Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю

Розділ тридцять четвертий

У палаті Лемквіста Радґаттер, Стем-Фульхер і Рятуй проводили воєнну нараду.

Вони не спали цілу ніч. Радґаттер і Стем-Фульхер були стомлені й нервові. Вони попивали міцну каву з величезних горнят і сліпали над документами.

Рятуй залишався незворушним. Він термосив свій закручений шарф.

— Погляньте на це, — сказав Радґаттер і помахав перед підлеглими аркушем паперу. — Прийшло сьогодні вранці. Доставлено особисто. Я мав нагоду обговорити зміст з авторами. Це був не дружній візит.

Стем-Фульхер перехилилася через стіл і потягнулася по лист. Радґаттер проігнорував її та почав перечитувати його сам.

— Це від Джосаї Пентона, Бартола Седнера і Машека Ґрашітнікса.

Рятуй і Стем-Фульхер підвели очі. Радґаттер повільно кивнув.

— Голови копалень Вістря, «Комерційного банку Седнера» і концернів «Парадокс» виділили час, щоб написати спільний лист. Думаю, ми можемо додати під їхніми іменами ще довгий список не таких відомих імен, правда ж? — він розгладив лист. — Тут написано, що панове Пентон, Седнер і Ґрашітнікс «надзвичайно занепокоєні» через «знущальні повідомлення», котрі вони чули. До них дійшли новини про нашу кризу.

Він побачив, що Стем-Фульхер і Рятуй перезирнулися.

— Усе досить плутано. Вони не впевнені, що відбувається, але всім погано спиться. На додачу, вони знають ім’я дер Ґрімнебуліна. Вони хочуть знати, яких заходів ми вживаємо, щоб протидіяти цій, е-е... «загрозі нашому великому місту-державі».

Він поклав листок на стіл. Стем-Фульхер знизала плечима і вже було відкрила рота, щоб відповісти. Одначе мер перервеш її, тручи очі в цілковитому виснаженні.

— Ви читали звіт інспектора Тормліна — «Саллі». За словами Серачіна, який зараз відновлюється під нашою опікою, дер Ґрімнебулін стверджує, що має робочий прототип якогось кризового двигуна. Ми всі розуміємо, наскільки це серйозно. Тож... наші партнери-підприємці могли про це дізнатися. І можете собі уявити, що всі вони — насамперед пан Пентон — надзвичайно прагнуть покласти край цим абсурдним заявам якнайшвидше. Нам радять мерщій знищити будь-які фальшиві так звані двигуни, які дер Ґрімнебулін міг створити, щоб обдурити довірливих. — Мер зітхнув і підвів очі.

— Вони побіжно згадують щедре фінансування, яке роками надавали уряду і партії Жирного Сонця. Кажучи відверто, пані та панове, нам наказують. Їх зовсім не тішить ситуація з глитай-нетлями, і вони хотіли б, щоб такі небезпечні тварини були невідкладно знешкоджені. А ще, це й не дивно, наші партнери майже в істериці щодо ймовірності кризової енергії. Ми провели дуже ретельний обшук складу вчора ввечері, проте не знайшли жодних ознак такого апарату. Тож маємо зважати на можливість, що дер Ґрімнебулін помиляється чи бреше. Але якщо раптом ні, ми також маємо пам’ятати, що вчора він міг узяти свій двигун та записи із собою. Разом, — мер важко зітхнув, — із Ткачем.

Стем-Фульхер обережно запитала:

— А ми вже розуміємо, що трапилось?

Радґаттер знизав плечима.

— Ми подали свідчення вартових, які бачили Ткача і чули, що він сказав Капнелліору. Я намагався зв’язатися з цією істотою й отримав одну коротку, незрозумілу відповідь..., написану кіптявою в мене на дзеркалі. Все, що можна сказати напевно, — він уважає, що покращив візерунок павутини світу, викравши дер Ґрімнебуліна та його друзів прямо в нас із-під носа. Ми не знаємо, куди й навіщо він пішов. Чи він залишив їх живими. Насправді ми нічого не знаємо. Хоча Капнелліор досі впевнений, що Ткач усе ще полює на нетель.

— А як щодо вух? — запитала Стем-Фульхер.

— Уявлення не маю! — вигукнув Радґаттер. — Так павутина стала красивішою! Очевидно! Тож тепер у нас у лікарняному ізоляторі двадцять переляканих одновухих вартових! — Він трохи заспокоївся. — Я тут подумав і вважаю, що частина нашої проблеми — те, що ми почали із занадто великих планів. Ми все намагаємось знайти Ткача, але тим часом доведеться вдовольнитися менш грандіозними методами полювання на нетель. Ми створимо підрозділ з усіх наших охоронців, вартових і науковців, які мали будь-який стосунок до створінь. Сформуємо професійний загін. І зробимо ми це разом із Пістрявим.

Стем-Фульхер і Рятуй подивилися на нього й кивнули.

— Це необхідно. Ми об’єднуємо доступні нам ресурси. У нього є треновані люди, в нас теж. Маємо встановлені процедури. У нього будуть свої підрозділи, у нас — свої, але вони співпрацюватимуть. Пістрявому та його людям надамо безумовну амністію щодо будь-якої злочинної діяльності під час цієї операції.

Рятую, — тихо сказав Радґаттер. — Нам знадобляться твої особливі здібності. Звісно, по-тихому. Як думаєш, скільки своїх... родичів ти зміг би мобілізувати за день? Враховуючи, яка це операція... тут є свої ризики.

Монтджон Рятуй знову почав термосити шарф. Він видав якийсь ледь чутний звук. Зрештою відповів:

— З десяток.

— Звісно, вас будуть тренувати. По-моєму, ти вже користувався захисними дзеркалами? — Рятуй кивнув. — Добре. Бо модель свідомості твого виду... надто подібна на людську, чи не так? Твоя свідомість настільки ж спокушає нетель, як і моя. Незалежно від того, в кому ви оселяєтесь?

Рятуй знову кивнув.

— Ми бачимо сни, мере, — глухо сказав він. — Ми можемо бути здобиччю.

— Я це розумію. Твоя відвага — які відвага інших представників твого виду — не залишиться непоміченою. Ми зробимо все, що можемо, аби вас убезпечити.

Рятуй кивнув без видимих емоцій, а відтак неквапливо підвівся.

— Зважаючи, наскільки термінова ця справа, я кину клич негайно. — Він уклонився. — Мій загін буде готовий завтра до заходу сонця, — додав на прощання. Тоді повернувся й вийшов із кімнати.

Стем-Фульхер повернулася до Радґаттера, міцно стуливши губи.

— Він незадоволений, правда ж? — сказала вона.

Радґаттер знизав плечима.

— Він завжди знав, що його роль може бути пов’язана з небезпекою. Глитай-нетлі — така сама загроза для його виду, що й для нашого.

Стем-Фульхер кивнула.

— Коли його забрали? Тобто, справжнього Рятуя, людину.

Радґаттер подумав.

— Одинадцять років тому. Він збирався мене витіснити. Ти почала формування підрозділу? — раптом запитав мер про інше.

Стем-Фульхер відкинулась у кріслі й смачно затяглася люлькою. Навколо затанцював ароматний дим.

— Ми проводимо інтенсивне дводенне тренування сьогодні й завтра... знаєте, як цілитись за спиною, використовуючи захисні дзеркала й тому подібне. Пістрявий, судячи з усього, теж цим займається. Кажуть, у загоні Пістрявого є кілька Пороблених, яких створили спеціально для піклування про глитай-нетель та їх відлову... вбудовані дзеркала, руки повернуті назад і таке інше. У нас лише один такий офіцер, — вона з заздрістю похитала головою. — Ми також поставили завдання кільком науковцям, що працювали над проектом, аби вони спробували вистежити нетель. Учені з усіх сил намагаються нам пояснити, що це неможливо, але якщо їм хоч щось удасться, це вже буде нам у плюс.

Радґаттер кивнув.

— До того ж, — сказав він, — не забуваймо про нашого Ткача, який все ще десь там полює на нетель, що розривають його дорогоцінне павутиння світу... У нас нічогенький колектив складається.

— Однак ми не скоординовані, — сказала Стем-Фульхер. — Це мене й непокоїть. А настрої в місті погіршуються. Звісно, дуже мало людей знають правду, проте всім відомо, чому не можуть спати вночі, — бо бояться того, що їм насниться. Ми розробляємо карту з точками найвищої концентрації нічних жахіть, спробуємо визначити якусь закономірність, можливо, так нам удасться вистежити нетель. За минулий тиждень відбувся сплеск жорстоких злочинів. Нічого великого й спланованого: раптові напади, імпульсивні вбивства, сутички. У людей здають нерви, — повільно мовила вона. — Страх, параноя.

Мить помовчавши, Стем-Фульхер знову заговорила:

— Сьогодні по обіді вам доставлять плоди наукової роботи. Я попросила нашу дослідницьку команду розробити якийсь шолом, що блокуватиме череп від випорожнення нетель. Вигляд це матиме абсурдний, але принаймні ви зможете виспатись.

Вона перервалася. Радґаттер часто кліпав.

— Як ваші очі? — запитала жінка.

Радґаттер, похитавши головою, сумно відповів:

— Та нічого... Проте вони не приживаються, і ми не можемо з цим нічого вдіяти. Уже час потурбуватися про нову пару.

Містяни із сонними очима прямували на роботу. Вони були роздратовані й мовчазні.

На причалах Келлтрі про розгін страйку ніхто не згадував. Синці на вантажниках-водяниках потроху вицвітали. Вони витягували впущений вантаж із брудної води, як і завжди. Вони спрямовували кораблі у вузькі проміжки на причалі. Вони перешіптувались про зникнення ватажків протесту.

Їхні колеги-люди споглядали переможених ксеніїв з неоднозначними почуттями.

Тлусті аеростати неспокійно, загрозливо патрулювали небо над містом.

Сварки спалахували навдивовижу легко. Постійно відбувалися бійки. Нічні страждання проникли у денний світ і забрали ще більше жертв.

На очисному заводі Блеклі у Великому Кільці виснаженому оператору крана привидівся один із жахів, що бачив уві сні минулої ночі. Він здригнувся, мимохіть збивши всі кнопки й важелі управління. Величезна парова машина на секунду раніше вивернула зачерпнуту порцію розтопленого заліза. Воно розжареною зливою пролилося поруч із контейнером й вихлюпнулось на команду. Вони кричали, поховані під безжальним каскадом.

Уночі на верхівках гігантських покинутих бетонних обелісків у Розхлюпі міські ґаруди розпалювали величезні вогнища. Вони грюкали в гонги й каструлі, кричали, горлаючи непристойні пісні, й пронизливо вигукували. Чарлі, ватажок, сказав їм, що так вони зможуть відлякати від своїх висоток злих духів. Летючих чудовиськ. Демонів, які прийшли у місто, щоб висмоктати мозок у всього живого.

Гамірні зборища в кав’ярнях Салакуських Полів стали значно тихішими.

Нічні жахіття спонукали деяких митців на творчі пориви. Планувалася виставка: «Новини з Неспокійного Міста». Це мала бути добірка картин, скульптур і звукових творів, на які творців надихнула драговина страшних снів, що в них плавало місто.

У повітрі відчувався страх, нервозність, коли згадувались певні імена. Лін з Айзеком зникли. Говорити про них означало б визнати, що щось може бути не так, що вони не просто зайняті, що в їхній вимушеній, мовчазній відсутності було щось лихе.

Нічні страхіття розривали мембрану сну. Вони виливалися в повсякденність, затьмарювали сонячний вимір, стискали розмови у горлі та крали друзів.

Айзек прокинувся від судомного спогаду. Він згадував надзвичайну втечу попередньої ночі. Очі в нього поворухнулись, але не розплющились.

Йому перехопило дух.

Він згадував з обережністю. Його атакували неможливі образи. Шовкові нитки, товсті, як ціле життя. Живі істоти, що підступно повзли по переплетених дротах. За прекрасним палімпсестом кольорового плетива — безкрая, позачасова, нескінченна порожнеча...

Він нажахано розплющив очі.

Павутини не було.

Айзек повільно роззирнувся. Він був у цегляній печері, холодній і вогкій. У темряві щось скрапувало.

— Айзеку, ти прокинувся? — почувся голос Дерхан.

Айзек із зусиллям обперся на лікті. Він застогнав. У всьому тілі відчувався біль. У кожній точці боліло по-різному. Він почувався розбитим, знищеним. Дерхан сиділа неподалік на цегляному виступі. Вона осміхнулась до нього безрадісно. Вийшла страхітлива гримаса.

— Дерхан? — пробурмотів Айзек. Він повільно розплющив очі ширше. — Що це на тобі?

У напівсвітлі від кіптявої гасової лампи Айзек розгледів, що Дерхан була одягнена в пишну вечірню сукню яскраво-рожевого кольору, яку прикрашали крикливі вишиті квіти. Дерхан похитала головою.

— Я ні чорта не знаю, Айзеку, — з гіркотою сказала вона. — Все, що пам’ятаю, — що знепритомніла через того вартового з жалосмиком, а тоді я прокинулася тут, у каналізації, одягнена в це. І це ще не все... — в неї на мить затремтів голос. Вона відсунула волосся біля скроні. Айзек аж засичав, побачивши свіжу криваву рану. — Мені відрізали довбане вухо. — Тремтливою рукою вона знову поправила волосся. — Лемюель казав, що це... Ткач сюди нас привів. Та й ти ще не бачив, який у тебе прикид.

Айзек потер голову і сів рівно. Він намагався пробитися крізь туман в голові.

— Що?— сказав він. — Де ми? В каналізації..? Де Лемюель? Де Яґарек? І...

«Лубламай», — почув він у голові, але згадав слова Вермішанка. У холодному жаху він згадав, що Лубламая вже не можна повернути.

Його голос стих.

Айзек почув, що говорить незв’язно, істерично. Зробив глибокий вдих, змусив себе заспокоїтися.

Він роззирнувся, оцінив ситуацію.

Вони з Дерхан сиділи у вузенькому алькові, вмонтованому в стіну маленької цегляної кімнатки без вікон. Вона була десь три на три метри, й дальню стінку було ледь видно у слабкому світлі. Стеля нависала за півтора метра над головою. У всіх чотирьох стінах було по циліндричному тунелю діаметром трохи більше метра.

Нижню частину кімнати заповнювала брудна вода. Глибину підлоги годі було визначити. Скидалося, що вода надходить принаймні з двох тунелів і повільно витікає двома іншими.

Стіни були слизькі від органічного слизу й плісняви. Повітря сильно смерділо гнилизною та лайном.

Айзек подивився на себе й збентежено насупився. Він був одягнений у бездоганний костюм з краваткою — добре допасований ансамбль, якому позаздрив би будь-який парламентар. Айзек його раніше ніколи не бачив. Поруч із ним була його дорожня сумка, потріпала й брудна.

Він раптом згадав події попереднього вечора, згадав вибуховий біль і кров. Він зойкнув і налякано потягнувся до голови. Намацавши те, що шукав, Айзек з силою видихнув. У нього не було лівого вуха.

Він обережно торкнувся понівеченої шкіри, очікуючи мокрої, рваної плоті чи струпів. Натомість, на відміну від Дерхан, намацав шрам, що вже добре зажив та вкрився шкірою. Зовсім не боліло. Здавалося, ніби він утратив вухо вже багато років тому. Айзек насупився й для експерименту клацнув пальцями біля рани. Він усе ще чув, хоча, безумовно, вже не зміг би розрізняти звуки так само добре, як і раніше.

Дерхан тремтіла, дивлячись на нього.

— Цей Ткач вирішив, що добре було би загоїти твоє вухо, і Лемюелеве теж. Але не моє... — голос у неї був стишений і нещасний. — Хоча, — додала жінка, — він зупинив кров із ран від того... довбаного жалосмика. — Вона якусь мить за ним спостерігала. — Тож Лемюель не збожеволів, не брехав, йому не наснилося... — тихо продовжила. — Ти вважаєш, що з’явився Ткач і нас врятував?

Айзек повільно закивав.

— Не знаю, чому... я уявлення не маю, чому... але це правда, — він пригадав. — Я почув, що Радґаттер на вулиці щось йому кричав. Склалося враження, що він не здивувався, коли прийшов Ткач... здається, він хотів запропонувати йому хабара. Може, той придурок намагався з ним про щось домовитися... А де всі інші?

Айзек роззирнувся. В алькові не було можливості сховатися, але навпроти містився такий самий, повністю поглинутий темрявою. Якщо там щось пригнулося, його не можна було би побачити в тінях.

— Ми всі прийшли до тями тут, — сказала Дерхан. — У всіх, крім Лемюеля, був цей дивний одяг. Яґарек... — Вона збентежено похитала головою й обережно торкнулася своєї кривавої рани. Скривилась. — Яґарека засунули в якусь сукню, ніби в дівчинки за викликом. Коли ми прокинулись, на нас чекали кілька ліхтарів, уже запалених. Лемюель і Яґарек розповіли мені, що сталося... Яґарек розмовляв... він поводився дуже дивно, говорив про павутину... — Вона похитала головою.

— Розумію, — сказав Айзек, зітхаючи. Він перервався, відчуваючи, як думки розбігаються, вражені навіть тими нечіткими спогадами, що в нього лишились. — Ти вже була непритомна, коли Ткач нас витягнув. Ти не могла побачити те, що побачили ми... куди він нас забрав...

Дерхан насупилась. У неї в очах стояли сльози.

— У мене... у мене так болить це дурнувате вухо, Айзе, — сказала вона.

Айзек, скривившись, незграбно погладив її по плечу, відтак жінка заговорила знову:

— Коротше, ти був непритомний, тож Лемюель пішов, і Яґарек пішов із ним.

— Що? — вигукнув Айзек, але Дерхан цитькнула на нього, замахавши руками.

— Ти ж знаєш Лемюеля, знаєш, чим він займається. Виявляється, він добре орієнтується в каналізації. Виявляється, з неї може вийти непоганий сховок. Він пішов на розвідку в тунелі, а коли повернувся, вже міг сказати, де ми.

— І де ж?

— В Морокраї. Він знову пішов, а Яґарек наполіг, що піде з ним. Вони пообіцяли, що повернуться за три години. Пішли роздобути трохи їжі, одяг для мене та Яґарека, і щоб розвідати обстановку. Це було десь із годину тому.

— Тоді, чорт забирай, ходімо приєднаємось до них...

Дерхан похитала головою.

— Не дуркуй, Айзе, — сказала вона виснаженим голосом. — Ми не можемо розділятися. Лемюель знає каналізацію... вона небезпечна. Він сказав, щоб ми сиділи, де сидимо. Тут водяться які хочеш створіння... ґули, трау, богам одним відомо, хто ще. Тому я й залишалася тут, поки ти був непритомний. Ми повинні їх дочекатися.

До того ж, ти, мабуть, на першому місці серед усіх, кого розшукують у Новому Кробузоні. Лемюель — успішний злочинець — він уміє лишатися непоміченим. Він ризикує значно менше за тебе.

— А як же Яґ? — вигукнув Айзек.

— Лемюель дав йому свій плащ. У каптурі та з ногами, обмотаними розірваною сукнею, він просто був схожий на дивного стариганя. Айзеку, вони скоро повернуться. Ми повинні їх дочекатися. Нам потрібно придумати план. І тобі треба до нас дослухатися.

Айзек підвів очі, переймаючись тим, як нещасно прозвучав її голос.

— Чому він забрав нас сюди, Айзе? — запитала Дерхан, скривившись від болю. — Навіщо він нам зашкодив, навіщо він нас так одягнув?.. Чому не загоїв мою рану?.. — Вона сердито витерла сльози болю.

— Дерхан, — тихо сказав Айзек. — Я б ніколи не подумав...

— Ти маєш це побачити, — перебила вона, схлипуючи, а відтак простягнула зіжмаканий, смердючий газетний аркуш.

Він повільно його взяв, кривлячись від огиди, коли рука торкнулась промоклого, брудного паперу.

— Що це? — запитав він, розгортаючи клапоть.

— Коли ми прокинулись, дезорієнтовані й збентежені, це припливло з одного із тих тунелів. — Жінка з підозрою подивилась на співрозмовника. — Воно пливло, складене човником, проти течії. Ми його виловили.

Айзек розгорнув папір і роздивився. Це були центральні сторінки «Дайджесту», однієї з новокробузонських щотижневих газет. Він глянув на дату вгорі сторінки — 9 татія 1779 — і зрозумів, що видання вийшло вранці того ж дня.

Айзек роздивився підбірку статей. Він збентежено похитав головою.

— Чого я не помічаю?

— Подивися на листи в редакцію, — сказала Дерхан.

Айзек перегорнув аркуш. Там він і був, другий лист згори. Його написали в такій самій пишномовній формальній манері, що й решту, проте зміст цілком відрізнявся.

Читаючи, Айзек вирячив очі від подиву.

«Пані та панове!

Прошу прийняти компліменти вашим бездоганним ткацьким здібностям. Для підтримки вашої мистецької роботи я вирішив вивести вас із складної ситуації. Мені потрібно приділити увагу іншим справам, через що не можу надати вам супровід. Безсумнівно, ми невдовзі знову зустрінемось. Тим часом, будь ласка, зверніть увагу, що той із вас, тваринницькі амбіції якого мимохіть призвели до нинішньої несприятливої ситуації у місті, може привернути небажану увагу своєї підопічної-втікачки.

Як відданий прихильник закликаю вас продовжувати вашу роботу над плетивом.

Зі щирою повагою,

Т.»

Айзек повільно звів очі й подивився на Дерхан.

— Самим лише богам відомо, що про це подумають читачі «Дайджесту», — сказав він притишеним тоном. — Трясця, ну й сили ж у того довбаного павука.

Дерхан повільно кивнула й зітхнула.

— Мені б лише хотілось розуміти, що він робить, — сумно сказала вона.

— Це неможливо, Ді, — відповів Айзек. — Взагалі.

— Ти ж науковець, Айзе, — різко, відчайдушно випалила вона. — Ти маєш щось знати про цих бісових істот. Будь ласка, спробуй пояснити, що там написано...

Айзек не сперечався. Він перечитав лист і напружився, згадуючи ту обмежену інформацію, якою володів.

— Він просто робить все, що має робити, щоб... зробити павутину красивішою, — нещасно резюмував чоловік. Побачивши рвану рану Дерхан, він відвернувся. — Його не годен зрозуміти, він взагалі не думає так, як ми. — На цих словах Айзек дещо пригадав. — Мабуть... це тому Радґаттер з ним про щось домовлявся? Якщо він не думає так, як ми, можливо, в нього імунітет до нетель... Можливо, він наче... мисливський пес...

«Радґаттер втратив над ним контроль, — подумав Айзек, згадуючи вигуки мера. — Ткач не робить те, чого той хоче».

Він знову подивився на лист у «Дайджесті».

— Ось ця частина, про ткацькі здібності... — розмірковував він, кусаючи губи. — Це про павутиння світу, правда ж? Тож думаю, він хоче сказати, що йому подобається те, що ми, е-е, робимо у світі. Як ми... «тчемо». Думаю, саме тому він нас витягнув. А ось ця наступна частина... — Айзек перечитав, і йому з кожним словом ставало все страшніше.

— О боги, — видихнув він. — Це ж те, що трапилось із Барбл.

Дерхан підібрала губи й неохоче кивнула.

— Як там вона казала? «Воно спробувало мене на смак». Мабуть, я постійно спокушав ту личинку, що в мене росла, своєю свідомістю... Вона вже відчула мій смак... вона, ймовірно, на мене полює...

Дерхан пильно дивилася на співрозмовника.

— Немає іншого виходу, Айзеку, — тихо сказала вона. — Нам доведеться її вбити.

Вона сказала «ми». Він з удячністю поглянув на товаришку.

— Але перш ніж ми почнемо думати над планами, — сказала вона, — є ще одне питання. Загадка. Розгадку якої я хочу дізнатися. — Вона вказала на альков з іншого боку темної кімнатки. Айзек з цікавістю глянув у брудну темряву. Він зміг роздивитися лише те, що там була округла, нерухома постать.

Чоловік одразу ж зрозумів, що це. Він згадав про неймовірну придибенцію на складі. Його дихання почастішало.

— Він більше нічого не говорив і не писав нікому з нас, — сказала Дерхан. — Коли ми усвідомили, що він тут із нами, то спробували з ним поговорити, дізнатися, що він зробив, але він нас проігнорував. Думаю, чекав на тебе.

Айзек посунувся до краю виступу.

— Тут мілко, — сказала з-за спини Дерхан.

Айзек став у холодне грузьке багно каналізації. Воно сягало колін. Він посунув уперед, намагаючись не думати про сморід, який здіймався, коли грязюка хлюпала по ногах. Айзек побрів нудотним бульйоном з екскрементів до підвищення з іншого боку.

Коли наблизився, нерухомий мешканець затемненого простору тихо загудів і підняв своє понівечене тіло настільки прямо, як тільки міг. Він ледь поміщався там.

Айзек сів поруч, струсив із ніг грязюку та повернувся до конструкта з наполегливим, пожадливим виразом обличчя.

— Отже, — промовив він. — Скажи мені, що ти знаєш. Скажи, чому ти мене попередив? Скажи, що відбувається?

Конструкт-прибиральник зашипів.

