Брамник

Частина третя ІСПИТ

Літо перевалило за свій полудень і потроху, ні хутко ні поволі, рушило назустріч неминучій осені.

Тепер він кульгав менше й міг долати більшу відстань, перш ніж падав знесилений.

Удень сонце зачудовано витріщалося на людину, що з гідним подиву завзяттям ішла й ішла нескінченними, курними шляхами, порослими травою, — ішла вперед без мети чи надії, просто щоб іти. Вночі зірки байдуже дивилися, як він шукав пристановища й часто-густо, не знайшовши його, засинав під відкритим небом. Час від часу й сонце, і зірки затягалися жмутами хмар, несамовито бушували грози, проливалися дощі — а людина йшла і йшла, без мети, без надії, і не було, очевидно, причини, яка могла б змусити її зупинитися бодай ненадовго.

Предковічні ліси змінилися рідкими гайками, а далі — нескінченним степом, схожим на стіл під ворсистою скатертиною. Потім дорога, здається, повернула — вдалині заманячіли подоби гір, але шлях крутонувся ще раз, рішуче, стрімко, й гори залишилися збоку, щоб незабаром сховатися зовсім.

Люди, які жили в оточенні лісів, були худорляві й недовірливі; жителі степу охочіше пускали подорожнього переночувати, дозволяли відробити вечерю, навіть часто давали йому в дорогу зайвий кусень хліба. Він пив воду з придорожніх колодязів, які траплялися рідко. Іноді колодязь виявлявся порожній, і тоді він страждав від спраги сильніше, ніж від туги. Степ гнітив його — здавалося, що на нього дивляться. Відчуття це часом було таке сильне й виразне, що, засинаючи, він звик натягати драну куртку на голову.

Коли дорогою знову почали траплятися ріденькі гайки, він ненадовго зітхнув вільніше, але потім раптом прийшло відчуття невиразного занепокоєння.

Якось увечері він розіклав своє багаття під самотнім деревом у чистім полі.

Потріскувало галуззя у вогні; втім, його не могло вистачити надовго, а сили бракувало, щоб дістати величезну суху гілку, зламану колись бурею та навислу над головою. Побої, що ледь не коштували йому життя, нагадували про себе частіше, ніж хотілося б.

Він дивився у вогонь і згадував грубку в маленькому домі, де сидить за струганим столом сумна жінка, гойдає дитяче ліжечко й дивиться на білий клапоть, заплямований кров’ю. Його рука бездумно опустилася за пазуху й витягла згорток. Упала в темряву брудна ганчірка.

Золота ящірка дивилася смарагдовими оченятами в його пригаслі очі. Танцювали відблиски вогню на граціозно вигнутій спинці.

Я програв, сказав собі Руал Ільмарранен. Я програв, тепер уже остаточно. Ніколи мені не повернутися до тебе, ніколи не помститися за те, що зі мною зробили.

Ніби вітер пройшов густою кроною над головою в Руала; здригнулися простягнені до неба високі гілки. Щось незнайоме, густе, темне здійнялося хвилею в його душі, здійнялося і перехопило подих. Там, усередині Ільмарранена, ворухнулося почуття, яке не мало назви, і — чи це марення? — він виразно почув своє ім’я, його погукали. Він заметався, оглядаючись — нікого. Мара зникла.

Догорало багаття. Руал не мав чим підтримати вогонь. Він просто сидів і бездумно дивився, як галуззя розсипається попелом. Ящірка дивилася теж.

Стало на якусь хвилину так темно, що Руал не бачив її очей. Потім вони знову запроменилися холодним світлом — зійшов місяць.

Ну годі, подумав Руал. Все було безглуздям із самого початку. Марран мертвий, тому що Марран був магом. Варто з’єднатися з ним у його смерті, щоб у світ повернулася гармонія.

Він важко підвівся — знову заболіло в хворому боці. Нічого, подумав він з полегшенням, тепер це ненадовго.

Десь далеко, за лісами й ланцюгом пагорбів, серед темряви прокинулася жінка. Охоплена раптовим, неусвідомленим жахом, скочила, кинулася до сонної дитини — та малий спокійно посопував, притискаючи кулачок до маленької круглої щоки. А жах не відступав, навпаки — посилювався, перехоплював подих, напливав із темних вікон, із дверних провалів, чорний, задушливий, незбагненний. Жінка стояла над ліжечком, слухала дихання маляти й нечутно ворушила губами, повторюючи те саме слово.

Руалів пояс був короткий, але міцний. Він зняв його, в світлі місяця подивилося на дерево — одна нижня гілка була надламана, але до іншої, живої, надійної, з деякими зусиллями можна було дотягтися.

Руал стомився, але думка, що більше не доведеться ні до чого себе примушувати, підбадьорила його. Він звівся навшпиньки й перекинув кінець пояса через нижню гілку. Потім подумав, що не слід кидати золоту ящірку напризволяще, повернувся до вогнища, яке догоріло, навпомацки знайшов ганчірку й накинув її на докірливі смарагдові очі. Залишалося тільки видовбати біля коренів ямку й сховати скарб від чужого ока.

Руал обійшов дерево, вишукуючи затишну місцинку. Від стовбура раптом відокремилася темна тінь.

Від несподіванки Ільмарранен мало не впустив згорток. За три кроки від нього стояв великий вовк.

— Ні, — сказав йому Руал, стримуючи тремтіння в голосі. — Це ти ще зарані. Йди. Потім.

Вовк переступав з лапи на лапу. Руал озирнувся на багаття — головешки давно згасли.

— Ось що, — звернувся він до вовка. — У мене серйозні справи, і я не бажаю мати свідків. Якщо не заберешся, буде кепсько нам обом.

Відповіддю йому було жалібне скавуління. Руал пильно подивився на вовка. Той відповів поглядом, який означав, очевидно, несміливе прохання про заступництво.

— Слухай-но, ти… — почав Руал.

Вовк зробив кілька невпевнених кроків йому назустріч. Руал замахнувся — вовк відскочив і вибухнув сумним гавкотом.

— Ах, ти ж… — вилаявся Руал.

Він повернувся і пішов до свого пояса, що звисав із нижньої гілки. Собака постояв і рушив за ним.

Руал узявся за пояс, закріпив його кінець на гілці, посмикав — надійно. Озирнувся — звір знову стояв за три кроки. Ільмарранен стиснув зуби й заходився скручувати петлю. Рвучко озирнувся — той був на місці.

— Не дивися, — попросив Руал.

Вовк чи пес переступив з лапи на лапу. Руал знову замахнувся — він відскочив, але йти не збирався.

Руал роздратовано відкинув петлю — вона хилиталася, мов гойдалка над урвищем. Ільмарранен плюнув і повернувся до погаслого багаття.

Звір несміливо підійшов до нього й пригорнувся до ніг теплим, волохатим боком.

Погожого ранку на околиці степового селища розгорнувся ярмарок.

В’язки яскравих, лискучих, ніби лакованих овочів разками барвистого намиста звисали з-під латаних накриттів, загрожуючи своєю вагою перекинути дерев’яні стовпчики. Заклично погукували продавці, потрясали товаром і хапали за відлоги кожного, хто поминав їхні ятки. Під ногами сновигали дітлахи, пантруючи, де б поцупити, що погано лежить; зеленою горою височіли кавуни, золотаво-жовтою — дині. Десь уже танцювали, ритмічно повискували під акомпанемент заливчастої сопілочки та вдаряли в чималенький бубон; десь лайливо перегукувалися, обмінювались взаємними звинувачення та довгими барвистими прокльонами. Гугняво тягли жебраки, прибрані в мальовниче лахміття.

Руал брів повз свинячі тулуби, начеплені на гаки, повз в’язки копчених ковбас, повз піраміди білого, як цукор, сала й барила жовтого меду. Слідом невідступно волікся сірий, великий, схожий на вовка пес, брів з понуро опущеною головою, поводячи порваним вухом. Обох мучив нестерпний голод.

Низенький селянин важко сопів, розвантажуючи воза, переносив під навіс мішки з борошном. Руал розтулив потріскані губи, щоб попрохати:

— Візьміть у поміч…

Той скосив на нього око, крекнув і кивнув прихильно.

Мішки притискали до землі, натирали спину тугими боками, як живі, виривалися з онімілих рук. Руал згадав працю підмайстрів на Хантовому млині.

Нарешті спорожнів білий від борошна віз. Згорблений Руал стояв перед селянином. Той ще раз крекнув, знайшов у полотняній сумці кусень хліба і шмат сиру:

— На…

Ільмарранен узяв.

Неподалік, під іншим спорожнілим возом, сиділи на соломі та жували бублики дві пишні, святково вбрані молодиці. Руал несміливо наблизився, постояв і попросив дозволу сісти поруч. Йому милостиво кивнули.

Солома було свіжа, запашна, золотава. Сухий хліб танув у роті, сир же здавався неземними ласощами.

Підійшов пес, глянув на Руала сумними очима, все розуміючи. Руал зітхнув і відломив йому шматок.

— Нетутешній? — поцікавилася одна з молодиць, смаглява, з яскравими рум’янцями на щоках, судячи з усього, досить добросердна.

Ільмарранен кивнув, продовжуючи зосереджено, з насолодою жувати.

Повз них проходили десятки ніг — у наглянцьованих чоботях, у драних черевиках, а частіше босих, чорних від засмаги. Дно воза з широкими щілинами нависало над головою, захищаючи від палючого серпневого сонця. Пес доїв шматок, яким поділився з ним Руал, і прилаштувався за колесом.

— Твій собака? — спитала інша молодичка, теж рожеволиця, але з розсипом ластовиння по всьому обличчю. — Ух і здоровенний, жах!

Руал похитав головою:

— Прибився…

Перша молодиця впоралася зі своїм бубликом і витягла звідкись жменю смажених горішків. Лузаючи їх, неквапно спитала:

— То що нового?

— Де? — не зрозумів Руал.

— У світі… Адже ти мандрівник?

— Мандрівник, — відповів Ільмарранен по нетривалому роздумі.

— Ну, що бачив?

Руал міркував незвично повільно, туго. Болісно потер перенісся й нарешті вичавив із себе:

— Скрізь люди… І життя теж… Скрізь…

Молодиць він більше не цікавив.

Руал сидів і з гіркотою намагався згадати хоча б одну зі своїх колишніх барвистих промов, здатних заворожити слухачів на довгі години. По дерев’яному ободу колеса повзла зелена кузька.

На віз, під яким вони розташувалися, хтось кинув порожню діжку. Згори посипалися пил і дрібні соломинки, молодиці в один голос вибухнули лайкою, їм незлостиво відповів густий бас. Ільмарранен зрозумів, що час іти звідси.

— Чуєш, ти, мандрівниче, — спитала раптом чорнява, — а що про вовкулаку чувати?

Руал здивувався:

— Про вовкулаку?

Чорнявка сплеснула руками:

— Глянь, уся околиця про вовкулаку торочить, а цей очі витріщив!

— Ну, перевертень, вовчисько такий! — поблажливо пояснила ряба. — То людина він, і не відрізниш, а то вовк здоровенний, людей жере. Десятьох уже загриз, і ніяк не можна його вистежити.

Цієї миті той, хто гугнявив басом, гепнув на віз другу діжку, схоже, майже повну.

Чорнява, мистецьки лаючись, вилізла назовні. Руал кивнув веснянкуватій і вибрався теж. Пес, який терпляче очікував на нього, скочив і закрутив хвостом.

— Ото причепився, — сказав йому Ільмарранен.

Торговище жило своїм горлатим, строкатим, невгамовним життям. У кошарах несамовито бекали вівці, покірні селянські коні занурювали морди в торби з вівсом, почеплені їм на шиї, тьмяно поблискувала сонна риба на слизьких від луски прилавках. Руал шукав іще якогось заробітку. Пес не відставав ані на крок, поки базарна колотнеча не занесла обох углиб м’ясних рядів.

Тут сталася маленька пригода — з надр кривавого царства м’ясників з’явилася раптом зграя величезних, вгодованих тельбухами собак. Руалів пес видав щось подібне до «Ах!» і сів на хвіст, наче в нього підігнулися лапи. Наступної миті зграя здійняла нестерпний гавкіт, кинулася на чужинця, й атака миттєво переросла в гонитву.

Руал завмер, безпорадно озираючись, неспроможний бодай щось почати. Гавкіт і вереск стрімко віддалилися, потім ненадовго наблизилися знову, й нарешті розчинились у лементі базарного натовпу.

Ільмарранен відчув себе нестерпно самотнім. Глухо стукотіли об колоди сокири м’ясників.

— Не стовбич на проході, роззяво!

Руала сердито відштовхнули вбік; намагаючись встояти на ногах, він ударився об чиюсь спину. Той, кого він ненароком штовхнув, похитнувся, але встояв. Ільмарранен схопився за дерев’яний стовпець, який утримував пістряве накриття ятки.

— Даруйте… — пробурмотів Руал.

Чоловік, якого він штовхнув, був худорлявий, невисокий і з одягу більш схожий на городянина, ніж на сільського жителя. Зараз на його тонкому смаглявому обличчі лежала квітчаста тінь від ятки, у напівтемряві приязно зеленіли звужені іронічні очі.

— Нічого, — неголосно відгукнувся незнайомець, — буває.

Ільмарранен піймав себе на тому, що досі його розглядає, зніяковів і відвів погляд.

Власник ятки, що вигулькнув невідомо звідки, нагримав на обох:

— Ну-бо, проходь, не заступай товару!

Незнайомець поблажливо посміхнувся і відійшов. Руал, сам не знаючи навіщо, відійшов слідом.

— Нетутешній? — спитав його незнайомець.

— Начебто… мандрівник, — відгукнувся Ільмарранен.

Той покивав.

— Ви ніби теж… не з цих країв, — по нетривалій паузі припустив Руал.

— Я комерсант, — охоче повідомив незнайомець, — подорожую, прицінююся…

Вони поволі йшли поміж рядів. Сонце стояло в зеніті, базар божеволів.

— Достаток, — сказав комерсант. — Але бракує тієї екзотики, що така люба серцю аристократа. Як ви гадаєте?

Руал знизав плечима.

— Свен, — відрекомендувався торговець і простяг вузьку долоню Руалові. Ільмарранен механічно її потис, потім згадав, що треба назвати себе:

— Руал.

— Я людина з півночі, Руале, — неквапом провадив Свен, — цей степ багатий, але такий одноманітний… Ви не бажаєте присісти?

Вони влаштувалися на якихось мішках у затінку крихітної дощаної халабуди, яка слугувала за склад. Цим само притулком скористалися двоє дівчаток-підлітків, обидві з кошиками й у пістрявих хустках.

— Ви, здається, теж прийшли з півночі, — припустив Свен, із задоволенням простягаючи стомлені ноги. — Ви мене зрозумієте. Я нудьгую за лісом, клубками коренів, зарослими яругами, непролазними заростями ліщини, лісовими озерами… Тут сухо й нудно. Степ, як блудниця, байдуже стелиться під кожного з трьох сотень вітрів…

— І ніде сховатися, — сказав Руал.

— От-от! — підхопив співрозмовник. — Саме так!

Дівчатка, які спочивали поряд на мішках, жваво базікали; разів зо два до вух Руала долинуло голосно вимовлене слово «вовкулака». Він прислухався.

— Десятьох уже загриз…

— Та нехай мене медом мажуть, а я сама через поле не піду!

— І я не піду…

Свен помітив, що Руал дослухається до розмови, й посміхнувся:

— Це вони про що?

— Про перевертня, — сказав Ільмарранен. — Начебто всі тут у них вовкулаки бояться.

Свен знизав плечима, усім своїм виглядом виражаючи здивування з приводу настільки незначних і кумедних проблем:

— Вони, бачте, бояться вовкулаки… Їм начхати на спеку, на пилюку, на сонце, у них по одному дереву на селище і по одному колодязі на село, та й той пересох… Перевертень!

І Свен витяг із-за пазухи баклагу. Ільмарранен інстинктивно зробив ковток.

— Пийте, Руале, — радо запропонував Свен, простягаючи воду співрозмовнику.

Ільмарранен спробував відмовитися, але Свен вклав баклагу просто в руку, що її від підніс, протестуючи. Руал не встояв і притулився губами до горлечка. Гостра насолода від прохолодної свіжої води, що заструменіла в горлянку, на кілька секунд паралізувало його, притупила думки й підкорила волю. Заворожений щастям вгамування спраги, він мало не випив усе.

— Світле Небо, — пробурмотав він, повертаючи баклагу. — Я, здається, залишив надто мало…

Свен не розгнівався і не засмутився:

— Нічого… Мені вистачить.

І теж приклав баклагу до губів.

Пронизливий жіночий вереск почувся з протилежного боку халабуди і змусив його похлинутися. Дівчатка, які сиділи поруч, скочили, мов ужалені. Гамір торговища на мить притих, щоб наступної миті вибухнути подивом і тривогою.

— Пху на тебе… — сказали з-під сусіднього воза. — Що за чума так репетує?

Вереск змінило збуджене, перелякане голосіння:

— У сараї, у сараї! Ззаду хотів накинутися!

Люди витягали шиї, дехто кидав торгівлю й підтюпцем біг до місця події, зацікавлено бурмочучи:

— А щоб тобі… Пху на тебе…

Свен нарешті відкашлявся. Невдоволено зробив припущення:

— Гаманець у неї зрізали, звичайно.

З протилежного боку халабуди збиралася юрба:

— Та що таке? Хто?

— Вовкула-ака! — с новою силою заволала жінка.

Свен підскочив і видав дивний здавлений звук, щось на кшталт «Агм». Баклага здригнулася в його руці, й Руалові мимохіть подумалося, що комерсант, схоже, трохи боязкий.

Дівчаток ніби водою змило. З-під найближчого воза вискочив скуйовджений хлопець, заметався, збиваючи з ніг цікавих. Навколо халабуди закрутився людський вир — хтось щодуху втікав, хтось, навпаки, пробирався ближче. Руал і його співрозмовник зненацька виявилися в центрі подій.

— З глузду вони з’їхали, — переконано кинув Свен. — Поглянемо, що там, Руале?

Така пропозиція не в’язалася з боягузтвом, у якому запідозрив Руал свого нового знайомого.

Крізь невпинне голосіння жінки тепер пробивалися інші голоси:

— Та хто бачив, хто?

— У сараї…

— Попався, нарешті!

— Відійди! Ану, відійдіть усі!

Далі до людського галасу долучилися заливчасті голоси численних псів — можливо, тих самих, зустрінутих Ільмарраненом у м’ясних рядах.

— Ну ж бо, Руале! — Свен був збуджений і, здається, веселий. — Ходімо поглянемо, як місцеві жителі поводяться з перевертнями!

Ільмарранен не відповів, лише припав до стіни халабуди, зазираючи в чималий круглий отвір на місці колишнього сучка.

Всередині, у півмороку, до якого не відразу звикло око, серед безладно накиданих барил, лантухів і дерев’яних ящиків безформною купою тремтіла величезна, сіра істота, яка забилася в куток — Руал бачив у плямі курного світла тільки передню лапу й притиснуте порване вухо.

— О Небо… пробурмотів Ільмарранен і відсахнувся. — Мій пес!

А події тим часом розвивалися. По той бік халабуди голосно радилися:

— Підпалити — і край…

— Дурний — підпалити! Там у мене товару на два дні…

— Згадаєш про свій товар, коли ця тварюка на тебе кинеться!

— Давайте, люди, збирайте солому.

— Взагалі ж, осиковий кілок потрібен…

— А хто в сарай піде, га? Солому збирай!

— На сусідів перекинеться! Усе погорить до пня…

— Відтягніть воза! Дітей заберіть!

Слідом за Свеном Руал обігнув дощану будівлю і проштовхався до тих, що радилися. Жінка, котра здійняла галас, аж захлиналася розповідаючи цікавим:

— Вовчисько, ох і вовчисько! Шерсть дибки… Як гляне — а погляд людський, мало не говорить… Я так і обімліла, а він — у сарай…

Хтось засумнівався:

— А ти не плутаєш? Може, привиділося?

— Як же, привиділося! — стрепенулася жінка. — Я пику його запам’ятала, він у людській подобі тут шаснув… А вовком став — іклиська до землі, й посміхається!

Хтось підтвердив:

— Якщо посміхається — точно він…

Недовірливий не здавався:

— Зазирнути б, подивитися…

— Тільки спробуй! Двері, бач, завалили й правильно зробили. Гляди, ще обернеться знов людиною та втече.

Цікаві налякано ойкали, в той час як біля привалених мішками дверей порядкував міцний, серйозний чоловік у полотняному фартусі:

— Соломою обкладемо довкола… Сторожу поставимо, щоб не вирвався. Справа серйозна, що нам твій товарі — нагримав він на власника халабуди, боязкого літнього торговця, що ламав руки й мало не плакав:

— Та на інших же вогонь перекинеться, подумайте, люди! Не можна цього робити, це руйнація!

