Білий Ріг

БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ

Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся на наступний поверх і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, закінчуючи термінову роботу.

Професор підійшов до столу, затиснутого між двома хімічними стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяла трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок, що виник під час читання відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити зроблені йому критичні зауваження.

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть зараз у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і «залізняк», у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінгко з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики з боку авторитетних учених, і зараз у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому праві. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От якби мати в руках докази справжнього існування «дерева життя» середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще було відоме це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вигляд, який воно має, залишались неясними. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись від них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кірхеріуса зветься по-латині «лігнум віте» або «лігнум нефрітікум», що означає «дерево життя» або «ниркове дерево».

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою «коатль» («зміїна вода»). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, проведені славнозвісним Бойлем, який описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще нез’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Кондрашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…

Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена «Берізка». Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Я й побігла за вами… — вона дружньо посміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безкраю російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню нестримність знань, які все більше й більше поширюються по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи дедалі більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилась загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — вірніше морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи:

— Женю! Женю!

Дівчина зашарілась і рвонулася до нього, але зараз же стрималась, подала йому обидві руки:

— Борисе! Звідки ти взявся?

Професор відчув себе зайвим і попрямував у кімнату для курців. Він встиг докурити цигарку, перш ніж Панова з льотчиком знайшли його.

— Знайомтесь, це Борис Андрійович, мій великий великий друг. І знаєте, Костянтине Аркадійовичу, він літав дуже далеко — щойно повернувся — і бачив щось незвичайне. Коли б оте чудо, яке ви сьогодні заперечували. справді не сталося… Але це прекрасно — знайти мене тут!.. Всього три години, як приїхав… — поспішно і трохи безладно говорила дівчина.

Професор залюбки потиснув руку морякові, приємний вигляд якого… так, він безумовно справляє приємне враження.

Вони обмінялися звичайними при першому знайомстві незначними словами, але дівчина нетерпляче перебила:

— Борисе, ви не розумієте… коли в нас є хоча б одна людина, яка зможе пояснити ваше незвичайне відкриття, так це тільки Костянтин Аркадійович!

Усі троє опинилися у професора на квартирі, і тут льотчик докладно і ґрунтовно розповів про свою подорож. Уже початок розповіді змусив професора радісно насторожитись.

Усього два з половиною місяці тому молодий (проте він уже посідав значний командний пост) морський льотчик Борис Андрійович Сергієвський одержав дуже важливе завдання. Пізніше, коли можна буде розголосити те, що зараз ми повинні зберігати в таємниці, такі заходи увійдуть в історію, як приклад самовідданої мужності виконавців і мудрої прозорливості керівників.

Борис Андрійович був призначений у дальній безпосадочний політ для перевезення коштовного вантажу, від швидкості доставки якого багато чого залежало в складних перипетіях війни з фашистами.

Хмарний день був такий же похмурий, як усе навколо. Низенькі будиночки селища губилися серед великих темних ялин. Скрізь стирчали свіжі пеньки. Безпросвітні хмари застилали все навкруги і, осідаючи, розпливалися над самісінькими верхівками дерев прозорими безформними клаптями. Сильно пахло лісовою пріллю, а під ногами хлюпав розкислий болотистий ґрунт і безшумно, з якоюсь неприємною податливістю осідав товстий шар моху. Кроки ставали чіткими тільки на брудно-сірій стрічці бетонної доріжки, вкритої подекуди райдужними масними плямами.

Сергієвський радісним поглядом окинув свою машину, що вже вирулила на старт. Літак був висотний, пасажирського типу, з обох боків його товстого фюзеляжу виднілися невеликі вікна. Спереду фюзеляж закінчувався суцільним металевим конусом, верхня частина якого була перерізана заскленою смугою. Довгі, трохи підняті крила мали кожне по два мотори, захищені широкими кільцями полірованого дюралю. Їхні трилопатеві гвинти повільно оберталися. Позаду чітко вирізнявся дуже високий руль. Сяючи своєю сріблистою голизною, літак був визивно красивий, скидався на зухвалого альбатроса.

