Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Розділ сорок другий

Вулиці Річкокірки плавними поворотами вели до Оранжереї. Будинки були старі й високі, з гнилими дерев’яними каркасами й стінами з вологою штукатуркою. З кожним дощем вони змокали й вкривалися пухирями, а з крутих дахів водоспадами злітала черепиця, що вже не могла триматись на наскрізь проіржавілих цвяхах. Здавалося, через спеку вся Річкокірка поступово пітніє.

Південна частина Річкокірки не відрізнялась від сусіднього Летокраю. Це був дешевий район, рівень злочинності — не надто високий. Людей було багато, але народ переважно приязний і досить розмаїтий — більшість становили люди, але можна було знайти і маленькі групи водяників, що жили біля спокійного каналу, кількох самотніх кактів-вигнанців і навіть вулик хепрі на дві вулиці — рідкісне традиційне поселення за межами Кінкена й Гирла. Південну Річкокірку також населяли нечисленні представники більш екзотичних рас. На проспекті Бекмана був магазин, що тримала родина хотчі, які навмисне притуплювали собі шипи, аби не відлякувати сусідів. Був там і бездомний лорґіс, який перевалювався по вулиці на своїх трьох ногах з тілом-бочкою, повним пійла.

Але північна Річкокірка була зовсім інакша. Тихіша, похмуріша. Це була резервація кактоїдів.

Якою б великою не була Оранжерея, вона ніяк не могла би вмістити всіх кактів у місті — навіть тих, які дотримувалися звичаїв. Принаймні дві третини новокробузонських кактоїдів жили за межами її захисного ковпака. Вони населяли нетрища Річкокірки, а ще кілька кварталів були, наприклад, у Сиріаку й Нейтральній Зелені. Проте центр їхнього міста був у Річкокірці, де їх мешкало стільки ж, скільки й місцевих людей. Вони мали найнижчий соціальний статус серед кактів — в Оранжерею заходили на закупи й молитву, але жити їм доводилось у неправовірному місті.

Деякі повставали. Розгнівані молоді какти присягалися, що ніколи не зайдуть в Оранжерею, яка їх зрадила. Вони з сарказмом називали її колишньою, застарілою назвою: «Дитсадок». Вони шрамували своє тіло й бились у жорстоких, даремних, захопливих групових сутичках. Іноді вони тероризували околиці, грабували людей та старших кактів.

За межами Оранжереї кактоїди були похмурі й мовчазні. Вони працювали на своїх роботодавців, людей чи водяників, без протестів і без ентузіазму. З колегами інших рас вони спілкувалися хіба що уривчастим буркотом. Як вони поводяться в Оранжереї, ніхто ніколи не бачив.

Сама Оранжерея являла собою велетенський приплюснутий купол. Діаметр території, яку вона займала, був метрів із чотириста. Центр склепіння вивищувався на понад сімдесят метрів. Основа міцно трималася на похилих вуличках Річкокірки.

Каркас був зроблений із темного чавуну — великий, міцний скелет, де-не-де прикрашений вигадливими завитками й цвітом. Він нависав над будиночками в Річкокірці зі свого пагорба, помітний ще здалеку. З нього двома концентричними колами розходилися позолочені ніжки, завбільшки майже як Ребра, які приймали на себе основну частину ваги купола.

Здалеку Оранжерея виглядала вражаюче. Якщо дивитися на неї через дві річки, залізницю, підвісні троси й шість кілометрів Гротескного міського пейзажу, з дерев’яної верхівки Стяжного Пагорба, грані купола виблискували чистими скельцями. Однак із ближніх вулиць було видно численні тріщини й темні плями там, де скло розбилося. За три сторіччя її існування Оранжерею ремонтували лише раз.

В основі купола було видно, наскільки стара ця конструкція. Вона була занедбана. Фарба скручувалася великими язиками, відлущившись од металевого каркаса, який поточила іржа, неначе черви. У нижній частині будівлі шибки мали площу більш ніж половина квадратного метра, а тоді поступово зменшувалися, наближаючись до вершини. Дедалі більше пройми закривало напівпоіржавіле фарбоване залізо. А ще вище над ним виднілося абияк прилаштоване брудне, мутне скло зелених, синіх і бежевих відтінків. Конструкцію вікон розрахували так, аби ті витримували вагу принаймні двох кактів пристойного розміру. І все ж у кількох шибках скла вже не було, а по інших розкинулось мереживо тріщин.

Коли будували купол, за навколишні будинки не надто переймалися. Вулиці довкола тягнулися собі, аж поки не впиралися в його міцну металеву основу. Два чи три, а може, й чотири будинки, розташовані там, де проходив край купола, знесли, а далі ряди продовжувались собі під скляним накриттям під різними кутами.

Кактоїди просто відтяли готовий шмат вулиць Нового Кробузона.

Протягом наступних десятиліть архітектуру під куполом трохи змінили, щоб адаптувати домівки, які колись належали людям, до мешканців-кактів. Деякі будівлі зруйнували, а на їхньому місці розмістили дивні нові споруди. Але в цілому, казали, вигляд був майже такий самий, як і до того, як збудували купол.

До купола був лише один вхід, з південного боку на Плазу Яшур. З протилежного боку кола був вихід на вулицю Недобрухт з її крутим спуском і видом на річку. Відповідно до законів кактоїдів вхід до Оранжереї та вихід із неї дозволявся лише цими шляхами. Тож, наприклад, зайти туди можна було за дві хвилини, а от щоб вийти й повернутися додому, треба було подолати довгий, плутаний шлях.

Щодня о п’ятій ранку ці проходи, що виходили на короткий закритий коридор, відчинялись, а опівночі — зачинялися. Їх охороняв невеликий загін озброєних чатових з величезними топірцями й потужними шакрілуками — типовою зброєю кактоїдів.

Як і їхні німі, вкорінені родичі, какти мали товсту, волокнисту рослинну шкіру. Вона була пружна і легко проколювалася, зате швидко загоювалась, утворюючи великі потворні шрами — більшість кактоїдів вкривали нешкідливі струпи. Потрібно було б довго бити їх ножем або вдало поцілити у внутрішні органи, щоб заподіяти їм якоїсь серйозної шкоди. Кулі, стріли й арбалетні болти в бою з кактом зазвичай були неефективні. Тому какти-воїни й використовували шакрілуки.

Перші шакрілуки розробили люди. Їх застосовували протягом жахливого правління мера Коллодда — ними користувались охоронці мерових кактусних ферм. Однак після революційного «Акта про розумних істот», коли ферму закрили, а кактоїди отримали щось на зразок громадянства, прагматичні какти-старійшини зрозуміли, що це буде безцінна зброя, аби контролювати власний народ. Відтоді лук багато разів змінювали вже інженери-какти.

Шакрілук являв собою здоровезний арбалет, завеликий для того, щоб ним могли як слід користуватися люди. Він стріляв не болтами, а шакрі — пласкими металевими дисками із зазубреними чи загостреними кінцями, або металевими зірками з закрученими променями. Зубчастий отвір у центрі шакрі встановлювався на маленький металевий виступ в основі шакрілука. Коли спускали гачок, дріт в основі різко натягувався, на величезній швидкості тягнув металевий виступ, а різноманітні коліщата злагоджено змушували його надзвичайно швидко крутитися. На кінці жолоба виступ, уставлений в отвір шакрі, різко опускався, відпускаючи диск, і шакрі вистрілював так швидко, наче камінь із пращі, обертаючись, як лезо циркулярної пилки.

Спротив повітря швидко зменшував інерцію: ця зброя зовсім не могла стріляти настільки далеко, як довгий лук чи кременівка. Проте вона могла понівечити кінцівку або голову какта — чи людини — з відстані майже тридцяти метрів і нещадно покремсати тіло.

Какти-охоронці люто зиркали навкруги й пихато, похмуро вимахували шакрілуками.

Останні промені сонця сяяли з-за далеких вершин. Західні грані купола Оранжереї виблискували, неначе рубіни.

На іржавій драбині, котра вела до верхівки купола, виднівся людський силует, що тримався за метал. Чоловік поступово піднімався по щаблях, сходячи по вигнутому склепінню купола, наче місяць.

Це був один із трьох шляхів, що простягалися з самої верхівки купола — їх колись зробили для ремонтників, які там ніколи і не з’явилися. Здавалося, вигин купола розбиває поверхню землі, наче це була верхівка зігнутої спини з величезним тілом під землею. Постать рухалась ніби по колосальній спині кита. Його підбадьорювало світло, полонене під куполом, — воно мерехтіло під склом, від нього сяяла вся велетенська будівля. Чоловік, рухаючись дуже повільно, ховався, щоб його ніхто не побачив. Він обрав драбину на північно-західному боці Оранжереї, аби залишитися непоміченим для поїздів на гілці Салакуських Полів лінії Зюйд. З протилежного боку купола колії проходили досить близько до скла, щоб спостережливі пасажири помітили, як вигнутою поверхнею піднімається людина.

Зрештою, через кілька хвилин підйому, непроханий гість дістався металевого обідка навколо вершини грандіозної будівлі. Сам горішній елемент являв собою кулю з прозорого скла на два з половиною метри в діаметрі. Вона довершено вписувалася в округлий отвір на верхівці купола — половина була всередині, половина визирала, ніби велетенська заглушка. Чоловік зупинився й поглянув на місто повз кінчики опорних стійок і товсті дротяні підвіси. Через пориви вітру він із запаморочливим страхом з усіх сил тримався за опори. Відчайдух поглянув у небо, що темнішало, на зірки, притлумлені від згустків світла довкола, яке пробивалося крізь скло Оранжереї.

Чоловік зосередився на цьому склі, ретельно вивчивши його поверхню шибку за шибкою.

За кілька хвилин він знову почав спускатися. Намацуючи дорогу ступнями, обережно простягаючи пальці ніг у пошуках опор, сміливець рухався до землі.

Драбина закінчувалася за чотири метри над землею, і чоловік спустився вниз за допомогою гака, яким скористався, щоб піднятися. Він став на курну землю й роззирнувся.

— Леме, — почув він чийсь шепіт. — Сюди.

Товариші Лемюеля Голуба ховалися в зруйнованій будівлі на засипаному щебенем пустирі поруч із Оранжереєю. З-за порога в порожньому дверному отворі до нього махав Айзек.

Лемюель швидко пройшов по ріденьких кущиках, ступаючи на порослі травою цеглини й бетон. Він повернувся спиною до сутінкового світла й прослизнув в обгорілу руїну.

У темряві сиділи Айзек, Дерхан, Яґарек та троє найманців. Перед ними лежала купа уламків різних пристроїв — парові труби, з’єднувальні дроти, затискачі від штативів для реторт, круглі, мов камінчики, лінзи. Лемюель знав, що варто їм лише вирушити, і з цього безладу постануть п’ять конструктів.

— Ну що? — спитав Айзек.

Лемюель повільно кивнув.

— У мене була правильна інформація, — тихо сказав він. — Біля верхівки купола є велика тріщина, на північно-східному боці. З того місця, де я добрався, розмір було визначити важко, але думаю принаймні... два метри на метр з гаком. Я з усіх сил роздивився, що там, і це було єдине місце, де всередину або назовні міг би потрапити хтось завбільшки, як людина. Ви подивилися, що там в основі?

Дерхан кивнула.

— Нічого, — сказала вона. — Тобто там багацько маленьких тріщин, а де-не-де навіть нема цілих шматів скла, особливо на трохи більшій висоті, але нема й дір, через які можна було б пробратися всередину. Там нагорі, мабуть, єдиний шлях.

Айзек і Лемюель кивнули.

— Тож ось як вони потрапляють усередину й назовні, — тихо додав Айзек. — Здається мені, що найкращий спосіб їх вистежити — пройти їхніми слідами. Хай як не хочеться це казати, але, думаю, нам треба туди залізти. Що там всередині?

— Погано видно, сказав Лемюель, знизуючи плечима. — Скло товсте, старе й до фіга брудне. По-моєму, його миють раз на три роки, а може, й на чотири. Є можливість роздивитися загальні обриси будинків, вулиць і всякого такого, але не більше. Щоб визначити, що всередині, треба це побачити.

— Ми ж не можемо всі туди податися, — мовила Дерхан. — Нас помітять. Треба було попросити Лемюеля, хто ж, як не він, з цим упорається.

— А я однаково не пішов би, — з притиском відповів Лемюель. — Я не в захваті від такої висоти, і точно вже не збираюся висіти вниз головою над тридцятьма тисячами розлючених кактів...

— Ну а що нам тоді робити? — роздратувалася Дерхан. — Ми б могли почекати до ночі, але саме тоді вилазять ці довбані нетлі. Нам доведеться підніматися по одному. Тобто якщо це буде безпечно. Треба, щоб хтось пішов першим...

— Я піду, — сказав Яґарек.

Запала тиша. Айзек і Дерхан витріщились на ґаруду.

— Прекрасно! — насмішкувато сказав Лемюель, двічі плеснувши в долоні. — Розібралися. Тож ти можеш піднятися, а тоді, е-е... можеш роздивитися, що там і як, відправити нам повідомлення...

Айзек і Дерхан не зважали на Лемюеля. Вони усе ще витріщались на Яґарека.

— Логічно, що піти мушу я, — сказав Яґарек. — Висота — моя стихія, — його голос трохи зірвався, наче від несподіваного почуття. — Висота — мій дім, і я мисливець. Я можу подивитися на ландшафт усередині й зрозуміти, де ховаються нетлі. Я можу здогадатися, що відбувається під склом.

Яґарек пішов по слідах Лемюеля по каркасу Оранжереї.

Він зняв із ніг смердючі пов’язки, і його кігті випросталися в радісному рефлексі. Він здерся на перший щабель голого металу за допомогою Лемюелевої мотузки, а тоді почав підніматися по драбині значно швидше і впевненіше, ніж це робив Голуб.

Час від часу він спинявся і стояв, похитуючись на теплому вітрі, а його пташині лапи міцно, надійно стискали металеві перекладини. Ґаруда відхилявся, аж іншим ставало страшно за нього, і вдивлявся в туманне повітря, витягував руки, відчував, як вітер наповнює його розпростерте тіло, мов вітрило.

Яґарек удавав, що летить.

З його тонкого ременя звисали невеликий кинджал і батіг, що їх украв напередодні. Батіг був незугарний і близько не такий надійний, як той, котрим Яґарек вимахував колись у спекотному пустельному повітрі, вражаючи й ув’язнюючи жертву, проте це все ж була зброя, звична для його руки.

Ґаруда рухався швидко й упевнено. Дирижаблі, котрі міг розгледіти, всі були далеко. Він залишався непоміченим.

З верхівки Оранжереї все місто здавалось йому даром — воно лежало просто перед очима, тільки й чекаючи, щоб хтось ним заволодів. Куди б Яґарек не подивився, пальці, руки, кулаки й шипи архітектури безсоромно встромлювались у небо. Ребра, що завжди тягнулися вгору, неначе закам’янілі щупальця; Штир, який проривав серце міста, мов рожен; складний механічний вир Парламенту, його похмурі вогні; Яґарек роздивлявся їх холодним, стратегічним поглядом. Він підвів очі й поглянув на схід — туди, де була натягнута підвісна дорога між вежею Летокраю та Штирем.

Коли ґаруда дістався краю велетенської скляної кулі на верхівці, то відразу ж знайшов проріз у склі. Він аж трохи здивувався, що його очі — очі хижого птаха — все ще слугували так само надійно, як і раніше.

Під ним, десь на півметра нижче від злегка закрученої драбини, було скло самого купола — сухе й укрите послідом птахів і вірмів. Він спробував подивитися крізь нього, однак не побачив нічого, окрім розмитих силуетів дахів і вулиць.