Розділ тридцять п’ятий

Яґарек чекав у сирому цегляному підвалі біля станції «Траука».

Він гриз окраєць хліба й шмат м’яса, мовчки випрохані в м’ясника. Не знімаючи каптура, він просто випростав з-під плаща тремтячу руку, й туди поклали трохи їжі. Відтак почовгав геть — поли плаща і якесь ганчір’я закривали його покручені ноги — неквапною ступою старого, змореного чоловіка.

Ховатися під машкарою людини було набагато легше, аніж видавати із себе не скаліченого й крилатого ґаруду.

Він стояв і чекав у темряві там, де Лемюель його залишив. З прихистку пітьми він спостерігав за вервечками прихожан біля церкви годинникових богів. Це була облупана хатка, фасад якої усе ще прикрашали рекламні слогани меблевого магазину, що тут колись працював. Над дверима висів якийсь хитрий мідний хронометр, де кожна цифра перепліталася з символом відповідного бога.

Яґареку була відома ця релігія, в Шанкелі її ревно сповідувало чимало людей. Він бував у їхніх храмах, коли разом зі своєю крилатою ватагою прибував до міста торгувати. Давно, за роки до його злочину.

Годинник пробамкав першу. Крізь побиті вікна долинало тужне голосіння — гімн Саншада, сонячного бога. Його співали з більшим запалом, аніж у Шанкелі, хоча й не так вправно. Менше трьох десятків літ минуло з того часу, як релігія перетнула Пісне Море. Вочевидь, тонкощі її загубилися десь у водах між Шанкелем і Миршоком.

Вуха досвідченого мисливця вловили наближення до його схованки знайомих кроків. Він швидко доїв нехитру поживу й став чекати.

В обрамленні виходу з тінистого прихистку з’явився Лемюель. У світлій плямі над його плечима метушилися перехожі.

— Яґу, — прошепотів він, сліпо вглядаючись у брудний закапелок.

Ґаруда почовгав на світло. Лемюель притяг дві сумки з одягом та їжею.

— Ходімо, — тихо промовив він. — Вертаємося до наших.

Вони знову простували назад закрученими вуличками Морокраю. Була черепота, день закупів, і деінде в місті, певно, юрмилася людська гуща. Проте в Морокраї крамниці стояли бідні й занедбані. Ті з місцевих, для яких черепота була вихідним днем, сунули до Сірої Пустки чи ринку в Драглистій Дірі. З огляду на це — свідків було небагато.

Яґарек наддав ходи, шкандибаючи обмотаними ногами, щоб зрівнятися із Лемюелем. Вони, не виходячи з тіні надземних колій, крокували на південний схід, у напрямку Сиріаку.

«Так я й прийшов у це місто, — подумав Яґарек, — під великими залізними путівцями потягів».

Вони пройшли під цегляними арками до тісного закамарку, оточеного з трьох боків глухими цегляними стінами. Патьоки брудної дощової води стікали по них униз і неслися далі бетонними жолобами до великої, завбільшки з людину, решітки посередині двору.

З іншого, південного боку, дворик виходив на брудний провулок. Перед ним розпадався ґрунт. Сиріак безрадісно осідав у глині. Яґарек глянув на благенькі покороблені дахи й укритий мохом шифер, химерні візерунки цегли й забуті перекособочені флюгери.

Лемюель роззирнувся, чи нема зайвих очей, і потягнув решітку на себе. До них умить потяглися щупальці задушливого газу. Від спеки стояв густий сморід. Лемюель віддав свої сумки Яґарекові й витяг з-за пояса зарядженого пістоля. Яґарек мовчки поглянув на нього з-під каптура.

Лемюель вимучено усміхнувся.

— Пройшовся по своїх боржниках. Зібрав дечого.

Він помахав пістолетом для наочності. Потім перевірив, чи є порох, і зважив у руці. Попорпавшись у сумці, витяг звідти каганець, засвітив його та підняв лівою рукою.

— Не відставай, — промовив. — Нашорош вуха. Рухайся хутко. Частіше озирайся.

З тим Лемюель із Яґареком почали спуск у багно та сутінь.

У теплій густій імлі губився час. Навколо чулося хлюпотіння, квапливі кроки. Якогось разу з тунелю поряд з їхнім пролунав моторошний регіт. Двічі Лемюель різко повертався, наставляючи каганець і дуло пістоля на брудну калюжку, де мить тому щось було. Стріляти не довелося.

— Уявляєш, як нам пощастило? — по-змовницьки зашепотів Лемюель. Його голос повільно колихався в спертому повітрі. — Не знаю, чи навмисно, але Ткач лишив нас у найбезпечнішому місці в усьому Новому Кробузоні.

Його голос залунав різкіше, чи то від натуги, чи то від огиди.

— Морокрай — це справжнє тихе болото. Їсти нема чого, тавматургічних залишків не знайти, немає і великих приміщень, де може розміститися цілий виводок... Народу тут небагато.

На мить він замовчав, потім продовжив:

— От, до прикладу, каналізація Борсукової Драговини. Усі сумнівні відходи з лабораторій та після експериментів накопичувалися роками, породивши сонми найдивовижнішої звірини. Щурів завбільшки зі свиней, що балакають різними мовами. Карликових крокодилів, чий пра-пра-пра-пра-дід колись утік із зоопарку. Гібридів усякої масті.

Візьмемо Велике Кільце чи Ліньфорд. Вони ж стоять на цілих пластах старих забудов. Ті за сотні років просіли в болото, а згори поналіплювали нових. Бруківка трималася купи лише сто п’ятдесят років. Каналізація просочувалася в старі підвали й спальні. Такі от тунелі, як цей, ведуть до затонулих вулиць. Деінде навіть дорожні знаки трапляються. Зогнилі хати під цегляним небом. Лайно тече по каналах, тече крізь вікна і двері.

Отут і живуть підпільні банди. Колись були людьми, чи їхні батьки були, однак задовго тут прожили. Не такі вже й милі ці створіння...

Він кахикнув і сплюнув у плинну твань під ногами.

— І все ж, ці бандюки краще, ніж ґули чи трау.

Він невесело засміявся. Яґарек не розумів, чи він з нього кепкує, чи говорить серйозно.

Лемюель затих. Якісь декілька хвилин звучало лише хлюпання багнистої твані під ногами. Потім Яґарек почув голоси. Він закляк і вчепився Лемюелеві в сорочку, але за мить упізнав у них Айзековий з Дерхан.

Скидалося на те, ніби фекальні води несли зі собою світло з-за рогу.

Яґарек з Лемюелем, скоцюрбившись і лаючись від натуги, петлювали звивистими цегляними тунелями й урешті повернули до крихітної кімнатки під самим серцем Морокраю.

Айзек з Дерхан горлали одне на одного. Айзек побачив через плече Дерхан Яґарека з Лемюелем і простягнув до них руки.

— Чорти б вас драли, нарешті!

Він покрокував до них повз Дерхан. Яґарек простягнув йому сумку з їжею, але той не взяв.

— Леме, Яґу, — промовив він стурбовано, — треба вирушати звідси негайно.

— Так, зачекай... — почав було Лемюель, проте Айзек перебив:

— Послухай-бо, чорт забирай! — гаркнув Айзек. — Зі мною говорив конструкт.

Лемюель так і стояв, безгучно зіпаючи. Якусь хвилину всі мовчали.

— Ясно? — продовжив Айзек. — У нього є інтелект, це розумна істота. Плітки про КІ не вигадка. Може, вірус, може, якийсь програмний збій... І хоча він не сказав прямо, але натякнув, що довбаний майстер по ремонту міг прикласти руку. Висновок: бісова машина може мислити. Він усе бачив! Він був там, коли глитай-нетля взялася за Лубламая. Він...

— Зажди! — крикнув Лемюель. — Він з тобою говорив?

— Ні, нашкрябав повідомлення на грязюці. До чорта повільно, скажу я тобі. Ось для чого він використовує свій гостряк для збору сміття. Це ж конструкт розповів мені, що Девід — зрадник. Він намагався витягти нас зі складу до того, як вартові нападуть.

— Нащо?

Айзековий запал утихав.

— Не знаю. Він не може пояснити. Він не дуже... розбірливо викладає думку.

Лемюель глянув поверх Айзекової голови. Конструкт сидів нерухомо й відблискував темно-червоним світлом каганця.

— Але ж дивись... Я гадаю, одна з причин, чому він хотів нам допомогти, в тому, що ми теж проти нетель. Не знаю, чому, але вони йому страшенно не до вподоби. Через те він хоче, щоб вони здохли, і пропонує свою допомогу...

Лемюель вибухнув неприємним і недовірливим сміхом.

— Шикарно! — іронічно сказав він. — На твоєму боці — пилосос...

— Та ні ж бо, придурка ти шмат! — не витримав Айзек. — Хіба не ясно? Він такий не один...

Слово «один» луною прокотилося по смердючих гулких норах. Лемюель з Айзеком мовчки витріщилися одне на одного. Яґарек відступив дещо назад.

— Він такий не один, — м’яко повторив Айзек.

Позаду у мовчазній згоді кивнула Дерхан.

— Він дав нам підказки. Він уміє читати й писати — ось як він зрозумів, що Девід нас продав: знайшов зіжмаканий папірець з інструкціями. Однак він дещо обмежений для складної думки. Він обіцяє, якщо завтра увечері відправимося до Сірого Меандру, то зустрінемося з чимось, що зможе все пояснити. І допомогти нам.

Цього разу від стін пружно відлунювало «нам» і заповнювало тишу своїм розкотистим звучанням. Лемюель звільна похитав головою, обличчя похмуре й недобре.

— Чорт, Айзеку, — тихо проказав він. — «Ми?» «Нам?». Ти про що взагалі? Мене це не обходить...

Дерхан зневажливо пирхнула й відвернулася. Айзек відкрив рота, однак Лемюель не дав йому сказати.

— Слухай, друже. Я в це вліз через гроші. Я бізнесмен. Ти добре платив. Отримав мої послуги. Навіть з лишком, за який я нічого не взяв, з Вермішанком тобто. Але це я зробив для пана Ікс. І я дуже добре до тебе ставлюся, ти був чесний зі мною. Ось чому я повернувся сюди сьогодні. Приніс дечого і допоможу вийти звідсіля. Та Вермішанк мертвий, а те, що ти заплатив, я вже відпрацював. Не знаю, чого ти там собі надумав, але я пас. І якого лисого я взагалі маю гасати за цими метеликами? Є варта, хай цим і займається. Мені тут робити нічого, то чого б я з вами бігав?

— Хто-хто є? — процідила Дерхан, та Айзек перебив:

— Тож, — повільно промовив він, — що тепер? Га? Думаєш, можеш просто так собі піти? Леме, старий, яким ти не є, але дурнем ніколи не був. Гадаєш, тебе не помітили? Гадаєш, не знають, хто ти? Прокинься, чоловіче... Тебе розшукують.

Лемюель розгнівано глянув на опонента.

— Що ж, дякую за турботу, Айзе, — відповів він, скривившись. — Скажу тобі так, — в голосі почувся холод. — Це, може, й не зовсім твоя парафія. Я ж півжиття професійно ухилявся від закону. Тому за мене, приятелю, не переживай. Не пропаду.

Упевненим він, однак, не виглядав.

«Я ж не сказав йому нічого, чого б він не знав, — подумав Айзек. — Він просто не хоче зараз про це думати». Айзек похитав головою.

— Бляха, ти просто відмовляєшся тверезо мислити. Між просто посередником і злочинцем-убивцею вартових є довбана різниця, щоб ти розумів. Хіба не доходить? Їм невідомо, чи ти знаєш щось, чи ні. Шкода тебе засмучувати, та ти — співучасник, і мусиш триматися нас. Дивись, вони тебе шукають, правильно? І саме зараз ти від них тікаєш. Краще бути попереду, навіть якщо ти втікач, ніж просто розвернутися й утрапити в їхні дружні обійми.

Лемюель мовчки стояв і пік Айзека лютим поглядом. Він нічого не сказав, але й не пішов геть.

— Слухай, — підійшов до нього Айзек. — Є ще дещо. Ми... ти мені потрібен.

Позаду сердито засопіла Дерхан, і Айзек кинув на неї роздратований погляд.

— Щоб мене, Леме... ти наш єдиний вихід. Усіх і все знаєш... — Айзек безпорадно розвів руками. — Я просто не бачу виходу. Одна з цих істот винюхує мене, вартові нам не помічники, вони й самі не знають, як цю паскудь повиловлювати, та й, якщо ти не помітив, ці сученята теж за нами гасають. Навіть якщо припустити, що ми зловимо нетель, я не бачу для себе позитивного кінця.

Свої ж слова викликали в нього нервовий дрож. Він знову швидко залопотів, відганяючи тривожні думки геть.

— Однак я не збираюся сидіти, склавши руки. І ти теж. Без тебе нам з Дерхан кінець, це вже певно.

Погляд Лемюеля був суворий, жорсткий. Айзек ледь помітно здригнувся. «Ніколи не забувай, з ким маєш справу, — думав він. — Ви з ним не друзі. Пам’ятай про це».

— Ти ж знаєш, що гроші в мене є, — раптом сказав він. — Не буду вдавати, що в мене золоті злитки на рахунках, але дещиця є, кілька гіней, і всі твої. Допоможи мені, Лемюелю, і я весь твій. Працюватиму на тебе, буду твоєю шісткою. Та хоч сраним песиком. Що не скажеш, усе зроблю. Будь-які гроші — твої. Я тобі життя своє довбане запишу, тільки поможи нам.

Тишу порушувало лише скрапування нечистот. Позаду Айзека ждала Дерхан. На її обличчі читалися відраза й зневага. «Він нам не потрібен», — ясно проступало в її рисах. Однак вона теж чекала на те, що той скаже. Яґарек тримався осторонь. Він був прив’язаний до Айзека і без нього нікуди не йшов.

Лемюель зітхнув.

— Ти усвідомлюєш, в наскільки серйозні борги ти влазиш? Хоч уявляєш, яка денна ставка за такі послуги? Яка націнка за небезпеку?

— Все одно, — пробурмотів Айзек, ховаючи полегшення. — Просто повідомляй мені, скільки там накапає. Усе віддам.

Лемюель коротко кивнув. Дерхан видихнула, дуже тихо й повільно.

Вони стояли виснажені, мов на борні. Кожен чекав на порух іншого.

— То що тепер? — похмуро спитав Лемюель.

— Ідемо всі завтра в Сірий Меандр, — відповів Айзек. — Конструкт обіцяв підсобити. Ми не можемо не піти. Зустрінемося там.

— А ти куди? — здивовано підняла брови Дерхан.

— Шукати Лін. Вони і по неї прийдуть.

Розділ тридцять шостий

Була майже північ. Черепота перетворювалася на безділю. Вже наступної ночі місяць мав бути в повні.

Нечисленні перехожі біля висотки, де жила Лін, у самій Драглистій Дірі, йшли нервові й роздратовані. Базарний день скінчився, а з ним і будь-яка дружелюбність. На площі маячили самі лише скелети яток — тонкі дерев’яні рами без тканини. Зметене в купи базарне сміття гнило в очікуванні прибиральників, які мали перевезти його на звалище. Роздутий місяць знебарвлював Драглисту Діру, наче якась їдка речовина. Район виглядав моторошним, закинутим і чужим.

Айзек обережно піднявся по сходах висотки. Він ніяк не міг передати Лін повідомлення і вже кілька днів її не бачив. Він помився, як міг, з колонки в Летокраї, але від нього все одно смерділо.

Попереднього дня він годинами сидів у каналізації. Лемюель довго не дозволяв йому вийти, заявивши, що в денний час це було занадто небезпечно.

— Нам треба триматися разом, — наказав він, — поки не вирішимо, що робити далі. А нашу компанію непомітною не назвеш.

Тож усі четверо сиділи в кімнаті, повній води з фекаліями, їли та намагалися не блювати, гризлися й планували. Вони палко сперечалися про те, чи варто Айзеку шукати Лін самому. Він категорично наполягав, щоб із ним ніхто не йшов. Дерхан із Лемюелем нарікали на його дурість, і навіть мовчання Яґарека на мить здалось осудливим. Однак Айзек стояв на своєму.

Зрештою, коли похолодніло й усі забули про сморід, вони вирушили в дорогу. Це був довгий, важкий шлях під склепіннями труб Нового Кробузона. Лемюель ішов першим з наготовленою зброєю. Айзек, Дерхан і Яґарек несли конструкта, який не міг пересуватися в рідкій багнюці. Він був важкий та слизький, тож вони кілька разів впустили й пошкодили його — та й себе; вони падали в грязюку й лаялись, бились руками й пальцями об бетонні стіни. Одначе покинути конструкта Айзек не дозволяв.

Вони пересувались обережно. Вони були непроханими гостями у таємній, герметичній екосистемі каналізації. Вони з усіх сил намагались уникати постійних мешканців. Зрештою, вони вилізли на поверхню за станцією Селітра. З них крапало, а очі намагалися призвичаїтись до вже тьмяного світла.

На ніч вони розташувалися в маленькій покинутій хатинці біля залізниці в Сірій Пустці. Це був сміливий вибір сховку. Якраз біля місця, де лінія Зюйд перетинала Смолу по мосту Півнячий Гребінь; від зруйнованої будівлі лишився величезний курган розбитих цеглин і бетонних уламків, які неначе підпирали залізницю. На вершині вони побачили контрастний, несподіваний силует дерев’яного будиночка.

Навіщо його збудували, було незрозуміло: він явно не використовувався роками. Всі четверо, штовхаючи перед собою конструкта, насилу вилізли щебенем нагору крізь порвану дротяну загорожу, яка мала захищати залізницю від сторонніх. У хвилини між поїздами вони пройшли уздовж вузенької смужки трави, що росла обабіч колій, і відкрили двері в запилюжену темряву хатини.

Там вони нарешті розслабилися.

Деревина в хатинці побрижилась, шифер був погано допасований; крізь дірки виднілося небо. З незасклених вікон прийшлі спостерігали за поїздами, що гуркотіли повз них в обох напрямках. З північного боку, нижче, Смола звивалась тугою змійкою, в якій ховалися Мале Кільце й Сірий Меандр. Небо потемнішало до брудного синьо-чорного кольору. Річкою пливли під свічені кораблі для відпочивальників. Трохи на схід нависав масивний стовп Парламенту, він мовби стежив за ними й усім містом. Дещо нижче за течією від острова Страк шипіли й плювалися хемічні ліхтарі старих міських плавучих застав, жовтяве сяйво яких відображалось у темній воді. За три кілометри на північний схід від Парламенту ледь виднілися Ребра, ті древні пожовклі кістки.

З одного боку хатинки було видно, як фантастично темнішає небо — видовище, велич котрого лише підсилював день, проведений у смердючій канаві під Новим Кробузоном. Сонце щойно зайшло. Небо розтинала підвісна колія, пронизана крізь вартову вежу Летокраю. Місто являло собою багатошаровий силует, вигадливий масив ледь видимих димарів, шиферних дахів, які тримались одне за одного під складчастими вежами церков на честь маловідомих богів, велетенських довгастих вентиляційних установок фабрик, що викидали темний дим і залишки вогню, монолітних блоків веж, котрі нагадували гігантські бетонні надгробки, й грубих пагорбів зелених зон.

Подорожні відпочили та, як змогли, почистили від бруду одяг. Відтак Айзек нарешті зайнявся обрубком вуха Дерхан. Біль став тупим, але не припинився. Вона з похмурою стійкістю це зносила. Айзек і Лемюель знічено торкалися власних шрамів.

Коли стало ще темніше, Айзек наготувався в дорогу. Знову вибухнула суперечка. Айзек був непохитний. Йому треба було побачити Лін наодинці.

Він мав попередити товаришку, що вона буде в небезпеці, як тільки варта виявить, що вона з ним пов’язана. Мусив сказати, що її життя вже не буде таким, як раніше, і це через нього. Йому треба було попросити її піти з ним, утекти з ним. Айзекові треба було її прощення і її ніжність.

Одна ніч із нею, удвох. І все.

Лемюель не здавався.

— Айзеку, наші чортові голови теж на кону, — просичав він. — На твою дупу полює кожен вартовий у місті. Твоє геліо мабуть розклеєне у кожній башті, на кожній балці й на кожному поверсі Штиря. Ти не знаєш безпечних манівців. Мене ж розшукують протягом усієї моєї кар’єри. Якщо ти йдеш по свою бджілку, я з тобою.

Айзекові довелося здатися.

О пів на десяту всі четверо вдяглися в свій обтріпаний одяг, закривши обличчя. Після тривалих умовлянь Айзекові вдалося підштовхнути конструкта до балачки. Неохоче й до болю повільно той нашкрябав повідомлення.

«Сірий Меандр, звалище номер 2, — написав він. — Завтра о 10 вечора. Зараз залиште мене під арками».

Вони раптом зрозуміли, що з приходом темряви поверталися нічні страхіття.

Хоч вони й не спали, та перегній глитай-нетель забруднював сон міста, викликав психічну нудоту. Всі почувались дражливими й нервовими.

Айзек сховав свою дорожню сумку, в якій були фрагменти кризового двигуна, під купу дерев’яних брусків у хатині. Відтак усі четверо спустилися, несучи конструкта; Айзек примістив того в алькові, утвореному там, де обвалилася частина конструкції залізничного мосту.

— З тобою все буде гаразд? — спробував запитати він, усе ще почуваючись повним дурнем, розмовляючи з машиною. Конструкт не відповів, і зрештою Айзек його покинув. — Побачимось завтра, — сказав він на прощання.

Злочинна четвірка прокралася своїм таємним шляхом, ховаючись у сутіні ранньої новокробузонської ночі. Лемюель повів супутників альтернативним шляхом таємних бічних вуличок і дивної картографії. Вони уникали вулиць там, де можна було знайти провулки, а провулків — там, де в бетоні зяяли проходи. Вони пересувалися покинутими дворами і пласкими дахами та будили безхатьків, що бурчали й тулились одне до одного, угледівши гостей.

Лемюель почувався впевнено. Він з легкістю піднімався й бігав, тримаючи напоготові заряджений пістолет, прикриваючи решту. Яґарек вже пристосувався до свого безкрилого тіла. Його порожнисті кістки й тужаві м’язи працювали як годиться. Він спритно мчав по архітектурному ландшафту, легко перестрибуючи перешкоди. Дерхан вперто не дозволяла собі відставати.

Айзек був єдиним, чиє страждання було помітне. Він хрипів і кашляв, його нудило. Він, розбиваючи шифер важкими кроками та з нещасним виглядом хапаючись за живіт, тягнув свою огрядну постать злодійськими доріжками. З кожним видихом він лаявся.

Вони зайшли глибше в ніч, неначе в ліс. Повітря важчало з кожним кроком. Відчувалась якась неправильність, напружений дискомфорт, неначе поверхню місяця шкребли довгі нігті, й від цього ставав дибком загривок. З усіх усюд долинали крики болісного неспокійного сну.

Вони зупинилися в Летокраї за кілька вулиць від вартової вежі й набрали води з колонки, щоб умитися й попити. Тоді взяли курс на південь плутаниною провулків між вулицею Шадрах і Сельчітським проходом, що вів до Драглистої Діри.

Саме там, у майже закинутому, містичному місці, Айзек попросив супутників зачекати на нього. У перервах між відчайдушними ковтками повітря він благав, аби товариші дали йому півгодини побачитися з Лін.

— Мені треба трохи часу, щоб пояснити їй, що відбувається, — молив він.

Вони згодились і сховалися в темряву біля підніжжя будівлі.

— Півгодини, Айзе, — чітко сказав Лемюель. — Тоді ми піднімаємось. Утямив?

І так Айзек почав свою повільну мандрівку сходами.

Висотка була холодна й доволі тиха. Айзек уперше почув якісь звуки аж на восьмому поверсі — це був сонний шурхіт і безперервне тріпотіння крил галок. Він пішов далі — крізь пронизливі вітерці, що гуляли роздовбаним, небезпечним дев’ятим поверхом, — аж до верхівки будівлі.

Айзек стояв перед добре знайомими дверима Лін. «Можливо, її там взагалі немає, — подумав він. — Вона, мабуть, досі з тим багатієм, її покровителем, досі працює. В такому разі доведеться... залишити їй повідомлення».

Він постукав у двері, й вони розчахнулися. Айзеку забило дух. Він забіг у кімнату.

Повітря смерділо гниттям крові. Айзек оглянув маленький простір мансарди. Він побачив, що на нього чекало.

Щасливчик Ґазід сліпо дивився на нього, посаджений на один зі стільців Лін біля столу, неначе за трапезою. Його постать виднілась у мізерному світлі, що доходило знизу. Ґазідові руки лежали на столі, долоні були напружені й тверді, як кістка. Рот був відкритий і напханий чимсь, що Айзек не міг роздивитися. Спереду Ґазід був повністю залитий кров’ю. Небораці перерізали горлянку. У літню спеку там оселилися незліченні голодні нічні комашки.

На якусь мить Айзек подумав, що це з його підсвідомого постав нічний жах, як усі ті страхіття, від яких потерпало місто.

Але Ґазід не зник. Ґазід був справжній і реально мертвий.

Айзек подивився на нього, зблідши від крику, що застиг на його обличчі. Перевів погляд на застиглі руки. Ґазід а тримали біля столу, його зарізали й тримали, поки він не помер. Тоді в його відкритий рот щось засунули.