Свен смикнув Руала за рукав:

— Ох і рішучий народ… Як гадаєте, спалять?

— Кого? — глухо спитав Руал.

Свен закліпав вузькими зеленими очима:

— Вовкулаку… Кого ж іще?

Хтось уже мостив солому навколо халабуди. «Вовчисько, вовчисько!» — скрекотіла жінка, з якої все почалося. Голосив хазяїн приреченого товару. Шепотілися зацікавлені.

Руал повернувся і почав вибиратися з юрби. Йому хотілося піти — геть, куди очі світять, не бачити й не чути ще однієї публічної розправи.

Люди галасували, шепотілися, хтось наважився глянути в щілинку і з криком відскочив: «Вовк!». Руал прискорив крок.

Із халабуди раптом почулося тужне виття, від якого холола кров. Юрба відсахнулася, хтось зловтішно сказав:

— Підпалять тебе, то не так завиєш!

Руал зупинився. Ні, подумав він. Тільки не втручатися. З мене годі.

Виття повторилося, тоскне, безнадійне, передсмертне. Юрба галасувала. Ільмарранен, не усвідомлюючи, що робить, повернув назад, розштовхуючи, спотикаючись і наступаючи на чиїсь ноги. Ні, не втручатися нізащо. Нехай роблять, що хочуть.

Оберемки золотої соломи надавали халабуді охайного, святкового вигляду. Люди кидали ще й ще. Виття стихло.

Руал зробив останнє зусилля, протиснувся вперед, і виявився просто перед чоловіком у полотняному фартусі. Той здивовано витріщився на нього. Ільмарранен озирнувся на юрбу.

Чоловіка, жінки, підлітки, насторожені, перелякані, роздратовані… Нічим їх не зворушиш. Нічому не повірять. Поб’ють, а халабуду таки підпалять. Світле Небо, навіщо мені це все? Давно мене били?

— Підпалюйте, дурні, — сказав Ільмарранен голосно й поблажливо. — Ну ж бо, спаліть свій товар, свої вози, свої намети. Гадаєте, перевертень вам пробачить? Та він з’явиться до вас уночі, й ранком вас знайдуть у ліжках охололими, але з підсмаженими п’ятами!

— Що ти верзеш! — роздратовано буркнув чоловік у фартусі.

— Я верзу?! — повернувся до нього Руал. — Та ти про перевертнів що-небудь знаєш? Ти знаєш, що таке розлючений, убитий не за правилами перевертень? Ти хоч одне заклинання в житті чув?

Ільмарранен говорив переконано, палко, виважено. Юрба навколо зімкнулася щільніше, голосніше загомоніла:

— Заклинання, каже.

— На перевертня заклинання.

— Але ж справді…

— Та підпалюй, не слухай…

Власник сараю підскочив до Руала, схопив його за рукав:

— І я кажу, не треба палити… І я те саме кажу!

— Цілий буде товар твій, — сказав Руал недбало. — І вас, дурні, я врятую від кошмарної помсти цієї тварюки…

— Забирайся геть, самозванцю, — сказав чоловік у полотняному фартусі, але якось непереконливо, в’яло сказав. Руал підняв руки, закликаючи до уваги:

— Зараз. Я. На ваших очах. Вижену вовкулаку туди, звідки він прийшов, у безодню! Оболонка його є собака. Ви побачите на власні очі!

— Браво! — почулося з юрби. До Руала підскочив скуйовджений Свен:

— Слухайте його, люди! Він може! Він уже вигонив перевертня, він воскрешав мертвих, він говорив із вітром і травою! Слухайте чарівника!

Щось усередині Руала болісно стислося, але він не виказав цього, знову підняв руки:

— Мовчіть! Замовкніть на дві хвилини!

Стало відносно тихо. Руал повернувся обличчям до стіни. Йому здалося, що колись робив це. «Слухайте чарівника»… Руала охопив страх перед невдачею. Він закусив губу, намагаючись не згадувати обличчя Варта, юнака з хутора. Герцог… Розбійники… Навіщо він починає все спочатку, чому не може просто промовчати, як усі? Дурнувата, смертельно небезпечна гра.

За його спиною захвилювалася юрба. Відступати було нікуди.

— Вийди! — гучно проказав він.

Миттєво залягла тиша. Руал набрав у груди повітря:

— Виганяю тебе… У болото, у туман, у безодню, що засліплює пітьмою… Не торкай людського тіла, ні кості, ні крові, ні м’яса, ні серця, ні жил, ані печінки… Заклинаю, виганяю, у безодні замикаю!

У нього зірвався голос. Зате раптом завили навколо всі примовклі до цього пси. Завили на одній моторошній ноті й кинулися навтьоки. У юрбі зчинилося сум’яття, хтось квапився втекти, розштовхуючи інших. Що це? — подумав Руал. Поруч подав голос Свен:

— Відкрийте вхід! Відтягніть мішки, хутко!

Охочих не знайшлося, тож він сам узявся до справи.

Ільмарранен байдуже дивився, як він перевертає мішки, надсаджуючись, відтягає їх від входу. Потім Руал відіпхнув ногою останній мішок, що перепиняв шлях, відчинив низькі рипучі двері й ступив у темряву.

З кута зацьковно дивилася на нього пара нещасних, змучених очей.

— Ходи сюди, — прохрипів Руал. Намацав у півмороку вухо, вологий ніс, зашийок, що здригався.

— Біжи, — прошепотів Ільмарранен. — Іди звідси. Зараз…

Він погладив пса по зашийку, потім рішуче стис у кулаці шерсть і потяг його до виходу, звідки падало курним променем денне світло з відчинених дверей.

Юрба зойкнула.

— Оболонка його є — собака, — сказав Ільмарранен якомога гучніше й розтис пальці.

Звір на мить присів, оглушливо гавкнув і рвонувся вперед, просто на людей, що разом відсахнулися. Заверещали жінки, залилися гавкотом собаки — а величезний сірий пес помчав геть, рятуючи своє життя, і миттю зник, супроводжуваний загальним страхом і собачою зграєю. До Ільмарранена підійшов Свен, осяйно посміхнувся, ні слова не кажучи, похитав головою і потис йому руку.

— Дякую, я не голодний, — бурмотів Руал, відпихаючи тарілку зі смаженою телятиною. — Годі…

Він обважнів і трохи осоловів від щедрої, смачної, любовно приготованої їжі. Пригощали власник халабуди й кілька шанувальників, які з’явилися в Руала після подвигу з вовкулакою. Поруч за столом прилаштувався Свен — той їв мало, зате говорив не вгаваючи:

— Я вражений! Досі до тями не прийду! За десять хвилин позбавити людей перевертня, який замордував околиці! Любі мої, цей чоловік врятував ваш товар і ваші життя. І як легко, і разом з тим як мужньо! Браво, дорогий Руале. Господарю, дайте йому ще печінки.

Ільмарранен мотав головою, відмовляючись; величезними ковтками поглинав молоде вино й вдячно посміхався Свену.

Коли ніхто не чув, той наближав свої губи до Руалового вуха й давлячись реготом шепотів:

— Браво, Руале! А коли ви зметикували, що це пес?

Або:

— Виходить, порване вухо? Комедія, справжня комедія!

Руал незмінно знизував плечима й промовляв поблажливо:

— Не смішіть людей, Свене… Який вовкулака серед білого дня?

Той реготав безгучно, але заразливо, до сліз.

Спекотний день потроху переходив у задушливий вечір, поволі розходився базар. Низки возів тяглися додому, у селище, гості ж здалеку лаштувалися побіля вогнищ, готуючись і заночувати тут-таки, під возами. На вцілілий по відвідинах перевертня хлівець навішено було величезний замок, його власник довго прощався з Руалом, дякував, потискав йому руку. На охололому небі спалахнули перші зірки.

— Куди ви тепер? — спитав Свен, коли вони вдвох побрели спорожнілим шляхом. — Де заночуєте?

— А я не ночуватиму, — замислено озвався Руал. — Ітиму далі… Вночі не спекотно.

— Не сидиться, — з розумінням кивнув Свен. — Тягне вперед, невідомо куди, аби в дорогу, аби йти, начебто підошви сверблять… Адже так?

— Так, — відповів здивований Руал.

— Отак і в мене, — сказав Свен.

Якийсь час вони йшли мовчки. Поминули селище, яке засинало, і вийшли на широкий шлях, що губився вдалині. По всьому степу гриміли хори цикад.

— Ми в чомусь подібні, — порушив мовчанку Свен. — В чомусь родичі: обоє відрізняємося від інших двоногих… Може, ви й не помітили, Руале, що я не такий, як інші. Але я-бо відразу відчув це у вас… Ми обоє здатні на вчинки, які з першого погляду неможливо пояснити. От ви врятували собаку, а навіщо?

Руал знизав плечима:

— Терпіти не можу страт… І катів.

Вони знову замовкли. Нічний вітер розносив запахи сотень цілющих трав. Над головами подорожніх матовою дугою вигинався Чумацький шлях.

— А от ви мені допомогли, — сказав Руал. — А навіщо?

Свен розсміявся:

— Сам не знаю! Втім, мені було цікаво. Досі я нікого не рятував.

З-за обрію неквапно виповзав червоний, мов жар, місяць. Свена охоплювало дедалі більше натхнення, він посміювався сам до себе, раз у раз дружньо ляскав Руала по плечі, наспівував щось без слів і мелодії. Задерикувато світилися його зелені очі.

А місяць підіймався величезний, круглий, він змінював колір, наливався жовтим. Плями неправильної форми робили його схожим на байдуже, застигле обличчя. Свен майже пританцьовував:

— Ах, любий Руале! Що може бути краще, ніж іти ось так нічним, пустельним степом, видивлятися на місяць, дружньо теревенити? А ви чудовий співрозмовник, ви вмієте слухати… Нечасто зустрінеш аристократа духу, подібного до вас… Однак настав час розлучатися. Назавжди. Прощавайте, дорогий Руале.

Він зупинився посеред шляху. Ільмарранен здивовано озирнувся — ні будівлі, ні вогника. Свен дивився на нього, посміхаючись:

— Приємно було познайомитися, друже мій.

Він солодко позіхнув, і в світлі місяця, що раптом зблідло, Руал побачив хижі, нелюдські ікла, що стрімко подовжувалися.

Ільмарранен скрикнув і завмер, ніби цвяхом прибитий до шляху, не в змозі вичавити з себе ні звуку. Свен посміхнувся — палахкотіли зеленим вузькі очі, ікла відбивали місячне світло, як кістяні леза. Вивіреним сильним рухом комерсант відштовхнувся від землі, перекидаючись назад, перевернувся в повітрі, впав на чотири лапи — величезні, страшні знаряддя вбивства.

Вони стояли один проти одного — безпорадна, ослаблена жахом людина й страховисько-перевертень, кат за покликанням.

Верещали цикади.

За мить, яка Руалові здалася вічністю, вовкулака повільно розтяг вузькі чорні губи, з-під яких стирчали ікла, хльоснув себе по боці мускулястим хвостом, неквапно повернувся й пірнув у темряву.

Руал стояв на дорозі, не в змозі поворухнутися.

Лиховісна пригода з дівчиною Міреною прискорила наш від’їзд із міста Каратова. Ми знову ковтали дорожню куряву, ночували в тавернах і притулках.

Становище моє ставало дедалі незручнішим. Я цілком втратив право на будь-які особисті розмови: ні з ким не міг розмовляти без Лартового нагляду. Мені суворо заборонили самостійні прогулянки та знайомства. Легіар був знервований, нестриманий і час від часу виливав на мене своє роздратування. Якось він у темному готельному коридорі налетів на важкий рогатий вішак і в нападі люті миттю викинув його у вікно. Але невдовзі двом дужим хлопцям довелося тягти вішака назад, і вони, між іншим, ледве впоралися!

У трохи більших селищах ми зупинялися на день, на два, й тоді хазяїн замикав мене в номері вбогого готелю, повному тарганів, — саме замикав, позбавляючи можливості вийти самому чи впустити яку-небудь Мірену з проріканнями, що пузиряться на вустах. Начебто я винен був у божевіллі Орвіна, у всіх цих дурних жартах, історіях про «Третю Міфічну»! Як би там не було, подорож мене дедалі більше гнітила.

Нарешті ми прибули в місто Фалет, вдвічі більше й поважніше за Каратів. Але це місто мені сподобалося вдвічі менше. Знов цікаві задивлялися на нашу карету, а слуги в готелі штовхали один одного ліктями й шепотілися: «Чарівник, маг!» Увесь цей галас мене дратував, а не радував.

Перший вечір у готелі ознаменувався надзвичайною і неприємною подією. У полум’ї каміна зненацька з’явився Бальтазарр Ест.

Звісно, не він сам, а тільки обличчя його, жовчне та зле, відображене ніби у невидимому дзеркалі. Я з щипцями для каміна в руках, зойкнув і відскочив, а хазяїн перекинув важке крісло, в якому сидів.

— Це як же розуміти, Легіаре?! — без жодних передмов прогугнявив Ест із каміна. — Ви усвідомлюєте, що звільнення Маррана…

Ларт і не писнув, тільки вихопив у мене важкі щипці й люто тицьнув ними в палаючі поліна. Зображення Еста заколивалося і з неголосним шипінням розтануло.

Хазяїн спробував удати, що нічого серйозного не сталося, однак цілу ніч не давав мені спати, крокуючи туди-сюди по кімнаті.

Далі всі пішло, як раніше.

Замкнений у номері, я, привчений до тривалої вимушеної самотності, взявся розкладати пасьянси. Це заняття стало мені єдиною розрадою. За довгі тужливі години старенькі карти настільки витерлися, що складно було відрізнити даму від короля. Я перекладав їх так і сяк і думав: за що мені випала така доля, чого хоче мій хазяїн, і чи не втекти взагалі… Аж раптом повернувся ключ у замковій шпарині й на порозі став Ларт, та який! Дуже давно не був він такий захоплений.

— Ну нарешті щось варте уваги! — вигукнув він майже весело. — Збирайся-но, пане чарівнику, сьогодні в нас надзвичайно важливий візит! — і одним рухом змів мої карти, а пасьянс же саме підходив до кінця, і вдало розкладався, а це буває вкрай рідко!

Сповнений недобрих передчуттів у очікуванні чергової авантюри, я почистив чорний зі сріблом костюм — парча вже витерлася, подекуди стирчали неохайні нитки — чоботи й потьмянілу шпагу в піхвах. Я неохоче змушував себе вдягатися, а Ларт походжав по кімнаті, клацав пальцями й базікав без угаву (це він-бо)!

— Вона купчиха й власниця кількох мануфактур, місцева знать за нею бігає, випрохуючи подачки, мер заборгував їй на роки наперед, половина товарів на ринку належить їй… Але найцікавіше — вона, ця купа золота, має тут славу чаклунки, ні більше ні менше! Якийсь у неї чорний кіт, що збирає зілля, і якась книга…

Він умостився на столі, худим задом перекинув порожній свічник. Я похмуро слухав його, натягаючи чоботи.

— Книга! — пристрасно повторив Ларт. — За деякими ознаками можна судити, що це — ти тільки вдумайся — одна з ранніх копій Заповіту Першого Віщуна!

О Небо, знову!

— Ви говорили, що його насправді не було, — нагадав я.

Він підхопився:

— Це мусимо з’ясувати… Чи справжня книга — раз, — він загинав довгі пальці, — тексти про появу Третьої Сили — два, і найголовніше… Твоя справа — зачарувати бабусю: захоплюйся її чарівним даром, поки не видуриш книгу хоча б на півгодини… Вона її береже, мов зіницю ока, ретельно ховає і не продає ні за які гроші. Але тобі, як побратимові по чарівництву, покаже. Я цього разу буду чимось на кшталт твого учня, втаємниченого в магічні дійства, зрозуміло?

Він посміювався і потирав руки, а я перед дзеркалом насував на лоба капелюх і при цьому кривився в нього за спиною.

Втім, купчиха була не така вже й стара, та, мабуть, і непогана свого часу на вроду. На її випещеному білому обличчі неважко було прочитати звичку й смак до необмеженої влади, а залу, в якій нас удостоїли аудієнції, було оздоблено під «печеру чаклунки». В’язки сушених трав по стінах, опудало гігантської жаби під стелею, змії в пташиних клітках і клуби диму з каміна — ймовірно, там курилися пахощі.

Господарка сиділа в різьбленому кріслі з високою спинкою, одягнена в якусь подобу шовкового плаща. Я приклався до міцної, напахченої парфумами руки й отримав у відповідь прихильний кивок головою під каптуром. Далі мені запропонували оббитий оксамитом табурет, і зав’язалася церемонна бесіда.

Довелося вислухати довгі міркування про властивості ефіру, метаморфози трав, виникнення нічого з нічого й перехід у щось, марення і сни, значення числа п’ятнадцять з половиною і технології приготування опудал із їжаків. Час від часу вона запитувала про мою думку з особливо важливих питань, і тоді Ларт, що стовбичив позад мене, боляче щипав мене за лопатку, а я йорзався на табуреті й захоплено повторював визубрену перед цим фразу:

— Ваші знання, міледі, поза сумнівом, гідні честі викликати подив своєю неабиякою глибиною і властивостями, важкодоступними навіть для вкритих сивиною патріархів магічного мистецтва.

Купчиха вдоволено посміхалася і з ще більшою наснагою провадила свої теоретичні викладки.

У розпалі лекції в двері постукали, ввійшов худорлявий літній чоловік, — як я зрозумів, управитель — вибачився і щось прошепотів на вухо купчисі. Це змусило її обличчя налитися буряковою барвою:

— Дурень! — гаркнула вона точнісінько так, як це роблять перекупки на базарі, — невже не зрозуміло, що по п’ятдесят? А якщо ці недоумки вимагають знижки, то нехай ідуть у болото!

Управитель зашепотів швидше й переконливіше, й тоді магічна дама несподівано роздулася, мов квочка й тицьнула йому просто під ніс спритно скручену дулю:

— А оцього їм! Так і передай!

Управитель, кланяючись, віддалився, а купчиха-чаклунка любо мені посміхнулась і, вибачаючись, пробурмотіла:

— Ах, мій пане, все справи та справи…

І манірна бесіда тривала, ніби нічого й не сталося.

Ларт почав виявляти нетерпіння — штурхати мене в спину кісточками пальців і ледь чутно сичати:

— Книга! Книга!

Я дочекався моменту, коли купчисі знадобилося набрати повітря для наступної тиради, і швидко вставив у паузу:

— О міледі, не тільки ваші знання, але й деякі коштовні речі, що належать вам, відомі далеко за межами…

Вона самовдоволено посміхнулася:

— Справді, настав час показати вам дещо…

Вона витягла шию і тричі мелодійно погукала:

— Кошмаре! Кошмаре! Кошмаре!

Я не встиг зметикувати, що її так нажахало, але цієї миті двері відчинилися, і спершу здалося, що ніхто не ввійшов — але це тільки з першого погляду, тому що насправді таки ввійшов неймовірних розмірів чорний котисько з золотим ланцюжком на шиї.

— Кошмаре, друже мій, підійдіть, познайомтеся з нашим гостем, магом Дамиром! — солодким голосом звернулася купчиха до кота.

Кіт скосив на мене сите жовтаве око. Ларт так ущипнув мене за спину, що я підскочив:

— Е-е-е… мені дуже приємно, власне, я мав на увазі…

— Кошмар відає таємниці буття, — не слухаючи мене, правила своєї купчиха, — він володіє даром зазирати в майбутнє…

Кіт потерся об мої коліна, потім об ноги Ларта. Я чув, як Ларт заскреготів зубами, і поквапливо перебив:

— Однак, міледі, хоча слава чарівного кота й гримить за межами…

Ларт притишено завив. Я перелякано озирнувся й побачив, що Кошмар вчепився у камзол на його плечі всіма шістнадцятьма пазурами. Легіар струснув рукою — кіт важко зіскочив на підлогу й глянув на Ларта з холодним презирством.

Купчиха скам’яніла обличчям:

— Ваш слуга недостатньо вимуштруваний, — сказала вона крижаним тоном. — Його щастя, що Кошмар мудрий і лагідний…

Підтверджуючи свою мудрість і лагідність, кіт задер задню лапу й заходився викусувати в себе під хвостом.

— Цей лакей недавно в мене на службі, — сказав я, щоб залагодити непорозуміння. Купчиха тим часом поманила Ларта пальцем:

— Ходи-но сюди, шахраю…

Легіарові нічого не залишалося — він підійшов. Купчиха довго його розглядала, потім докірдиво звернулася до мене:

— Невже ви не могли знайти кращого лакея? У цього неприємна пика, до того ж він, напевно, краде у вас різні дрібнички.

