; і зовсім не з прив’ялими, а свіжими, блискучими від роси, пелюстками. Тільки ця уявна квітка була не біла, а червона, темно-темно червона, майже чорна.

Над ними, під самою стелею, тихо шелестів лопатями вентилятор, немовби не перемішував розпечене за день повітря, а знесилено відганяв від них злих духів.

Офіс знаходився на другому поверсі будинку, що належав історичному музею; його колись спорудили за проектом єгипетського музею в Александрії. Я випросив його — офіс у влади торік і був безмежно щасливий, що бачитиму щодня пам’ятник, могилу й музей «козацького батька». Та як тільки завважив, що будинок має номер вісімнадцять, та ще знаходиться на проспекті Карла Маркса, радість моя вщухла. Великі чорні цифри номера будівлі були прибиті саме у тому місці, де всередині стояло моє крісло. Власне, я спиною торкався проекції того номера на внутрішню сторону стіни. Коли ми, переїхавши з підвалу училища культури, де тулилася наша організація, у це приміщення, почали розставляти меблі, я б міг поставити свій стіл де завгодно, але прилаштував його саме тут. Чи то була випадковість? Я не кажу «навряд чи», я кажу «НІ». То була чиясь воля. Не світла, звісно, і не земна.

Тоді мені вперше спало на думку те, під яким знаком опинилася Спілка, і я почав прикидати можливу загрозу її існуванню. Серйозно працювали над руйнуванням організації подружжя сатанистів — членів Спілки, але вони, на щастя, не мали успіху — письменники, усвідомлюючи на рівні власної аури їхню чорну енергетику, не товаришували з ними.

Чи не тому я так насторожено поставився до початківки? Було в неї, крім здатності блефувати, таке, від чого при зустрічі з нею у мене оживав звір-охоронець. Він — звір відчував щось, чого не було відомо мені. Я ж достеменно знав тільки те, що на обласну письменницьку організацію, яку я очолював упродовж десяти років, насуваються великі випробування.

Як і на мене — її голову…

Слабкою надією, що я помиляюся, було те, що це — моя помисливість, причиною якої став окультний знак сатани, під яким опинився увесь колектив.


РОЗДІЛ 7


За комп’ютером просидів до півночі, вичитуючи антологію прози. Уже вивітрилася дія кави, очі «різало», але я «вийшов» з програми й вимкнув комп’ютер тільки тому, що став пропускати помилки. Розрахунок був простий — дійсність, що її змальовували письменники у своїх творах, стане бар’єром для астрального світу, бо те, що я читав, було страшнішим від того, з чим мені доводиться стикатися на межі сну. У них змальовувалися не наміри робити лихо, як у тих потвор, а саме лихо у найжахливішій його формі: війни, голодомори, людоїдство, і все те не «висмоктане з пальця», а описане самовидцями й учасниками подій. Кожен такий твір був неспростовним підтвердженням апокаліпсису, описання якого сховав у своєму Пророцтві учень Ісуса Христа святий Іван Богослов.

Тільки на коротку мить астральна реальність заступила дорогу в сон. Цього разу замість мінливих ликів постали великі постаті. Десь такі, яких зображували на стінах єгипетських храмів. Це були «гулівери» серед натовпу звичайних людей, найвищий з яких не сягав їм і до колін. Видиво майнуло як уривок з чорно-білого фільму. Я заснув справжнім сном, у якому були й сновидіння — кольорові фрагменти якихось подій. Єдине, що час від часу мене непокоїло, це відчуття, що хтось (якась жінка) моститься біля мене. Її присутність була такою реальною, що я навіть прокидався і мацав рукою постіль.


Розбудив телефонний дзвінок. То був мій заступник. Цифри на табло годинника показували восьму ранку.

— Даремно ти вчора пішов, — сказав він після привітання. — Ми так славно посиділи. Співали. У Алісії прекрасний голос. Такий низький, оксамитовий. Уявляєш, вона співала нам «Многая літа». — Мить він помовчав, а тоді додав: — Ну, що треба таким підстаркуватим злидням, як ми? Бодай трохи чийогось душевного тепла. Ми ще скинулися були на пляшку… Але я тобі дзвоню не того. Як ти подивишся на те, щоб вона подавала документи?

— Без розгляду на секції? Без рекомендацій? Та той же недоумок Ціба нас з’їсть. А двійко сатанистів?.. Моментально знатиме керівництво Спілки в Києві. І це вже буде не їхнє оббріхування, а правда. До речі, ми і їй погану послугу зробимо. Комісія по прийому, довідавшись про те, її «зарубає». А що таке повторний вступ, тобі відомо. Он Скалозуб пробився вдруге тільки через десять років, а це ж справжній прозаїк. Бамбулі тоді буде ого-го скільки!.

На тому боці мовчали. Я знав колегу: він не належав до тих, на кого не діють аргументи.

— Послухай, так ми можемо все це підготувати, — нарешті озвався. — Одну рекомендацію дам я.

— То й готуй. Скликай секцію поезії, нехай Бамбула шукає ще двох, хто напише рекомендації. Ага — головне: ти що вже прочитав обидві її книжки? Вже пороздавав її книжки поетам?

— Ні, ну…

— Так ось з цього й починаймо. Обдзвонимо наших провідних, нехай почитають. Бо що то за секція, коли ніхто не знайомий з творчістю початківки? Пробігти поглядом кілька віршів по діагоналі під час засідання? Це профанація. — Раптом я запитав: — Чого вона так поспішає?

— Каже, запас часу… Те-се…

— В її віці це можна зрозуміти, — погодився я. — Але давай іти протоптаною, а головне, законною стежкою.

На цьому ми й припинили розмову.

І ту я раптом усвідомив, що опинився перед браком часу. До звітно-виборних зборів лишалося менше року, а в упорядкуванні антології прози не видно краю. Мене підганяло не так прагнення поставити «жирну крапку» в роботі за звітний період, як устигнути, поки я ще голова організації, домовитися з владою про фінансування видання. Це мала бути не просто книга кращих творів прозаїків краю, а й «каталог» творчих особистостей.

Треба було вже вибирати, чому віддати перевагу — заняттям над антологією чи поточним проблемам, поміж яких і заяви тих, хто стукається у двері Спілки. За звичай я сам читаю книжки кандидатів у письменники.

«Авжеж, головне — антологія, — подумав я. — А початківцями займеться мій заступник і члени правління».


— … Звісно, антологія — на першому місці, — погодився колега, коли я, прийшовши на роботу, сказав про свій намір. — Не хвилюйся, я тебе підстрахую. Можеш взагалі сюди не з’являтися. Хе-хе… До речі, приходив Олекса Бусол, питав, як посуваються справи по виданню його словника синонімів. — Завваживши, що я спохмурнів, додав: — Шкода буде, якщо не вийде. Багато років чоловік збирав слова.

— Вийде його словник. І вибране Замули ось-ось вийде. Це вже вирішено. Мене турбує те, чи дасть управління культури гроші ще й на антологію. — Раптом я запитав: — Слухай, а Бусол тобі не родич?

— А чого ти питаєш?

— Та у вас з ним як одне лице. І постать, і хода, і зріст. І сиві патли…

— А може, ми з ним і є одне ціле, яке проте час від часу роздвоюється, — відказав з усміхом колега.

Тим часом я завважив подумки, що не пам’ятаю, аби їх бачив разом. Здавалося, це одна людина, яка в різний час виступала під різними іменами. Бусол був «гречкосієм», який трударював на полі слова, мій заступник писав дошкульну сатиру. Бусол присвятив життя поновленню занедбаної мови, і віддав тому все свідоме життя, мій заступник більше дбав про хліб насущний. Навіть якби це була одна постать, то й тоді вона складалася б з двох відмінних осіб.


Сусід на прізвище Ворона прочинив двері своєї квартири, щойно я прибув з вокзалу і піднявся на поверх. Його тер’єр мене обнюхав, привітно виляючи хвостиком. Це був другий мій конвоїр. Двоє молодиків не пропустили жодного мого входу чи виходу з квартири, щоб не показати себе. За чиїмось задумом я мусив був обов’язково когось із них побачити, виходячи або заходячи в своє помешкання. Таким психологічним прийомом планувалося довести мене до божевілля. Той «хтось» не врахував одного — мого імунітету що до таких ситуацій ще з кадебістських часів. Але настрій у мене псувався. На відміну від власника ротвейлера, Ворона був невисокий на зріст, сказати б миршавий, чоловічок. Я завважив якось, що він ходить, тулячись до стіни. Так пересуваються пацюки чи миші. Іноді здавалося, що не він виводив песика, а песик — його. Одного разу я зробив спробу сфотографувати провокатора, після чого Ворона якийсь час не з’являвся, а потім став виходити в куртці з клобуком на голові. Невидимий ляльковод міцно тримав його за больову точку.

Телефонний дзвінок пролунав як постріл.

— Ти вже повернувся? — почувся голос мого заступника. — На президії розглядали когось із наших?

— Ні. Там стояло питання спілчанського майна.

— А коли?

— Ну, ще ж комісія не розглядала. Щоправда, голова комісії цікавився деким.

— Цікавився у плані позитиву чи негативу?

— Важко було збагнути, але, мені здалося, що доброзичливо.

— А про кого йшлося — про всіх трьох чи про когось зокрема?

— Про Бамбулу розпитував. Вона, виявляється, там уже побувала.

— Я чого тебе турбую? Ну, людям же кортить знати. Приходять, питають. Згадай, ми так само переживали.

Дзвінок колеги нагадав, що моє життя й життя письменницького колективу протікали у двох паралельних площинах. Останній раз я навідувався в офіс тижнів зо два тому, коли на зборах розглядали чотирьох новобранців. Організацію дійства взяв на себе мій заступник. Тепер він відстежував подальші сходинки — наступна мала стати Комісія при Національній Спілці, члени якої — чільні письменники з Києва та областей розглядали доробки претендентів. Це було, власне, сито, крізь яке не проходило й половини. Ще одне «сито» — Президія Спілки, де також немало відхиляли. Спроби втручання у справи Комісії чи Президії вважалися некоректними і, могли мати негативні наслідки.

Паузу, що затягувалася, порушив колега:

— Чого вона туди полізла? — Він казав про Бамбулу.

— Не знаю. Її, мабуть, ніхто не попередив, що цього робити не слід.

— Такого ще в нас не було, — зауважив колега.

«Траплялося, — подумав я, — хоч і рідко».

— А як справи з антологією? До звітно-виборних не так уже й далеко.

— Матеріал готовий. За день-два віддам художнику-оформлювачеві.

— Поквапся, бо треба буде щось показати письменникам ще до зборів. — Він поклав трубку.

Дзвінок колеги тільки відтіснив ситуацію, яку я переживав, на другий план, але не нейтралізував її.


РОЗДІЛ 8


Мама Наталки Голембіовської тримала в руках посмертне видання книги доньки, немовби то було немовля. Вона то відхиляла цупку целофановану обкладинку, то зазирала у зміст, то шепотіла:

— Боже, Боже, аби це побачила Наталка!

Тим часом я міркував, як би тактовніше спрямувати розмову з Оленою Степанівною у потрібне мені русло.

— Авжеж, — погодився я. — Це буде допомога і школі, і студентам-філологам які вивчають творчість Наталки, бо її вірші розкидані по багатьох збірках. До речі, я зараз працюю над есе про поетів і хотів би щоб хтось із літературних учнів сказав коротке слово спогадів. Чи немає у вас такого на прикметі?

Сухе обличчя старої жінки стало на мить заклопотаним.

— У Наталки було багато учнів. Вона, траплялося, допізна вичитувала їхні твори. Іноді й мені цитувала щось химерне і ми сміялися як не нормальні. Але я їх не знаю. Щоправда, приходила одна, вже незадовго до Наталчиної смерті. Показувала свої вірші.

— Як би з нею зв’язатися?

— Та вона не залишила телефону. Сказала, що хтось із письменників дав їй нашу адресу. Вона й прийшла. Оце і все. Ну, циганкувата якась.

— Смаглява?

— Ні. Просто дивиться в очі тобі так уважно, уважно, немовби намагається проникнути у твої думки. Наталка прочитала її вірші, але нічого не сказала. Вірші, то й вірші. Хоча та витягувала з неї, аби вона висловила свою думку. Я знаю доньку. Вона ніколи не стане лукавити, надто ж що стосується поезії. Ніколи й не образить критикою. А тут же людина в гості прийшла, хоч і не кликана, наговорила купу компліментів, принесла з собою ще першу Наталчину книжку, попрохала автограф. Ну, пригостили чаєм з тістечками… Ага, вона якось дивно дивилася на книжкові стелажі, портрети та різні дрібнички на стінах, немовби все те сканувала у свою пам’ять. Така вся сповнена енергії, сказати б, не вироблена. Витягла пляшку вина з торбинки, але ми заперечили і вона її сховала. Мені здалося, що вона пішла від нас невдоволена. Наталка вийшла її провести і заразом підсипала крихти в годівничку для синиць. Наш будинок споруджений за чеським проектом — спільний балкон, як вулиця; навпроти вхідних дверей кожної з квартир люди ставлять хто що. Наприклад, у нас біля перил — тумбочка і стілець, вгорі висить годівничка. Наталка ставала на той стілець і підсипала корм пташкам. Коли вона стала на стілець і потяглася рукою щоб підсипати корм, я завважила, що гостя якось дивно дивилася на неї…

— Що ви маєте на увазі?

Якийсь час Олена Степанівна мовчала. З усього, вона не знала як пояснити.

— Те, що я побачила, вам, психічно врівноваженій людині, може здатися неймовірним. Мені здалося, що разом з Наталкою на стілець стала й гостя. Вона також потяглася рукою до годівниці, та раптом похитнулася над прірвою. Звісно, це відбувалося тільки в моїй уяві, але ж як чітко я це побачила… У неї ім’я, що не забувається — Фросина. Наталці воно сподобалося. Вже перед сходами Фросина нас поцілувала, а тоді сказала, ні — скоріше проспівала: «Ну, многая літа вам…» Це було десь на початку червня.

Олена Степанівна промокнула хустинкою сльози.

— А невдовзі стався отой жах. Ніщо не віщувало нещастя. Наталка готувалася привітати з днем народження Євгена — колегу по роботі. Вони там — на радіо — мали влаштувати чаювання з цієї нагоди. Наталці випало приготувати сирники. Я тим часом зібралася на базар, що неподалік від нас, аби принести сметани. Недовго там була. Коли ж підійшла до будинку, то завважила машину «швидкої допомоги», що виїхала з нашого двору, і гурт людей. Питаю, що сталося? Кажуть, жінка якась випала з балкона п’ятого поверху…

Олена Степанівна хоч і сиділа навпроти мене, але говорила, здавалося, не зі мною, а з кимось, хто стояв за моєю спиною. Відчуття присутності когось було таким сильним, що мені весь час кортіло озирнутися.

По-різному пояснювали смерть Голембіовської. Одні казали, що вона, підсипаючи в годівницю корм, похитнулася на стільці і, оскільки балкон не має стояків, а відтак ні за що було вхопитися, вона випала… Інші припускали самогубство: мовляв відправила маму на базар, а сама… Не зрозумілі тільки мотиви. Інші припускали вбивство — за її понад шістдесят культурологічних радіопередач, де вона і її радійні посестри витягували з небуття імена діячів політики й культури, яких за совкового режиму «поховали», відповідним чином від’ярликувавши.

— Не знаю, як те сталося, — мовила Олена Степанівна. — І тумбочка, і стілець біля перил балкона стояли на місці. На дивані лежав недописаний рукопис статті про творчість одного нашого письменника, який на той час жив в Америці і листувався з Наталкою. Вона домовилася з редакцією журналу «Вітчизна», що матеріал там надрукують. Я бачу тільки одне пояснення тому, що сталося. Десь у перших числах травня Наталка захворіла. На той час на радіо починався сезон відпусток і ми вирішили за краще не йти на лікарняне, а оформити відпустку. Ви знаєте, я лікар — все життя пропрацювала в лікарні. Але й мені важко було поставити їй діагноз. То було нетипове гостре респіраторне захворювання, що супроводжувалося головними болями й потьмаренням свідомості. Зрештою, десь аж під кінець відпустки, вона трохи оклигала. Але виходити на роботу було ще передчасно. І тоді вона пішла в поліклініку і їй виписали лікарняне. В день, коли сталося нещастя, вона мала вперше вийти на роботу.

— А чого ви згадали про початківку? — поцікавився я.

— Бачите, ми жили дуже замкнено. Навіть із сусідами рідко спілкувалися. Наш світ складався всього з чотирьох осіб: покійного Петра Панасовича, мого чоловіка, моєї покійної мами й Наталки. Не тому, що ми такі вже відлюдьки… Справа у страхові, який тяжів над моїм родом. А він — рід ішов від Розумовських… Ну, це довга історія, може, колись оповім. У радянські часи, надто ж у сталінські, найменша інформація про кровні зв’язки з такими родами була смертельно небезпечною. Моя мама все життя прожила під дамокловим мечем викриття. Більша частина її страху перейшла й на мене; це не могло не позначитися й на Наталці. Але вона вже була дитям іншого покоління; в неї далі звичайної обережності не йшло. Колись гадалка наворожила моїй мамі, що гілка роду нашого увірветься і ми оберігали Наталку, як зіницю ока. До чого я веду… Ми нікого не запрошували в гості. А тут людина сама, незваною, з’явилася. До того ж дзвінок у двері був довгий і настирний. Я тоді подумала: ось воно — прийшло. Потім переконувала себе, що це помисливість, викликана свіжістю, ні — якоюсь бадьорою енергетикою гості, яка буває, пробачте за таке порівняння, у добре вгодованого й вигуляного собаки. І ім’я Фросина підкреслювало дебелу, сповнену здоров’ям постать жінки далеко вже за бальзаківський вік. Наталка ж порівняно з нею була ніби прив’яла. Тепер розумію — у мені спалахнув суто жіночий рефлекс — заздрість. Та як би там не було, а до мене після тих відвідин прищепився комплекс, що вітальня, де ми приймали гостю, вкрилася невидимим шаром пилу чи лаку, чи павутиння, чи ще хтозна чого. Вже після смерті Наталки я переклеїла шпалери, поміняла місцями портрети Петра і мами, деякі дрібнички, пов’язані з Наталкою, і зовсім прибрала, щоб не ятрили душу, але комплекс залишився — вітальня брудна. Розумію, це дурниці, але тоді, коли пролунав настирний дзвінок у двері, мені здалося, що ось воно нарешті — те, чого ми боялися й чого очікували все життя. І це на енному році незалежності. Вже й імперії не стало, а страх залишився. Колись Наталка обурювалася на бабусь і дідусів, що залякували всіх незалежністю. То страх у них кричав: не дай, Боже, не висловити свою позицію. Раніше вбивали не тільки за спротив, а також за неясну позицію щодо якогось із компартійних заходів. Серед тих старих під червоними прапорами, що їх показували тоді по телевізору, було багато й таких, на кому — кров, багато крові… Були й діти їхні, які боялися викриття злочинів батьків, а відтак і ганьби.

— А як Наталка прокоментувала прихід тієї?.. — поцікавився я. — Ну, я маю на увазі її творчість.

— А ніяк. Жодним словом, як її й не було. Тільки, повернувшись з вулиці, процитувала рядок з Ліни Костенко: «Тримай від себе хама на версту».

— Гостя що, припустилася якоїсь нетактовності?

— Ні. Напевне, у віршах її щось підгледіла.

Вже починало смеркатися. Олена Степанівна якийсь час сиділа, поклавши руку на книжку доньки, а тоді підвелася.

… Я дивився вслід маршрутці, якою віддалялася жінка і подумки читав вірш Наталки, який вибрав для свого есе про поетів:


Та книга втрачена давно,

і я її не пам’ятаю.

Лиш часом щось здаля світає,

немов засвічене вікно.

Я подумки тоді гортаю

давно забуті сторінки,

і проступають з-під руки

якісь малюнки і рядки,

та змісту… змісту не згадаю.

І все-таки живе в мені

це відчуття легке і плинне,

що я колись її зустріну

в житейській звичній метушні,

зніму з полиці, розгорну

і упізнаю все достоту,

до найтемнішого звороту

усе в ній раптом осягну.


То була книга жінки-коханки, жінки-дружини, жінки-матері. Не судилося Наталці перегорнути бодай одну сторінку тієї втраченої книги. А вона ж мала все для того, від вроди і суто жіночої зваби, до м’якої, лагідної вдачі.

Від сумних думок мене відірвав довгий телефонний дзвінок. Телефонувала секретарка Приймальної комісії Спілки письменників.

— Розумію, що вам уже набридли відрядження, — сказала вона після привітання, — але наступного понеділка — Президія. Хай буде втіхою, що цього разу розглядатимуть трьох ваших. Комісію вони пройшли.

— А четверта?

— До нової книжки… — почулося у відповідь. — Бувайте здорові.

Трубку так швидко поклали, що я не встиг поцікавитися, кому не повезло.


РОЗДІЛ 9


У коридор долинав гомін і пахощі троянд. На мить здалося, що за прочиненими дверима офісу сидять колишній голова обласної Спілки письменників, його заступник, кілька літераторів і я. Ми «обмиваємо» мій спілчанський квиток. Для мене — дисидента то було щось значно більше ніж визнання. То була перемога над тими, хто цькував мене упродовж багатьох років. Останній (принаймні відомий мені) донос до керівництва республіканської Спілки, надіслав кадебіст на пенсії Бутко.

«Він сидів на лаві підсудних за антирадянщину. Як могли обласна організація і Комісія з прийому?.. — читав головуючий на засіданні Президії. — Ви з’ясовували у чім річ? — поцікавився у секретаря Комісії голова Спілки».

«Так, — відказав той. — Мене попереджали з області, що щось подібне ми, напевне, отримаємо. Лист написав параноїк, який уже кілька разів подавав заяву до Спілки, але щораз отримував відкоша. Тепер кожного, хто стає членом організації, він сприймає як власну образу. Вони там і збори по прийому підгадали так, щоб провести їх, коли той дописувач відбуде на відпочинок. А в цього таки були неприємності…»

Як з’ясувалося, донос мав зворотну дію — на Президії у скриньці для таємного голосування проти мене виявився тільки один бюлетень. А десь за місяць (на той час уже вийшла «Літературна Україна» з фотокартками письменницького поповнення, поміж яких була й моя) — Осику «покликав» утопленик, якого несло течією повз його дачну ділянку на березі Дніпра.

