Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Розділ сорок шостий

По всьому місту згасли ліхтарі, й над Іржею зійшло сонце. Воно осяяло силует крихітної баржі, лише трішки більшої за пліт, яка похитувалась на прохолодних хвилях.

Це було одне із численних суден, що заповнювали річки-сестри Нового Кробузона. Покинуті гнити у воді, каркаси старих човнів дрейфували за течією, упівсили смикаючи забуті якорі. У серці Нового Кробузона їх було чимало, і місцеві робітники під’юджували одне одного до них допливти або піднятися старими канатами, які невідь для чого ті судна утримували. Деяких вони уникали через поголос, що там жили чудовиська — потопельники, котрі ніяк не могли змиритися з тим, що померли, навіть гниючи.

Це судно було наполовину вкрите древньою затвердлою тканиною, що смерділа нафтою, гниллю й мастилом. Крізь стару дерев’яну шкіру човна просочувалась річкова вода.

Схований у затінку брезенту, Айзек лежав і дивився на швидкоплинні хмари. Він був голий і зовсім не ворушився.

Він уже лежав тут довгенько. Раніше Яґарек підійшов із ним до краю річки. До того вони вже годину пробиралися крізь неспокійне місто, по знайомих вулицях Борсукової Драговини й аж до Ґідду, під залізничними коліями й повз вартові вежі, та зрештою досягли південного краю Іржавої Заплави. За три кілометри від центру міста це вже був інший світ. Низькі, тихі вулички й скромні житла, маленькі вибачливі парки, старомодні церкви й зали, офіси з фальшивими фасадами — усе це створювало какофонію архітектурних стилів.

Тут тягнулися й проспекти. В них не було нічого спільного з широкими магістралями Драглистої Діри з баньянами по краях або з вулицею Коніфер на Пустирі Кетч, відмежованою древніми соснами. І все ж на околицях Смоляної Заплави росли приземкуваті дуби й темноліси, що ховали недоліки архітектури. Айзек і Яґарек — останній знову з перемотаними ногами й головою, схованою під каптуром нещодавно вкраденого плаща, — раділи затінку розлогих крон, пробираючись до річки.

Уздовж Іржі не було скупчень промислових будівель. Фабрики, майстерні, склади й причали цяткували боки повільнішої Смоли й Великої Смоли, на яку перетворювались річки-сестри після злиття. Лише на останній парі кілометрів, де починалась Борсукова Драговина й дзюркотіли тисячі лабораторних стоків, річка ставала смердюча й підозріла.

На півночі міста, в Ґідді й Ободі, і тут, у Смоляній Заплаві, містяни могли плавати на човнах, щоб повеселитись, — немислима розвага далі на південь. Тож Айзек прийшов сюди, де ніхто не пересувався річкою, щоб виконати інструкції Ткача.

Вони знайшли маленький прохід між задніми стінами двох рядів будинків, вузенький простір, що вів до річкових хвиль. Виявилося неважким знайти покинутий човен, хоча їх тут було геть не так багато, як коло промислових берегів міста.

Покинувши Яґарека, котрий, мов застиглий жебрак, споглядав напарника з-під поношеного каптура, Айзек попрямував до води. Між ним і рікою був рядочок трави й смуга густої грязюки, тож Айзек дорогою скинув одяг, зібгавши його під рукою. Перш ніж він дістався Іржі, уже був голий у передсвітанковій імлі.

Відкинувши сумніви, він зібрався й увійшов у річку.

До човна треба було трохи пропливти по холодній воді. Він таким утішився, ба навіть розкошував у цьому відчутті — як чорна річка змивала з нього бруд каналізації та пилюку, що накопичувалася багато днів. Айзек розправив одяг, аби той плив за ним, також відмиваючись у воді.

Він переліз через борт човна; шкіра поколювала, висихаючи. Яґарека було ледь видно — той і далі нерухомо спостерігав. Айзек розклав одяг навколо себе й посунув брезент так, щоб заховатися в тіні.

Він дивився, як розвиднюється на сході, й здригнувся, коли від вітерцю шкірою побігли мурашки.

— Ось і я, — пробурмотів він. — Голісінький, як мрець, у річці на світанку. Як і просили.

Він не знав, чи те примарне висловлювання Ткача, котре павук наспівав пам’ятної жахливої ночі в Оранжереї, можна було вважати запрошенням. Однак зміркував, що нічого не втрачає. Навпаки — він міг змінити візерунок світової павутини, виткавши з неї ситуацію, котра, якщо пощастить, сподобається Ткачеві.

Йому треба було побачити дивовижного павука. Йому потрібна була допомога Ткача.

Десь посеред минулої ночі Айзек з товаришами відчули, що нічне напруження, тривожне, нудотне відчуття, нічні жахи — повернулися. Напад Ткача не вдався, як і передбачалося. Нетлі вижили.

Айзекові спало на думку, що тепер вони знали, який він на смак, що тепер вони впізнають його — винищувача їхньої кладки яєць. Можливо, він мав би оніміти від страху, але цього не сталося. На його укриття не напали.

«Можливо, вони мене бояться», — подумав він.

Айзек дрейфував на водах річки. Минула година, і його поступово оточили невидимі звуки міста.

Його потурбувало булькотіння.

Чоловік обачно звівся на лікті, швидко зосереджуючись. Він поглянув за край човна.

На березі все ще виднівся Яґарек, котрий, здавалось, анітрохи не поворухнувся. Тепер за ним було видно й перехожих, які не зважали на смердючу, сховану під каптуром постать, що собі сиділа.

Біля човна з-під поверхні води з’явилося скупчення бульбашок і маленького виру, від якого плесом розійшлися кола десь на метр у діаметрі. Айзек витріщився, коли раптом усвідомив, що кола були ідеально круглими, а досягнувши краю, повністю зникали, залишаючи воду навколо нерухомою.

Коли Айзек трохи відсунувся, темну воду розірвав гладенький чорний вигин. Річка розійшлася навколо постаті, що піднімалась, і заплюскотіла в межах маленького кола. Айзек дивився в обличчя Ткача.

Він відсахнувся. В грудях калатало. Ткач дивився на нього згори. Голова була під таким кутом, що з-під води визирала лише вона, а не загрозливе тіло. Ткач наспівно говорив, і його голос проникав Айзекові глибоко в голову.

...ТИ МОЛОДЕЦЬ ТИ ГРУЗИЛО ТОЙ САМИЙ ЗОВСІМ ГОЛИЙ ЯК ПРОШЕНО МАЛЕНЬКИЙ ЧОТИРИНОГИЙ ТКАЧ МОЖЕ БУТИ... — сказав він безперервним співучим монологом. — РІЧКА І СВІТАНОК ПРОЛИТИ СВІТЛО НОВИНА ЦЕ ЯК НАГОТА НА ХВИЛЯХ...— слова зникали, аж поки не стали зовсім нечутні, й Айзек скористався нагодою заговорити.

— Радий тебе бачити, Ткачу, — сказав він. — Я не забув, що ми домовились зустрітися. — Він глибоко вдихнув. — Мені треба з тобою побалакати.

Плавний наспів Ткача повернувся, й Айзек силкувався зрозуміти, перекласти поетичну нісенітницю на мову інформації, відповісти, змусити себе почути.

Це було схоже на розмову зі сплячим або з божевільним. Це було важко й виснажливо. Але можливо.

Яґарек почув притишену балаканину дітей, що прямували до школи. Вони пройшли позаду нього протоптаною в траві доріжкою.

Він кинув оком на протилежний берег, де від води на легкому схилі виднілися дерева й широкі білі вулиці Стяжного Пагорба. Там річку теж оточував тонконіг, але не було ні доріжки, ні дітей. Самі лише мовчазні будинки.

Яґарек підтягнув ближче коліна й міцніше загорнувся в огидний плащ. Судно, в якому сидів Айзек, здавалось навдивовижу нерухомим. Кілька хвилин тому виднілася голова Айзека, а тепер вона ледь визирала з-за краю човна, проте дивився вчений у протилежний від Яґарека бік. Здавалося, що він глядів на якусь точку в воді, якісь плавучі уламки.

Мабуть, це Ткач, подумав Яґарек, затремтівши від нетерпіння.

Він силкувався щось розчути, однак легкий вітерець звуків до нього не доносив. Ґаруда чув лише плюскіт річки й окремі уривки розмови дітей за спиною. Вони були роздратовані й швидко починали плакати.

Ішов час, але сонце, здавалося, завмерло. Маленький потік школярів не зменшився. Яґарек дививсь, як Айзек про щось сперечається з невидимим під водою павуком. Яґарек чекав.

А тоді, невдовзі після світанку, але ще до сьомої, Айзек крадькома розвернувсь у човні та заходився збирати одяг; відтак, наче якийсь незграбний водяний пацюк, злодійкувато поповз назад в Іржу.

Від руху Айзека по воді відображення ранкового світла на поверхні річки розбилося. На мілині він виконав гротескний водний танець, щоб натягнути одяг, перш ніж посунув у грязюку й траву на березі.

Він з хрипом упав на землю перед Яґареком.

Школярі загиготіли й зашепотіли.

— Думаю... Думаю, він прийде, — сказав Айзек. — Думаю, він зрозумів.

Коли вони дісталися до хатинки біля залізниці, було вже по восьмій. Повітря в помешканні було спекотне й затхле, по ньому неспішно кружляла пилюка. Там, де крізь потріскані стіни проривалося світло, кольори сміття й дерева яскравішали.

Дерхан все ще не повернулася. Пенджфінчесс спала в куточку — чи вдавала, ніби спить.

Айзек зібрав важливі трубки й клапани, двигуни, батареї й трансформатори в незугарний мішок. Він відшукав свої записи, швидко їх проглянув, а тоді запхав у сорочку. Нашкрябав записку для Дерхан і Пенджфінчесс. Вони з Яґареком перевірили й почистили зброю, порахували свою вбогу амуніцію. Тоді Айзек виглянув із поламаних вікон на місто, яке прокинулося довкола.

Тепер їм випадало бути обережними. Сонце набралося моці й засіяло на повну силу. Хто завгодно міг бути вартовим, а кожен вартовий бачив їхню геліотипію. Вони щільно загорнулися в плащі. Повагавшись, Айзек позичив у Яґарека ніж і сяк-так ним поголився. Гостре лезо боляче пошкрябало ґульки й прищі, через які він колись і відростив бороду. Після безжальної, швидкої процедури Айзек стояв перед ґарудою з блідим голим підборіддям, з якого текла кров і де-не-де виднілися кущики щетини.

Він виглядав жахливо, проте інакше, як перше. Айзек витер зі шкіри кров, і вони вирушили в ранкове місто.

До дев’ятої, за кілька хвилин бродіння повз магазини й сварливих перехожих, пересуваючись провулками там, де їх можна було знайти, напарники опинилися на звалищі в Сірому Меандрі. Палило немилосердно, а в цих каньйонах покинутого металу, здавалося, було ще більш спекотно. Підборіддя Айзека поколювало й пекло.

Вони попрямували пустирем до серця лабіринту — у лігво Ради Конструктів.

— Нічого! — Бентам Радґаттер стиснув кулаки на столі. — Ми дві ночі прочісуємо все місто дирижаблями. Нічого. Нова порція тіл щоранку, а вночі — анічогісінько. Рятуй мертвий, про Ґрімнебуліна жодної звістки, про Сумолок так само... — Він підвів почервонілі від утоми очі й подивився на інший бік столу, де Стем-Фульхер потягувала смердючий дим зі своєї люльки. — Успіхом це не назвеш.

Стем-Фульхер повільно кивнула. Замислилась.

— Є два моменти, — промовила вона. — Зрозуміло, що нам потрібні військовики, які пройшли спеціальне тренування. Я казала вам про вояків Пістрявого. — Радґаттер кивнув. Він не переставав терти очі. — Нам варто зробити те ж саме. Ми без проблем можемо наказати каральним фабрикам доставити загін спеціально пристосованих Пороблених — із дзеркалами й направленою за спину зброєю й усяким таким, але нам потрібен час. Їх треба натренувати. Це займе принаймні три-чотири місяці. А поки ми цей час витрачаємо, глитай-нетлі просто будуть і далі проріджувати громаду. Сильнішати.

Тож нам, — продовжила вона, — треба визначитися зі стратегію, як контролювати місто. Наприклад, запровадити комендантську годину. Ми знаємо, що нетлі можуть потрапити в будинки, але, безсумнівно, більшість жертв вони знаходять на вулицях.

Далі нам треба призупинити спекуляції у пресі на тему того, що ж відбувається. Барбл не єдина працювала над тим проектом. Слід викорінити будь-які зачатки бунту, отже, треба затримати усіх інших науковців, які займалися цією роботою.

Враховуючи, що половина вартових зайняті проблемою глитай-нетель, ми не можемо попускати, аби сталося щось таке, як той страйк докерів. Це може швидко розхитати порядок. Наш обов’язок перед містом — покінчити з будь-якими абсурдними вимогами. По суті, мере, ця криза — найбільша з часів Піратських воєн. Думаю, час визнати, що це надзвичайна ситуація. Нам потрібна надзвичайна влада.

Нам потрібен воєнний стан.

Радґаттер стиснув губи й замислився.

— Ґрімнебуліне, — сказав аватар.

Сама Рада не показувалась. Не сідала. Її неможливо було відрізнити від пагорбів бруду й сміття довкола.

Дріт, встромлений у голову аватара, тягнувся з металевих обрізків та уламків каміння. Від аватара смерділо. Шкіра поросла цвіллю.

— Ґрімнебуліне, — повторив він неприємним, нерівним голосом. — Ти вчасно не повернувся. Кризовий двигун, який ти в мене залишив, незакінчений. Де ті мої «я», що пішли з тобою до Оранжереї? Минулої ночі знову літали глитай-нетлі. Ти не впорався?

Айзек підняв руки, жестом закликаючи спинитися.

— Чекай, — з притиском сказав він. — Я поясню.

Айзек знав: зробив би помилку, вважаючи, що в Ради Конструктів були почуття. Розповідаючи аватару історію про ту жахливу ніч в Оранжереї кактів — ніч такої неповної перемоги за таку жахливу ціну — він знав, що тіло чоловіка трусилося не від люті, й не смуток спотворював обличчя гримасами.

Рада Конструктів мала свідомість, але не почуття. Вона просто інтегрувала нові дані, та й по всьому. Розраховувала можливості.

Айзек розповів, що конструктів-мавпочок знищили, й тіло аватара сіпнулося ще сильніше, як тільки інформація по кабелю досягла прихованих аналітичних машин Ради. Без цих конструктів вона не могла завантажити набутий досвід. Їй доводилось покладатися лише на слова Айзека.

Як це вже одного разу сталося, Айзеку здалось, ніби він помітив людську постать, що промайнула серед непотребу неподалік, але ця з’ява відразу ж розчинилась у повітрі.

Айзек розповів Раді про втручання Ткача, а тоді нарешті почав пояснювати свій план. Звісно ж, Рада швидко його зрозуміла.

Аватар почав кивати. Айзекові здалось, що він відчуває, як здригається земля від руху самої Ради.

— Ти розумієш, що мені від тебе потрібно?

— Звичайно, — відповіла Рада Конструктів тоненьким, тремтливим голосом аватара. — Мене під’єднають напряму до кризового двигуна?

— Так, — сказав Айзек. — Ось як це працює. Коли я лишав тобі кризовий двигун, то забув у нашому сховку окремі частини, через те він був неповний. Може, це й добре, бо коли їх побачив, у мене з’явилась ідея, як це все провернути. Але слухай, мені необхідна твоя допомога. Щоб це мало якісь шанси, нам треба, щоб математика була абсолютно точною. Я приніс обчислювальну машину з лабораторії, однак це не те щоб передова сучасна модель. Ти, Радо, — мережа до біса складних обчислювальних машин... правда ж? Мені потрібно, щоб ти провела для мене розрахунки. Виявила функції, надрукувала програмні картки. І мені потрібно, щоб вони були ідеальні. Аби похибка була майже нульовою. Добре?

— Покажи, — сказав аватар.

Айзек витягнув два аркуші паперу. Він підійшов до аватара й простягнув їх. Серед різких запахів нафти, хемічної плісняви й розігрітого металу на звалищі органічний сморід тіла аватара, що поступово розкладалося, різко виділявся. Айзек зморщив носа від огиди. Проте опанував себе й стояв біля згниваючого, напівживого трупа, щоб пояснити, які функції він собі намітив.

— На цій сторінці кілька рівнянь, яких не можу розв’язати. Можеш їх прочитати? Йдеться про математичне моделювання психічної активності. Друга сторінка трохи складніша. Це — набір програмних карток, який мені потрібен. Я спробував розписати кожну функцію настільки точно, наскільки можу. Наприклад, тут... — Айзек провів товстим пальцем уздовж рядка зі складними логічними позначками. — Це «отримати дані зі входу один; змоделювати дані». Ось тут той самий запит для входу два... а тут ось справді складний момент: «порівняти попередні дані». А ось написані функції конструювання й корекції. Це зрозуміло? — запитав він, відходячи. — Ти це можеш зробити?

Аватар уважно роздивився документи. Очі мерця рівно рухалися траєкторією вліво-вправо-вліво по сторінці. Рух був безперервним, аж поки аватар не спинився й не здригнувся, коли прихований мозок Ради Конструктів зібрав дані.

Якусь мить аватар не рухався, а тоді сказав:

— Це можливо.

Айзек кивнув у стриманому тріумфі.

— Нам це потрібно... ну... зараз. Якнайшвидше. Зможеш?

— Я можу спробувати. А коли настане вечір і вийдуть глитай-нетлі, ти ввімкнеш живлення й під’єднаєш мене. Підключиш мене до свого кризового двигуна.

Айзек кивнув.

Попорпавшись у кишені, він витягнув ще один аркуш і віддав його аватару.

— Ось список усього, що нам потрібно, — сказав він. — Це все, безперечно, можна знайти десь тут на звалищі або зібрати з підручних засобів. У тебе є... е-е... якісь маленькі «я», які можуть пошукати ці штуки? Ще парочку шоломів, таких, як ти нам вже знаходив, якими користуються комунікатори; парочку акумуляторів, маленький генератор і тому подібне. Знову ж таки, нам це потрібно вже зараз. І головне, що нам необхідно, — це кабель. Товстий провідний кабель, такий, що може витримати електричний чи тавматургічний струм. Нам треба чотири-п’ять кілометрів цієї штуки. Необов’язково одним шматком, звісно, це можуть бути фрагменти, за умови, що їх можна сполучити між собою, але нам його потрібно дуже багато. Маємо під’єднати тебе до нашого... до того, на чому зосереджуємося, — він сказав це тихіше, похмуріше. — Кабель буде потрібен увечері, думаю, години до шостої.

Обличчя в Айзека було непохитне. Говорив монотонно. Обережно поглядав на аватара.

— Нас лише четверо, і на одного ми покластися не можемо, — продовжив він. — Ти можеш зібрати свою... паству? — Аватар повільно кивнув, чекаючи на пояснення. — Розумієш, нам треба люди, які зможуть з’єднати ці кабелі по всьому місту. — Айзек висмикнув з аватарової руки список і почав малювати схему зі зворотного боку — нерівну Y, що лежала на боці, позначаючи дві річки, маленькі хрестики на місці Сірого Меандру й Крука, і карлючки, що показували між ними Борсукову Драговину та Слинне Вогнище. Він з’єднав перші два хрестики олівцем. Подивився на аватара. — Тобі доведеться організувати свою паству. Швидко. Нам потрібно, щоб вони були на місці з кабелем до шостої вечора.

— Чому б тобі не зробити все тут? — запитав аватар.

Айзек злегка похитав головою.

— Це б не спрацювало. Тут глушина. Нам треба використати потужність фокусної точки міста, де всі лінії перетинаються.

Нам доведеться піти до Вокзалу на вулиці Відчаю.

Розділ сорок сьомий

Тягнучи за собою одутлий лантух з розібраною технікою, Айзек та Яґарек кралися тихими вуличками Сірого Меандру і вгору цегляними сходами лінії Зюйд. Немов пошарпані міські волоцюги, зодягнені в просторе дрантя, вони важко брели крізь Новий Кробузон до свого непевного сховку біля залізничних колій. Почекали, доки повз пролетить крикливий потяг, енергійно пихкаючи трубою, й продовжили путь крізь стіни гарячого повітря над розпеченими залізними рейками.

Була середина дня, повітря липло до тіла, як гаряча припарка.

Айзек опустив свій край лантуха й потяг на себе розхитані двері. Цієї ж миті двері відчинилися від поштовху зсередини. Дерхан ковзнула назовні, причинивши за собою двері. Айзек мигцем побачив якусь тінь у кутку.

— Знайшла декого, Айзе, — прошепотіла вона.

Голос жінки бринів. На замурзаному обличчі повнилися слізьми червоні очі. Вона коротко махнула рукою в кінець кімнати.

— Ми чекали.

З Радою мав зустрітися Айзек. Яґарек міг навіяти побожний трепет і замішання, однак не довіру, Пенджфінчесс не пішла б, тому кілька годин назад Дерхан виперли в місто на виконання жахливого завдання. Через це настрій у неї був препаскудний.

Покинувши хатину, жінка швидко пробиралася в смоляній імлі нічних вулиць і плакала, розмазуючи по обличчю брудні патьоки. Вона йшла, низько нагнувши голову, оскільки знала: серед нечисленних перехожих ризик нарватися на вартових занадто високий. Важке, повне жахіть нічне повітря висотувало лишки життя.

Та піднялося сонце, імла повільно занурилася в стічні канави, і йти стало легше. Дерхан наддала ходи, ніби опір матерії темряви їй більше не заважав.

Завдання її менш жахітним не стало, однак необхідність притлумила жах; він огортав жінку не так сильно. Не було часу зволікати.

Чотири чи більше милі до лікарні в Сиріацькому Колодязі вона простувала хитромудро закрученими вуличками нетрів, серед руїн занедбаної архітектури. Дерхан побоялася їхати на таксі — водієм міг виявитися вартовий шпиг, агент для вилову злочинців, таких, як вона. Тому жінка якомога швидше крокувала в тіні лінії Зюйд та все вище піднімалася над дахами, чимдалі тікаючи від серця міста. Роззяплені арки з крихкої цегли височіли над приземкуватими вулицями Сиріаку.

На станції Сиріацький Схід Дерхан зійшла з колій і повернула до плутанини вулиць, південніше від неспокійних вод Великої Смоли.

Було нескладно пройти на шум і крики вуличних торговців до нетрів Тинктурного Променаду, широкої брудної вулиці, що з’єднувала Сиріак, Пелоруські Поля і Сиріацький Колодязь. Вона тягнулася вздовж Великої Смоли, неточним відлунням повторюючи її згини, й змінювала по дорозі свої імена: спершу ставала Віньйонським Шляхом, далі — Сріблоспинною вулицею.

Дерхан спритно огинала хрипкі сварки, хиткі двоколки й на диво живучі напіврозвалені будівлі. Вона йшла до цілі, як мисливець, прямуючи на північний схід. Урешті, коли дорога під гострим кутом повернула на північ, жінка набралася сміливості та шмигонула поперек, суплячись, мов божевільна старчиха, і кинулася до центру Сиріацького Колодязя — Верулінської лікарні.

Це була величезна стара будівля, оздоблена башточками й різноманітними архітектурними оборками з цементу й цегли: боги й демони перезиралися з-понад вікон, здиблені дракони під дивними кутами виростали з-під багаторівневих дахів. Триста років назад тут діяв помпезний санаторій для божевільних багатіїв, коли район був ще крихітним передмістям. Нетрі розрослися, як гангрена, й поглинули Сиріацький Колодязь: пансіонат випотрошили й перетворили на склад дешевої вовни. Потім він збанкрутував, і там оселилася злодійська шайка, після того — невдала спілка тавматургів. Урешті будівлю викупив Верулінський орден і та знову стала лікарнею.

«Знову тут знаходитимуть зцілення стражденні», — казали монахи.

Без належних коштів і медикаментів, з лікарями й аптекарями, які у нечисленні вільні години приходили допомагати, спонукувані совістю, та медперсоналом із набожних, однак не навчених монахів і черниць, Верулінська лікарня стала місцем для смертельно хворих бідаків.

Дерхан пройшла повз сторожа, не обізвавшись на його питання, ніби оглухла. Він підвищив голос, однак вирішив не йти слідом. Вона піднялася сходами на другий поверх, де містилися три палати.

А там вона... почала полювання.

Дерхан запам’ятала, як марширувала повз ряди застелених чистою, бляклою білизною ліжок під масивними склепінчастими вікнами, повними холодного світла, повз тяжке сопіння й повільно вмираючі тіла. Стурбованому монахові, який поспішно задріботів до неї і запитав, що їй треба, вона наплела зі слізьми на очах про свого смертельно хворого батька, що той зник, пішов серед ночі безвісти помирати, і що чула, ніби він міг опинитися тут, серед цих янголів милосердя. Монах увесь роздувся від благочестя й дозволив їй лишитися та шукати батька. Дерхан, в очах якої знову забриніли сльози, запитала, де в них лежать найтяжчі хворі, оскільки її тато був при смерті.

Монах мовчки вказав на подвійні двері в кінці велетенської кімнати.

Жінка пройшла крізь двері й уступила в пекло, де розкинулася смерть. Єдиним заспокоєнням від болю й занепаду були хіба постелі без блощиць. Молода черниця з очима, повними безбережного жаху, зупинялася час від часу біля того чи іншого ліжка й звірялася з папірцем, прикріпленим до бильця, упевнюючись, що так — пацієнт помирає, і ні — він ще живий.

Дерхан глянула вниз, зазирнула в табличку, прочитала діагноз і рецепт: «Некроз легень. Знеболювальне 2 дози лаудануму / 3 години». І поряд іншою рукою: «Лаудануму немає в наявності».

Для хворого на наступному ліжку недоступними ліками була споррова вода. Для третього — судифіл кальціаха, котрий, якщо Дерхан прочитала правильно, вилікував би пацієнта від руйнування кишківника за вісім прийомів. І так по всій палаті тяглася вервечка листків із безглуздою інформацією про те, що могло би позбавити хворих від болю.

Дерхан зайнялася тим, за чим сюди прийшла.

Жінка оглянула пацієнтів чіпким оком — мисливець на ледь животіючих. Вона приблизно уявляла критерії пошуку — при тямі й не геть тяжкий, що живе не останній день. Від того стало якось млосно і погано на душі. Черниця побачила її, підійшла та, на диво спокійно, запитала, кого вона шукає.