Ларт стояв до мене спиною, і я, на жаль, не бачив виразу його обличчя.

Тим часом дама скінчила вивчення Ларта і, вочевидь ним не задоволена, махнула рукою, вказуючи кудись углиб кімнати:

— Подай-но краще плед, чого стовбичиш?… Ондечки він, на кріслі…

Легіар скоса глянув на мене і вирушив по плед. Я ніколи не бачив, щоб Ларт подавав і прислуговував, і це видовище несподівано мені сподобалося.

— Неробство розбещує слуг, — повчально мовила купчиха. Кошмар видерся до неї на коліна й оглушливо заворкотів.

Ларт негнучкою рукою простяг плед купчисі, але вона насупилася і не доторкнулась до нього:

— Хто так подає, дурню? Гадаєш, так і ходитимеш перевальцем, неначе на бульварі? Віднеси назад і потім подай знову, як годиться!

Зависла мовчанка. Я завмер у чеканні. Легіар мить постояв, потім повернувся на висхідну позицію.

Отут я й відчув солодкий смак помсти. Мені згадалися всі халепи, в які я втрапляв останнім часом, вечеря у ратуші, дівчина Мірена й разкиданий по підлозі пасьянс. Я відчув нестерпне бажання хоча б мить побути паном Ларта-слуги. Хоча б єдину мить!

Легіар тим часом пройшовся по колу й роздратовано тицьнув плед просто під ніс купчисі. Та знову насупилася, ще більш невдоволена:

— Хто тебе вчив, негіднику? Що ти мені його тицяєш, замість того, щоб подати з поклоном? Ще раз!

Ларт глянув на мене — але я завбачливо відвернувся, начебто мене це все нітрохи не стосувалося. Ларт почав свій шлях спочатку, а я зітхнув і сказав недбало — присягаюся, біс мене смикнув за язика:

— Дякую, міледі, що ви люб’язно допомагаєте мені вишколити слугу.

Ларт видав дивний звук — ніби рипіння. Мабуть, заскреготів зубами. Купчиха милостиво мені кивнула, а Легіар раптом галантно схилився у глибокому поклоні й простяг їй той клятий плед.

— Оце вже інша річ, — вдоволено зауважила купчиха.

І тут я злякався. О Небо, знаючи Лартову гордість і мстивість, можна тепер очікувати, що він ніколи, ніколи, ніколи не пробачить мені тієї хвилинної слабкості, того бажання його принизити!

Тим часом Ларт смиренно зайняв своє місце в мене за спиною. Його смиренність здавалася мені лиховісною, я волів би, щоб він щипав мене до кісток.

Необхідно було терміново реабілітуватися. Наступні п’ять неприємних секунд я міркував, як саме це зробити.

— Книга! — нарешті вигукнув я, аж підскакуючи. — Тобто я хотів сказати, що великою честю для мене було б споглядання дорогоцінної книги, перлини магічної бібліотеки нашої господині, чия слава йде далеко за…

Купчиха таємниче посміхнулася, почухуючи Кошмара за вухом:

— О, всі прагнуть її бачити… Всі про неї знають, усі побожно схиляються перед нею, але бачити її — о, це не всім доступне…

— У своїх мандрах, — заговорив я швидко, — я міг би рознести славу про неї так далеко, як дозволили б міцні колеса моєї карети.

Купчиха примружилася, поклацала язиком, запитливо на меня глянула й нарешті задзвонила в дзвоник. Увійшла покоївка.

— Поклич-но Руві, — віддала наказ господиня.

За хвилину з’явився Руві — випещений тип у дорогій лівреї.

— Поклич Куні, — сказала йому пані.

Ще за хвилину прибув і Куні — сивий дідок у чорній хламиді.

— Принеси її, — звеліла купчиха пошепки.

Дідок уклонився, склав руки на грудях і, задкуючи, вийшов. Ми зачаїли подих; нарешті Куні повернувся, з великою урочистістю несучи перед собою щось, загорнуте в чорний оксамит. Згорток уклали посеред столу, купчиха провела старого поглядом, а далі наказала Лартові:

— Ти, голубе, відійди та стань он там, під стінкою. Тобі це ні до чого…

Я стрепенувся:

— Бачте, міледі, я саме навчаю його деяких простих речей, і йому не завадило б глянути… Так, одним оком.

Купчиха скептично стисла губи. Ларт ступнув уперед, не зводячи очей зі згортка. Пані, сповнена поваги до себе самої, розгорнула тканину. Під її руками тьмяно зблиснув золотий напис на палітурці.

— Зверніть увагу! — похвалилася купчиха. — Це справжнє золото!

— Можна глянути? — спитав я, хвилюючись.

Книга тхнула цвіллю, деякі сторінки злиплися, інші зотліли. Я перегортав її тремтячими руками, а Ларт важко дихав у мене над вухом:

— Далі… Далі… Повернися назад…

Текст, написаний рунами, був мені незрозумілий, подекуди зустрічалися малюнки — ох і моторошні малюнки, скажу я вам! Дивні тварини, розрізані навпіл і намальовані ніби зсередини… Потім креслення, ламані лінії, знову знаки, значки, малюнки…

— Далі… — дихав над вухом Ларт.

Але тут купчиха скочила й потягла книгу до себе:

— Зверніть увагу, пане Дамире, тут є одне кумедне місце…

Вона відштовхнула мої руки, послинила пальці й заходилася перегортати в зворотному порядку:

— Тут… Ось… Погляньте!

Сторінка, на яку вона вказувала, була написана не рунами, а звичайними великими літерами, я сказав би, навіть школярськими. Водячи пальцями, купчиха старанно вичитувала по складах:

— …І то-ді вона ввій-де, і нас-тане час… Отут не зрозуміло, чого… У відчи-нені двері ввій-де… Отут незрозуміло, хтось увійде… І во-рот… тар… а, воротар!

Вона зраділа, бо змогла розібрати складне слово.

— І во-ро-тар від-чинить… І вода за-гусне, як… чор-на кров… І щось там спливе сльозами… Дос-той-ні заздро-щів поліна у вог-ні… З неба здерли… Щось там здерли. І вона во-ца-риться, і во-ро-тар буде їй слу-гою і на-міс-ником…

Ларт весь подався вперед, слухаючи, я болісно ковтав і облизував губи. Купчиха насолоджувалася тим, яке враження справила на нас:

— Ті, хто жи-ве… По-дорож-ній на зеле-ній рів-нині пре… а, приречений! Але маги — рида-ючи, голо-сі… голосіте, здається. Ваш же-реб жах-ї'ї, чим… Не розберу. Закипить над гол-виття… Не розберу. І втягне в чере-во сво-є…

— Вогонь, зазирни мені у вічі… — сказав я несподівано для себе.

Вони обоє подивилися на мене — купчиха і Ларт. Після паузи купчиха мовила:

— От-от… Щось подібне… Цікаво, чи не так?

Цієї миті Ларт рвучко вихопив книгу з рук господині та втупився в неї. Купчиха отетеріла від такого нахабства й на деякий час позбулася мови. Легіарові це було на руку — він увіткнувся носом у вкриті плямами сторінки й читав, а купчиха мовчки силкувалася видерти в нього свій скарб. Про Кошмара вона забула й впустила його на підлогу. Ларт був сильніший — перевага в цьому двобої вочевидь була на його боці.

В цій боротьбі за книгу купчиха невпізнанно змінилася — манірна чаклунка зникла, натомісць з’явилася розлючена базарна перекупка:

— Віддай, мерзотнику! — жінка нарешті опанувала свого неслухняного язика. — Хаме, тарганяча поживо, лакейська пико! Агов! Усі сюди!

Вона потяглася за дзвоником, однак Ларт уже облишив книгу і став у мене за спиною, ніби нічого не сталося.

Купчиха взяла руки в боки, схожа на розпухлу від дощу грозову хмару, й голосом, який не обіцяв нічого доброго, процідила:

— Чи відшмагати негідника відразу, при мені, чи… — вона засичала, як паровий казан, і шипіння це віщувало нечувані лиха.

— Я відшмагаю! — вигукнув я зі слізьми в голосі. — Небом присягаюся, відшмагаю! Щойно прибудемо в мій родовий замок…

Пані, втім, не могла заспокоїтися, і тут мені спало на думку несподіване:

— А хочете, я його взагалі… повішу? — спитав я, відчуваючи справжнє натхнення.

Напевне, Ларт якось особливо відреагував на цю блискучу пропозицію, тому що купчиха швидко глянула на нього й раптом полагіднішала:

— Ні, — сказала вона примирливо, — биття, певне, досить.

Ларт, мабуть, полегшено зітхнув.

Купчиха заспокоїлась і, здавалося, цілком прийшла до тями:

— Зверніть увагу, — знову взялася вона до книги, — тут особливо гарний шрифт… І червоне чорнило!

І знову заходилася старанно, як учениця, складати літери у складні для вимови сполучення.

Ларт раптом боляче вчепився мені в плече. Потім кинувся вперед і поклав руку на текст. Купчиха витріщила очі.

— ЦЕ не можна читати вголос, — вкрадливо промовив Ларт. — ЦЕ вам взагалі не можна читати!

— Відшмагаю-таки! — закричав я, попереджаючи реакцію купчихи. — Ой, як відшмагаю!

— ЦЕ небезпечно, — правив своєї Легіар, підвищуючи голос. — Якщо вам дороге власне життя, відмовтеся від цієї книги!

Він захлопнув книгу і затис її під пахвою, відступаючи потроху до дверей і монотонно повторюючи:

— Відмовтеся… Відмовтеся…

— Засічу до смерті! — репетував я.

Купчиха тим часом впала в якийсь транс — слова Ларта діяли на неї заворожливо. Погляд її застиг і затуманився.

— Відмовтеся… — і далі наспівував Ларт, потім трохи повернув голову і кинув мені крізь зуби:

— Та стули ж ти пельку! — і знову: — Відмовтеся… Відмовтеся…

— Відмовляюся… — пробурмотіла купчиха, й тут сталося щось незбагненне.

Ларт скрикнув, як від болю, і впустив книгу. Засичали, звиваючись, змії в пташиних клітках, захиталося опудало гігантської жаби під стелею. Закліпала брунатними очима купчиха, а хазяїн миттю кинувся до мене й міцно схопив за лікоть:

— Мерщій ходімо!

Книга диміла!

Язички полум’я виривалися з-під жовтих сторінок, і сторінки по одній згорталися в рурочки і здіймалися до стелі смердючим жовтим димком. Завив і кинувся геть Кошмар. Хрипким басом заревла купчиха.

— Геть! — скрикнув Ларт і волоком потяг мене до дверей.

Він попхав мене донизу, парадовими сходами, повз лакеїв, які перелякано металися, повз отетерілу покоївку і хлопчика-посильного, всім тілом врізався в двері, розчинив їх і разом зі мною випав на вулицю. За нашими спинами блідо спалахнуло, і в домі купчихи зайнялася пожежа.

Ми загубилися в юрбі цікавих і бачили, як виплигнув із кватирки Кошмар, як перельцем втікали розгублені Руві та Куні, як бігали з цебрами лакеї і сплескувала руками покоївка.

— Знамення… — бурмотів Легіар. — Вона не далася мені в руки… Яка книга… Знамення!

Схоже, він тимчасово про мене забув — і слава Небу.

Це було хоча й невелике, але заможне, охайне село з невисокими тинами замість парканів. На довгих жердинах сушилися різноманітні глиняні горщики, розмальовані квітами та бджолами. Місцеві жителі пишалися своїми вуликами та ще стародавнім промислом. Це був особливий розпис по глині темно-медяних тонів, який зображав неодмінно квіти й неодмінно бджіл.

Самотня вдова, яка дала Ільмарранену притулок на ніч, сама нагадувала бджолу — брунатно-золотава, повновида, метушлива, вона щосили намагалася догодити своєму випадковому гостеві. Руал ночував на сіннику, де йому постелили чисті простирадла. Крізь щілини в даху заглядали зірки — Ільмарранен погладжував золоту ящірку, що причаїлася в нього на грудях.

Вдова встала ще вдосвіта, напекла пиріжків і всадовила Руала за стіл. Вона щедро пригостила його свіжим молоком і медом із власних вуликів, а сама сіла навпроти, зіперлася на лікті й ловила його погляд темними матовими очима.

— Куди тобі поспішати, — сказала вона, коли Руал уже стояв біля дверей.

Він посміхнувся винувато:

— Мушу йти…

Вдова згорьовано покивала головою і провела його до воріт. Так він і запам’ятав її — сумна самотня бджола, яка дивиться йому вслід, долонею прикриваючи очі від сонця.

Далеко звідти інша жінка теж невідривно дивилася на дорогу. Так само світило сонце, вітер так само здіймав стовпи куряви, та шлях був порожній і чекання — марне. Ніяк не вгамовувалася дитина; жінка її колисала, шепотіла незвичайні, ледь чутні слова, ненадовго заспокоювала й знову нахилялася до вікна, знову когось видивлялася на шляху.

Шлях був порожній і марне було чекання.

Руал чвалав сільською вулицею. Відбиваючи сонце крутими боками, вигравали розмальовані квітами й бджолами глиняні горщики на тинах. Звідкілясь вискочили зненацька двоє довгоногих дівчаток, привіталися з перехожим, потім забентежились і кинулися геть. Там і тут у городах виднілися зігнуті спини; десь лагодили дах: напівголі робітники картинно сиділи на ньому верхи, розмірено змахуючи молотками. Похмуро косувала зустрічна баба, здивовано витріщилося на чужинця замурзане маля, що копирсалося в піску. Визирнув із підворіття рудий пес, загавкав без особливої запопадливості, потім чхнув і сховався. Руал посміхнувся.

Він минув околицю, рушив через луку, по якій скрізь височіли копиці сіна, далі полем, де горбилися женці, берегом тихої річки, де дітлахи тягали карасів із лінивої, непорушної, прозорої до самого дна води. Опівдні він пообідав у товаристві малих рибалок, пригощаючи їх пиріжками, любовно приготованими вдовою. У відповідь отримав свіжий сир, запашний хліб і квітковий мед. Він жував травинку й мружився на маслянисті відблиски, що грали на спокійних плесах, дивився, як нерухомо зависали над водою важкі бабки, як снували водомірки, як крутилися й лягали на бік строкаті поплавці. Він просидів би на березі до вечора, якби не чекала на нього, підганяючи, підстьобуючи, курна стрічка дороги.

Пополудні налетіла негода. Швидко згустилися незугарні, свинцевого відтінку хмари і запала тиша — лиховісна, передгрозова. Руал прискорив крок — попереду виднілися перші будинки незнайомого селища. Цієї миті тиша обірвався, як обривається натягнута струна.

Рвонув вітер, заметалися дерева вздовж шляху, ніби силкуючись утекти й сховатися, неначе зсудомило золоте поле невижатої пшениці, і його вкрила чорна, непроглядна темінь. Небо раптом прошило осяйною мережею блискавок, і тої ж миті переможно вдарив грім. Руал пригнувся й побіг, та великі краплі крижаного дощу переслідували його, молотили по спині, бешкетували й знущалися, поки Ільмарранен, захеканий, не добіг до вкритої рогожею копиці сіна й не закопався, ніби кріт, у його запашні надра.

Блискавки хльоскали батогами одна за одною, дощ звисав із темного неба нерівними пасмами, що повільно ворушилися. Всередині копиці було сухо, крізь діру неправильної форми Руалові було видно шмат шляху та край пшеничного поля, який із золотого зробився сірим.

Небо стемніло ще більше, сутінки згустилися, начебто серед білого дня раптом звечоріло. Нова хмара, яка випливала з-за ріки, ненадовго забарилася, щоб вибухнути найжорстокішим градом.

Притихлий Руал із острахом спостерігав, як танцюють крижані кульки на розмоклій, розмитій дорозі, як здригається пшениця, як із тріском лопаються придорожні лопухи. Потім хмарі обридла ця гра, вона виснажилася, відступила, град змінився дощем і відразу — дощиком, та й той незабаром утих. Ніби нічого й не сталося, засміялось сонечко й освітило сумні наслідки бешкету, вчиненого градом.

Руал вибрався зі свого притулку — під ногами в нього хрумкали, танучи під сонцем, крижинки. Все навколо мало жалюгідний, пошматований вигляд.

Ступаючи ніби по товченому склу, Руал рушив до пшеничного поля. Казна-звідки взялася велика ворона, що пролетіла просто в нього над головою, вмостилася на похилій вільсі, хрипко прокаркала.

Пшеничні колоски були зім’яті, поламані, понівечені. Зерно з них висипалося на землю.

— Вони наслали на нас град! Вони чаклуни й чорнокнижники! Запитайте в них, чому їхні поля вціліли, а наші всі загублені!

— Запитайте… — хором загула юрба.

— Чому хмара обійшла їхні угіддя стороною? Чому ми повинні тепер умирати з голоду?

— Чаклуни! Чаклуни! — кричали розлючені, почорнілі від ненависті люди.

Майдан посеред селища був оточений вицвілими, похиленими парканами, під якими розкошувала буйна кропива людського зросту. Оратор стояв на величезній діжці посеред площі, затягнутий паском упоперек круглого живота, сам схожий на діжку з одним обручем. Односельці його, котрі понесли за один день нечувані збитки, юрмилися навколо, наступаючи одне одному на ноги та горлаючи:

— Чаклуни! Бджолярі — чаклуни!

Людина на діжці підняла руку:

— Хіба ми не знали цього раніше? Хіба бджолярі не купалися в достатку тоді, коли ми ниділи в злиднях? Хіба не вмер синок вугляра, покусаний їхніми бджолами на смерть?

— Правда! — тонко вигукнув жіночий голос. — Свекруха купила в них розмальований горщик, поїла з нього й отруїлася!

— А не треба було купувати, — відгукнулася інша, — усі знають, що їхні горщики отруєні!

— Чаклуни! — божевільно заволали люди на площі.

Руал стояв у юрбі, безпорадно озирався, не розуміючи, що відбувається. Тупотіли розтоптані черевики, з довгих, облямованих брудними пацьорками рукавів визирали чималі кулачиська. Схоже, мешканці цього великого, вбогого, обділеного щастям селища давно збирали злість на благополучних сусідів. Буря, що завдала збитків, була останньою краплею у келиху претензій, сварок і зачаєних образ.

Збурення наростало:

— У мене тітка осліпла від їхнього меду! — молодий довготелесий хлопець крутився навсібіч, ніби дзига.

Руал не витримав:

— Та годі брехати! Я сьогодні їв їхній мед і чудово бачу твою бридку пику!

До нього обернулися:

— Ти що, з бджолярів?

Знеслися в повітря важкі кулаки.

— Та я подорожній, — примирливо буркнув Руал, відступаючи. Йому дали спокій.

Підперезаний ременем сплигнув з діжки, й на неї видерлася заплакана жінка в колись ошатному, а тепер розшарпаному нервовими руками фартусі:

— Діти в мене… Діти… — і розридалася раптом так гірко, що, не в змозі говорити далі, відразу й спустилася знову. У Руала болісно стислося серце.

Жінку, яка плакала, змінила молодиця в багатоярусних намистах:

— Слухайте, сусіди! У мене в городі листочка цілого не лишилося! Що ж це робиться? — А їхню земельку й не торкнуло, тільки дощиком змочило! То чого нам чекати, поки ці чаклунські пики пожежу нашлють на нас або й чуму? Та бити їх треба!

— Бити! Бити! — заволала осяяна щасливою думкою юрба.

— Бити, — вела далі жінка, — і хліб їхній собі забрати, щоб по справедливості було! А то погляньте ж бо — тільки дощиком змочило!

Руал озирався, вдивляючись у обличчя. Всіх наче гарячка охопила, всі репетували, всім було за що мститися. Руал згадав удову, яка дала йому притулок, цибатих дівчаток і хлопчаків-рибалок.

На діжку тим часом виліз похмурий здоровило, якого вітали галасом:

— Скажи, ковалю! Ну ж бо, скажи!

Коваль обвів усіх важким поглядом з-під брів, які стирчали, мов щітки.

— А що… скажу… — гукнув здоровань несподівано високим голосом. — Я там своїх хлопців послав горн роздмухувати… До ночі накуємо пік залізних, скільки встигнемо. На чорнокнижника з голими руками не підеш… А ви несіть у кузню коси поламані, мечі будуть… Ми не ягнята, ось що! Знущатися з себе не дамо!

Юрба загула:

— Правда! Годі терпіти!

— Пік не вистачить — із сокирами підемо!

— Бити бджолярів, бити!