Командування аеродрому прибуло на проводи. Сергієвський озирнувся на урочисті і серйозні обличчя проводжаючих і, посміхнувшись, глянув на годинник. Усе було готове. Останні жадібні затяжки — і цигарка полетіла в калюжу. Сергієвський рішуче підійшов до літака.

Тривожне напруження довгої й старанної підготовки зникло, настав час діяти. Полегшено зітхнувши, льотчик подивився на похмуре небо. Там, за хмарами, на величезній висоті, на якій він поведе свого «альбатроса», сяє яскраве літнє сонце…

Кілька чітких команд, герметичні двері зачинилися, почулося м’яке шипіння Це радист перевіряв кран зрівнювача повітряного тиску, — потім усе потонуло в оглушливому ревінні тисячосильних моторів.

Двадцятитонний срібний «альбатрос» легко відірвався од землі, підкоряючись ледве помітному руху руки пілота, і майже вмить щез у непроглядній, похмурій млі. Горизонт у сірій панелі автопілота показав крутий нахил; стрілки альтиметрів неухильно повзли вгору. Туман, що застилав вікна, почав раптом рожевіти, перетворився на жовтогарячий серпанок, і, нарешті, яскраве світло ринуло через похилі стекла. Літак пробив товщу хмар, залишивши їх унизу. Верхівки хаотичного нагромадження хмар сяяли, наче гірський сніг, глибокі западини і «провали» тьмяно сіріли. На висоті сім тисяч метрів Сергієвський ліг на курс, перевів мотори на крейсерські оберти і ввімкнув автопілот.

Другий льотчик, Ємельянов, що займав праве сидіння, зняв навушники і, хмурячи високе з залисинами чоло, пробував послабити занадто тугу пружину. Позаду Ємельянова тихо шелестів сторінками довідника штурман.

Сергієвський зручніше сів у м’якому кріслі, час від часу поглядаючи на прилади. Літак повинен пролетіти тисячі миль над океаном, перш ніж знову ляже під його крилами чужа, але гостинна земля. Годинник, що містився над просвітом центрального скла, показував восьму. Ще півгодини, і почнеться небезпечний район. Там, у спокійній небесній блакиті, нишпорять німецькі повітряні хижаки. Хоч висотний «альбатрос» і оснащений чотирма кулеметами, зустріч з меткими «мессерами» була дуже небезпечною.

Сергієвський думав не про себе, а про дорогоцінний вантаж, що лежав позаду нього в кабіні. Тимчасом товариші Сергієвського спокійно робили кожен своє діло, не розмовляючи і навіть не обмінюючись жестами. Усі ніби мовчки домовились, що говорити, власне, нема про що, поки небезпечний район не лишиться позаду. Найбільш заклопотаний вигляд мав механік, який стежив за численними стрілками приладів.

Срібний «альбатрос» летів з величезною швидкістю. Заспокійливо і рівно гули мотори. Товстий шар хмар, як і раніше, висів між землею і літаком. Зрідка серед хмар темніли глибокі провали з нерівними краями. Там мелькала далека і байдужа до людей у літаку земля, що з такої висоти здавалася рівним темним полем без будь-яких подробиць.

Так минула година, за нею друга. Літак заглибився вже далеко в небезпечний район, розміри якого були, на жаль, занадто великі. Стрільці до болю в очах вдивлялися в чисту синяву неба, у білі хмари. О десятій годині сорок хвилин Сергієвський випрямився в кріслі, міцно стиснувши штурвал.

— Увага! Три ворожі літаки!

Далеко попереду, перед закучерявленим клубком білих хмаринок, з’явилися три невеликі чорні рисочки. Воля до боротьби об’єднала в одне ціле маленьку групу людей, наглухо замкнених у просторій кабіні. Ємельянов, що дивився в бінокль, раптом голосно і презирливо промовив:

— Ці нам не страшні, Борисе!

