Барва чарів

За крок до Краю

Це створювалося протягом тривалого часу. Зараз воно майже завершене й раби вибивають останні залишки глини з покриву.

Де інші раби старанно натирали його металеві боки срібним піском, там воно вже починало виблискувати на сонці шовковим органічним лиском нової бронзи. Воно досі було тепле, навіть після тижня охолодження в ливарній ямі. Верховний астроном Крулу легенько махнув рукою й носії поклали трон у тіні корпусу.

«Немов риба, — подумав він. — Велика летюча риба. І з яких морів?»

— Воістину дивовижне, — прошепотів. — Справжній витвір мистецтва.

— Ремесла, — промовив кремезний чоловік поруч. Верховний астроном повільно повернувся й поглянув на його байдуже обличчя. Обличчю не вельми важко мати байдужий вигляд, коли замість очей — дві золоті кулі. Вони сяяли, спантеличуючи.

— Справді, ремесла, — сказав астроном і всміхнувся. — Можна подумати, що на цілому диску немає кращого майстра за тебе, Золотоокий. Чи маю я рацію щодо цього?

Ремісник відповів не одразу, його оголене тіло — по-суті цілком оголене, коли не брати до уваги пасок з інструментами, рахівницю на зап’ясті та глибоку засмагу — напружилось, доки він роздумував над підтекстами цього зауваження. Золоті очі, схоже, дивилися в якийсь інший світ.

— Відповідь — і так, і ні, — нарешті мовив він. Дехто з нижчих астрономів за троном затамував дух, уражений безцеремонністю, але верховний астроном цього, схоже, не помітив.

— Продовжуй, — сказав він.

— Мені бракує певних суттєвих навичок. Та все ж я — Золотоокий Срібнорукий Дактилос, — вів ремісник. — Я створив металевих воїнів, що сторожать гробницю Пічю, я спроектував Греблі світла у Великому Нефі, я збудував Палац Семи пустель. Однак… — він підняв руку й торкнувся одного зі своїх очей, котре ледь чутно дзенькнуло, — коли я збудував армію ґолемів для Пічю, він засипав мене золотом, а тоді, щоби я не зробив більше нічого, що могло би перевершити зроблене для нього, він вибрав мені очі.

— Мудро, але жорстоко, — співчутливо промовив верховний астроном.

— Ага. Тож я навчився чути твердість металу й бачити пальцями. Навчився відрізняти руди за смаком і запахом. Я створив ці очі, але не можу змусити їх бачити. Далі мене викликали будувати Палац Семи пустель, унаслідок чого емір засипав мене сріблом, а тоді, деякою мірою очікувано, наказав відрубати мою праву руку.

— Жахлива перешкода у твоїй справі, — кивнув верховний астроном.

— Я скористався частиною срібла, щоби виготовити цю нову руку, застосувавши свої незрівнянні знання про важелі й точки опори. Її вистачає. Після створення першої великої Греблі світла, котра мала 50 000 годин денного світла, племінні ради Нефу засипали мене добірними шовками, а тоді підрізали мені підколінні сухожилля, аби я не міг утекти. Як наслідок, я був вимушений скористатися тим шовком і бамбуком, аби спорудити літальний апарат, з котрого запустив себе з найвищої вежі моєї в’язниці.

— Що через різні перипетії приніс тебе до Крулу, — сказав верховний астроном. — І неможливо позбутися відчуття, що якась інша професія — скажімо, вирощування латуку — передбачала б дещо менший ризик поступової смерті. Чому ти й далі це робиш?

Золотоокий Дактилос знизав плечима.

— Мені це добре вдається, — відповів він.

Верховний астроном знову поглянув угору на бронзову рибу, що тепер сяяла, немов ґонґ у полуденному сонці.

— Така краса, — пробурмотів він. — І неповторність. Ану, Дактилосе, нагадай, що я обіцяв тобі у винагороду?

— Ви попросили мене спроектувати рибу, котра плавала би морями космосу, що лежать поміж світами, — співуче мовив майстер-ремісник. — А натомість… натомість…

— Так? Моя пам’ять вже не та, що колись, — промуркотів верховний астроном, торкаючись гарячої бронзи.

— Натомість, — продовжив Дактилос без жодної очевидної надії, — ви мене відпустите й утримаєтесь від того, щоби відрубувати мені кінцівки. Я не прошу ніяких скарбів.

— Ах, так. Тепер я пригадую. — Старий підняв угору вкриту синіми венами руку й додав: — Я збрехав.

Почувся легесенький подмух і золотоокий чоловік похитнувся. Тоді поглянув униз на наконечник стріли, котрий стирчав із грудей, і ледь кивнув. На його губах з’явилася цяточка крові.

На цілому майдані не було і звуку (за вийнятком дзижчання кількох вичікувальних мух), коли його срібна рука дуже повільно здійнялась і палець торкнувся наконечника.

Дактилос пирхнув.

— Недбале виконання, — мовив він і завалився назад.

Верховний астроном штурхнув тіло великим пальцем ноги й зітхнув.

— Буде короткий період жалоби, як і належить майстру-реміснику, — сказав. Він спостерігав, як на одне зі золотих очей всілася велика муха і збентежено полетіла геть…

— Цього часу має бути досить, — промовив верховний астроном та дав знак кільком рабам забрати звідси тіло.

— Черепахонавти готові? — запитав він.

Керівник запуску виступив наперед.

— Так, Ваша Вельможносте, — відповів.

— Відповідні молитви співаються?

— Безперечно, Ваша Вельможносте.

— Скільки ще до входу?

— Пускового отвору, — обережно виправив керівник запуску. — Три дні, Ваша Вельможносте. Хвіст Великого А’Туїна буде в бездоганній позиції.

— Тоді все, що лишається, — підсумував верховний астроном, — це знайти відповідну пожертву.

Керівник запуску вклонився.

— Океан її дасть, — сказав.

Старий усміхнувся.

— Завжди дає, — промовив він.

«Якби вміти кораблем вправно керувати,

Якби вміти те стерно у руках тримати…»

Палубу омило хвилею. Буйвітер і Двоквіт перезирнулися.

— Вичерпуй! — викрикнули вони одночасно й сягнули по відра.

Невзабарі зі затопленої каюти долинув дратівливий голос Двоквіта.

— Не розумію, чому це моя вина, — сказав. Він подав ще одне відро, котре чарівник перехилив через край.

— Ти мав стояти на варті, — кинув Буйвітер.

— Я врятував нас від работорговців, пам’ятаєш? — сказав Двоквіт.

— Я б радше був рабом, аніж трупом, — відповів чарівник. Він випростався й поглянув у море. Здавався збентеженим.

То був дещо інший Буйвітер, ніж той, котрий урятувався від вогню в Анх-Морпорці шість місяців тому. З’явилися рубці, наприклад. Побував у багатьох різних землях. Відвідав Центрозем’я, відкрив цікаві звичаї багатьох барвистих народів — незмінно отримуючи нові рубці у процесі — і навіть кілька аж-ніяк-незабутніх днів плив легендарним Зневодненим океаном у серці неймовірно сухої пустелі, знаної як Великий Неф. У холоднішому й мокрішому морі він бачив плавучі гори льоду. Літав на уявному драконі. Майже промовив найпотужніше закляття на диску. Він…

Горизонту безперечно було менше, аніж мало би бути.

— Гмм, — промовив Буйвітер.

— Я кажу, що нічого нема гіршого за рабство, — ствердив Двоквіт. Він роззявив рота, коли чарівник викинув своє відро далеко в море й важко сів на затоплену палубу, а на обличчі — немов сіра маска.

— Слухай, мені шкода, що я завів нас у риф, та схоже, це судно не бажає тонути й ми повинні дістатися суші рано чи пізно, — втішно мовив Двоквіт. — Ця течія має кудись прямувати.

— Поглянь на обрій, — монотонно вказав Буйвітер.

Двоквіт зіщулив очі.

— На вигляд нормально, — відповів за якусь мить. — Правду кажучи, видається, його там менше, ніж зазвичай, але…

— Це через Закрайспад, — мовив Буйвітер. — Нас несе за край світу.

Настала довга тиша, порушувана лиш ударами хвиль, доки напівзатоплений корабель повільно крутився в течії. Вона вже була вельми сильною.

— Мабуть, тому ми й ударились об той риф, — додав Буйвітер. — Уночі нас знесло з курсу.

— Хочеш попоїсти? — запитав Двоквіт. Він почав ритися у клунку, котрий прив’язав до поручнів, подалі від вологи.

— Хіба ти не розумієш? — гаркнув Буйвітер. — Нас несе за Край, хай йому грець!

— Ми можемо якось цьому зарадити?

— Ні!

— Тоді не бачу сенсу панікувати, — спокійно мовив Двоквіт.

— Я знав, що не варто нам заходити настільки докрайово, — пожалівся Буйвітер небесам, — От якби…

— От якби тут була моя малюнкова коробка, — озвався Двоквіт, — та вона аж на тому кораблі работорговців разом зі Скринею і…

— Скриня тобі не знадобиться там, куди ми прямуємо, — сказав Буйвітер. Він зітхнув і похмуро вп’явся поглядом на кита вдалині, котрий необачно заплив у докрайову течію й тепер не міг із неї вибратися.

На зменшеному обрії з’явилась якась біла лінія, а чарівнику видалось, що він чує далекий рик.

— Що буває, коли корабель падає в Закрайспад? — спитав Двоквіт.

— Хтозна.

— Що ж, у такому разі, можливо, ми просто пропливемо крізь космос і опинимося в іншому світі. — Очі чоловічка дивились у далечінь. — Мені б це сподобалось, — мовив він.

Буйвітер пирхнув.

Небом здійнялося сонце, набагато більше так близько до Краю. Вони стояли спинами до щогли, задумавшись кожен про своє. Час від часу хтось із них брав відро і трохи вичерпував воду, без жодної логічної причини.

Море навколо нібито заповнювалося. Буйвітер зауважив поряд декілька стовбурів дерев, а відразу під поверхнею води купу різноманітних рибин. Течія, мабуть, повна їжі, змитої з континентів біля Центру. Він задумався, що б то було за життя: постійно пливти, аби залишатися на місці. Доволі схоже на його життя, вирішив. Помітив невелику зелену жабку, котра відчайдушно гребла посеред нездоланної течії. На подив Двоквіта, він знайшов весло й обережно простягнув його маленькій земноводній, котра вдячно за нього вчепилася. За мить із води з’явилася пара щелеп і безсило клацнула там, де щойно плила жабка.

Вона подивилася на Буйвітра з човника його рук, а тоді вкусила за великий палець. Двоквіт загиготів. Буйвітер заховав жабу до кишені і вдав, що нічого не чув.

— Дуже людяно, але навіщо? — мовив Двоквіт. — За годину це не матиме значення.

— Бо так, — невпевнено відповів Буйвітер і трохи почерпав. Вода вже струменіла, а течія була такою сильною, що скрізь навколо них утворювались і заламувалися хвилі. Усе це здавалося неприродно теплим. На морі стояла гаряча золота імла.

Гул погучнішав. Із води за кілька сотень кроків від них виринув кальмар, більший за будь-що бачене коли-небудь Буйвітром, і, шалено побивши мацаками, зник. Ще щось велетенське і, на щастя, нерозпізнаване, завивало в тумані. Ціла ескадрилья летючих риб злетіла у хмарі райдужних крапель і здійнялася на кільканадцять п’ядей, після чого впала назад і її зніс вир.

Світ закінчувався. Буйвітер кинув відро й учепився за щоглу, бо до них наближався гуркітливий, остаточний кінець усього.

— Я мушу це побачити, — сказав Двоквіт, напівпадаючи й напівпірнаючи до носа човна.

Щось тверде й непохитне вдарилось об корпус, котрий повернувся на дев’яносто градусів і навалився боком на невидиму перешкоду. Тоді раптом зупинився і хвиля холодної морської піни каскадом перевалилася через палубу, тож на якісь секунди Буйвітер опинився під декількома футами зеленого окропу. Він закричав, а тоді підводний світ забарвився у глибокий гулкий пурпур затьмарюваної тями, бо саме десь цієї миті Буйвітер почав тонути.

Він очуняв із ротом, повним пекучої рідини, а коли спробував ковтнути, вогненний біль у горлі сіпнув його до повної притомності. Дошки човна втискалися йому у спину, а Двоквіт дивився на нього згори із виразом глибокого занепокоєння. Буйвітер застогнав і сів.

Даремно. Край світу був за кілька кроків.

За ним, трохи нижче порога безкінечного Закрайспаду, було дещо цілком чарівне.

За сімдесят миль звідти й далеко поза потоком крайової течії баржа із червоними вітрилами, типова для незалежних работорговців, безцільно пливла крізь оксамитові сутінки. Команда — ті, хто з неї залишився, зібралися в купу на носі човна, оточивши чоловіків, котрі гарячково працювали над плотом.