Тим часом гомін ставав гучнішим, до пахощів троянд додалися запахи чогось смачного.

За довгим столом, накритим червоною в білий горошок скатертиною, сиділо з десяток письменників, у тому числі й дві новенькі.

Щойно я переступив поріг, як Куценко сказав:

— Ага… — Й заходився розкорковувати пляшку шампанського.

— Зажди, — спинив його мій заступник. — Хай щось скаже. Ну, напутнє слово голови, як годиться.

— Авжеж, — підтримав Задорожний. — Так завжди було.

На мить я завагався. А тоді мовив:

— Все, що треба було сказати, я вже багато разів сказав: Наталці Власенко — на всіляких літературних конкурсах, починаючи ще зі школи, на презентаціях її книжок. Ользі Миколаївні — коли читав верстку її першого роману. Отож нехай поновлять у пам’яті мої слова. Це й буде промова. Хотів би тільки побажати, аби вони, попри літературне обдарування, залишалися скромними й ніколи, не доведи, Боже, не слабували на зоряну хворобу. — І до Куценка: — Розкорковуй, друже, та — по п’ять буль-буль, як ти кажеш…

— По сім. По п’ять це коли горілка…

— Ну, як знаєш.

— От що мені в тобі подобається, — озвався Андрушків до мене, — так це лаконічність. Ти ніколи не тягнув кота за хвіст у відповідальний момент.

«Пострілу» від розкоркування шампанського не пролунало. В могутніх руках Куценка почулося сичання газу, який він поступово випускав з пляшки. Тільки тепер я завважив, що довгий стіл повнився розмаїтими наїдками, від кружалець салямі, до великих грецьких оливок, і все те на порцеляновому посуді, принесеному якоюсь із новобранок. Посередині у срібному цеберку стояв великий букет троянд. Це було свято мрії, що збулася. Від чужої радості й мені розвиднілося на душі. Та раптом згадалися слова літературного скептика: «І ось вонинарешті побралися…» Не втямки було авторові, який закінчив роман такими словами, що справжні проблеми двохзакоханих сердець з того тільки йпочинаються…» Щойно ці дві повінчалися з літературою. Відтепер за кожною з них потягнеться заздрість, і чим яскравішими виявляться їхні літературні здобутки, тим чорнішою проляже тінь заздрості.

Стілець навпроти Ольги Миколаївни й Наталії, напевне, був призначений для мене. Несподівано пройняло щемким почуттям ностальгії, але не за краєм на півдні, де я народився й виріс, а за першим коханням, яке там спізнав. Дівчину звали Клавою і вона мала таке ж чорне волосся, як у Наталії, і чорні ж і глибокі, як безодня, очі. Нам було тільки по сімнадцять, а мені тоді здавалося, що ми щойно зустрілися після тривалої розлуки. Колись нас вихопили зі свята й розлучили на цілих сімнадцять літ. І ось ми знову на святі, але на цей раз у земному світі. Та настрій солодкої ностальгії враз пропав, щойно я угледів серед гостей сатаниста. «Хто з новеньких його покликав? — подумав я. — Це ж не збори».

Коли випили вже наступну чарку, я раптом завважив, що немає третьої новобранки. Але крім мене ніхто на те, здається, не звернув уваги. Раптом озвався мій заступник:

— Пані Алісія прийде пізніше.

Щойно він те промовив, як у коридорі почулися кроки й по миті з’явилася Бамбула у супроводі одного з членів Спілки. На ній була шовкова салатного кольору сукня, яка нівелювала небажані обриси постаті й водночас уберігала тіло від спеки. Прозаїк, який ніс її торбинку, був сухорлявий, високий, весь у ластовинні.

— О! — вигукнув Андрушків. — Хто до нас прийшов!

— Хай дарує гонорове товариство… — сказала Алісія ґречно. — Не завжди виходить бути пунктуальною.

Вона підійшла до Андрушківа, який сидів праворуч від мене, пригорнулась до нього й сказала:

— Сергію, дозволь я сяду біля нашого літературного батька.

— Авжеж, авжеж, — погодився Андрушків, забираючи свою тарілку та пересідаючи на вільний стілець. — Сідай, щиглику, біля нашого літературного пахана.

— Ви не проти, якщо я — одесную від вас? — запитала Алісія.

— Ні, не проти, — відказав я, кладучи подумки руку на звіра в мені, який зіпнувся на ноги, щойно в приміщення увійшли Алісія і рудий.

— Літературний батько, пахан… Так виникають культи, — зауважив хтось із письменників.

Тим часом супутник Алісії подав їй торбинку і вона витягла з неї кавал добре запеченої кров’яної ковбаси, шмат сала, овочі і дві пляшки горілки, одна з яких — літрова була закоркована кукурудзяним качаном.

Обличчя мого заступника при виді принесеного стало розчуленим.

— Володю, — озвався він до Куценка, — постав шампанське та налий нам отого, що заткнуте качаном.

— Ну, це за бажанням, — зауважила Ольга Миколаївна. — Я питиму шампанське.

— Хто ще — шампанське? — запитав Куценко і налив у келихи Ользі й Наталії.

Скоро вентилятор під стелею, який хтось увімкнув, став збивати коктейль із запахів шампанського, самогону, часникового духу кров’янки, зауважень і реплік, здебільшого не пов’язаних між собою. Гостина, яка розпочиналася як свято душі, поступово оберталася на звичайне застілля. Письменники почали «скидати мантії»: почулися кпини. Мені ставало дедалі ніяково перед новенькими за не зовсім коректні зауваження моїх колег щодо один одного. А може, бентежило те, що я раптом помітив на всіх трьох ознаки астральної жінки. Втім, без жодної грішної думки… І тут я розгубився. Такі ж самі ознаки було знати й на письменникові, який прийшов з Алісією. «Що за нісенітниця! — подумав я. — Такого не може бути. Він чоловік, до того ж без жодної феміністичної прикмети».

Звір у мені, напевне, так не думав. Він невідривно дивився моїми очима на його малинового кольору шведку, яка висіла на кощавих плечах. Я крадькома почав спостерігати й за іншими, але в жодного не завважив нічого подібного. Чоловік тим часом переглянувся з сатанистом Дрижченком і вони вийшли в коридор. Сатанист хоч і скидався на дебелу тітку, проте ознак астральної жінки на ньому не вгадувалося. Чому ж тоді цей, рудий?..

Куценко взяв пляшку і, висмикнувши качан, почав наливати в келишки.

— А чого тільки по три буль-буль? — обурився хтось.

— Бо вона міцна, — відказав Куценко. — Декому вже в голову вдарило. Варнякають казна-що.

«Може, й мені ото в голову…» — подумав я. Досі астралку, в більшій або меншій мірі, нагадували самі тільки жінки; жодного випадку її аналогії з чоловіками пригадати не міг.

І тут сталося дивне. Я немовби опинився під самою стелею, поруч з вентилятором, і побачив усе застілля, але не звичайне. Постаті були укутані в чад, газ чи туман… Тільки Наталка й Ольга сходили прозорим світло-жовтим сяйвом, на яке проте час від часу накладався каламутний серпанок когось із сусідів. Побачив і свою постать, оповиту брудним «туманом», і Алісії, яка ледь угадувалася, немовби ховалася всередині велетенського рудувато-чорного опала. Раптом «погляд», який концентрувався на застіллі, щось немовби перемкнуло і я побачив усю споруду будинку, кожен його закуток. Проте робочий день наближався до кінця і всі кабінети були замкнені. Тільки біля чоловічого туалету стояли рудий і сатанист та про щось жваво сперечалися. Про що саме, мені не дано було почути. Коли ж «погляд» знову перемкнуло на застілля, то я від несподіванки, сказати б, отетерів. У моєму службовому кріслі сидів колишній генерал КДБ Гарба, а навпроти, у кріслі мого заступника — майор Бутко. Він був, як живий і на його обличчі вигравала загадкова посмішка. Це скидалося на розмову чи вказівку зверхника — генерал говорив, майор слухав. Вираз обличчя в генерала, як і за життя, був сухувато-офіційний, а сивий бобрик над чолом свідчив про його військову приналежність. Якби ці двоє привиділися б мені в кабінеті Гарби, куди мене колись викликали на «допит-профілактику», то я подумав би, що маю справу з картинкою астрального світу, яка наклалася на мою реальність. Але ж вони сиділи в кріслах керівників письменницької організації і, судячи з усього, їх ніхто, крім мене, не бачив. І тут я відчув, що до мене хтось доторкнувся.

— З вами все гаразд? — почувся стурбований голос Алісії. — Ви немовби в якомусь забутті.

— Та ні, все добре. — Мені здалося на мить, що відповів не я, а звір у мені — агресивний, але цього разу хитрий і лукавий. — Не варто було змішувати шампанське з самогоном.

— Напевне, — погодилася вона, — бо то дуже міцний трунок, справжній первак. Я вже давно хотіла переказати вам вітання від людей, яких ви не знаєте, але які вас шанують, і ваші твори вивчають. Це вчителі й учні школи-інтернату. Вони плекають надію, що ви коли-небудь до них завітаєте.

У цей час увійшли рудий із сатанистом.

Уздрівши їх, Алісія сказала голосно:

— Добірне товариство, а чи не заспівати нам якоїсь нашої?

— Авжеж, — вигукнув Бусол. — Давно пора. — Він сидів розпатланий з протилежного боку столу, вже посоловілі очі раптом заіскрилися. Цей чоловік, крім того, що все життя збирав синоніми, знав також безліч народних пісень і любив співати, надто ж коли перехиляв чарку. — Давайте — «Несе Галя воду». — І перший затягнув: «коромисло гнеться…»

До нього приєдналася Бамбула:

— «… А за нею Йванко, як барвінок в’ється…» — вона мала приємний низький голос.

Я завважив крадькома, що на розчуленому обличчі мого заступника, який сидів поруч з Ольгою, скотилися дві сльозини. Він також намагався підспівувати, але до Бусола йому було далеко. І тут спало на думку, що чи не вперше бачу їх в одній компанії. Зовні вони справді були схожі немов близнюки.

Раптом я підвівся й вийшов. Краєм ока помітив, що сатанист і рудий сіли не на свої місця за столом з наїдками, а в крісла за столами мого й заступника. У них був вигляд людей, які стомилися від застілля і зараз присіли щоб відпочити. «А щойно там сиділи генерал і майор КДБ», — «нагадав» мій звір-охоронець. Він, власне, й вивів мене з приміщення. Чому? Я збагнув те, коли опинився на терасі біля виходу з будинку. Мене прямо аж трусило від люті. Якби я ще на кілька хвилин затримався в компанії, то, напевне, накинувся б на сатаниста і роздер його на шматки, хоч він і крупніший від мене. Досі я, ні — звір у мені — ставав агресивним тільки на межі з астральним світом, сьогодні ж ця сама потвора виявилася на диво поміркованою. Майнуло в голові, що вона — мій ангел-охоронець, та враз стало ніяково за таку думку. Ангел — добра безтілесна сутність, яка опікується земною людиною. Напевне, він створює такі ситуації, коли його підопічному ніщо не загрожує. А звір, що віднедавна з’явився в мені — інстинкт, якого звичайна людина просто не помічає і для якої він — інстинкт — служба охорони, котра живе осібним життям. Тим часом навісніння, що охопило все моє єство, почало вщухати. Я вже збирався піти додому, та подумав, що це буде нечемно, надто перед новенькими.

У коридорі чувся хоровий спів. Співали добре, вже нову пісню. У тому суголоссі не можна було виокремити жодного голосу, тільки вгадувався приємний тембр Алісії. Щойно я переступив поріг, як звір у мені, який на час угамувався, здавалося, аж підскочив. Обіруч Бамбули сиділи сатанист і рудий; сатанист — на моєму місці. Застілля, та і вся кімната, потопали в червоному, мінливому, немов перламутр, тумані. Навіть жовтувате світіння Ольги й Наталії ледь угадувалося в ньому.

Уздрівши мене, сатанист підвівся, але я, стиснувши подумки свого звіра за карк, махнув рукою, мовляв: сиди. І тут встала Алісія — вгодована тітка, про таких кажуть «повна пазуха цицьок», махнула, немов диригент паличкою, рукою і пісня враз стихла.

— Добірне товариство, — звернулася до людей за столом, — а чи не проспівати нам «Многая літа» нашому шефові? І затягла душевно, як у церковному хорі. Дехто підспівував. Коли ж треба було повторювати, то підхоплювали всі по кілька разів: «Многая літа, многая літа…» У другому слові «літа» наголос падав на «а». Тим часом звір у мені казився, виривався. Я вже ледь утримував його обома руками.

— Дякую, дякую, друзі, — намагався їх спинити, але Алісія затято повторювала кінцівку панегірику. То було схоже на медіумічне навіювання; колектив, як і вона, багато разів скандував ті ж самі слова.

І тут звір виборсався з моїх рук.

«Припиняйте шабаш!», — уже ладен був гарикнути я, та хтось озвався за моєю спиною:

— Що тут коїться? Аж на вулицю чути. — То був вахтер, який заступив на чергування.

Коли я йшов додому, мене не покидало відчуття, що одяг мій просяк не запахом святкового столу, а духом свіжо копаної землі. Надто це відчуття посилилося, коли я побачив сусіда з великою чорною сукою, який спускався сходами мені назустріч. Раптом спало на думку, що в фільмі «Омен» діяли два лиховісники — собака ротвейлер і крук. Вони були інструментарієм сценариста. У мене ж — без вигадок: ротвейлер, який належав провокаторові, і: чоловічок-провокатор на прізвище Ворона. Співпадіння? А число вісімнадцять на фасаді будинку, де знаходиться офіс письменницької організації, теж випадковість? А загадкові смерті Голембіовської й Замули?.. Я зустрічався з провокаторами двічі на день і кожного разу над кожним із них мені ввижався темний згусток сутності кілера-верховгляда. Цей верхогляд вбиває тихо, чужими руками. А над ним є верхогляд вищого порядку, який мене й замовив.


РОЗДІЛ 10


Учнів сиротинця, перед якими мені довелося виступати, уже не можна було назвати дітьми. Крім того, що в залі сиділо два випускних класи, у їхніх очах читалося передчасне подорослішання. Директорка сказала, що це — сироти, діти з неблагополучних родин, а є й такі, яких матері прилаштували у цей заклад з єдиною метою — спекатися.

— Таке трапляється, — зауважила директорка, коли ми вже йшли коридором. — З часом дитя переростає і стає нормальною людиною. За прикладом далеко не ходити. Хоча б наша Фрося Бамбух. Скільки вона тут переколотила! Я, правда, прийшла на місце директорки, яка померла десь за півроку до випускних екзаменів, коли, до речі, випускалася й сама Бамбух. Але про Фросю й досі легенди ходять. Це був якийсь дивний період — зараз такого немає. Померла директорка, до неї — математик, а ще раніше вчителька української мови. Померло двоє дівчаток, одна з них мешкала в одній кімнаті гуртожитку разом з Фросею. Коли мене сюди прислали, я схопилася за голову — що робити? Місце завуча, де я до того працювала, вже зайняла інша людина. А тут мені в вуха вносять прокляття над сиротинцем. Інакше як витлумачити таку кількість смертей. Усе припинилося з моїм приходом. Декотрі з тих, хто працював раніше, стали дивитися на мене як на месію. Хе-хе… Я була тоді ще зовсім молода, як для директорки.

— Ви й зараз ще… — вставив я.

— Гай, гай, не буде баба дівкою, — усміхнулася жінка, проте її карі очі затеплилися. — Ага, тепер це звичайна школа. Щоправда, діти ростуть без ласки. Серце гріє те, що жоден з наших випускників не пустився берега. Звісно, з тих, хто тут осів і кого я знаю. Коли у них з’являються власні діти, вони вже й зовсім виліковуються від браку батьківської ласки. Відмерзають душею. До речі, Бамбух має дітей?

— Здається, ні, — відказав я.

— Шкода, — зітхнула директорка. — І народжувати їй пізно… Її ровесниці вже онуків виховують.

Коли ми проходили повз стенд «Ними пишається інтернат», я завважив на ньому велике фото Алісії Бамбули з букетом білих півоній. Були ще портрети двох чоловіків — один директор якогось заводу, другий, також директор, сільськогосподарського підприємства. Помітивши, що мій погляд спинився на стенді, директорка сказала:

— Це, як ви розумієте, не всі. Наші випускники є і в райдержадміністрації, і в області.

Під портретом Бамбух було написано яскравими червоними літерами, що вона відома письменниця. Я хотів був зауважити, що на її рахунку лише два малоформатні «метелики», видані тиражем по півсотні примірників, але вчасно передумав. Навіщо руйнувати символ сиротинецю? Мені стало шкода Фросини, життя якої починалося з сирітського притулку і яка знайшла в собі сили вступити до університету, а порожнечу безбатьківства заповнила духовністю, адже поезія — то духовність. «Сильна людина», — подумав я про неї.

Жінка, яка підійшла до нас з директоркою на подвір’ї, звернулася до мене як до знайомого:

— Я часто слухаю вас по радіо….

— Це наш завгосп Віра Семенівна, — представила директорка. — До речі, також наша випускниця.

— А що, Фроська, е-е… Фросина Бамбух справді письменниця?

— Член Спілки…

— Аж не віриться…

— Ну, гаразд, — сказала директорка. — Мушу вже йти.

— А що в цьому дивного, Віро Семенівно?

— Та я з нею тут — з дитинства. Мати її сюди привела, бо сама ради вже не могла дати. Чоловік пішов від неї… Хм, це ж треба, Фроська — письменниця.

— Мабуть, важко було матері матеріально? — зауважив я.

— Та чого там. Тоді вже людям більш-менш жилося. Балувалася сильно Фроська. Ми — ровесниці її, — даруйте на слові, були ще плоскодонками, а в неї вже груденята напиналися. З хлопчаками злягалася в лісосмузі. Тодішній завуч, царство йому небесне, поставив питання про переведення її в якийсь режимний заклад, та невдовзі помер. Фронтовик колишній, контузія…

— Все міняється, — сказав я. — В народі кажуть: переросте, переказиться. Що й сталося з вашою Фросиною.

— Загалом то так, — погодилася Віра. — Я й сама була не мед. Ну, без рідні… Самі розумієте. У Фросини хоч мати коли не коли навідувалася, а мої батьки водночассі обоє — від тифу…

— Батько її також відвідував? — поцікавився я.

— Батька не бачила. Але знаю, що він тепер мешкає в сусідньому селі.

Раптом я сказав:

— Ви не надто тепло про неї… Ну, хоча б про щось добре можете сказати?

— Голос має. Співати вміє. Бувало — це вже в пору випускного року — як затягне «Многая літа…» на дні народження когось із учителів, а весь клас підхопить… Гарно виходило. Я й зараз чую цей хор. — Жінка помовчала, а тоді мовила: — Воно й справді виходить, ніби я її ворог або заздрю. Щодо першого — на скільки пам’ятаю, у неї не було друзів, що ж до останнього, мабуть, у цьому щось є, — звірилася жінка, ховаючи очі. — Ну, хлопці до неї липнули. Але справа не в тім. Якось воно так складалося, що всі, хто був в її оточенні, пропадали.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався я.

— Не можу навіть пояснити. Ну, наприклад, Валя — дівчина, що мешкала з нею в одній кімнаті, — здорова, навіть на нежить ніколи не слабувала, раптом померла від грипу. А за півроку опинився в лікарні хлопець, який віддав перевагу Валі і на якого поклала була око Фроська. Лікарі по суті витягли його з могили. В сиротинець він уже не повернувся — його забрала бабуся. А перед тим — завуч, як я вже казала.

— Віро Семенівно, — сказав я, — це звичайне співпадіння.

Вона якийсь час не озивалася. Було видно, що не наважується щось сказати. Зрештою мовила:

— У нас у сиротинці є одна старенька, бабуся Явдоха. Одвіку тут на кухні працює. Ровесниця Фросьчиних батьків. Вона знає її з пелюшок. Ходімте, я познайомлю вас із нею.

— Чи так це вже потрібно? — делікатно поцікавився я, зирнувши на годинник.

— Вам же з Фросиною працювати. — Вона подивилася на мене промовисто.

Літня жінка, яку викликала з кухні Віра, позирала на мене сторожко.

— Тітко Явдохо, це Фросьчин Бамбучишин начальник, — представила вона мене. — Він письменник.

— Так?.. — жінка зняла білу косинку, що ховала її сиве волосся.

— Авжеж, — сказала Віра Семенівна. — У них так повелося, що один про одного пишуть. Розкажіть, що знаєте про Фроську.

— Та що розказувати… Збиткове було дівча, куди не повернеться, всюди — золоті гори за нею. Та потім, кажуть, взялася за розум.

— А до того вона що, була дурна, — запитав я.

— Та ні, — відказала куховарка, — вона не була дурною. Але розум мала якийсь не такий, як у всіх дітей.

— Що значить — розум не такий, як у всіх? — поцікавився я.

Жінка подивилася дещо скептично, мовляв, культурний чоловік, а не тямить.

— Ну, розум, який не визнає правил.

«Нічого собі! — подумав я. — Розум, який не визнає правил… Де ще таке почуєш? Та це ж розум бандита, фашиста, більшовика, який легко зламає будь-який устрій, будь-який писаний і неписаний закон, заради власної вигоди».

— А як це проявлялося? — поцікавився я.

— Ну, наприклад, з’їсть чийсь обід, хто на мить забариться до столу. Видурить у дитини те, що, буває, родичі принесуть. Іншими словами — ласа на чужинку.

— Мабуть, у когось із батьків удалася, — висловила припущення Віра.

— Мабуть що… — погодилася куховарка. — А тільки я не знаю її батьків.

— Як то не знаєте! — здивувалася Віра.