Знову тисячі сил і тисячі обертів сколихнули літак. Метнулася праворуч стрілка покажчика швидкості підйому. Спідометр хитнувся ліворуч. Ворожі літаки наблизились, розходячись в сторони. Сергієвський, нарешті, припинив підйом, і машина помчала з попередньою швидкістю, залишивши внизу похмурих переслідувачів, які марно намагалися досягти такої ж висоти.

Біла рівнина хмар, що залишилася далеко внизу, розірвалася на велетенські пухнасті клапті. Під ними тьмяним олов’яним листом лежало море, а ліворуч було видно таку ж, тільки трохи темнішого відтінку, смугу землі з примхливими вирізами.

Усе далі й далі прямував літак, пересікаючи небезпечну зону. Змінили курс. Узявши на південь, Сергієвський збільшив швидкість. Ще трохи — і літак досягне океану, залишивши позаду район дій противника. Здавалося, літак зупинився над безмежною гладінню океану-таке одноманітне було все навкруги. З семикілометрової висоти хвиль не було видно, матова блискуча поверхня води здавалась опуклою. Попереду простягався фронт хмар, і це загрожувало порушити спокійну досі обстановку польоту. Проте зміни сталися раніше.

Кількість пройдених кілометрів становила вже понад три тисячі, коли в повітрі знову виникли загрозливі чорні рисочки, а далеко-далеко внизу з’явилися крихітні силуети військових суден. Два ворожі літаки, задерши носи, почали набирати висоту, а третій тримався на певній відстані попереду, біля вигнутого краю густої довгої хмари. Час ніби спинився.

Усе, що сталося потім, відбулося ніби в одну секунду неймовірного напруження. Кулеметні черги полоснули літак поперек фюзеляжу, але глухі звуки пострілів були майже нечутні через шум моторів. Сергієвський нахилив машину і різко кинув її вліво. В ту ж мить зацокотіли кулемети обох турелей. Ще поворот — перед вікном промайнув «мессершмітт», що боком падав униз, потім «альбатрос» понісся з наростаючим ревом униз в пологому піке, швидко зближаючись з третім ворожим літаком. Знову зацокотіли кулемети — повз обличчя Сергієвського пролетіло щось гаряче, бризнули на всі боки осколки, — і «альбатрос» пірнув у густу білясту імлу.

Сергієвський відчув на обличчі майже твердий струмінь холодного повітря і зрозумів, що в носі кабіни пробоїна. Літак і далі мчав крізь непроглядну хмару, Мотори, як і раніше, гули свою переможну пісню. Ось, викликаючи тривогу, сяйнуло яскраве сонячне світло, але назустріч насувалася нова стіна хмар. Знову й знову спалахувало і зникало сонячне сяйво, поки літак остаточно не занурився в глибину багатокілометрової товщі хмар, що високо над океаном ішли з заходу. Літак почало гойдати: повітря було неспокійне, воно ніби намагалося скинути багатотонну вагу корабля.

Скорчене від напруження тіло Сергієвського розслабилося. Він вирівняв літак, кинув погляд на гірокомпас і застиг від подиву: вся верхня частина стойки з приладами являла собою нагромадження знівеченого металу. Сергієвський озирнувся. Злива бронебійних і розривних куль, розбивши передню частину кабіни, пронеслася, мабуть, далі — між пілотами — і вдарила в основу стойки турелі, де була змонтована радіоустановка. Радист лежав на розбитому апараті, притиснувши руку до щоки. Механік, не звертаючи уваги на кров, що просочувалась у нього на плечі, зосереджено гасив якісь тліючі уламки, а другий пілот, Ємельянов, похмуро обмацував руку крізь розірваний рукав комбінезона. Почало стукотіти у вухах, стало важко дихати — тиск у пошкодженій кабіні понизився, зрівнявшись із розрідженим висотним повітрям, і без кисневих апаратів довго протриматися на цій висоті було неможливо.

Поки товариші забивали широку пробоїну в передній частині кабіни і перев’язували поранених, Сергієвський, переконавшись, що товща хмар досягає такої висоти, на якій літак з пошкодженою кабіною триматися не може, пішов на зниження.