Капітан, кремезний чолов’яга в ліктьовому тюрбані, що притаманний представникам племен Великого Нефу, багато подорожував і бачив немало дивних народів і цікавих речей, багато з котрих він потім узяв у рабство чи вкрав. Він розпочав кар’єру моряка на Зневодненому океані у серці найсухішої пустелі диску. (Вода на диску буває в мало поширеному четвертому стані, спричиненому сильними чарами в поєднанні з дивним осушувальним впливом октаринового світла. Вона висихає, залишаючи сріблясту цвіль, схожу на плинний пісок, крізь котру може з легкістю іти добре спроектований корабель. Зневоднений океан є дивним місцем, та не настільки дивним, як риба у ньому.) Ніколи раніше капітан не був по-справжньому наляканим. Зараз його охопив жах.

— Я нічого не чую, — пробурмотів він до старпома. Той вдивився у морок.

— Може, воно випало за борт? — з надією мовив він. Немов у відповідь йому, щось почало дико гамселити на весловій палубі під їхніми ногами, почулося, як тріщить дерево. Моряки налякано згуртувались, розмахуючи сокирами й смолоскипами.

Вони, найімовірніше, не наважились би ними скористатися, навіть якщо Чудовисько рухатиметься прямо на них. Перш ніж його жахливу природу було розкрито, декілька чоловіків напали на нього зі сокирами, після чого воно покинуло свій зосереджений обшук корабля й або зігнало їх за борт, або… зжерло? Капітан був не до кінця певен. На вигляд воно, як звичайна дерев’яна морська скриня. Може, трохи більша за звичайну, та нічого особливого. Але хоч інколи здавалось, що у ній зберігаються речі на кшталт старих шкарпеток і різного мотлоху, та деколи — він здригнувся — вона ніби мала... Капітан намагався про це не думати. Лиш люди, котрі втонули за бортом, мабуть, мали більше талану, ніж ті, кого та скриня впіймала. Він намагався про це не думати. Були зуби, білі, немов могильні плити, і язик, немов з червоного дерева...

Він намагався про це не думати. Не вдавалося. Проте з гіркотою думав лише про одне. Це буде востаннє, що він рятує невдячних людей, які тонуть за таємничих обставин. Ліпше рабство, ніж акули, адже так? І от вони втекли, а коли його моряки оглянули їхню велику скриню — як вони взагалі з’явилися посеред спокійного океану на великій скрині? — вона вкус... Він знову намагався про це не думати, але гадав, що би сталося, коли б ця клята штука зрозуміла, що її власника більше немає на борту...

— Пліт готовий, пане, — мовив старпом.

— У воду його, — крикнув капітан, а також «На борт!» і «Підпалюйте корабель!»

Урешті-решт, натрапити на інший корабель має бути не так уже й важко, роздумував він, та може знадобитися довге очікування в тому Раю, котрий вихваляють мулли, перш ніж отримаєш іще одне життя. Нехай та чарівна коробка жере омарів.

Дехто з піратів досяг безсмертя великою жорстокістю чи відчайдушністю. Дехто досяг безсмертя, зібравши величезне багатство. Але капітан давно вирішив, що він, загалом, радше досягне безсмертя, просто не вмираючи.

— Що це, до дідька, таке? — вимогливо запитав Буйвітер.

— Яка краса, — блаженно промовив Двоквіт.

— Я це вирішу, коли знатиму, що то таке, — сказав чарівник.

— То Крайвеселка, — озвався голос біля його лівого вуха. — І вам дуже пощастило дивитися на неї. Принаймні згори, — до голосу приєднався подмух холоду й запах риби. Буйвітер сидів нерухомо.

— Двоквіте? — сказав він.

— Так?

— Якщо я погляну назад, то що побачу?

— Його звуть Тетіс. Він каже, що є морським тролем. Це його човен. Він урятував нас, — пояснив Двоквіт. — Тепер озирнешся?

— Не зараз, дякую. То чому ж ми не падаємо за Край? — запитав Буйвітер зі сталевою незворушністю.

— Бо ваш човен спинився у Межтині, — мовив голос позаду (у тональностях, що змусили Буйвітра уявляти підводні ущелини та Істот, котрі полюють у коралових рифах).

— Межтині? — повторив він.

— Так. Він тягнеться уздовж краю світу, — мовив незримий троль. Понад ревом водоспаду Буйвітру здалося, що він почув хлюпання весел. Сподівався, що то й були весла.

— Ах. Ти маєш на увазі межу, — мовив Буйвітер. — Межа, яка позначає кінець чогось.

— Так само й Межтин, — сказав троль.

— Він каже про це, — втрутився Двоквіт, вказуючи вниз. Буйвітрові очі слідкували за пальцем, жахаючись того, що зараз побачать...

Доцентрово від човна кілька п’ядей над поверхнею пінистої води висіла натягнута мотузка. Човен був пришвартований до неї. Причеплений, та все ж рухомий завдяки складно влаштованим шківам і дерев’яним коліщаткам. Мандрівники рухалися вздовж мотузки, невидимий весляр просував човен самісіньким краєм Закрайспаду. Це пояснювало одну таємницю, але що тримало мотузку?

Буйвітер поглянув удалину вздовж мотузки й побачив міцний дерев’яний стовп, котрий стирчав із води кілька кроків попереду. Доки він роздивлявся, човен наблизився й минув той стовп, коліщата клацнули у жолобі, очевидно вирізаному саме для цього. Буйвітер також зауважив, що з головної мотузки звисали менші з інтервалом приблизно в один крок.

Він повернув голову до Двоквіта.

— Я бачу, як це влаштовано, — мовив він, — Але що це?

Двоквіт знизав плечима. Позаду Буйвітра озвався морський троль.

— Попереду мій дім. Поговоримо, коли будемо там. Зараз я мушу веслувати.

Буйвітер зрозумів, що з часом доведеться озирнутися й побачити, як насправді виглядав морський троль, а він не був певен, що хотів цього. Натомість він дивився на Крайвеселку. Вона висіла у туманах за краєм світу, з’являючись лиш уранці та ввечері, коли світло з орбіти маленького сонця Диску сяяло повз масивне тіло Світової черепахи Великого А’Туїна та вдарялось у магічне поле Диску під потрібним кутом.

Раптом вималювалась подвійна веселка. На порозі Закрайспаду семеро нижчих кольорів мерехтіли й танцювали у струмені морів, що помирали.

Але вони здавалися млявими як порівняти зі ширшою смугою, що висіла над ними, не бажаючи розділяти той же спектр. То була Королівська Барва, а всі нижчі кольори були тільки її частками й розмитими відбитками. Октарин, барва чарів. Вона була живою та сяяла й вібрувала. Безперечний піґмент уяви, бо де б не з’являлася, ставала знаком, що матерія слугує силі чарівницького розуму. То були самі чари. Втім, Буйвітру завжди здавалася якоюсь зеленаво-пурпуровою.

За якусь мить невелика цяточка на краю світу перетворилася на острівець чи то скелю, так небезпечно розташовану, що потоки водоспаду крутилися навколо неї якраз на початку їхнього довгого падіння. На ній стояла халупа, збудована з дерев’яних уламків, а Буйвітер побачив, що верхня мотузка Межтину піднімалася на той скелястий острівець по кількох залізних кілках і проходила власне крізь маленьке кругле віконечко в хатині. Пізніше він довідався, що це так влаштовано, аби завдяки декільком бронзовим дзвіночкам, обережно зачепленим до мотузки, троль дізнавався про прибуття будь-якого добра на його відрізок Межтину.

На доцентровому боці острова було споруджено плавучий частокіл із грубої деревини. Він уміщав один чи два старих каркаси й велику кількість плавучого дерева у вигляді дощок, зрубу, і навіть цілих пеньків, деякі досі мали зелені листочки. Чарівне поле Диску тут, так близько до Краю, було таким сильним, що все аж промінилось, а саме видіння час від часу розряджалось.

Із кількома останніми скреготливими поштовхами човен вислизнув на невеликий дерев’яний причал. Коли він зупинився й розвернувся, Буйвітра торкнулися знайомі відчуття потужної окультної аури — маснувато-нудкий присмак і запах олова. Чиста неспрямована магія навколо безшумно проникала у світ.

Чарівник і Двоквіт перелізли на настил із дощок і вперше Буйвітер побачив троля.

Він не був і наполовину таким страшним, як Буйвітер уявляв. «Оййй», — за якийсь час вичавила його уява.

Троль не був страхітливим. Замість гнилого чудовиська з мацаками Буйвітер дивився на досить приземкуватого, але не вельми огидного стариганя, котрий із легкістю здався би звичайним на будь-якій міській вулиці за умови, що люди звикли бачити стариганів, котрі очевидно складались із води та ще дрібку іншого. Мовби океан вирішив створити життя, але не захотів проходити крізь увесь той нудний процес еволюції, тож просто сформував частинку себе у двоногу істоту й відправив її чалапати пляжем. Троль був приємного блакитно-прозорого кольору. Доки Буйвітер його роздивлявся, кілька срібних рибин стрибнули йому крізь груди.

— Невиховано витріщатися, — мовив троль. Його рот розтулився із невеличким гребінцем піни, а стулився так само, як вода накриває камінь.

— Так? Чому? — запитав Буйвітер. «Як він узагалі тримається купи, — кричав розум. — Чому не розливається?»

— Якщо підете за мною до хати, я знайду вам їжу й сухе вбрання, — виважено сказав троль. Він пішов через камені, не озирнувшись, аби поглянути, чи підуть вони за ним. Зрештою, куди ще вони підуть? Темніло, холодний вологий бриз дув за край світу. Швидкоплинна Крайвеселка розчинилась, і тумани понад водоспадом починали рідішати.

— Ходімо, — мовив Буйвітер, хапаючи за лікоть Двоквіта. Але схоже, що турист не бажав рухатися.

— Ходім, — повторив чарівник.

— Як гадаєш, коли стане зовсім темно, ми побачимо Світову черепаху Великого А’Туїна, якщо заглянемо вниз? — спитав Двоквіт, не відводячи погляду від хмар.

— Сподіваюся, ні, — мовив Буйвітер, — Дуже сподіваюся. А тепер ідемо, гаразд?

Двоквіт неохоче пішов за ним до хатини. Троль запалив кілька ламп і зручно сидів у кріслі-гойдалці. Коли вони ввійшли, він піднявся й налив два горнятка зеленої рідини із високої карафи. У тьмяному світлі здавалося, що він світився, як теплі моря оксамитовими літніми ночами. Аби лиш додати барокового лиску тупому жахові Буйвітра, троль ще й здавався на кілька пальців вищим.

Більшість меблів у кімнаті, схоже, складали ящики.

— Мм. Дуже гарно у вас тут, — мовив Буйвітер. — Своєрідно.

Він узяв горнятко й поглянув на зеленкувату рідину, що мерехтіла всередині. «Нехай воно буде питне, — подумав чарівник. — Бо я його вип’ю.» Він ковтнув.

Це було те саме, що йому давав Двоквіт у човні, але тоді його розум цим знехтував через важливіші справи. Зараз же була можливість розкуштувати смак.

Рот Буйвітра скрутило. Він трішки пхикнув. Одна нога конвульсивно піднялася й боляче зацідила йому в груди.

Двоквіт задумливо покрутив у руках свій напій, оцінюючи букет.

— Ґлен Лівід, — сказав він. — Зброджений воріховий напій, який на моїй батьківщині очищують шляхом заморожування. Характерний димкуватий присмак... Пікантний. Із західних плантацій... ммм... провінції Регіґрід, так? Судячи з кольору, урожай наступного року. Можна поцікавитися, звідки він у тебе?

(На диску, окрім рослин звичайної класифікації — однорічних, котрих висівали, аби вони зійшли пізніше цього ж року, дворічних, котрі висівали цього року, аби вони зійшли наступного року, і багаторічних, котрі висівали цього року, аби вони зійшли, коли собі зійдуть, — були ще й кілька рідкісних торічних, котрі через химерне чотиривимірне відхилення у ґенах можна було висіювати цього року, аби вони зійшли торік. Воріхова лоза мала, по-суті, виняткові властивості проростати аж до восьми років перед тим, як її садили. А про воріхове вино казали, що певним споживачам воно відриває майбутнє, яке, з погляду воріха, було минулим. Хоч як це не дивно, але правда.)

— Усе з часом приносить до Межтину, — неначе афоризмом відповів троль, погойдуючись у кріслі. — Моя робота — визбирувати те, що плаває. Деревину, певна річ, і кораблі. Винні барильця. Тюки одягу. Вас.

Буйвітра осяяло:

— То це сітка, так? Ти маєш сітку на краю моря!

— Так, Межтин, — кивнув троль і по його грудях розбіглися брижі.

Буйвітер виглянув у мерехтіння ночі, що огортала острівець, і якось по-дурному посміхнувся.

— Авжеж, — сказав він. — Неймовірно! Можна було врити стовпи чи причепити їх до рифів, а тоді... ясен світ! Та сітка мала би бути дуже міцною.

— Так і є, — відповів Тетіс.

— Її можна розтягнути на кілька миль, якщо знайти вдосталь скель і всілякого такого, — вів далі чарівник.

— Десять тисяч миль. Я пильную тільки цей відрізок.

— Та це ж третина окружності диска!

