— Ну що? — спитала Ліль. — Пакуємо валізи?
— Пакуємо, — відповіла Грайвесна.
Вони сиділи в кімнаті Ліль на ліжку. Обличчя в обох були втомлені.
— І щоб ніяких серйозних чоловіків, — сказала Грайвесна.
— Ні, — сказала Ліль. — Нікого, крім неприторенних гультяїв. Отих, що вміють танцювати, гарно вбираються, чисто виголені і носять рожеві шовкові шкарпетки.
— А мені більше подобаються зелені, — вставила Грайвесна.
— І які їздять на двадцятип’ятиметрових машинах, — вела далі Ліль.
— Так, — сказала Грайвесна. — І вони плазуватимуть в нас у ногах.
— Навколішках і на пузі. Купуватимуть нам норкові манто, мережива, прикраси і найматимуть служниць.
— У фартухах з органді.
— А ми будемо до них холодні, — сказала Ліль про тих чоловіків. — І не приховуватимемо цього. Й ніколи не питатимем, звідки в них гроші.
— А якщо побачимо, що вони розумні, покинемо їх.
— Це буде просто чудово! — захоплено вигукнула Ліль.
Вона підвелась і на кілька хвилин вийшла з кімнати. Потім повернулася з двома величезними валізами.
— Ось, — кинула вона, — кожній по валізі.
— Я зроду її не наповню, — сказала Грайвесна.
— Я теж, — погодилась Ліль, — але вони такі солідні. До того ж легше буде нести.
— А як Вольф? — зненацька спитала Грайвесна.
— Ось уже два дні, як він пішов, — сказала Ліль дуже спокійно. — І вже не прийде. Зрештою, він більше й не потрібний.
— Моя мрія, — протягла Грайвесна в задумі, — це вийти заміж за педераста з торбою грошей.