Становище літака внаслідок пошкодження основних ведучих приладів та радіоустановки було тяжким. Летіти без сонця над позбавленим орієнтирів океаном — це майже все одно, що летіти сліпим польотом. Поки налагоджували вцілілий магнітний компас, Сергієвський мріяв про пташине відчуття напрямку. Яке особливе чуття веде птахів під час їхніх тривалих перельотів у дощ і туман над морем? Чи виробиться таке почуття у людини, яка теж стала птахом?

Магнітний компас, хоч девіація під час такого струсу і зміщення напевне змінилася, все ж міг давати бодай у межах чверті горизонту, той напрям, без якого навіть найдосконаліший майстерний сліпий політ перетворюється в небезпечну і непевну гру…

Довкола почало темніти. Насувався шторм. Ось по вікнах заструмувала вода; цілі потоки її періщили по літаку, легкий прозорий туман змінився мутною, сірою водяною завісою. Ємельянов з штурманом, втративши надію полагодити радіоустановку, витягли й почали припасовувати аварійну. Механік, балансуючи на правому кріслі, пробував полагодити прилади, які вціліли, але не діяли.

Темрява густішала. Літак здригався від різких поштовхів. На висоті двісті метрів у вікнах посвітлішало: машина виходила з хмар. Ще п’ятдесят метрів — і внизу з’явилися звивисті білі гребені хвиль. Океан бушував. Під похмуро навислими хмарами, у вузенькій щілині між ними і велетенськими хвилями, літак, неначе справжній буревісник, з навальною силою прокладав собі шлях. Машину кидало й розгойдувало, уламки й неприкріплені предмети перекочувалися по кабіні.

Пориви вітру, приглушувані ревом моторів, з шаленою силою накидалися на літак і безсило спливали по гладеньких, полірованих, помітно вібруючих крилах. Чудова конструкція літака давала йому змогу сідати й на воду; але шаленство збурених вод було згубним навіть для літаючого човна. А втім, пілоти були зараз заклопотані зовсім іншим: складні розрахунки можливих помилок ненадійного магнітного компаса, дрейф повітряного корабля, витрата пального…

Сергієвський передав управління Ємельянову (рана в другого пілота була незначною), а сам разом з штурманом схилився над розгорнутими картами. Аварійна радіоустановка чомусь ніяк не хотіла діяти, і серйозно поранений радист не міг допомогти льотчикам. Наближався вечір, туман над океаном густішав, а ще й досі жоден радіопеленг не пролунав у навушниках.

— Давайте англійську карту 2927! — наказав Сергієвський.

Зубчасті голубі, червоні лінії штормів і пасатів перехрещувалися з стрілками на квадратній сітці карти. Обчислення були не досить точні — дуже мало допомагали дані уцілілих навігаційних приладів. Проте гостинний берег — там, далеко попереду, — простягався на тисячі миль. Відхилитися так далеко на північ чи на південь, щоб поминути його, було неможливо. Зваживши все, Сергієвський заспокоївся.

Дві лампочки на стелі кабіни яскраво освітлювали і розбиті шибки приладів. Океан зник, відступивши в темряву, і можна було тільки догадуватись про його небезпечну присутність. Уже тисячі кілометрів водної пустелі залишилися позаду, але внизу, як і раніше, були самі хвилі, тільки хвилі — вічне дихання неосяжної маси води.

Політ тривав більше як півдоби, і далека мета, незважаючи на затримку літака в бою і штормові умови, мала значно наблизитись.

Час спливав повільно, далеко повільніше, ніж посувалися стрілки покажчиків витрачання пального. Понад три тонни бензину лишилося ще в баках літака, але це було вже набагато менше ніж половина початкового запасу. Втрата пального була дуже велика: зустрічний вітер заважав літаку рухатися з потрібного швидкістю.

Сергієвський намагався заспокоїти себе розумними міркуваннями, що все одно нічого не вдієш — треба летіти й летіти, а там видно буде. Погода не сприяла намаганням визначити місце літака: область циклону зосталася позаду, але високі хмари закривали зірки. Ніч тяглася надзвичайно довго, часу для тривожних думок залишалося більше ніж треба. Дев’ятнадцять годин у польоті — і досі ніякісіньких ознак берегових вогнів!