Яґарек попрямував по самому склу.

Він рухався сторожко, довіряючи відчуттям своїх кігтів, постукуючи по склу, щоб випробувати міцність, пересуваючись якомога швидше до металевого каркаса, за який міг учепитися. Ґаруда раптом усвідомив, наскільки він уже звик лазити на висоту впродовж тих численних нічних тижнів, коли здирався на дах Айзекової робітні, у покинуті вежі, шукаючи скелі серед міста. Яґарек підіймався легко й безстрашно. Схоже, він став більше подібним на мавпу, а не на птаха.

Ґаруда нервово подріботів по брудних шибках, аж поки дійшов до останніх балок, що відділяли його від пробоїни в склі. А коли він подолав цей останній бар’єр, отвір опинився просто перед ним.

Нахилившись, Яґарек відчув, як з підсвічених глибин Оранжереї на нього віє спека. Ніч була тепла, але всередині, мабуть, було зовсім гаряче.

Він ретельно закріпив гак на металевому брусі з одного боку тріщини й сильно потягнув, аби впевнитись, що той тримався надійно. Тоді тричі обмотав кінець мотузки навколо пояса. Він ухопився за неї біля гака, ліг на балку й просунув голову між розбитих країв скла.

Здавалося, ніби поклав своє обличчя в чашку міцного чаю. Повітря в Оранжереї було спекотне, майже задушливе, насичене димом і парою. Воно сяяло різким білим світлом.

Яґарек закліпав та прикрив очі рукою, а тоді подивився вниз — на місто кактоїдів.

У центрі, під величезною скляною кулею на верхівці, будинки розчистили й натомість збудували кам’яний храм. Він був з червоного каменю — крутий зикурат, що здіймався на третину висоти Оранжереї. Всі його поверхи поросли пустельною й вельдовою рослинністю, що цвіла крикливими червоними й помаранчевими квітами на противагу своїй тьмяній зеленій шкірці.

Навколо храму залишили невеликий обід із землі, метрів на шість завширшки, а далі починалися будинки Річкокірки, які лишилися ще відколи збудували Оранжерею. Ландшафт був плутаним і загадковим, збіркою шматків дороги й уривків проспектів, там клапоть парку, тут півцеркви, а то й обрубок каналу, а там рівчачок застояної води, відрізаний краями купола. Дороги містечка перетиналися під дивними кутами, від довгих вулиць залишились сегменти, обрізані куполом. Збереглася невелика латка доріг і алей, законсервована під склом. Наповнення змінилося, хоча загальний вигляд лишився більш-менш незмінним.

Какти переробили хаотичне зборище уривків вулиць. На місці колись широкого проспекту тепер був город, газони якого впритул підходили до будинків з обох боків, а маленькі доріжки від вхідних дверей торували шлях між заростями гарбузів і редису.

Дахи з будинків давно познімали, щоб переробити людські помешкання на оселі для нових, значно вищих мешканців. Вгорі й по боках допасували кімнати, схожі на дивні крихітні рельєфні виступи піраміди в центрі. На кожен вільний клаптик землі всунули додаткові споруди, щоб населити весь простір Оранжереї кактами. Дивна суміш людської архітектури й монолітних будівель із кам’яних плит простягалася величезними барвистими блоками. Деякі будинки мали по кілька поверхів.

Між багатьма горішніми поверхами були допасовані хиткі, провислі містки з дерева й мотузок, що з’єднували приміщення з протилежних боків вулиць. У багатьох дворах і на дахах численних будівель виднілися приземкуваті пустельні сади, обнесені низькими стінами, де на сипучому піскові росли крихітні кущики низької трави й приземкуваті кактуси.

Зграйки пташок, що так і не змогли знайти отвори, крізь які можна було б вилетіти в місто, ширяли низько над дахами й пищали від голоду. Відчувши викид адреналіну й шок ностальгії, Яґарек раптом усвідомив, що впізнає пташиний клич із Цимека. На одному-двох дахах, зрозумів він, сиділи пустельні орли.

Купол, що здіймався довкола, спотворював Новий Кробузон, виглядаючи мов брудне скляне небо. Навколишні будинки здавалися сумбурною мішаниною темряви й відбитого світла. Все, що Яґарек бачив, було вщент заповнене кактами. Хоч як удивлявся, інших розумних рас він не розгледів.

Прості мости похитувались під вагою кантів, що по них походжали. У піщаних садах Яґарек побачив кактів із великими граблями й дерев’яними лопатками. Ці садівники ретельно моделювали щось подібне до наметених вітром піщаних дюн. У цьому закритому просторі, обмеженому з усіх боків, не було ані вітерця, який міг би формувати пісок, тож пустельний ландшафт доводилося будувати вручну.

На всіх вулицях і доріжках юрмилися кактоїди, які купували й продавали усяку всячину на ринку й похмуро сперечалися невідь про що, проте занадто тихо, аби Яґарек міг їх почути. Вони самі тягли дерев’яні вози — по двоє, якщо віз або вантаж був завеликий. Не було видно конструктів, кебів, тварин, окрім пташок і кількох пискух, котрих Яґарек запримітив на виступах будівель.

У місті за межами Оранжереї жінки-какти носили великі безформні сукні, схожі на простирадла. Всередині ж вони були одягнені лише в білі, бежеві чи сіруваті стегнові пов’язки, такі самі, що й у чоловіків. Груди в них були трохи більші, ніж чоловічі, й закінчувались темно-зеленими сосками. Де-не-де Яґарек бачив, як жінка несе немовля, притискаючи його до грудей, а дитина навіть не зважає на те, як її колють мамині шипи. На перехрестях бавилися шумні групки дітей-кактоїдів; дорослі неуважно давали їм стусанів на ходу або ж взагалі на них не зважали.

На всіх рівнях піраміди були какти-старійшини — вони читали, займалися садівництвом, палили й розмовляли. У деяких на плечах виднілися червоні або сині пов’язки, що різко контрастували з блідо-зелєною шкірою.

Яґареку від поту поколювало шкіру. Очі сльозилися від клубів диму, що виходив із сотні димарів різної висоти, повільно здіймаючись у небо й плаваючи у приплюснутих хмаринках. Кілька туманних пасем просочилися крізь тріщини й отвори у скляному небі. Але через те, що вітер не потрапляв усередину, а сонячне світло ще більше підсилювалося прозорою бульбашкою в стелі, не допускаючи протягу, диму не було куди виходити і він не розвіювався. Яґарек побачив, що внутрішня сторона скла вкрита добрячим шаром кіптяви.

До заходу сонця лишалося більше години. Яґарек поглянув наліво й побачив, що скляна куля на верхівці купола, здавалося, вибухає світлом. Вона вбирала кожен промінчик сонця, а тоді світила концентрованим сонячним сяйвом у кожен куточок Оранжереї, сповнюючи її безжальним світлом і спекою. Він побачив, що металевий каркас, який її утримував, був обмотаний дротами; вони вилися по внутрішніх стінках купола, аж поки не зникали з очей.

Плаский піщаний сад на верхівці східчастої вежі в центрі Оранжереї був укритий вигадливою машинерією. Рівно під набухлим шматом прозорого скла розташовувалась велетенська машина з лінзами й товстими трубами, що вели до цистерн довкола неї. Кактоїди з кольоровими пов’язками полірували її мідні механізми.

Яґарек згадав про чутки, що доходили до нього в Шанкелі, оповідки про геліохемічну машину з величезною тавматургічною потужністю. Він уважно роздивився сяючий пристрій, однак його призначення залишалося для ґаруди загадкою.

Спостерігаючи, Яґарек зрештою зрозумів, що в Оранжереї зібралося чимало озброєних загонів. Він примружився. Дивився униз, неначе якийсь бог, і бачив чи не кожну місцинку міста кактів у нещадному світлі скляної кулі. Йому було видно майже всі сади на дахах, і здавалось, що принаймні на половині з них базувалася група трьох-чотирьох кактів. Вони сиділи чи стояли, і хоча вирази обличчя з такої відстані розібрати було неможливо, зате, натомість, було добре видно важкі, масивні шакрілуки в їхніх руках. З поясів звисали сокири, у червонястому світлі сяяли вигнуті мачете.

Одні міні-патрулі стояли й біля яток на розлогому ринку, інші — сиділи в бойовій готовності на найнижчому рівні центрального храму й походжали вулицями розміреним кроком з наготовленими шакрілуками.

Яґарек бачив, як усі решта дивляться на озброєних охоронців — з ними нервово віталися, часто з осторогою поглядаючи на небо.

Йому здавалося, що така ситуація зовсім не стандартна.

Щось тривожило кактоїдів. З досвіду Яґарек знав, що вони могли бути войовничими й мовчазними, однак притишена, загрозлива атмосфера зовсім не нагадувала йому про те, що він бачив у Шанкелі. Можливо, міркував ґаруда, ці кактоїди не такі, можливо, вони суворіші від своїх південних родичів. Але в нього поколювала шкіра. У повітрі щось відчувалося.

Яґарек зосередився й почав уважно, ретельно оглядати Оранжерею. Він провів поглядом по всьому колу біля землі, а тоді по спіральній траєкторії оглянув усе в межах купола, досліджуючи й вивчаючи будинки й вулиці все ближче й ближче до центру.

З таким ретельним, методичним підходом він оглянув усі закутки в Оранжереї. Його погляд час від часу затримувався на нерівностях у червоному камені, а тоді прямував далі.

Що пізніше ставало, то більше, здавалося, нервували какти.

Яґарек закінчив свій огляд. Він не виявив нічого нагального, нічого такого, що могло відразу ж напасти. Тепер він зосередився на внутрішньому боці даху поруч із ним, шукаючи, за що вхопитися.

Буде непросто. Трохи поодалік важку скляну кулю обвивали балки, проте на внутрішньому боці скла їхні краї були пласкими. Якщо докласти зусиль, він, певно, зможе по них видертися; Лемюель, мабуть, теж; можливо, і Дерхан чи один або два найманці. Проте важко було уявити собі Айзека, котрий висить усією своєю вагою й намагається доповзти до землі по небезпечних металевих трубах.

Сонце сідало. Якими б розкішно довгими не були літні вечори, часу залишалося обмаль.

Ґаруда відчув, як хтось стукає його по спині. Яґарек підвів голову, виймаючи її з перевернутої миски й занурюючи назад у новокробузонське повітря, котре раптом здалося холодним.

За ним на склі тримався Седрах. На ньому був дзеркальний шолом, і він простягав подібну штукенцію, склепану з листового заліза, Яґареку.

Шолом Седраха був інакшим. Яґареків же виглядав грубо обробленим шматком металу. Безперечно, Седрахова каска була ретельно продумана, з дротами й клапанами з міді й латуні. Угорі виднілося гніздо з отворами, до яких можна було підключити якусь насадку. Здавалося, що до цього цілісного витвору тільки додатково домонтували дзеркала.

— Ти забув ось це, — тихо сказав Седрах, помахавши шоломом. — Ні знаку, ні слова від тебе аж двадцять хвилин. Я прийшов глянути, чи з тобою все добре.

Яґарек показав йому балки всередині купола. Вони із Седрахом пошепки обговорили, що робити з Айзеком.

— Ти маєш спуститися, — сказав Яґарек. — Ти маєш піти каналізацією, а Лемюеля взяти за провідника. Ти повинен якнайшвидше знайти спосіб потрапити в купол. Відправ мені кілька механічних мавпочок, аби допомогли в разі нападу. Поглянь усередину.

Седрах обережно перехилився й зазирнув у затемнене скло. Яґарек показав униз на інший бік від залюдненого села, на напіврозвалену будівлю-привида біля смердючого каналу. Вода, її рівчаки й маленький клаптик землі, на якому стояв розбитий будинок, були оточені випадково утвореним парканом зі сміття, ожини й поіржавілого колючого дроту. Закинутий клаптик землі доходив до самого купола, що круто нависав над ним, як пласка хмара.

— Тобі треба знайти, як туди дістатися.

Седрах почав було щось казати про неможливість, проте Яґарек його урвав:

— Це важко. Буде важко. Але ти не можеш спуститися звідси донизу, а якщо й можеш, то Айзек не може точно. Нам потрібно, щоб він потрапив усередину. Ти маєш його провести. Так швидко, як тільки зможеш. Я прийду до тебе. Я тебе знайду, коли відшукаю глитай-нетель. Дочекайся мене.

Говорячи, Яґарек причепив собі на голову імпровізований шолом і дослідив поле зору позаду.

В одному з великих уламків дзеркала він уловив погляд Седраха.

— Тобі треба йти. Йди швидко. Йди терпляче. Я прийду до тебе і знайду тебе до світанку. Нетлі мають вилетіти до того, як це трапиться, тож я дочекаюсь і стежитиму за тим, де вони.

Седрах зібрався. Яґарек мав рацію. Не було й мови, що Айзек зможе спуститися по крутих, небезпечних залізних балках.

Седрах коротко кивнув до Яґарека, помахав йому на прощання в дзеркало, а тоді повернувся й пішов до основної драбини та почав майстерно спускатися, аж поки не зник із очей.

Яґарек подивився на останні промені сонця. Він глибоко дихав і водив очима туди-сюди, перевіряючи, що видно в кожному шматку дзеркала. Він повністю заспокоївся. Він дихав у повільному ритмі яйгу-саак, мисливському, войовничому трансі цимекських ґаруд. Він зібрався.

За кілька хвилин почулося уривчасте стукотіння металу й дротів по склу, й одна за одною з різних напрямків з’явилися три мавпи-конструкти. Вони зібралися навколо нього й чекали; їхні скляні лінзи виблискували рожевим вечірнім світлом, тонкі поршні шипіли від руху.

Яґарек повернувся й подивився на них через дзеркала. Тоді, обережно вхопившись за канат, він почав спускатися в отвір у склі. Ґаруда знаками показав конструктам, щоб ішли за ним, ковзаючи в розлам. Його оточила спека купола, накривши з головою. Він спускався в оточене склом містечко, до будинків, омитих червонястим сяйвом. У світлі вечірнього сонця, підсиленому й відображеному прозорою кулею, ґаруда прямував до гнізда глитай-нетель.

Розділ сорок третій

Ззовні невблаганно наступали сутінки. З наближенням ночі пригасли блискітні промені, що проникали крізь скляну кулю купола. В Оранжереї враз потемніло й посвіжіло, хоча спека нікуди не зникала. Проте під куполом було куди тепліше, ніж у місті довкола нього. Світло факелів і вікон відбликувало зсередини на тьмяному склі. Подорожнім, що озиралися на місто зі Стяжного Пагорба, жителям нетрів, розпорошених по своїх багатоповерхівках на Пустирі Кетч, вартовому офіцеру з повітряної колії й машиністу потяга, котрий свище на південь по залізничній вітці Зюйд, розтинаючи закіптюжений горизонт, Оранжерея видавалася тугою роздутою булькою світла.

На місто впали сутінки, й Оранжерея засяяла.

Вчепившись у металевий виворіт купола, непомітний, мов найслабший нервовий тик, Яґарек повільно зігнув руки в ліктях. Він тримався за виступ каркаса десь на третині висоти з верхівки. Звідтіля добре виднілися покрівлі будинків, уся архітектурна плутанина.

Його розум витав у яйгу-саак. Ґаруда дихав повільно й розмірено. Він продовжив свій мисливський пошук, очі, зондуючи обстановку, неспокійно бігали й ні на чому не зупинялися довше, ніж на мить. Поволі складалася цілісна картина. Зрідка виходив із трансу й охоплював зором дахи під собою, насторожено вловлюючи всякий підозрілий порух. Яґарек часто поглядав на забиту сміттям канаву, куди Седрах мав привести інших.

