Брамник

Частина друга БЛУКАННЯ

… Таверна називалася «Щит і спис», хоча жоден із її відвідувачів зроду не тримав у руках ні того, ні іншого. Найзавзятішою людиною в околицях був Угл, відставний солдат із ногою-дерев’янкою. Свого часу войовничістю його перевершувала матінка Регалар, дружина корчмаря, але вона ось уже три роки як померла, і з тих пір старий Регалар із небогою якось перебувалися вдвох. Пожильці в готелі були рідкістю, зате щовечора обідня зала заповнювалася навколишніми фермерами — корчмар давно б розбагатів, якби не згубна звичка давати в борг.

Було ще досить рано, відвідувачі ледь починали збиратися, але старий Угл, завсідник, сидів уже на своєму звичному місці, біля стійки, й галасливо вітав кожного нового гостя. Регалар гримів посудом на кухні, а його юна небога бігала з кухлями пива на маленькій таці.

— А! — рипів вояк Угл. — Ось і старий Кріт! Саме час промочити горлянку! — Або: — А ось і Віль, ви тільки погляньте! — і ще за хвилину: — Ага, і Крокус з’явився! Оце сьогодні деньок, чи не так? Ліно, пива!

Рожевощока веснянкувата Ліна гупнула перед ним на стіл величезний бурштиновий кухоль з білою шапкою піни. Він звично поляскав дівчину по щоці.

Корчмар вийшов, щоб привітати гостей, і знову повернувся до печі. Зал наповнювався; голоси зливались у невиразний гомін. Теревенили здебільшого про те, який нині очікується врожай, та ще боязко переказували чутки про банду розбійників, яка буцімто з’явилася неподалік. Угл, уже напідпитку, підкликав Ліну й завів лукаві розмірковування про оглядини та наречених. Та заливалася рум’янцем, слухаючи. І в цей час хряпнули двері.

— А ось і… — звично повернувся до них Угл і раптом затнувся. Він не міг упізнати людину, що стала на порозі, а таке траплялося з ним нечасто і саме по собі вже було подією.

Зібрання ніби вловило фальшиву ноту в злагодженій пісні: поступово всі вмовкли й повернулися до дверей.

Новоприбулий був молодий чоловік у простому запилюженому одязі, з торбинкою за плечима і з крислатим капелюхом в опущеній руці. Ніхто із тих, що сиділи в залі, досі не бачив його.

— Он як, — перервав нарешті Угл незручну мовчанку. — Заходьте, молодий пане, оскільки тут зібралося гідне товариство. Ліно!

Гамір поновився, щоправда, трохи тихіше, ніж досі. Дівчина всадовила гостя за єдиний вільний столик. Той поклав поруч торбинку, поверх неї кинув капелюха і стомлено простяг ноги.

Зусібіч його вивчали. Зацікавлені погляди блукали по його драних чоботях, куртці, яка побувала в бувальцях, по латаній торбині. В обличчя незнайомцеві, однак, дивитися уникали, начебто соромлячись.

Ні про що не запитуючи, Ліна поставила перед відвідувачем тарілку баранячої печені та кухоль пива.

— Дякую, люба дівчинко, — зронив незнайомець.

Ліна повернулася за стійку, на всі лади повторюючи подумки його слова.

Після того, як прибульця роздивилися й докладно вивчили, розмови за столами потекли звичним річищем. Ліна подалася на кухню до корчмаря.

— Татусю, — так вона звичайно кликала свого дядька, — татусю, там чужа людина. Одягнений простим-просто, а обличчя як у пана. Я подала йому вечерю, а він назвав мене «любою дівчинкою».

— Гм… А розплатитися він зможе? — поцікавився корчмар і, зваблений цікавістю, рушив у обідню залу.

Незнайомець упорався з вмістом тарілки й вочевидь повеселішав. Він підвівся назустріч Ліні й раптом схилився в церемонному поклоні, так що бідолашна зніяковіла:

— Люба дівчинко, ви врятували мене від голодної смерті. У вас не буде приводу сумніватися в моїй вдячності, — проголосив він урочисто й витрусив із дірявого гаманця кілька мідних монет.

«Ти ба», — подумав старий Угл.

«Як він говорить!» — подумала Ліна.

«Бідний, як пацюк», — корчмар відважно виступив уперед:

— А дозвольте дізнатися, пане мій, яка така потреба привела вас, людину нову, незнайому, в наші Богом забуті й нічим не примітні краї?

Незнайомець раптом відкрив усмішкою два ряди блискучих зубів:

— Радий, що моя персона зацікавила вас, добрий корчмарю… Я — мандрівник і знаменитий мисливець за метеликами, але іноді буваю не від того, щоб найнятися на роботу… Дрова рубати, воду носити, дітей глядіти, шити, майструвати, грати на музичних інструментах… Не треба? — він запитливим поглядом обвів примовклих гостей.

Хтось здивовано пирхнув.

Корчмар тим часом відступив, потім знову наблизився, не зводячи з гостя напруженого погляду. Той підморгнув Ліні, взяв зі столу пробку від пляшки і встромив у око ніби монокль.

— Бути не може! — вигукнув тут корчмар голосно й радісно.

Він пританцьовував на місці й у захваті ляскав долонями по колінах.

— Пан Руал Ільмарранен власного персоною!

Пробка випала з ока, що широко розплющилося. Посмішка застигла на обличчі незнайомця.

— Чи ж таке бачено! — голосив Регалар. — Отут, у мене, так собі запросто!

У корчмі запала здивована тиша.

— Ви не пам’ятаєте мене, пане Ільмарранен? Три роки тому! На ярмарку в Струмках! Ми ще в кеглі грали… І студент цей… І кондитер… Ото компанія! Пригадуєте? Ліно! — він рвучко повернувся до небоги. — Та познайомся ж ти зі справжнім великим магом!

При слові «маг» усе заворушилося. Люди підводилися з місць, навіть лізли на лави, збуджено гомоніли, намагаючись розгледіти щось нове в таємничому відвідувачі.

— Ви не впізнаєте мене, пане Ільмарранен? — корчмар, здавалося, от-от заплаче. — Ви частували нас цілісіньку ніч… Студент під стіл звалився… А ви творили дива, чи ж пам’ятаєте? Як перелякалися нічні дозорці — хіба ви забули?

І збуджений, розпашілий, він звернувся до захоплених глядачів:

— Вельмишановні панове, це було немислимо, й забути таке неможливо! Брутальні стражники назвали нас бешкетниками, ви уявляєте? Вони навіть хотіли нас затримати, але пан Руал…

Корчмар несподівано скорчився, затрусився в раптовому нападі сміху:

— П-па…ан Руал… Одним махом перетворив їх на пляшки з вином… А сам перекинувся на штопор… Сміху було! Бідолахи перелякалися до смерті… Коли отримали знов свій людський вигляд, кинулися навтьоки, навіть піки покидали… А пан Руал перетворив піки на… на…

Корчмар остаточно зайшовся сміхом. Свідки цієї сцени, очевидно, чули його історію не вперше — пожвавлення наростало.

— Так, друзяко… — промурмотів дивний гість. — Не надто вдало… А справа, власне, в тім…

— О! — корчмар нарешті відсміявся й перейшов на оглушливий шепіт. — Ви подорожуєте інкогніто, розумію! Перепрошую, але ж тут усі наймиліші, гідні люди — всі свої! Це — Ліна, моя небога…

— От що, — похмуро мовив молодик і звівся з-за столу, взявся за торбинку. Зробив крок… І зустрівся поглядом із двома блискучими волошками. Зіниці в Ліни були неприродно широкі — давно, дуже давно на Руала Ільмарранена так не дивилися.

— Ви… Справжній? Найсправжнісінький чарівник? Невже?

Він перевів подих.

— Звісно… — й додав, як і раніше, дивлячись на дівчину: — Звичайно, я вас упізнав, друзяко Регаларе.

…Тисячі людей із різних селищ і міст могли похвалитися особистим знайомством із Руалом Ільмарраненом. Іноді гордовитий до чванливості, він, однак, міг у товаристві корчмарів, кравців, студентів гуляти до нестями — всі його однаково обожнювали.

Одного разу в місті Мурре він на спір перетворив білу мишу на оперну співачку, й та цілий вечір на втіху шановному товариству вищала зі сцени місцевого театру, щоб рівно опівночі прослизнути в нірку.

Того ж дня він сп’яна обдарував годинник на вежі міської ратуші здатністю говорити, чим спричинив безліч незручностей для городян, оскільки в годинника виявився оглушливий бас і до того ж сварлива вдача.

У селищі Мокрий Ліс пан Руал посварився зі старостою та зопалу перетворив його на мула; а коли одумався, вчинив зворотне перетворення, та тільки мул-староста вже загубився у загальній череді, й пан Руал махнув рукою та перетворив на старосту першу тварину, що трапилася під руку. Ніхто з селян не помітив підміни.

Витівка, про яку згадав корчмар, була тільки ланкою в довгому ланцюзі славних справ. Однак не диво, що щиросердний Регалар запам’ятав цей випадок на все життя.

…Руала оточили, засипали запитаннями, намагалися непомітно доторкнутися. Хтось засумнівався й почав сперечатися, хтось натякнув на те, що непогано б, мовляв, на власні очі побачити якесь диво. Корчмар нагримав на маловірів: та ж він сам, Регалар, ті дива бачив! Він би не ризикнув, як дехто, дратувати пана Руала — зле буде! Юрба миттєво відринула, а корчмар потяг Ільмарранена у власну кімнату, де вшановування тривало. У двері раз у раз простромлялися чиїсь цікаві носи. Широкий дубовий стіл ломився від страв і глечиків.

Далеко за північ, коли гості давно розійшлися, а Ліна задрімала на скрині в кутку, корчмар, стискаючи Руалову руку і з натугою повертаючи в роті неслухняного язика, палко переконував:

— Залишайтеся, пане Руале. Смію запевнити, наймиліший пане… Маємо велику потребу у вашій присутності… Раптом посуха… Чи потоп абощо… Занедужає хто чи вдариться… Залишайтеся! Будинок вам усім миром… Віддячимо, не скривдимо… Запевняю вас…

Руал тупо дивився в підлогу і, також із зусиллям вимовляючи слова, відповідав щоразу те саме:

— Надзви… надзви-чайно важливі справи змушують мене вирушати в дорогу негайно.

З кутка сонними, закоханими очима дивилася посоловіла Ліна.

Цієї ночі, вперше за багато ночей, Руал Ільмарранен засинав на пуховій перині. Він був зовсім п’яний — не стільки від терпкого вина, що лилося рікою за щедрою вечерею, скільки від загального захопленого поклоніння. Він пережив тяжке лихоліття й знудьгувався за увагою до власної персони. Тому Марран засинав із щасливою посмішкою на потрісканих губах.

Солодко кружляло в голові; чисті простирадла пахли свіжоскошеною травою, а за вікном блідло небо, гасли зірки. Марран глибоко, вмиротворено зітхнув, заплющив стомлені очі й повернувся на бік, ліг щокою на зігнутий лікоть.

… Онімілі руки, дерев’яні коліна, спертий дух мокрих плащів і курток, ледача муха, яка лізе по щоці… По місці, де має бути щока… Відчиняються вхідні двері, вогким холодом тягне по зсудомлених ногах, і кожух, ненависний кожух свинцевою вагою налягає на пальці, пригинає до землі…

Руал скочив, хапаючи ротом повітря, весь змоклий, тремтячий, розчавлений жахливим спогадом.

За вікном уставало сонце.

…Вечоріло. Ларт сидів за клавесином.

У нього був стародавній, витончений інструмент роботи великого майстра, тендітний витвір мистецтва з чудовим звучанням. І він не вмів на ньому грати.

Звичайно, Легіар міг змусити клавесин грати самостійно, і тоді в бібліотеці лунали чудові концерти.

Але коли в хазяїна був романтичний настрій, він запалював свічки, ставив на пюпітр перші ноти, що траплялися під руку, сідав до інструмента й замислено вдаряв то по одній, то по іншій клавіші, уважно вслухаючись у різкі, немузичні звуки, що виникали при цьому.

Ті звуки виразно чулися в сусідній із бібліотекою вітальні, де я перетирав оксамитовою ганчіркою золотий столовий сервіз на сто чотири персони.

Вітальня, велике приміщення зі склепінчастою стелею, втопала у півмороку. Посеред неї стояв стіл, дальній кінець якого губився в пітьмі. З портретів на стінах презирливо мружилися Легіарові предки; всі як один вони були схожі на Ларта в момент великого картярського програшу. Вузькі вікна були наглухо завішені червоними оксамитовими портьєрами — важкими, громіздкими, з золотими китицями. Китиці жили власним відособленим життям — натягалися, здригались, дивно ворушилися, ніби водорості на дні. Одного разу я на власні очі бачив, як одна така китиця спіймала й з’їла муху.

Жалібно скрикував катований Лартом інструмент. Я замислено водив ганчіркою по тьмяному дзеркалу великої пласкої тарелі. Виглянцюваний перед тим посуд було вже розставлено в шафі, й він тихенько вовтузився там, зручніше влаштовуючись.

Ларт натис відразу на кілька клавіш — я побачив, як болісно зморщилося моє відображення на матовій поверхні тарелі. Щоб розважити себе, я показав йому язика. Потім гидливо скривився: такий вираз, бувало, годинами не сходив із Лартового обличчя. Вийшло на подив схоже.

Я зовсім розвеселився, надав своєму обличчю виразу похмурої мрійливості, з яким Ларт сидів за клавесином — і схопився від сміху за живіт, однак уже за мить погрозливо насупився. Скопіювати такий Лартів вираз обличчя виявилося складніше, бо в нього одна брова була вища за другу. Я так старанно працював над своїм обличчям, що підніс дзеркальну таріль надто близько, вдивився у відображення — і відсахнувся.

