Білий Ріг

АТОЛ ФАКАОФО

Невеликий світлий зал був переповнений. Серед різноманітних цивільних костюмів виділялися сині кітелі моряків. Повільно оглянувши зал. капітан-лейтенант Ганешин помітив чиїсь енергійні жести в дальньому ряду — знайомі запрошували на вільне місце. Ганешин почав пробиратися до них поміж рядами стільців.

— Навіть ви прибули! — промовив капітан другого рангу Ісаченко, потискуючи йому руку. — Весь флот, чи що, збирається?

— А що? — здивувався Ганешин.

— Ткачов доповідь робитиме.

— Який це Ткачов? Той, що по непотопленню?

— Навпаки, по потопленню, — відповів дотепом Ісаченко. — Командир сторожового корабля Північного флоту.

— Он як, — байдуже озвався Ганешин. — А що за доповідь?

— Та він нічогісінько не знає! — вигукнув Ісаченко.

Моряки, які оточували співрозмовників, засміялися.

— Ну ж бо, просвітіть, — добродушно посміхнувся Ганешин.

— Сьогодні ж заключне засідання сесії Академії наук, присвяченої морським справам. Ну, а Ткачов виловив незвичайного гада; командуючий наказав йому обов’язково довести це до відома вчених. Ткачов — сміливий командир, але до доповідей не любитель… А втім, починається, — урвав розмову Ісаченко, — самі про все дізнаєтесь.

Почувся дзвінок головуючого. На кафедру рішуче зійшов середній на зріст, світловолосий офіцер з гострим обличчям.

Орден Нахімова прикрашав його старанно випрасуваний кітель. Моряк окинув поглядом притихлий зал і почав говорити, від хвилювання часто й обережно доторкуючись до верхнього гаплика на комірі. Але незабаром доповідач оволодів собою.

Ганешин не раз плавав у тих місцях і тому слухав Ткачова з особливим інтересом. Як тільки Ткачов промовив: «Мій корабель п’ять діб патрулював далеко у відкритому морі, біля тридцять другого меридіана, по-нашому — в четвертому районі», перед очима Ганешина постало похмуре, свинцевого кольору море…

Водний простір не відчувався в холодному, мутному від вологи повітрі. Горизонт був близько і тому таїв v собі небезпечні несподіванки… Поява німецького підводного човна, що йшов повним ходом у надводному положенні, була цілковитою несподіванкою. Очевидно, німці не думали зустріти радянський сторожовий корабель так далеко від берегів, і поки човен занурювався, Ткачову вдалося наблизитися до ворога.

Над морем пролунали постріли, схожі на удари в гігантський бубон, і трохи попереду від того місця, де щойно зникла рубка підводного човна, здійнялися водяні стовпи, пронизані червоними блискавками і хмарками червоного диму. Це рвалися глибинні бомби, поставлені на незначне заглиблення. Досвідчений винищувач човнів, Ткачов в одну мить визначив приблизний сектор знаходження ворога і почав закидати його бомбами.

Тим часом корабель досяг того місця, де занурився підводний човен. Ткачов наказав припинити скидання бомб і застопорив машину. Лейтенант Малютін подав Ткачову навушники гідрофонів, однією рукою продовжуючи обертати рукоятку підсилювача. Невиразний шум моря, що віддавався в гідрофонах, не виявляв присутності підводного ворога. Ткачов зрозумів: підводний човен, почувши, що гвинти над ним стихли, теж застопорив мотори.

Кивнувши лейтенантові, Ткачов рвонув ручку машинного телеграфу, машина почала працювати на повний хід, гвинти зашуміли в гідрофонах, як водопади. Знову пролунав дзвінок телеграфу. В ту ж мить машина зупинилась, і у відлунні руху корабля Ткачов уловив зникаючий, здавалося, дуже далекий шум гвинтів підводного човна.

— Ліво на борт!