Тепер було ясно, що не тільки шторм затримав літак, а ще й відхилення од потрібного курсу. Сергієвський повернув трохи на північ, сподіваючись виправити можливе відхилення на південь.

Чудові мотори працювали, як і в першу годину польоту, хоч зробили вже три з половиною мільйони обертів. Залишалося всього півтонни бензину.

Світанок настав швидко. Сонячний багрянець залив половину океану позаду літака. Прозорий ранок, здавалось, обіцяв надію і радість. А стрілки бензиномірів повзли й повзли вліво, до грізної для пілота цифри — білого кружечка нуля з товстою рискою, що підкреслювала страшний символ: пального більше нема!

Те, що земля не з’являлася, здавалось неймовірним, а проте було цілковитою реальністю. Ще трохи — і могутня сила моторів згасне, гвинти, що досі оберталися з шаленою швидкістю, зупиняться, і повітряний корабель безпорадно впаде у хвилі. А хвилі ніби чекали свою жертву — плавно й розмірено здіймалися вони з глибини океану, зупиняючись на мить перед тим, як осісти, наче пробуючи дотягтися до літака, що низько мчав над ними.

Зійшло сонце, і це дало можливість визначитись.

— Двадцять сім градусів широти! — вигукнув Сергієвський. — Ми таки добре відхилилися на південь… Найважливіше для нас довгота, а тут справи гірші — приблизно сімдесят дев’ять західної… Ну, товариші, повинна вже з’явитися земля.

Пілот набрав висоту. Справді, на горизонті виступила ледве помітна, схожа на нерухомий гребінь хвилі, темна смуга. До неї були прикуті жадібні погляди запалених, стомлених очей. Ємельянов підняв бінокль, і Сергієвський побачив, що льотчик полегшено зітхнув. Смуга дедалі темнішала і ширшала. Ось її верхній край став нерівним — проступили заокруглені вершини гір чи горбів. Ще двадцять хвилин — і вже можна було чітко розрізнити білу піну прибою. Мотори, вичерпуючи останні літри бензину, гучно ревіли, набираючи висоту для вирішальної хвилини вимушеного приземлення. Сісти на воду біля берега не було ніякої можливості — могутні хвилі билися об тупі виступи темного каміння; вируючи в провалах і тріщинах, відбігали назад в’юнкими запіненими струменями.

Над лінією прибою берег здіймався гранованими уступами, а далі, на схилах ущелин і в неглибоких долинах, неначе був простелений густий зелений килим. Тут теж не було відповідних умов для благополучної посадки. За прибережними горами місцевість знижувалась і, скільки сягало око, її вкривав густий ліс. Подекуди блищали на сонці дзеркальні плями боліт. Праворуч, у відблисках моря, дуже далеко на північ, виступав вузький мис, на якому ледве бовваніло якесь біле підвищення, споруджене людськими руками, — можливо маяк.

Сергієвський помітив уже чітко видимі на березі дерева. Це були пальми. Стрілки бензиномірів дрижали на нулі, — товариші Сергієвського щосили качали ручні насоси, не одриваючи очей від свого командира. Зліва берег повертався до середини суходолу і відхилявся на захід. Літак перелетів через гребенястий, довгий, вкритий пальмами мис, і в цю мить раптом стало тихо. Мотори спинилися. Тільки крайній лівий ще зробив кілька ривків, схожих на постріли, перед крилами замахали лопаті пропелерів, наче попереджаючи, що вони вже більше не можуть тримати корабель у повітрі.

— Стрибати по черзі через ліві двері. Ємельянов, командуй! — наказав Сергієвський, штовхнув штурвал уперед і повів важку машину вниз по похилій лінії, намагаючись розтягти спуск і в той же час уникнути згубної втрати швидкості.