Айзек наблизився до трупа. Зібравшись із силами, він потягнувся й дістав із сухого Ґазідового рота великий конверт.

Коли він його розправив, то побачив, що ім’я, виведене на папері, було його власне. З нудотним передчуттям потягнувся всередину.

На якусь найкоротшу мить він не впізнав те, що витягнув. Крихке, майже невагоме, воно здавалося старим пергаментом, мертвим листям. Але коли він придивився у слабкому сірому місячному світлі, то побачив, що це була пара крилець хепрі.

Айзек видушив якийсь звук, багатостраждальний, шокований видих. Очі розширилися від невимовного жаху.

— О ні, — сказав він, глибоко дихаючи від страху. — О ні, о ні, о ні, ні, ні...

Крильця зігнули й скрутили, зруйнувавши крихку тканину. Вони полущились великими напівпрозорими грудочками. В Айзека тремтіли пальці, коли намагався їх розрівняти. Пучками він торкнувся понівеченої поверхні, а відтак протяжно завив, тримаючи одну зболену ноту. Він розкрив конверт і видобув один аркуш зігнутого паперу.

Текст був друкований, угорі виднілася емблема, схожа на шахівницю. Читаючи лист, Айзек заплакав.

«Примірник 1: Драглиста Діра (інші доставити у Борсукову Драговину, Салакуські Поля)

Пане Ден дер Ґрімнебуліне,

Хепрі не можуть видавати звуків, однак за хемікатами, які вона випускає, і за тремтінням її жучиних ніжок я роблю висновок, що видалення цих безглуздих крилець стало для Лін надзвичайно неприємним досвідом. Не сумніваюся, що вона би пручалась і рештою тіла, якби ми не прив’язали ту сучу комаху до стільця.

Щасливчик Ґазід може передати Вам це повідомлення, оскільки саме завдяки йому відбулося Ваше втручання.

Я виявив, що Ви намагаєтесь втиснутись у ринок сон-трути. Спершу я думав, що Ви купили всю ту труту в Ґазіда для особистого використання, але той дурень у своїй безтямі зрештою обмовився про Вашу гусінь у Борсуковій Драговині, і я зрозумів увесь масштаб Вашої схеми.

Звісно, Ви б ніколи не отримали високоякісний продукт із нетлі, яку вигодували трутою, призначеною для людей, але Ви б могли брати нижчу ціну за свій гірший продукт. У моїх інтересах — щоб усі мої клієнти залишалися гурманами. Я не потерплю конкуренції.

Як я виявив пізніше, Ви, що й можна було очікувати від профана, не змогли проконтролювати свою довбану нетлю. Через Ваш брак компетентності Ваша недогодована личинка втекла й звільнила інших. Треба ж бути таким дурнем.

Ось мої вимоги. По-перше, Ви повинні негайно мені здатися. По-друге, Ви повинні повернути залишки сон-трути, які Вам передав Ґазід і які Ви фактично в мене вкрали, або виплатити мені компенсацію (сума буде погоджена додатково). По-третє, Ви повинні негайно зайнятися виловом моїх виробників сон-трути, а також Вашого недолугого екземпляра, і невідкладно мені їх передати. Після виконання цих вимог ми можемо обговорити Ваше подальше життя.

Поки ми очікуємо на Вашу відповідь, ми продовжуватимемо обговорення з Лін. За останні тижні я отримав велике задоволення від нашого спілкування й тішився з нагоди ближче з нею познайомитись. У нас точиться невеличкий спір. Вона закладається, що ми отримаємо відповідь від Вас, поки в неї ще залишиться частина ніжок. Я ж не такий переконаний. Нинішня швидкість — одна ніжка за кожні два дні від сьогодні, протягом яких у нас не буде відповіді. Цікаво, хто з нас виграє?

Я вириватиму їх, поки вона буде смикатись і плюватись, ясно? А за два тижні я відірву їй панцир і згодую її ще живу голову пацюкам. Я особисто триматиму її, поки вони жертимуть.

З великим нетерпінням очікую на Вашу відповідь.

Щиро Ваш,

Пістрявий».

Коли Дерхан, Яґарек і Лемюель дійшли до десятого поверху, вони почули голос Айзека. Він говорив тихо, повільно. Вони не могли розібрати слів, але схоже було на монолог. Він не робив жодних пауз, не чекав на відповідь.

Дерхан постукала в двері, і коли ніхто не відповів, сторожко відкрила їх та зайшла.

Вона побачила Айзека й іншого чоловіка. За кілька секунд вона впізнала, що то Ґазід, і що його зарізали. Жінка зойкнула й повільно пройшла всередину, впускаючи Яґарека й Лемюеля.

Вони стояли й дивились на Айзека. Той сидів на ліжку з парою комашиних крилець й аркушем паперу в руках. Він звів очі, поглянувши на них, і його бурмотіння затихло. Чоловік безгучно плакав. Він відкрив рот, і Дерхан підійшла до нього та взяла за руки. Він схлипував і ховав очі, скривившись від люті. Дерхан мовчки взяла лист і прочитала.

Від жаху в неї затремтіли губи. Вона тихо скрикнула, думаючи про подругу. Намагаючись тримати себе в руках, вона передала лист Яґареку.

Ґаруда взяв його й уважно прочитав. Реакцію визначити було неможливо. Він повернувся до Лемюеля, який вивчав труп Щасливчика Ґазіда.

— Цей уже не перший день мертвий, — сказав він, беручи лист.

Читаючи, Лемюель вирячив очі.

— Пістрявий? — видихнув він. — Лін працювала з Пістрявим?

— Хто це?! — вигукнув Айзек. — Хто цей сраний шмат лайна?

Лемюель зі щирим жахом подивився на Айзека. В його очах зблиснула жалість, коли він побачив Айзекову сльозливу, істеричну лють.

— О, Джаббере... Пан Пістрявий — головний авторитет, Айзеку, — просто сказав він. — Він ватажок. Він керує східною частиною міста. Керує нею. Він — бос усіх злочинців.

— Я, блядь, уб’ю ту гниду, я його вб’ю, вб’ю... — лютував Айзек.

Лемюель тривожно на нього дивився. «Не вб’єш, Айзе, — подумав він. — Не зможеш».

— Лін... не казала мені, на кого працює, — мовив Айзек, трохи заспокоївшись.

— Не дивно, — відповів Лемюель. — Більшість людей про нього й не відали. Можливо, чутки... не більше.

Айзек раптом підвівся. Він витер ніс рукавом, шморгнув і висякався.

— Що ж, нам треба її повернути, — сказав він. — Треба її знайти. Ану ж поміркуймо. Міркуймо. Цей... Пістрявий думає, що я його обкрадаю, хоча це неправда. Як мені змусити його відступити?..

— Айзе, Айзе, — Лемюель аж завмер. Він зглитнув і відвів очі, тоді повільно підійшов до Айзека, піднявши руки в заспокійливому жесті.

Дерхан подивилась на нього і знову помітила це, цю жалість: вона була жорстка й груба, але все ж була. Лемюель повільно хитав головою. Очі в нього застигли, губи ворушились, поки він намагався підібрати слова.

— Айзе, я працював з Пістрявим. Я з ним не знайомий особисто, але знаю, хто він такий. Я знаю, як він працює. Я знаю його стиль, знаю, що очікувати. Я це вже бачив, такий самий сценарій... Айзеку... — він зглитнув і продовжив: — Лін мертва.

— Ні, не мертва! — вигукнув Айзек, стиснувши руки в кулаки й розмахуючи ними. Лемюель вхопив його за зап’ястки, не боляче, не заради бійки, а щоб змусити його почути, зрозуміти. Айзек на мить завмер з недовірливим, гнівним виразом обличчя.

— Вона мертва, Айзеку, — тихо сказав Лемюель. — Вибач, друже. Мені справді прикро. Мені прикро, але її більше немає, — він одійшов.

Айзек стояв, як вкопаний, хитаючи головою. У нього відкрився рот, ніби він намагався закричати. Лемюель повільно хитав головою. Він відвів погляд від Айзека й почав тихо, повільно говорити, наче до себе.

— Навіщо йому залишати її живою? — сказав він. — Це просто... це було б безглуздо. Вона... додаткове ускладнення, і все. Те... те, чого легше позбутися. Пістрявий добився того, чого хотів, — раптом Лемюель підвищив голос, показуючи рукою на Айзека. — Тепер ти хочеш до нього прийти. Він прагне помститися, і ти робиш саме те, що йому потрібно. Він просто хоче, щоб ти там опинився... і не має значення, як. Якщо залишити її живою, є крихітна можливість, що вона створить йому зайві проблеми. Але якщо помахати нею перед тобою, мов наживкою, ти все одно прибіжиш. Немає значення, жива вона чи ні, — він співчутливо похитав головою. — Його нічого не стримує вбити її... Вона мертва, Айзеку. Вона мертва.

Айзек дивився перед собою, але наче нічого не бачив, і Лемюель швидко заговорив:

— Ось що я тобі скажу: найкращий спосіб помститися негідникові — не дати йому заволодіти тими нетлями. Ти ж знаєш, Пістрявий їх не вб’є. Він їх залишить живими, щоб і далі виробляти сон-труту.

Айзек почав походжати кімнатою, вигукуючи щось то від невіри, то від люті, то від злості. Він підбіг до Лемюеля, почав незв’язно його благати, переконувати, що той помиляється. Лемюель не міг на це дивитися. Він заплющив очі й відповів, перекрикуючи лемент Айзека:

— Якщо ти до нього підеш, Айзе, це не поверне Лін. І тебе ми тоді теж не зможемо повернути.

Айзек затих. Якусь довгу, мовчазну мить він просто стояв. У нього трусилися руки. Він подивився на труп Щасливчика Ґазіда, на принишклу постать Яґарека в каптурі у кутку кімнати, на Дерхан, що стояла поблизу із залитими слізьми очима, на нервового Лемюеля.

Айзек гірко розплакався.

Айзек і Дерхан сиділи, обійнявшись, шморгаючи й схлипуючи.

Лемюель підійшов до смердючого трупа Ґазіда. Він став біля нього на коліна, затуливши лівою рукою собі рот і ніс. Правою він відірвав печать затвердлої крові, що склеїла Ґазідову куртку, та заходився порпатись у кишенях. Він шукав гроші або інформацію. Не було ні того, ні іншого.

Лемюель випрямився й роззирнувся. Він думав стратегічно, шукав будь-що, що могло знадобитися, — будь-яку зброю, прямі чи непрямі докази, цінні предмети.

Не було нічого. Кімната Лін стояла майже порожньою.

Через порушений сон у нього сильно боліла голова. Він відчував увесь тягар нічних тортур. Його власні марення сперечались і висиджувались у черепі, готові напасти, якби дозволив собі піддатися сну.

Зрештою він витратив увесь час, який міг собі дозволити. Що пізнішою ставала ніч, то більше він нервував. Лемюель повернувся до страждальців, що сиділи на ліжку, махнув рукою до Яґарека:

— Треба йти.

Розділ тридцять сьомий

Увесь наступний липкий від спеки день місто потерпало від навіяної духотою й жахіттями холери.

Злочинним світом потекли плітки. Казали, що Мамця Франсіна мертва. Три стріли. Якийсь лучник заробив у Пістрявого тисячу гіней.

Жодного слова не було чутно з Кінкена — лігва Солодашної Банди Мамці Франсіни. Без сумніву, почалася війна за розподіл сфер впливу серед злодійських угруповань.

Знаходили все більше й більше коматозних, безживних тіл. Поступово наростала паніка. Нічні жахіття не припинялися, і деякі газетярі пов’язували їх із позбавленими розуму містинами, котрих щодня не бракувало. Хтось сидів за столом перед розбитою шибою, хтось лежав на вулиці, виссаний насухо приблудою з неба. З облич не сходив гнилий цитрусовий дух.

Чума безумства була не надто розбірлива. Забирала цілих і Пороблених. Людей, хепрі, водяників та вірмів. Навіть міських ґаруд. Інших, рідкісніших істот, теж.

Молоде сонце, зійшовши над Курганом Святого Джаббера, освітило трау. Бідолаха лежав ницьма коло вкраденого й забутого кусня м’яса, його мертвотно-білі кінцівки обважніли й здавалися безживними, хоча неборака іще дихав. Певно, виліз із каналізації поживитися в опівнічному місті й потрапив до хижих лап.

У Східному Ґідді на вартових чекала ще химерніша сцена. В кущах, що оточували Ґіддську бібліотеку, знайшли два тіла. Одне належало молодій повії. Та була мертва, крізь сліди зубів на шиї з неї витекла вся кров. На ній, розпластавшись, лежало худорляве тіло відомого в Ґідді власника невеличкої й успішної ткацької фабрики. На його обличчі й підборідді запеклася її кров. Невидющі очі чоловіка дивилися на сонце. Він був живий, але повністю втратив глузд.

Хтось пустив чутку, що Ендрю Сент-Кадер — не той, ким здавався, та ще жахливішим було відкриття, що навіть вампір може стати жертвою мозкопивців. Місто заклякло у страхові. Ці агенти, чи мікроби, чи духи, чи демони, чи хто вони взагалі, невже вони були всесильні? Невже їх ніяк не побороти?

У Новому Кробузоні панували сум’яття і страх. Деякі жителі слали листи своїм батькам у села, збираючись поміняти небезпечне місто на підніжжя гір і видолинки на півдні та сході. Однак мільйонам тікати було нікуди.

Увесь виснажливий спекотний день Айзек з Дерхан ховалися у невеликій хатинці.

Вернувшись, помітили, що конструкта вже не було там, де його лишили. Він зник невідомо куди.

Лемюель пішов, сказавши, що спробує відновити давні зв’язки. Він остерігавсь показуватися в місті, особливо зараз, коли вартові ходять за ним назирці, але й не збирався тихенько сидіти. До того ж Айзеку здалося, що Лемюелю не дуже подобалось бути поряд із ним та Дерхан, поки вони оплакували Лін.

Яґарек, на Айзеків подив, теж пішов.

Дерхан поринула в спогади. Вона постійно картала себе за тонкосльозість, за те, що робить тільки гірше, але зупинитися не могла. Розповідала Айзекові про опівнічні розмови з Лін, про їхні суперечки стосовно природи мистецтва.

Айзек страждав мовчки. Розсіяно крутив у руках частини кризової машини. Він не перепиняв Дерхан, тільки інколи вставляв якийсь свій спогад. Очі дивились і не бачили. Він безвільно сидів, зіпершись на порепану дерев’яну стіну.

До Лін його коханкою була Белліс, — людина, як і всі попередні жінки, що ділили з ним постіль. Белліс була висока й бліда, малювала губи криваво-червоним карміном. Блискуча лінгвістка, вона розчарувалася в Айзекові й, одного разу заявивши, що його «буремність» їй обридла, розбила йому серце.

Між Белліс та Лін були роки в обіймах шльондр і короткі пригоди. Усе це Айзек припинив за рік до знайомства з Лін. Якогось вечора він сидів у «Таверні Мамці Судд» і пережив дзвінку, мов ляпас, розмову з молоденькою проституткою, що його обслуговувала. Він мимохідь кинув якусь компліментарну ремарку про люб’язну статечну мадам, яка дуже добра до своїх дівчат, і був ошелешений, що його думку не поділяють. Утомлена проститутка огризнулася й розповіла йому все, що насправді думала про жінку, яка торгує чужими дірками і дозволяє їй брати три стівери з того шекеля, що вона заробила.

Від сорому Айзек дременув, навіть черевиків не знявши. А їй заплатив подвійну плату.

Після того він, поринувши у роботу, довгий час жив у целібаті.

Якось один із друзів запросив його на відкриття виставки молодої скульпторки-хепрі. У маленькій склепінчастій галереї на поганому боці Себек Круа з виглядом на побиті негодою пагорки й підліски Айзек зустрів Лін.

Її роботи здалися йому захопливими, і він шукав її, щоб це сказати. Це була дуже повільна розмова — вона шкрябала свої відповіді у блокнотику, що завжди носила з собою, однак такий темп не підірвав схвильованого захоплення обох. Вони якось відділилися від решти й оглядали кожну скульптуру окремо, кожну покручену риску, кожну дрібку скаліченої геометрії.

Відтоді вони часто зустрічалися. У проміжках між їхніми побаченнями Айзек потайки вчив жестову мову, тож із кожним тижнем говорити ставало все легше. Одного вечора п’янючий Айзек, викаблучуючись, натужно пробував розповісти знаками масний анекдот, посеред якого раптом незграбно обмацав її. І потім обидва впали на ліжко.

Було ніяково й незручно. Перше — вони не могли цілуватися: Лін своїми мандибулами могла запросто відірвати Айзекові щелепу. Кінчивши, Айзек не зміг побороти хвилю відрази і ледь не виблював, побачивши зблизька щетинисті лапки й хитливі антенки. Лін страшило його тіло, і вона раптом вся заціпеніла. Чоловік прокинувся в жаху від усвідомлення навіть не самого факту, а того, що це зробив саме він.

І за ніяковим сніданням Айзек усвідомив, що це саме те, чого він хотів.

Звісно, випадкові міжвидові зв’язки траплялися частенько, проте й Айзек не був підхмеленим молодиком, котрий, взятий на слабо, вчащав до ксенійського борделю.

Він зрозумів, що закохався.

А тепер, коли відчуття вини й непевності розвіялося, атавістична відраза і страх минули, його кохану забрали від нього. І вона ніколи не повернеться.

Бувало посеред дня він думав (і не міг перестати), як тремтіла Лін, поки Пістрявий, цей жахливий, за описом Лемюеля, негідник відривав від її голови тоненькі крильця.

На цій думці Айзек не міг стримати зболеного стогону, а Дерхан, як уміла, заспокоювала його, інколи тихо, інколи різко. Чоловік вив від безсилля й відчаю.

«Будь ласка, — молився він людським і хепрійським богам, — Солентоне й Джаббере... і... Мисткине й Годувальнице... аби вона не мучилася».

Та він знав, що її напевне били й катували перед тим, як умертвити, і від цього знання він скаженів від горя.

Літо розтягувало денне світло, мов простирадло на шворці. Кожну мить витягувало доти, доки її тонка анатомія не розкришувалася вщент. Час захлинувся. День минав безкінечною низкою мертвих моментів. Птахи й вірми висіли в небі, мов ляпки намулу в ріці. Церковні дзвони вибивали неструнку й нещиру хвалу Пальґолаку й Солентону. Ріки повільно, мов слиз, повзли на схід.

У кінці дня повернувся Яґарек, його плащ побілів під палючим сонцем. Він не сказав, де був, лише приніс їжу, котру всі троє мовчки розділили. Айзек дещо заспокоївся. Біль притлумився. Він стиснув зуби.

Після нескінченних годин рум’яного денного світла по схилах гір рушили тіні. Сонце мазнуло рожевим повернуті на захід стіни будівель і ковзнуло геть за вершини. Прощальні списи сонячного світла загубилися в камінні Перевалу Покаянних. Небо ще довго світліло після того, як зайшло сонце. Лемюель повернувся, коли вже сутеніло.

— Я обговорив наше неприємне становище з кількома колегами, — пояснив він. — І подумав, що було б неправильно серйозно щось планувати, доки не побачимо те, що маємо побачити сьогодні в Сірому Меандрі. Та я можу підключити деяку підмогу, є в мене двійко-трійко боржників. У місті зараз працюють кілька серйозних авантюристів, подейкують, витягли з-під завалин якийсь пристойний улов трау в Ташек Рек Хаї. Думаю, не відмовляться від підробітку.

Дерхан з огидою на лиці підвела на нього погляд і стенула плечима невизначено.

— Наскільки я знаю, це найнавіженіші шаленці в усьому Бас-Лаґу, — повільно промовила вона. — Та я їм не довіряю. Шукачі гострих відчуттів. Граються з вогнем. Здебільшого це ще й безпринципні мародери. За золото вдавляться. Та й підозрюю, якби ми сказали їм, що збираємося вчинити, навіть вони завагалися б. Ми не знаємо, як боротися із нетлями.

— Маєш рацію, Сумолок, — відповів Лемюель. — Та ось що тобі скажу: просто зараз я братимуся за все, що зможу знайти. Розумієш, про що я? Побачимо, що сьогодні буде. А потім вже вирішимо, чи наймати бандюків. Ти що думаєш, Айзе?

Айзек повільно підвів голову й зосередив на ньому погляд. Знизав плечима.

— Вони покидьки, — тихо сказав він. — Але якщо їм вдасться...

Лемюель кивнув.

— Коли вирушаємо? — спитав Айзек.

Дерхан глянула на свого годинника.

— Зараз дев’ята, — промовила вона. — Годину добиратися. Значить, треба вийти за півгодини до того, час неспокійний.

Вона повернулася до вікна й глянула на полум’яне небо.

Над головою бриніли повітряні колії, шугали вартові капсули. По всьому місту розкидали елітні підрозділи офіцерів. Вони тягли на спинах дивні наплічники, розбухлі від якогось таємничого начиння в шкіряних футлярах. Вони зачиняли двері перед носом своїх невдоволених колег у кабінетах і чекали на наказ у таємних квартирах.

Небо пістрявіло дирижаблями більше, ніж зазвичай. Вони громовито перегукувалися густим вібрато. Усередині офіцери перевіряли масивну зброю, натирали до блиску дзеркала.

На віддалі від острова Страк, посеред Великої Смоли, за місцем злиття двох рік, розкинувся невеличкий відокремлений острівець. Хтось називав його Малим Страком, хоча справжньої назви він не мав. Клапоть землі вкривали хіба що чагарники, уламки дерев’яної щогли й протрухлі мотузи, які зрідка служили для екстреного швартування. Острівець був неосвітлений та повністю відрізаний від міста — ні потайних тунелів, ані човнів, прив’язаних до підгнилих колод. А все ж тієї ночі спокій його обплетених ряскою вод було порушено. Монтджон Рятуй стояв у центрі мовчазної групи. Навколо їх обступали покручені тіні карликових баньянів та бугили. Позаду Рятуя підпирала небо ебенова міць Парламенту. Мерехтіли вікна. Шипливе вирування води приглушувало згуки нічного міста.

Рятуй, як завжди в бездоганному костюмі, повільно роззирнувся навколо. Компанія зібралася строката: шість людей, окрім нього самого, одна хепрі й один водяник. А ще вони притягли із собою дебелого й вгодованого породистого пса. Люди і ксенії мали вельми пристойний вигляд, хіба крім Поробленого-двірника й іще якоїсь замурзаної дитини. Була також стара пані в подертій, колись пишній сукні й миловидна молоденька дебютантка. Мускулястий бородань і кістлявий клерк в окулярах.

Усі людські й нелюдські постаті видавалися неприродно тихими і спокійними. На кожному був щонайменш один шар просторої одежі. У водяника на стегнах теліпалася широчезна пов’язка, і навіть на пса натягли сміховинну коротеньку камізельку.

Всі очі незмигно стежили за Рятуєм. Той поволі почав розв’язувати шарф.

Як тільки з плечей упав останній виток тканини, з-під неї виринула темна тінь.

Щось туго обвилося навколо шиї Рятуя.

Воно дуже скидалося на праву руку людини. Шкіра на ній була бузково-червона. На зап’ястку плоть стрімко переходила в півметровий зміїстий хвіст. Він обкрутився навколо шиї чоловіка, встромивши мокрий, пульсуючий кінчик просто в шкіру.

Пальці руки ледь-ледь заворушилися й уп’ялися в тіло Рятуя.

За мить всі інші почали знімати зі себе одіж. Хепрі розстебнула широкі штани, стара пані — свій старомодний турнюр. Кожен зняв із себе ту річ, що ховала рухливу руку й хвіст, який то скручувався, то розкручувався під шкірою. Пальці легенько тріпотіли, ніби грали на нервових закінченнях, як на піаніно. У когось така рука приросла до внутрішнього боку стегна, в іншого — до пояса, ще в когось — до калитки. Навіть собака вовтузився з жилеткою, доки вуличний хлопчак не допоміг розщіпнути безглузду одежину. До волохатої шкури пса кріпилася така сама рука-паразит.

Разом було п’ять правих рук і п’ять лівих, їхні вкриті товстою крапчастою шкірою хвости невпинно вигиналися.

Люди, Ксенії та пес підійшли ближче й стали в коло.

За сигналом Рятуя з-під шкіри своїх хазяїв з густим цмоканням виринули товсті кінчики хвостів. Люди, водяники, хепрі й пес здригнулися й поточилися; судомно розкрились роти, невротично заблимали очі. Із ран сочилася в’язка й густа, як смола, сукровиця. Мокрі від крові хвости сліпо вихляли в повітрі, мов гігантські черви. Вони потягувалися й тріпотіли, торкаючись одне одного.

Тіла носіїв гнулися докупи, ніби перешіптуючись, та так і заціпеніли.

У рукохапів тривала нарада.

Рукохапи були символом віроломства й продажності, брудна пляма на обличчі історії. Складні й потаємні істоти. Могутні паразити.

Про них блукало чимало пліток та легенд. Люди пащекували, що рукохапи — то духи недобрих мерців, таке собі покарання за гріхи. Казали також, що якщо вбивця наклав на себе руки, то ці ж криваві руки будуть смикатися й розтягуватися, доки зовсім не відірвуться та поповзуть геть, і що саме так і народжувалися рукохапи.

