Брамник

Частина четверта ЗАКЛИК

Літо скінчилося. Ночувати під відкритим небом було вже незатишно, зате дні стояли спокійні, теплі, найкращі для Свята збору врожаю.

Села, хутори й містечка святкували, святкували до забуття. Врожай видався небувалий, рікою лилося молоде вино за накритими уздовж вулиць столами, скрізь влаштовувалися складні, барвисті обряди, покликані віддячити землі за благополучне звільнення від тягаря. Гарною прикметою вважалося, якщо в цих обрядах братиме участь стороння людина, мандрівник. Руал розкошував — господарі щедро дякували йому за ту особливу значущість, із якою він вимовляв освячені звичаєм слова.

Кружляли танки на площах, хтось дерся на гладкий стовп по цукрову підківку, хтось під регіт юрби гарцював верхи на ситій свині; хтось, убраний пшеничним снопом, з величальною піснею ходив від двору до двору й отримував за кожне добре побажання по склянці, поки не падав де-небудь під тином на радість курям, які відразу оточували його колом, викльовуючи з колосся зерно. Діти тонко й зворушливо співали хором, молодь червоніла та переморгувалася — наближалась пора весіль.

Руал ішов від селища до селища, й скрізь його привітно зустрічали столи вздовж вулиць, пахучий димок від коптилень, музиканти-умільці зі своїми дзвінкими гребінцями, сопілочками та бубнами, рожевощокі лискучі обличчя, схожі на стиглі плоди, й плоди, схожі на задоволені лискучі обличчя. І там, і тут Руала просили залишитися — але він чемно відмовлявся і йшов далі.

Потім і час весіль приспів — тут уже Ільмарранен усякого набачився. Плакали наречені, яких віддавали заміж проти їхнього бажання, грізно диктували свою волю владні батьки, поруч воркотіли пари, яким вдалось поєднатися по любові. І знову — рікою молоде вино, яке заважало відрізнити сльози розпачу від щасливих сліз.

Відгуляли весілля, прибрали столи з вулиць, дедалі пізніше вставало сонце, холоднішали ночі. Руал тиждень працював підмайстром у кушніра й заслужив старі, але ще міцні чоботи замість розвалених черевиків. Наступною великою радістю стала міцна куртка пастуха, придбана випадково за кілька монет. Зима зовсім не лякала — він був дужий, упевнений у собі й цілком задоволений життям.

Він прийняв його, це життя — прийняв цілком, разом із нескінченною дорогою і стомленими ногами, разом із тяжкою працею, за яку завжди давали скибку хліба, разом із вітром, що забирався під куртку, й курткою, що захищала від того вітру. Та гіркота втрати, що отруювала спогади й заступала сонце, біль, який зводить зі світу, який штовхнув його колись у петлю, зяюча порожнеча в душі, котру, здавалося, нічим не можна було заповнити — полишали його. Все те виходило з нього по краплі, не відразу, але безповоротно. Він ні від кого не втікав і ні до чого не прагнув — просто йшов, насвистував і поглядав у небо.

Спокій і впевненість супроводжували Руала доти, поки дорога одного разу його не зрадила.

Це було підло й невдячно з її боку. Ільмарранен не відразу зрозумів, що відбувається. А відбувалося дивне — дорога виривалася в нього з-під ніг, виказуючи кепський і впертий норов.

На роздоріжжі він хотів повернути вліво — але дорога тягла, штовхала, морочила голову, і він повертав направо; траплялося, йшов цілий день, від світанку до заходу сонця — й незбагненним чином повертався на місце попередньої ночівлі. Кружляв, як заєць по лісі, хоча рвався вперед, навпростець, і жодного разу не звертав. Дорога, яка його зрадила, з нього ж і знущалася.

Розлючений, він почав противитися, намічав собі орієнтири попереду і йшов, не зводячи з них очей. Цей виверт лише почасти допомагав — невдовзі Руал відчув, що йому трапляються ті позначки, що вигідні підступній дорозі.

І він гірко ображався на неї, поки раптом не зрозумів, що не з її провини знущається дещо, пов’язане з ним, Ільмарраненом, з марами-голосами, із усією нісенітницею, котра давно вже його переслідує. Він був пригнічений таким усвідомленням і на певний час перестав противитися чужій волі — аби зібратися з силою і знову повстати проти невидимого й невідомого поводиря. Хтозна, чим скінчилося б те єдиноборство, якби одного разу серед білого дня на порожньому шляху Руала не наздогнав лемент.

Кричала жінка — розпачливо й благально. Щось діловито пробубонів чоловічий голос, і лемент повторився — зі сльозами в голосі:

— Пробі! Рятуйте! Люди! Облиш мене, ти!

Руал обережно обігнув густий кущ, мальовничо вкритий червоним і жовтим листям. З того боку листя обсипалося, збите на землю запеклою боротьбою: у густій збляклій траві миготіли, як шпиці в колесі, босі тонкі ноги. Вони належали жінці, що кричала; над нею, могутніми спинами до Руала навколішки стояли двоє. Вони зосереджено вовтузилися з чимось у траві. Один щось примирливо буркотів, другий намагався притиснути до землі ноги, які затято відбивалися.

— А-а-а! — з новою силою заволала жінка, і один зі здорованів затис їй рота долонею.

Руал тихенько відійшов, потупцював, помацав свій відбитий колись бік, вилаявся, вкусив себе за руку й повернувся до місця, де тривала боротьба.

Могутні спини майже здолали опір нещасної — босі ноги були надійно підім’яті масивним коліном, рота щільно затиснули, так що тільки мукання долинало з потолоченої трави — «М-м-м… усти-и, м-м-м…»

— Це що таке? — спитав Ільмарранен голосом господаря, що застав наймита на гарячому. Очевидно, молодики з дужими спинами чували такі голоси раніше — вони відразу покинули своє заняття й озирнулися. Вигляд Руала їх здивував, але анітрохи не злякав. Їхня жертва, замурзане дівчисько, скористалося хвилинним замішанням, рвонулось і вислизнуло б, та один із хлопців устиг схопити її за довге, розпатлане в боротьбі смолисто-чорне волосся.

— Це що таке, я питаю? — підвищив голос Руал. Він повернувся в бік дороги й покликав уявних попутників:

— Лобоше, Вобло! Ходіть-но сюди!

Він розраховував, що здоровані розгубляться бодай на хвилину й випустять жертву. Та ба — один із них накрутив волосся дівчини на маслакуватий кулак, а інший неквапно підвівся, підтяг штани й визирнув з-за чагарника на дорогу, яка, звичайно, була порожня.

— Ой лишенько, — глузливо протяг він, плюнув і кинув крізь зуби: — Забирайся, поки цілий. Тобі не дістанеться… Вобла!

І повернувся до своєї справи. Забилося, заплакало дівча.

Руал підняв з узбіччя важкий камінь з гострими краями, підскочив до ґвалтівників, поспіхом розмахнувся і вдарив каменем по найближчій бичачій шиї. Власник шиї заревів, його товариш не відразу второпав, що сталося, а коли второпав-таки, отримав уже коліном у щелепу.

І тоді Руалові довелося непереливки.

Камінь він упустив, а тим часом на нього насіли з двох боків, він відступав, увивався, поціляв твердими носами недавно придбаних чобіт по гомілках незграбних нападників, і ті охкали та присідали, хапаючись за ноги. Спершу безладно миготіли в повітрі важкі кулаки, й кілька разів навіть влучили Ільмарранену в обличчя, та щоразу він відлітав так далеко, що, на щастя, встигав підвестися перш ніж чоботи супротивників діставали до його ребер.

Але головним бійцем виявилася дівчинка — вона раз у раз безстрашно відволікала хлопців на себе, била їх десь роздобутим ціпком, накидалася ззаду, запекло верещала й час від часу кликала на допомогу. Хлопці важко дихали, їхні налиті кров’ю очі вже недобре бачили, тому обоє сипали направо й наліво ударами, кожен із яких міг би вбити дівчисько, якби влучив у ціль.

Потім Руалові не поталанило — черговий удар оглушив його, й він не зміг підвестися вчасно. Двоє налягли на нього зверху, важко дихаючи й відпихаючи один одного; Ільмарранен уже подумав, що тут йому й кінець, але цієї миті один із парубків раптом ослаб і впав на Руала безладною купою — над ним стояла дівчинка з тим самим важким каменем у руках. Другий нападник здивовано підвів голову, й Руал напружив останні сили та вдарив його знизу — в підборіддя. Той зойкнув і прикусив язика.

Далі було просто — той, що отримав каменем по потилиці, лише вовтузився та стогнав, а другий затуляв долонею закривавленого рота і здивовано задкував, задкував, поки бочком задріботів геть, раз у раз озираючись.

Дівчинка, розпашіла, розпатлана, широко посміхнулася Руалові, який витирав кров:

— Відразу треба було по голові цілити… Бо такі й убити можуть…

Її круглі вишневі очі поблискували захоплено й трішечки глузливо.

Звали її Тіллі, мала шістнадцять літ і десь там батька, мачуху та молодшого брата, але родина, за її словами, надто набридала за зиму, тож літо вона звикла проводити в мандрах. Мандрувала з того часу, як навчилася ходити. Влітку добре, знайдеш, де переночувати та що зжувати, але ось уже холоди не за горами, а повертатися до своїх ой як не хочеться, тому що батько, звичайно, відшмагає свою непутящу дочку за неналежну поведінку.