— Ну, там щось темне. Жінка, котра називається її матір’ю, то не рідна мати. І батько не рідний. Її знайшли немовлям у кручі, де люди глину беруть. Одна жінка пішла по глину щоб хату помазати — тепло вже настало — кінець квітня — і почула що десь щось пищить. Зайшла у печеру, а там — немовля в лахміття загорнуте. Вона — ходу звідти. Прямо до голови сільради. Ну, пішли, принесли, показали фельдшеру. Здорове дитя, дівчинка. Ні записки, нічого… Збиралися — в район її, де був дитячий притулок для немовлят, але теперішні Фросьчині батьки, які не могли спромогтися на дитя, вдочерили її. Та дуже скоро розлучилися, хоч обоє й добрі люди.

— Місце, де знайшли Фросину, то глинище чи печера? — запитав я.

— Ну, там глину беруть, підкопують. Бувало, когось і привалювало. Ходи були такі… В одному з лазів її і знайшли. Знаєте, у ті часи багацько люду в Сибір або й на той світ переселяли. Ось хтось і підкинув немовля, м’ать, сподівався, що воно виживе. Спершу в сім’ї все йшло добре. Молоді батьки не нарадувалися кмітливому маляті, та скоро між ними якась кішка пробігла і, як я вже казала, вони розлучилися. Ішли літа й мати побачила, що вже не дасть ради дівчинці і привела її в сиротинець. Усе це на моїх очах відбувалося. Годували тоді тут не дуже — діти слабенькі були. Одна Фроська цвіла і пахла. Бувало, видере в когось із рук шматок хліба і здість.

— А чого її назвали цим ім’ям, — поцікавився я.

— Думаю, тому, що саме в ці роки часто говорили по радіо про письменницю Фросину Коршунович. Вірші її читали. Вона сама десь із Петропавлівського району. Наша — селючка. Ага, забула — у немовляти на ніжці теліпалася на шнурку бірка з єдиним словом «ліліт». Так її й назвали спочатку, але голові сільради воно не сподобалося, мовляв, космополітизм якийсь. Він же й наполіг на «Фросині». Ви скажете, що такі діти є в кожному сиротинці. Авжеж є. А тільки навряд чи з ними пов’язують стільки нещасть. Те помре, те пуститься світ за очі, те стане калікою. Ось Вірка е-е… Віра Семенівна підтвердить — вона з нею із самого початку. Старі люди, які тут з дня заснування інтернату, казали, що з нею прийшло якесь прокляття. Ну, не знав цей будинок ні до, ні після такого насилання.

Тим часом я намагався пригадати, де вже чув слово «ліліт». Бачив колись давно фільм «Вік кохання» з актрисою Лолітою Торез у головній ролі. Була ще одна з богинь у пантеоні шумеро-акадських богів.

— Минулося те з приходом пані Надії, — зауважила Віра.

— Ага… Всі так і думали: прийшла хороша директорка і колектив одужав. Вона справді теє… Ну, приносить щастя. Такі люди є. Але справа не в тім. Не стало тієї, що колотила. Випустилася Фроська, ось і все. Можу побитися з вами об заклад, що в університеті, куди вона вступила, почалося те ж саме, що і в нас тут, і тривало воно доти, доки вона там училася. — Помовчавши, жінка сказала: — Багато діток пройшло через наш сиротинець. Але мало хто з них у пам’яті лишився. А це убоїще немов живе стоїть перед очима.

— Ото вже вона вам допекла! — посміхнувся я.

— Авжеж. Це якась бидляка була! Скільки крові з усіх нас попила!

Озвалася Віра:

— Ви, мабуть, думаєте: заходилися дві баби неславити третю. Воно й справді на те схоже, бо крім лайливих слів — жодного доказу. У тому то й заковика. Усе коїлося так, що не вхопиш за руку. Ну, звісно, — в більшому, ніж з’їсти чужий обід… Наприклад, чому помер Петро Степанович — завуч? Справді він був інвалідом війни. Але ж його друзі з такою бідою живуть і по нині. Він помер по тому, як намірився був перевести Фросину в заклад, де виховувалися «важкі» діти. Після чого померла Валя, дівчина, з якою вона мешкала в одній кімнаті? І від чого померла? Від грипу! Коли з нею став зустрічатися Льоня, до якого нерівно дихала Бамбух. Після чого померла директорка сиротинцю? Після того, як пригрозила не видати Фросьці гарної характеристики для вступу до вузу. Ну, а вчителька української… Як вона знущалася з неї! Бувало, щойно та відвернеться щоб написати на дошці, як Фроська підхопиться, підтягне під саме підборіддя трикотажну безрукавку й покаже всім груди. Миттєво сяде й сумирно дивиться на дошку. У класі — шум, регіт. Бідолашна вчителька не добере в чім річ… Це тільки одна з небагатьох витівок. Учительку знали як вимогливу, але добру жінку. Вона вчила ще моїх покійних батьків. До мене ставилася тепло. То була нечувана безсоромність, яка вразила навіть мене, а я не належала до тих, з кого брали приклад, — Віра покосувала на Явдоху. — Якби таке утнула моя донька, я б її власними руками задушила. А оті випадки, коли люди мерли… Хай їх розслідує хоч сотня слідчих. Чим доведеш? Тим, що до приходу Бамбух в сиротинець і після її випуску не сталося жодного лиха? Та з нас тільки посміються.

— Авжеж, — погодився я. — А самі ви що думаєте?

На обличчя Віри з’явилася розгубленість. Вона подивилася на Явдоху.

— Пояснити таке не знаю як, — сказала стара. Поміркувавши, провадила. — Є люди, з якими весь час щастить. Є — з якими не везе. Таке помічали не раз ті, хто довго живе. А ось щодо Фроськи, то тут усе темно. І не тому, що вона цицьки показувала… Це вихватка дівки, яка стане хвойдою — нічого надприродного. Йдеться про щось лихіше. Я часом спостерігала як вона їсть, як рухається. Воно, звісно, забобони, але мені часом здавалося, що вона укутана у чорну хмарину. Та й діти трималися від неї на відстані, навіть хлопчаки, яких вона зваблювала. Самі вони не тямили у чім річ, але їхня душа знала. Ось Віра сказала, що померли всі, хто ставав у Фросьці поперек дороги. Це не зовсім так. А вчитель математики, а моя помічниця, котра часом її підгодовувала, а той хлопчина, що втік і так його й не знайшли — вони ставилися до неї непогано. Я сказала б так: нещастя падали на кожного, хто стикався з Фроською, не залежно — був він її другом чи недругом. Тоді у нашому інтернаті й оселився чорт, дідько в особі підкидька, знайди.

— Може, якась із ваших жінок підкинула немовля. Ну, наприклад, чоловік сидів — тоді багато сиділо — а вона… Треба було позбутися гріха…

— У нас таких немає. Жінка скоріше від чоловіка відмовиться, ніж від дитяти. Це по-перше, по-друге тут усі одне одного знають. І в навколишніх селах також. У мить би вичислили чиє то немовля.

— А як усе в’яжеться з тим, що вона вступила й закінчила університет? Здається, і в аспірантурі навчалася…

— Вона справді останній рік вчилася непогано, — сказала Віра.

Озвалася Явдоха:

— Я вже казала: Фроська не дурепа. Але краще б вона була дурною. Тоді її підлоту було б видно.

— От-от, — погодилася Віра. — Бувало, влізе тобі в душу, витягне все, що в ній є. А там і образи, і кривди, — бо це життя — всяке трапляється. Потім усе те забувається. Ти забудеш, вона — ні. І ось ти їй — криве слово або щось… І одразу ж відчуєш, що на тебе косує оком той, кривду від якого, а, може, то було тільки непорозуміння, ти вже й забула. Вона має чудову пам’ять. То не пам’ять, а якийсь архів, у якому лежать досьє на кожного. Час від часу досьє розкривається, з нього витягується мовлене вами слово і дається йому хід. Якщо ж досьє виявляється порожнім, то вас просто оббрешуть. Ось що таке розум, який не визнає правил.

— Ну, ви тут філософи! — усміхнувся я. — А чи не можна оглянути глинище, в якому знайшли колись Фросину.

— Це далеко, — сказала Явдоха. — Кілометрів п’ятнадцять звідси.

— Та он же машина, — кивнув я на припарковане біля воріт інтернату моє авто.

… У далекі часи круча була балкою-водотоком. Та потім дощові води змінили напрямок і від русла залишилася тільки круча, за оголеними породами якої можна було вивчати геологічні епохи. Зверху лежав грубий шар чорнозему, під ним — триметрова товща червоної глини, потім ішов прошарок піску, а під ним — вапняк, товщину якого не можна було вгадати, бо кручу на споді встеляв наносний матеріал. Над тим місцем, де вапнякове оголення було засипане, виднілося безліч неглибоких нір у глині.

— Ото десь там, — показала Явдоха. — Не можу тільки сказати напевне — її знайшли в глиняній норі чи в печері.

— Хіба там є печери? — озвалася Віра Семенівна.

— Є. Там колись брали білий камінь, з якого випалювали вапно. Зараз вони засипані. Стривайте… Я згадала. Жінка, яка знайшла немовля, казала, що пищало щось у печері. Не в глинистій копальні, а саме в печері. До речі, у тих печерах переховувалася від німців наша молодь, яку гнали в Німеччину. Бачите, що значить опинитися на місці. Все пригадала. Авжеж, Фроську знайшли в печері. І знайшли її в останній день квітня. Справа в тому, що першотравневе свято тривало два-три дні. За цей час колгоспниця могла помазати собі хату, бо в будні, хе-хе… заробляла трудодні. Отже, прийшла вона по глину у якийсь із останніх днів квітня.

Я зауважив:

— Фросина народилася десь у травні. З цієї нагоди вона навіть частувала декого з письменників.

— Нікому не відомо, коли вона народилася, — сказала Явдоха. — На вигляд немовляті було місяць-півтора. День народження записали той, у який її забрали прийомні батьки. Ніхто не знає ні справжнього імені, ні прізвища, ні дня народження. Хоча та, котра її у світ привела, напевне ж, дала ім’я. Бо слово «ліліт», та ще написане з малої літери, на ім’я не схоже? Здається вона вийшла не з лона жінки, а витягли її з утроби самої Землі.

Я подивився на Явдоху здивовано. Таке не могло прийти в голову навіть мені — фантастові. Я запитав:

— А сама вона — Фросина знає, що це не її батьки?

— Навряд, — відказала Явдоха. — Скоріше — ні. Про це ніхто не знає. Ті, хто був причетний до цього, повмирали. А прийомній матері який толк втаємничувати Фроську?

— Але ж ви знаєте…

— Я знаю, бо жінка, яка знайшла немовля, — моя покійна тітка. У нас тут заведено не базікати зайве. Колись за одне необережне слово можна було опинитися там, де Макар телят не пас. Бачите, он навіть Віра не знала. А вам я розповіла тому, що ви — письменники — єдині, кому люди ще вірять. Сама я до читання не дуже… Але онуки мої без книжки й спати не ляжуть. Не хотіла б аби й для вас почалося те, що ми тут пережили.

— Вона сюди навідується? — знову я.

— Моя двоюрідна сестра — донька тітки Мотрі, тієї, що знайшла Фроську, каже, — бачила її тут якось перед першотравневим святом. На машині з кимось приїздила. По кручі ходили, роздивлялися, немов туристи, камінці підбирали.

— Тоді виходить, що вона знала, — озвалася Віра Семенівна. — Перед початком травня це — якийсь із останніх днів квітня. Саме коли її було знайдено.

— Не думаю, — сказала Явдоха. — Просто неподалік мешкає її мати. А круча була місцем, де бавилися, та й зараз бавляться, дітлахи. Ось вона й заглянула сюди. Ага, ви, мабуть, не знаєте: по селах іноді трапляються відьми. Ну, можуть і вилікувати, і причарувати когось, а можуть і наслати… Але Фроська, це зовсім інше — з чужого поля вона — сіє смерть. Подібним до неї дали назвище «чорна вдова». Така зводить у могилу не тільки ворогів своїх, а й усіх, хто перебуває в її близькому оточенні. Була у нас тут одна — я ще в школу ходила. Люди боялися навіть випадкової зустрічі з нею. Потім чи кудись виїхала, чи померла. Ага, ще одне: тут, у нас перед випуском, і це, мабуть, пов’язане з видачею паспортів, пропонують інтернатівцям поміркувати чи відповідає дійсності прізвище, під яким їх колись записали в сиротинець. Бували випадки, що хтось брав для паспорта інше прізвище. Щоправда — одиниці за всю історію. Так ось Фроська відмовилася від прізвища жінки, яка її вдочерила і стала Бамбух. Чому Бамбух нікому не відомо.

… Жінки запрошували на борщ, але я відмовився. Вони висіли з машини біля воріт інтернату, проте їхній клопіт залишився зі мною. Чи не вперше, мабуть, наважилися сказати те, про що знали, але нікому не оповідали, остерігаючись стати посміховиськом та й, напевне, боялися Фросьчиного прокляття.

Почуте від жінок скидалося на звичайну заздрість. Алісія-бо справді «цвіла і пахла» у той час як її колишня однокашниця Віра здавалася змарнілою. «Але ж стара… — майнула думка. — Нащо їй вигадувати? А головне, навіщо було Бамбулі давати мій телефон директорці сиротинцю, якщо за нею — Бамбулою такі гріхи тут числяться? Прагнення «зареєструватися» в альма-мата поважною особою? Це можна зрозуміти. Не передбачила вона тільки мого спіткання з жінками з обслуги інтернату. Тим часом мені не давали спокою почуті від Явдохи слова «чорна вдова». Я їх уже десь зустрічав. І тут згадав читане: таким «даром» володіла поетеса Анна Ахматова (Горенко). Усі її коханці рано чи пізно помирали після спілкування з нею. А Гумільову вона в серцях напророчила смерть від кулі в голову. Невдовзі почалася революція сімнадцятого і його справді пострілом у голову вбили більшовики».

Я вже виїхав на центральну трасу, яка вела до міста. Побільшало транспорту, що вимагало особливої уваги. Але фрагменти зустрічі з жінками, круча, де люди глину беруть, час від часу відволікали увагу від дороги. І раптом прийшло в голову, що ім’я Фросина вже чув від доньки Замули і матері Голембіовської, але тоді не надав тому значення. За їхніми описами це була та ж сама жінка. У свідомості став висновуватися ланцюжок із моїх спостережень і зустрічей з Бамбулою. Щоправда зустрічі були епізодичними і в пам’яті вони поставали укутаними в якийсь темний серпанок. Я знав: вона, щойно ставши членом Спілки, уже встигла побувати в гостях у кількох письменницьких родинах. Всюди співала господарям «многая літа», і декому з них це особливо подобалося. Дехто казав, що такої активності не завадило б і мені. Але найпохмурішою стала згадка про мого звіра, який у присутності новоспеченої письменниці раптом виникав, ні — спрацьовував як датчик на загрозу, ніби вона була персонажем моїх астральних снів.


РОЗДІЛ 11


Останнім часом дедалі частіше з’являється відчуття, що довкола мене щось коїться. Це щось — не тільки діяння людей. Точиться змагання за мене — мешканця земного світу. Протистоять одна одній дві сили — лиха, яку я викрив, і світла; змагаються два князі, один з яких посланець Бога мого племені. Хто переможе — важко сказати, бо сили у них майже рівні. На матеріальному плані буття моменти невидимого двобою проявляються то у звершенні мною чогось задуманого, то невидима рука перетинає дорогу і я опиняюся перед опущеним шлагбаумом в кінці важкого і тривалого шляху, перед самою наміченою метою, але подолати шлагбаум не здужаю. Виникає думка: а навіщо? Адже цей шлях можна було пройти весело і легко… Так я думав, виходячи з кабінету начальника обласного управління культури — жінки, яка сприяла мені у виданні книг Голембіовської, Замули, антології поезії, книжок молодих літераторів, та й моєї п’єси. Це була освічена особистість, яка опікувалася не тільки культурою краю, а й літературою. Тепер вона сказала, що якась невидима рука в уряді заборонила обласним управлінням культури виділяти кошти на комплектацію бібліотек книжками місцевих авторів. Жінка ще казала про ново впроваджену тендерну систему, з чого я зрозумів тільки те, що антології прози мені найближчим часом не видрукувати. Порадила шукати спонсора. У мене не було жодних причин сумніватися в правдивості її слів. Під кінець нашої розмови вона повідомила і приємну новину. На видання синонімічного словника вже переказані кошти в друкарню. Мені ж оминути «шлагбаум» до звітно-виборних зборів годі було і сподіватися. Куцих моїх заощаджень також не вистачило б на видання книги в чотириста п’ятдесят сторінок. Це був суттєвий удар, який не спромоглася відвести від мене світла сила.


Помітивши поміж членів правління поета, котрий мені колись дорікав за те, що я видав книжки покійних Голембіовської й Замули, а не його збірку, я передумав інформувати про словник Бусола, який був уже в друкарні. Він такі речі сприймав боляче. Надто його засмутив вихід у світ тому Замули. «Мені що, треба вмерти, аби ти й мене видав?» — дорікнув він. Мої слова про те, що живі рано чи пізно ще побачать свої книжки, а от творчий доробок мертвих може бути втраченим, на цього письменника враження не справили. Він дивився на грубий том у твердій лискучій палітурці і на його обличчі було знати майже дитячу кривду. Образа його була б справді справедлива, якби не ситуація, що склалася. Творчій людині переступити через егоїзм часом буває просто неможливо.

Тим часом гомін стихав і письменники вже стали поглядати на мене. Із дев’яти членів правління прийшло шестеро, поміж них і Бусол, який приніс чималий стос оригінал-макетів антології прози, яку я давав йому на редагування. Крісло заступника навпроти було порожнє. Я, уже в котре, завважив, що ніколи не бачив, щоб Бусол з’являвся тоді, коли тут сидів мій заступник.

— Колеги, — сказав я, підсунувши до себе стос із оригінал-макетів, — це антологія прози. Тут усі без винятку прозаїки, які колись творили у нашому краї. Планував видати її до звітно-виборних зборів, але, на жаль, ситуація змінилася…

Я оповів усе, як є і враз завважив, що обличчя прозаїків спохмурніли. У час, коли надрукуватися стало украй проблематично, вони розраховували побачити себе бодай в антології, яка до того ж планувалася як навчальний посібник для шкіл. Пожвавішало тільки лице у поета, який колись дорікав мені. Він знав як ніхто, що ситуація не на мою користь. Не знав тільки одного, що я сам мріяв передати владу, а тільки не знав кому.

Раптом прочинилися двері і увійшла Бамбула. Привітавшись, вона попрямувала до крісла мого заступника, хоча за столами було ще з десятка півтора вільних стільців. У руках тримала целофановий пакет. І тут у пам’яті постало почуте від мами Голембіовської, доньки Замули і з оповіді жінок в інтернату. Водночас стрепенувся звір, якого досі в мені не було знати. Тим часом Бамбула опустилася в крісло — природно, ніби сиділа в ньому завжди, і подивилася на мене жовтими в чорну цяточку очима. На мить здалося, що погляд її пройшов крізь мене, крізь стіну і торкнувся числа вісімнадцять — номера на фасаді будинку. Враз я відчув проекцію того числа у себе на спині і жар, якби там випалювали тавро. Звір у мені шарпнувся, але я встиг стиснути його за карк — сильно, як тоді, на межі сну, коли на мене насідали астральні покручі.

«Хто вас сюди запрошував?» — ладне було зірватися з моїх вуст.

Це сказав би не я а звір, у загривок якого увіп’ялися мої пальці.

Був кінець вересня і жінка прийшла в сукні зі щільної тканини. Згадалися слова доньки Замули про одяг їхньої осінньої гості. Тепер сукня на ній була з червоного оксамиту, який мінявся, поблискуючи від кожного руху дебелого тіла, виказуючи в ньому потужну енергетику. То було дивне поєднання хтивості й агресивності. Мій погляд на мить спинився на декольте, яке відкривало щонайменше половину грудей, і я завважив на лиці Бамбули щось схоже на кокетування; шкіра з чорним пушком над верхньою губою здригнулася. Їй і не втямки було, що я до її принад був абсолютно байдужий, а дивився, бо шукав у між грудді малюнок ока, як у астралки з мого сну. І раптом від неї поширився дух копанки. «Та не має запаху копана земля! — переконував я себе. — І глинище, з якого колись дістали немовля на ім’я Ліліт, також було без запаху. Все це мій психічний комплекс, хай йому грець».

Пауза, поки жінка йшла до крісла й сідала, і яка тривала якихось п’ять секунд, видалася мені довгою. Бамбула ж її й порушила:

— Ви укладаєте антологію прози… — звернулася до мене. — Я ось принесла оповідання…

«Хто ж це їй сказав, що сьогодні засідання правління?» — майнуло в голові.

Я пояснив, що антологія прози формується тільки з прозаїків. Як і антологія поезії формувалася тільки з поетів. Такі правила розробило правління і затвердили загальні збори.

— Так зробіть виняток для мене, — мовила буденно Бамбула.

Члени правління переглянулися, очікуючи, що я скажу.

— Бачите, коли укладалася антологія поезії, то жоден з прозаїків, котрий пише цілком професійні вірші, до неї не потрапив. У той же час у нас є поети, що видавали прозові книжки, але вони не увійшли до антології прози. І що ж ці колеги скажуть мені — упорядникові, побачивши ваше, пробачте, новоспеченої поетеси, оповідання в антології прози?

— Та що це за закони такі… — мовила Бамбула, тамуючи обурення.

І тут подав голос Костянтин Костюченко. Він звертався до Бамбули:

— Моє серце, я нещодавно видав повість, ну, книжку…

— І досить грубеньку… — зауважив Куценко.

— То таке діло… — скромно промовив Костюченко, пригладивши сиву бороду. — Я ж міг би також напроситися в антологію прози… А що вже казати про Михайла Сергійовича? У нього кілька романів. Але він відомий більше як поет…

— Нікудишні правила, — знову Бамбула.

«У неї розум, який не визнає правил» — згадалися слова куховарки Явдохи.