Дерхан на неї не зважала й продовжила своє жахне завдання, ковзаючи холодним поглядом по палаті. Вона пройшла через всю кімнату й урешті зупинилася біля ліжка виснаженого старого, табличка в ногах якого пророкувала йому не більше тижня. Він спав з відкритим ротом, пускав слину й кривився уві сні.

В якийсь жахливий момент рефлексії жінка піймала себе на тому, що припасовує до вибору якісь абсолютно збочені, неможливі етичні критерії. «Хто тут вартовий стукач?» — хотілося закричати. «Хто з вас ґвалтував? Хто вбив дитину? Хто катував?» Вона зупинила себе. Цьому не можна було дати хід, інакше вона просто збожеволіє. Вибору не було. Лише гостра необхідність.

Дерхан повернулася до черниці, яка дріботіла слідом і не переставала видавати нестримний потік базікання, котрий нескладно було пропускати повз вуха.

Дерхан згадалися власні слова, вони звучали так, ніби належали комусь іншому.

— Цей чоловік умирає, — промовила вона.

Черниця затихла й кивнула.

— Він ходить?

— Повільно, — відповіла черниця.

— Божевільний?

Ні, божевільним він не був.

— Я його забираю, — сказала Дерхан. — Він мені потрібен.

Черниця вже було почала булькати від подиву й обурення, коли ретельно стримувані емоції Дерхан на мить дали тріщину, з очей бризнули сльози, їй здалося, що зараз завиє, тому заплющила очі й зашипіла крізь зціплені зуби, та так тваринно й тужно, аж монахиня замовкла. Дерхан знов кинула на неї погляд і спинила потік сліз.

Вона витягла з-під плаща пістолет і приставила його до живота черниці. Та опустила очі вниз і здивовано нявкнула від жаху. Поки черниця спантеличено позирала на зброю, Дерхан витягнула вільною рукою капшук із залишками Айзекових і Яґарекових грошей. Вона випростала руку, аби черниця побачила. Та зрозуміла, що від неї хочуть і простягнула правицю. Дерхан висипала у розкриту долоню банкноти, золотий пил і погнуті монети.

— Візьми, — промовила вона сторожко, тремтячим голосом. — Дерхан махнула рукою навмання, на стражденні, зболені тіла на ліжках. — Тому купи лауданум, тій — кальціах, зціли он того, а того приспи. Вилікуй, кого можна, а іншим двом-трьом-чотирьом дай спокійно вмерти... чи я не знаю, не знаю. Візьми, полегши життя, скільком зможеш, але цього я мушу забрати. Збуди його і скажи, щоб ішов зі мною. Скажи, що я можу допомогти.

Пістоль дрижав у руці, але вона не зводила його з жінки. Вона зімкнула пальці черниці навколо грошей. Очі доглядальниці розширилися від подиву й нерозуміння.

Глибоко в душі, там, де вона не могла відключитись, забутися, Дерхан чула жалібні виправдання. «Бачиш? — захищалася вона. — Ми заберемо його, але ж інших врятуємо!»

Та ніякі моральні хитрування не ослабили страх перед тим, що мала зробити. Залишалося тільки не зважати. Дерхан глянула черниці глибоко в очі й сильніше стисла кулак навколо її пальців.

— Поможи їм, — процідила вона. — Ти можеш допомогти усім їм, окрім нього, або нікому. Допоможи їм.

Черниця довго мовчала, стурбовано зазирала Дерхан в очі. Глянувши на потріпані гроші, на пістоль, а потім на безнадійних хворих по всій кімнаті, тремтячою рукою поклала гроші в кишеню білого халата. Поки вона йшла, щоб збудити пацієнта, Дерхан спостерігала за нею із жахливим, злим тріумфом.

«Бачиш? — подумала вона, зневажаючи себе. — Я не одна така! Вона теж зробила такий самий вибір!»

Його звали Андрей Шелборнек. Шістдесят п’ять років. Його внутрішні органи пожирав якийсь заразний мікроб. Це був тихий, втомлений від страждань чоловік; поставивши декілька запитань, без скарг рушив за Дерхан.

Вона розповіла дещо про лікування, яке вони запланували, експериментальні техніки, які збиралися провести на його скаліченому хворобою тілі. Він нічого на це не сказав і промовчав стосовно її вигляду. «Він про все здогадався! — думала Дерхан. — Він утомився так жити, тому полегшує мені завдання». Це було найниціше виправдання, яке тільки можна вигадати, тож вона заборонила собі думати про таке.

Одразу стало ясно, що до Сірої Пустки він не дійде. Дерхан вагалася. Намацала в кишені кілька пом’ятих купюр. Доведеться брати таксі. Вона ховала обличчя в каптур і давала вказівки водію, понизивши голос до невпізнаваного гарчання.

Двоколку тягнув віл, пороблений у двоногого, щоб із легкістю вписуватися в закручені провулки й вулиці Нового Кробузона. Він, з виразом постійного подиву, ішов вистрибом на своїх вигнутих назад ногах. Дерхан відкинулася на сидінні й заплющила очі. Коли розплющила, Андрей уже спав.

Старий не говорив, не супив брови, не здавався стурбованим, доки Дерхан не звеліла йому лізти по крутому насипу землі й бетону поряд із лінією Зюйд. Він скривився й глянув на неї розгублено.

Дерхан відказала щось безтурботно-безглузде про таємну експериментальну лабораторію неподалік від залізниці. Чоловік захвилювався, тряс головою і поривався тікати. У темряві під залізничним мостом Дерхан вихопила з-під плаща пістоль. Старий хоч і помирав, але боявся смерті, і тому важко йшов угору під прицілом Дерхан. На півдорозі він розплакався. Дерхан подивилася на нього й штурхнула в спину дулом; усі відчуття, здавалося, були десь далеко. Вона ніби відділилася від свого жаху.

В курній імлі хатини Дерхан мовчки чекала, наставивши пістолет на Андрея, доки врешті не почулося човгання біля порога — поверталися Айзек із Яґареком. Коли Дерхан відчинила їм двері, старий почав кричати й кликати на поміч. Для такого хирлявого чоловічка горлав він на диво голосно. Айзек, котрий саме збирався спитати Дерхан, що вона розповіла Андрею, затнувся й кинувся заспокоювати чоловіка.

Лише якісь півсекунди, манісіньку часточку миті, коли Айзек вже було відкрив рота, здавалося, що він от-от скаже щось, аби заспокоїти старого, запевнити, що йому не нашкодять, що він у безпеці, що є вагома причина для такого дивного ув’язнення. Крики Андрея на мить ущухли, він дивився на Айзека з надією, що його заспокоять.

Проте Айзек втомився, думалося важко, і брехня піднімалася в ньому, як струмінь блювотиння. Слова завмерли, так і не вимовлені. Натомість Айзек підійшов до Андрея та з легкістю заткнув гугняві волання немічного старенького ганчіркою. Потім зв’язав бранця витками трухлявої від старості мотузки і якомога зручніше вмостив його попід стіну. Пополотнілий від жаху чоловік пхикав і шумно дихав крізь шмарклі й шари тканини.

Айзек пробував зазирнути йому в очі, промурмотіти якісь вибачення, сказати, наскільки йому шкода, та Андрей не чув його крізь страх. Айзек відвернувся у відчаї. Дерхан зустріла його погляд і на мить стисла йому руку, вдячна, що нарешті хтось розділив цей тягар.

Роботи залишалося чимало.

Айзек взявся за останні розрахунки й обчислення.

Андрей кувікнув крізь свій кляп, і Айзек глянув на нього розпачливо.

Уривчастим шепотом і різкими, нетерплячими уривчастими фразами Айзек пояснював Дерхан і Яґарекові, чим він займався.

Він оглянув пом’яті двигуни, розкидані по всій халупі, — свої аналітичні машини. Встромивши носа у нотатки, по декілька разів перевіряв свої обчислення, зіставляючи їх з аркушами цифр від Ради Конструктів. Зі своєї кризової машини він витяг серцевину — таємничий механізм, який не ризикнув залишити у Ради. З цієї непрозорої коробочки, герметизованого моторчика, клубочилося мереживо кабелів, електростатичних і тавматургічних ланцюгів.

Він неспішно прочистив двигунець, оглянув рухомі деталі. Айзек підготував свою техніку. Підготував себе. Коли вернулася з якогось туманного завдання Пенджфінчесс, він лише на мить підвів голову. Вона говорила тихо, не дивлячись нікому в очі. Вона повільно збирала речі, перевіряла спорядження, змащувала лук, щоб не зіпсувався від води. Запитала, що сталося зі Седраховим пістолем та засмучено зацикала, коли Айзек відповів, що не зна.

— Прикро. Потужна була штука, — промовила вона розгублено, відвівши погляд у вікно. — Зачарована. Могутня зброя.

Айзек перебив. Вони з Дерхан благали Пенджфінчесс ще раз допомогти, перш ніж вона піде. Вона повернулася й глянула на Андрея ніби вперше й, пропустивши повз вуха Айзекові прохання, зажадала знати, що він у біса творить. Дерхан відтягла її убік — подалі від хрипів і схлипувань Андрея та Айзекової похмурої діловитості — й пояснила.

А потім знову запитала, чи водяниця виконає це останнє завдання і допоможе їм. Залишалося тільки благати.

Айзек майже не слухав, але хутко закрив вуха на хрипкі випрохування старого. Натомість працював над складними розрахунками кризової математики.

Позаду невпинно скиглив Андрей.

Розділ сорок восьмий

Майже о четвертій, коли вони збиралися йти, Дерхан обняла спершу Айзека, тоді Яґарека. Перш ніж обійняти ґаруду, вона завагалася лише на мить. Він не відповів на обійми, але й не відсторонився.

— Побачимось на місці зустрічі, — тихо проказала вона.

— Ти знаєш, що маєш робити? — запитав Айзек.

Вона кивнула й штовхнула його до дверей.

Тепер завагався він — це був найтяжчий момент. Він подивився на Андрея, котрий лежав, заціпенівши від страху й виснаження. Очі оскляніли, а кляп у роті був липкий від слизу.

Вони мали взяти його з собою, і не можна було допустити, щоб він забив на сполох.

Пошепки обговорили це з Яґареком. Від страху старигань нічого не чув. У них не було препаратів, Айзек не мав кваліфікації біотавматурга, не міг похапцем просунути пальці крізь череп Андрея й тимчасово вимкнути його свідомість.

Натомість їм довелося звернутися до більш грубих навичок Яґарека.

Ґаруда згадав про ями для сутичок, про «молочні бої», які закінчувалися тим, що один із суперників непритомнів чи здавався, але не вмирав. Він згадав про техніки, які він відпрацював на опонентах-людях.

— Він старий! — прошепотів Айзек. — Він умирає, він слабкий... Обережно з ним...

Яґарек підкрався до стіни, де лежав Андрей, дивлячись на ґаруду зі стомленим, нудотним передчуттям.

Швидким, тваринним рухом Яґарек опинився в Андрея за спиною та, припавши на одне коліно, притиснув голову стариганя лівою рукою до підлоги. Андрей витріщився на Айзека, не в змозі закричати через кляп. Айзек — нажаханий, винуватий і принижений — не міг не відповісти на його погляд. Він дивився на Андрея, знаючи: старий думає, що зараз помре.

Правий лікоть Яґарека пролетів різкою дугою, точно поціливши в точку між черепом і шиєю. Андрей здушено скрикнув від болю. Очі згасли й заплющилися. Яґарек не відпустив Андреєвої голови: він тримав руки напруженими, встромивши свій кістлявий лікоть у м’яку плоть, і рахував секунди.

Зрештою, тіло Андрея обм’якло.

— Він прокинеться, — сказав Яґарек. — Можливо, за двадцять хвилин, а може, й за дві години. Мені треба за ним наглядати. Я можу знову приспати його. Але треба обережно, бо якщо переборщити — у мозок перестане надходити кров.

Вони обгорнули Андреєве нерухоме тіло ганчір’ям, яке вдалося знайти. Він був напівмертвий: нутрощі чоловіка роками роз’їдала хвороба. Старий був навдивовижу легкий.

Вони йшли разом, тримаючи вільними руками величезний мішок, що стримів між ними. Рухалися так обережно, неначе переміщали релігійний артефакт, мощі якогось святого.

На них все ще було абсурдне, обридле ганчір’я, під яким вони ховалися, зігнувшись і волочачи ноги, мов жебраки. Під каптуром темну шкіру Айзека досі всипали крихітні кірки, що залишились від гоління абияк. Яґарек обгорнув голову, як і ноги, у гнилу тканину, лишивши собі лише крихітний проріз для очей. Він нагадував безликого прокаженого зі шкірою, що розпадалась і яку доводилось ховати.

Всі троє були схожі на огидний караван бродяг, мандрівне угруповання жебраків.

Біля дверей вони один раз швидко оглянулися. Обоє підняли руки, прощаючись із Дерхан. Айзек подивився на Пенджфінчесс, що спокійно їх споглядала. Вагаючись, помахав і їй, піднявши брови в німому запитанні: «Я тебе ще побачу?» А може, хотів запитати: «Ти нам допоможеш?» Пенджфінчесс помахала на прощання, не вклавши в жест жодної прихованої відповіді, та відвела очі.

Айзек відвернувся, стиснувши губи.

Вони з Яґареком почали небезпечну подорож через усе місто.

Перетинати залізничний міст вони не наважились. Боялися, що якщо їх помітить розлючений машиніст, то дорогою він не лише свисне на них з парового свистка. Він міг роздивитися їх і впізнати, або повідомити своєму начальству на станції Підступна чи Слинний базар, або навіть на самому Вокзалі на вулиці Відчаю — що три дурні-нероби вештаються по коліях і кличуть на себе лихо.

Попастися комусь було б надто небезпечно. Тож натомість Айзек з Яґареком поплентались по сипкому кам’яному схилові біля залізниці, тримаючи Андрея, який похитувавсь і завалювався в бік тротуарів.

Було спекотно, але не надто: здавалося — щось у місті не так. Було враження, що сонце збліднуло, що його промені вибілили тіні й прохолодні закутки, які робили архітектуру справжньою. Сонячний жар поглинав звуки й позбавляв їх сутності. Айзек пітнів і мовчки лаявся під своїм смердючим рядном. Йому здавалося, що суне крізь якийсь туманний, спекотний сон.

Тримаючи попід руки Андрея, наче друга, що нализався дешевого пійла, Айзек з Яґареком пленталися по вулицях, прямуючи до мосту Півнячий Гребінь.

Тут вони були чужинцями. Це була не Псяча Твань, не Лихокрай і не нетрища Пустиря Кетч. Там вони були б невидимими.

Групка знервовано перетнула міст. Навколо простиралося каміння, долинали насмішки й підколки продавців та покупців.

Яґарек крадькома тримав одну руку на клубку нервів і судин шиї Андрея, готовий стиснути, якщо старигань почне прокидатися. Айзек бубонів нескінченний потік лайки, що звучав, як п’яна нісенітниця. Частково це було прикриття. Він готувався.

— Давай, скотино, — тихо, напружено бурмотів він. — Давай, давай. Падло. Наволоч. Покидьок.

Він навіть не знав, на кого лається.

Айзек з Яґареком перейшли міст повільно, тримаючи і супутника, і мішок з необхідними речами. Навколо них розходилися люди, даючи дорогу, і лише кпили услід трійці. Їм треба було триматися напоготові, щоб насмішки не переросли у сутичку.

Якщо якісь знуджені сміливці вирішили б порозважатися, причепившись до жебраків, це була б катастрофа.

Однак вони перейшли-таки міст, на якому почувалися одинокими і беззахисними, де сонце, здавалося, підкреслювало їхні постаті, перетворюючи подорожніх на мішені для нападу. А далі трійця прошмигнула до Малого Кільця. Місто, здавалося, знову зімкнуло навколо них свої губи; вони знову почувалися в безпеці.

Там були й інші жебраки, що тінню ходили за місцевою знаттю, злочинцями із сережками в вухах, товстими лихварями й мамками з манірно стиснутими губами. Андрей злегка ворухнувся, тож Яґарек знову взявся за нього, натискаючи, де слід.

Там було багато бічних вуличок. Айзек з Яґареком могли уникати великих доріг і йти по затінених алейках. Вони проходили під шворками з пранням, натягнутими між терас із різних боків вулиці. Ліниво обпершись на балкони, фліртуючи із сусідами й сусідками, на них позирали чоловіки й жінки в самому спідньому. Трійця проминала купи сміття й розбиті кришки каналізаційних люків, а діти плювали в них із горішніх поверхів або кидали камінці, відразу ж утікаючи.

Як і завжди, Айзек з Яґареком шукали залізничну колію. Надибали її коло станції Підступна, де поїзди до Салакуських Полів відокремлювалися від лінії Зюйд. Підкралися до віадука, що хаотично вився над бруківкою Слинного Вогнища. Повітря над шумним натовпом поступово червоніло з настанням присмерку. Арки були вимазані мастилом і кіптявою, порослі цвіллю, мохом і витривалими в’юнкими рослинами. Вони кишіли ящірками й комахами, а аспіди ховалися тут від спеки.

Айзек з Яґареком завернули в брудний глухий кут біля бетонно-цегляної основи колій. Вони відпочивали. В міських заростях над головою шурхотіло життя.

Андрей важив небагато, однак тягти його ставало все прикріше — здавалося, він важчав із кожною секундою. Вони розправили зболені руки й плечі, глибоко вдихнули. За кілька метрів від їхньої маленької схованки дріботіли натовпи зі станції.

Коли напарники відпочили й поміняли руки, вони підвелися і знову рушили в дорогу. Ішли бічними вуличками, у затінку лінії Зюйд, до серця міста — Штиря та веж Вокзалу на вулиці Відчаю, яких іще не було видно через кілометри будинків довкола.

Айзек почав говорити. Він розповів Яґареку, що, за його задумом, мало відбутися вночі.

Дерхан попрямувала звалищем Сірого Меандру до Ради Конструктів.

Айзек попередив Конструктовий Інтелект, що вона прийде. Жінка знала, що на неї чекають. Ця думка її тривожила.

Підходячи до порожнини, де ховалася Рада, вона раптом почула, як їй здалося, стишене шепотіння. Напружившись, Дерхан витягла пістоль. Перевірила, чи він заряджений, чи повна панівка.

Дерхан ішла дуже обачно, намагаючись не видавати жодного звуку. В кінці тунелю зі сміття вона побачила край майданчика. Хтось пройшов повз її поле зору. Вона сторожко наблизилась.

Тоді повз купу розкиданого сміття пройшов інший чоловік, і вона побачила, що той зодягнений у робітничий комбінезон та похитується під вагою своєї ноші. Через плече в нього був перекинутий моток кабелю в чорній поплітці, що обвивав його, неначе якийсь хижий полоз.

Дерхан трохи випрямилася. Це не варта чекала на неї. Вона була в осерді Ради Конструктів.

Дерхан увійшла на майданчик, нервово поглядаючи вгору, аби перевірити, чи нема над головою вартових дирижаблів. Тоді вже звернула увагу на те, що відбувалося перед нею, охнувши від масштабів зібрання.

З усіх боків було зі сто чоловіків і жінок, зайнятих всілякими незрозумілими завданнями. Переважно це були люди, однак серед них виднілося кілька водяників і навіть дві хепрі. Всі вони були зодягнені в дешевий, брудний одяг. Майже усі тримали перед собою величезні мотки промислового кабелю.

Там були які завгодно його різновиди. Переважно чорний, але траплялися й коричневі, сині, червоні й сірі поплітки. Були мотки завтовшки як людське стегно, під якими згиналися пари кремезних чоловіків. Були й клубочки дроту не більш як десять сантиметрів у діаметрі.

Коли Дерхан увійшла, бурмотіння на «галявині» припинилося. Всі очі звернулися на неї. Кратер звалища кишів тілами. Дерхан зглитнула й уважно на всіх подивилася. До неї на слабких, тендітних ногах дріботів аватар.

— Дерхан Сумолок, — тихо сказав він. — Ми готові.

Якийсь час Дерхан перемовлялась із аватаром, уважно звіряючись із намальованою мапою.

Кривава впадина в розчахнутому черепі аватара смерділа особливо сильно. У таку спеку його неповторний сморід напівзогнилого мертвяка було неможливо витримувати, тож Дерхан затримувала дихання, як тільки могла, судомно ковтаючи повітря, коли вже доводилося, крізь брудний рукав плаща.

Поки вони розмовляли, решта зібрання трималася на шанобливій відстані.

— Це майже вся моя органічна паства, — сказав аватар. — Я відправив рухомих Мене доставити термінове повідомлення, і вірні, як бачиш, зібралися. — Він зупинився і клацнув — чужорідний, нелюдський звук. — Треба починати, — продовжив. — Уже сімнадцять хвилин по п’ятій.

Дерхан подивилася на небо, колір якого ставав все більш насиченим, попереджаючи про сутінки. Вона не сумнівалася, що хронометр, котрий перевірила Рада Конструктів, — якийсь годинниковий механізм, схований глибоко в нутрощах смітника, — був точним до секунди. Жінка кивнула.

За командою аватара паства вирушила зі звалища, похитуючись під вагою кабелів. Перш ніж піти, вони поверталися до тієї точки у стіні звалища, де ховалася Рада Конструктів. На мить зупинившись та поклавши за потреби кабель на землю, вони виконували руками релігійний жест, схожий на зімкнуті коліщатка.

Дерхан дивилася на них із тривожним передчуттям.

— Їм не вдасться, — сказала вона. — Їм бракує сили.

— У багатьох є візочки, — відповів аватар. — Вони йтимуть позмінно.

— Візочки? — запитала Дерхан. — Звідки?

— У когось свої власні. Інші купили їх чи орендували сьогодні за моїм наказом. Вони нічого не крали. Привернути до себе увагу було б занадто ризиковано, нас могли б викрити.

Дерхан відвернулася. Її непокоїло, що Рада настільки сильно контролювала своїх послідовників-людей.

Коли зі звалища пішли останні запізнілі, Дерхан з аватаром наблизилися до нерухомої голови Ради Конструктів. Рада лежала на боці, перетворившись на невидимі нашарування сміття.

Поруч лежав в очікуванні короткий, товстий моток кабелю. Кінець був розірваний — на третину метра товсту гуму поплавили й розділили на кілька частин. З поплітки стирчали покручені дроти, витягнуті з акуратних клубків і плетінок.

Серед сміття лишався ще один водяник. Дерхан побачила, що він стоїть неподалік і стривожено спостерігає за аватаром. Вона поманила його ближче. Той посунув до них то на чотирьох ногах, то на двох, розчепіривши пальці ступнів, аби рівно триматися на непевній землі. Комбінезон у нього був зі світлої, вощеної матерії, якою часом користувалися водяники: вона відштовхувала рідину, аби не промокнути й не поважчати, коли водяник плавав.

— Ти готовий? — запитала Дерхан.

Водяник кивнув. Дерхан пильно на нього подивилася, проте вона замало знала про його народ. В ньому не було нічого такого, що би підказало їй, чому він присвятив себе цій дивній, вимогливій секті, чому поклонявся цьому непевному інтелектові, Раді Конструктів. Для неї було очевидно, що Рада ставилась до своєї пастви, як до пішаків, що вони не приносили їй ніякої радості чи задоволення, а лише певну... користь.

Дерхан не розуміла, анітрохи не розуміла, що давала вірянам ця єретична церква.

— Допоможи мені дотягнути це до річки, — сказала вона, піднімаючи один з кінців товстого кабелю.

Жінка похитнулася під його вагою, і водяник кинувся до неї, допомагаючи не втратити рівновагу.

Аватар не рухався. Він спостерігав, як Дерхан і водяник відходять від нього, прямуючи до бездіяльних кранів, що на північному заході вистрілювали в небо з-за куп сміття довкола Ради Конструктів.

Кабель був величезний. Дерхан довелося кілька разів зупинитися, покласти його й передихнути, перш ніж рухатися далі. Водяник флегматично плівся поруч, зупинявся, коли й вона, і чекав, коли можна буде знову рушати. Розмотуючись, котушка дроту за ними поступово зменшувалася.

Дерхан обирала дорогу, рухаючись крізь купи непотребу до річки, немов розвідниця.

— Ти знаєш, для чого все це? — швидко запитала вона у водяника, не обертаючись.

Він кинув на неї різкий погляд, тоді поглянув на виснажену постать аватара, яку все ще було видно на фоні сміття. Похитав обрезклою головою.

— Ні, — відказав він. — Лише почув, що... Бог-машина вимагав нашої присутності, аби ми були готові ввечері попрацювати. Почув Його наказ, як сюди прийшов, — інтонація у водяника була цілком нормальною.

Він говорив уривчасто, але доброзичливо, без релігійного фанатизму. Його відповідь більше нагадувала філософські нарікання роботяги на начальника, який вимагає працювати понаднормово, а доплачувати за це не збирається.

Але коли Дерхан, захрипла від напруження, почала ставити більше запитань — «Як часто ви збираєтесь?», «Що ще Рада просить вас зробити?» — він з острахом і підозрою зиркнув на неї та почав відповідати на все одним словом, потім кивками, а потім взагалі перестав говорити.

Дерхан замовкла. Вона зосередилася на своїй ноші.

Смітники розкинулися неохайними лабіринтами аж до самої річки. В Сірому Меандрі від берегів річку відділяли стіни зі слизької цегли, що випиналися з темної води. У часи розливу від повені рятував хіба якийсь метр крихкої глини. В інший же час між хвилястою поверхнею Смоли й верхівкою стін було аж два з половиною метри.

З потрощених цеглин виростала огорожа, яку збудували багато років тому, щоб утримати тодішні зачатки сміттєзвалища. Була вона із залізної сітки, дерев’яних планок і бетону. Але з часом під вагою накопиченого сміття стара огорожа загрозливо нависла над водою. За десятки років частини слабенької стіни попроривалися й висмикнулись із бетонної основи, розсипаючи сміття в річку. Огорожу ніхто не ремонтував, тож у тих точках сміттєзвалище утримувала лише міць самого потрощеного непотребу.

Стиснуті блоки сміття коли-не-коли падали у воду масними лавинами шлаку.

Велетенські крани, що вивантажували непотріб із сміттєвих барж, колись стояли на відстані кількох метрів од нейтральної території, висушеної сонцем і порослої низенькими кущиками, але ці кілька метрів швидко захопило сміття. Тепер працівникам звалища доводилося плентатися по горбистому рельєфу, щоб дістатися до кранів, які нині стирчали просто з огидного рельєфу смітника.

Сміття було гейби плодючим і породжувало все нові конструкції.