Тетіс злегка хлюпнув, оскільки знову кивнув. Доки чоловіки ще трохи призволялися до зеленого вина, він розповідав їм про Межтин, про те, якою великою ціною його споруджували, про старовинне й мудре королівство Крул, котре й спорудило його кілька століть тому, і про сім флотів, що постійно пильнують, аби Межтин вчасно лагодили, і возять виловлене у Крул, і про те, як Крул став краєм дозвілля під правлінням найдосвідченіших шукачів знань, і як вони постійно прагнуть розуміння кожної часточки неймовірно складного Всесвіту, і про те, як моряків, що опинялися на Межтині, обертали на рабів і, зазвичай, вирізали їм язики. Зачувши ж на цьому місці вигуки, троль приязним тоном заговорив про марність опору, неможливість утечі звідси — хіба човном на один з інших трьохсот вісімдесяти островів, що лежать між цим островом і Крулом, або стрибнути за Край — і про значну перевагу німоти над, скажімо, смертю.

На хвилину запанувала тиша. Від приглушеного нічного реву Закрайспаду ставало ще важче.

Знову заскрипіло крісло-гойдалка. За час своєї розповіді Тетіс ніби втратив спокій.

— Нічого особистого, — додав він. — Я ж також раб. Якщо спробуєте взяти наді мною гору, то буду змушений вас убити. Але особливого задоволення я від цього не матиму.

Буйвітер подивися на кулаки, які невимушено лежали на стегнах троля і відблискували світлом, і подумав, що сила їхнього удару могла бути, як у цунамі.

— Тобі, мабуть, невтямки, — пояснив Двоквіт. — Я — громадянин Золотої Імперії. Крул навряд чи захоче накликати на себе гнів імператора.

— Звідки він знатиме? — запитав у відповідь Тетіс. — Гадаєш, ти перший з Імперії, хто опинився на Межтині?

— Я не буду рабом! — вигукнув Буйвітер. — Я... Я радше скочу за Край!!! — Він аж сам зчудувався звучності свого голосу.

— Та невже? — спитав троль. Крісло-гойдалка враз відсунулося до стіни, а блакитна рука схопила чарівника за талію. За мить Тетіс уже крокував з хатинки, легко несучи Буйвітра в одній жмені.

Він спинився на докрайовому кінці острова. Буйвітер вересканив.

— Вгамуйся, бо направду кину за край, — різко мовив троль. — Я ж тебе тримаю, хіба ні? Дивись.

Буйвітер глянув.

Перед ним м’яким чорним шовком простягалася ніч, у якій крізь серпанок імли мирно сяяли зорі. Однак погляд чарівника звернувся додолу, притягнутий дечим напрочуд захопливим.

На Диску була середина ночі, тож сонце виднілося ген-ген далеко внизу, повільно закочуючись у порожнечу й морозне підчерев’я Великої А’Туїн. Буйвітер зробив останню спробу зосередити погляд на кінчиках своїх чобіт, які виступали над краєм скелі, але одна проста крапля звела цю затію нанівець.

Обабіч нього в безкінечність поспішали дві мерехтливі завіси — то море так огинало острівок на своєму шляху до великого падіння. За метрів сто під чарівником з піни викидався величезний морський лосось, у безглуздому й безнадійному стрибку. Він раз у раз падав назад, у золотисте світло нижнього світу.

З того світла виростали велетенські тіні, немовби стовпи, що підпирають дах Усесвіту. А за сотні миль нижче щось виднілося, краєчок чогось...

Наче в тих загадкових малюночках, де з обрисів візерунчастого келиха раптом вимальовуються два обличчя, погляд додолу враз відкрив новий, моторошний вид. Там була слоняча голова, розміром з цілий материк. Один величезний бивень неначе гора виступав на золотистому світлі, полишаючи за собою широку тінь, що тяглася до зірок. Голова була злегка нахилена, а велетенське рубінове око здавалося червоним гігантом, який раптово засяяв опівдні.

А під тим слоном... Буйвітер сковтнув і спробував подумати про щось інше... Під тим слоном не було нічого, окрім далекого жалюгідного диска сонця. А далі за ним повільно загрібало щось таке, що попри розмір завбільшки з ціле місто, кратери-вибоїни і місячну скелястість, було безперечно плавцем.

— Відпустити? — запропонував троль.

— Нііі, — відповів Буйвітер, намагаючись підтягнутися назад.

— Я п’ять років прожив на Краю і не набрався відваги, — прогудів Тетіс. — І в тебе її немає, судячи з усього.

Він відступив крок назад, дозволивши Буйвітрові звалитися на землю.

До краю підійшов Двоквіт і визирнув за його межі.

— Дивовижно, — озвався він. — Якби ж при мені була моя малюнкова коробка. — Що там удолині ще є? Себто, якби випав, то що би побачив?

Тетіс усівся на виступ. Високо над диском з-за хмари вийшов місяць, і в ту мить він здався тролеві крижиною.

— Мій дім, напевне, десь там, — повільно промовив він. — Поза вашими дурними слонами й тією недолугою черепахою. Справжній світ. Деколи я виходжу сюди й дивлюся, але чомусь ніколи не можу зробити той ще один крок... Справжній світ, зі справжніми людьми. Десь там є мої дружини з дітьми... — Він замовк і видув носа. — Тут на Краю хутко стає видно, з чого ти зроблений.

— Не кажи такого. Будь ласка, — простогнав Буйвітер. Він перевернувся й побачив Двоквіта, який безтурботно стояв на самому краєчку скелі. — Нііі, — промовив і ще сильніше втиснувся в камінь.

— Там є інший світ? — спитав Двоквіт вдивляючись уних. — Де саме?

Троль недбало махнув рукою:

— Десь, — сказав він. — Лиш це мені відомо. То був собі такий маленький світ. Синій здебільшого.

— То чому ж ти тут? — спитав Двоквіт.

— Хіба ж не очевидно? — різко відповів троль. — Я випав за край!

Він розповів їм про те, що десь там поміж зірок є світ Батіс, де у трьох океанах, які розкинулися на цілий диск, морський народ створив багато квітучих цивілізацій. Тетіс був м’ясарем, одним із тієї касти, котрій випало провадити небезпечне життя на великих земноходних вітрильниках і бувати в глибині суші, полюючи на табуни оленів і буйволів, яких було вдосталь на материках із частими буревіями. Власне, його вітрильник у невідомі землі здув жахливий шторм. Його команда пересіла на маленький веслувальний візок і рвонула в напрямку до віддаленого озера, однак Тетіс, як власник, вирішив залишитися на своєму судні. Буря винесла корабель аж за скелястий край світу і при цьому розтрощила його на друзки.

— Спершу я падав, — сказав троль. — Але падіння — не є щось страшне, насправді. Боляче тільки приземлятися, а піді мною не було нічого. Я падав і бачив, як мій світ, кружляючи, все більше віддаляється у космос, аж урешті зовсім зник поміж зірок.

— Що було далі? — у Двоквіта аж перехопило дух, він не відривав очей від заволоченого туманом Усесвіту.

— Я замерз на бурульку, — відповів Тетіс. — На щастя, моя раса може таке пережити. Але я час від часу відтавав, коли пролітав поблизу інших світів. Був один такий... Був такий з, як я гадав, дивним кільцеподібним гірським хребтом довкола, а виявилося, що то найбільший дракон, якого лише можна собі уявити, вкритий снігом і льодовиками, та ще тримав у пащі свій хвіст... Я пролетів за кілька ліг від нього, точніше, прошмигнув над землею, як та комета, — і вперед далі. А тоді якось прокинувся і на мене насувався ваш світ, наче заварний пиріг, котрого жбурнув Творець, і... Ну, і я приземлився в море неподалік Межтину назадньо від Крулу. До Тину змиває багато всіляких істот, а на той час шукали рабів на чатування на проміжках, тож так я й опинився тут.

Він замовк і пильно подивися на Буйвітра.

— Щоночі я приходжу сюди й дивлюся вниз, — закінчив він. — І не можу стрибнути. Тут на Краю важко набратися відваги.

Буйвітер рішуче поповз до хатини. Він писнув, коли троль підібрав його, на цей раз доброзичливо, і поставив на ноги.

— Ти ба, — мовив Двоквіт і вихилився за Край ще більше. — Там є ще багато світів?

— Достобіса, я б сказав, — відповів на те троль.

— Мабуть, можна було б винайти якийсь... навіть не знаю... щось таке, аби захищало від холоду, — задумано мовив коротун. — Якийсь корабель, у якому можна було би попливти за Край кудись до далеких світів. От цікаво...

— Навіть не думай про це! — простогнав Буйвітер. — Не говори такого. Чув?

— У Крулі всі про це говорять, — втрутився Тетіс. — Хто ще з язиком, звісно, — додав він.

— Ти не спиш?

Двоквіт хропів далі. Буйвітер злісно штурхнув його в ребра.

— Кажу, ти не спиш? — прогарчав він.

— Нхрлн...

— Нам треба вшиватися звідси, доки не прибув той рятівний флот!

Каламутне світанкове світло просочилося крізь єдине вікно хатини, воно вистрибувало гірками виловлених із води ящиків та клунків, що були прив’язані ззовні. Двоквіт знову буркнув і спробував заритися в купу хутра й покривал, котрі їм дав Тетіс.

— Дивись, тут безліч різної зброї та всякої всячини, — сказав Буйвітер. — Він кудись вийшов. Коли повернеться, ми можемо накинутися на нього і… і… ну, там щось придумаємо. Як тобі таке?

— Не схоже на вельми добрий задум, — мовив Двоквіт. — У будь-якому разі це трішки неввічливо, хіба ні?

— Що вдієш, — кинув Буйвітер. — Цей світ жорстокий.

Він перерив купи побіля стін і знайшов важкий ятаган із хвилеподібним лезом, котрий, мабуть, був гордістю й утіхою якогось пірата. Схоже, це була та зброя, яка завдавала пошкоджень не лише завдяки своїй гостроті, а й вазі. Він незграбно здійняв її.

— Хіба він лишив би тут таку річ, якби вона могла йому нашкодити? — уголос подумав Двоквіт.

Буйвітер його проіґнорував і зайняв позицію за дверима. Коли за якихось десять хвилин вони відчинились, він без вагань, махнув клинком у отвір на тій висоті, де, за його уявленням, мала бути голова троля. Воно безперешкодно пролетіло повітрям і вдарило одвірок так, що чарівник втратив рівновагу й упав на підлогу.

Над ним почулося зітхання. Він поглянув угору на обличчя Тетіса, котре сумно похитувалося з боку в бік.

— Воно б мені не нашкодило, — сказав троль, — та проте, мені боляче. Вельми боляче.

Він простягнув руку над чарівником і висмикнув меча з деревини. Без очевидного зусилля зігнув його колом і пожбурив геть. Той пострибав-покотився по скелі, доки не вдарився до каменя і скочив, усе ще обертаючись, у срібну дугу, котра закінчувалась у туманах, що формувалися навколо Закрайспаду.

— Дуже-дуже боляче, — закінчив троль. Він нахилився за двері й кинув Двоквіту лантуха.

— Це туша оленя, саме така, як вам, людям, подобається, а також кілька омарів і морський лосось. Межтин забезпечує, — недбало мовив він.

Уважно подивися на туриста, тоді знову на Буйвітра.

— Чого витріщаєтеся? — спитав.

— Просто… — мовив Двоквіт.

— Як порівняти з учорашнім вечором… — сказав Буйвітер.

— Ти такий малий, — закінчив Двоквіт.

— Розумію, — обережно мовив троль. — Тепер особисті образи.

Він здійнявся на повен ріст, котрий зараз дорівнював ледве трьом ліктям.

— Знаєте, те, що я зроблений з води, не означає, що в мене нема мізків.

— Пробач, — мовив Двоквіт, поспіхом виборсуючись із-під хутер.

— Ви зроблені з бруду, — сказав троль, — та я не кпив над тим, чого не можете змінити, правда? Ні-ні. Ми не можемо змінити те, як Творець нас створив, це моє бачення, та якщо вам цікаво, то ваш місяць тут сильніший за ті, що навколо мого світу.

— Місяць? — сказав Двоквіт. — Я не розу…

— Якщо вже мушу це роз’яснити, — сказав троль роздратовано, — то я страждаю від хронічних припливів.

У пітьмі хатини пролунав дзвін. Тетіс закрокував по скрипучій підлозі до складних пристроїв, що складались із важелів, напнутих мотузок і дзвіночків, котрі були закріплені на найвищому пасмі Межтину, де він проходив крізь хатину.

Дзвін забринів знову, а тоді кілька хвилин бився в дивному рваному ритмі. Троль стояв, притуливши до нього вухо.

Коли дзвін припинився, він повільно повернувся і, схвильовано насупившись, поглянув на них.

— Ви важливіші, ніж я гадав, — сказав він. — Вам не доведеться чекати сміттєвого флоту. Вас забере летун. Так кажуть у Крулі, — троль знизав плечима. — А я ще навіть не повідомив, що ви тут. Хтось знову пив воріхове вино.

Він узяв великого молота, що висів на стовпі біля дзвону та відбив ним короткий передзвін.