— Алісіє, — озвався Бусол, — ви щойно стали членом Спілки. Доробок ваш — я його читав — куций і, пробачте, непевний. Станете чи не станете письменницею, це ще як Бог дасть. Адже запасу часу, я маю на увазі ваш вік, у вас немає. Ви — літня вже початківка, до того ж з’явилися нізвідки. Якби упорядник узяв в антологію якийсь із ваших прозових творів, то він зробив би вам погану послугу. Я це кажу як редактор антології. — Бусол кивнув на великий стос паперу, що лежав у мене на столі. — Тут відібране все тільки краще з доробків майстрів прози. І який вигляд мала б ваша прозова саморобка на тлі отого всього?

Рожеве, вигуляне, обличчя Бамбули стало сірим. Раптом я, ні — мій звір, побачив, як від неї відділилося сіре пасемце, схоже на туман, і окутало Бусола. Якусь мить словникар сидів у тій туманоподібній субстанції, а потім туман зник. Але сам Бусол, його піджак, сорочка, як мені здалося, побілішали, ніби полиняли.

— Та чого там… — почувся голос поета, який дорікав, що я його не друкую. — Пані Бамбула енергійна, творча… Надолужить і, гадаю, прислужиться Спілці.

Підняв руку Задорожний, просячи слова.

— Пробач, Алісіє, — сказав він, — ти, мабуть, не знаєш: у нас є правила писані й не писані. Писані ті, що — в Статуті Спілки, не писані, ті, про які просто знають і без крайньої потреби не порушують. Одне з них — на засідання правління приходять тільки члени правління і ті, кого запрошують. З твоїм проханням ти могла б звернутися до упорядника особисто, тим паче, що він же й голова організації, у будь який день, а не саме в цей.

І знову від Бамбули відділилася хмарка сірого туману й накрила Задорожнього. Але тільки накрила, а не вкутала, як Бусола. «Отже, в Олега на неї — імунітет, — майнуло в голові. — Він, який ще недавно її підтримував, уже розкусив, що воно таке».

Тим часом тему антології було вичерпано, але переходити до теми звітно-виборчих зборів у присутності сторонньої я не наважився. Попросити ж її покинути приміщення теж не вважав за коректне, тому сказав:

— Оце і все, про що я вас сьогодні мав поінформувати…

Письменники стали підводитися. І тут Бамбула витягла з торбинки пляшку горілки і згорток. Війнуло часничним запахом кров’яної ковбаси.

— Гонорове товариство, — озвалася вона, — тут у мене трохи є…

Письменники, хто вже був біля дверей, повернули.

«Ця баба, схоже, мене ігнорує».

— Друзі, — озвався я, — сюди скоро мають прийти вчителі. І що вони тут побачать? Гадаєте, після такого вас запрошуватимуть на зустрічі зі школярами?

Бамбула нічого не сказала, натомість повкидала в пакет гостинці й вийшла. Двоє, у тому числі й ображений поет, подалися за нею. Я покликав Бусола, підрівняв стос з оригінал-макетами і розповів, що словник синонімів уже в друкарні і що там усе профінансовано. В кінці додав:

— Ти вхопився за останній щабель драбини, яку хтось наказав підняти.

Бусол помовчав; по його вилицюватому обличчі не можна було вгадати реакцію на почуте. Минуло кілька секунд, як раптом у нього здригнулася нижня щелепа, а з очей викотилися дві сльозини. Він довго не озивався, мабуть, соромлячись своєї слабкості. Нарешті, опанувавши почуття, мовив:

— Друже, синонімічні гнізда до цього словника я збирав сорок років. Якщо відверто, я вже й не сподівався…

— Гонорару не буде, ти ж знаєш.

— Та грець з ним, про що ти кажеш!

— Але ти отримаєш в рахунок гонорару триста примірників словника. Рештою семистами будуть комплектовані всі бібліотеки області.

Словникар закрив обличчя руками, а коли по часі відкрив, то воно стало немовби кам’яним. Якби не сліди від сліз, можна було б подумати, що в чоловіка неприємності. Він уже зовсім опанував себе.

— Олексію, — сказав я, — все це станеться за умови, якщо ти не розтулятимеш рота. Знаємо тільки ми вдвох і ті, хто зараз його роблять. Я — марновірний і вірю в усілякі дурниці. До речі, ти — словникар, то чи не скажеш, що це за слово «бамбух».

Враз окам’яніння зійшло з обличчя Бусола, він подивився світлими очима.

— Бамбух? Коров’ячий шлунок. Ну, кендюх чи що… А чого ти питаєш?

— Та почув це слово у розмові з однією людиною… А от що воно таке, не втямив.


Якщо півроку тому я думав тільки про те, щоб на письменницьких зборах продемонструвати свою діяльність за звітний період і не переймався наслідками таємного голосування, то після втрати можливості видати антологію прози я зрозумів: кількарічна робота може виявитися марною. Мені — коли я вже не стану головою Спілки — важко буде знайти спонсора на видання книги.

Я сказав про це своєму заступникові, бо був упевнений, що він щось порадить, адже в антології — і його матеріал. До того ж він створив мені всі умови… Але колега не поспішав з відповіддю, непомітно перевів розмову на тему нових членкинь Спілки, дав короткі характеристики кожній. Казав тільки про добре, нікого не виділяючи, немовби пропонуючи мені самому зосередити увагу на якійсь із них. Якби йшлося про подання на літературну відзнаку, то його слова були б доречні. І якби я прохав у нього поради, кого пропонувати на голову організації, то його слова також були б умотивовані. Йшлося ж про те, виставляти мою кандидатуру в черговий раз чи ні. Пригадалося, як ще рік тому я казав, що допрацюю свій термін і піду на творчу роботу. Він тоді порадив не поспішати, потерпіти ще одну каденцію. Що ж сталося після тієї розмови?

А сталося те, що чиясь рука готує нового лідера на голову Спілки. І рука та поставила на когось із новоприбулих. Якщо вибирати з початківок, то вибір логічно міг би упасти тільки на Анну Марченко, письменницю з кількома книжками прози, людину серйозну і обов’язкову. Адже Наталя Власенко ще занадто молода, а у Бамбули зовсім куций доробок — дві тоненькі малоформатні «метелики». Так подумавши, я заспокоївся.


Наступного для, з’явившись в офісі, я застав свого заступника за писанням. Відповівши на привітання, він сказав:

— Сумна звістка. Померла Любов Михайлівна. Ось підготував некролог для «Літературної України». — Колега дописав кілька рядків, а потім додав: — ще тиждень тому все було начебто добре. Ну, інсульт, він і є інсульт, але ж вона нормально пересувалася, розмовляла вже більш-менш…

— Ти в неї був?

— Бамбула була.

— Вони що, знайомі? А чому не Інна Пронченко, адже вони подруги?

— Ну, Бамбула прийшла сюди, попрохала адресу й телефон. Сказала, що не гоже кидати напризволяще хворих письменників.

— Та я ж недавно її відвідував. Приносив на вичитку оригінал-макет оповідання для антології. Зраділа, побачивши, що я взяв те, що вона прохала — ну, твір про дівчинку. Та й фото сподобалося… Казала, що її постійно відвідує Інна Миколаївна…

Раптом пронизав гострий біль у спині. Щось ніби загнало швайку в ліву лопатку, а потім у тому місці почало пекти. Я підвівся з крісла і став походжати по кімнаті. Коли ж знову сів — біль, але вже не такий гострий, посилився. Боліло моєму ментальному двійникові, який не міг терпіти тавро звіра на фасаді будинку. Між мною і тим номером ніби й не було півметрової завтовшки стіни.

Колега, завваживши зміну на моєму обличчі, сказав:

— Не переживай. У Любові Михайлівни все до того йшло.

Мені захотілося переказати йому оповіді мами Голембіовської, доньки Замули і жінок з інтернату. Але я вчасно схаменувся: він — колишній працівник ідеологічної установи — був далекий од містики, чи, як він казав, «чортівні». До того ж моя пригода на межі сну, про яку він знав, могла посіяти в ньому невпевненість щодо мого психічного здоров’я.

Любов Миколаївна Копиленко, після того, як з нею сталося нещастя, доглядала якась далека родичка. Вони удвох жили в мирі і спокої. Хвороба її поступово слабшала, хоча на повне одужання годі було й сподіватися. Вона колись, як і Наталка Голембіовська, поставила на літературу і досягла рівня путнього прозаїка. Надто вабили читача її дитячі твори. Іменами персонажів з цих творів називали дитячі магазини, іграшки тощо. В моїй пам’яті вона залишилася не розбитою паралічем, а тендітною літньою жінкою з інтелігентним і не по жіночому вольовим обличчям.

— Коли ховатимуть? — запитав я.

— Завтра. Надішлю некролог в газету і почну обдзвонювати письменників.


РОЗДІЛ 12


В міру того, як я піднімався на свій поверх, у мені оживав звір-охоронець; він принюхувався. Недавно тут пройшла жінка, про що свідчив слід парфумів. Коли ж я опинився біля дверей мого житла, звір у мені насторожився. Я очікував, що ось-ось прочиняться двері якоїсь із сусідніх квартир і з неї вийде провокатор з собакою, але цього не сталося. Тим часом звір мій вловив знайомий дух ріллі.

«Якийсь психічний комплекс», — майнула думка.

Той самий запах було знати і в моєму помешканні. Пахощі кави, що розійшлися по квартирі, на час притлумили його. Але він не зник. Власне, його й не було; його вловлював мій звір-охоронець. Надто ж «ударило в ніс» духом землі, коли я сів за комп’ютер.

«Тут хтось побував», — озвався мій внутрішній голос.

У цьому я пересвідчився, коли завважив, у якій послідовності розташовані файли в «меню». Це не був порядок, якого дотримувався я.

— Авжеж, тут хтось хазяйнував, — мовив уголос, і відчув, як на мене накотилося щось важке, як тоді, в лихі часи кадебе, коли я, бувало, повернувшись з відрядження, помічав, що в моїй квартирі було проведено обшук.

«Ти думаєш, тобі це минеться?» — випірнула з пам’яті погроза покійного кадебіста.

Щоправда кадебіст мені, сказати б, привидівся; можливо, й дух копанки — то тільки ґандж моєї психіки, але у тому, що за комп’ютером сидів чужий, не було жодного сумніву. Згодом я в цьому переконався, коли увімкнув принтер — там були не мої установки. Деякі файли повиводили на папір, деякі, мабуть, скопіювали. Втіхою було лише те, що все (майже все), крім антології, вийшло друком, а недописаний роман про козаків «засвітився» уривками в періодиці з десяток разів. Але того, хто тут побував, напевне, цікавила не моя літературна власність, а щось інше — ті езотеричні дослідження, про які я не раз оповідав у колі друзів. А в них ішлося вже не про дешифрування пророцтв, що збулися, а про передбачення майбутніх подій. Комусь дуже кортіло зазирнути на кілька десятиліть уперед, хоча б і моїми очима. «А дзуськи вам! Все ось тут. — Я ткнув себе подумки пальцем у чоло. — І то не у вигляді передбачення якоїсь конкретної події, скажімо, чим завершаться найближчі президентські вибори, а у вигляді формули, з допомогою якої я можу порахувати тривалість будь-якої системи (політичної, ідеологічної, конфесійної) будь-якого народу. Мені треба тільки знати точні умови задачі… «Мене, мене, текел упарсін» — «Пораховано, зважено, вирішено». Володарів цієї доби назвуть злодіями й бандитами в наступній».

Те, що сталося з моїм помешканням, нічим іншим, як оскверненням, не назвеш. З досвіду знаю, що немало днів спливе, поки я перестану думати про те, що тут побував чужий, який не тільки торкався предметів, а й зазирнув у мою свідомість. Але був у цій ситуації й позитивний момент. Розтанув сумнів щодо помисливості. Я раптом зрозумів, що стеження, яке став завважувати останнім часом, — не комплекс колишнього переслідуваного, а цілком реальна акція. Якась сила стежила за кожним моїм кроком. Якщо в кадебістські часи філерами були чоловіки, то тепер — здебільшого жінки. Я їх упізнавав в обличчя. Але тільки впізнавав — у пам’яті ж вони не трималися. Одна з них, років на тридцять, струнка, симпатична, на скільки симпатичною може бути вівчарка… Вона з’являлася тоді, коли місто відвідував якийсь високий урядовець. Вдавала, що зайшла у двір перекурити. Не гоже-бо жінці йти вулицею з цигаркою в зубах. Оскільки я живу за раз і назавжди визначеним розкладом, то їй точно відомо, коли виходжу з дому й коли приходжу.

— Хай би ви пощезли! — сказав уголос. — Не таким я бачив майбутнє, коли просив у Бога незалежності України.

Оригінал-макети обох езотеричних книг, оскільки вони займали багато місця на диску, я скопіював на компакт-диск і стер з пам’яті комп’ютера. В електронній «течці», де вони раніше зберігалися, залишилися тільки розділи, набрані в текстовому редакторі. Вони також були розташовані в тій самій послідовності, що і в книзі. Та цього разу все було переплутано. Першим стояв матеріал, у якому дешифровано текст тринадцятої глави «Апокаліпсису святого Івана Богослова». «І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її були десять вінців, а на її головах богозневажені імена». Це був розділ, з якого я почав декодування, після того, як відкрив шифр. Тільки нащо було коїти злочин — проникати в моє житло, «ритися» в моєму комп’ютері, коли все це є в моїх книгах. Відповідь напрошувалася ще й така: хтось шукав бодай малу зачіпку в чорновому варіанті, яку автор міг вилучити під час підготовки книги до друку, і яка мала б свідчити про підтасовку. Той, хто направив сюди виконавця, не розумів, що йдеться не про ідеологію, а про істину. Автор, якому дано було розгорнути метафору пророцтва, не має права на лукавство. Бо «науковим керівником» дослідження виступає не доктор якихось наук, а Вища Сила. «І я бачив владу, що з людського моря виходила, яка правила десятьма царствами і яка мала сім співголів, а ці сім співголів були ворогами церкви Христової». Щоб адаптувати древній текст на сучасну мову, треба було знати умови задачі. А вони такі: «звір» в окультизмі — тоталітарна влада, «море» — людність імперії, «ріг» — вертикаль етнічної влади, «вінець» — володар над етносом. З людського моря Російської імперії вийшла нова влада, яка складалася з семи співголів, а саме: Леніна, Троцького, Сталіна, Дзержинського, Зинов’єва, Каменєва, Свердлова. Всі голови були ворогами православ’я. На час після революції імперію складали десять царств, вони ж утворили й «добровільне» об’єднання — СРСР, це: Росія, Україна, Білорусія, Молдавія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Узбекистан, Туркменія, Таджикистан. «...А одна з її голів була ніби забита на смерть, але рана смертельна її вздоровилась… І їй дано владу діяти сорок два місяці… І бачив я другу звірину… І вона виконувала всю владу першої звірини перед нею і робила все, щоб земля та ті, хто живе на ній, вклонилися першій звірині, що в неї вздоровлена була її рана смертельна… І дано їй… зробити, щоб усі, хто не поклониться образові звірини, побиті були». Це, — так би мовити, сюжетний стрижень тринадцятої глави «Об’явлення…» У ньому не ясно тільки, що це за термін — сорок два місяці. Це — три з половиною роки, коли в новій імперії володарював Ленін. Він і є та «голова», в яку стріляли і «рана смертельна» якої «вздоровилась». Марно переконувати, що другою головою був Сталін. Водночас він і його прибічники стали після смерті Леніна другою звіриною (владою). І ця друга влада, укріпившись, фізично винищила представників першої влади (звірини). Геть-чисто. До 1937 року не залишилося жодного ленінця. Повбивали не тільки їх, а й їхніх дітей, які досягли повноліття. Тих же, що не підросли, віддавали в спеціальні дитбудинки, а при досягненні ними повноліття вбивали. І все те коїлося під прапором ленінізму. Пам’ять моя тим часом шукала відповіді: чому за мною, патріотом, репресованим імперською владою і реабілітованим у часи незалежності, ведеться таке копітке стеження? Одне з можливих пояснень напрошувалося таке — для когось я являв загрозу. Той хтось володів структурою, яка мала можливість прослуховувати мої телефони і утримувати інформаторів. Той хтось не міг не знати, що я ніколи не зроблю такого, що зашкодить незалежності України. Отже, структура діяла не в інтересах держави, а в інтересах іншої сили. Сила та могла перебувати як в Україні, так і за її межами. Зрештою, як і за межами матеріального світу. Таким чином вимальовувалися три можливі мотиви стеження. Комусь треба було мати результати моїх досліджень. Хтось шукав у моїх езотеричних творах приховану підтасовку. Для когось я став загрозою — питання тільки, на скільки серйозною?


РОЗДІЛ 13


Два моменти зняли психічну напругу, яка не полишала мене вже багато днів. Висівши з маршрутки «Феодосія — Коктебель» і пройшовши кілька сот метрів, я побачив над брамою Будинку творчості письменників давнє гасло: «Посміхнись — ти в Коктебелі»; і другий момент — коли відчинив двері номера. Це була та ж сама кімната, того ж котеджу, де ми дев’ять літ тому раювали з Маріцою. Вікно затіняла від сонця та ж маклюра, а на вітах її висіли плоди, схожі на тенісні м’ячики, тільки зелені. Ліжко було застелене, мабуть, тим самим блакитним марселіном. Прохаючи в адміністраторки цей номер, я й не сподівався, що він вільний. Несподівано усе лихе, що тягнулося за мною чорним шлейфом, відпало. Десь далеко-далеко залишилися сусіди з мого поверху Навоньченко й Ворона — конвоїри з собаками, і два алкаша з четвертого поверху — також стукачі й провокатори. Тут не було телефону і, отже, мені не доведеться знімати трубку, ризикуючи почути дихання гієни, яка терпляче йде слідами пораненого звіра. Я не відчував утоми, а на ліжко приліг, аби поміркувати над тим, що маю діяти, та враз і заснув. Так само легко й прокинувся; годинник на мобілці показував, що мене тут не було дві години. Звідти, звідки я повернувся, виніс намір відвідати могилу Максиміліана Волошина-Кириєнка. Раніше це робив щоразу по приїзді сюди. Піднімався на гору, де в найвищому місці знаходилося поховання поета і його дружини. Але спершу підбирав на пляжі камінець-гальку. Довкола могил уже було багато таких камінців. Один мешканець Криму — караїм якось повідав мені розповідь свого діда про те, як розкуркулювали Волошина в тридцятих роках. Кілька гарб і возів, запряжених волами, під’їхали до будинку поета. З них злізли двоє в шкуратянках, при маузерах. Вони були небагатослівні. Оглянули все, що знаходилося в будинку і стали називати речі, які заберуть. Волошин кивав, мовляв: «беріть».

— Піаніно також забираємо, — сказав один із них.

— Забирайте, — відказав господар.

— Підсвічник, картини…

— Забирайте.

Другий у шкуратянці вийшов і незабаром повернувся з гуртом вантажників і їздових. Виносили довго, поки будинок не обернувся на пустку.

Місцеві жителі очікували, що ось-ось приїдуть і по Волошина. Але десь за місяць з’явилася знову та ж сама валка з гарб і возів, наповнена поетовим скарбом. Ті, котрі були при зброї, командували що й куди заносити. Як потім з’ясувалося, Волошин після грабунку потелефонував Горькому, а вже Буревісник революції знайшов важіль аби повернути поетові його майно.

Залишається загадкою, як це семиголова звірина пробачила авторові такі слова:


В этом вихре — гнев веков свинцовых,

Русь малют, иванов, годуновых —

Хищников, опричников, стрельцов,

Свежевателей живого мяса —

Быль царей и явь большевиков.


Ті рядки були написані по слідах подій двадцятих років, коли більшовики винищили на Кримському півострові двісті тисяч людей, коли татакання кулеметів не припинялося тижнями ні вдень, ні вночі, коли трупами набивали старовинні генуезькі колодязі, людей вішали на деревах, стовпах і навіть пам’ятниках, коли влаштовували так званий десант на Тамань — вивозили на баржах з Керчі й топили. Жертвами були військовики Врангеля, котрі не встигли відплисти з Криму, сім’ї знаті, яка очікувала, коли затухне заколот у столицях імперії, інтелігенція, татари, які не знали російської мови і, отже, не могли прочитати більшовицьких заборон, та і всі, хто потрапляв під гарячу руку. «В этом вихрегнев веков свинцовых…» Це був ураган смертей. За наміром Троцького Крим мав обернутися на закорковану пляшку, з якої нікому не дано було врятуватися. «...Інший Ангол вийшов із храму, що на небі, — і він мав гострого серпа. 18 І інший Ангол, що мав владу над вогнем, вийшов від жертівника. І він гучним голосом кликнув до того, що мав гострого серпа, говорячи: «Пошли свого гострого серпа, і позбирай грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли». 19 І Ангол кинув додолу серпа свого, і зібрав виноград на землі, і вкинув в велике чавило Божого гніву. 20 І потовчене було чавило за містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок, на тисячу шістсот стадій…» (гл. 14). Коли писалося пророцтво, держави були укріпленими містами. «За містом» означає на краю держави. Крим був периферією, краєм імперії. Якщо перевести тисячу шістсот стадій в кілометри, взявши за основу фараонів стадій (був ще вавилонський, єгипетський, птолемеївський стадії тощо), то отримаємо 335 кілометрів. За даними картографії СРСР довжина Кримського півострова дорівнює 330 кілометрів. Куди поділися кілька кілометрів? Скоріше за все помилився не св. Іван Богослов, а картографи. «Кінські вуздечки» — не тільки географічний орієнтир, а й часовий. Почалося все з сьомого листопада 1920 року, коли група війсь армії Фрунзе вбрід форсувала Сиваш; форсувала разом з кіньми, — отже, ропа була їм не вище вуздечок. Перекопські озера та Сиваш — мілководні водойми, шар води в яких в залежності від пори року коливається в межах одного метра, тобто до висоти кінської вуздечки. Саме з цього часу і в цій місцевості почалося «чавлення» на краю міста, куди Ангол позбирав «грона земної виноградини, бо грона її вже доспіли». Адміністраторка, якій я колись підписав для бібліотеки Будинку творчості свої езотеричні книжки, сказала, що їй відомі й інші відстані довжини Кримського півострова: на кілометр-два менші, й більші того числа, яке я вирахував. По тому вона багато разів телефонувала мені з приводу різних моментів досліджень, які потребували пояснень або викликали в неї сумніви. «...І інший Ангол, що мав владу над вогнем, вийшов від жертівника». Постріл — це згорання пороху й вогонь, що виривається зі ствола. Метафора достатньо прозора: одна вища сила каже іншій вищій силі, аби та позривала з насиджених місць тих, хто вже «дозрів», і вкинула туди, де їх буде знищено.