За моєю спиною, там, у глибині вітальні, бовваніла в півмороку темна постать.

Я озирнувся — і нікого, звичайно, не побачив. Тьмяна лампа ледь освітлювала найближчих до мене Лартових предків.

Я вгамував мимовільне тремтіння й зважився знову глянути в своє дзеркало.

Той, хто там відбивався, подолав уже половину шляху й був тепер десь на середині столу.

Я завив. Ларт спершу затих, та за мить поновив свої вправи. Тоді я кинувся геть із вітальні й поквапливо зачинив за собою двері.

За дверима залишилася забута мною лампа. На щастя, хазяїн грав без перестанку й це дало мені можливість орієнтуватися в темряві.

Я вломився у бібліотеку й там трохи заспокоївся. Ларт кинув на мене неуважний погляд і видобув із нещасного інструмента довгий різкий звук. Горіли свічки обабіч пюпітра, поблискували золотом корінці масивних чарівних книг.

— Ммм… — почав я. І знову побачив того, що відбивався. Цього разу — в покришці клавесина, відполірованій до блиску. Я завмер із роззявленим ротом.

— Чому не доповідаєш? — поцікавився Ларт.

Він захлопнув ноти й різко повернувся до мене на своєму обертовому стільці.

— Чому ти не доповідаєш про відвідувача?

Я мовчав, не в змозі вичавити з себе жодного звуку.

— Моє вітання, Легіаре, — сказали в мене за спиною.

Мій хазяїн підвівся.

— Вітаю тебе, Орвіне, — відповів він, зітхаючи. Я вже й не сподівався побачити тебе.

Орвін, він же Віщун, мав звичку сидіти прямо, як тичка, й постійно потирати кінчики пальців. Ларт полюбляв глибокі крісла й недбало в них розвалювався.

— Він укривається іржею, Легіаре, — двадцять п’ятий раз повторив Орвін. Голос у нього був напружений, якийсь жалісний, ніби йшлося про чиюсь невиліковну хворобу.

— Ти не повідомив нічого нового, — безжально констатував мій хазяїн.

— Ти не віриш мені…

— Ні, вірю — надто вірю. Досить того, що я не виїхав на острови, а сиджу та чекаю звісток від тебе. І, присягаюся канаркою, це марне чекання…

— Я приніс тобі звістку, Легіаре! — майже вигукнув Орвін.

Ларт підвів брову:

— «Він укривається іржею» — це й уся звістка?

Орвін подався вперед і запрацював пальцями вдвічі швидше:

— Ти не віриш мені, Легіаре… Ти пожалкуєш. Ось уже три дні мене мучить прорікання. Воно в мені, воно рветься назовні.

І Орвін скочив. Я спостерігав цю сцену через непричинені двері, тому налякано відсахнувся.

— Запали вогонь, Легіаре! — зажадав натхненний Орвін. — Я провіщатиму!

— Зараз? — жовчно поцікавився мій хазяїн.

— Зараз! — твердо заявив наш гість.

Ларт скинув скатертину з низького круглого столика. Стільницю вкривало різьблене плетиво майже непомітних символів. У центрі столу з урочистістю встановили три грубі свічки.

Про мене забули. Я сховався за Лартовим кріслом. Орвін трусився, мов у пропасниці, й лихоманка щораз посилювалася. Очі його не могли, здавалося, затриматися на будь-чому. Пальці вибагливо спліталися та розпліталися.

Ларт скоса глянув на свічки — вони разом спалахнули, їхнє полум’я через деякий час дивно зігнулось, і всі три язички зустрілися в одній точці над центром столу.

Орвін тремтячими руками витяг щось із-під сорочки — це був злощасний медальйон. Я щосили витріщав очі, але розгледів лишень, що медальйон золотий тільки наполовину, а друга половина — коричнева, іржава.

Свічки палали, як ритуальне багаття. На стінах танцювали тіні.

— Починай, — сказав мій хазяїн.

Орвін, ніби через силу, підняв Амулет до свого обличчя і подивився на полум’я крізь отвір незвичайної форми. На його обличчя впала ламана смужка світла. Ларт уривчасто каркнув заклинання. Свічки спалахнули синім. Орвін видав низький металевий звук, потім заговорив швидко, але чітко й виразно:

— Ідуть лиха, о, йдуть! Ось зелена рівнина і подорожній на зеленій рівнині. Вогонь, зазирни мені у вічі! Горе, ти приречений. Земля твоя присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов і втягне у черево своє… Чужий дивиться у твоє вікно і чатує біля твоїх дверей. Благаю, не відмикай! Вогонь, заглянь мені у вічі! З неба здерли шкіру… Де подорожній на зеленій рівнині? Ліси простирають корені до рваної діри, де було сонце… Вона на твоєму порозі, її подих… Зазирни у вічі. Я бачу. Я бачу! Серед нас її подих. Подивися, вода загусла, як чорна кров… Поглянь, лезо сходить сльозами. Петля туману на мертвій шиї. Подих серед нас. Серед нас. Вона… Вона… Гряде!

Орвін затнувся, зі свистом потяг повітря і видихнув:

— Запитай.

— Хто вона? — тієї ж миті подав голос мій хазяїн.

— Третя Сила, — майже відразу відгукнувся Орвін. Я похолов.

— Чого вона хоче? — й далі запитував Ларт.

— Земля твоя… присмокчеться, як кліщ, до твоїх підошов…

— Знаю, — роздратовано перервав його Легіар. — Чого вона хоче зараз, там, на порозі?

— Вона шукає, — Орвін затнувся, — воротаря…

— Навіщо?

— Аби відчинити двері…

— Які двері?

— Відчинити двері… З неба здерли шкіру… Подивися, вода загусла, як чорна…

Ларт рішуче перервав цю низку жахів:

— Хто — воротар?

Орвін хапав ротом повітря:

— Він між… Він не… Він маг, що не маг…

— Що це значить?

— Він… — почав був Орвін. І раптом умовк.

— Ну?! — крикнув Легіар.

Тієї ж миті свічки згасли. Кімната занурилася в пітьму. Прорікання, очевидно, скінчилося.

На задньому дворі Регаларової корчми було сонячно й безлюдно. Руал Ільмарранен лежав на траві в затінку паркана. Просто над ним у гарячому полуденному небі нерухомо висів шуліка.

Руал розкинув руки; часом на нього накочувалися хвилі солодкого дрімотного запаморочення, і тоді починало здаватися, що це він, Марран, ширяє в зеленому небі, а шуліка лежить із розкинутими крильми на блакитній траві у затінку паркана.

— Тихше, ти! Розбудиш!

Руал здригнувся й прийшов до тями.

Тінь, що раніше вкривала його з ногами, вкоротилася тепер до колін. Шуліка зник, зате за парканом кипіло, очевидно, бурхливе життя — збуджено шепотілися тонкі голоси та кліпали круглі очі в дірочках на місці сучків.

— Та тихше-бо! — повторив голос, який, власне, й збудив Руала.

За верхній край паркана вчепилася маленька рука, й відразу по тому просто на груди Руалові ляпнуло щось невеличке й темне. Ільмарранен непомітно скосив око — на його сорочці лежав догори лапами великий бронзовий жук, який від здивування й жаху вдавав неживого.

За парканом почувся приглушений радісний сміх.

«Ну ж бо», — подумав Руал.

Він подумки порахував до п’яти, як і раніше лежачи з заплющеними очима, потім повільно, щоб не налякати глядачів, підвів голову й начебто спросоння огледівся. За парканом зачаїли подих.

— Хто мене кликав? — голосно й суворо запитав пан чарівник. Жук скотився з його грудей і впав у траву. Оченята в щілинках часто закліпали.

Руал завмер, наче прислухаючись. Потім зненацька видав обурений крик, став навколішки, схилився над місцем, куди впав жук.

— Відгукніться! — бурмотів він стривожено. — Відгукніться, пане Жук!

Обережно, двома пальцями, він виловив нарешті нещасну комаху й посадив собі на долоню. Жук, як і раніше, не бажав виказувати ознак життя.

«Оживай, друже», — весело подумав Руал. Він підніс жука до самого вуха:

— Що? Говоріть голосніше!

— Ухх! — забувши про обережність, голосно сказали за парканом. — Чарівник… Ух, чарівник!

Руал тим часом насупився:

— Як? Та це ж обурливо! Кажете, схопили вас і посадовили в задушливу кишеню?!

З вулиці долинув переляканий тупіт — видно, жук міг розповісти багато чого негарного.

Ледве стримуючи сміх, Руал зазирнув у шпару зі свого боку паркана. З півдюжини дітлахів скупчилися на протилежному боці вулиці, ховаючись один за одного, ладні тої ж миті знову накивати п’ятами.

— Ходімо! — громовим голосом звернувся Ільмарранен до затиснутого в кулаці жука. — Я доставлю вас куди забажаєте. Ведіть же!

І Руал широкими кроками рушив до хвіртки.

Він крокував головною вулицею селища, на витягнутій долоні тримаючи перед собою жука. Всі дівчиська, дівиці й навіть поважні господині кинулися поливати квіти в садочках чи розвішувати в дворах чисту білизну, ті ж, які не встигли вибігти або нічого не придумали, просто припали до вікон, мало не видавлюючи шибки.

Дітлахи дріботіли за ним слідом на чималій відстані. Їх стало майже вдвічі більше.

На околиці, де вздовж дороги лежало старе повалене дерево, процесія зупинилася. Жук, випущений на порохнявий стовбур, відразу сховався в якійсь шпарині. Руал провів його напутнім словом. Маленькі свідки цієї сцени були до того вражені, що втратили обережність і підійшли зовсім близько. Руал озирнувся — глядачі з нажаханими вигуками кинулися врозтіч… Однак уже за півгодини всі разом сиділи на поваленому стовбурі та любенько теревенили.

— І ви з усіма-всіма звірами можете говорити? — у захваті запитував веснянкуватий хлопчисько на ім’я Ферті, що, очевидно, означало Верховода.

Руал поважно кивнув.

— А за морем ви бували? — поцікавився інший хлопчисько, з подряпиною на щоці.

— А як ти гадаєш? — серйозно відгукнувся Ільмарранен. — Невже я схожий на чарівника, що й за морем не побував?

— Не схожі… — знітився той.

— А правда, — вступив у розмову худорлявий хлопчина на ім’я Фінді, — правда, що там живуть люди з собачими головами?

— Правда, — підтвердив Руал. — Але дуже далеко.

— А дракони? Ви літали коли-небудь на драконах?

— На драконах не можна літати, — проголосив Руал. — Дракони — страшні кровожерні істоти. І дуже підступні. Їхній погляд перетворює на камінь, а з пащі вириваються стовпи вогню, що спалюють усе дощенту!

Слухачі боязко озирнулися, бажаючи переконатися, що дракона поблизу немає.

— Виходить, їх подолати не можна? — пошепки спитав боязкий Фінді.

Руал посміхнувся широко й переможно.

— Існують люди, які присвятили все життя боротьбі з драконами! Одного разу я… — Ільмарранен раптом відчув незрозумілий приплив натхнення.

Дітлахи скрикували, заплющували від жаху очі; у найстрашнішому місці Фінді навіть затис вуха долонями. Коли Руал таки вбив чудовисько й розповідь скінчилася, всі разом якийсь час приходили до тями, знесилені страшною пригодою.

— А… велетні? — запитав, віддихавшись, невгамовний Ферті.

— Траплялося мені зустрічатись і з велетнями, — охоче відгукнувся Руал.

— Не треба! — нажаханий Фінді не втримався.

Руал розсміявся, поклав йому руку на плече:

— Вони також чогось бояться! На випадок зустрічі з велетнем слід мати при собі трішки тютюну — велетні не зносять тютюнового запаху.

— От так-так…

— Якщо хто й небезпечний, — провадив Руал, уже значно серйознішим тоном, — то це свій же брат чарівник… Багато магів жорстокі та заздрісні. Вони бояться суперників і всім жертвують, аби лишень звести їх зі світу… Жили якось двоє могутніх чаклунів, жили поруч і ворогували між собою. Сталося так, що в тих краях з’явився третій чарівник, — молодий, веселий, — який переважав магічною силою кожного з них. Думали-думали чаклуни, як позбутись юного суперника — навіть про ворожнечу свою на певний час забули. І задумали вони хитрість — напали на нього раптово й перетворили на кам’яного лева…

Руал перевів подих. Йому згадався ніж, увіткнутий посеред широкого столу: «Укладається спір між Ільмарраненом і Хантом… у тім, що вищезгаданий Ільмарранен позбавить млин Ханта від домагань як пана Легіара, так і пана Еста… Причому вищезгаданий Ільмарранен залишає за собою право діяти як магічною майстерністю, так і хитрістю… Розбийте руки!»

— А далі? — пошепки запитав хлопчисько з подряпаною щокою.

— Далі… — протяг Руал. — Далі молодий маг звільнився від чарів і страшно помстився цим чаклунам… Вони марно благали пощади, та він усе одно помстився.

Слухачі принишкли, як мишенята. Ільмарранен люто потер перенісся, намагаючись позбутися непотрібного, неприємного спогаду — Бальтазарр Ест звужує в щілинки холодні очі, що висмоктують волю: «На два боки дивишся, Марране? У два гнізда хробачків носиш? Зіштовхнув двох старих дурнів, як бійцівських півнів на ярмарку, і в долоні плескаєш?»

Руал струснув головою. Дітлахи нетерпляче йорзали на стовбурі поваленого дерева, не розуміючи, чому пан чарівник раптом замовк.