Вони сиділи біля вогнища, Тіллі куталася в Руалову куртку й довірливо розповідала, як без галасу можна спіймати курку, як наколоти рибу на саморобну острогу, а потім спекти в попелі, та про те, як страшенно вона любить глядіти дітей і часто цим заробляє, і як її брат спіймав у лісі тхора та навчив його стрибати через обруч, і як мачуха народила мертвих двійнят, і як у животі в спійманої рибини виявилася мідна монетка.

Вона розмахувала руками, показуючи, який веселий у неї батько, коли п’яний, і який лютий на тверезу голову. Її гострих ліктів і недоладних рухів не могла приховати навіть вівчарська куртка, у якій Тіллі втопала по самий кінчик носа. Вишневі очі сяяли в світлі багаття, і в них відбивався Руал — непереможний, неперевершений чоловік і герой. Дівчисько кліпало чорними пухнастими віями, заливчасто реготало без видимої причини й кидало на Ільмарранена терпкі, довгі й знов-таки трішечки глузливі погляди.

Вони спекли картоплі й повечеряли, закушуючи кукурудзяними коржами забруднені в попелі скибочки, що апетитно парували. Тіллі, яка досі торохтіла без угаву, потроху втихла й підсунулася майже впритул до Ільмарранена.

— Ру… — вона відразу ж після знайомства нагородила його цим прізвиськом, — а тебе начебто мила покинула, того ти дивний такий, того дорогами й тиняєшся? Так?

Руал посміхнувся — таким серйозним і співчутливим було це загалом кумедне личко. Вона побачила його посмішку й знітилася, витлумачила її по-своєму:

— Та ні, я розумію, такого хлопця, як ти, навіть зміюка остання не покине… Тоді що ж?

Руал погладив її по волоссю. Вона ще більше зніяковіла:

— Ну гаразд, дурепа я, то й дурепа…

Йому стало шкода її, він обійняв худенькі плечі й притяг дівчисько до себе. Вона завмерла, боячись поворухнутися. Вдалині заухкала сова; в темряві за теплим, світлим колом багаття вовтузилося, розгорталося, кишіло нічне життя.

— Ру… — тихо, боязко спитала Тіллі, втискаючись носом йому просто в вухо. — А ти… чаклуна коли-небудь бачив?

Він здригнувся, й дівчина, яка вже пригорнулася до його боку, не могла цього не відчути. Вона заспокійливо пробурмотіла:

— Та ні, не бійся, в околицях такі не водяться… Я сама їх страшенно боюся, тільки от цікаво… Я, знаєш, цього літа бачила одного. Молодий хлопчак, а поважний — страх! Весь у оксамиті та в сріблі, в мереживах і в перах, карета — шестіркою запряжена! Слуга при ньому, здоровенна така жердина… Я б нізащо не пішла до чаклуна служити, ні за які гроші! Приїхали вони в селище, та на заїжджий двір, хазяїн вискочив, кланяється… Народ збігся дивитися, паркан завалили… А маг цей у кімнаті замкнувся і не виходив, слуга сказав — чаклує…

— Знаєш що, — позіхнув Ільмарранен, — давай-но спати, Тіллі.

Його сон був безладний і неглибокий. Випливала з каламуті заколена острогою рибина, перетворювалася на золоту ящірку, докірливо дивилася смарагдовими очима… Кліпала розчаровано, але вже не ящірка, а Тіллі, чорні пухнасті вії, терпкий вологий погляд… Навчає Руала стрибати через обруч, а він вузенький, і ще стискається, важко дихати…

Потім він повернувся на інший бік і побачив море. І не просте море, а довге, пласке узбережжя. І людина бродить по коліна в прибої, але хвилі, облизуючи пісок, не зважуються доторкнутися до високих чобіт — обминають, звиваються довкола, та навіть бризки не падають на м’які халяви… Уздовж берега, назустріч йому, йдуть високий худорлявий чоловік і хлопчисько-підліток.

Здається, подув вітер, здається, було весело й страшнувато, і Легіар говорив юному Марранові:

— Зараз я тебе відрекомендую. Від того, як він до тебе поставиться, багато чого залежить зараз. Я йому ворог, але ти — ти не здумай із ним посваритися. Чи ти, як і раніше, вважаєш себе непереможним?

Марран пританцьовував, здіймав піщані вихори, підстрибував і реготав:

— Що ти кажеш, Ларте! Адже бачиш, я й сорочку білу надяг, і черевики наглянцював для такої нагоди… Пан Бальтазарр Ест буде мною, зразковим хлопчиком, дуже задоволений!

Легіар супився:

— Шмаркачу, щеня, ти ще недоук, чого смієшся?! Єдиний раз тебе попереджаю: жодних заклинань, перетворень, цирку й штукарства! Жодних магічних дій, зроби мені такий подарунок! Ест і так забагато знає про тебе…

Хлопчисько зробив налякані очі:

— Ларте, я буду скромний, як наречена. Я навіть почервоніти можу. Ну, хочеш, я почервонію?!

Легіар підводив очі до неба, немов його закликав у свідки. А людина бродила собі в прибої, нахилялася, підбирала круглі камінці, деякі відкидала вбік, інші ховала в кишеню, а ще інші шпурляла в море. І лише коли вони впритул наблизилися, той чоловік полишив своє заняття і звернув на них погляд, важкий, ніби крижана брила.

Легіар витяг ліву руку в бік — знак перемир’я. Ест забарився, однак зробив те саме. Марран безтурботно посміхнувся.

— Вітаю тебе, Аль, — сказав Легіар недбало. — Ти, звичайно, знаєш, що це за хлопчик. Тепер я хочу тобі його офіційно відрекомендувати — Руал Ільмарранен.

Руал хотів кокетливо присісти, але стримався — під поглядом Еста справді було незатишно. Він обмежився скромним кивком.

— Вітання й тобі, Ларте, — сказав нарешті Ест. Голос його був зірваний і лунав, неначе скреготіння. — Виходить, це і є Марран.

Перекинулася на берег чергова хвиля, обігнула чоботи Еста й ботфорти Легіара, а на черевиках Маррана відігралася — змочила їх дощенту. Ест гмикнув, Ларт перезирнувся з ним, клацнув пальцями — прибій разом влігся, море стало спокійне й гладеньке, ніби охололий суп у глибокій тарілці.

— Я бачу, ти ввічливий хлопчик, — презирливо мовив Ест. Марран знову кивнув. Ест відвернувся, згріб з піску жменю камінців, по черзі пустив їх стрибати по дзеркально гладенькій воді. Останній підстрибнув дванадцять разів, Ест кивнув Лартові й повернувся, щоб піти.

Марран тим часом нагнувся, підібрав один камінь, чорний, плаский, несильно розмахнувся й пустив його по воді.

Ест озирнувся — камінчик потонув після шістнадцяти стрибків, довгих, красивих.

Щось невиразно промурмотів Легіар. Ест забарився, дістав з кишені ще пригорщу камінців і плавним, упевненим рухом кинув перший, що підстрибнув на воді двадцять один раз. Уголос рахували всі, навіть Ларт, стемнілий обличчям. Ест дозволив собі щось на кшталт поблажливої посмішки в бік Маррана. Той оглянув пісок навколо, підняв один камінь, розглянув, упустив, підняв інший і впустив теж. Нарешті, вибрав невеликий, строкатий, обкачаний морем у тонкий корж. Примружив око, замірився… Ест посміхався, тепер уже по-справжньому посміхався, й поглядав на Легіара глузливо. Марран кинув камінь.

Тридцять дев’ять.

Зависла пауза, Ест подивився на Маррана впритул, і той здивувався, як широко можуть розкриватися ці вузькі примружені очі. Потім Ест клацнув пальцями — море ожило, прибій з новою силою взявся вилизувати піщаний пляж. Важка Естова рука опустилася Руалові на плече:

— Щеня, — проскреготів він з якоюсь подобою ніжності. — Нахабне щеня.

Багаття догорало, мерехтіли останні червонуваті спалахи, а під боком у Руала вовтузилося щось м’яке, тепле, навіть гаряче, вовтузилося і дихало, притискаючись дедалі міцніше. Руал обережно доторкнувся рукою — істота, що сусідила з ним, виявилася круглою, гладкою і голою, місцями вкритою невпевненим пушком.

— Застудишся, — пробурмотів Ільмарранен розгублено. — Холодно ж…

Тіллі не відповіла, тільки частіше задихала й щосили пригорнулася до Руалового боку.

Ільмарранен лежав непорушно, відчуваючи, як здригаються два теплі пружні клубочки, які так затишно прилаштувалися в нього на грудях, як лоскоче обличчя поплутане з осінньою травою волосся, як ніжно торкається чола маленька волога долонька:

— Ру, я про такого хлопця з колиски мріяла…

— Холодно… Одягнися… — повторював Руал, намагаючись боротися з солодкою хвилею, що здіймалася всередині.

— Не проганяй мене… — Її рука розстебнула Руалів комір і погладила шию. — Ти добрий… Усі вони тварюки, а ти людина… Ру, ну чого ж ти!

Його долоні лягли на її оголену шкіру. Наче коротка блискавка вдарила — р-раз!

— Я кохаю тебе, Ру… — бурмотіла Тіллі дедалі швидше й швидше. — Я про такого хлопця… — Її губи, невмілі, як у теляти, тицьнулися в губи Руала.

Гірко запахло димом багаття, що догоряло. Від пориву холодного вітру шкіра дівчини вкрилася пухирцями; щоб зігріти, Ільмарранен обійняв її міцно, по-справжньому. Його самого вже трусило зсередини; напливали тугі, гарячі, пульсуючі видіння.

