Барва чарів

Барва чарів

У подвійному місті Анх-Морпорк вирувала пожежа. Де вогонь торкнувся Чарівницького кварталу — там він горів синьо-зелено, ще й із чудернацькими іскорками восьмого кольору, октарину; де його мацаки пробралися в цистерни та олійні крамниці на Купецькій вулиці, там він переріс у ряд палахкотливих фонтанів та вибухів; на вулицях парфумерів він пломенів із духмяним ароматом; де зайнялися пучки рідкісних та засушених трав у аптечних крамницях, там люди дуріли й із богом розмовляли.

Наразі у вогні був увесь центр Анх-Морпорка, а заможніші й поважніші громадяни Анха на дальньому березі відважно реагували на цю ситуацію: гарячково зносили мости. Та вже в Морпоркській пристані жваво палахкотіли кораблі, які були навантажені зерном, бавовною і деревиною, ще й просмолені. А що їхні причали згоріли вщент, то тепер судна поперегороджували на відпливі річку Анх і, як ті потопаючі світлячки, дрейфували до моря, займаючи при цьому прибережні палаци та будиночки. Так чи інакше, підхоплені легким вітерцем іскри падали далеко за річку — у приховані садочки та цегельні. Дим від пожежі здійнявся на цілі милі вгору й цей сформований вітром чорний стовп було видно на весь Плаский світ. Вигляд, безсумнівно, був захопливий із холодного, темного вершечка пагорба, розташованого на відстані кільканадцяти миль, звідки з неабиякою цікавістю спостерігали дві постаті.

Вищий із тих двох жував курячу ніжку й опирався на меч, трохи коротший за людину середнього зросту. Якби в ньому не відчувалася легка інтеліґентність, то його можна було б прийняти за варвара із центральних пусток.

Його товариш був значно нижчий і від голови до п’ят закутаний у коричневий плащ. Пізніше, коли він заворушиться, можна буде побачити, що рухи його легкі, наче котячі.

За двадцять хвилин пара не промовила майже ні слова, якщо не рахувати короткої та безрезультатної суперечки щодо того, чи неабияк потужний вибух пов’язаний з олійним митним складом, а чи майстернею зачаровувача Керібла. На кін були поставлені гроші.

Ось високий закінчив обгризати кістку й пожбурив її у траву.

— От і пішли всі ті вулички, — сказав він із гіркою усмішкою. — Мені вони так подобались.

— Усі скарбниці, — промовив низенький і задумливо додав: — Цікаво, а самоцвіти горять? Кажуть, вони споріднені з вугіллям.

— Усе золото плавиться і стікає канавами, — сказав високий, наче не чуючи його. — І все вино кипить у бочках.

— Там були пацюки, — сказав його товариш у коричневому.

— Так, не можу не погодитись.

— У розпал літа іншого місця не знайшлося.

— І з цим теж. Проте неможливо побороти відчуття, що…

Він замовк, але враз прояснів.

— Ми ж були винні Фредору з «Багряної п’явки» вісім срібняків, — промовив він.

Низенький кивнув.

На якийсь час вони обидва позамовкали, бо ціла серія нових вибухів врізалася червоною смугою в досі темну частину найбільшого міста світу. Першим ворухнувся високий:

— Ласко.

— Що?

— Цікаво, хто це почав?

Невисокий мечник, відомий як Ласка, не відповів. Він спостерігав за дорогою в червоній заграві. Мало хто йшов тим шляхом, бо назадня брама впала однією з перших під зливою розпечених жарин.

Однак зараз звідти наближалися двоє. Ласка зірко бачив у мороці та напівтемряві, тож одразу розрізнив постаті двох вершників і ще якусь низеньку звірину позад них. Безсумнівно, то втікає якийсь багатий торговець із тим своїм скарбом, що вдалося похапцем зібрати. Ласка так і сказав своєму товаришу, а той зітхнув.

— Розбійництво нам не дуже пасує, — сказав варвар, — але, як ти кажеш, часи зараз важкі і як собі постелиш, так і виспишся.

Він перехопив меч і, коли наблизився передній вершник, вийшов на дорогу, при цьому піднявши руку та зашкірившись, розраховуючи, що так матиме незагрозливий вигляд.

— Перепрошую, пане, — почав він.

Вершник стримав коня й відкинув каптур. Високий глянув на обличчя: у плямах від поверхових опіків і з попаленою бородою, від якої полишалися тільки пучки. Навіть брів не було.

— Відчепися, — сказало обличчя. — Ти ж Бравд Центроземець, так?

Бравд зрозумів, що проклацав ініціативу.

— Іди собі, гаразд? — сказав вершник. — У мене просто нема на тебе часу, розумієш?

Він роззирнувся довкола й додав:

— Це також стосується і твого вошивого товариша-тінелюба, де б він не ховався.

Ласка підійшов до коня й уважно поглянув на розкуйовджену постать.

— Йой, та це ж чарівник Буйвітер, хіба ні? — промовив він захопленим тоном, а сам запам’ятав його опис своєї персони до пізнішої відплати. — Я ж думаю, що голос знайомий.

Бравд сплюнув і сховав свій меч. З чарівниками переважно не варто було бабратися, бо вони рідко коли мали хоч якісь цінності.

— Забагато балакає, як на дешевого чародія, — пробурмотів він.

— Та ти ж нічого не розумієш, — утомлено мовив чарівник. — Мені від тебе так лячно, що аж волосся дибки, просто зараз я ще перебуваю під впливом надмірного жаху. Себто, коли я оговтаюся, то буду в змозі боятися тебе належним чином.

Ласка вказав у напрямку охопленого пожежею міста.

— Ти пережив оте? — запитав він.

Чарівник тернув по очах червоною обсмаленою рукою:

— Я був там, коли все почалося. Бачите отого? Що позаду?

Він вказав назад на дорогу, де його супутник і досі до них доїжджав таким способом верхової їзди, за якого кожні кілька секунд випадають із сідла.

— Ну, — сказав Ласка.

— То він наробив, — просто мовив Буйвітер.

Бравд і Ласка глянули на постать, яка тепер стрибала дорогою, застрягши однією ногою у стремені.

— Це палій, так? — видобув нарешті слово Бравд.

— Ні, — відповів Буйвітер. — Не зовсім. Скажімо так, якби блискавка була цілковитим та абсолютним джерелом хаосу, то він був би тим, хто би в мокрому мідному обладунку стояв на вершечку гори й викрикав: «Усі боги — придурки!». Маєте щось поїсти?

— Є шматок курки, — сказав Ласка, — в обмін на розповідь.

— Як його звати? — озвався Бравд, який завше відставав у розмовах.

— Двоквіт.

— Двоквіт? — перепитав Бравд. — Ото кумедне ім’я.

— Ви, — сказав Буйвітер, злазячи з коня, — і половини не знаєте того, що сталося. Курка, кажеш?

— З прянощами, — відказав Ласка. Чарівник охнув.

— Пригадую, — клацнув пальцями Ласка, — був дуже великий вибух десь… мм… півгодини тому.

— То злетів у повітря олійний митний склад, — сказав Буйвітер, здригаючись від згадки про вогняний дощ.

Ласка обернувся й вичікувально посміхнувся до свого товариша, а той тихенько загарчав і простягнув йому монету зі свого гаманця. Раптом із дороги долинув крик, що різко урвався. Буйвітер не відривався від курятини.

— Єдине, чого він не вміє, то це їздити верхи, — сказав він.

Нараз чарівник завмер, немовби його ошелешило від якоїсь згадки, а потім, нажахано зойкнувши, кинувся в темряву. Коли він повернувся, на його плечі непритомно висіло те, що звалося Двоквітом. Воно було маленьке й худюще, ще й вельми чудернацько вдягнуте: у бриджі, що сягали колін, і сорочку — такого різкого і яскравого контрасту кольорів, що витонченому оку Ласки було боляче на неї дивитися навіть у напівтемряві.

— Схоже, усі кістки цілі, — важко дихаючи, сказав Буйвітер. Бравд підморгнув Ласці й пішов оглянути те, що вони вважали за в’ючну тварину.

— Краще забудьте про ту річ, — мовив чарівник, навіть не відриваючись від обстеження непритомного Двоквіта. — Повірте. Її захищає певна сила.

— Якесь заклинання? — спитав Ласка, сідаючи навпочіпки.

— Нііі. Але якийсь вид магії, гадаю. Якийсь незвичний вид. Тобто, вона може перетворити золото на мідь, хоч водночас воно залишиться золотом, вона збагачує людей, руйнуючи їхню власність, з її допомогою слабак може безстрашно ходити поміж злодіїв, вона проникає крізь найміцніші двері, щоб вилучити найліпше захищені скарби. Навіть зараз тримає мене в полоні, тож хоч-не-хоч, а мушу слідувати за цим навіженим і оберігати його. Ці чари сильніші за тебе, Бравде. І навіть, гадаю, хитріші за тебе, Ласко.

— І як же вони називаються, ці могутні чари?

Буйвітер знизав плечима.

— Нашою мовою це «відлунений звук, наче від підземних духів». А вино є?

— Знай, що і я непростий, коли справа стосується чарів, — сказав Ласка. — Ще торік я, з допомогою друга, позбавив відомого своєю могутністю архімага Імітурії його палиці, паска з місячними самоцвітами й життя. Приблизно в такому порядку. Я не боюся цього відлуненого звуку підземних духів. Однак, — додав він, — ти мене зацікавив. Може, розповіси більше?

Бравд подивися на обрис на дорозі. Він уже був ближче й у передсвітанковому світлі видно було чіткіше. Ясен світ, та на вигляд воно, як…

— Коробка з ногами? — промовив Бравд.

— Я розповім вам про цю річ, — сказав Буйвітер, — якщо є вино, звісно.

У долині чувся рев і сичання. Дехто, розважливіший за решту, наказав зачинити великі річкові ворота, які були там, де Анх витікала з роздвоєного міста. Не маючи можливості звичного виходу, річка переповнила свої береги й заливала охоплені вогнем вулиці. Невдовзі материк полум’я перетворився на низку островів, кожен із яких поступово зменшувався мірою того, як підіймалася темна вода. А вгору з повного кіптяви та диму міста здіймалася, затуляючи собою зорі, гаряча хмара пари. Ласка подумав, що вона на вигляд, як темний гриб.

Подвійне місто — з пишного Анха та повного зарази Морпорка, — проти якого блякли всі інші міста того часу та простору, за свою довгу та насичену історію вистояло багато нападів і щоразу знову піднімалося й розквітало. Тому пожежа й, як наслідок, повінь, що зруйнувала залишки того, що не горіло, і додала до негараздів уцілілих ще й неабияк смердючий потік, ще не означали кінець. У безперервній історії це був лише полум’яний розділовий знак, вуглинкоподібна кома або ж саламандровий середник.

За кілька днів до цих подій зі світанковим припливом Анху прибув один корабель і пришвартувався поміж інших суден у лабіринті причалів та доків на узбережжі Морпорка. Він віз рожеві перли, кокоси, пемзу, кілька офіційних листів для патриція Анха та ще одну людину.

Саме ця людина привернула до себе увагу Сліпого Г’ю, одного зі жебраків на вранішньому чатуванні на Перламутровій пристані. Він тицьнув у ребра Кульгавого Ва й мовчки вказав на прибульця.

Незнайомець тепер стояв на причалі, спостерігаючи, як декілька моряків насилу зносять сходнями велику, оковану латунню скриню. Ще один, капітан либонь, стояв поруч нього. Було щось у тому мореплавцеві — у тілі Сліпого Г’ю, яке завше тряслося ще за п’ятдесят кроків від бодай дрібки золота, кожен нерв аж волав — від нього віяло очікуванням близького збагачення.

І точно, коли скриню поклали на каміння, незнайомець сягнув у гаманець — і блиснула монета. Кілька монет. Сліпий Г’ю свиснув, його тіло дрижало, як ліщиновий прут поблизу води. Він ще раз штовхнув Ва й відправив його бігцем у найближчу вуличку до центру міста. Коли капітан пішов назад на свій корабель, залишивши прибульця з трохи збентеженим виглядом на причалі, Сліпий Г’ю підхопив свій жебрацький кухоль і з масним поглядом перебрався через вулицю. Забачивши його, незнайомець метушливо завертів у руках свій гаманець із грошима.

— Добридень Вам, пане, — почав було Сліпий Г’ю, та глипнув на обличчя з чотирма очима й кинувся тікати…

— ! — сказав незнайомець і хапнув його за руку. Г’ю знав, що з нього сміються моряки, які вишикувалися вздовж борту корабля. Водночас його загострені чуття вказували на надзвичайно велику кількість грошей. Він завмер. Незнайомець його відпустив, хутко погортав маленьку чорну книжечку, яку дістав з-за пояса, а тоді сказав:

— Привіт.

— Що? — перепитав Г’ю. Обличчя незнайомця нічого не виражало.

— Привіт! — повторив він голосніше, ніж було потрібно, ще й так ретельно, що аж голосні задзвеніли.

— І Вам привіт, — відказав Г’ю. Незнайомець широко посміхнувся і знову закопирсався в гаманці. Цього разу його рука висунулася, тримаючи величезну золоту монету. Узагалі, вона була трішки більшою від восьмитисячодоларової анхівської крони, та й тиснення на ній було невідоме, але в думках Г’ю вона промовляла цілком зрозумілою йому мовою: «Мій теперішній власник, — казала монета, — потребує допомоги та підтримки, тож чому б не дати йому це, щоби ми з тобою потім десь пішли та й повеселились».

Дивовижні зміни в настрої жебрака дозволили незнайомцю почуватися трохи впевненіше. Він знову заглянув у свою книжечку.

— Я б хотів, аби мене скерували в до готель, корчма, гуртожиток, заїжджий двір, пансіон, караван-сарай, — сказав він.

— Що, до того всього? — приголомшено мовив Г’ю.

— ? — сказав незнайомець.

Г’ю тямив, що невеличка юрба риботорговок, копачів молюсків та просто роззяв зацікавлено за ними спостерігають.

— Слухайте, — сказав він, — я знаю одну файну корчму. Цього стане?

Він аж тремтів від думки, що ця золота монета зникне з його життя. Він би залишив її собі, навіть якби Імор забрав усі решта. А велика скриня, у якій містилося більшість багажу новоприбулого, була, схоже, повною золота. Г’ю прийняв рішення. Чотириокий чоловік подивився у свою книжку.

— Прошу мене скерувати в до готель, будинок відпочинку, корчма, са…

— Так-так, добре. Ходім тоді, — квапливо сказав Г’ю. Він підняв один із клунків і швидко закрокував геть. Незнайомець, мить повагавшись, поплівся за ним.