— Це буде передано від відрізковика до відрізковика аж у Крул, — мовив. — Неймовірно, правда?

Воно прилетіло з моря, ширяючи понад ним у людський зріст, та все одно лишало по собі пінистий слід, оскільки та сила, що тримала його на льоту, немилосердно періщила об воду. Буйвітер знав, яка то сила його тримала. Він був — сам би перший у цьому зізнався — боягузом, некомпетентним, йому навіть невдахою не вдавалося бути як належить, однак він однаково вважався чарівником, бо знав одне з Восьми Великих Заклять, і коли помре, його забере сам Смерть, а ще він із першого погляду впізнавав добре відточені чари.

Лінза, що неслася до острова, мала, може, двадцять стіп ширини й була зовсім прозорою. Уздовж її окружності сиділо чимало чоловіків у чорних мантіях, кожен із них безпечно прив’язаний до диска шкіряними пасками й кожен витріщався на хвилі із виразом такої муки, такої аґонії, що здавалося, ніби прозорий диск напосіли ґарґулі.

Буйвітер полегшено зітхнув. То був такий незвичний звук, що аж змусив Двоквіта перестати споглядати диск, що наближався, і поглянути на нього.

— Ми важливі, то правда, — пояснив Буйвітер. — Вони б не марнували такі чари задля кількох потенційних рабів. — Він усміхнувся.

— Що це таке? — сказав Двоквіт.

— Ну, сам диск, мабуть, створений Дивовижним концентратором Фреснела, — авторитетно мовив Буйвітер. — Це вимагає багатьох рідкісних і нестійких складників на кшталт подиху демона й таке інше, а для оприявлення потрібно принаймні восьмеро чарівників четвертого рівня на тиждень. Окрім того ще є ті чарівники на ньому, котрі повинні бути обдарованими гідрофобами…

— Маєш на увазі, вони ненавидять воду? — спитав Двоквіт.

— Ні, це б не спрацювало, — мовив Буйвітер. — Ненависть є притягувальною силою, як і кохання. Вона їм просто огидна, сама суть води відштовхує їх. Справді майстерного гідрофоба треба вчити від самого народження на зневодненій воді. Тобто в чарах це обходиться страшенно дорого. Але з них виходять чудові погодні маги. Дощові хмари просто здаються й ідуть геть.

— Звучить жахливо, — озвався водяний троль позаду.

— І всі вони помирають молодими, — сказав Буйвітер, не зважаючи на його слова. — Вони просто не можуть із цим жити.

— Інколи мені здається, що людина може блукати диском усе своє життя й так і не побачити всього, — промовив Двоквіт. — А тепер виходить, є ще й безліч інших світів. Коли я думаю, що можу померти, не побачивши й сотої частини цього всього, то почуваюсь… — він замовк, а тоді додав, — ну, мізерним, гадаю. І дуже злим, звісно.

Летун зупинився за кілька кроків доцентрово від острова, створивши при цьому хвилю бризок. Там він завис, повільно обертаючись. Постать у каптурі, що стояла біля невеликого стовпа в самому центрі лінзи, помахала їм рукою.

— Краще бредіть туди, — мовив троль. — Не варто змушувати їх чекати. Приємно було з вами познайомитися.

Кожен із них отримав по мокрому рукостисканню. Коли троль трохи пройшов із ними, двоє найближчих водогидувальників на лінзі відсахнулись із виразом неймовірної відрази.

Постать у каптурі простягла одну руку вниз і спустила мотузяну драбину. У другій руці вона тримала срібний жезл, котрий випромінював ту незмильну ауру чогось, створеного для вбивства людей. Перше враження Буйвітра підкріпилося, коли постать здійняла палицю й недбало махнула нею в напрямку берега. Частина каменів зникла, залишився тільки невеличкий сірий димок.

— Це щоби ти не подумав, ніби я боюся ним скористатися, — сказала постать.

— Не подумав, ніби ти боїшся? — перепитав Буйвітер. Постать у каптурі пирхнула.

— Нам усе про тебе відомо, чарівниче Буйвітре. Ти вельми хитрий і спритний. Ти смієшся в обличчя Смерті. Твоє вдаване легкодухе боягузтво не зробить з мене дурня.

Це зробило дурня з Буйвітра.

— Я… — почав він і зблід, бо нищівна палиця повернулася до нього. — Бачу, вам усе про мене відомо, — ледь чутно завершив він і важко сів на слизьку поверхню.

За вказівками керівника в каптурі, Буйвітер і Двоквіт прив’язалися до кілець на прозорому диску.

— Якщо буде найменша підозра щодо спроби проказати закляття, — промовила пітьма під каптуром, — ви помрете. Третій квадрант врегулювати, дев’ятий квадрант подвоїти, повний уперед!

Позаду Буйвітра здійнялася стіна води й диск рвучко сіпнувся. Страх до присутнього морського троля, мабуть, змусив гідрофобів чудово зосередитись, бо диск піднявся вгору під дуже гострим кутом, а рівний політ почав, коли вже був за кільканадцять сажнів над хвилями. Буйвітер глянув донизу крізь прозору поверхню й подумав, що ліпше би він того не робив.

— Що ж, ми знову в дорозі, — радісно мовив Двоквіт. Він повернувся й помахав тролеві, тепер не більшому за цяточку на краю світу.

Буйвітер кинув поглядом на нього.

— Хіба тебе ніщо ніколи не хвилює? — він запитав.

— Ми досі живі, хіба ні? — у відповідь спитав Двоквіт. — І ти сам сказав, що вони б не завдавали собі цього клопоту, якби ми просто мали б бути рабами. Гадаю, Тетіс перебільшував. Мабуть, усе це якесь непорозуміння. Думаю, нас відправлять додому. Після того, як ми побачимо Крул, звісно. І мушу сказати, усе це здається захопливим.

— О, так, — глухо мовив Буйвітер. — Захопливо.

Він думав: «Я бачив збудження й бачив нудьгу. Нудьгувати було найкраще.»

Якби хтось із них вирішив поглянути донизу цієї миті, то помітив би незвичайну хвилю у формі літери «V», що неслася водою попід ними, а її гребінь вказував прямісінько на острів Тетіса. Та вони не дивились. Двадцять четверо чарівників-гідрофобів дивилися, та для них то був лиш іще один жах, не надто відмінний від решти рідкої страхітливості навкруги. Вони, ймовірно, мали рацію.

За якийсь час до цього охоплений полум’ям піратський корабель просичав попід хвилі й розпочав довгий повільний спуск до далекої твані. Вона була далі, ніж зазвичай, бо безпосередньо під кілем була западина Ґорунна — безодня на поверхні Диску, така чорна, глибока і горезвісна, що навіть кракени наближалися до неї з острахом, та ще й парами. У менш горезвісних безоднях риба плавала з природним світлом на голові й загалом непогано давала собі раду. У Ґорунні ж доводилося рухалися без світла і, наскільки це можливо для істот без ніг, повзати; а також випадало натикатися на дещо. Дещо жахливе.

Вода навколо корабля змінилась із зеленої на пурпурову, з пурпурової на чорну, із чорної на пітьму настільки повну, що сама чорнота в порівнянні здавалася сірою. Більшість деревини вже було розламано під сильним тиском.

Судно спіраллю пронеслося повз гаї жаских поліпів і плавучі ліси водоростей, котрі світилися млявими хворобливими кольорами. Вони черкали по кораблю м’якими холодними мацаками, доки той летів у морозяну тишу.

Щось здійнялося із мороку й лиґнуло корабель одним ковтком.

Пізніше острів’яни невеликого прикрайового атолу на своє зачудування знайшли занесеного в їхню невелику лаґуну побитого хвилями трупа бридкого морського чудовиська — самі дзьоби, очі й мацаки. Ще більше їх приголомшив його розмір, бо він був трохи більший за їхнє селище. Та це здивування було нічим проти велетенського шокованого виразу на морді мертвого чудовиська, котрого, схоже, затоптали до смерті.

Трохи далі докрайово від атолу кілька човників, ловлячи в сітку лютих устриць, яких безліч плавало в цих морях, упіймали щось таке, що кілька миль тягнуло обидва човни, доки один із капітанів не додумався обрізати мотузки.

Та навіть його збентеження було нічим, як порівняти з острів’янами крайнього атолу в архіпелазі. Наступної ночі їх розбудив гучний звук трощення й розколювання, що йшов із їхніх маленьких джунґлів; коли вранці більш відважні пішли перевірити, що то було, вони побачили, що дерева виламані на широку просіку, котра почалася на доцентровому березі атолу і пролягла смугою повного знищення, вказуючи безпосередньо до Краю, всіяну вламаними ліанами, розтрощеними кущами й кількома збентеженими і злими устрицями.

Зараз вони були достатньо високо, аби побачити вигин Краю, що віддалявся від них, оточений пухнастими хмарами, котрі, на щастя, майже весь цей час приховували водоспад. Звідси море, темно-синє й усіяне тінями хмар, було майже привабливе. Буйвітер здригнувся.

— Даруйте, — мовив він.

Постать у каптурі припинила розглядати далекий серпанок і загрозливо здійняла жезл.

— Не бажаю вдаватися до цього, — сказала вона.

— Не бажаєш? — перепитав Буйвітер.

— Що це взагалі таке? — зронив Двоквіт.

— Жезл зведення нанівець Аджандури, — сказав Буйвітер. — І не варто ним розмахувати. Він може спрацювати, — додав, киваючи на мерехтливий кінчик жезла. — Тобто все це дуже лестить, усі ці чари лиш задля нашої зручності, проте немає потреби заходити аж так далеко. Та й…

— Заткайся, — постать підняла руки і стягнула каптура. Виявилося, що то молода панна напрочуд незвичного забарвлення. Її шкіра була чорною. Не темно-коричневою, якби з Урабеве, або ж лискучою синьо-чорною з проклятого мусонами Клачу, але саме глибоко чорна, немов глуха ніч на дні печери. Її брови й волосся мали колір місячного сяйва. Таке ж бліде сяйво було й навколо її губ. На вигляд мала приблизно п’ятнадцять років і здавалася вельми наляканою.

Буйвітер не міг не зауважити, що рука, котра тримала жезл, тремтіла, але це тому, що наглу смерть, котра бовтається за якихось п’ять футів від твого носа, дуже важко не зауважити. Його осяяло — дуже повільно, адже то було зовсім нове відчуття — хтось у цьому світі боявся його. Цілковита протилежність бувала так часто, що він почав її вважати за такий закон природи.

— Як тебе звуть? — запитав він, як лиш міг, заспокійливо. Може, вона й налякана, та в неї жезл.

«Якби в мене був такий жезл, — думав він, — я б нічого не боявся. То що ж, заради Сотворення, вона собі про мене уявляє?»

— Моє ім’я несуттєве, — відповіла вона.

— Красиве ім’я, — мовив Буйвітер. — Куди ти нас везеш і навіщо? Не бачу шкоди в тому, щоби ти нам розповіла.

— Вас везуть до Крула, — мовила дівчина. — І не насміхай з мене, центроземцю. Бо скористаюся жезлом. Я мушу привезти тебе живим, та не було жодного слова про те, щоби ти був цілий. Мене звуть Маркеза, я чарівник п’ятого рівня. Зрозуміло?

— Що ж, оскільки тобі все про мене відомо, то ти також знаєш, що я навіть не став неофітом, — мовив Буйвітер. — Я й не чарівник насправді. — Він помітив здивоване обличчя Двоквіта й поспіхом додав: — Лиш ніби чарівник.

— Ти не можеш чарувати, бо у твоїй голові чіпко засіло одне з Восьми великих заклять, — сказала Маркеза і ґраційно змістила центр своєї рівноваги, коли велика лінза описала широку дугу понад морем. — Саме тому тебе вигнали з Невидимого університету. Нам відомо.

— Але ти щойно сказала, що він — маг великої хитрості та спритності, — запротестував Двоквіт.

— Так, бо той, хто пережив усе те, що він — більшість із чого він сам на себе накликав, маючи себе за чарівника, — ну, мусить бути хоч якимось магом, — відповіла Маркеза. — Попереджаю тебе, Буйвітре. Якщо хоч трохи запідозрю, що ти намагаєшся застосувати Велике закляття, то я тебе справді вб’ю. — Вона знервовано кинула на нього сердитий погляд.

— На мою думку, твоїм найкращим варіантом було б, ну, висадити нас десь, — мовив Буйвітер. — Тобто дякую за порятунок і все таке, тому якби ти просто дозволила нам жити собі далі, то ми б усі безперечно…

— Сподіваюсь, ти не збираєшся пропонувати нам рабство, — сказав Двоквіт.

Маркеза неабияк зчудувалася:

— Звісно ж ні! Як тобі таке взагалі спало на думку? Ви житимете в Крулі в розкошах, достатку й затишку…

— Ой, добре, — сказав Буйвітер.

— … але не дуже довго.