Тіллі й далі щось бурмотіла та воркотіла й лащилася, пальці її боролися з застібкою на його сорочці, а він безтямно посміхався в темряві й жадібно гладив її боки з випнутими ребрами, несподівано круті стегна й плаский мускулястий живіт. Не було сили опиратися тому гарячому, задушливому, що розпирало його.

Тріумфувала ніч, темна, осіння, нестямно кричали сови, шелестів вітер у сухій траві. Переморгувалися жаринки в перегорілому багатті.

Тіллі впоралася з ґудзиками, маленька волога долонька залізла під Руалову сорочку… і зустрілася там зі згортком, який ховав золоту спинку й смарагдові очі.

— Ой, — промурмотіла вона здивовано, — це що?

Ільмарранен здригнувся, як від удару. Рвонувся і сів, притискаючи згорток до грудей. Відштовхнув дівочі руки:

— Не чіпай. Годі. Спи.

Серце гучно билося у нього в горлі, а Тіллі сиділа перед ним гола, тремтяча, начебто громом уражена. З круглих вишневих очей двома струмочками лилися сльози гіркої образи.

За цілий ранок вона жодного разу не глянула в його бік.

Вони йшли дорогою, Руал дивився на ображено відвернуту кошлату потилицю й лаяв себе, Тіллі, долю, зітхав і дивувався тому, як дурнувато влаштований світ.

Дорога тим часом оживала, подорожніх подеколи обгонили рипучі вози — запряжені в них коні кидали на пішоходів погляди, сповнені гідності. У тому самому напрямку тяглися повільні волячі упряжки, шкутильгали якісь жебраки в лахмітті, ланцюжком тупотіли сліпі з поводирем, розмашисто крокували майстри з інструментом на плечах. Ільмарранен з дівчинкою виявилися затертими якщо не в юрбі, то в дуже строкатому товаристві. І перед усією цією різношерсною братією на дорозі поставало місто.

Спочатку завиднілися верхівки веж, потім самі вежі й стіна з червонуватої цегли, а над цією зубцюватою стіною — найвищі флюгери. Вони крутилися, ловили бляшаними боками сонячні промені, й від цього здавалось, що над містом серед білого дня палає феєрверк.

Тіллі, вражена видовищем, забула про свою образу і полагіднішала, заговорила з Руалом:

— Ти тільки поглянь!

Юрба навколо захоплено гула.

Руал приклав долоню до очей: звідний міст був опущений, довкола нього походжали офіцери сторожі у пістрявих строях, а рядові стражники, озброєні піками, оглядали всіх, хто входив у ворота, й брали мито.

Ільмарранен заплатив дві монети — за себе й за Тіллі, яка нічого не мала.

Селяни навсібіч вертіли головами, розглядаючи арку воріт, масивну, мистецьки оздоблену. Вона вражала міццю та пишнотою. Виходячи з-під неї на площу перед ворітьми, вони почувалися розгубленими, нерішуче тупцювали на місці й відразу ставали жертвами вуличних хлопчаків, які з улюлюканням кидали грудки землі, водночас намагаючись поцупити з возів те, що погано лежало.

Руал узяв Тіллі за лікоть і потяг у одну з бічних вуличок — кривий завулок-щілину.

Тут було відносно тихо; голосне відлуння відбивало від стіни до стіни кроки Руала й ляпання підошов Тіллі — будинки тут стояли тісно, впритул. Дівчинка задерла голову й здивовано бурмотіла:

— Ну, як у колодязі…

Небо над вуличкою було таке саме вузьке й зламане, а кам’яні стіни, здавалося, кутом сходились над головою.

Із віконця під самим дахом визирнула голова в чіпці, сховалася, водоспадом хлюпнули помиї, лунко розбилися об бруківку, оббризкали Ільмарранена та його супутницю. Тіллі підвела голову й вибухнула соковитою, колоритною лайкою. Нагорі ляснуло вікно.

Вуличка незабаром повернула, раптом круто пішла вгору й вивела подорожніх на маленький круглий майдан, посеред якого красувалася кам’яна статуя на невисокому постаменті. На її голові, вкритій таким само кам’яним каптуром, тупцювався понурий голуб. Руал провів пальцем по вибитих на постаменті літерах:

— «СвященнаПримара Лаш».

— Ти вмієш читати? — здивувалася Тіллі.

Площу неквапом перетнули двоє статечних старих і з такими, як у священної примари, каптурами на головах. Дівчинка провела їх очима й у задумі почухала ніс.

Вони трохи поблукали темними кривими завулками, помилувалися гарною мідною бородою — вивіскою перукаря, бляшаною булкою над входом до пекарні та дерев’яною милицею, прибитою до дверей костоправа. Потім їм довелося притулитися до стіни, аби пропустити розкішний паланкін, який несли четверо поважних ліврейних лакеїв. З натуги вони голосно сопли. Тіллі знову здивовано роззявила рота.

Ільмарранен і його супутниця проминули прикрашену мідними закрутками арку й опинилися на вулиці, ширшій та багатшій за попередні. Перехожі презирливо сахалися вбік, недовірливо косували на високого худого бурлаку та босе дівчисько в лахмітті. Руал і Тіллі наближалися, очевидно, до центру міста.

Пройшли тісною купкою півдесятка юнаків у строгому чорному вбранні та трикутних шапочках, прикрашених короткими срібними китицями. Їм навздогін поспішав ще один, із в’язкою книжок під пахвою. Компанія чомусь розвеселилася, того, що запізнювався, ляскали по плечах, причому так радо, що зрештою збили з нього шапочку й вона впала на брук.

Хлопці віддалялися, а Руала вабила якась неусвідомлена цікавість, тому він рушив слідом. Заінтригована Тіллі хвостиком тяглася за ним.

Хлопці, котрі, звичайно, були студентами, завели тим часом жваву суперечку, і вчені слівця, які вони вживали, мимоволі викликали повагу в перехожих. Той, що був із в’язкою книг, говорив найголосніше і був найбільш збуджений. Шапочка його раз у раз зіслизала з маківки. Руал прискорив крок, Тіллі тупотіла слідом.

Вулиця вилилася на широку бруковану площу, оточену гарними будинками з червоної цегли. Над дахами з черепиці височіла вежа — гостроверха, зі з’їденими часом товстими стінами, з частими ґратами на вузьких вікнах. Біля входу постукувала алебардами поважного вигляду сторожа.

Навпроти вежі красувалася ще примітніша будівля — університет. Обабіч широких мармурових сходів у величних позах завмерли залізна змія та дерев’яна мавпа, що символізували мудрість і прагнення до знань. Вікна чотирьох високих поверхів були розмальовані мудрими символами та географічними контурами, а на круглому, обгородженому сталевою лозою балконі старий служник орудував ганчіркою, змахуючи пилюку з людського кістяка.

— Оце так! — вигукнула Тіллі.

Будівля міського суду теж виходила фасадом на площу, але дивитися на неї було неприємно — похмура й присадкувата, вона мала перед входом круглу чорну тумбу з маленькою символічною шибеницею, на якій теліпався ганчір’яний страчений. «Бійся закону!» — великими літерами було викарбувано на залізних дверях суду. Руал і Тіллі, не змовляючись, обійшли ці двері по великій дузі.

Площа дедалі оживала, жваво йшла торгівля з лотків, гомоніла юрба, раз у раз проїжджали розкішні екіпажі. Тіллі задивилася на чорного сажотруса, який зі справжньою грацією перебирався з одного схилу даху на інший, і мало не наскочила на дозорців, які тут неквапом походжали. Офіцер у червоному мундирі з білими смугами насупив підстрижені брови, але, на щастя, його увагу відвернув гамір, який раптово зчинився на площі.

Студенти — їх стало вдвічі більше — зграйкою стояли біля широких сходів університету й натхненно дражнилися з двох вертких дівок у яскравому вбранні. З того, як незлостиво й навіть прихильно огризалися дівчата, можна було зробити висновок, що вчені юнаки знайомі з ними досить давно й доволі близько. Офіцер варти, а з ним і вояки з цікавістю спостерігали за напівжартівливою сваркою.

Тим часом на університетський ґанок вийшов старий у пишній перуці, в чорній хламиді та з масивним ланцюгом на шиї. Студенти принишкли, як миші, дівки похихотіли ще трохи й замішалися в юрбу. Старий, сповнений обурення, щось суворо вичитував шанобливо завмерлим юнакам, голос його нагадував звуки, які міг би видавати вчений шпак. Старий дочитав повчання, з хвильку постояв мовчки — для більшої значущості — й віддалився у храм науки. За ним, посміюючись у рукави, ланцюжком потяглися студенти. Останній, із в’язкою книг, проходячи між змією та мавпою, по-дружньому ляснув мавпу нижче дерев’яної спинки.

— Поглянь! — дівчинка смикнула Ільмарранена за рукав.

Площею так само статечно й неквапно ішли четверо в каптурах, яких неможливо було відрізнити від зустрінутих Руалом і Тіллі біля пам’ятника священній примарі. Дівчинка набралося хоробрості й запитала в добросердної квіткарки:

— А хто це, тітонько?

Тітонька виявилася дуже говіркою, вона сплеснула руками так, що її хризантеми згідно закивали голівками:

— Як ти можеш не знати, дівчинко? Це воїни Священної Примари Лаша! Вони стежать за тим, щоб усі, хто живе на світі, виявляли свій трепет перед примарою і шанували її. Вони творять певні таємні обряди у вежі, а потім передають усім священну волю Лаша, і цю волю враховують і мер, і суддя, й начальник варти!

Тут квіткарку відволік рожеволиций чепурун, який зацікавився її товаром.

Руал і Тіллі перезирнулися й рушили далі.