У голові Г’ю завирували думки. Завести цього новоприбулого отак просто в «Репнутий барабан» було, безперечно, великою усмішкою долі й Імор його, напевно, за це винагородить. Але попри м’яку вдачу свого нового знайомого, щось було в ньому таке, через що Г’ю почувався ніяково і, хоч убийся, не міг докумекати, що саме. Не те, що той мав на два ока більше, хоч то й дивина. То було щось інше. Г’ю глянув назад. Чоловічок чимчикував собі посередині вулиці та з неабияким зацікавленням роззирався довкола.

Г’ю побачив ще дещо, від чого в нього ледь стріха не з’їхала.

Важезна дерев’яна скриня, яку він востаннє бачив на причалі в непорушному стані, з легеньким гуркотом невідривно йшла за своїм господарем. Повільно, щоби через різкий рух випадково не втратити й так слабкий контроль над своїми ногами, Г’ю трошки нагнувся й зазирнув під скриню.

Там було багато-пребагато маленьких ніжок. Г’ю дуже обережно розвернувся й чемно пішов у напрямку «Репнутого барабана».

— Дивина, — сказав Імор.

— У нього є здоровенний дерев’яний ящик, — додав Кульгавий Ва.

— Він, певно, або торговець, або шпигун, — сказав Імор.

Він відірвав шматок м’яса від котлети в руці й підкинув його в повітря. Той не встиг досягти зеніту свого польоту, як від тіні в кутку кімнати відокремилося щось чорне й перехопило його в повітрі.

— Торговець або шпигун,— повторив Імор. — Краще би шпигун. Він окупиться вдвічі, бо за них завжди висока нагорода. Що ти про це думаєш, Візелю?

Другий найвідоміший злодій у Анх-Морпорку, який сидів навпроти Імора, зіщулив єдине око і знизав плечима.

— Я перевірив корабель, — сказав він. — Це вільнонаймане торгове судно, яке інколи запливає до Брунатних островів. Люди там — звичайні дикуни. Вони не розуміються в шпигунах і, підозрюю, їдять торговців.

— Він трохи схожий на торговця, — підсумував Ва. — Але зовсім не товстий.

За вікном зашурхотіли крила. Імор підняв свою тушу з крісла, перетнув кімнату й повернувся з великим круком. Після того, як капсулу з запискою відчепили від лапи, птах полетів до своїх товаришів, котрі зачаїлися серед балок.

Візель ставився до цих пернатих неприязно. Ворони Імора були надзвичайно вірні своєму господареві, настільки, що єдина спроба Візеля, правої руки їхнього хазяїна, стати найбільшим злодієм у Анх-Морпорці коштувала йому лівого ока. Але не життя, на щастя. Імор ніколи не тримав зла на людей за їхні амбіції.

— Б12, — сказав Імор, відкидаючи вбік крихітну пляшечку та розгортаючи маленький сувій.

— Кіт Ґоррін, — автоматично сказав Візель. — З посту на сигнальній вежі у Храмі божків.

— Він повідомляє, що Г’ю відвів нашого чужинця у «Репнутий барабан». Що ж, це добре. Грубань... нам друг, так?

— Ага, — відповів Візель. — Якщо не хоче ризикнути своїм промислом.

— Поміж його клієнтів є твоя людина — Ґоррін, — задоволено промовив Імор. — Якщо я правильно зрозумів написане, то він повідомляє про якийсь ящик з ногами.

Він зиркнув на Візеля поверх написаного клаптя. Той відвернувся.

— Я йому влаштую, — відповів він твердо.

Ва подивився на чоловіка в чорному, який байдужо розвалився у кріслі, мов пума на гілці джунглів Крайземелля, і подумав, що Ґоррін на вершині Храму божків скоро приєднається до тих самих божків у різноманітних вимірах Потойбіччя. А він заборгував Ва три мідяки.

Імор зіжмакав записку та пожбурив її в куток.

— Думаю, було би добре навідати «Барабан» трохи пізніше, Візелю. Можливо, нам вдасться скуштувати того пива, яке так манить твоїх людей.

Візель промовчав. Бути правою рукою Імора — немов бути ніжно забитим до смерті ароматними шнурівками від черевиків.

Подвійне місто Анх-Морпорк, найвідоміше з усіх міст, що оточують Кругле море, не могло не стати домом для безлічі банд, злодійських гільдій, синдикатів та інших подібних організацій. Це було однією з причин його добробуту. Більшість простого люду з вуличок-лабіринтів Морпорка на назадньому боці ріки поповнювали свої скромні доходи, працюючи на ту чи іншу конкурентну банду. Ось так і вийшло, що на той час як Г’ю і Двоквіт зайшли у двір «Репнутого барабана», очільники більшості з них уже знали, що прибув хтось із великим скарбом. Деякі, більш спостережливі шпигуни, додали й про книжку, яка підказує чужинцю правильні слова, і про коробку, яка самостійно пересувається. Але ці відомості не бралися до уваги. Жоден чарівник, здатний на такі чари, й на милю не наблизився би до причалів Морпорка.

Зараз ще була така година, коли більшість містян або саме прокидалися, або вже лягали спати, тому мало хто був у «Барабані» й бачив, як Двоквіт спускається сходами. Коли позаду нього вигулькнула Скриня й упевнено зашкутильгала слідом, усі відвідувачі, що сиділи за круглими дерев’яними столами, з підозрою глянули на свою випивку.

Грубань якраз ґанив троленя, що підмітало генделик, коли тріо проминуло повз нього.

— Що за чортівня? — пробелькотів він.

— Нічого не кажи, — прошипів Г’ю. Двоквіт уже гортав свою книжку.

— Що він робить? — запитав Грубань, взявшись у боки.

— Вона підказує йому, що говорити. Я знаю, що це звучить безглуздо, — пробубнів Г’ю.

— Як книжка може щось підказувати?

— Я бажаю номер, кімната, наймане житло, повний пансіон, чи ваші кімнати чисті, кімната з видом, яка ціна за ніч? — випалив Двоквіт на одному подихові.

Грубань глянув на Г’ю. Жебрак знизав плечима.

— У нього повно грошей, — відповів.

— Ну, тоді скажи йому, що три мідяки за ніч. Але ось це нехай іде в стійло.

— ? — запитально глянув Двоквіт. Грубань підняв догори три товсті червоні пальці й обличчя чоловіка раптом осяяло розуміння. Він попорпався у своєму гаманці й поклав три великі золоті монети на простягнуту долоню корчмаря. Той витріщився на них. Там було приблизно вчетверо більше вартості «Репнутого барабана», і це враховуючи прислугу. Він глянув на Г’ю. Але звідти нічого було чекати допомоги. Сковтнув.

— Так, — пискнув Грубань. — А ще ж харчування. Ну... Ти ж розумієш, так? Їжа. Їсти. Ні? — він зробив відповідні рухи.

— Їша? — сказав коротун.

— Так, — відповів Грубань, починаючи пітніти. — Може, заглянеш у свою книжечку? Ну ж бо.

Чоловік розгорнув книжку і пробігся пальцем по сторінці. Грубань, який трохи вмів читати, зазирнув краєм ока. Але побачене не мало жодного змісту.

— Їііііжа, — протянув чужинець. — Так. Котлета, запіканка, юшка, рагу, фрікасе, фарш, бекон, суфле, галушки, кисіль, сорбет, каша, сосиски, не бажаю сосиски, квасоля, зовсім не давати, ласощі, желе, варення. Тельбухи, — і посміхнувся Грубаню.

— Усе це? — пробурмотів господар.

— Він так розмовляє, — пояснив Г’ю. — Не запитуй чому. Просто так є.

Усі очі в кімнаті були приковані до чужинця... Окрім очей чарівника Буйвітра, який сидів у найтемнішому кутку, посьорбуючи кухоль неміцного пива.

Він роздивлявся Скриню.

Зверніть увагу на Буйвітра.

Тільки-но погляньте. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнений у багряну мантію, на якій тьмяними блискітками були вишиті кілька містичних символів. Дехто міг сприйняти його за простого учня чарівника, котрий утік від свого вчителя з протесту, від нудьги, страху та затяжного бажання протилежної статі. Однак на його шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, який означав, що він випускник Невидимого університету, вищої школи магії, чия незвичайна просторово-часова територія ніколи точно ані Тут, ані Там. Випускникам цього університету переважно призначають ступінь мага, щонайменше, але Буйвітер після одного нещасного випадку був змушений покинути заклад зі знанням лише одного заклинання і заробляв на прожиття в місті завдяки своїй вродженій обдарованості в мовах. Як правило, він уникав роботи, але мав жвавий розум, через що нагадував знайомим кмітливого пацюка. І одразу міг упізнати грушу премудру. Він бачив її зараз і не вірив своїм очам.

Архімаг, докладаючи значних зусиль і втративши безліч часу, міг би отримати невеличку палицю, виготовлену з деревини груші премудрої. Вона росте лише в місцях, де в давнину була магія, і цілком можливо, що не знайдеться більше двох таких палиць у всіх містах Круглого моря, зроблених з цього матеріалу. Але велика скриня з неї… Буйвітер помізкував і прийшов до висновку, що навіть якби скриня була по ляду набита зірковими опалами та брусками золота, вміст не вартував би навіть десятої частини ящика. На його чолі запульсувала вена.

Чарівник підвівся і попрямував до трійці.

— Чи можу я бути корисним? — поцікавився він.

— Котися звідси, Буйвітре, — відмахнувся Грубань.

— Я лише подумав, що ліпше було би звернутися до цього пана його рідною мовою, — обережно мовив чарівник.

— Він і сам добре порається, — відповів шинкар, але відступив на декілька кроків. Буйвітер увічливо посміхнувся незнайомцю і сказав декілька слів химерською. Він пишався вільним володінням цією мовою, але мандрівник лише спантеличено зиркнув на нього.

— Даремно, — самовпевнено озвався Г’ю. — Уся справа в книжці. Це вона каже йому, що говорити. Справжні чари.

Буйвітер перейшов на верхньобороґравську, на ванґлемеську, сумтрійську і навіть чорнооруґську, мову без іменників та з одним прикметником, і то непристойним. Кожна спроба зустрічалася ввічливим нерозумінням. У розпачі він спробував дикунську тробську мову і лице маленького чоловіка осяяла вдоволена усмішка.

— Нарешті! — сказав він. — Мій добродію! Це чудово! (Насправді тробською мовою останнє слово звучало як «те, що може статися лише раз за час служби каное, ретельно видовбаного сокирою та випаленого вогнем з найвищого діамантового дерева, що виросло в знаменитих діамантових лісах на нижніх схилах гори Аваява, яка, подейкують, є домівкою вогняних богів».).

— Про що це ви? — запитав Грубань з підозрою.

— Що сказав шинкар? — спитав коротун.

Буйвітер сковтнув.

— Грубаню, — сказав він. — Принеси, будь ласка, два кухлі твого найкращого елю.

— Ти його розумієш?

— Ну, аякже.

— Скажи йому... скажи йому, що ми раді його вітати. Перекажи, що сніданок… е… коштує одну золоту монету. — На хвилинку лице Грубаня скривилось так, ніби у ньому відбувалась якась внутрішня боротьба, і в пориві щедрості він додав: — Твій сніданок входитиме у вартість також.

— Чужинцю, — спокійно сказав Буйвітер, — якщо ти залишишся тут на ніч, то тебе заріжуть чи отруять. Тільки не припиняй посміхатися, бо тоді й мене ця участь не мине.

— Та не може такого бути, — відказав іноземець, роззираючись навколо. — Мені подобається це місце. Справжня морпоркська таверна. Знаєш, я так багато чув про такі заклади. Усі ці вишукані старі балки. Та ще й так дешево.

Буйвітер швидко роззирнувся навколо, на випадок, якщо витік чарів з Чарівницького кварталу, розташованого через річку, миттєво переправив їх у інше місце. Але ж ні — це й досі був «Барабан», із закіптюженими стінами, долівкою з перегною старого оситняка й безіменних жучків, із прокислим пивом, яке не так продавалось, як просто позичалося на деякий час. Він спробував підібрати зображення до слова «вишуканий», чи то радше до найближчого тробського відповідника, що звучить як «ця приємна химерність конструкції, притаманна маленьким кораловим хатинкам губкоїдних пігмеїв з Орогайського півострова.»

Його розум здався від надзусиль.

Відвідувач продовжив: — Мене звати Двоквіт, — і протягнув руку. Решта троє інстинктивно глянули, чи нема там раптом монети.

— Радий знайомству, — відказав чарівник. — Я — Буйвітер. Послухай, я не жартую. Це небезпечне місце.

— Прекрасно! Якраз те, що мені потрібно!

— Га?

— Що це таке в кухлях?

— Це? Пиво. Спасибі, Грубаню. Так. Пиво. Ну, ти знаєш. Пиво.

— Ааа, типовий напій. Маленького золотого буде достатньо, як думаєш? Я не хочу когось образити.

Він вже наполовину витягнув його із гаманця.

— Та-ага, — прохрипів Буйвітер. — Маю на увазі, ні, ти нікого не образиш.

— Добре. Ти кажеш, що це небезпечне місце. Себто сюди часто заглядають герої та шукачі пригод?

Буйвітер поміркував.

—Так... — промовив нарешті.

— Прекрасно. Я б хотів познайомитися з кимось із них.

Нарешті чарівник допетрав.

— А, — сказав він. — Ти приїхав по найманців («воїнів, що борються за плем’я, у якого більше молочних горішків»)?

— Е, ні. Я лише хочу з ними познайомитись. Аби, приїхавши додому, я міг усім це розповісти.

Буйвітер подумав, що після зустрічі з клієнтурою «Барабана» Двоквіт уже ніколи не повернеться додому, хіба що живе десь біля ріки і його тіло буде пропливати повз.

— А де твій дім? — запитав чарівник.

Він зауважив, що Грубань прослизнув у якусь бокову кімнату. Г’ю з підозрою спостерігав з-за найближчого столу.

— Ти чував про місто Бес-Пеларґік?

— Ну, я недовго був у Тробі. Лише так, проходом...

— Це не в Тробі. Я розмовляю тробською, бо в наших портах багато моряків з цієї місцини. Бес-Пеларґік — великий морський порт Аґатійської імперії.

— На жаль, ніколи не чув про неї.

Двоквіт здивовано здійняв брови.

— Ні? Вона доволі велика. Якщо плисти впередньо від Брунатних островів, то близько за тиждень будеш на місці. З тобою все гаразд?