Дерхан з водяником блукали в грязюці, аж поки лігво Ради Конструктів не сховалося з очей. За ними тягнувся слід з кабелю, котрий ставав невидимим, як тільки опинявся на землі, — перетворювався на ще один шмат непотребу в цілому пейзажі механічних відходів.

Пагорби сміття поступово зменшувалися в міру наближення до річки. Перед ними з горішнього шару відходів на метр з лишком здіймалася іржава загорожа. Дерхан трішки змінила напрямок, попрямувавши до великого пролому в сітці, де звалище виходило на річку.

По той бік огидної води Дерхан забачила Новий Кробузон. На мить точно в отворі опинилися округлі шпилі Вокзалу на вулиці Відчаю, що нависали над містом вдалечині. Їй було видно підвісні колії, що тягнулися між безладно розміщеними баштами. Вартові вежі потворно випиналися в небо.

Навпроти на край річки жирно накочувалося Слинне Вогнище. Уздовж Смоли не було набережної — натомість де-не-де вигулькували окремі відрізки вулиць, а далі — приватні сади, голі складські стіни й пустирі. За приготуваннями Дерхан спостерігати було нікому.

За кілька метрів від краю Дерхан поклала на землю кінець кабелю й обачливо підсунулась до діри в огорожі. Вона намацувала ногами тверду поверхню, побоюючись, що сміття зсунеться й жбурне її в багнисту річку. Жінка якомога нахилилася й оглянула неквапливі хвилі на плесі.

Сонце повільно наближалося до дахів із західного боку, й брудний темний колір річки відсвічував червоним.

— Пендж! — прошипіла Дерхан. — Ти там?

За мить почувся тихий плюскіт. Один із непримітних шматків сміття, що вкривали річку, раптом підплив ближче. Він рухався проти течії.

Пенджфінчесс виставила голову над водою. Дерхан усміхнулася від дивної, відчайдушної полегкості.

— То що, — сказала Пенджфінчесс. — Настав час виконати моє останнє завдання.

Дерхан кивнула, почуваючи недоречну вдячність.

— Вона допоможе, — пояснила іншому водяникові, який тривожно й підозріло витріщався на Пенджфінчесс. — Кабель завеликий і заважкий для тебе одного. Якщо ви проберетесь, я подам його вам обом.

За кілька секунд водяник розважив, що ризики від участі новоприбулої були не такі важливі, як поставлене завдання. Він нервово й налякано зиркнув на Дерхан і кивнув. Швидко потупцяв до отвору в металевій сітці, на мить спинився, а тоді елегантно стрибнув у воду. Він пірнув настільки точно, що почувся лише тихий сплеск.

Пенджфінчесс з недовірою його оглядала, поки він наближався. Дерхан швидко роззирнулася й побачила циліндричну металеву трубу, завтовшки грубшу за її стегно. Вона була довга й надзвичайно важка, однак, завзято працюючи й не зважаючи на зболені м’язи, Дерхан поволі підсувала її до прогалини в огорожі. Нарешті приперла трубу впритул до розриву. Жінка випростала руки, поморщившись від болю в м’язах. Далі відступила назад, узяла кабель і підтягнула його до краю води.

Вона почала просувати кабель донизу, перекинувши його через трубу та підштовхуючи з усієї сили. Все більше й більше витягувала з котушки, схованої в серці звалища, й передавала вже розмотане ближче до води. Нарешті Дерхан достатньо опустила кабель, щоб Пенджфінчесс, майже вистрибнувши з річки, могла вхопитися за кінець. Під її вагою метр-два кабелю опустилися під воду. Край звалища загрозливо навис над річкою, проте кабель сковзнув по гладенькій поверхні труби, притиснутої з обох боків до огорожі, й легко зависнув донизу.

Пенджфінчесс знову потягнула його на себе, пірнаючи аж до дна річки. Не чіпляючись за непотріб, що слугував за ґрунт на звалищі, кабель швидко проминав край смітників і падав у воду.

Дерхан дивилася на його нерівний рух, раптові ривки, коли водяники на дні річки відштовхувались ногами й прискорювалися. Вона посміхнулася, відчувши на крихітну мить тріумф, і стомлено обперлась об розбитий бетонний стовп.

На поверхні води ніщо не виказувало, що внизу щось відбувається. Велетенський кабель ривками опускався у воду біля берегової стіни. Він стрімко пірнав у темряву, входячи у річку чітко перпендикулярно. Дерхан здогадалася, що водяники, напевно, спершу затягують розмотаний кабель потрібної довжини у воду при березі, а вже потім тягтимуть його дном на той бік.

Зрештою кабель завмер. Дерхан мовчки спостерігала, чекаючи на якийсь знак від своїх спільників.

Минуло кілька хвилин. В самому центрі річки щось вигулькнуло.

Це був водяник, що піднімав руку на знак тріумфу — або привітання, або просто сигналу. Дерхан помахала у відповідь та примружилась, аби розгледіти, хто то є, і визначити, чи для неї призначалося це повідомлення.

Річка була дуже широка, тож розгледіти постать спершу не вдавалося. А відтак Дерхан побачила в руці складаний лук і зрозуміла, що це Пенджфінчесс. Вона усвідомила, що водяниця з нею прощалась, і відповіла на прощання.

Дерхан подумала, що було, мабуть, не надто розумно залучати Пенджфінчесс до цього останнього етапу полювання. Звичайно, таким чином завдання полегшувалося, але вони могли б упоратися й без неї, з допомогою ще якихось водяників — послідовників Ради. І ще менш розумно було перейматися, — навіть трохи, — розстаючись із Пенджфінчесс, і зичити їй удачі та щиро махати на прощання й відчувати невелику, але втрату. Водяниця-найманка свою роботу виконала й могла тепер іти займатися більш вигідними й безпечнішими угодами. Дерхан нічого їй не завинила, точно — не подяку і не приязнь.

Проте обставини склалися так, що вони стали товаришками, і Дерхан було шкода, що спільниця йде. Вона була частиною, хай якою маленькою, цієї хаотичної, жахливої боротьби, і Дерхан не могла не сумувати, що Пендж їх покидає.

Рука з луком зникла. Пенджфінчесс знову пірнула під воду.

Дерхан відвернулася від річки й попрямувала лабіринтом Ради.

Вона йшла уздовж кабелю плутаними проходами нагромаджень сміттєзвалища, аж поки дісталася Ради. Аватар стояв біля розмотаної котушки обплетеного гумою дроту.

— Перехід успішний? — запитав він, щойно побачивши її. Перевальцем підійшов ближче, торохкочучи кабелем, що вистромлювався з його черепної порожнини. Дерхан кивнула.

— Нам треба тут все підготувати, — сказала вона. — Де гніздо?

Аватар повернувся та вказав Дерхан іти за ним. На мить зупинившись, підняв другий кінець кабелю. Він похитнувся під такою вагою, але не поскаржився й не попросив допомогти, а Дерхан і не пропонувала.

Тримаючи під рукою грубий ізольований дріт, аватар підійшов до скупчення сміття, в якому Дерхан упізнала голову Ради Конструктів (це відбулося котроїсь бентежної миті — як у дитячій книжечці з оптичними ілюзіями, неначе дівоче лице раптом перетворилося на обличчя старої карги). Вона все ще лежала на боці, не подаючи жодних ознак життя.

Аватар потягнувся до ґраток, що правили за металеві зуби Ради.

За одним із велетенських прожекторів-очей, з корпуса, в якому стукотіли клапани якоїсь надзвичайно складної аналітичної машини, вирвався плутаний клубок дротів, трубок і непотребу.

Це була перша ознака, що грандіозний конструкт був активний. Дерхан здалося, що вона побачила слабкий спалах світла у величезних очах Ради.

Аватар встромив кабель у відповідне місце біля аналогового мозку, що належав до мережі, з якої складалася особлива нелюдська свідомість Ради. Відтак розмотав кілька товстих дротів у кабелі й у розсипі металу, що формував голову Ради.

Дерхан відвернулась; від побаченого її нудило. Аватар спокійно працював, не зважаючи на те, як гострий метал проривав рани на його руках, і звідти по зів’ялій шкірі поволі витікала сірувата кров.

Він почав під’єднувати Раду до кабелю, скручуючи дроти завтовшки з палець в єдиний провідник, уставляючи контакти в гнізда, з яких виривалися дивні іскри, розглядаючи ніби безладні вузлики міді, срібла й скла в мозку Ради Конструктів і в гумовій обмотці кабелю, з яких він одні вибирав та підлаштовував, на інші не зважав, сплітаючи проводку в неймовірно складні конфігурації.

— Все інше просто, — прошепотів він. — Дріт до дроту, кабель до кабелю на кожному з’єднанні по всьому місту, це просто. Єдина складність — тут, біля джерела. Правильно під’єднатися, зчитати ментальні виділення, зімітувати роботу шоломів комунікаторів для альтернативної моделі свідомості.

І все ж, хай яким складним виявилося завдання, було ще засвітла, коли аватар подивився на Дерхан, витер понівечені руки об стегна і сказав, що закінчив роботу.

Дерхан вражено дивилася на крихітні спалахи й іскорки, що містично вистрілювали зі з’єднання. Це було прекрасно. Воно блищало, неначе механічна коштовність.

Голова Ради — величезна й усе ще нерухома, неначе голова сплячого демона — була приєднана до кабелю вузлом з’єднувальної тканини — це був електромеханічний, тавматургічний шрам. Дерхан спостерігала, зачудована. Зрештою вона відвела очі.

— Ну що ж, — непевно мовила жінка. — Мабуть, мені краще піти сказати Айзеку, що... що ти готовий.

Зачерпуючи брудну воду широкими помахами рук, Пенджфінчесс із супутником прямували крізь рухливу темряву Смоли.

Вони не висувалися. Напарники ледь бачили дно, що темніло трохи нижче. Кабель повільно розмотувався з тієї купи, що вони лишили на дні річки біля краю стіни.

Кабель був важкий, і вони в’яло тягнули його крізь брудну річку.

У цій частині Смоли не було нікого, крім них. Там не було інших водяників — лише кілька витривалих, хирлявих рибин, які нервово сахалися від нашої парочки. «Ніби в Бас-Лаґу знайдеться якась всемогутня сила, що змусить мене їх з’їсти», — подумала Пенджфінчесс.

Минали хвилини, а вони все пливли. Пенджфінчесс не думала про Дерхан ані про те, що мало статися вночі, не розмірковувала над планом, який підслухала. Не оцінювала вона й шанси на успіх. Її це не стосувалося.

Седрах і Танселл загинули, і настав час рухатись далі їй самій.

Десь в душі вона зичила Дерхан та іншим, щоб все вийшло. На якийсь короткий час вони були на одному боці. І частина її розуміла, що на карту поставлено дуже багато. Новий Кробузон був заможним містом з тисячами потенційних замовників. Вона хотіла, щоб це місто лишалося здоровим.

Перед нею здіймалася слизька темрява річкової стіни. Пенджфінчесс сповільнилася. Вона затрималась у воді й набрала в руки трохи кабелю — достатньо, щоб дотягнути його до поверхні. На мить завагавшись, водяниця відштовхнулася ногами. Подавши напарникові знак рухатися за нею, вона попливла крізь каламуть до переломленого поверхнею Смоли світла, де тисячі сонячних променів навсібіч розсипалися по хвильках.

Вони випірнули разом і подолали останні метри до затінку берегової стіни.

В цеглу були вбиті поіржавілі залізні обручі, що утворювали драбину до доріжки вгорі уздовж стіни. Навколо осідали звуки кебів і пішоходів.

Пенджфінчесс трохи пересунула лук, щоб було зручніше. Вона поглянула на непривітного колегу й заговорила до нього лубоцькою — багатоскладовою гортанною мовою більшості східних водяників. Він розмовляв на міському діалекті, який змішався з людським раґамолем, проте вони все одно могли порозумітися.

— Твої друзі знають, що мають шукати тебе тут? — різко поцікавилася Пенджфінчесс. Він кивнув (ще одна людська звичка, що її запозичили міські водяники). — Моя робота закінчена, — оголосила вона. — Тепер мусиш тримати кабель сам. Маєш їх дочекатися. Я йду.

Він усе ще непривітно подивився на неї і знову кивнув, піднявши руку різким порухом, який можна було сприйняти за якесь прощання. Пенджфінчесс це розвеселило.

— Плідного дня, — сказала вона. Це було традиційне прощальне висловлювання.

Вона пірнула в Смолу й подалася геть.

Пенджфінчесс попливла на схід, за течією. Попри спокій, вона відчула, як її сповнює радісне очікування. В неї не було ніяких планів чи зобов’язань. Вона раптом подумала: що ж їй тепер робити?

Течія віднесла її до острова Страк, де Смола з Іржею зустрічалися клекітним потоком і перетворювалися на Велику Смолу. Пенджфінчесс знала, що підводну частину парламентського острова патрулюють вартові-водяники, тож трималася на відстані — вона різко звернула на північний захід і попливла проти течії Іржі.

Течія там була сильнішою, ніж у Смолі, й холоднішою. Якусь мить вона насолоджувалась свіжістю, а потім натрапила на стік брудної води.

Вона знала, що то були викиди з Борсукової Драговини, й швидко посунула крізь грязюку. Її ундина-фамільяр, притиснута до шкіри, коли-не-коли починала тремтіти з наближенням до певних точок у воді, й Пенджфінчесс змінювала напрямок та шукала інший маршрут у нечистій річці вздовж кварталу штукарів. Вона зробила неглибокий вдих огидної рідини, неначе таким способом могла уникнути викидів.

Зрештою вода почала розріджуватися. Десь на півтора кілометра вгору за течією від злиття двох річок Іржа раптом почистішала.

Пенджфінчесс тихо втішалася.

Вона стала відчувати, як повз неї пропливають інші водяники. Пливла низько, де-не-де натрапляючи на легкий потік із тунелів, що вели до будинку якогось заможного водяника. То були зовсім не ті недолугі халупки Смоли, Лічфорда й Великого Кільця: там за багато десятиліть до того збудували обсмолені споруди, що вже розвалювалися просто в річку; відразу було видно, що їх зводили люди. То були нетрі водяників.

А ось тут холодна чиста вода, котра стікала з гір, могла привести до добротного тунелю під поверхнею, що пролягав до прибережного будинку з білого мармуру. Фасад, мабуть, ретельно дібрано, аби він не вирізнявся на тлі людських помешкань з обох боків, однак всередині то мав би бути дім водяників, де порожні дверні прорізи поєднують велетенські кімнати під водою і над водою, а також — канали-коридори, стічна система, щоб вода оновлювалася щодня.

Пенджфінчесс не висувалася, пливучи повз водяників-багатіїв. Що більш вона віддалялась од центру міста, то щасливішою, спокійнішою ставала. Її неймовірно тішила втеча.

Вона розпростерла руки й подумки подала сигнал своїй ундині, й та відірвалася від неї, прослизнувши крізь тонку бавовну сорочки назовні. Провівши кілька днів на повітрі, в каналізації й відходах, стихійниця попливла крізь чистішу воду, насолоджуючись свободою, — рухлива цятка живої води в басейні річки.

Пенджфінчесс відчула, що ундина попливла вперед, і грайливо погналася за нею, вдавано схопивши її пальцями, що пройшли наскрізь. Ундина радісно затріпотіла.

«Я подамся на північ, — вирішила Пенджфінчесс, — обмину гори. Можливо, пройду передгір’ям Бежека і, може, зачеплю Червоокий чагарник. Попливу до моря Холодна Клешня». Щойно вона так раптово вирішила, Дерхан і всі інші відразу ж стали для неї минулим, частиною історії, до якої вже не повернутись, про яку, можливо, вона колись комусь розповість.

Водяниця відкрила величезний рот, дозволяючи Іржі литися крізь себе. Пенджфінчесс пливла собі повз околиці, вгору проти течії, покидаючи місто.

Розділ сорок дев’ятий

Зі звалища в Сірому Меандрі розходилися чоловіки й жінки в засмальцьованих спецівках.

Вони йшли пішки, їхали візками, по одному, в парах і тісними групками з чотирьох-п’яти осіб. Вони не поспішали, щоб не привертати зайвої уваги. Пішаниці несли мотки кабелю на плечах, а важчі — то і поміж собою. В екіпажах чоловіки й жінки сиділи, похитуючись, на величезних закрутках обтріпаних дротів.

Вони виходили в місто через нерівномірні проміжки часу згідно з розкладом, який вирахувала Рада Конструктів. За її обчисленнями вони мали розходитись у випадковому порядку.

Невеликий, запряжений коником критий візок з чотирма людьми всередині пірнув у транспортний потік на міст Півнячий Гребінь і покривуляв угору до центру Слинного Вогнища. Їхали неспішно, повернули на широкий, порослий рядом баньянів бульвар Св. Драґонне. Пасажири погойдувалися під тихий перестук коліс по дерев’яних плашках: спадщина вельми ексцентричного мера Вальдемира, котрий не бажав терпіти какофонію грюкоту екіпажів на бруківці у себе під вікнами.

Погонич зачекав вільної дороги для повороту, потім звернув ліворуч і в невеликий дворик. Звідси бульвар не проглядався, але його звуки все ще юрмилися навколо них. Екіпаж пригальмував біля високої стіни з брунатно-червоної цегли, з-поза якої долинав тонкий аромат жимолості. На самому краю хвилювалися на вітрі ріденькі чубчики плюща і пасифлори. Там був сад монастиря Веднег Ґеганток, який доглядали какти-дисиденти й люди-монахи цього квіткового божка.

Четверо людей вискочили з візка й узялися розвантажувати інструменти та в’язанки важкого кабелю. Перехожі проходили повз, кидали на них короткий погляд, тут-таки забуваючи побачену картину.

Один з чоловіків підняв кінець кабелю високо попід стіну. Його колега взяв залізну скобу та киянку і трьома швидкими ударами зафіксував кінець кабелю на стіні приблизно за два метри над землею. Вони посунулися на захід і через кожні два-три метри вздовж стіни повторювали операцію.

Їхні рухи не здавалися скрадливими чи злодійкуватими. Радше спокійними й діловитими. Гупання киянки було лише іще одним звуком у міському гамі.

Чоловіки щезли за рогом скверу й попрямували на захід, тягнучи за собою величезні жмутки ізольованого провіддя. Інші двоє стояли й чекали біля зафіксованого кінця кабелю, мідні нутрощі якого розгорталися, як металеві пелюстки.

Перша пара почала розмотувати кабель уздовж звивистої стіни, яка занурювалася в глиб Слинного Вогнища, огинала глухі задвірки ресторанів, модних крамниць і теслярських майстерень та повзла далі до зони червоних ліхтарів і Крука, метушливого ядра Нового Кробузона.

Кабель кріпився до цегли й бетону, вигинався навколо плям і віспин у стіні, переплітався з крученими мотками ринв, стічних жолобів, газових труб, тавматургічних провідників та дротами таємного й давно забутого призначення. Тьмяний кабель був невидимий. Іще одне нервове волокно в гангліях міста.

Їм урешті довелося перетнути вулицю там, де вона плавно вигиналася на схід. Вони поклали кабель на землю й підійшли до жолоба, що з’єднував два тротуари. Раніше це була стічна канава для нечистот, тепер поміж тротуарну плитку й до решітки в міські нутрощі збігала дощова вода.

Чоловіки вклали кабель у жолоб, міцно закріпили. Хутко перейшли вулицю, зрідка відступаючи набік, коли транспорт перепиняв роботу, та, на щастя, рух був не надто жвавий, і вони спокійно прокладали кабель далі.

Поки що їхня поведінка не привертала до себе уваги. Вони тягли кабель уздовж стіни навпроти школи, з вікон якої долинала дидактична гавкотня. Назустріч трапилася інша групка робітників. Ті з іншого боку вулиці ставили на місце розбитий плитняк. Вони підвели очі на новоприбулих, буркнули коротке «здрастуйте» і повернулися до роботи.

Наблизившись до району червоних ліхтарів, послідовники Ради Конструктів, усе ще тягнучи свій важкий кабель, повернули до дворика. З трьох боків над ними вищилися стіни — п’ять чи й більше поверхів брудної, замшілої цегли, подзьобаної за роки смогом і дощем. Вікна від верхівки до землі були розкидані нерівномірно, немов їх випадково розхлюпали з даху.

Дзвеніли крики і лайка, сміх і кухонний посуд. З вікна третього поверху на них позирало премиле дитя. Чоловіки нервово перезирнулися й просканували поглядом решту вікон — окрім дитячого, інших облич не спостерігалося.

Вони кинули на землю кільця кабелю, один навіть глянув дитині у вічі, кліпнув бешкетно й усміхнувся. Інший припав на коліно й зазирнув крізь круглий ґратчастий люк у мостовій.

Знизу, з імли його коротко окликнули. Біля металевої запони вигулькнула брудна рука.

Перший чоловік смикнув товариша за ногу й прошипів до нього:

— Вони тут... Це саме те місце!

Потім ухопився за кінець кабелю й спробував просунути його між ґраток каналізаційного люка. Кабель виявився занадто товстим. Чоловік лайнувся й покопирсавсь у ящику з інструментами, витяг слюсарну ножівку та, кривлячись від виску металу, заходився пиляти дебелу решітку.

— Хутко, — долинув знизу голос невідомого. — За нами щось ішло.

Покінчивши з решіткою, чоловік з силою пропхнув кабель у ґратчастий отвір. Його товариш ніяково спостерігав за дивною сценою, немов за якоюсь гротескною інверсією народження.

Люди внизу вхопилися за кабель і потягли на себе в каналізаційну імлу. По венах міста розгорталися кілометри кручених дротів.

Дитина з цікавістю спостерігала за чоловіками, які стояли й обтирали руки об спецівки. Коли кабель туго натягнувся довкола рогу маленького провулочка, вони хутко шуснули від люка.

Повернувши за ріг, один з монтажників глянув угору, підморгнув ще раз і пішов геть.

На вулиці робітники мовчки розійшлися, кожен у своєму напрямку.

Біля монастирської стіни двоє чоловіків підвели очі.

Через вулицю над розкришеною покрівлею вцяткованої вологою й сирістю бетонної будівлі з’явилося три особи. Вони також волочили з собою кабель (останні метрів п’ятнадцять з більшого мотка), який тепер зміївся позаду, намічаючи їхню подорож дахами аж із східного крила Слинного Вогнища.

Слід від кабелю звивався серед халупок, самовільно натиканих на дахах, і приєднувався до легіону труб, хаотично прокладених між голубниками. Він протискався між шпилів, ліпився до шиферу, немов гидкий паразит, в’юнився поміж вулиць сантиметрів п’ятнадцять чи й двадцять над землею, уздовж невеличких містків, перекинутих через проміжки між хатками. Де-не-де проміжки були якихось два метри чи й менше, і чоловіки просто перестрибували їх, натягуючи кабель.

Той щезав на південному сході й різко пірнав униз — через мулистий дощоприймач до каналізації.

Чоловіки підібралися до пожежної драбини й полізли в долину. Дотягли кабель до другого поверху; звідти виднівся монастирський сад, де на них чекали двоє інших.

— Готові? — крикнув один із новоприбулих і махнув рукою в їхньому напрямку.

Двоє біля стіни ствердно кивнули. Трійця на пожежній драбині завмерла й одночасно шпурнула лишок кабелю.

Той сіпався в повітрі, як страховинний летючий змій, і гучно ляснув по руках чоловіка, який саме підбіг піймати. Він скрикнув, але втримав, підняв кінець високо над головою і якомога сильніше потягнув його на себе.

Робітник підтягнув важкий дріт до стіни так, щоб припасувати кабель до вже причепленого на монастирській огорожі, а товариш тільки закріпив його дюбелями.

Чорний кабель перетинав вулицю над головами перехожих, опускаючись під гострим кутом.

Трійця на залізній драбині перехилилася, спостерігаючи за хапкою роботою колег. Унизу один із чоловіків заходився сукати два мотки дроту, з’єднуючи провідники, аж доки голі кінці проводу не зімкнулися в один неоковирний вузлик.

Монтажник відкрив ящик з інструментами й видобув два слоїчки. Струснув ними, відіткнув на одному затичку й розбризкав декілька крапель по густосплетеному провіддю. Дроти увібрали в’язку рідину, що скріплювала з’єднання. Повторив процедуру з другим слоїком. Там, де злилися дві рідини, виникла виразна хемічна реакція. Чоловік відступив на крок і, простягнувши руку, продовжив накрапувати речовину та заплющив очі — від нагрітого металу пішов їдкий дим.

Хімікати змішалися й спалахнули, плюючись отруйними випарами. Виділилося достатньо тепла, щоб сплавити жили докупи.

Коли метал охолов, двоє чоловіків взялися за фінальний етап роботи: обмотали сплавлені дроти стрічками мішковини, відкрили банку бітумної фарби, жирно намастили з’єднання, ізолюючи таким чином голий метал.

Робітники на пожежній драбині були вдоволені. Вони повернулися на дах, звідки незабаром зникли й розчинилися в місті швидко та безслідно, як димок під вітром.

Повсюди на лінії між Сірим Меандром і Круком проводилися подібні операції. У каналізаціях скрадливі фігури чоловіків і жінок пробиралися крізь дзюркіт і шепіт вогких підземних тунелів. За можливості провідниками таких груп ставали знавці цих підземель: сантехніки, інженери, крадії. Озброївшись картами, пістолями й суворими вказівками, десяток чи більше послідовників з кабелями на плечах торували намічений шлях. Коли закінчувалася одна в’язанка дротів, вони розмотували іншу.

Бували небезпечні затримки, коли групи губилися й ненароком потрапляли в зони смертельного ризику, де гніздилися ґулі й всіляке бандюччя. Однак, вчасно спохватившись, поверталися назад на стишені оклики своїх товаришів.

Коли вони кінець-кінцем знаходили решту команди на якомусь тунельному перехресті, то негайно з’єднували два кінці кабелю, зварювали їх докупи хемікатами, паяльником чи тавматургічними заклинаннями. Після того кабель кріпили до скупчення труб-артерій, які тягнулися в усі боки каналізації.

Робота була зроблена, і компанія розпорошувалася — кожен у свій бік.

Доволі часто кабель міг стриміти з-під землі десь у тихій місцині з глухими завулками чи великими пасмами з’єднаних між собою дахів, а звідти його забирали наземні монтажники. Вони тягли його повз зарості осоки за складськими приміщеннями, по відсирілій цеглі сходів, покрівлях, уздовж хаотичних вулиць, де їхня діяльність була невидима у своїй рутинності.

Бригада зустрічалася з бригадою, кабелі зварювалися докупи. Чоловіки й жінки розходилися у своїх справах.