Ільмарранен трохи забарився біля входу в університет і не втримався, щоб не підійти до дерев’яної мавпи. Її тулуб ззаду був відполірований до блиску поколіннями студентів-шибеників, і Руалові раптом до болю схотілося носити трикутну шапочку з китицями й завмирати під поглядом суворого професора. Він зробив крок до дверей, але ввійти не зважився, тільки згадав на мить пряний запах книжкового пилу та візерунки прожилків на дерев’яній стільниці, згадав, як німіє щока, коли засинаєш над фоліантом… Тіллі нетерпляче тягла його за полу, він стримав зітхання й пішов геть.

Крутився людський вир, закликали торговці; Тіллі, над міру збуджена, крутилася в усіх під ногами і якось особливо віддано заглядала в очі Руалові. Він посміхнувся тому, як дивує дівчинку велике місто і як воно їй подобається. Його штовхнув дуже пристойний з вигляду пан у довгополому каптані. Він мимохідь вибачився, Руал відповів тим само. Між ними шаснула Тіллі, підморгнула Ільмарранену круглим веселим оком. Повз них протупав патруль.

— Варто! — гнівно погукали в Руала за спиною. Він озирнувся.

Пан у довгополому каптані тримався рукою за груди, й Ільмарранен спершу подумав, що в нього серцевий напад.

— Варто! — знову загукав пан. — Гаманець! Щойно був тут, украли! Тримай злодія! Стражники!

Промайнуло серед цієї колотнечі до смерті перелякане личко Тіллі, а офіцер у червоному зі смугами мундирі та його солдати вже стояли поруч, суворо озираючись і з підозрою вдивляючись у обличчя. У юрбі зчинилося сум’яття.

— Тримай злодія! — знову загукав довгополий пан, а офіцер гримнув:

— Усім стояти на місці!

Солдати нишпорили очима в юрбі. Чесні городяни й собі щосили вертіли головами, видивляючись злодія, котрий, звичайно, не встиг далеко втекти.

Тіллі опинилася поруч з Ільмарраненом, бліда, з гарячково блискучими очима, вона міцно вчепилася в його куртку. Руал здивувався:

— Ти чого?

Тіллі мовчки замотала головою, а офіцер і солдати тим часом наближалися. Якогось підозрілого хлопця з юрби ретельно обшукували під голосіння потерпілого.

— Злодій! Злодій! Тримай злодія! — продзвенів раптом напружений, майже дитячий голосок. Руал озирнувся — дівчиська поруч уже не було.

Тіллі, невдоволено подумав Руал. Цього ще бракувало, ну куди вона лізе, дурепа?! Він пошукав дівчисько очима.

Тим часом офіцера сторожі смикнули за мундир, він нахилився, підставив комусь вухо, потім випростався і рушив крізь юрбу:

— Відступіть! Геть з дороги!

Руал став навшпиньки й побачив Тіллі. Вона теж побачила Ільмарранена, і очі її радісно засяяли:

— Он, пане офіцер! Ондечки він!

— Постороніться! — гримнув офіцер на тих, що заступали прохід, проштовхався до Руала й міцно схопив його за лікоть. Приспіли й солдати, колом оточили їх.

— У чому справа? — спитав Руал, холодіючи, але намагаючись говорити спокійно.

Замість відповіді офіцер запитливо глянув на Тіллі. Та радісно закивала:

— Він, він! Ви обшукайте його, пане офіцер, гаманець при ньому!

Руала ніби вдарили в обличчя. Він похитнувся і, ще не вірячи, самими губами спитав у дівчиська:

— Ти що, здуріла?!

Цієї миті його лікті завели назад, спритні руки пройшлися по його боках і витягли з широкої кишені вівчарської куртки товстий шкіряний гаманець:

— Це що таке, га?

Руал дивився на гаманець, і перед очима в нього спускалася завіса. Здригнулись коліна… Тіллі? Навіщо? Божевілля…

— Я запитую, чий це гаманець? — підвищив голос офіцер. Руал підвів голову — як же вони кумедно виголюють брови, ці стражники.

Його уже в’язали. Підоспілий пан у довгополому каптані впізнав гаманець і був щасливий. Десь там, на краєчку Руалової свідомості, скрекотіла Тіллі: «А я побачила, як він гаманець витяг — і в кишеню… Я з колиски оката, ось!» Син запитував батька: «Тату, це злодій? А що йому буде?» Батько відповідав статечно: «Руку відрубають і вуха… Щоб знав».

— Постривай-но, — офіцер поліз Ільмарранену за пазуху. Руал смикнувся, та руки його були заломлені за лікті. Офіцер тим часом витяг невеликий брудний згорток.

— Це моє! — скрикнув Руал.

Офіцер ощирився:

— Ти ба…

Упала на бруківку ганчірочка. Золота спинка, смарагдові очі.

Зойкнули цікаві глядачі:

— Золото… Ти тільки поглянь!

У Тіллі вирвався голосний стогін досади.

Начальник варти недобре всміхнувся:

— Та ти, бачу, вже попрацював, і на славу…

І звелів солдатам:

— Ведіть!

Його волокли крізь юрбу, й над головами лунало: злодій, злодій…

Люди розступалися, тицяли пальцями, хтось кинув каменем, а небо й дахи з черепиці крутилися над його головою, крутилися дедалі швидше, і з кожним кроком він забував смак трави, і колір вина, і пряний книжковий запах.

Карета залишилася на заїжджому дворі — назад ми мчали верхи. Ларт квапився, і ми з ранку до вечора не сходили з коней; у строкату стрічку злилися міста й селища, повз які ми пролітали, миттю залишаючи позаду.

Десь на півдорозі довелося заночувати під відкритим небом, біля багаття на березі озерця-болота. Водойма живилася кволим джерельцем, яке насилу пробивалося з-під купини біля самого берега.

Небо здивовано розглядало нас тисячами блискучих очей; в очеретах вовтузилися доволі моторошні серед ночі мешканці боліт. Я дрімав, загорнутий у плащ, а Ларт непорушно дивився на вогонь і час від часу виписував у повітрі вогненні візерунки паличкою із жариною на кінці. Візерунки зависали в повітрі, тремтіли, розпадалися й гасли.

— Нема мені удачі, — говорив Ларт багаттю. — Даремні пошуки, марні зусилля… — тут вогненний малюнок затримався в повітрі довше, ніж звичайно, спалахнув і розсипався кольоровими іскрами. Я важко зітхнув і заплющив очі, але сон не йшов, пригадувалося іржаве золото, полум’я багаття оберталося на полум’я пожежі. «Вогонь, зазирни мені в очі»…

Я ще трохи покрутився з боку на бік і встав. Над ранок ставало прохолодніше, від болота наповзав гнилий туман. Мені раптом так нестерпно схотілося напитись води, що я залишив Ларта, котрий нарешті задрімав, і вирушив на пошуки немічного джерельця.

Я знайшов його завдяки звукові — невпевненому, але виразному в передранковій тиші дзюрчанню. Обережно, бочком я спустився до берега озерця, навпомацки підставив потокові долоні, а далі й пересохлі губи.

Метушня в заростях ущухла; переді мною розстелялося плесо чистої, не завойованої очеретами води, і в цьому дзеркалі відбивалися зірки, що неохоче блідли. Я вперся долонями в мокру траву біля берега й побачив своє відображення — темний силует, який здригався на воді. Ледве світало.

З носа мого в озеро упала крапля, розійшлися кола по дзеркальній поверхні, і я обімлів, коли побачив інше відображення — силует людини, яка чатувала в мене за спиною.

— Господарю? — прошепотів я.

Силует гойднувся, і я чомусь зрозумів, що це НЕ хазяїн. Страшно, сухо зашелестіли очерети.

Я повільно випростався, озирнувся — і не побачив нікого!

Хлюпнула в озері риба — напевне, чимала. Знов дивитися у воду я не схотів.

Мов заєць, я відскочив убік і стрімголов помчав туди, де вже хололо перегоріле багаття. Біля нього в незручній позі спав Легіар, який ні про що не здогадувався:

— Господарю, господарю!

Ні, він уже не спав. Він сидів, наїжачений, і спідлоба дивився на того, іншого, хто простягав руки над рожевим жаром.

Сіріло небо.

— Довго ж довелося на тебе чекати, Орвіне, — сказав Легіар стримано.

— Є речі, не підвладні навіть магові, — хрипко відгукнувся прибулець.

Так, це був добрий знайомий Орвін. Бідолаха схуд, ще глибше запалі очі здавалися більш збудженими, ніж досі. Він мав понурий вигляд, видавався спустошеним. І куди поділася та божевільна енергія, якою він вражав нас три місяці тому!

— Дамире, — кинув Ларт через плече. — Багаття, мерщій!

Відмоклі в росі поліна погано займалися, а господар і не думав мені допомагати.

Я старанно дмухав, ковтаючи їдучий, бридкий дим, і раптом побачив, як гойднувся у простягненій руці Орвіна медальйон на ланцюжку:

— Ось, Легіаре. Майже цілком. Іржа.

Ларт підвівся, потягся був до медальйона, але торкатися до нього не став, а заходився кружляти навколо, толочити ботфортами мокру осінню траву. Несподівано рвучко зупинився:

— Ти знайшов його? Того, кого я просив знайти?

Орвін хитнув головою. Ларт почав крокувати знову, рішучіше й дедалі швидше.

— Я не можу знайти його, — повільно мовив Орвін. — І ти не можеш. Він не маг, у нас нема зв’язку… От якби в тебе збереглася річ, яка належала йому… Ґудзик, пряжка…

— Я не дама, щоб складати дрібнички в скриньку, — відрізав Ларт, — і він мені не коханий, щоб зберігати його речі.