Намагаючись опанувати себе, Ільмарранен підвів голову. Шуліка знову висів у зеніті.

— А в кого в селищі руді чубаті кури? — заклопотано спитав раптом Руал.

Хлопчиська спантеличено перезирнулися.

— У нас, — протяг хлопчик з подряпаною щокою. — І в дядька Крокуса…

— Скажи матері — нехай простежить… Шуліка руду курку давно запримітив, от-от занесе…

— Ви читаєте думки шуліки?! — вразився син пекаря на ім’я Пач.

— Звісно, — доброзичливо підтвердив Руал. — Тільки треба, щоб було тихо…

— Тихо всі! — заволав Ферті.

І в тиші, яка раптом залягла, до них долинув ревний плач. Його накрили потоки лайки, що вивергалися іншим голосом. Хряпнули двері, щось важке впало й покотилося в глибині крайнього двору. Хлопчаки підхопилися.

— Це Ніл, — злякано повідомив Фінді. — Його знову хазяїн товче!..

…Ільмарранен ногою розчинив ворота. Швець здивовано озирнувся.

— Облиш дитину! — це був навіть не наказ, а повеління.

Рука з ременем невпевнено опустилася. Визирнула розкошлана темна голова з червоними від сліз очима.

Чарівник, що став у воротах, був страшний.

— Я перетворю тебе на пацюка, шевцю.

— А… ня… — проплямкав нажаханий здоровило.

— Я напевно зроблю це, якщо ти ще хоч раз торкнешся хлопчиська!

Ремінь випав із тремтячої руки. Але в отворі відчинених воріт уже нікого не було.

— А я б його перетворив! — бадьорився Ферті.

Інші збуджено галасували.

— На пацюка! — гаряче підтримав Пач. — Адже ви не знаєте, пане чарівнику: він Ніла щодня лупить ні за що!

— Тепер перестане, — пообіцяв Руал.

— Ще б пак… — зітхнув хтось. І додав замріяно: — От би шкільного вчителя так…

Усі ойкнули — такою чудовою видалася ця думка.

— Ви не залишитеся в нас до осені? — обережно поцікавився Фінді.

— Я йду далі, — з жалем сказав Руал. — Післязавтра. Або через два дні.

У юрбі хлопчаків Ільмарранен був схожий на самотню щоглу серед бурхливого моря.

— А якщо я вам щось дам? — це нахабно торгувався Ферті.

Руал посміхнувся:

— Що, наприклад?

— Свисток, — Ферті порпався в кишенях, — і ось іще, підкова.

Очевидно, подарунок для хлопчиська дорівнював половині царства.

— Ну… — Руал, роздумуючи, підвів брови.

— А коли я теж подарую щось? — несміливо втрутився Пач.

— І я…

— І я…

Вони без жалю витягали з кишень цвяхи, пищики й кольорові скельця. Знову побачили світло найпотаємніші скарби — жаб’яча лапка, гладенький камінчик із діркою, іржавий ланцюжок від годинника й навіть живісінька ящірка.

Руал раптово спохмурнів:

— А такого не можна. Цього робити ніколи не слід. Дай сюди!

Він обережно прийняв ящірку в розкриті долоні. Кілька секунд вони дивилися одне на одного — очі в очі. Потім Ільмарранен нахилився і випустив бранку в придорожню траву. Хлопчаки дивилися на нього з німим обожнюванням.

— Ящірок не можна чіпати, — сказав Руал глухо. — Ніколи. Не здумайте.

Усі з готовністю закивали головами.

— За подарунки дякую, — провадив Руал, повертаючи назад у селище, — але я нічого, на жаль, не візьму. Мені все одно доведеться піти, — тут він підморгнув Фінді, у якого сльози набігли на очі.

Той відвернувся, засопів, застромив руку в кишеню й витяг із її глибини якусь, поза сумнівом, величезну цінність.

— Це кришталева кулька… — прошепотів він, зазираючи у вічі Руалові. — Візьміть, пане чарівнику… Ні за що, просто так… Візьміть!

Ферті розтис кулак — сонце заграло в товщі великої, справді гарної скляної кулі.

— Дурний, віддає… — голосно сказали в Руала за спиною.

Руал хотів відсторонити руку з кулькою, але зустрівся з хлопчиком очима й не відсторонив.

— Візьміть… — повторив Фінді.

— Дякую, — зітхнув Марран.

Завиднілася таверна. На порозі, прикриваючи долонею очі, стояла Ліна.

— Дякую… — повторив Руал, мимохіть опускаючи кульку в кишеню, і, посміхаючись, покрокував до дівчини.

Та Ліна вже не дивилася на нього. Вона побачила щось у кінці вулички, й раптом її обличчя дивно змінилося.

— Вставайте… Люди… Лихо!

Скрізь почали відчинятися вікна та двері.

— Напасть! Розбійники!

Хтось голосно зойкнув. До таверни, задихаючись, підбігав молодий наймит із віддаленої ферми. Його перелякане, залите потім обличчя вкривала кіптява.

— Грабіжники… Ферму підпалили… Будуть тут… — він давився словами.

— Світле Небо… — прошепотіла нажахана Ліна.

— Води, — видихнув посланець.

Йому дали напитися. Вулиця перед таверною швидко заповнювалася збентеженими, розгубленими людьми. Матері перелякано кликали дітей. Фінді, Ферті, Пач та інші зникли в юрбі. Хтось заплакав. На ґанок вискочив Регалар із ополоником у руці. З ополоника скапував червоний соус.

— Ховатися треба… У льох… — бурмотів блідими губами крамар, Регаларів сусіда.

— Спалять неодмінно… — тонко голосила худенька бабуся, його дружина.

— Сокири взяти — і на них! — це заворушився раптом старий Угл. На нього цитькнули відразу кілька голосів:

— Стули пельку…

— Помовчав би, вояче…

— Сокири взяти… — не здавався відставний солдат. — У мене самостріл у хлівці!

— Самостріл у нього… Не смій! Через тебе всіх нас уб’ють! — зі слізьми в голосі вигукнув староста — ситий дурнуватий чоловік, який уже давно й безнадійно втратив авторитет серед односельців.

— Втікаймо до лісу, мерщій! — метнувся довготелесий підмайстер.

— Ні, відкупімося…

— Відкупишся від них, аякже… Дивіться, дим!

Усі позадирали голови. Чорні клуби викликали в юрби ще більший жах. Люди металися, ніби втратили розум; Ліна, котра, як і досі, нерухомо стояла на ґанку, мов закам’яніла, мовила раптом:

— Хутір горить… Звірі.

— Молитися треба, — хапав усіх за руки швець, височенний здоровило. — Разом помолімося…

— Тихше! — закричав раптом Регалар. — Замовкніть усі! І вгамуйте дурних бабів. З нами чарівник, він захистить нас!

Усі подивилися на Руала.

Руал стояв під ґанком, прихилившись до стіни. Одна-єдина думка заслонила від нього світ: пішов би вранці — був би врятований.

На мить стало дуже тихо. Потім зашелестіли голоси:

— Чарівник…

— Великий маг…

— …врятувати нас…

— Чарівник…

І по юрбі, ще мить тому охопленій розпачем, раптом пролинуло єдине полегшене зітхання. Надія опанувала людей так само раптово, як жах перед цим.

Руал обвів поглядом звернені до нього обличчя. У його очах застиг вираз нестерпного болю.

— Ви заступитеся за нас, пане Руале? — тремтячим голосом запитала бліда Ліна.

Ільмарранен ворухнув пошерхлими губами.

— Я, — сказав він чужим голосом. — Я.

І на очах у всього селища обличчя його раптово й страшно змінилося, наче обвуглилось. Люди відсахнулися.

— Звичайно, — безбарвним голосом проказав Ільмарранен.

І рушив крізь юрбу. Погляд його не відривався від чорних клубів диму, що зависли над полем.

…Розбійники не поспішали. Вони розтяглися ланцюгом по шляху — десятків зо два міцно збитих, вгодованих шибайголов. Хутір вони спалили задля розваги — основна робота була ще попереду.

Селище наче вимерло — це їх не здивувало. Дивувало те, що тим самим шляхом назустріч їм крокувала людина.

Вони могли б проскакати повз подорожнього. Вони могли б проскакати й по ньому. Могли зарубати на ходу, не сходячи з сідла.

Тихо шелестіла пшениця, яка тільки заколосилася. Чорний дим клубами плямував сонячний день. Подорожній ішов собі. Він також не поспішав.

Отаман, що їхав попереду, глянув на нього з-під долоні. Він не звик ставити собі запитання, однак, невідомо чому занепокоївся: чимось вражав дивний беззбройний пішохід, який спокійно простував назустріч загонові. Розбійник притримав коня.

— Що б воно значило, га? — спитав підручний.

Отаман — плюгавий з вигляду, але наділений вдачею злої оси молодик — гмикнув. Відстань між вершниками та пішим одинаком стрімко скорочувалась.

Копита коней здіймали білі хмарки пилу. Чоловік на шляху не змінював ритму кроків, наче його штовхала невідома потужна сила. Він наблизився настільки, що чітко можна було розгледіти його обличчя.

Отаман злісно примружився й потяг шаблю з піхов. Той, що йшов, дивився йому просто в вічі.

Розбійника ще більше опанувало невиразне занепокоєння. Лякали застигле обличчя і важкий погляд, яким свердлив їх подорожній.

— Та що воно таке, га? — знову спитав уже наполоханий підручний.

Вершники зупинилися, збились у купу. Людина йшла, поки до кавалькади не залишилося всього кілька метрів.

Тоді зупинився й подорожній. Обличчя його здавалося бруднувато-сірою маскою, але очі палали такою незламною волею, таким скаженим напруженням, що розбійників охопило сум’яття.

— Чого тобі треба, негіднику? — гукнув отаман.

— Геть, — холодно кинув дивний чоловік. І додав кілька незрозумілих, гортанно вимовлених слів, лиховісних у своєму дикому звучанні:

— Заккуррак… Кхари! Акхорой!

Злякано заіржали коні.

— Чаклун! — зойкнув хтось.

— Мовчати! — гримнув отаман. Але за його спиною не вмовкав шепіт: «Чаклун… Чарівник…»

— Рахую до трьох, — так само холодно мовив незнайомець. — Даю вам час, аби забратися геть! Раз!

Сум’яття наростало. Отаман люто озирнувся, ледве стримуючи коня.

— Два, — спокійно відраховував незнайомець.

Отаман не вірив, що беззахисна людина може вступити з ним у єдиноборство. Жодної зброї в руках прибулець не мав — виходить, володів якоюсь таємною. Інакше звідкіля ця холодна сила?

— Два з половиною, — проголосила дивна людина.

Сум’яття наростало. Розбійникам здавалося, що в очах незнайомця витанцьовує лиховісне полум’я.

— Три! — пролунало, мов удар батога. І полум’я спалахнуло в страшної людини на долоні. Подорожній вихопив із кишені яскраву мов сонце кульову блискавку й загрозливо підкинув над головою.

І отаман відступив. Він полюбляв легку здобич і боявся чаклунства, тому вкинув шаблю в піхви, повернув коня і поскакав геть. За ним кинулися решта вояків.

Чоловік на шляху дивився їм услід. Очі його згасли, обличчя заливав піт. Із селища бігли люди; вітер доносив їхній захоплений галас.

Руал Ільмарранен, не змигнувши, глянув на сонце і опустився на дорогу. Випала з вологої руки скляна кулька — подарунок хлопчика Фінді.

Випала і потонула в куряві.

…Далеко звідси чорнокоса жінка не зводила погляду з краплинок крові на білій серветці.

Краплі спалахували й гасли, як жаринки в прогорілому багатті.

Карета важко підстрибувала на вибоїнах. Для далеких мандрівок це був надто розкішний екіпаж. Оббитий зсередини шовком і оксамитом, він був щедро позолочений ззовні, й позолота ця, напевне, блищала за версту.

Лартові навіщось знадобилася саме така карета — масивна й золота, і саме шестірка ситих вороних коней — ніяк не менше.

У кареті сидів я, пишно вбраний. Мій чорний оксамитовий костюм було оздоблено срібною парчею — нічого подібного мені зроду не доводилося надягати. Поруч на сидінні лежали капелюх зі жмутом пір’я та шпага в дорогих піхвах.

Ларт же в чомусь на кшталт лівреї правив кіньми. Мені суворо заборонялося називати його хазяїном або кликати на ім’я. Відтепер мандрівним магом був я, а він — моїм слугою.

Таким побитом рушили ми в дорогу за день по горезвісних відвідинах Орвіна-Провісника.

Дивовижна метаморфоза тішила мене цілий тиждень. Потім я відчув нестерпну нудьгу.

Ларт ставав найбалакучішим слугою на світі, варто було нам потрапити на заїжджий двір чи когось зустріти. Одного разу він не менш як годину залицявся до гарненької селяночки, яку взявся підвезти і всадовив поруч себе на облучку. Я з карети слухав їхні теревені та кусав лікті. Вони встигли переговорити про всі квіточки, губки й оченятка, згадати всіх її дружків та подружок і серед іншого з’ясувати, що чарівників, мабуть, і на світі нема — все то байки. Коли він висадив її та помахав услід, я вистромився з карети по пояс і похмуро поцікавився, які, власне, переваги дає нам ця гра з перевдяганням. Замислений Ларт звелів мені стулити пельку й решту шляху зберігав мертву мовчанку.

На заїжджих дворах нас очікувало те саме: я оселявся в найкращій кімнаті, звідки й носа не вистромлював, оточений загальною цікавістю та побоюванням, а Ларт, як могутній насос, викачував із господаря, слуг і пожильців усі новини, чутки та плітки, натомість щедро обдаровуючи їх вигадками про свого над міру дивовижного господаря. Звістка про нашу мандрівку ширилася ніби колами по воді, збурюючи околиці й породжуючи в мені невиразний неспокій.