Від тих досі ні звуку.

З приходом темряви незабарно пустіли вулиці. Вервечки кактів простували до своїх будинків. Зі шумливого мурашника Оранжерея за якісь півгодини перетворилася на місто-привид. На вулицях залишилися тільки озброєні патрулі, що нервово тупцяли туди-сюди. Тьмяніли освітлені вікна від опущених віконниць і штор. Не сяяли газові вуличні ліхтарі. Яґарек спостерігав, як уздовж тротуарів ходили ліхтарники й запалювали пломеніючими тичками просотані оливою смолоскипи, що височіли за три метри над землею.

За кожним ліхтарником сторожко крокували скрадливі патрулі кактів.

На верхівці храму, навколо центрального механізму метушилася купка старійшин. Ті тягнули якісь важелі, смикали рукоятки. Велетенська лінза на верхівці пристрою опустилася на масивних завісах. Яґарек придивився пильніше, однак не зміг розгледіти, що вони робили чи для чого була та машина. Він спостерігав, нічого не тямлячи, як какти розгойдують штуковину то по вертикальній, то по горизонтальній осі, звіряючись із одним їм відомими підрахунками.

Над Яґарековою головою до металу прикипіли двійко мавпенят-конструктів. Третій був під ним, вчепившись у поміст, паралельний до того, за який тримався ґаруда. Конструкти завмерли й чекали, коли їхній проводир рушить.

Яґарек вмостився зручніше й спостерігав.

За дві години по заходу сонця скляний купол здавався чорним. Зірки були темні й невидні.

Вулиці кактусової Оранжереї сяяли зловісним сепійним світлом. В імлі бродили тіні патрульних.

Ані звуку, крім тихого потріскування смолоскипів, порипування будівель і ледь чутного шепотіння. Випадкові зблиски світла пурхали, мов мандрівні вогні, поміж охололої цегли стін.

Ні від Лемюеля, ні від Айзека й інших так нічого й не було чутно. Щось непомітне в Яґарекові стривожилося, однак весь розум був зосереджений і розслаблений у мисливському трансі.

Він чекав.

Десь між десятою й одинадцятою Яґарек почув якийсь звук.

Його увага, розсіяна всюди, по всьому куполу, враз зосередилася на одному. Він перестав дихати.

І знов — найтихіший згук, мовби на вітрі має сукно.

Ґаруда по-пташиному вивернув шию й озирнувся на звук, на масиви вулиць у лячній темряві.

Какти на сторожовій вежі в осерді Оранжереї ніяк не відреагували. Глибоко всередині уяви Яґарека поповзли тривожні картини. Можливо, друзі кинули його тут самого. Можливо, крім нього й конструктів-шимпанзе під куполом нікого й не було. І лише таємничі мандрівні вогники блимали поміж вулиць.

Звук не повторився, однак якась темна тінь майнула перед зором. Крізь морок пропливала величезна чорнота.

Жахнувшись майже на підсвідомому рівні, набагато глибшому від незворушної поверхні думок, Яґарек відчув, як ціпеніє й міцніше стискає метал у пальцях, до болю притискається до опори купола. Він підвів голову до помосту, за який тримався, й подивився в дзеркала.

Істота повільно сунула вгору під шкірою Оранжереї.

Її тінь висіла майже навпроти нього. Тварюка пружно відштовхнулася від покрівлі якогось будинку і пролетіла крихітну відстань до скла, а звідти поповзла, чіпляючись то рукою, то щупальцем, то пазуром, вгору, де прохолодніше повітря й безбережна темрява.

Серце Яґарека затріпотіло навіть попри яйгу-саак. Крізь дзеркала він стежив за переміщеннями почвари. Ґаруда заворожено обзирав темнокрилий силует божевільного янгола, уквітчаного згубною плоттю. Істота лише зрідка розгортала крила, так ніби хотіла просушити їх у теплому повітрі.

Вона нестерпно повільно повзла назустріч задьористій прохолоді нічного міста.

Яґарек не зумів виявити гнізда, а це було найважливіше завдання. Очі метушливо бігали від підступного створіння до латки імли під куполом, звідки воно явилося.

Пильно вдивляючись у свої дзеркала, він таки знайшов, що шукав.

Яґарек прикипів поглядом до притулених одне до одного старих будинків на південно-східному краю Оранжереї. Колись це був доволі престижний квартал. Тепер же латані-перелатані за століття хазяйнування кактусів будівлі нічим не відрізнялися від довколишніх хаток. Вони хіба дещо вивищувалися над сусідніми спорудами, а верхівки було стесано пологою дугою купола. Щоб не зносити, їм натомість вибірково відсікли горішні поверхи, що підпирали скляну стелю Оранжереї, а інші не чіпали. Чим далі від центру були будинки, тим нижче нависав над ними купол, і тим більше горішніх поверхів демонтували.

Колись це був клинуватий будинок на розгалузці доріг і вулиць. Маківка його лишилася цілою, тільки зняли покрівлю. За будівлею тягнувся куций хвостик цегляних поверхів, які щулилися під склепінням купола й урешті майже щезали скраю міста кактів.

З вікна на останньому поверсі споруди показалася розверзнута пащека глитай-нетлі. Ні з чим не сплутати.

І знову серце Яґарека затріпотіло, він із силою повернув його у звичний ритм. Усі емоції проходили крізь імлистий фільтр мисливського трансу, й ґаруда якось віддалено розпізнавав збудження й страх.

Він визначив, де гніздяться нетлі.

Тепер, знайшовши, що шукав, Яґарек хотів чимшвидше злізти вниз і сховатися від нетлі під якоюсь покрівлею. Однак поспішати ризиковано — можна було накликати увагу тварюки. Ледь-ледь похитуючись, пітніючи та безгучно завмираючи, доведеться чекати, поки страховиська виповзуть далі в надвірну пітьму.

Друга нетля випурхнула без найменшого згуку та, планеруючи якусь мить на розправлених крилах, опустилася на металеві кістки Оранжереї. Далі невидною плямою ковзнула в ніч за своєю товаришкою.

Яґарек безрушно чекав.

Лиш за кілька хвилин з’явилася третя.

Її родички після тривалих кривульок майже сягли маківки купола. Третя ж була надто нетерпляча. Вона стояла в тому ж самому вікні, з якого вилетіли інші дві, й, учепившись за раму, балансувала своєю звивистою тушею на окрайці дерев’яного підвіконня. Потім з виразним хляпанням забила крильми вгору, до неба.

Яґарек не був певний, звідки лунав цей звук, однак йому здалося, що дві інші скоцюрблені тіні несхвально й застережливо шипіли на свою нахабну родичку.

У відповідь загуло. Серед мертвої тиші комендантської години клацання механічних коліщат з верхівки храму доносилося далеко й лунко.

Яґарек заціпенів.

З вершини піраміди блиснуло світло — сліпучо-білий промінь, такий різкий і чіткий, неначе цільний. Він струменів із лінзи тієї химерної машини.

Яґарек втупився у відображення в своїх дзеркалах. У слабких відблисках сліпучого прожектора можна було розгледіти команду старих кактів, що стояли позаду машини й гарячково регулювали якісь показники на шкалах, якісь клапанці й ґвинтики-рурочки. Один стискав дві величезні рукоятки, що стриміли ззаду сяючого двигуна. Він крутив і вивертав машину, керуючи напрямком променя.

Світло наздогад ліпило в скляну поверхню купола, потім смикалося далі, доки раптово не вцілило в нетерплячу нетлю, котра саме доповзла до тріщини в шибі.

Почвара повернула свої очі-ріжки на світло й зашипіла.

До Яґарека долинули крики кактів на зикураті,— напівзнайома мова. Це був сплав, байстрюча, суржик. Більшість слів — ті, що їх чув іще в Шанкелі, поряд із запозиченнями з раґамолю та багатьох інших, яких він не впізнавав. Будучи гладіатором у пустельному місті, він навчився деяких слів з мови кактів, котрі здебільшого й були його букмекерами. Формулювання, які він чув зараз, були химерні, сто років як застарілі й попсовані чужинськими діалектами, та все одно майже всі зрозумілі.

— ...он! — розчув він закінчення фрази, а потім іще дещо стосовно світла.

Затим, коли нетля сахнулася, намагаючись утекти від променя, він чітко почув: «Воно наближається!»

Тварюка легко лавірувала, уникаючи пекучого світляного стовпа. Той шалено кружляв — какти силкувалися направити його на нетлю, відчайдушно ковзаючи променем по вулицях і куполу.

Інші дві почвари розпласталися на склі так, що їх не було видко.

Знизу долинули крикливі обговорення.

«...приготуйсь... небо...» — почув ґаруда, а відтак пролунало іще якесь слово, схоже на шанкельське, котре означало водночас і «сонце», і «спис». Хтось крикнув: «Обережно!» й промовив щось про сонячний спис і дім. «Задалеко! — кричали інші. — Задалеко!»

Стоячи позаду велетенського прожектора, какт гаркнув наказ, і підлеглі ледь помітно змінили курс. Він вимагав якихось «обмежень», та Яґарек не розумів, що це означає.

Скажено мечучись по куполу, світло знов уцілило в свою мішень. На мить угорі розкинулась жахна тінь нетлі.

— Готові? — вигукнув головний. У відповідь залунав ствердний хор.

Він знову розгойдував велетенську лампу, відчайдушно намагаючись вихопити нетлю сліпучим променем. Кругла пляма світла пірнала вниз, описувала над дахами дуги й карколомні спіралі, висмикуючи з темряви рухливих повітряних акробатів під куполом тінистого цирку.

І знову на мить розгорнуті крила нетлі опинились у світляному крузі; здавалося, сам час завмер, угледівши цю невимовно страхітливу красу.

Какт-навідник прожектора потягнув за якусь таємну рукоятку, і з лінзи вистрілило біле розжарене світло. Яґарекові очі розширилися від подиву. Ляпка концентрованого світла й жару затнулася, не долетівши декілька метрів до скляного купола.

Здавалося, ніби сліпучий спалах випалив усі звуки під куполом.

Ґаруда кліпнув, зігнавши з очей дике післясвітіння.

Какти внизу знову загомоніли.

«...взяли?» — запитав один. У відповідь долинув сумбур непевних відповідей.

Вони, як і Яґарек, видивлялися в повітрі неприступну зорові нетлю. Нишпорили очима по землі, повертаючи могутній промінь униз, до тротуару.

Скрізь на вулицях непорушно стояли патрульні й заклякло спостерігали за метаннями прожектора.

«Нема!» — крикнув один старшому кактові нагорі, і його звіт відлунював по всіх секторах голосними вигуками в клаустрофобному череві ночі.

Поза цупкі штори та дерев’яні віконниці оранжерейних будинків сочилися ниточки світла. Там запалювали смолоскипи й газові ріжки. Однак навіть переполохані шумом какти не визирнули б у темряву, бо знали, що можуть там побачити. Сторожі лишилися на самоті.

А потім повз них шелеснув вітер зі сласним, майже хтивим стогоном. Какти на вершині храму зрозуміли, що не вцілили в нетлю: вона стрімким зигзагом пірнула вниз від палючого списа. Істота летіла так низько, що черкала крилом дахи; а далі вона майнула вгору на башту й милостиво дала роздивитися себе, владно розгортаючи крила на повний розмах. На них темним вогнем горіли й мінилися гіпнотичні барви.

За якусь крихітну мить заверещав один із старших кактів. За наступні півсекунди головний ривком спробував смикнути прожектор так, щоб роздробити нетлю на палаючі латки. Однак вони не змогли опиратися й позирали на крила, розпростерті перед очима. Затнулися крики, забулися плани, і полилися через вінця сни та мрії.

Яґарек дивився через свої дзеркальні окуляри й не хотів бачити.

Дві нетлі, прикипілі до стелі купола, раптом зірвалися вниз, огинаючи простір карколомною дугою. Вони, немов дияволи з-під землі, виринули з-за крутих боків червоної піраміди й зависли перед закляклою юрбою кактів.

Одна з істот потяглася чіпким щупальцем й обвила ним товсту ногу якогось какта. Жадібні кігті вп’ялися в слухняну зеленаву плоть. Кожна обрала собі жертву, кожна вхопила собі по заціпенілому старшому какту.

Унизу безладно миготіли вогні. Бігали колами озброєні патрулі, вигукували щось одне одному, цілилися в небо й, лаючись, знов опускали зброю. Вони майже нічого не могли розгледіти. Знали лише, що там нагорі тріпотіли й кружляли, мов опале листя, безтілесні тіні, і що їхні старійшини припинили стрілянину з сонячного списа.

Купка бравих бійців підбігла до входу храму й чимдуж помчала широкими сходами до своїх командирів. Вони спізнилися. Нетлі відліпилися від верхівки, плавно перетекли в повітря й летіли на непорушно розправлених крилах. Троє кактів гойдалися в тенетах моторошних кінцівок і заціпеніло витріщалися на сум’яття нічних барв на крилах.

За кілька секунд до того, як загін воїнів прорвався через люк на дах, нетлі щезли. Вони одна за одною, немов підкорюючись бездоганно чіткому німому наказові, шугнули вгору й зникли у тріщині купола. Істоти, ні на мить не забарившись, з карколомною спритністю вислизнули назовні, пірнаючи крізь отвір, трохи вузькуватий для їхніх крил.

Свою безживну, тяжку здобич вони з відразливою грацією тягли із собою.

Старійшини, що лишилися біля потухлого сонячного списа, розгублено трясли головами й поволі приходили до тями. Лунали крики — какти з жахом усвідомили, що частини товаришів не стало. Вони завили від люті й крутнули прожектор угору, сліпо цілячись у пусті небеса. Прибігли молодші воїни з шакрілуками і мачете наголо. Вони розгублено роззирнулися довкола й опустили зброю.

Лише зараз, коли невдатні мисливці на нетель скімлили від злості, викрикували прокляття й кровні клятви, коли ніч повнилася бентежними звуками, коли глитай-нетлі розтинали нічне місто, Яґарек вийшов із бойового трансу й поповз далі, чіпляючись за балки купола Оранжереї. Забачивши, що він рушив, конструкти-мавпи поспішили за своїм проводирем униз.

Ґаруда спускався майже по діагоналі, щоб ступити на землю крихітного пустиря за будинками, оточеними смердючим обрубком каналу. Яґарек відліпився від помосту й пружно зістрибнув на землю, плавно перекотившись через побиті цеглини. Він припав до землі й наставив вуха.

До нього долинуло хрумке брязкання — три механічні мавпи зістрибнули поруч і чекали на наказ.

Яґарек пильно вдивлявся у брудну воду. Цегла була ковзка від багаторічних шарів органічного мулу й слизу. За кілька метрів від купола канал впирався в цегляну стінку. Це, вочевидь, був початок притоки до основної канальної системи. Там, де канал підступав до стіни купола, його грубо обривала стіна з бетону й заліза. Однак у промоклій кладці не бракувало щілин і шпарин, крізь які в канаву стікала вода ззовні. Вона сочилася крізь зогнилий камінь, доки шпарки не забивалися сміттям та падаллю, і ця паскудна гуща роками гнила й накопичувалася.

Яґарек відчув запах. Він відповз подалі, до коротеньких цегляних пеньків напівзруйнованої стіни. На вулицях Оранжереї не припинялися крики. У повітрі висіли безцільні заклики до дії.

Ґаруда вже було зібрався вмоститися зручніше й чекати на Седраха й інших, коли побачив, як навколо нього заворушилися насипи битої цегли. З них із гуркотом вилізли запилюжені Айзек, Пенджфінчесс, Дерхан та Лемюель із Танселлом. А за мить ожили купки зі скла й металу позад них, і мавпочки-конструкти поспішили приєднатися до своїх компаньйонів.