Ільмарранена добряче штурхнули в спину: хтось пробирався вперед, хтось відходив, і вир, який тут закрутився, виніс Руала так близько до діжки, що важкі чоботи коваля опинилися в нього просто перед обличчям.

— Бити чаклунів, — підсумував коваль, — завтра, як розвидниться, зійдемося в кузні, розберемо зброю і вдаримо! Годі вам ляпати язиками, цим чорнокнижників не побореш… На ранок і піки будуть, і мечі!

У юрбі схвально закивали, сусіди ляскали один одного по плечах, благословляючи на бій. Діжка спорожніла, Руал бачив зблизька її затоптане днище, темні дошки та іржаві обручі. Якби схотів, міг би доторкнутися до неї.

— У мене зять відтіля… — тихо почулося в нього за спиною. — Ніякі вони не чаклуни. У них теж діти…

Інший голос перебив:

— А що мені до чужих дітей? Аби своїх п’ять душ прогодувати…

— Бити! Бити! — кричали звідусіль.

Руал дивився в землю. Розправа, подумав він, одна велика розправа всіх над усіма. Я розправився, треба зі мною розправитися…

Згадалися круті боки глиняних горщиків, розмальованих квітами й бджолами. Рівні ряди вуликів…

Він опам’ятався, вже стоячи на діжці. До нього разом повернулося дві сотні голів, насторожено насупилися брови, презирливо скривилися губи.

— Отямтеся, — сказав Руал, — які вони чаклуни? Я мандрівник, я був там і бачив. Вони не винні, ви ж самі знаєте!

— Геть! — гукнув хтось один, і відразу його вигук підхопив десяток голосів:

— Геть! Геть звідси, приблудо!

— Зупиніться! — й собі гукнув Руал. Його схопили за ноги відразу кілька людей. Діжка похитнулася.

— Зупи… — почав був Руал, вже уявляючи, як у дім вдови вдираються громила з залізними піками й білими від ненависті очима. Як розлітаються вулики, падають у куряву розмальовані черепки…

— Люди! — закричав Ільмарранен, осяяний раптовою думкою. — Бійтеся знамення! Я ворожбит і ясновидець, бійтеся знамення!

Його вже стягли з діжки за ноги, кинули на землю.

— Я бачу! — волав він щосили. — Я ворожбит і ясновидець! Бійтеся знамення, тому що воно означає смерть!

Його двічі вдарили ногами, зв’язали чиїмось паском і замкнули в хліві — «щоб не доніс бджолярам».

Цілий вечір у кузні, що стояла осторонь від селища, кипіла робота. І цілий вечір Руал Ільмарранен намагався звільнитися.

Згустилися сутінки, притомлені вояки зібралися в корчмі, й Руалові з його хліва чути було їхню п’яну похвальбу.

Ніч настала темна, безмісячна, по небу скажено мчали зграї хмар, то оголюючи, то прикриваючи рідкі холодні зірки. Лемент у корчмі затих, перш ніж Руал таки стяг із зап’ястя чужий пояс. На його щастя, двері хліва нещільно прилягали до прорізу, а петля, на яку зовні був накинутий залізний гачок, хилиталася, ніби гнилий зуб. Ільмарранен добряче руки обдер, поки висмикнув її та полишив свою в’язницю.

З корчми долинало могутнє, багатоголосе хропіння. Ані вогника, ні свічки не мерехтіло в тьмяних вікнах врослих у землю будинків. Руалові потрібно було знайти кузню.

Він бачив її, коли входив у селище, і знав, що стоїть вона віддаля, та все одно не раз впадав у відчай, блукаючи потемки чужими вулицями. Останньої миті доля зглянулася на нього, похилі будинки ніби розступились. Він зійшов на невисокий пагорбок і побачив перед собою, в западині темну будівлю. Біля підніжжя пагорба був смітник, на купі мотлоху білів кінський череп і вигиналися дугою оголені ребра. Руал здригнувся.

Кузню зумисне побудували віддалік, щоб дзенькіт і брязкіт не тривожили сусідів. Це було нині на руку.

Кузня давно спорожніла — войовничі селяни, коваль і підмайстр спали важким хмільним сном і бачили свою перемогу. Про всяк випадок Руал прислухався, тихенько постукав, далі ввійшов усередину. Навпомацки, забруднюючи руки пилом і павутинням, відшукав лампу і кресало. Вогник зажеврів, освітив купу зброї, складену під стіною.

У своїх мандрах Ільмарранену не раз доводилося допомагати ковалям. Він знав, як роздувати горн. Але мусив поспішати.

Мчали хмари по чорному небу. У рвані діри між ними байдуже дивилися зірки. Піт заливав обличчя Ільмарранена.

Спало селище. Спали негарні замучені злиднями й знущанням чоловіків жінки. Спали бліді, залякані діти. Хропли їхні батьки, зустрічаючи ранок битви в корчмі…

Коли перші ознаки майбутнього сходу сонця пробилися крізь хмари, Руал знову лежав у своєму хліві, відхекуючись після нестримного бігу. Залишалося сподіватися, що ніхто не бачив.

Він знову намотав чужий пояс собі на зап’ястя. Залізний гак, що замикав двері, був на місці, у розхитаній петлі. Руал лежав, покусуючи губи, прислухався, напружено чекав.

Він чув, як прокинулися п’яниці. Трохи охололі за ніч, вони підбадьорювали один одного лайками на адресу «бджолярів». Бурчали, збираючись, жінки. А далі всі рушили до кузні, по зброю. Якийсь час нічого не було чути, потім загупали швидкі кроки, Руал вловив хекання людей, що бігли. Відлетів гачок, розчахнулися двері.

— Агов, провидцю… Ну-бо, покажися людям — бачити бажають тебе…

На порозі стояли двоє — один, очевидно, підмайстер коваля, другий — довготелесий хлопець, якого Руал бачив напередодні в юрбі. Обоє здавалися розгубленими й наляканими.

— А що? — спитав Ільмарранен, потягаючись, наче спросоння.

Його підвели за плечі, розв’язали руки:

— Що ти там учора плів про знамення, га?

Руал перевів погляд з одного на іншого, насупився:

— Що сталося?!

Довготелесий мотнув головою в бік кузні:

— Ходи, подивися…

Люди оточили кузню, не наважуючись підійти ближче. Говорили пошепки, здригалися, озирались.

— Розступіться! — гукнув Руал. Від нього злякано сахнулися.

Він зробив кілька невпевнених кроків і зупинився.

З подвір’я кузні виїжджав віз коваля, малий, поламаний, на трьох колесах. Виїжджав, та не міг виїхати, бо запряжений у нього був білий кінський кістяк. Вигиналися дугою, втикалися в землю голі ребра, порожніми очними западинами вирячався важкий череп. Моторошно стирчали голоблі, теліпалися на вітрі віжки, закинуті на передок. У розсохле дно воза ввіткнуто було мечі та піки — покручені, погнуті, понівечені, вони стирчали густо, як потворні зарості.

Руал, як стояв, укляк на землю й простяг руки до небес:

— Знамення… О, жахливе знамення! — бурмотів він у невдаваному розпачі.

Юрбу дедалі більше охоплював жах. Заголосили жінки, знервовано загримали на них чоловіки. До Руала підійшов блідий коваль, підняв його за комір, грізно насупився, але голосом виказав власне сум’яття:

— Ну, ти… Накаркав… Що це таке, кажи?!

Руал обвів поглядом злякані обличчя. Ані сліду колишньої відваги та рішучості, тільки ненависть і страх. Ільмарранен гірко похитав головою, обійшов страшну упряжку, накреслив риску в напрямі її руху, вражено прошепотів: «На захід!» — і схопився за голову:

— Люди, це знамення… Ви прогнівали небо, звідси град… Ви не покаялися, і ось нове, грізне попередження… Це знак смерті! Це найгірше з можливих знамень… Ви мусите забути несправедливі, жорстокі плани, ви повинні помиритися з сусідами. Впокортеся, подумайте про несправедливості, вами вчинені, відмовтеся від ненависті, інакше мор, голод і божевілля опанують ваше селище!

Люди перезиралися, знизували плечима, перешіптувались, огризалися одне на одного, косували на Руала, плювалися, сварилися, важко розмірковували, заламували руки, розглядали порожнє небо і нарешті бочком, бочком почали розходитися. Розійшлися всі, потупившись, відвертаючи очі, бурмочучи собі під ніс. Пагорб спорожнів, тільки переступав з ноги на ногу коваль та осторонь трусилися підмайстри.

— Що… тепер? — спитав коваль з марновірним жахом, вказуючи на віз зі зброєю.

— У вогонь, — твердо сказав Руал. — І боронь Боже тобі, ковалю, бодай раз у житті викувати що-небудь подібне!

Той супився, голосно ковтав слину, ходором ходила його жилава шия.

Рипіли кістки на вітрі, ніби намагаючись зрушити з місця воза.

Він ішов переможцем. Не вінчали його лаврами й не кидали квітів під ноги. Йому навіть не дали шкоринки хліба на дорогу, і все одно він ішов переможцем. Ніколи не довідається про це вдова з селища, де шикуються рядами вулики, забудуть подорожнього хлопчаки-рибалки, не згадуючи про нього, виростуть цибаті дівчиська. Нехай. Він іде переможцем.

Палало високе багаття в кузні. Зачинилися двері й віконниці, з кожної шпарки за ним спостерігали насторожені, недобрі очі. Він ішов. І коли вже вийшов за околицю, в поле, закинув голову й зайшовся переможним сміхом.

Висихала під сонцем трава. Він почувався як ніколи легким і впевненим і майже не здивувався, коли його виразно покликали: «Марране!»

Він озирнувся і, звичайно, нікого не побачив. Тяглися лани, темніли вдалині гайки, колихалося незжате колосся. І хтось засміявся тихо і вкрадливо… Десь там, у ньому, всередині, хтось інший, сторонній, засміявся і сказав: «Добре, вправно, Марране!»

Позолочена карета торохтіла на вибоях, жваво бігла шестірка вороних, які непохитно зносили всі злигодні непростого шляху. Як заговорені, сказав би я, якби не знав, що коні справді заговорені Лартом від халеп і хвороб. Та й карета — скільки вже проскакали по вибоїнах її важкі колеса, а що їй зробиться!

Я, однак, ні заговореним, ані залізним не був. Подорож висотувала з мене останні жили, а всі ці дівчиська, які провіщають, і книги, що самі собою спалахують, звичайно, здоров’я аж ніяк не додають.

Ларт був приголомшений невдачею і не міг пробачити мені знущань купчихи. Наші стосунки вкрай зіпсувалися, я знати не знав, як залагодити свою провину.

Так минув тиждень, і ми прибули до замку барона Химеціуса. Барон прийняв нас чемно, але прохолодно. Потай він вважав усіх магів дармоїдами, такими само непотрібними, як ґудзики на капелюсі, однак уголос висловлювався м’якше:

— Пане е-е-е… Дайнире, чи не зволите ви пояснити мені та моїм домашнім, так би мовити, зміст так званого магічного дару? — спитав він під час першого ж обіду в залі, де за довгим столом сиділи сам барон, його бліда дружина, вогненно-рудий син, дві маленькі дочки, бабуся-годованка і я з Легіаром, який виструнчився за спинкою стільця.

Не встиг барон завершити свою в’їдливу тираду, як крильце індички спурхнуло з моєї тарілки, зробило коло над столом, капнуло соусом на годованку й увіткнулося в мій роззявлений рот. Ларт, очевидно, будь що, вирішив підтримати репутацію магів.

— Ах! — в один голос вигукнули маленькі баронові дочки. Синок пирхнув, дружина зітхнула, а бабуся-годованка дістала хустку й заходилася витирати забруднену сукню.

— У-у… — глузливо протяг барон. — Коли я, з дозволу сказати, був у мандрівному цирку, то не раз спостерігав, як штукар дістає кроликів з порожнього капелюха, однак нікому б не спало на думку віддавати цьому фігляреві особливі, так би мовити, почесті, в той час як маги…

Шовковий бант у нього на шиї засмикався й перетворився на зеленого довгохвостого папугу, який злетів з баронової сорочки, сів на канделябр у центрі столу і затяг солодку серенаду. Дівчиська знову зойкнули, баронеса зітхнула, хлопчак зареготав, а годованка захлинулася.

— Ах, пане Довніре, — засмучено похитав головою барон, — я знав одного птахолова, що замикав у клітки дроздів і синичок, аби навчити їх пісень і продати на базарі…

Хлопчисько пожбурив у папугу кістку. Той розсипався зграєю метеликів, що миттю вилетіли у вікно. Барон провів їх розгубленим поглядом:

— І все-таки я не можу зрозуміти, пане Драніре…

— Мене звуть Дамир, — похмуро нагадав я.

Відразу по обіді я влаштував Лартові істерику. Сказав, що не бачу сенсу в нашому маскараді, що мені набридло потрапляти в комічні й безглузді ситуації, що я стомився, що боюся, що з мене годі. У припливі почуттів я навіть заходився відстібати шпагу та стягати з себе камзол чарівника. Ларт дивився на мене холодними, звуженими очима:

— Це бунт?

Його запитання трохи мене протверезило. Я роздягався дедалі нерішучіше, поки не завмер, бгаючи в руках мереживне жабо. Ларт сидів у кутку й не зводив з мене погляду, ніби відсторонено вивчав.

— Господарю, — сказав я жалібно, — господарю, даруйте… Дозвольте мені, як і раніше, служити вам, просто служити, а не брати участі у виставах. Я не можу вдавати мага. У мене не виходить. Впрягайте мене в карету замість коней, але, благаю, не змушуйте грати роль вашого пана. Будь ласка!

Він простяг до мене вузьку жилаву руку й раптом рвучко стис пальці в кулак. Я, стоячи на іншому кінці просторої кімнати, був чіпко схоплений за комір. Між нами було десять широких кроків, але він підтяг мене просто до свого обличчя, до крижаних, безжальних очей:

— Мені ПОТРІБНО, щоб ти був магом. Мені ПОТРІБНО, щоб жоден пацюк не засумнівався в цьому. І, присягаюся канаркою, ти гратимеш цю роль до кінця. До кінця, що б не сталося! Посмій тільки, боягузе…

Він розтис руку, і я відлетів до стіни. Застрибав по підлозі кістяний ґудзик від моєї батистової сорочки.

Наступного ранку ми разом із бароном і ловчими вирушили на полювання. День був ясний, але не спекотний, коні нам дісталися чудові, навіть я почувався нині досить добре, хоча завжди з побоюванням сідав у сідло. Можливо, я почувався б ліпше, коли б не чіпкий, пильний погляд Ларта, який стежив за кожним моїм рухом. Учорашня його погроза темною тінню нависла наді мною: «Посмій тільки, боягузе!»

Я їхав по ліву руч від барона, озброєного довгим гострим списом; по праву — старший єгер. Як мені пояснили, баронові угіддя просто кишіли звіриною.

Сам барон був у чудовому настрої і на весь голос розпатякував про шляхетний звичай полювання, про коней, собак, кулінарію, погоду і — мимохідь — про непридатність магії в серйозних справах.

— Ось, із дозволу сказати, пан чарівник усілякі штуки показує… Метеликів, папужок, і таке інше. А якщо, приміром, пан чарівник береться за чоловічу справу — полювання, скажімо, чи там війну? Що, коли вискочить на пана чарівника дикий вепр, приміром, або ворожий загін? Невже його папужками дістанеш? І знову ж таки, поки пан чарівник, з дозволу сказати, чаклуватиме, той вепр не баритиметься, миттю пана чарівника — рраз!

Барон тицьнув своїм списом в уявного пана чарівника й розреготався на всю горлянку, задоволений власним жартом.

Я тужливо чекав: чи спробує Ларт відстояти зневажену гідність мага, але він не вчинив анічогісінько. Я скосив око, глянув через плече… І побачив, що Легіара в мене за спиною нема.

Не можу сказати, що дуже засмутився. Цілий ранок мене обтяжувала його близькість, і тепер я вперше зітхнув вільніше, відчуваючи, як темна тінь у мене над головою потроху розвіюється.

Ми їхали узліссям, праворуч тяглися нетоптані луги з травою в людський зріст, ліворуч височіли дуби, прадавні, дуплисті, і в їхніх кронах шаленіло птаство. Єгері спускали з поводів розпалених знайомими запахами псів.

Барон розпалився не менше — раз поз раз підводився в сідлі, збуджено мені підморгував, потирав руки, смакуючи свою, очевидно, найулюбленішу розвагу.

Десь попереду собаки здійняли несамовитий гавкіт. Барон пришпорив коня і з радісним криком стрімголов кинувся вперед. Я трохи відстав. Переді мною вже манячіли спини єгерів, я ляснув коня по крупу, побоюючись остаточно відбитися від гурту й заблукати.

Раптом собачий гавкіт чомусь змінився виттям і скавулінням, єгері натягли поводи. Я, не в змозі стримати коня, пролетів повз них і знову виявився поруч із бароном. Собаки з наїжаченою шерстю тислися до ніг його коня. Барон тримав свій спис напереваги, начебто захищаючись. Я простежив за його поглядом — і обімлів.

Під розкішним кущем малини лежав якийсь фантастичний, величезний звір із кістяним гребінцем уздовж спини та гострими, як голки, пазурами. Він згорнув калачиком лускатого хвоста й поводив червоним роздвоєним язиком всередині напівроззявленої ікластої пащеки. Очиці його, круглі та жовті, безцеремонно вивчали нашу кавалькаду.

Собаки, браві мисливські пси, опустили хвости між задніх лап. Єгері задкували. Барон хрипко вигукнув:

— Отакої… Не чекали, не бачили, й на тобі!

Він озирнувся на мене, і в погляді не було колишньої доброзичливості:

— Ну ось що, пане Данире, чи як вас там… Зроду в наших місцях нічого такого не водилося, а ви з’явилися — і ось, будь ласка! Я не знаю, ви його приманили, чи він сам приліз, але тільки вже будьте ласкаві! — й він тицьнув мені в руки свого списа.

— Що? — спитав я з нещирим подивом.

— Що?! — підстрибнув у сідлі барон. — А продірявте його, ось що! Мені не потрібно, щоб потвори біля мого дому малинкою ласували!

Звір тим часом справді залюбки поїдав малину — витягав слиняві губи й злизував ягоди цілими пригорщами.

— Таж він не кровожерний, — сказав я переконано. — Запевняю вас, пане бароне, що ця тварина зовсім не шкідлива.

Ніби на підтвердження моїх слів звір люто вдарив хвостом — затріщало поламане галуззя, в землі утворилася чимала вибоїна. Пси кинулися навтьоки, за ними дали драла найбоязкіші єгері. Барон почервонів, як стиглий томат:

— Не вередуйте, пане чаклун! Або ви продірявите його за допомогою ваших чарів, або я продірявлю вас, і цілком самостійно!

Його спис уперся мені в груди. Звір знову вдарив хвостом, і вибоїна поглибшала втричі.

— Звісно, — сказав я примирливо, руками відводячи вістря й крутячи головою в пошуках Ларта. Хазяїна не було, а я тим часом мав потребу в ньому, гострішу, ніж будь-коли.

Барон знову тицьнув списа мені до рук — цього разу довелося його взяти. Звіра це вочевидь надихнуло — він витяг шию, підвів стійма костистий гребінь на зашийку й неприємно засичав, витягуючи червоний язик. Мене пересмикнуло.

— Відійдіть подалі, — попрохав я барона, — подалі, на безпечну відстань… Я можу поранити його, і тоді, розлючений…

— Не здумайте втекти! — відрізав барон. О Небо, він читав мої думки.

Звір полишив свою малину й нетерпляче переводив погляд з мене на барона, а з барона на мене. Я зволікав:

— Однак, пане бароне, з огляду на неординарність ситуації…

Ми могли б довго так сперечатися, але звір вирішив за нас. Важкий і водночас спритний, він розпростав крила — в нього були ще й крила! — звівся на пазурясті лапи й рушив на мене. Я відсахнувся.

Навіть десяток баронів не втримав би мене від ганебної втечі, якби цієї миті в голові у мене виразно не пролунав Лартів голос: «Ти гратимеш цю роль до кінця! Спробуй лишень утекти, боягузе!» Долоні, які гарячково стискали баронову піку, змокли, як хребет каменяра. Шляху до відступу не було.

Звір тим часом підходив дедалі ближче, кінь піді мною тремтів, як осика, але стояв на подив сумирно. Я підвів руку зі списом і миттю зрозумів, що схибив.

Чудовисько викинуло роздвоєного язика з ікластої пащеки й замолотило ним у повітрі, ніби дражнилося зі мною. Я вирішив: коли вже бити, то лише в самісіньку пащеку.

Звір був уже просто переді мною. Я незграбно розмахнувся й тицьнув списом, намагаючись вцілити в язика.