…Карета підстрибнула так, що я вдарився головою об стелю. Ларт нахльоскував коней, поспішаючи якомога швидше дістатися до чергового готелю. Ми їхали полем, навкруги не було ні лялечки. Я смертельно стомився, досхочу наковтався куряви, мене розтрусило, я вмирав від задухи, але думка про заїжджий двір була мені огидна.

— Господарю! — я знову вистромився з вікна. — Господарю!

Він притримав коней, і я, ризикуючи потрапити під колеса, перебрався до нього на передок. Він мовчки посунувся.

— Ми що, шукаємо Третю Силу? — спитав я нахабно.

Він уже розтулив рота, щоб мене обірвати — й замість цього сильніше вдарив по конях.

— Подих серед нас… — пробурмотів він крізь зуби. — Присягаюся канаркою… «Її подих блукає серед нас».

Руал пішов затемна, крадькома, аби не прощатися ні з ким. Він крокував геть від селища, а день займався ясний, як і вчора, і, як учора, вставало сонце. Корови та кози на пасовиськах, пси, які стерегли їх, — усі повалилися на росяну траву й ловили боками перші сонячні промені, поспішаючи зігрітися, тому не звертали на чужинця анінайменшої уваги.

Попереду темнів ліс. Руалові невідомо чому хотілося сховатись. Він ішов дедалі швидше, а перед очима настирливо повторювалися картини вчорашнього дня, повторювалися повільно, ніби учасники їх загрузли у товщі багнюки.

Біжить гінець із хутора, рот роззявляє, а лементу не чути. У блідої Ліни виступили краплинки поту над верхньою губою. Капає соус із ополоника…

Насуваються широкі груди вороного отаманового коня, закривають небо… Величезне копито мало не наступає на коротку полуденну тінь беззбройної, безпорадної людини… Краще здохнути, ніж прилюдно зізнатися в своїй безпорадності. Я маг і здохну магом.

Руал уповільнив крок і витяг із кишені скляну кульку. Покачав по долоні, примружився на сонячні відблиски, що грали в ній. Ні, цілковите безглуздя. Банда розбишак сахнулася від затятого нахабства й дитячої іграшки.

Ільмарранен сховав кульку й лише тепер помітив, що йде вже лісом, іде, судячи з усього, не першу годину, тому що ліс густий, неторканий. Стовпи сонячного світла наскрізь пронизували хащу. Десь глибоко всередині Руал раптом відчув спалах божевільної надії. Він знову сподівався на диво: те, що сталося вчора, — не дурість і не випадковість. Не може бути інакше!

І всією силою цієї надії Ільмарранен закликав до себе колишню могутність.

Спершу він хотів розворушити завмерлі крони над головою, запустити в них вітер. У відповідь — тиша й цілковитий спокій.

Він покликав пташину, що стрибала по стовбуру, — та не звернула на його заклик жодної уваги, просто зникла в поплутаному гіллі.

Руал зупинився. Він був покалічений, назавжди позбавлений частини самого себе, і чорна ядуча туга, яку так довго відгонив, раптом упала на нього всією вагою. Підкосилися ноги, він сів просто в траву.

…Старий звіздар, мешканець башти з грубими стінами і стрілчастими вікнами, все життя збирав чарівні книги. Жодного разу жодне заклинання не підкорилося йому.

Старий мав бібліотеку, що цілком складалася з древніх фоліантів нечуваної вартості, військо реторт для приготування протиотрути й підзорну трубу, щоб споглядати зірки. Єдиного не мав старий — чарівничого дару.

— Неймовірно! — він дивився на Руала з побожною заздрістю.

А Руал недбало перегортав сторінки, нечутно ворушив губами — і хирлява рослинка в дерев’яній діжці раптом дивовижно розквітала, приносила плоди, схожі на дикі яблука, що несподівано перетворювалися на золоті монети і з дзенькотом розкочувались кам’яною підлогою, влягалися візерунком, подібним до карти зоряного неба. Старий вражено хитав головою:

— Очам своїм не вірю…

Марранові подобалося відвідувати звіздаря в його башті. Старий із усіма своїми книгами, підзорною трубою і квіткою в діжці викликав у нього симпатію. Звіздар же блаженствував, приймаючи Руала, і вважав його візити за велику честь.

— Скажіть, Ільмарранен, — збентежено запитав він одного разу, — коли ви вперше усвідомили себе магом?

Марран замислився.

Не міг пригадати моменту, коли саме відчув у собі дар. Просто був день, коли Руал-дитина зрозумів, що інші цього дару позбавлені.

Йому було років шість; холодної дощової весни завантажений над міру віз застряг у розкислій глині. Власник воза, вугляр, літня вже людина, надсаджувався разом зі своїм худим конем, марно силкуючись вивільнити колеса з чіпкої багнюки.

— Що ти робиш? — здивовано спитав його маленький Руал.

Той похмуро глянув на дурного хлопчиська й не відповів.

Руал обійшов навколо воза, спинився перед конем — той неспокійно косував на нього — став навшпиньки й дотягся до повода:

— Ходи-бо…

Кінь рушив уперед і відразу, без зусиль, витяг воза на тверду дорогу.

Марран на все життя запам’ятав погляд, яким його винагородив вугляр.

Старий звіздар просто не в змозі був цього зрозуміти.

…Лісові кінця-краю не було, здавалося, він навіть ставав дедалі густіший і темніший. Руал ішов уже багато годин. Спочатку над головою в нього радісно щебетали птахи, потім їхній вереск змінився тишею, яку порушували іноді рипіння сосен та стукіт дятла, а ось тепер ліс озвався співом мисливських рогів, що наближався.

Марран крокував розмірено, бездумно, не підводячи погляду, зі стиснутими зубами. Байдуже.

Ріг хрипко гаркнув зовсім поруч, і, ламаючи гілки, на стежку вилетіли вершники. Руал зупинився, очікуючи, що мисливці рушать своєю дорогою. Однак ті несподівано повернули, й за мить він опинився в оточенні списів.

— Хто такий?

— Мандрівник, — обережно відповів Руал.

— Бурлака, — визначив один із єгерів.

— Браконьєр! — не погодився інший.

Неквапом під’їхав ще один вершник — очевидно, вельможа.

— Знову нахабний голоштанник! — він гидливо скривився. — Знаєш, негіднику, що буває за потраву моїх лісових угідь?

Руал відчув бридкий присмак у роті: Світле Небо, цього ще тільки й бракувало!

Шість гострих списів націлилися йому в груди. Єгері вискаляли зуби.

— Володіння пана священні, — сказав він навмання і стиснувся, очікуючи удару.

Вельможа насупився:

— Ти знаєш, мерзотнику, хто я?

Руал жалібно всміхнувся й перевів подих:

— Ви — могутній володар, ваша світлість… А я… я — скромний… провісник долі. Чи міг би я не впізнати… пана?

Списи невпевнено відсунулися, щоб через мить знову погрозливо зімкнутися:

— Ти мені голови не мороч! Який ще провісник?

«Небо, допоможи мені!» — благав Руал. Раптом він заговорив швидко й переконливо:

— Ворожбит, знахар, заклинач духів, що зазирає у майбутнє. Прибув у володіння пана, коли почув про його… труднощі…

І Руал затнувся, нажаханий власними словами.

А вельможа раптом напружено подався вперед, запитливо вдивляючись у обличчя своєї жертви; далі заговорив повільно, підозріливо:

— ПРО ЯКІ труднощі міг ти почути, бурлако?

У його насторожених круглих очах Руал прочитав раптом, що випадково влучив просто в ціль. Цієї миті він шкірою відчув можливий порятунок і кинувся сторчголов у несподівано відкриту лазівку:

— Панові краще знати, — промовив багатозначно і вказав очима на єгерів.

Вельможа завагався. Ільмарранен чекав, переступаючи ослаблими ногами.

— Поїдеш із нами, — кинув вельможа і розвернув коня.

Кабінет герцога у його великому помпезному замку поєднував у собі щось на зразок мисливського музею і парфумерної крамниці. З обвішаних зброєю стін оскляніло вирячалися з півдюжини оленячих голів: поміж них рябіли дешеві лубки: над головами чарівних пастушок солодко цілувалися голуби. Маленький стіл біля каміна вкривала безліч скляночок, від яких різко пахло, і Руалові час від часу робилося зле від того густого запаху.

Він подолав чималий шлях, прив’язаний за пояс до сідла — то кроком, то бігцем; потім нескінченно довго чекав на прийом у смердючій кімнаті для слуг, звідки неможливо було втекти, а ось тепер до заніміння рук тасував і перетасовував важку колоду карт, гарячково намагаючись відшукати спосіб порятунку. Він не відшукувався ніяк.

Герцог сидів у кріслі навпроти; над його головою люто щирилися ікла трофейного кабана, який теж знайшов свій останній притулок на стіні кабінету. Кабан і вельможа були схожі, як брати.

У Руала змокли долоні, а рятівна думка й досі не приходила. У розпачі він пожбурив карти на стіл:

— Ця колода не підходить, ваша світлосте… На неї падало світло повного місяця.

Герцог засопів, але заперечувати не став. По його знаку лакей приніс іншу колоду.

У Руала перед очима злилися в одну пляму обличчя вельможі й кабаняча морда. Далі зволікати було нікуди, і він почав нерівним голосом:

— Безліч труднощів і небезпек оточує вашу шляхетну світлість…

Герцог насупився ще більше.

— Войовничі сусіди зазіхають на землі й угіддя вашої шляхетної світлості…

Герцог скам’янів обличчям. «Не те,» — розпачливо подумав Руал. Карти лягали на стіл як попало; пікова дама нахабно мружилася, а чирвовий валет, здавалося, глузливо посміхався.

— Гаманець вашої шляхетної світлості останнім часом спорожнів…

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі вельможі. Руал судомно ковтнув і, змахуючи піт з чола, зацьковано озирнувся.

І тоді він побачив її.

Маленька золота фігурка — дрібничка, прикраса туалетного столика. Золота ящірка зі смарагдовими очима. Руалові навіть здалося, що він відчув на собі зелений погляд.

Він спохопився й поквапливо продовжив:

— Головні ж труднощі, головне лихо полягає в іншому… Воно, це лихо, заволоділо всіма помислами вашої шляхетної…

І тут йому здалося, що в маленьких лютих очицях герцога промайнуло щось нове, й воно було схоже на зацікавлення. Руал сповнився натхнення і заходився тягти слова, сподіваючись-таки на те єдине, що доведе його право називатися ворожбитом і порятує від шибениці:

— Воно, це лихо, не дає вам спокою ні вдень, ані вночі…

Так, герцог закліпав очима. Швидко і ніби злодійкувато, що зовсім не в’язалося з його манерами. Закліпав і весь подався вперед, наче бажаючи перехопити слова співрозмовника раніше, ніж вони злетять із його вуст.

— Ні вдень… — повторив Руал з притиском, бо ніяк не міг намацати вірного шляху, ні… вночі…

І вельможа почервонів! Раптово, болісно, як наречена на порозі спальні; почервонів і відсахнувся, суплячись і щосили намагаючись опанувати себе.

Руал зрозумів. Ця розгадка обіцяла порятунок. Карти замиготіли в його руках, як шпиці колеса, що скажено крутиться.

— Знаю! — проголосив він якомога голосніше. — Знаю, як тяжко вашій світлості в ту мить, коли після тяжкої праці й марних зусиль палкий любовний порив вашої шляхетної світлості закінчується гірким розчаруванням! Знаю, яка герцогиня невдоволена і якими образливими словами вона засмучує вашу світлість! Знаю, що сам вигляд подружнього ложа…

— Тс-с-с! — засичав герцог, бризкаючи слиною.

Тремтячими руками він згріб зі столу карти, побоюючись, очевидно, що вони ще й не те можуть розповісти.

Руал знесилено відкинувся на спинку стільця і вимучив слабку подобу тієї особливої переможної посмішки, якою сяяв колись чудовий маг Ільмарранен.

Герцог скочив так рвучко, що мало не зніс зі стіни кабанячу голову, й наліг черевом на стіл, дихаючи Руалові в обличчя:

— Це жахлива таємниця, ворожбите! Я замкнув дружину… Їй прислуговує глухоніма баба… Але дружина ненавидить мене, ворожбите! Вона знущається з мене, коли я… я збираюся… Хочу… Я намагаюся… Прокляття!

І від надміру почуттів вельможа заметався по кабінету. Руал спостерігав за ним, почухуючи перенісся.

Знесилений герцог знову звалився в крісло, втілюючи безмежний розпач. Кабан над його головою втратив значну частку своєї лютості і, очевидно, впав у зневіру.

— Отже, я з’явився вчасно, — вагомо сказав Руал по достатній паузі.

Герцог, приголомшений своєю ганьбою, підвів на нього каламутні очі:

— Проси, чого хочеш, ти, віщуне… Будь-які гроші… Якщо вже карти розповіли тобі про моє горе, то, напевне, вони знають, як зарадити йому!

— Карти знають, — тонко всміхнувся Ільмарранен.

Зараз цей небезпечний тиран був під його владою — ненадовго, зате цілком надійно.

— Картам багато чого відомо, — Руал звівся, не збираючись марнувати відведеного йому часу. — Про платню домовимося наперед.

Герцог закивав, а Ільмарранен швидко глянув на туалетний столик: раптом він злякався, що ящірка виявиться лише оманою. Але ні — на нього так само уважно дивилися смарагдові очі.