Він оббіг навколо столу і поплескав чарівника по спині. Буйвітер захлинувся пивом.

— Противажний континент!

За три квартали звідти літній чоловік кинув монетку в блюдце з кислотою та легенько нею покрутив. Грубань нетерпляче очікував, почуваючись неспокійно в кімнаті, заповненій шумом чанів та булькотом мензурок і де з вишикуваних полиць виступали напівзатінені обриси, що нагадували черепи та химерні опудала.

— Ну? — вимогливо мовив він.

— Із цим не можна поспішати, — пробуркотів старий алхімік. — Випробування потребують часу.

Він потицяв у блюдці, де монета тепер лежала у вихорі зеленого, зробив деякі обчислення на шматку пергаменту.

— Неабияк цікавий результат, — нарешті сказав він.

— Воно справжнє?

Старий зморщив губи.

— Залежить від того, що вважати справжнім, — мовив він. — Якщо маєте на увазі: чи є ця монета такою ж, як, скажімо, п’ятдесятидоларова, тоді відповідь ні.

— Я так і знав! — крикнув шинкар і попрямував до дверей.

— Я не певний, що достатньо чітко пояснив, — мовив алхімік. Грубань злісно розвернувся:

— Тобто?

— Ну, розумієте, з плином часу та подій наші монети стали дещо розбавленими. Вміст золота в монеті в середньому заледве чотири дванадцяті, а решту заповнюють сріблом, міддю...

— Що з того?

— Я сказав, що ця монета не така, як наші. Це чисте золото.

Коли Грубань поспіхом пішов, алхімік на якийсь час втупився поглядом у стелю, а потім вийняв малесенький шматок тонкого пергаменту, порився серед всячини на столі в пошуках ручки й написав дуже коротке невеличке повідомлення. Тоді він підійшов до своїх кліток із білими голубами, чорними півниками та іншими піддослідними тваринами. З однієї з кліток вийняв лискучого щура, запхнув пергамент до флакона, прикріпленого до задньої ноги, і відпустив тварину.

Вона мить пообнюхувала підлогу, а тоді зникла в дірі біля дальньої стіни. Приблизно в цей час досі неуспішна ворожка, що жила по інший бік кварталу, кинула оком у свою скляну кулю. У неї вирвався легенький крик, і за годину вона продала свої коштовності, різноманітне чарівне приладдя, більшість одягу та майже все інше майно, котре було би незручно перевозити найшвидшим конем, якого лише вона могла придбати. Той факт, що пізніше, коли її дім згорів дотла, сама вона загинула в раптовому зсуві в Морпоркських горах, доводить, що у Смерті також є почуття гумору.

Також приблизно в ту ж мить, як навчений щур зник у лабіринті ходів попід містом, пробираючися ними в безвідмовній покорі прадавньому інстинкту, патрицій Анх-Морпорка взяв до рук листи, принесені альбатросом цього ранку. Він знову задумливо поглянув на горішній з них і викликав головного шпигуна.

А в «Репнутому барабані» Буйвітер із роззявленим ротом слухав, що говорив Двоквіт.

— Тож я вирішив сам усе побачити, — казав чоловічок. — Вісім років збирав, он скільки часу. Та воно вартує кожного піврайну. Тобто, ось — я тут. В Анх-Морпорці. Прославленому в піснях і оповідях, маю на увазі. На вулицях, якими ступав Гемік Біломеч, Грун Варвар, Бравд Центроземець і Ласка... Знаєш, усе саме так, як я уявляв.

На обличчі Буйвітра застигла маска глибокого жаху.

— Я просто не міг більше витримати у Бес-Пеларґіку, — безтурботно продовжував Двоквіт. — Цілий день сидіти за столом, додавати стовпчики цифр, а після того всього лише пенсія світить... Де ж тут романтика? Двоквіте, подумав я, зараз або ніколи. Чому маєш тільки слухати оповіді? Ти можеш туди поїхати. Настав час припинити блукати доками, слухаючи розповіді моряків. Тож я уклав розмовник і придбав собі місце на наступному кораблі до Брунатних островів.

— Без охорони? — пробурмотів Буйвітер.

— Без. А навіщо? Що я маю такого, що варто красти?

Буйвітер кашлянув:

— У тебе є... мм... золото, — сказав він.

— Менше двох тисяч райну. Ледь вистачає, щоби прожити місяць чи два. Удома, тобто. Гадаю, тут цього може вистачити трішки надовше.

— Чи райну — це одна з тих великих золотих монет? — спитав Буйвітер.

— Так, — Двоквіт із хвилюванням поглянув на чарівника поверх своїх дивних зорових скелець. — Ти гадаєш, двох тисяч вистачить?

— Егггге, — прохрипів Буйвітер. — Тобто, так, вистачить.

— Добре.

— Гм. В Аґатійській імперії всі такі багаті, як ти?

— Я? Багатий? Та хай би тобі добре було, чого ти так вирішив? Я лише бідний конторський службовець! — і потім додав: — Гадаєш, я забагато заплатив шинкареві?

— Мм... Він би задовольнився й меншою сумою, — зізнався Буйвітер.

— Ага. Наступного разу матиму на увазі. Розумію, що багато ще треба дізнатися. Мені дещо спало на думку. Буйвітре, чи ти погодишся бути найнятим у ролі, не знаю, можливо, слово «провідник» підійде до ситуації? Гадаю, я зможу платити тобі райну щодня.

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, та відчув, як слова скупчилися в горлі й не хочуть виходити у світ, який стрімко втрачав глузд. Двоквіт зашарівся.

— Я образив тебе, — сказав він. — Безглуздо було робити таку пропозицію професіоналу на кшталт тебе. Безсумнівно, безліч проектів чекають твоєї уваги... Однозначно, якась висока магія...

— Ні, — ледь чутно промовив Буйвітер. — Зараз немає. Райну, кажеш? Щодня? Кожного дня?

— Гадаю, за цих треба збільшити платню до півтора райну на день. Та ще всі кишенькові витрати, звісно ж.

Чарівник прийняв величну позу:

— Це мені підійде, — сказав. — Чудово.

Двоквіт дістав зі свого гаманця якийсь великий круглий золотий предмет, подивився на нього, а тоді повернув назад. Буйвітер навіть не встиг його добре роздивитися.

— Гадаю, — мовив турист, — мені тепер треба трохи поспати. Дорога була довгою. А потім, можливо, ти би повернувся за полудня й ми б оглянули місто.

— Авжеж.

— Тоді будь такий добрий і попроси шинкаря, щоби він відвів мене до моєї кімнати.

Буйвітер так і зробив, і споглядав, як схвильований Грубань, поспіхом прибігши з якоїсь задньої кімнати, провадить гостя по дерев’яних сходах за шинквасом вгору. За кілька секунд Скриня підійнялася й попрямувала за ними. Тоді чарівник поглянув на шість великих монет у своїй руці. Двоквіт наполягав, аби оплатити перші чотири дні наперед. Г’ю кивнув і підбадьорливо усміхнувся.

Чарівник огризнувся до нього.

У часи учнівства Буйвітер ніколи не отримував високих оцінок з передбачення, але зараз звивини його мозку пульсували і яскраве майбутнє постало перед його очима чітко, мовби викарбуване. Між плечима засвербіло. Він знав, що розумним вчинком зараз було би придбати коня. Це би мав бути швидкий кінь, і дорогий. Але з іншого боку, Буйвітер не міг пригадати нікого з відомих йому торговців кіньми, котрий був би настільки багатий, аби видати решту із майже унції золота.

А тоді, звісно ж, інші п’ять монет допомогли б йому розпочати якусь корисну діяльність десь на безпечній відстані, скажімо, двісті миль. Так вчинити було б розумно.

Проте що би сталося з Двоквітом, повністю самим у місті, де навіть таргани безпомилково відчували золото? Треба бути справжнім негідником, аби його покинути.

Патрицій Анх-Морпорка всміхнувся, та лише ротом.

— Центрова брама, кажеш? — пробурмотів він.

Капітан варти хвацько віддав честь:

— Так, пане. Нам довелося застрелити коня, щоби він зупинився.

— А це прямою стежкою приводить тебе сюди, — сказав патрицій, дивлячись на Буйвітра згори вниз. — І що ти можеш сказати у свій захист?

Ходили чутки, що в палаці патриція було ціле крило писарів, котрі день за днем звіряли й оновлювали всю інформацію, зібрану витончено організованою шпигунською системою їхнього пана. Буйвітер у цьому не сумнівався. Він кинув оком на балкон, що тягнувся уздовж однієї зі стін приймальні. Рвучкий біг, спритний стрибок — стрімкий град арбалетних стріл. Чарівник здригнувся. Патрицій підтримував свої підборіддя обцяцькованою перснями рукою і маленькими холодними очима-намистинками роздивлявся Буйвітра.

— Погляньмо, — мовив він. — Порушення присяги, крадіжка коня, збування фальшивих грошей... Так, гадаю, тебе чекає Арена, Буйвітре.

Це було занадто.

— Я не крав коня! Я чесно його придбав!

— За фальшиві гроші. Фактично, це крадіжка.

— Але ці райну з чистого золота!

— Райну? — патрицій покрутив одну з них у своїх товстих пальцях. — То так вони звуться? Як цікаво. Та, як ти зазначив, вони не такі самі, як долари...

— Ну, звичайно, що не...

— А, отже, ти зізнаєшся?

Буйвітер розтулив рота, щоби відповісти, але передумав і знову стулив його.

— Саме так. Та й разом із цим усім, звісно, є моральна образа через боягузливу зраду відвідувача наших берегів. Соромся, Буйвітре! — патрицій недбало махнув рукою. Вартові позаду чарівника відступили, а їхній капітан зробив кілька кроків праворуч. Буйвітер раптом відчув себе дуже самотнім.

Кажуть, що коли має померти чарівник, по нього приходить сам Смерть (замість делегувати це завдання комусь із підлеглих на кшталт Мору чи Голоду, як воно зазвичай буває). Буйвітер схвильовано роздивлявся навколо в пошуках високої постаті в чорному (чарівники, навіть невдалі, на додаток до паличок і гостроверхих капелюхів мають у очицях малюсінькі октаґони, що дозволяють їм бачити в октарині, основній барві, усі інші барви є її блідими тінями, що досягають меж звичайного чотиривимірного простору. Кажуть, що це дещо сяйливий зелено-жовтий пурпур).

То в кутку замайоріла тінь?

— Авжеж, — сказав патрицій, — я міг би змилосердитись.

Тінь зникла. Буйвітер подивився вгору з виразом шаленої надії на обличчі.

— Так? — промовив.

Патрицій знову махнув рукою. Чарівник побачив, що вартові покинули кімнату. Залишений на самоті з правителем подвійного міста, він волів би, щоби вони повернулись.

— Підійди ближче, Буйвітре, — сказав патрицій. Він вказав на миску зі смаколиками, що стояла на оніксовому столику біля трону. — Бажаєш кристалізовану медузу? Ні?

— Мм, — озвався той, — Ні.

— Хочу, щоби ти дуже уважно послухав те, що я зараз скажу, — люб’язно мовив патрицій, — інакше помреш. Цікавим чином. За певний час. Прошу, перестань так крутитися. Оскільки ти є якимось трішки чарівником, то знаєш, що ми живемо на поверхні світу, котрий має форму, так би мовити, диска? І що начебто існує, далеко в бік краю, континент, котрий хоч і є невеликим, але за масою дорівнює всім землям цього півкола? І так є тому, що згідно з прадавньою легендою, він увесь зроблений із золота?

Буйвітер кивнув. Хто не чув про Противажний континент? Дехто з моряків навіть вірив у ті дитячі казки та відпливав на його пошуки. Звісно, повертались вони або з порожніми руками, або не верталися зовсім. Мабуть, зї’джені велетенськими черепахами, як вважали більш серйозні мореплавці. Бо, звісно ж, Противажний континент був нічим іншим, як лиш солярним міфом.

— Він, безперечно, існує, — сказав патрицій. — Хоч і не зроблений зі золота, але це правда, що золото там — вельми поширений метал. Більшість його маси складають величезні поклади октирону глибоко в корі. Отже, буде очевидно для гострого розуму на кшталт твого, що існування Противажного континенту є смертельною загрозою для всього нашого народу... — він зупинився, дивлячись на Буйвітра з роззявленим ротом. Зітхнув. Тоді мовив:

— Ти загубив хід моїх думок?

— Тее-еге, — промовив Буйвітер. Він ковтнув слину й облизав губи. — Тобто, ні. Тобто... ну, золото...

— Розумію, — лагідно мовив патрицій. — Ти, ймовірно, вважаєш, що було би чудово вирушити на Противажний континент і повернутися з кораблем, повним золота?

Буйвітер мав відчуття, що потрапляє в якусь пастку.

— Так, — зважився він.

— А якби кожен на берегах Круглого моря мав би власну гору золота? Чи було би це добре? Що сталося би? Добре подумай.

Чарівник насупив брови. Поміркував.

— Ми всі були би багатими?

Емоційний спад після його слів вказав на те, що він не вгадав.

— Можу також тобі сказати, Буйвітре, що існують певні зв’язки між володарями Круглого моря та імператором Аґатійської імперії, як прийнято казати, — продовжував патрицій. — Вони вельми обмежені. Між нами мало спільного. У нас немає нічого, що потрібно їм, а в них немає нічого, що ми могли би собі дозволити. Це стара імперія, Буйвітре. Стара, хитра, жорстока і дуже-дуже багата. Тож ми обмінюємось братніми побажаннями альбатросовою поштою. Та й то нечасто.

Один такий лист прибув цього ранку. Схоже, підданий імператора надумав відвідати наше місто. Здається, він хоче пооглядати його. Мабуть, тільки шаленець згодився би перетерпіти всі біди подорожі через Впередній океан, аби лише подивитися на що-небудь. Проте він прибув сьогодні вранці. Міг зустріти великого героя, або ж найхитрішого зі злодіїв, або ж якогось мудрого великого вченого. А зустрів тебе. Найняв провідником. Ти будеш провідником, Буйвітре, для цього споглядача, цього Двоквіта. І подбаєш про те, щоби він повернувся додому з хорошими враженнями про нашу невеличку батьківщину. Що скажеш на це?

— Еее.... Дякую, пане, — нещасно вимовив Буйвітер.