Усі мовчали. Айзек пошкутильгав уперед, обтрушуючи будівельний пил та попіл із укритого каналізаційним мулом одягу й сумки. Пом’ятий шолом смішно сповз набакир.

— Яґу, — затинаючись, промовив він. — Радий тебе бачити, старий. Як добре, що ти живий-здоровий.

Він стиснув Яґарекові руку, а захоплений зненацька ґаруда не пробував вивільнитися.

Яґарекові здалося, ніби щойно вийшов із марення, про яке досі не підозрював. Роззирнувшись навколо, він уперше чітко побачив всю компанію. Із запізнілим полегшенням помітив: його брудні, обдряпані й розцяцьковані синцями товариші не постраждали.

— Ти їх бачив? — спитала Дерхан. — Ми оце щойно підійшли — цілу вічність перлися бісовою каналізацією. Дещо чули... — Вона похитала головою на згадці. — Потім пролізли крізь люк і опинилися на вулиці неподалік. Таке творилося, суцільний хаос! Усі патрульні збіглися до храму, і ми побачили... ту світлову гармату. Сюди добігти було нескладно — на нас ніхто не звертав уваги... — і тихо закінчила: — Ми не встигли побачити, що там трапилося.

Яґарек глибоко вдихнув.

— Нетлі тут, — промовив він. — Я бачив їхнє гніздо. Знаю, як туди пройти.

Компанія пожвавилася.

— Хіба довбані кактуси не знають, де вони? — спитав Айзек.

Яґарек похитав головою (перший людський жест, який він вивчив).

— Вони не знають, що нетлі сплять у їхніх будинках, — відповів ґаруда. — Я чув їхні крики: вони думають, що істоти прийшли напасти на них. Що вони залітають іззовні. Вони не знають... — Яґарек затнувся, повернувшись думками до охопленої панікою юрми на верхівці сонячного храму кактів, до старійшин без рятівних шоломів, хоробрих дурників-солдатів, яким пощастило не застати нетель і вберегтися від безглуздої смерті. — Вони взагалі не знають, як боротися з нетлями, — тихо закінчив він.

Поки він говорив, ундина Пенджфінчесс прокотилася хвилею під її сорочкою, зволоживши шкіру й змивши з водяниці пил і бруд.

— Ми повинні знайти гніздо, — продовжив Яґарек. — Я можу провести нас іуди.

Шукачі пригод кивнули і взялися звично перевіряти зброю та спорядження. Айзек з Дерхан нервово перезиралися, але мовчали. Лемюель із сардонічною посмішечкою відвів погляд й почав ножем чистити собі нігті.

— Є ще дещо, — проказав Яґарек.

Він звернувся до всіх, і було щось категоричне та владне у його голосі. Танселл і Седрах підвели очі від своїх наплічників, котрі обстежували пильним оком. Пенджфінчесс поклала на землю лук, який саме перевіряла. Айзек дивився на Яґарека із похмурою безнадійною покірністю.

— Три нетлі вилетіли крізь діру в покрівлі разом із безтямними кактами. Але їх всього чотири. Так сказав Вермішанк. Можливо, він помилявся, а може, й збрехав. Можливо, ця остання померла. Або ж, — після паузи продовжив ґаруда, — одна не пішла з ними. І чатує на нас.

Розділ сорок четвертий

Патрулі кактів збилися в купу біля підніжжя Оранжереї, сперечаючись із старійшинами, що лишились.

Седрах присів за кущами, так, щоб його не було видно, й витягнув з якоїсь прихованої кишені мініатюрний телескоп. Розтягнув його на максимум, оглянув зборище солдатів.

— Схоже, вони справді не знають, що робити, — протягнув замислено він. Решта прибульців купчилися позаду, притиснувшись до вологої стіни.

Вони були настільки непомітні, наскільки було можливо, ховаючись у тінях, що їх кидали смолоскипи, які іскрились і палали вгорі.

— Мабуть, тому в них і запровадили комендантську годину. На них нападають нетлі. Звісно, можливо, комендантська година була завжди. Та попри все, — він повернувся до інших, — нам це на руку.

По темних вулицях Оранжереї було легко пробиратися непомітним. Групі ніхто не заважав. Усі йшли за Пенджфінчесс, яка рухалась дивною ходою — десь між жаб’ячими стрибками й дріботінням злодія. В одній руці вона тримала лук, в іншій — стрілу з широким, загнутим вістрям, яке могло вразити какта. Однак використовувати зброю їй не довелося. Яґарек ішов за метр-два позаду й пошепки вказував, куди прямувати. Час від часу вона спинялась і знаками показувала, щоб усі принишкли й притислися до стіни, сховалися за покинутим возом або яткою — коли якась хоробра чи нерозважлива душа відсувала фіранку й дивилася на вулицю.

П’ять конструктів-мавпочок механічно тупотіли поруч із своїми органічними товаришами. Їхні важкі металеві тіла не шуміли, натомість видавали окремі дивні звуки. Айзек не сумнівався, що стандартний режим нічних жахіть для мешканців купола цієї ночі поповниться якоюсь рухливою металевою істотою, якоюсь брязкітливою загрозою, що вештається по вулицях.

Айзек відчував тривогу, йдучи під куполом. Попри надбудови з червоного каменю й іскристі смолоскипи, вулиці здавалися цілком нормальними. Такі самі могли бути в будь-якій точці міста. Але все ж таки від горизонту до горизонту простягався той велетенський купол, котрий закривав собою усе навколо, наче якесь клаустрофобне небо. Ззовні долинали проблиски світла, викривлені товстим склом, — непевні й неначе загрозливі.

Чорний ґратчастий металевий каркас, що утримував скло, обвивав маленьке містечко, як плетиво, як велетенська павутина.

Від цієї думки Айзек раптом стрепенувся.

Він відчув запаморочливу впевненість.

Ткач був неподалік.

Айзек спіткнувся на бігу й подивився вгору. Щойно бачив світ як павутину, а тепер на якусь мить він уздрів саму суть світової павутини та відчув близькість тієї могутньої павучої сутності.

— Айзеку! — прошипіла Дерхан, пробігаючи повз нього. Вона потягнула його за собою — до цього він якусь хвильку нерухомо стояв на вулиці й витріщався в небо, відчайдушно намагаючись повернути собі усвідомлення того, що відбувається. Він хотів прошепотіти до неї на ходу, сказати, що все зрозумів, але не міг чітко висловитись, а їй ніколи було слухати. Жінка поволочила його з собою темними вулицями.

Після звивистого шляху, переховування від патрулів і поглядів у вороже скляне небо, вони спинилися перед купкою темних будівель на перехресті двох спорожнілих вулиць. Яґарек дочекався, поки всі підійшли достатньо близько, аби його чути, і почав показувати.

— Он із того горішнього вікна, — сказав він.

Похилий купол безжально напав на край тераси, зруйнував дахи й перетворив частину будинків на присадкуваті купи уламків. Однак Яґарек показував на частину, що була далі від стіни, де будівлі переважно лишились неушкодженими.

Три поверхи під горищем були зайняті. З-за фіранок виднілися проблиски світла.

Яґарек обігнув маленький провулок і повів усіх за собою. З півночі до них долинали налякані вигуки збентежених патрульних, які у відчаї намагалися вирішити, що ж їм робити.

— Навіть якби не було занадто ризиковано домовлятися з кантами про співпрацю, — прошепотів Айзек, — ми опинилися б у повній сраці, коли б спробували зараз до них підійти. Вони наче оскаженіли. Варто нам тільки показатися, вони розлютяться й пришпилять нас своїми шакрілуками швидше, аніж вимовимо хоч слово.

— Ми маємо пройти повз помешкання, де сплять какти, — сказав Яґарек. — Ми маємо дістатися верхівки будівлі. Ми маємо знайти, звідки виходять глитай-нетлі.

— Танселле, Пендж, — рішуче мовив Седрах, — стежте за дверима.

Вони поглянули на нього й кивнули.

— Проф? Гадаю, тобі краще піти зі мною. А ці конструкти... думаєш, вони корисні, чи як?

— Міркую, що вони до біса необхідні, — сказав Айзек. — Але послухай... Я думаю... Я думаю, Ткач десь тут.

Усі витріщилися на нього.

Дерхан і Лемюель, схоже, не могли в таке повірити. У найманців особливих емоцій це не викликало.

— З чого ти це взяв, проф? — спокійно запитала Пенджфінчесс.

— Я... Я наче... відчув його. Ми вже мали з ним справу. Він сказав, що ми можемо знову побачитись.

Пенджфінчесс поглянула на Танселла й Седраха. Дерхан поспішно заговорила.

— Це правда, — сказала вона. — Запитайте Голуба. Він бачив ту істоту.

Лемюель неохоче кивнув, підтверджуючи, що таки бачив.

— Але нам від цього ні холодно, ні жарко, — сказав він. — Ми його не контролюємо, тож якщо він і прийде, по нас чи по них, від нас уже нічого не залежатиме. Ткач може нічого й не зробити. Ти ж сам казав, Айзе, він діятиме так, як йому заманеться.

— Отже, — повільно резюмував Седрах, — ми вирушаємо. Заперечення? — Їх не було. — Добре. Ти, ґарудо. Ти бачив їх. Бачив, звідки вони з’явилися. Ти маєш іти. Тож іду я, проф, птахоголовий і конструкти. Решта лишаються тут і роблять все так, як скажуть Танселл і Пендж. Ясно?

Лемюель безтурботно кивнув. Дерхан на якусь мить розгнівалась, але проковтнула роздратування. Суворий, командний тон Седраха вражав. Нехай він їй скільки завгодно не подобався, нехай вона вважала його нікчемою, однак свою справу він знав. Він був убивцею, і саме це їм було зараз потрібно. Жінка кивнула.

— Найменший натяк на проблеми — забираєтеся звідси. Повертайтесь у каналізацію. Зникніть. Перегрупуйтесь на звалищі завтра, якщо потрібно. Зрозуміло? — тепер він говорив з Пенджфінчесс і Танселлом. Вони коротко кивнули. Водяниця шепотіла до своєї ундини й перебирала стріли в сагайдаку. Деякі з її стріл були складними утвореннями, з тонкими лезами на пружинах. Від дотику вони б розкрилися, ріжучи майже так само безжально, як шакрілук.

Танселл перевіряв свої пістолети. Седрах на мить завагався, а тоді відщебнув свій мушкетон і передав його Танселлу — той узяв, кивнувши на знак вдячності.

— У мене буде близький бій, — сказав Седрах. — Мені він не знадобиться.

Він витягнув свій різьблений пістоль. Здавалось, демонічна пика на кінці дула рухалась у напівсвітлі. Седрах зашепотів, немовби промовляючи до зброї. Айзек запідозрив, що його пістоль тавматургічно підсилений.

— Конструкти! — просичав Айзек. — За нами.

Почулося шипіння поршнів і брязкіт металу — п’ять маленьких мавпячих тіл попрямували на поклик.

Айзек і Седрах подивилися на Яґарека, а тоді перевірили свої дзеркальні шоломи, аби переконатися, що відображення було чітким.

Танселл стояв перед ними й робив нотатки в блокноті. Він підвів очі й подивився на Седраха, схиливши голову набік. Відтак глянув на смолоскипи вгорі, оцінив кут нахилу дахів, що нависали над ними. Він писав незрозумілі формули.

— Спробую зробити закляття-завісу, — пояснив Танселл. — Ви надто помітні. Нема сенсу накликати на себе біду.

Седрах кивнув.

— Шкода, що з конструктами це не спрацює, — Танселл рукою вказав механічним мавпам забратися з дороги. — Пендж, допоможеш? — спитав він. — Докинь мені трохи потужності, добре? Ця фігня виснажлива.

Водяниця посунулась ближче й взяла лівою рукою Танселлову праву. Вони обоє зосередились, заплющивши очі. Якусь хвилину не було ні звуку, ні руху, а тоді Айзек побачив, як затріпотіли вії та водночас розплющилися дві пари очей.

— Погасіть ті чортові лампи, — просичав Танселл, і губи Пенджфінчесс нечутно рухалися в такт його слів. Седрах та інші розглянулися, не розуміючи, про що колега говорить, а тоді побачили, що він люто дивиться на смолоскипи в них над головою.

Седрах швидко підкликав Яґарека. Тоді підійшов до найближчого ліхтаря й склав руки, утворюючи сходинку. Напружив ноги.

— Скористайся плащем, — сказав він. — Піднімися туди й загаси полум’я.

Мабуть, тільки Айзек помітив крихітну мить, на яку Яґарек завагався. Він усвідомив, яка хоробрість знадобилась Яґареку, аби послухатись, аби зруйнувати своє останнє прикриття. Ґаруда розщебнув застібку біля горла й постав перед ними, як був: з відкритою головою, з пір’ям і дзьобом, з разючою порожнечею за спиною, з обрубками та шрамами, що ледь прикривала тонка сорочка.

Яґарек ступив на зчеплені руки Седраха величезними пташиними лапами так обережно, як тільки міг, випростався. Седрах без зусиль підняв ґаруду з його порожнистими кістками. Яґарек накинув свій важкий плащ на липкий, іскристий смолоскип. Той згаснув, випустивши клубок чорного диму. Зі згаслим світлом на всіх, немов хижаки, упали тіні.

Яґарек спустився, і Седрах швидко пересунувся лівіше, до іншого ліхтаря, що освітлював глухий кут, у якому ховалася група. Вони зробили все те ж саме, і маленька цегляна ніша поринула в темряву.

Спустившись, Яґарек розгорнув свій зіпсований плащ, обгорілий, дірявий, замащений смолою. На мить ґаруда завмер, а тоді відкинув його. У своїй брудній сорочці він здавався маленьким і безпомічним. Вся його зброя була на виду.

— Пересуньтесь у найтемніше місце, — прошипів Танселл неприємним голосом. Рот Пенджфінчесс знову рухався в унісон, але не видавав жодного звуку.

Седрах відійшов і помітив маленький альков у цеглі, потягнувши зі собою Яґарека та Айзека. Вони притислися до старої стіни.

Трійця присіла, влаштувалась зручніше та завмерла.

Танселл простягнув ліву руку й кинув їм кінець мотка товстого мідного дроту. Седрах без проблем його упіймав. Він обмотав його собі навколо шиї, а тоді швидко зробив те саме із супутниками. Відтак знову ступнув у темряву. Айзек побачив, що з іншого боку дріт був під’єднаний до якогось ручного пристрою, якогось портативного двигуна. Танселл відкрив застібку на ньому, і механізм почав розкручуватися за інерцією.

— Готові, — сказав Седрах.

Танселл почав бубоніти й шепотіти, видаючи незрозумілі звуки. Його було ледве видно. Дивлячись на нього, Айзек нічого не бачив, окрім постаті в темряві, яка тремтіла від напруження. Бурмотіння стало голоснішим.

Ним трусонуло. Айзек смикнувся й відчув, що Седрах тримає його на місці. У нього мороз пішов по шкірі, коли відчув, як крізь пори, котрих торкався дріт, у тіло почав просочуватися пекучий струм.

Це відчуття тривало із хвилину, а тоді зникло водночас із зупинкою двигуна.

— Що ж, — прохрипів Танселл, — гляньмо, чи вийшло.

Седрах вийшов із алькова на вулицю.

Тіні вийшли разом із ним.

Його оточувала цілковита темрява, така ж сама, як і тоді, коли стояв у заглибленні. Айзек не зводив з нього погляду, роздивляючись глибокий чорний колір Седрахових очей. Седрах повільно ступив уперед, на світло, яке кидали смолоскипи трохи поодалік.