Вслід за цим неперевершеним ударом я очікував миттєвої смерті, але чудовисько, на мій подив, відсахнулося й ніби знітилось. Підбадьорений першим успіхом, я пришпорив конячину й тицьнув списом ще раз, намагаючись зачепити кругле жовте око.

Чудовисько закліпало, забило по землі лускатим хвостом і знову відступило. За моєю спиною почулися радісні вигуки.

Тепер чудовисько задкувало, а я наступав, розмахуючи своєю зброєю і теж вигукуючи щось грізне й запальне. Бути героєм виявилося простіше, аніж щодня рубати дрова.

Радісні вигуки віддалилися — я, очевидно, добряче захопився переслідуванням свого страшного з вигляду, але боязкого ворога. Час було подумати про переможне повернення.

І цієї миті звір злетів. Свідки нашого двобою, котрі були вже примовкли, вибухнули криками жаху.

Крила в звіра були невеликі, з перетинками, він літав важко, але впевнено. Мить — і червоний роздвоєний язик ковзнув по моїй щоці, як лезо. Я затулив обличчя рукою і впустив списа, а кінь став дибки й викинув мене з сідла.

Я лежав у високій траві, тремтів, корчився, а наді мною нависало вкрите лускою черево. Ось воно відсунулося, і на його місці опинилася морда з жовтими очима й ікластою пащекою. Я застогнав від жаху й затулив очі долонями.

Жахлива пазуряста лапа віддерла від мого обличчя спочатку одну руку, потім іншу. Жовті очиська втупилися в мене пильно, ніби очікували відповіді на важливе, щойно поставлене запитання. Погляд цей дедалі більше сповнювався роздратуванням, і тут я помітив, що одна надбрівна дуга в чудовиська вища за другу й ніби вигнута. Я звівся на лікті й жадібно придивлявся до інших, не помічених раніше деталей, що робили жахливу морду звіра невловимо схожою на знайоме мені до дрібниць обличчя. І, нарешті, я полегшено схлипнув і повалився назад у траву:

— Госпо…дарю…

Одночасно з полегшенням прийшла образа, гірка образа за пережитий страх очікування смерті. Я лежав у траві й гірко плакав.

Чудовисько злетіло над землею і зробило коло. Потім знову нависло наді мною, поглядом, який не терпів заперечень, вказало на списа, тут-таки й покинутого.

Я схлипнув, устав і підняв зброю. Звір знісся вище і з оглушливим виттям кинувся на мене. Я обливався слізьми, безтямно виставляючи списа перед собою. Чудовисько трохи не долетіло до нього й імітувало смертельний удар, відскочило, затремтіло від гребеня до хвоста, кілька разів кинулося — зумисне театрально — і, розриваючи повітря передсмертним ревом, полетіло геть.

Глядачі, які спостерігали цю сцену здалека, провели його переможним галасом.

Після вшановування, після публічного баронового визнання, що магія, мовляв, є найбільшим скарбом усіх, хто живе на світі, після вітань, вихвалянь моєї мужності та чарівної майстерності я залишився нарешті з Лартом наодинці.

Палахкотів у каміні вогонь. Ларт походжав по кімнаті, а я сидів спиною до нього й дивився на полум’я. Дослухаючись до його кроків, я несвідомо водив пальцями по довгій пекучій подряпині в себе на щоці — там, де торкнувся шкіри роздвоєний червоний язик.

— Це було необхідно, — сказав Легіар з темряви.

Я не відповів.

— Ти поводився добре, — підвищив голос Ларт.

Я дивився у вогонь. Тоді він підійшов і сів поруч — на підлогу.

— Послухай, — сказав він напружено. — Це ДУЖЕ важливо. Над світом нависла загроза… Тепер я майже впевнений у цьому. Ти пам’ятаєш Орвіна? «Вогонь, зазирни мені у вічі»? Він перший зрозумів, у чому річ, коли заіржавів золотий амулет… Я не вірив надто довго… Тепер на порозі вона, ця триклята Третя Сила. Вона шукає свого Брамника. А знаєш, хто мітить у Брамники? Маг, що не є магом. А хто це?

Він перейшов на шепіт. Я поки не розумів, куди він хилить.

— Ну подумай, що значить маг, який не є магом? Я от подумав…

Він підхопився і знову почав ходити з кутка в куток, нервово потираючи руки і щось у сум’ятті бурмочучи. До мене долітали уривки фраз:

— Якщо це не… Він підходить, звичайно. Але — ні. Там усе скінчено, він вибув із гри… Він випав, його зметено з шахівниці, його ми до уваги брати не будемо… Все! — він труснув головою, начебто викидаючи з неї непотрібну думку. Потім підійшов і знову сів поруч:

— Маг, що не є магом… Можливо, зараз це — ти.

Я підвів до нього розширені очі.

— Можливо, я сказав… Імовірно… Звідкіля мені знати, як вона обирає цього свого воротаря? Може, вона цікавиться всіма магами, які насправді не маги? Я влаштував їй це… як міг. Нехай вона зацікавиться тобою, нехай вона себе виявить… Ми ловимо Третю Силу на живця, а що залишається робити?

Він відсапався й побачив нарешті вираз мого обличчя. З серцем зітхнув і сказав іншим тоном:

— Слухай-но, невже ти справді думаєш, що якась тварюка здатна нашкодити людині, яка перебуває під захистом Легіара? Та якби навіть вона була Третьою Силою, чи навіть Четвертою, ти мене просто ображаєш своїм страхом! Твоя справа — грати роль… Тепер ти розумієш, НАСКІЛЬКИ це важливо?

Цієї миті в двері швидко, перелякано застукотіли:

— Пане чарівнику! Вас кличе господар!

Барон, оточений домашніми, стояв посеред обідньої зали в пом’ятому халаті. Він підвів нам назустріч збентежені, сповнені страху очі:

— Пане чарівнику… Що це?

Перед ним лежала на столі купа золотого фамільного посуду, вся в бурих плямах іржі.

Замок паралізував жах. Заіржавіла обручка баронеси, золотий дзвіночок біля входу, всі коштовності в скриньках, усі золоті монети в гаманцях. З парадних гобеленів, гаптованих золотом, осипалися на підлогу крупинки іржі.

— Знамення, — шепотів Легіар блідими губами.

…Ночівлі двічі поспіль під одним дахом його обтяжували. Дорога стала рідною, вона гріла п’яти, жартувала, петляючи і зненацька звертаючи, розважала й оберігала. Супутники ділилися хлібом, він ділився з ними всім, що встигав заробити, зупиняючись ненадовго в селах і містечках. Коли залишалося в торбинці трохи їжі, він міг і не проситися на ночівлю, а просто йшов до ранку, не стомлюючись, і нічого не боявся. Дорога допомагала йому.

Однак, сталося, що на заході сонця в торбинці не залишилось ані крихти, а попереду, трохи осторонь від шляху, заманячіло поселення. Руал подумав і завернув туди.

Блукали кури пустельними вулицями, порпалися в землі, з кудкудахканням розліталися з-під Руалових ніг. Щільно зачинені були різьблені віконниці великих дерев’яних будинків. Ніхто не сидів на лавах побіля парканів, ані лялечки — біля колодязя, хоча ланцюг на вороті ще не встиг висохнути й трава була притолочена там, куди ставили цебро. Руал озирнувся — десь гупнула віконниця.

Він зіщулився, намагаючись зрозуміти, чому так дивно й важко на душі. І зрозумів — тиша. Неймовірна для сільської вулиці тиша.

Не гавкали на чужинця собаки, не мукали в дворах корови, не репетували півні, не цюкали сокири. Ворота порипували на вітрі — ніби на цвинтарі.

Він побрів далі, не зважуючись постукати в яку-небудь хвіртку, відчуваючи насторожені погляди в шпарах зачинених віконниць, марно силкуючись упіймати бодай один такий погляд. Поквапливий стукіт засувки — і знову тиша. Руал був голодний — і все-таки йому схотілося негайно піти звідси.

— Агов, парубче!

Руал присів, як від пострілу, хоча до нього звернулися майже пошепки. Літній уже селянин визирав у ледь прочинену хвіртку й манив Ільмарранена пальцем:

— Ходи-но сюди… Ти чий? Чого треба?

— Я мандрівник, — відгукнувся Руал, теж пошепки.

Селянин плюнув:

— То чого ж вулицями тиняєшся?! Ходи сюди, кажу, мерщій-бо!

Він схопив Руала за рукав, просто втяг на подвір’я і відразу замкнув хвіртку. На порозі дому стояла стривожена жінка:

— Скоріше в дім… У дім, Гаране, й хлопця сюди…

Вона не заспокоїлася, поки за Руалом і господарем не зачинилися двері.

Ільмарранен невпевнено огледівся — крім селянина, який привів його, та стривоженої жінки, у передпокої переступали з ноги на ногу двоє молодих, схожих один на одного хлопців, та сором’язливо визирала з кімнати смаглява дівчинка років десяти.

— Ти хто? — тихо спитала жінка.

— Мандрівник, — сказав Ільмарранен і посміхнувся. Вона не відповіла на посмішку, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Він нетутешній, — пояснив пошепки чоловік. — Він нічого не знає.

Жінка подумала й кивнула, запрошуючи гостя ввійти в дім.

Слідом за жінкою Руал пройшов вузьким коридором у простору кухню зі стінами, викладеними з колод, у якій розмірено, затишно порипував цвіркун, схований у шпарині. За ним увійшли селянин, який його привів, обидва хлопці та дівчинка.

— Ти голодний? — спитала жінка.

І, не чекаючи на відповідь, кивнула дочці. Та спритно дістала з печі чавунець із залишками каші, з полиці — хліб, загорнутий у ганчірку, довірливо посміхаючись Руалові, поставила на стіл.

— Ми вже повечеряли, — сказала жінка. — Їж.

Вдячний Руал, не кажучи й слова, взявся до каші. Йому складно було стриматися й не проковтнути її відразу, цілком. Хлопці сопіли, тупцювалися у дверях, жінка присіла навпроти на ослоні, дівчинка широко розплющеними очима дивилася, як Руал їсть. Чоловік, який привів його, очевидно, господар, супився й потирав підборіддя, вкрите рідкою сивуватою бородою. Цвіркун, який на хвильку примовк, видав довгу ніжну руладу.

Руал нарешті наївся й подякував. Потім оглянув звернені до нього обличчя — тривожне в жінки, похмурі в хлопців, стомлене в літнього чоловіка й цікаве у дівчинки — й обережно спитав:

— Що за нещастя у вас, люди?

Голосніше засопли хлопці, перезирнулися жінка з чоловіком. Потім жінка підвелася й кинула дівчинці:

— Ну-бо, вкладайся спати.

Та, хоч їй було цікаво, послухалася й тихенько вислизнула, лише кинула наостанок погляд у бік притулку цвіркуна.

— Розповідай, Гаране, — сказала жінка літньому господареві.

Той пом’явся, смикаючи себе за бороду, й нарешті почав:

— Справді нещастя. Скільки живу, такого не пам’ятаю. У нас-бо ще нічого, начебто поталанило…

— Покаркай, — обірвала його жінка.

— Атож, — зітхнув Гаран, — хто зна, що ще спаде йому на думку… Зараз він сватається — то щовечора ходить, а то тижнями не буває… І все до когось нового.

Жінка зітхнула:

— Йому років сто, напевно, він ще за прадіда мого був молодий… А все сватається…

— Сватається? — перепитав Руал.

Гаран покивав:

— І все до когось нового… А в подарунок нареченій приносить… Букет зі здохлих гадюк. Подаруночок…

— Хто він такий? — запитав Ільмарранен, здригаючись.

Чоловік і жінка знову перезирнулися.

— Чаклун, — сказали від дверей.

Руал озирнувся — говорив молодший із хлопців, років шістнадцяти, невисокий, тонкогубий:

— Чаклун. Страшний чаклун. Ти про таких і не чував, до того страшний!

Брат штурхонув його в бік.

— Він у печері живе, — по нетривалій мовчанці сказала жінка. — Років сто живе, а може, й двісті. Батько, бувало, розповідав, що він сумирний був, спокійний, допомагав навіть, якщо нестатки траплялися… Потім його років двадцять ніхто не бачив. Він у своїй печері зачинився.

— Ми ще малими до тієї печери бігали, — нервово сказав старший хлопець, на вигляд міцніший і дужчий за брата. — Там усередині тихо, тихо, а потім як засичить — начебто водою на гарячу пательню…

— І ось він вийшов, — провадила жінка, — та який… Наче щось у нього вселилося. Півлісу спалив просто так, знічев’я… А далі ще гірше. Перекинеться на плуга старого та й веде борозни вулицею… Без коня плуг іде, вихиляється, камені з землі вивертає і хихотить тоненько… Люди сивіли, коли цей плуг на вулиці зустрічали.

— А потім він тиждень із землі виростав, — вступив у розмову Гаран, здригаючись і озираючись. — Нібито дерево… На майдані посеред села спершу земля заворушилася, потім руки з’явилися, потім голова… Люди, що по сусідству жили, домівки свої покинули та поховалися, хто куди!

— А потім, — знов докинула жінка, — запустив у озеро чудовисько, п’явку таку величезну, як колода завбільшки, а на п’явці — вим’я коров’яче та роги… З тих пір ніхто й не рибалить, і не купається…

— Близько підійти страшно! — видихнув старший хлопець.

— Потім він у печері чаклував, — шепотіла жінка, — а тепер ось…

— Тепер свататися надумав, — перебив Гаран. — У кого дівки на виданні — тому лихо, ось хто тремтить зараз. Приходить, стукає у ворота — і спробуй не відчинити. Гадюк приносить цілий клубок. Не приведи Небо його на вулиці зустріти, тому й ховаються всі… Тобі пощастило. Адже йому начхати, свій ти, чи сторонній.

— Дякую, — повільно проказав Руал. — Ви мене врятували, виявляється…

Помовчали. Тихенько, ніби впівсили, порипував цвіркун.

— А що буває з дівчатами? — хрипко запитав Ільмарранен.

— З дівчатами?

— З тими, до кого він сватається?

— Та поки нічого… Вибирає він, начебто. Посватається і піде собі, дівка страху набереться та й годі. Наречену, каже, в дім свій поведу… Та поки не повів ще нікого.

— У нас, слава Небу, нареченої нема, — сказав Гаран з прихованим торжеством. — Сини в мене он які, бачив? А Гарра, на щастя, поки ще мала. Тому нам і таланить…

— Покаркай, — обірвала його дружина й рішуче підвелася: — Ну, побалакали — годі. Будемо вкладатися. Завтра в сусідів попитаю, виходив він сьогодні чи ні.

— Та ні, напевне, — з удаваною впевненістю зауважив молодший хлопець. — Його вже днів зо три нема… Може, й помер досі.

— Помовч, — злякано гримнув на нього батько. І додав пошепки: — Він безсмертний, кажуть. А безсмертний тому, що коли настає час йому вмирати, за нього інші… Ну, розумієш. Інші мруть, начебто замість нього.

Жінку пересмикнуло:

— І охота вам чесати язиками, та ще й проти ночі… Ходімо, — звернулася вона до Руала, — я тобі з хлопцями постелю.

Усі разом вийшли з кухні, хлопці відразу піднялися сходами нагору, Гаран пішов замикати вхідні двері, а жінка рипнула дверцятами низької шафки й витягла звідти двоє чистих простирадл.

Її раптом напружено, придушено погукав чоловік:

— Літо, Літо… Ходи сюди…

Вона здригнулася й ледь не впустила білизну:

— Що там?!

— Підійди…

Жінка швидко вийшла в передпокій, за нею вслід вийшов і Руал.

Гаран припав до невеликого квадратного віконця, вирізаного в дверях. Пальці його на ручці дверей стискалися й розтискалися:

— На нашу вулицю звернув, — він намагався говорити якомога тихіше й спокійніше.

Жінка відштовхнула його й глянула сама. Охнула:

— Світле Небо… До кого це?

— До Мартів, напевне… — шепотів Гаран. — У них аж дві дорослі дочки…

— Хіба ж він двох посватає?

— Можна мені подивитися? — спитав Руал з-за їхніх спин.

Вони разом озирнулися. Потім жінка відсторонилася, щоб Ільмарранен зміг підійти до віконця.

Серединою вулиці повільно, то пританцьовуючи, то завмираючи, рухалася кумедна безглузда постать — довгий, колись розкішний камзол, червоні черевики з бантами, пишний мереживний комір, у піні якого то поринала, то визирала маленька, обтягнута зморшкуватою шкірою стареча голова в чорній кучерявій перуці, з-під якої звисало довге сиве волосся. Злий чаклун то насвистував безгубим ротом, то наспівував щось тонким, солодким голоском, то з хлоп’ячим завзяттям починав підстрибувати на місці. У правій руці його теліпався темний клубок, серед якого Руал, вкриваючись холодним потом, розгледів зміїні голови.

— Не дивіться, — сказав Гаран. — Він посватається до Мартів і піде. Це наші сусіди.

— Праворуч чи ліворуч? — пошепки спитав Руал.

— Праворуч, — відгукнулася жінка.

Руал мовчав. Він бачив, що чаклун уже минув двір сусідів праворуч, але не сказав про це.

— Що він робить? — напружено спитав Гаран.

Чаклун тим часом порівнявся з ворітьми його дому.

— Що він робить? — спитала жінка й відсунула Руала від віконця. Той кусав губи.

— Ні, — сказала жінка голосно.

У ворота постукали.

— Довго ходили, довго бродили, а слід до вас привів! — почувся від хвіртки деренчливий голосок. — У вас товар, у нас покупець, огрядний молодець!

Жінка похитнулася. Руал підхопив її — боявся, щоб вона не впала.

— Не відчиняйте, — сказала жінка. — Це помилка.

У ворота знову тричі голосно постукали.

— У вас золота курочка, у нас червоний півник! Відчиняй, господарю, зустрічай доньчину долю!

З тупотом скотилися зі сходів хлопці — напівроздягнені, перелякані. Молодший кинувся до матері і, як дитина, сховав обличчя в неї на грудях.

— Не відчиняйте, — повторила жінка.

З далекої кімнати визирнула маленька Гарра — у довгій нічній сорочці, з голими дитячими руками, босоніж.

— Що там? — спитала вона тонко.

— Назад, — крикнув до неї батько. — У ліжко, мерщій!

У ворота постукали втретє:

— У вас монетка — у нас гаманець! У вас ґудзичок — у нас петелька! Відкривай, господарю, готуй доньчин посаг!

— Він покричить — і піде, — тремтячим голосом сказав Гаран. — Скільки вже разів так бувало… Небо, вона ж дитина!

— Треба відчинити, — прошепотів старший із хлопців. — Треба відчинити, інакше він не відчепиться… Будинок спалить, як Ложкарям!

— Зараз, — бурмотів Гаран, — ви будьте тут, я з ним побалакаю…

Тремтячими руками він відсунув засувку, відчинив двері й гукнув:

— У нас нема нареченої! Не виросла ще наречена для вашої світлості!

— Ай-яй-яй! — докірливо проспівав тонкий старечий голос біля хвіртки. — Із зернятка паросточок, із яєчка пташечка! Уже ми ходили, уже ми стежили, та наречену й вигледіли!

І міцно замкнена хвіртка розчахнулася раптом, наче поривом вітру.

Руал відчував усе своє тіло, кожен зсудомлений, болісно напружений мускул. У двобої з магом мала значення тільки сила іншого мага. У Руала тут не було шансів.

— У вас пальчик — у нас каблучка! — старий був уже на подвір’ї. Відімкнені вхідні двері повільно відчинялися навстіж всупереч волі Гарана, який досі за них тримався.

— Мамо… — розгублено шепотів молодший син. Старший метався, не знаючи, що робити. Мати стояла непорушно, важко зіпершись на стіну.

Старий ступнув на поріг — він був густо нарум’янений і напомаджений, перука збилась на вухо, нерівний подих розповсюджував густий солодкий запах:

— У вас камінчик — у нас оправа…

Відступив, позадкував Гаран. Старий, пританцьовуючи, переступив поріг. Простяг унизану перснями худу вузлувату руку, поманив гачкуватим пальцем… Гарра, як була, у нічній сорочці, пішла до нього, наче на прив’язі. Як дерев’яні, стояли вздовж стін Гаран і сини. Старий вдоволено засміявся — сміх його нагадував глухе булькотіння. Він, крекчучи, нагнувся до Гарри й поляскав її по щоці:

— У вас товар, у нас… — і раптом підхопив дівчинку на руки й закинув собі на плече, не випускаючи при цьому в’язки здохлих змій.

— Мамо! — придушено скрикнула Гарра.