— Є й інша причина, авжеж. Була би трагедія, якби з нашим маленьким відвідувачем сталося щось негоже. Наприклад, якби він помер. То був би жах. Жах для всього нашого краю, бо Аґатійська імперія дбає про своїх громадян і може, безперечно, знищити нас умить. За одну мить. І це було би жахливо й для тебе, Буйвітре, бо за ті тижні, що би лишились до прибуття здоровецького флоту імперських найманців, певні мої прислужники узялися би за твою персону, сподіваючись, що капітани месників вгамують свій гнів, коли побачать твоє все ще живе тіло. Є закляття, котрі можуть не дати життю піти з тіла, хай би яке воно було понівечене, і... Бачу по твоєму обличчю, що до тебе починає доходити.

— Еге.

— Перепрошую?

— Так, пане. Я... еее... подбаю про це... тобто, я постараюся, щоби... тобто, ну, я спробую припильнувати його й не дозволю, аби щось нашкодило йому.

«А після того піду печений лід продавати», — гірко додав він подумки.

— Пречудово! Я так розумію, що ви з Двоквітом уже маєте прекрасні відносини. Бездоганний початок! Коли він безпечно повернеться на свою батьківщину, я не залишу тебе без подяки. Я, ймовірно, навіть зніму з тебе всі звинувачення. Дякую, Буйвітре. Можеш іти.

Буйвітер вирішив не просити повернути його п’ять райну й обережно позадкував.

— Ой, і ще одне, — сказав патрицій, коли чарівник намацував клямку.

— Так, пане? — він відповів, а душа йому збігла в п’яти.

— Я певний, що ти й мріяти не будеш, аби покинути свої обов’язки та втекти з міста. Ти здаєшся мені міською людиною. Але можеш бути певний, що володарі інших міст будуть повідомлені про цю ситуацію ще до сутінку.

— Запевняю, що таке мені навіть на думку не спадало, пане.

— Справді? Тоді на твоєму місці я подав би на своє обличчя в суд за наклеп.

Буйвітер стрімголов побіг до «Репнутого барабана» і якраз зіштовхнувся з чоловіком, що хутко виходив звідти назадгузь. Поспіх незнайомця частково пояснювався списом у його грудях. Він голосно прохрипів і впав мертвісінький до ніг чаклуна. Буйвітер заглянув за двері й різко відсмикнувся, бо повз нього, ніби куріпка повз гніздо, пролетіла важка сокира. Це, мабуть, був просто випадковий кидок, як з’ясувалося з другого обережного погляду. У темному ж приміщенні «Барабана» вирувала гаряча бійка, і доволі таки немаленька, а третій і довший погляд підтвердив — на смерть. Буйвітер ухилився, коли повз пролетів стілець і розбився на протилежному боці вулиці.

Чарівник пірнув усередину.

На ньому була темна мантія, котра ще більше потемніла через постійне носіння й нерегулярне прання. У бурхливій темряві ніхто й не закмітив невиразну постать, що ковзала від столу до столу. Якоїсь миті один боєць заточився й наступив на щось, наче на пальці. Одразу за щиколоток щось уп’ялося, наче чиїсь зуби. Він пронизливо заверещав і втратив пильність. Цієї миті було достатньо для меча, яким замахнувся спантеличений опонент, аби проштрикнути його.

Чудернацько згорблений Буйвітер перебігом дістався сходів, посмоктуючи свою забиту руку. Аж ось арбалетна стріла влучила у балюстраду над ним і він зойкнув. Подолав сходи на одному диханні, постійно очікуючи наступного, більш прицільного пострілу.

Нагорі в коридорі захеканий чарівник випростався і побачив, що підлога перед ним встелена тілами. Великий чорнобородий чоловік із закривавленим мечем у руці тягнувся до клямки дверей.

— Гей! — скрикнув Буйвітер.

Чоловік обернувся і майже не вагаючись витяг із пояса на грудях короткого метального ножа та жбурнув його. Буйвітер присів. Позаду нього почувся скрик — арбалетник, цілячись для пострілу, впустив зброю та схопився за горло.

Здоровило вже сягав по інший ніж. Буйвітер несамовито роззирнувся, а тоді, навмання імпровізуючи, став у чарівницьку позу.

Закинув руку назад і:

— Асоніті! Кьорухал! Беазлеблор!

Чоловік завагався, його очі неспокійно заметалися з боку в бік, чекаючи, коли чарів. Щойно бородань дійшов висновку, що нічого не буде, як Буйвітер вихором пронісся проходом і блискавично копнув його в пах. Доки той кричав і хапався за болюче місце, чарівник прочинив двері, плигнув усередину, щільно зачинив їх за собою та притулився всім тілом до них, важко дихаючи.

Тут була тиша. Ось Двоквіт, що мирно спить на ліжку. А ось, за якихось півкроку від ліжка, Скриня.

Буйвітер ступив кілька кроків — жадібність його мовби на шнурку тягнула. Скриня стояла відчинена. Усередині були сумки, і в одній з них він помітив блиск золота. На мить жадоба здолала обережність і чарівник з осторогою простягнув руку... Та який сенс? І так не вдасться насолодитися цими грішми. Він неохоче забрав руку і здивувався, зауваживши невелике дрижання відчиненої ляди скрині. Хіба вона трохи не порухалася, немов від сильного вітру?

Буйвітер поглянув на свої пальці, а тоді на ляду. Вона виглядала важкою й була обшита латунними стрічками. Зараз ляда начебто не рухалася. Який іще вітер?

— Буйвітре!

Двоквіт зістрибнув із ліжка. Чарівник відсахнувся, викривляючи обличчя в усмішці.

— Мій любий друже, саме вчасно! Ми лише пообідаємо, і я певний, що після цього ти маєш прекрасну програму на решту дня.

— Це чудово, — глибоко дихнув Буйвітер. — Слухай, — мовив він з відчаєм у голосі, — поїмо деінде. Унизу відбулась невелика бійка.

— Бійка у корчмі? Чому ти не розбудив мене?

— Ну, розумієш, я... Що?

— Я гадав, що чітко висловився зранку, Буйвітре. Я хочу побачити справжнє морпоркське життя — ринок рабів, Діру розпусти, Храм божків, Спілку жебраків... і справжню бійку в корчмі.

У голосі Двоквіта з’явилась невеличка нотка недовір’я.

— Вони ж бувають у вас, так? Ну знаєш, люди гойдаються на люстрах, двобої на столах, таке, у що завжди потрапляють Грун Варвар та Ласка. Розумієш — щось запальне.

Буйвітер важко опустився на ліжко.

— Ти хочеш побачити бійку? — сказав він.

— Так. Що тут такого?

— Для початку, у ній страждають люди.

— Ой, я не казав, що нам обов’язково вплутуватися в бійку. Я тільки хочу її побачити, та й усе. І когось із ваших відомих героїв. Вони ж у вас є, чи не так? Чи це лише портові балачки?

Чарівник був приголомшений — Двоквіт уже ледь не благав.

— О так. Вони в нас безперечно є, — швидко промовив Буйвітер. Він їх уявив, та відразу скис від цієї думки.

Усі герої Круглого моря рано чи пізно проходили крізь брами Анх-Морпорка. Більшість із них були з варварських племен побіля замерзлого Центру, котрі немовби тільки те й робили, що постачали героїв. Майже всі вони мали кустарні чарівні мечі, чиї неприглушені гармоніки в астральному плані зводили нанівець будь-які делікатні експерименти у практичному чарівництві на багато миль навколо, та з цього приводу Буйвітер не мав нічого проти них. Він розумів, що з чарами йому не по дорозі, тому його не хвилювало те, що сама лиш присутність героя біля міської брами змушувала реторти вибухати, а демонів — матеріалізуватися по всьому Чарівницькому кварталі. Ні, що йому не подобалось у героях — це те, що вони зазвичай суїцидально похмурі, коли тверезі, та вбивчо шалені, коли п’яні. А ще їх було надмірно багато. Декотрі найбільш відомі пригодницькі місцини біля міста в сезон були воістину втіленням галасу та ґвалту. Говорили про те, щоб організувати там чергу.

Буйвітер потер носа. Єдині герої, для котрих він мав час — то були Бравд і Ласка, котрі зараз поза містом, а також Грун Варвар, за стандартами Центру ледь не професор, адже міг думати й не ворушити губами одночасно. Казали, що Грун блукав десь у впередньому напрямку.

— Слухай, — нарешті сказав чарівник. — Тобі коли-небудь стрічався варвар?

Двоквіт покрутив головою.

— Цього я й боявся, — мовив Буйвітер. — Що ж, вони...

З вулиці долинув тупіт бігу, а тоді свіжий рев з нижнього поверху. За цим почулася колотнеча на сходах. Буйвітер не встиг як слід і з думками зібратися, щоби шугонути до вікна, як двері блискавично відчинилися навстіж. Проте замість очікуваного засліпленого жадобою шаленця, на нього дивилося круглясте червоне обличчя сержанта варти. Він знову полегшено зітхнув. Авжеж. Варта завжди була обережною щодо того, аби не втручатися надто рано до бійки, доки ситуація не зміниться на їхню користь. Ця робота давала пенсію і приваблювала обережних, розважливих людей.

Сержант похмуро зиркнув на Буйвітра, а тоді з цікавістю поглянув на Двоквіта.

— То тут усе добре? — промовив він.

— Ой, чудово, — сказав Буйвітер. — Вас трохи затримали, так?

Сержант його проігнорував.

— Це той іноземець? — запитав він.

— Ми саме йшли, — швидко мовив Буйвітер і перейшов на тробську: — Двоквіте, гадаю, нам варто пообідати деінде. Я знаю місця.

Він вийшов у коридор так упевнено, як лише зміг. Двоквіт пішов за ним, і кілька секунд по тому почулось, як сержант задихається, а скриня з тріском зачинила ляду, встала, потягнулась і почимчикувала за ними.

Вартові виволікували тіла з нижнього приміщення. Не вижив ніхто. Варта про це подбала, давши достатньо часу, щоб утекти через бічний хід — чудовий компроміс між обережністю та справедливістю, вигідний обом сторонам.

— Хто всі ці люди? — спитав Двоквіт.

— Ой, ну, знаєш... Просто собі люди, — відповів Буйвітер. І не встиг зупинитись, як якась частина його мозку, котрій нічого було робити, заволоділа його ротом і додала: — Герої, власне.

— Справді?

Коли одна нога вже в сірій міазмі Г’рулу, набагато легше вступити й другою та здатися, аніж далі борсатися. Буйвітер дав собі волю.

— Так, оцей он там — то Фріґ Сильнорукий, а оце Чорний Зенел...

— А Грун Варвар тут? — мовив Двоквіт, нетерпляче озираючись. Буйвітер глибоко вдихнув.

— Ось він позаду нас, — відповів він.

Грандіозність цієї брехні була настільки значною, що її відголоски поширились одним із нижчих астральних світів через ріку аж до Чарівницького кварталу, а там набрали несамовитої швидкості від здоровенної хвилі сили, котра завжди там висіла, та несамовито відбилися через Кругле море. Один із відголосків дістався самого Груна, що якраз високо в Кадерацьких горах на ненадійному виступі бився з купкою ґнолів, і на мить завдав йому незрозумілого дискомфорту. Тим часом Двоквіт широко відчинив Скриню й поспіхом виймав важкого чорного куба.

— Це фантастично, — промовив він. — Вдома ніколи мені не повірять.

— Про що це він? — зі сумнівом сказав сержант.

— Він тішиться, що ви нас врятували, — відповів Буйвітер. Він кинув оком на чорну коробку, очікуючи, що вона вибухне чи почне видавати дивні музичні звуки.

— А, — сказав сержант. Він також витріщався на коробку.

Двоквіт радісно їм усміхнувся.

— Я хотів би записати цю подію, — сказав він. — Будь ласка, чи не міг би попросити їх усіх стати біля вікна? Це буде дуже швиденько. І... мм... Буйвітре...

— Так?

Двоквіт став навшпиньки і прошепотів:

— Тобі ж відомо, що це таке, правда?

Буйвітер свердлив поглядом коробку. Вона мала кругле скляне око, що виступало з одного боку, і важіль з іншого.

— Не зовсім, — відповів він.

— Це пристрій для швидкого виготовлення картин, — сказав Двоквіт. — Нещодавній винахід. Я ним вельми пишаюся, але... ну... гадаю, що ці панове не... Ну, тобто, вони можуть... не виявити бажання допомогти. Можеш їм це пояснити? Звісно ж, я відшкодую їм витрачений час.

— У нього є коробулька з демоном усередині, котрий малює картини, — коротко мовив Буйвітер. — Робіть, що каже цей шаленець, і він дасть вам золота.

Вартові схвильовано всміхнулись.

— Я хотів би тебе також мати на картині. Не соромся.

Двоквіт вийняв золотий диск, котрий Буйвітер бачив раніше, на мить примружився до нього, пробурмотів: «Тридцять секунд повинно вистачити», а тоді весело сказав:

— Усміхніться, будь ласка!

— Усміхніться, — прохрипів Буйвітер. У пуделку щось задзижчало.

— Добре.

Високо над диском летів другий альбатрос; власне, так високо, що його малюсінькі шалені помаранчеві очі могли бачити весь світ та велике, мерехтливе, всеохопне Кругле море. До його ноги була прив’язана жовта капсула з повідомленням. Далеко внизу, невидимий у хмарах, спокійно махаючи крилами, повертався додому птах, що приніс попереднє повідомлення патрицію Анх-Морпорка.

Буйвітер зачудовано дивився на маленький скляний квадрат. Ось він — маленька постать, в ідеальних кольорах, стоїть перед групою вартових, обличчя котрих застигли з роззявленими ротами та жахом в очах. Безмовний гул переляку розійшовся вусебіч, коли всі перехилилися через його плече, щоби поглянути на картину.

Широко всміхаючись, Двоквіт дістав жменю менших монет, чверть-райну, як зрозумів тепер Буйвітер. Іноземець підморгнув чарівнику.

— Коли я зупинявся на Брунатних островах, у мене були схожі проблеми, — він промовив. — Вони вважали, що образопис краде частку їхніх душ. Кумедно, чи не так?

— Еге, — вимовив Буйвітер, а тоді, бо цього навряд було достатньо для підтримання розмови, додав: — Але то не дуже схоже на мене.

— Ним легко користуватися, — сказав Двоквіт, не зважаючи на його слова. — Поглянь, усе, що треба — натиснути оцю кнопку. Образопис зробить решту. Отже, я стану ось тут біля Груна, а ти роби картину.

Золото втихомирило чоловіків так, як лише золото це може, і Буйвітер півхвилини по тому вже здивовано тримав маленький скляний портрет Двоквіта з великим зазубреним мечем у руках і такою усмішкою, немов усі його мрії здійснилися.