— Добре б мати кров, — тихо вів далі Орвін. — Хоч би краплю його крові. Можна було б простежити.

Ларт підчепив носком чобота паличку, що трапилася під ноги, вона описала дугу і вдарилася об порохнявий корч:

— Годі про це… Ільмарранена ти не знайшов. Я ж не знайшов нічого, що зрушило б пошуки твоєї Третьої Сили бодай на волосину. Твій медальйон іржавий, ніби цвях у цвинтарній огорожі… Що ще?

Я замислився, коли почув ім’я Ільмарранена. Очевидно, думка, що останнім часом скалкою засіла в Лартовій голові, була безпосередньо пов’язана з цією ходячою легендою. А тепер виявляється, що хазяїн давно вже намагався розшукати Маррана. А навіщо?

— Я з самого початку повівся не так, як треба, — мурмотів Легіар. — Я розшукував, приманював її, збирав чутки, у той час як… — він затнувся.

— У той час… — луною відгукнувся Орвін. Ларта пересмикнуло:

— У той час, як по світі блукав Марран. Марран, якого ми вивели з гри… Так, потім я звільнив його, звільнив усупереч угоді з Естом, але я навіть не знаю, чи все гаразд у нього з головою! О Небо, та хто ж зміг би оговтатися після такого удару!

Він почав крокувати швидше, під його ногами вже було протоптано стежку — чорну стежку в росяній траві.

— Ти гадаєш… — пробурмотів Орвін.

Ларт зупинився — розлетілися з-під ботфортів грудки землі:

— Я не знаю. Я навіть не хочу думати про це. Він позбувся магічного дару… Мабуть, він і міг би виявитися магом, що не є магом, тим самим, про якого йдеться в проріканні… Але його розчавлено, знищено, я ні на мить не міг його взяти до уваги!

Він зі свистом втяг повітря, потім його плечі раптом похилилися, і він тужливо видихнув:

— Ех…

Від цього гіркого «ех» щось у мені болісно стислося. Нечасто, ой нечасто мій похмурий хазяїн дозволяв собі подібні інтонації.

— Ти не брав його до уваги, тому що тобі не хотілося, — тихо сказав Орвін. — Ти просто не бажав бачити його Брамником. Маррана…

Ларт люто глянув на нього:

— Не мели дурниць… — крутонувся на підборах і знову заходився походжати, міркуючи, наче нічого й не сталося:

— На багато наших запитань міг би відповісти старий Орлан із передгір’я. Міг би, якби не вмер відразу, коли побачив щось у Дзеркалі Вод… А до цього в Дзеркалі був хтось, переслідуваний невидимим страшним супутником… Хто це був? І хто його переслідував?

Орвін тримав голову незручно задертою, аби встигати збудженим поглядом стежити за Лартом, який нарешті перестав ходити й зупинився просто перед своїм мовчазним співрозмовником:

— Що ж, Віщуне? Хто воротар? Звідкіля з’явиться Третя Сила й куди вона спрямує перший удар? Чи є взагалі відповіді на ці запитання?

— Відповіді вже тут, — тихо відгукнувся Орвін. — У мені прорікання. Я виношував його багато днів і ночей. Тепер воно тут, і ми про все дізнаємося.

Він говорив, ніби виправдовуючись, а мене обсипало мурашками, і Ларт, мій незворушний хазяїн, перепитав раптово охриплим голосом:

— Що?

— Сьогодні, — кивнув Орвін. — За кілька хвилин… А поки сядь, будь ласка, Ларте. Ти такий високий, у мене шия болить…

Неподалік від озерця три сосни росли трикутником. Це їх і погубило, тому що для прорікання знадобилися три вогні.

І Ларт запалив три вогні; сосни палали згори донизу.

Було дуже страшно, але я стояв і дивився, як між трьох вогнів став Орвін, і в очах його танцювало полум’я. Він дістав з-за пазухи іржавий амулет і подивився в отвір.

І голос його без зусиль покрив ревіння вогню:

— Ззовні, вона йде ззовні! Вона прийшла. Одного дня, однієї години, одна людина. О горе! Чудовиська пожирають усе живе… І вода загустіє, як чорна кров. І паростки спіймають у липке павутиння всіх, хто має крила. І земля присмокчеться до підошов. Але стократ гірше тим, хто володіє магічним даром! Горе, горе… Одного дня, однієї години відчинять їй двері. Одна людина. Брамник. Горе, вона тут!

— Хто воротар?! — закричав щосили Ларт, і віщун почув його, хоча вогонь завивав, пожираючи соснові крони, звивався по стовбурах:

— Воротар. Він маг і не маг. Він зрадливий і відданий. Тільки воротар відчинить двері, тільки воротар, тільки одного дня, однієї години!

— Хто воротар?! — надсаджувався Ларт.

— Він… позбавлений дару. Він був всемогутній і став безпорадний. Він зрадив і його зрадили… Його змінили, і він змінився. Тільки він! Він відчинить, і ЦЕ ввійде, але не раніше! Земля закричить разверзнутими могилами… Повітря стане важким і поховає під собою… Поховає… Які пусті обличчя, позбавлені очей! Але не раніше, ніж Брамник відчинить!

Сосни захиталися раптом, як величезні смолоскипи в невпевнених руках. Ларт кинувся до Орвіна й виволік його із трикутника, і вчасно — дерева одне за одним попадали, і здійняли цілий смерч танцюючих іскор. Маги ледве встигли ухилитися, а я — я давно вже відбіг і віддалік тремтів, дивлячись, як палахкотить велетенське багаття.

…Легіар витер з обличчя кіптяву й байдуже промовив:

— Тепер я знаю. Знаю, хто воротар. Я сам його створив. А тепер я уб’ю його, знайду і вб’ю перш ніж він відчинить ЇЙ двері.

Він до хрускоту стиснув зуби, потім рвучко скинувся:

— Вперед. Поки не пізно. Я знаю, я зрозумів, як його знайти.

Зала суду була прохідною — в одні двері кати виволікали засудженого, який благав про пощаду, в інші варта вводила наступного лиходія для нового розгляду справи. Суддя ледве встигав підписувати папери, що їх підсовував секретар-переписувач, котрий примостився на низькому ослоні. Ляпалася кругла печатка в сургучеву калюжку, зростав стосик вироків поруч із символом правосуддя, що лякав приречених, розміщений поруч на столі — іграшковою шибеницею та страченою на ній лялькою.

Ільмарранена ввели в залу відразу після шахрая-торговця, засудженого до публічного побиття. Похмурий стражник поставив Руала перед суддею, вірніше, перед його тьмяною лисиною, тому що вершитель правосуддя саме схилився над якимись паперами.

— Ім’я? — байдуже спитав маленький сірий переписувач.

Руал розліпив запечені губи:

— Моє ім’я не для твоїх вух, холопе.

Той, що сидів за столом, гмикнув і підвів голову. Руал здригнувся — у судді було приємне, пещене обличчя з двома холодними дірами замість очей.

— Руал Ільмарранен, — сказав суддя тихим, безбарвним голосом. І сухо засміявся: хе-хе…

Руал судомно вдихнув. Він не називав Тіллі свого повного імені.

— Руал Ільмарранен, — провадив суддя, — спійманий на гарячому на дрібній крадіжці. До того ж… — він застромив руку кудись під стіл і витяг звідтіля золоту ящірку. Руал мимоволі зробив крок уперед. Стражник притримав його за лікті.

— Це ваша річ, Ільмарранен? — спитав суддя недбало, в той час як його очі-діри прошивали Руала до кісток.

— Моя, — хрипко підтвердив Руал.

— Хе-хе, — знову смішок, від якого мороз пробігав по шкірі. — Ця річ належить одному герцогу, невдасі-герцогу, якого одного разу лікував своїм знахарським зіллям самозваний ворожбит-віщун… Як його звали, Ільмарранен, ви не пригадуєте?

Руал похитнувся.

— Хе-хе, — суддя уважно за ним спостерігав, — я давно чекаю, Ільмарранен, чекаю, коли ви попадетеся… Друже, — звернувся він до переписувача, — облиш цю мазанину, тут особливий випадок… Скажи на вході, нехай не турбують поки що… І поклич панів обвинувачів.

Переписувач зарипів ослоном і задріботів до дверей. Руал уже встиг опанувати себе й тужливо дивився просто в очі судді, які буравили бідолаху, поки суддя не гойднув ганчір’яного вішальника в петлі:

— То на чому ми зупинилися… Ага, — він порпався в паперах, — вдавав із себе знахаря… До цього повернемося пізніше. Украв золоту статуетку… — суддя поплескав ящірку пухкою рукою. Руала пересмикнуло.

— Далі, — рівно правив своєї суддя, розбираючи папери. Його м’які, рожеві пальці погладжували шпигунські повідомлення, погладжували ніжно, наче то були зворушливі любовні листи:

— Цікава закономірність… Панові Ільмарранену подобається приписувати собі владу над людьми та явищами… Ось він вдає з себе провидця, але — на жаль! — йому менше таланить, ніж у випадку з герцогом. А ось, заждіть-бо… Так, знову ворожіння, знамення, пан Ільмарранен із задоволенням пророкує перед юрбою… Перетворює вовкулаку на пса… До чого ж усе-таки дурна ця селючка! Ось іще, зброя погнулася начебто сама собою, і якийсь кістяк, упряжений у віз… Винахідливість, гідна подиву! Однак усе це, взяте разом, якось жалюгідно виглядає, чи не так?