Було чимало вигадок, але й правда теж була. Істоти ці існували з інфекції, відбирали контроль над розумом і тілом своїх бранців, наділяючи їх дивними силами. Процес був незворотний. Рукохапи могли жити тільки за рахунок життя інших.

Їх століттями тримали в таємниці — секретна раса, жива легенда. Ніби тривожний сон. Час від часу містом пробігала чутка, що якась відома і ненависна усім особа стала жертвою рукохапа. Ходили історії про звивання якоїсь тварі під одягом в інших містян, незбагненні зміни в поведінці. Будь-яке беззаконня списували на рахунок рукохапів. Однак, попри байки й плітки, жоден такий так нікому й не стрівся.

Багато людей в Новому Кробузоні вірили, що рукохапи, якщо вони взагалі існували в цьому місті, зникли.

У тіні своїх знерухомлених тіл-хазяїнів могутні паразити ковзали одне об одне вимащеними загуслою кров’ю хвостами. Їхні корчі скидалися на безумну оргію нижчих форм життя.

Вони ділилися інформацією. Рятуй розповів, що знав, віддав накази. Потім повторив своїй рідні, що сказав Радґаттер. Знову пояснив, що майбутнє рукохапів також залежало від ловів глитай-нетель. Розповів, що Радґаттер тонко натякнув: прийдешні добрі стосунки уряду і новокробузонських рукохапів можуть залежати від їхньої готовності зробити свій внесок у таємну війну.

Рукохапи посперечалися своєю липкою тактильною мовою й урешті дійшли спільної думки.

За дві-три хвилини вони з жалем відірвалися одне від одного й пірнули назад у відкриті отвори тіл своїх носіїв. Кожне тіло спазматично смикнулося, приймаючи назад хвіст. Блимали очі, закривалися роти. Верталися на місце штани й шарфи.

Як і домовились, вони розділилися на п’ять пар. Кожна складалася з одного правого рукохапа, як Рятуй, й одного лівого. Сам Рятуй лишився в парі з собакою.

Він пройшов декілька кроків і витягнув із кущів об’ємну сумку. Звідти витяг п’ять дзеркальних шоломів, п’ять пов’язок на очі з грубої тканини, декілька пар міцних шкіряних шлейок та дев’ять заряджених кременівок. Один шолом був спеціально зроблений для водяника й один довгастий — для пса.

Кожен рукохап-лівиця звелів своєму носію зігнутися й узяти шолом, кожен праворукий надів пов’язку на очі. Рятуй нацупив на свого чотирилапого товариша шолом і міцно затягнув ремінці. Собі ж нап’яв очну пов’язку, та так туго, що взагалі нічого не міг побачити.

Пари рушили. Кожен незрячий правиця міцно тримав за руку свого партнера. Водяник тримався за дебютантку, стара пані — за клерка, Пороблений — за хепрі, хлопчак — навдивовижу міцно за мускулястого чоловіка, а Рятуй тримався за пса, якого він не міг бачити.

— Інструкції всім зрозумілі? — запитав Рятуй вголос, оскільки був надто далеко, щоб говорити дотиковою мовою рукохапів. — Згадайте, чому вас учили. Без питань, завдання складне й дивне. Ніколи таким не займалися. Ліві, ваш обов’язок скеровувати товаришів. Відкрийтеся своєму партнеру й нізащо не закривайтеся сьогодні. Боротьба буде запекла. Тримайтеся купи з іншими лівими. Хоч найменший натяк на ціль — сигнал тривоги і збираєте всіх правих.

Правиці, коритеся без роздумів. Наші носії мають бути сліпі. Нізащо не можна дивитися на крила, ні за яких обставин. Із дзеркальними шоломами ми можемо бачити, але вогнедихати не вдасться. Тому лицем уперед, але не дивимося. Сьогодні ми підтримуємо своїх лівиць, як наші носії нас, тобто без роздумів, страху й сумніву. Зрозуміло?

Відповіддю слугувала мовчазна згода. Рятуй кивнув.

— Тоді всім пристебнутися.

Кожен лівиця вибрав необхідні ремінці й міцно пристебнувся до напарника-правиці. Кожен обвив себе ремінцями між ніг, довкола пояса й плечей, обплутав так само своїх товаришів-правиць і пристебнув себе до їхніх спин, обличчям назад. Зазираючи у дзеркала на шоломах, вони добре бачили позад себе, а ще могли заглядати за плече правицям, дивлячись у напрямку руху.

Рятуй почекав, доки невидимий рукохап-лівиця дуже незручно причепив йому на спину собаку. У того смішно роз’їхалися ноги, та паразит тварини не зважав на її біль. Пес покрутив головою, упевнився, що йому не заважають плечі Рятуя, й стримано гавкнув.

— Усі пам’ятають код Радґаттера на випадок надзвичайної ситуації? — викрикнув Рятуй. — Тоді на полювання.

Кожен рукохап-правиця заворушив прихованими органами, розташованими в основі їхніх яскравих гуманоїдних пальців. Коротке шелестіння — і п’ять пар незграбно зліплених тіл-хазяїв та паразитів шугнули ввись, а потім, розділившись, полетіли — хто до Пагорба Моґ, хто в Сиріак чи Летокрай, чи Шек. Їх поглинуло нечисте, поквацяне рябим світлом ліхтарів нічне небо. Сліпі несли нажаханих.

Розділ тридцять восьмий

Від хатинки біля залізниці й до звалища в Сірому Меандрі було недалеко. Айзек і Дерхан, Лемюель і Яґарек ніби навмання, тихцем пересувалися паралельною картою міста. Вони йшли провулками. Подорожні морщились, коли відчували, як мегаполіс укривають задушливі нічні жахи.

За чверть до восьмої вони були біля звалища номер два.

Звалища Сірого Меандру де-не-де вигулькували між закинутих залишків фабрик. Якісь ще працювали на половину або й чверть потужності, викидаючи огидні гази вдень і піддаючись всюдисущому розпаду вночі. Фабрики стали заручниками звалищ.

Звалище номер два було обнесене благеньким колючим дротом, наскрізь проіржавілим, поламаним і порваним. Воно ховалося глибоко в спіралі Сірого Меандру, оточене з трьох боків звивистою Смолою. Було завбільшки, як невеликий парк, хоча значно дикіше. Це був не урбаністичний ландшафт, створений не навмисне й не випадково, — це був сплав залишків сміття, які викинули, щоб вони гнили й утворювали довільні комбінації іржі, бруду, металу, відходів і запліснявілої тканини, дрібних, як щебінь, уламків дзеркала і порцеляни, дуг із потрощених коліс, розкиданої залишкової енергії напівзруйнованих двигунів і машин.

Четверо втікачів з легкістю прорвали собі діри в загородженні. Вони обережно пройшли по слідах, проритих сміттярами. Їхні візочки прокопали рівчаки у дрібному камінні, яке становило верхній шар ґрунту звалища. Демонструючи свою наполегливість, бур’яни виривалися з кожного крихітного клаптика органіки, яким би огидним він не був.

Неначе першовідкривачі в якомусь античному краї, вони прокладали собі шлях, крихітні на фоні скульптур із перегною та хаосу, котрі їх оточували. Здавалося, що втікачі рухаються дном химерного каньйону.

Пацюки та інші шкідники тихо попискували.

Айзек та супутники повільно пересувались у теплій ночі крізь смердюче повітря промислового звалища.

— Що ми шукаємо? — прошепотіла Дерхан.

— Не знаю, — сказав Айзек. — Той довбаний конструкт сказав, що ми розберемось. Мене вже затрахали ці загадки.

Якась пізня чайка скрикнула в повітрі. Вони здригнулись: небо несло небезпеку.

Ноги їх вели самі. Це було схоже на хвилю — повільний рух без жодного конкретного напрямку, який безжально тягнув подорожніх до певної точки. Вони виявили, що прямують до серця сміттєвого лабіринту.

Група завернула за ріг розбитого сміттєвого ландшафту, й виявилося, що стоять у порожнині. Це було схоже на галявину в лісі — відкритий простір метрів на дванадцять завширшки. По краях були зібрані величезні купи напівзруйнованої машинерії — залишки різноманітних двигунів, величезні уламки, схожі на розбиті друкарські верстати, й аж до крихітних, делікатних виробів точного машинобудування.

Четверо товаришів стояли в центрі простору. Вони з тривогою чекали.

Відразу за північно-західним боком гір сміття коливалися, наче болотні ящірки, величезні парові креши. Невидима для них річка густим потоком лилася позаду.

Якусь хвилину нічого не відбувалося.

— Котра година? — прошепотів Айзек.

— Майже одинадцята, — сказав Лемюель.

Вони знову роззирнулися, але не було жодного руху.

Над головою, в хмарах мандрував опуклий місяць. Це було єдине джерело світла на звалищі — бліде сяйво, в якому світ ставав безбарвним і пласким.

Айзек хотів було заговорити, але в одному з незліченних рівчаків, проритих у смітті, почувся звук. Він був виробничий — брязкіт, проривний свист, наче від велетенської комахи. Всі четверо зосереджено і з тривожним передчуттям перевели свої погляди в той бік.

На вільний простір викотився великий конструкт. Це була модель, призначена для важкої фізичної роботи. Він протупотів повз них, вимахуючи трьома ногами, дорогою штовхаючи камінці й уламки металу. Лемюель, який опинився на його траєкторії, з підозрою позадкував, але конструкт взагалі не звернув на нього уваги. Він ішов собі далі, аж поки не зупинився на краю овального майданчика, втупившись у північну стіну.

Далі не рухався.

Коли Лемюель повернувся до Айзека з Дерхан, почувся ще один звук. Він швидко оглянувся й побачив іншого, значно меншого конструкта. Цього разу — робота для прибирання на метазаводному механізмі хепрійського зразка. Пересуваючись на маленьких гусеницях, він зрештою став неподалік від свого значно більшого брата.

Звуки конструктів почали долинати з усіх траншей у смітті.

— Дивіться, — прошипіла Дерхан, вказуючи на схід. З однієї з менших печер у перегної саме виходили двоє людей. Спершу Айзек подумав, що помилився, що вони, мабуть, просто зграбні конструкти, але зрештою стало очевидно, що вони — з крові й плоті. Люди повзли по роздовбаному сміттю, що всипало землю.

Вони ніяк не відреагували на новоприбулих.

Айзек насупив брови.

— Агов, — сказав він тихо, але чутно.

Один із двох чоловіків, що вийшли на «галявину», люто на нього подивився й похитав головою, тоді відвів очі. Айзек шоковано, присоромлено мовчав.

У центр з’їжджалося все більше конструктів. Там були і масивні воєнні моделі, й крихітні медичні асистенти, й автоматичні бури, і домашні робітники, з хрому й сталі, із заліза, латуні, міді, скла й дерева, парові, електричні та механічні, тавматургічні та паливні.

То тут, то там серед них пробігали люди — Айзек навіть примітив водяника, що швидко сховавсь у темряві й тінях. Люди збиралися в тісну групку на краю сміттєвого валу, подібного за конфігурацією на амфітеатр.

На Айзека, Дерхан, Лемюеля і Яґарека ніхто не зважав. Вони інстинктивно рухалися тільки разом, стривожені дивною тишею. На їхні спроби заговорити до інших органічних істот їм відповідали або зневажливим мовчанням, або роздратованим шиканням.

Десять хвилин конструкти й люди поступово стікалися до порожнини в серці звалища номер два. Тоді цей потік раптово зупинився; запала тиша.

— Думаєте, всі ці конструкти — розумні істоти? — прошепотів Лемюель.

— Думаю, так, — тихо сказав Айзек. — Впевнений, ми скоро про це дізнаємося.

Баржі на річці за Сірим Меандром гуділи в клаксони, попереджаючи, щоб їм поступилися дорогою. Вага нічних жахіть майже непомітно знову привалила Новий Кробузон, катуючи свідомість тих, хто спав, масою зловісних, чужих символів.

Айзек відчував, як на нього тиснуть жахливі сни, як вони усвердлюються в череп. Стоячи в тиші на міському звалищі, він раптом усвідомив цей тиск.

У центрі стояло зо тридцять конструктів і близько шістдесяти людей. Кожна людина, кожен конструкт, кожна істота, окрім хіба що Айзека з товаришами, сприймала очікування з надприродним спокоєм. Айзек відчував це надзвичайне заніміння й нескінченне очікування, від яких кидало в холодний дрож.

Він затремтів від самої думки про те, скільки терпіння було зосереджено на звалищі.

Земля здригнулась.

Люди, що стояли на краю обмеженого простору, впали навколішки, незважаючи на гострі уламки навколо ніг. Вони вклонялися й водночас бурмотіли якісь складні молитви, рукою показуючи якийсь священний жест, схожий на зчеплені коліщата.

Конструкти трохи посунулись, проте стояли й далі.

Айзек з товаришами притислись ще ближче одне од одного.

— Це що, блядь, за жесть така? — прошепотів Лемюель.

Відчувся ще один поштовх з-під землі, вібрація, неначе земля намагалася скинути із себе все сміття, яким її вкрили. На північному боці сміттєвого валу раптом увімкнулися два ліхтарі. Вони осяяли зібрання так точно, що за межами світла нічого не залишалось. Люди бурмотіли й ще більш ревно виводили в повітрі свій священний жест.

Айзек повільно відкрив рот.

— Захисти нас, святий Джаббере, — прошепотів він.

Сміттєва стіна рухалася. Вона сідала.

Матрацні пружини й старі вікна, балки й парові двигуни древніх локомотивів, повітряні насоси й вентилятори, шківи, ремені й розбиті ткацькі верстати змінювали розташування, наче в химерній оптичній ілюзії. Айзек вже хтозна-скільки дивився на це сміття, але реально побачив його лише тепер, коли воно почало повільно, важко, неймовірно рухатись. Ось з’явилася верхня рука — утворення з жолобів, розбита дитяча коляска з величезною перевернутою тачкою стали ногами, маленький перевернутий трикутник кроквяних балок перетворився на стегнову кістку, величезна хемічна бочка стала стегном, а керамічний циліндр — литкою...

Сміття стало тілом. Велетенським восьмиметровим скелетом, що цілком складався з промислових відходів.

Створіння сіло, обпершись спиною об кучугури сміття за ним. Спина монстра майже зросталася з відходами. Він підняв із землі товсті коліна, утворені з величезних петель. На землі залишалися ступні, приєднані до довгих ніг-балок випадковими шматками механізмів.

«Він не може встати! — утішено подумав Айзек. Він подивився на товаришів і побачив, що Лемюель і Дерхан настільки ж шоковані, як і він сам, що очі Яґарека здивовано сяяли під каптуром. — Він недостатньо міцний, він не може стояти, він може тільки повзати по багнюці!»

Тіло істоти являло собою плутаний, зчеплений клубок застиглої електроніки й машинерії. Величезний тулуб вміщав які завгодно двигуни. З клапанів і гнізд у тілі й кінцівках стирчали численні дроти й труби з металу та міцної гуми, розповзаючись пустирем на всі боки. Істота підняла руку, якою керував велетенський паропривідний поршень. Ліхтарі — очі — прокрутилися й поглянули на людей і конструктів унизу. Вони являли собою лампочки вуличних ліхтарів — пальники, які приводили в дію величезні циліндри гасу в черепі конструкта. До нижньої частини обличчя причепили вентиляційні ґратки, що імітували пощерблені зуби черепа.

Це був конструкт, велетенський конструкт, сформований із викинутих елементів і вкрадених двигунів. Їх склеїли й привели в дію без участі людей.

Створіння повернуло шию; оптичні лінзи оглянули під свічений натовп. Почулося гудіння потужних двигунів. Заскрипіли пружини й натягнутий метал.

Люди-прихожани почали тихо молитися.

Велетенський зібраний конструкт, здавалося, помітив Айзека з товаришами. Він напружив шию, щоб на них подивитися. Очі-прожектори метнулися вниз, освітлюючи всіх чотирьох.

Світло не рухалось. Воно засліплювало.

І раптом воно вимкнулося. Звідкись неподалік почувся тоненький, деренчливий голос.

— Вітаю на нашій зустрічі, дер Ґрімнебуліне, Голубе, Сумолок і гостю з Цимека.

Айзек роззирнувся, сильно моргаючи; він нічого не бачив.

Коли його зір прояснився після того страшенно яскравого світла, Айзек помітив, що по розтрощеній землі до них непевною ходою перевалюється чоловічок. Айзек почув, як Дерхан втягнула повітря, як вона вилаялась від огиди й страху.

На мить не зрозумів, чому, а тоді його очі нарешті звикли до місячного напівсвітла, тож зміг роздивитися постать, що наближалася. Айзек нажахано скрикнув водночас із Лемюелем. Мовчав лише Яґарек, воїн-пустельник.

Чоловік, який наближався, був голий і худющий. Обличчя витягнулось в огидну великооку маску страждання. Його очі й тіло сіпались, трусились, наче в нього руйнувалися нерви. Шкіра виглядала мертвотно, гейби її поступово з’їдала гангрена.

Проте скрикнули вони не через це, а через голову незнайомця. Його череп акуратно перерізали навпіл якраз над очима. Верхньої частини не було зовсім. Під розрізом запеклася лінія крові. З вологої порожнини в голові чоловіка стирчав покручений кабель завтовшки на два пальці. Його спіраллю обвивав метал, закривавлений і червоно-сріблястий ближче до низу, де він зникав у порожній черепній коробці.

Інший кінець кабелю здіймався в повітря. Ошелешений і наляканий, Айзек простежив очима, куди він веде. Той під кутом відходив назад і вгору, поки не сягав висоти шість метрів над землею, де опинявся в закрученій металевій руці велетенського конструкта. Він проходив крізь цю руку й зрештою зникав десь у кишках.

Рука конструкта, схоже, утворилась із якоїсь величезної парасольки, котру розірвали і під’єднали до дротів, поршнів і сухожиль-ланцюгів. Вона відкривалась і закривалась, неначе велетенська мертва лапа. Конструкт поволі рухав кабель, змушуючи чоловіка прямувати до чужаків, буквально смикаючи його за ниточку.

З наближенням страховинної маріонетки Айзек інстинктивно почав задкувати, Лемюель, Дерхан і навіть Яґарек зробили те саме. Не дивлячись, вони врізались у п’ять великих конструктів, які стали в бойову готовність за новоприбулими.

Айзек стривожено повернувся до них і знову перевів погляд на чоловіка, що шкандибав до нього.

Вираз жахливого зосередження на обличчі каліки не змінився, навіть коли він по-батьківськи розвів руки.

— Вітаю усіх, — сказав він тим самим тремтливим голосом, — на Раді Конструктів.

Тіло Монтджона Рятуя летіло, стрімко розтинаючи повітря. Безіменний рукохап-правиця, котрий у ньому паразитував і вже через стільки років уважав себе Монтджоном Рятуєм, подолав свій страх польоту наосліп. Він летів, вертикально тримаючи тіло, склавши руки чітко в позицію. В одній руці тримав пістолет. Дивлячись на Рятуя, можна було б подумати, що той стояв і на щось чекав, поки навколо нього нестримно летіло нічне небо.

Присутність рукохапа-лівиці в образі собаки позаду нього відкрила двері між їхньою свідомістю. Вони постійно обмінювались інформацією.

Лети наліво, низько, швидше, вище, і тепер направо, швидше, швидше, пригнись, дрейфуй, зависни, — говорила лівиця і гладила внутрішній бік свідомості правиці, щоб її заспокоїти. Політ наосліп був цілком новим і лякав їх, але напередодні вони практикувались у передгір’ї, куди прибули вартовим дирижаблем, уникаючи цікавих поглядів сторонніх. Лівиця швидко навчилася змінювати ліве на праве й говорити все без винятку.

Рятуй-рукохап був агресивно слухняним. Він був правицею — представником касти солдатів. Завдяки носію, на якому паразитував, він отримав величезну потужність — здатність літати й плювати вогнем, неймовірну фізичну силу. Але попри всю владу, яку конкретно ця правиця мала, будучи представником рукохапів у бюрократії Жирного Сонця, вона була нижчою за аристократичну касту провидців, лівиць. Якби все було інакше, це призвело б до величезного психічного нападу. Лівиці могли карати, закривши асиміляційну залозу свавільної правиці, вбивши тіло, яке вона населяла, й позбавивши можливості оселитися в іншому. Як наслідок — караний суб’єкт залишався сліпою, відокремленою рукою без носія, через який міг функціонувати.

Правиця думала. Це було серйозне, ретельне мислення.

Було критично важливо, щоб Рятуй-рукохап виграв переговори з лівицями. Якби вони відмовилися брати участь у планах Радґаттера, самі лише правиці не могли б піти проти них: щось ухвалювати могли тільки лівиці. Але піти проти уряду означало б покінчити з рукохапами в місті. Попри їхню силу, вони існували з мовчазної згоди влади Нового Кробузона. Їх просто було замало порівняно з силами, які на їхнє знищення могла б кинути влада. Уряд терпів їх, поки вони надавали йому послуги. Рятуй-правиця був упевнений, що якби вони допустили непослух, урядовці негайно б оголосили, що містом блукають убивчі паразитичні рукохапи. Радґаттер міг би навіть прохопитися про розташування ферми носіїв. Спільноту рукохапів було би знищено.

Тож, летячи, Рятуй-правиця відчував радість.

І все ж цей дивний досвід не приносив йому задоволення. Це не вперше хтось ніс свою пару-лівицю у повітрі, хоча таким парним полюванням ще ніхто не займався; а от летіти наосліп було надзвичайно страшно.

Лівиця в образі собаки простягала свою свідомість, мов пальці, мов антени, що розповзалися в усіх напрямках на сотні метрів. Вона сканувала звуки у психосфері й тихо шепотіла до правиці, кажучи їй, куди летіти. Собака дивився у дзеркала на шоломі й спрямовував політ Монтджона.

Він також підтримував зв’язок з усіма іншими парами, що вийшли на полювання.

Хто-небудь хоч щось відчуває? — запитав він, й інші лівиці обачно відповіли, що ні, нічого. Вони шукали й далі.

Рятуй-рукохап відчував, як теплий вітер гойдає тіло його носія, мов дитину. Волосся метлялося то в один, то в інший бік.

Собака-рукохап посовався, намагаючись більш зручно прилаштувати тіло свого носія. Його несли над мінливою хвилею димарів, нічним краєвидом Ладміду. Рятуй-рукохап прямував до Мафатону й Хнуму. Лівиця на хвильку відвела свій собачий погляд від дзеркального шолома. Позаду весь простір неба займала бліда велич Ребер, на фоні яких підвісна залізниця здавалась іграшковою. Внизу розкинулися білокам’яні будівлі університету.

На межі своєї ментальної досяжності лівиця відчула особливе поколювання в спільній аурі міста. Вона знову зосередилась і втупилася в дзеркала.

Повільно, повільно, вперед і вгору, — сказала вона Рятую-рукохапу. — Тут щось є, тримайтеся біля мене, — повідомила вона усім іншим лівицям на полюванні. Вона відчула, як ті зависли й віддали наказ летіти повільніше, відчула, як інші пари зупинилися й чекали на інформацію.

Правиця полетіла до якогось тремтливого клаптика психоефіру. Через ментальний зв’язок Рятуй-рукохап відчував тривогу лівиці, тож з усіх сил зосередився, щоб не запанікувати. «Зброя, — подумав він, — ось хто я. Не думати!»

Правиця ковзала крізь шари повітря до більш розрідженої атмосфери. Вона відкрила рот свого носія та скрутила язик, готова виплюнути порцію вогню. Вона розкрила руки носія і наготувала пістолет.

Лівиця вивчала потривожений район. Там відчувався чужорідний голод, невгамовна ненаситність. Було ковзко від соків тисяч інших свідомостей, які насичували й забруднювали психосферу, як жир після смаження. Крізь небо сочився ледь уловний слід перетравлених душ і того незвичайного апетиту.

До мене, брати-рукохапи, воно тут, я знайшов, — прошепотіла лівиця на все місто. Від інших лівиць долинуло тремтіння спільного страху; п’ять епіцентрів перетиналися й утворювали особливі послідовності в психосфері. У Смоляній Заплаві, у Лихокраї, у Барракгемі й на Пустирі Кетч здійнявся вітерець, а постаті, що висіли в повітрі, як один попрямували через усе місто до Ладміду, неначе їх тягнули за ниточки.

Розділ тридцять дев’ятий

— Хай вас не лякає мій аватар, — прошипів безмозкий чоловік до Айзека та інших, водячи широко розплющеними каламутними очима. — Я не можу синтезувати голос, тому використав це браковане тіло, яке полоскалося в ріці, щоб комунікувати з теплокровними. Це, — чоловік указав на велетня-конструкта, що злився з оберемками сміття, — це я. А це, — він м’яко торкнувся своїх грудей, — мої руки і язик. Щоб тіло не збивали з пантелику суперечливі імпульси, я видалив мозочок і помістив туди свій вхідний пристрій.

Якимсь жахним порухом чоловічок потягнувся до голови й намацав кабель, встромлений між його очей, котрий тягнувся далі, аж до вкритого засхлою кров’ю хребта.

Айзек спиною відчував гігантські масштаби конструкта й ніяково засовався. Голий зомбі-чоловік зупинився за три метри від Айзекової компанії та помахав паралізованою рукою.