Вони обідали у невеликій їдальні біля Латунного мосту, а скриня спочивала під столиком. Їжа та вино, набагато кращі за те, чим зазвичай частувався Буйвітер, неабияк допомогли йому розслабитися. Він подумав, що справи йдуть не дуже погано. Трохи винахідливості та спритного розуму — це все, що потрібно.

Двоквіт, здавалось, теж про щось думав. Замислено дивлячись у свій келих з вином, він сказав:

— Я так розумію, бійки в шинках тут доволі звичне явище?

— Ой, вельми.

— Безперечно, рухомість та устаткування, буває, руйнується?

— Рухо... а, розумію. Ти маєш на увазі лавки й таке інше. Так, гадаю, що так.

— Це, мабуть, сильно засмучує шинкарів.

— Я ніколи насправді про це не думав. Гадаю, це один із ризиків такої роботи.

Двоквіт замислився.

— Можливо, я би допоміг із цим, — мовив він. — Ризики — це моя робота. От ця їжа трохи жирна, чи не так?

— Ти ж казав, що хочеш скуштувати типової морпоркської їжі, — відповів Буйвітер. — Що там було про ризики?

— Ой, мені про них усе відомо. Це ж моя робота.

— Здається, ти саме це й казав. Я одразу й не повірив.

— Та я сам не ризикую. Мабуть, найбільш бентежна річ, котра зі мною сталася — це коли я перевернув чорнильницю. Я оцінюю ризики. День за днем. Чи знаєш, які шанси того, що загориться дім у Бес-Пеларґіку в районі Червоного трикутника? П’ятсот тридцять вісім до одного. Я це розрахував, — додав він із ноткою гордості.

— Для… — Буйвітер спробував придушити відрижку, — ... для чого? ’Репрошую. — Він налив собі ще вина.

— Для… — Двоквіт зупинився. — Я не можу це сказати тробською, навряд чи тробці мають відповідне слово. Нашою мовою ми звемо це… — він вимовив набір чудернацьких складів.

— Страх-у-ванні, — повторив Буйвітер. — Смішне слово. Шо це таке?

— Ну, скажімо, у тебе є корабель, завантажений злитками золота, наприклад. Він може потрапити в шторм або його можуть захопити пірати. Ти не хочеш, аби це сталося, тож береш страх-у-вальний по-ліс. Ґрунтуючись на записах про погоду й піратство за крайні двадцять років, я визначаю шанс того, що вантаж пропаде, а тоді трохи додаю, відтак ти дещо платиш мені згідно з цим шансом...

— … і тим трішки… — мовив Буйвітер, серйозно помахуючи пальцем.

— А тоді, якщо вантаж втрачено, я це компенсую.

— Копесюєш?

— Виплачую тобі вартість вантажу, — терпляче сказав Двоквіт.

— О, я зрозумів. Це як битись об заклад, еге ж?

— Заклад? Гадаю, можна й так сказати.

— І ти заробляєш гроші цим страхом-у-ванні?

— Авжеж, воно пропонує повернення вкладень.

Огорнутий теплим жовтуватим сяйвом вина, Буйвітер спробував подумати про страх-у-ванні в межах мислення кругломорців.

— Здається, я не дуже розумію той страх-у-ванні, — твердо сказав він, ліниво спостерігаючи, як обертається світ. — От чари... Чари я розумію.

Двоквіт усміхнувся.

— Чари — то одне, а відбитий-звук-підземних-духів — то зовсім інше, — промовив він.

— Га?

— Що?

— Те смішне слово, яке ти використав, — нетерпляче сказав Буйвітер.

— Відбитий-звук-підземних-духів?

— Ніколи про це не чув.

Двоквіт спробував пояснити.

Буйвітер спробував зрозуміти.

За довгою післяобідньою прогулянкою вони йшли містом у впередньому напрямку від ріки. Двоквіт чимчикував попереду, на його шиї висіла дивна малюнкова коробка, а Буйвітер шкандибав позаду, час від часу попхикуючи, та мацав, чи на місці його голова. За ними йшли й інші. У місті, де привселюдні страти, дуелі, бійки, чарівницькі ворожнечі та дивні події ставалися ледь не щодня, жителі відточили професію невинного спостерігача до досконалості. Усі до одного вони були надзвичайно вмілими роззявами. У будь-якому разі Двоквіт задоволено робив зняток за знятком, де були зображені люди за, як він казав, побутовою діяльністю, та й оскільки при цьому завжди змінювала руки чверть-райну «за їхні клопоти», хвостик радісних та щасливих новоспечених багатіїв із нетрів невзабарі ходив за ним на той випадок, якщо цей шаленець вибухне фонтаном золота.

У храмі Семирукого Сека поквапне скликання жерців та майстрів ритуальної пересадки сердець погодилося, що статуя Сека сто п’ядей заввишки взагалі надто священна, щоби робити з неї чарівне зображення, та виплата двох райну змусила їх несподівано вирішити, що, можливо, Він не такий уже й святий.

Подовжені відвідини «Діри розпусти» залишили після себе декілька барвистих та повчальних зображень, частину з котрих Буйвітер собі заховав для докладнішого розгляду пізніше на самоті. Коли в його голові трохи проясніло, він почав серйозно розмірковувати про те, як працює образопис. Навіть чарівник-невдаха знав, що деякі матерії чутливі до світла. Можливо, ті скляні пластинки оброблювалися якимось чарівним процесом, що заморожував світло, котре проходило крізь них, ну, або щось на кшталт того. Буйвітер часто підозрював, що десь є щось, що краще за магію. Він зазвичай розчаровувався.

Проте невдовзі він за будь-якої нагоди користувався тією коробочкою. Двоквіт залюбки це дозволяв, адже таким чином міг з’являтися на власних картинах. Саме тепер Буйвітер помітив дещо дивне. Це пуделко надавало власнику якусь таку владу, що всі, стоячи перед гіпнотичним скляним оком, покірно виконували найрізноманітніші команди стосовно пози та виразу обличчя.

Лихо сталося саме тоді, коли він якраз по вуха поринув у цей процес на площі Зламаних Місяців. Двоквіт позував біля розгубленого продавця оберегів, а натовп новоявлених шанувальників спостерігав за ним із цікавістю на той випадок, якщо він учинить щось неймовірно шалене.

Буйвітер став на одне коліно, аби вийшло краще зображення, і натиснув на чарівний важіль.

Коробка промовила:

— Нічого не вийде. У мене скінчився рожевий.

Досі непомітні двері відчинилися прямо перед його очима. Маленький, зелений, усіяний жахливими бородавками гуманоїд висунувся назовні, тицьнув пальцем в уквітчану кольорами палітру в пазуристій руці й загукав.

— Нема рожевого, бачиш? — кричав гомункул. — Даремно натискати на важіль, коли немає рожевого! Якщо хотів рожевого, то не треба було стільки дівульок знімкувати! Відтепер усе однобарвне, друзяко. Ясно?

— Ясно. Так, безперечно, — відповів Буйвітер. У темному закутку маленької коробочки нібито виднівся мольберт, а також малюсіньке незастелене ліжечко. Він сподівався, що йому привиділося.

— Отже, ми розуміємо одне одного, — промовило чортеня й зачинило двері. Буйвітру здалося, що він почув приглушене буркотіння і ще як стілець тягнуть по підлозі.

— Двоквіте… — почав було він і подивився вгору.

Двоквіт зник. Доки Буйвітер вдивлявся в натовп, відчуваючи, як колючий жах підіймається по хребту, раптом щось легенько штрикнуло його в поперек.

— Повернися без поспіху, — мовив холодний голос. — Або попрощайся з нирками.

Натовп споглядав із цікавістю. Цей день видався вельми непоганим.

Буйвітер повільно розвернувся, відчуваючи, що кінчик леза зачіпає його ребра. На іншому боці меча він упізнав Стрена Візеля — злодія, жорстокого мечника, невдоволеного кандидата на звання найгіршої людини у світі.

— Привіт, — ледь промовив чарівник. За кілька кроків звідси він зауважив декількох неприємних чоловіків, що підняли ляду скрині й радісно тицяли пальцями на мішки зі золотом. Візель усміхнувся. Це зробило його пошрамоване обличчя ще гіршим.

— Я тебе знаю, — промовив він. — Чарівник-невдаха. Що це таке?

Буйвітер помітив, що віко скрині легенько тряслося, хоч вітру й не було. І він досі тримав малюнкову коробку.

— Це? Воно робить картини, — бадьоро мовив Буйвітер. — Гей, а притримай-но цю усмішку, ага? — Він швидко відійшов назад і спрямував коробку на Візеля.

На мить Візель завагався.

— Що? — пробурмотів.

— Добре є, от саме так і стій… — сказав Буйвітер.

Злодій зробив паузу, тоді гаркнув і замахнувся мечем.

Щось тріснуло і пролунало двійко жахливих криків, на котрі Буйвітер не оглядався, боячись тих страхітливих речей, котрі міг би побачити, а коли Візель пошукав його поглядом, чарівник уже був на іншому краю площі та далі прискорювався.

Альбатрос опускався широкими повільними змахами, що завершилися незграбним вихором з пір’я і глухим ударом, коли той важко приземлився на помості в пташиному саду патриція.

Птахолюб, мліючи на сонечку та зовсім не очікуючи ще одного повідомлення здалеку так швидко після ранкового, зірвався на ноги й подивився вгору. Кілька хвиль по тому він уже квапився коридорами палацу, тримаючи капсулу з повідомленням і — через необачність, викликаній несподіванкою — припадаючи губами до неприємної рани від дзьоба на тильній стороні долоні.

Буйвітер мчав униз алеєю, не звертаючи увагу на сердиті крики з малюнкової коробки, та здолав високу стіну; його зношена мантія розвівалася, мов пір’я розкуйовдженої галки. Він приземлився у дворі перед магазином килимів, порозкидавши товар і покупців, пірнув крізь бічний вихід, сиплячи перепрошеннями, ковзнув униз іншою алеєю та зупинився, ледь утримуючи рівновагу, саме як мав бездумно влетіти до Анху.

Кажуть, що є містичні ріки — одна крапля з них може забрати людське життя. З огляду на своє заплутане русло між здвоєними містами Анх міг би бути однією з них.

Віддалік крики люті тепер звучали з пронизливою ноткою жаху. Буйвітер відчайдушно роззирався в пошуках човна, або ж поручня на крутій стіні з будь-якого боку.

Він був у пастці.

Мимоволі в думках зринуло Закляття. Мабуть, неправдою буде сказати, що він його вивчив; це воно вивчило його. Той випадок став причиною його виключення з Невидимого університету, бо він побився об заклад і, доки університетський бібліотекар був заклопотаний іншим, наважився розгорнути сторінки останнього власного ґримуару творця, «Октаво»... Закляття вистрибнуло зі сторінки й миттєво заглибилося в його свідомість, звідки навіть всі таланти факультету медицини одночасно не змогли його витягти. Також вони не мали змоги визначити, котре саме із заклять це було, окрім як те, що це одне з восьми основних заклять, котрі хитромудро перепліталися з матерією самого простору й часу.

Відтоді в миті недоброго самопочуття Буйвітра, або ж особливо в час небезпеки, воно проявляло деяку тривожну схильність — намагалося змусити промовити себе. Чарівник зціпив зуби, та перший склад усе ж проліз крізь кутик рота. Ліва рука самовільно здійнялася, а чарівна сила закрутила його колами, вивільняючи октаринові іскри...

Скриня пришкандибала з-за рогу, сотні її колін рухалися, немов шпинделі. Буйвітер здивовано роззявився. Закляття згинуло, так і залишившись непроказаним. Схоже, ящикові не зашкодив ані візерунчастий килим, що недбало був накинутий поверх нього, ані злодій, що звисав з віка на одній руці. Це був у вельми прямому сенсі мертвий вантаж. Далі на кришці були залишки двох пальців невідомого власника.

Скриня зупинилася за кілька кроків від чарівника і, повагавшись мить, підібрала ніжки. Буйвітер не бачив на ній очей, але все одно був упевнений, що вона пильно дивиться на нього. Чогось очікуючи.

— Киш, — ледь чутно промовив чарівник.

Скриня не поворухнулась, однак ляда зі скрипом прочинилася, звільняючи мертвого злодія.

Буйвітер згадав про золото.

Ймовірно, у скрині мав бути господар. За відсутності Двоквіта вона пристала до нього?

Приплив відступав і виднілися уламки, що за якихось сто кроків звідси пливли за течією в жовтуватому післяобідньому світлі в напрямку річкової брами. Дати мертвому злодію до них приєднатися було справою однієї миті. Навіть якщо його пізніше знайдуть, це навряд чи викличе яку-небудь реакцію. Та й акули в Анху звикли до постійних і ґрунтовних трапез.

Буйвітер дивився, як тіло віддаляється, й обдумував свій наступний крок. Скриня, ймовірно, зможе плисти. Усе, що йому потрібно було зробити — це зачекати до сутінку, а тоді податися собі разом із відпливом. Далі за течією було безліч диких місцин, де він би міг зійти на берег, а тоді... Ну, якщо патрицій справді розіслав про нього вість, тоді зміна одягу та гоління мали би владнати цю проблему. У будь-якому разі існували інші землі, а він мав дар до мов. Хай-но він лише дістанеться Химери чи Ґоніму, чи Екалпону, тоді вже й півтузіня армій не зможуть його повернути. А потім — багатство, затишок, безпека...

Була, звісно ж, проблема з Двоквітом.

Буйвітер собі дозволив на мить засумувати.

— Могло бути гірше, — сказав він наостанок. —То міг бути я.

Рухнувшись, він відчув, що його мантія нібито за щось зачепилася. Витягнувши шию, він побачив, що за край мантії міцно вхопилася ляда Скрині.

— А, Ґорфал, — вдоволено сказав патрицій. — Заходь. Сідай. Може, тебе на зацукровану морську зірку розчавити?

— Я у Вашому розпорядженні, пане, — спокійно відповів старий. — Залиште, можливо, на консервовані голкошкірі.

Патрицій знизав плечима і вказав на сувій, що лежав на столі.

— Прочитай це, — сказав він.

Ґорфал узяв пергамент і ледь підняв одну брову, коли побачив знайомий знак Золотої Імперії. Якусь хвилину він мовчки читав, а тоді перевернув сувій, щоби придивитися до печатки на звороті.

— Відомо, що ти вивчав імперські справи, — сказав патрицій. — Ти можеш оце пояснити?