Суддя, здавалося, розквітав з кожним словом. Він загонив слова Руалові під нігті, здирав словами шкіру і словами ж утоптував його в брудну кам’яну підлогу.

Руал здригався під ударами, намагався згадати обличчя вдови з селища із бджолами й мальованими глечиками, і пса, що тицявся носом у його коліно, шукаючи захисту й заступництва… Замість цього наповзали одна на іншу пики та морди, корчився на траві безневинно катований юнак, на якого він, Руал, звів наклеп. Склянки… У нього в руках тріснула склянка.

— Хе-хе… — знов озвався суддя. Іграшковий повішений гойдався дедалі повільніше.

— Ви… підіслали до мене дівчисько? — Руалові важко далося це запитання.

Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла:

— А, мала волоцюжка, яка віддала вас у руки правосуддя? Вам було б легше почути, що все влаштовано заздалегідь, що ця шмаркачка виявилася шпигункою?

Суддя, здавалося, був у захваті, він хитав головою і потирав руки. Помучив Руала поглядом, який вивернув його навиворіт, і нарешті м’яко мовив:

— Ні, Ільмарранен. Це не наше дівчисько. Ви СПРАВДІ врятували її там, на дорозі. Вона СПРАВДІ до вас чіплялася. Однак це не завадило їй мерзенно зрадити вас за першої ж зручної нагоди. Погодьтеся, що мерзенно, Ільмарранен?

Розчинилися вхідні двері за Руаловою спиною, суддя насупився був, але, мабуть, увійшли ті, кого він очікував.

— Вітаю, добродії обвинувачі! — він навіть підвівся назустріч.

Зовсім близько від Руала прошелестіла груба тканина плащів, і двоє з воїнства Священної Примари Лаша, обоє вкриті каптурами, обоє похмурі й сповнені значущості, підступили з двох боків до суддівського столу.

— Ось Руал Ільмарранен, — сказав суддя, вказуючи їм на Руала. — Ви ознайомилися з документами в його справі. Чи хочете сказати що-небудь щодо його встановлених і занесених до протоколу діянь? Чи Священна Примара байдужа до таких провин?

Той зі служителів Примари, що був нижчий і молодший, підвів голову так, що каптур цілком відкрив його обличчя. Він був, мабуть, тяжко хворий — шкіра його здавалася сірою і в’ялою, під очима набрякли важкі міхурі.

— Священна Примара чує мене, — сказав він несподівано низьким голосом. — Свідчу й обвинувачую. Чоловік на ім’я Ільмарранен неодноразово вдавав із себе мага, або провидця, або знахаря, хоча не був таким насправді. Несправедливе присвоєння магічного звання визнається Священною Примарою провиною тяжкою і образливою для Лаша. Священна Примара вимагає публічного зречення вищезазначеного Ільмарранена права називатися коли-небудь, і до смерті включно, магом, а також провидцем, а також знахарем, — зречення з наступним ув’язненням у темниці. У разі незречення Примара наполягає на страті через усікання голови. Слава Священній Примарі!

Він підвів очі до стелі, а далі опустив голову на груди, й каптур знову закрив його обличчя. У залі суду на кілька хвилин стало тихо, як на уроці суворого вчителя.

— Хе-хе, — чи то всміхнувся, чи кашлянув суддя. — Відрікатися будемо завтра, у День Великої Радості, відразу після параду й перед народними гуляннями. Це буде значне та повчальне видовище.

Прилетіла звідкись сита муха, сіла на іграшкову шибеницю. Спритним жестом природженого мисливця суддя спіймав муху і стратив її через задушення в кулаці.

— Ні, — сказав Руал стомлено. — Повчального видовища не буде. Перед вами, — він відштовхнув стражника й не без натуги випростався, — перед вами стоїть великий маг, можливо, найбільший із усіх живих. Те, що ви не здатні цього зрозуміти — ваш клопіт. Відрікатися? — і він засміявся. Спершу було важко, сміх виходив жалюгідний, але потім наче пробку висмикнули з його горлянки, й він розреготався по-справжньому, лунко, заливчасто, як ніхто ніколи не сміявся в цій курній і страшній залі.

Суддя дивився на нього без посмішки, насторожено поводячи холодними дірами-очима. Двоє з воїнства Примари стояли байдуже — каптури ховали їхні обличчя.

Руал пересміявся, і йому полегшало. Стало зовсім легко, він навіть пожалів цього старого з його іграшковою шибеницею.

— Я засмутив вас? Вибачте, — сказав він, посміхаючись.

— Хе-хе, — відповів суддя. Двоє в каптурах, як по команді, повернули до нього голови.

— Видовище буде, — сказав суддя. — Виняткове видовище… Приємне видовище… Ах! — Він солодко замружився і поцілував від задоволення кінчики пальців. — Відразу ж після параду й перед народними гулянками призначимо замість зречення страту. Вельмож страчують через укус отруйної змії, бурлак вішають. З тобою вчинять згідно з волею Примари: усічення голови. Отже, у пана великого мага буде привід продемонструвати свою могутність, чи не так?

— Хе-хе! — відповів йому Руал.

Ніч напередодні «приємного видовища» він провів у ямі, в затхлому кам’яному мішку.

Струменіла вода по липких цвілих стінах, збиралася в калюжу на підлозі. Руал сидів, скорчившись, і потихеньку марив.

Бачилася йому трава, що висихає під сонцем, і круглі камінчики в припливі, й мураха в западинці, маленькій западинці на дівочій шиї.

— Ти… Ти… — бурмотів він невиразно, і озивалося відлуння, голосне відлуння тюремного колодязя.

Пригадувався тугий гарячий вітер у обличчя і незвичне відчуття пір’я на своїй людській шкірі, і земля внизу, затягнута туманом, і небо, як гігантський перекинутий келих… І просто потріскування каміна взимку, й просто гаряче вино біля каміна.

Не вбивайте мене. Хіба не все одно — маг я чи не маг?

Багатій розтринькує гроші з бездонного мішка, пташка на гілці гадає, що літо нескінченне. А потім рука наштовхується раптом на останню монету, падає сніг на зелене листя — це несправедливо й неминуче. Ось моє життя — лакована іграшка, яскрава дорога іграшка, і ось її зламали, я сам її розтрощив, так хотілося поглянути — що всередині? З чого зроблено любов? Хрясь — і нема любові… Я так і не зрозумів, як її влаштовано… Нова гра, знову — хрясь… Тахто він мені, Ларт? Ким він був для мене? Ким був я сам? Кому я потрібен? О Небо, навіщо?

Потім він, здається, навіть задрімав, і в півсні побачив обох.

Вони тоді взяли його в кліщі — розлючений, скорчений від ненависті Ест і ощирений в лютій гримасі Легіар:

— Ти що ж це, щеня? Ти про що з Хантом закладався?

Тоді він зрозумів, що цього разу втрапив у справжню халепу, що не впорається відразу з двома. Спробував жартувати — посмішка сповзала з його обличчя, не трималася, не клеїлася.

— На два боки дивишся? — страшно примружив очі Ест. — У два гнізда хробачків носиш? Двома ляльками крутиш, фігляре, і з мірошником об заставу б’єшся?

— Марране… — сказав тоді Легіар, і туга в його голосі була страшніша за Естову ненависть, — навіщо ж ти так поквапився? Продавати, то відразу обох?

— Я не продавав! — заходився Ільмарранен, але віри йому, звичайно, не було, тому що брехав він і раніше, брехав обом, і радів своїй винахідливості, спритності, хитрості…

— Будь проклятий, — стомлено мовив Легіар.

— Будь проклятий! — повторив Ест.

І тоді вдвох вони паралізували його волю, позбавили можливості виправдовуватися чи пручатися. Вдарили іскри з їхніх простягнених пальців, обплутали його тенетами, він заметався в цьому плетиві, яке ставало дедалі густіше й міцніше. І скорчилися його руки, і зсудомило ноги, і він чув крізь биття крові у вухах, чув, перестаючи бути людиною:

— Проклятий зраднику! Меблі, річ!

Той же, хто довго пробуде річчю, назавжди позбавляється магічного дару!

І два роки, два роки ти, Ларте, ходив повз мене, і вішав плащ на мої онімілі пальці, і знав, чудово знав, що з кожною секундою, з кожною миттю я втрачаю по краплі, як кров, щастя бути магом, втрачаю безповоротно, тому що ніхто в цьому світі не в змозі повернути мені мою сутність, мій зміст, мій магічний дар… Не ти давав мені його, чи ж тобі віднімати?!

А ти, Есте? Я пам’ятаю твого кожуха… І очі твої пам’ятаю, вони випробовували, тягли з мене… Ти сказав тоді: «Тут він доречний, як ніде»… І стер долонею пилюку з мого дерев’яного плеча!

Від одного цього спогаду Ільмарранена обдало жаром. Він звивався на слизьких кам’яних плитах, кусав до крові губи, пальці, руки…

О Небо, єдине, для чого варто було б вижити, — це повернути вам борг, маги. Повернути борг тією ж дзвінкою монетою.

Парад нарешті скінчився, казали, що то був найкращий парад за останні п’ять років. На кожному розі продавали льодяники на паличках і тістечка у вигляді кремових грозових хмар із мармеладними блискавками, які з них звисали. Діти сиділи на плечах батьків, подружки несміливо стискали вологими пальчиками онімілі від ніяковості долоні дружків.

Гуляння ніяк не починалося — всі очікували призначеного на цей час особливого видовища.

І ось нарешті юрбою прокотилося пожвавлення, а потім хвиля захоплених вигуків і реготу.