Тіні на його обличчі й тілі не змінилися. Вони залишалися в тій самій конфігурації, що й були, коли Седрах стояв у вугільно-темному алькові, неначе він і досі ховався від мерехтливого освітлення, присівши під стіною. Тіні, що чіплялися за його шкіру, були кілька сантиметрів завтовшки й знебарвлювали повітря навколо нього, мов туманний німб.

Було іще щось, якась бентежна нерухомість, котра залишалась із Седрахом, навіть коли він ішов. Здавалося, ніби завмерла скрадливість, з якою він ховався серед цегли, наповнила тіні, що його вкривали. Він рухався вперед, однак скидався на нерухомого. Це створювало тривожне враження. Якщо знати, що він там і докладати зусиль, можна було побачити, куди він іде, однак легше було його не помічати.

Седрах підкликав до себе Айзека з Яґареком.

«Я такий самий? — подумав Айзек, виходячи на світлішу темряву. — Я теж рухаюсь на периферії зору? Я теж напівневидимий, з тінями, що ходять за мною?»

Він подивився на Дерхан, і з її шокованого виразу зрозумів, що таки так, він мав такий самий вигляд. Яґарек, котрий стояв ліворуч, теж перетворився на невиразну постать.

— Щойно почне розвиднюватися, йдіть, — сказав Седрах своїм товаришам.

Танселл й Пенджфінчесс кивнули. Вони розімкнули руки й виснажено хитали головами. Танселл звів правицю, жестом бажаючи Седрахові удачі.

Седрах поманив до себе Айзека з Яґареком, і вони вийшли на світло тріскучих смолоскипів перед будинками. За ними попрямували мавпочки, що пересувалися так повільно й тихо, як тільки могли. Вони стояли поруч із двома людьми й ґарудою, і на їхніх пошарпаних металевих оболонках різко виблискувало червоне світло. Однак з їхніх супутників, що були під закляттям, світло сповзало, як олія з леза. Йому не було за що вхопитися. Три розмиті постаті стали перед п’ятьма конструктами, що тихо брязкотіли, й спорожнілою вулицею попрямували до будинку.

Кактоїди не мали звички замикати двері. Потрапити в будинок виявилося досить легко. Седрах почав крастися по сходах.

Йдучи за ним, Айзек відчув екзотичний, незнайомий запах живиці кактів та дивної їжі. По всьому фойє були розставлені горщики з піщаним ґрунтом і різноманітними пустельними рослинами, більшість із яких зів’яли та зіщулились у приміщенні.

Седрах повернувсь і подивився на Айзека та Яґарека.

Він повільно приставив пальця до губ. Тоді продовжив підніматися сходами.

Наблизившись до другого поверху, вони почули глибокі голоси кактів, що сперечалися. Яґарек пошепки переклав те, що зміг розібрати, — щось про страх, благання довіритись старійшинам. Коридор був голий, нічим не прикрашений. Седрах зупинився, і коли Айзек поглянув йому через плече, то побачив, що двері до кімнати кактів стояли широко відчинені.

Усередині було велике приміщення з височезною стелею. Побачивши залишки дощок на висоті зо три метри, Айзек здогадався: аби зробити кімнату просторішою, поверхом вище вибили підлогу. Тьмяно горіла газова лампа. Неподалік від дверей Айзек побачив, як спали какти, — стоячи, вражаюче непорушно. Ще дві постаті, котрі стояли поруч, наразі не спали, а натомість щось шепотіли, нахилившись одне до одного.

Седрах, неначе хижак, надзвичайно повільно прокрався по останніх сходинках і повз двері. Він спинився, перш ніж до них дійти, й показав на одного з конструктів-мавпочок, підкликаючи його. Повторив жест. Айзек зрозумів. Він підсунувся ближче до слухових входів конструкта й прошепотів йому вказівки. Той пострибав сходами з тихим брязкотом — Айзек скривився, проте кактоїди уваги на шум не звернули. Конструкт тихо спинився біля Седраха — затемнена постать найманця загороджувала конструкта від кактів. Айзек відправив до них ще одного конструкта, а тоді подав Седраху знак, щоб той рухався.

Повільним, рівним кроком Седрах пройшов повз дверний отвір, загороджуючи своїм тілом конструктів. Їхні постаті відображали світло й виблискували, проходячи повз двері. Седрах, не спиняючись, рухався поруч із ними, непомічений кантами, що розмовляли у кімнаті. Конструкти кралися збоку нього, сховані від світла. Зрештою, всі пробралися повз отвір і сховалися в темряву коридору за дверима.

Настала черга Айзека.

Він указав ще двом конструктам, щоб сховалися за його огрядною постаттю, і почав крастись по дерев’яній підлозі. Трохи зігнувшись, аж відвис живіт, Айзек рухався поруч із конструктами.

Це було досить страшне відчуття — відійти од стіни та відкрито вийти на очі пари кантів, що стояли, готуючись до сну. Айзек відступив до перил у коридорі — якомога далі від прочинених дверей — і все ж кілька болючих, тривожних секунд він ішов до безпечного місця у тьмяному трикутнику світла.

Чоловік устиг подивитися на великих кактоїдів, які стояли на жорсткій землі, що слугувала за підлогу, й шепотіли. Вони мимоволі кинули погляд у його напрямку, і йому сперло дихання, але тавматургічні тіні сховали його від очей, підсиливши темряву будинку.

Останнім смугу світла пройшов Яґарек, котрий з усіх сил намагався сховати останнього конструкта за своєю кістлявою фігурою.

Перш ніж дійти до наступних сходів, вони зупинилися, щоб перегрупуватися.

— Тут буде простіше, — зашепотів Седрах. — Поверхом вище ніхто не живе, він слугує за стелю цьому. А ще вище... там ховаються наші глитай-нетлі.

Дорогою до п’ятого поверху Айзек потягнув Седраха за руку, прохаючи спинитися. Під пильним поглядом Седраха та Яґарека Айзек знову щось прошепотів одному з конструктів-мавпочок. Він тримав Седраха на місці, поки конструкт перетнув поріг з механічною обережністю й зник у темній кімнаті за ним.

Айзек затримав дихання. За хвилину конструкт з’явився знову й уривчасто їм помахав, запрошуючи йти слідом.

Вони повільно піднялися на покинуте горище. Вікно виходило на перехрестя. Скла не було, а запилюжену раму покривали дивні знаки. Через цей маленький прямокутник усередину потрапляло світло й сіруваті, мінливі випари смолоскипів унизу.

Яґарек повільно вказав на вікно.

— Звідти, — сказав він. — Вона з’явилася звідти.

Підлога була вкрита давнім сміттям й товстим шаром пилюки. На стінах виднілися хаотичні подряпини, сплітаючись у жахливі візерунки.

Кімнатою струмував тривожний потік повітря. Він був слабкий, ледь вловимий. У нерухомій спеці купола він бентежив і дивував. Айзек роззирнувся, шукаючи, звідки він долітав.

Знайшов. Навіть спітнілий від нічної спеки, він злегка здригнувся, мов від холоду.

Рівно навпроти вікна зі стіни обсипалась штукатурка, що лежала рваними шарами на підлозі. Вона впала з отвору — отвору, котрий виглядав новим, нерівної порожнини в цеглинах, що сягала Айзекові майже по пояс.

Це була різка, загрозлива рана в стіні. Вітерець струмував з неї до вікна, неначе в нутрощах будинку дихала якась надзвичайна істота.

— Це там, — сказав Седрах. — Мабуть, там вони і ховаються. Мабуть, там гніздо.

В отворі вони знайшли складний, ламаний тунель, пробитий у будинку. Айзек і Седрах вдивлялися в темряву.

— Не схоже, щоб він був достатньо широкий, аби туди помістилася одна з тих падлюк, — сказав Айзек. — Думаю, вони не цілком підкоряються законам... е-е... звичайного простору.

Тунель був трохи більший за метр завширшки, грубо висічений і глибокий. Що містилося всередині, годі було й розгледіти. Айзек став перед ним навколішки й утягнув носом повітря. Він подивився на Яґарека.

— Залишайся тут. — Перш ніж ґаруда заперечив, Айзек показав на свою голову. — У нас із Седом шоломи від Ради Конструктів. А з цим, — він постукав себе по сумці, — ми можемо підібратися ближче до того, що там сидить, якщо там взагалі щось є.

Він витягнув із сумки динамо-машину. Вона була така ж сама, як та, що Рада використала, аби підсилити мозкові хвилі Айзека й заманити його колишню домашню тваринку в пастку. Він також витягнув великий жмут труб у металевій оболонці та обмотав його навколо руки.

Седрах став поруч із ним на коліна й опустив голову. Айзек приєднав кінець труби до гнізда на шоломі й закрутив гвинти, які його тримали.

— За словами Ради, медіуми використовують якийсь пристрій на зразок цього для техніки під назвою... онтолографія зміщення, — розповів Айзек. — Навіть не питай. Ідея в тому, що ці вихлопні труби витягуватимуть наші, е-е... психічні виділення... і збиратимуть їх от сюди.

Він подивився на Яґарека.

— Не буде психічного сліду. Не буде смаку. — Він міцно закрутив останній гвинт й обережно постукав по шолому Седраха. Тоді опустив голову, і Седрах взявся повторювати операцію на ньому. — Розумієш, якщо там справді є нетля, Яґу, і ти до неї наблизишся, вона відчує тебе на смак. Але нас на смак вона відчути не зможе. Така теорія.

Коли Седрах закінчив, Айзек встав і кинув Яґарекові кінці труб.

— Вони всі десь під десять метрів. Тримай їх, поки вони натягнуті, а тоді відпусти, і хай за нами волочаться. Добре?

Яґарек кивнув. Він стояв, напружений, розгніваний, що не міг піти з напарниками до гнізда. Проте однозначно розумів: інакшого вибору не було.

Айзек узяв два закручені дроти й приєднав їх спершу до двигуна, який тримав, а інші кінці — до клапана на шоломі Седраха і своєму власному.

— Тут є маленька антацидна хемічна батарея, — сказав він, помахавши двигунцем. — Вона працює в поєднанні з метазаводним механізмом, запозиченим у хепрі. Ми готові?

Седрах швидко перевірив пістолет, торкнувся по черзі кожної зброї і кивнув. Айзек намацав свою кременівку та незвичний ніж на поясі.

— Що ж, поїхали.

Він пересунув маленький важіль на динамо-машині. З неї долинуло тихе гудіння. Яґарек з сумнівом узяв виходи, зазирнув у них. В ґаруди з’явилось якесь неясне відчуття, якийсь дивний сплеск, що пройшов крізь нього від кінців труб. Він злегка здригнувся від страху, що йому не належав.

Айзек вказав на трьох конструктів-мавпочок.

— Заходьте, — наказав їм. — На крок попереду нас. Рухайтесь повільно. Спиняйтесь, якщо стане небезпечно. Ти, — вказав він іншому, — йди за нами. Один залишається з Яґом.

Конструкти один за одним промарширували в темряву.

Айзек швидко поклав руку Яґарекові на плече.

— Ми скоро повернемось, друже, — тихо сказав він. — Чекай на нас.

Він одвернувся, став на коліна, випередивши Седраха, зігнувся й посунув у пекельну нору.

Тунель був частиною нагромаджених руїн.

Тісний і вузький, він зміївся під дивними кутами між стінами тераси. У ньому ширився брязкіт від стрибків мавпочок і звуки Айзекового дихання. Від гострих кам’яних уламків, по яких мусив повзти, боліли руки й коліна. Він визначив, що їхня група рухалася назад через з’єднані будиночки. Вони поступово зсувалися нижче, й Айзек згадав, як вигин купола відтинав все більшу й більшу частину верхівок будівель у міру наближення до скла. Що ближче стояли будинки до краю Оранжереї, зрозумів він, то нижчими й більш понищеними вони мали бути.

Група просувалася по маленькому обрубку вулиці в напрямку скляного купола, по закинутих поверхах і проритих ходах. Айзек здригнувся в темряві. Він спітнів від спеки й страху. Він був до смерті наляканий. Він бачив глитай-нетель. Бачив, як вони харчуються. Він знав, що могло на них чекати у глибинах тих руїн.

Невдовзі Айзек відчув, що його смикнуло й відразу відпустило. Він проповз повну довжину труб, і Яґарек відпустив їх, як Айзек і просив.

Він не розмовляв. Чув, як позаду рухається Седрах, котрий глибоко дихав і втомлено хекав. Чоловіки не могли розійтись більш ніж на півтора метра, бо дроти під’єднували їхні шоломи до одного двигуна.

Айзек підняв голову й роззирнувся, відчайдушно шукаючи світла.

Мавпочки-конструкти сунули попереду. Щокілька секунд якийсь із них на мить умикав лампи в очах, і Айзек бачив голий тунель із розтрощеної цегли й металевий відблиск тіл конструктів. Потім світло зникало, й Айзек намагався зорієнтуватися за спогадом про те, що встиг зафіксувати зором.

У цілковитій темряві було легко роздивитися найменший проблиск. Коли Айзек підвів очі й побачив сірі обриси тунелю попереду, він зрозумів, що вони наближаються до джерела світла. Щось притислось Айзекові до грудей. Він усім тілом здригнувся, а тоді розпізнав олов’яні пальці й темне тіло конструкта. Айзек прошепотів Седрахові, щоб той зупинився.

Конструкт щось показував Айзекові різкими, розмашистими рухами. Він тицяв уперед, на двох інших конструктів, що спинилися на краю видимого тунелю, де він різко звертав угору.

Айзек показав Седрахові, що треба зачекати. Тоді він зовсім помалу поповз уперед. По всьому його тілу пройшов мороз, що розходився зі шлунку. Він дихав глибоко й повільно. Він ледь-ледь пересував ноги, сантиметр за сантиметром, поки не відчув поколювання шкіри, коли досяг снопа слабенького світла.

Тунель закінчувався цегляною стіною (заввишки півтора метра) у вигляді літери «П». Позаду над входом у тунель теж здіймалася стіна. Айзек підвів очі й побачив високо вгорі стелю. В отвір почав проникати чумний сморід. Айзек скривився.

Він сидів, скрутившись, в отворі біля стіни, вбудованому в цементну підлогу кімнати. Йому зовсім не було видно помешкання нагорі, однак чув слабкі звуки. Тихе шурхотіння, неначе вітер ворушить розкидані папірці. Ледь уловне чвакання, наче пальці, забруднені клеєм, стискались і розтискалися.

Айзек тричі зглитнув і прошепотів сам до себе щось підбадьорливе, шукаючи в душі хоробрість. Він повернувся спиною до цеглин позаду, до кімнати за ними. Тут побачив Седраха, який, стоячи на руках і колінах, глядів на нього з незворушним обличчям. Айзек уважно подивився в дзеркала. Він потягнув за трубу, прикріплену до верху шолома, яка закручувалась у тунель і зникала під Седраховим тілом десь у глибинах проходу, спрямовуючи туди думки, які могли б їх видати.

Тоді Айзек став підводитися, надзвичайно повільно. Він з лютим запалом дивився у дзеркала, неначе намагаючись проявити себе перед якимсь божеством, що його перевіряло, — «Бачиш! Я не дивлюся за спину, от побачиш, і не гляну!» Голова Айзека почала просовуватися в отвір, і його оточило ще більше світла. Сморід став сильнішим.

Йому було дуже, дуже страшно. Навіть піт похолов.

Айзек схилив голову і ще більше випрямився, аж поки не побачив усю кімнату в жовтявому світлі, що сіялося з маленького, брудного вікна.

Кімната була довга й вузька. Завдовжки метрів шість, завширшки — десь два з половиною. Вона була вкрита пилюкою й давно покинута — не було ні видимих виходів, ні входів, ні люків, ні дверей.