Крул виявився великим островом, вкритим горами й густими лісами, де з-поміж дерев тут і там визирали приємні білі будиночки. Земля поступово здіймалася в напрямку до Краю, тож найвища місцина, властиво, висіла понад Краєм. Тут крулійці збудували свою столицю, також звану Крулом, і оскільки значна частка їхніх будівельних матеріалів походила з Межтину, будинки мали явно морський стиль.

Грубо кажучи, цілі кораблі були мистецьки поєднані докупи й перетворені на будівлі. Із загального дерев’яного хаосу випиналися під дивними кутами триреми, джонки й каравели. Розмальовані носові прикраси й подібні до драконів центроземні носи суден нагадували жителям Крула, що своїм щастям вони завдячують морю, а баркентини й караки надавали чітку форму більшим будівлям. І так місто росло рівень за рівнем поміж блакитно-зеленим океаном Диску та м’яким хмаристим морем Краю; вісім кольорів Крайвеселки відбивались у кожному вікні й безлічі телескопних лінз астрономів міста.

— Це повний жах, — похмуро мовив Буйвітер.

Лінза тепер підходила понад самим порогом Закрайспаду. Острів не тільки здіймався ближче до Краю. Він також ставав вужчим, тож лінза мала змогу лишатися над водою, доки не наблизилась упритул до міста. Парапет уздовж докрайового стрімчака був усіяний рамами, які витягувалися кудись у порожню далечінь. Лінза плавно ковзнула до однієї з них та пришвартувалася так вдало, немов човен до причалу. Четверо вартових, із таким же волоссям кольору місячного сяйва та чорними, мов ніч, обличчями, як у Маркези, уже чекали. Не схоже, що вони були озброєні, та щойно Двоквіт і Буйвітер ступили на парапет, їх обох схопили попід руки й тримали так міцно, що про втечу й думати було годі.

Тоді Маркеза й чарівники-гідрофоби скоро лишилися позаду, а вартові й полонені жваво рушили доріжкою, що звивалася поміж будинками-кораблями. Невзабарі вона повернула вниз до чогось на кшталт палацу, наполовину витесаного з каменю самої скелі. Буйвітер туманно усвідомлював добре освітлені тунелі та дворики, відкриті далекому небу. Кілька старших чоловіків у мантіях із загадковими окультними символами стояли збоку та з цікавістю споглядали, як повз пройшов цей секстет. Декілька разів Буйвітер помічав гідрофобів — їхні закоренілі вирази самовідрази до власних тілесних рідин були дуже чіткими — і чоловіків, що пленталися туди-сюди й могли бути лише рабами. Він не мав часу, аби подумати про все це, бо ж попереду відчинилися двері і їх лагідно, але твердо, штовхнули до приміщення. Тоді двері позаду зачинились.

Буйвітер і Двоквіт зрівноважились і почали роздивлятися кімнату, у котрій тепер опинилися.

— Божечку, — невиразно промовив Двоквіт після паузи, під час якої безуспішно намагався знайти краще слово.

— Це тюремна камера? — здивувався уголос Буйвітер.

— Усе це золото, шовк і все решта, — додав Двоквіт. — Ніколи не бачив такого!

Посеред цієї багато оздобленої кімнати на килимі, такому густому й пухнастому, що Буйвітер ступав по ньому з острахом, аби це не виявилось якимось кошлатим чудовиськом, яке любить лежати на підлозі, стояв довгий блискучий стіл, повний їжі. Страви були здебільшого з риби, разом із найбільшим та найвишуканіше приготованим омаром, якого Буйвітер будь-коли бачив, та було також безліч мисок і тарілок, наповнених небаченими досі дивовижними створіннями. Він обережно простяг руку й узяв якийсь пурпурний фрукт, вкритий зеленими кристалами.

— Зацукрований морський їжак, — озвався надтріснутий веселий голос позаду. — Великий делікатес.

Чарівник швидко кинув фрукт і повернувся. З-за важких завіс виступив старий чоловік. Був високий, худий і на вигляд наче добросердий, як порівняти з іншими обличчями, котрі нещодавно бачив Буйвітер.

— Пюре з морських огірків також вельми смачне, — по-товариськи мовило обличчя. — Ці маленькі зелені шматочки — то діточки морських зірок.

— Спасибі, що повідомили, — ледь вимовив Буйвітер.

— Власне, вони доволі непогані, — сказав Двоквіт із повним ротом. — Мені здавалося, тобі подобаються дари моря?

— Так, мені теж так здавалося, — мовив Буйвітер. — Що то за вино — розчавлені очиці восьминогів?

— Морський виноград, — сказав старий.

— Чудово, — відповів Буйвітер і вихилив повну склянку. — Непогано. Може, трішки солоне.

— Морський виноград — це різновид маленької медузи, — пояснив незнайомець. — А зараз, гадаю, мені треба представитись. Чому Ваш друг такого дивного кольору?

— Культурний шок, мабуть, — мовив Двоквіт. — Як звуть Вас, кажете?

— Я не казав. Моє ім’я Ґарартра. Я розпорядник гостей, бачте. Я маю приємність дбати, щоби ваше перебування тут було якнайчудовішим. — Він уклонився. — Якщо вам потрібно що-небудь, лише скажіть.

Двоквіт сів на вишукане перламутрове крісло з келихом масного вина в одній руці та кристалізованим кальмаром у другій. Насупився.

— Видається, я щось пропустив дорогою, — озвався він. — Спершу нам казали, що ми будемо рабами…

— Це підла плітка! — перервав Ґарартра.

— Що таке «плітка»? — запитав Двоквіт.

— Гадаю, це такий вид риби, — промовив Буйвітер із дальнього кінця довгого стола. — Це печиво зроблене з чогось вельми огидного, як гадаєш?

— Тоді нас порятували, не шкодуючи могутніх чарів…

— Вони з пресованих морських водоростей, — кинув розпорядник.

— … але потім нам погрожували, також не шкодуючи жодних чарів…

— Я так і думав, що то щось схоже на морські водорості, — погодився Буйвітер. — Вони, безперечно, смакують так, як би мали смакувати водорості, коли хтось був би достатньо мазохістичним, аби їх їсти.

— … а після цього нас потягли вартові й кинули сюди…

— М’яко штовхнули, — виправив Ґарартра.

— … що виявилося цією неймовірно багатою кімнатою, і тут уся ця їжа і якийсь чоловік говорить, що присвячує своє життя тому, щоби зробити нас щасливими, — завершив Двоквіт. — Тобто маємо якийсь брак послідовності.

— Ага, — озвався Буйвітер. — Він має на увазі, чи ви плануєте знову стати зовсім неприємними? Це просто перерва на обід?

Ґарартра заспокійливо здійняв руки.

— Прошу, прошу, — запротестував він. — Просто було потрібно якнайшвидше доправити вас сюди. Ми, безперечно, не бажаємо робити вас рабами. Запевняю щодо цього.

— Що ж, добре, — мовив Буйвітер.

— Так, власне, вас принесуть у жертву, — безтурботно продовжив Ґарартра.

— У жертву? Ви вб’єте нас? — скрикнув чарівник.

— Вб’ємо? Так, авжеж. Безперечно! Що б то була за жертва, якби вас не вбили, чи не так? Та не хвилюйтесь — то порівняно безболісно.

— Порівняно? Порівняно з чим? — промовив Буйвітер. Ухопив високу зелену пляшку, повну вина з медуз морський виноград, і щосили метнув у розпорядника, котрий махнув рукою, немов захищаючись.

З його пальців злетіли іскри октаринового полум’я й повітря раптом набрало густого пересиченого відчуття, котре свідчило про могутній розряд чарів. Кинута пляшка сповільнилась, а тоді спинилася, легенько обертаючись.

У цю ж мить невидима сила підійняла Буйвітра і, швиргонувши його кімнатою, незграбно притиснула до стіни над землею, що й не дихнути. Він повис там із роззявленим ротом, охоплений люттю й захватом.

Ґарартра опустив руку й повільно витер її до мантії.

— Я не дістав задоволення від цього, знаєте, — мовив він.

— Помітно, — пробурмотів Буйвітер.

— Та за що ви хочете нас принести в жертву? — запитав Двоквіт. — Ви нас ледь знаєте!

— У цьому вся суть, хіба ні? Не дуже виховано приносити в жертву друга. Та й окрім того вас… ммм… конкретно замовлено. Мені небагато відомо про цього бога, та Він доволі чітко висловився щодо цього. Слухайте, мені вже треба бігти. Стільки всього треба влаштувати, знаєте, як воно є. — Розпорядник гостей відчинив двері, а тоді висунувся з-за них: — Будь ласка, влаштовуйтеся зручніше й не переймайтеся.

— Та Ви нам нічого так і не розповіли! — поскаржився Двоквіт.

— Воно того не зовсім варте, правда. Однаково зранку вас принесуть у жертву, — промовив Ґарартра. — Справді, не варто забивати собі голову тим знанням. Поспіть добре. Порівняно добре в будь-якому разі.

Він зачинив двері. Короткий октариновий спалах навколо них свідчив, що їх тепер не відчинити жодному смертному слюсарю.

— Дзінь-дзень-бом, — озвалися дзвоники вздовж Межтину місячної ночі, наповненої ревом Закрайспаду.

Тертон, відрізковик 45-го відрізку, не чув такого брязкоту, відколи п’ять років тому в Тин занесло великого кракена. Він висунувся зі своєї хатинки, яка через брак зручного острівця була збудована на дерев’яних стовпах, устромлених у морське дно, і втупився в темряву. Раз чи два йому ввижався рух у далечіні. Відверто кажучи, він мав би поплисти й подивитися, яка причина того шуму. Але в холодному й сирому мороці це здавалося вкрай поганим задумом, тож Тертон грюкнув дверима, огорнув шалені дзвоники якимось мішковинням і спробував знову заснути.

Усе було марно, бо тепер дринькало навіть горішнє пасмо Тину, мовби об нього билося щось велике й важке. Подивившись кілька хвилин у стелю та з усієї сили намагаючись не думати про величезні довгі мацаки й завбільшки з озерця очі, відрізковик задмухав ліхтар і прочинив на шпарину двері.

Щось просувалося вздовж Тину великими стрибками, що покривали за раз кілька метрів. Ось воно виринуло перед ним і Тертон умить побачив дещо прямокутне, багатоноге, з пелехами водоростей і — хоч не було зовсім ніяких рис, за якими це можна було здогадатися — ще й неабияк люте.

Чудовисько промчало крізь хатину, розбивши її на друзки, однак Тертон уцілів завдяки тому, що зловився за Межтин. За кілька тижнів бідолаху звідти підібрав рятувальний флот, а згодом він утік із Крулу на викраденій лінзі (адже заробив неймовірну гідрофобію) і після багатьох пригод нарешті дістався до Великого Нефу: такої сухої місцевості на Диску, що в ній аж були від’ємні опади, і все одно там йому здавалося страшенно волого.

— Ти пробував двері?

— Так, — відповів Двоквіт. — Вони замкнені так само, як і того разу, коли ти питав. Але тут є вікно.

— Чудовий шлях утечі, — пробурмотів Буйвітер зі свого сідала на середині висоти стіни. — Ти ж сказав, що воно виходить понад Краєм. Стати крок і нурца в космос, та? Замерзнути на бурульку чи на шаленій швидкості ляпнутися на інший світ, або шугонути в саме полум’яне серце сонця?

— Варто спробувати, — мовив Двоквіт. — Хочеш галетку з водоростей?

— Ні!

— Коли будеш спускатися?

Буйвітер огризнувся. Частково від збентеження. Закляття Ґарартри було тим рідкісним у використанні й важким ув опануванні «Атавариним ґравітаційним сум’яттям», унаслідок якого Буйвітрове тіло на час тривалості чарів було переконане, що «низ» — на відстані дев’яноста градусів від того напрямку, який мешканці Плаского світу здебільшого вважають нижнім. Тобто бідолаха фактично стояв на стіні.

А тим часом пожбурена пляшка висіла собі в повітрі за кілька кроків. У її випадку час… ну, не зовсім зупинився, але в декілька разів сповільнився, і її траєкторія наразі зайняла кілька годин та дрібку сантиметрів, наскільки зауважили Двоквіт і Буйвітер. Скло виблискувало в місячному сяйві. Буйвітер зітхнув і спробував зручніше вмоститися на стіні.

— Чому ти аніскілечки не хвилюєшся? — образливо запитав він. — Адже нас уранці принесуть у жертву якомусь богу чи ще казна-чому, а ти просто сидиш тут і наминаєш канапки з рачками.

— Я думаю, що якось буде, — сказав Двоквіт.

— Маю на увазі, що ми ж навіть не знаємо, за що нас збираються вбити, — продовжував чарівник.

— А тобі того хотілося б, так?

— Це ти сказав? — запитав Буйвітер.

— Що саме?

Двоквіт схвильовано глянув на нього.

— Я Двоквіт, — сказав він. — Ти ж це пам’ятаєш?

Буйвітер схопився за голову.

— Це таки сталося, — простогнав він. — Я вже гублю клепки.

— От і чудово, — промовив голос. — А то тут дуже тісно.

Закляття, що пришпилило Буйвітра до стіни, щезло з ледь чутним «пук». Той лантухом звалився на підлогу.