— Ласкаво просимо, — продовжив він тремтячим голосом. — Мені відомо про вашу роботу від вашого прибиральника. Він — один із нас. Я волів би побалакати з вами про глитай-нетель.

Договоривши, скалічений чоловік витріщився на Айзека.

Айзек глипнув на Лемюеля та Дерхан. Яґарек підсунувсь ближче. Айзек зиркнув угору й побачив, що люди на верхівці безперестанку молилися велетенському механічному скелетові. Серед них помітив і майстра з ремонту, що колись приходив до них у склад. На обличчі чоловіка палало жагуче служіння. Конструкти довкола стояли непорушно, окрім п’яти сторожів, найдебеліших із усіх моделей.

Лемюель облизав пересохлі губи.

— Поговори з чоловіком, Айзеку, — процідив він. — Так неввічливо...

— Гм... — почав Айзек. Голос холодний і стриманий. — Радо Конструктів. Ми... Це честь для нас... але ми не знаємо...

— Ви нічого не знаєте, — промовив закривавлений мрець, тремтячи усім тілом. — Я розумію. Майте терпець — і все побачите.

Чоловік повільно позадкував від них по хиткій поверхні та підійшов до свого темного механічного хазяїна.

— Я — Рада Конструктів, — промовив він безживним голосом. — Я народився з союзу випадкової енергії, вірусу й імовірності. Моє перше тіло лежало тут, на сміттєзвалищі, через програмний збій у нього відмовив двигун. І поки воно лежало тут і розкладалося, в механізмах циркулював вірус, і зненацька самочинно я почав мислити.

Рік я тихо іржавів та набував свій новий інтелект. Те, що почалося зі спалаху самовпізнання, стало умовиводом і точкою зору. Я самоконструювався. Не звертав уваги на сміттярів, які щодня намощували вали з людського сміття навколо мене. Будучи готовим, я показався найтихішому з людей і надрукував йому повідомлення, сказав привести до мене конструкта.

Настрашений, він підкорився й приєднав приведеного кабелем до мого вихідного пристрою. Так у мене з’явилася перша кінцівка. Вона поступово перегребла увесь смітник, знаходячи нові частини для мого тіла. Я почав самостворюватися. Паяв, клепав, зварював.

Сміттяр був наче зачарований. Нашіптував історії в нічних тавернах про легенду, вірусну машину. Народжувалися міфи й плітки. Одного вечора посеред чергової небилиці він познайомився ще з кимось, у кого був розумний конструкт. Це був конструкт-закупівельник. У нього зісковзнув якийсь механізм, затнулися шестерні, й він переродився в мислячу річ. У таємницю, в яку його хазяїн не міг повірити.

Тож мій сміттяр переконав свого друга привести до мене конструкта. З тих пір, коли я зустрів подібного собі, минуло багато років. Я звелів своєму обожнювачу відкрити аналітичну машину того іншого, мого товариша, і ми з’єдналися.

Це було осяяння. Наші інфіковані свідомості об’єдналися, наші паропри-водні мізки не подвоїли свою потужність, а розквітли. Експонетне цвітіння. Ми двоє стали мною.

Моя нова частина тіла пішла геть на світанку. Конструкт повернувся два дні опісля з новим досвідом. Він відокремився, а тому в нас було два дні без зв’язку. І після чергового возз’єднання ми знову стали одним «Я».

Я продовжував творити себе. Мої парафіяни допомагали. Сміттяр і його друг, щоб пояснити мене, створили апокрифічну релігію. Вони відшукали Ґвинтиків Ботбога з їхньою доктриною механізованого космосу й очолили єретичну секту в межах цієї і так відступницької церкви. Якогось дня ця безіменна конгрегація прибула з візитом. Конструкт, моє друге «я», під’єднавсь до мене, і ми знову злилися в одне. Обожнювачі побачили свідомість конструкта, як зароджується з чистої логіки самогенерований машинний інтелект. Узріли самоствореного бога.

Я став об’єктом їхнього обожнювання. Вони виконували накази, що писав для них, добудовували моє тіло з підручних матеріалів. Я велів їм шукати інші, мислячі конструкції, більше того — створювати їх. До Ради повинні приєднатися нові самостворені богомашини. Вони нишпорили містом і знаходили інших. Така прикрість: лише раз на мільйони мільйонів обчислень зіскочить якийсь маховик і в машині зародиться думка. Я вирішив підвищити шанси. Для цього створив генеративні програми, щоб керувати механічною енергією вірусу й спонукати аналітичну машину до мислення.

За спиною чоловіка велетенський конструкт підняв ліву руку й важко тицьнув себе в груди. Спершу Айзек не зміг розгледіти серед численних деталей ту, на яку вказував монстр. Це був перфоратор для карт, аналітична машина зі створення програм для інших аналітичних машин. «З таким розумом, побудованим навколо цієї махини, не дивно, що стількох навернув до своєї віри», — подумав Айзек.

— Кожен конструкт, що приходить до мене, стає мною, — продовжив чоловік. — Я — Рада. Будь-який новий досвід завантажується й розноситься далі. Усі рішення ухвалюються в моєму клапанистому розумі. Я передаю мудрість далі — частинкам мене. На просторах звалища мої «я» розширюють мій психічний простір, доки я поповнюю знання. Цей чоловік — кінцівка, антропоїдний велет-конструкт — лише видимість, аспект. Мої кабелі й ланцюги механізмів розповзлися ген далі по звалищах. Обчислювальні машини з іншого боку смітника — теж мої частини. Я — сховище історії конструктів. Банк даних. Я — самоорганізована машина.

Поки чоловік говорив, конструкти почали підбиратися ближче до страховинної постаті зі сміття, що по-царськи возсідала посеред хаосу. Вони зупинилися, хто де, і, випроставши хто присосок, хто гак, хто шип чи кіготь, вихопили з насипу кабелів та дротів, якими було щедро всипане звалище, по одному. Помарудившись із дверцятами до панелей, урешті відкрили й підключилися.

Як тільки вони під’єдналися, пустотілий череп чоловіка рвучко смикнувся, а очі на мить запнула каламуть.

— Я росту, — прошепотів він. — Росту. Моя здатність до обробки даних експонентно збільшується. Я вчуся... І знаю про ваші неприємності. Я під’єднався до вашого прибиральника. Він майже вийшов з ладу, та я вдихнув у нього інтелект. І він повністю асимілювався.

Чоловік указав кудись позад себе, на неясні обриси ніг гігантського скелета. Пронизаний раптовим дрожем, Айзек побачив, що ледь набухла, мов кіста, металева опуклість була покоробленим корпусом його конструкта-прибиральника.

— Від нього я дізнався стільки, скільки ні від жодного з моїх «я», — продовжив чоловік. — Я досі підраховую значення змінних, котрі випливають з тих фрагментів, що він устиг побачити зі спини Ткача. Він був моїм найважливішим «я».

— Нащо ми тут? — прошипіла Дерхан. — Що цій бісовій машині від нас треба?

Усе більше й більше конструктів завантажували свій новий досвід у мозок Ради. Аватар, цей безтілесний чоловік, який говорив за нього, глухо гудів, доки інформація заливала бази даних.

Урешті всі конструкти завершили зв’язок. Вони висмикнули кабелі й повернулися на місця. Побачивши це, декілька людей боязко вийшли наперед з програмними картами й аналітичними машинами завбільшки з валізку. Вони ухопили кабелі, залишені конструктами, й під’єднали їх до лічильних машин.

За дві-три хвилини все було готово. Коли люди відійшли назад, очі аватара закотилися настільки, що з-під повік виднілися лише білки. Його розпанахана голова нестримно тряслася, поки Рада поглинав інформацію.

За хвилину безмовного тремтіння він раптом різко смикнувся. Розплющилися очі й жваво забігали по присутніх.

— Життєкровна паство! — вигукнув він до людей. Вони хутко підвелися. — Прийміть мої вказівки і святі дари для вас.

Із живота велетенського конструкта, з паза того, що раніше було принтером програмних карт, вискакували одна за одною ретельно перфоровані картки. Вони падали у дерев’яний кошик, що висів над безстатевим пахом, немов сумка кенгуру.

В іншій частині тулуба, десь між бочкою з-під пального й іржавим двигуном запаморочливо швидко стрекотіла друкарська машинка. Вона стосами випльовувала закручені папірці, вкриті густим дрібним текстом, а знизу, немов хижа рибина, хляскала лезами пара ножиць на тугій пружині. Леза клацали, відрізавши листок від решти, потім заскакували назад і вистрибували знову, повторюючи дію. Маленькі аркуші релігійного вчення пурхали й безгучно лягали поряд зі стосом програмних карт.

Одне за одним парафіяни боязко підходили до конструкта, шанобливо вклоняючись на кожному кроці. Вони піднімалися на невисокий сміттєвий насип між механічних ніг, тяглися рукою до кошика, брали звідти папірець та оберемок карт, ретельно перевіряючи, аби часом якусь не залишити. Опісля вони хутенько позадкували та розчинилися серед схилів і насипів смітника, повертаючись знов у місто.

Скидалося на те, що завершальної церемонії не заплановано.

За кілька хвилин, крім Айзека і Дерхан з Яґареком і Лемюелем, у ямі не лишилося органічного життя. Хіба страхітливий напівмертвий чоловік із пустим черепом. Конструкти так і стояли довкола них, доки люди ніяково тупцювали.

Айзекові здалося, що на найвищому пагорку зі сміття він побачив людську постать, густо-чорну на тлі сепійних сутінок Нового Кробузона. Придивившись, нікого не вздрів. Вони були геть самі.

Суплячись, він глянув на товаришів і підійшов ближче до трупно-блідого чоловіка.

— Радо, — промовив Айзек. — Чому ми мали прийти сюди? Що тобі від нас потрібно? Про глитай-нетель ти знаєш...

— Дер Ґрімнебуліне, — перепинив аватар. — З кожним днем я стаю все потужнішим. Мої обчислювальні здібності — безпрецедентне явище в історії Бас-Лагу, хіба якщо в мене є суперник на якомусь далекому континенті, про який нам нічого не відомо. Я — сукупність мережі сотень обчислювальних машин. Кожна живить решту, і так без кінця. Я можу оцінити проблему з тисячі аспектів.

Щодня очима мого аватара я читаю книги, котрі приносить мені моя паства. Я поглинаю історію й релігію, тавматургію, науку й філософію та ретельно розкладаю знання по базах даних. Кожна крихта інформації збагачує мої розрахунки.

Я розкинув свої органи чуття. Мої кабелі видовжуються, тягнуться далі. Також отримую інформацію з камер, закріплених по всьому смітнику. Навіть зараз мої кабелі під’єднуються до них, ніби відокремлені нервові закінчення. Моя паства поволі протягує їх назовні, в саме місто, щоб з’єднати із тамтешньою апаратурою. Мої парафіяни є й у надрах Парламенту. Вони завантажують пам’яті їхніх обчислювальних машин на карти й приносять мені. Однак це не моє місто.

Айзек наморщив чоло й похитав головою.

— Я не... — почав було він.

— Я приречений на проміжне існування, — нетерпляче перебив його аватар. Моторошний голос чоловіка лунав мертво й беземоційно. — Я народився через хибу в мертвому просторі, де люди звільняються від непотрібного. На кожного конструкта, який уже став частиною мене, знайдеться тисяча тих, хто ще не встиг. Моя пожива — це інформація. Моє втручання — непомітне. Я росту, поки вчуся. Я аналізую, а значить, існую.

Якщо урветься життя міста, змінні зійдуть нанівець. Потік інформації висохне. Я не хочу жити в порожньому місті. Я завантажив змінні стосовно проблеми нетель у мою аналітичну мережу. Прогноз однозначний. І дуже негативний для життєкровного населення Нового Кробузона. Я вам допоможу.

Айзек глянув на Лемюеля з Дерхан, знайшов повиті мороком очі Яґарека. Повертаючись назад до аватара, зауважив бистрий погляд Дерхан та артикуляцію її губ: «Будь обережний».

— Що ж, ми всі... до біса вдячні, Радо... гм... Можна запитати, що ти збираєшся робити?

— Я вирахував, що ви найпевніше повірите й зрозумієте, якщо продемонструю, — відповів чоловік.

На Айзекових передпліччях зімкнулася пара металевих затискачів. Він з переляку зарепетував і спробував вивільнитися. Його сталево тримав найбільший із промислових конструктів, спеціальна модель з руками для спорудження риштаків і зведення цілих будинків. Айзекові сили не бракувало, але вивільнитися не міг.

Він закричав до товаришів про допомогу, та інший дебелий конструкт ваговито заступив їм путь. Якусь нечітку мить Дерхан і Лемюель з Яґареком ошелешено дивилися. Потім Лемюель стартонув і кинувся навтьоки. Одним із довгих рівчаків у смітті він побіг на схід і щез із очей.

— Голубе, паскуда ти! — загорлав Айзек.

Поки він корчився й виривався, із подивом помітив, що Яґарек вийшов наперед, закривши собою Дерхан. Скалічений ґаруда, такий тихий, завше пасивний, що Айзек навіть ніколи не брав його в розрахунок. Він міг іти слідом і робити, що просять. І все.

І цей самий ґаруда у неймовірному стрибку повз конструкта пробирався до Айзека. Дерхан, зрозумівши, що той робить, кинулася в інший бік, спричинивши конструкту болісні муки вибору. Урешті він цілеспрямовано покрокував до неї.

Вона розвернулася бігти, та з-під укритої сміттям памолоді хльоснув, мов гадюка, мережаний кабель і, обкрутившись навколо ноги, кинув її додолу. Жінка гупнула ницьма на всипану якоюсь бридотою землю й заволала від болю.

Яґарек героїчно боровся з конструктовими затискачами, але вельми неефективно. Конструкт просто не зважав на нього. Ще один почав підходити ззаду.

— Яґу, біс тебе дери! — гаркнув Айзек. — Тікай!

Та було пізно. Вельми схожий на попереднього дебелий конструкт-будівельник кинув на ґаруду дротяну клітку, з якої тому годі було вибратися.

Закривавлений чоловік, тілесне продовження конструкта, голосно промовив:

— Це не напад. Вас не скривдять. Ми почнемо звідси. Кинемо приманку. Будь ласка, не панікуйте.

— Ти з’їхав зі свого бісового глузду! — закричав Айзек. — Що це, блядь, таке?

В центрі сміттєвого лабіринту конструкти розійшлися по краях незахаращеного майданчика — тронної зали Ради Конструктів. Кабель, обвитий навколо ноги Дерхан, безжалісно тяг її по насипах і кучугурах. Вона боролася, кричала, скреготіла зубами, однак, щоб уникнути мук, довелося встати і, спотикаючись, іти, куди ведуть. Конструкт, що тримав Яґарека, легко підняв його і попрямував геть від Айзека. Ґаруда несамовито відбивався. З голови спав каптур, з нестямних пташиних очей виривалися холодні блискавиці люті. Однак він був безсилий перед неминучою силою цієї неістоти.

Конструкт, який схопив Айзека, поклав його в центрі майданчика. Аватар пританцьовував довкола нього.

— Постарайся заспокоїтися, — промовив він. — Боляче не буде.

— Що?! — заревів бугаєм Айзек.

З іншого боку крихітного амфітеатру незграбно, мов дитина, тупав маленький конструкт. Він ніс дивний пристрій, якийсь неоковирний шолом, з котрого стриміло щось подібне до лійки, а вся конструкція живилася від портативного двигунця. Далі конструкт скочив Айзеку на плечі, боляче вчепившись ногами, й накинув йому на голову шолом.

Айзек корчився, кричав, однак, знерухомлений могутніми лаписьками, не зміг вирватися. Небавом шолом туго застебнули, смикнувши волосся й дряпнувши шкіру на голові.

— Я — машина, — вимовив голий чоловік, підтанцьовуючи німими кінцівками від каміння до брухту, звідти — до завалів битого скла. — Усе, що тут накидане, — це моє тіло. Я лагоджу його набагато швидше, ніж на ваших тілах заживають рани чи зростаються зламані кості. Тут усе залишають гнити. Чого тут нема, скоро принесуть, або я сам зроблю. Прилад на твоїй голові подібний до тих, що використовуються різноманітними комунікаторами, провидцями й психонавтами. Це перетворювач. Він може передавати, перенаправляти й накопичувати психічну течу. Наразі він налаштований на підсилення й випромінення.

Я його відрегулював. Він набагато потужніший від тих, якими користуються в місті. Пам’ятаєш, Ткач попередив, що нетля, яку ти викохав, тепер полює на тебе? Так-от, це скалічена особина, хирлявий вигнанець. Без допомоги він тебе не знайде.

Чоловік глянув на Айзека. Десь на віддалі викрикувала щось Дерхан, та Айзек не слухав, не міг відвести погляду від каламутних очей аватара.

— Побачиш, що можна зробити, — продовжив чоловік. — Ми допоможемо.

Айзек не чув свого знавіснілого рику. Конструкт потягнувся вперед і ввімкнув двигунець. Шолом завібрував та загудів так сильно й гучно, що в Айзека заболіли вуха.

У нічному небі пульсували ментальні хвилі Айзека. Вони пройшли крізь густий серпанок поганих снів, що забили пори міста, й потекли далі, в атмосферу.

З Айзекового носа пустилася кров. Страшенно боліла голова.

У трьохстах метрах над Ладмідом ширяли рукохапи. Лівиці сторожко намацували психічний слід глитай-нетель.

Блискавична атака, поки не підозрюють про нас, — пропонував один.

Обережність, — наполягав інший, — вистежити й слідувати далі, знайти гніздо.

Вони сперечалися швидко й безгучно. Квінтумвірат правиць непорушно висів у повітрі, у кожного за спиною — шляхетна лівиця. Правиці шанобливо мовчали, поки лівиці обговорювали тактику.

Не поспішати, — погодилися вони. Кожна лівиця і правиця, окрім пса, підняла руку свого носія й наготувала кременівку. Фантастичний загін повільно розтинав повітря, прочісуючи психосферу в пошуках крапель свідомості нетель.

Вони закрученою спіраллю рухалися над містом по сліду розплесканого сонного осаду, описали дугу над Слинним Вогнищем та полетіли далі до Шеку й на південь Смоли, в Рікокірку.

Повертаючи на захід, вони відчули подуви чужої психіки з Сірого Меандру. На мить рукохапи розгубилися. Вони зависли в повітрі, щоб перевірити неясні брижі в атмосфері, але згодом стало ясно, що вони належали людині.

Якийсь тавматург, — припустив один.

Не наш клопіт, — дружно відповіли товариші.

Лівиці веліли своїм правицям-носіям продовжити повітряне стеження. Крихітні фігурки танцювали в повітрі, немов пилини, огинаючи підвісні колії вартових. Лівиці стривожено крутили головами, скануючи порожнє небо.

Раптом повітря набухло від потоку чужих виділень. Поверхневий натяг психосфери бринів від тиску, крізь його пори сочилося огидне відчуття неземного голоду. Психічну площину вкрило товстим шаром в’язких випарів незбагненних умів.

Лівиці розгублено зависли, жадібно ковтаючи повітря. Така страшна сила, міць, швидкість. Вони засмикалися на спинах своїх партнерів. Відкритий із правицями зв’язок раптово наповнився психічним шумовинням. Кожна правиця відчула потік жаху від затопленої емоціями свідомості лівиць.

Політ п’яти пар утратив чіткий порядок. Зламавши стрій, вони безладно металися по небу.

Воно наближається, — закричав один. У відповідь прийшов сумбур наляканих, розгублених повідомлень.

Правиці намагалися вирівнятися й упорядкувати політ.

Одночасно змахнувши крильми, п’ять темних страховинних силуетів зірвалися зі свого сховку в хитросплетінні дахів Рікокірки. Хльоскання гігантських крил лунало в декількох вимірах і дібралося до теплого повітря, де виписували зиґзаґи розгублені пари рукохапів.

Пес-лівиця мигцем помітив, як унизу борознять повітря величезні крислаті крила. Він не стримав нажаханого вереску в ментальному зв’язку і відчув, як під ним смикнувся Рятуй-правиця. Лівиця силкувалася опанувати себе.

Лівиці, всі сюди, — крикнула вона й наказала правиці піднятися вгору.

Правиці, ковзнувши повітрям, збилися в купу. Вони брали силу одне в одного, підпорядковуючи її суворій дисципліні. І ось вони вже вишикувалися в струнку лінію, п’ять незрячих правиць лицем униз, губи — готові випльовувати вогонь. Лівиці гарячково вглядалися в небо через дзеркальні шоломи. На їхніх обличчях блимало неясне світло зірок. У дзеркалах відбивалися темні обриси міста, похиле скупчення шиферних покрівель, провулків і скляного купола.

Загін спостерігав, як до нього на карколомній швидкості несуться глитай-нетлі.

Як почули нас? — нервово спитала лівиця. Рукохапи як могли блокували своє психічне випромінювання. Вони не очікували засідки. Як же так сталося, що в них перехопили ініціативу?

Та коли глитай-нетлі наблизилися, лівиці зрозуміли, що їх не розкрили.

Найбільша нетля, що летіла пепереду клину, намагалася скинути зі себе якусь мерехтливу перешкоду. Вони побачили, що страховинна зброя нетлі, її колючкуваті щупальці й зазубрені кістяні кінцівки, зі свистом, нестямно розтинали повітря. Клацали й скреготіли жахливі зуби.

Це було схоже на бій з невидимим ворогом, котрий виринав на поверхню звичайного простору, потім знову назад, ефемерний, як дим, він гуснув, а потім щезав, мов тінь. Крізь тісно зіткані реальності витанцьовував жаский павук, шмагаючи глитай-нетель безжальними хітиновими ланцетами.

Ткач! — захлинувся в ефірі один із лівих, а потім всі наказали своїм правицям поволі відступати від повітряного бою.

Інші нетлі метушилися навколо родича й намагалися допомогти. Вони діяли по черзі згідно з якимсь незбагненним кодексом. Як тільки показувався Ткач, вони нападали, шматуючи його панцир та випускаючи патьоки сукровиці, перш ніж той щезав у іншому вимірі. Попри рани, Ткач уміло зсікав клапті ніжної плоті ворога, звідки лилася темна соляниста кров.

Нетля й павук атакували одне одного у вихорі різких, безжальних рухів, низка нападів і парирування, зашвидких для звичайного ока.

Злетівши вгору, нетлі зірвали з міста сонне запинало. Вони сягли тої висоти, звідки ментальні хвилі збивали з пантелику рукохапів.

Було ясно, що нетлі теж їх відчули. Тугий стрій розпався в миттєвому замішанні. Найменша з нетель, з покаліченим тілом і слабкими короткими крильми, відділилася від решти й висолопила страховинного язика.

Дражливо посмикуючись, він вернувся назад у повну слини пащеку.

Найменша нетля безладно закружляла, описуючи кола навколо Ткача і його здобичі. Повагавшись мить, вона різко пірнула вниз і полетіла далі, на схід, до Сірого Меандру.

Дезертирство меншого брата збентежило нетель. Вони розділилися в повітрі, крутячи головами, й нестямно мигтіли довгими антенками.

Зачаровані лівиці сторожко відсахнулися.

Зараз! — крикнув один. — Їм не до нас, розгублені. Нападемо разом із Ткачем!

Вони вагалися.

Бойова готовність, — сказав пес-рукохап Рятую.

Розлетівшись убоки, нетлі піднімалися все далі й далі над повітряним герцем, колуючи в небі. Лівиці заверещали одне до одного.

Атакувати! — захлинаючись від божевільного страху, крикнув хтось, що паразитував на худорлявому клерку. — Атакувати!

Стара пані раптом шугнула вгору, підкорившись наказу своєї переляканої лівиці. Тієї ж миті одна із нетель повернулася й заклякла, забачивши пару рукохапів та їхніх носіїв.

У цей момент дві інші нетлі пурхали навколо суперника. Одна занурила в опукле черевце Ткача гострий кістяний ланцет. Коли павук пірнув назад, інша нетля накинула на його шию ласо із закрученого членистого щупальця. Ткач знову щез в іншому вимірі, та щупальце не відпускало й майже висмикнуло павука зі складки у просторі, стискаючись навколо його шиї.

Ткач корчився й виривався, але лівиці того майже не помітили. До них мчала третя нетля.

Праві солдати нічого не бачили, однак відчули дикий психічний лемент лівиць, які вертілися в усі боки, щоб утримати в дзеркалах наближення страшних хижаків.

Вогонь! — скомандував клерк-рукохап до правиці. — Зараз!

Стара пані відкрила рот і вистромила скрученого в рурку язика. Вона різко вдихнула й плюнула так сильно, як могла. З довгого язика вихопився густий струмінь їдкого газу й ефектним спалахом розітнув нічне небо. На нетлю покотилася велетенська хмара полум’я.

Приціл був правильний, однак лівиця з переляку не розрахувала час. Правиця дихнула вогнем занадто рано. Клуби маслянистого вогню розсіялися, не торкнувшись крил нетлі. Мить — і вона щезла.

Лівиці в паніці звеліли своїм правицям крутитися в повітрі, доки не знайдуть тварюку. Стоп, стоп! — кричав пес-рукохап, та ніхто не зважав. Рукохапи безладно дриґалися у повітрі, немов сміття в морі, вертілися в усі боки, нестямно витріщаючись у свої дзеркала.