Розрахувавши ймовірність того, що деякі команди, особливо підземні, можуть загубитися й не знайти місця зустрічі, Рада Конструктів розмістила по всьому маршруту запасні бригади. Ті стояли коло будівельних об’єктів і каналів! Їхня ноша зміїлася позаду) й чекали на інформацію, що десь не з’єднали кабель.

Але робота йшла без запинки. Були незначні проблеми, втрачений час і короткі сплески паніки, але жодна з команд не загубилася й не пропустила зустріч. Запасні робітники не знадобилися.

Через усе місто пролягала велетенська звивиста мережа. Її матово-чорна гумова шкура зміїлася під фекальною каламуттю, через мох і трухляві газети, крізь невисокий підлісок і всипані цегельною крихтою латки трави; перерізала манівці вуличних котів і вуличних дітлахів, прокладала жолоби в шкірі будівель, вкритих зернистими грудками вологого цегельного пилу.

Кабель невблаганно, немов рибина на нерест, рухався до мети, час від часу вихиляючись-відхиляючись від курсу по розпеченому місту до велетенського вищиреного моноліту в центрі Нового Кробузона.

На заході сонце поволі ховалося за передгір’ями, від чого ті миготіли зловісно-величавим світлом. Та й вони не могли зрівнятися з хаотичною пишнотою Вокзалу на вулиці Відчаю.

На його широченній ніздрюватій спині миготіли вогники, і він, немов підношення, приймав у своє черево мерехтливі потяги. Штир простромлював хмари наготованим списом, однак він тьмянів поряд з вокзалом — маленьке бетонне доповнення до сумнозвісної величі будівлі, що із ситим задоволенням похитувалася на хвилях міста-моря.

Кабель невпинно зміївся, піднімався ввись і повз під шкірою Нового Кробузона.

Західний бік Вокзалу на вулиці Відчаю позирав на Плазу Більсантум. Та була людна й красива, навколо зеленого скверика в її центрі безупинно циркулювали валки візків і пішоходів. Серед цієї соковитої зелені чулися хрипкі перегукування й пронизливі зазивання магів, штукарів і хазяїв рундуків. Безжурні містяни легковажили монументальне громаддя, що заполонило півнеба. Лише, бувало, з якоюсь лінивою втіхою звертали увагу на його фасад, коли той повністю заливали призахідні сонячні промені й строката архітектурна мозаїка палахкотіла, мов калейдоскоп: ліпнина та фарбоване дерево мерехтіли рожевим, цегла — криваво-червоним, залізні балки набували глянсуватого блиску. Вулиця Більсантум пірнала у височенну арку, що з’єднувала головну будівлю вокзалу зі Штирем. Вокзал не стояв самотиною. Його краї, хребти низьких башточок з могутньої спини розповзалися геть у місто, зростаючись із дахами звичайних будинків. Бетонні плити ставали раптом сірими стінками каналів. Там, де п’ять залізничних ліній мчали під величними склепіннями й над дахами, вокзальна цегла підтримувала й огортала їх, торуючи шлях понад вулицями. Архітектура повільно переливалася через вінця.

Сама вулиця Відчаю була довгим, вузьким пасажем, що перпендикулярно відходив від вулиці Більсантум і зміївся на схід у напрямку Ґідда. Ніхто не знав, чому вона колись мала стільки ваги, що на її честь назвали вокзал. Вулиця була брукована, від будинків не віяло занепадом, однак і хорошим ремонтом теж. Певно, раніше вона слугувала північною межею вокзалу, доки той повністю її не поглинув. Чималі яруси і зали двірця розповзалися далі й спритно захоплювали маленьку вуличку.

Вони поширювалися, мов пліснява, вростаючи в лінію дахів, до невпізнаваності змінивши рядочок будинків з північного боку вулиці Більсантум. Деякі частини міської артерії лежали просто неба, інші ховалися під цегляними склепіннями, оздобленими горгульями і ґратками з дерева та заліза. Там, у тіні вокзального черева, вулиця Відчаю завше підсвічувалася газовими ліхтарями.

Вона була все ще заселена. Щодня під цим темним архітектурним небом прокидалися сім’ї, ішли звивистим путівцем на роботу, тупотіли з тіні в тінь.

Згори часто долинав важкий тупіт чобіт. Фасад вокзалу і більша частина крівлі перебували під наглядом приватної охорони, іноземних солдатів і вартових. Хто в уніформі, хто в маскуванні патрулювали фасад і горбистий ландшафт зі сланцю й глини, захищаючи банки й крамниці, посольства й урядові кабінети, що займали численні яруси й поверхи двірця. Вони, немов дослідники, крокували звичними вивіреними маршрутами поміж шпилів, бігли чавунними гвинтовими сходами, повз мансардні вікна і плескаті тераси на покрівлях, по нижніх виступах вокзального даху й звідти обзирали площу внизу, таємні закамарки й усе велетенське місто.

Однак далі на схід, ближче до хвоста вокзальної будівлі, помережаної сотнями чорних ходів і дрібних прибудов, охорона ставала дедалі недбаліша і менш строга. Тут височенне громаддя споруди було темніше. Коли сідало сонце, вокзал кидав крислату тінь на широченні простори Крука.

Удалині від основного масиву, між вокзалами на вулиці Відчаю й Ґідд, проходила крізь плутанину адміністративних будівель, давним-давно попсованих дрібного пожежею, Права лінія.

Самі споруди не постраждали від вогню, однак фірма, що займала їх, збанкрутувала. З тих пір кімнати стояли пусткою, і тільки безхатьків не турбував чіпкий запах вуглецю, що встиг уїстися в стіни за десятки років.

Після двох з лишком годин нестерпно повільної ходи Айзек із Яґареком врешті опинилися в цій обгорілій шкаралупі будівлі й удячно впали на перепочинок. Вони вклали Андрея, зв’язали руки-ноги й запхали до рота кляп, поки той не прокинувся. Потім з’їли свою нехитру поживу і мовчки сиділи та чекали.

Небо було світле, але їхній прихисток ховався в тіні вокзалу. За годину впадуть сутінки, а за ними й ніч.

Вони стиха гомоніли між собою. Андрей прокинувся й знову почав пхикати, обводячи кімнату жалібним поглядом й молячи про свободу, та Айзек лише глянув на нього втомленими очима.

О сьомій від розбухлих од спеки дверей долинуло шарудіння, відразу ж чутне на тлі вуличного шуму Крука. Айзек вхопився за кременівку й на мигах велів Яґареку мовчати.

Це прийшла Дерхан, змучена й дуже брудна, обличчя — в пилюзі й кіптяві. Затримавши подих, вона пройшла в кімнату й зачинила за собою двері, а потім важко сперлася на них та зі схлипом видихнула. Підійшла ближче, потисла руку Айзекові, Яґарекові, стиха привіталася.

— Підозрюю, за цим місцем хтось наглядає, — стривожено промовила Дерхан. — Стоїть під тентом тютюнової крамниці, на ньому зелений плащ. Обличчя не розгледіла.

Айзек з Яґареком напружилися. Ґаруда ковзнув до вікна й припав зірким пташиним оком до дірки в рамі. Мовчки просканував протилежну вулицю.

— Там нікого немає, — промовив він спокійно.

Дерхан підійшла ближче й зазирнула в отвір.

— Може, він просто там стояв, — сказала вона. — Та двома-трьома поверхами вище мені було би спокійніше, якщо раптом почуємо, що хтось зайшов.

Іти стало набагато легше. Тепер Айзек міг вести заплаканого Андрея на мушці й не боятися, що їх помітять. Вони ступали вгору сходами, й на чорній обвугленій поверхні лишалися їхні сліди.

На горішньому поверсі у вікнинах не було ні скла, ні дерева, і звідти добре проглядалися вузькі смужки шиферу вокзального моноліту. Вони чекали, а небо тим часом наливалося чорним. У підсліпуватому жовтому бликанні ліхтарів Яґарек зіскочив з вікна й легенько приземлився на порослу мохом стіну. Пройшов півметра до гребеня дахів, що приєднували жменьку будівель до Правої лінії та Вокзалу на вулиці Відчаю. Двірець вищився на заході, поцяткований де-не-де ляпками світла, немов земне сузір’я.

Яґарек мрів десь на тлі небосхилу. Обзирав панораму з коминів і похилого шиферу. За ним ніхто не стежив. Він повернувся в бік вікна й махнув іншим, щоб ішли за ним.

Андрей був старий і незграбний, йому було складно ходити всіма вузькими містками, по яких вони його тягали. Він не міг, де потрібно, перескакувати півтораметрові проміжки між будинками. Айзек із Дерхан допомагали, один легенько, проте наполегливо притримував за руку, доки інший направляв дуло кременівки в голову старого.

Вони розв’язали бранцеві руки й ноги, аби той міг іти й лізти, та кляп залишили, щоби заглушити схлипування і плач.

Андрей спотикався, розгублений і жалюгідний, немов душа на шляху в пекло, що з кожним нестерпним кроком наближалася до неминучого кінця.

Четвірка рухалась уздовж дахів навпроти Правої лінії. Повз них в обидва боки пролітали потяги, ревучи й бухикаючи в скупому світлі попелястим димом. Люди повільно простували вперед, до вокзалу.

Скоро місцевість почала змінюватися. Пологий шифер поступився нарослому громаддю будівель. Довелося попрацювати руками, бігти крихітними бетонними путівцями між будинками, лізти навкарачки крізь величезні пробоїни та дертися по драбинах між присадкуватих башт. Цегла гуділа від роботи схованих усередині споруд механізмів. Дах вокзалу тепер був не попереду, а вгорі. Четвірка проминула якусь туманну межу, де закінчувалися терасовані вулиці й починалося підніжжя вокзалу.

Вони старалися не лазити, а огинати цегляні виступи, схожі на настовбурчені зуби, й пробиратися випадковими проходами. Айзек нервував, гарячково озирався. За низькою лінією дахів і коминів праворуч від них не було видно тротуару внизу.

— Дуже обережно й тихо, — прошепотів він. — Можуть трапитися вартові.

З північного сходу до них наближався плавкий вигин вулиці на тлі крислатого силуету вокзалу. Айзек тицьнув рукою в темряву.

— Он вона, — прошепотів. — Вулиця Відчаю.

Він обвів рукою її довжину. Трохи віддалік вулицю перетинала Цефалічна дорога, по якій вони прийшли.

— Перехрестя, — прошепотів Айзек. — Там зустрічаємося. Яґу... сходиш глянути?

Ґаруда побіг до зворотного боку високої будівлі за декілька метрів від них. Побитий іржею водостічний жолоб майже прямовисною драбиною спускався до землі.

Айзек із Дерхан повільно посунули вперед, м’яко підштовхуючи Андрея пістолями. Підійшовши до перетину двох вулиць, вони важко опустилися на дах і стали чекати.

Айзек глянув на небо, де лиш високе хмаровиння могло піймати проміння сонця. Він опустив очі на Андрея й зустрів благальний погляд, що спотворив риси старого чоловіка. Місто довкола повнилося нічними звуками.

— Жахіття ще не почалися, — пробурмотів Айзек. — Він поглянув на Дерхан і простягнув руку, наче перевіряв, чи йде дощ. — Нічого не відчуваю. Певно, ще не вилетіли.

— Може, рани зализують, — промовила та безрадісно. — Може, взагалі не прилетять і все це, — очі на мить затрималися на Андреї, — намарне.

— Прилетять, — сказав Айзек. — Обіцяю.

Він не хотів думати, що щось може піти не так. Не хотів навіть припускати.

Якусь мить помовчали. Айзек із Дерхан одночасно піймали себе на тому, що обидва спостерігають за Андреєм. Той повільно дихав, очі бігали туди й сюди, страх перетворився на паралізуюче тло. «Можна було б витягнути кляп, — подумав Айзек, — і він не кричатиме... але почне говорити...» Кляп лишився на місці.

Поряд почулося шкряботіння. Айзек і Дерхан спокійно підняли пістолі. З-за стіни вигулькнула перната голова Яґарека, й вони опустили зброю. Ґаруда підтягнувся, тримаючись руками за тріснутий виступ даху. На плечі висів дебелий моток кабеля.

Він підходив до них, хитаючись, і Айзек встав підтримати ґаруду, щоб той не впав.

— Є?! — зашипів чоловік. — Нас чекають?

— Вони почали сердитися, — промовив Яґарек. — Вилізли з каналізації ще годину чи більше тому, боялися, що нас зловили чи повбивали. Це останній відрізок дроту.

Він кинув моток собі під ноги. Кабель виявився тоншим від більшості інших секцій та покритий тонким шаром гуми. На підлозі тугими спіралями його скрутилося метрів зо двадцять.

Айзек став навколішки, щоб роздивитися ближче. Дерхан, не відводячи дуло пістоля від зіщуленого Андрея, прискалила око.

— Під’єднаний? — запитала. — Працює?

— Не знаю, — видихнув Айзек. — І не дізнаюся, доки не з’єднаю ланцюг.

Він підняв кабель і кинув собі на плечі.

— Не такий довгий, як я сподівався, — продовжив Айзек. — Так до центру вокзалу ми геть не наблизимося.

Чоловік озирнувся довкола й стис губи. «Це не важливо, — подумав він. — Вокзал — просто привід бути подалі від звалища й Ради, поки тебе... не зрадили». Однак Айзек піймав себе на думці, що все ж хотів би розміститися в самому серці будівлі, так ніби в її цегляних стінах ховалася якась непереборна сила.

Він показав рукою вдалину на південний схід, на ряд крутих і майже горизонтальних дашків. Вони розляглися, немов велетенські шиферні сходи, над якими нависала пласка бетонна стіна. Невисокі пагорбки дашків закінчувалися десь за дванадцять метрів над Айзеком і його супутниками, тож він сподівався, що там далі вони утворювали рівну платформу. Велетенська бетонна Г-подібна стіна здіймалася майже на двадцять метрів, обгороджуючи уявлювану платформу з двох боків.

— Нам треба он туди, — промовив Айзек.

Розділ п’ятдесятий

На своєму шляху по ступінчастих дахах Айзек і його товариші когось сполошили.

Почувся раптовий п’яний шум. Айзек з Дерхан стривожено вихопили пістолі. Виявилось, обірванець-пияк якось нелюдськи підскочив і зісковзнув по шиферному схилу. За ним тріпотіли клапті рваного одягу.

Після цього Айзек став помічати місцевих мешканців світу вокзальних дахів. В таємних двориках палили маленькі вогнища, за якими наглядали темні, голодні постаті. У закутках біля старих шпилів спали, скрутившись, чоловіки. Це було щось інакше — окремішнє змарніле суспільство. Тут промишляли банди волоцюг. Це була зовсім інша екосистема.

Високо над мешканцями дахів небо борознили одутлі дирижаблі. Гуркітливі хижаки. Брудні плями зі світла й темряви, що сунули між нічними хмарами.

На Айзекове полегшення, верхівка шиферного пагорба була рівною, утворюючи майданчик площею десь чотири-п’ять квадратних метрів. Вистачить. Він махнув пістолем, наказуючи Андрею сісти, що той і зробив, повільно звалившись у дальній кут. Старий зіщулився, обхопивши руками коліна.

— Яґу, — сказав Айзек, — Стій на сторожі, друже.

Яґарек кинув останній виток кабелю, який він притягнув, і став на чати в кінці платформи, поглядаючи вниз, за край велетенського даху. Айзек похитнувся під повною вагою мішка. Поклав його й заходився розпаковувати обладнання.

Три дзеркальні шоломи, один з яких він одягнув. Дерхан взяла інші, один простягнула Яґарекові. Чотири аналітичні пристрої завбільшки як велика друкарська машинка. Дві великі хеміко-тавматургічні батареї. Ще одна батарея, цього разу метазаводна, хепрійська розробка.

Кілька з’єднувальних кабелів. Два великі комунікаторські шоломи, того ж виду, що Рада Конструктів використовувала на Айзекові, щоб схопити першу глитай-нетлю. Ліхтарі. Порох та патрони. Стос програмних карток. Жменя трансформаторів і тавматургічних конверторів. Мідні й олов’яні котушки неочевидного призначення. Маленькі двигуни й динамо-машини.

Усе було пошарпане. Зі вм’ятинами, тріщинами й брудом. Вигляд устаткування мало паскудний. Скидалося хіба на сміття.

Присівши поруч із купою, Айзек почав підготовку.

Під вагою шолома гнулася шия. Він з’єднав між собою дві обчислювальні машини та підключив їх до потужної мережі. Тоді взявся за роботу над значно складнішим завданням — мав з’єднати усі чудернацькі штуки в адекватний ланцюг.

Двигуни під’єднувались до дротів, а ті — до більшої з двох аналітичних машин. Одну з них він трохи підправив, перевіривши дрібні налаштування. Він змінив її схему. Клапани всередині більше не були звичайними бінарними перемикачами — натомість вони точно, конкретно вловлювали неясне й невідоме. Вони відповідали за сіру зону кризової математики.

Він увіткнув останні маленькі заглушки в приймачі й під’єднав кризовий двигун до динамо-машин і трансформаторів, що перетворювали одну надзвичайну форму енергії на іншу. По маленькому пласкому простору на даху розтягнувся імпровізований ланцюг з’єднань.

Насамкінець він витягнув з мішка й під’єднав до буяння машинерії грубо зварену коробку з чорної жерсті завбільшки з черевик. Підняв кінець кабелю — результату величезної підпільної роботи, — що простягався на понад три кілометри аж до прихованого інтелекту звалища в Сірому Меандрі. Айзек спритно розмотав розкладені дроти й приєднав їх до чорної коробки. Він подивився на Дерхан, яка спостерігала за усім, не зводячи зброї з Андрея.

— Це перебивач, — сказав Айзек. — Клапан для мережі. Винятково односторонній потік. Я перекрию Раді доступ до цієї штукенції. — Він поплескав різноманітні елементи кризового двигуна.

Дерхан повільно кивнула. Стало майже зовсім темно. Айзек подивився на жінку й стиснув губи.

— Не можна, щоб та бісова штука дісталася до кризового двигуна. Треба триматися від неї якнайдалі, — пояснив він, з’єднуючи розрізнені елементи пристрою. — Пам’ятаєш, як вона сказала нам, що аватар був якимсь трупом, виловленим у річці? Повна хрінь. Те тіло живе... воно несвідоме, звісно, але серце б’ється, а легені дихають. Рада Конструктів, очевидно, видалила свідомість того чоловіка ще коли він був живий. В цьому й мала полягати ідея. Інакше він би просто згнив.

Не знаю... можливо, так собою пожертвував хтось із тих психів, що їй поклоняються, можливо, це було добровільне рішення. Але, може, й ні. В будь-якому разі, Рада не переймається вбивством людей чи когось іншого, якщо це... вигідно. У неї немає емпатії, немає моральності, — продовжив Айзек, з силою тягнучи непіддатливу залізячку. — Це просто... просто інтелект, що діє на основі розрахунків. Зиск і витрати. Він намагається... максимізувати себе. Він зробить що завгодно — брехатиме, убиватиме — аби збільшити свою міць.

Айзек на мить спинився, поглянув на Дерхан.

— І знаєш, — тихо сказав він, — тому Рада Конструктів і хотіла кризову машину. Постійно вимагала її. Для цього й потрібна ось ця штучка. — Він показав на клапан.— Якби я під’єднав Раду напряму, вона могла б отримати віддачу з кризового двигуна, перебрати контроль над ним. Вона не знає, що я використаю клапан, тому й так хотіла під’єднатися. Як збудувати власний двигун, вона не знає. Готовий заприсягтися Джабберовою дупою, що саме тому ми її так цікавимо.

Ді, Яґу, знаєте, що може зробити ця машина? Тобто це прототип... але якщо він спрацює так, як має, якщо розібратися в тому, як він влаштований, вивчити креслення, зробити його більш надійним, позбутися неточностей... знаєте, що він може зробити? Будь-що.

Кілька хвилин чоловік мовчки з’єднував свої дроти.

— Криза існує всюди, і якщо двигун зможе налаштуватися на поле, виділити його енергію, скористатися з неї... він зможе зробити що завгодно. Мене в глухий кут заганяють тільки усі ці обчислення. Потрібно математично виразити алгоритм робити двигуна. Для цього програмні карти. Однак у Ради її довбаний мозок виражає математично геть-чисто все. І якщо та паскуда під’єднається до кризового двигуна, її послідовників більше не можна буде вважати божевільними. Адже коли вони говоритимуть про Бога-машину... вони матимуть рацію.

Усі троє затихли. В Андрея туди-сюди бігали очі. Він не розумів ані слова.

Айзек працював мовчки. Він намагався уявити місто під контролем Ради Конструктів. Йому ввижалося, як та під’єднується до кризового двигуна, створює все більше і більше аналогічних машин, приєднує їх до власної тканини, живить їх власною тавматургічною, електрохемічною й паровою енергією. Страхітливі клапани відбивають ритм у глибині звалища, змушуючи саму тканину реальності піддаватися й стікати кров’ю з легкістю прядильних органів Ткача, і всі виконують накази того безмежного, холодного інтелекту; абсолютний свідомий розрахунок, примхливий, мов дитина.

Він торкнувся клапана й обережно струснув ним, благаючи, щоб усі механізми були справні.

Айзек зітхнув і витягнув товстий стос програмних карт, що надрукувала Рада. Кожна з них була позначена нерівним друкованим шрифтом. Айзек збентежено підвів очі.

— Ще ж не десята, правда? — запитав він. — Ще ж нічого не літає? Нетлі ще не з’явилися. Давайте підготуємось до того, як прилетять.

Він опустив очі й пересунув важіль на двох хемічних батареях. Всередині змішалися реагенти. Звідти почулося тихе шипіння. Раптом струм прокинувся, привів у дію хор стукітливих клапанів і брязкання вихідних трубок. Машинерія на даху ожила.

Кризовий двигун загудів.

— Він просто розраховує, — нервово сказав Айзек у відповідь на погляд Дерхан і Яґарека. — Він ще не обробляє. Я даю йому інструкції.

Айзек почав обережно просувати програмні картки в аналітичні машини, що стояли перед ним. Більшість із них призначалися самому кризовому двигуну, та деякі — підрядним розрахунковим мережам, з’єднаним маленькими петлями кабелю. Айзек перевірив кожнісіньку картку, звірив із записами, пересвідчився у підрахунках, перш ніж вставляти її в будь-який вхідний отвір.

Двигуни тріскотіли. Їхні стукітливі зуби ковзали по картках, встромляючись в ретельно прорізані отвори; інструкції, накази й інформація завантажувались у їхні аналогові мізки. Айзек не поспішав, очікуючи успішного завершення кожного процесу обробки, перш ніж прибрати картку й поставити на її місце наступну.

Він занотовував свої дії, шкрябаючи незрозумілі помітки на полях. Дихав швидко.

Несподівано пішов дощ. Він був неквапливий; грубі дощинки мляво скрапували й розтікалися, густі й теплі, наче гній. Наближалася ніч, а в’язкі дощові хмари лише прискорили її. Айзек працював швидко. Йому раптом здалося, що в нього незграбні, завеликі пальці.

Відчувалося якесь тяжіння, важкість, що навалювалась на душу й заповнювала собою кістки. Відчуття чогось надзвичайного, страшного й прихованого, що поставало зсередини; роздута чорна хмара виникала з глибин свідомості.

— Айзеку, — сказала Дерхан. В неї зірвався голос. — Швидше. Починається.

Із дощем на них почали скрапувати нічні жахи.

— Вони тут, — налякано мовила Дерхан. — Вони вилетіли зі сховку. Вийшли на полювання. Швидше, ти мусиш встигнути...

Айзек кивнув без слів і продовжив робити те, що й робив, хитаючи головою, неначе це могло б розсіяти нав’язливий страх, що ним оволодів. «Де сраний Ткач?» — подумав він.

— Знизу за нами хтось спостерігає, — раптом сказав Яґарек. — Якийсь волоцюга, видно, не втік. Він не рухається.

Айзек на мить завмер, а потім знову взявся за роботу.

— Візьми мій пістоль, — прошипів він. — Якщо наблизиться, відлякай його пострілом. Сподіваюсь, він триматиметься подалі.

Його руки все ще намагалися квапливо закрутити, з’єднати, запрограмувати. Він натискав клавіші з цифрами і з зусиллям запихав у слоти грубо вирізані картки.

— Майже, — пробурмотів він. — Ще трошки.

Відчуття нічного гніту, ніби вони дрейфували у скислих снах, повернулося.

— Айзеку, — прошипіла Дерхан, указавши на Андрея.

Того заполонив жаский напівсон. Старий метався і стогнав та час від часу розплющував очі з затуманеним поглядом.

— Готово! — виплюнув Айзек і відійшов.

Усі мовчали. Айзекова радість швидко танула.

— Нам потрібен Ткач, — сказав він. — Він повинен... він сказав, що буде тут! Ми без нього нічого не можемо зробити...

Їм залишалося тільки чекати.

Сморід збочених образів зі сновидінь усе зростав, а з різних кутків міста долітали короткі налякані чи відважні крики стражденних сновидців. Дощ густішав, аж поки бетон під ногами не став слизьким. Айзек безрезультатно накривав засмальцьованим мішком то одну, то іншу частину кризової мережі, схвильовано метаючись то туди, то сюди. Він намагався захистити машину від води.

Яґарек дивився на блискучий рельєф дахів. Коли голова сповнювалася нічними жахіттями, а йому ставало страшно в передчутті побаченого, тоді розвертався й заглядав у дзеркала на шоломі. Також не припиняв стеження за розмитими обрисами нерухомої постаті внизу.

Айзек з Дерхан підтягнули Андрея ближче до мережі (знову з тією ж огидною м’якістю, неначе їх справді хвилювало, як він почувається). Під прицілом Дерхан Айзек знову зв’язав руки й ноги стариганя й міцно закріпив один з комунікаторських шоломів у нього на голові. На Андреєве обличчя він не дивився.

Шолом був готовий. На верхівці він мав три вхідні гнізда. До першого був під’єднаний інший шолом, від другого жмут дротів тягнувся до обчислювальних мізків і генераторів кризового двигуна.

Айзек витер з третього гнізда брудну дощову воду й встромив у нього грубий дріт, що виходив із чорного перебивача мережі, до якого був під’єднаний масивний кабель, що тягнувся аж до Ради Конструктів на південь від річки. Заряд міг перетікати з аналітичного мозку Ради в шолом Андрея крізь односторонній перемикач.

— Ось так, ось так, — напружено сказав Айзек. — Тепер нам просто потрібен довбаний Ткач.