У шумі пляжного гомону і шереху хвиль об гальку почувся «голос» мого телефону.

— Зможете заглянути до мене по обіді? — спитала адміністраторка Будинку творчості. — У вас завтра останній день…

Це була привітна жінка, віком і комплекцією, мабуть, така ж як і Маріца, тільки шатенка. Її також можна було назвати звабливою. Вона критично оглянула мою постать з ніг, у пляжних капцях і шортах, до голови.

— Це вже засмага, — сказала.

— Так а раніше…

— Ви були червоний, немов рак. Як тільки ваша спина не взялася пухирями.

— Я з півдня. Улітку там буває дуже жарко. До спеки адаптований з малечку.

— Он я. Я б хотіла попрохати, аби ви передали дещо в одну організацію, що у вашому місті.

— В яку?

— В Атебе, — відказала не дуже, як мені здалося, впевнено. — по миті додала: Не хвилюйтеся — нічого важкого.

— Так а кому там?

— Та ні. На вокзалі вас зустріне їхній співробітник. Завтра сюди потелефонують і скажуть його ім’я. Вони вас і додому відвезуть.

На шафі стояв бюст Волошина — не такий, як у дворі його садиби, а виготовлений мистецькою рукою — бронзовий чи під бронзу. Різні дрібнички на полицях і картина Карадагу на стіні свідчили про небайдужість господарки до мистецтва.

Раптом мені стало не по собі — заворушився мій звір. Це не була його реакція на жінку. До того ж він тільки ворухнувся. Щось його потурбувало. Те ЩОСЬ перебувало не тут, а в якому іншому краї. Тривало це якусь мить і раптом зникло. Я знову став безтурботним, далеким від усіляких проблем, але цей рефлекс відклався в пам’яті.


Наступного дня під вечір, коли моя сумка вже стояла зібрана біля дверей, озвався телефон.

— Ви не забули?.. — почувся голос адміністраторки.

— Та я вже зібрався йти по покоївку, аби прийняла номер.

— Не треба покоївки. Ключ тільки не забудьте.

… Я дивився у вікно маршрутки «Коктебель — Феодосія» і не міг зрозуміти причини бентеги, яка охопила мене після розмови з адміністраторкою. Адже нічого надзвичайного під час нашої розмов не відбулося. У мене залишалося ще трохи часу перед від’їздом і ми погомоніли на різні теми. А тоді я поглянув на годинник і сказав, що вже пора. Ми підвелися і вона провела мене до дверей. І тут я згадав, що вона не дала мені того, що мала дати.

— Так, авжеж… Бачте як… — На її обличчі з’явилося щось схоже на розчарування.

Мені здалося, що вона була розчарована не через те, що ми мало не забули, а від того, що я згадав. Жінка підійшла до підвіконня і взяла згорток аркушів, обмотаний клейкою стрічкою.

— Чоловіка звати Євген Петрович, — сказала. — Він чекатиме біля довідкового бюро вокзалу. — По миті додала: — А, ще — він відвезе вас додому. Не відмовляйтеся.

Це був видимий план моменту нашої зустрічі. А був ще невидимий — він-бо й не давав мені спокою. Я добре знав характер цієї жінки, аби не помітити, що вона виконувала чиюсь волю. Виконувала, не схвалюючи її. На прощання вона пригорнулася до мене, чого раніше ніколи не бувало, і мовила:

— Шкода.

— Що шкода? — запитав я.

Мить вона повагалася, а тоді відказала:

— Ну, що ви вже їдете. — І додала: — Я сподівалася, що між нами відбудеться хоча б одна така розмова, як раніше. Пригадуєте мою подругу, з якою ми тут засиділися колись до темна?


Була сьома ранку. Біля довідкового бюро вокзалу стояв тільки я. Стрункий, чоловік вище середнього зросту з’явився невідомо звідки. Принаймні у вхідні двері він не заходив. Назвав моє ім’я, а я — його. Я витяг із сумки скрутку паперу і віддав йому. Папір не був загорнутий бодай у газету, а тільки аби як опоясаний скотчем. В пам’яті майнули руки адміністраторки, які накручують на рулон клейку стрічку. Це не було нормально, щоб людина, яка все життя має справу з документами, так недбало поводилася б з їх упакуванням. Чоловік дивився, як я застібаю сумку, відходити не поспішав.

— Я на машині, — сказав. — Ходімо, відвезу вас додому.

Він мав інтелігентний вигляд і говорив ввічливо, але за тим угадувалося щось, що не передбачає відмови. І тут я відчув у собі такий самий рефлекс, як і в кабінеті адміністраторки — в мені ворухнувся звір. Лише ворухнувся, але й цього було досить, аби в пам’яті виснувалися в один ряд три нагадування про машину.

Ми перейшли автостоянку перед вокзалом і вийшли до трамвайної колії. Чоловік показав на темно-сірий легковик, який самотньо стояв на самій зупинці трамваю. Тим часом власник легковика підійшов до нього й відкрив багажник. Раптом я чітко усвідомив, що помилявся, відчувши себе в безпеці у перший день, коли з’явився в Коктебелі. На мені весь час було чиєсь пильне око. Вагання, яке не полишало мене ні на мить під час наближення до машини, раптом зникло. Я уважно подивився на чоловіка. Він кивнув на сумку і сказав:

— Давайте сюди…

«Ти ж не отримав моєї згоди», — з’явилася думка.

Почувся виск коліс трамваю, що розвертався на кінцевій.

— Мене вдома не було два тижні. Ну, холодильник порожній… До базару тут усього один квартал трамваєм.

— Я вас підвезу до базару, мені все одно — в ту сторону. — Чоловік не поспішав закривати багажник.

Тепер у мене не залишилося жодного сумніву: на сьогодні було заплановане викрадення. Легковик стоїть під знаком «зупинку заборонено», отже, в кишені цього симпатичного чоловіка середнього віку, крім посвідчення водія, лежить ще один документ, який дає право чхати на дорожні знаки. Кращої нагоди, ніж ця годі й шукати: мовляв, з Криму виїхав, а додому не повернувся. Це робиться тільки з однією метою…

«Машина кольору пізніх сутінок», — майнуло в голові.


На сходах мене зустріли зразу двоє: Навоньченко з ротвейлером і Ворона з тер’єром. Своїх тварин вони ще ніколи так рано не виводили.

— А-а, конвоїри… Вам уже видали пістолети з глушниками? — поцікавився я у відповідь на їхні привітання. — Не переживайте — видадуть; і на курок натиснути змусять, і на довічне згодом проведуть — з почестями.

Вони мовчки прослідували за своїми тваринами. Їм суворо наказано не реагувати ні на слова, ні на непристойні жести, які я іноді показую у вебкамеру на одвірку Навоньченка. Звісно, ті жести, як і слова, призначені не «конвоїрові», а покидькові, який затіяв цю совину гру з письменником.

— Е-е… — погукав я навздогін. — А що ви робили цілих два тижні, поки мене тут не було? Балду били?

Багаторічна праця над метафорами пророчих текстів призвела до того, що я й сам уже став мислити метафоричними образами. Щораз, коли мене супроводжували або зустрічали конвоїри — сусіди з собаками чи ті, хто йшов за мною назирці на вулиці, в моїй уяві виникала то гієна, то скажений пес, який навісніло, хоч і безгучно, валував, і з пащі якого падали шматки піни. На шиї він мав широкий нашийник з великою пентаграмою, від якого відходив і губився у просторі майже прозорий мотузок. Той мотузок хтось посмикував і «кричав»: «Гать! Гать!» Нашийник був гаптований візерунком із ламаних ліній. Хто б мене не конвоював, чи дівчина-підліток, мабуть, з якогось училища, чи пенсіонерка, якій уже далеко за вісімдесят (стукачка ще з енкаведистських часів), а я бачив морду рудого, вгодованого дворового пса. Цей бровко вибіг колись із глухої «зачепилівки» і прибився у велике місто, а там його приручили і зорієнтували, що важливішого за інтереси «сім’ї», до якої він прибився, та власних інтересів, не існує нічого. Це був рідний син князя світу цього — плоть від плоті, дух від духу. Того «князя», якому ще недавно належало все. Геть усе.


РОЗДІЛ 14


Крім письменників, у залі сиділо ще з десяток журналістів, філологів з університету і якихось невідомих людей. Раптом погляд спіткнувся на знайомому обличчі. І тут у мене все попливло перед очима — то була чорнява жінка, котра прийшла колись на мою зустріч з викладачами філфаку, а потім яку я бачив в астральному світі. «Хто її сюди покликав?» — майнуло в голові. На мить я немовби опинився на порозі сну; на залу наклалося, ні — затопило весь простір видиво астрального світу. Письменники, здавалося, сиділи на дні каламутної водойми, в якій ворушилися людські оболонки. «Зараз вигулькне Бутко», — подумалося. Він і справді з’явився біля чорнявки. То був інший чоловік, але тільки на обличчя. Насправді ж, я знав, що він Бутко, лише у чужій подобі. «Господи, не дай збожеволіти!», — зойкнув подумки. Вмить видиво зникло. Переді мною знову виникло приміщення, геть повне людей, на стінах, між високими вікнами висіли полотна й естампи майстрів пензля. Зала-бо належала мистецькому відділу бібліотеки.

Попереду трибуни, до якої я підійшов, сиділи семеро письменників і дивилися на мене очима, в яких не можна було вгадати ні настрою, ні думки. «Очі сусідів з мого поверху», — майнуло в голові. І знову видиво заполонило простір. Біля ніг сімох з’явився величезний чорний собака-ротвейлер; він лежав так, що ноги кожного з них торкалися його тулуба, але собака раптом зник. «Та це ж одна істота о семи головах», — подумалося мені. Формуючи антологію прози, я не знав, що коїться довкола. Виявляється, ці семеро знавісніло працювали над тим, щоб усунути мене від керівництва Спілкою. Не було таких наклепів, якими б вони мене не обкидали. А сьогодні сім їхніх пар очей мали збивати мене з пантелику під час доповіді. Це була своєрідна президія, яка сиділа спиною до зали; сім їхніх пар очей, асоціювалися з семи дотами, з яких мене обстрілювали. За ними — ряди крісел заповнених людьми аж до стіни з протилежного боку. Лише одне місце, у першому ряді, за спинами «президії», було порожнім.

Щойно я промовив кілька вступних фраз, як у прочинені двері увійшла Бамбула. На лицях декого з сімох зайнялися посмішки. Я ж затнувся на мить, очікуючи, поки вона всядеться. Її постать укривала важка шаль, яку можна було б назвати й ковдрою, якби не яскраво червоний колір. На дебелих крижах і спині вилискував чи-то драп, чи оксамит — якась щільна тканина. «Бадьора, вигуляна», — згадалися слова мами Голембіовської про гостю, що їх колись відвідала. І тут мені вперше спало на думку, що це може бути одна і та ж особа. Як і у випадку з відвідувачкою Замули… І чи не та це Фросина, про яку оповідали жінки з сиротинцю? Я ще не знав, до яких наслідків може призвести хід моєї думки, але раптом відчув, як почали холонути ноги.

— … Отож я щойно назвав тих, хто пішов від нас, а тепер скажу про тих, хто поповнив наш колектив…

— Навіщо? Ми їх і так знаємо, — озвалась якась із семи голів навпроти.

— Нехай каже, — заперечив низький голос Бамбули у нього за спиною.

Після кількох реплік, кинутих з «президії», я збагнув, що в такому режимі мою доповідь просто зіжмакають, і отже, почав читати з надрукованого тексту, який заздалегідь поклав перед собою. Тим часом від вигуків і реплік з «президії» розвіялася атмосфера духовності, яка в такі моменти завжди панувала в колективі. Тепер зібрання нагадувало політичний клуб. Як і в політичному середовищі, я пропускав повз вуха некоректні, часом агресивні зауваження, і тільки вряди-годи підводив очі на залу. Найбільше навісніла Бамбула — кидала якісь репліки, починала голосно кашляти, саме у ту мить, коли йшлося про мої здобутки у виданні книг письменників. Весь час я відчував на собі потужний струмінь ненависті; джерело того потоку — йшло від чорнявки. Хоч за її спиною й не було Бутка, але я знав достеменно: він десь поряд. У мене не виникало жодного сумніву: за те, якій бути організації письменників у найближчому майбутньому, зійшлися у двобої дві сили — воїнство Архистратига Михаїла і окультні маги Темного Сателіта. Не люди, а невидимі сутності. Боротьба йшла за спільноту однодумців, які упродовж кількох десятиліть сіяли добро в людські душі. Щораз, коли підхоплювалася Бамбула, мені здавалося, що то вимахував своїм знаменом князь світу цього.

Доповідь була розрахована щонайбільше на сорок хвилин. Годинник на стіні показував, що вже минуло двадцять, а я не прочитав і половини матеріалу. «Вилучу якийсь із блоків, наприклад, про роботу з молодими», — міркував. Якось я завважив у собі здатність перебувати одночасно у двох вимірах — думати паралельно про дві різні теми. І зараз — робив доповідь і водночас аналізував ситуацію. Склалося так, що три чверті письменників мене беззастережно підтримували. Одна ж чверть була з тих, хто не отримав за період останньої моєї каденції чогось, що планував отримати, наприклад, видати книжку. Так траплялося завжди. Не вона — чверть сформувала «президію», зробила це інша — зовнішня сила. Та потуга, яка впровадила у письменницький колектив Бамбулу і яка сподівалася перетягти на свій бік когось із моїх симпатиків; сила, яка вселила спілчанський колектив у споруду під номером вісімнадцять.

Посередині сімки сидів рудий, весь у ластовинні прозаїк, автор двох книжок. Він уже був пенсійного віку і на хліб заробляв філологією. Його знали як комунікабельну, товариську людину. Одесную розташувався його університетський товариш Дрижченко — вгодований чолов’яга, який християнство вважає «гебрейською» вірою. Він також наближався до пенсійного віку, а його поетичний доробок склали три тоненькі поетичні збірки. Так міркуючи, я водночас називав авторів і їхні книги, які побачили світ в останні три роки.

— Не густо, не густо… — зауважив голосно один із «президії», старий уже чоловік.

— Цібо, коли ти видав останню книжку? — почулося з зали. — Можеш не згадувати… Двадцять п’ять років тому. І жодної публікації в журналі чи хоча б у газеті. Отож припни язика.

Це була перша реакція одного з моїх симпатиків на безцеремонність «президії». Рейвах, який по тому здійнявся, не можна було назвати базаром; це було щось інше… Мені здалося, що сімох людей укутав рудий туман чи серпанок, який то густішав, то рідшав в залежності від того, хто які слова кидав у залу. Позаду «марева» час від часу, здавалося, спалахувало полум’я — це підхоплювалася Бамбула. Усі сім облич стали червоними. За багато років я вперше побачив їх поруч. «Авжеж це одна істота», — знову майнуло в голові. Вони були різної масті, зросту, освіти, але те, що поєднувало — навісніння, одержимість, прагнення чогось, робило їх сіамськими близнюками о семи головах. Тим прагненням було не тільки побачити у кріслі голови Спілки Бамбулу, а щось значно більше і значно гірше. Час від часу перед моїм внутрішнім зором виникав великий ротвейлер, який вже не лежав, а стояв біля їхніх ніг і дивився на мене жовтими у чорну цяточку очима, такими самими, як і в Бамбули. Якщо лиця сімох були червоні, то широке обличчя новобранки стало пурпуровим, як і її накидка. «І побачив я жінку, що сиділа на червоній звірині, переповненій іменами богозневаженими, яка мала сім голів… А жінка була одягнена в порфіру й кармазин… У руці своїй вона мала золоту чашу, повну гидоти та нечистоти розпусти її...» — линув у пам’яті текст із Апокаліпсису. Із «чаші» Бамбули хлюпало брутальністю, безсоромним наклепом на все правління і на мене зокрема. Ніби й не вона ще місяць тому затягувала мені «многая літа». За два з половиною десятиліття відколи я в цьому колективі, нічого, навіть віддалено схожого не пам’ятаю. Бували інтриги й заздрість, траплялася й підлість, але геть розгнузданого норову ніколи не проявлялося в жодному з письменників.

Тим часом шум помалу вщух і я продовжив називати авторів та їхні видання. Не можна було нікого пропустити, бо книжки, що виходили друком, то — найвагоміша складова в діяльності організації… Я уже вп’яте назвав прізвище автора, що сидів у «президії» поруч із Цібою, як хтось у залі не витерпів:

— Це той, що римує «калина-Україна», «мова — солов’їна»?

— А ти що, проти незалежності? — огризнувся в залу автор. Цей поет свої вірші «витягує з чорнильного колодязя». Якби я того не знав, то подумав би, що йому заздрять — адже п’ять книг видав; щоправда своїм коштом.

Спалахнула нова суперечка; і то вже було протистояння не двох людей, а двох таборів. Найчастіше чувся пискливий голос дружини гладкого сатаниста, що сиділа поруч нього в «президії» і низький — напівбаритон Бамбули. Руде марево над семи головами густішало, а вистриби з-над них Бамбули все більше скидалися на язики ватри. Жінка й справді нагадувала «розпусницю» на семиголовій звірині, одягнену в «порфіру й кармазин». «Навіщо вона укуталася в червону накидку? — майнула думка. — Щоб продемонструвати свою конфесійну приналежність… Але перед ким? Чи не перед невидимим воїнством князя світу цього? Адже і порфіра, й кармазин — синоніми червоного кольору». Ні, тут сидить хтось із земних, кому важливо аби боротьба за долю духовного ордена, яким була Спілка письменників упродовж останніх десятиліть, проходила під ритуальним гаслом темних. Якось я знайшов на своєму письмовому столі папірець, на якому червоним фломастером було написано число 7560. Коли я поцікавився у мого заступника, хто його залишив, він відказав, що не знає. Я б скоро про нього забув, якби не звичка складати цифри будь-якого числа в теософську суму. 7560 в сумі дає вісімнадцять — а це код числа звірини. З часом він, звісно, випав би з пам’яті, якби не прагнення з’ясувати, чому всі тоталітарні режими, від Вавилона до радянської імперії, включаючи фашистську Німеччину, мали державний колір червоний. Я звернувся до фізики і виявив, що довжина хвиль будь-якого предмету червоного кольору має 7560 ангстрем. Так ось у чому справа! Довжину хвилі не зміниш. Отже, сатанинство вічне. Будинок, у якому перебуває офіс письменницької організації, як і зала, де зараз проходять звітно-виборні збори, знаходяться у відомстві темних сил.

Людині властиво оперувати знаннями, які зберігаються в її пам’яті. Я мислив категоріями древнього пророцтва. «А жінка, яку ти бачив, то місто велике, що панує над царями земними». У тексті пророцтва сім голів, що на них сиділа «жінка», то голови звірини, яка з моря людського вийшла у сімнадцятім році минулого століття. Це Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Свердлов, Зинов’єв і Каменєв. А були ще сім голів, на яких «сиділа» жінка в часі, це: Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов. Після Горбачова звірини вже не стало. Всього ж звірина проіснувала сімдесят три роки і сім місяців, як і передбачив Нострадамус. Тепер у Спілці письменників повстає мікрозвірина о семи головах і жінка на ній сидітиме… А за тим виникнуть такі ж мікрозвірини в інших творчих спілках — художників, композиторів, театральних діячів, журналістів, тобто там, де митці працюють над просвітлінням душ після апокаліптичних.

Об’єднуються, ні — вже об’єдналися, дві темні сили — земна і та, що на Темному Сателіті. Князь світу цього, що був принишк після розвалу його імперію, тепер спинається на ноги.

— Регламент, — почулося від президії. Це сказав поет, який колись дорікав, що я сприяю у виданні книг мертвих письменників, а не його.

Тим часом доповідь моя добігала кінця. Я ще сказав про роботу з молодими і назвав кілька імен — майбутніх професійних письменників. Після цього взяв слово мій заступник.

— Хто має запитання? — звернувся до зали.

На початку зібрання його обрали головуючим на зборах і він, разом із секретарем зборів, сидів за столом президії (справжньої).

Руки підняли всі семеро «голів» і Бамбула.

… Найбільше навіснів Ціба. Я так і не збагнув його запитання, бо то був по суті виступ, у якому мене звинувачувалося у продажі попереднього офісу письменницької організації. Кожне слово, чи фразу він викрикував не своїм голосом. Обличчя наливалося кров’ю, як у тих, хто колись волав «дайош». Якось Задорожний зауважив: «Коли виступає Ціба, з мене ніби хтось висмоктує енергію». «Порозорявшись», Ціба сів і враз на щойно оскаженілому лиці з’явився вираз умиротворення. Чоловік був енергетичним вампіром, і про це всі знали. Після головуючий надав слово для запитання рудому із сімки. Цей також зробив по суті виступ. На його нордичному обличчі вгадувався спокій і доброзичливість, а лексика, що пістрявіла чужорідними словами, виказувала людину, яка виступала перед колективом науковців. Сказати по-іншому, була набита, словами типу «концептуально», «коректно», як фарширована щука спеціями. Попри виразну жестикуляцію кощавими кистями, я так і не збагнув до чого він підводив. «Цьому убиратися в червону хламиду немає потреби, — подумалося мені. — Він сам червоний: і волосся, й обличчя, й руки. І народився в рік, місяць і день сатани». Рудий ще не встиг сісти, як підвівся поет, який мені дорікав, що я не видаю його книжок. Він також не запитував, а говорив — пристрасно, сказати б енергетично, жестикулюючи руками, але я (та й, мабуть, усі інші) не збагнув про що саме. У недалекому минулому в російській літературі на таких казали «говорящий молчальник». Це був один із генерації «цицеронів», породжених і відгодовуваних старою системою. І тут підняла руку Бамбула. Хоч у залі немало письменників також прохали слова, але погляд головуючого спинився на ній. Я здивовано подивився на нього — головуючого, адже він третій раз підряд піднімав моїх опонентів. По тому, як швидко той відвів очі, мені все стало ясно. Водночас щось сильно вдарило в груди, а по миті охопило збайдужіння. З цим чоловіком я працював п’ятнадцять років; між нами склалися товариські, довірчі стосунки. Те, що тепер відбувалося, мало тільки одну назву: «зрада». Десь рік назад, коли я прийняв рішення не виставлятися більше на голову, він переконував потерпіти ще одну каденцію заради видання антології прози. Тим часом широка постать Бамбули нависла над сімома головами «президії».