Серед грізної тиші опускався літак. Він похитнувся. Справа здійнялися вгору зелені вершини гір. Ще трохи — і блискуче металеве тіло красивого птаха сплющиться, розлетиться на безформні шматки разом з понівеченими трупами льотчиків. Але екіпаж літака мовчав, затамувавши подих, не наважуючись розлучитися з прекрасною машиною, надіючись на майстерність пілота. А Сергієвський, віддавши наказ, уже не думав про людей, зосередивши всі свої зусилля на тому, щоб зберегти літак і вантаж. Дві-три секунди — земля наближалася… Та раптом пілот помітив невеличку спокійну бухту, одгороджену від ударів прибою зарослими лісом виступами берега. Блискавкою майнуло рішення: поворот, ще крутіший нахил літака вниз — і земля помчала назустріч…

Сергієвський різко рвонув штурвал на себе, осадив величезну машину, як слухняного коня. Не випускаючи шасі, літак зачепився за низенький лісок на виступі берега; затріскотіли зламані дерева, впали з гуркотом. Знесилений срібний птах підім’яв дерева, як траву, і важко плюхнувся в воду, здійнявши стовпи бризок. Пробігши сотні півтори метрів, він зупинився майже біля самісінького протилежного берега. В останню мить Сергієвський встиг випустити шасі, використовуючи найменшу можливість, щоб затримати інерцію важкого корабля. Маневр удався: велетенська машина лягла на прозору блакитну воду, трохи накренившись на праве крило.

Літак ще погойдувався і здригався, коли льотчики вилізли на крило. Мов кам’яна гора звалилася з плечей Сергієвського. Він випростався, радіючи сліпучому сонцю, ласкавій воді і буйній тропічній зелені. Літак упирався колесами шасі в тверде піщане дно, глибина в тому місці, де він зупинився, не перевищувала трьох метрів. Герметична кабіна не пропускала води, а носова пробоїна була вище рівня осадки літака.

— З прибуттям, товариші! — весело промовив Сергієвський. — Правда, не зовсім на місце призначення, та це не біда. Могло бути гірше. А зараз ми десь у Флоріді…

Спека, химерні форми небачених рослин свідчили про те, що це далекий південь.

Усе, що сталося протягом останньої доби, здавалось якимсь примарним сном.

— Ну, робінзони, ще раз оглянемо літак і трохи поспимо. Рекомендую роздягтись, а то зваримося в комбінезонах.

Порадившись з механіком і другим пілотом, Сергієвський вирішив після відпочинку підперти хвостову частину і праве крило якимись стояками, щоб машина не загрузла в ґрунті під час відпливу.

Полуденне сонце нагріло літак, сліпуче відбиваючись од його полірованої поверхні. Льотчики повилазили, віддихуючись, назовні. Поранений радист почував себе краще. Його зручно влаштували, вийнявши двоє вікон, щоб створити освіжаючий протяг.

Льотчики розгорнули складаний гумовий човен: треба було дістатися до берега і знайти там підпірки для машини. Сергієвський залишив одного стрільця чергувати в літаку і, зійшовши на верхню частину лівого крила, оглянув бухту, вибираючи найбільш підхожі дерева.

Гладенька вода бухти мала серцевидний контур. Посередині берегового виступу височіла стрімка скеля, на якій росли тонкі, зігнуті пальми. Мис, що виднівся праворуч і нагадував собою кіготь, поріс перистими деревами, — поспіль вкритими білими квітами. Мис пересікала широка дорога, прокладена літаком. Увагу Сергієвського притягли зламані верхівки, вивернуті з корінням дерева, нагромаджені біля самої води покалічені, розчахнуті стовбури. «Чимало матеріалу для стояків заготовили», — посміхнувшись, подумав льотчик. Деякі уламки дерев були відкинуті далеко вглиб бухти — настільки сильним був удар літака, настільки міцним — його корпус.

— Ну, якби не ця пружиниста перепона… — вголос промовив сам до себе Сергієвський і, не закінчивши думки, подивився на протилежний берег бухти, об який довгокрила машина неминуче розбилася б ущент.