— Стосовно справ Імперії, то знання полягає не так у тому, щоби відмічати окремі події, як у тому, аби вивчати певний склад розуму, — відповів старий дипломат. — Цей лист доволі цікавий, але нічого незвичного в ньому немає.

— Нині вранці імператор дав наказ... — патрицій дозволив собі нахмуритися. — Дав мені наказ, Ґорфале, захищати цього Двоквіта. А тепер, схоже, я маю його вбити. Тебе це не дивує?

— Ні. Імператор просто хлопчисько. Він ідеаліст. Затятий. Бог для свого народу. Цей післяобідній лист, якщо лиш я не помиляюся, прийшов від Дев’яти Обертальних Дзеркал, великого візира. Він постарів за час служби в кількох імператорів. Вони для нього як необхідний, але дратівливий чинник успішного керування імперією. Він не любить неординарності. Імперія була збудована саме на впорядкованості. Ось його бачення.

— Починаю розуміти… — сказав патрицій.

— Аякже, — посміхнувся в бороду Ґорфал. — Цей мандрівник — неординарність. Прислухавшись до бажань свого володаря, Дев’ять Обертальних Дзеркал міг, на моє переконання, дати свої розпорядження з тією метою, щоб один мандрівник не повернувся додому й так, можливо, не приніс недугу невдоволення. Імперія любить, аби люди були там, де їм призначено. Тож тим більше вигідно, якщо цей Двоквіт пропаде в якійсь варварській землі. Тобто тут, пане.

— І що порадиш? — мовив патрицій.

Ґорфал знизав плечима.

— Просто нічого не робити. Проблеми вирішаться самі собою. Хоча, — задумливо почухав він вухо, — можливо, Спілка вбивць…?

— О, так, — сказав патрицій. — Спілка вбивць. Хто зараз у них головує?

— Злорф М’якоступ, пане.

— Погомони з ним, гаразд?

— Аякже, пане.

Патрицій кивнув. Те все було для нього, наче полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Обертальними Дзеркалами: життя й так складне, людям слід бути там, де їм призначено.

Над Пласким світом сяяли яскраві сузір’я. Торговці один за одним зачиняли свої крамниці, а кишенькові крадії, злодії, шльондри, фокусники, рецидивісти та кватирники якраз прокидалися і снідали. Чарівники взялися до своїх багатовимірних справ. Побачили нині сходження двох могутніх планет — і вже над Чарівницьким кварталом аж задиміло від поспішних заклинань.

— Слухай, — сказав Буйвітер, — так нічого не вийде.

Він повільно просувався боком. Скриня невідступно рухалася за ним, погрожуючи напіввідчиненим віком. Буйвітер коротко подумав про відчайдушний рятівний стрибок. Віко очікувально клацнуло. Так чи інакше, сказав він собі завмираючи в серці, та бісова штука однаково піде за ним далі. У неї був упертий вигляд. Навіть якщо йому вдасться добути коня, то мав велику підозру, що й у такому разі Скриня буде йти за ним своїм ходом. Безкінечно. Перепливаючи ріки й океани. Повільно наздоганяючи його щоночі, тоді як сам він буде змушений зупинятися, щоби поспати. А тоді, по кількох роках, у якомусь чужоземному місті він одного разу почує, як до нього наближаються сотні малесеньких ніжок…

— Ти не до того чіпляєшся! — простогнав Буйвітер. — Я не винен! Я його не викрадав!

Скриня злегка посунулася вперед. Тепер між річкою та п’ятами чарівника залишалася тільки вузенька смужка брудного пірса. Проблиск передбачливості сказав йому, що скриня плаває швидше, ніж він. Буйвітер намагався не уявляти, як він буде тонути в Анху.

— Вона ж не зупиниться, доки ти не здасися, — безцеремонно озвався дрібний голосок.

Буйвітер глянув на образопис, який і досі висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, а зсередини визирав гомункул, який курив люльку й весело спостерігав за тим, що відбувається.

— Хоч тебе зі собою заберу, — процідив крізь зуби Буйвітер.

Чортик вийняв з рота люльку.

— Що ти сказав? — перепитав він.

— Сказав, що тебе зі собою заберу, трясця!

— Та будь ласка. — Чортик промовисто поплескав бік коробки: — Побачимо, хто перший потоне.

Скриня позіхнула й підсунулася ще на дрібку ближче.

— Ну, гаразд, — дратівливо сказав Буйвітер. — Але мусиш дати мені час подумати.

Скриня повільно відступила. Буйвітер обережно перебрався на порівняно безпечну ділянку і всівся спиною до стіни. Через річку сяяли вогні міста Анх.

— Ти ж чарівник, — промовив чортик-малювальник. — Ти вигадаєш, як його знайти.

— Не дуже я чарівник, на жаль.

— Можна просто кидатися на всіх поспіль і перетворювати їх на хробаків, — підбадьорливо додав чортик не звертаючи увагу на останнє зауваження.

— Ні. Перетворення на тварин — заклинання восьмого рівня. Я ж навіть не довчився. Знаю лиш одне заклинання.

— Ну, і вистачить.

— Навряд, — безнадійно промовив Буйвітер.

— А що воно робить?

— Не можу тобі сказати. Узагалі не хочу про це говорити. Але якщо відверто, — зітхнув він, — жодне заклинання не дає великої користі. Потрібно три місяці, щоби відкласти в пам’яті бодай найпростіше, а потім, коли ти ним скористався, бух! — і нема його. Ось що тупо в магії взагалі. Витрачаєш спершу двадцять років на те, щоби вивчити заклинання, яке приносить тобі до спальні голих дівчат, а потім ти вже настільки отруєний ртутними випарами і сліпий від читання старих ґриморій, що навіть не пам’ятаєш, що далі робити.

— Я про таке й не думав, — сказав чортик.

— Слухай… недобре все це. Коли Двоквіт сказав, що в імперії є ліпший вид магії, то я подумав… подумав…

Чортик очікувально подивився на нього. Буйвітер лайнувся.

— Ну, якщо вже так хочеш знати, то я гадав, що він має на увазі не чари. Не такі ж.

— А на що ти сподівався?

Буйвітер похнюпився.

— Не знаю, — сказав він. — На кращий підхід, мабуть. Щось мудре. Якби… блискавку припрягти абощо.

Чортик кинув на нього лагідний, але жалісливий погляд.

— Блискавки — це списи, які шпурляють грозові велетні, коли б’ються між собою, — м’яко промовив він. — Відомий метеорологічний факт. Блискавку тут ніяк не запряжеш.

— Знаю, — нещасним тоном відповів Буйвітер. — То, звісно, і є недоліком цього аргументу.

Чортик кивнув і зник у глибині образописа. За кілька хвилин Буйвітер відчув запах смаженого бочка. Коли вже несила було терпіти спазми в шлунку, затарабанив по коробочці. Чортик з’явився знову.

— Я міркував над твоїми словами, — сказав він, перш ніж Буйвітер устиг розтулити рота. — Навіть якби ти зміг запрягти блискавку, як змусиш її слухатися упряжі?

— Що ти таке варнякаєш?

— Про блискавку. Вона ж рухається лише вгору і вниз. Тобі ж треба, щоби вона рухалася поземо, а не вгору-вниз. У будь-якому разі вона, мабуть, пропалить упряж.

— Та чхати на блискавку! Як я можу думати на порожній шлунок?

— То поїж чогось. Логічно ж.

— Як? Щойно зарухаюся, як той клятий ящик наставляє на мене свої завіси!

Скриня ж, наче за командою, широко роззявилася.

— Бач?

— Вона не збирається тебе кусати, — сказав чортик. — У ній є їжа. Яка їй користь із тебе голодного?

Буйвітер зазирнув у темну схованку Скрині. Поміж купи коробочок та мішечків золота там і справді було кілька пляшок та щось загорнуте в просякнутий олією папір. Цинічно засміявшись, чарівник понипав закинутим пірсом і нарешті знайшов шматок деревини потрібної довжини. Якомога делікатніше він устромив його між днищем і віком та й вийняв один із пласких пакунків. У них були галети, які виявилися твердими, мов діамантове дерево.

— А хай тобі грець, — пробурмотів Буйвітер хапаючись за зуби.

— То дорожні травні галети капітана Восьмипантера, — озвався чортик з отвору у своїй коробці. — Урятували не одне життя в морі, що правда — то правда.

— Ну аякже. Їх використовують як пліт чи просто кидають ними в акул і дивляться, як ті тонуть? А в пляшках що? Отрута?

— Вода.

— Але ж тут скрізь є вода! Нащо йому везти зі собою воду?

— Через довіру.

— Довіру?

— Так. Ось чого він не мав, до тутешньої води. Розумієш?

Буйвітер відкоркував пляшку. Рідина в ній цілком могла бути водою. Ніяка на смак, без жодних ознак життя.

— Ні смаку, ні запаху, — пробурмотів чарівник. Скриня тихенько скрипнула привертаючи до себе увагу. З лінивим виразом умисної загрози вона повільно зачинила віко, розкришивши при цьому імпровізований клин, як простий сухар.

— Гаразд, гаразд, — сказав Буйвітер. — Я думаю.

Імор мешкав у похиленій вежі на розі Паморозної вулиці й Морозного провулку. Була північ, і самотній охоронець, прихилившись у тіні, дивився на сполучені планети та знічев’я гадав собі, які зміни в його долі вони провіщають.

Почувся тихесенький звук, немовби комар гикнув.

Охоронець провів поглядом по безлюдній вулиці й раптом зауважив у грязюці за кілька кроків від себе щось, що відбивало місячне сяйво. Він підняв ту річ. Під світлом місяця блиснуло золото. Ошелешений охоронець різко увібрав у себе повітря, та так голосно, що цей звук ледь не відлунив вулицею.

І знову почувся тихенький звук, і ще одна монета покотилася в рів на іншому боці вулиці.

Доки той її підбирав, неподалік гулькнула й закружляла ще одна. Чоловік пригадав собі, як казали, що золото утворюється з кристалізованого сяйва зірок. Досі йому не вірилось, що така важка річ, як золото, могла справді падати з неба.

Коли він підійшов до входу в протилежний провулок, дзенькнуло ще кілька. Золота ще було в торбі — його там було ще до біса — і Буйвітер з усією силою гепнув охоронця тією торбою по голові.

Коли чоловік очуняв, то перше, що побачив, це шалені очі чарівника, який загрозливо спрямував до його шиї меч. А в темряві щось стиснуло ногу.

Це стискання було таким, що давало зрозуміти: той, хто стискає, за бажанням може стиснути й набагато сильніше.

— Де він, той багатий іноземець? — просичав чарівник. — Рухом!

— Що мене тримає за ногу? — промовив охоронець нажаханим голосом. Він спробував викрутитися.

Стискання посилилось.

— Ліпше тобі не знати, — відповів Буйвітер. — Прошу не відволікатися. Де іноземець?

— Тут нема. Його тримають у Грубаня. Усі його шукають! А ти ж Буйвітер, так? Той ящик… Це той ящик, що кусає людей. Ні-ні-ні… Будь лаааскаааа…

Буйвітер пішов. Охоронець відчув, як невидимий стискач ноги послабив свою — як він уже почав був боятися, нелюдську — хапку. А потім, коли схотів підвестися, на нього з темряви налетіло щось велике, чотирикутне й важке та помчало далі за чарівником. Щось із сотнями маленьких ніжок.

Маючи зі собою лише саморобного розмовника, Двоквіт намагався пояснити Грубаневі таємниці страх-у-ванні. Товстий шинкар уважно слухав, а його маленькі чорні очі блищали. З іншого краю столу Імор весело спостерігав за цим, час-від-часу підгодовуючи одного зі своїх круків залишками з тарілки. Біля нього туди-сюди сновигав Візель.

— Ти занадто переймаєшся, — мовив Імор, не зводячи очей із двох чоловіків навпроти. — Кажу тобі, Стрене. Хто насмілиться напасти на нас тут? А той паскудний чарівник прийде. Він надто боягузливий, аби не прийти. І спробує торгуватися. І він буде наш. І золото. І скриня.

Одне око Візеля блиснуло й він розтиснув кулак у чорній рукавичці.

— Хто би подумав, що на диску є так багато груші премудрої? — сказав він. — Звідки ми могли знати?

— Не переймайся так, Стрене. Я певний, що цього разу ти краще впораєшся, — лагідно промовив Імор.

Заступник фиркнув із відразою і пішов приміщенням, чіпляючись до своїх людей. Імор продовжив спостерігати за туристом.

Дивно, але маленький чоловік, схоже, не розумів серйозності своєї ситуації. Імор вже не раз бачив, як той оглядав кімнату із виразом глибокого задоволення на обличчі, дуже довго розмовляв із Грубанем, а ще він помітив, як із рук у руки перейшов клаптик паперу, а Грубань дав іноземцю кілька монет. Це було дивно. Коли Грубань підвівся та прошкандибав біля Іморового стільця, рука ватажка злодіїв вистрелила, мов сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.

— І що то там таке було, друзяко? — тихо запитав ватаг.

— Н-нічого, Іморе. Просто собі особисті справи.

— Поміж друзями немає таємниць, Грубаню.

— Йоой. Ну, я сам щодо цього не певний, правду кажучи. Це ніби спір, заклад, розумієш? — схвильовано мовив шинкар. — Страх-у-ванні воно зветься. Це ніби заклад, що «Репнутий барабан» не згорить.

Імор дивився йому в очі, доки Грубань через страх і збентеження не сіпнувся. Тоді очільник злодіїв засміявся.

— Ця хробачлива купа деревини? — сказав Імор. — Він, мабуть, шаленець!

— Так, але шаленець із грошима. Він каже, що зараз має... не пригадую слово, починається на «П», так ще називають частку грошей... Словом, люди, на котрих він працює в Аґатійській імперії, заплатять. Якщо «Репнутий барабан» згорить. Не те, щоб я на це сподівався. Що він згорить. «Репнутий барабан», тобто. Я маю на увазі, він мені, немов дім, той «Барабан»...

— А ти не зовсім дурний, еге ж? — мовив Імор і відштовхнув шинкаря.

Двері, грюкнувши завісами, різко відчинилися й ударилися об стіну.

— Агов, то мої двері! — крикнув Грубань. Ураз до нього дійшло, хто стоїть на сходах, і лиш устиг пригнутися за столик, як короткий чорний дротик пролетів кімнатою й устромився в дерев’яну поверхню позаду.

Імор повільно простягнув руку й налив собі ще кухоль пива.