На вулиці виїхав великий відкритий візок із встановленою на нім вузькою мавпячою кліткою. У клітці, прикручений за руки до пруття, стояв чоловік у безглуздому квітчастому балахоні; на голову йому надягли ковпак блазня, що водночас нагадував гостру шапочку чарівника. Навколо клітки водили танок ярмаркові актори; ось візок виїхав на площу і зупинився.

З високого балкону спостерігав за виставою суддя.

— Шановна публіко! — звернувся до людей закликач. — Перед вами великий маг Ільмарранен. Хто хоче переконатися в його могутності?

Невідь звідки в юрбі замиготіли чіпці перекупок овочів. У їхніх кошиках лежали зумисне для цього випадку приготовані гнилі яблука та перетрухлі томати. Люди здивовано перезиралися.

— Ну ж бо! — підбивав закликач. — Хто зважиться першим викликати жахливу магічну помсту? Може, він вразить вас блискавкою? Чи вдарить громом? Перевірте, що буде з великим магом, якщо в нього чим-небудь поцілити?

По юрбі пробіг смішок, але першим пожбурити яблуко ніхто не зважувався.

— О, як страшно! — закотив очі закликач. — Невже ніхто не насмілиться спробувати?

Руал оглядав юрбу — радісні, цікаві, збуджені глядачі. І зграйкою проштовхувалися геть кілька похмурих, набурмошених студентів. Один озирнувся — Руал упізнав хлопця, який поплескав нижче спини дерев’яну мавпу — і гірко, співчутливо глянув у бік людини в клітці.

До візка тим часом проштовхався хлопчисько років десяти з тухлим томатом у руці, широко посміхнувся.

— Юний сміливець починає! — зрадів закликач. — Підійди ближче, друже, і кидай сильніше!

Хтось із акторів поставив хлопчиська на візок, той підійшов до клітки майже впритул — юрба завмерла — замірився, цілячись Ільмарранену в око.

Руал дивився на нього крізь грати — хлопчик як хлопчик. Міцний, білявий, на носі подряпина. Зустрівся з Руалом поглядом, збуджено гикнув, націлився і кинув. Р-раз!

Зойкнула юрба. Ільмарранен підвів обличчя, залите смердючою юшкою. Руки його були прив’язані, він навіть не міг обтертися.

— Де ж спопеляюча магічна блискавка?! — комічно вжахнувся закликач.

Голосно зареготав хлопчисько й зіскочив з візка, тому що зусібіч у нього відразу полетіли гнилі овочі.

Руал зіщулився, здригаючись від ударів; грати не захищали його, а ухилитися він не міг. Закликача не було чути — так свистіла й улюлюкала площа.

Світле Небо. Смерть — зрозуміло. Нехай страта, нехай найстрашніша. Тільки не… не…

Заляпаний брудом, він намагався відвернути обличчя, але глядачі кидали влучно. Ляп! Ляп! Ну до чого ж кумедно він смикається, погляньте лишень!

Нарешті, кошики зеленярок спорожніли, галас трохи втих, і закликач оголосив наступний номер — «Фарс про Великого Ільмарранена».

Один із паяців натяг на голову такий, як у Руала, ковпак дурня, намазав щоки соком гнилого томата й заходився зображати Великого мага Ільмарранена, що творить дива. Надсадним фальцетом «маг» вигукував:

— Я Ільмарранен, я всемогутній! Я так спритно перетворив пса на вовкулаку, пацюка — на молочне порося під соусом, а решту — на повних ідіотів!

Інші актори, слухаючи «мага», перебільшено роззявляли роти, викочували очі та здіймали руки, з фальшивою побожністю вигукуючи: «О диво, диво!» Варто було блазневі, однак, спробувати вимовити заклинання, як його куці штани раптом падали до колін, і юрба вибухала радісним сміхом, а актори заводили веселу пісню, що закінчувалася словами «Ой, який страшний, який могутній великий маг гнойових куп!»

Руал важко дихав, вчепившись у пруття, до якого були надійно прив’язані його руки, дивився на дно візка, все в щілинах, у темних патьоках, і намагався плечем витерти заліплене гниллям обличчя.

Паяц, убраний «магом», помітив це, перервав виставу, підскочив до клітки, підморгнув публіці, взявся руками за уявні грати перед собою і скопіював Ільмарранена, скопіював віртуозно, точно — і вираз його брудного обличчя, й позу, й рухи. Площа вибухнула реготом. Руал здригнувся — паяц спіймав і це, спіймав і повторив, кумедно кривлячись. Людям аж рвалися животи. Актори знову затягли пісню про Великого мага, і візок рушив.

Його возили по місту, зупиняючись ненадовго на головних вулицях і площах. Блазень у ковпаку розповідав усім про «подвиги» Ільмарранена, не втрачаючи жодної нагоди, аби передражнити його випадковий рух. Час від часу хтось з публіки жбурляв у Ільмарранена тухле яйце, і коли по щоках його стікали жовті патьоки, закликач співчутливо запитував:

— Ну ж бо, чи не помстишся ти магічним ударом? Смерчем, землетрусом? Ми ж із тобою всемогутні, чи не так?

«Ой, який він страшний, який могутній, великий маг гнойових куп!» — на все горло виспівували актори.

Маленька дівчинка, що сиділа в батька на плечах, розмахнулася й кинула в Руала чимось, що боляче вдарило його по носі.

Ільмарранен розридався.

Він ридав і бився об грати клітки, а блазень передражнював його схлипи й корчі, і юрба радісно горлала, й стікали по Руаловому обличчю не сльози, а брудні смердючі патьоки.

У єдину огидну пику злилися всі обличчя на площі, і обличчя всіх, хто живе на світі, злиплися в одну морду, що глузливо роззявляла в реготі слинявий рот, і чорна ненависть, ні, щось густіше і тяжче за ненависть заповнило його цілком, по вінця, до кінчиків пальців, до коренів волосся. Випалити все, випалити, так, як випалює кущі й траву навколо лава, вивергаючись із вулкана… Він був лавою. Він уже був.

Випалити!

Дійство тим часом добігало кінця. Западали сутінки, чадили двадцять чотири смолоскипи навколо свіжозбитого помосту. Колода була кругла й розмальована, як барабан. Стражники, демонстративно затикаючи носи, витягли Руала з клітки й виштовхнули на поміст.

Слідом за ним, крекчучи, зійшов суддя в супроводі двох, укритих каптурами. Розгорнув прикрашений сувій, оглянув юрбу, що коливалася хвилями, віддав сувій маленькому сірому переписувачу. Все це Руал бачив крізь каламутну червону завісу.

Переписувач читав погано, невиразно, деякі слова важко було розібрати:

— Несправедливе ення магічного ання карає…

— Ну швидше, швидше, швидше! — хвилювалася юрба.

На іншому кінці майдану спалахнув феєрверк.

У темряві, яка дедалі густішала, з порожнечі виникали вогненні палаци, били сині водограї, осипалися іскрами в кам’яний басейн, крутилися колеса, ще й із коліщатами, а в них оберталися маленькі кольорові дзиги. З тріскотінням злетіло в осіннє небо ґроно зелених вогнів.

Суддя оглянув Ільмарранена очима-дірами, гмикнув, запитав із батьківською турботою в голосі:

— Ну, може, відречемося все-таки? Покаємося?

Руал судомно зітхнув, і його знудило. У публіці свиснули. Суддя гидливо відступив.

Кат, стрункий молодий чоловік у червоному запиналі, взяв Ільмарранена ззаду за шию і нагнув, опустив його підборіддя в заглибину на колоді. Далі замірився сокирою — Руал шиєю відчув дотик крижаного, мов гадюка, леза.

— Ну, Ільмарранен? — десь далеко прошелестів суддя. — Останнє диво, чи не так? Втім, ще маєш нагоду виправитися…

На помості задзвонили в дзвіночок — увага, мовляв, публіко.

Випалити… Він був потоком лави, вогненним, темно-червоним, він обминав валуни, що німо волали від жаху, рослини вмирали від його дотику, величезна гора викинула його з розпеченого нутра, викинула під небо, під зорі…

Він підвів над колодою обличчя, обліплене підсохлою шкоринкою нечистот. Вимовив сухим, наче обвугленим, язиком:

— Ви… отримаєте… своє диво.

Хтось натис на його потилицю й знову тицьнув підборіддям у заглибину. Від удару Руал прикусив язика.

— Ну, Ільмарранен?! — востаннє запитав суддя.

— Ма-аг… — прохрипів Руал.

Опустилася сокира.

Він падав довго, гарно й могутньо, аж поки на палець не ввійшов у дерево.

Зойкнула юрба. Відскочив суддя. Здригнулися смолоскипи в руках стражників.

Колода була порожня.

Сокира стирчала з порожньої колоди, чистої, без єдиної краплі крові.

— А-а-а! — заверещав хтось із передніх рядів. Задні звелися навшпиньки.

Блідий суддя схопився за серце.

Ще мить — і сокира розсипалася вогнями феєрверка.

Цей галоп я пам’ятатиму все життя.

Ми божевільно мчали — я за спиною в Ларта, Орвін на моєму коні. Над нами танцювали зірки, а під копитами була порожнеча — так, у всякому разі, мені здавалося. Ларт щось кричав — запекло і злісно; внизу, у темряві, мерехтіли неясні тіні, вогники, і у завиванні вітру виразно вчувалися уривки незрозумілих фраз, які сухо клацали й лякали. Волосся сторчма стояло в мене на голові, пальці зсудомило. Нам назустріч уставав новий світанок.