Сівши в човен, льотчики повільно рушили до берега, зламавши дзеркальну гладінь води. Там, де в прозорій воді громадилися розчахнуті уламки дерев, придавлені зверху справжнім лісовим завалом, льотчики були враджені неймовірною, незабутньою картиною.

Рівний твердий пісок на дні утворював однотонну поверхню, яка здавалася бурою крізь голубіючу воду. Над нею, у воді, пронизаній променями сонця, в усіх напрямках згиналися й рухались, перепліталися й змішувались струмені густо-синього і вогняно-золотистого кольору.

Невеличкий піщаний бугорок на дні, під купою навалених стовбурів, був оточений світло-синім півкільцем, сповненим клубками мерехтливого золота і найчистішої сині. Часом поміж золотом і синню звивалися ясно-червоні, вогненно-пурпурові та ізумрудно-зелені струмені. Казкова симфонія сяючих фарб переливалася, відсвічувала, клуботала й струменіла, приковуючи погляд своїм майже гіпнотичним очаруванням.

Приголомшені побаченим видовищем, льотчики довго не могли відвести очей, аж поки, нарешті, Сергієвський рішучим поштовхом не спрямував човен прямо в клуботливе золото. Ліворуч два уламки, відкинуті в глибочінь, стояли майже вертикально, встромившись у дно, і довкола них звивалися такі самі струмені золота з синню, тільки вужчі й прозоріші.

Солодкі пахощі таємничих дерев сповнювали повітря, підсилюючи враження чогось чудесного. Вода в цьому куточку бухти опалесцирувала слабкими, наче дуже розведеними, але такими ж бездоганно чистими фарбами золота, сині й пурпуру.

Сергієвський і його товариші забрели у воду біля берега і почали вибирати підхожі для стояків уламки дерева. Стовбури були не товсті, всього шість-сім сантиметрів у діаметрі, з дуже твердою і важкою деревиною. Темно-бура на колір серцевина дерева була оточена майже білим зовнішнім шаром.

Механік, знайшовши розщеплений навпіл стовбур, занурив його для спроби у воду. Спочатку — перші дві-три хвилини — у воді повільно розпливалася ледве помітна голуба опалесціююча хмаринка, потім від стовбура почали відокремлюватися невеликі райдужні струмені.

Так ось у чому розгадка чудесного забарвлення води в бухті — присутність розщепленої деревини загадкового дерева! Сергієвський уважно дивився на берег, намагаючись запам’ятати обриси дерев. Нічого особливого не було в їхньому розлогому гіллі, в перистому листі, в гронах білих квітів.

Зненацька звідкись із-за мису почувся ледве чутний, але виразний, який не можна було сплутати ні з яким іншим звуком, мотор! Далеке гудіння було рівним і сильним, воно безперечно наближалося до бухти.

— До літака! Швидше! — скомандував Сергієвський.

З лівого крила, що здіймалося над водою, було видно хвилі, які рівномірно й безупинно набігали на берег. Обігнувши довгий східний мис, сірий моторний катер несподівано розсік спокійні хвилі білим від піни буруном. Ніс, високо піднявшись над водою, злегка похитувався, під ним лежала чорна тінь, а металеві частини гарматної і прожекторної установок поблискували тьмяними вогниками.

Катер повернув, мотори змовкли, і маленьке судно підлетіло до літака. На його носі з’явилися кремезні постаті моряків берегової охорони в білих куртках і широких трусах, які здавалися легковажним порушенням необхідної суворості військової форми.

Переговори тривали не довго, і катер зник так само швидко, як і з’явився, а трохи згодом два куцих гідролітаки важко спустилися на воду у великій бухті, за кілометр на захід від бухти «райдужних струменів». Поранений і частина вантажу були забрані на гідролітаки, баки радянського літака заповнили дві тонни бензину. Залишалося дочекатися прибуття двох суден, які під час відпливу мали відбуксирувати літак з маленької бухти через вузький прохід між рифами.