— Не приєднаєшся, Злорфе? — спокійно промовив він. — І сховай того меча, Стрене. Злорф М’якоступ наш друг.

Очільник Спілки вбивць спритним рухом крутонув свою духову трубку та миттю заховав її до кобури.

— Стрене! — сказав Імор.

Одягнутий у чорне злодій зашипів і сховав меча до піхов. Та руку тримав на ефесі й не зводив очей з убивці.

Це було нелегко. Підвищення у Спілці вбивць відбувалося за змагальним принципом, і практика була найважливішою — власне, основною — складовою. Тому широке чесне обличчя Злорфа являло собою сукупність безлічі шрамів (результат багатьох сутичок). Та воно, ймовірно, й без того ніколи не було приємним: кажуть, що Злорф обрав професію, у котрій темні каптури, плащі та нічні скрадання були великою її частиною, бо серед його предків були тролі, що боялися сонячного світла. Ті, хто висловлював це міркування так, що Злорф міг це почути, зазвичай несли потім свої вуха додому в шапці.

Він спустився сходами, а за ним кілька вбивць. Підійшовши впритул до Імора, промовив:

— Я прийшов по туриста.

— Це тебе взагалі стосується, Злорфе?

— Так. Ґрінґо, Урмонде, беріть його.

Двійко вбивць ступили крок уперед. Та перед ними опинився Стрен, його меч наче нізвідки з’явився за дюйм від їхніх горлянок.

— Можливо, мені вдасться вбити лиш одного з вас, — пробурмотів він, — та раджу запитати себе, кого саме?

— Поглянь угору, Злорфе, — сказав Імор.

Із пітьми поміж кроквами спозирав ряд жовтих лиховісних очей.

— Ще крок і ви підете звідси з меншою кількістю очей, аніж коли прийшли, — промовив ватажок злодіїв. — Тож сядь і випий, Злорфе, та поговорімо про це, як розумні люди. Я думав, ми дійшли згоди. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за гроші, тобто, — додав він після паузи.

Злорф узяв запропоноване пиво.

— І що? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Це отой кумедний парубійко?

— Так.

Злорф пильно подивився на Двоквіта, котрий радісно йому всміхався.

Очільник убивць потис плечима. Він рідко гаяв час на роздуми, чому одні люди хочуть смерті інших. Таке було життя.

— Можу запитати, хто твій клієнт? — мовив Імор.

Злорф підняв руку.

— Прошу тебе! — запротестував він. — Професійний етикет.

— Звісно. До речі...

— Так?

— Здається, у мене зовні є кілька вартових...

— Було.

— І ще кілька у дверях через дорогу...

— Колись.

— І двоє лучників на даху.

Нотка сумніву майнула на обличчі Злорфа, немов останній промінь світла на погано зораному полі. Нараз розчахнулися двері, сильно вдаривши вбивцю, котрий стояв поряд них.

— Не робіть так! — заверещав Грубань з-під столу.

Злорф та Імор підвели погляди на постать у дверях. Вона була товста, низенька та багато вбрана. Дуже багато вбрана. За нею виднілося кілька високих і кремезних постатей. Дуже кремезних і загрозливих.

— Хто це? — спитав Злорф.

— Я його знаю, — сказав Імор. — Він зветься Рерпф. Тримає шинок «Скрипучий таріль» біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.

Рерпф здійняв обцяцьковану перснями руку. Стрен Візель завагався на півдорозі до дверей, бо кілька дуже великих тролів пірнули попід дверне склепіння та стали по обидва боки товстуна, кліпаючи від світла. У передпліччях, немов мішки з борошном, здіймалися м’язи розміром із диню. Кожен троль тримав двосічну сокиру. Між великим пальцем і вказівним.

Грубань вилетів зі схованки, його обличчя було пройняте гнівом.

— Геть! — закричав він. — Заберіть цих тролів звідси!

Ніхто не ворухнувся. У кімнаті раптом запала тиша.

Грубань швидко роззирнувся. До нього почало доходити, що він сказав і кому. Тихе скиглення мимоволі зірвалося з його вуст. Він добрався до входу в підвал якраз у ту мить, коли один із тролів лінивим помахом однієї дебелої руки відправив свою сокиру в політ через усю кімнату. Грюкання дверей та їх подальше розколювання від удару сокири злилися в один звук.

— Чорт забирай! — вигукнув Злорф М’якоступ.

— Чого тобі треба? — спитав Імор.

— Я тут від імені Спілки торговців та купців, — виважено промовив Рерпф, — для захисту наших інтересів, так би мовити. Тобто цього чоловічка.

Імор зсунув брови.

— Пробач, — сказав він. — Мені здалося, ти сказав «Спілка торговців»?

— Та купців, — погодився Рерпф. Тепер позаду нього виднілося більше тролів і ще декілька людей, котрих Імор ледь упізнавав. Можливо, він їх бачив за прилавками й барами. Зазвичай це непоказні особи — легко їх проігнорувати, легко їх забути. Десь у глибині душі зростало погане передчуття. Він думав, як так могло статися, що, так би мовити, лис постав перед розлюченою вівцею. Ба більше, вівцею, котра могла собі дозволити найняти вовків.

— І скільки ця... «Спілка»... існує, можна поцікавитись? — промовив Імор.

— Від нинішнього обіду, — відповів Рерпф. — Я віце-керівник у справах туризму, якщо хочеш знати.

— Що таке той туризм, про який ти говориш?

— Ее... ми не дуже впевнені… — сказав Рерпф.

Із-за його плеча висунув голову якийсь старий бородань і крекнув:

— Говорячи від імені торговців вином міста Морпорка, туризм означає бізнес, тямиш?

— Ну? — холодно мовив Імор.

— Ну, — сказав Рерпф, — ми захищаємо наші інтереси, як я й сказав.

— Злодіїв ГЕТЬ, злодіїв ГЕТЬ! — ґелґотав його старший товариш. Дехто підхопив те скандування. Злорф усміхнувся.

— І вбивць також, — скандував старий. Злорф загарчав.

— Усе логічно, — сказав Рерпф. — Скрізь грабунки й убивства. Яке враження матимуть відвідувачі? Їдеш так далеко, щоби побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та суспільними цікавинками, а ще оригінальними звичаями, — натомість же опиняєшся мертвий десь у провулку або ж, як воно бува, пливеш униз Анхом. І як ти розкажеш усім своїм друзям, що прекрасно проводиш час? Будьмо чесними, вам треба йти в ногу з часом.

Злорф та Імор подивилися одне на одного.

— Треба, так? — сказав Імор.

— То рухаймось, брате, — погодився Злорф. Одним рухом він підніс трубку до рота і в напрямку найближчого троля шухнув дротик. Той крутнувся й пожбурив свою сокиру, котра промайнула над головою вбивці та встрягла в нещасливого злодія позаду нього.

Рерпф пригнувся, а троль за його спиною підняв свого величезного залізного арбалета й вистрелив снаряд розміром зі спис у найближчого вбивцю. Та й почалося...

Раніше вже згадувалося, що ті, хто є чутливими до випромінювань глибокого октарину — восьмого кольору, піґменту уяви — можуть бачити таке, що невидиме для інших.

Отож якраз Буйвітер, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вечірні базари Морпорку, та зі Скринею, що тарабанилася позаду, штовхнув високу темну постать. Він повернувся, щоби викрикнути кілька відповідних проклять, і побачив Смерть.

Це певно був Смерть. Більше ніхто не ходив із пустими очицями і, звісно ж, прикметна коса на плечі. Доки Буйвітер із жахом дивився поперед себе, закохана парочка, сміючись із якогось свого жарту, пройшла прямо крізь цю мару, навіть нічого не помітивши.

Смерть мав неабияк здивований вигляд, наскільки це можливо з обличчям без жодних рухомих рис.

— БУЙВІТЕР? — мовив Смерть, голосом таким же низьким та важким, як грюкання свинцевих ляд глибоко під землею.

— Мм, — сказав Буйвітер, намагаючись відійти подалі від того безокого погляду.

— АЛЕ ЧОМУ ТИ ТУТ? — (Бах-бах! — загриміли ляди гробниць у повних червів цитаделях під старими горами...)

— Мм, а чому ні? — відповів Буйвітер. — Як би там не було, певний, у тебе купа справ, тому якщо лиш...

— Я БУВ ЗДИВОВАНИЙ, ЩО ТИ НАШТОВХНУВСЯ НА МЕНЕ, БУЙВІТРЕ. БО Ж У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНА ЗУСТРІЧ ІЗ ТОБОЮ ВЛАСНЕ ЦІЄЇ НОЧІ.

— О ні, не...

— АВЖЕЖ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ДОШКУЛЯЄ В УСІЙ ЦІЙ СПРАВІ, ТО ЦЕ ТЕ, ЩО Я СПОДІВАВСЯ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕВДОПОЛІСІ.

— Але ж це за п’ятсот миль звідси!

— І НЕ КАЖИ. У СИСТЕМІ ЗНОВУ ЗБІЙ. ТАК І Є, ЯК БАЧУ. СЛУХАЙ, НЕМА ЖОДНОГО ШАНСУ, ЩО ТИ...?

Буйвітер відступив, виставивши руки поперед себе у захисній манері. Продавець засушеної риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

— Я МОЖУ ПОЗИЧИТИ ДУЖЕ ШВИДКОГО КОНЯ. БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Ні! — Буйвітер повернувся й побіг. Смерть подивися йому вслід і з гіркотою знизав плечима.

— НУ Й ПІШОВ ТИ, — сказав. Він розвернувся й помітив продавця риби. Загарчавши, Смерть простяг кістяного пальця й зупинив серце чоловіка, та це не принесло йому багато задоволення.

Тоді Смерть згадав, що мало статися пізніше цієї ночі. Було б неправдою сказати, що Смерть усміхнувся, бо в будь-якому разі його обриси були вимушено застиглі у постійному вишкірі. Та він замугикав якусь мелодію, веселу, немов чумна яма, і, загаявшись лише, щоби витягти життя зі зустрічної мушки й одну з дев’яти життів із кота, що ховався під прилавком (усі коти здатні бачити в октарині), Смерть розвернувся й вирушив у сторону «Репнутого барабана».

Морпоркська вулиця Коротка фактично є найдовшою в місті. Вулиця Філігранна перетинає її впередній кінець, наче поперечина в букві Т, а «Репнутий барабан» розташований так, що з нього видно її всю вздовж.

У віддаленому кінці Короткої вулиці вигулькнуло щось темне і продовгувате, зі сотнями тоненьких ніжок, і почали бігти. Спершу воно рухалось незграбною риссю, але вже на половині вулиці помчало зі швидкістю стріли...

А вздовж однієї зі стін «Барабана», за декілька кроків від двох тролів, які охороняли вхід, повільно просувалася темніша тінь. Буйвітер спітнів. Якби вони почули слабке клацання у спеціально наготованих торбинках на його ремені…

Один троль ляпнув другого по плечу; це прозвучало, наче постукування одним каменем по іншому. Вказав на залиту зоряним сяйвом вулицю...

Буйвітер стрімголов вискочив зі свого сховку, обернувся й закинув свою ношу у найближче вікно «Барабана».

Це відбулося на очах у Візеля. Торбина, повільно перекрутившись у повітрі, перелетіла через кімнату і гепнулась об край столу. За мить золоті монети покотилися по всій підлозі, вертячись і виблискуючи.

У кімнаті раптом запанувала тиша, лише чулися тоненькі звуки золота та стогін поранених. Лайнувшись, Візель розправився з убивцею, з яким боровся.

— Це пастка! — крикнув він! — Нікому не рухатись!

Три десятки чоловіків і тузінь тролів, що кинулися до підлоги, ураз застигли.

Далі, уже втретє, розчахнулися двері. Крізь них влетіло двоє тролів, одразу щільно зачинили їх за собою, засунули важкий засув і втекли вниз по сходах.

Іззовні все голосніше долинало тупотіння ніг. Двері знову відчинилися, на цей раз уже востаннє. Власне, вони вибухнули. Великий дерев’яний засув відкинуло через усю кімнату; не витримав і одвірок. Двері й одвірок приземлилися на стіл, який розлетівся на друзки. Саме тоді застиглі бійці зауважили, що серед груди дерева щось є. Виявилося, це коробка, яка яро струшувала зі себе залишки розтрощеної деревини.

У зруйнованому дверному отворі з’явився Буйвітер і метнув чергову золоту гранату. Вона вдарилась об стіну й розсипалася золотим дощем.

Унизу в підвалі Грубань зиркнув догори, щось пробурмотів сам до себе і продовжив свою роботу. Увесь його вертозим’яний запас свічок уже був розкиданий по підлозі та змішаний із трісками. Тепер він вертів бочку з оливою.

— Страх-у-ванні, — пробурмотів він.

Олива розлилась і закрутилася потічком навколо його ніг.

Візель з лютим виразом на обличчі помчав до дверей. Буйвітер добре прицілився і мішечком зі золотом влучив злодію прямісінько в груди. Проте Імор гукнув і звинувачувально тицьнув пальцем. Зі свого сідала серед балок зірвався крук і, блиснувши розчепіреними пазурами, шугонув на чарівника.

Не долетів. Десь на півшляху з купи друзок виплигнула Скриня, на мить роззявилася на льоту й захряснулася знову.

Вона м’яко приземлилася. Буйвітер помітив, що віко знову прочинилося, ледь-ледь. Звідти висунувся довгий, мов лопата, і червонющий, мов буряк, язик та злизав декілька опалих пір’їн.

Тут же зі стелі впала величезна колесоподібна люстра й кімната занурилась у морок. Буйвітер присів і, неначе пружина, підстрибнув на місці, ухопився за балку й, дивуючись власній силі, розмахом підняв себе в порівняну безпеку піддашшя.

— Захопливо, правда ж? — пролунав голос прямісінько біля його вуха.

Унизу злодії, убивці, тролі й торговці — усі майже одночасно зрозуміли, що перебувають у кімнаті, підлога якої підступно всипана золотими монетами, а серед грізних фігур у напівтемряві є щось неймовірно жахливе. Усі як один кинулися до дверей, але в кожного було своє уявлення, де вони розташовані.

Понад тим безладом угор Буйвітер витріщився на Двоквіта.

— Це ти відрізав люстру?— прошипів він.

— Так.

— Як ти тут опинився?

— Я подумав, що краще мені не плутатись під ногами.

Буйвітер задумався. Йому нічого було відповісти.

Двовквіт додав:

— Справжнє бойовище! Ще краще, ніж усе, що я собі уявляв! Гадаєш, треба їм подякувати? Чи це все ти влаштував?