Минуло ще півгодини дощу й визрівання нічних жахів, перш ніж запульсувало над дахами повітря і почувся монолог Ткача:

...ЯК ТИ І Я ДОМОВИЛИСЯ ТОВСТА ЛІЙКА ЗГУСТОК У ЦЕНТРІ ПАВУТИНИ МІСТА БАЧИТЬ ЩО МИ ЗІБРАЛИСЯ... — задуднів у головах кожного неземний голос, і з повітря до них, підтанцьовуючи, ступив величезний павук, на тлі якого вони відразу здалися крихітними.

Айзек кашлянув, полегшено видихнувши. У нього в голові гуло від святобливого страху, який викликав Ткач.

— Ткачу! — вигукнув він. — Допоможи нам, вже зараз! — Чоловік простягнув надзвичайній істоті останній комунікаторський шолом.

Андрей підвів погляд й відсахнувся, нажаханий. Очі вирячилися від підвищеного тиску, і його почало нудити. Старий почав сунутися до краю даху, як лише міг. Нелюдський страх штовхав його тіло на втечу.

Дерхан його впіймала. Він не зважав на її пістолет. Бранець не бачив нічого, крім гігантського павука, що нависав над ним та, повільно й зловісно рухаючись, дивився вниз.

Тримати старого виявилось неважко. Кволі м’язи безрезультатно смикались і напружувались. Дерхан перетягнула його назад й утримувала на місці.

Айзек на них не дивився. Він благально простягнув шолом Ткачеві.

— Нам треба, щоб ти це вдягнув, — сказав він. — Вдягни його, просто зараз! Ми можемо знищити їх усіх. Ти сказав, що допоможеш нам... полагодити павутину... будь ласка.

Дощ стукотів по твердій оболонці Ткача. Щосекунди одна-дві краплі шипіли й випаровувались від доторку до нього. Ткач продовжував говорити, як і завжди, нечутним бурмотінням, яке ні Айзек, ні Дерхан, ні Яґарек не розуміли.

Він простягнув гладенькі людські руки й одягнув шолом на сегментовану голову.

Айзек змучено заплющив очі від полегшення, тоді знову розплющив.

— Не знімай, — прошипів він. — Закріпи його!

Елегантно рухаючи пальцями, неначе майстерний кравець, павук послухався.

БУДЕШ ТЕКТИ-ПЕРЕТІКАТИ... — провадив далі свою нісенітницю — ...МИСЛЕНЯТА ПОТЕЧУТЬ ПО ХИТКОМУ МЕТАЛУ Й ЗМІШАЮТЬСЯ В ГУЩИНІ В ТРЯСОВИНІ ТРЕМТЛИВО ТРІПОТІТИМУТЬ ТРІСКОТІТИМУТЬ БУРХЛИВІ БУЛЬБАШКИ МОЗКУ Й МЕРЕЖИВО ВСЕ ЙДЕ І ЙДЕ І ВЕДЕ ЙОГО МАЙСТЕР МАЙСТЕРНИЙ...

Поки Ткач продовжував наспівувати свої незрозумілі, мовби сон, вислови, Айзек побачив, як під його жахливою щелепою заклацнулась остання застібка шолома. Тоді чоловік увімкнув перемикачі, що відкривали клапани в шоломі Андрея, а відтак пересунув у певній послідовності важелі, які на повну потужність запустили аналітичні обчислювачі й кризовий двигун, і відійшов.

По зібраній на даху машинерії пробіг неймовірний струм.

На якусь тиху мить здавалося, що навіть дощ припинився.

З усіх з’єднань бризнули іскри розмаїтих, надзвичайних кольорів.

Масивна силова дуга нараз повністю знерухомила Андрея. Його тіло ненадовго засвітилося. Обличчя перекосилося від шоку й болю.

Айзек, Дерхан і Яґарек нерухомо за ним спостерігали.

Батареї спрямували маси заряджених частинок по химерній мережі, потоки потужності й оброблені накази почали взаємодіяти у складних контурах зворотного зв’язку — розгорнулася неймовірно швидка драма фемтоскопічного масштабу.

Комунікаторський шолом запрацював, висмоктуючи виділення свідомості Андрея та збільшуючи їх потоком тавматургонів і струму. Вони зі швидкістю світла пролетіли мережею й полинули до оберненої лійки, яка мала безгучно транслювати їх в ефір.

Але вони були вже не такими, як на вході.

Їх обробило, прочитало, перетворило на математичні дані стукотіння крихітних клапанів і перемикачів.

За якусь крихітну мить у мережу ввірвалися ще два потоки енергії. Один являв собою виділення свідомості Ткача, передані через шолом, який той одягнув. Менш ніж за секунду за ним до мережі іскристо додався потік Ради Конструктів, що приплинув, звивисто мандруючи вулицями по грубому кабелю аж зі звалища Сірого Меандру, та крізь мережеві клапани проник у шолом Андрея.

Айзек вже бачив колись, як глитай-нетлі стікали слиною, водячи язиками по тілу Ткача. Він бачив, як вони тішились, але не наїдалися.

Хвилі свідомості виходили з усього тіла Ткача, зрозумів він тоді, однак вони не були подібні на хвилі інших розумних рас. Глитай-нетлі охоче облизувалися, відчували смак... але поживи не отримували.

Ткач випромінював безперервні, незрозумілі, монотонні потоки думок. У його свідомості не було рівнів, не було его, яке контролювало базові функції, не було тваринної кори, яка би фокусувала думку. У Ткача не було снів уночі, не було прихованих сигналів від потаємних закапелків свідомості, не було ментального очищення від накопиченого сміття — процесу, необхідного для впорядкованого мислення. Для Ткача сни і свідомість були єдині. Він бачив у снах стан усвідомлення, й усвідомлення було для нього сном. Це був нескінченний незбагненний бульйон образів, бажань, міркувань та емоцій.

Для глитай-нетель це було неначе пінка на ігристому спиртному напої. Вона п’янила й тішила, але в ній не було організованості, не було основи. Не було сутності. Такими снами вони живитися не могли.

Неймовірні шквали й пориви свідомості Ткача побігли дротами у вигадливі двигуни.

Відразу за ними туди попрямував потік часток із мозку Ради Конструктів.

На цілковиту противагу анархічному вірусному рейваху, що спричинився до її появи, Рада Конструктів думала з холодною точністю. Концепції зводилися до множини перемикачів «увімкнути-вимкнути». Це був бездушний соліпсизм, у якому інформація оброблялася без таких ускладнень, як потаємні бажання чи пристрасті. Прагнення до існування і примноження, позбавлене будь-якої психології; логічна й мимоволі нескінченно жорстока свідомість.

Для глитай-нетель вона була невидимою — думка без підсвідомості. Це було м’ясо без жодного смаку чи запаху, порожні думко-калорїї, які неможливо було сприйняти за їжу. Як попіл.

Свідомість Ради влилася в двигун — і на мить закипіла хаотична робота машини, котрій зі звалища надходили накази, в яких Рада намагалася отримати інформацію у відповідь і взяти контроль над двигуном. Але перебивач мережі працював надійно. Потік частинок був можливий лише в одному напрямку.

Він асимілювався, проходячи крізь аналітичну машину.

Було виконано необхідні умови. Клапанами пробігайся складні інструкції.

За сьому частку секунди почалися швидкі операції обробки.

Машина вивчила форму першого вхідного потоку X, ментальне відображення Андрея.

Два підрядні процеси водночас пробіглися трубками й дротами. «Змоделювати форму вхідного потоку Y», — наказав один із них, і машини створили модель надзвичайного ментального потоку Ткача; «Змоделювати форму вхідного потоку Z» — і вони зробили те ж саме з потужними, колосальними хвилями мислення Ради Конструктів. Не враховуючи масштабу виходу даних, аналітичні машини зосередилися на парадигмах, на формах.

Два програмні процеси знову злилися на третинному рівні: «Скопіювати сигнал вхідного потоку X на основі Y і Z».

Команди були надзвичайно складні. Вони покладалися на потужні обчислювальні машини, що їх надала Рада Конструктів, та на точність її програмних карток.

Математично-аналітичні мали свідомості — хай навіть спрощені й недосконалі, викривлені, бо інакше й бути не могло — стали шаблонами. Всі три порівнювалися між собою.

Розум Андрея, як і розум будь-якої психічно здорової людини, водяника, хепрі, какта чи іншої мислячої істоти, був постійно змінною діалектичною єдністю свідомого й несвідомого, притлумлювання й випромінювання снів і бажань, повторюване творення підсвідомого від протилежного, раціонально-капризного его. І навпаки. Взаємодія рівнів свідомості, що породжувала нестабільне, постійно самовідновлюване ціле.

Мислення Андрея було не таким, як холодна раціональність Ради, і не подібним на поетичну сновидну свідомість Ткача.

X, записали машини, був не подібний до Y і не подібний до Z.

Але, враховуючи структуру в його основі та потік підсвідомості, розраховану раціональність і схильність до імпульсивності, аналіз для самовдосконалення та емоційну зарядженість, X, за підрахунками машин, дорівнював Y плюс Z.

Тавматурго-психічні двигуни виконували команди. Вони з’єднали Y і Z. Вони створили копію сигналу X та спрямували її на вихід Андреєвого шолому.

Потоки заряджених частинок, що прямували до шолома від Ради й від Ткача, злилися в єдину потужну масу. Сни Ткача і розрахунок Ради змішалися так, щоб нагадувати робочу людську свідомість. Ці нові складники були в рази й рази потужнішими, ніж слабкі сигнали свідомості Андрея. Ця потужність анітрохи не зменшилася, коли новий гігантський заряд перейшов до розширеної, спрямованої в небо трубки на маківці шолома старого.

Минуло трохи більше за третину секунди, відколи мережа запрацювала. Коли велетенський поєднаний потік Y + Z попрямував до виходу, це виконало новий набір умов. Увімкнувся сам кризовий двигун.

Він використовував нестабільні категорії кризової математики, а також переконливе бачення об’єктивної систематизації. Її дедуктивні методи були комплексними й непостійними.

Коли поєднання виділень свідомостей Ради і Ткача зайняло місце Андреєвих, кризовий двигун отримав ту саму інформацію, що й вихідні процесори. Він швидко оцінив проведені розрахунки й вивчив новий потік даних на виході. Своїм неймовірно складним трубчастим інтелектом він виявив величезну аномалію. Щось таке, що ніколи не змогли б визначити інші машини з їхніми строго арифметичними функціями.

Форма потоків даних, аналіз яких проводився, була не просто сумою їхніх складників.

Y і Z були єдиними, пов’язаними цілими. Що найбільш важливо, таким самим був X, свідомість Андрея, зразок для всієї моделі. Їхня цілісність була невід’ємною характеристикою форми кожної з них.

Y і Z були не половинчастими моделями для X. Вони були якісно іншими.

Двигун застосував сувору кризову логіку до початкової операції. Математичною командою було утворено ідеальний арифметичний аналог до вихідного коду з інакшого матеріалу, і цей аналог вийшов водночас ідентичним та радикально відмінним від оригіналу, копію якого становив.

Через три п’ятих секунди після ввімкнення мережі кризовий двигун зробив два висновки водночас: х=y+z; x≠y+z

Виконана операція була глибоко нестабільною, парадоксальною, несталою; вона була застосуванням логіки, що сама себе підривала.

Ще від найперших принципів аналізу, моделювання й перетворення процес був повністю пронизаний кризою.

Відразу ж було виявлено величезне джерело кризової енергії. Реалізація кризи уможливила його використання: метафазові поршні стискались і здригалися, спрямовуючи контрольовані порції мінливої енергії крізь підсилювачі й трансформатори. Підрядні мережі хитались і трусилися. Кризовий двигун почав гудіти, як динамо-машина, тріскочучи від потужності й виділяючи складні заряди квазівольтажу.

Крізь нутрощі кризового двигуна пройшла остання команда у двійковій формі. «Спрямуй енергію, — йшлося в ній, — і підсиль вихід».

Менш ніж за секунду після того, як енергія пройшла дротами і механізмами, неможливий, парадоксальний потік змішаної свідомості Ткача і Ради напнувся й неозоро вистрелив з Андреєвого провідного шолома.

Його власні перенаправлені еманації застрягли в петлі звірювального зворотного зв’язку, аналогові машини й кризовий двигун постійно їх перевіряли й зіставляли з потоком Y+Z. Не маючи виходу, вони почали протікати, виштовхуючись маленькими дугами тавматургічної плазми. Вона невидимими плямами скрапувала на перекошене обличчя Андрея, змішуючись із надлишком потоку, що йшов від Ткача/Ради.

Основна частина тієї колосальної, нестабільної, штучно створеної свідомості величезними згустками виривалась із виступів шолома. Над вокзалом утворилася колона ментальних хвиль і часток, що все зростала, випростуючись у повітря. Її не було видно, проте Айзек з Дерхан і Яґареком відчували її — шкіру поколювало, а шосте й сьоме чуття глухо відлунювали, утворюючи своєрідний психічний шум.

Андрей кривився й смикався від енергії процесів, що проходили крізь нього. Губи німо ворушилися. Дерхан з відразою відвела погляд.

Ткач, тихо бурмочучи й постукуючи по шолому, підтанцьовував туди-сюди на своїх загострених ногах.

— Приманка... — різко сказав Яґарек, відходячи від потоку енергії.

— Ще майже нічого й не почалося, — крикнув Айзек у відповідь, намагаючись перекричати стукотіння дощу.

Кризовий двигун гудів і розігрівався, залучаючи величезні, все більші ресурси. Він спрямовував хвилі трансформованого струму кабелями, обмотаними товстим шаром ізоляції, до Андрея, котрий перекочувався та спазматично смикався від жаху й болю.

Двигун увібрав нестабільну енергію ситуації та скористався нею. Виконуючи команди, він спрямував її в перетвореній формі до потоку від Ткача і Ради. Потік наростав, збільшуючи і підсилюючи свій рівень, охоплення та потужність.

Запрацювала петля зворотного зв’язку. Штучний потік зміцнився; і як сталося б із височезною вежею на хиткому фундаменті, зростання маси зробило його менш стабільним. Його парадоксальна онтологія ставала все нестабільнішою, що сильнішим ставав сам потік. Його кризовий стан загострювався. Перетворювальна сила двигуна зростала в геометричній прогресії; вона щораз більше підживлювала ментальний потік; криза знову поглиблювалась...

В Айзека все сильніше поколювало шкіру. Здавалося, що в голові у нього звучить одна нота, скигління, котре ставало все гучнішим, так, ніби щось поблизу вийшло з-під контролю й оберталося чимраз швидше. Він скривився.

...ОСЬ ТАК І ТАК КАЛАМУТНА ЮШКА СТАЄ СВІДОМОЮ АЛЕ СВІДОМІСТЬ НЕ СВІДОМІСТЬ... — продовжував бурмотіти Ткач. — ...ОДНА І ОДНА НЕ УВІЙДУТЬ В ОДНУ АЛЕ ВОНА ОДНА І ДВІ ВОДНОЧАС ЧИ МИ ЧИ ПЕРЕМОЖЕМО ЯК ПЕРЕМОЖЕМО ЯК ПРЕКРАСНО...

Андрей качався по даху під темним дощем, неначе під тортурами. Сила, що лилася в небо крізь його голову, все наростала у страшній геометричній прогресії. Невидима, вона, однак, відчувалась: Айзек з Дерхан і Яґареком відходили від його скоцюрбленої постаті, наскільки лише дозволяв простір на даху. У них відкривались і стискалися пори, волосинки й пір’їни різко ставали дибом.

І все ж кризова петля функціонувала, і сигнал зростав, аж поки не завиднівся сяючий стовп потурбованого ефіру на шістдесят метрів заввишки — невидиме пекло, що нависало над містом, крізь яке непевно переломлювалося світло зірок і повітряних суден.

Айзеку здавалося, що в нього гниють ясна, що зуби силкуються випасти зі щелепи.

Ткач щасливо пританцьовував.

Велетенський маяк пропалював ефір. Грандіозна колона енергії, що росла й росла, вдавана свідомість, фальшива психіка, яка роздувалась, жиріла з моторошною швидкістю — знамення неіснуючого бога.

По всьому Новому Кробузону понад дев’ятсот найкращих комунікаторів і тавматургів у місті раптом облишили свої заняття й скинули головою в напрямку Крука, кривлячись від збентеження й неясної тривоги. Найчутливіші з них схопилися за голови, стогнучи від непоясненного болю.

Двісті сім почали безтямно белькотіти послідовності нумерологічного коду й образної поезії. У ста п’ятдесяти п’яти заюшила кров з носа. З них двоє не змогли зупинити кровотечу та так і померли.

Одинадцять, що працювали на уряд, стрімголов чкурнули зі своєї майстерні на верхівці Штиря, притискаючи хустинки та носовички до носа й вух у безуспішних намаганнях спинити кровотечу. Страждальці побігли до кабінету Елізи Стем-Фульхер.

«Вокзал на вулиці Відчаю», — єдине, що вони спромоглися сказати. Нажахані службовці по кілька хвилин белькотіли цю назву, мов божевільні. Міністерка внутрішніх справ і мер, який був із нею, роздратовано слухали їх. Губи в підлеглих тремтіли, силкуючись видобути інші звуки, кров заляпувала бездоганно скроєні костюми керівників.

«Вокзал на вулиці Відчаю».

У височині над порожніми широкими вулицями Хнума, повільно пролітаючи повз вигин храмових веж у Смоляній Заплаві, ледь оминаючи річку над Вискливою Горою та ширяючи над злиденними нетрями Камінного Панциря, рухалися химерні тіла.

Ліниво вимахуючи крильми та стікаючи слиною, глитай-нетлі шукали жертв.

Вони зголодніли, спрагли можливості насититись, підготувати тіла й знову розмножуватися. Вони мусили полювати.

Однак, попри кілометри відстані між ними, попри різні квартали міста, над якими вони пролітали, чотири глитай-нетлі раптом однаковим, одночасним рухом повернули голови на льоту в тому самому напрямку.

Підтримуючи висоту, вони сповільнилися, майже зупинившись. Чотири слиняві язики вистромились, лижучи повітря.

Далеко від них, над силуетом міста, що мерехтіло вкрапленнями брудного світла, збоку від центру ваги будівлі з землі піднімалася колона. Хоча вони вже облизувались, уже відчули її смак і запах, вона все зростала, і потвори несамовито махали крильми, відповідаючи на поклик аромату, що їх огортав, на неймовірний, розкішний сморід цієї поживи, що закипав і коливався в ефірі.

Інші запахи й смаки міста немов зникли. Неймовірний ароматний слід з дивовижною швидкістю став удвічі потужнішим, наповнив глитай-нетель, звів їх з розуму.

Одна за одною істоти цвіркнули від подиву, від радісної жадоби, від голоду, що не залишав місця ні для чого іншого.

З усіх кінців міста, неначе з чотирьох сторін світу, вони, нетямлячись, почали сходитися в одну точку — чотири зголоднілі могутні тіла, що спускалися годуватись.

Маленькою консоллю пробіглися вогники. Айзек посунувся ближче, пригинаючись, наче так він міг сховатися від стовпа енергії, що лилася з Андреєвого черепа. Старий корчився та смикався на майданчику.

Айзек з усіх сил намагався не дивитися на його розпростерте тіло. Він поглянув на консоль, намагаючись розібратися, що означали відблиски діодів.

— Думаю, це Рада Конструктів, — сказав чоловік, перекрикуючи монотонне стукотіння дощу. — Вона надсилає команди, аби обійти захисний механізм, але не думаю, що це їй вдасться. Він для неї занадто примітивний, — сказав він, поплескуючи мережевий клапан. — Їй тут нічого захоплювати.

Айзек уявив собі, як у фемтоскопічних глибинах плутанини дротів точиться невидима боротьба.

Він підвів очі.

Ткач не зважав ані на нього, ані на когось іншого. Своїми мініатюрними пальцями він вистукував на слизькому бетоні складний ритм. Його тихий голос було неможливо розібрати.

Дерхан виснажено, гидливо дивилась на Андрея. У неї вперед-назад похитувалась голова, неначе жінка коливалася на хвилях. Губи ворушилися.

«Не вмирай, — подумав Айзек із запалом, дивлячись на вимученого старого, в якого перекошувалось обличчя під впливом потужної енергетичної петлі. — Ще не час помирати, тримайся».

Яґарек стояв. Раптом він указав на дальній край неба.

— Вони змінили курс, — різко мовив ґаруда.

Айзек підвів очі й побачив те, на що показував Яґарек.

Удалечині, на півдорозі до краю міста, три з чотирьох дирижаблів повернули в їхньому напрямку. Їх заледве можна було розгледіти неозброєним оком — це були лише темніші плями в нічному небі, підкреслені навігаційними ліхтарями. Але стало очевидно, що їхня довільна траєкторія змінилася, що вони, сходячись, загрозливо прямували до Вокзалу на вулиці Відчаю.

— Вони нас засікли, — сказав Айзек. Він не злякався — радше напруживсь і дещо засмутився. — Вони летять до нас. А щоб їх чорти вхопили! Маємо десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж вони дістануться сюди. Нам залишається сподіватися, що нетлі рухатимуться швидше.

— Ні, ні! — Яґарек відчайдушно хитав головою. Руками він швидко подав усім знак мовчати.

Айзек з Дерхан завмерли. Ткач продовжував свій божевільний монолог, але він був стишений, заглушений дощем. Айзек молився, щоб той не знудився й не зник. Пристрій, штучна свідомість, криза — усьому цьому в такому разі настав би кінець.

Повітря навколо них бралося смугами й відшаровувалося, наче попечена шкіра — заряд неймовірної сили наростав.

Яґарек пильно прислухався крізь дощ.

— Наближаються люди, — стривожено сказав він. — По даху.

Натренованим рухом ґаруда вихопив з-за пояса батіг. Довгий ніж, здавалося, сам стрибнув йому до руки в бойову позицію та заблискотів у відображенні світла натрієвих ламп. Яґарек знову став воїном, мисливцем.

Айзек підвівсь і наготував кременівку. Поспішно переконався, що вона чиста, й засипав панівку порохом, силкуючись загородити її від дощу. Він намацав свій мішечок із кулями й порохівницю. Відчув, що серце в нього забилось хіба трішки частіше.

Айзек побачив, як готується Дерхан. Вона витягла два свої пістолети й холоднокровно їх перевірила.

На площині даху, за дванадцять метрів нижче від них, з’явився невеликий загін постатей у темних уніформах. Вони нервово бігли між скупченням архітектури, несучи брязкітливі списи й рушниці. Їх було десь дванадцять, обличчя закривали суцільні дзеркальні шоломи, сегментовані панцирі з прихованими емблемами билися об тіло. Вони розійшлися, щоб наступати з різних рівнів дахів під різними кутами.

— Джаббере милий, — сказав Айзек, зглитнувши. — Нам кришка.

«П’ять хвилин, — у відчаї молився він. — Це все, що нам треба. Срані нетлі не зможуть протистояти цьому, вони уже йдуть сюди, ви не могли трішки затриматися?»

Дирижаблі, неповороткі й неуникні, сунули все ближче. Вартові дісталися до зовнішнього краю хисткого шиферного пагорба. Вони, пригинаючись та ховаючись за димарями й слуховими вікнами, почали здиратися на нього. Айзек відступив од краю, щоб його не було видно.

Ткач водив вказівним пальцем по воді на даху, залишаючи сухий, розпечений слід на камені. Шепочучи щось до себе, павук малював квітчасті візерунки. Тіло Андрея корчилося від струму. Очі тривожно сіпались.

— Блядь! — у відчаї вигукнув Айзек, розлютившись.

— Заткайся і бийся, — прошипіла Дерхан. Вона лягла й обережно визирнула з-за краю даху. Натреновані вартові були до жаху близько. Вона прицілилась і вистрілила лівою рукою.

Почувся різкий вибух, трохи приглушений дощем. Вартовий, що стояв найближче та був уже майже на півдорозі до них, поточився, коли куля поцілила в захищені панциром груди й відскочила в темряву. Він на мить захитався, однак зумів випрямитися. Коли боєць заспокоївся та продовжив крокувати до них, Дерхан вистрілила з іншого пістолета.

Маска офіцера розлетілася на шматки вибухом кривавого дзеркала. Із задньої частини черепа вирвалася хмарка плоті. На мить показалося його обличчя — шокований погляд зі скалками дзеркала, кров, що юшила з діри під правим оком. Він шугонув назад і донизу, наче пірнач-чемпіон, елегантно пролетівши метрів шість, доки не впав з тучним гуркотом на основу даху.

Дерхан заволала від радості.

— Здихай, свинюко! — вигукнула вона. Тоді швидко пригнулась, коли цеглу й каміння над нею й під нею почало засипати градом пострілів.

Айзек упав поруч на руки й коліна та витріщився на неї. Було важко визначити через дощ, але йому здалося, що жінка схлипує від люті. Вона відкотилася від краю даху й почала перезаряджати пістолети. Упіймала Айзеків погляд.

— Зроби щось! — крикнула йому.

Яґарек стояв трохи далі від краю, щокілька секунд визираючи та чекаючи, поки вартові будуть на відстані його батога. Айзек посунувся ближче, поглянув за обід маленької платформи. Супротивники все наближалися, правда, тепер обережніше — на кожному рівні вони ховались, уникаючи очей опонентів, і все ж рухалися з жахливою швидкістю.

Айзек прицілився й вистрілив. Куля поцілила в шифер, бризнувши уламками у вартового попереду загону.

— А щоб йому! — прошипів Айзек і знову сховався, щоб перезарядити рушницю.

У ньому оселилося холодне переконання, що вони програють. Вартових було забагато, вони підходили занадто швидко. Як тільки бійці дістануться верхівки, він не зможе від них захиститися. Коли б Ткач прийшов на допомогу, вони б втратили приманку, і глитай-нетлі втекли б. У випадку поразки Айзек з товаришами могли б узяти з собою на той світ одного, двох або й трьох вартових. Однак тікати їм не було як.

Андрей сіпався вгору-вниз, випинав спину й намагався вирватися з мотузок. Синапси в мозку Айзека співали у відповідь на заряд енергії, що розпікав ефір. Дирижаблі наближалися. Айзек поморщився, виглянув з-за краю платформи. На площині даху рівнем нижче бродяги й пияки хутко зібралися й припустили якнайдалі, мов перелякані тварини.

Яґарек скрикнув, мов ворона, й указав на щось ножем.

За спинами вартових, на пласкому просторі даху, що залишився позаду, з тіней з’явилась якась постать, здавалося, нізвідки, мов безтілесний дух.

Розвіваючись, її плащ відсвічував темно-зеленим.

