Червона трава

Розділ 27

Було трохи боязко пропонувати Грайвесні свою допомогу — це було нескромно, — а з іншого боку, Лазулі не щодня виходив з дому в такий спосіб. Його втеча нагадувала порив людини не так розлюченої, як зацькованої.

Ліль вийшла з помешкання й подолала вісімнадцять сходинок угору. Постукала до Грайвесни. Двері відчинились.

— Що сталося? — спитала Ліль. — Він чогось налякався? Чи, може, занедужав?

— Не знаю, — відповіла Грайвесна, як завше тиха й стримана. — Схопився раптом і побіг.

— Не хотілося б бути настирливою, але його ніби підмінили, — зауважила Ліль.

— Він цілував мене й тут знову когось побачив, — стала пояснювати Грайвесна. — Цього разу вже не стримавсь і вибіг.

— Хто ж то був? — спитала Ліль.

— Я не встигла поглянути, — відповіла Грайвесна, — але він справді когось побачив.

— Що ж робити? — спитала Ліль.

— Він соромиться себе, — сказала Грайвесна.

— Ні, мабуть, то він соромиться своєї закоханості, — припустила Ліль.

— Але ж я ніколи не казала нічого поганого про його матір! — заперечила Грайвесна.

— Я вам вірю, — промовила Ліль. — Але що тепер з того?

— Я боюсь його вертати, — сказала Грайвесна. — Мені здається, що я і є причиною його нуртувань. Не хочу його мучити.

— Що ж робити?.. — знову спитала Ліль. — Я можу піти його повернути, якщо ви хочете.

— Не знаю… — сказала Грайвесна. — Коли він зі мною, йому завжди хочеться мене гладити, цілувати, пестити, я вже й сама жадаю цього — аж раптом він починає тривожитись, мабуть, боїться знову побачити того типа, і втрачає сміливість. Мені воно нічого, мені однаково, я нікого довкола не бачу, але його немов паралізує, і тоді стається найгірше — з’являється страх.

— Он воно що… — мовила Ліль.

— І тоді, — вела далі Грайвесна, — він просто шаленіє, бо йому вже не хочеться мене. А мені — його.

— Ви обоє ще надто молоді для цього, — сказала Ліль.

Грайвесна засміялася своїм милим сміхом, коротким і легким.

— Ви теж надто молоді для такого тону, — зауважила вона.

Ліль усміхнулась, але вже не радісно.

— Я не хочу вдавати з себе стару матрону, — сказала вона, — але з Вольфом ми одружені вже кілька років.

— Лазулі зовсім інакший, — зауважила Грайвесна. — Не стану твердити, що він кращий, у нього свої негаразди, але й Вольф теж карається, і не запевняйте мене, що це не так.

— Це так, — погодилася Ліль.

Грайвесна висловила їй майже те саме, що й Вольф допіру, і це здавалося дивним.

— Усе могло б бути так просто, — зітхнула вона.

— Я згодна з вами, — сказала Грайвесна, — але цієї простоти й так багато, сукупність її набуває складних форм, і тоді — не охопиш зором. Аби осягти, треба піднестись високо-високо над усім.

— І вжахнутись, побачивши, що все дуже просто, та нема проти цього ліків, а притьмом омани не розвієш.

— Може, й так.

— А що робити, коли тебе поймає жах? — спитала Ліль.

— Те саме, що й Лазулі, — відповіла Грайвесна. — Стає страшно — і ти рятуєшся.

— Або казишся, — тихо промовила Ліль.

— І таке може статись, — сказала Грайвесна.

Вони замовкли.

— А що роблять для того, щоб їх знову зацікавити? — по довгій хвилі озвалася знову Ліль.

— Я роблю все, на що здатна, — сказала Грайвесна. — Як і ви. Ми намагаємось бути милими й не утискати їхньої свободи, стараємось бути настільки дурненькими, наскільки це необхідно, бо жінка має бути трішки дурненькою — так заведено, і це, мабуть, найважче за все. Ми віддаємо їм своє тіло і володіємо їхнім — принаймні не треба торгуватись, — а вони кудись тікають, їм страшно.

— Вони ж не нас бояться, — заперечила Ліль.

— Це було б надто добре, — відгукнулася Грайвесна. — Їхній страх — і той має бути їхнім.

За вікном усе полум’яніло сонце, кидаючи білі спалахи на полірований паркет.

— Чому ми тримаємося краще? — спитала Ліль.

— Бо дивимося на себе критично, — сказала Грайвесна, — саме тому ми й цілісні. А вони гадають, що наша складність полягає в цій цілісності. Те, що я вам і казала.

— Тоді вони просто нерозумні, — виснувала Ліль.

— Не узагальнюйте й ви, — застерегла її Грайвесна. — Це і їх позбавляє простоти. Жоден з них не заслуговує на це. Ніколи не слід говорити загальником — «чоловіки». Треба конкретно: «Лазулі», «Вольф». Вони завжди думають «жінки», і це збиває їх з плигу.

— Де ви все це викопали? — здивувалася Ліль.

— Сама не знаю, — відповіла Грайвесна. — Слухала їх. Мабуть, те, що я кажу, схоже на дурницю.

— Можливо, — кинула Ліль, — але принаймні все зрозуміло.

Вона підійшла до вікна. Там, унизу, на тлі вогненно-червоної трави бежева пляма Лазулевого тіла здавалась опуклим відтиском. Інколи про таке кажуть «рельєф». Був там і Вольф — він стояв біля Лазулі навколішках, обійнявши його за плечі, й щось йому говорив.