Айзек перестав дихати. Вона сиділа у дальньому кінці кімнати і, здавалось, дивилася просто на нього — плетиво складних, убивчих рук та кінцівок, які рухались у тривожній антифазі, з крилами, напіврозкритими в лінивій загрозі, — глитай-нетля.

Айзекові знадобилась якась мить, аби зрозуміти, що він не видав жодного звуку. Ще кілька миттєвостей він дивився на тремтливі антени, котрі стирчали з очних западин огидної істоти, перш ніж зрозумів, що вона його не відчула. Нетля трохи посунулася і повернулась, але не виказала інтересу до напрямку, де він стояв.

Айзек безгучно видихнув. Він трохи повернув голову, щоб оглянути решту кімнати.

Побачивши, що там було, він знову мусив докласти всіх сил, аби не закричати.

Уся підлога була вкрита трупами.

Ось що так смерділо, зрозумів Айзек. Він повернув голову й затулив рукою рот, побачивши поруч тіло дитини-какта, що розкладалося, плоть якого гнила й відпадала від волокнистих твердих кісток. Неподалік лежав смердючий труп людини, а трохи далі ще один, свіжіший — розпухлого водяника. Більшість тіл належали кактоїдам.

Його засмутило, але не здивувало, що деякі тіла все ще дихали. Вони лежали без тями: оболонки, порожні пляшки. Вони стікатимуть слиною, сцятимуть і сратимуть протягом усіх своїх останніх безмозких днів чи годин у цій гнилій дірі, поки не помруть від голоду й спраги і не згниють так само бездумно, як і жили.

Вони не могли бути в раю чи пеклі, похмуро подумав Айзек. Їхні душі не могли мандрувати у формі привидів. Їх перетравили. Їх випили й висрали, знетямили огидними онірохемічними процесами, щоб зробити з них паливо для лету глитай-нетель.

Айзек побачив, що однією зігнутою рукою нетля тягнула тіло какта-старійшини. З його плечей недолуго звисала пов’язка. Нетля була в’яла. Вона неквапом підняла руку й дала какту важко упасти на зацементовану підлогу.

Тоді потвора трохи посунулась і потягнулась під себе задніми ногами. Вона дещо подалась уперед, ковзаючи своїм важким, дивним тілом по запилюженій підлозі. З-під живота глитай-нетля витягла велику, м’яку кулю. Вона була під метр у діаметрі, а коли Айзек примружився, щоб чіткіше її роздивитися, йому здалося, що він упізнав густу, слизьку текстуру і брудно-шоколадний колір сон-трути.

Айзек витріщив очі.

Глитай-нетля вхопила труту задніми ногами, розвівши їх, щоб помістити між ними ту величезну порцію свого корму-молока. «А щоб я здох, це ж коштує тисячі... — подумав Айзек. — Ні, його ж треба розводити, щоб воно було їстівне. Тут, мабуть, мільйони гіней! Не дивно, що всі намагаються повернути собі цих довбаних істот».

На очах в Айзека секція живота нетлі розгорнулась. Звідти з’явилася довга органічна голка — конусоподібне сегментоване утворення, що відгиналося від хвоста істоти, тримаючись на якомусь хітиновому з’єднанні. Завдовжки воно було майже як його рука. Відкривши рота від огиди й жаху, Айзек спостерігав, як глитай-нетля приставила його до кулі сон-трути, на мить спинилась, а тоді устромила глибоко в центр в’язкої маси.

Під розкритим панциром, там, де було видно м’яку частину живота й звідки вистромився довгий відросток, Айзек побачив, як черево глитай-нетлі перистальтично здригається, накачуючи кулю сон-трути якоюсь невидимою речовиною.

Айзек знав, що він бачить. Сон-трута була джерелом їжі, якою харчувався голодний молодняк. Відросток плоті був яйцекладом.

Глитай-нетля відкладала яйця.

Айзек знову спустився попід стіну. Він важко дихав. Стривожено підкликав Седраха.

— Одне з тих довбаних створінь просто там, і воно відкладає яйця, тож нам треба щось із цим робити просто зараз, — прошепотів він.

Седрах затулив йому рота рукою. Він дивився Айзекові в очі, поки той трохи не заспокоївся. Седрах повернувся спиною до тунелю, як перед тим зробив Айзек, і сам оглянув відразливе видовище. Айзек сидів і чекав, обпершись об цеглу.

Седрах знову спустився до Айзека. Обличчя в нього було рішуче.

— Гм, — пробурмотів він. — Ясно. Гаразд. Ти казав, що глитай-нетлі не відчувають конструктів?

— Наскільки нам відомо, — кивнув Айзек.

— Ну добре. Ти їх нефігово запрограмував. І зроблені вони першокласно. Ти справді хочеш сказати, що вони знатимуть, коли нападати, якщо ми їм дамо вказівки? Що вони можуть зрозуміти настільки складні змінні?

Айзек знову кивнув.

— Тоді у нас є план, — сказав Седрах. — Послухай.

Розділ сорок п’ятий

Згадка про квазі-смерть Барбл була ще дуже свіжа. Повільно, нестримно тремтячи всім тілом, Айзек виліз із нори.

Ні на мить не відвів очей від дзеркал. Стоячи так, він приблизно розумів, що ззаду нього — вицвіла стіна. З кожним порухом голови Айзека темний обрис нетлі в дзеркалі дрібно тремтів.

Коли Айзек явився перед нетлею, вона різко зупинилась. Айзек закляк. Істота підвела голову й мацнула повітря своїм довжелезним язиком. Рудиментарні антенки в очних западинах нервово колихалися з боку в бік. Айзек обережно підбирався до стіни.

Нетля тривожно труснула головою. Вочевидь, шолом десь протікав і в ефірі плавали збудливі цівки думок, однак недостатньо чіткі, щоб глитай-нетля їх розпізнала.

Коли Айзек дійшов до стіни, Седрах рушив слідом. І знову нова присутність дещо збентежила нетлю, але не більше.

За Седрахом у кімнаті з’явилися три механічні мавпочки, одного залишили на чатах у тунелі. Вони повільно підступали ближче до потвори. Вона повернулася до них, неначе сліпо спостерігала.

— Думаю, вона відчуває їхню фізичну присутність і рух, так само, як і наші, — прошепотів Айзек. — Але без жодного мисленнєвого сліду, вона не бачить в жодному з нас істот розумних. Ми зараз просто рухливі предмети. Дерева, що шелестять від вітру.

Конструкти розділилися й підходили до істоти з різних боків. Вони не надто швидко рухалися, тому нетля не зважала. Однак насторожено чекала.

— Давай, — прошепотів Седрах.

Вони з Айзеком почали неквапно тягти на себе металеві трубки, що стриміли з верхівок їхніх шоломів.

Чим ближче підсувалися кінці трубок, тим більше хвилювалася істота. Вона металася туди-сюди, поривалася захищати яйця, а за мить підступала вперед, клацаючи огидними зубиськами.

Айзек із Седрахом мовчки перезирнулися й почали стиха рахувати.

На «три» вони вигнули кінці трубок в бік кімнати. Одним швидким рухом рвонули їх так, щоб кінці приземлилися в кут, у п’яти метрах від них.

Нетля знавісніла. Вона шипіла й вищала в жахливій тональності. Вона вся напнулась і роздулася, загрозливо ощетинившись шипами екзоскелета.

Айзек і Седрах зачудовано милувалися страховинною величавістю істоти. Вона розгорнула крила й повернулася в той куток, де лежали кільця трубок. Візерунки мінилися, пульсували гіпнотичною енергією, адресованою в помилковому напрямку.

Айзек застиг. На крилах вирували моторошні орнаменти. Істота, низько, хижо припадаючи до землі, підібралася до кінців труб на чотирьох, шести, потім на двох ногах.

Седрах хутко потяг Айзека до кульки із сон-трутою.

Вони підійшли ближче, повз обурену й голодну нетлю, ледь-ледь і торкнулися б її. Вони бачили у своїх дзеркалах, як наближається неясна тінь тваринної зброї. Пройшовши повз, чоловіки різко розвернулися на п’ятах і якусь мить задкували, а потім знову повернулися лицем, аби безперервно тримати нетлю у своїх дзеркалах.

Та пішла прямо на конструктів, збивши одного дражливим зазубленим хвостом і навіть не помітивши.

Айзек і Седрах обережно рухалися далі й стежили в дзеркала за тим, щоб кінці їхніх трубок були там, де вони їх кинули як приманку для нетлі. Двоє конструктів не відставали від потвори, третій потихеньку наближався до яєць.

— Хутко, — зашипів Седрах і пхнув Айзека на підлогу.

Айзек возився із ножем на поясі, марнуючи дорогоцінні секунди на застібку. Урешті витяг. Повагався мить, а потім плавно встромив його у липку масу.

Седрах пильно вдивлявся у дзеркала. Нетля, схована за корпусами всюдисущих конструктів, налетіла на кінці труб.

Ніж Айзека прорізав щілину в оболонці яйця. Нетля нестямно молотила язиком у повітрі в пошуках манливої свідомості.

Айзек намотав на руки поли сорочки і взявся за краї щілини, яку він прорізав у кулі сон-трути, й з натугою розломив сферу навпіл.

— Хутко, — знову Седрах.

Сон-трута — сира, нерозведена, чиста — просочилася крізь сукно й защипала пальці. Він потягнув востаннє — і в самій середині кульки побачив гніздечко.

Кожне яйце було напівпрозоре й овальне, менше від курячого. Крізь майже рідку шкаралупу виднілося невиразне скрючене тільце. Він підвів голову й поманив до себе конструкта, що стояв неподалік.

У дальньому кутку кімнати глитай-нетля вхопила одну з металевих трубок і підсунула морду під потік емоцій, що струмував із краю. Розгублено потрясла нею. Потім відкрила рота й розгорнула нетерплячого паскудного язика. Істота лизнула кінець трубки, а тоді встромила туди язика, жадібно намацуючи джерело такого спокусливого потоку.

— Давай! — звелів Седрах.

Нетля обнишпорила по всій довжині металу у пошуках свого призу. Седрах раптом пополотнів. Він ширше розставив ноги й прикипів до підлоги.

— Давай же, щоб тебе, зараз! — крикнув він.

Айзек стривожено озирнувся.

Седрах не спускав очей із дзеркал. Ліву руку чоловік завів назад, цілячись зі свого тавматургічного пістоля в нетлю.

Час загус, коли Айзек глянув в одне із дзеркал на шоломі й побачив трубку в руках нетлі. Побачив руку з націленим назад пістолем. Побачив конструктів, що чекали на його наказ.

Він знов поглянув униз на кладку рідких клейких яєць.

Айзек відкрив рота, щоб гукнути до конструктів, і вже було вдихнув, коли нетля подалася вперед і з усіх жахних сил потягла труби на себе.

Голос Айзека потонув у нестямному витті Седраха і гуркоті пострілу. Той занадто пізно натис на гачок. Тавматургічно зачарована куля бухнула в стіну. Седраха підняло в повітря. Шкіряний ремінець на шиї тріснув, шолом злетів з голови та, від’єднавшись від Айзекового двигунця, відлетів од стіни. Седрах без шолома описав у повітрі ідеальну дугу й гупнув на підлогу. Зброя важко й масивно впала на бетонну долівку. Голова чоловіка тріснула об бетон, забризкавши кров’ю шар пилу.

Седрах кричав і стогнав, схопившись за голову, перекочувався, намагався підвестися.

Сумбур його ментальних хвиль вирвався назовні. Нетля повернулася до нього, стиха загарчала.

Айзек закричав до конструктів. Глитай-нетля почала зі страшною швидкістю насуватися на Седраха, і два конструкти одночасно наскочили на неї ззаду. З механічних ротів валувало полум’я, обпікаючи примарне тіло істоти.

Вона заверещала і шмагонула конструктів назад себе шкіряними кистями-батогами. Істота не зупинялася. Навколо шиї одного з конструктів обвився щупальцевий відросток і з жахливою легкістю зняв його зі спини. Металеве тіло нещадно розбилося об стіну, як і шолом.

Пролунав страшний брязкіт металу. Конструкт розлетівся на друзки, всипавши підлогу бризками гарячого мастила й уламками запчастин. Він з ревом приземлився неподалік від Седраха. Плавився метал, тріскався бетон.

Той, що стояв біля Айзека, плюнув у гніздечко порцією ядучої кислоти. Яйця вмить задиміли, запінились і розчинилися.

Нетля зайшлася страшним нещадним криком.

У ту ж мить вона відвернулася від Седраха й кинулася через усю кімнату до свого виводка. Хвіст люто хльоскав у повітрі й зачепив Седраха, аж той розпластався у власній калюжі крові.

Айзек яро тупнув ногою по кладці розріджених яєць і поспішив щезнути з дороги тварюки. Ноги ковзалися на гладкому від розчавленої гиді бетоні. Він біг, потім повз до стіни, стискаючи в одній руці ніж, а в іншій — безцінний двигун, що приховував його ментальні хвилі.

Конструкт, який усе ще висів на спині нетлі, повторно дихнув полум’ям, і та завищала від болю. Членисті кінцівки намацали мучителя й підхопили його попід руки, відірвавши від плечей. Механічна мавпа розгатилася об підлогу. Покотилися друзки розбитих скляних лінз і розверзнутого металевого кожуха голови, за ними — всілякі клапани й дроти. Нетля відкинула розбите тіло подалі в купу сміття. Останній конструкт позадкував, щоб набрати необхідну дистанцію для обстрілу свого знавіснілого ворога.

Перш ніж конструкт устиг плюнути кислотою, блискавично вискочили два масивні зазубрені кістяні гостряки й заввиграшки перекусили того навпіл.

Корпус конструкта відчайдушно смикався й силкувався повзти підлогою. Кислота розтеклася під ним ядучою калюжкою, роз’ївши тіла мертвих кактів довкола.

Глитай-нетля обмацувала в’язку гидь, що була її яйцями. Вона охала й голосила.

Айзек відповзав від нетлі, задкуючи до Седраха, який лежав, стогнав і кричав від болю.

У дзеркалах перед очима Айзек помітив, як нетля розвертається. Вона зашипіла, замиготів язик. Звірюка розправила крила й наближалася до Седраха.

Айзек відчайдушно намагався дотягнутися до нього, та намарно. Занадто пізно. Нетля знову промчала повз нього, й Айзек ще раз плавно повернувся до неї спиною, тримаючи хижака в полі зору.

Айзек із жахом побачив, як нетля поставила Седраха сторчма. У чоловіка закотилися очі. Весь у крові, він не пам’ятав себе від болю.

Чоловік почав сповзати по стіні. Нетля широко розкинула йому руки, а потім, так хутко, що Айзек і не помітив, проткнула зап’ястки Седраха двома довгими гострими пазурами, загнавши їх у цегляну кладку позаду нього, буквально пришпиливши свою жертву до стіни.

Седрах із Айзеком зайшлися криком.

Тварюка потяглася своїми квазі-людськими руками до очей Седраха. Айзек простогнав щось застережливе, та великий воїн вже нічого не розумів, лише гарячково махав головою, силкуючись побачити, чому так боліло.

Натомість він побачив крила нетлі.

Він раптом затих. Нетля, в якої все ще чаділа й тріскалася спина від нападу конструкта, нахилилася до своєї поживи.

Айзек відвів погляд. Він обережно відвернув голову, щоб не бачити, як чіпкий язик висмоктує розум та життя із Седрахового мозку. Айзек голосно зглитнув і, зціпивши зуби, поволі побрів на тремтячих ногах до діри в підлозі й до тунелю. Треба було вибиратися.