З її простягнутої руки вистрелив потужний, шумний заряд вогню — три, чотири, п’ять разів. Айзек побачив, як вартовий, що здирався по схилу, впав і сторчака з’їхав униз. Слідом за ним полетіли ще двоє. Один помер, заляпуючи дах кров’ю, яку відразу ж розмивав дощ. Інший трохи з’їхав і закричав від болю з-за маски, стискаючи криваву рану на ребрах.

Айзек шоковано спостерігав за сценою.

— Хто це в біса такий? — вигукнув він. — Що це за хрінь відбувається?

Унизу їхній таємний благодійник сховався в темряву. Здавалося, він возиться з пістолетом.

Вартові завмерли. Долинали накази, що їх віддавали незрозумілими скороченнями. Налякані, вони, очевидно, не розуміли, що відбувається.

Вражена Дерхан з надією вдивлялась у ніч.

— Нехай тебе благословлять боги! — гукнула вона до темряви. Лівою рукою жінка знову вистрілила, але куля з шумом поцілила в цеглу, нікого не зачепивши.

За десять метрів нижче на даху все ще кричав поранений вартовий. Він безуспішно намагався стягнути маску.

Загін розділився. Один боєць пірнув під цегляні виступи й підняв рушницю, цілячись у темряву, де сховався новоприбулий. Кілька вартових почали спускатися в напрямку нападника. Інші продовжили наступ угору, вдвічі швидше.

Поки дві групки рухалися відповідно вгору і вниз по слизькій поверхні даху, темна постать знову виступила на світло й почала неймовірно швидко стріляти. «У нього якийсь автоматичний пістоль», — зачудувався Айзек, а тоді здригнувся, побачивши, як іще двоє вартових, що наближалися з даху під ним, раптом упали з муками та криками і покотилися схилом.

Айзек зрозумів, що чоловік рівнем нижче не стріляв у тих вартових, які повернулись і загрожували йому, а натомість зосередився на захисті невеличкої платформи, майстерно цілячись у найближчих до неї офіцерів.

По всьому даху вартові завмерли під градом куль. Однак коли Айзек подивився вниз, то побачив, що друга група офіцерів спустилась до основи даху і, незграбно скрадаючись, наближалася до загадкового вбивці.

На три метри нижче до них теж наближалася варта. Айзек знову вистрілив, забивши дух одному з бійців, але не зміг пробити броню. Наступний постріл зробила Дерхан, і снайпер, що вже було наготувавсь, вилаявся та упустив рушницю. Та зі скреготом поїхала вниз по шиферу.

Айзек з відчайдушним поспіхом почав заправляти кременівку. Він кинув погляд на своє устаткування й побачив, що Андрей скрутився у клубок під стіною. Старий увесь трусився, обличчям юшила слина. Айзекова голова пульсувала в одному ритмі з усе більшим сигналом ментальних хвиль. Він поглянув у небо. «Давайте, — подумав. — Давайте, давайте же». Він знову подивився униз, перезаряджаючи кременівку та намагаючись розгледіти загадкового гостя.

Айзек майже скрикнув, переймаючись за їхнього таємничого захисника, коли до тіні, в якій той ховався, попрямували четверо кремезних озброєних вартових.

Раптом щось вилетіло з темряви, перестрибуючи від однієї тіні до іншої, навдивовижу легко ухиляючись від куль. Прозвучав жалюгідний тріск пострілів, і рушниці чотирьох вартових спорожніли. Поки вони стали на одне коліно, перезаряджаючи їх, постать у плащі виринула з темряви й стала за кілька кроків від супротивників.

Айзек бачив його зі спини, у раптовому холодному світлі якоїсь флогістичної лампи. Обличчя не було видно — він дивився на вартових. Плащ був полатаний і зношений. Айзек бачив, що в лівій руці той тримає короткий пістолет. Від масок чотирьох офіцерів, що на мить збентежено завмерли, відображалося світло. З правої руки чоловіка щось простягнулось. Айзеку було погано видно, і він примружився, силкуючись краще розгледіти, що відбувається. Тим часом чоловік поворухнувся й підняв руку, з якої спав рукав плаща, відкриваючи зубчастий відросток.

Це було велетенське лезо із зубцями, що розкривалось і закривалось, неначе жахні ножиці. З ліктя чоловіка незугарно вистромлявся понівечений хітин, а на кінчику капкана виблискував відігнутий гострий кінчик.

Праву руку чоловіка замінили, поробивши величезною клешнею богомола.

Айзек і Дерхан одночасно зойкнули й вигукнули його ім’я:

— Джек Півмолитва!

Півмолитва, Втікач, Ватажок Поволених, Бого-Мол підійшов до вартових.

Вони заходилися копирсатись у своїх рушницях та витягли блискучі штики.

Півмолитва зайшов до них збоку із запаморочливою швидкістю й заклацнув свою пороблену кінцівку, а тоді зграбно відскочив. Один із офіцерів упав; з його перерізаного горла заструмувала кров, заливаючи порожнину маски.

Джек Півмолитва знову зник, то ховаючись, то виринаючи.

Айзек відволікся, коли над піддашком вікна за півтора метра під ним з’явився вартовий. Айзек вистрілив зашвидко й промахнувся, але щось вилетіло згори й ударило бійця по шолому. Офіцер поточився і впав, намагаючись зібратися перед наступним нападом. Яґарек швидко підтягнув до себе важкий батіг, готовий завдати нового удару.

— Давайте ж, давайте! — кричав Айзек в небо.

Товсті дирижаблі, готові до нападу, вже спустилися зовсім низько. Півмолитва танцював довкола нападників, вистрибуючи, щоб понівечити когось із них, і знову розчинявсь у темряві. Дерхан переможно вигукувала щоразу, як стріляла. Яґарек стояв у бойовій готовності — з батогом і кинджалом у тремтячих руках. Вартові наступали, але повільно. Обачні й залякані, вони чекали на підмогу й підкріплення.

Монолог Ткача поступово залунав гучніше, перетворившись із шепотіння десь у потилиці до голосу, що крався крізь плоть і кістки та заповнював увесь мозок.

...ЧИ ЦЕ ЧИ ЦЕ ТІ НАХАБНІ МУЧИТЕЛІ ТІ ВИСНАЖЛИВІ ВАМПІРИ ВІЗЕРУНКІВ ЩО ПУСКАЮТЬ КРОВ МАЛЮНКУ ПАВУТИННЯ ВИСУШУЮТЬ ЙОГО ЦЕ ВОНИ ВОНИ ПРИЙШЛИ ВОНИ ПРАГНУТЬ ЦЬОГО ПОТОКУ ЦІЄЇ НЕСКІНЧЕННОЇ ЛАВИНИ ПОЖИВИ ЯКА НАСПРАВДІ НЕ ПОЖИВА ТРОХИ ТИХЕНЬКО ПОДИВИМОСЬ,— проказав він. — РОЗКІШНЕ ПИТВО НА СМАК НЕПРОСТЕ...

Айзек поглянув угору з безгучним криком. Він почув тріпотіння, вібрацію потривоженого повітря. Жаский відбиток, сигнал штучно створених мозкових хвиль, від якого в його тілі тремтів хребет, продовжувавсь без упину з наближенням звуку, безладно перемикаючись між матерією та ефіром.

На повітряних потоках спустився блискучий панцир, у небі безжально розгорнулися мінливі темноколірні візерунки — два ідеально симетричні крила. Вигнуті кінцівки й шипасті органічні зубці тремтіли в передчутті.

Зголодніла і тремтлива, перша глитай-нетля налетіла на приманку.

Важке сегментоване тіло описало спіраль, летячи донизу, близенько ковзнуло уздовж колони палаючого ефіру, неначе в лунапарку. Нетля жадібно вбирала повітря язиком: її огорнув п’янкий алкоголь мозкових хвиль.

У полі зору Айзека, який у захваті спостерігав за небом, вигулькнула також інша постать, а відтак ще одна, чорна на чорному фоні. Одна із нетель крутою дугою пролетіла просто під неповоротким дирижаблем та спікірувала до навали мислехвиль, відголоски яких розходилися по всьому місту.

Вишикуваний на даху загін вартових вирішив саме цієї миті поновити напад, і лише почувши, як клацнув пістолет Дерхан, Айзек згадав про небезпеку. Він озирнувся й побачив, що Яґарек присів, мов дикий звір; його бич розкручувався, мов недотренована мамба, у напрямку вартового, голова якого саме вигулькнула над краєм платформи. Обхопивши батогом шию офіцера, Яґарек різко потягнув його на себе, щоб вартовий ударився головою об мокрий шифер.

За мить ґаруда розкрутив свою пугу, а офіцер, задихаючись, покотився дахом униз.

Айзек длубався зі своїм незграбним пістолем. Він перегнувся через край і побачив, що двоє вартових, які нападали на Джека Півмолитву, конали, переможені. Третій зболено відступав, тримаючись за розітнуте стегно. Четвертого офіцера й самого Півмолитву не було видно.

По всьому схилу дахів звучали вигуки вартових — напівпереможених, наляканих і збитих з пантелику. Підкоряючись наказам лейтенанта, вони крок за кроком наближалися.

— Не підпускайте їх! — крикнув Айзек. — Нетлі наближаються!

Три глитай-нетлі спустилися довгою, плутаною спіраллю, злітаючи то вище, то нижче одна одної, зісковзуючи по гігантському стовпу енергії, що струмував у простір з Андреєвого шолома. На землі під ними Ткач тихо витанцьовував джиґу, але тварюки його не побачили. Вони нічого не помічали, окрім скоцюрбленого Андрея, джерела цієї нескінченної солодкої розкоші, що лилася в повітря. Вона зводила їх з розуму.

Водонапірні башти й цегляні вежі оточували істот, мов простягнуті руки, поки вони опускались із неба у підсвічений газом німб міста.

Пірнаючи, нетлі відчули неясну тривогу. З ароматом, що їх оточував, щось було не так — але він був настільки сильним і неймовірно потужним, настільки п’янким, що вони ледь трималися на крилах, тремтіли від радісної жадоби й не могли відмовитись од свого запаморочливого спуску.

Айзек почув брудну лайку Дерхан. Яґарек стрибнув до жінки через увесь дах і майстерно замахнувся батогом, збивши з ніг її нападника. Айзек розвернувся й вистрілив у падаючу постать, почувши, як вартовий охнув, коли куля прошила плечовий м’яз.

Дирижаблі тепер були майже над головою. Дерхан усе ще сиділа трохи поодалік від краю, часто кліпаючи. Очі в неї сльозилися від цегляного пилу, який розсипався, коли у стіну поруч влучила куля.

На дахах залишилось зо п’ять вартових, і вони повільно, крадькома наближалися.

Остання комашина тінь промайнула над південним сходом міста у напрямку даху. Вона описала в повітрі змійку під підвісною колією Слинного Вогнища й знову здійнялася в повітря, ковзаючи висхідними потоками гарячої ночі та наближаючись до вокзалу.

— Вони всі тут, — прошепотів Айзек.

Невміло розсипаючи довкола порох, він перезарядив кременівку й підвів очі. Вражено усвідомив, що перша глитай-нетля була зовсім близько. Ось щойно з відстані тридцяти метрів вона раптом опустилася до двадцяти, а ось залишилося шість метрів, а тоді три. Він спостерігав за потворою, відкривши рота. Здавалося, що вона рухається взагалі без жодної швидкості, що навіть час розпрямляється і вповільнюється. Айзек роздивився чіпкі напівмавпячі лапи й зубчастий хвіст, велетенський рот і нагострені зуби, очниці з обрубками-антенами, що скидалися на неоковирних червів, сотні відростків плоті, котрі борсались, розгорталися, спрямовувались і закривалися сотнями загадкових рухів... і самі крила, ці дивовижні, підозрілі, завжди мінливі крила з цунамі дивних кольорів, що наповнювали їх і зникали, як раптові шквали.

Він дивився просто на нетлю, забувши про дзеркала перед очима. Проте в неї не було на нього часу. Вона на нього не зважала.

На довгу мить чоловік завмер під вагою жахливих спогадів.

Істота пролетіла повз Айзека, здійнявши вітер, що розвіяв його пальто й волосся.

Жадібна істота з численними кінцівками потягнулася й випростала величезний язик, плюнула й затремтіла від сласного голоду. Вона приземлилася на Андреєві, мов якийсь дух із нічних жахіть, і схопила його у відчайдушному прагненні напитися.

Тварюка швидко встромляла язик в усі отвори на обличчі Андрея, вкриваючи його густою, їдкою слиною. Тим часом стрімголов підлетіла інша нетля, що врізалась у першу, борючись за найкращу позицію на тілі Андрея.

Старигань смикався; його тіло марно намагалося зрозуміти раптову навалу абсурдних стимулів. Його череп охопили мозкові хвилі Ткача й Ради, розливаючись із нього у повітря.

Брязкотів двигун, що лежав на даху. Він нагрівся до небезпечного рівня — поршні намагалися утримати контроль над неймовірною масою кризової енергії. Торкаючись двигуна, дощові краплі шипіли й випаровувалися.

Коли прилетіла третя нетля, боротьба за те, аби прогодуватися псевдо-свідомістю, що струмувала з Андреєвого черепа, продовжилась. Роздратованим, конвульсивним рухом перша нетля відкинула другу, й та почала жадібно лизати Андреєву потилицю.

Перша нетля просунула язика в Андреїв слинявий рот, а тоді з огидним цмоком витягнула його та почала шукати іншого входу. Вона знайшла маленьку трубку на Андреєвому шоломі, з якої лилася постійно наростаюча хвиля. Нетля встромила язика в отвір та, оминаючи кути площин, почала рухати ним між матерією й ефіром, вбираючи усі виміри потоку.

Вона верещала від захвату.

Її череп вібрував. Грудки насичених штучних мислехвиль омивали горло й невидимо скрапували з рота — палаючий струмінь насичених, солодких думко-калорій, що лилися й лилися в черевце нетлі, в рази й рази більш потужні й більш концентровані, ніж її щоденний харч, безконтрольний потік енергії, що струмував по стравоходу нетлі й за секунди наповнив її шлунок.

Нетля не могла відірватись. Вона трималася, розкошувала й не хотіла зупинятися. Відчуваючи небезпеку, істота все ж не могла нею перейматися, не могла ні про що думати, окрім манливого, п’янкого потоку поживи, що її тримав, забираючи всю її увагу. Її поглинуло те саме бездумне зосередження, що й нічного метелика, який б’ється у скло, намагаючись дістатися вбивчого полум’я.

Глитай-нетля принесла себе в жертву, поховала себе під лавиною енергії.

У неї надувся живіт, тріснула хітинова оболонка. Її наповнила лавина ментальних випарів. Величезна моторошна істота раз смикнулась, а тоді її живіт і череп вибухнули з мокрим сплеском.

Тварюка відразу ж упала та швидко здохла, випустивши два струмені гною з понівеченої шкіри. Нутрощі й мозкова речовина вирвалися з величезних ран, стікаючи неперетравленою ментальною брагою. Мертве створіння — жалюгідне й понищене, спазматично смикаючись, — простягнулось на безтямному тілі Андрея.

Айзек радісно заревів, не в змозі повірити, що їм вдалося. Про Андрея на мить забули.

Дерхан і Яґарек швидко розвернулися й побачили мертву нетлю.

— Так! — у захваті вигукнула Дерхан, а Яґарек видав безслівний скрик мисливця, який спромігся взяти здобич.

Вартові на хвилину спинилися. Вони не бачили, що трапилось, і раптові тріумфальні крики їх стривожили.

Друга нетля повзала по тілу мертвої родички, лизала й прицмокувала. Кризовий двигун не спинявся; Андрей все ще в агонії корчився під дощем, неспроможний зрозуміти, що ж відбувається. Глитай-нетля дерлася до безперервного потоку приманки.

Прилетіла й третя, розбризкуючи крилами дощову воду та розмахуючи ними в шаленому ритмі. На мить потвора зупинилась, відчувши в повітрі смак мертвої товаришки, але пахощам неймовірних об’єднаних хвиль Ткача і Ради вона протистояти не могла. Істота проповзла по слизьких рештках нутрощів загиблої посестри.

Інша нетля встигла першою. Вона знайшла вихідну трубку шолома й просунула рот у лійку, присмоктуючись язиком, мов якоюсь вампіричною пуповиною.

Вона ковтала і смоктала — голодна й несамовита, п’яна й охоплена жадобою.

Нетля потрапила в пастку. Не могла протистояти й тоді, коли пожива своєю потужністю почала пропалювати діру в шлунку. Вона вищала й блювала, а метапросторові грудочки мозкових хвиль піднімалися назад по стравоходу й змішувалися з потоком, який вона все ще заковтувала, мов нектар. Вони збивалися разом у неї в горлі й душили її, аж зрештою м’яка шкіра шиї роздулась і розірвалася.

Тварюка почала стікати кров’ю й померла від розриву трахеї, не припиняючи пити з шолома, що лише прискорило смерть. Скупчення енергії було занадто сильним — воно знищило істоту настільки ж швидко й безповоротно, як її власне нерозбавлене молоко знищило б людину. Свідомість глитай-нетлі вибухнула і сплющилась, мов велетенський кривавий пухир.

Вона впала. Язик повільно втягнувся, мов старий шланг.

Айзек знову заревів, коли третя нетля відкинула з дороги труп свого сестробрата, що все ще сіпався, й почала годуватися.

Вартові уже майже подолали останній рівень даху перед платформою. Несподівано вбивчий Яґарек рухався у смертельному танку. Його батіг сік навсібіч; вартові шпортались і падали, ховалися від очей супротивника, пригиналися за димарями.

Дерхан знову вистрілила просто в лице вартовому, що саме з’явився перед нею, однак порох у цівці пістоля не загорівся як слід. Жінка вилаялась і простягнула руку зі зброєю вперед, не зводячи дула з офіцера. Той подався вперед, а порох нарешті вибухнув; куля просвистіла в нападника над головою. Він пригнувсь і підсковзнувся на гладенькому даху, впавши на коліно.

Айзек прицілився і, коли боєць силкувався встати, влучив кулею йому в потилицю. Чоловік упав, вдарившись головою об шифер. Айзек потягнувся до порохівниці, тоді передумав. Зрозумів, що часу перезаряджати зброю не було, що на нього прямувала остання група офіцерів. Вони чекали, коли він стрілятиме.

— Назад, Ді! — вигукнув Айзек і відійшов од краю.

Ударом батога Яґарек збив з ніг одного з вартових, але мусив відступати, коли наблизились інші. Дерхан, Яґарек і Айзек відійшли від краю платформи, у відчаї шукаючи зброю.

Айзек наштовхнувся на сегментовану кінцівку мертвої нетлі. За ним третя нетля, напиваючись, видавала тихі стогони жадоби. Вони злились у єдиний тваринний звук радості чи горя.

Повернувшись на цей звук, Айзек опинився під вологим градом плоті. Розірвані нутрощі розляпались по всьому даху, від чого він став ще слизькішим.

Так сконала третя нетля.

Айзек дивився на темну постать завбільшки, як ведмідь, міцну й барвисту. Вона розпласталася радіальним вибухом кінцівок і частин тіла; зі спорожнілої грудної клітини крапало. Ткач нахилився до неї, мов дитина, й обережно потицяв викладений екзоскелет.

Андрей все ще рухався, хоча його спазматичні ривки були марними. Нетлі випили не його, а масивний потік штучної свідомості, що лився із шолома. Його розум все ще працював, переляканий, збентежений і замкнений у жахливій петлі зворотного зв’язку кризового двигуна. Він уповільнювався, тіло відмовляло під величезним навантаженням. Рот завзято позіхав, намагаючись позбутися густої смердючої слини.

Просто над ним до фонтану енергії зробила пірует остання нетля. Крила не рухались, натомість вона їх вигнула під таким кутом, щоб контролювати падіння — неначе якусь вбивчу зброю скинули з неба на кривавий безлад. Істота, з хижацькою пристрастю стискаючи руки й відростки, наближалася до джерела бенкету.

Лейтенант вартових піднявся на кількадесят сантиметрів над краєм платформи. Здригнувшись, він вигукнув щось до своїх людей — «...ний Ткач!» — а тоді, не замислюючись, стрельнув в Айзека. Той відскочив убік, радісно охнувши, коли зрозумів, що неушкоджений. Він схопив з купи інструментів під ногами гайковий ключ і жбурнув ним у дзеркальний шолом.

У повітрі довкола щось коливалося. Айзек напружився, нутром відчуваючи: щось не так. Він тривожно роззирнувся.

Дерхан відступала від краю даху з виразом невимовного жаху на обличчі. В погляді — первісний страх. Яґарек тримався за голову лівою рукою, з якої непевно звисав кинджал. Права рука з батогом не рухалася.

Ткач підвів очі й щось пробурмотів.

У грудях Андрея був невеликий круглий отвір, там, де його поцілила куля офіцера. З нього з лінивим ритмом виливалася кров, скрапуючи на живіт і просочуючи брудний одяг. Обличчя побіліло, очі заплющилися.

Айзек закричав і кинувся до нього, узяв старого за руку.

Послідовність Андреєвих мозкових хвиль порушилася. Двигуни, що поєднували виділення Ткача і Ради, непевно посмикувалися від раптового зменшення потоку даних із шаблону, що вони використовували.

Андрей тримався за життя. Це був уже старий чоловік, тіло якого здавало від гнітючої ваги виснажливої смертельної хвороби і свідомість якого заціпеніла від загуслих ментальних викидів. Але навіть попри кулю, що влучила йому під серце й проткнула легеню, минуло майже десять секунд, перш ніж він помер.

Айзек притримував Андрея, поки той криваво дихав. У нього на голові хилитався незграбний шолом. Коли старигань помер, Айзек стиснув зуби. В останню мить Андрей напружився й ухопився за Айзека, обіймаючи його у відповідь. Це міг бути лише рефлекс відмираючих нервів, проте Айзеку відчайдушно хотілося вірити, що то було прощення.

«Я мусив, пробач, пробач», — безтямно повторював він подумки.

За спиною в Айзека Ткач усе ще малював візерунки на розмазаних нутрощах глитай-нетель. Яґарек і Дерхан гукали товариша, а вартові тим часом здиралися на край даху.

Один із дирижаблів опустився на висоту метрів двадцять над платформою. Він нависав, як роздута акула. З нього неохайним жмутом вивалилися канати, що розмотувались до верхівок будівель.

Мозок Андрея вимкнувся, наче розбита лампа.

Аналітичними машинами промайнула хаотична суміш інформації.

Без Андреєвої свідомості, що слугувала за зразок, поєднання хвиль Ткача і Ради Конструктів раптом стало довільним. Пропорції змінились і безладно коливалися. Вони вже нічого не моделювали — це була лише брудна сльота з мінливих часточок і хвиль.

Криза припинилася. Комбінація ментальних хвиль не утворювала нічого іншого, окрім суми її складників, і не намагалась утворювати. Зник парадокс, зникло напруження. Величезне поле енергії розчинилося.

Розпечені поршні та шестерні кризового двигуна раптово зупинилися.

З потужним, вибуховим колапсом грандіозний потік ментальної енергії згас.

Айзек, Дерхан, Яґарек і вартові в радіусі десяти метрів скрикнули від болю. Здавалося, наче вони були на сліпучому сонці, а тоді раптом зайшли в настільки раптову й цілковиту темряву, що стало боляче. За очима відчувався неясний біль.

Айзек відпустив Андреєве тіло, й воно повільно упало на мокру покрівлю.

У вологій спеці над вокзалом збентежено літала остання глитай-нетля. Вона вимахувала крилами у складній чотирифазній послідовності, спрямовуючи пориви вітру в усіх напрямках. Трималася на висоті.

Те щедре джерело їжі, той немислимий потік — зник. Божевілля, що охопило нетлю, її жахливий, нестерпний голод — зникли також.

Потвора вистромила язика, і в неї затремтіли антенки. Знизу долинав смак численних свідомостей, але перш ніж напасти, нетля відчула хаотичний потік Ткача, згадала жорстокі битви та, відкинувши голову й вищиривши страховищні зуби, видала крик страху і люті.

А відтак істота безпомильно відчула на смак свою рідню. Вона спантеличено крутнулась, уловивши запах одної, двох, трьох — усіх своїх товаришок. Усі вони були мертві — з нутрощами назовні, понівечені, роздушені, знищені.

Глитай-нетля божеволіла від горя. Вона, обертаючись у повітрі, вищала на ультрависоких частотах, посилаючи соціальний клич, намагаючись ехолокацією знайти інших нетель, прочісуючи розмиті шари сприйняття своїми антенками й емпатично силкуючись уловити хоч натяк на відповідь.

Проте вона була зовсім сама.

Істота полетіла геть від даху Вокзалу на вулиці Відчаю, подалі від того могильника, де лежали рештки її братосестер, подалі від спогадів про той немислимий аромат. Потвора нажахано тікала від Крука та кігтів Ткача і тлустих дирижаблів, що її переслідували, від тіні Штиря — до точки, де сходилися дві ріки.

Охоплена горем глитай-нетля шукала, де спочити.

Розділ п’ятдесят перший

Побитий загін вартових знов зібрався докупи й визирав з-за краю на Айзека та Дерхан із Яґареком. Вони тепер були насторожі.

Згори прилетіли три кулі. Один офіцер не встиг навіть кавкнути — беркицьнувся сторчма в темряву і вибив своїм тілом вікно чотирма поверхами нижче. Інші двоє встигли заховатися між уламками цегли й каміння.

Айзек глянув угору. Шістьма метрами вище на виступі показався тьмяний силует.

— Це знову Півмолитва! — крикнув Айзек. — Як він сюди потрапив? Що він робить?

— Давай, — обірвала Дерхан. — Треба йти.

Скоцюрблені вартові були прямо під ними. Як тільки офіцер обережно випростував руку й визирав за край, Півмолитва пускав наступну кулю. Він тримав їх в облозі. Один чи два постріли лунали у відповідь, однак це були марні, безсистемні потуги.

З дирижаблів прямо над хвилею дахів і вікон почали спускатися нечіткі тіні, легенько зісковзуючи на слизьку поверхню. Бійці похитувалися в повітрі на карабінах, пристебнутих до броні. Гладенько розмотувалися троси.

— Він тягне час, бозна-навіщо, — прошепотіла Дерхан, вхопивши Айзека за поли. — У нього скоро закінчаться кулі. Оці гади, — вона невизначено махнула рукою на вартових під ними, — просто місцеві копи на зміні. А от ті, що спускаються з дирижаблів, от вони серйозні хлопці. Треба тікати.