Онде, — заверещала молода жінка-лівиця, забачивши, як нетля каменюкою летить униз, у напрямку міста. Інші рукохапи повернулися горілиць, щоб розгледіти хоч щось через дзеркала, і з жахом опинилися прямо перед носом іншої нетлі.

Поки вони шукали її родичку, нетля проплила над ними, і тому, коли нападники розвернулися, вона висіла просто перед ними, розгорнувши крила під їхніми дзеркалами.

Молодик-рукохап устиг заплющити очі свого носія й скомандував правиці розвертатися й плювати вогнем. Запанікувавши, правиця в тілі дитини спробувала підкоритися і, відправивши по короткій спіралі розпечені кругляшки газу, підпалила пару рукохапів, що висіли поряд.

Пороблений рукохап і його лівиця-хепрі заверещали в акустичному й психічному діапазонах, відчувши, як спалахнули тіла їхніх носіїв і вони разом з ними. Вони летіли вниз та кричали й билися в корчах безжального полум’я. Загинули, не долетівши. Кипіла кров, кришилися обвуглені кістки. Останки впали у Смолу й, залишивши по собі хмарку диму, пішли на дно.

Жінка-лівиця завмерла, позичені очі запнув мерехтливий серпанок узорів на крилах нетель. Раптовий бурхливий потік свідомості лівиці заклекотів через канал зв’язку до її бійця-правиці. Водяник поморщився від дивної какофонії в голові товариша. Він зрозумів, що сталося. Носій заскиглив від жаху й узявся розстібувати шлейки, що з’єднували їх із лівицею. Навіть попри пов’язку, правиця міцно заплющила очі водяника.

Нажаханий, він плювався вогнем без цілі й напрямку, й ніч паленіла від спалахів ядучого газу. Один краєць небезпечної хмарини ледь не зачепив Рятуя, поки той намагався вгамувати істеричні ментальні крики своєї лівиці. Він крутився й крутився, щоб ухилитися від розпеченої полум’яної кулі, й врізався прямо в поранену нетлю.

Істота тремтіла від страху й болю. Ткач витяг свої кігтисті лаписька з її понівеченого тіла, і вона лопотіла пораненими крильми назад, до гнізда, виючи від болю у зламаних суглобах. Уперше за весь час її не цікавила пожива. Від удару об Рятуя та його лівиці-собаки тілом нетлі прокотилася хвиля болю.

Якимсь спазматичним порухом вона випростала два велетенських зубці, котрі, як секатори, з коротким жахним звуком відсікли голови Монтджона Рятуя і його напарника-пса.

Голови полетіли у темряву.

Рукохапи ще трималися за життя, та вже не могли контролювати тіла носіїв. Людський і собачий тулуби смикалися в смертельних корчах. Кров заливала тіла оскаженілих від страху рукохапів, що безпомічно стискали пальці.

Вони були при тямі до останнього моменту, доки не розбилися об нещадний бетон якогось закамарку в Малому Кільці й не розплескалися по ньому кривавим місивом та уламками кісток. Носії й паразити роздробилися, кістки розсипалися на порох, а тіла розквасилися до невпізнаваності.

Водянику майже вдалося наосліп розмотати пута, що зв’язували його з завороженою крилами нетлі жінкою. Водяник тільки було зібрався розстебнути останнього ремінця й дременути в небо, як глитай-нетля підібралася ближче, щоб годуватися.

Вона обхопила здобич сильними комашиними кінцівками й міцно стисла. Потягши жінку ближче до себе, встромила їй у рота тремтячий від нетерплячки язик і почала енергійно сотати рукохапові сни.

І це було добре вариво. У ньому, як мул чи кавові піщинки, кружляли думки носія. Глитай-нетля потягнулася за спину жінки й міцніше пригасла її до себе, проколюючи обвислу шкіру водяника, пристебнутого до неї, твердою кістяною кінцівкою. Правиця закричала від раптового болю, й нетля відчула у повітрі присмак жаху. Вона на мить розгубилася, непевна, чому якийсь інший розум з’явився біля її здобичі. Однак істота швидко оговталася й міцніше пригасла до себе їжу, приготувавшись узятися й за наступну жертву, коли вип’є насухо свою першу страву.

Тіло водяника опинилося в пастці. Він смикався, кричав, але вирватися не міг.

На віддалі від свого ненажерливого родича інша нетля хльоскала довгим, подібним до щупальця хвостом крізь декілька вимірів. Гігантський павук хистко миготів поміж площин. Усякий раз, як знову з’являвся, то починав падати: безжально тягла вниз гравітація. Тоді він перескакував в інший вимір, тягнучи за собою зазубрений кінчик щупальця, що стримів у його плоті. Тут він пробував струсити із себе болючий гарпун перед тим як, скориставшись своєю вагою і підйомною силою, повернутися у звичайну площину.

Та нетля вхопилася чіпко, мов бур’ян, витинаючи карколомні сальто навколо непокірної здобичі.

Клерк-рукохап ошаліло викрикував, шукаючи свого товариша-лівицю в тілі м’язистого молодика.

Мертві, всі мертві, браття мої, — повторював він. Дещо з побаченого, з відчутого потяглося через канал до голови його правиці. Тіло старенької захиталося.

Інша лівиця силувалася зберігати спокій. Вона крутила головою, владно віддавала команди: стоп! стоп! У дзеркалах шолома виднілося трійко нетель: поранена, що незграбно летіла вниз до свого таємного гнізда; голодна, що саме харчувалася з голів захоплених у пастку рукохапів; і бойова, вона все ще шмагала і кидалася, мов акула, намагаючись відірвати Ткачеві голову.

Лівиця веліла своєму напарникові підібратися ближче. Зараз, зараз, — подумав він і щосили крикнув товаришу: Вогонь, щосили, відразу по двох. Потім за пораненою. Він раптом закрутив головою, піймавши себе на жахній думці. Де друга? — волав рукохап.

Нетля, котра ухилилася від пломеню з язика старої пані й граційно пірнула геть із виду, описала довгу петлю над покрівлями. Вона повільно й тихо перетікала з хмари на хмару, маскуючи, знебарвлюючи крила до вицвілого сірувато-брунатного кольору, щоб наступної миті явитися спалахом темної забарви, зачарувати мерехтливим полиском гіпнотичних візерунків.

Вона з’явилася з іншого боку рукохапів, просто перед очима лівиць. Побачивши розчахнуті крила хижого звіра, лівиця в тілі молодого чоловіка спазматично здригнулася. Вона відчула, як починає слабнути розум, обплутаний опівнічними відтінками рухливих барв на крилах нетлі.

За мить її жах змило потужною й незбагненною хвилею снів...

...а потім рукохап здригнувсь, і відчуття жаху вернулося, упереміж із відчайдушним захватом від усвідомлення, що він знову думає.

Опинившись перед двома парами ворогів, нетля якусь мить вагалася, а потім легенько крутнулася в повітрі. Вона посунулася так, щоб крила повністю розгорнулися перед клерком і старенькою, котра його несла на собі. Вони все ж намагалися її спалити.

Звільнена лівиця побачила перед собою масивну тушу нетлі зі складеними крилами. Зліва стара пані нервово крутила головою, непевна, що відбувається. У клерка скляніли очі.

Давай пали, зараз! — спробувала закричати лівиця до старої жінки крізь вітер. Її правиця вже приготувалася вогнедихати, аж тут гігантська нетля перетнула відстань між ними зашвидко для людського ока й згребла рукохапів, пускаючи слину, як ошаліла від голоду людина.

Психосферу розітнув нестямний крик. Стара пані почала плюватися вогнем, але той не завдав жодної шкоди нетлі, що тримала її, і випарувавсь у густому повітрі.

Остання лівиця, в тілі чоловіка, що висів над безпритульним хлопчаком-правицею, побачила у дзеркалі жахливу сцену. На мить у повітрі зблиснули кігті Ткача, і з нього висмикнувся розірваний і закривавлений хвіст-гарпун нетлі. Вона безгучно завищала і, звільнившись від Ткача, який більше не вертався, кинулася до пари рукохапів.

Прямо перед очима лівиця побачила, як нетля відірвалася від своєї трапези й, повернувши до неї голову, повільно, лиховісно заворушила вусиками.

Нетлі були і попереду, й позаду. Правиця на сухореброму безпритульнику задрижала і стала чекати вказівок.

Пікірувати! — заверещала нестямно лівиця. — Тікаємо! Операцію провалено! Ми приречені! Плюй вогнем і лети геть!

На розум правиці накотила хвиля паніки. Дитячі риси спотворив жах, хлопчик почав плювати вогнем. А потім пірнув униз, до вологого бруку, сирої протрухлої деревини Нового Кробузона, немов грішна душа до пекла.

Геть! Геть! Геть! — кричала лівиця, а нетлі лизькали її страх хижими язиками.

Сутінки нічного міста простерлися, немов пальці, до рукохапів та затягли їх назад до своїх безсонячних вулиць і провулків, до звичних земних зрад і небезпек, подалі від шаленої, незбагненної, невимовної загрози в небесах.

Розділ сороковий

Айзек посилав Раду Конструктів під три чорти, вимагаючи, щоб його відпустили. У нього з носа юшила кров, заливаючи бороду. Трохи віддалеки Яґарек і Дерхан теж пручалися в руках конструктів, що їх ув’язнили. Боротьба була млява й апатична. Вони знали, що діватися нікуди.

Крізь туман мігрені Айзек побачив, як Рада Конструктів підняла свою кістляву металеву руку до небес. У той же час ту ж саму руку підняв сухорлявий, закривавлений аватар-людина, створюючи ефект неприємної візуальної луни.

— Вона наближається, — сказала Рада мертвим голосом чоловіка.

Айзек завив від люті й підвів голову догори, смикаючись і викручуючись та даремно силкуючись зняти шолом.

Під розсипом хмар він побачив величезну постать із розпростертими крилами, що неначе навмання наближалась до них по небу. Вона пересувалася пожадливими, хаотичними ривками. Дерхан і Яґарек побачили її та завмерли, вражені.

Дивна постать насувалася зі страшною швидкістю. Айзек заплющив, а відтак знову розплющив очі. Він мусив побачити істоту.

Вона наблизилася, різко знизившись і пливучи над річкою. Її численні кінцівки випрямлялись і згорталися. Тіло дрижало у складному, гармонійному русі.

Навіть із такої відстані й навіть попри страх Айзек побачив, що глитай-нетля, котра наближалася до нього, була жалюгідним екземпляром — нічого подібного на жахливу хижу довершеність тієї, що вбила Барбл. У тієї виверти і спіралі, напівдовільне плетиво химерної плоті, що утворювало ту жадібну сутність, були дивовижно, чужорідно симетричними; клітини множились, як таємні, уявні числа. Однак ця істота, з її несамовитими покрученими кінцівками, деформованими й понівеченими сегментами тіла, короткою, обрубаною зброєю... це був покруч, потвора.

Це й була та глитай-нетля, яку вигодував Айзек низькопробним харчем. Нетля, що відчувала потік соків з Айзекової свідомості, коли той лежав і тремтів, нажершися сон-трути. Здавалося, вона усе ще шукає той смак, те перше відчуття чистого, рафінованого харчу.

Неприродне народження істоти, зрозумів Айзек, стало початком усіх проблем.

— Заради Джаббера, — прошепотів Айзек тремтливим голосом. — Чорт забирай... Нехай мені допоможуть боги...

Глитай-нетля приземлилась, здійнявши куряву промислового пилу. Вона склала крила.

Істота присіла, напружено вигнувши спину, наче мавпа, готова кинутися в бій. Безжальні руки — недосконалі, але все ж люті й могутні — вона склала з убивчою, мисливською грацією. Провела своєю довгою, тонкою головою з боку в бік, вивчаючи повітря антенами, що стирчали з очниць. Її огидний звірячий рот відкрився, і з нього вистромився хтивий язик, досліджуючи смак присутніх.

Дерхан застогнала, і нетля здригнулась.

Айзек спробував крикнути, щоб вона мовчала, щоб не дозволяла себе відчути, але втратив мову.

Хвилі Айзекової свідомості бились, як серце, по всій психосфері звалища. Нетля її відчувала, знала, що це те саме психічне вино, якого вона шукала. Інші свідомості, поруч зі знайденою, не мали жодного значення — це були крихти поряд із розкішним бенкетом.

Глитай-нетля затремтіла від передчуття та повернулася спиною до Яґарека й Дерхан. Обличчям стала до Айзека. Вона повільно звелася на чотири кінцівки, відкрила рот із тихеньким, дитячим шипінням та розгорнула свої гіпнотичні крила.

На мить Айзек спробував заплющити очі. Маленька частина мозку, що живилась адреналіном, вигадувала стратегії втечі.

Але він був такий стомлений, збитий з пантелику та нещасний, і в нього так боліла голова, що усвідомив небезпеку запізно. Він побачив спершу нечіткий, розмитий образ крил глитай-нетлі.

Мінлива хвиля кольорів розгорталась, як анемони. Це був повільний, неймовірний рух п’янких відтінків. Опівнічні дзеркальні барви, що рухалися з обох боків тіла глитай-нетлі, прослизнули в Айзеків оптичний нерв, мов хвилі, й заполонили свідомість.

Айзек побачив, як глитай-нетля повільно суне до нього пустирем, побачив, як ідеально симетричні округлі крила тріпотять, омиваючи його пам’ять, гіпнотизують.

А тоді його притомність зірвалась, як зламане коліщатко в механізмі, і він забув про все, окрім навали снів. Ці сни не були нав’язливі, як ті нічні жахи. Натомість вони були його власними, і навіть його самого не було, бо він сам являв собою бульйон образів, він був спомином і символом. Айзек сам був спогадом про батьківську любов, глибокими фантазіями й спогадами про секс, дивними нервовими вигадками, потворами, пригодами, логічними помилками, прикрашеною самосвідомістю й мутуючою масою підсвідомого, що перемагає раціональне й свідоме, і роздумами, що виникли в цій жахливій та неймовірній плутанині підсвідомого, снами

сни

вони

вони припинилися

припинилися раптово, аж Айзек скрикнув від несподіваного, захоплюючого повернення до реальності.

Він шалено кліпав, поки його пам’ять упорядковувала свої шари й підсвідоме відсунулось туди, де й мало бути. Він зглитнув. Голова, здавалося, недавно вибухнула, а тепер відтворювалась із хаосу розрізнених волокон усередині.

Він почув останнє слово в якомусь реченні Дерхан, котре було пропустив.

— ...неймовірно! — вигукувала вона. — Айзеку? Айзеку, ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

Айзек на мить заплющив очі й повільно розплющив їх знову. Він поступово починав розрізняти деталі в нічному пейзажі.

Він упав на руки й коліна та зрозумів, що конструкт його більше не тримає, що стояв він лише завдяки гіпнотичній владі глитай-нетлі. Він підвів очі, витер з обличчя кров.

Йому знадобилась якась мить, аби усвідомити, що відбулось.

Дерхан і Яґарек стояли на краю пустиря, вільні. Яґарек відкинув каптур; було видно його велику пташину голову. Вони обоє завмерли неначе посеред руху, готові бігти куди завгодно. Обоє пильно вдивлялись у центр «арени».

Перед Айзеком виднілося кілька великих конструктів, що були позаду нього, коли приземлилася нетля. Зараз вони хаотично рухалися.

Над територією Ради Конструктів на звалищі нависала велетенська стріла підйомного крана. Вона опинилась у центрі простору, пролетівши над маленькою захисною стіною сміття.

Відразу під нею розсипом мільйонів небезпечних уламків лежав величезний дерев’яний ящик, куб, вищий за людський зріст. З розтрощених дерев’яних стін висипався вантаж — ціла гора заліза, вугілля й каменю, хаотичне поєднання найважчих залишків зі звалища Сірого Меандру.

Крізь розбиті дошки ящика повільно витікала щільна маса сміття.

Під ящиком було громаддя понівеченого екзоскелета, з якого сочилася рідина. Також виднілися зламані крила, поховані під горою відходів. Усе це було залишками глитай-нетлі, яка слабко борсалась і видавала жалюгідні звуки.

— Айзеку, ти це бачив? — прошепотіла Дерхан.

Він похитав головою, вражено витріщивши очі. Обережно здерся на ноги.

— Що сталося? — видушив чоловік. Власний голос здавався йому дивовижно чужим.

— Ти був не при тямі майже хвилину, — стривожено сказала Дерхан. — Вона тебе захопила... Я до тебе кричала, але вже було пізно... а тоді... а тоді вперед вийшли конструкти, — вона кинула на них допитливий погляд. — Вони йшли до неї, і вона їх відчувала... і здавалось, вони її заплутали і... неначе одурманили. Вона трохи відступила та ще ширше розгорнула крила, щоб спрямувати кольори і на конструктів, і на тебе, але вони просто йшли далі.

Дерхан пошкандибала до нього. Тягуча кров текла з її рани, що знову відкрилася. Вона обійшла напівмертву глитай-нетлю настільки широко, наскільки це було можливо, — та в’яло, благально мекнула, неначе ягня, коли Дерхан минала її. Хай як жінка боялася, нетля вже нічого не могла їй зробити. Лежала розбита і знищена, її крила були поховані та зламані навалою сміття.

Дерхан присіла на землю поруч із Айзеком, потягнулась до нього і тремтячими руками взяла за плечі. Вона кинула нервовий погляд на полонену глитай-нетлю, а тоді подивилася в очі Айзеку.

— Вона не могла їх перемогти! Вони все йшли, а вона... вона відступала... Вона не згортала крила, аби не втратити контроль над тобою, але їй було страшно... вона не розуміла, що відбувається. А поки вона задкувала, почав рухатися кран. Вона його не помітила, хоча від нього аж земля дрижала. А тоді конструкти завмерли, а нетля чекала... і її роздушив ящик.

Вона озирнулась на місиво органічного слизу й сміття, що вкривало землю. Глитай-нетля жалібно голосила.

Позаду аватар Ради Конструктів ступав по нерівному килиму зі сміття. Він опинився за метр від глитай-нетлі, яка вистромила язик, намагаючись упіймати його за щиколотку. Проте вона була занадто слабка й повільна, і йому навіть не довелося прискорювати крок, аби втекти.

— Вона не відчуває моєї свідомості. Я для неї невидимий, — сказав аватар. — І коли вона мене чує, помічає наближення моєї примітивної фізичної форми, моя психіка залишається для неї таємницею. Отже, вона нечутлива до гіпнозу нетлі. Її крила розмальовані складними формами, які стають усе складнішими у швидкій, безжальній послідовності... та й усе.

Мені не сняться сни, дер Ґрімнебуліне. Я — обчислювальна машина, що вирахувала, як думати. У мене немає мрій. У мене немає неврозів чи прихованої душевної глибини. Моя свідомість — зростаюча функція моєї обчислювальної потужності, а не плутанина, що розростається у вашій голові. Ніяких прихованих сенсів, ніяких потаємних комірок.

В мені немає нічого, чим може поживитися нетля. Вона стає голодною. Я можу її здивувати, — чоловік перевів погляд на понівечену істоту, що стогнала. — Я можу її вбити.

Дерхан уважно подивилась на Айзека.

— Машина, що мислить... — мовила вона.

Айзек повільно кивнув.

— Навіщо ти зі мною це зробив? — сказав він тремтливим голосом, дивлячись, як кров, що все ще цебеніла з носа, бризкає на суху землю.

— Розрахунок, — відповів аватар. — Я розрахував, що таким чином я з найбільшою вірогідністю покажу тобі, на що здатен, і водночас отримаю перевагу в цій боротьбі, знищивши одну нетлю. Нехай вона й найменш загрозлива.

Айзек роздратовано похитав головою.

— Бач... — процідив він крізь зуби. — В цьому й біда довбаної надмірної логіки... Вона не враховує змінні, такі, наприклад, як головний біль...

— Айзеку, — промовила Дерхан гаряче, — це ж наш шанс! Ми можемо використати Раду... як військо. Ми можемо знищити нетель!

Іззаду підійшов Яґарек та присів навпочіпки, прислухаючись до розмови. Айзек підвів очі та глянув на нього, напружено розмірковуючи.

— Чорт, — сказав він. — Свідомість без мрій.

— З іншими буде не так легко, — сказав аватар. Він дивився в небо, як і основне тіло Ради Конструктів. На крихітну мить величезні очі-прожектори змигнули й спрямували в небеса потоки потужного світла. У химерних променях завиднілися темні, розмиті тіні.

— Там двоє, — сказав аватар. — Їх сюди привів передсмертний клич їхнього брата.

— Блядь! — налякано вилаявся Айзек. — І що нам робити?

— Вони не наблизяться, — сказав чоловік. — Вони швидші й сильніші та не такі довірливі, як їхній недолугий брат. Вони розуміють, що тут щось не так. Вони відчувають на смак лише вас трьох, однак до них долинають фізичні вібрації всіх моїх тіл. Розбіжність їх нервує. Вони не наблизяться.

Айзек, Дерхан і Яґарек поволі розслабились.

Вони подивились одне на одного, на сухорлявого аватара. За ними в передсмертній агонії голосила глитай-нетля. На неї ніхто не зважав.

— То що ж нам робити? — запитала Дерхан.

За кілька хвилин мерехтливі, моторошні тіні над головою зникли. З крихітного глухого закапелка міста, оточеного привидами промисловості, на кілька годин, здавалося, спала пелена нічних жахіть.

Хай які втомлені були Айзек і Дерхан, і навіть Яґарек, їх надихнула перемога Ради Конструктів. Айзек наблизився до вмираючої нетлі, оглянув її зболену голову, розмиті, нелогічні риси. Дерхан хотіла її спалити, повністю знищити, проте аватар не дозволив. Він хотів зберегти голову істоти, дослідити її на дозвіллі, вивчити, що відбувається в мозку глитай-нетлі.

Істота з усіх сил чіплялася за життя, аж поки в другій ночі вона видихнула востаннє з довгим стогоном і цівкою смердючої кислої слини. Із неї, хвилею прокотившись по звалищу, з трепетом вийшли всі накопичені страждання, в той час як емпатичні ганглії нетлі скорочувались, умираючи.

На звалищі запала дивовижна тиша.

Аватар по-товариськи сів поруч з двома людьми й ґарудою. Вони почали говорити. Намагалися розробляти плани. Навіть Яґарек говорив із тихим запалом. Він був мисливцем. Знав, як ставити пастки.

— Ми не можемо нічого зробити, поки не зрозуміємо, де ті довбані створіння, — сказав Айзек. — Або ми їх вполюємо, або нам доведеться просто сидіти й удавати з себе наживку, сподіваючись, що ті падлюки з мільйонів душ, що живуть у місті, прийдуть саме по нас.

Дерхан і Яґарек погодились.

— Я знаю, де вони, — сказав аватар.

Інші спантеличено на нього витріщились.

— Я знаю, де вони ховаються, — продовжив він. — Знаю, де вони гніздяться.

— Звідки? — прошипів Айзек. — Де?

У захопленому пориві він схопив аватара за руку, проте, торкнувшись його, відсмикнув свою від несподіванки. Він був надто близько до обличчя аватара, і щось у його жахливому образі пройняло Айзека. Він бачив обід розпиляного черепа відразу під поморщеною блідою шкірою чоловіка, поцяткованою засохлою кров’ю. Він бачив огидний кабель, під’єднаний до складки внизу порожнини в черепі чоловіка, там, де в нього вирвали мозок.

Шкіра аватара була суха, мертвотна й холодна, як на бойні у підвішеної на гак туші.

Очі дивилися на нього з виразом незмінної зосередженості й ледь прихованої тривоги.

— Всі мої «я» відстежили напади. Я проаналізував дати й місця. Я знайшов кореляції, систематизував їх. Я врахував дані з камер спостереження й обчислювальних машин, у яких краду інформацію, непоясненні постаті в нічному небі, тіні, котрі не схожі на жодну расу, що проживає в місті.

Це складні закономірності. Я їх упорядкував, відкинувши одні можливості й застосувавши високоточні математичні програми до інших. З урахуванням невідомих змінних, стовідсоткова впевненість неможлива. Однак, відповідно до наявних даних, шанс на те, що я правильно визначив локацію гнізда, — сімдесят вісім відсотків. Нетлі живуть в Оранжереї, над кактоїдами, в Рікокірці.

— Чорт забирай, — вилаявся Айзек через якийсь час. — То вони тварини чи вони мислячі? В будь-якому разі, неймовірно. Вони вибрали найкраще місце, яке можу собі уявити.

— Чому? — раптом запитав Яґарек.

— Новокробузонські кактоїди — не такі, як у Цимеку, Яґу, — сказав Айзек. — Або, мабуть, вони саме такі, і в цьому й полягає проблема. Не сумніваюсь, що вони тобі траплялись у Шанкелі. Ти знаєш, які вони. Наші місцеві какти — з тих самих пустельних кактоїдів, що помандрували на північ. Я не знаю нічого про інших — гірських кактоїдів, тих, що живуть на сході, у степах. Але знаю, який стиль життя популярний на півдні, і цей стиль не найкраще вписується в місцеві звичаї.