Чарівник незворушно глянув на нього.

— Гадаю, нам треба спуститись униз, — сказав він глухо. — Усі розбіглися.

Він потягнув Двоквіта через засмічену підлогу вгору сходами. Коли вони вихопилися, ніч уже добігала кінця. Ще зоріло кілька зірок, але місяць уже заходив, а докрайово виднілось слабке сіре світіння. Однак головне — вулиця була безлюдна.

Буйвітер принюхався.

— Відчуваєш запах оливи? — запитав він.

Із тіні враз з’явився Візель і підніжкою збив його з ніг.

На горішній сходинці підвалу Грубань став навколішки й намацав коробку зі сірниками. Вона була вогка.

— Я вб’ю цього котяру,— пробурмотів він і навпомацки почав шукати інші сірники, які зазвичай лежали на відкосі край дверей. Їх там не було. Грубань вилаявся.

У повітрі біля нього повис запалений ґнотик.

— ОСЬ, ВІЗЬМИ.

— Дякую,— відповів Грубань.

— ТА НЕМА ЗА ЩО.

Грубань приготувався кинути ґніт униз. Його рука застигла в повітрі. Він глянув на вогник і нахмурився. Тоді підняв його, щоб освітити приміщення. Ґніт не давав багато світла, але освітив постать у темряві...

— О, ні, — видихнув Грубань.

— О ТАК, — відповів Смерть.

Буйвітер покотився.

Мигцем він подумав, що Візель проткне його на місці. Але все було ще гірше. Візель чекав, доки Буйвітер підведеться.

— Бачу, маєш меча, чарівнику, — спокійно мовив він. — Сподіваюсь, ти піднімешся і покажеш, як вправно ним користуєшся.

Буйвітер якомога повільніше піднявся й витягнув з-за паска свій короткий меч, котрий відібрав ув охоронця декілька годин — мов сто років — тому. То була коротка тупа пародія, як порівняти з тонкою, як волосинка, рапірою Візеля.

— Але я не вмію битись мечем, — застогнав чарівник.

— То й добре.

— А ти знаєш, що чарівника неможливо вбити холодною зброєю? — розпачливо сказав Буйвітер.

Візель холодно всміхнувся.

— Чув. Із нетерпінням чекаю, щоби перевірити це.

Він зробив випад. Буйвітер якимсь щастям відбив атаку, від шоку відсмикнув руку, так випадково відбивши й другий удар, а третій — простромив йому робу на рівні серця.

Щось дзенькнуло.

Переможний крик застряг у горлі Візеля. Він висмикнув меча і знову тицьнув ним у чарівника, який задерев’янів від жаху та відчуття провини. Знову пролунав дзвін, і з роздертої мантії чарівника посипалися золоті монети.

— То в тебе золото тече замість крові? — прошипів Візель. — Цікаво, а у твоїй кудлатій борідці ти також наховав монет, паскуднику?

Тільки-но він замахнувся для останнього удару, неясна заграва, що розросталася у дверях «Репнутого барабану», замиготіла, потьмяніла і виверглася ревучою вогняною кулею, яка рознесла стіни, підкинула дах на сто кроків у повітря, прориваючись через нього та випльовуючи розпечені до червоного шматки черепиці.

Візель очманіло втупився в шалене полум’я. А чарівник пірнув під озброєну руку злодія, потягнувши за собою свій меч та при цьому описав ним таку напрочуд незграбну дугу, що вдарив супротивника ефесом і зброя вилетіла Буйвітру з рук. Під дощем з іскор та спломенілих крапель оливи Візель сягнув і вхопив Буйвітра руками за шию, опускаючи його долі.

— Це все ти! — прокричав він. — Ти і твій клятий ящик.

Його великий палець намацав трахею чарівника. «Ось і все, — подумав Буйвітер. — Куди б я не відправився, там не буде гірше, ніж тут…»

— Перепрошую, — сказав Двоквіт.

Буйвітер відчув послаблення хапки. Візель помаленьку піднімався з виразом абсолютної ненависті на обличчі.

На чарівника посипалися жаринки. Він швиденько обтрусився й підвівся. Двоквіт стояв позаду Візеля і вістрям його ж власного, гострого, як шило, клинка торкався спини злодюжки. Буйвітер примружився. Він покопирсався в мантії і витягнув щось, затиснуте в кулаці.

— Не рухайся, — мовив він.

— Я все правильно роблю? — стривожився Двоквіт.

— Він каже, що лише один рух — і він проткне твою печінку, — вільно переклав Буйвітер.

— Сумніваюся — сказав Візель.

— Закладемось?

— Ні!

Тільки-но Візель сіпнувся, щоб обернутися до туриста, Буйвітер раптово кинувся вперед і зарядив злодієві в щелепу. Той здивовано поглянув і тихо повалився в бруд.

Чарівник розтиснув кулак, що нив від удару, і валик золотих монет вислизнув з його тремтячих пальців.

Поглянув на лежачого злодія.

— Так тобі й треба, — видихнув він.

Чарівник закинув голову догори і загорланив, бо йому за комір потрапили жаринки. Полум’я уже перекинулось на дахи протилежного боку вулиці. Люди навколо поспіхом викидали свої пожитки через вікна та рятували коней із задимлених стаєнь. Ще один вибух із розпеченого вулкану, яким став «Барабан», відправив у політ над головами цілий мармуровий камін.

— Назадні ворота найближче звідси! — Буйвітер перекричав гуркіт балок, що валилися. — Бігом!

Незважаючи на пручання Двоквіта, маг схопив його за руку й потягнув за собою вулицею.

— Моя скриня!

— До біса скриню. Постій тут ще трохи і відправишся туди, де вже нічого не буде потрібно. Гайда! — закричав Буйвітер.

Вони проштовхувались крізь натовп переляканих людей, які квапилися покинути це місце. Чарівник жадібно ковтав холодне ранкове повітря. Щось непокоїло його.

— Адже всі свічки загасли, — промовив він. — Як же тоді спалахнув «Барабан»?

— Не знаю, — простогнав Двоквіт. — Це жахливо, Буйвітре. Ми ще й так добре поладнали.

Буйвітер від здивування різко зупинився, що аж якийсь утікач налетів на нього і відскочив, сиплячи прокльони.

— Поладнали?

— Так, чудові парубки. Я гадав, що мова може стати перепоною, але вони так прагнули, щоби я приєднався до них, не хотіли чути жодних відмовок… Я ще подумав, які приязні люди…

Буйвітер вже розтулив рота, аби заперечити йому, але одразу збагнув, що не знає з чого почати.

— Це стане ударом для старого Грубаня, — продовжив Двоквіт. — Усе ж він був мудрим. У мене зберігся той райну, який він заплатив як страхову премію.

Буйвітер не знав, що означає слово «премія», але швидко второпав, про що мова.

— Ти робив страх-у-ванні для «Барабана»? — спитав він. — Ти заклався з Грубанем на те, що будівля не загориться?

— Саме так. Стандартна сума. Двісті райну. А чого ти питаєш?

Буйвітер обернувся й глянув на полум’я, яке підбиралося все ближче, і поміркував, скільки Анх-Морпорку можна було би купити за двісті райну. Досить великий шмат міста, вочевидь. Та лиш не тепер, коли полум’я пожирає все… Він глипнув на туриста...

— Ти… — почав він, шукаючи в пам’яті найгірше слово в тробській мові; проте щасливі маленькі тробійці не вміли міцно лаятись.

— Ти, — повторив він. Ще хтось поспіхом налетів на нього, ледь не зачепивши лезом, що стирчало. Тут замордоханий Буйвітер зірвався.

— Ах ти ж (той, хто з мідним кільцем у носі стоїть у тазику на вершині гори Раруаруа під час сильної грози та кричить, що Алоура, богиня блискавок, схожа на хворобливо покручений корінь улоруа!)

— Я ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, — відповіла постать відходячи.

Кожне слово падало, як важелезна мармурова плита; окрім того Буйвітер був упевнений, що він єдиний, хто чує їх.

Він знову схопив Двоквіта.

— Забираймося звідси! — запропонував він.

Один цікавий побічний ефект пожежі в Анх-Морпорку, пов’язаний із полісом страх-у-ванні, залишив місто через зруйнований дах «Репнутого барабана». Гаряче повітря піднесло його високо в атмосферу Плаского світу, а приземлило за кілька днів та кілька тисяч миль на кущик улоруа на Тробських островах. Прості, життєрадісні острів’яни згодом стали поклонятися йому, як богу, потішаючи тим своїх більш витончених сусідів. На диво кілька наступних років дощі та врожай були надзвичайно щедрі, унаслідок цього на острів була відправлена дослідницька група факультету дрібних релігій Невидимого університету. Їхній висновок був передбачуваний.

Вогонь на крилах вітру посувався з «Барабана» швидше за людину. Дерев’яна конструкція Назадніх воріт вже палала, коли Буйвітер, із розпашілим від полум’я та вкритим бульбашками обличчям, дістався до них. На ту мить він і Двоквіт вже були верхи — роздобути коней не становило проблеми. Хитрий торговець попросив за них у п’ятдесят разів більше вартості, та так і остовпів із роззявленим ротом, коли йому в руку втиснули у тисячу разів більше.

Вони проїхали браму саме тоді, коли перші колоди впали, вибухнувши іскрами. Морпорк уже був полум’яним казаном.

Доки галопували залитою червоним світлом дорогою, Буйвітер спозирнув на свого супутника, котрий саме з усіх сил намагався навчитися їхати верхи.

Хай йому грець, подумалось. Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Може, щось і є в цьому відбитому-звуці-підземних-духів? Важка фраза. Буйвітер намагався скласти язика, щоби вимовити грубі склади цього слова рідною мовою Двоквіта.

— Ехо гномика? — спробував він. — Еко-номіка?

Оце воно. Це звучало так, як треба.

Від останнього охопленого полум’ям району міста, декількасот кроків униз за течією, навдивовижу прямокутний і, очевидно, вельми залитий водою об’єкт торкнувся болота на назадньому березі. У нього миттєво з’явилося безліч ніжок і він задряпався нагору.

Виволокшись на верх берега, Скриня — закіптюжена, заляпана та дуже-дуже зла — струснулась і зібралася. Тоді жвавою риссю подалася геть, а маленький і неймовірно бридкий бісик, умостившись на ляді, з цікавістю споглядав краєвиди.

Бравд зиркнув на Ласку й підняв брови.

— Ось і все, — мовив Буйвітер. — Скриня наздогнала нас, не питай мене, як. Чи є ще трохи вина?

Ласка взяв до рук порожній бурдюк.

— Гадаю, на нині тобі вина достатньо, — відповів він.

Чоло Бравда зморщилося.

— Золото є золото, — нарешті вимовив він. — Як може людина, що має багато золота, вважати себе бідною? Ти або багатий, або бідний. Це здоровий глузд...

Буйвітер гикнув. Йому було вельми важко дотримуватися здорового глузду.

— Ну, — сказав він, — думаю, що… тобто суть у тому… Ну, ви чули про октирон?

Двійко пригодників кивнули. Дивний веселковий метал був майже настільки ж цінним у землях навколо Круглого моря, як груша премудра, і таким же рідкісним. Власник голки, зробленої з октирону, ніколи не загубиться, адже вона завжди вказує на центр Плаского світу, оскільки вельми чутлива до магічного поля диску; також вона дивовижно зашиває шкарпетки.

— Так от, я маю на увазі… розумієте… золото теж має щось на кшталт магічного поля. Такі собі фінансові чари. Ехо гномика, — Буйвітер захихотів.

Ласка встав і потягнувся. Сонце вже давно зійшло, а місто під ними було вкрите туманами й повне смердючих випарів. А ще золота, подумав він. Навіть житель Морпорка за крок від смерті покинув би свої скарби, щоби врятувати власну шкуру. Час іти.

Маленький чоловік, званий Двоквітом, здавалося, спав. Ласка поглянув на нього згори вниз і похитав головою.

— Місто чекає, так чи інакше, — мовив він. — Дякую за цікаву оповідь, чарівниче. Що робитимеш тепер?

Він зиркнув на Скриню, котра миттєво позадкувала й клацнула до нього лядою.

— Ну, зараз жоден корабель не відпливає з міста, — всміхнувся Буйвітер. — Гадаю, ми поїдемо прибережним шляхом до Квірма. Розумієте, я повинен за ним наглядати. Але подивіться, мені це не вдалося...

— Авжеж, авжеж, — заспокійливо сказав Ласка. Він розвернувся і застрибнув у сідло коня, котрого тримав Бравд. Зовсім скоро двійко героїв під хмарою здавалися тільки цятками, що прямували вниз до чорного, як вуглина, міста.

Буйвітер збараніло втупився на лежачого туриста. На двох лежачих туристів. Приблудна думка, що подорожувала вимірами в пошуках розуму, до якого можна пристати, влізла до мозку чарівника, доки той перебував у такому дещо беззахисному стані.

— От і ще добряча халепа, у котру ти мене втягнув, — простогнав він і заточився.

— Божевільний, — мовив Ласка.

Бравд, що галопував кілька кроків позаду, кивнув.

— Усі чарівники такими стають, — відповів він. — Це від випарів ртуті. Мозок відмирає. А ще гриби.

— Проте... — сказав його товариш. Він дістав із туніки золотий диск на короткому ланцюжку. Бравд підняв брови.

— Чарівник сказав, що маленький чоловічок мав при собі якийсь золотий диск, що показував час, — промовив Ласка.

— Пробуджуєш свою жадібність, друзяко? Ти завжди був пречудовим злодієм, Ласко.

— Так, — скромно погодився Ласка. Він торкнувся кнопки на краю диска і той умить відчинився.

Малюсіньке чортеня, ув’язнене всередині, подивилося вгору зі своєї малесенької рахівниці й нахмурилося.

— Ще десять хвилин до восьмої години, — гаркнуло воно. Кришка з тріском зачинилася, ледь не вдаривши по пальцях Ласку...

Із прокльоном чоловік жбурнув визначальника часу далеко у верес, де він, схоже, вдарився бо камінь. У будь-якому разі коробочка розламалася; яскраво спалахнув октарин і запахло сіркою, а істота зникала у той демонічний вимір, котрий звала домом.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Бравд, котрий був надто далеко, аби почути слова.

— Що зробив? — відповів Ласка. — Я нічого не робив. Взагалі нічого не сталося. Уперед — ми марнуємо нагоду!

Бравд кивнув. Разом вони підбатожили своїх коней і поквапилися в напрямку давнього Анха та чесних зачарувань.