Айзек глянув униз і посунувсь до краю, та з усіх боків виднілися скоцюрблені вартові. Як тільки він заворушився, на нього звідусіль посипалися кулі. Айзек скрикнув зі страху, а потім зрозумів, що Джек Півмолитва прочищав йому путь.

Не надто вдало, до слова. Вартові залягли й чекали.

— От бля, — сплюнув Айзек.

Він нагнувся й висмикнув контакт з шолома Андрея, від’єднавшись від Ради Конструктів, яка все ще вперто намагалася обійти перебивач й дібратися до кризового двигуна. Айзек вивільнив дріт, посилаючи рушійний спазм зворотного зв’язку й перенаправленої енергії просто в мозок Ради.

— Забери це лайно, — прошипів він до Яґарека й показав на двигуни, брудні від крові нетель і кислотного дощу.

Ґаруда впав на коліно й підхопив торбу.

— Ткач! — нетерпляче гукнув Айзек і посунув до неймовірної постаті.

Він все озирався через плече, боячись побачити ревного бійця з простягнутою для пострілу впритул рукою. Крізь шум дощу все гучніше лунали хрумкі металічні кроки по покрівлі.

— Ткач! — Айзек сплеснув у долоні перед неймовірним павуком.

Фасеткові очі зустріли погляд чоловіка. На павукові все ще був шолом, приєднаний до трупа Андрея. Він перебирав у руках нутрощі нетель. Айзек мимохідь глянув на купу велетенської падалі. Крила мертвих зблякли до блідого, вицвілого мишастого кольору — без барви чи візерунка.

— Ткачу, треба йти, — прошепотів Айзек.

Ткач перебив і тихо загомонів:

...Я ВТОМЛЕНИЙ Я СТАРІЮ ХОЛОДІЄ ГИДКЕ ДИТИНЧА ТИ ПРАЦЮЄШ ТОНКО ОДНАК ПРОЛИТІ ФАНТАЗМИ ДУШІ МОЄЇ МЕНЕ ЗАСМУЧУЮТЬ БАЧИШ ВІЗЕРУНКИ НАВІТЬ ТУТ У ЦИХ НЕНАСИТНИХ МОЖЛИВО Я ПОСПІШИВ І ЗГРІШИВ І ДУМКА НЕПЕВНА І Я НЕ ЗНАЮ...

Він простягнув до Айзека три жмені вологих нутрощів і почав акуратно розривати їх навпіл.

— Повір мені, Ткачу, — нетерпляче відповів Айзек, — ми все зробили правильно. Врятували місто, щоб ти міг... судити, ткати. Але треба йти, негайно. Нам потрібна твоя допомога. Будь ласка, забери нас звідси...

— Айзеку, — шикнула Дерхан, — я не знаю, що це за свині пруть, але вони явно не з варти.

Айзек глипнув угору — й очі полізли на лоба.

До них рішуче марширувала батарея вельми незвичайних солдатів з металу. Світло ковзало по них, підсвічуючи грані холодними спалахами, їх зліпили з дивовижною й страхітливою увагою до деталей. Ноги й руки бездоганно рухалися від поштовхів гідравлічної енергії, пошипували пістони. З-за їхніх потилиць мерехтіло слабке відбите світло.

— А це, бляха, що за цирк? — вичавив Айзек.

Ткач перебив. Голос раптом залунав гучно, вимогливо:

...МЕНЕ ТИ ПЕРЕКОНАВ... ПОГЛЯНЬ НА ЦІ ПАСМА Й НИТІ ЩО МИ ВИПРАВЛЯЄМО ДЕ МЕРТВІ СПЛЮНДРУВАЛИ МОЖЕМО ЗАЛАТАТИ ЗАШТОПАТИ ЛОВКО...

Ткач збуджено загойдався вгору-вниз і втупився в чорне небо. Одним плавким рухом здійняв з голови шолом і шпурнув кудись у нічне провалля. Айзек не почув, як той упав.

...ВОНА ТІКАЄ Й РЯТУЄ СВОЮ ШКУРУ ШУКАЄ СОБІ НОВЕ ГНІЗДО БІДНА НАСТРАШЕНА ПОЧВАРКА МУСИМО РОЗЧАВИТИ її ЯК І СЕСТЕР ДОКИ НЕ ПРОГРИЗЛА ДІР У НЕБІ Й КОЛЬОРОВОМУ ПОТОЦІ ХОДІМ УЗДОВЖ РОЗРИВІВ СВІТОВОГО ПЛЕТИВА Й ЗНАЙДІМО її КУБЛО...

Він гойднувся вперед. Завжди здавалося, ніби він ось-ось впаде. Павук розкинув руки, немов люблячий батько для обіймів, й заввиграшки підняв чоловіка в повітря. Айзек зіщулився зі страху в цих дивних, прохолодних обіймах. «Хоч би не порізав, — билася гарячкова думка, — хоч би не пошаткував!»

Вартові зачаїлися й, нажахані, визирали на це видиво з-за краю даху.

Велетенський павук нетерпляче витанцьовував у різні боки, тримаючи під пахвою Айзека, немов дитину-переростка.

Він рухався впевненими плавкими кроками, перетинаючи звичний простір занадто швидко, щоб за ним устежити.

Ткач зупинився біля Яґарека. Ґаруда закинув на спину торбу з поспіхом зібраними деталями. Він з удячністю віддався на милість безумного танцюючого бога, простягнув руки й ухопився за гладеньку талію між головою й тулубом павука.

...ТРИМАЙСЯ МІЦНО МАЛЮЧЕ МУСИМО ЗНАЙТИ ШЛЯХ ШЛЯХ ШЛЯХ... — співав Ткач.

Чудернацькі металеві загони тимчасом наближалися до невеликого підвищення, механічні тіла шипіли й потріскували від енергії. Вони стрімко пронеслися повз вартових. Нажахані молодші офіцери спантеличено позирали на людські обличчя на потилицях залізних воїнів.

Дерхан глянула на них, голосно зглитнула й хутко підбігла до Ткача, що стояв, розпростерши свої гуманоїдні руки. Айзек із Яґареком сиділи на одній із бойових кінцівок і сукали ногами в пошуках опори.

— Не покаліч мене знову, — прошепотіла Дерхан, торкнувшись покритої кіркою рани на голові.

Вона запхала пістолі в кобуру й стрибнула в страховинні обійми Ткача.

Над дахом Вокзалу на вулиці Відчаю завис другий дирижабль і скинув линви для спуску десанту. Загін Пістрявого дійшов до верхівки схилу дахів і перескакував далі без зупинки. Настрашені вартові дивилися на них і не вірили очам.

Пороблені, не вагаючись, проламали невисокий цегляний виступ й на мить застигли, побачивши скрадливу постать велетенського павука, на спині якого, немов ляльки, гойдалося троє людей.

Солдати Пістрявого повільно позадкували до краю даху, апатичні сталеві лиця виблискували глянсом під дощем. Важкі ноги чавили рештки деталей двигунів, розсипаних покрівлею.

Зненацька Ткач потягнувся й ухопив за голову обм’яклого вартового, який несамовито вищав від страху. Чоловік виривався, молотив руками-ногами, та павук міцно притис його до себе, мов дитину.

...МУСИМО ПРОДОВЖИТИ ПОЛЮВАННЯ ТОМУ ПОКИДАЄМО ВАС... — прошепотів Ткач присутнім. Бокаса підібрався до окрайця даху й щез.

Якісь дві-три секунди чувся тільки гнітючий стукіт дощу. А потім Півмолитва послав згори град куль, і чоловіки, й Пороблені кинулися врозсип. Коли вони сторожко повистромлювали голови, нікого вже не було. Джек Півмолитва зник.

Ткач і його супутники також пропали без сліду.

Глитай-нетля проривалася крізь струмені повітря. Нажахана, билася в нестямі.

Вона волала тисячами голосів, та ніхто не відповідав. Розгублена, жалюгідна істота.

Одначе, попри все, нетлю знову пік нестерпний голод. Вона стала рабою власного апетиту.

Унизу розтинала місто Іржа; її баржі й прогулянкові катери крихітними плямками тьмяного світла ворушили річкову чорноту. Нетля стишила хід і по спіралі пірнула вниз.

Через усе лице Нового Кробузона йшла риса ядучого диму, немов накреслена огризком вугільного олівця. На схід Правою лінією пахкав нічний потяг, і далі через Ґідд, міст Баргіст, понад водою до Лудового Перелогу й вузлової станції Седім.

Нетля пронеслася над Ладмідом, покружляла низько над дахами університетського корпусу й на хвильку сіла на шпиль Сорочого собору в Солебурі, а відтак спурхнула геть, підбурена голодом і страхом. Вона не знаходила спокою, не могла втамувати жадобу до поживи.

Істота летіла далі й почала впізнавати малюнок світла й темряви під собою. Раптом відчула настійний потяг.

За залізничними коліями, поміж старих, обшарпаних кварталів Кістяного Міста нічне небо розтинали колосальні дуги Ребер. Закружляли-завирували згадки про темну силу цих старих кісток, що від неї Кістяне Місто було страшним місцем, куди не треба лізти, де струмені повітря примхливі, а згубні потоки бруднять небесну просторінь. Образи далеких днів не відпускали. Тут її доїли, висушували залози до останньої краплі. Тут запаморочливо смикала-ссала мамину пипку личинка-сисунець.

Нетлі було страшно. Вона шукала заспокоєння, затишне гніздечко, де можна відлежатися й оклигати. Мріяла про щось добре знайоме, де вона зможе подбати про себе і де подбають про неї. Через своє горе істота бачила власний полон у вибірковому, кривому світлі. Колись її годували й тримали у чистоті турботливі доглядальники ген там у Кістяному Місті. То був її притулок.

Налякана й голодна, вона палко бажала прихистку, тому опанувала свій страх перед Ребрами.

Нетля шугнула на південь, лизькаючи повітря в пошуках напівзабутих маршрутів, огинаючи порепані костомахи, пантрувала темну будівлю в маленькому провулку, асфальтовану терасу невідомого призначення, звідки вона виповзла тижні тому.

Нервово описуючи кола над небезпечним містом, створіння наближалося до свого дому.

Айзеку здалося, ніби він проспав кілька днів; чоловік з насолодою потягнувся і відчув, як зісковзує то вперед, то назад.

Почувся жахний скрик.

Айзек завмер на згадці про те, як він сюди потрапив у чіпких Ткачевих руках, і смикнувся, поволі згадавши все.

Ткач легко мандрував світовим павутинням, перестрибуючи через ниті метареальності, що єднали одну мить з іншою.

Айзек згадав запаморочливий виск власної душі, коли він побачив світове павутиння, нудоту, що охопила все його єство. Він щосили заплющив очі.

До нього долинали стишені прокляття Яґарека й Дерхан. Вони більше скидалися не на звуки, а на натяки, плавучі обривки шовку, вони просковзували в череп і тільки потім набували сенсу. Вчувався ще й інший голос — зазубрена какофонія сліпучої тканини, нажаханого вереску.

Айзеку стало цікаво, хто б то міг бути.

Ткач спритно пересувався нитками уздовж пошкоджених і потенційно пошкоджених нетлею ділянок — де істота пройшла один раз, там могла пройти і повторно. Ткач зникав у отворі, тьмяному вирі зв’язків, що зміїлися крізь матерію того складного виміру, й знову вигулькував у місті.

Айзек відчув подих вітру на щоці, деревину під собою. Він прокинувся й розплющив очі.

Боліла голова. Чоловік глянув угору. Голова захиталася, знову звикаючи до ваги все ще налупленого шолома. Дзеркала якимось дивом уціліли.

Він лежав у снопі місячного сяйва на якомусь запилюженому горищі. Крізь щілини в підлозі й стінах проникали поодинокі відзвуки.

Дерхан із Яґареком поволі спиналися на лікті, трусили головами. Дерхан умить потяглася руками й обмацала скроні. Її єдине вухо було на місці.

Ткач бовванів у кінці кімнати. Він ступив крок уперед, і позаду показався вартовий. Того, здавалося, спаралізувало. Він сидів, зіпершись на стіну, й тихо дрижав. Гладенька пластина, що закривала обличчя, сиділа косо й майже звалилася з голови. Зброя лежала на колінах. Забачивши її, Айзек від подиву вибалушив очі.

Вона була скляна. Бездоганна й абсолютно непридатна модель кременівки.

...ЦЕ ПЕВНО БУДЕ ДОМІВКОЮ ДЛЯ КРИЛАТОГО ВТІКАЧА... — тихо наспівував Ткач. Він знову лунав приглушено, немов сили покинули його після подорожі крізь площини павутиння.

...ПОДИВІТЬСЯ НА МОГО ДЗЕРКАЛЬНОГО ЧОЛОВІКА ТОВАРИША ПО ІГРИЩАХ МОГО ДРУГА... — шепотів павук. — ...МИ ВБ’ЄМО ЧАС ЦЕ МІСЦЕ ВІДПОЧИНКУ НЕТЛІ-ВАМПІРА САМЕ ТУТ ВОНА ЗГОРТАЄ СВОЇ КРИЛА І ХОВАЄТЬСЯ ЩОБ ЗНОВУ ЇСТИ Я ЗІГРАЮ В ХРЕСТИКИ-НУЛИКИ З МОЇМ СОЛДАТИКОМ...

Він відійшов у куток і, різко смикнувшись, всівся на підлогу. Одна з рук-ножів блискала, мов електричний заряд, та з неймовірною спритністю шкрябала на дошках перед напівпритомним офіцером табличку три на три.

Ткач вирізав хрестика в кутику, а відтак посидів та щось тихенько собі пошепотів.

Айзек з Дерхан і Яґареком підсунулися в центр кімнати.

— Я думав, він нас забере, — пробурмотів Айзек. — А він ішов по сліду довбаної нетлі... Вона десь тут...

— Ми повинні її зловити, — прошепотіла Дерхан похмуро. — Ми майже всіх переловили. Треба покінчити з цим.

— З чим? — прошипів Айзек. — У нас, крім цих сраних шоломів, нічого не лишилося. Ми навіть не знаємо, де вона в біса є...

— Будемо просити про допомогу Ткача, — відповіла Дерхан.

Усі спроби були даремні. Велетенський павук взагалі не звертав на них уваги, мурмотав собі щось і завмирав, немов терпляче чекав, доки отетерілий вартовий поставить нулик. Айзек з Дерхан і Яґареком благали про допомогу, але для нього їх ніби не існувало. Розчаровані, товариші відійшли геть.

— Треба вибиратися звідси, — раптом сказала Дерхан.

Айзек зустрів її погляд. Повільно кивнув. Потім підійшов до вікна й визирнув надвір.

— Не можу розгледіти, де ми, — врешті промовив він. — Якісь вулиці.

Він огледівся в пошуках хоч якогось орієнтиру. Зайшовши назад у кімнату, похитав головою.

— Маєш рацію, Ді. Треба вшиватися.

Яґарек безгучно ступнув з маленької кімнатки в тьмяно освітлений коридор. Ретельно обзирнувся.

Стіна ліворуч похило вростала в дах. Праворуч вузький прохід розбивало двоє дверей, далі коридор повертав праворуч і ховався в імлі.

Яґарек припав до землі. Він повільно, не обертаючись назад, поманив рукою Айзека з Дерхан, і ті поволі пішли слідом. Вони несли пістолети, заряджені останньою жменею сирого й ненадійного пороху, й цілились кудись у темряву.

Вони чекали, доки Яґарек ступить кілька кроків, і непевною сторожкою ходою йшли услід.

Яґарек зупинився біля перших дверей і припав до деревини пернатою головою. Почекав хвильку й нестерпно повільно пхнув їх. Підповзли Дерхан із Айзеком та зазирнули в неосвітлену комору.

— Є щось корисне? — шепнув Айзек.

На полицях, окрім пустих запилюжених сулій та древніх протрухлих щіток, нічого не було.

Біля других дверей Яґарек махнув Айзеку і Дерхан не ворушитися та знову наставив вуха. Цього разу він прислухався набагато довше. Двері були зачинені на декілька засувів, і ґаруда трохи поморочився з простенькими защіпками. Там ще теліпався товстий навісний замок, але він був відкритий, так ніби з кімнати щойно вийшли. Яґарек повільно пхнув двері. Він просунув голову в щілину й так завмер підозріло надовго.

Відсунувшись, повернувся до них і стиха гукнув:

— Айзеку, тобі варто зайти.

Айзек спохмурнів і ступив уперед, серце шалено застукотіло.

«Що там? — подумав він. — Що відбувається?» І тут-таки голос у найпотаємнішому закапелку розуму підказав йому, що там на нього чекає, та чоловік його майже не чув, не слухав, не хотів вірити.

Він проштовхнувся повз Яґарека й нерішуче зайшов у кімнату.

Велике прямокутне горище підсвічували три гасові лампи й тонкі пасма газового світла, що проникало з вулиці крізь брудне забите віконце. Підлогу встеляли металеві деталі й усіляке сміття. Стояв тяжкий сопух.

Айзек лише мазнув поглядом по всьому цьому.

У тьмяному кутку, повернувшись спиною до неймовірної покрученої статуї, стояла навколішки й слухняно жувала Лін.

Айзек закричав.

Це було звіряче ревіння, воно росло, набирало моці, Яґарек шикнув на нього, але той не зважав.

Лін сполохано повернулася на звук. Побачивши Айзека, затремтіла всім тілом.

Він, спотикаючись, побіг до неї; плакав, угледівши її саму, її червонясту шкіру й голову-скарабея. Наблизившись, він знову заголосив від болю, коли побачив, що з нею зробили.

Її тіло вкривали синці, опіки, подряпини й рубці від звірячого насилля й знущань. Її били по спині. Зі сорочки лишилося саме дрантя. Груди були посмуговані тонкими перехресними шрамами. Страшні синці квітли на животі й стегнах.

Однак саме від вигляду голови чоловік ледь не збожеволів.

Їй відтяли крильця — він це знав з конверта, в якому їх послали, але бачити це... Бачити, як крихітні рвані обрубочки тріпочуть від хвилювання... Панцир побитий і подекуди відігнутий, зісподу виднілася ніжна плоть, порізана й укрита струпами. Одне з фасеткових очей було зморщене й невидюще. Середню ніжку справа й задню зліва вирвали із суглобів.

Айзек упав перед нею навколішки й притис до себе. Вона стала така худенька... така маленька, понівечена й зламана. Торкалася до нього й дрижала. Усе тіло її скам’яніло, неначе вона не могла повірити, що він справжній. Ніби його могли забрати від неї, аби ще додатково познущатися.

Айзек стискав Лін в обіймах і плакав. Під шкірою проступали її тоненькі кістки.

— Я прийшов би, — простогнав він крізь сльози муки й радості. — Я прийшов би, але ж думав, що ти мертва...

Вона відсунулася геть трошки, аби могти жестикулювати.

«Чекала тебе, люблю тебе, — плутано говорила Лін знаками, — допоможи, врятуй, забери мене звідси, він не міг дозволити мені померти, доки не закінчу...»

Уперше за весь час Айзек підвів очі на скульптуру за спиною Лін, на яку та розмазувала хепрійську слину. Це був неймовірний жахний калейдоскоп нічних кошмарів: парості рук, ніг, очей стриміли в найхимерніших комбінаціях. Вона стояла майже завершена, тільки замість голови — гладенький каркас і пустка, де мало би бути плече.

Айзек відкрив рота й озирнувся на Лін.

Лемюель був правий. Пістрявому не було резону залишати Лін в живих. Будь-хто інший на її місці загинув би. Однак незвичайні здібності скульпторки живили його марнославство, його містичне самозвеличення й філософські марення. Цього Лемюель знати не міг.

Пістрявий не стерпів би незавершеної роботи.

Увійшли Дерхан із Яґареком. Побачивши Лін, жінка скрикнула геть чисто, як Айзек, підбігла й обійняла обох, плачучи й усміхаючись.

Яґарек ніяково потупав до трійці.

Айзек все бурмотів щось Лін, знову й знову повторював, як йому шкода і що він думав, вона вже померла, що він прийшов би.

«Змушував мене працювати, бив і... мучив, ображав», — мерехтіли пальці напівпритомної й змученої від хвилювання Лін.

Яґарек хотів щось сказати, та раптом смикнув головою й роззирнувся.

З коридору долинало квапливе тупотіння.

Айзек, підтримуючи та не випускаючи з обіймів Лін, підвівся. Дерхан відійшла від них, витягла пістолі й повернулася до дверей. Яґарек припав до стіни в тіні статуї, тримаючи напоготові скручений кільцями батіг.

Двері з розгону відчинилися й гупнули об стіну.

Перед ними стояв Пістрявий.

Айзек обзирав покручений силует на тлі фарбованих чорним стін коридору. Сад розмаїтих суцвіть кінцівок, жива мозаїка органічних форм. В Айзека від зачудування відвисла щелепа. Розглядаючи козячі, пташині й собачі ноги, ґрона чіпких щупалець і ґулі органічних тканин, складних утворень кісток і нарощеної шкіри, він зрозумів, що Лін без вигадки ліпила з натури.

Забачивши його, Лін заклякла від страху й згадки про біль. Айзек відчув, як його затоплює лють.

Пістрявий відступив на крок і повернувся в бік коридору.

— Охорона! — гукнув він одним із численних ротів. — Сюди негайно! — Й знову ступив на поріг.

— Ґрімнебуліне, — промовив він. — Прийшов-таки. Хіба ти не отримав моє послання? Бачу, ти злегка неуважний. — І ступив у ледь освітлену кімнату.

Дерхан вистрілила двічі. Кулі пробили броньовану шкіру й кущики хутра. Він поточився на численних ногах й заревів від болю. За хвилю крик переріс у моторошний сміх.

— Надто багато внутрішніх органів, аби мене поранити, бездарна ти шльондро, — викрикнув він.

Дерхан зло сплюнула й почала обережно підбиратися до стіни.

Айзек обзирав Пістрявого, бачив, як скрегочуть зуби в безлічі ротів. Підлога несамовито здригалася від гупання кроків у коридорі.

На порозі позаду Пістрявого з’явилася охорона. Ґевали розмахували зброєю, чекаючи наказу. Айзеку на хвильку стало млосно: у чоловіків не було облич — лише черепи, туго обтягнуті шкірою. «Що за трясця їх поробила?» — подумав очманіло, але в ту ж мить помітив дзеркала ззаду шоломів.

Він аж очі вирячив, здогадавшись, що у цих голомозих Пороблених голова повернута на сто вісімдесят градусів — ідеально припасована для боротьби з глитай-нетлями. Вони, дивлячись у свої дзеркала, стояли та чекали на наказ.

Пістрявий вивільнив одну з огидних членистих кінцівок і тицьнув нею в Лін.

— Закінчуй бісову роботу, жуча суко, інакше — сама знаєш, що буде! — гаркнув він і пошкутильгав до них з Айзеком.

Айзек з воістину звірячим ревом відштовхнув Лін набік. Вона не стримала цівочку хемічної тривоги, заламувала руки й просила лишитися з нею, та він уже йшов на Пістрявого, підбурюваний мукою провини й люті.

Ворог загорлав, приймаючи Айзеків виклик.

Зненацька почувся гучний гуркіт. Підлогу кімнати встелило скляне крихіття з розбитої шиби. Когось заюшило кров’ю. Лунали прокляття.

Айзек завмер посеред кімнати. Пістрявий закляк прямо перед ним. Шеренги охоронців м’яли в руках зброю та викрикували один одному накази. Айзек зазирнув у дзеркала в себе перед очима.

Позаду нього, облямована зазубленою віконною рамою, стояла остання глитай-нетля. З неї, немов тягуча рідина, зісковзувало скляне кришиво.

Айзекові забракло повітря.

Це була велетенська, жаска сила. Вона стояла трохи віддалік од вікна — хижа стійка, розмаїті безжальні кінцівки дряпали підлогу. Вона нависала, немов горила — тіло страшної міці й вишуканої жорстокості.

Немислимі крила тварюки були розчахнуті. На них — вибух візерунків, немов феєрверки на негативах.

Пістрявий стояв лицем до величного звіра — у його полоні. Він позирав на крила розсипом незмигних очей. Позаду, схвильовано перегукуючись, трясли зброєю його бойовики.

Дерхан із Яґареком стояли спиною до стіни. Айзек бачив їх у свої дзеркала. Їм не було видко візерунчастих боків крил. Обидвоє заціпеніли від шоку, але не від гіпнотичної істоти.

Між нетлею та Айзеком лежала, розпластавшись на дошках під каскадом битого скла, Лін.

— Лін! — вигукнув Айзек у відчаї. — Не озирайся! Не дивися назад! Ходи до мене!

Лін завмерла, почувши його наляканий голос. Вона бачила, як він дуже незграбно простягує руку назад і нерішуче ступає до неї, так і не повернувшись лицем.

Вона повільно, дуже повільно поповзла до нього.

Позаду линуло низьке, звіряче гарчання.

Глитай-нетля випросталася, войовнича й сум’ятна. Вона відчувала смак розумів довкола, як вони переміщаються — з острахом та водночас із загрозою.

Потвора все ще не оговталася від бійні, в якій загинули її родички. Один із колючих щупальців нервово хльоскав по землі, як хвіст.

Прямо перед нею був один розум-бранець. Але ж вона широко розчепірила крила, а піймався тільки один?.. Дивина. Тварюка повернулася до основної маси ворогів й змахнула гіпнотично крильми, силкуючись затягти всіх у полон і випотрошити, добувши їхні мрії та сни.

Ті ж не піддавалися.

І глитай-нетля запанікувала.

Охоронці позаду Пістрявого ніяково засовалися. Вони спробували проштовхнутися повз свого боса, однак той заціпенів на порозі, безліч його ніг міцно трималися землі, немов приклеєні. Він позирав на крила нетлі, впавши у глибокий транс.

Позад нього вишикувалися п’ять Пороблених, урівноважених бійців, спеціально оснащених для захисту від нетель на випадок їхньої утечі. Окрім стрілецької зброї, у трьох були ще й вогнемети, в одного — балон із фемтокорозивною кислотою, а в п’ятого — електротавматургічний шипомет. Вони добре бачили здобич, однак ніяк не могли протиснутися повз хазяїна.

Люди Пістрявого намагалися цілитися в обхід нього, та масивна туша перекривала лінію вогню. Бійці перекрикувалися між собою, силкувалися розробити якусь стратегію, але марно. Зазирали у свої дзеркала, бачили хижу істоту в прогалинах між одвірком і силуетом непорушного хазяїна та здригалися від жаху.

Айзек випростав назад руку, вишукуючи Лін.

— Іди сюди, — шипів до неї, — і не озирайся.