— Обережно… Ти мене ледь не розчавив.

Буйвітер звівся на лікті й сягнув у кишеню. Коли вийняв звідти руку, то на ній сиділа зелена жабка, її очі дивно блистіли в напівтемряві.

— Так? — озвався Буйвітер.

«Поклади мене на підлогу й відійди», — кліпнула жабка.

Чарівник так і вчинив, і ще й відтягнув зачудованого Двоквіта.

У кімнаті стемніло. Почулося завивання вітру. Звідкись з’явився серпантин зелених, пурпурових та октаринових хмарок і почав хутко закручуватися навколо припалого до землі земноводного, водночас випускаючи маленькі блискавиці. Невдовзі жабка зникла в золотистому тумані, що почав набирати форму стовпа, заповнюючи приміщення теплим жовтим світлом. Усередині нього виднівся темний, незрозумілий силует, який на очах у присутніх майорів і змінювався. І весь той час чулося високе, від якого аж мізки заверталися, ниття величезного магічного поля…

Як раптово той чарівний вихор з’явився, так само він і зник. А на тому місці, де сиділа жаба, була… жаба.

— Неймовірно, — мовив Буйвітер.

Жабка докірливо дивилася на нього.

— Оце диво, — розчаровано сказав Буйвітер. — Жаба чарівним чином перетворилася на жабу. Пречудово.

— Оберніться, — почувся голос позаду них. І голос той був м’який, жіночий, що ніби аж вабив, такий голос, з яким можна було й по чарчині перехилити, однак він лунав звідти, звідки його бути не могло. Ті повернулися, майже непорушно, мовби двійко статуй на постаментах.

У передсвітанковому світлі стояла жінка. Вона неначе… Вона була… Вона мала… Що не кажи, а вона…

Пізніше Буйвітер і Двоквіт не могли зійтися бодай на чомусь у її описі, хіба на тому, що була дуже вродлива (але чітко стверджувати, які саме риси робили її вродливою, вони не могли) і мала зелені очі. Не такі світло-зелені очі, як бувають зазвичай, а чисто зелені, як смарагди, і переливчасті, як крильця бабки. А Буйвітрові був відомий той правдивий чарівний факт, що жоден бог чи богиня, якими би примхливими чи вередливими не були в інших питаннях, не могли змінити колір чи вигляд своїх очей…

— Уд… — почав було чарівник, але вона підняла руку.

— Ти ж знаєш, що коли промовиш моє ім’я, то я мушу піти, — прошипіла вона. — І, безсумнівно, пригадуєш, що я саме та богиня, котра приходить тоді, коли ніхто не кличе?

— Ее, так. Здається, — прохарамаркав Буйвітер, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Це ж тебе називають Панною?

— Так.

— То Ви богиня? — захоплено озвався Двоквіт. — Я так хотів побачити колись якусь богиню.

Буйвітер напружився, чекаючи вибуху гніву. Та натомість Панна просто всміхнулася.

— Твоєму другові чародієві слід нас познайомити, — сказала вона.

Буйвітер кашлянув.

— Ее, та, — промовив він. — Це Двоквіт, Панно. Він турист…

— Я навідувала його кілька разів.

— І, Двоквіте, це Панна. Просто Панна, гаразд? Більше нічого. Не треба називати її інакше, зрозумів? — розпачливо продовжив він, кидаючи значущі погляди, які чоловічкові були, як горохом до стіни.

Буйвітер тремтів. Він, певна річ, не був атеїстом; на Диску боги не жаліли атеїстів. У тих небагатьох випадках, коли він мав трохи більше монет у кишені, завжди кидав кілька мідяків у скриньку якогось храму, вважаючи, що чим більше друзів — тим краще. Однак зазвичай він не турбував Богів і сподівався, що й вони не турбуватимуть його. Життя й без того складне.

Проте певні двоє богів були неабияк жахливими. Решта богів поводилися зазвичай просто, як великі люди, полюбляли вино, війну та любощі. Але Фатум і Панна були моторошними.

У Божественному кварталі Анх-Морпорка Фатум мав невеличкий, похмурий, сірий храм, у якому темними ночами збиралися сухорляві, із запалими очима віряни на свої призначені долею та цілком марні богослужіння. У Панни не було жодного храму, та вона була чи не наймогутнішою богинею за цілу історію Створення. Декілька зухваліших членів Спілки азартних гравців якось у найглибших підвалах Спілки експериментували зі способом поклоніння, і всі до тижня часу померли через злидні, убивство або просто Смерть. Вона була Богинею, яку не можна називати: хто її шукав — ніколи не знаходив, зате відомо, що вона приходила на допомогу в час крайньої потреби. Але знову ж таки, деколи та й не приходила. От така була. Їй не подобалося цокання вервичок, але притягував звук гральних кубиків. Ніхто не знав, яка Вона на вигляд, хоча неодноразово бувало, що той, чиє життя залежало від того, яка випаде карта, піднімав після роздавання руку й дивився Їй просто в обличчя. Часом, звісно, й ні. З усіх богів Панна була водночас і найбільш бажаною, і найбільш проклятущою.

— У нас немає богів там, звідки я, — сказав Двоквіт.

— Авжеж є, — відповіла Панна. — Усі мають богів. Просто не вважають їх за богів.

Буйвітер нараз отямився.

— Послухайте, — сказав він. — Не хочу здаватися нетерплячим, але за кілька хвилин у ці двері ввійдуть люди, які нас звідси виведуть і вб’ють.

— Так, — мовила Панна.

— Гадаю, Ви могли би сказати навіщо? — спитав Двоквіт.

— Так, — відповіла Панна. — Крулійці мають намір спустити за край Диску бронзовий корабель. Їхня основна мета — дізнатися стать А’Туїна, Світової черепахи.

— Схоже на якесь безглуздя, — озвався Буйвітер.

— Ні. Подумай. Одного разу десь у неозорій ночі, якою ми пересуваємося, Великий А’Туїн може зустріти когось із виду заврів ґалактичних. Чи будуть вони битися? А чи паруватися? Дрібка уяви доведе, що стать Великого А’Туїна для нас може бути вкрай важлива. Принаймні так кажуть крулійці.

Буйвітер старався відганяти від себе думки про парування Світових черепах. І то було дуже непросто.

— Отож, — вела далі богиня, — хочуть спустити цей корабель із двома мореплавцями на борту. Це стане зенітом десятилітніх досліджень. Це також буде вельми небезпечно для мандрівників. Тому, аби зменшити ризик, верховний астроном Крулу запропонував угоду Фатумові, що в мить запуску принесе йому в жертву двох людей. Фатум, зі свого боку, погодився змилуватися над космічним кораблем. Чудова угода, правда ж?

— То ми і є ті жертви, — сказав Буйвітер.

— Так.

— Я не думав, що Фатум приймає такі угоди. Гадав, що Він невблаганний, — зазначив чарівник.

— Зазвичай так. Але певний час ви обоє були йому, як сіль в оці. Він зажадав, щоби жертвами стали саме ви. Фатум дозволив вам утекти від піратів. Він же дозволив вам прибитися до Межтину. Часами Фатум буває страшенно підлим богом.

Настало затишшя. Жабка зітхнула й почвалала під стіл.

— Але ж Ви можете нам допомогти? — утрутився Двоквіт.

— Ви мене потішаєте, — сказала Панна. — Я схильна до сентиментів. Ви б це знали, якби захоплювалися азартними іграми. Отож деякий час я подорожувала в голові жаби, яку ви через своє добре серце врятували, бо ж відомо, що нікому не подобається дивитися, як слабких та безпорадних істот несе назустріч їхній смерті.

— Дякуємо, — мовив Буйвітер.

— Усі сили Фатуму спрямовані проти вас, — сказала Панна. — Але все, що я можу, то це дати вам один шанс. Лиш один, маленький шанс. Решта залежить від вас самих.

Панна щезла.

— Ого, — озвався по хвилі Двоквіт. — Це ж я вперше богиню побачив.

Розчахнулися двері. Увійшов Ґарартра, виставивши перед себе чарівну паличку. За ним стояли двоє охоронців, озброєні більш традиційно — мечами.

— О, — промовив він по-товариськи. — Бачу, ви вже готові.

«Готові», — пролунав голос у голові Буйвітра.

Пляшка, кинута чаклуном вісім годин тому та замкнута чарами в особистому часовому просторі, продовжувала висіти у повітрі. Однак, протягом цього часу первинна мана чарів поступово втрачала свою силу. Коли їй забракло енергії, яка протидіяла силі закономірного та могутнього Всесвіту, Реальність миттєво взяла гору. Це стало очевидним фактом, коли пляшка раптово виконала заключну частину параболи, розбилася об бічну частину голови старшого розпорядника гостей, обсипала вартових склом та облила їх медузовим вином.

Буйвітер ухопив Двоквіта за руку, вгатив найближчого вартового у пах і потягнув остовпілого туриста в коридор. Ще до того, як Ґарартра знепритомнів від удару і повалився на землю, двоє гостей уже накивали п’ятами вдалечині.

Буйвітер ковзнув за ріг і опинився на балконі, який розтягнувся на усі чотири сторони внутрішнього подвір’я. Більшу частину долівки займав декоративний ставок, у якому серед водяних лілій засмагали черепахи.

Перед Буйвітром стояло двійко дуже здивованих чарівників у прикметних мантіях кваліфікованих гідрофобів темно-блакитного і чорного кольорів. Один із них, більш здогадливий, ніж його супутник, здійняв руку і промовив перші слова закляття.

Буйвітер почув різкий короткий звук — це Двоквіт плюнув на руку гідрофоба. Той заволав і відсмикнув руку, наче її вжалило.

Інший не встиг навіть пальцем ворухнути, як Буйвітер уже кинувся на нього, шалено розмахуючи кулаками. Жах додав сили і він одним дужим ударом перекинув чоловіка через поручні балкона у ставок, із яким сталося дещо дуже дивне; вода розійшлася, наче у неї плюхнулася величезна невидима куля, залишивши гідрофоба волати, зависаючи у власному відразливому полі.

Двоквіт із захватом дивився на Буйвітра, аж доки той не вхопив його за плече, вказуючи на ймовірно безпечний шлях. Вони рушили, залишивши здогадливого гідрофоба із вологою рукою корчитися на балконі. Певний час позаду лунали крики, але згодом, коли квапливо завернули в поперечний прохід і перетнули ще одне внутрішнє подвір’я, галас переслідування затих.

Зрештою, Буйвітер помітив безпечні на вигляд двері. Він зазирнув усередину, переконався, що приміщення порожнє, затягнув туди Двоквіта і міцно зачинив за собою. Тоді притулився до дверей, важко дихаючи й сичачи.

— Ми безнадійно заблукали в палаці. А з цього острова нам не втекти, — захекано говорив він, — Більш того, ми... гей! — закінчив чарівник, коли вміст тієї кімнати просочився у його розладжені зорові нерви.

Двоквіт у цей час уже витріщався на стіни.

Кімната була дивовижною, адже вміщала в собі весь Усесвіт.

Смерть сидів у Своєму саду і проводив точилом по лезу коси. Вона була такою гострою, що побіжний вітерець, який був великою рідкістю у спокійному садку Смерті, розсікався на два заплутані легковії. Сад розташувався на безпечному плоскогір’ї з виглядом на хитросплетені виміри Плаского світу, за якими височіли морозні, спокійні, безмовні та превисоченні гори Вічності.

«Жжух!» — рухався камінь по лезу. Смерть мугикав панахиду і вистукував кістлявою ногою по вкритій інеєм кам’янистій землі.

Зі сторони померхлого фруктового саду, де цвіли нічні яблука, почулися кроки і нудотно-солодкий запах розчавлених лілій. Сердито звівши голову, Смерть помітив темні, наче нетрі, очі, наповнені віддаленими зірками, яким немає подоби у знайомих сузір’ях Сьогочасного всесвіту.

Смерть і Фатум зустрілися поглядами. Косар, звісно ж, вишкірив зуби. Створений лиш із костей, Він тільки те й робив, що шкірився. Смерть продовжував гострити косу, награючи́ бруском ритмічну мелодію по її лезу.

— Маю для тебе завдання, — мовив Фатум. Його слова пролунали повз лезо коси і ніжно розсіклися на дві смуги голосних та приголосних.

— У МЕНЕ ДОСИТЬ ЗАВДАНЬ НА СЬОГОДНІ, — мовив Смерть обтяжливим, наче нейтроній, голосом, — НАВІТЬ У ЦЮ МИТЬ БІЛА ЧУМА ПОРЯДКУЄ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗВІЛЬНИТИ БАГАТЬОХ МЕШКАНЦІВ МІСТА З-ПІД ЇЇ ВЛАДИ. ТАКОЇ ЧУМИ НЕ БАЧИЛИ ВЖЕ СОТНІ РОКІВ. ТЕПЕР ОБОВ’ЯЗОК ВЕЛИТЬ МЕНІ БРОДИТИ ПО ВУЛИЦЯХ ЦЬОГО МІСТА.