Старий повернувся і, неуважно погладжуючи дівчинку по спині, пішов геть. Мовчки рвонулася мати — чоловік і сини одночасно вчепилися в неї.

Руал стояв біля стіни — безсилий, ні на що не спроможний, чужий.

Молодший син плакав у кутку. Він ридав цілу ніч, невтішно, гірко, то втихаючи, то знов до останку віддаючись власному горю. Руал уже не міг чути цих безнадійних, сумних схлипувань.

Старший син піднявся нагору, і з його кімнатки не долинало ні шереху.

Гаран ходив по дому, заламував руки, іноді намагався звернутися до Руала з недоладною, безглуздою мовою. Руал опускав очі.

Жінка Літа, дружина Гарана, сиділа за порожнім столом, дивлячись просто перед собою і не чуючи довгих, лагідних співів цвіркуна, який і не здогадувався про лихо.

Догоріли свічки, побіліли щілини в глухо зачинених віконницях і, нарешті, вузькими промінчиками в дім пробилося сонце.

— Баби, — сказала жінка. Це було перше її слово за цілу ніч.

Стрепенувся Гаран, обережно торкнувся долонями до її пліч:

— Поспи, Літо… Поспати треба…

Вона відштовхнула його руки. Важко підвелася, обвела червоними сухими очима сина, що ридав у кутку, чоловіка з тремтячими руками та Ільмарранена, зіпертого на стіну.

— Ви віддали її, — сказала вона без жодного виразу голосом, схожим на стукіт по дереву. — Ви віддали її.

У Руала від цього голосу заворушилось волосся.

З новою силою заридав хлопчина. Гаран болісно кривив рота, оточеного щетиною, ще більше посивілою за ніч:

— Це… Це ніби смерть, ну як не віддати… Як смерті можна не віддати? Це… Ти потерпи, Літо… Потерпи.

Дружина перевела на нього важкий, застиглий погляд.

— Віддали, — сказала вона знову. — Ви всі віддали її.

Гаран упав перед нею навколішки:

— Таж не можна було, не можна було… Не віддати… Ніхто на світі не відніме в нього… Ніхто… Подумай, що він зробив би… З нами зробив…

— Гарра, — повільно сказала жінка.

І Гаран теж розридався, а Руал вийшов, щоб не чути й не бачити цього.

Надворі світило сонце, біля хвіртки переступали з ноги на ногу, сумно кивали, перешіптувалися цікаві сусіди. Вгледіли на ґанку Руала, жадібно кинулися до нього, обступили, мало ніг не відтоптали:

— Забрав? Поніс, еге ж? А змії були?

— Гарра, ой, який жах…

— Скільки їй? Десять? Одинадцять?

— Літа побивається, певне…

— Хлопче, ти сам бачив?

— Хлопче, ходімо перекусимо, побалакаємо… Розповіси, як і що.

— Людочки, виходить, він моєї дівки не зачепить уже?! О-ой!

Його тягли за рукав, заглядали в очі, перепитували щось одне в одного, збуджено гомоніли півголосом, раз у раз озираючись на онімілий від горя дім із наглухо зачиненими віконницями. Руал відірвав від свого одягу чиїсь благальні руки, сахнувся від юрби, повернувся в темряву передпокою. На мить йому привиділася дівчинка — така, якою він побачив її вперше, коли сором’язливо визирала з-за одвірка.

Літа сиділа, як і досі, дивилася висушеними очима в стіну навпроти і розмірено повторювала:

— Віддали. Ви віддали. Ви віддали її.

Гаран угледів Руала, кинувся до нього, як до рятівника:

— Вона збожеволіла, — повторював він із жахом, сам тепер схожий на божевільного.

Невлад скрикнув цвіркун.

Жінка здригнулася, повільно, мов лялька, повернула голову й глянула в вічі Руалу. Ільмарранена ніби в обличчя вдарили.

— Ви віддали її! — сказала жінка. — Її не повернути.

— Так, її не повернути, Літо! — захлинувся Гаран за спиною в Руала. — Я не маг і ніхто тут не маг, і її не повернути, ти потерпи, ти звикнеш…

Жінка так само повільно відвернулася, а Гаран і далі приказував:

— Я ж не маг… Ніхто її не поверне, це не під силу… Не маг я, Небо… Ну за що… Я не можу, я не маг…

— Я — маг, — сказав Ільмарранен.

Стало нестерпно тихо. Застигле, ніби маска, обличчя жінки здригнулося. Швидко задихав Гаран:

— Хлопче, ти того… З глузду з’їхав? Хто — маг?

— Я, — сказав Руал.

Він ненавидів себе. Він прокляв себе страшним прокльоном. Він просив у Неба єдиної милості — швидкої смерті від руки чаклуна. Тільки б не нові муки в подобі полички для взуття.

Він проклинав себе, крокуючи вулицями селища в супроводі притихлої юрби. Раз у раз хтось голосно вигукував: «Не пускайте його! Всім буде гірше!» Але попереду йшли Гаран і Літа, й ніхто не зважувався заступати їм дорогу.

Потім юрба відстала, відстав і Гаран, а Літа вказала Руалові шлях до печери чаклуна. Далі він пішов сам — пішов вузькою, нерівною дорогою, що поросла кропивою.

Ця неходжена й неїжджена стежка обривалася біля входу в печеру — вірніше, печера поглинала її своїм роззявленим беззубим ротом. Руал постояв, назвав себе безмозким вилупком і ступнув уперед.

Нічого не спадало йому на думку, жодного способу порятунку він не бачив. У печері, за два кроки від входу він наткнувся на міцні та важкі двері з залізною ручкою.

Приклав до дверей вухо й розчув тихе металеве побрязкування, начебто господарка помішувала дерев’яною ложкою в мідному казані. Від цього побрязкування спину обсипало морозом.

Руал болісно замислився — що він зробив би, якби був магом? Що зробив би зараз?

На мить йому примарилося, як величезна, вкрита крицею рептилія зносить з петель двері чаклунового кубла, вдирається всередину, притискає стариганя до підлоги, звільняє Гарру… Ні, дівчинка б налякалася. Якщо, звичайно, вона ще жива.

Ільмарранен відхекався й спробував штовхнути двері. Вони раптом піддалися несподівано легко. Руал облизав запечені губи, стис, як талісман, фігурку ящірки за пазухою і ввійшов.

Житло чаклуна було освітлене зсередини слабким, неприродно каламутним світлом. На стінах темніли затягнуті павутинням чотирикутники в рамах, клапті старої тканини жмутами звисали зі стелі, під ногами хрумкотіло, начебто підлога була всіяна горіховими шкаралупками. Дивний металевий звук то віддалявся, то наближався знову. Руал стояв, розпачливо очікуючи, що ось-ось його присутність помітять і нерозсудливий нахаба зазнає нарешті заслуженої кари. Однак нічого не сталося — розмірено повторювався глухий брязкіт, важко колихалися клапті, що звисали зі стелі, та десь у глибині печери мерехтіло каламутне світло.

Тоді Руал з надією подумав, що, можливо, йому вдалося увійти сюди непоміченим, і тоді порятунок дівчинки став хоч трохи менш безнадійною справою. Він затамував подих і рушив уперед — туди, звідкіля пробивалося світло.

Руал ішов анфіладою кімнат — довгою, майже темною, затягнутою павутинням. Він ніколи не думав, що всередині людського житла можливі ці купи замшілих каменів, давні пні, які вчепилися в підлогу гаками коренів, а поміж них — дивне нагромадження з покручених стільців, оксамитових крісел, комодів і туалетних столиків із порожніми баночками для рум’ян, з чорними мармуровими плитами на місці дзеркал.

Він ішов і не міг уявити собі розмірів цього житла, що вгніздилося в товщі землі. Десь у плутанині переходів і кімнат чаклун тримав маленьку Гарру, босу, в нічній сорочці, з голими дитячими руками. Дитина й чудовисько.

Ця думка підстьобнула Руала, він пішов швидше, майже побіг, маневруючи поміж купами меблів і каміння. Він навіть насмілився півголосом покликати: «Гарро! Гарро!»

Йому здалося, що там, куди віддалилося побрязкування, щось проспівав тонкий старечий голос. Потім знову — Та-тах… Та-тах… — застукав тупий металевий звук, що долинав дедалі виразніше. Руал, схоже, наближався до його джерела.

— Пта-ашечко! — знову проспівав деренчливий голос старого. — Пта-ашечко!

Та-тах, та-тах…

Руал присів.

— Пта-шечко… Цвірінь! Цвірінь!

Руал безгучно перебіг і причаївся за одвірком, з якого попроростали лілові паростки.

Чаклун був тут — Руал побачив спершу тонкі ноги в черевиках з бантами, потім неохайні відлоги довгого камзола з побляклим галуном, потім величезний мереживний комір, з якого ледь стирчала вкрита закрученою перукою голова.

Старий крокував по колу, в лівій руці його був невеликий мідний дзвін, і Руала вразило, що чаклун тримав його за язичок. Він дзвонив, потрушуючи рукою, масивна чаша дзвону билася об його кулак і видавала той самий глухий металевий звук: Та-тах… Та-тах…

Руал кілька секунд намагався вгадати, яку магічну дію робить старий, потім зважився виглянути далі й побачив Гарру.

Зі стелі на чотирьох ланцюгах звисав залізний обруч, на обручі було укріплено велику скляну кулю зі зрізаним верхом, на третину заповнену зеленою водою з бурими водоростями, що кволо ворушилися. Над самою поверхнею води гойдалася поперечина, схожа на пташину жердку, а на жердці сиділа, вчепившись у неї пальцями, заплакана Гарра.

— Пта-шечко… — бурмотів старий ніжно, потрясаючи своїм дзвоном. — Ї-їж… — І вільною рукою розсипав по підлозі чи то зерно, чи лушпиння. Воно лягало під ноги неприємно хрустким шаром. — Ї-їж…

Руал стояв, напружений, спантеличений, не зважуючись поворухнутися.

Старий тим часом призупинився, труснув рукою з дзвоном і витяг іншу руку вперед, начебто вказуючи комусь на дівчинку.

— Мамо! — скрикнула Гарра.

Руал заскреготів зубами.

— Цвірінь! — проспівав чаклун і заходився раптом сипати плутаними, невиразими заклинаннями. Ільмарранен марно вслухався, силкуючись зрозуміти, до чого хилить старий, але цієї миті простягнена до дівчинки вузлувата рука почала вкриватися чорно-рудим пір’ям. Серед нього роззявився червоний гачкуватий дзьоб, злякано закричала Гарра, старий здивовано підняв бурі, гачкуваті брови й докірливо глянув на свою руку. Дзьоб зник, і пера ніби знехотя опали на підлогу, перетворюючись на льоту на бляклі засушені маргаритки.

— Пта-шечка… — протяг чаклун засмучено й ображено. Рука його з дзвоном невпевнено опустилась, і Руал, який втиснувся в одвірок, побачив, що рука ця закривавлена від ударів чаші дзвону об старечий кулак.

Старий теж тільки тепер звернув на це увагу — скрушно похитав головою і з деяким зусиллям повернув мідний дзвін навиворіт. Язичок тепер теліпався зовні й слабко деренчав, калатаючи по крутих стінках дзвону.

— Пташинка ніжно співає, — сказав чаклун задоволено, — друга в гості закликає… Цвірінь! Цвірінь!

Він випустив дзвін із рук — той гримнувся об підлогу й розтікся масною калюжею.

— А вже весна, — пробурмотів старий неуважно, витрусив з рукава дерев’яний човник і, крекчучи, пустив у ту калюжу. Човник гойднувся, повернувся на місці й потонув, зник з очей, хоча калюжка була жабі по коліна.

Старий знову похитав головою і погрозив Гаррі пальцем. Дівчинка затремтіла на своїй жердці, схлипуючи та кусаючи губи. Чаклун знову витяг до неї руку — Руал, весь напружився, подався вперед.

— Горлиця в хатинці, — проспівав старий, — сидить на соломці… — й знову почав сипати заклинаннями, в яких Руал міг розібрати лише окремі слова.

Старий промовляв, то підвищуючи надтріснутий голос, то майже шепотів, і чим довше Ільмарранен слухав це нерівне бурмотіння, пересипане безглуздими уривками заклинань, тим виразнішим ставало відчуття, що він стоїть на порозі незбагненної й водночас очевидної таємниці.

Тим часом слова старого почали нарешті діяти — з калюжки, де втонув дерев’яний човник, вилізла червона пташина лапа — одна, без тулуба. Незграбно підстрибуючи, лапа взялася розгрібати насипані старим на підлогу лушпайки, нагадуючи своїми рухами курку, що шукає корму. Старий побачив її і розчаровано вмовк. Потім слабко ляснув у долоні — лапа злякано присіла, смикнулася й розсипалась жменею дерев’яних ґудзиків.

Руал не міг поки визначити, що старий хоче зробити з дівчинкою. Одне було зрозуміло, хоча з першого погляду й вражало неймовірністю — старий не здатен був домогтися того, чого хотів.

Ільмарранен стояв за одвірком, а старий тим часом поновив свої спроби. Цього разу нісенітниця заклинань призвела до того, що підлога по всій кімнаті вкрилася великою твердою лускою.

— Рибка… — пробурмотів старий. — Рибка в ставку, пташинка в садку… А мені незабаром вісімнадцять, свататися піду, — він раптом посміхнувся і прибрав хвацького вигляду.

Руал схопився за голову. Невиразне відчуття, що давно вже володіло ним, за єдину мить стало твердою впевненістю. Ільмарранен тер чоло, ще й ще раз перевіряв себе, вдивлявся у старого, начебто бачив його вперше.

Перетворився на плуга, розорював вулиці… Ріс із землі, ніби дерево… Запустив у ставок гігантську п’явку з коров’ячим вим’ям… Сватання зі здохлими гадюками, потім акваріум із пташиною жердкою… Пера, луска, ця постійна недоладна балаканина, що здавалася знущанням, а насправді…

Чаклун був, очевидячки, цілковито й давно божевільний.

Те, що здавалось погрозою, насправді виявилося старечою неміччю. Бідолаха пережив свій розум, і його магічний дар нині став марним, ніби книга в руках у сліпого.

Вражений своїм відкриттям, Ільмарранен мусив тепер вирішувати, що робити. Вийти зі схованки? Можливо. Говорити з навіженим? Як і про що? В скляному акваріумі тремтить дівчинка, — вона не підозрює, що її мучитель швидше жалюгідний, аніж страшний. Кожна мить зволікання приносить їй нові сльози… І хто зна, чим скінчиться для неї чергова нісенітниця, виголошена старим? Схоже, доведеться підкрастися й просто вперіщити чаклуна каменем, одним із тих, що їх безліч валяється під ногами. Оглушити або й убити. Разом позбавити село страху.

Ільмарранен глибоко зітхнув, порахував до десяти і тихо, тонко засвистів, наслідуючи пташиний спів. Чаклун здригнувся й почав озиратися.

Руал тільки тепер побачив, як сльозяться його підсліпуваті очі, як безпорадно плямкають губи, трусяться вузлуваті руки. Старий дивився на нього здивовано, розгублено, але нітрохи не злостиво.

Руал ступнув йому назустріч, присів, розкинув руки, потім підстрибнув і проспівав:

— В’ю гніздечко на гілці, хробачка несу я діткам…

Чаклун невпевнено тупцював на місці, втопивши голову в мереживному комірі. Маленька Гарра — Руал глянув на неї мигцем — так і обімліла на своїй жердині.

Руал підстрибнув ще, змахуючи руками, як крильми, і продовжив голосніше, рішучіше:

— Пташка в клітці нудьгує, її гніздечко пустує… Цвірінь! Цвірінь! — і таємниче поманив старого пальцем.

Той поки не міг вирішити, що таке Руал. Однак, заінтригований, він забув про дівчинку й захопився незнайомцем — обережно наблизився, простяг тремтячу руку, наміряючись торкнутися Руалового обличчя.

Ільмарранен ухилився, присів, підібрав кілька дерев’яних ґудзиків, створених невдалим чаклуванням старого, підкинув один догори:

— Цвірінь!

Ґудзик зі стукотом упав на лускату підлогу. Старий підвів врунисті брови. Руал кинув другий гудзик — під поглядом старого він обернувся на чорне пташине перо й довго падав.

Маленька Гарра, спостерігаючи за дивним дійством, зачаїла подих.

Ільмарранен кинув третій ґудзик.

Він описав у повітрі дугу й раптом завис без руху. Чаклун пробурчав заклинання — ґудзик писнув, змахнув короткими крильми й вилетів геть. Старий, здивований своєю удачею, скосив око на Руала, знизав плечима, потім стяг кучеряву перуку, від чого голова його в обіймах коміра стала схожа на темну горошину посеред тарілки.

— Цвірінь, — хрипко сказав старий і підкинув перуку.

Вона обернулася на величезну стару облізлу ворону, яка важко опустилася на підлогу й кинула на старого томливий, таємничий погляд. Потім ляснула крильми, піднялася невисоко над підлогою і зиґзаґами вилетіла з кімнати, зникла десь у лабіринті коридорів. Старий задоволено посміхнувся і зашкутильгав слідом, забувши, очевидно, і про Руала, й про Гарру.

Дівчинка схлипнула на своїй жердині. Ільмарранен дивився вслід старому. Його охопило гостре, пронизливе, ніколи раніше не звідане почуття.

Усі бачили, як незнайомець, що казна-звідки взявся, виніс із печери чаклуна викрадену напередодні дівчинку. Усі чули плутану, недоладну розповідь Гарри, й жоден собака на селі не смів тепер засумніватися, що на вогник до Гарана й Літи приблукав великий, могутній маг.

Поки накривали столи, просили дозволу доторкнутися, шепотіли, гомоніли, заглядали в очі й запопадливо посміхалися, поздоровляли та цілували руки, Ільмарранену здавалося, що примха долі закинула його в минуле. Але, засинаючи на найкращій перині в селищі, він згадав раптом розгублені очі, що сльозилися, похилі плечі старого та маленьку голову, яка весь час трусилась на широкому мереживному комірі. І знову пронизливий, незнайомий раніше, майже фізичний біль здавив йому горло. Що це, жалощі?

Він глибоко зітхнув, повернувся на інший бік — і почув тихий, глузливий смішок, ніби всередині власної голови. О Небо, знову! Це було схоже на божевілля.

Ми залишили замок барона, й днів за два перед нами розгорнувся степ.

Я ніколи раніше не бачив степу, тому ці рівнинні простори, вкриті твердою, випаленою сонцем травою, справили на мене складне враження. Села тут рідко траплялися, і ми тепер часто ночували біля вогнища під відкритим небом.

Цілий тиждень я болісно звикав до своєї ролі наживки на гачку, та потім якось заспокоївся, навіть відчув дивне полегшення. У всякому разі, ще гірше нічого не знати. А винагородою за страхи, що мене інколи все-таки навідували, стали наші стосунки з Лартом, які значно потеплішали.

Вдень ми по черзі правили каретою, а вечорами розкладали багаття, вечеряли й вели тривалі бесіди. Про Третю Силу, за негласною угодою, — анічичирк. Я, розчулений, згадував дитинство, а Легіар розповідав кумедні й страшні магічні байки, головним героєм яких була завжди одна й та сама людина — я незабаром здогадався про це, хоча Ларт називав її весь час по-різному. Напевне, вони були друзями з тим чоловіком — у Ларта дивно світилися очі, коли він говорив про нього:

— У кого завгодно може виникнути дурнувате бажання. Якось улітку я скучив за зимою, взяв та й засипав своє подвір’я снігом… Ну то й що? А один дружок мій знайшов вулкан на узбережжі та взявся розігрівати виверження. Не клей дурня, кажу йому… Знаєш, що він мені відповів? «Я хочу перетворитися на лаву, щоб відчути, як це — бути лавою, що вивергається з вулкана».

Ларт дивився у вогонь, полум’я грало в його очах, і мені здалося — тільки на мить! — що вони відбивають світло багаття нерівно, ніби зволожені.

— Знаєш, кожен маг ризикує, коли перетворюється на щось… Що могутніша та сильніша твоя нова подоба, то більший ризик, що не зможеш повернутися до колишньої. Бути магом не значить бути всемогутнім, кожне серйозне магічне діяння вимагає зусиль, а зусилля ці скорочують життя навіть великих… Отже, я сказав йому — не божеволій. Навіщо тобі ця гра з вулканом? І знаєш, що він мені відповів? Я повинен відчути, що це таке.

Він замовк. У полум'ї багаття я побачив раптом ліс, потім будинок, далі постать людини в чомусь, що нагадувало човен.

— І він став лавою? — спитав я пошепки.

Ларт кивнув:

— Він завжди робив, що хотів. Він вліз у вулкан і розтікся по схилу, спалюючи траву й кущі. Я стояв і дивився, як дурень… А потім він повернувся у свою подобу. І знаєш, що сказав?