Дуже скоро сутінки змінилися густою темрявою. Сергієвський спохватився, що необхідно взяти з собою зразок чарівного дерева, бо все, що вони бачили в бухті, незабаром здаватиметься неймовірним сном. Чекаючи, поки зійде місяць, льотчик вийшов на крило літака і побачив виразне блакитне сяйво, що поширювалось у воді навколо стояків, які підпирали крило й хвіст літака. Здивований ще одним виявом чудес бухти, пілот глянув у бік потрощеного літаком лісу. На тому місці, де вдень сяяли райдужні струмені, оточена темною водою, яскраво світилася голуба пляма.

Сергієвський сів у човен і поплив до світної плями. Вода навколо розщеплених стовбурів здавалася сяючою газовою хмаркою, що кидала сріблясті відблиски на обличчя й руки Сергієвського. Світла, випромінюваного водою, було досить, щоб орієнтуватись, і льотчик швидко відібрав кілька шматків деревини, а також кілька гілок з листям і квітами.

В той час, коли літак відбуксирували з бухти, Сергієвському було не до розпитувань, а коли бухта «райдужних струменів» залишилася позаду, льотчикові вже нічого більше не вдалося узнати. Дерево, про яке він розповідав, місцеві жителі називали солодким деревом. Воно зустрічалося тут рідко, і ніхто нічого не чув про чудесні якості його деревини.

Повільно й обережно, разом з відпливом, срібний корабель вивели на широкий морський простір, і ревіння моторів сколихнуло спокійний тропічний берег.

«Альбатрос» залишив назавжди чудесну бухту і незабаром переніс назад через океан всю невеличку групу людей, яким судилося бачити одно з невідомих чудес природи.

Професор Кондрашев повернувся на високому стільці назустріч Сергієвському, що зайшов у лабораторію, і мовчки простягнув йому стойку з пробірками, на дні яких лежали маленькі шматочки чарівного дерева, привезеного льотчиком.

У воді переливались і блищали струмочки й хмаринки вогняно-жовтого і синього кольору, набираючи часом зеленувато-жовтих або сяючих голубих тонів.

— Схоже на вашу бухту? — запально посміхнувся професор.

— Не зовсім, — серйозно відповів льотчик. — Там фарби і світіння були значно яскравішими.

— Ну, звичайно, — спохватився Кондрашев, — адже в бухті вода морська! — І капнув у пробірку кілька краплин якогось розчину.

В ту ж мить синь згустилася і з прозорої стала майже непроникною для ока, а жовті хмарки здавалися відлитими з червоного золота.

— Виявляється, — пояснив професор, — додавання до прісної води невеликої кількості лугів різко підсилює здатність дерева забарвлювати воду. А втім, це не фарба, а якась особлива речовина, ще не розгадана наукою, її властивість світитись і опалесціювати може бути дуже цінною. Мені вдалося визначити дерево — воно близьке до звичайних сірих горіхів, але є дуже древнім представником цієї групи і називається ейзенгартія. Ейзенгартія з’явилася не менш як шістдесят мільйонів років тому. Зараз це чагарник, дуже поширений на півдні Сполучених Штатів, але він уже не має ніякісіньких чудесних властивостей — очевидно, виродився в несприятливих умовах життя. Та виявляється, що в Південній Мексіці, на Юкатані, і дуже рідко там, де ви були, оця сама ейзенгартія збереглась у вигляді невеликого, дерева, так само як і в стародавні епохи свого існування. Це дерево має особливі, вже відомі вам властивості. Саме воно і є той «коатль» ацтеків, або «дерево життя» середньовічних учених. Вам, любий мій, належить честь відкриття, вірніше, відновлення відкриття цієї цінної рослини.

Професор підвівся і, урочисто відчинивши скляну шафочку, дістав невеликий бокал, виточений з темної деревини ейзенгартії.

— Вам, — говорив він далі, наливаючи в бокал чисту воду з колби, — по праву належить честь першим випити чарівний напій, який зберігав колись здоров’я середньовічних володарів.

Вода в темному бокалі здавалася дзеркальцем густої блакиті. Сергієвський, ніяково посміхаючись, узяв бокал з рук професора і не вагаючись випив до дна.