— Я про маленького мандрівника і безчесного чарівника, — тихо промовив Фатум, сідаючи поряд із кістлявою статурою Смерті у чорному плащі та дивлячись униз на віддалений багатогранний самоцвіт (такий мав вигляд з цієї зручної міжпросторової позиції Плаский світ).

Мелодія коси спинилась.

— Вони помруть за кілька годин, — мовив Фатум. — Така їхня доля.

Смерть заворушився і продовжив гострити лезо.

— Я гадав, що тебе це втішить, — провадив далі Фатум.

Смерть знизав плечима — на скелетові цей жест виглядає неабияк виразно.

— Я Й СПРАВДІ ОДНОГО РАЗУ НЕВПИННО ПОЛЮВАВ НА НИХ, — мовив він, — АЖ ПОТІМ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО УСІ ПОМРУТЬ. ЗРЕШТОЮ, ВСЕ ГИНЕ. «МЕНЕ МОЖНА ОБМАНУТИ, АЛЕ НЕ ПОЗБУТИСЯ», — СКАЗАВ Я СОБІ. НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

— Мене теж не позбутися, — випалив Фатум.

— ТАК, Я ЧУВ ПРО ЦЕ, — з тією ж посмішкою мовив Смерть.

— Досить! — вигукнув Фатум, різко скочивши на ноги. — Вони помруть! — закінчив він і зник у клапті блакитного полум’я.

Смерть кивнув собі і продовжив роботу бруском. За кілька хвилин, вдовольнившись бажаною гостротою коси, Він підвівся і підніс лезо до товстої і смердючої свічки, яка палала на краю лавки. Спритно змахнувши косою двічі Він розсік полум’я на три яскраві світлячки. Смерть вишкірив зуби.

Невдовзі Він уже сідлав Свого білого жеребця, якого тримав у стайні, розташованій в задній частині домівки. Худобина дружньо тицьнув носом у Смерть; у нього були багряні очі та лискучі, немов масний шовк, боки. Однак, це був справжнісінький кінь з плоті й крові, і цілком імовірно, що за ним доглядали значно краще, ніж за більшістю інших в’ючних тварин Плаского світу. Смерть не був жорстоким господарем. Він важив не багато, а сакви, які частенько були битком набиті, не важили ані грама.

— Усі ці світи! — мовив Двоквіт. — Вони дивовижні!

Буйвітер щось буркнув собі під ніс і продовжив насторожено переміщатися по вцяткованій зірками кімнаті. Двоквіт підійшов до мудрованої астролябії, у центрі якої розташована вся Великоа’туїнсько-слоново-дискова система, викувана з міді та оздоблена крихітними коштовностями. Довкола неї кружляли зірки та планети на красивих срібних дротиках.

— Дивовижно! — повторив Двоквіт. Стіни прикрашали величезні гобелени зі смоляно-чорного оксамиту, на яких красувалися крихітні фосфоресцентні насіння перлин. Споглядаючи їхнє сяйво, прихожий неначе занурювався у подорож по міжгалактичному лимані. На різноманітних мольбертах стояли велетенські ескізи. Дивлячись із різних сторін Межтину можна помітити, що на них зображено Великого А’Туїна з ретельно окресленими лусками й кратерами. Двоквіт дивився на нього зі замисленим поглядом.

У той же час, Буйвітер глибоко непокоївся. Найбільше його турбували два костюми, що висіли на опорах посеред приміщення. Він стривожено обійшов їх навкруги.

На вигляд вони наче пошиті з тонкої білої шкіри. Крім того, костюми мали ремені, мідні патрубки та інші зовсім невідомі й підозрілі приладдя. Лосини були заправлені у високі чоботи з товстою підошвою, а рукави запхані у великі та гнучкі рукавиці. Найдивогляднішим серед усього були великі мідні шоломи, які, вочевидь, фіксувалися на важких обручах довкола шиї. Вони, мабуть, зовсім не годилися для захисту — найпростіша шпага з легкістю розколола б їх, навіть якщо б не поцілила в ті сміховинні маленькі скляні віконечка попереду. На верхівках шоломів настовбурчувалися гребені білих пір’їнок, які лише псували зовнішній вигляд.

У Буйвітра з’явилися невтішні проблиски підозр стосовно цих костюмів.

Попереду стояв стіл, вкритий небесними мапами і клаптями пергаментів, розписаних цифрами. Буйвітер дійшов висновку, що кому б не належали ці костюми (за винятком безталанних моряків, які могли випадково потрапити сюди; їх не слід враховувати) — вони готові відчайдушно відправитись туди, де ще не ступала нога сміливців. Це викликало не тільки підозри, а й жахливе передчуття.

Він обернувся і побачив Двоквіта, на обличчі якого був такий вираз, немов йому щось спало на думку.

— Ні… — одразу випалив Буйвітер. Двоквіт не звернув уваги.

— Богиня говорила, що двох чоловіків відправлять за Край, — мовив Двоквіт з блиском в очах. — І пам’ятаєш, троль Тетіс казав, що для подорожі за Край потрібен певний захист? Крулійці винайшли його. Ці костюми — космічна броня.

— Як на мене, вони надто тісні, — швидко відказав Буйвітер і вхопив Двоквіта за руку. — Ходімо, нічого нам тут затримуватись…

— Чому ти завжди панікуєш? — обурливо запитав Двоквіт.

— Тому що все моє майбутнє життя щойно промайнуло перед очима, а виявилося не вельми довгим. Якщо у цю ж мить ти не рушиш, мені доведеться піти без тебе, адже будь-якої миті ти запропонуєш нам одягти…

Двері відчинились.

До кімнати увійшли двоє кремезних чоловіків, одягнені лиш у вовняні штанці. Один із них жваво витирався рушником. Чоловіки кивнули головою обом втікачам без жодного подиву.

Найвищий серед них усівся на лавку перед сидіннями, кивнув до Буйвітра і мовив:

— ?Tyo yur atl ho sooten gatrunen?

Буйвітер почувався дуже ніяково. Він вважав себе знавцем більшості західних мов Плаского світу, але цього разу вперше зіткнувся з крулійською мовою і не зрозумів ані слова. Хоча Двоквіт теж ні бельмеса не втямив з усього сказаного, це не спинило його зробити крок уперед і набрати в легені повітря.

Швидкість світла проходить через магічну ауру, яка оточує Плаский світ, доволі повільно, заледве швидше скорості звуку в менш частотних усесвітах. Та все ж таки, немає нічого швидшого за світло, за винятком, хіба що, Буйвітрового розуму в миті, як ось ця.

Він блискавично усвідомив, що турист зараз випробує свій особливий метод комунікації, себто говоритиме повільно та голосно рідною мовою.

Буйвітер вмить штурхнув ліктем назад, вибивши з Двоквіта подих. Коли турист підвів очі, чарівник, піймавши його болісний та здивований погляд, уявно витягнув язика і відрізав уявними ножицями.

Інший черепахонавт, — так найменували тих, хто скоро мав відправитися в подорож до Великої А’Туїн, — відірвав погляд від мап на столі та збентежено споглядав, що відбувається. Його мужнє та об’ємисте чоло зморщилося від спроби вичавити кілька слів.

— ?Hor yu latruin nor u? — промовив він.

Буйвітер усміхнувся, кивнув головою і штовхнув Двоквіта у бік черепахонавта. Помітивши, що великий мідний телескоп на столі привабив увагу туриста, він уявно зітхнув з полегшенням.

— !Sooten u! — звелів черепахонавт на лавці. Чаклун знову всміхнувся, кивнув, дістав з полиці великий мідний шолом і щосили обрушив на голову чоловіка. Той тихо зойкнув і повалився на підлогу.

Інший чоловік, налякано зробивши тільки крок, одразу ж звалився на свого товариша після невпевненого, але успішного удару Двоквіта телескопом.

Чарівник і турист поглянули один на одного поверх того бойовища.

— Ну, гаразд! — гаркнув Буйвітер. Він усвідомлював, що програв певну битву, але не розумів яку. — Можеш притримати свого язика. Хтось очікує, що ці хлопці одягнуть костюми і вийдуть за хвилину. Імовірно, вони гадали, що ми — слуги. Допоможи мені сховати їх за шторами, а потім ми, ми…

— Одягнемо костюми, — доповнив Двоквіт, підіймаючи другий шолом.

— Так, — погодився Буйвітер. — Я знав, лиш поглянувши на них, що у підсумку доведеться таки їх одягнути. Не питай, звідки — просто це найгірше з усього, що могло з нами статися.

— Ти ж сам казав, що нам жодним чином не втекти, — мовив приглушеним голосом Двоквіт, натягуючи костюм через голову. — Це краще, ніж бути принесеним у жертву.

— Тільки-но з’явиться нагода — дамо драпака, — мовив у відповідь Буйвітер. — І не вигадуй дурниць.

Він зі завзяттям запхав руку в костюм і стукнувся головою об шолом. У якусь мить йому здалося, що там, нагорі, хтось наглядає за ним.

— Дуже тобі дякую, — з гіркотою на серці мовив Буйвітер.

На самому краєчку країни та міста Крул містився великий напівкруглий амфітеатр з місцями для кількох десятків тисяч людей. Арена була напівкруглою лиш із тієї елеґантної причини, що стояла понад морем хмар, котре далеко внизу скипало над Закрайспадом. Зараз усі місця були зайняті. У натовпі вже наростав неспокій. Вони прибули подивитись подвійне жертвопринесення і на запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з подій досі не відбулася.

Верховний астроном покликав керівника запуску.

— Ну? — мовив він, наповнюючи дві короткі літери повним лексиконом злості та погрози. Керівник запуску зблід.

— Жодних новин, пане, — повідомив той і додав, ледь усміхаючись, — окрім того, що Вашій Вельможності буде приємно знати, що Ґарартра одужав.

— Це факт, про котрий він може пожалкувати, — мовив верховний астроном.

— Так, пане.

— Скільки ще маємо часу?

Керівник поглянув на сонце, що стрімко сходило.

— Тридцять хвилин, Ваша Вельможносте. Після цього Крул обернеться геть від хвоста Великого А’Туїна і «Мужній мандрівник» буде приречений піти штопором у поміжпанцирне провалля. Я вже налаштував автоматичне керування, тож...

— Добре, добре, — сказав верховний астроном, махаючи, аби той ішов собі. — Запуск повинен відбутися. Звісно ж, продовжуйте пильнувати за причалом. Коли ту кляту парочку впіймають, я особисто матиму величезне задоволення власноручно їх стратити.

— Так, пане. Емм...

Верховний астроном нахмурився.

— Що іще хочеш сказати, чоловіче?

Керівник ковтнув слину. Усе це було вельми несправедливо до нього, він був радше практичним чарівником, аніж дипломатом, і саме тому дехто з мудрішими мізками постарався, щоби саме він повідомив ту новину.

— Якесь чудовисько виринуло з моря й нападає на кораблі в порту, — повідомив він. — Щойно звідти прибув посланець.

— Велике чудовисько? — спитав верховний астроном.

— Не дуже, та кажуть, що вельми люте, пане.

Володар Крулу та Межтину подумав хвильку, а тоді знизав плечима.

— Море повне чудовиськ, — промовив він. — Це одна з його суттєвих ознак. Розберіться з ним. І ще одне, керівнику запуску…

— Так, пане?

— Якщо мене й надалі сердитимуть, то пригадайте, що принести в жертву мають двох людей. Я можу розщедритися і збільшити це число.

— Так, пане. — Керівник запуску задріботів геть, радий зникнути з-перед очей володаря.

«Мужній мандрівник», нарешті не пуста бронзова шкаралупа, котру виліпили кілька днів тому, спочивав у своїй колисці на верхівці дерев’яної вежі посеред арени. Перед ним тяглася донизу залізна дорога в напрямку Краю, де на кілька кроків раптово здіймалася вгору.

Покійний Дактилос Золотоокий, котрий спроектував як пусковий майданчик, так і самого «Мужнього мандрівника», заявляв, що цей останній штрих був потрібен, аби корабель не зачепився за жоден камінь на своєму довгому спуску. Можливо, також було чистою випадковістю те, що через оцей маленький горбочок на шляху, корабель мав підстрибнути, немов лосось і засяяти театрально на сонці, перш ніж зникнути в морі хмар.

На краю арени почулися звуки фанфар. З’явилася почесна варта черепахонавтів, викликаючи бурхливі овації натовпу. Тоді на світло ступили самі дослідники в білих костюмах.

Верховний астроном одразу же втямив, що тут щось не так. Наприклад, герої завжди ходили певним чином. Вони однозначно не шкандибали, а один із черепахонавтів безперечно шкандибав.

Рев усього люду Крулу був оглушливим. Коли черепахонавти та їхня варта йшли ареною, минаючи безліч вівтарів, установлених для різноманітних чарівників і жерців багатьох сект Крулу, аби запевнити успішний запуск, верховний астроном спохмурнів. Доки група здолала половину шляху, його розум дійшов певного висновку. Доки черепахонавти стали біля підніжжя драбини, що вела до корабля — а чи було в них щось більше, аніж тінь невпевненості? — верховний астроном був на ногах, а його слова губилися серед гулу натовпу. Він випростав одну руку вперед, драматично розчепіривши пальці у традиційній заклинацькій манері, і будь-хто, знайомий із читанням по губах та стандартними текстами чарів, упізнав би вступні слова Летючого прокляття Весткейка, а тоді, не гаючись, утік геть.