Він знову замовк, і я змушений був запитати:

— Що ж він сказав?

Ларт відірвав погляд від вогню й подивився на мене:

— Він сказав: НІЧОГО ОСОБЛИВОГО. І пішов у якусь портову таверну пити кепське вино й купатися голяка при світлі смолоскипів, а портові дівки верещали, й він перетворював їхнє волосся на струмки… У кожної дівки на голові — водограй. Я сказав: «Ходімо додому». А він: «Відчепися»… Якби хто-небудь на світі посмів мені сказати «Відчепися»!

Вогонь згасав, я підкинув гілок. Ларт не бачив уже ні мене, ні багаття — він весь перебував там, де бешкетував той його приятель…

— Ну, тепер ти розповідай, — сказав Легіар після паузи.

Я знизав плечима:

— Та про що ж?

— Про що хочеш…

— Ну, в мене брат є двоюрідний… Коли ми були малі, уся родина якось за столом сиділа, й на вечерю була риба — тріска… Знаєте, є така дрібна, смачна риба… Він вибирав на тарілці тих рибинок, які випадково позбулися голови, й робив це непомітно.

Я замовк.

— А навіщо він це робив? — спитав Ларт.

— Щоб голови не залишалися на тарілці… Мати дивилася, хто скільки з’їв, по риб’ячих головах. А в нього на тарілці не було голів, і йому давали добавки.

Знову зависла пауза.

— А чому ви не з’їдали цю рибу з головами? — поцікавився Ларт.

— А-а! — протяг я радісно. — Так у тріски голови гіркі!

Пирхали в темряві наші коні. Догоряло багаття.

Ще днів за два перед нами заманячіли гори, а вже за три дні по тому ми підійшли до них упритул. Тут, у передгір’ї, притулилося стародавнє й досить велике селище, в якому, за твердженням Ларта, мешкав старий і могутній маг. Легіар дуже сподівався, що старий знає про Третю Силу більше, ніж ми.

Готелю в селищі не було — й не дивно, ми були тут першими гістьми за півроку. Зустрічали нас радо, й селищний староста, багатій, люб’язно надав у наше користування один із трьох своїх будинків.

Приготоване для нас житло містилося на околиці, біля самого підніжжя гір, у досить мальовничому, як на мене, місці. Поки Ларт, уже звиклий до становища слуги, порядкував, клопотався нашим розташуванням, чищенням карети й годівлею коней, я стояв біля хвіртки й видивлявся на гори. Могутні, масивні злами хребтів викликали в пам’яті то образи казкових звірів, то спогади про торт, а хирляві деревця, що подекуди причепилися до них, захоплювали своєю відвагою.

Потім я перевів погляд на трохи нижчий пагорб, який підошвою впирався в дорогу, й побачив, як звідкілясь згори майже стрімким схилом струмочками стікають пісок і дрібне каміння, та подумав що насувається обвал. Але, коли я підвів голову, то переконався, що камінці летять з-під ніг людини, що спокійно спускалася стежкою, в існування якої мені важко було повірити — таким неприступним здавався схил. Я задер голову ще вище й побачив будинок — справжній будинок, що приліпився до гори, як ластів’яче гніздечко. Коли я перестав нарешті дивуватися та розглядати того, хто спускався, він уже зістрибнув зі своєї стежинки на рівну дорогу.

Це був худорлявий хлопчисько років тринадцяти у колись чорному, а тепер вигорілому одязі, з порожнім кошиком під пахвою. Він ішов легко, хоч і неквапно, обличчя його здавалося змарнілим, похмурим і стомленим. Мені стало цікаво; коли він, не дивлячись, обминав мене, я зробив крок уперед і ляснув його по плечі:

— Ти чого ж не вітаєшся?

Він важко підвів на мене очі. Помовчав, потім повільно озвався:

— А хто ти такий, щоб вітатися?

— Я? — я розпростав плечі. — Я великий маг на ім’я Дамир!

Він, очевидно, не зрозумів мене. Мабуть, цей затурканий сільський хлопчина взагалі не знав, хто такі маги.

— Ну, чарівник! — пояснив я поблажливо. — Дива творю!

— Ти? — перепитав він з дивним виразом на обличчі.

— До магів слід звертатися на «ви», — сказав я поважно.

Він раптом примружився:

— Дурень… Мавпа ти, а не… — він зробив дивний рух бровою, і я раптом побачив під самим своїм носом зелено-бурий кущик якоїсь колючої трави.

Я не відразу зміркував, що лежу, ввіткнувшись носом у землю. Головне, я ніяк не міг зрозуміти, як опинився в такому незручному становищі. Я важко звівся — в голові крутилося — й побачив, як хлопчина спокійно простує далі дорогою, що веде в селище.

Я ще дивився йому вслід, коли з дому вийшов заклопотаний Ларт, а з ним рожевощокий чоловічок, один із людей старости. Чоловічок неквапно, з повагою вказав на будинок, що приліпився до скелі:

— Там він жив… Гарна людина була, допомагав, коли що. Шкода…

— Справи кепські, — сказав мені Ларт. — Той старий, виявляється, помер.

— Помер, помер, — охоче підтвердив чоловічок. — А начебто непоганий був чарівник, — він невпевнено глянув на мене, — так наче й ви…

Я підвів голову й глянув на будинок.

— І що ж, ніхто там не живе? — спитав Ларт.

— Чого ж ні… Живе. Хлопчисько, учень його.

Мене пересмикнуло.

Сходити на гору було страшно й дуже незручно — пісок сипався з-під черевиків Легіара, який ішов попереду, круто здіймалася догори стежка, лоскотав ніздрі дрібненький білий пил, пальці металися по гладкому камені й не знаходили опори. Дивно, як цей хлопчина ходив отут мало не щодня.

— Ну ж бо! — підганяв мене Ларт.

Я здуру глянув униз, охнув і заціпенів, притулився до скелі в безглуздій скорченій позі. Ларт, немов кліщами, схопив мене за зап’ястя, витяг на рівний майданчик і добряче подряпав при цьому об кам’яний гребінь.

Лише коли я зачув під ногами твердий ґрунт, насмілився підвестись.

Ми стояли на круглому кам’яному п’ятачку, звідкіля відкривався вражаючий краєвид передгір’я та розкиданого по ньому селища. Дахи, вулички, двори — все було як на долоні, і коли б старий маг мав підзорну трубу, він міг би збирати місцеві таємниці і, як метеликів, наколювати їх на шпильки.

А з іншого боку плаского майданчика стояв будинок — невеликий, міцний, оточений крихітним двориком і садочком, у якому щось зеленіло. Над вхідними дверима прибито було викуване з заліза пташине крило.

Хвіртки не було, ми ввійшли на подвір’я без дозволу. Втім, і запитувати не було в кого — хлопчик пішов у селище з порожнім кошиком.

Подвір’я було чисто виметене, в кутку лежало на землі кілька полін, поруч мучилося в твердому глинистому ґрунті недавно полите деревце — та й по всьому. У садочку доцвітали трійко хирлявих ромашок.

— Цікаво, — сказав Ларт у мене за спиною. — Поглянь.

Я підійшов до нього й подивився в той бік, куди він вказував. У стрімкій стіні, що прилягала до п’ятачка, було видовбане щось подібне до могили. Її отвір наглухо закривав чотирикутний важкий камінь, на якому вгадувалися обриси того самого крила.

— Світла тобі, — сказав Ларт, звертаючись до могили. — Ти мене повинен був пам’ятати… Орлане. Я Легіар. Я до тебе йшов, але спізнився.

Сухо шарудів вітер по камені. Ларт відвернувся.

— Подивимося в будинку, — сказав він і зітхнув.

Я переборов свій острах і ступнув услід за ним в темний отвір дверей. Коли проходив під залізним крилом, мимоволі нагнувся.

Дім старого мага був напівтемний — вікна прикривалися важкими завісами. В кімнатах стояла гнітюча тиша, і в цій тиші кроки здавалися оглушливими. Вітальня слугувала одночасно й за бібліотеку, важкі томи незворушно поблискували позолотою, ніби очікували повернення господаря. Так само, як у Ларта, стояв на столі скляний глобус з недогарком свічки всередині, й курний бік його спотворив до невпізнанності моє відображення. Меблі, прості, як у звичайному сільському будинку, вкривала блискуча чорна парча — у всіх кімнатах, крім однієї, маленької, з дерев’яним ліжком і грубо збитим столом. Дім був у жалобі, й носив цю жалобу зі стриманою гідністю.

У кімнаті, що була, очевидно, кабінетом старого чарівника, Ларт підняв край важкої тканини, що затуляла вікно, й у світлі вечірнього сонця, що проникало крізь щілину, заходився вивчати вміст масивного письмового столу. Я, приголомшений темрявою і тишею, задихався в густому повітрі цього будинку, тому рушив до виходу — й зіткнувся на порозі з хлопчиськом.

Він притискав до грудей кошик з буханцем хліба й загорненим у вологу ганчірочку шматком сиру. Коли він побачив мене — перемінився лицем, сахнувся й прошипів крізь зуби:

— Знову ти… Гаразд…

Напевне, я скрикнув, тому що за спиною в мене миттю виріс Ларт. Я прочитав його присутність у очах хлопчика — ладний уже поквитатися зі мною, він раптом подався назад, зіщулився і підніс руку, ніби захищаючись.

— Відійди, Дамире, — сказав Ларт із-за моєї спини, відсунув мене рукою і пішов просто на хлопчиська. Той, задкуючи, відступив на подвір’я, спіткнувся на порозі. Ларт став у дверях — під пташиним крилом.

— Це мій дім, — хрипко сказав. — Все, що в домі, належить мені, й тут могила мого Вчителя. Чого вам треба?

— Опусти руку, — сказав Ларт холодно.

— Чого вам треба? — вигукнув хлопчик і підняв руку, що здригнулася, ще вище.

— Опусти руку на знак того, що ти здаєшся на милість сильнішого. Хіба твій учитель не навчав тебе законів і правил пристойності?

— Ви вдерлися до мого дому й говорите про закони?! — хлопчисько весь підібгався, немов звірятко, готове до стрибка.

— Я рахую до трьох, — Ларт говорив, не підвищуючи голосу. — У двобої в тебе нема шансів. Раз.

Я спостерігав за тим, що відбувалося, через Лартове плече, і, незважаючи на ставлення хлопчика до мене, співчував йому.

Хлопчина тим часом відступив далі, впустив кошик і щосили стримував тремтіння в занесеній руці.

— Два, — сказав Ларт. — Подумай. Твій учитель повинен був тобі дещо розповісти про подібні ситуації. Два з половиною.

Занесена брудна рука востаннє здригнулася, потім ослабла й повільно опустилася.

— Добре, — кивнув Ларт і відразу, без переходу, нахилився й підняв кошик, хліб і згорток із сиром. — Давай увійдемо в дім.

Хлопчик не зрушив з місця, пригнічений, похнюплений. Легіар узяв його за плече і вштовхнув у двері.

Налягали сутінки. Я розвів вогонь у холодному курному каміні, й кабінет старого чарівника став хоч трохи нагадувати людське житло. Ларт сидів, заклавши ногу на ногу, у дерев’яному кріслі з підлокіттями. Хлопчика він всадовив у таке саме крісло навпроти. Мені дістався табурет перед каміном.

— Ну поглянь, що ти робиш, — казав Ларт півголосом. — Незнайомий маг, суперник не по твоїх зубах, прямого нападу нема — що ти робиш? Підносиш руку для заклинання, що означає — «Я готовий до двобою і зумію з тобою впоратися». Так чи ні?

— Так, — ледь чутно відгукнувся хлопчисько.

— Що роблю я, чи що робить хто завгодно на моєму місці? Нападає. Вивертає тебе навиворіт, здивовано знизує плечима та й іде собі. Правильно?

Хлопчина мовчав.

— Я тобі не докоряю, — зітхнув Ларт. — Я знав колись твого вчителя. Орлан був тонким і розумним магом, він не міг не пояснити тобі таких речей… Це могло б коштувати тобі життя.

— Він пояснив, — прошепотів хлопчисько.

— А ти? Забув?

— Ні… Я побачив, що він, — тут хлопчисько кивнув на мене, — що він у моєму домі… Й розлютився. А потім побачив вас… І злякався.

— І не подумав, тому що злякався?

— Не те щоб… Просто не зміг опанувати себе, хотів бути сильніший.

Ларт свиснув:

— Овва! Я знав тільки одного хлопця, котрий у твоєму віці хотів бути сильнішим. Але він таки був сильніший за багатьох — це по-перше, й ніколи не втрачав самовладання — по-друге… І потім все одно йому було непереливки.

Легіар замовк, і мовчав довго. Хлопчисько сидів, згорблений, і розгладжував пальцем шов на своєму рукаві. Їхні тіні ожили в світлі палаючого каміна й танцювали по темних стінах.

— До справи, — сказав Ларт, ніби приходячи до тями. — Мене звуть Лартом Легіаром.

Хлопчисько здригнувся і здивовано втупився в нього. Потім щось пригадав і пробурмотів:

— Мене звуть Луаяном… Або просто Ланом, якщо вам важко вимовляти.

— Мені не важко вимовляти, — зауважив Ларт. Хлопець опустив голову:

— Вибачте…

— Ось що, Луаяне, — серйозно провадив Ларт, — я нині заклопотаний справою, котру вважаю дуже важливою. Тому ми з’явилися до твого дому без дозволу, що, звичайно, саме по собі кепсько й негідно. Я приношу тобі свої вибачення. Ти їх приймаєш?

Хлопчисько перевірив, чи не знущаються з нього, кивнув і знову потупився.

Ларт вів далі:

— Я сподівався на зустріч із твоїм учителем, але зустріч не відбудеться… Або відбудеться пізніше. Тепер я змушений покладатися на тебе… Розумієш?

Хлопчик кивнув, не підводячи голови.

— Як давно ти в нього? — спитав Ларт.

— Три роки. Три роки виповнилося за день до того, як… — Луаян опустив голову ще нижче.

— Розумію, — пробурмотів Ларт. — Як це сталося, Луаяне?

Хлопчисько схлипнув. Вперше його побачивши, я не сказав би, що він взагалі здатен плакати. А Ларт, мабуть, міг би й пожаліти хлопця — відразу видно, що він обожнював старого й тепер дуже побивається.

— Орлан був маг із магів, — замислено промовив Легіар. — Влада ніколи не цікавила його, він шукав істину… А це шляхетне, але невдячне заняття. Йому ніколи не подобалися стосунки «сеньйор-васал», він цурався мене через моє марнославство… У тебе був гідний учитель, Луаяне. Тепер розкажи мені, як він умер.

Хлопчик переривчасто зітхнув і підвів голову:

— Він дивився в Дзеркало Вод… І вмер, коли чаклував.

Стукнуло дерев’яне крісло — Ларт підвівся. Хлопчик теж хотів звестися, та Легіар поклав руку йому на плече й знову всадовив:

— А що він ХОТІВ побачити в Дзеркалі Вод, Луаяне?

Хлопчина зіщулився під його рукою:

— Він не казав мені…

Легіар присів раптом так, що його обличчя опинилося на рівні обличчя Луаяна:

— Пригадай. Що він робив за два дні чи тижні до смерті, про що говорив? Може, щось його непокоїло?

Не кліпаючи, дивився хлопчик у вічі Лартові:

— Так. Він був сам не свій. Він говорив… Щось про Заповіт.

— Першого Віщуна?

— Так.

— У нього була ця книга?

— Так. Але з нею сталося нещастя. Вона впала в камін і згоріла.

Я зайорзав на своєму табуреті.

— Що він про неї казав? — і далі допитував Ларт.

— Що вона не бреше.

— А точніше?

— Він так і сказав — Заповіт не бреше. Вогонь…

— Що вогонь?

— Не пам’ятаю. Він іноді згадував про вогонь.

— Гаразд. А того дня, коли він дивився в Дзеркало Вод?

— Він був веселий. Сміявся і жартував.

— Ти дивився разом із ним?

— Спершу — так. Потім він мене відіслав.

— Розкажи, як усе було. Не пропускай нічого.

— Був вечір. Він сказав — саме час розпочати чаклування. Він завжди казав так, якщо був у доброму гуморі. Взяв чашу — вона розбилася потім, але ж була срібна! — взяв чашу, наповнив водою з п’яти джерел, отут саме п’ять джерел у селищі, і заговорив її… Я йому допомагав. Дзеркало вийшло — як кришталеве.

Легіар узяв хлопчика за зап’ястя:

— Далі?

— Далі ми запалили три свічки й почали дивитися… Але видно було не дуже добре. Якась людина йшла… Обличчя не видно, начебто молодий. Потім… Стало страшно. Знаєте, як буває, коли бачиш у дзеркалі звичайне життя, тільки… по-справжньому. Бачиш те, чого люди не помічають, хоча воно є. Розумієте? — він запитливо глянув у вічі Лартові. Той кивнув, і хлопчик провадив: — Цей чоловік ішов, сміявся, говорив із іншими… А ВОНО йшло по п’ятах. Дивилося на нього, говорило з ним, але він не розумів, хто з ним говорить… І тоді Вчитель мене відіслав.

— А потім? Ти ліг спати?

— Ні… Мені було цікаво. Я винен… Я підкрався і дивився через дірку в портьєрі. І бачив, як Учитель нахилився над Дзеркалом, як схопився за горло, захрипів… Чаша впала і розбилася. Срібна чаша! Вчитель лежав на підлозі… Я намагався допомогти йому. Але в нього, напевне, розірвалося серце.

Запала тиша. Нестерпна тиша, я боявся поворухнутися на своєму табуреті.

— Він умер… Від переляку? — пошепки спитав Ларт.

Хлопчисько похитав головою:

— Він нічого не боявся… Я ж кажу, в нього серце розірвалося.

Ларт помовчав, потім обережно спитав:

— Ти пам’ятаєш, як він виглядав? Той чоловік, у Дзеркалі? Ти б його впізнав?

— Ні, — зітхнув хлопчина.

— Він був сам?

— То сам, а то ще з кимось… Із різними людьми.

— А ВОНО? На що це було схоже?

— Очі… ВОНО дивилося.

Я не витримав і голосно, зі свистом, зітхнув. Обоє швидко на меня глянули. Потім Ларт важко підвівся і спитав Луаяна:

— До речі, чому ти не злюбив мого слугу?

— Він брехун… — протяг хлопчисько. — Навіщо він брехав, що він маг?

— А ти відразу зрозумів, що це не так?

Хлопчисько знизав плечима:

— За версту.

Цілу ніч вони півголосом розмовляли, схиляючись над письмовим столом. Я іноді важко підіймав повіки й бачив, як Ларт водить пальцем по жовтих від старості сувоях, розгладжує їх долонями, щось серйозно пояснює, в той час як хлопчисько довірливо торкається його плеча, запитуючи про незрозуміле для мене. Вони розмовляли, як рівні, і я з гіркотою усвідомлював, що мені ніколи не викликати в Ларта такої щирої зацікавленості, яка світиться зараз у глибині його зазвичай холодних очей. Два маги говорили спільною мовою, а один бовдур слухав і не розумів ані слова.

Потім ненадовго стало тихо, й хлопчик спитав пошепки:

— А правда, що ви колись зупинили чуму?

Я відразу виринув із дрімоти.

— Мені вчитель розповідав, — ніби ніяково пробурмотів хлопчик.

Ларт не відповів — у всякому разі, вголос нічого не сказав.

Я знову заплющив очі. Чуму. Я був ще зовсім малий, коли вікна завішували рогожею, а нас, дітей, не випускали на вулицю, тому дні злилися в одне довге марення… А потім чума зникла раптово й незрозуміло, і в нашій родині вмерли тільки дядько з дружиною, враз осиротили мого двоюрідного брата, аматора риболовлі…

— Слухай, Марране, — почав був Ларт, і мої спогади миттєво обірвалися.

— Що? — здивувався хлопчик.

Зависла пауза. У мене сон мов рукою зняло.

— Тобто Луаяне, — промовив Ларт глухо. — Я хотів сказати — Луаяне.

Знову стало тихо — й дуже надовго. Далеко, в селищі, гавкали собаки.

Потім я нарешті, в черговий раз провалився у важкий сон, а коли прочумався, застав уже зовсім іншу розмову:

— …У неї часто зуби болять, я їй зубний біль заговорюю, а вона мене підгодовує… — неквапливо розповідав хлопчик. — Вони всі добре до мене ставляться, тільки от не сприймають серйозно… Це й зрозуміло. Я ще шмаркачем був, коли сюди потрапив… — Він додав щось зовсім тихо, я не розібрав.

— А далі? — сумно спитав Ларт. — Що ти робитимеш далі?