Він хотів провести пальцем по її граційно вигнутій спинці — але не посмів. Обережно визволив ящірку з безладної юрми флаконів з кепським запахом, посадив собі на долоню… Вона вмостилася просто й зручно.

— Ось моя платня, — сказав Руал.

Вельможа крекнув.

…Ранком наступного дня замок лихоманило.

Лакеї та пралі, конюхи й кучери, кухарі з кухарчуками й сам управитель на чолі дюжини покоївок забули про щоденні справи й метушилися, ніби мурахи з поруйнованого мурашника.

Знахар, який прибув казна-звідки й невідомо чим завоював довіру герцога, був у центрі цієї метушні й віддавав розпорядження, від яких кидало в жар навіть матрону-інтендантшу, яка чимало встигла побачити на своїм віку.

— Пацюків знадобиться дюжина або й дві… — серйозно і зосереджено пояснював знахар. — Мізинець на правій щурячій лапці має силу, про яку відомо не всім, о, далебі не всім!

Руал переможно оглянув з’юрмлену челядь і вів далі:

— Тепер — яйце зозулі. Шукайте, ледарі, це наказ пана герцога! — гримнув він, помічаючи деяке замішання. — Нашийник найкращого собаки… — він один за одним загинав пальці, — іржа з криничного ворота…

Люди перешіптувалися, знизували плечима — вони не підозрювали, очевидно, про нещастя свого пана й не могли навіть припустити, що задумав самозваний знахар.

А в Руала вже не вистачало пальців для загинання:

— Цвях із підкови здохлої кобили… Ні, жеребець не підходить. Кобила, що вмерла власною смертю. Шукайте! Ах, торік? Але цвях же цілий? Чудово, дістаньте! — тут Руал відшукав серед юрби єгеря, до сідла якого був учора прив’язаний, тицьнув пальцем йому в груди й лагідно мовив:

— Ти й дістанеш! Підкову можна брати будь-яку, але кобилу — мусиш відкопати… Доставиш особисто панові герцогу, друже, тільки ж гляди, не здумай вдаватися до хитрощів…

Єгер сполотнів і пішов, похитуючись. Руал провів його батьківською посмішкою, а далі правив своєї:

— Локони дванадцяти незайманок… Мотузка від похоронного дзвона… До речі, — Ільмарранен повернувся до управителя, — пошліть кого-небудь на цвинтар, мені потрібен будяк з могили утопленика.

Управитель щось прошепотів йому на вухо, Руал презирливо підвів брови:

— Не може не бути такої могили. У крайньому разі доведеться кого-небудь утопити… Краще знайдіть відразу, друже, — і Руал з довірою зазирнув у вічі управителю.

— Зілля мусить бути зібране перш ніж сонце торкнеться обрію… — заклопотано повторював він потім наляканому герцогові. — До моменту, поки диск його не сховається цілком, слід провести обряд освячення любовного напою. Все повинно бути виконане з точністю до миті, але потім, ваша шляхетна світлосте, ви будете винагороджені…

Руал, до слова, теж розраховував на деяку винагороду. Він був не з тих, хто просто так пробачає приниження та переляк.

— Зберіть кал бурої курки, добудьте паленого пір’я і личинок… — диктував він управителеві, приховуючи мстиве задоволення. Герцог нервово щулився та по мірі з’ясування складу любовного зілля дедалі більше похмурнів. Коли вони зі знахарем залишилися наодинці, бідолаха спробував несміливо заперечувати, але Руал лагідно відповів:

— О, як ви будете винагороджені, ваша шляхетна світлосте!

Перед заходом сонця запах парфумів у кабінеті герцога був остаточно переможений іншим запахом, могутнім, пронизливим, як вереск поросяти, що вмирає під ножем. Вельможа, наділений тонким нюхом, затискав собі носа.

— Час надходить! — оголосив Марран. — Напій готовий. На вашу світлість чекає обряд — і відразу по тому ніч чудових утіх!

Герцог болісно закашлявся.

Двір замку був повен збуджених, заінтригованих людей. На вежі чатував кухарчук, зобов’язаний повідомляти про положення сонця стосовно обрію. Згасли печі на кухні, спорожніли кімнати для слуг, навіть стражники від звідного мосту залишили свої пости й разом із усіма витріщалися на герцогські вікна.

На високому балконі в покоях герцогині виднілася постать самітниці.

А чоловік і володар готувався до ночі дивовижних утіх. У вбранні, що складалося з самої тільки мотузки від похоронного дзвона, прикрашеної пучечком волосся з локонів дванадцяти незайманок, у нашийнику найкращого собаки на червоній м’ясистій шиї герцог переступав босими ножиськами просто по кам’яній підлозі. В одній руці нещасливий чоловік тримав чашу з напоєм, на поверхні якого плавали палені пера, а іншою міцно стискав почервонілі ніздрі.

— Де божу більше… — по-страдницьки шепотів він.

— Уже-і! — заверещав з вежі кухарчук-спостерігач. — Сонце сідає!

— Час! — прошепотів гарячково збуджений Руал. — Починаємо обряд! Повторюйте за мною, тільки голосно! Чим голосніше ви промовите заклинання, тим сильніше буде… Ну, ви розумієте… Починаємо!

І люди, що зібралися на подвір’ї, від подиву й ляку присіли всі як один, коли з герцогських покоїв раптом долинув пронизливий крик:

— Ба-ра-ха-ра-а! Мнлиа-у-у!

Заойкали жінки, зашепотіли чоловіки. Не посвячені в ретельно збережену герцогом таємницю, вони робили зараз найфантастичніші припущення. А герцог то могутньо ревів, то верещав, зриваючи голос:

— Ха-за-вздра-а! Хо-зо-вздро-о!

У короткий проміжок між його завиваннями таки зумів пробитися кухарчук, який волав з вершечка вежі:

— Край! Сонце сіло!

Крики обірвалися.

— Пийте! — вигукнув Руал і спритно кинув у чашу з напоєм цвях із підкови здохлої кобили. — Пийте залпом і йдіть до неї!

Від першого ковтка очі герцога вилізли з орбіт, тому він не побачив мстивої посмішки знахаря.

У чаші залишився тільки цвях. Герцог кашляв, зігнутий у три погибелі. Коли він підвів очі, обличчя Руала знову було уважне й співчутливе:

— Ідіть… Але пам’ятайте — з кожним кроком слід висмикувати по волосині незайманки з цього пучка… Не можна помилитися, не можна пропустити кроку, або висмикнути відразу дві волосинки… Ідіть же, ваша світлосте!

Герцог, хилитаючись, рушив до сходів. Руал чув, як ляпали його підошви та як зосереджено він бурмотів — відраховував волосинки.

Руал почекав, поки кроки віддалилися, і прожогом кинувся до вікна. Юрба зустріла його появу збудженим гулом, але Марран дивився не вниз, на подвір’я, а на рожеве призахідне небо. До нього він і звернувся з красномовною промовою:

— О, Небо! Поверни його шляхетній світлості здатність любити пані герцогиню і будь-яку жінку, котрої він забажає! Поверни йому цю можливість, якої він давно вже позбавлений! Зроби це, о Небо! Ти знаєш, як важко здоровому чоловікові бути схожим на євнуха!

Юрба змовкла при перших словах, ошелешено вислухала всю промову і нарешті вибухнула враженими вигуками. Руал до половини вистромився з вікна й простяг руку, вказуючи на балкон герцогині:

— А тепер до пана герцога повернеться його сила! Це здійсниться!

Захоплені вигуки були йому відповіддю. Люди, скупчені під вікнами, лізли один одному на плечі, задирали голови й тицяли пальцями в бік високого балкону.

Руал перевів подих і тихенько відійшов від вікна.

Вдень він намагався запам’ятати розташування сходів і коридорів і все одно мало не заблукав, поспішаючи до виходу.

Десь у глибині замку чалапав герцог, позначаючи свій шлях волосинками дванадцяти незайманок.

Коні, залишені в стайні без догляду, переступали з ноги на ногу. Марран поспіхом вивів сяк-так осідланого вороного жеребця.

Міст було піднято. Руал узявся за держак іржавого ворота — він повертався неймовірно важко, ривками.

Міст повільно опускався; ось між його темним краєм і стіною почало швидко розгортатися небо, а щілина щохвилі розширювалася. Руал, надсаджуючись, крутив далі.

Міст нарешті ліг упоперек рову, відкриваючи дорогу до порятунку.

Герцог, імовірно, вже взяв дружину в свої обійми.

Руал скочив у сідло.

Втікаючи щодуху, він не міг почути прокльонів герцога, який так осоромився, здавленого реготу його челяді та знущань герцогині. Він не бачив, як споряджали погоню, які страшні віддавалися накази — він мчав стрімголов крізь темний ліс і стискав рукою сховану в кишені золоту ящірку, винагороду за працю.

Каратів став першим порівняно великим містом на нашому шляху. Його вузькі вулички були дбайливо вимощені кругляком, майстерні та крамнички прикрашені мистецькими вивісками, а жителі славилися нечуваною чванливістю — найостанніший місцевий бурлака поглядав на прибулих зарозуміло, мов принц.

Ми зупинилися, як годиться, у найкращому готелі. Він виявився доволі пристойним кам’яним будинком, а відведені нам багатокімнатні апартаменти були справді гарні. Власник готелю, якого вразила моя магічна велич, сам показав кімнати й навіть допоміг слугам внести поклажу, при цьому намагаючись не втрачати накрохмаленої гідності.

Мені урочисто запропонували вписати своє ім’я в готельну книгу, що я й зробив, тобто надряпав упоперек розграфленої сторінки: «Великий маг Дамир, що подорожує з власної потреби, в супроводі слуги».

Коли за господарем зачинилися стулки дверей, Ларт, який був у доброму гуморі, одним махом зім’яв мою розкішну постіль під шовковим укриттям.

— Нарешті… — пробурмотів він, простягаючи ноги в запилених ботфортах.

Справді, надто багато було в нас за плечима кепських трактирів і брудних заїжджих дворів.

Я підійшов до вікна — просто навпроти готелю розташувалася ратуша, величезний годинник на вежі показував пів на п’яту, а внизу лежала залита післяполудневим сонцем головна площа міста Каратов. Погукували торговці, статечно простували поважні городяни й тинялися вуличні хлопчаки; просто під вікнами цокала черевичками гарненька квіткарка. Вона відчула мій погляд, підвела голову й чарівно зашарілася. Я з солодким хвилюванням згадав про свій чорний зі сріблом костюм чарівника й усміхнувся до неї поблажливо. Дівчина заточилася, прошкутильгала кілька кроків, озирнулась і стрельнула в мене очицями через плече.

О так, це містечко обіцяло величезні можливості.

— Не гаятимемо часу, — сказав Ларт у мене за спиною. — За півгодини ти отримаєш запрошення.

Серце моє закалатало; я швидко озирнувся, але, навчений досвідом, нічого не спитав.

Ларт заклав ногу на ногу:

— Тебе запросять до мера на вечірку, влаштовану на честь одного іменитого подорожанина, що відвідав місто… Ти здогадуєшся, якого?

Я роззявив рота. Мабуть, це було вже занадто.

— Там буде вся місцева знать, — провадив Ларт, — а також цехові майстри, начальник варти й так далі, всі з дружинами й доньками. Попереджаю: тебе схочуть оженити. Погоджуватися чи ні — твоя справа.

Я розгублено, дурнувато всміхнувся.

— Далі, — Ларт потягся і сів. — Там будуть найбільш значні купці-товстосуми. Тебе, можливо, схочуть підкупити.

Я не витримав і невпевнено спитав:

— Навіщо?

Ларт роздратовано струснув головою:

— Помовч… Завжди знайдеться, навіщо… Я все це розповідаю не для того, щоб вислуховувати дурні запитання… Отже, магів там не буде, крім, природно, тебе. Ти, звичайно, великий і могутній, про це вже я подбаю. Твоя ж справа — по секрету повідомити всім і кожному, що ти володієш таємницею. Нечуваною таємницею… Базікай, вихваляйся, привертай увагу. Ти зараз — принада.

— Принада? — перепитав я, здригаючись.

Ларт із досадою поморщився:

— У переносному значенні… Мені потрібні чутки, слід викликати зацікавлення твоєю персоною… Присягаюся канаркою, дехто давно мав би виявити до тебе інтерес!

І він заходився крокувати по кімнаті, з лиховісним виглядом потираючи руки:

— Щось повинно статися… Вона себе виявить… Давно вже час, або Орвін остаточно схибився!

— Господарю, — спитав я обережно, — ми й досі шукаємо Третю Силу?

Він призупинився. Сказав після паузи:

— Ми шукаємо того, хто вкаже на того, хто знає, що це таке.

Останні його слова потонули в ревінні годинника на вежі, який пробив п’яту. І ледве вмовк останній удар, у стулку дверей тихенько зашкреблися:

— Пане чарівнику… Вам послання…

— Це запрошення, — пробурмотів Ларт.

…Це справді було запрошення — рожевий аркуш паперу, візерунчастий, пахучий і, по-моєму, навіть напомаджений. У правому верхньому куті його красувався герб міста Каратов, цілком складений із грізних і величних символів: списів, пік і ощерених левів. Посередині, у вибагливій рамці, містився красномовний текст із найнижчим проханням до пана чарівника відвідати вечірку пана мера в ратуші, о восьмій.

Ми з’явилися о пів на дев’яту.

Я в ошатному оксамитовому вбранні простував попереду, вже самим своїм виглядом претендуючи на особливу пошану. Трохи віддаля за мною плив Ларт у простому темному одязі. Варта біля входу в ратушу заскреготіла залізними панцирами, вклоняючись нам.