— Добірне товариство, — почала вона приємним низьким голосом.

І тут я завважив, що пропустив момент, коли з мене вигулькнув мій звір. Він не поривався, як тоді, коли віншували новобранок із членством у Спілці. Просто дивився на жінку в червоній хламиді, як вона жестикулює правою рукою, а ліву стисла в кулак; там щось було. На мить здалося, що Бамбула знітилася. Але тільки на мить. Вона стала повторювати все, що сказав Ціба, як раптом хтось вигукнув із зали:

— Це запитання чи виступ?

— Гонорове товариство, а запитання таке: чи не пора нам оновити керівництво Спілки?

Залою прокотився гомін.

— На часі тема запитань, а не обговорення діяльності правління, — нагадав головуючий і показав на дебелого чоловіка з простягнутою рукою, який сидів поруч з рудим. Мовляв, кажи…

Це була четверта із семи голів, якій надав слово ведучий зборів. У залі почулися обурені вигуки. Чоловік говорив невиразно. Повторив сказане Цібою, додав, що приміщення, в яке переїхала Спілка, гірше попереднього… Далі я слухав і не чув, дивився й не бачив. Удар у груди невідомо ким нанесений, який я спізнав хвилину тому, обертався на гострий біль; він знаходився десь поза тілом. З тим «почулися» слова, мовлені старечим голос не в залі, а в іншому вимірі: «Тут звив собі кубло пан шістсот шістдесят шість». Раптом прийшло усвідомлення: все, до чого я йшов усі ці роки, почало валитися. Враз потьмянів невидимий егрегор — духовне тіло письменницького колективу, яке я живив новими доробками, витягував з небуття ще ненадруковані твори померлих, пропагував їх у засобах масової інформації. На мить мені привиділася біла хмара, вся пронизана сонячними променями, яка раптом стала танути.

… Бамбула вийшла на середину між залою й трибуною. Мені здалося, що жінка справді була одягнена в «порфіру й кармазин» і, що вона зсіла зі звіра. Окинула поглядом усі сім голів, а тоді подивилася в кінець зали, де сиділа сухорлява чорнявка — працівниця університету, і та їй посміхнулася.

— Добірне товариство, — почала Бамбула, — Недавно я повернулася з Єрусалиму, де побувала біля гробу господнього. Ось, — вона розтисла пальці лівої руки й показала шматочок якоїсь породи, — це камінець з того місця. Я його завжди носитиму з собою як пам’ять про благодать, яка тоді увійшла в мене. Я це до чого? До того, що коли ви довіритеся мені, то я все зроблю аби ви мали друк, книжки, літературні винагороди тощо. Я все зроблю аби наша письменницька організація нарешті зажила повноцінним творчим життям.

— Звідки тобі відомо, що таке повноцінне творче життя? — пролунав жіночий голос із середини зали. — Тобі вже за півсотні, а ти тільки-но переступила поріг Спілки…

Підвівся головуючий і жестом попрохав не заважати.

Тим часом вуркітливий голос Бамбули, а ще раніше викрики її попередників, робив свою справу. Скоро я завважив, що в неї було більше симпатиків, ніж ті семеро з її «президії». У декого на лицях угадувалося навісніння. Відбувалася поляризація колективу. І тут подав голос Олег Задорожний, який сидів всередині зали. У нього було спокійне обличчя без ознак знервованості.

— Пробачте… Питання по ходу виступу… Де, ви кажете, знайшли той камінець?

— Біля Гробу Господнього, — відказала жінка.

— Мені нещодавно телефонував з Ізраїлю Ісак Кобицький… Ну, щоб повідомити, що в нього там книжка вийшла, до якої увійшли й переклади моїх віршів. Він вас знає і цікавився вашою творчістю.

— Авжеж, авжеж, — погодилася Бамбула. Проте на широкому смаглявому обличчі її майнула заклопотаність.

— Ідеться про поему, матеріал до якої він сприяв вам розшукувати. Ну, не сам він, а вивів на людей, які знають тему.

— Олеже, до чого тут це? — втрутився головуючий зборів. — На секції поезії казатимеш….

І тут підхопився з місця Манжура:

— А чого ти не перебивав Цібу, який молов усе, що на думку навернеться, інших з тієї ж компанії? Хай каже. Кажи, Олеже!

— Та я, власне, багато часу не відніму… Хотів просто запитати, як просувається робота над поемою. Це тема Іуди Іскаріота. Всі дні перебування в Ізраїлі пані Бамбула присвятила пошуку поля, яке Іуда колись купив за тридцять срібляників, і місця, де росло дерево, на якому він згодом повісився. Там вона, як кажуть ті, хто її супроводжував, підбирала якісь камінці. У вас, пані Алісіє, у руці порода, схожа на вапняк. Біля Гробу ж Господнього у наш час ви можете знайти хіба що шматочок цегли або бетону.

Мить зала німувала. На лицях письменників стали з’являтися посмішки — у кого іронічні, у кого єхидні. Та раптом загомоніли всі сім голів «президії». Це був спалах одержимості й паніки. Не можна було розібрати хто про що каже; вгадувалися тільки слова «чорний піар», «він порочить» і несамовиті окрики Ціби. Лиця всіх сімох налилися кров’ю й нагадували колір «ковдри», яка покривала Бамбулу.

Тим часом Задорожний не сідав. Він окинув безпристрасним поглядом залу, спинив очі на семи головах, які тепер обернулися в його бік й навісніло волали, сказав:

— Чого ви обурюєтеся? Людина обрала цікаву тему. До речі, Ісакові сподобалася не так тема, як ідея майбутньої поеми…

— Яку гидотну ти ще вигадав?! — ревнув Гладун з «президії».

Задорожний мить повагався, а тоді відповів:

— А ідея поеми така — не буває Христа без Іуди… Так сказав Кобицький. Нехай пані Алісія сама уточнить.

На секунду всі сім голів замовкли. Настала тиша. І тут почувся спокійний старечий голос:

— Глибока ідея.

Я поглянув на ряди, але не завважив нікого, кому міг би належати той, знайомий мені голос. Тільки наштовхнувся на гострий погляд чорнявки, яка одразу ж перевела погляд на Бамбулу; вони немовби нечутно обмінялися думками. Я помітив, що ніхто не відреагував на репліку, мовлену старечим голосом. «Але ж вона прозвучала… — майнуло в голові. — Чи її сказано було тільки для мене?..» Годинник на стіні показував, що збори вже тривають дві з половиною години. Несподівано над головами, стала з’являтися сіра субстанція; вона швидко темніла, убираючись у контури людської постаті, і вже за мить обернулася на височезного, близько трьох метрів, чоловіка в чорному одязі, який мав на голові товстого, сказати б потужного, рога. Жовті очі примари втупилися в мене. Враз я відчув, як мене пронизали два невидимі промені (струмені) і збагнув, що знаю все про нього: вік — йому було сімдесят три роки і сім місяців, його діяння, скоєні за життя. Від прибульця сходив сморід, то був запах мертвечини, що йшов із сільських осель навесні, коли починали відтавати замерзлі взимку трупи виморених голодом людей. Мій слух уловлював знайомі звукові вібрації — перестук коліс довгого-предовгого товарняка, у якому «перекидали» на північний схід величезні маси людей — не сотні й тисячі, а багато мільйонів; більшість із них уже не повернуться на рідну землю. Прибулець немовби завис у просторі, мало не торкаючись рогом стелі, проте в залі його ніхто не помічав, як і не вловлював ні запаху, ні стукоту коліс. Бачили тільки я і мій звір. Примару облягав чорний кітель, застібнутий під саме підборіддя; вона мала чорні ж штани й такого ж кольору чоботи з низькими халявками. І тут я відчув, як у мені виникає ще одна сутність, — не чужа — то був таки я, але не письменник, а обиватель, котрий опинився перед страхітливою силою. Сутність, що з’являлася в мені, пережила на генетичному рівні утиски і звірства кількох поколінь і тепер ладна була запобігати перед лихом, котре раптом повернулося, й коритися йому… Тим часом жовті очі примари нікого не помічали, а дивилися, ні — досліджували мене. І звір мій раптом принишк. Авжеж, нас роздивлялося зло тисячоліть, яке увібрало в себе всю жорстокість Вавилону, Мідо-Персії, Греції й Риму; його сплеск відчула на собі, вже зовсім недавно, у двадцятому столітті, людність найбільшої у світі імперії, де з’явився на світ і виріс я. Тривало воно — зло, цього разу, сімдесят три роки і сім місяців — без малого три покоління… Ріг чорного чоловіка був давній — у тому місці, де він виростав з черепа, вгадувалися лускаті тріщини в оточенні кучерявчиків волосся. Шкіра примари не належала людині чорної раси — колір її мав інше походження: це було нашарування страждань, ненависті та прокльонів, що «налипали» на постать у продовж трьох поколінь. Постать «плавала» між стелею й головами письменників. Її ніхто не бачив, крім мене й мого звіра. Я міг би порівняти її з голограмою людини, яку невидимий проектор тримав над залою. І тут я завважив, що очі примари не мали людського блиску і нагадували кружечки якогось жовтого мінералу чи металу. Це був бовван, який дві з половиною тисяч років тому приснився вавилонському цареві Навуходоносорові, точніше — зменшена проекція боввана, направлена з астрального світу сюди, де вирішувалася доля одного зі світлих егрегорів. Хоч прибулець з потойбіччя мав чорні лице й кисті рук, але мені було відомо, що голова його з чистого золота, груди й рамена — срібні, нутро і стегно — мідні, гомілки його залізні, а ноги — частинно залізні, а частинно з — глини. Це був символ необмеженої, одноосібної, влади. І тут примара зникла. Годинник на стіні, який вона щойно заступала, показував, що зібрання триває вже три з половиною години. Отже, бовван «плавав» над головами цілу годину. Мені ж здалося, що всього кілька хвилин. Не стало в мені й обивательської сутності, і звір мій, сказати б, підняв хвіст.

… Щось казав Павлишин. Ага, він прохав аби зібрання дозволило письменникам з інших міст області проголосувати трохи раніше, бо вечоріло і їм важко буде добиратися. Потім, уже після зборів, я згадав виступ кожного, а тепер ціла година словес випала з пам’яті. Як ніби й не було того диспуту. В пам’яті залишилося лише те, що на очільника спілки висунули двох — мене й Бамбулу.

Я дивився на сім голів і думав:

«Чому сім? Чому «звірина, яка з моря виходила і мала вона сім голів»? Чому «жінка на семиголовій звірині»? І тут на пам’ять прийшло читане колись: для вавилонян світ був сповнений духами — добрими й лихими. Але більше було лихих, а з цих найнебезпечніші були «семеро злих». «Семеро їх, семеро… На горі Заходу вони народилися, на горі Сходу зросли, в ущелинах сидять вони всюди, в пустелях встають....Але серед мудрих богів невідомі вони, ім’я їх не існує ні на небі, ні на землі». Із «семи злих» найнебезпечнішою була жінка-демон Ліліт. Це ж ім’я було написане на бірці, прив’язаній до пальця ноги немовляти, що його знайшли в копанці, де люди глину беруть. Те немовля через багато років стало жінкою Фросиною Бамбух. «Чаклунка, яка ходить вулицями, проникає в оселі, бігає завулками, стрибає по майданах, озирається, плутається під ногами. Вона віднімає сили у гарного чоловіка, красуню-дівчину позбавляє плоду, поглядом своїм убиває вроду її… Побачила мене чаклунка, пішла слідом, отрутою своєю завадила мені йти, чаклунством своїм уповільнила ходу мою, віддалила мене від бога мого…»

Раптом підхопився з місця один із семиголової «президії» — невисокий чоловічок.

— Я проти того, щоб дозволяти раніше… — сказав.

— Чому? — поцікавився головуючий. — Бюлетені майже готові. Ми просто зробимо перерву, а там залишиться тільки підрахунок голосів… — Мій недавній заступник ще не докумекав, що десяток письменників з міст області — мої прихильники і, отже, віддадуть свої голоси за мене.

Підняв руку Манжура:

— Цей чоловік не має права бути «за» чи «проти», — сказав. — Він журналіст і не видав жодного художнього твору. Одному Богові тільки відомо, як опинився в письменницькому колективі.

— Але ж він член Спілки і права голосу його ніхто не позбавляв, — нагадав головуючий. — До того ж публіцистику ще ніхто не відміняв.

— Я сказав, що він журналіст, а не публіцист… — заперечив Манжура, опускаючись у крісло. — Я видав десяток книг художньої прози, а він — жодної. Що це за гра в демократію?

Головуючий таки поставив на голосування прохання Павлишина і збори дозволили групі письменників з інших міст проголосувати першими і покинути зібрання.

Надворі вже сутеніло. Я сидів на боковому стільці біля вікна, від якого ставало дедалі холодніше в спину. Мій погляд охоплював ряди письменників і очільника зборів з секретарем. Почвара зникла, але слід від неї залишився на семи головах «президії» і лицях декого з тих, кого я ще недавно вважав своїми однодумцями. На зборах сиділо п’ятдесят один письменник із шістдесяти. Решта — старі або хворі, серед яких половину можна було назвати класиками. Вони всі прислали листи із зверненням до зборів з пропозицією залишити мене керівником організації. Голова ж зборів навіть не зачитав їх. Тільки сказав, що надійшли листи від «декого»… Раніше такі листи кидали в скриньку для голосування. Це був другий удар мого заступника.

Опломбована скринька з маленьким висячим замком стояла в офісі письменницької організації, що знаходився на тому ж поверсі, що й читальна зала, де відбувалися збори. Десять письменників з інших міст заходили по одному щоб укинути свій бюлетень. На дверях стояв мій заступник. Тим часом у кімнатці секретарки продовжували виготовляти решту бюлетенів.

… Іногородніх уже не було. Натомість біля дверей з’явилися двоє: Дрижченко і Ціба. Вони відштовхнули від дверей недавно головуючого на зборах; почулися слова: «нелегітимне голосування», «віддай ключ від скриньки», «члени лічильної комісії». Коли ми з Задорожним поспішили до офісу, то на столі вже лежала розкрита скринька, а поряд — купка проголосованих бюлетенів. То були десять моїх голосів; я їх сховав у кишеню. Раптом мені здалося, що від гладкого й маленького «почувся» перестук коліс товарняка. Мій недавній заступник стояв розгублений. На мене уникав дивитися.

— Хто розпечатав скриньку? — крижаним голосом поцікавився Задорожний.

Голова зборів кивнув на Дрижченка. Навряд чи в головуючого силоміць забрали ключ. Отже, це теж була змова «президії» з моїм заступником. Таким чином у мене вкрали десять голосів, не рахуючи тих дев’ять листів, які надіслали старі письменники.

Далі все відбувалося як у тумані.


РОЗДІЛ 15


Будинок, де я мешкаю, наріжний — з одного боку виходить на вулицю Сковороди, з другого — на Старицького — на ту триповерхову споруду, в якій колись знаходився енкавеес і на подвір’ї якої, ще в довоєнний час, лежали штабелі заморожених і присипаних лютневим снігом трупів людей. Вихід з нашого двору — якраз навпроти того подвір’я. Тепер там, через дорогу, стоїть інформатор. Другий інформатор пильнує мене біля виходу на вулицю Старицького. За кілька місяців я переконався, що ці спостережні пункти ніколи не пустували. Мінялися тільки спостерігачі. Вони стояли завжди — у вихідні і свята, в мороз чи спеку, у завірюху чи дощ. І це крім тих, що мешкали зі мною в одному під’їзді і в самому дворі. Отже, кожного дня мною опікувалося щонайменше четверо — двоє стукачів на вулиці і двоє провокаторів-сусідів. Хоча я не впевнений, чи правильно називати цих останніх провокаторами. По суті вони — конвоїри з собаками. Один Навоньченко з величезним ротвейлером, вагою, як середня людина; другий Ворона з собакою дещо меншою. У Навоньченка в одвірку вмонтовано веб-камеру, яка з’єднана з комп’ютером. Щораз, коли відхиляються двері моєї квартири, зображення потрапляє на екран його монітора. Вийти непоміченим неможливо. Адже робоче місце сусіда — його квартира. Мені здається, що картинка по відкриванню й закриванню моїх дверей передається по скайпу одночасно й на монітор комп’ютера нелюда, який очолює переслідування. Спочатку мене дивувало, звідки їм відомо що я скоро виходитиму, адже щораз коли відхилялися мої двері, виходив і хтось із конвоїрів — уже одягнений. Та якось я заходився чистити електробритву і, розібравши її, раптом виявив там жучок. Такі ж жучки стояли ще у двох моїх бритвах. Отже, вмикаючи електробритву я давав їм знак, що збираюся виходити з квартири. Хоча я не переконаний, чи в моєму помешканні не сховано десь веб-камеру, а сусід-конвоїр не спостерігає за мною що хвилини.

А ще ж були ті, які зустрічали й супроводжували мене біля гаража, на дачі, в інституті, де я з недавна працював за контрактом. Отож, узявши найменше число конвоїрів (а їх було у двічі, а то й у тричі більше), двоє з яких були конвоїрами-провокаторами з собаками, я прикинув річні затрати в людино днях на мою особу — просто помножив чотири на триста шістдесят п’ять і отримав 1460 людино днів або 48,6 людино місяців. Якщо взяти середньомісячну заробітну плату 2000 грн., то в сумі це складає 97300 грн. Але ж за мною ведеться нагляд-провокація (йдеться про те, щоб я їх обов’язково бачив) уже понад десять років. Отже, за цей час було витрачено 973000 грн. І це не рахуючи витрат на відрядження оперативників, котрі супроводжують мене в поїздках, провокаторів біля мого гаража, на дачі, в інституті — їх там цілі осередки — переважно старі люди — пенсіонери. Побачивши цю суму, я пішов далі у своїх підрахунках… Сусід Навоньченко — власник ротвейлера якось сказав, що на утримання собаки витрачає шістсот гривень на місяць. В голові моїй тоді майнуло: більшість пенсіонерів отримують пенсії тільки трохи більше за тисячу. Цей, молодий ще чоловік, на роботу не ходить, мешкає один, оплачує двокімнатну квартиру. Те ж саме можна сказати і про його сусіда з правого боку Ворону, який також мешкає один у двокімнатній квартирі з собакою, на роботу не ходить. Я вже не беру до уваги слизького чоловічка з другого поверху, якогось Ізюмського, та двох алкашів з четвертого. На цих — останніх, мабуть, кошти, не витрачають, а обходяться обіцянками зробити щось для дітей. Витрати на одну тільки людину в одній тільки області я екстраполював на двадцять шість регіонів і отримав 2 230 666 грн. на рік. Якщо ж таке павутиння провокаторів як у нас тут, діє у всіх регіонах уже десять років, то витрати бюджету складуть 22 306 660 грн. Це якщо переслідують тільки по одній людині в області. Після цього числа я знову занурився в метафору: перед внутрішнім зором у мене виникла комора з лантухами, наповненими не збіжжям, а золотими монетами. Я побачив великих пацюків, які прогризають мішки і з яких висипаються на підлогу монети; біля кожного лантуха вже лежала чимала купка кружалець з блискучого металу. Раптом у коморі повіяло протягом і монети зникли. Їх ніби здмухнуло вітром, як «полову із току жнив». Не стало й пацюків, та ось зі щілин налізли інші щури й заходилися діловито прогризати латки на мішках, невідомо ким перед тим накладені. По тому я «побачив» десь нагорі Прем’єра, який журився вголос: «І де я візьму стільки грошей, щоб нагодувати пенсіонерів?» Бідолашний прем’єр!

Колись кадебісти, які мене допитували, показали великий стос документів, мовляв «ось бачиш, скільки у нас на тебе є!» Коли ж я проглянув ту купу паперу, то виявив, що всі вони — екземпляри відозви, що її надрукували Самарський і Кільченський з метою розіслати у владні інстанції. Із владних інстанцій «Лист» рикошетом летів у КДБ. Жодного доносу поміж них я не знайшов.

Тоді ще не було мобільних телефонів і оперативні доноси надходили на папері. Якби й тепер не було мобілок, то матеріал на мене склав би по мінімуму: чотири помножити на триста шістдесят п’ять і помножити на десять буде 14600 сторінок донесень — пустопорожніх ідіотських текстів. Зокрема:


«… отримавши сигнал, що об’єкт виходить із квартири, я поспішив покинути своє помешкання. На привітання він не відповів, натомість уважно подивився на мою шию і сказав: «Ти чого, Ліннику, без нашийника вийшов? Жити набридло?» Я подумав, що він має на увазі краватку, але про всяк випадок поцікавився, про що це він. Об’єкт відказав: «Гицелі зараз по дворах нишпорять…» Що таке «гицелі» я не знаю»;


«… об’єкт підійшов до мене в фойє інституту і сказав: «У нас є спільний знайомий», — він назвав Ваше прізвище, ім’я й по-батькові. Я сказав: «можливо». «Перекажіть йому вітання і що я про нього також пам’ятаю…»;


«Мене сповістили телефонічно, що об’єкт зачиняє двері. Я накинула на плечі кофту і поспішила в коридор. Він уже спускався вниз, щось тримав у руці. То був фотоапарат. Навів на мене, я й не отямилася, як блиснув спалах. «Для преси», — кинув об’єкт, проходячи повз мене. Що це за панібратство? Мені вісімдесят шість років! Попередьте його»;


«… об’єкт почав фотографувати. Зробив знімок, але з віддалі. Я змушений тепер виходити у куртці з капюшоном. Нехай спробує ще раз, падло…»;


«… я уже вдруге за цей тиждень стояла біля входу в гаражний кооператив. Об’єкт спершу проминув мене, та раптом повернувся і сказав: «Хоч раз прислав путню жінку. А то якісь старшокласниці, бомжихи, старе луб’я — ні на кого й око покласти…»;


«… об’єкт, мабуть, упізнав мене, бо демонстративно плюнув у мій бік…»


Десь місяць після зборів я не знав, куди себе подіти. Вряди-годи подзвонював хтось із друзів, часом у трубці чувся голос спілчанської секретарки, яка запрошувала на секцію прози або ж повідомляла про смерть когось із письменників. Поступово я втягувався у роботу над романом про козацтво, який пролежав у шухляді відтоді, як я став очолювати Спілку. Тим часом минуло п’ять місяців і кінчалася вже третя декада квітня. В якийсь із останніх квітневих днів мені потелефонував прозаїк Бабій — один з моїх симпатиків на звітно-виборних зборах — і сказав буквально таке:

— Вітаю, старий!