— Почекаю, поки вони звикнуть, що я тепер тут господар… Підучуся, зберуся з силами, вийду на площу й викличу грім.

— Хочеш, щоб тебе боялися?

— Ні… Просто нехай вони знають, що я вже не дитина, — у голосі хлопчиська почулася впертість.

— А, — всміхнувся Ларт, — хочеш бути сильнішим?

Хлопець помовчав. Потім спитав пошепки:

— А хіба це погано?

Знову стало тихо; вони сиділи біля столу, тепер уже без світла. Ларт нарешті повільно промовив:

— Їдьмо зі мною. Тобі надто важко тут буде.

Хлопчик зітхнув, скрипнув кріслом і відповів не відразу:

— Не можу… Не можу залишити Вчителя самого.

Наближалася осінь, і вода в озері лежала шарами — у ніжне тепле молоко раптом вливався пронизливий осінній струмінь, від якого Ільмарранен здригався, пирхав і плив швидше.

Кругле, мов тарілка, озеро суцільно обступав ліс — зараз стовбури корабельних сосен підсвічувалися заходовим сонцем і горіли червоним, як воскові свічі. Руал заплив аж на середину й прислухався до того, як блаженствує у воді його натруджене за день тіло.

Сьогодні він нарубав півповітки дров, накопав три мішки великої жовтуватої картоплі, допомагав носити кошики з яблуками й багато ще важких і почесних справ узяв на свої плечі. Його ніхто не змушував — сам напросився. Не даремно ж, однієї ночі постукавши, він жив у хатинці над озером другий тиждень.

Хатинку обступала колонада стовбурів. Усю її, до останньої тріски, склав своїми руками господар на ймення Обрі. Він же розчистив місце для городу, викорчував пні та перебрався сюди з села разом із молодою дружиною. Зараз при бережку гасав по коліна у воді їхній п’ятилітній первісток.

— Агов! — час від часу гукав хлопчисько й махав Ільмарранену рукою. — Обережно! Не пливи далеко, бо водяник затягне!

Руал нарешті повернувся й поплив до берега. Тьмяніли потроху барви призахідного неба, сині сосни віддзеркалювались у озері, й Ільмарранен розбивав їхні відображення ударами рук. Біля протилежного берега несміливо кавкнула перша жаба.

Малий уже був не сам на березі — його мати, дружина Обрі на ім’я Ітка, витягла хлопчиська з води й тепер узувала, витираючи маленькі змерзлі ноги полотняним рушником. Вона відвернулася, щоб не дивитися, як Руал виходитиме з води.

Ільмарранен відійшов убік, аби вдягтися. Жаби на тому березі по черзі видавали рулади, ніби прочищаючи горлянки перед відповідальним концертом.

— Стомився? — спитала Ітка, посміхаючись Руалові. — Дров тепер на півроку вистачить…

Малий танцював навколо матері на ще теплому вологому піску.

Руал посміхнувся у відповідь.

— Зараз Обрі повернеться, — сказала Ітка. — Я вже попоралася, вечеря готова, хліб ще залишився, а завтра новий спечу…

Обрі був щасливим мисливцем і неабияким рибалкою. Город, доглянутий маленькими Ітчиними руками, три яблуні, корова, кури — а борошно доводилося купувати в селищі.

— Ми з Руалом сьогодні молодці, — сказала Ітка синові. — А ти, Гаю?

Той завзято закивав і, не в змозі стримати незрозумілих радощів, помчав берегом, високо підстрибуючи і від повноти почуттів видаючи голосне скавуління.

Ітка присіла на стовбур старого поваленого дерева, кора з якого давно облізла. Стомлено випростала ноги, подивилася на той берег — жаби гриміли злагодженим хором — і раптом тихо засміялася:

— Знаєш, у Обрі шість братів… І всі женилися з волі батька. Плакали, лікті кусали, а жоден не сперечався… — тут вона посміхнулася так гордовито й вагомо, що Руал здогадався — з Обрі було інакше.

— Його батько знаєш який? — провадила з тією самою посмішкою Ітка. — Ось такий, — і вона стисла міцний кулачок, показуючи, який у Обрі батько. — У нього ферма, три будинки в селищі, череда, прядильня, фарбувальня і персиковий сад. Сім синів, Обрі молодший. Одних працівників сотня… І жодна душа, уявляєш, жоден собака ніколи не смів йому суперечити. Ну слова мовити впоперек не сміли!

Вона розхвилювалася, навіть у сутінках Руал бачив, як палають її щоки й блищать очі. Помовчала, посміхаючись якимось своїм думкам, і з ледь стримуваною похвальбою вела далі:

— А Обрі сказав, що на мені ожениться. Жах, що було! Тільки Обрі й не подумав здаватися. Він молодший… Старий на стіни дерся. І вперше в житті вийшло проти його волі… Вигнав він Обрі з дому, вигнав і прокляв нас. Баби старі каркали — не буде вам щастя. А тільки ось!

Із темряви, що напливала, з якоюсь пісенькою вилетів Гай, безцеремонно видерся на Руала верхи:

— О, поїхали додому!

Обрі, що спускався вже від хатинки, засміявся і гукнув з удаваною суворістю:

— Хазяїн прийшов, де ж вечеря?

Гай звалився з Руала й кинувся на шию батькові:

— Тату, зайця пйиніс?

Ведучи хлопчика в будинок, Обрі почав довгу історію про зайця, що завдяки хитрості уник гіркої долі стати печенею. Ідучи слідом, Ітка дивилася на їхні спини з ніжністю, близькою до побожності.

Далеко звідси темнокоса, втомлена жінка сиділа перед клаптиком із краплями крові й дивувалася тому, як яскраво, як рівно вони світяться. А в її душі шкрябалося щось, схоже на образу — невже зараз йому може бути так хороше? З ким же? Не може бути…

Вранці Обрі не пішов на полювання. Усі разом поснідали за літнім, винесеним на ґаночок столом. Гай страшенно любив сироп, приготований батьком із меду диких бджіл, і раз у раз простягав спорожнілий кухоль до глечика. Обрі мазав хліб сметаною, посипав зверху сіллю й ніс до рота, потім закушував цибулиною. Ітка накришила хліба в кухоль з молоком і час від часу примудрялася ввіпхнути ложечку синові, відгонячи ос, які підкрадалися до медвяного сиропу. Облите молоком підборіддя Гая нагадувало кремовий пиріг. Ітка спритно підхоплювала на льоту падучі краплі, малий кумедно кривився, Обрі докірливо хитав головою.

Руал дивився на них, жував хрумку шкоринку й неуважно посміхався в осіннє густо-синє небо. Йому ще жодного разу в житті не доводилося бувати героєм пасторалі.

— Ще! — зажадав Гай, підставляючи кухоль.

Обрі хлюпнув йому медвяного сиропу, малий схопив кухоль обома руками. Цієї миті Ітка збила осу, що кружляла над обличчям хлопчика, оса кинулася вбік і, падаючи, втрапила просто в кухоль.

— Гаю! — скрикнула Ітка злякано, але малий уже пив, жадібно, великими ковтками, і перш ніж мати встигла вихопити в нього кухоль, сталося страшне.

Гай раптом широко розплющив очі, глибоко вдихнув і закричав, роззявивши рота. Оса вкусила його за горло, там, зсередини.

Упав на стіл і покотився кухоль із медвяним сиропом. Відлетів убік табурет, на якому сидів Обрі, схопила дитину Ітка, заходилася дмухати в рот хлопчикові, аби хоч якось зменшити біль. Руал, намагаючись допомогти, кинувся наливати воду в кухоль:

— Може, води… Можливо, допоможе вода…

Але Гай не міг ковтати, не міг уже кричати — тільки його оченята розплющувалися дедалі ширше і з них котилися великі сльози.

А тим часом у горлі дитини, там, де вкусила оса, стрімко росла пухлина. Хлопчик почав задихатися.

— Обрі! — скрикнула Ітка. — Коня, мерщій у селище, лікаря, та швидше-бо!

Жоден лікар не встиг би врятувати Гая. Обличчя його вже вкривалося синявою, очі закочувались — дитина вмирала, вмирала тут, зараз, у муках задухи, на руках у матері.

— Синку! — ридала Ітка, намагаючись вдихнути йому повітря в рот. Обрі кинувся по коня — божевілля, до селища півгодини скаженим галопом. Хлопчик умре вже за кілька хвилин.

Гай хрипів, Ітка побивалася над ним, не в змозі допомогти, а Руалові раптом з’явилося видіння.

Він побачив кімнату під склепінням, де поблискують на полицях корінці фоліантів, стіл, завалений стосами книг, самовпевненого підлітка за столом і ще когось — Ларта Легіара! — він кидає на стіл перед підлітком масивний том.

— Ну навіщо мені це? — закопилює губу хлопчисько. — Ти з мене лікаря хочеш зробити? Та я двійко заклинань бовкну, і який лікар зі мною зрівняється?

— Ти що, читати не вмієш, Марране? Кому буде гірше, якщо ти хоч трішки порозумнішаєш? — допитувався Легіар.

На першій сторінці була намальована гола рожева людина, поцяткована кружальцями й написами, далі той самий чоловік ніби зсередини, потім серце, коричнева печінка… Не те. Було ж іще щось, бо навіщо тоді це згадалося? Надірвана сторінка… Пологи… О Небо, до чого тут пологи? Вони молоді, в них ще будуть діти… «Баби старі каркали — не буде вам щастя»… Що там було ще, в тій книзі, чого я не хотів читати?!

— Син-ку, син-ку… — голосила Ітка. Блукаючий погляд Руала вперся в ніж на столі.

Столовий ніж.

Ось що там було — дитина, хвора на дифтерію. Вона не могла дихати, й тоді скальпелем…

Руал простяг руку і взяв ніж зі столу. Ручка його зручно лягла в долоню.

О Небо, я не зумію. Я ніколи не робив нічого подібного.

Я боюся крові.

Я буду просто вбивцею.

— Дай мені його, Ітко, — сказав Руал чужим голосом.

Вона не почула чи не зрозуміла. Тоді він сказав голосніше:

— Я знаю, що робити. Дай мені дитину.

Він відібрав у неї хлопчика і поклав на траву. Гай лежав без тями. Ні, не тут. У домі. Тільки в домі.

Він підняв непорушне тільце й бігцем кинувся в дім. Ітка перепинила йому шлях:

— Куди ти його несеш?!

— Я врятую його, зрозуміло? — закричав він у відповідь, відкинув Ітчині руки і ввійшов.

На ліжко? Ні, на стіл…

Ніж стрибав у його змоклій руці. Здається, тут, на шиї…

— Ні-і! — закричала Ітка й схопила його за руку, вчепилась у обличчя. — Не ріж, не чіпай, негіднику, ти, різник!

Руал стис зуби й відкинув її до стіни.

— Обрі! — щосили закричала вона.

Руал підхопив хлопчика й кинувся сходами нагору, на горище. Його схопили за ногу, він відбився, вдерся в горищну комірчину й зачинив за собою засув. Небо, а чи жива ще дитина?

— Обрі, Обрі! — лементувала Ітка.

Тут, на шиї. І малюнок був у книзі. Але він може захлинутися кров’ю.

А якщо не спробувати, він умре напевно! Можливо, хлопчик уже вмер!

І Руал провів ножем по горлі малого.

Ще. Ще. О Небо, скільки крові! Ще. Вбивця! Ну ж бо! Не гепнутися б і самому без тями. Ще…

Важкі удари гупали в двері. Обрі трощив їх мовчки, осатаніло, запекло.

— Людожер! — кричала Ітка. — Вбий його, Обрі!

Тремтячими пальцями Руал розсунув розріз на шийці дитини. Озирнувся, пошукав очима… Полиці на стінах, банки, лопати й граблі в кутку, мітла, олійна лампа… Бляшана лійка. Швидше.

Він ще розсунув розріз і вузьким кінцем ввів у нього лійку. Так. Так.

— Людожері — рикав за дверима Обрі.

Двері тріщали, потроху піддавалися.

Невже Лартова книга брехала?!

І тут хлопчик захрипів.

Зітхнув.

Він дихав через діру в горлі, діру, що сходила кров’ю, і через лійку, що відкрила доступ повітрю. Вдих. Хрипіння. Він може захлинутися. Видихнув. Дихає.

Упали двері. Влетів Обрі з божевільними, білими очима. Побачив закривавлену дитину з лійкою в горлі й захитався.

— Він дихає!! — закричав Руал. — Подивися, він же дихає! Він дихає!

Обрі важко ступнув уперед, відкинув Руала, нахилився над хлопчиком.

Дитина оживала, страшна синява сповзала з його обличчя.

— Ітко! — хрипко покликав Обрі.

Вони вдвох схилилися над своїм первістком, дивлячись, як підводяться й опускаються його залиті кров’ю груди.

Ільмарранен сидів у кутку, ковтав сльози і, не тямлячись, повторював:

— Дихає… Він дихає. Він живий.

Обличчя його було посмуговане Ітчиними нігтями.

— Я не забуду, — сказав Обрі. — Присягаюся, що ти відтепер мій брат і все, що я маю, належить тобі. До старості, до смерті ти можеш жити в моєму домі. Все, що не попросиш, я виконаю, хоча б і ціною життя.

Галявиною перед будинком ходила Ітка, погойдуючи на руках сина з перев’язаною шийкою.

— Дякую, — мовив Руал, стежачи за нею очима. — Я теж не забуду. Але мені треба йти. Все одно я мушу йти.

Вони помовчали.

— Де б ти не був, — сказав Обрі, — пам’ятай, що тут на тебе чекають.

Руал підійшов до Ітки з хлопчиком. Гай широко йому, всміхнувся, а Ітка раптом передала дитину чоловікові й упала перед Ільмарраненом на коліна. Йому ледве вдалося її підвести.

Він вийшов на дорогу, і коли будинок сховався за колонадою сосен, хтось раптом виразно сказав йому, чи то на вухо, чи зсередини голови: «Ай-яй-яй! Ти мені подобаєшся, щасливий Марране!»

Він здригнувся. Він боявся цього. Йому знову здалося, що за ним спостерігають.

Ми виїхали з селища, коли сонце стояло вже високо. Луаян не пішов нас проводити, й у мене мороз пробігав по шкірі, коли я думав про самотнього хлопчиська в темному домі з могилою на подвір’ї.

Мої очі злипалися, однак Ларт, який не зімкнув повік ані на мить, був зібраний і зосереджений. Відразу взявся правити кіньми, мою мляву спробу розмови припинив і звелів мені лізти в карету.

Під стукіт коліс я скорчився на оббитих витертим оксамитом подушках і заснув. Сон був неспокійний і задушливий, я довго хотів прокинутись і не міг. Нарешті вдалося розліпити повіки, і я побачив, як розмірено погойдується наді мною парчева фіранка на вікні карети.

Я з натугою розігнувся і сів, поклав ноги на протилежне сидіння. Боліла голова, вся подорож здавалася безглуздям, і не було бажання жити.

Я відчинив вікно й вистромив голову в потік свіжого вітру. Це мене трохи збадьорило, і я вирішив перебратися до хазяїна на облучок. Гукнув — відповіді не було, тоді я поставив ногу на підніжку, звісився з дверей і подивився вперед, на візника.

На передку впівоберта до мене сиділо ВОНО. Я бачив тільки жовті, зизуваті очі. Пальці мої так вчепилися в поруччя, що їх зсудомило, а ВОНО посміхнулося й мовило сухим, скрипучим голосом:

— Ну ось.

Я насилу спромігся закричати.

Я репетував і репетував, нічого вже не бачив перед собою, відбивався руками й ногами, так що зірвав навислу над головою парчеву фіранку. У вікно вдарило сонце, і я, нарешті прокинувся.

Карета вповільнила хід і зупинилася. Дверцята рвучко розчахнулися, на порозі стояв Ларт:

— Що таке?

Я дивився на нього безтямними очима. Він узяв мене за комір і струснув:

— Чого репетуєш?

— Клюнула… — прошепотів я з жахом. — Вона на мене клюнула!

Він насупився:

— Хто?

— Т… т…ретя Сила, — насилу вичавив я.

Він здригнувся, насупився ще більше:

— Що ти верзеш?

Заникуючись і плутаючи слова, я переповів йому свій сон. У ході моєї розповіді напруга й заклопотаність сходили з його обличчя, і, коли я скінчив, він полегшено зітхнув:

— Ні… Це не те. Просто ти перелякався.

Я досі дивився на нього зацьковано. Він посміхнувся, витяг мене з карети на сонце й посадив поруч із собою, на облучку.

Ми їхали степом, тремтіло над землею розігріте повітря, жваво бігла шістка вороних.

— Третя Сила тобою не цікавиться, — сказав Ларт.

— Справді? — спитав я з надією. — Невже справді?

— Справді-справді, — стомлено відгукнувся Легіар. — Вона стежить за іншою людиною, за тим, кого бачили в дзеркалі вод Луаян і його вчитель.

Я вже не чув — мене по вінця переповнили степові запахи, лавина сонця й сліпуча небесна синь. Відчуття полегкості, якого я раніше не знав, на кілька хвилин витіснило з моєї голови Луаяна, його вчителя й самого Ларта. Мені здавалося, що я нічого в житті більше не злякаюся, що я заново народився і вийшов сухим із води.

Однак солодке почуття звільнення від небезпеки тривало не так довго, як мені хотілось би.

— Що-що? — перепитав я, приходячи до тями. — А кого вони бачили в дзеркалі?

Ларт ударив по конях:

— Я думаю, це був воротар.

Щастя моє відлетіло так само миттєво, як і накотилося.

— А хто він, воротар? — спитав я, завмираючи.

Ларт похмуро на мене глянув і не відповів.

За кілька днів по тому ми ненадовго зупинилися на постоялому дворі. Першої ж ночі я прокинувся від пронизливого, крижаного жаху.

Я лежав на пуховій перині в найкращій кімнаті готелю, порожній і темній.

І щось безформне, важке й холодне сиділо в мене на грудях.

Я спробував прокинутись — і не зміг. Я почав переконувати себе, що це знову сон — і не вірив собі, надто виразне було відчуття слизького дотику й огидного, гнилого запаху.

Те, що на мені сиділо, глянуло мені в очі своїми каламутними баньками й неквапно, глухо чвякаючи, перевальцем рушило до мого горла. Я тріпався, ніби спійманий кролик, і хапав повітря, з останніх сил намагаючись покликати Ларта. Та крик не бажав вилітати з моєї горлянки, я не міг навіть писнути.

Цієї миті двері, зачинені на засув зсередини, відлетіли до стіни. На порозі стояв хтось із вузьким блискучим лезом у опущеній руці. Те, що сиділо в мене на грудях раптом роздулося, як міхур, і луснуло з неголосним ляскотом, схожим на звук, із яким розкривається висхла коробочка бавовни. Всередині воно виявилося несподівано порожнім — оболонка впала на підлогу. Усе це я бачив, як у тумані.

Ларт підчепив те, що лежало на килимі, на кінчик шпаги. Оболонка, схожа на жаб’ячу шкіру, невиразно ворушилася. Ларт прошепотів слово — і шкіра спалахнула, зайнялася зеленавим полум’ям. Легіар пожбурив її в порожній, холодний камін.

Двома широкими кроками хазяїн підійшов до мене. Я скімлив, як щеня. Він хлюпнув у кухоль води з глечика й дав мені напитися.

— Господарю, — промовив я з тремтінням, — це не сон. Це вже не сон.

Очі його світилися в темряві, і світло те потроху вгасало.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він терпляче. — Це — не те, що бачили в дзеркалі Орлан і Луаян. Це — мерзенна, страшна, але загалом не надто небезпечна істота з тих, що завжди були й будуть на землі. Їх повно. Звичайно вони ховаються від людей. Це породження ночі… Але Третя Сила тут до чого? — він говорив, здається, сам із собою.

Він хотів підвестися, але я з несподіваною силою і сміливістю схопив його за руку:

— Господарю, не йдіть…

Він сів поруч зі мною. Помовчав. Замислено мовив:

— Напевне, вони відчувають її наближення. Вони тривожаться, ворохобляться і нахабніють. Вони лізуть зі своїх шпарин… Чи не так? — він запитливо глянув на мене.

Я сказав якомога переконливіше:

— Господарю, я кепська принада. На мене клює не те, що треба. Лише погань усіляка. Будь ласка, зніміть мене з гачка. Я більше не можу.

Він зітхнув і раптом поклав мені руку на плече. Я завмер — це було вдруге в житті.

— Дамире, — сказав він, — невже ти думаєш, що я можу тебе віддати?

Я схлипнув і ввіткнувся в його руку.

— Заспокойся, — бурмотів Ларт у темряві, — вважай, що я знімаю тебе з гачка.