Він наполегливо ігнорував огидне цмакання, плямкання, вдоволене рохкання і «крап-крап-крап» слини чи крові, що долинало ззаду. Айзек сторожко рухався до єдиного виходу з кімнати.

Дійшовши, побачив, що кінець труби, приєднаної до його шолома, так і лежав біля стіни. Мовчки помолився. Його мисленнєвий екстракт потиху скрапував у кімнату. Глитай-нетля, вочевидь, знала, що десь поряд є ще одна розумна істота. Чим ближче Айзек був до тунелю, тим ближче був і до вихідного отвору труби. І тим серйознішим ставав ризик викриття.

І все ж скидалося на те, що йому щастило. Нетля так зосереджено годувалася, судячи з тріску тканин, нещадної наруги над бідним тілом Седраха, що не звертала уваги на перелякану постать позаду. Айзеку вдалося пройти повз істоту й дібратися до отвору в підлозі.

Він уже було наготувався тихенько зіскочити у темряву, де чекав на нього конструкт, і виповзти назовні, геть із цього кошмарного гнізда, коли відчув, як дрижить під ногами земля.

Айзек глянув униз.

З тунелю все загрозливіше лунало гупання кігтистих лап. Він одступив назад, нажаханий до краю. Під ногами дрібно дрижала цегельна кладка.

З тунелю вискочив шимпанзе-конструкт і зі страшенним гуркотом врізався у стіну. Він спробував відштовхнутися руками, перекинутися в повітрі, але не встиг — обидві руки відломилися від плечей.

Він силкувався встати, з рота валували стовпи диму й полум’я, та з тунелю вискочила інша нетля й протупотіла по голові конструкта, розваливши складні механізми.

Тварюка скочила до кімнати, і на якусь безжально довгу мить Айзек опинився прямо перед чудовиськом із розгорнутими крильми.

Хвиля жаху й безнадії відринула, коли Айзек усвідомив: нетля його не помітила й понеслася по трупах до розтрощених яєць.

Вона крутила головою на довгій гнучкій шиї і нервово виклацувала зубиськами, здавалося, від страху.

Айзек укотре злився зі стіною, зазираючи в дзеркала.

Друга нетля розтисла зуби й виплюнула звідти високий нерозбірливий виск. Інша потвора шумно зглитнула й відкинула пусте й непотрібне тіло Седраха. Потім разом із родичкою рушила до липких залишків сон-трути і яєць.

Нетлі розправили крила. Так і стояли, крило до крила, настовбурчивши усі вбивчі кінцівки, і чекали.

Айзек повільно заповз до отвору, не сміючи озирнутися, навіть подумати, чому істоти не зважають на нього. Позаду смішним хвостом зміїлася металева труба. Айзек зачудовано спостерігав у дзеркалах, як зарябіло повітря біля входу в тунель. Воно здригнулось, раптово розчахнулось, і поряд із ним опинився Ткач.

Айзек тільки ротом зіпав. Над ним нависав велетенський арахнід і позирав униз крізь Гроно блискучих очиськ. Нетлі наїжачилися.

...ПОХМУРІ Й ХМАРНІ ОСЬ ВИ ЯКІ... — залунав безпомилково знайомий голос в Айзекових вухах, особливо голосно — в покаліченому вусі.

— Ткач! — майже схлипнув чоловік.

Величезний павук підскочив і приземлився на чотири задні ноги. Руки-ножі витинали у повітрі складні візерунки.

...знайшов розбійника що рве світове сукно над бульбашкою ЗІ СКЛА І МИ ЗАТАНЦЮВАЛИ В КРОВОПРОЛИТНОМУ ТАНКУ КОЖНУ МИТЬ ВСЕ БІЛЬШ БУЙНОМУ Я НЕ МОЖУ ПЕРЕМОГТИ ДОКИ ЦІ ЧОТИРИ БОЯГУЗЛИВІ КУТИ СХОДЯТЬСЯ НАВКОЛО МЕНЕ... — промовив Ткач і посунув до своєї здобичі.

Айзек не міг ворухнутися. Він лише міг стояти й дивитися крізь уламки дзеркала на захопливу борню.

...ХОВАЙСЯ МАЛИЙ ТИ ЛОВКО РОЗРІВНЮЄШ СКЛАДКИ Й ЛАГОДИШ РОЗРИВИ ОДНА ВТРАПИЛА В ПАСТКУ КОЛИ ТЕБЕ НАМАГАЛАСЯ ПІЙМАТИ І ЗЛОМИЛАСЯ МОВ КОЛОС ТІКАЙ ДОКИ ЗГОРЬОВАНІ СЕСТРОБРАТТЯ КОМАШИНІ НЕ ПРИЙШЛИ ОПЛАКУВАТИ ПОГУБЛЕНЕ ТОБОЮ ПОТОМСТВО...

Вони йдуть, зрозумів Айзек. Ткач попереджав його, що нетлі відчули смерть яєць і поверталися (запізно) захищати гніздо.

Айзек вхопився за край тунелю, готовий щезнути в його імлі. Однак він затримався на декілька секунд, відкривши від несподіванки рота: Ткач боровся із нетлями.

Це була ява стихій, щось поза людським розумінням. Мерехтливі відблиски рогових лез, занадто стрімкі для людського ока, незмірно складний танок незчисленних кінцівок у різних вимірах. Бурхливі струмені крові різних кольорів і текстур заливали стіни й долівку, мертві тіла. На тлі покійників бетонною підлогою розливався та із шипінням палав хемічний вогонь. І весь цей час не припинявся наспівний павучий монолог.

...О ЯК КРОВ КИПИТЬ ШУМУЄ ПІНИТЬСЯ МЕНЕ ДУРМАНИТЬ ХМІЛЬ ЩО ЦІ ШАЛОКРИЛІ ВАРЯТЬ... — співав він.

Айзек не міг відвести очей. Творилося щось неймовірне. Нещадні випади й удари навідліг не припинялися, і нетлі цвьохкали у повітрі неймовірними язиками. Вони наносили ними блискавичні удари, доки Ткач рябів то в цій, то в іншій площині. Айзек бачив, як роздуваються й скорочуються черева чудовиськ, як вони торкаються язиками його живота й відлипають, мов п’яні, щоб у наступну мить вжалити сильніше.

Ткач пірнав геть з очей і знов виринав назовні, в одну мить — зосереджений і безжальний, в іншу — нечіткий, розгублений, стрибає на кінчику ноги, співає свою пісню без слів, і знов з’являється безжальний убивця й наносить удар у відповідь.

Немислимі візерунки миготіли на крилах нетель, украй несхожі на ті, які бачив Айзек. Вони жадібно облизували повітря, поки хльоскали й жалили свого супротивника. Ткач спокійно промовляв до Айзека, нападаючи й відбиваючись:

...ТІКАЙ І ЗАБИРАЙ СВОЇХ ДОКИ Я ХМІЛЬНИЙ І ЦІ МОЇ БРОВАРІ НЕ СКІНЧАЄМО БОЮ ДОКИ ДВОЄ НЕ СТАЛИ ТРІУМВІРАТОМ ЧИ ГІРШЕ І Я ВІДЛИНУ В БЕЗПЕЧНИЙ ВИМІР ІДИ ТЕПЕР ГЕТЬ З КУПОЛА МИ ПОБАЧИМОСЯ З ТОБОЮ І ПОГОМОНИМО ПРИХОДЬ ГОЛИЙ ГОЛИЙ ЯК МРЕЦЬ НА СВІТАНКУ РІКИ Я ЗНАЙДУ ТЕБЕ ЛЕГКО ЯКІ ВІЗЕРУНКИ ЯКІ КОЛЬОРИ Й СКЛАДНІ ПЛЕТИВА ТЧИ Ж ДОБРЕ А ТЕПЕР ТІКАЙ ЧИМШВИДШ...

Шалений хмільний бій не стихав. Айзек помітив, як відтіснили Ткача; його енергія накочувала хвилями, налітала жорстоким вітром, але поступово відступала. Айзека знов охопив жах. Він пірнув у цегляну нору й поповз геть.

Декілька божевільних хвилин Айзек поспішно пробирався навпомацки в темряві, здираючи руки об каміння.

Попереду, за рогом, слабко замерехтіло світло, тож Айзек наддав ходи. Він закричав від болю й несподіванки, торкнувшись долонями гладенького розпеченого металу. Хвильку повагавшись, обмацав простір довкола себе та намотав на руку порваний рукав. У слабкому світлі стіни, підлога й стеля здавалися обшитими бляхою. Айзек збентежено насупив чоло. Усе ж, набравшись сміливості, він хутко поповз по гарячому, як розпечений казан, металу так, щоб не торкатися шкірою поверхні.

Важке часте дихання виходило стогоном. Урешті виповз через вихід у кімнату й упав на підлогу, де чекав Яґарек.

Айзек зомлів. За три-чотири секунди він прочуняв на радість Яґарекові, котрий тупцяв з однієї ноги на другу. Ґаруда нервував, однак був зосереджений і спокійний.

— Отямся, — повторював Яґарек. — Отямся.

Він трусив Айзека за комір, і той широко розплющив очі. Тіні навколо Яґарекової постаті розсіювалися — певно, закляття Танселла поволі видихалося.

— Ти живий, — промовив Яґарек коротко й безбарвно.

Він говорив економно, щоб не гаяти час і зусилля.

— Я стояв і чекав, і крізь вікно просунулося тупе рило, а потім і все тіло глитай-нетлі. Я розвернувся і дивився на неї, розгублену, крізь дзеркала. Тварюка поспішала. Я наготував батіг і через спину вдарив її, боляче вжаливши, що та аж заверещала. Я вже було вирішив, що тут мені й смерть, та істота пронеслася повз мене і мавпо-конструкта до отвору, неймовірним чином склавши крила. Вона не зважала на мене. Постійно озиралася, немов за нею гналися. Затим я відчув у просторі ніби складку, щось заворушилося під шкурою світу і щезло в тунелі слідом за нетлею. Я послав механічне мавпеня навздогін. Почулася тріскотня, ніби хтось розтягає метал. Я не знаю, що сталося.

— Чортів Ткач розплавив конструкта... — тремтячим голосом пояснив Айзек. — Бог його зна, нащо.

Він мовчки підвівся.

— Де Седрах? — запитав Яґарек.

— Нема його, ясно? З нього виссали блядське життя!

Айзек підібрався до вікна й визирнув надвір, на освітлені смолоскипами вулиці. Почулося глухе гупання кактових ніг. У провулках палали смолоскипи й нетривкі тіні коливалися, як олія на воді. Айзек повернувся до Яґарека.

— Це було жахливо, — промовив глухо. — І я нічим не міг зарадити... Слухай, Яґу, там був Ткач, він сказав валити звідсіля, бо нетлі чують біду... Ми спалили їхні яйця, — випльовував слова зі злостивою втіхою. — Одна паскуда відклала яйця, ми пробралися повз неї й спалили їх до дідька, але інші нетлі відчули це і просто зараз летять назад. Треба тікати.

Яґарек стояв нерухомо й напружено думав. Потім глянув на Айзека й кивнув.

Вони хутко побігли назад темними сходами. Стишили ходу, підібравшись до першого поверху, де недавно ще гомоніла пара кактів. Але зараз кімната була пуста. Усі какти, хто спав і хто не спав, вибігли з будинку.

— А щоб вас! — лайнувся Айзек. — Нас побачать, щоб їх через коліно, нас побачать. Вулиці, певно, кишать сраними кактами. А наші тіні майже розсіялися.

Вони застигли біля вхідних дверей. Обережно визирнули з-за одвірка на вулицю. Звідусіль долинало тріскотливе пощипування смолоскипів. Навпроти був невеликий неосвітлений провулок, де причаїлися їхні товариші. Яґарек дарма силкувався розгледіти їх у темряві.

У кінці вулиці, побіля стіни купола, під присадкуватим напіврозваленим будинком, де, як зрозумів Айзек, гніздилися нетлі, стояла група кактів. Навпроти них, на перехресті з вулицею, що вела до храму в центрі Оранжереї, в обидва боки поспішали невеликі загони бійців.

— Чорти б їх дерли, почули, мабуть, шарварок, — процідив Айзек. — Треба валити, інакше нам кінець. По одному. — Він ухопив ґаруду за плечі. — Ти перший, Яґу. Ти спритніший і менш помітний. Давай, давай, — і виштовхав Яґарека надвір.

Яґарек був прудконогий. Він легенько біг, поступово набираючи темп, щоб не привертати уваги. Якби хтось із кактів і глянув на нього мигцем, то прийняв би його за свого. Його гінку постать все ще огортали тінь і тиша.

До рятівної імли — декілька метрів. Айзек затамував подих, дивлячись, як ворушаться м’язи під змережаною рубцями спиною.

Люди-кактуси белькотіли на своєму грубому суржику, сперечалися, кому першому заходити в дім. Двоє вимахували гігантськики молотами, по черзі гатили закладений цеглою вхід в останній низенький будинок, де, як Айзек знав, витинали свій смертельний танок нетлі й Ткач.

Яґарека поглинула темрява провулка.

Айзек глибоко вдихнув і рушив за ним.

Він хутко покрокував від дверей на вулицю, молячись, щоб його присмеркова заволока не розсіялася, й підтюпцем побіг до провулка.

Добігши до центру перехрестя, почув шурхіт і тріпотіння крил. Він озирнувся на вікно на самій маківці клинуватої будівлі.

Гнана огидним відчаєм, третя глитай-нетля пропихалася досередини, повертаючись додому.

Айзек аж дихати забув, та звіру було не до нього, він хвилювався за потомство.

Повернувши голову, Айзек зрозумів, що какти в кінці вулиці теж почули шум. Звідти їм не було видко вікна і тварюки, що крізь нього пробиралася. Зате добре бачили скрадливу опецькувату постать Айзека.

— Чорт! — гаркнув він і кинувся навтьоки.

Навздогін летіли крики. Один голос, найгучніший, коротко вигавкував накази. Декілька бійців відділилися від товаришів коло будинку й побігли прямо на Айзека.

Бігли какти не надто швидко, та й Айзек не був вправним бігуном. Грізна зброя в руках ніяк не перешкоджала їхньому рухові. Айзек щосили газонув.

— Та я ж на вашому боці! — даремно кричав він, поки біг.

Чоловіка не почули, а якби й почули, навряд чи розгублені, налякані й агресивні какти погодилися б його вислухати, перш ніж убити.

Бійці вигукували щось до інших патрулів. Із сусідніх вулиць долинали крики у відповідь.

Із провулка шваркнула стріла й, ковзнувши повз Айзека, глухо ввійшла в чиюсь плоть позаду. Один із переслідувачів застогнав, лайнувся. Айзек розгледів у темряві провулка знайомі силуети. З тіней вийшла Пенджфінчесс, ще раз натягуючи тятиву, й крикнула йому поспішати. За нею з мушкетоном стояв Танселл, непевно цілячись прямо над її головою. Неспокійно обзирав силуети позаду Айзека. Теж щось викрикнув.

Трохи далі ховалися скоцюрблені Дерхан і Лемюель з Яґареком. Яґарек тримав напоготові згорнутий кільцями батіг. Айзек добіг до товаришів.

— Де Сед? — крикнув Танселл.

— Мертвий, — відповів Айзек.

Танселл застогнав від страшної муки. Пенджфінчесс не підвела очей, тільки рука судомно сіпнулася, ледь не виронивши стрілу. Вона почекала і знову прицілилася. Танселл пальнув над її головою й поточився од віддачі. Велика хмара картечі пролетіла над головами кактів.

— Ні! — закричав Танселл. — Джаббере, ні!