Усе скидалося на якусь моторошну дитячу гру.

Дерхан із Яґареком тихо підходили одне до одного за спиною нетлі. Та зацокотіла й звернула увагу на рух, однак її більше турбувала купа істот прямо перед нею, й істота не повернулася.

Лін гарячково повзла підлогою до Айзека; той стояв спиною, витягнувши назад руки. Коли до нього лишалося зовсім небагато, вона засумнівалася. Побачила закляклого, немов приголомшеного чимось, Пістрявого; він дивився кудись повз Айзека, бранець... чогось невідомого.

Вона не знала, що відбувається, що там, позаду.

Не знала про нетель.

Айзек помітив її вагання й завив-застогнав, щоб не зупинялася.

Лін була мисткинею. Вона творила за допомогою дотику й смаку. Творила фізичні, охопні предмети. Скульптуру, котру можна споглядати, пестити пальцями.

Її захоплювали кольори, світло й тінь, гра форм і ліній, негативні й позитивні простори.

Вона так довго просиділа замкнена на тому горищі.

Хтось інший на її місці, можливо, саботував би. Адже її замовлення зрештою перетворилося на вирок. Та Лін не розгатила статую й не творила абияк. Вона віддала в цей жахливий монолітний витвір усе, що могла, всю затаєну творчу енергію. А Пістрявий знав, що так вона і зробить.

Це був її рятунок. Єдиний засіб виразити все. Позбавлена всього світла, барви й форм довкілля, вона зосередилася на страху й болю і стала одержимою. Вона сама створювала присутність, щоб себе нею ж ошукати.

І от щось надзвичайне ввійшло у її закритий світ.

Лін нічого не знала про глитай-нетель. Наказ «не озирайся» був знайомий із казок, та й то лише як моралістична настанова, суворе повчання. Айзек, певно, мав на увазі «не барися» або «не сумнівайся в мені» чи щось подібне. Його наказ, певна річ, був усього лише емоційним закликом.

Душа Лін повнилася творчим началом. Мордована й катована, спантеличена ув’язненням, болем і деградацією, Лін вхопилася за те надзвичайне, що тривожило думку й розгорталося за спиною. Голодна до будь-якої дивини після тижнів болю в темряві безбарвних, безформних, тьмяних стін, вона завмерла, а потім кинула швидкий погляд позад себе.

Айзек і Дерхан закричали з жаху й невіри; з Яґарекового горла вирвався здушений клекіт.

Єдиним зрячим оком Лін зачудовано обзирала неймовірний розмах форми. Забачивши хвилі мінливих барв на крилах, вона коротко склацнула мандибулами й замовкла. Заворожена.

Лін присіла навпочіпки, схилила голову набік і бездумно витріщилася на величного звіра, на вирування барв. Вони разом із Пістрявим незмигно дивилися на крила нетлі, й розуми їх поволі переливалися через край.

Айзек заскавулів і незграбно позадкував до неї, у відчаї випростуючи назад руки.

Нетля вивільнила слизькі лещата щупалець і підтягла Лін до себе. Роззяпилася широка слинява пащека, немов ворота в пекельний морок. Обличчям Лін потекла огидна липка слина з гострим запахом цитрини.

Коли Айзек все ще задки вхопився за її руку, вдивляючись у свої дзеркала, з паскудного нетлиного рота вихопився смердючий язик і потицявся в жучину голову хепрі. Айзек кричав, але нічого не міг зробити.

Довгий, вологий від слини язик намацав шлях через її щелепи й, не зустрівши опору, пірнув у голову.

На Айзекові нажахані крики відгукнулося двійко Пороблених за масивною тушею Пістрявого й пальнули навмання зі своїх кременівок. Один промазав, інший поцілив тварюці в груди, домігшись лише роздратованого шипіння й цівочки рідини з решки, не більше. Для боротьби з нетлями ця зброя не годилася.

Вони гукнули інших товаришів, і весь невеликий загін взявся обережними, розміреними поштовхами сунути Пістрявого з лінії вогню.

Айзек відчайдушно намацував у повітрі руку Лін.

Хрящувате горло нетлі роздувалося й скорочувалося з кожним голодним ковтком.

Яґарек нагнувся й ухопив гасову лампу біля статуї. Зважив її на мить у лівиці, а у правій підняв батіг.

— Айзеку, рятуй її! — крикнув він.

Коли нетля притисла собі до горла тендітне тіло хепрі, Айзек відчув, як пальці стискаються навколо зап’ястка Лін. Він міцно стис його та спробував смикнути на себе. Плакав і лаявся.

Яґарек шпурнув запалену гасову лампу просто на потилицю нетлі. Розтрощилося скло, й гладеньку шкіру тварюки вкрили бризки розпеченого гасу. Черепом істоти поповзли язики блакитного полум’я.

Нетля завищала, смикнувши головою від болю. Зацвьохкали кінцівки, силкуючись загасити маленьку пожежу. В ту ж мить Яґарек люто хльоснув батогом. Той дзвінко ляснув по шкірі; тугі кільця майже моментально обвилися навколо шиї потвори.

Ґаруда яро, з усією міццю свого жилавого тіла, смикнув бича на себе й чіпко вперся ногами в підлогу.

Полум’я все горіло й пекло. Батіг перехопив горлянку — нетля не могла ні дихнути, ні ковтнути.

Голова теліпалася на довгій шиї. З горла вихоплювався здушений писк. Язик розпух і висмикнувся з рота Лін. Струмені свідомості, що істота намагалася випити, застрягли в горлі. Вона в нестямі дряпала батіг, билася, звивалася, тремтіла.

Айзек вчепився в тоненький зап’ясток Лін й потягнув на себе, поки нетля корчилася в жахному танку. Незчисленні кінцівки почвари метнулися від хепрі, даремно борючись із зашморгом, що душив горло. Айзек смикнув Лін до себе, упав навколішки та поповз геть від буйства нестямної істоти.

Смикаючись у паніці, нетля склала крила й відвернулася від дверей.

У ту ж мить Пістрявий оклигав від її чар. Його складне тіло поточилося й гупнуло на підлогу, тим часом розум поволі збирався докупи. Його люди нарешті проштовхалися повз нього в кімнату, перечіпаючись об купу ніг.

Нетля, зачувши гуркіт кроків, полохливо крутнулася, батіг вирвався з Яґарекових рук і роздер йому шкіру. Він хитнувся назад, до Дерхан, подалі від вертких загострених кінцівок створіння.

Пістрявий зіп’явся на ноги. Шуснув подалі від звіра, сховавшись у коридорі.

— Убийте вже ту паскуду! — заверещав звідти.

Посеред кімнати нетля витанцьовувала в божевільному танку. П’ятеро Пороблених стояли ріденькою купкою біля дверей і цілилися, дивлячись у дзеркала.

З вогнеметів вирвалися три струмені пекучого газу, умить шкіра істоти зашипіла. Тріщали, тріскали, спухали від опіків крила й хітин. Вона силкувалася вищати, та батіг не дозволяв. Прямо в морду скорченої нетлі втрапила добряча порція кислоти. Та за секунди денатурувала білки, поплавивши складний екзоскелет.

Кислота і полум’я вмить роз’їли батіг, і його лишки розлетілися геть від ошалілої тварюки, яка нарешті могла дихати й кричати.

Вона пронизливо верещала під новими укусами вогню та кислоти. У відчаї істота сліпо кинулася в напрямку своїх кривдників.

П’ятий боєць вистрілив, і нетлине тіло пронизали блискавиці темної енергії, розсіявшись по поверхні, обпікши її без жару. Потвора запищала знов, але не зупинилася. Сліпа полум’яна буря з бризок кислоти й обрубків кісток.

П’ятеро Пороблених відступили перед нестямною істотою й шуснули слідом за Пістрявим у коридор. Несамовите похоронне багаття билося об стіни, підпалюючи їх та шукаючи вихід із кімнати.

Кінець-кінцем шипіння вогню та кислоти і свист електротавматургічних стріл перемістилися в коридор.

Декілька довгих секунд Дерхан, Айзек і Яґарек ошелешено дивилися на двері. Невидна нетля все ще верещала, й коридор пломенів від жару й бликання світла.

Тоді Айзек змигнув і глянув на непритомну Лін, котру тримав у обіймах.

Він потермосив її та зашепотів:

— Лін... Лін, ми йдемо геть.

Яґарек спритно підбіг до вікна й визирнув на вулицю, що виднілася внизу, п’ятьма поверхами нижче. Поряд з вікном зі стіни стриміла невелика цегляна колона — димохід. Коло нього зміївся донизу водостік. Ґаруда притьмом застрибнув на підвіконня й ухопився за ринву, смикнувши її раз-другий. Витримає.

— Айзеку, давай її сюди, — нетерпляче промовила Дерхан.

Айзек підняв Лін, у відчаї закусивши губу від того, яка вона була легенька, й підійшов до вікна. Раптом на його обличчі відбилася несміла, а потім широка усмішка. Айзек заплакав.

З коридору долинали слабкі голосіння нетлі.

— Ді, глянь! — зашепотів він. Руки Лін безладно пурхали, поки Айзек колисав її в обіймах. — Вона говорить. Вона видужає!

Дерхан глянула йому через плече, намагаючись прочитати її слова. Айзек дивився й хитав головою.

— Вона ще не прийшла до тями, це просто випадкові слова, але ж, Ді, це слова... Ми встигли...

Дерхан втішено усміхнулася й на радощах міцно цмокнула Айзека в щоку та лагідно погладила Лін по знівеченому скарабею.

— Забери її звідси, — тихо промовила вона.

Айзек визирнув у вікно. За декілька метрів на цегляному виступі тупцяв Яґарек.

— Давай її мені та лізь сам, — мовив ґаруда, закинувши вгору пернату голову.

Східний край довгого похилого даху над терасою Пістрявого впирався перпендикулярно в ряд будинків на протилежній вулиці. Довкола ширилися й вищилися покрівлі Кістяного Міста, надземний ландшафт, шиферні острівці над небезпечними вулицями. Вони тяглися в глиб темряви, від Ребер до пагорба Моґ і далі.

Навіть заживо поїдена вогнем і кислотою, оглушена стрілами невідомої енергії, остання глитай-нетля могла вижити.

Це була істота неймовірної міці. Здатна зцілюватися з жахною швидкістю.

Опинись вона просто неба, скочила б, розгорнула б страшно зранені крила й щезла у висоті. Вона б насилу піднялася вгору, попри біль, попри скорчені-підпалені клапті шкіри й хітину, що огидно тріпотіли довкіл. Колисалася б у дощових хмарах, загасила би полум’я, змила пекучу кислоту.

Якби вижила її родина, якби вона знала, що могла полинути до своїх братів-сестер і далі полювати разом, вона, може, й не панікувала би. Якби вона не стала свідком кривавої різні своїх сестробратів, котрих жахливий струмінь отруйних викидів заманив у смертельну западню, вона б не збожеволіла від страху й люті та виборсалася б.

Але ж вона була сама. Захоплена в цегляну пастку, замкнену клітку, що стискалася довкола, стримуючи крила й лет. З усіх боків наступав безжальний, смертельний біль. Вогонь палив безупинно; вона не встигала загоювати рани.

Вона пронеслася по коридору лігва Пістрявого розжареною до білого кулею, тягнучись лишками покороблених шипів і кігтів, силкуючись когось піймати. І впала, не долізши до сходів.

Пістрявий разом із Поробленими зачудовано витріщався, молячись, щоби вона лежала крячкою й не полетіла на них полум’яною бурею.

Нетля лежала нерухомо. Вона була мертва.

Упевнившись, що істота справді мертва, Пістрявий відправив нашвидкуруч організовані колони пороблених чоловіків і жінок з мокрими рушниками й ковдрами збити полум’яний слід, залишений глитай-нетлею.

За двадцять хвилин все погасили. Дошки і балки на горищі потріскалися й укрилися кіптявою. По всьому коридору тягнувся слід обвугленого дерева й пухирців фарби. Нетлине тіло повільно жевріло біля сходів, невпізнавана гірка плоті й кісток, покороблених жаром у ще більш екзотичну форму, ніж були при житті.

— Ґрімнебулін із його виродками-друзями втечуть, — сказав Пістрявий. — Знайдіть їх. Знайдіть, куди вони зникли. Вистежіть їх. Сьогодні. Зараз.

Нескладно було здогадатися, як вони втекли — через вікно й на дах. А от звідти вони могли піти будь-куди. Бійці Пістрявого засовалися, ніяково перезираючись.

— Ворушіться, матолки пороблені, — лютував Пістрявий. — Знайдіть їх негайно і приведіть до мене!

Налякані групки пороблених людей, кактів і водяників покинули лігвище Пістрявого й відправилися в місто. Вони складали безглузді плани та щось нотували; гасали в Сантер, Відлунну Трясовину, Ладмід, у Келлтрі й Пагорб Моґ, потім далі до Лихокраю, через ріку й до Борсукової Драговини, у Західний Ґідд, Сіру Пустку й на Морокрай і Селітру.

Вони тисячі разів могли пройти повз Айзека з товаришами.

У Новому Кробузоні було безліч хованок, набагато більше, ніж осіб, які їх потребували. Люди Пістрявого не мали жодних шансів.

У такі ночі, як ця, коли дощ і світло вуличних ліхтарів відтіняють лінії та грані, місто перетворюється в палімпсест рипливих дерев, будівель і звуків, древніх руїн, темряви, катакомб, будівельних майданчиків, готелів, пустирів, вогнів, пивничок і каналізацій. Мегаполіс робиться одним безмежним, рекурсивним сховком.

Люди Пістрявого боязко поверталися назад з порожніми руками.

Пістрявий навіснів. Чудова скульптура — ідеальна й незавершена — ярила його нестерпно. Пороблені прочесали будівлю, ану ж вони щось пропустили.

У крайній кімнаті на горищі вони знайшли непритомного вартового. Він самотньо сидів, притулившись до стіни. На колінах лежала химерна красива скляна кременівка. Перед ногами на дереві була нашкрябана решітка для хрестиків-нуликів.

Хрестики виграли за три ходи.

Ми біжимо й ховаємося, мов звірина. Однак зараз нам легко і радісно.

Ми знаємо, що перемогли.

Айзек несе на руках Лін, зрідка, коли путь важка, перекидає її вибачливо через плече. Ми мчимо геть. Утікаємо, немов духи. Змучені та щасливі. Убога географія східного міста нас не лякає. Ми перелізаємо через низькі паркани, крадькома пересуваємося по вузеньких двориках, закинутих садках із яблунями-гібридами й миршавою ожиною, сумнівного вигляду компостом, болотякою й поламаними іграшками.

Інколи на обличчя Дерхан набігає хмарка, і вона щось тихо бурмоче. Вона думає про Андрея, та цієї ночі складно чіплятися за каяття, навіть заслужене. Це безрадісна мить, однак під теплими струменями дощу, над міськими вогнями, безладними, мов зарості бур’янів, важко втриматися й не зазирнути одне одному в вічі, усміхнутися чи каркнути стиха від подиву.

Нетель більше нема. Та ціна їх смерті дуже висока. Ми заплатили за цю перемогу безмірно багато.

Однак сьогодні, поки ми шукаємо прихистку в халупці на даху в Тріскачці, вдалині від підвісних колій, трохи на північ від залізниці й вбогості станції Темна Вода, ми тріумфуємо.

Ранкові газети повні лиховісних передбачень. «Сутичка» і «Вісник» натякають, що будуть серйозні наслідки.

Дерхан спить годинами, прокидається, сидить сама; сум і почуття провини розквітають у ній, нестримувані. Лін гарячково совається — чи при тямі вона, чи в маренні. Айзек клює носом, їсть харч, що нам удалося вкрасти. Постійно колисає Лін. З подивом розповідає про Джека Півмолитву.

Він ретельно перебирає побиті й поламані частини кризового двигуна, невдоволено цмокає, стуляє губи. Каже, що той знову запрацює. Не проблема.

З тим я оживаю від пристрасного жадання. Нарешті бути вільним. Як же я цього прагну. Літати.

Він читає крадені газети, зазираючи мені через плече.

У зв’язку з кризовою ситуацією, вартовим нададуть надзвичайні повноваження, дізнаємося ми. Можливо, доведеться вдатися до відкритих озброєних патрулів. Уряд поставив на розгляд обмеження громадянських прав і введення воєнного стану.

Однак протягом цього бурхливого дня все лайно, огидні помиї, сонна отрута нетель повільно тоне в ефірі й просочується в ґрунт. Здається, я навіть відчуваю це, лежачи під протрухлими дошками; воно потиху осідає довкола мене, розпадається під денним світлом. Пливе, немов брудна тала вода крізь площини, якими обплутане це місто, тече крізь шари матерії, розсмоктується геть із нашого виміру.

А коли падають сутінки, нічні жахіття вже не приходять.

І, ніби тихе схлипування, шириться по місту лінива кволість і полегшені зітхання. Прокочується теплою хвилею з повитого чорнотою заходу, з Ґалмаршу й Кіптявого Закруту до Великого Кільця, Шеку й Борсукової Драговини, Ладміду й Пагорба Моґ та Нейтральної Зелені.

Місто змиває припливом сну. На промочених сечею лежаках із сіна в Гирлі й міських нетрях, на пишних перинах у Хнумі, поодинці й притулившись одне до одного, міцно сплять громадяни Нового Кробузона.

Звісно, міське життя тече безупинно, тому не змовкають нічні зміни в доках, не стихає гепання металу на підприємствах і в ливарних цехах. Зухвалі згуки пронизують ніч. Нічні сторожі все ще охороняють двори фабрик. Повії шукають клієнтів, де можуть. Усе ще кояться злочини. Насилля не розчинилося зненацька в повітрі.

Однак містян, сплять вони чи ні, більше не мучать фантоми. Їхні жахіття належать лише їм самим.

Немов якийсь неймовірний, млявий велет, Новий Кробузон совається обважніло уві сні.

Я вже й забув, якою насолодою може бути проста ніч.

Я прокидаюся із сонцем, і в голові чисто. Мені нічого не болить.

Ми вільні.

Сьогодні всі статті — про кінець «жахіття літньої ночі», «сонної недуги» чи «нічного прокляття», чи ще бозна-чого, для якого газети вигадали нове слово.

Ми читаємо й сміємося, Дерхан, Айзек і я. Захват — усюди, він відчутний. Місто повернулося до життя. Оновилося.

Ми чекаємо, доки прокинеться, прийде до тями Лін.

Але вона не прокидається.

Увесь перший день вона проспала. Її тіло поволі починало відновлюватися. Вона міцно хапалася за Айзека й ніяк не прокидалася. Вільна, вільна спати без страху.

Та от зараз вона прокинулася й спроквола сіла. Антенки на комашиній голові злегка тріпотять. Рухаються мандибули — вона голодна. Ми знаходимо серед гори накраденого якісь фрукти, і вона снідає.

Вона, поки їсть, водить очима від мене до Дерхан, від Дерхан до Айзека. Він стискає її стегна та щось шепоче — затихо для мого вуха. Вона смикає головою, мов дитина. Кожен рух супроводжується судомним тіпанням.

Вона підніма руки й починає жестикулювати.

Айзек дивиться жадібно, лице кривиться гримасою безнадії, коли він спостерігає за її невмілими маніпуляціями.

Дерхан розшифровує слова Лін. Очі жінки розчахнуті від жаху.

Айзек безмовно хита головою.

— Ранок... їжа... грітися, — він затинається, перекладаючи, — комаха... подорож... рада.

Вона не може їсти самостійно. Щелепи смазматично стискаються й розколюють фрукт надвоє або ж раптово розслабляються, і їжа падає на підлогу. Вона труситься від знемоги, трясе головою, безпомічно випускає хемічну хмарку. Айзек каже, що то хепрійські сльози.

Він заспокоює її, тримає яблуко перед мандибулами, помагає кусати, обтирає замащені щелепи й шию від фруктового соку й слини. «Страшно», — показує знаками вона, й Айзек нерішуче перекладає. «Розум втомлений... розхлюпується, мистецтво... Пістрявий!» Вона раптом здригається нажахано, роззирається довкола. Айзек заколисує-заспокоює її. Дерхан дивиться на неї безпомічно. «Сама», — у відчаї жестикулює Лін і випускає цівку хемічного повідомлення, яке жодному з нас годі прочитати. «Чудовисько... тепло... Пороблений...» Вона глипає на всі боки. «Яблуко, — перекладає Айзек. — Яблуко».

Він підносить яблуко їй до рота, і вона жує. Непосидюча, мов мала дитина.

Падають сутінки, і вона знов засинає швидким глибоким сном. Айзек з Дерхан радяться, Айзек лютує та кричить і плаче.

«Вона видужає, — кричить він, а Лін крутиться уві сні, — вона ледь жива від сраної втоми і сраних побоїв. Не дивно, не дивно, що вона розгублена!»

Але вона не видужує, і він знає, що вже і не видужає.

Ми відтягли її від нетлі, коли та випила її майже всю. Половина її свідомості, половина снів потекла горлянкою звіра. Її вже нема, цю половину спалили шлункові соки, а потім люди Пістрявого.

Лін прокидається щаслива, жваво лопотить, махаючи руками, силкується підвестися й не може, падає і плаче чи сміється хемічними цівками, клацає мандибулами, брудниться, мов дитя.

Лін невпевнено дибуляє по даху. Безпомічна. Скалічена. Химерна мішанина з дитячого сміху й дорослих думок. Її мова дивна й незбагненна, складна та нестямна й інфантильна.

Айзек зломлений.

Ми пересуваємося дахами, сторожко дослухаючись до звуків знизу. Лін спалахує роздратуванням, бо ми не розуміємо її химерного потоку слів. Вона тупотить ногами об покрівлю, ляскає Айзека слабкою рукою. Лається жестами, хвицає й поривається тікати. Ми втихомирюємо її, згрібаємо в оберемок і йдемо далі.

Ми пересуваємося вночі. Боїмося вартових і людей Пістрявого. Оминаємо конструктів, які можуть донести про нас Раді. Сторожко вглядаємося в кожен різкий жест чи підозрілий погляд. Ми нікому не можемо довіряти. Змушені жити в ізольованій соліпсистській напівтемряві. Усе необхідне ми крадемо чи купуємо в бакалійників, що працюють допізна, далеко-далеко від місця, де ми осіли. Кожен кривий погляд, кожен крик, раптовий перестук копит чи чобіт, кожен грюк чи шипіння пістонів якогось конструкта — миттєвий острах.

Ми найбажаніша здобич у всьому Новому Кробузоні. Це честь, але честь сумнівна.

Лін хоче барвоягід.

Так тлумачить Айзек її жести й спазматичні рухи щелеп, пульсування її залозки (лячне і чомусь збудливе видовище).

Дерхан згоджується піти. Вона теж любить Лін.

Не одну годину витрачають на маскування. З допомогою води, масла, попелу, обшарпаного плаття, лишків їжі та фарб. Дерхан постає перед нами з гладеньким чорним волоссям, що сяє вугільним блиском, і зморщеним шрамом через весь лоб. Вона горбиться й кривить лице, мов старчиха.

Жінка йде, і ми з Айзеком проводимо години в тривожному очікуванні. Майже увесь час мовчки.

Лін продовжує свій недорікуватий монолог, і Айзек намагається відповідати їй обома руками, пестить її й повільно жестикулює, немов для дитини. Однак вона не дитина — вона напівдоросла, і його сюсюкання її дратує. Вона хоче відійти і падає, кінцівки її не слухаються. Її жахає її ж тіло. Айзек підтримує, допомагає сісти й годує її, масажує вкриті синцями напружені плечі.

Ми полегшено зітхаємо, коли врешті вертається Дерхан із куснями пасти й здоровою жменею різноманітних ягід. Соковитих і барвистих.

«Я вже було подумала, що проклята Рада знайшла-таки нас, — каже вона. — Здається, за мною ішов якийсь конструкт. Довелося вертатися манівцями через Кінкен, аби відірватися».

Жоден з нас не знає, чи стежили за нею, чи ні.

Лін пожвавилася. Дрібно тремтять жучині ніжки й антенки. Вона пробує прожувати кавалок білої пасти, але тремтить і впускає його. Айзек з нею ласкавий. Він дуже обережно, м’яко і ненав’язливо проштовхує пасту їй в рот, удаючи нібито й не допомагає, а вона сама їсть і пережовує.

Необхідно декілька хвилин, щоб скарабей перетравив пасту й спрямував її до хепрійської залози. Поки ми чекаємо, Айзек махає декількома барвоягодами перед Лін, і та, сіпнувшись, показує, яку саме жменю хотіла би з’їсти, й він лагідно годує її.

Ми мовчимо. Лін ретельно ковтає й жує. Ми спостерігаємо.

Минають хвилини, а потім її залоза роздувається. Ми нахиляємося вперед, жадібно вичікуючи, що з цього вийде.

Розкриваються залогові губи, й звідти вичавлюється балабушок вологої хепрійської слини. Лін збуджено махає руками. Безформна рідина продовжує сочитися й важко падає на долівку, немов білі ляпки посліду.

Затим витікає тоненька цівка фарбованої ягодами слини й забризкує підстиглу масу.

Дерхан відвертається. Айзек зломлений — ніколи не бачив, щоб людина так плакала.

За стінами нашої брудної халупи, зухвале і знову безстрашне, вдоволено потягується місто. На нас воно не звертає уваги. Невдячне. Цього тижня дні прохолодніші, короткий віддих немилосердного літа. З узбережжя, з гирла Великої Смоли й Залізної Затоки налітає вітер. Щодень прибувають каравани суден. Вони юрмляться на ріці ближче до сходу, чекають завантаження й розвантаження. Це торгові кораблі з Когніду й Тешу, дослідники з Вогняної Протоки, плавучі фабрики з Миршока, капери з Фай-Вадісо — поважні й законослухняні, не те що у відкритому морі. На сонці, мов бджоли, роїться хмаровиння. Місто хрипко рокотить. Воно вже й забуло про свої страхи. Лише якийсь туманний спомин нагадує, що недавно щось тривожило його спокійний сон, та й по всьому.

Мені видно небо. Крізь нещільно прибиті дошки пробиваються кущики світла. Як би хотілося бути геть далеко звідси. Я можу уявити вітер, відчути раптову пружність повітря піді мною. Я хотів би глянути вниз, на цю будівлю й цю вулицю. Хотів би, щоб нічого мене тут не тримало, щоб тяжіння було варіантом, якого не оберу.

Лін знов говорить знаками. «Липкий... боязко, — шепоче заплаканий Айзек, спостерігаючи за її руками. — Сеча й мати... їжа... крильця... щаслива. Страшно. Страшно».