Проте завершальні слова так і не були промовлені. Верховний астроном приголомшено повернувся, бо навколо великого аркового входу до арени зчинився гармидер. Вартові вибігали на світло, кидали зброю й поспіхом тікали поміж вівтарів чи стрибали через парапет на глядацькі місця.

Позаду них щось вигулькнуло і натовп навколо входу припинив нестримно радіти й почав тихо та цілеспрямовано вшиватися геть.

Те щось було невеликою купою морських водоростей, рухалося повільно, але з лиховісним відчуттям мети. Один із вартових здолав свій страх і, ставши перед істотою, метнув списа, котрий засів чітко посеред водоростей. Натовп зрадів, а тоді мертвотно стих, бо купа подалася вперед і повністю поглинула вартового.

Верховний астроном розвіяв напівзібрану форму знаменитого прокляття Весткейка різким змахом руки і швидко промовив слова одного з наймогутніших заклять у його репертуарі: Загадки пекельного запалювання.

Октариновий вогонь спіралями бігав навколо та поміж його пальців, доки він формував складну руну в повітрі й відправив її з криком та слідом блакитного диму у напрямку істоти.

Стався вельми насичений вибух і в чисте ранкове небо рвонув вогненний язик, сиплячи дорогою шматками водоростей, що палали. Хмара диму та пари на кілька хвилин приховала чудовисько, а коли прояснилося — купа зникла.

На плитах виднівся великий обпалений круг, проте у ньому все ще диміли залишки морських водоростей і рослин.

А в центрі кола була абсолютно звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня. Навіть не підсмалена. Хтось на дальньому боці арени засміявся, та цей звук різко урвався, коли скриня зіп’ялася на десятках того, що могло бути тільки ногами, і повернулася до верховного астронома. Зовсім звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня не мала обличчя, котрим могла би дивитися, але, безперечно, робила саме це. Абсолютно так само, як він це зрозумів, верховний астроном також із жахом збагнув, що ця зовсім нормальна коробка якимось неможливим чином звужувала очі.

Вона почала цілеспрямовано рухатись до нього. Він здригнувся.

— Маги! — крикнув він. — Де мої маги?

На арені з-за вівтарів та з-під лавок по виглядали зблідлі чоловіки. Один із відважніших, побачивши вираз обличчя верховного астронома, із тремтінням підняв руку та нашвидкуруч створив блискавицю. Вона прошипіла в напрямку скрині й ударила її, розносячи купу білих іскор.

То був сигнал для кожного чарівника, чаклуна і чародія Крулу з готовністю підстрибнути та під нажаханим поглядом їхнього володаря випустити перше закляття, котре у відчаї спало їм на думку. Чари крутились і свистіли в повітрі.

Незабаром скриня знову загубилась у хмарі чарівних часток, що з ревом огортала її покрученими тривожними формами. Свистіло закляття за закляттям. Полум’я та блискавиці усіх вісьмох кольорів яскраво вистрелювали з того, що вирувало тепер там, де була скриня.

Стільки магії не зосереджувалось в одному місці з часів Чарівницьких війн. Саме повітря хвилювалось та сяяло. Закляття відбивались від заклять, створюючи короткотривалі дикі закляття, чий нетривалий період напіврозпаду був дивним і неконтрольованим. Камені попід шаленою масою почали розколюватись і тріскати. Власне, один із них перетворився на щось, що краще не описувати, і відійшов до якогось небаченого виміру. Почали проявлятися інші дивні побічні ефекти. З того шквалу вилетіла злива олов’яних кубиків, які покотилися здутою долівкою, а моторошні постаті бурмотіли й заманювали; чотиристоронні трикутники та кола з двома кінцями з’являлись на мить, а тоді знову зникали в гучній ревучій вежі вільної чистої магії, котра закипала на розплавлених плитах і розносилась Крулом. Вже не мало значення, що більшість чарівників припинили чаклувати й утекли — ця штука тепер живилась потоком октаринових часток, яких завжди було густо біля Краю Диска. Повсюди на острові Крул будь-які чари тепер не вдавались, бо вся доступна мана цієї території була втягнута хмарою, котра вже мала чверть милі висоти й розвивалася формами, що не сприймались розумом; гідрофоби на своїх морських лінзах із криками розбилися у хвилях, чарівні зілля перетворилися просто у своїх флаконах на забруднену воду, чарівні мечі розплавились і скрапали зі своїх піхов.

Та ніщо з цього не завадило штуці в основі хмари, котра тепер яскраво сяяла завдяки потужності шторму навколо неї, рухатись повільним виваженим кроком у напрямку верховного астронома.

Буйвітер і Двоквіт зі захватом дивились на все це з укриття пускової вежі «Мужнього мандрівника». Почесна варта давно зникла, залишивши свою зброю розкиданою позаду.

— Що ж, — нарешті видихнув Двоквіт, — ось і Скриня. — Він зітхнув.

— Ти не повіриш, — мовив Буйвітер. — Груша премудра абсолютно невразлива до всіх відомих видів магії. Її створили, аби слідувала за тобою всюди. Тобто, коли помреш, потрапиш на Небеса, то принаймні матимеш чисту пару шкарпеток на тому світі. Та я ще не бажаю помирати, тож просто ходімо собі, гаразд?

— Куди? — запитав Двоквіт.

Буйвітер підняв арбалет і жменю болтів.

— Куди завгодно, аби не бути тут, — сказав.

— А як же Скриня?

— Не хвилюйся. Коли шторм використає усю доступну магію з околиці, то просто вщухне.

Власне, це вже починалось. Ревуча хмара все ще рвалася вгору, але тепер вона здавалася слабкою й нешкідливою. Уже на очах Двоквіта вона почала непевно блимати.

Незабаром вона перетворилась на бліду примару. Скриню тепер було видно як приземкувату форму посеред майже невидимих пломенів. Навколо неї камені, що швидко холонули, почали тріщати й гнутися.

Двоквіт тихенько покликав Скриню. Вона зупинила свій нестримний поступ до потрощених прапорів і, схоже, уважно слухала; тоді, рухаючи десятками ніг у складній манері, розвернулася та попрямувала до «Мужнього мандрівника». Буйвітер з кислим виразом за цим спостерігав. Скриня мала елементальну природу, анітрохи мозку, убивчий підхід до чого-небудь, що загрожувало її власнику, і він не мав певності, що всередині вона займала той же шмат простору-часу, що й зовні.

— Жодного сліду на ній, — радісно мовив Двоквіт, коли скриня зупинилася перед ним. Він відчинив віко.

— Чудовий час для зміни спіднього, — прогарчав Буйвітер. — За хвилину всі ті вартові та жерці повернуться, і як же ж вони будуть розлючені!

— Вода, — пробурмотів Двоквіт. — Скриня повна води!

Буйвітер поглянув через плече. Не було жодного сліду одягу, мішків із грішми, або будь-яких речей туриста. Уся скриня була повна води.

Раптом нізвідки взялася хвиля й перестрибнула через край. Ударилась об плити, але, замість розплескатися, почала набирати форми стопи. Далі з’явилась іще одна стопа і нижня частина пари ніг, коли долилося ще води, немов заповнюючи невидиму форму. За мить перед ними стояв, блимаючи, морський троль Тетіс.

— Ясно, — нарешті промовив він. — Ви двоє. Гадаю, мені не варто дивуватися.

Він роздивився навколо, не звертаючи уваги на їхні приголомшені обличчя.

— Я собі сидів біля хатини, спостерігав захід сонця, коли ця штука виринула з води й проковтнула мене, — сказав він. — Мені це здалося дуже дивним. Де це я?

— У Крулі, — відповів Буйвітер. Він утупився поглядом на тепер зачинену скриню, котрій удавалося виглядати самовдоволеною. Ковтання людей було чимось, що вона робила доволі часто, та при наступному відчиненні віка там не було нічого, крім Двоквітових речей. Він різко відчинив скриню. Усередині не було нічого, крім Двоквітових речей. Повністю сухо.

— Ну, ну, — кинув Тетіс. Він глянув угору. — Гей! — сказав. — Хіба це не той корабель, котрий відправлятимуть за Край? Хіба ні? То має бути він!

Його груди проштрикнула стріла, залишаючи легенькі брижі. Троль, схоже, цього не зауважив. Але зауважив Буйвітер. По краях арени починали з’являтися солдати, чимало з них визирали з входів.

Ще одна стріла відбилася від вежі за Двоквітом. На цій відстані болти не мали багато сили, та це було лише питанням часу...

— Хутко! — крикнув Двоквіт. — У корабель! По ньому вони не стрілятимуть!

— Я знав, що ти це запропонуєш, — застогнав Буйвітер. — Я знав!

Він спробував копнути Скриню. Вона відійшла на кілька п’ядей і загрозливо відчинила ляду.

Крізь небо пролетів спис і устромився в деревину біля чарівникового вуха. Той скрикнув і поліз драбиною услід за рештою.

Небораки під свист стріл вийшли на вузький поміст, котрий ішов по верху «Мужнього мандрівника». Двоквіт прямував попереду, трюхикаючи собі та, як здавалося Буйвітру, переповнений прихованим збудженням.

На верхівці центру корабля був великий круглий бронзовий люк зі застібками навколо. Троль і турист опустились на коліно й узялися до них.

У серці «Мужнього мандрівника» стояла ретельно розроблена чаша, у яку вже кілька годин сипався дрібний пісок. І тепер, наповнившись до визначеної міри, вона пірнула вниз та зрушила з місця чітко врівноважену гирю. Та гойднулася й потягнула шпильку з маленького мудруватого механізму. Услід ворухнувся ланцюжок, щось клацнуло…

— Що це було? — спохвату запитав Буйвітер. Він поглянув униз.

Град стріл припинився. Юрба жерців і солдатів заклякли на місці, тривожно приглядаючись до корабля. Невисокий схвильований чоловік проштовхнувся вперед і почав щось кричати.

— Ти про що? — запитав Двоквіт, вовтузячись зі смушковою гайкою.

— Мені щось почулося, — відповів Буйвітер.

— Слухайте сюди, — провадив далі чарівник. — У разі, якщо вони відмовляться нас відпустити, ми пригрозимо пошкодити цю штукенцію, гаразд? І більше нічого не робитимемо, правда ж?

— Ага, — вагаючись відповів Двоквіт. Він відхилився й сів на п’яти. — Готово. Тепер мав би відчинитись.

Кілька м’язистих чоловіків підіймалися вгору драбиною корабля. Буйвітер помітив, що серед них — двоє черепахонавтів. Вони були з мечами.

— Я… — почав він.

Корабель нахилився вперед і безкінечно повільно посунувся рейками.

У цю мить на свій превеликий жах Буйвітер помітив, що тролю і Двоквіту вдалося відчинити люк. Виднілася металева драбина, яка вела вниз, до кабіни. Троль кудись зник.

— Нам треба забиратися звідси, — прошепотів Буйвітер.

Двоквіт поглянув на нього з одержимою посмішкою на обличчі.

— Зірки, — промовив турист. — Світи. Дідько, на всьому тому небі повно світів. Місцин, які ніхто в житті не побачить. Окрім мене.

Він ступив ув отвір.

— Ти зовсім із глузду з’їхав, — прохрипів Буйвітер, силкуючись втримати рівновагу на кораблі, який поступово набирав швидкість. Чарівник розвернувся, бо один із черепахонавтів спробував дострибнути з вежі до «Мандрівника». Однак той приземлився на вигнутий бік судна й лиш пошкрябав по ньому руками, намагаючись втриматися, та з вереском звалився долі.

Тепер «Мандрівник» рухався доволі швидко. За головою Двоквіта виднілося осяяне сонцем хмарне море та неймовірна Крайвеселка, що звабливо пливла за Краєм, манячи дурисвітів податись у далеку й небезпечну подорож...

А ще Буйвітер помітив загін чоловіків, які відчайдушно дерлися по нижній частині пускової рампи. Вони знетямлено сунули на шлях здоровезну дерев’яну колоду, намагаючись так пустити під укіс корабель, перш ніж той зникне за Краєм світу. Колеса гримнулись у колоду, проте від цього корабель тільки хитнуло, Двоквіт зірвався з драбини й упав у кабіну, а люк різко зачинився зі страшезним звуком замикання десятка маленьких хитромудрих засувів. Буйвітер кинувся вперед, скімлячи і дряпаючи засуви нігтями.

Хмарне море поступово наближалось, а Край — скелястий периметр арени подій — був разюче близько.

Буйвітер підвівся. У нього залишався тільки один варіант дій, до якого й удався. Він безтямно запанікував. У цю ж мить корабель на шаленій швидкості досяг маленького підйому і злетів, блиснувши, немов лосось, у небо, за Край світу.

Кілька секунд по тому почувся гуркіт маленьких ніжок: за край світу пробилася Скриня і, невпинно теліпаючи ніжками, пірнула у Всесвіт.