Наступні півгодини я приймав свідчення відданості. Дами присідали в реверансах, томливо посміхалися, зачіпали мене твердими кринолінами. Рівно, яскраво палахкотіли свічки в канделябрах, сновигали діловиті лакеї. Я блукав у лісі з мережив і пір’я, сповненому щебету, потискав чиїсь руки, деякі з них цілував — не впевнений, що саме ті, котрі потрібно було цілувати. Мер, невисокий лисуватий чоловічок, кивав і посміхався, посміхався і кивав. Ларта щось давненько не було видно.

Біля відчинених дверей сусідньої зали мені вдалося розгледіти довгий, пишно накритий стіл. Серце моє радісно затріпотіло в передчутті бенкету.

Але запрошення до столу досі не було, а замість цього ошатно вбрана юрба тихенько просоталася до іншого приміщення, яке виявилось залою для засідань. Очевидно, тут збиралася рада міських старшин. Мер зайняв звичне йому крісло на узвишші, інші влаштувалися на довгих дерев’яних лавах.

Мене урочисто всадовили на почесне місце біля мера, коли я раптом згадав про Лартове завдання і з жахом зміркував, що поки й не намагався його виконати, більш того — з часу, коли переступив поріг ратуші, не вимовив жодної пристойної фрази. Я закрутив головою, вишукуючи, з ким би поділитися знанням жахливої таємниці, але саме цієї миті мер підвівся і закалатав у дзвоник:

— Шановні співгромадяни… Окраса нашої громади зібралася тут, аби привітати дорогого гостя, чий візит…

Окраса громади раптом зойкнула в один голос. Крісло піді мною хитнулося, і я раптом виявив, що воно вільно висить у повітрі — досить високо.

«Ларте!» — подумав я, вкриваючись потом і щосили стискаючи пальці на підлікіттях.

Коли еліта місцевої громади трохи прийшла до тями, я почув аплодисменти. Мер ляпав у долоні найголосніше:

— Так, добродії! Нечасто нас відвідують маги, подібні до пана Дамира, хоча, правду кажучи, наше місто не з останніх, атож, далебі не з останніх! Минулого місяця міська скарбниця поповнилася податком із цеху кушнірів, а цех бондарів повернув борг позаминулого місяця… З цих грошей половину витрачено на те, щоб полагодити західну стіну, а половину другої половини витратимо на феєрверк на честь Дня Величезної Радості, ті ж гроші, які залишаться…

Я гарячково шукав очима Ларта, але його не було. У залі перешіптувалися, тихенько вовтузились, однак ніхто відверто не виявляв нетерпіння. Моє крісло погойдувалося над підлогою, нікого не дивуючи, а мова мера лилася, ніби сонна рівнинна ріка, якій ще далеко до моря.

У залі ставало задушливо; дами дедалі рішучіше працювали віялами. Мій парадний оксамитовий костюм обліпив мене, як суцільний шматок пластиря.

— Співгромадяни, сподіваюся, поцінували вже мою скромність і чесність… — дзюрчав голос мера.

Я згадав, що обід давно минув, а вечеря ще не починалася, і в мене нестерпно засмоктало під ложечкою. Потім затерпла спина, а пальці на підлокіттях зсудомило. Далі пересохли губи, й це було найгірше, тому що склянка з водою стояла на столику перед мером і я не міг до неї дотягтися. Я повертав сухий язик у роті й тужливо думав, що наказ Ларта тепер виконати неможливо, оскільки чесний і скромний мер ніколи не стулить пельки.

І тут я побачив хазяїна.

Ларт стояв у бічному проході, майже схований оксамитовою портьєрою, та жваво розмовляв із буфетницею. Про те, що це саме буфетниця, я здогадався по величезній таці з прохолодними напоями, яку вона тримала перед собою. Ось Легіар узяв з таці тонконогий келих, пригубив золотаво-бурштинову, іскристу рідину… У мене на очах виступили злі сльози.

Ларт озирнувся, ніби його погукали, й по-дружньому кивнув мерові. Той закашлявся, ніби захлинувся; мова його обірвалася. Заінтригований зал спостерігав, як красномовний батько міста марно силкується заговорити знову, але вичавлює з себе тільки жалюгідне шипіння.

Мер нарешті здався: кинув на співгромадян докірливий погляд і махнув рукою, наче відгонячи муху. Цей жест виявився сигналом.

Еліта, перекидаючи лави, кинулася до виходу й далі — туди, де давно чекав накритий стіл. Моє крісло з гуркотом упало на підлогу. Кульгаючи, розтираючи затерплі ноги, я рушив услід за рештою.

До моєї появи за столом не залишилося вільних місць. Дзенькали виделки та працювали щелепи, перемелюючи вишукані страви. Я підійшов до мера, який сидів на чільному місці, й мовив, намагаючись прибрати таємничого вигляду:

— О, як важко носити в собі жахливі таємниці…

Мер скосив на мене око, не відриваючись від тарілки, й привітно розтяг лискучі масні губи, однак не перестав при цьому жувати:

— … ше ання, ане внику!

Я ще трохи потупцював поруч, але мер, очевидно, вважав ту подобу останньої фрази достатньою і цілком переконливою, а тому з вдоволеним воркотінням продовжив трапезу, більше не вдостоюючи мене своєї уваги. Я ще потупцював і рушив у обхід довгого столу за годинниковою стрілкою.

Бенкет досяг апогею. Я раз у раз намагався почати розмову із тими, що їли, але це було так само марно, як пропонувати глухареві під час його шлюбної пісні ознайомитися з правилами правопису. Лакеї, що носилися з тацями, час від часу налітали на мене, мало не збиваючи з ніг. Я ухилявся, щоб не потрапити їм під ноги, якоїсь миті заточився, змахнув руками, намагаючись зберегти рівновагу, й дивом порятувався, бо несподівано втонув у ніжно-рожевому, пишному криноліні.

Я підвів очі — над криноліном був тоненький, затягнутий у корсет стан, вище — круглі оголені плечі, а ще вище — чарівне рожеве личко якоїсь здивованої білявки. Тож падіння виявилося удачею цілого вечора.

По моїх вибаченнях ми деякий час любенько базікали. Я встиг поскаржитися на тяжку долю чарівників, пов’язану з постійним збереженням таємниць, і кілька разів прикластися до білих, пахучих, унизаних перснями ручок, перш ніж дама обурено скрикнула й миттю про мене забула, тому що її сусідка, товстунка в зеленому оксамиті, виловила з тарілки моєї співрозмовниці чудовий шматок смаженого м’яса. Спроби поновити бесіду успіху більше не мали — красуня була змушена з подвоєною увагою захищати відвойований шматок.

Ця поразка мене доконала. Розчавлений, знищений, я похитувався від голоду серед бенкетуючих. Змучений і зневірений, мусив забиратися геть.

Біля виходу з зали я наткнувся на Ларта, який жував курячу ніжку. Коридором віддалялися жіночий сміх і шелест спідниць.

— Браво, — сказав Легіар, шпурляючи кістку в куток.

Я мало не заплакав.

Падав холодний, майже осінній дощ. Дорога розмокла; змучений жеребець зі стайні герцога насилу переступав важким, обліпленим брудом копитами. Кінь, очевидно, знав кращі часи — втім, його вершник також.

Коли Руал полишив замок, він спершу петляв, аби збити зі сліду погоню в нічному лісі, а далі мчав світ за очі цілу ніч і половину наступного дня. Затримувався тільки, щоб напитися з колодязя при дорозі та напоїти коня. Потім довелося ненадовго зупинитися — обоє були вкрай знесилені.

Руал квапився скоріше опинитися на безпечній відстані від скаженого кабана, якого так нагадував зганьблений герцог. Переночував абияк у мокрій копиці й дав коневі перепочити, а далі продовжив свій шлях, який вірніше було б назвати втечею.

Дощ почався на світанку й до вечора не вщухав. Жеребець послизнувся на вибоїні та почав кульгати.

Дотепер Руал намагався уникати людських поселень, побоюючись, що їхні жителі можуть передати його в руки герцога. Нині ж, очевидно, подітися було нікуди — кінь шкутильгав дедалі сильніше, а вершник два дні й ріски в роті не мав. До того ж, замок залишився далеко позаду — Руал сподівався, що погоня втратила його слід, та й володіння герцога, зрештою, не безмежні.

Тому, коли зі стіни дощу виступив раптом затишний хутірець, обнесений частоколом, Руал не став звертати з дороги, як досі. Кінь пожвавішав, зачув житло; Руал підбадьорливо поплескав його по шиї і рушив просто до масивних воріт.

Ворота були замкнені зсередини на засув. Руал відбив собі руки, перш ніж у відповідь на його стукіт відчинилося оглядове віконце й у ньому закліпало заспане блакитне око:

— Чого треба?

— Пустіть переночувати чесного й доброго мандрівника, — сказав Руал, намагаючись здаватися якомога чеснішим і добрішим.

Око оглянуло його з голови до ніг, презирливо примружилося, а його власник невдоволено спитав:

— Скільки даси?

У Руала не було ні шеляга, якщо не рахувати золотої статуетки, ретельно захованої за пазуху. Тому він запобігливо посміхнувся і запропонував:

— Я відробити можу.

Око кліпнуло, і оглядове віконце безцеремонно зачинилося.

— Зажди! — закричав зляканий Руал. — Зажди, вторгуємося!

Віконце відчинилося знову, і блакитноокий крізь зуби повідомив:

— На базарі торгуються, ти, голодранцю! А в нас хазяїн бурлак усяких не тримає!

— Поклич хазяїна, — сказав Руал швидко.

— Зараз, — похмуро пообіцяв непривітний воротар. — Тільки розженуся… А ну, забирайся звідси!

Руал спробував притримати віконце, — його боляче вдарили по пальцях.

Жеребець позад нього переступав з ноги на ногу.

— Справи кепські, — стомлено сказав йому Руал.

Дощ посилився. Потроху смеркало. Руал прихилився щокою до віконця, намагаючись вгадати — тут нечема з блакитними очима, чи вже пішов. Дощ глушив усі звуки, а щілин у воротях не було. Верхній край високого частоколу на додачу був утиканий шпичаками.

Руал знову застукав у ворота — просто так, без надії.

На його подив, незабаром почулися голоси, серед яких виділявся вже знайомий. Віконце розчинилося, й інше око, пронизливе, каре, втупилося в обличчя Руалові.

— А ось я собак спущу, — неголосно пообіцяв хрипкий бас.

Цієї миті Руалів жеребець не витримав, ступив уперед і жалібно заіржав.

Каре око перевело пронизливий погляд з Руала на обліпленого мокрою гривою скульгавілого красеня-коня, примружилося:

— Твій кінь?

Руал кивнув.

— Де вкрав? — поцікавилися через ворота.

— Я не… — почав похололий Руал, але власник карого ока перебив його:

— Віддай коня — і ночуй, дідько з тобою.

Розгублений Руал тільки похитав головою — ні, мовляв, не піде.

— Тоді забирайся геть, — відрізали через ворота і віконце наполовину причинилося.

Жеребець і Руал подивились один на одного.

— Заждіть, — хрипко сказав Ільмарранен. — Хай буде по-вашому, згода…

Віконце охоче розчинилося, слідом завищав залізний засув на воротях:

— От і добре… Кінь-бо все одно крадений і кульгавий, чого шкодувати…

Руал промовчав.

Блакитне око належало худорлявому веснянкуватому хлопцеві-наймиту, який вкривався від дощу клаптем рогожі. Власником карих очей був сам хазяїн ферми — невисокий кремезний чоловік невизначеного віку. На його поклик з’явився ще один наймит — хлопчисько років п’ятнадцяти; він скоса здивовано глянув на Руала, взяв із його рук вуздечку й повів коня вглиб двору, де темніли численні прибудови. Господарство, очевидно, було чимале й не бідувало.

Хазяїн ще раз оглянув Руала, гмикнув у відповідь якимось своїм думкам і звелів веснянкуватому:

— Відведи… Скажи, нехай його нагодують, чого вже… — Й додав іншим тоном: — Про жеребця ні слова, шкуру спущу…

Хлопець здригнувся, а хазяїн додав, ніби нічого й не сталося:

— Та наглядай за цим, щоб не поцупив чого…

— Я не злодій, — сказав Ільмарранен.

Хазяїн знову гмикнув:

— Гаразд, іди вже…

І Руал пішов через широкий двір за непривітним хлопцем, який похмуро щось бурмотів і натягав на голову свою рогожку.

Нарешті дісталися до місця, Руалів проводир потяг важкі двері, з яких вибився клуб пари, і невдоволено вказав на них Ільмарранену. Руал ступив через поріг — і опинився в солодкому царстві житла, сухому й теплому.

У грубці бушував вогонь, поруч вовтузилася літня вже, але міцна й охайна молодиця. Вона озирнулася на рипіння дверей, взялася руками в боки й питально глянула на веснянкуватого. Той буркнув:

— Прибився ось на нічліг… Хазяїн звелів нагодувати…

— Чого ж не нагодувати, — привітно відгукнулася молодиця, — тільки ноги нехай обітре, бо заляпаний по вуха, — і вказала Руалу на ослін біля стіни. Молодий наймит вийшов, як і раніше сердито бурмочучи.

Руал витер ноги об ганчірку біля входу, пройшов через кухню і сів, де було вказано. Коліна його насилу згиналися, спину нестерпно ломило, шлунок мучили голодні корчі — а він був щасливий. Щасливий, що можна сидіти непорушно, прихилившись до теплої стіни, і просто дивитися на вогонь.

— Звідкіля будеш? — запитала куховарка, з цікавістю за ним спостерігаючи.

Руал розліпив обвітрені губи й відгукнувся:

— Із Мурра.