А ще по двох світанках я отямився біля підніжжя пагорба, того самого до дрібниць знайомого пагорба, на який із завмиранням серця сходив три роки тому, вирушаючи в найми до чарівника. Лартів будинок дивився на нас згори, тихо радіючи поверненню господаря.

Та Ларт не зайшов додому. Він забув, що людям потрібно їсти, пити й спати. Неначе божевільний, він кинув поводи, зійшов з дороги й побрів по траві, вдивляючись у щось під ногами.

На пласкому надщербленому камені лежала ящірка, остання осіння ящірка грілася в останніх теплих променях. Вона не ворухнулася, коли підійшов Ларт, не втекла. Можливо, не встигла, коли він присів поруч і зазирнув у крихітні очі — спершу в одне, потім у друге. На мить мені здалося, що ящірку й мага з’єднує натягнута до дзенькоту нитка; потім ящірка спитала:

— Хто це?

Можливо, це й не ящірка спитала, але я виразно чув голос — жіночий, низький і напружений.

— Легіар, — крізь зуби відповів Ларт.

Ящірка рвонулася:

— Чого тобі треба?

— Говорити з тобою, — відгукнувся Ларт, не відводячи примружених очей.

— Я не говоритиму… — ящірка знов рвонулася, сильно, відчайдушно; вона вочевидь намагалася вирватися з чогось, мені не видимого, намагалася довго й уперто, поки нарешті не ослабла й не завмерла. Як раніше:

— Як ти смієш?! — голос зірвався.

— Мені потрібно тебе бачити, — сказав Легіар із притиском. — Де ти?

— Удома, — прошепотіла ящірка.

— Веди, — кинув Ларт і взяв ящірку з каменя.

Отут, нарешті, втрутився Орвін:

— Я знаю, де це… Я б привів!

Ларт нагородив його нестерпно важким поглядом.

Її дім теж стояв на пагорбку, трохи осторонь від усього селища. А саме селище було мені добре знайоме — на іншому його кінці жила моя подружка Данна, а власник тутешньої корчми не раз пригощав мене задурно. О Небо, як давно це було!

Будинок, охайний і доглянутий, ніби зігнувся перед Лартом, який наближався, а різьблені ворота майже по-людськи жалібно застогнали під його кулаками.

Відчинив літній уже чоловік, стурбовано оглянув прибульців, нервово відвів з чола пасмо довгого, з сивиною, волосся:

— Чого вам треба, добродії?

— Нам треба побачити Кастеллу на прізвисько Ящірка, — Ларт спробував відсторонити його плечем, але той, що стояв у воротях, не піддався і заступив йому дорогу:

— Яке ви маєте право вдиратися до мого дому, не спитавши дозволу? — говорив він тихо й виразно.

Легіар відступив і примружився. Я з жахом зрозумів, що станеться зараз. Орвін теж зрозумів і рвонувся, щоб втрутитися, але не встиг, тому що цієї миті за спиною господаря дому стала жінка.

З першого погляду звичайна жінка, господарка в темній домотканій сукні. Але я раптом зрозумів, що це не просто пастушка чи телятниця — було в ній щось несподіване, приховане від стороннього ока. Порода, напевне.

— Марте, — мовила вона тихо й поклала руку чоловікові на плече. — Дай, я поговорю з ними. Це нічого.

Вони зустрілися поглядами. Чоловік насупився:

— Якщо хто-небудь із них посміє скривдити тебе… — він, як і раніше, говорив тихо, але очі його недобре зблиснули, коли він глянув на Легіара. Далі неохоче відступив убік:

— Заходьте…

Ми ввійшли.

Подвір’я було, мабуть, надто просторе. В глибині його, під фруктовими деревами, стояв ослін, куди кивком голови й запросила нас жінка — тепер вона здавалася гордою, навіть гордовитою:

— Говоритимемо тут.

Усі залишилися стояти.

— Отже, Легіаре, — сказала вона спокійно, — ви застосували до мене силу. Чи значить це, що між нами тепер війна? Чи значить це, — вона обернулася до Орвіна, — чи значить це, Орвіне, що ви в цій війні стали на бік Легіара? Чи значить це, нарешті, — голос її скрижанів, — що моє бажання залишити магію та товариство магів ніким не взято до уваги?

Орвін нервувався, його бліде обличчя, вкрите нерівними червоними плямами, стало схоже на географічну карту. Я чекав у тривозі, що ж Ларт відповість на цю гнівну тираду. Але він мовчав, кусаючи губи.

На протилежному боці двору стояв, прихилившись до паркана, й дивився на нас чоловік на ймення Март.

— Кастелло, — сказав нарешті Ларт. — Я прошу пробачення за те, що зробив. Можеш ударити мене, якщо хочеш. Але зараз кожна секунда дорога, кожна секунда, що минає! Хіба ти відповіла б, якби я звернувся до тебе з проханням?

— Ні, — сказала вона без зволікання. — Мені начхати на твої страхи, Легіаре. Мені не цікаві твої справи. Я живу в іншому світі.

Орвін, який стискав дощану спинку садового ослона, подався вперед:

— Світ один, Ящірко! — сказав він палко й переконано. — Світ у нас один, послухай, будь ласка!

На щоках Легіара ходором заходили жовна:

— Не час зводити рахунки. Не час згадувати образи. Третя Сила існує, і вона підійшла так близько, що її подих ворушить волосся на наших головах. Де Марран, Кастелло?

— Навіщо вам? — спитала вона з неприхованою ненавистю.

— Він… — почав був Орвін, та Ларт перебив:

— Він повинен допомогти. Він допоможе. Кастелло, ти мусиш знати, де він.

Вона примружилася, переводячи погляд із одного обличчя на інше:

— То ви ще не досить поглумилися, Легіаре?

Орвін мало не висмикнув ослін із землі одним рвучким нервовим рухом:

— Та ні ж бо, Ящірко! Ні! Не те! Мій медальйон іржавіє, і…

У неї, гордовитої, злої, раптом затремтіли губи. Вона не хотіла слухати:

— Ви… Ви скалічили його… За що? За дурну провину? За витівку, яку оголосили зрадництвом? І двоє на одного!

— Не лицемір!! — Ларт зірвався. — Він отримав те, на що заслуговував! А ти — ти мовчала весь цей час, тому що вважала покарання справедливим!

— Покарання?! Та ви розправилися з ним на догоду власній гордині… А скоріш за все, через заздрощі!

Я відсахнувся — гадав, отут їй і кінець. Та Ларт — залізний Ларт! — уже опанував себе:

— Годі. Де він?

А вона все не вгавала:

— Де? А куди ви його закинули? Куди ви його пожбурили, скаліченого й безпорадного? Куди ви заслали його вмирати?

— Умирати?! — з жахом перепитав Орвін. Вона глянула на нього мимохіть і знову звернула безстрашний погляд просто Лартові в очі, й погляд свідчив про виклик, про незрозумілу перевагу:

— А от він живий. Живий і щасливий! І він ще повернеться, Легіаре, начувайся!

— Звідки ти знаєш? — швидко спитав Ларт. — Ти стежила за ним?

— Кров… Його кров, так? — подався вперед Орвін, та Легіар роздратовано відмахнувся:

— Не мели дурниць… У неї забракло б сили так довго підтримувати зв’язок.

Жінка підвела голову особливим, переможним рухом. Посміхнулася, переводячи погляд з одного мага до іншого. Навіть мене вдостоїла миттєвою посмішкою, навіть подобрішала якось, розпростала плечі. Далі недбало ковзнула рукою за корсаж своєї простої сукні й витягла звідтіля щось на зразок згорнутої серветки. Сховала клаптик у долонях, знову глянула на завмерлого, як брила, Легіара й на те, як нервово ламає пальці Орвін.

Мовчанка затягувалася. Нарешті жінка поблажливо посміхнулась і розгорнула клаптик.

Це була таки серветка, тонка, біла, а в центрі її розповзалися на очах діри з чорними краями, які обвуглювались.

Посмішка застигла на обличчі жінки, застигла, щоб обернутися на страшну гримасу.

— О Небо… — прошепотів Орвін. Нерівні плями разом зійшли з його обличчя, і воно стало білим-білим, без крапельки крові.

Через подвір’я вже мчав довгими стрибками Март.

Ларт не зронив ані звуку.

Жінка жалісно схлипнула і впустила знівечену ганчірку. Ларт нагнувся, швидко підняв те, що залишилося від серветки — і теж кинув, бо шматина спалахнула неприродно червоним полум’ям, аби відразу й розсипатися на попіл.

— Марране, — глухо промовила жінка.

Підоспілий Март підтримав її, пригорнув, і ніхто, крім мене, не бачив, як болісно здригнулися його губи від звуку цього імені.

Орвін, заламуючи руки, дивився на Ларта. Ларт мовчав.

Март спробував повести жінку в дім, але та раптом відсторонилася, зробила невпевнений крок, опустилася на ослін:

— Ларте, — покликала вона пошепки, — Ларте…

Легіар швидко схилився над нею:

— Що?

Вона підвела до нього змарніле, залите слізьми обличчя:

— Заприсягнися… Заприсягнися, що ти не переслідував його після… Після…

Вона не доказала. Ларт зітхнув, узяв її за плечі, повернув до себе й мовив, дивлячись просто в сумні очі:

— Присягаюся. Світлим Небом присягаюся, я його не чіпав.

Вона опустила голову. Март підхопив її на руки, бо вже не пручалася, і поніс у дім. Орвін ступив був услід, та Легіар узяв його за плече й зупинив:

— Ходімо. Тут ми не допоможемо й нам не допоможуть.

У домі гірко заплакала дитина.