— З чим? — поцікавився я.

— Ціба здох.

— Коли людина відходить у потойбічний світ, то кажуть: «помер», — зауважив я не дуже впевнено.

На тому кінці помовчали. На мить я уявив худорляве обличчя з козацькими вусами і виразом іронії на ньому, яка ніколи не зникала. Колега сказав:

— Справді, якщо йдеться про людину…

— Так а він, хто по-твоєму?

— А то ти не знаєш… Вампір. Людського в ньому була тільки тілесна оболонка. Отож якщо він тобі був дорогий, то можеш помолитися за його душу… Е-е, тільки не Богові, а сатані. Помолитися за члена правління письменницької організації, який за чверть століття ніде не надрукував жодного допису…

— Слухай, та грець із ним, із тим Цібою. Попелом голову посипати я не стану, і рвати на собі волосся з горя також не. буду.

— Я турбую не тільки з цієї нагоди, — сказав Бабій. — Звертаюся, як до людини з технічною освітою, бо тільки технар зугарний розгледіти зв’язок між причиною і наслідком.

— Давай кажи, не тягни кота за хвіст, як висловлюється Андрушків.

— Ну, тоді будь уважним і не перебивай. Менше як за півроку головування Бамбули на Спілку звалилося кілька великих нещасть. Перше — помер Іван Микитович…

— Так йому ж було дев’яносто сім.

— Але ж він тримався… Я прохав, не перебивати. Помер Ханенко. Ти, мабуть, не знаєш — там якась дивна смерть. Він був у турпоїздці в Парижі. В Соборі Паризької Богоматері попрохав якусь туристку його сфотографувати. Та взяла в нього камеру, навела і клацнула затвором. Тієї ж миті Ханенко упав. Як з’ясувалося, він був мертвий. Доправляли сюди вже його тіло. Далі — у проктологію потрапив твій колишній заступник: дуже складна операція — відтяли шматок прямої кишки. Ледь викарабкався чоловік. У Байрака пропав син. Щось там страшне сталося — возили Байрака кудись на упізнання… Ну, про те, що у Куценка померла дружина, ти знаєш; я бачив тебе на похороні. Але далі: згаданий тобою Андрушків зараз у лікарні з важкою формою хвороби Паркінсона. Тепер він каліка. У кощавого конопатого виявили онкопухлину. У Патлаха майже осліпла дружина. Що ти на це скажеш?

Якийсь час я не озивався. Пригадував оповіді доньки Замули й матері Голембіовської, а також жінок з сиротинцю. У трубці почулося:

— Алло, ти на зв’язку?

— Так. Усі, кого ти назвав, крім Івана Микитовича, — члени правління.

— Ну, то й що?

— Ти звернувся до мене за логічним осмисленням того, що зараз відбувається. А логіка така: нещастя або смерть падає на кожного, хто наближений до Бамбули. Членів правління було одинадцятеро. З них двоє померли, троє стали інвалідами, у двох померли близькі люди, у одного інвалідом стала дружина. — На язиці у мене увесь час вертілися слова «чорна вдова», але я стримався.

Колега довгенько не озивався, та нарешті подав голос:

— Троє залишилися неушкодженими.

— Двоє, — відказав я. — Бо третя — сама Бамбула.

— Ну, гаразд, двоє…

— Минуло тільки п’ять місяців. У цих двох — усе попереду.

Тим часом у мене не виходило з голови, що четверо з названих письменників сиділи у «президії» і заважали мені робити доповідь, п’ятий — мій заступник — підступно зрадив. Таку ж підлоту, якщо не більшу, вчинив Ханенко, який був головою лічильної комісії і знав про вилучені бюлетені. Він сам запропонував повідомити про це головну організацію в Києві, але, як з’ясувалося, вранці наступного дня до нього додому навідалася Бамбула і після її візиту він відмовився підписувати той протокол для НСПУ. Якби я не знав про властивості Бамбули, то подумав би, що все це пороблено мною; ну, моїм звіром чи що. Випадковими тут були Куценко й Андрушків, але ж вони регулярно відвідували правління. До того ж це вони привели у Спілку Бамбулу і, отже, спілкувалися з нею тривалий час. Вона і є ота «чорна вдова», яка вбила Замулу, Голембіовську, а потім і Ольгу Копиленко, Максима Капелюшного та інших — підсумував я подумки.

— Так що ти на все те скажеш? Чи не здається тобі, що тут попахує містикою? — почулося у трубці.

— Містика це — неусвідомлена реальність, — зауважив я. — Очевидно, існують люди, довкола яких діє згубне поле, яке сполучається з Темним сателітом.

— А це що таке? — поцікавився Бабій.

— Сфера довкола планети; вона ще називається «астральною аурою», і відповідає за тваринні інстинкти всього живого, у тому числі й людини. Завдання ж інстинкту: вбити, щоб з’їсти. Всяк, хто опиняється у полі такої істоти, як Бамбула, рано чи пізно помирає, або ж стає калікою. Поле діє як на людину, так і на її близьких. В індуській філософії цю людську оболонку називають «кама рупа» — «червоне чудовисько в нас».

Товариш мій довго не озивався, та нарешті почувся його голос, вже без тіні іронії:

— Похмура картина. З неї витікає тільки один висновок: хочеш жити — не ходи у Спілку письменників.

— Я б уточнив: не ходи туди, де — Бамбула. — Раптом у мене зірвалося з язика: — В народі на таких кажуть: «чорна вдова».

Бабій мить помовчав, а тоді озвався:

— Здається, у пустелі Кара-Кумах живе отруйний павук, який має таку ж саму назву.

— Он як…

— Так, — раптом у трубці почувся якийсь звук. Колега сказав: — Гаразд, старичок… Дзвонять у двері. Бувай.


РОЗДІЛ 16


Чоловік, що лежав на горішній полиці, не зводив з мене очей. Я вже й роззирнувся, щоб кудись пересісти, але плацкартний вагон був повністю укомплектований. Думка про те, що я йому когось нагадую, скоро змінилася: я мав справу з маніяком. Він не виказував ні агресивності, ні симпатії, просто дивився та й годі. Я не бачив його очей, але їхній погляд відчував майже фізично. Спробував вийти в тамбур, сподіваючись, що коли повернуся, він втратить до мене цікавість. Але помилився. Його погляд знову карбувався на лівому боці мого обличчя. «Паскуда! — подумалося мені. — У дитинстві я таких з рогатки…» І тут за вікном промайнув останній полустанок перед кінцевою. Пасажири почали збиратися. Зліз зі свого «спостережного пункту» й він.

— Ми вже з вами десь зустрічалися? — поцікавився я.

Він щось мугикнув і став зашнуровувати черевики. На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. На нього не звертав уваги ніхто, ніби його й зовсім не існувало. В Одесі, звідки я їхав, на верхній полиці не було нікого. Ніхто не заходив і до того, як полягали спати. Мабуть, він увійшов уночі, десь в районі Олександрії. З собою нічого не мав. Не було й матраца на полиці, де він лежав. Це був чоловік, немовби випущений з того світу. Але ж щоку, куди він всвердлювався поглядом, пекло, немовби мені дали сильного ляпаса.

… Увечері на лівій частині обличчя з’явилися рожеві плями. Поза всяким сумнівом, то були вроки. «Це ж треба — така сила погляду! — думав я більше з подивом, ніж з ненавистю. — Хай би ти пощез!» Намагався пригадати, як він виходив з вагона, але в пам’яті залишилася тільки його зігнута постать, коли він взувався. По тому його просто не стало.

Коли ліг спати, то в мене виникло відчуття, знайоме ще з тих часів, як я займався боксом, немовби мені добряче натовкли пику.

Вранці червоні плями перетворилися на лишаї, які вже за кілька годин стали виразками. Ці виразки, що висипали від вилиці до рота й носа, скоро перетворилися на кілька суцільних ран з бульбашок, наповнених сукровицею чи якоюсь прозорою рідиною. Вони не боліли, але температура тіла підвищилась. І тоді я зняв трубку.

— …Герпес, — сказала знайома лікарка, до якої я подзвонив по телефону. І оскільки я не озивався, пояснила: — Ну, це те, що буває на губі і зветься лихоманкою. Вірус. Він живе в організмі кожної людини, і дається взнаки, коли підвищується температура тіла. Ви застудили троїстий нерв, який проходить під шкірою так, як розташовані болячки на вашому лиці.

— Щось серйозне? — запитав я.

— Це серйозна хвороба, — відказали на тому боці. — Десь така ж, як віспа. Відбувається гангренізація шкіри.

І тут я відчув, як починають терпнути ноги. Медик, а вона — кандидат медичних наук, напевне, вловила мій настрій, хоч і не бачила мого обличчя.

— Втішним для вас є те, що виразки висипали ззовні. Бо якби вони пішли по самому каналу троїстого нерва, це було б дуже погано. Якщо маєте під рукою олівець і папір — запишіть назви ліків…

Записавши все, що вона сказала, я запитав:

— Може, мені все таки підійти до вас, аби ви могли наочно, так би мовити?..

Замість відповіді вона на словах описала точний рельєф виразок на моєму обличчі. І додала:

— За правий бік лиця не хвилюйтеся. Там буде все чисто.

— Звідки воно взялося? — поцікавився я.

— Ви сиділи на протязі. Може, в машині, з опущеним склом чи біля вікна в іншому транспорті… Ну, все. Не гайте часу, ідіть по ліки. Ага, потелефонуйте… Бо, не виключено, потрібен буде стаціонар.

Коли ми говорили з лікаркою, я весь час відчував на собі погляд когось з горішньої полиці вагона, хоча й перебував у власному помешканні. Водночас простежив увесь шлях до поїзда в Одесі, в самому поїзді і в маршрутці, якою я добирався з вокзалу додому. Протягу не було ніде. Застудитися міг тільки у вагоні, але ж я спав ногами до вікна. Отже, причина — погляд. А тільки навіщо? Вроки насилають ворогам або тим, кому сильно заздрять. Той же чоловік ніколи доти мене не бачив і, скоріше за все, ніколи й не побачить. Отже, я йому — не ворог. Не могло бути й заздрості. Якби я був гарною жінкою, а він, на верхній полиці, якоюсь очманою, то, можливо, там і спалахнула б заздрість. А так я звичайний собі чоловік. Пояснення напрошується одне — маніяк. Але не той з великим закривавленим ножем, а наділений зброєю в стократ грізнішою — поглядом, який убиває.

… Наковтавшись пігулок та намастивши виразки «герпевіром», я сів за читання книжок, від яких гіркувато тхнуло спорохнявілим папером. Це були прижиттєві видання письменників, які вже давно пішли з життя. З великої кількості матеріалу мені належало вибрати цікаві деталі з біографій для есе про майстрів прози. На відміну від аркушів, які вже пожовкли, персонажі творів прозаїків були немовби щойно перенесені з дійсності.

Скоро я збагнув, що заняття це слід відкласти. Хвороба вимагала осмислення того, що сталося. За який гріх — наслання? А що це було наслання, вроки, у мене не виникало жодного сумніву. Вивчаючи біблійну езотерику та читаючи різні окультні книжки, я переконався, що всяка підлота, яку скоїть людина, її рід чи цілий народ, ретельно фіксується у «книзі лихих справ», а потім настає час, коли треба за неї розплачуватися. Що зробив поганого я, аби накликати на себе лихо? Чи не згрішив під час розшифрування пророцтва? Там, наприкінці останнього — двадцять другого розділу написано: «18 Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. 19 А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя…» Я нічого не додав і нічого не відняв від тексту «Об’явлення…» Намагався його тільки розтаємничити. Мені дано було підступитися до будинку на двадцять дві кімнати (стільки розділів має «Об’явлення…»), у якому ніхто не жив, але в кожній кімнаті якого лежав великий скарб. Не золото чи коштовності, а інформація про долю людства, у тому числі — й мого народу. Щоб увійти в будинок, треба було знати код номерного замка на парадних дверях. З умов задачі відомо, що той, хто виготовив замок, привласнив йому номер 666. Номер, а не код. Я ж розгадав код замка на вхідних дверях, відімкнув його, зайшов у будинок, прочинив двері дванадцяти кімнат і побачив те, що там лежало… Прочинити решту не спромігся. У моїй книзі немає жодної підтасовки чи крутійства. Інакше двері переді мною просто не відчинилися б.

Так за віщо ж напасть? Чи не за те, що я був «вивищився в серці своїм?»

Багато з тих, кому довелося читати мою книгу, вживав таке слово, як «геніально». І я вже був повірив у те, забувши, що справжні евристичні моменти праці приходили до мене як осяяння після молитви-прохання. Мене втаємничувала Вища Сила. Я ж був тільки її знаряддям.

Чому накреслено, аби це зробив я, а не, скажімо, свого часу Енгельс, який присвятив велику частину життя саме цій темі? Напевне тому, що він шукав шпарину у споруді християнського храму, у яку можна було б закласти динаміт. Крім того, пророцтво на той час ще не збулося. Я ж підступився до передбачення з чистим серцем, прагнучи лише істини. До того ж рід мій і людність, у якій він існував, повною мірою спізнали нещасть, про які попереджав пророк.

Тим часом під лівим оком набрякло. Я боявся підходити до дзеркала, та коли наважився — мене охопив жах. Вся ліва частина обличчя розпухла. Струпи не затягувало. І тут я подивився на своє помешкання очима людини, яка зібралася його покинути — назавжди. Дивно, але я не відчував жалю, що таке може статися, а тільки ніяковість за безлад, що тут панував. Рукописи, книжки, які я опрацьовував, лежали на столі, стільцях, навіть на підлозі. Щоправда у тому безладі був свій, тільки мені відомий, порядок. Я почав поспіхом прибирати, немовби очікував гостей або ж спішив дати лад до того, як мав «піти».

І тут прийшла на згадку розмова з одним із читачів:

«А ви не боїтеся?»

«Чого б то я мав боятися?»

«Ну, тема… Мені, наприклад, місцями було страшно читати. А ви ж дослідили все те…»

«Я над цим не думав», — злукавив я. Насправді ж мені часами також ставало моторошно, надто, коли я вперше розгледів за пророчими метафорами цілком реальні історичні постаті й події. Я підгледів таке, чого земній людині бачити не дано.

Бог дав мені пам’ять, з якої ніщо не випадало. Ось ще один спомин: людина, у щирості якої я не мав сумніву, порадила облишити тему «звірини». Саме вона два роки тому була однією з перших, хто сприйняв мою книгу як одкровення. Влаштувала велелюдну презентацію книги, запросила провідних письменників, журналістів, бібліотекарів (це було не в моєму місті). За її ж порадою мене запросили виступити на обласному телебаченні. І тепер ця жінка радила не торкатися більше теми пророцтва. Безперечно, зі мною балакав хтось інший, але її устами. Я не надав би значення тим словам, якби не бентега в її погляді. Жінка ця не бажала мені лиха і я, щоб не засмучувати її, пообіцяв подумати. Не сказав тільки, що приїхав, аби домовитися про презентацію нової книги, в якій я дешифрував пророцтво Даниїла про ті ж самі події, що про них повідомляв Іван Богослов, а тільки написані за дві з половиною тисячі років до того, як вони мали статися. Отже, той, хто радив полишити тему, запізнився.

Попередження на якийсь час мене збентежило. З одного боку воно скидалося на погрозу, з іншого — справді могло бути попередженням тих, кому було відомо про силу, яку я висвітив, значно більше, ніж мені самому. Був і третій варіант — існує структура, яка займається дослідженням Біблії — у нас, в Україні, чи десь-інде, для якої я — щось вроді конкурента. Так, один мій читач із Закарпаття, який, до речі, також мене застерігав про небезпеку, повідомив, що в США є інститут Біблії. Для дешифрування текстів там використовують найсучаснішу комп’ютерну техніку і він суворо засекречений.

Так міркуючи, я дав такий-сякий лад помешканню. У мене нічого не боліло, тільки від високої температури важко дихалося. Та коли, вже під вечір, я глянув у дзеркало, то раптом спізнав уже знайоме відчуття, коли терпнуть ноги. Ліве око ледь угадувалося над великою пухлиною на вилиці. Це був типовий набряк, немов від сильного удару. Пухлина йшла до підборіддя і підходила під ліве крило носа. Обличчя, на якому часом спиняла погляд якась із жінок, перетворилося на жахливу маску. Щоправда, права частина, як і казала лікарка, залишалася не ушкодженою. На мить мені примарилося за моїм зображенням у дзеркалі купе плацкартного вагона, пасажири, що сиділи внизу і горішня полиця навпроти, але пуста. Видиво було таким чітким, немовби я там щойно побував. «Це що, марення на яву?» — подумав я, хутчіш відводячи погляд від люстра.

Настав час вечірньої інформаційної програми. Табло годинника на екрані телевізора висвітило дев’яту і одразу ж виникло приміщення студії чомусь задраповане в червоний колір.

— Сьогодні п’ятниця, тридцяте квітня, — повідомив диктор.

Після цих слів диктора я дивився й не бачив, слухав і не чув.

— Так ось у чому справа! — вигукнув я.

Мені раптом полегшало на душі. Кара, що на мене впала, не була Божою. Ніч з тридцятого квітня на перше травня зветься вальпургієвою. У цю ніч, яка у стародавніх германців була святом весни, за повір’ям відбувається відьомський шабаш. А те, що католицька церква протиставила йому свою святу Вальпургію, яка охороняла людей від сатани і його земних поплічників, свідчить не тільки про боротьбу християнства з язичництвом… Церква напевне знала, що цієї ночі розблоковується Темний Сателіт і відбувається спілкування нечистої сили Орба з її агентами земного світу — чорними душами. Скликається щось схоже на конференцію чи форум. На цьому дійстві передбачено також принесення жертви. Чи не готують мене до ролі того, кого покладуть на жертовний стіл? Раптом я згадав, що справжні проблеми зі здоров’ям у мене виникали в останній день квітня, а епіцентр недуг припадав саме на тридцяте квітня — перше травня. Гангренозний апендицит, під час операції якого я мало не помер, жахлива ангіна, від якої дивом вижив, страждання від зубного болю — усе це припадає на кінець квітня — початок травня. Був випадок, коли стріла автокрану, який укладав бетонні блоки у фундамент моєї дачі, раптом упала всього в кількох сантиметрах від моєї голови. В обличчя навіть вп’ялися бетонні скалки, що при цьому чвиркнули від місця падіння. Сталося те, чого не буває з цією технікою (я потім цікавився), обірвався трос, який тримав стрілу. О цій порі немовби розпочинався сезон полювання на мене. Та водночас щось мене й оберігало. Це траплялося з ранніх літ. Отже, на мені був знак, про який не знав і я сам, але який у кінці квітня розпізнавав хтось інший — зацікавлений і робив усе, щоб мене знищити. Схоже, на мені було прокляття князя темряви і водночас якесь Вище благословення. Прокляття висіло на мені з дитинства. Гадаю, не я був причиною його, а хтось із рідних, хто насолив темним силам земного світу. Це не був батько, життя якого проходило за лагодженням усіляких механізмів (а не людських душ, він був механіком). Прокляття князя темряви могло лежати на дідові, регентові церковного хору…

Час для мене немовби ущільнився, бо коли я завважив, що сиджу перед телевізором (хоча весь час і не відводив від нього очей), то помітив у правому кутку екрана годинник, на якому вже була одинадцята. Дивився правим оком, бо ліве зовсім закрило пухлиною.

Я з острахом поглядав на ліжко, яке підготував до сну. Мені здавалося, що це не постіль, а початок дороги на гору Броккен, що в гірському масиві Гарц, де сьогодні відбудеться відьомський шабаш. Гора та висока — більше тисячі метрів над рівнем моря. Там є і жертовник, на якому живцем спалювали котів, нахромивши їх на вертел. В усі часи ця гора всередині Німеччини вабила сатанистів, які підживлювали там свою енергетику. Кожен камінь на тій горі просякнутий стражданням жертв. Уся нечиста сила земного й астрального світів збирається в ніч на перше травня на тій височині. Дехто у плоті, але здебільшого сутністю своєю. Сьогодні там будуть спалювати мене, того, хто побачив велику таємницю — існування паралельної людській цивілізацію зла. Ось одна із складових тієї таємниці: наказ голові ВЧК Дзержинському (я його знаю на пам’ять):

«В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сов. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией.

Попов надлежит арестовывать, как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно (підкреслення Леніна) и повсеместно. И как можно больше.

Церкви надлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады».

Підписали Ленін і Калінін.

У цьому наказі дивує не так безмежна жорстокість, як те, що його було підписано першого травня 1919 року, а, отже, рішення приймалося в розпал вальпургієвого шабашу. На жертовник поклали все православ’я. Відтоді вальпургієве свято стало державним у найбільшій імперії світу і обов’язковим для виконання упродовж усіх сімдесяти трьох років і семи місяців. Проходило воно під кольором крові. Багатотисячні першотравневі демонстрації потопали в червоних прапорах. Ось чому й сьогодні телестудія задрапована в червоне.