Він дивився на Айзека з мовчазним благанням сказати, що це неправда.

— Мені шкода, друже, але треба звідси валити, — нетерпляче промовив Айзек.

— Він має рацію, Тане, — змучено, але твердо згодилася Пенджфінчесс.

Вона пустила ще одну стрілу з підпружиненим лезом, стесавши дебелий шмат кактусової плоті. Відтак наготувала лук до третього пострілу.

— Тікаймо, Тане. Без роздумів, біжімо.

Почувся пронизливий стрегіт, і в цегляну стіну над головою Танселла влетів шакрі кактів. Увігнався глибоко, накривши землю кришивом штукатурки.

Загін кактів неухильно наближався. Вже можна було розгледіти перекошені від люті обличчя.

Пенджфінчесс почала задкувати й смикнула за собою Танселла.

— Ходімо! — крикнула вона.

Танселл, стогнучи й бурмочучи, послухався. Він упустив зброю; пальці крючились у відчаї, мов пазурі.

Пенджфінчесс бігла й тягла за собою Танселла. Інші — слідом за нею по складному лабіринту завулків, через який вони сюди потрапили.

Повітря позаду гуло від снарядів. Шакрі й метальні сокири-ножі різко свистіли повз утікачів.

Пенджфінчесс бігла й плигала неймовірно спритно. Час від часу водяниця зупинялася, щоб вистрілити, майже не цілячись, і продовжувала бігти.

— Конструкти? — крикнула вона Айзекові.

— Розйобані, — прохрипів він. — Ти знаєш, як вернутися до каналізації?

Вона кивнула й різко завернула за ріг. Інші — за нею. Коли Пенджфінчесс пірнула в непоказний завулок біля каналу, де вони ховалися, Танселл раптом пішов назад. Обличчя побагряніло. У кутику ока лопнула крихітна судина.

Він плакав кров’ю. Не змигнув. Не втер червоні сльози.

Пенджфінчесс вибігла на вулицю й закричала, щоб він не клеїв дурня. Його кінцівки шалено тремтіли. Він звів покручені руки, й Айзек побачив жахливо надуті вени, немов карта на шкірі.

Танселл крокував назад, до повороту, звідки мали з’явитися какти.

Пенджфінчесс крикнула до нього востаннє, а потім могутнім стрибком перемахнула через напіврозвалену стіну й веліла решті пробиратися услід.

Айзек хутко позадкував до потрісканої цегли, не відводячи очей від усе меншої постаті Танселла.

Дерхан видерлася на стіну і, повагавшись мить, плигнула у дворик, де водяниця вовтузилася з лядою люка. Менш ніж за дві секунди Яґарек переліз через стіну й опинився на тому боці. Айзек вчепився руками в цеглу й ще раз озирнувся. Провулком швидко біг Лемюель, не звертаючи уваги на ошалілу постать Танселла позаду.

Танселл стояв скраю провулка. Тіло чоловіка здригалося від натуги й тавматургічного струму, волосся стало сторчма. Айзек помітив, як від нього відскакують чорні, мов смола, іскри й електричні дуги енергії. Могутній заряд шпарко пробивався з-під його шкіри, чорний як ніч. Він виблискував у негативі антисвітлом.

Какти повернули за ріг і наштовхнулися на Танселла. Авангард групи отетеріло спостерігав за дивною, мерехтливою постаттю з погнутими, як у мстивого скелета, руками, від якої тріщало заряджене тавматургонами повітря. Не встигли вони оговтатись, як Танселл загарчав і вибухнув розпеченими громовицями чорної енергії.

Вони прокотилися в повітрі, немов кульові блискавки, й врізалися в декількох кактів. Чародійські удари розплескувалися об жертв, розсіюючись під шкірою, потріскуючи у венах. Декілька кактів відлетіло назад, гуркнувши на мощену доріжку. Один вже не рухався, інші корчилися й вили від болю.

Танселл підняв руки вище, йому назустріч вийшов воїн, занісши над плечем бойову сокиру, й метнув її по величезній дузі.

Масивна зброя вдарила Танселла в ліве плече. Від доторку до шкіри вмить утворився нульовий заряд, що із шипінням пробіг усім тілом чоловіка. Нападника смиконуло жахливим спазмом й відкинуло назад силою струму, з розтрощеної руки бризнула живиця. Однак імпульс його потужного кидка нагнав Танселла, стесавши, зрізавши шари жиру, крові й кості, розпанахавши його від плеча до грудини. Зброя застрягла над животом, коливаючись з боку на бік.

Танселл заскавчав, немов пес. Із рани вирвався темний нульовий заряд і полилися густі струмені крові. Він упав на коліна, звалився на землю. Набігли какти, добиваючи уже напівмертвого чоловіка.

Айзек не стримав зболеного крику й виліз на стіну, замахав руками Лемюелю. З іншого боку Дерхан з Пенджфінчесс уже вдалося відкрити прохід до підземного міста.

Какти не здавалися. Ті, що не дубасили труп Танселла, бігли навздогін за Айзеком і Лемюелем, загрозливо вимахуючи зброєю. Коли Лемюель добіг до стіни, свиснув шакрілук. Почувся м’ясистий удар, Лемюель скрикнув і впав.

Глибоко в спину, трохи вище сідниць, увігнався зубцюватий чакрі. Його срібні краї стриміли з рани. Рясно шумувала кров.

Лемюель глянув угору, Айзекові в обличчя, й жалібно скрикнув. Ноги нестримно дрижали. Він молотив руками, збиваючи цегляний пил.

— Боже, Айзеку, поможи ж мені, благаю! — заволав він. — Мої ноги... О Джаббере, о боги, боги...

Він закашлявся й виплюнув великий згусток крові, що страхітливо й повільно стікав підборіддям.

Айзека пронизав жах. Він дививсь униз на Лемюеля, в повні страху й болю очі. Відвівши погляд, побачив, як до скаліченого чоловіка наближаються з переможними вигуками какти. Вони були вже за якихось десять метрів від нього. Один помітив Айзека і, піднявши шакрілук, цілився йому прямо в голову.

Айзек пригнувся й поліз униз, до дворика. З відкритого люка піднімалися нудотні випари.

Лемюель дивився на нього, не вірячи.

— Допоможи! — крикнув він. — Джаббере, блядь, ні, ні, не кидай мене! Поможи!

Він калатав руками, немов розгублене дитя, ламав нігті, здирав пальці, намагаючись видертися по стіні, підтягуючи непридатні ноги. Айзека пік страшний сором, він розумів, що нічого не може зробити, що немає часу спускатися за ним, какти вже геть поряд, що він умер би від ран, навіть якби Айзек спробував витягти його на стіну. Розумів і те, що, попри все, останньою думкою Лемюеля буде думка про Айзекову зраду.

Щезнувши за громаддям битої цегли й бетону, Айзек почув крики Лемюеля, до якого дійшли какти.

— Він тут ні при чому! — закричав Айзек від горя й люті.

Пенджфінчесс з кам’яним обличчям полізла в пащу люка.

— Він ні в чому не винний! — кричав Айзек, відчайдушно намагаючись заглушити стогони Лемюеля. Дерхан, бліда, заюшена кров’ю від рани у вусі, плигнула вслід за водяницею.

— Ану пустіть його, паскуди, виблядки срані, тупі зелені виродки! — верещав Айзек, перекрикуючи какофонію жахливих охкань Лемюеля.

Яґарек уже заліз в каналізацію по плечі й міцно вчепився Айзекові в ногу, жестикулюючи, щоб той поспішав, нелюдський дзьоб люто цокотів від хвилювання.

— Він же вам допомагав... — кричав Айзек, вимучений жахіттями.

Як тільки Яґарек зник у каналізації, Айзек вхопився за край лазу й опустив туди ноги. Протиснувши свою товстеньку тушу в металевий обід, намацав рукою ляду — перед тим як щезнути з виду в підземеллі треба було опустити кришку.

Лемюель не припиняв кричати від болю й страху. З-за стіни долітали звірячі вигуки нажаханих, але тріумфуючих кактів, що карали незваного гостя.

«Це припиниться, — гарячково билася думка, доки Айзек спускався. — Вони налякані, розгублені, вони просто не знають, що відбувається. У будь-яку мить шакрі, чи ніж, чи куля в голову закінчить це все. Їм нема резону залишати його в живих. Вони уб’ють Лема, бо гадають, що він заодно з нетлями. Просто очистять Оранжерею від чужих, припинять це. Вони панікують, вони не кати, — думав він, — просто хочуть припинити ці жахіття... І в будь-яку секунду покладуть цьому кінець», — безнадійно заспокоював себе Айзек.

Проте Лемюелеві страшні зойки не припинилися й тоді, коли Айзек сховавсь у смердючій темряві каналізації, закривши над головою металеву ляду. Але й туди проникали слабкі, немилосердні відзвуки, поки Айзек брів смердючим потоком теплих фекальних вод за вцілілими товаришами. Йому здавалося, він чує їх крізь скрапування, хлюпання води, уздовж склепінь забутих борозен-каналів, поза Оранжереєю, у відносно безпечному череві нічного міста.

Вони ще довго, довго не вщухали.

Немислима ніч. Ми можемо тільки бігти. Тікати від побаченого й хрипіти, мов змилені тварини. Жах, відраза й сумбур чужих емоцій чіпляються за нас, уповільнюють біг. Струсити їх не вдається.

Ми видираємося звивистим шляхом з підземелля назовні й опиняємось у хатині біля залізниці. Спека неможлива, та ми тремтимо, безмовно киваючи услід стукоту потягів, від яких дрижать благенькі стіни. Дивимося змучено одне на одного.

Окрім Айзека. Той не дивиться нікуди.

Може, я сплю? А інші? Бува, на мене находить заціпеніння — і в голові пусто, і я не можу ні бачити, ні думати. Можливо, ці фуги, ці надтріснуті миті і є сон. Сон в оновленому місті. Можливо, це єдине, на що нам лишається сподіватися.

Ніхто не ронить ні звуку.

Першою говорить водяниця Пенджфінчесс. Починає тихо, мурмочучи щось заледве подібне до слів. Вона звертається до нас. Сидить, зіпершись плечима на стіну, розкинувши товсті стегна. Уздовж тіла обкручується бездумна ундина, обмиває водяниці одяг, зволожує шкіру.

Вона розповідає нам про Седраха й Танселла. Трійця познайомилася під час якогось непевного епізоду, котрий вона дещо прикрасила, чергової ескапади найманців у Теші, Місті Повзкої Рідини. Звідтоді вони пробули разом сім років.

Віконце нашої халупи обрамлене зубатими уламками вцяткованої мухами шиби. На світанку вони марно чіпляються за сонячні відблиски. Пенджфінчесс, сидячи під косим променем тьмяного світла, стиха бубонить про часи, коли були ще живими нині покійні товариші: про браконьєрство в Червивій Глушині, крадіжки в Неовадані, чорну археологію в Рагамольських лісах і степах.

Їхній союз ніколи не був рівноцінним, провадила далі вона. Завжди спочатку вона, а потім Танселл із Седрахом. Ті двоє знайшли у своїй дружбі якийсь спокійний міцний зв’язок, в який вона не могла й не хотіла втручатися.

Танселл збожеволів від горя під кінець, вибухнув бездумною, зболеною тавматургічною енергією. Однак вона додає, що його розум був чистий, він учинив би так у будь-якому разі.

Тож вона тепер знову сама.

Її сповідь закінчується. Вимагає відповіді, немов яка ритуальна літургія.

Її погляд ковзає повз охопленого горем Айзека до мене й Дерхан.

Ми не можемо нічим допомогти.

Дерхан сумно хитає головою, мовчить.

Я силкуюся щось сказати. Відкриваю дзьоба, й у горлі піднімається історія мого злочину, моєї кари й вигнання. Вона ось-ось виллється з нього, ось-ось просочиться крізь тріщину мовчання.

Але я стримуюсь. Це тут ні до чого. Історія не для цього вечора.

Здавалося б, історія Пенджфінчесс — історія егоїзму й грабунків, а все ж дзвеніла прощальною промовою за полеглими товаришами. Історію ж мого егоїзму й вигнання не перекладеш на інші рейки. Це була й буде ница сповідь про ниці речі. Я замовкаю.

Однак тоді, коли ми вже готові обійтися без слів — і хай буде, що буде, раптом підводить голову Айзек і починає говорити.

Спершу просить їжі й води, яких у нас нема. Його зіниці поволі звужуються, і він вже починає розмовляти, як розумна істота. З болем він описує побачені смерті.

Розповідає про Ткача, танцюючого безумного бога, і його битву з нетлями, про знищені яйця, дивне наспівне красномовство нашого несподіваного й ненадійного захисника. Айзек холодно й чітко розповідає про Раду Конструктів, що їй треба і чим вона може стати (а Пенджфінчесс шумно глитає слину, її булькаті очі вибалушуються ще більше, коли вона дізнається про те, що трапилося з конструктами на міському сміттєзвалищі).

І він говорить усе більше й більше. Розповідає про плани. Голос твердне. Щось у ньому дійшло кінця, можливо, покірна терплячість, яка вмерла разом з Лін, урешті похована. Я сам собі здаюся каменем, коли його слухаю. Він пробуджує в мені сувору, непохитну рішучість.

Він говорить про зради, на які відповідали зрадами, про математику й брехню, тавматургію, мрії і крилатих істот. Тлумачить теорії. Заговорює зі мною про політ, про те, що я й забув, що міг колись отримати. І я хочу цього знову, коли він згадує про нього, хочу всім єством.

Поки сонце, немов млявий, спітнілий чоловік, повзе до найвищої точки неба, ми, залишки, потолоч, перевіряємо вцілілу зброю, речі, записи та наші історії.

Де й узявся запас сил. Немов крізь туманну завісу ми вирішуємо, що робити далі. Я туго намотую навколо руки батіг і заточую лезо. Дерхан чистить пістолі й перешіптується з Айзеком. Пенджфінчесс сидить під стіною й хитає головою. Вона попереджає, що піде від нас і ніщо не змусить її залишитися. Трохи поспить і попрощається з усіма, так вона каже.

Айзек знизує плечима. Витягає з-під завалів сміття приховані раніше машини. Він дістає з-за пазухи стоси мокрих від поту, брудних, майже нерозбірливих папірців.

Ми беремося за роботу, Айзек — ревніше від усіх, несамовито вимальовує карлючки.

Декілька годин він бурмоче клятви й прокляття, обережно радіє з чергового прориву. Урешті він підводить очі й каже, що нічого не вийде. Потрібен об’єкт для фокусування.

Минає ще година-дві, і він знову підводить голову, і все ще потрібен цей об’єкт.

І каже нам, що необхідно зробити.

Тиша. А потім ми сперечаємося. Швидко. Схвильовано. Висуваємо кандидатів і відкидаємо їх. Критерії відбору збивають з пантелику — ми обираємо приреченого чи проклятого? Старого чи негідного? Хіба ми судді?

Наша мораль стає поквапною, скрадливою.

Та день хилиться до вечора, і треба вибирати.

Рішуче стиснувши губи, попри тугу, Дерхан готується йти. Їй випало жахливе завдання.

Вона бере всі гроші, що є, навіть мої останні золоті самородки. Відчищає зі себе бруд міських підземель, змінює свою випадкову машкару — тепер вона лише вбогий волоцюга. Виходить на полювання за тим, що нам потрібно.

Надворі темніє. Айзек все ще трудиться. Кожен міліметр тих нечисленних аркушів паперу, що в нього є, заповнюють крихітні цифри й рівняння.

Густе сонце підсвічує мазки хмар. Небо сіріє — наближаються сутінки.

Жоден із нас не боїться врожаю снів, які принесе ця ніч.