Куховарка зойкнула:

— Із Мурра?! Та ти знаєш, де Мурр, а де ми!

Руал із зусиллям посміхнувся:

— Я ладен бігти на край світу… І втечу…

Товстуха відставила вбік кошик із овочами, які чистила:

— Женуться за тобою, чи що?

— Женуться, — Руал глибоко зітхнув. — На п’яти мені наступає нещасливе кохання!

Куховарка, вкрай зацікавлена, обійшла широкий стіл і присіла на краєчок ослона, співчутливо повторюючи:

— Он як… Он як воно буває…

Руал похитав головою, аби вона зрозуміла, що подорожній поки що не має наміру розкривати свою таємницю. Тоді куховарка спохопилася:

— Та ж ти змок до нитки… Чекай-но…

Вона повернулася за кілька хвилин із купою сухого одягу в одній руці та парою чобіт у другій:

— Ha-бо, приміряй… Повинні тобі підійти…

Одяг був не новий, але чистий і майстерно полагоджений. Жінка відвернулася, щоб не дивитись, як вдягається Руал, і це було дуже до речі: йому вдалося непомітно переховати статуетку.

— Я тут за господарку, — розповідала тим часом жінка, — й пошити, і випрати, й прибрати… На все, бува, й рук не вистачає… Ти сідай до вогника, погрійся… І вечері чекати не будемо — тут з обіду юшка залишилася. Хазяїн не любить, щоб пропадало…

Руал натяг чоботи — вони були завеликі.

— От, — вела далі жінка, — чоловік мій ширший був у кості… На зріст такий само, а ножиська здоровенні…

— Нічого, — вдячно озвався Руал. — Спасибі.

Вечеряли в просторій, невибагливо вмебльованій їдальні; робітники й слуги сіли за стіл разом із хазяйською родиною. Хазяїн посідав чільне місце; під його пронизливим поглядом щулилися домашні, розміщені за рангом: хлопчик років дванадцяти — хазяйський син, дочка хазяїна, гарненька дівчина з гладко зачесаним білявим волоссям, далі куховарка й десяток робітників — усі молоді міцні хлопці. У самім кінці столу на приставленому табуреті сидів Руал — у добротному селянському одязі, сам зараз схожий на кожного з них.

Ніхто не смів доторкнутися до ложки, доки хазяїн не поклав до рота першу порцію кукурудзяної каші. Тоді почувся поквапливий стукіт — робітники поспішали виловити кращий шматок сала зі спільних тарілок, поставлених посеред столу.

Руал утамував перший голод на кухні, тому неуважно жував хліб і спостерігав за їдцями.

Куховарка раз у раз задерикувато на нього поглядала — якби їх не розділяв довгий стіл, вона, можливо, підсунула б йому зайвий шматочок. Веснянкуватий блакитноокий хлопець, який так негостинно повівся з Руалом біля воріт, старанно його не помічав, інші іноді косували з прихованою цікавістю — більш за всіх цікавився хлопчисько, який повів на стайню жеребця. Хлопчик, хазяйський син, вочевидь кепсько почувався в батьковій присутності — горбився і знехотя колупав ложкою в тарілці. Хазяйська ж дочка за час вечері разів п’ять обмінялася швидким поглядом із круглолицим чорнявим юнаком навпроти, який двічі вдавився кашею.

Аж ось хазяїн крекнув і відсунув тарілку. Усі поквапно встали; ті, що спізнилися, на ходу запихали в рот недоїдені шматки хліба. Руал підвівся й собі. Хазяйська дочка востаннє глянула на чорнявого, її брат голосно гикнув, а куховарка змовницьки підморгнула Руалу.

Робітники ночували в довгій низькій повітці, просто на посиланій сіном підлозі, загортаючись у ковдри. Руалові вказали місце біля виходу, де сіно було ріденьке і з-під дверей тягло вогкістю. Незабаром повітка наповнилася густим хропінням здорових і дужих людей, утомлених після важкої роботи.

Руал лежав, дивлячись у темну стелю; уявлявся йому герцог, який вилітає зі спальні голяка, зате в собачому нашийнику, а вся його челядь зустрічає свого пана німим запитанням, яке має змінитися зворушливим співчуттям. Руал недобре всміхнувся: вельможа засудив себе на це, погрожуючи Марранові та прив’язуючи його до сідла. Відплата була солодка й від цього не менш справедлива.

Він ковзнув рукою за пазуху — золота ящірка зустріла його долоню дружнім, як йому здалося, дотиком. Ти свідок, подумав Руал. Я ніколи нікого не щадитиму й сам не попрошу пощади.

Думки його перекинулися до сьогоднішнього — він згадав про втраченого коня. Звичайно, зашкодивши ногу, жеребець не зміг би вирушати в дорогу негайно, як цього хотілося Руалу, і все-таки кінь — це капітал. Не слід пробачати хазяїну цієї грабіжницької угоди… Він повернувся на бік і подумав про хазяйську дочку.

Ліниво стукотів дощ по дощаному даху.

Руал сів. Робітники спали, потрясаючи повітря хропінням. Руал безгучно підвівся і вийшов під дощ, який почав слабшати.

Ферма була занурена у пітьму, тільки на кухні світилося тьмяне віконце та не спали нагорі, в кімнатах хазяїна. Руал навмання ступив кілька кроків — і завмер, тому що зовсім поруч, у копиці, манячіла чиясь біла сорочка. Незабаром виявилося, що власник сорочки був не один — не міг же він шепотітися сам із собою. Руал, чиї очі давно звикли до темряви, розгледів біляве, гладко зачесане волосся і радісний блиск очей.

Закохані прощалися — незабаром насторожене вухо Руала розрізнило звук боязкого поцілунка, і вслід за цим дівчина нечутно заквапилася до будинку, а чорнявий — це був саме він — прокрався до дверей повітки, озирнувся й пірнув у темряву. Руал помірковано пригнувся за копицею.

Дівчина тим часом перетнула двір і спершу подалася до парадних дверей — але потім, завагалася й повернула в бік кухні. Ільмарранен, охоплений веселим завзяттям, пішов за нею. Двері кухні обережно зачинилася — Руал порахував до двадцяти й увійшов слідом.

У грубці мінився жар, на широкому столі горіла олійна лампа. Куховарка перетирала рушником купу вимитого посуду, а хазяйська дочка, присівши на ослоні під стіною, щось гаряче їй пояснювала. Обидві злякано озирнулися на Ільмарранена.

— Ху, це ти… — з полегшенням видихнула дівчина. — А я думала, батько…

Куховарка широко посміхнулася:

— Ну, заходь, птахо зальотна…

Дочка хазяїна посунулася — Ільмарранен присів поруч. Йому здалося, що дівчина пахне молоком.

Куховарка хитро посміхнулася і прорекла, з розумінням кивнувши Руалові:

— Не спиться, хлопче? Від любові не втечеш…

Дівчина переривчасто зітхнула. І тоді Руал Ільмарранен заговорив. Він говорив просто й водночас натхненно, і в цій розповіді про минуле була велика любов, таємні заручини й жорстокий батько, що віддав наречену за іншого. Обидві слухачки подалися вперед, куховарка терла й терла давно суху тарілку, а дівчина від хвилювання бгала поділ своєї простенької сукні. Ледве Руал дійшов до моменту, коли танцювало весілля, стогнав покинутий наречений і намагалася вбити себе молода — на очах у обох виступили сльози, які до кінця історії мали пролитися.

— Напевне, батько її думав, що вона вам не рівня? — схлипуючи, запитала дівчина.

Руал сумно посміхнувся:

— Я гадаю, він просто боявся… Я вже тоді мав славу провидця…

— Як?! — перепитали його слухачки в один голос.

Руал посміхнувся ще сумніше, сміливо взяв руку дівчини в свої і перевернув її долонею догори.

— Оце так-так! — вигукнув він, водночас рішуче придушуючи її слабку спробу визволити руку. — Та й ви страждаєте від кохання!

Куховарка зойкнула одночасно з запитанням дівчини:

— А ви звідкіля знаєте?

Руал посміхнувся так сумно, як тільки міг:

— Я бачу багато чого, недоступного іншим… Бачу, ваш коханий поруч, але ви не можете бути разом… Бачу — між вами перешкоди… Бачу поцілунок… Зовсім недавно, так! О, який ніжний поцілунок!

Дівчина зашарілася і висмикнула руку. Куховарка широко роззявила рота. Невідомо, чим скінчилась би сцена, та раптом розчинилися двері й на порозі став темний, як хмара, хазяїн:

— Якого дідька! А ну, марш у ліжко! — гримнув він на дочку. Та підхопилася, пригнулась і вибігла геть.

— А ти що тут робиш? — провадив хазяїн, звертаючись до Руала. — Геть!

Руал не сперечався і вчинив за прикладом дівчини. Здаля ще чув, як хазяїн вичитує куховарці.

Наймити встали вдосвіта — сонні, похмурі, вони виходили з повітки, дивилися на сіре небо та перекидалися в’ялою лайкою. Руал перебрався на тепле місце, що звільнилося, і проспав ще години зо дві.

Збудило його сонце, яке розігнало нарешті хмари й проникло в повітку через безліч широких щілин. Руал вдоволено посміхнувся, потягся, струшуючи солому, й вибрався назовні.

Його здивувало, чому робітники, замість того, щоб займатися справами, юрмляться біля ґанку й щось голосно з’ясовують. Потім він перевів погляд і побачив на ґанку хазяїна. Хазяїн теж помітив Руала — і недобре посміхнувся:

— Ну-бо, ходи сюди, ти…

Руал підійшов. Робітники розступилися перед ним, як перед зачумленим.

— Ти що ж, — тихо, з погрозою промовив хазяїн, — ти що ж, закон забув? Не красти, де ночуєш?

— У чому річ? — теж тихо спитав Руал, у якого серце впало.

Хазяїн ступив з ґанку і раптовим чіпким рухом схопив Руала за комір:

— Не знаєш, погань? А дві монети на полиці лежали!

Він дихав Руалу в обличчя важким, нечистим подихом.

Маленькі очиці буравили жертву наскрізь.

— Це помилка, — сказав Руал, намагаючись говорити спокійно. — Я не бачив ніяких двох монет!

Хазяїн сильно відіпхнув його, так що він мало не впав на хлопців, які стояли позаду:

— Ах ти, злодюго! Та я зараз тебе повішу на першому суку, мені тільки спасибі скажуть!

Руала схопили за плечі, брутально струснули і штовхнули вперед; він спіткнувся об ґанок і впав обличчям униз. Боляче вдавилася в груди золота ящірка.

— Обшукайте його! — наказав хазяїн.

Смертельна небезпека нависла над золотою ящіркою. Чиїсь моторні руки заходилися гуляти по Руаловому одягу. Полізли за пазуху…

Руал рвучко скочив, відіпхнув двох, рвонувся наосліп, ненадовго звільнився — і знову впав, придавлений до землі. На шию йому накинули мотузку.

— Ой, паночку! Та що ж ви робите! — надсадно заверещав раптом жіночий голос. — Не злодій він, не злодій!

Робітники зупинилися, однак не розтискали рук, якими тримали Руала.

— Ясновидець він… — голосила куховарка. — А ви, хазяїне, зі своїх спитайте когось… Хтось зі своїх поцупив, а на нього вказують…

Здивовані робітники дозволили Руалові підвестися.

— У мене й кишень нема, — сказав він неслухняними губами.

Хазяїн на ґанку презирливо зсунув брови, відмахуючись від дочки, яка щось гаряче йому шепотіла. Поруч трималася за серце куховарка:

— Атож, немає в нього кишень… На ньому чоловіковий одяг, а той кишень не любив…

Руалове серце скажено билося об ящірку, що причаїлася за пазухою.

— Ясновидець… — роздратовано проворкотів хазяїн. — А грошики самі втекли, чи що? Ноги в них виросли, га? Ясновидець, дідько б тебе забрав… А от вкажи, ясновидцю, хто гроші поцупив!

Радісно закивала куховарка. Загомоніли наймити, а Руал потер забиту руку й кинув убік:

— Тільки й усього…

Дванадцять повних склянок стояли на широкому столі. Уздовж стіни вишикувалися збуджені, незвично гомінкі робітники. Веснянкуватий Руалів знайомець тонко хихотів; чорнявий красень раз у раз витирав об штани зопрілі долоні. Він надто нервувався — з протилежного боку столу на нього дивилася, не відриваючись, хазяйська дочка.

Хазяїн стояв скраю, поклавши важку долоню на худе плече блідого хлопчика — сина. Куховарка взяла руки в боки й заохочувала Руала посмішкою.

— Тут дванадцять склянок, — бадьоро сказав Руал. — Вода в них заговорена. По команді всі беруть склянки в руки — і я теж, щоб не було сумніву…

— І я візьму, хай уже так… — щиросердно пробасила куховарка.

— Я читаю заклинання, — провадив Руал, і в руках злодія склянка тріскається. У кого склянка трісне — той украв дві монети, й це доведено, тому що заклинання не брешуть. Ясно?

Веснянкуватий від напруги захихотів так голосно, що сусіди по черзі відважили йому по стусану. Чорнявий був блідий, як молоко, і гарячково м’яв тремтячі руки.

— Н-ну… — процідив хазяїн.

— Почали! — сказав Руал і перший узяв зі столу склянку. Другу взяла куховарка.

Наймити м’ялися, перезиралися, по черзі підходили до столу. Незабаром він спорожнів.

Хазяйська дочка не зводила пильного погляду з чорнявого. Той ховав очі й ледь стримував тремтіння в руках.

Запала напружена тиша. У тиші Руал почав:

— Темінь і сонце, землі та води! Приховане хай на світло виходить!

Він говорив тихо, зловісно, розтягуючи слова.