Втім, дата підписання наказу і вальпургієва ніч з тридцятого квітня на перше травня могли бути звичайним співпадінням. Але є в наказі таке, що відкидає будь які сумніви з цього приводу. Це його номер — № 13 666 / 2. Число 13— слово, написане цифрами, воно означає «смерть»; 666— те саме, воно означає «диявол», «сатана», «противник Бога»; 2— передбачалося два сплески смертей від сатани. Що й сталося. Другою хвилею вбивств став режим Сталіна. Ще одне — паралельне пояснення: число 13— розділ в «Об’явленні св. Івана Богослова», який є пророцтвом на російську імперію; 666— закодоване ім’я звірини з цього ж розділу (стих 18); 2— цей — тринадцятий розділ складається з двох підрозділів (так подає Біблія, видана Українським біблійним товариством); ось їхні назви: «Антихрист і його пророк: Семиголова звірина звела світ» та «Друга звірина помагає зводити світ».

Не викликають жодного сумніву, що революцію в Російській імперії зробили чорні маги, які володіли окультними знаннями.

Документ був узятий зі «спецхрону» й побачив світ у пресі на хвилі гласності. Копію мені надіслав мій читач із Криму. З документом познайомилися тисячі, а може, й мільйони, але вони дивилися й не бачили. Мені ж дано було побачити, а також довідатися про те, що за дев’ять місяців до указу за номером 13 666/2, а саме у серпні 1918 року, вперше був установлений у місті Свіяжськ у Татарстані пам’ятник «першому бунтівникові світу» Іуді Іскаріоту. Його гіпсове зображення привіз Троцький на недавно ще персональному поїзді царя Миколи; другу «голову звірини» супроводжував оркестр і військова частина. Таких пам’ятників було виготовлено п’ять, і встановлено в різних містах Російської федерації. Одночасно повсюди з’являлися й пам’ятники Марксові. Сім голів нової держави проробляли ідею встановлення пам’ятників Каїну й Люциферу. Згодом ідея пам’ятника Люциферу відпала, оскільки він був нематеріальною сутністю, і це руйнувало б ідею матеріальності світу. Сам намір установити такі пам’ятників був призупинений через післяреволюційну розруху. Згодом Троцького назвуть Іудушкой Троцьким, і не через зраду марксизму-ленінізму, а через оті пам’ятники, які він устиг наставити.

«Ти посягнув на святе і будеш за це покараний», — погрожував кадебіст із Темного Сателіта.

Як би там не склалося, але настала пора сну. Вже перейшло за північ, а я боявся вимикати телевізор. Майнула думка запалити свічку, але її не виявилося.

М’яке крісло стало перетворюватися на постіль. Змагала дрімота. І тут я опинився біля межі з астральним світом. Цього разу там була суцільна чорнота. Скоро завважив, що це чиєсь обличчя, але велике-велике. Воно коливалося, його риси й форма мінялися, воно ставало то лицем європейця, то азіата, то негра, то ще якоїсь, невідомої мені, раси. Та попри мінливість, когось нагадувало. Здалося, що і в моїй подобі була часточка того чорного виду. Раптом обличчя перетворилося на пагорб, ні — гору, на яку з усіх боків піднімалися людські постаті. А я немовби перебував дуже високо, в космосі чи що, і спостерігав за паломниками (то були таки паломники); водночас бачив кожне лице, з якого б боку гори не йшла людина, навіть розрізняв вирази на них. Усі вони — чоловічі, жіночі, літніх людей і молодиків — були врочисті; кожен з них відчував себе часточкою чогось дуже великого. Великого не лише у просторі, а і в часі, якщо не сказати — у вічності. На гору йшли люди не тільки тих поколінь, що жили на землі тепер, а й багатьох минулих. Це вгадувалося по їхньому вбранню — на плечах одних поблискували нараменники підданих Вавилонського царя Навуходоносора, бородаті обличчя декого вгадувалися під срібними кольчугами мідоперських воїнів, дехто йшов у мідних латах, на інших були римські туніки. Втім, їхня відмінність у вбранні не впадала в очі, бо було щось таке, що робило їх абсолютно тотожними. Вони виходили з мороку, посеред якого була гора; числа їх не можна було полічити. І тут я збагнув, що всі вони — теперішні й минулі — були часточками великої чорної голови, яка вперше виникла перед моїм внутрішнім зором на межі астральної дійсності. У цьому й була їхня тотожність. Досі погляд мій охоплював передгір’я і схили, де зусібіч рухалися постаті, та раптом його щось перемкнуло на вершину. Там виявилася споруда, схожа на зіккурат — капище язичників, на останньому ступені якого стояло крісло, ні — трон. Зіккурат було муровано з червоної випаленої цегли на асфальтовому чамурі — такий матеріал використовували колись у Месопотамії. Трон був зі слонової кістки, сидіння ж — з пурпурової тканини. Та коли погляд мій перемкнувся на самий тільки трон, то я з жахом завважив, що його скріплено з людських кісток. Кісток людей-велетнів, яких, судячи з кольору кісток, забито було відносно недавно — десь століття тому. Трон також призначався для велетня. Там не було неба, а тільки простір, у якому дув холодний вітер. Що вище до капища, то зимніше ставало, престол почав укриватися інеєм. Тим часом багато паломників уже наблизилося до верховини. Вони бачили трон, довкола якого плавали пасемця крижаного туману, і очікували, що ось-ось на нього хтось сяде. І тут я «почув» слова того, хто колись сидів у тому кріслі з людських кісток і який мусив би сісти тепер:


Я хочу спорудити собі трон

На великій холодній горі,

Оточений людським страхом,

Де царює похмурий біль.


А відтак збагнув, що це не гора Броккен у Гарці. Це місце, яке не має географічних координат. Але воно реальніше, ніж якби було десь у земному світі. Це — форма, яка час від часу накладається на людство. І воно — людство якийсь період розвивається за її програмою. У такі часи відбуваються великі потрясіння та проливається море крові; потім вона — форма покидає земний світ і, причаївшись в астралі, очікує свого часу. Та кожен рік, у ніч з тридцятого квітня на перше травня, прокидається, щоб підживитися — у цей час приносяться людські жертви. Щоправда, жертвами стають не цілі класи, етноси й релігії, а окремі люди, але принципового значення це не має, адже окрема людина то — людство в мініатюрі. Я помітив невеликий гурт, потім ще і ще. То паломники несли жертви. Ті, кого несли за руки й за ноги, не пручалися. Схоже, вони були мертві. Один з них здався мені знайомим, от тільки не міг пригадати, хто він. Його вже винесли на гору і підносили до великого жертовника-стола, на якому лежали ножі, крюки, линви. А віддалік у яму, вимощену великими нетесаними каменями кілька прибулих діловито вкладали хмиз. І тут я вгадав, що чоловік, якого мали покласти на жертовний стіл, був я сам. Ні, то була ефірна матриця плоті, дух з якої вийшов і спостерігав за тим з іншого, не підвладного астральним силам, виміру. Втім, це все одно, аби то було моє матеріальне тіло. Найменше пошкодження польової матриці тягне за собою пошкодження її матеріального вираження. Що й сталося зо мною у вагоні поїзда. Дійсність, за якою спостерігало моє Я, тільки на перший погляд була абсолютно чорною. У ній ледь-ледь угадувався червоний відтінок. Ні, не відтінок, а немовби мерехтіння кристалу його гранями. Паломники, камені, зіккурат — все мінялося глибоким темно-червоним відтінком. Не було ознак червоного тільки на кріслі з людських кісток. Раптом щось почало виштовхувати мою сутність із того світу, де вона перебувала, і я знову опинився на порозі з астральною дійсністю, на якій, крім чорноти та іскринок «рубіну», що, здавалося, пробивалися з глибини мороку, нічого не вгадувалося. Одна моя нога стояла в реальності Темного Сателіта і я вже заніс другу, щоб переступити межу, та раптом різкий звук, який пролунав у моїй свідомості, висмикнув частину мене, що була вже за межею. Другий такий самий звук долинув до мого слуху. Я розплющив очі й побачив, що сиджу перед телевізором, по якому демонструвався якийсь фільм. Дзвонив телефон. Іншим разом я подумав би: «Що за нахаба?!» Але тепер здалося, що це не телефонний дзвінок, а тунель, зітканий з яскравих променів світла, яким я повертався звідкись у земний світ. Підвівся з крісла і зразу ж упав — ноги не тримали, немовби я тривалий час провів у невагомості. Та зібравшись на силі, я все таки наблизився до телефону. Спершу до мене дійшло, що голос жіночий — смислу слів я ще не розумів. Та раптом одне тільки слово, яке розпізнав, зняло полуду з моєї свідомості. З ним у моє житло увірвалися шерхіт хвиль об гальку, сонце, гора Кара-Даг, тіло жінки темне, як чорний шоколад. То було слово «Маріца». Вловивши мою уповільнену реакцію, вона витлумачила її як збентеження.

— Я, мабуть, тебе розбудила? — мовила винувато. — Пробач.

— Та нічого, — сказав я. — Радий тобі.

— Справді? — у її запитанні вчувалося лукавство.

— Авжеж.

— А як же та, що поруч з тобою?

— Сонечко, тут нікого немає… Втім, є, але краще б її не було.

На тому боці не озивалися і я пояснив:

— Хвороба причепилася.

— Що з тобою? — почулося стривожене.

— Герпес.

— Ото велике діло! Минеться.

— Може, й минеться… — сказав, мимоволі мацнувши пухлину під оком і згадавши маніяка в поїзді.

— Багато часу спливло, — сказала Маріца. — Подзвонила навмання — а раптом телефон не змінився. Я чого… Щоб поділитися радістю — нарешті побачила світ книжка моїх поезій. Там є вірші, які я тобі колись читала. Вони тобі ж і присвячені, ні — нам. Сьогодні відбулася презентація в центральній бібліотеці. Я щойно з фуршету.

— Вітаю, сонечко, — сказав я. — Радію за тебе.

— А знаєш чому я ще подзвонила?

— Чому?

— Аби почути оте твоє «Сонечко». Воно — на мені і в мені, як оберіг.

Якийсь час я мовчав, а тоді процитував російського класика:

— Умоляю, друг Аркадий, не говори красиво.

Маріца розсміялася, а тоді сказала:

— Боже, як я тебе кохаю! В житті моєму не було нічого світлішого, ніж ті два тижні в Коктебелі — ні до, ні після. Щораз, як упродовж минулих десяти літ у мене траплялася якась приємна подія, ну, наприклад, вихід книжки чи щось подібне, я порівнюю її з тим щастям, якого спізнала з тобою. Нічого і близько не можна поставити поруч.

— Тепер моя черга казати, те, що сказала ти в Феодосійському порту. Пригадуєш? Говори, говори, ти добре говориш…

— Ні, це серйозно. Я тобі не казала тоді, що вела життя послушниці монастиря, який сама звела довкола себе. Ніколи не виходила з келії і нікого в неї не впускала. Це сталося після раннього заміжжя, яке виявилося невдалим. Тільки один раз вийшла з тієї келії і виманив мене з неї ти. Потім уже, починаючи з Феодосійського порту, я жодного разу її не покидала, хіба що в думках про тебе, і жодного з людей у неї не впускала. Ти ж знаєш — письменник живе подвійним життям — у першому він спілкується з оточенням, заробляє собі на хліб, у другому це — архітектор умовного, твореного ним, світу і водночас головний режисер подій у тому світі. Я заробляю собі на існування, працюючи бібліотекаркою, але справжнє життя для мене — це поетичне слово. І свято справжнє тоді, коли я благословляю його в люди — видаю книжку. — Вона мить помовчала, а тоді провадила: — Ще чверть години тому я не мала наміру тобі дзвонити. Бачила тебе в думках, а дзвонити не збиралася. Та раптом хтось немовби взяв мою руку, розгорнув телефонний довідник і моєю ж рукою набрав номер. Вже потім, коли почула твій голос, подумала про звичайну чемність — адже північ. А поряд же, мабуть, твоя дружина…

На мить мені стало моторошно, як тоді, коли я відкрив таємницю числа звірини. Телефонний дзвінок з Кишинева по суті завадив темним покласти мене на жертовник їхнього вальпургієвого свята. Це не був випадок. То була чиясь воля — Вища Воля.

— Алло, ти мене чуєш? — стурбовано озвалася Маріца.

— Чую, Сонечко, чую, — сказав я. — Щойно ти врятувала мені життя.

— Найбільше, що я зробила, це врятувала тебе від сну.

— Слухай, твій дзвінок — міжнародний. Він тобі коштуватиме… Давай подзвоню я. У тебе той самий номер?

— Той самий. А тільки чхати на гроші. Сьогодні у мене свято душі.

Майнула думка, що я щойно також побував на «святі», але іншого роду.

— Пробач мені легковажність щодо твоєї хвороби. Тобі справді зле?

— Кепсько. Отим, що часто висипає на губі від нежиті, обкидало всю ліву частину обличчя. Під оком така пухлина, що я ним не бачу. Ти врятувала мене не від сну, а від, — я завагався, — марення.

— О, Господи, — вигукнула Маріца. — Я телефоную зараз в аеропорт і вилітаю вранішнім рейсом, якщо такий є.

І тут я згадав, що півдня прибирав у помешканні, немовби очікував когось.

— Не треба цього робити, — відказав. — Приїдеш, коли я знову матиму товарний вигляд, хе-хе. Ти ж не хочеш, щоб мені було соромно за свою пику? До того ж після нашого щастя в Коктебелі минуло десять років. Я, мабуть, змінився і ти будеш розчарована.

— Я також не вживала засобу Макропулоса усі ці роки…

— Але ж ти значно молодша.

У мене було таке відчуття, немовби ми з нею лежали на розкладеному дивані в котеджі Будинку творчості письменників і вели розмірену розмову. З одного вікна було видно стовбур платана, з другого — маклюру — дерево, плоди якого використовують при лікуванні радикуліту. А довкіл — тиша і благодать.

— Ти не хочеш мене бачити? — рішуче мовила Маріца, — Так і скажи. Чи у тебе є, е-е, кому полікувати?

— Маріцо…

— Не називай мене Маріцою, — попрохала вона.

— Добре… Сонечко, нікого в мене немає. Була дружина, але ми давно вже розлучилися. Причина? Все та ж келія в монастирі, у який я, так само, як і ти, себе заточив. Часами виходив на люди, та потім, коли переді мною відкрилося… Втім, немає значення, що. Я став з’являтися у світ украй рідко. Сподіваюся, ти мене розумієш, адже я говорю твоєю метафорою?

— Крім одного, — що тобі відкрилося?

— У тебе не вистачить річної зарплати, щоб вислухати це по телефону. Я надішлю книжку. А зараз запиши адресу моєї електронної пошти… Є щось під рукою? Отже, пиши, — я продиктував адресу електронної скриньки. — Якщо комп’ютера вдома немає, то в бібліотеці він, напевне, є. Відгукнися. Це значно дешевше, ніж міжнародна телефонна розмова. Ага, домашня адреса, яку я тобі колись давав, — та ж сама. А зараз клади трубку, бо завтра на хліб позичатимеш. І ще одне — я хочу аби ти знала — ти єдина справжня, що було в моєму житті. Мабуть, тому це й сталося сьогодні…

— Що сталося? — у неї тремтів голос.

— Колись оповім. Якщо те колись буде… Але боюся, що тобі це видасться неймовірним. Клади трубку.

На тому кінці почулося схлипування.

— Прощавай, Сонечко! Першим кладу я.

Поклавши трубку, я враз опинився в теперішній дійсності з увімкнутим телевізором, ледь вловимим духом, яким сходили книжки на стелажах, шумом авто, що долинав з вулиці. Від попереднього залишилася тільки хіть, яка спалахувала в мені щораз, як я згадував Маріцу. І це попри високу температуру і слабкість. На екрані вже виникла «рамка» і я підвівся щоб вимкнути телевізор. Моє тіло виявилося немовби налитим свинцем. З труднощами дістався кухні, де лежали ліки. Це не була звичайна слабкість хворого. Мені доводилося читати спогади космонавтів про перші кроки на землі після тривалого перебування в космосі. Зі мною коїлося щось схоже. Я пересувався, немовби був під великим гнітом. «А, може, моя оболонка-програма, яка відповідає за тіло, зосталася у них — на тій горі? — майнула думка. — І вони її там четвертують чи палять».

Перед тим, як лягти, я запарив і випив чай із м’яти, поклав біля подушки корінь валер’яни, тоді пішов та відімкнув вхідні двері (про всяк випадок, щоб тим, хто прийде по мене мертвого, не довелося їх виламувати) і лише тоді вклався спати. Страх, що я знову опинюся перед потворами Орба, цього разу проходив другим планом. На першому була Маріца. Я безліч разів перебирав у пам’яті кожне мовлене нею слово. Крім інформації, її слова були означені енергетикою кохання і бентежного поклику статі. З тим я й заснув. Цього разу ніщо не стояло на заваді.

Прокинувся з просвітлілою головою. Та щойно підвівся з ліжка, як відчув на собі величезний тягар — значно більший, ніж перед сном. Немовби я був здоровилом, вагу тіла якого не спроможні витримати власні ноги. «Сьогодні перше травня, — подумалося, — день, коли темні відзначають своє свято. Отже, мене — моє здоров’я таки поклали на вівтар».

— Свята Вальпургіє, — заблагав я вголос, — позбав тіло моє від недуги! За що таке наслання!?

Я звертався до католицької святої, зображення якої ніколи не бачив. Натомість перед моїм внутрішнім зором виникла Маріца — не у пляжному костюмі, а в рожевому одязі, в якому вона ступила на трап судна у Феодосійському порту. А тільки замість грішного з лукавинкою погляду, на мене дивилося співчуття. То були очі Маріци і водночас якоїсь іншої жінки.

«Тебе втаємничено, — сказала вона думкою. — А таких завжди розпинали».

«Завжди?» — запитав я також думкою.

«Завжди. І чим глибше посвячення, тим суворіше випробування».

«Але ж чому з дарунку Бога береться такий високий податок сатані?»

Вона не відповіла і тоді я запитав:

«Там, де я побував… То Орб?»

«Тобі дано було побачити велику таїну буття, — послала вона думку. — І якби ти обома ногами переступив поріг Темного сателіта, то я б уже тебе з нього не вигукала. Ти мусив був стати офірою на святі темних. Тебе до цього підготували. Але над душею твоєю їхньої влади немає. Вона — душа бачила все те із світу, де не існує часу».

«Хто ти — Вальпургія, Маріца?»

«Я не маю конкретного земного вираження. А приходжу в образі жінки — Вальпургії, Маріци чи ще когось, коли виникає загроза від темних для таких, як ти».

«Поясни…» — зажадав я.

«Ну, тих, хто ще не виконав свого накреслення. І ще: я б не з’явилась, якби не твої глибокі й щирі почуття до жінки, до Маріци. Вони гріли тобі душу цілих десять років у холодній келії самітника, у яку ти себе заточив, відтоді, як торкнувся Пророцтва. Багато хто був на шляху до нього, але не торкнувся. А ти торкнувся».

«Послухай, я бачу тебе в образі Маріци і відчуваю до тебе… Е-е…»

«Хіть?» — допомогла вона.

«Так. Чи не гріх це? Адже ти, мабуть, ангел…»

«Не переймайся тим, — почув я думку. — Сказано, «не чини перелюб». Ти ж не пов’язаний шлюбним обов’язком щодо іншої жінки. Та й Маріца не має чоловіка. Вона тобою живе».

«Мною — минулим. Бо тепер я каліка».

Несподівано немовби війнуло протягом. Я зрозумів, що тієї, з ким щойно розмовляв, тут уже немає. Підвівся з ліжка і раптом відчув легкість, як ніби гравітація земної кулі послабилася щонайменше у п’ять разів. Але радість моя була передчасною, бо з люстра на мене дивилося не обличчя, а маска, на правій частині якої було звичайне лице, а на лівій — суцільна рана. Але ліве око вже стало відкритим.

Раптом я пригадав слова того, хто мав сісти на трон, збитий з кісток людей-велетнів:


Я хочу спорудити собі трон

На великій холодній горі,

Оточений людським страхом,

Де царює похмурий біль.


А за тим почувся старечий голос, який уже не раз до мене озивався:


«Ти ж казав був у серці своєму:

«Зійду я на небо,

Повище зір Божих поставлю

Престола свого,

і сяду я на горі збору богів,

на кінцях північних,

підіймуся понад гори хмар,

уподібнюсь Всевишньому!»

Та скинений ти до шеолу,

до найглибшого гробу!»


Далі щось казалося тихим-тихо, а потім знову:


«Як гнобитель минувся, —

минулося гноблення!»


Це були знайомі рядки зі Старого Заповіту, але звідки саме, я довго не міг згадати. Та нарешті в пам’яті спливли слова «Тяжка доля Вавилону» з пророцтва Ісаї на Вавилонського царя Навуходоносора. Одного тільки не сказав пророк: система, яку створив Навуходоносор, стане формою державного устрою на кільки тисячоліть. Щораз, як вона виникатиме з глибин вселенської пам’яті, виникатимуть і очолюватимуть її нові навуходоносори. Але так триватиме не вічно. А ще я подумав, що той, хто писав рядки про «трон на великій холодній горі», добре знав пророцтво Ісаї.


Лікарці я потелефонував десь за тиждень

— … Струпи зійдуть через місяць-півтора, — сказала вона вислухавши мене. — Але плями залишаться на рік, а, може й більше. Все таки це — гангренізація шкіри. Є спосіб прискорити загоєння. Якби ви мали змогу покупатися в Куяльницькому лимані… Там люди грязями та ропою ще й не такі хвороби виліковують.

— У мене родичі в Одесі, — повідомив я.

— Ну, то й їдьте, — сказала лікарка.

Перед від’їздом в Одесу я увімкнув комп’ютер, аби оглянути пошту. Там було єдине повідомлення — від Маріци. Воно починалося віршами, писаними латиницею, після кожного з яких ішов підрядник українською. На жаль, підрядник не дає уявлення про рівень твору. Цінність-бо його не стільки в тому, що сказано думкою, як у тому, що сховане за метафорою. Мені — дослідникові пророчих текстів відомо це краще ніж будь-кому. Та читаючи її підрядники, я немовби чув голос авторки, який викликав мене зі сну для любощів. Далі була коротка приписка: «Все, що я казала по телефону — правда». «Авжеж, правда, Сонечко», — відказав я подумки.

У той день я ще пішов на пошту та надіслав Маріці свою книжку про число звірини. У короткому листі нагадав ще раз електронну адресу, а також дав номер мобільного телефону.


Загрузка...