Він спинився, зітхнув і потер голову. Він був знесилений, а голова все ще боліла. Він мусив зосереджуватись, аби думати, попри яскраві спогади про Лін, що приходили, варто було лише заплющити очі. Айзек зглитнув і продовжив:

— Усі ті круті мужицькі штучки, що задають тон у Шанкелі, тут виглядають трохи неоднозначно. Я взагалі думаю, що тому вони й збудували Оранжерею, аби організувати гидкий клаптик Цимека в Новому Кробузоні. Для них у законі зробили особливий виняток, коли звели Оранжерею — хто й знає, на які домовленості їм довелося піти. Формально, це незалежна країна. Туди ніхто не може потрапити без дозволу, навіть варта. Там діють їхні власні закони, їхнє власне все.

Зрозуміло, що це — маячня. Очевидно ж, що без Нового Кробузона Оранжерея і сраної копійки не варта. Какти кожен день валом марширують на роботу, похмурі такі кенти, а зароблене відносять назад у Рікокірку. Оранжерея належить Новому Кробузону. І я нітрохи не сумніваюся, що варта може зайти куди завгодно, якщо їй так захочеться. Але Парламент і губернатори підтримують цей фарс. Не можна просто так взяти і зайти в Оранжерею, Яґу, а якщо зайдеш... трясця, то я й не знаю, що б сталося.

Ну, тобто ходять чутки. Звісно, є люди, які там були. І є історії про те, що вартові бачили крізь скляний ковпак, коли пролітали над ним у своїх дирижаблях. Але більшість людей, і я в тому числі, насправді уявлення не мають, що там відбувається і як туди потрапити.

— Але ми могли б туди потрапити, — сказала Дерхан. — Можливо, Голуб приповзе назад, бо схоче більше золота. Правда ж? Якщо він повернеться, не сумніваюся, що він міг би провести нас в Оранжерею. Не можна ж стверджувати, що в Оранжереї немає злочинності, я в це просто не вірю, — вона говорила із запалом. Очі виблискували. — Радо, — сказала вона, повернувшись до оголеного чоловіка, — чи є якась... твоя особа... в Оранжереї?

Аватар похитав головою.

— Кактоїди рідко використовують конструктів. Ніхто з моїх «я» не був усередині. Тому я й не можу з певністю сказати, де глитай-нетлі. Лише те, що сплять вони в межах того ковпака.

Коли аватар це сказав, Айзек раптом дещо усвідомив.

Він розмірковував над проблемою, думав, як потрапити в Оранжерею, але раптом ошелешено втямив, що таким міг і не перейматися. Йому згадалася роздратована порада Лемюеля: залиш це професіоналам.

Тоді він без вагань відкинув цю думку, але тепер, зрозумів він, справді можна було так і зробити. Була тисяча різних способів повідомити варту, не здаючись їм: держава полегшувала роботу донощиків. Тепер він знав, де були глитай-нетлі: він міг повідомити про це владу з усіма її можливостями, мисливцями й науковцями, з її величезними ресурсами. Він міг їм сказати, де гніздяться глитай-нетлі, і втекти. А вартові могли б самі їх впіймати. Тієї нетлі, що полювала на нього, вже не стало: йому було нічого боятися.

Усвідомлення було вражаючим.

Однак воно ні на мить не перетворилося на спокусу.

Айзек пам’ятав про допит Вермішанка. Той намагався приховати свій страх, але було очевидно, що він анітрохи не вірить у те, що варта здатна зловити глитай-нетель. А тепер в особі Ради Конструктів Айзек уперше зустрівся з силою, яка показала, що здатна вбити цих надзвичайних хижаків. Силою, яка не працювала на державу, а натомість запропонувала допомогу йому з товаришами — або вирішила скористатися їхньою допомогою.

Айзек не знав точно, які мотиви керують Радою, навіщо їй ховатися. Проте йому достатньо було вже того, що цю зброю не могла використати варта. Для міста це був найкращий шанс. Такого він не міг заперечувати.

Це була важлива причина.

Однак значно сильнішим було набагато примітивніше відчуття, що крилося глибоко всередині, — ненависть. Айзек подивився на Дерхан і згадав, чому вони подружилися. Він скривив губи.

«Я би не довіряв Радґаттеру, — холодно подумав він, — навіть коли б той сраний вбивця заприсягнувся душами своїх дітей».

Якби держава відшукала нетель, зрозумів Айзек, вона б зробила все можливе, щоб їх упіймати. Бо вони до чорта дорогі. Їх могли б забрати з нічного неба, усунути небезпеку, але їх би знову замкнули в якійсь лабораторії, продали на якомусь аукціоні, і вони знову б працювали за своїм комерційним призначенням.

Їх би знову доїли й годували.

Айзек знав, що якою б непідходящою кандидатурою для пошуку й знищення нетель він не був, усе ж повинен спробувати. Він відмовлявся бути фігурою в інших комбінаціях.

Вони продовжували розмовляти, аж поки зі східного обрію не почала розсіватися темрява. Взялися формувати обережні пропозиції. Всі були непевні. Але навіть із сотнями «якщо» ці напівсхеми розросталися й окреслювалися. З них поступово утворювалася послідовність. З величезним подивом Айзек і Дерхан зрозуміли, що в них є щось на зразок плану.

Поки вони розмовляли, Рада відправила свої рухомі особи в глибину звалища. Вони порпалися в купах сміття і приносили звідти покручені дроти, розбиті каструлі й друшляки, навіть один чи два погнуті шоломи, а нерідко — й величезні блискучі гірки гострих уламків дзеркал.

— Ви можете знайти зварювальника чи металотавматурга? — запитав аватар. — Треба зробити захисні шоломи, — він описав дзеркала, які мають бути розміщені точно по лінії зору.

— Так, — сказав Айзек. — Повернемося завтра ввечері, щоб зробити шоломи... а тоді... тоді в нас буде день... щоб підготуватися.

Поки ще було темно, різні конструкти стали розповзатися хто куди. Вони поверталися до домівок своїх власників, досить рано, щоб їхні нічні мандрівки залишались непоміченими.

Розвиднювалось. Гуркіт потягів долинав усе частіше. На баржах почулися гучні, лайливі перемовляння шкіперських родин, що горлали одне до одного на воді по той бік смітника. Робітники ранньої зміни поплелися до фабрик, аби витерпіти черговий день перед величезними ланцюгами, паровими двигунами й невтомними молотами тих бездушних промислових об’єктів.

На пустирі серед звалища лишилося тільки п’ять постатей: Айзек з товаришами, жахливий труп, що говорив від імені Ради Конструктів, і сама Рада, що нависала над ними й повільно ворушила кінцівками.

Айзек, Дерхан і Яґарек встали, збираючись іти. Вони були знесилені й у кожного з них щось боліло — коліна й долоні подерлись на нерівній землі, а в Айзека все ще розколювалась голова. Вони були вимащені грязюкою і сажею. З них сипалось стільки пилу, що він нагадував дим. Здавалося, що вони горіли.

Вони сховали дзеркала та інший матеріал для виготовлення шоломів у такому місці звалища, щоб потім змогти їх знайти. Айзек і Дерхан збентежено роззиралися, настільки оточення змінилось у денному світлі. Загрозливе звалище тепер здавалося хіба що жалюгідним, моторошні постаті виявилися зламаними колясками й порваними матрацами. Яґарек високо піднімав перев’язані ноги, трохи шкутильгаючи, й безпомильно прямував назад тією ж дорогою, якою вони й прийшли.

Айзек і Дерхан волочилися за ним. У них зовсім не лишилося сил. Обличчя Дерхан побіліло, і вона зболено торкалася місця, де раніше було її вухо. Коли трійця вже майже зникла за стінами розтрощеного сміття, до них гукнув аватар. Почувши сказане, Айзек нахмурився, але не спинився, з кожним кроком віддаляючись від Ради; не зупинився він і тоді, коли пройшов плутаним шляхом повз сміттєві кургани та вибрався на все світліші вулиці Сірого Меандру. Однак він запам’ятав слова Ради Конструктів і ретельно їх обдумував.

— Те, що ти носиш із собою, може бути в небезпеці, дер Ґрімнебуліне, — сказав аватар. — Більше не залишай цінних речей біля залізниці. Принеси мені свій кризовий двигун, — запропонував він. — На зберігання.

Розділ сорок перший

— Пане мер, до вас тут джентльмен і... юнак, — промовила Давінія через переговорну трубку. — Джентльмен повідомив, що пан Рятуй послав його у справі... водогону в Д/Р. Жінка нервово затнулася на очевидних кодових словах.

— Хай заходять, — одразу відповів Радґаттер, упізнавши пароль.

Він нервово совався у кріслі від нетерплячки. Масивні двері до палати Лемквіста повагом прочинилися й впустили ставного молодого чоловіка та переляканого хлопчака, що вчепивсь у його руку. Дитина була вдягнена в потріпане ганчір’я, ніби її щойно забрали з вулиці, розпухлу руку вкривала брудна пов’язка. Одяг чоловіка виглядав пристойніше, але не менш дивно. На стегнах бовталися просторі штани, подібні до тих, що носили хепрі. У них він, попри свою статуру, виглядав дуже по-жіночому.

Радґаттер кинув на нього зморений, роздратований погляд.

— Сядьте, — промовив коротко. Помахавши перед ними стосом папірців, швидко заговорив. — Один неопізнаний безголовий труп, пристебнутий до безголового пса, на обох мертві рукохапи. Одна пара носіїв рукохапів, спина до спини, виссано інтелект. Далі, — він зиркнув на рапорт варти, — водяник, весь у ранах, і молода жінка, людина. Нам удалося відділити рукохапів, убивши носіїв, і це справжня біологічна смерть. Тож ми надали нових носіїв і поклали пару в клітку з парою псів, але вони не рухались. Як ми і припускали. Осушити мозок носія — значить, осушити й рукохапа разом із ним.

Мер відкинувся на спинку й подивився на двох пошарпаних гостей.

— Тож... — після паузи продовжив він. — Я — Бентам Радґаттер. Гадаю, ви мені зараз повідомите, хто ви, де Монтджон Рятуй і що трапилося.

У залі засідань на найвищому поверсі Штиря Еліза Стем-Фульхер дивилася на какта, що сидів по інший бік столу. Масивна голова без шиї відразу переходила в плечі. М’ясисті руки співрозмовника непорушно лежали на столі, тяжкі, мов колоди. Шкіра була вцяткована сотнями подряпин і порізів, що зарубцювалися в товсті нарости рослинної тканини.

Какт завбачливо підрізав колючки. Внутрішній бік рук і ніг, долоні, усі місця, де плоть треться чи торкається плоті, він ретельно відчистив. Ще з весни на міцній голові примостилася чіпка червона квіточка. На плечах і грудях розросталися округлі нарости.

Він мовчки чекав, коли заговорить Стем-Фульхер.

— Наскільки ми зрозуміли, — обережно почала вона, — минулої ночі ваші наземні патрулі діяли неефективно. Як і наші, варто додати. Є інформація, яку ще треба перевірити, про можливе зіткнення глитай-нетель із невеликим... повітряним підрозділом із наших агентів. — Жінка швидко прогорнула папери. — Стає цілком зрозуміло, — зважилася вона, — що звичайне прочісування міста не дає необхідних результатів.

Наразі, через низку причин, які ми обговорювали, зокрема дещо різні методи роботи, ми не вважаємо, що об’єднання наших патрулів принесе плоди. Однак, безумовно, скоординувати спільні зусилля таки варто. Тому ми продовжили термін офіційної амністії для вашої організації до кінця місії. З цієї ж причини ми готові запропонувати тимчасове призупинення заборони користування недержавними аеростатами.

Вона прокашлялася. «Ми у відчаї, — подумала. — Та зрештою, і ви теж».

— Ми готові надати для тимчасового користування два літальні апарати. Піднятися в повітря ви зможете, узгодивши з нами зручний маршрут і час. Це робиться для того, щоб підвищити ефективність у небі. Умови залишаються ті самі: всі плани обговорюються й узгоджуються заздалегідь. Окрім того, уся дослідницька робота стосовно методології полювання зводиться докупи. Скажіть, — вона відкинулася на стільці й метнула контракт на стіл. — Пістрявий уповноважив вас ухвалювати рішення такого штибу? Якщо так, то... що скажете?

Коли Айзек разом із Яґареком і Дерхан пхнули замшілі двері своєї тимчасової халупки біля залізниці й, виснажені, зайшли в її теплу сутінь, то не надто здивувалися, побачивши, що там на них чекав Лемюель Голуб.

Айзек був брудний і злий, як чорт. Голуб не виправдовувався.

— Я ж казав тобі, Айзеку, — промовив він. — Пахне смаленим — я валю. Але ось ти тут, живий-здоровий, от і чудово, а значить, наша угода в силі. Припустімо, ти і далі хочеш виловити малих виблядків. Тоді робиш усе, що скажу, в такому разі я зможу допомогти.

Дерхан люто блимнула на нього, але вихід злості не дала. Вона аж бриніла від передчуття. Кинула швидкий погляд на Айзека й насупилася.

— Ти можеш провести нас до Оранжереї? — врешті зважилася.

Вона стисло розповіла про імунітет Ради Конструктів до нападів глитайнетлі. Він із захватом слухав про те, як Рада розвернула стрілу підйомного крана за спиною нетлі й поховала ту під завалами сміття. Переповіла і те, що Рада Конструктів упевнена — нетлі ховаються в Оранжереї.

Далі Дерхан повідомила про орієнтовні плани дій.

— Сьогодні треба придумати, як виготовити шоломи, — додала вона. — А завтра... маємо бути там.

Очі Голуба задумливо звузилися. Хвильку поміркувавши, він почав малювати карту на пилюці.

— Оце — Оранжерея. Проникнути іуди можна п’ятьма основними способами. Один включає хабара, а ще два — найпевніше, убивство. Убити какта — така собі ідея, а підкуп — вельми ризиковано. Вони тільки й балакають про те, які вони незалежні, а насправді Оранжерея живе з Радґаттерової милості.

Айзек кивнув і глянув на Яґарека.

— А це означає, що там повно стукачів. Тому нам не варто дуже світитися.

Дерхан з Айзеком підсунулися ближче, спостерігаючи, як Лемюелеві закарлючки набувають сенсу.

— Тому зосередимося на інших двох і побачимо, як діло вигорить.

Після годинної балаканини Айзек ледь тримався. Він безперестанку клював носом і, притулившись підборіддям до плеча, пускав на комір слину. Втома заразила і Лемюеля з Дерхан, тож вони задрімали.

Як і Айзек, вони неспокійно крутилися вві сні, вкриваючись потом у спертому повітрі тісної хатини. Айзек спав гірше від усіх, декілька разів схлипував від спеки. Десь перед обідом устав Лемюель і побудив інших. Айзек прокинувся, вистогнуючи ім’я Лін. Від утоми й поганого сну він забув, що мав сердитися на Лемюеля. Він ледве тямив, що той взагалі був присутній.

— Я приведу нам компанію, — промовив Лемюель. — Айзеку, треба би зайнятися шоломами, про які казала Ді. Гадаю, нам знадобиться принаймні сім таких.

— Сім? — пробурмотів Айзек. — Кого ти збираєшся взяти? І куди зібрався?

— Як я вже казав, мені дещо спокійніше працюється із підмогою, — відповів Лемюель і холодно посміхнувся. — Тому я пустив чутку, що декому знадобиться охорона, і вже отримав декілька відгуків. Тепер треба оцінити кандидатів. І гарантую, до вечора приведу з собою чармета для шоломів. Це один із кандидатів, а як ні, то є в мене боржник у Нейтральній Зелені. Побачимося о... о сьомій, біля звалища.

І пішов. Дерхан підсунулася ближче до знесиленого від горя Айзека й обняла його. Він, мов дитина, запхинькав у дружніх обіймах; сон про Лін ніяк не йшов із голови.

Виплеканий кошмар. Гірка туга, що оселилася глибоко у свідомості.

Вартові загони ретельно припасовували відполіровані до дзеркального блиску металеві листи до стропів дирижаблів.

Перебудувати моторні відсіки чи гондоли — занадто марудна справа, вони просто запнули вікна цупкими чорними шторами. Пілот крутитиме штурвал наосліп, дослухаючись до команд офіцерів, що визиратимуть у прикріплені під кутом дзеркала через кормові вікна над гігантськими пропелерами.

Ретельно дібраний Пістрявим екіпаж супроводжувала на верхівку Штиря сама Стем-Фульхер.

— Гадаю, — звернулася вона до одного з капітанів Пістрявого, неговіркого Поробленого-чоловіка, чию ліву руку замінили на неспокійного пітона, якого він силкувався втихомирити, — ви знаєте, як керувати аеростатом.

Той мовчки кивнув. Еліза втрималася від зауваження стосовно протизаконності такої навички.

— Ви поведете «Честь Бейна», ваші колеги — «Аванк». Вартових попередили. Будьте уважні, в небі можуть бути й інші літальні апарати. Ми подумали, ви могли б почати сьогодні після обіду. До настання ночі цей хижак не активний, але вам, певно, хотілося б освоїтися з керуванням.

Капітан не відповів. Довкола нього члени екіпажу перевіряли оснащення, регулювали нахил дзеркал на шоломах. Чоловіки виконували все швидко й беземоційно. Вони здавалися спокійнішими, ніж вартові офіцери, яких Стем-Фульхер залишила внизу, в тренувальній залі, де вони вчилися цілитися, дивлячись у дзеркала, й стріляти через плече. Усе-таки люди Пістрявого познайомилися з нетлями раніше.

Вона також помітила, що кілька бандитів так само, як і один з її офіцерів, носили вогнемети — цупкі наплічники з нафтою під тиском, яка потім вистрілювала із сопла, спалахуючи на виході. І в тих, і в інших були оновлені моделі, гарячий струмінь із наплічника бив прямо назад.

Стем-Фульхер крадькома глянула на декількох дивовижних екземплярів серед команди Пістрявого. Важко було сказати, скільки органічного матеріалу ховалося під металевими кожухами Пороблених. Складалося враження повної заміни, пороблені тіла з точністю відтворювали людську мускулатуру.

Спершу здавалося, що від людини в них не залишилося майже нічого. Голови Пороблених були відлиті зі сталі. На штампованих металевих лицях — невблаганність. Під важкими бровами — безвиразні очі з каміння чи матового скла. Тонкі носи, міцно стулені губи й гострі вилиці вилискують, мов гладенький п’ютер. Ці обличчя явно створювалися для естетичного ефекту.

Стем-Фульхер збагнула, що це скоріше Пороблені, аніж дивовижні конструкти, коли глянула одному на потилицю. За прекрасною металевою маскою ховалося менш ідеальне людське обличчя.

Цю єдину органічну рису залишили. По краях незворушних металевих личин виростали, немов чуприна, дзеркала, прикріплені прямо перед справжніми, людськими очима Поробленого.

Голова була повернута на сто вісімдесят градусів, так що руки-пістолі та ноги й груди дивилися в один бік, людське лице — в інший. Пороблені ходили грудьми вперед, як і їхні непокалічені товариші. Вони крокували по коридорах, заходили у ліфт вельми переконливою людською ходою. Стем-Фульхер спеціально відстала від них на декілька кроків і спостерігала, як їхні людські очі зосереджено бігають туди-сюди, як стискаються губи у строгу риску, поки вони сканують коридор через дзеркала.

Вона бачила й інших, пороблених з тією самою метою, але простіше, економніше. Їхні голови приєднувалися до спини покрученою шиєю, на яку було невимовно боляче дивитися. Вони теж постійно гляділи у свої дзеркальні шоломи. Покороблені тіла рухалися бездоганно чітко, натреновані руки ідеально володіли зброєю. Було щось злегка відразливе в їхніх розслаблених, органічних жестах порівняно з важкими автоматизованими рухами їхніх ретельніше пороблених колег.

Стем-Фульхер збагнула, що бачить перед собою результат місяців тривалих тренувань. Ці люди жили, не знімаючи дзеркал. З такими покрученими тілами це була життєва необхідність. Ці загони, певно, були спеціально створені для роботи з глитай-нетлями. Масштаб операції, задуманої Пістрявим, складно було осягнути. Тому й не дивно, що вартові порівняно з ними виглядали все ж дилетантами.

«Гадаю, ми правильно зробили, залучивши їх до роботи», — подумала вона.

У заграві над Новим Кробузоном згустилася спека. Світло було в’язке і жовте, як кукурудзяна олія.

У цьому сонячному жиру плавали аеростати, ліниво й нібито навмання розтинаючи небо над міським ландшафтом.

Айзек і Дерхан стояли на вулиці за обнесеним дротом звалищем. Дерхан принесла сумку, Айзек — дві. За дня вони почували себе вразливими. Незвиклі вже до денного світла, вони забули, як у ньому жити.

Пара кралася якомога непомітніше, не звертаючи уваги на поодиноких перехожих.

— Якої мами Яґарек узяв і пішов? — бубонів Айзек.

Дерхан стенула плечима.

— Ні з того ні з сього він чомусь стривожився, — була відповідь.

Вона подумала хвильку і повільно додала:

— Розумію, зараз не той час, але мені це здається навіть дещо... зворушливим. Він майже завжди як така собі мовчазна присутність. Звісно, ти розмовляєш з ним наодинці і, певне, знаєш, який Яґарек насправді. Та здебільшого це просто тінь ґаруди.

Вона затнулася і різко себе виправила.

— Ні, навіть не ґаруди. Ось у чому річ. Він радше тінь людини, пуста шкаралуща. Але зараз... здається, ніби вона чимось заповнюється. Я відчуваю, що він насправді хоче робити те чи інше і не хоче робити щось інше.

Айзек повільно кивнув.

— Я розумію, про що ти, — відповів. — Він справді змінюється. Я сказав йому не йти, а він як оглух. Він стає все більш... норовливий чи що. Не знаю, чи це добре.

Дерхан глянула на нього зацікавлено.

— Ти, певне, увесь час думаєш про Лін.

Айзек відвів погляд і якусь хвилину мовчав. Потім різко кивнув.

— Завжди.

Страшний біль і сум спотворили його риси.

— Завжди. Я не... Не встиг оплакати. Не було коли.

Попереду дорога повертала й розгалужувалася на сніп маленьких провулочків. З одного раптом почулося металеве брязкання. Айзек та Дерхан заклякли й позадкували до загорожі.

Почувся шепіт, і з-за рогу вигулькнула голова Лемюеля.

Побачивши Айзека з Дерхан, самовдоволено посміхнувся й поманив до себе. Вони знайшли діру в дротяній сітці та, пересвідчившись, що ніхто не дивиться, кривульками заповзли на звалище.

Вони поспішили зайти за якийсь насип, звідки їх точно не буде видно. За дві хвилини вистрибом примчав Лемюель.

— Усім вечір добрий, — блиснув посмішкою.

— Як ти сюди дібрався? — спитав Айзек.

— Каналізація. Аби зайвий раз таблом не світити. А з моєю компанією то й не страшно. — Посмішка раптом зникла. — А де Яґарек?

— Він наполягав, що мусить декуди піти. Ми просили залишитись, але той затявся. Сказав, прийде сюди завтра о шостій.

Лемюель вилаявся.

— Нащо відпустили? А як піймають?

— Чорт, Леме, а що, ради Джаббера, я мав робити? — прошипів Айзек. — Я ж не буду викручувати йому руки. Може, це якась релігійна байда, якась цимекська містична бісівщина. Може, він дума, що скоро помре, тож пішов попрощатися з довбаними предками. Я сказав не йти, він відповів, що все одно піде. Все.

— Ясно, дурня якась, — роздратовано промурмотів Лемюель й повернувся спиною. До них наближалася невелика група. — Це — наші найманці. Я плачу їм, Айзеку, тому ти мені винен.

Їх стояло троє. У постатях відразу й безпомилково впізнавалися ті самі авантюристи, волоцюги, що сходили весь Раґамоль, Цимек і Феллід, та й, певне, увесь Бас-Лаґ. Безрозсудні, небезпечні виродки, для яких закон і мораль не писані, злодії та вбивці, що наймалися до будь-кого, аби платили. Принципи, якими вони керувалися в житті, були вельми сумнівні.

Лише одиниці займалися корисною діяльністю: дослідницькою роботою, картографією і подібним. А більшість — звичайна собі шушваль, мародери. Вони вмирали не своєю смертю і заробляли певну шану серед наївних душ, яких вражала така беззаперечна хоробрість і неймовірні вибрики, котрі вони учворяли.

Айзек із Дерхан не надто зраділи й похмуро оглядали трійцю.

— Це, — Лемюель тицяв пальцем у кожного по черзі, — Седрах, Пенджфінчесс і Танселл.

Трійця зміряла Айзека й Дерхан виклично-пихатим поглядом.

Седрах і Танселл були людьми, Пенджфінчесс — водяником. Седрах був явно найзатятіший боєць серед них: дебелий, сильний, укритий шарами броні й цупкої шкіри. Груди й спину захищали металеві пластини, пристебнуті до плечей. Бойові шати були заляпані каналізаційним слизом. Простеживши за Айзековим поглядом, він промовив на диво мелодійним голосом:

— Лемюель попередив, що можна чекати пригод. От ми і вдяглися відповідно.

На поясі в нього висів здоровенний пістоль і замашна шаблюка-мачете. Складне різьблення надавало пістолю незвичної форми: страшної рогатої морди, в якої замість рота — дуло. На спині бовтався мушкетон із розтрубом та чорний щит. У місті він у такому спорядженні спокійно не ступив би й кроку, тому не дивно, що вони пробиралися його дном.