— Таємне на світло нехай виходить,

У цю єдину…

Голос його знизився до бурмотіння. Руки зі склянками напружено тремтіли.

— У цю єдину МИТЬ!

Слово хльоснуло, мов удар бича. Хазяйська дочка скрикнула, і потім знову стало тихо. Всі дивилися на чорнявого. У нього з рук капала вода — кап, кап… Склянка вродливого юнака дала тріщину до самого дна.

— Ой, паночку… — прошепотіла куховарка.

— Ось як… — тихо, майже лагідно промЬвив хазяїн. — Ось воно як, друже Варте…

— Я не брав! — розпачливо скрикнув чорнявий. Його відтирали до дверей. Розридалася вголос хазяйська дочка, вибігла, мало не збивши з ніг брата, який трусився, мов у лихоманці.

— Ма-атінко рідна… — куховарка кинулася слідом за нею.

Руал прихилився спиною до стіни, сьорбнув зі своєї склянки. Захлинувся. Чорнявого оточили колом, потім, не звертаючи уваги на сльози й виправдання, поволокли на подвір’я. Руал бездумно, мов заведений, вийшов і собі. Юнака вже роздягали, хтось клацав батогом. Схвально погукував хазяїн, утримуючи біля себе сина, який виривався:

— Чого там… Подивися, тобі теж наука…

Чорнявого простягли на траві четверо, тримаючи за руки й ноги. Дужий здоровань розлючено заходився працювати батогом. Руал хотів піти геть — і не міг, ноги не слухалися. Хазяїн бадьоро порядкував:

— По заслузі злодюзі, по заслузі! Ну ж бо! Ще!

— Пустіть! Не треба! — рвонулася з ґанку хазяйська дочка. Її схопила в обійми підоспіла куховарка, скрутила, заштовхуючи в дім. Дівчина зайшлася лементом:

— Ні, він не міг!

Озирнувся, насупився хазяїн.

Куховарка втягла дівчину в будинок, умовляючи й сама обливаючись слізьми. Крізь зачинені двері долетіло запекле:

— Звірі!

Руалові стало зовсім зле. Він стояв біля стіни й гриз руку, відчуваючи язиком присмак крові.

Шаленів, розсікав, звивався батіг. Чотирьом, які тримали Варта на землі, майже не доводилося вже докладати зусиль до цього. Інші наймити з застиглими, блідими обличчями збилися купкою.

— Тату-у! — закричав раптом хлопчисько, хазяйський син голосом підстреленого звіряти. — Тату, пробач! Відпусти Варта! Не треба!

Він упав перед батьком навколішки, з його руки випали дві мідні монетки й закотилися в траву.

Стало тихо — не свистів батіг і вже не стогнав Варт, тільки ревно плакав хлопчина:

— Він не брав… Це я… Пробач…

Хазяїн тупо дивився на нього й безгучно жував губами.

Потім усі, крім юнака, який непорушно лежав на траві, подивилися на скорченого під стіною, стиснутого в грудку Ільмарранена.

…Руала били всі.

Спершу його несамовито хльоскали батогом, потім куховарка в сльозах лупила по спині ціпком:

— На! Маєш! Ясновидець нікчемний, підлий змій!

Потім хазяїн тицяв його в живіт чобітьми:

— Ось тобі, приблудо! Отримуй своє, пес!

Потім наймити всі разом накинулися і били, толочили, тягали за волосся, плювали в обличчя, поки Руал не знепритомнів.

Напівживого, його викинули в рівчак, повний крижаної води, яка й привела до тями. Він чув голоси:

— Не здох часом?

— Та начебто здох… Ясновидець…

— А ти притопи його про всяк випадок…

— Охота бруднити руки…

Голоси віддалилися. Руал ворухнув рукою — і намацав за пазухою дивом уцілілий серед залишків одягу згорток.

Марран лежав у рівчаку на узбіччі широкого шляху, перед очима в нього звивався в мокрій глині причавлений каменем дощовий хробак — смикалося захльостувалось петлями слизьке кільчасте тіло, крізь рожеву шкіру проглядали темно-фіолетові нутрощі.

Захлинаючись у каламутній калюжі, Руал відчував себе таким само нікчемним, мерзенним розчавленим хробаком, що корчиться в очікуванні своєї жалюгідної смерті.

— Ось що, дорогенький, — сказав Ларт наступного по відвідинах ратуші дня. — Я ще раз переконався, що в серйозних справах твоя допомога така ж ефективна, як виловлювання бліх щипцями для каміна. Тому сьогодні тобі доручається стерегти наші кімнати.

Я не мав чого заперечити — просто з сумом спостерігав, як він збирається, засовує в гаманець пригорщу золотих монет і вирушає на пошуки міфічних слідів міфічної Третьої Сили в місті Каратові. Зачиняючи за собою двері, Ларт кинув через плече:

— І не здумай переступати порогу, навіть якщо готель раптом спалахне!

Його кроки стихли на сходах. Я відчув себе в’язнем кам’яного мішка, ніби на глум оточеного розкішшю та комфортом.

Годинник на вежі навпроти пробив одинадцяту ранку. Я потинявся по кімнатах, потім сів на підвіконні і заходився роздивлятися перехожих. Усі вони видавалися мені зараз чужими і нікчемними людьми, дурними й чванливими; серед жінок не відзначив жодної, котра здавалася привабливішою за облізлого тхора. Гірко зітхаючи, я згадував рідні місця, корчмаря, що наливав мені в борг, і любоньку Данну, для якої я був учнем чарівника. По склу повзла муха — я жорстоко з нею розправився.

У цю мить сердечного смутку мені почувся стукіт у двері. Неприємно вражений, я завмер. Стукіт повторився, вже виразно, хоча й неголосно.

Я налякався, тому що вдавати чарівника за дорученням і в присутності Легіара — це одне, й зовсім інше — зображати магічну велич наодинці, ризикуючи власною шкурою. Я легкодухо вирішив зачаїтися.

Стукіт, однак, повторився. Я весь підібгався й рушив до дверей, на ходу намагаючись виробити бодай трохи переконливішу для мага лінію поведінки.

— Чого вам треба? — гримнув я, відчиняючи двері.

За два кроки від мене злякано кліпало волошковими очима чарівне створіння в чіпці та фартушку покоївки. Я охнув.

— Пане чарівник… — тонким тремтячим голоском проспівала ця пташка. — Перепрошую… Прибирання… Вибачте… — й вона присіла до землі в незграбному реверансі.

Не вірячи своєму щастю, я відступив усередину кімнати. Пташка трохи збадьорилася, втягла в номер цебро з водою та щітку з довгою ручкою.

Їй, можливо, виповнилося шістнадцять. На зріст була мені по плече, адже і я не велетень. З-під накрохмаленого чіпця вибивалися рудуваті кучерики, а на рожевому писочку з круглими щічками прочитувалася кумедна рішучість виконати важку й небезпечну місію — прибирання кімнат чарівника.

Доля зглянулась-таки на мене й вирішила винагородити за провал на вечері в мера.

Пташка взялася до роботи — витягла з цебра волохату ганчірку, з якої капала вода, спритно накрутила її на щітку та запхала під крісло, на яке я негайно видерся з ногами. Намагаючись не дивитися на мене, волошкові оченята серйозно потупилися.

— Як тебе звуть? — запитав я недбало.

— Мірена… — скромно відповіло волошковооке створіння.

Я відчував дедалі більшу наснагу. Пташка ялозила ганчіркою по підлозі, рукави її сукенки задерлися до ліктів, оголюючи тоненькі білі руки, а чепець з’їхав на чоло, відкриваючи ззаду, на шиї, чарівний руденький кучерик.

Працювала вона абияк — я, бувало, мив підлогу куди швидше та чистіше. Не без зусиль я пригнітив у собі порив дати їй урок вологого прибирання. Ось вона випросталася, зворотним боком долоні забираючи від очей неслухняні пасемця — і зустрілася поглядом зі мною. Рожеві щоки її тепер зовсім почервоніли.

— Чи не буде люб’язний пан чарівник… — пролепетіла вона, — покликати пана свого слугу, щоб карниз…

Вона затнулася.

— Що, люба? — перепитав я прихильно.

— Карниз… Протерти… — прошепотіла вона, — високо, я не дістану…

Я нарешті зрозумів — вона збиралася зітерти пилюку з карнизу над вікном, до якого їй було, як до неба.

— А мого ледаря досі нема, — проказав я засмучено, — я, бач, послав його сьогодні з важливим дорученням. Що ж робити?

Вона покусала губки, потім рішуче струснула головою і полізла на підвіконня.

Якби її рука була хоч наполовину довша, бідолашна, можливо, й дотяглась би до карнизу, коли б стала навшпиньки. Я спостерігав за її впертими акробатичними вправами, поки не витримав — підійшов ззаду, взяв за стан і підняв вище.

Важила вона, як однорічне кошеня. Під корсетом відчувалися теплі реберця. Дівчина смикнулася від несподіванки, але незабаром затихла, повисіла хвилину без руху й нарешті струснула мені на голову пучку дрібної білої пилюки.

Я обережно поставив її на підвіконня. Не дивлячись, вона зіскочила на підлогу й кинулася до свого цебра, ніби сподіваючись від нього допомоги й захисту.

— От і впоралися, — сказав я лагідно.

Волошкові очиці були широко розплющені, кволі груденята під фартушком ходором ходили.

— Чарівники дивний народ, Мірено, — почав я, роблячи крок їй назустріч. — Їм доводиться подорожувати, боротися з чудовиськами, допомагати людям… Тобі, наприклад, потрібна допомога?

Вона відступила, тримаючи перед собою ганчірку, як білий прапор. Я посміхнувся мудро й стомлено:

— Дитя моє, чарівники не такі, якими здаються… Поглянь на мене. Тобі здається, я молодий? Але я вже побачив таке, чого ти й уявити не можеш… Облиш свою ганчірку. Я вчинив безліч подвигів… А тепер хочу спокою. Поклади ганчірку на підлогу. Просто спокою, і щоб у грубці тріскотів вогонь, і ніжний друг був поруч… Покинь же врешті-решт ганчірку!

У неї були сухі, гарячі губи. Ганчірка ляпнула на підлогу і здійняла бризки.

— О, пане чарівник… — шепотіла пташка, здригаючись і відступаючи. — Я завжди ніяковію перед поважними панами… А чаклунів не бачила взагалі… Ні, я знаю своє місце, пане чарівник! Я просто служниця, я боюся шляхетних панів!

— Не бійся мене, дитя моє… Я нещадний до ворогів, але ти — ти інша річ…

Я звалив її на плече і поквапно поволік у спальню. По-зрадницьки зарипіли вхідні двері.

Звичайно, всюдисущий Ларт, який завжди з’являється вчасно, відповів на моє замішання скептичною посмішкою.

Мірена відхекувалась, поправляючи чепець.

— Я не перешкодив, мій пане? — угідливо спитав Легіар.

Я промимрив щось невиразе, а пташка раптом спохопилася:

— Ой, пане слуго! А я ж не прибрала у вашій кімнаті!

Вона миттю підхопила цебро, ганчірку та щітку й пірнула в кімнатку для слуг. Ларт провів її оцінюючим поглядом, гмикнув і квапливо рушив услід. Я залишився посеред вітальні, в калюжі води.

Мірена не поверталася. Звук ганчірки, що ялозить по підлозі, незабаром стих. Я підійшов до портьєри, яка закривала вхід у кімнату для слуг, і прислухався. Знайомий тонкий голосок збуджено повторював:

— А я тоді кажу, що боюся поважних панів, особливо чарівників!

— А слуг не боїшся? — діловито поцікавився Ларт.

— Слуг — ні… — відповіла збентежена пташка.

Стало тихо. Потім тонкий голос прохально залепетів щось, виразно вимовив кілька разів «не треба». У мене зсудомло щелепи.

За портьєрою впало щось важке. Голосок спершу був прохальний, та за мить уже став благальним, а далі й зовсім затих. Щось заспокійливе проворкотів Ларт.

Лунко вдарив годинник на вежі.

Я відчув, що в мене спітніли ноги, повернувся і пішов геть, намагаючись втекти від приголомшуюче палкого шепотіння.

І тут мене зупинив дивний звук, що не мав жодного відношення до пристрасті, — неголосний, але виразний, він лякав, як шипіння отруйної змії. Скрикнув Ларт — я не чув раніше, щоб він так кричав. Це був зойк переляку. Я кинувся назад і одним махом відкинув портьєру.

Мірена, маленька дурненька Мірена стояла посеред кімнати в самій сорочці, з розпущеним по плечах, розпатланим волоссям. Обличчя її змінилося до невпізнанності, очі закотились. Рот був напіврозтулений, губи і язик не рухалися, і все-таки виразно, надто виразно з її горлянки раптом вирвався чужий, низький голос:

— Вона… Вона стежить… Шукай, Легіаре… Її подих серед нас, серед нас… Їй потрібен брамник…

Я набрав у груди повітря, аби заволати на все горло. Ларт попередив цей намір і швидко затис мені рота рукою.

А з нерухомих губів Мірени злітало, чергуючись із шипінням і дивним звуком, який ніби пузирився:

— Вона йде… Вона на порозі… Очікує… Чекати — недовго… Іржа, іржа! Пам’ятай, Легіаре! Вогонь, зазирни мені в очі. Рвана діра, де було сонце. Подивися, он лезо сходить сльозами, вона, вона…

Мірена раптом переривчасто зітхнула, смикнулася й опустилась на підлогу. Ми обоє кинулися до неї.

Вона просто спала — міцно й безтурботно, як дитина.

— Знамення, — прошепотів пополотнілий Легіар. — Знамення.