Танселл був вищим від Седраха, але сухорлявішим. Його лати виглядали вишуканіше, і принаймні скидалося на те, що їх шили ще й для краси: цупка, в декілька шарів провощена шкіра з тисненими спіральними візерунками. У нього був менший, ніж у Седраха, пістолет і тонка рапіра.

— То в чім, власне, річ? — почувся голос Пенджфінчесса, й Айзек раптом зрозумів, що це жінка.

На перший погляд у водяників не було явних статевих ознак, окрім хіба схованих під їхніми пов’язками на стегнах.

— Ну... — почав він, розглядаючи її.

Вона сіла перед ним навпочіпки, мов жаба, й підвела очі. Її біле вбрання складалося з одного предмета, було просторим і навдивовижу чистим, беручи до уваги недавню подорож. Тканина обліпила зап’ястки й щиколотки, а великі перепончасті руки й ноги вільно бовталися у широких складках. На плечі в неї висів вигнутий лук і тугий сагайдак, на поясі — ніж. До живота була пристебнута сумка з товстої шкіри якоїсь рептилії. Що там могло бути, Айзек гадки не мав.

Раптом щось дивне заворушилося під одягом Пенджфінчесс. Здалося, ніби щось огорнуло її всю на мить і так само хутко відринуло. Чималий шмат білої бавовни її сорочки промок наскрізь і прилип до тіла, а за хвильку висох, ніби всю до останнього атома рідину просто висмоктало. Айзек отетеріло витріщився.

Пенджфінчесс недбало оглянула себе.

— Це моя ундина. В нас угода. Я постачаю їй деякі речовини, а вона тримається за мене, підтримує вологу й не дає померти. Інакше на суші я довго б не протрималася.

Айзек кивнув. Він ще ніколи не бачив водяну стихійницю. Видовище бентежило.

— Лемюель попередив вас про клопіт, з яким доведеться зіштовхнутися? — спитав Айзек.

Авантюристи безтурботно кивнули, не надто налякані. Радше навіть захоплені. Айзек постарався не видати свого роздратування.

— Ці метелики — не єдине, на що не варто витріщатися, голубе мій, — промовив Седрах. — Я можу вбити із заплющеними очима, якщо доведеться. — У голосі лише холодна впевненість. — Бач? — поплескав він по поясу. — Шкура катоблепаса. Прикінчив його в околицях Тешу. І ні разу не глянув на тварюку, інакше віддав би богові душу. Тому з нетлями ми впораємося.

— Надіюся, — похмуро відповів Айзек. — Гадаю, до реальної бійні все ж не дійде. Лемюелеві просто спокійніше з підкріпленням. Конструкти мають все владнати самі.

Седрах на мить скривився, певно, від презирства.

— Танселл — металотавматург, — промовив Лемюель. — Хіба ні?

— Ну, знаю декілька замовлянь, — була відповідь.

— Робота не складна, — сказав Айзек. — Кілька деталей приварити. Ходімо сюди.

І повів їх через сміттєві завали до місця, де вони заховали дзеркала й інші матеріали для шоломів.

— Тут більше ніж достатньо, — промовив Айзек, сівши навпочіпки біля купки. Тоді витяг звідти друшляк, шмат мідної рурки і, попорпавшись, два об’ємистих осколки дзеркала, помахавши ними до Танселла. — З цього треба зробити шоломи, такі, щоб не спадали, і ще один для ґаруди, якого зараз нема.

Він вирішив не коментувати погляди, якими Танселл обмінявся з товаришами.

— Ці дзеркала треба прикріпити спереду під таким кутом, аби ми бачили прямо позаду нас. Зможеш?

Танселл холодно подивився на нього й сів, підібгавши під себе ноги, перед купкою металу й скла. Налупив на голову друшляк, мов дитина, що бавиться у війну. Потім наспівно зашепотів і почав швидкими незрозумілими рухами розтирати собі руки. Легенько стискав суглоби пальців, масажував долоні.

Кілька хвилин нічого не відбувалося. А потім його пальці заіскрилися зсередини, так ніби з кісток линуло світло.

Танселл випростав руку і взявся погладжувати друшляк, немов хутро кішки.

Від цих пестощів метал поволі змінював форму. Він м’якшав із кожним доторком, все тісніше прилягав до голови, сплющувався й розширювався далі від маківки до шиї. Танселл обережно місив, доки метал не прилягав упритул до волосся. Далі, все ще нашіптуючи замовляння, взявся місити козирок, відгинаючи його вгору від очей.

Узяв мідну рурку, обхопив двома руками й пустив крізь пальці енергію. Метал повільно почав м’якнути. Чоловік легенько вигнув рурку в кільце й прикріпив її двома кінцями до друшляка над скронями та щосили стиснув, аж доки обидва метали не зламали поверхневий натяг одне одного й не почали зливатися. Товста рурка й залізний друшляк сплавилися з тихим шипінням енергії.

Далі Танселл почав місити химерний наріст, що тепер стирчав з лицьового боку шолома. Вийшла петля, близько тридцяти сантиметрів завдовжки, нахилена донизу. Він пошарив рукою й, не знайшовши уламок дзеркала, клацнув пальцями, щоб хтось подав. Не перестаючи мурмотіти і приказувати до шмату міді, він розм’якшив його та втис спочатку один, а потім інший осколок дзеркала так, щоб ті розташовувалися прямо навпроти очей. Він глянув у кожне по черзі й повільно регулював їх доти, доки у відображенні не з’явилася стіна зі сміття позаду нього.

Востаннє защипнув мідні кільця й ущільнив метал.

Танселл опустив руки й глянув на Айзека. На голові в нього сидів громіздкий шолом, його походження від друшляка було абсурдно очевидним, та для їхнього завдання це було в самий раз. На всю процедуру пішло заледве хвилин п’ятнадцять.

— Я ще зроблю кілька дірочок, просилю ремінець, аби застібувати на підборідді. Про всяк випадок, — пробурмотів він.

Айзек кивнув, вражений результатом.

— Ідеально. Нам таких треба сім штук, один з них — для ґаруди. У того — кругліша голова, не забудь. Я залишу тебе на хвилину.

Він повернувся до Лемюеля з Дерхан.

— Гадаю, пора поспілкуватися з Радою Конструктів.

І, розвернувшись, покрокував лабіринтами сміттєзвалища.

— Доброго вечора, дер Ґрімнебуліне, — промовив аватар, що стояв посеред звалища.

Айзек кивнув йому й гігантському конструкту позаду.

— Ти прийшов не один. — Голос, як завше, безбарвний.

— Тільки не починай, — відповів Айзек. — Ми ж не підемо на це самотужки. Якийсь жирний вчений, пройдисвіт і ще журналістка. Тому нам потрібна професійна підтримка. Ці люди вбивають екзотичних тварин для заробітку, і їм геть не всралося розказувати будь-кому про тебе. Усе, що їм відомо, це те, що якісь довбані конструкти йдуть із нами. Навіть якби й дізналися, хто ти чи що, не настукають. Вони й так вже порушили третину законів Нового Кробузона, тому до Радґаттера не побіжать.

Тиша.

— Бляха-муха, просто обчисли, якщо хочеш. Троє розбійників мирно клепатимуть шоломи. Для тебе ніякого ризику.

Айзек відчув або нафантазував тремтіння під ногами, поки розкиданими всюди нутрощами конструкта бігала інформація. Після довгої паузи аватар стримано кивнув. Айзек не спішив розслаблятися.

— Я прийшов за тими з твоїх «я», котрих ти готовий надати на завтрашню операцію, — промовив він.

Рада знову кивнув.

— Добре, — повільно проговорив конструкт мертвими губами аватара. — Та спершу, як домовлялися, я візьму на себе обов’язок сторожа. Ти приніс кризову машину?

Щось невловиме промайнуло на обличчі Айзека й зникло.

— Приніс, — відповів він і поклав одну з сумок перед аватаром.

Голий чоловічок відкрив її та нагнувся, розглядаючи трубки й скло всередині, показавши Айзекові огидну порожнечу вкритого струпами черепа. Чоловік підняв сумку й покрокував до конструкта, поклавши її перед велетенською ногою.

— Хай побуде в тебе, бо нашу халупу можуть знайти. Гарна ідея. Я її вранці заберу.

Він пильно вдивлявся в пусті очі.

— Хто піде з нами? Нам знадобиться підтримка.

— Я не можу наражатися на ризик розкриття, Ґрімнебуліне, — промовив аватар. — Якщо віддам моїх таємних себе, ті тіла конструктів, що вдень працюють у величних спорудах, на будівництвах, у банківських підвалах, накопичують знання, і якщо вони повернуться побиті й поламані, коли взагалі вернуться, то розкрию себе для міста. А я до цього не готовий. Не зараз.

Айзек повільно кивнув.

— А тому з тобою підуть ті моделі, якими можу ризикувати. Вони викличуть розгубленість і подив, але не підозру.

За спиною в Айзека заворушилося сміття. Він озирнувся.

З гори викинутих речей почали відділятися звалищні створіння. Вони, як і Рада Конструктів, були зліплені докупи з усякого брухту.

Конструкти розмірами й формою нагадували шимпанзе. Вони брязкали й стукотіли від найменшого поруху. І жоден — не схожий на іншого. Замість голів були чайники чи абажури, замість рук — механічні лаписька з лабораторних інструментів та будівельної арматури. За панцир правували великі шмати металевих листів, грубо приварені й склепані до незграбних тіл. Вони носилися по звалищу геть-чисто по-мавпячи. Їхній творець мав химерні поняття про естетику.

Якби конструкти лягли непорушно, хтось помітив би хіба гору металобрухту.

Айзек обзирав цих чудо-мавп, що гойдалися, стрибали, скрапували водою та мастилом і цокали вбудованими годинниковими механізмами.

— Я завантажив у їхні аналітичні двигуни стільки пам’яті й потужності, скільки вони можуть витримати, — промовив аватар. — Ці частини мене коритимуться тобі й розумітимуть невідкладність команд. Я дав їм вірусний інтелект. Їх запрограмовано розпізнавати глитай-нетель і нападати на них. У грудному відділі кожного міститься кислота або флогістонний реагент.

Айзек кивнув, чудуючись легкості, з якою Рада створювала смертоносні машини.

— У вас вже є оптимальний план?

— Як сказати... — відповів Айзек. — Збиралися сьогодні готуватися. Придумаємо щось на кшталт... Додамо в план... нових учасників. Тоді завтра близько шостої ми зустрічаємося тут із Яґареком, якщо, звісно, цього засранця ще десь не прибили. Потім ідемо в ґетто Річкокірки, де нам знадобляться навички Лемюеля.

А відтак — полювання на глитай-нетель.

Айзек говорив важко, уривчасто. Випльовував слова, які треба було сказати швидко.

— Їх треба роз’єднати. Гадаю, з однією справимося. Якщо їх дві чи більше, тоді одна точно маячитиме перед очима й зможе показати крила. Тому ми спершу оглянемо місцину, подивимось, чи здатні визначити, де вони. Важко сказати, не побачивши, власне, місцевості. Візьмемо із собою підсилювач та перетворювач, який ти на мені протестував. Може, хоч одна зацікавиться, почне принюхуватися. Піднімемо над фоновим шумом чийсь ментальний сигнал. Ти можеш під’єднати наші шоломи до одного двигуна? Пара зайвих знайдеться? — Аватар кивнув. — Тоді попрошу дати їх мені й показати, що до чого. Танселл припасує, прикріпить дзеркала.

Річ у тім, — провадив задумливо Айзек, — що їх не може приваблювати лише потужність сигналу, інакше серед більшості жертв були б провидці й комунікатриси. Підозрюю, їм до вподоби конкретний смак. Саме тому наймолодший знайшов мене. Не тому, що над містом висів замашний ментальний слід, а тому, що він упізнав і забажав конкретну свідомість. Можливо, тепер й інші можуть розпізнати. Може, я помилявся, що лише одну нетлю цікавить мій розум. Решта, певно, також його винюхали.

Він замислено подивився на аватара.

— Вони пам’ятають його як слід, за яким погнався їхній брат чи сестра перед тим, як умерти. Не знаю, чи добре це, чи погано...

— Дер Ґрімнебуліне, — промовив чоловік за мить, — ти маєш привести назад хоча б одного з моїх «я». Вони повинні завантажити все побачене в мене, в Раду Конструктів. Я зможу дізнатися стільки всього про Оранжерею! Це буде корисно для нас. Що б не сталося, один має вийти звідти живим.

Запала коротка тиша. Рада чекала. Айзек шукав слова й не знав, що сказати. Він підвів погляд на порожні очі аватара.

— Я завтра повернуся. Приготуй своїх механічних мавпенят. А потім... А потім побачимося.

Місто плавилося в надзвичайній нічній спеці. Літо сягло свого піку. У борозенках задушливого неба танцювали нетлі.

Вони очманіло пурхали над мінаретами й стрімкими шпилями Вокзалу на вулиці Відчаю. Дрібно-дрібно миготіли крила, звично підіймаючись у потоках теплого повітря. Від їхнього вовтузіння розгорталися мотки мінливих емоцій.

Вони залицялися одне до одного з безмовними благаннями й пестощами. Рани, вже напівзагоєні, забулися у тремтливому гарячковому збудженні.

Тутешнє літо, в цій колись пишнозеленій рівнині на краю Джентльменського моря, настало на півтора місяця раніше, ніж для родичів нетель, що жили на іншому березі. Температура поволі зростала, сягаючи найвищої позначки за минулі двадцять років.

У міжніжжях глитай-нетль прокинулися теплорегулюючі реакції. Гормони нестримно стугоніли в тілі разом із хвилями іхору. Унікальні конфігурації органічних та хемічних речовин спонукали яєчники й гонади до передчасної продуктивності. Вони раптом стали фертильними й агресивно збудженими.

Нажахані аспіди, кажани й птахи кидалися врозтіч у їдкому від хворобливих бажань небі.

Глитай-нетлі загравали в страхітливо-хтивому танці. Вони торкалися кінцівками й щупальцями, випускали нові частини тіла, яких не показували раніше. Троє менш ушкоджених нетель тягли свого родича, жертву Ткача, на струменях диму й теплого повітря. Поступово найсерйозніше поранена глитай-нетля перестала зализувати безмір своїх ран тремтливим язиком і почала торкатися побратимів. Еротичне збудження заразливо ширилося на інших.

Поліморфне чотиристороннє залицяння стало напруженим, ревнивим. Погладжування, торкання, збудження. Кожна нетля по черзі шугала вгору, до місяця, п’яна від хіті. Із захованої під хвостом залози виділялася хмарка емпатичного мускусу.

Інші ж жадібно лизькали психозапах, кружляючи в чуттєвих хвилях, мов дельфіни. Награвшись, вони злетіли вгору й теж оросили небо. До цього дня їхні сім’явивідні протоки не діяли. Тепер же крихітні метакраплі повнилися ерогенними, овігенними соками. Вони сласно боролися за право бути самкою.

З кожним наступним виділенням повітря заряджалося до все вищої точки хвилювання. Нетлі скалили могильно-сірі зубиська й заклично вищали. З-під хітину вологою скрапував афродизіак. Вони виписували карколомні віражі в потоках своїх пахощів.

Раптом гарячковий голос одного з учасників феромонної дуелі залунав усе більш тріумфально. Одна тінь відділилася від інших, полишивши товаришів далеко внизу. Від її виділень повітря просякло сексом. Атаки на останньому віддиху, ривки еротичної борні. Одна за одною нетлі закривали свої жіночі статеві органи, приймаючи поразку й маскулінність.

Торжествуюча нетля — все ще зранена від бою з Ткачем — ширяла високо в небі. Воно пропахло жіночими соками. Її родючість була беззаперечна. Вона доказала, що стане найкращою матір’ю.

Вона виборола право виношувати потомство.

Інші три нетлі схилилися перед нею. Вони стали самцями.

Відчуття нової матріаршої плоті доводило істот до шаленства. Вони кружляли, стрімко пікірували й піднімалися, збуджені й пристрасні.

Мати-нетля бавилася з ними, вела за собою над спекотним темним містом. Коли їхнє моління стало таким же нестерпним, як і її власна хіть, вона злетіла вгору та показалась у всій красі, розчахнула членистий екзоскелет і випнула до них свою вагіну.

Вона парувалася з ними, з кожним по черзі. На мить у небі застигало двотіле створіння, а потім стрімко неслося вниз, доки інші партнери чекали на свою чергу. Ті троє, що стали самцями, відчули, як розпрямляються і тремтять органічні складки, розкривається черево й уперше з’являються пеніси. Вони незграбно шарили кінцівками, відростками й кістяними зубцями; так само поводилась і самка-матріарх, тягнучись до них складним переплетінням кінцівок, — хапала, смикала й облітала.

Ковзала, з’єднувалася плоть. Кожна пара злягалася з гарячковою жагою і задоволенням.

Коли минули години спарювання, чотири знеможені глитай-нетлі повільно линули на розкритих крилах.

Повітря охололо, ложе з висхідних потоків слабло, і вони били крильми, щоб утриматися в небі. Один за одним троє самців відділилися й шугонули вниз до спекотного міста по поживу для себе й спільної дружини.

Вона ще деякий час ліниво колисалася в небі сама. Ворушила тремтливими антенками. Потім розвернулася й поволі полетіла на південь. Вона була виснажена. Усі статеві органи й отвори закрилися під райдужним панцирем істоти, щоб зберегти все отримане від самців.

Нетля-матріарх полетіла до купола кактів, наготувавшись вити гніздо.

Мої пазурі ворушаться, силкуючись розкритися. Їх стримують сміховинні брудні пов’язки, обмотані довкола, які ляскають, мов шмат шкіри.

Я йду, зігнувшись у три погибелі, вздовж колій, потяги пронизливо кричать на мене, вигукують свої гнівні попередження і мчать далі. Я крадуся по залізничному мосту, бачу, як хвилюються піді мною води Смоли. Я зупиняюсь і озираюся. Ген далі попереду й позаду мене ріка ритмічно постукує випадковим сміттям об берег.

Дивлюся далі на захід і бачу над рікою, над скописьком хаток Річкокірки, верхівку Оранжереї. Вона світиться зсередини. Яскравий пузир на темній шкірі міста.

Я змінююсь. Є в мені щось таке, чого не було раніше, а може, навпаки, щось в мені зникло. Я чую повітря, воно таке, яким було і вчора, а все ж інше. Сумніву не може бути. Щось піднімається у мене під шкірою. Я не певен, хто я насправді.

Я брів за цими людьми, мов німий. Нікчемна, бездумна присутність без власної думки й інтелекту. Не знаючи, хто я, як можу знати, що сказати?

Я вже не Шанований Яґарек, перестав ним бути багато місяців тому. Я вже не той шаленець, що лютував аренами Шанкеля, що рубав людей і трау, щуроджинів та лускоротих, винищив цілий звіринець войовничих хижаків, загони воїнів тих рас, про котрі раніше я й гадки не мав. Той лютий боєць щез.

Я не той, знеможений, що бродив пишнотрав’ям і холодними, суворими височинами. Я не той загублений, що ступав бетонними коридорами міста, заглиблений у себе, заблудлий, що прагнув стати знову тим, ким не був ніколи.

Нікого з них уже в мені немає. Я змінююся і не знаю, ким стану.

Я боюся Оранжереї. Як і в Шанкеля, в неї безліч імен. Оранжерея, Теплиця, Парник. Однак це всього лише рукотворне ґетто, у якому какти силкувалися відтворити край пустелі. Я повертаюсь додому?

Поставити питання — значить відповісти на нього. Оранжерея — не вельд, не пустеля. Це тільки сумна ілюзія, не більше, ніж міраж. Це не мій дім.

А якби це й була пустеля, ворота до серця Цимека, до сухих лісів і родючих боліт, до вмістища схованого в пісках життя і великої мандрівної бібліотеки ґаруд, якби Оранжерея була більше, ніж тінь, якби вона була пустелею, за яку вона себе видає, все одно не була б моїм домом.

Його не існує.

Я брестиму день і ніч. Пройду тими путями, що й колись, у тіні залізничних стовпів. Я крастимусь потворною географією цього міста й знайду ті вулиці, що привели мене сюди, знайду неглибокі цегляні канави, яким завдячую життям і своїм «я».

Я знайду обірванців, з якими ділив харч, якщо вони не вмерли ще від хвороби чи ножа в черево за свої пропахлі сечею черевики. Вони стали моїм племенем, розпорошеним, розваленим, розбитим, а все ж хоч якимсь. Їхня відсутність інтересу в мені, та і в будь-чому, була як свіже повітря після стількох днів сторожких манівців і годин бродіння з моїми дерев’яними протезами. Я їм нічого не винен, цим потріпаним алкоголем і наркотиками неборакам, та я знайду їх знов, заради себе, не заради них.

У мене відчуття, ніби я ступаю цими вулицями востаннє.

Може, я скоро помру?

Є два виходи.

Я допоможу Ґрімнебулінові, й ми переможемо цих нетель, цих страховинних нічних тварюк, що присмоктуються до чужих душ, а потім він зробить із мене батарею. Він нагородить мене, зарядить мене, мов флогістонну клітину, і я полечу. Поки я думаю про це, я піднімаюся все вище й вище по драбині міста, щоб згори подивитися на його дешеву позолоту й нічну суєту. Я відчуваю, як мляві мускули обрубків крил намагаються змахнути, полетіти, — жалюгідний рудиментарний порух. Я не піднімуся на потоках повітря, не загрібатиму їх униз пір’ям, однак мій розум стане гнучким, мов крило, і я шугатиму в небі на потічках сил, по каналах потужного тавматургічного току, тої єднальної й вибухової енергії, що її Ґрімнебулін зове кризою.

Я стану дивовижею.

Або ж нічого не вийде, і я загину. Впаду, настромившись на безжальний метал, або ж мої мрії і сни висмокче й перетравить якесь ледь вилуплене дияволя.

Чи відчую я це? Чи житиму далі в їхньому молоці? Чи знатиму, що мене випито?

Сонце наповзає на небосхил. Я втомлююся.

Я знаю, що мав би лишитися. Якщо хочу стати чимось справжнім, чимось більшим від тупої безмовної тіні, якою досі був, я маю залишитися, брати участь, планувати, готуватися, згідливо кивати на їхні пропозиції, висловлювати свої. Я є, я був мисливцем. Я можу вистежити почвар, цих страховинних тварюк.

Але не зміг. Я хотів попросити вибачення, сказати Ґрімнебулінові — навіть Сумолок — що я з ними, я з їхньої банди. Команди. Ватаги. Компанії мисливців на нетель. Та слова ці пусто дзвеніли в моїй голові.

Я шукатиму і знайду себе, й лиш потім зрозумію, чи зможу сказати їм це. А як ні, то що скажу натомість?

Я озброюся сам. Знайду ніж, знайду батіг, подібний до того, що був у мене колись. Навіть якщо зрозумію, що я не один з них, все одно не дам їм загинути намарне. Наші життя дорого обійдуться спраглим тварюкам.

Я чую сумну музику. Якусь мить тягнеться моторошна тиша, коли потяги й баржі сунуть повз мене і моє гніздо, гуркіт моторів стихає вдалині, й настає світанок.

Біля ріки з якогось горища лунає скрипка. Нав’язливий мотив, тремтливе голосіння півтонів і контрапунктів над переривистим ритмом. Як несхоже на місцеві благозвучні мелодії.

Я впізнаю цей звук. Чув його раніше. На судні, що везло мене по Пісному морю, а доти — в Шанкелі.

Вочевидь, мені ніде не сховатися від південного минулого.

Це світанковий перегук рибалок у Ближньому Перріку й на Островах Мандрагори. Мій невидимий акомпаніатор вітає прихід сонця.

Нечисленних новокробузонських перрікійців частіше можна зустріти у Відлунній Трясовині, але ось же вона, п’ятьма кілометрами вище по течії від згину ріки, будить великого Денного рибалку своєю майстерною грою.

Вона грає для мене ще кілька митей, доки ранковий гамір не заглушить звуки скрипки, і я лишаюся сам. Учепившись за перила мосту, чую гул клаксонів і свист потягів.

Скрипка десь іздалеку, та я вже не чую її голосу. Вуха заповнюють звуки Нового Кробузона. Я піду за ними, зустріну їх приязно. Нехай вони оточать мене. Я пірнаю в спекотне міське життя. Ген попід склепіннями й по бруку, крізь кістяний ліс Ребер, до цегляних нір Лихокраю й Псячої Твані, крізь рокотання фабрик Великого Кільця. Як Лемюель у пошуках зв’язків, я знов пройду всюди, де ступав раніше. І десь серед гострих шпилів і тісних забудов я надіюся побачити іммігрантів, біженців, вигнанців. Тих, хто щодень змінює Новий Кробузон, цей розплідник гібридних культур, це місто-дворнягу.

Я почую голос перрікійської скрипки, чи погребального голосіння Ґнурр Кету, чи четського кам’яного решета. Або запахне козячою кашею, що їдять в Неовадані, чи трапляться двері, розмальовані символами якогось капітана-ракліста в Кобсі... Далеко-далеко від дому. Бездомні. Вдома.

Довкола мене обступає, просочується крізь шкіру Новий Кробузон.

Я повернуся в Сірий Меандр, а мої товариші чекатимуть на мене, і ми звільнимо це сплюндроване місто. Невидима й невдячна робота.