Як і раніше, з глибини було чутно рівномірні глухі шуми. Ткачов уявив собі підводний човен там, унизу, як він нишком намагається вислизнути, виляючи на ходу і стопорячи свої електромотори. Через кілька секунд підводний човен знову зупинив свої мотори. Шум гвинтів затих. Але Ткачов уже знав пеленг, приблизну глибину і напрям, в якому тікав противник. Швидкі руки мінерів установили гідростатичні підривні капсулі на глибину дев’яносто метрів: вибух важких глибинних бомб ефективніше діє вгору, ніж в глибину. Ткачов поставив ручку телеграфу на «повний вперед», судно рвонуло з місця, потужні машини збурили за кормою велетенський пінястий вал. Коли швидкість судна досягла п’ятнадцяти вузлів, Ткачов почав натискувати по черзі спускові важелі правого і лівого лотків. Кожна глибинна бомба, схожа на бочку з-під бензину, м’яко падала своєю багатопудовою вагою в спінену за кормою воду, і на її місце поважно, неквапливо підкочувалась інша. А зверху, вздовж лотка безперервним ланцюгом котилися нові й нові чорні, гладенькі бочки, такі невинні на вигляд.

Сторожовий корабель пройшов по широкій дузі, залишаючи за кормою зелені водяні стовпи, вже без вогненних проблисків і значно нижчі. Ткачов стежив за розміщенням вибухів, одночасно обчислюючи розміри та площу накриття. «Ще одну, останню, для певності, — подумав Ткачов, натискуючи на правий важіль бомбоскидувача. — Все одно нікуди не дінеться. На дно він не ляже, глибина тут майже кілометр. Попався!»

Лейтенант, що стежив за секундоміром, здивовано знизав плечима. Вже минув час, необхідний для занурення бомби, а вибуху не було. Ткачов наказав повернути корабель назад, щоб прослухати човен у покритій бомбами зоні.

— Гавриленко! — гукнув лейтенант до мінного старшини. — Ви як поставили підривний капсуль в останній?

— Точнісінько як у всіх: дев’яносто метрів, товаришу лейтенант!

— Мабуть, підривний капсуль відмовив. Дивно, це в мене перший випадок, — промовив здивовано Ткачов.

У цю мить за півкабельтова праворуч від судна здійнявся низький водяний бугор. Ледь чутний удар долинув з глибини, зразу ж заглушений сильним сплеском хвилі, що вдарила в ніс. Корабель хитнуло. Ткачов ухопився за поручень, уривчасто спитав:

— Час, лейтенанте?

— Дві хвилини сорок п’ять секунд, — відповів Малютін.

— Ого! Значить, потонула майже на півкілометра, тому й вибух такий слабкий… Ясно, в підривному капсулі дефект… Ага, піймалися! — крикнув раптом Ткачов, прикипівши очима до того місця, де по схилах невисоких хвиль розпливалася величезна масна пляма.

Машина затихла, і знову чутливі підводні вуха гідрофонів насторожилися, стежачи за боротьбою вже підбитого ворожого човна. Почувся шум гвинтів, уже не рівний, а уривчастий, змовк, знову виник. «Ну й пірнули! Мабуть, заклепки течуть», — подумав Ткачов і послав за новим пеленгом ще дві бомби, не перестаючи стежити в бінокль за спіненою поверхнею води.

— Ліворуч за кормою предмет! — пролунав позаду голос червонофлотця.

Здивований невідповідністю щойно взятого пеленга і місцем виплиття, Ткачов рвучко обернувся, спрямував бінокль на невиразну червону пляму поблизу того місця, де була скинута остання бомба, і мало не відсахнувся од несподіванки. Лінзи бінокля в опаловому серпанку наблизили до його очей обриси гігантського червоно-бурого тіла серед рівномірного коливання хвиль. Це була якась тварина небачених розмірів і забарвлення. Ткачову здалося, що в неї широке тіло, велетенські плавці і могутня кругла шия: голова й хвіст ховалися у хвилях. Найдивовижнішою була гладенька шкіра, подекуди покрита зморшками і складками густо-червоного кольору, що переходить у темно-бурий.

— Праворуч від носа бульбашки!

Голос сигнальника повернув командира до дійсності, і Ткачов знову зосередив свою увагу на боротьбі з під. водним ворогом. Тисячі повітряних бульбашок укрили поверхню хвиль. За хвилину корабель стояв уже над місцем, звідки виходило повітря, і вслухався в глибину.

Раптом вода заклекотіла — це знизу відразу надійшла велика кількість повітря. Одночасно в гідрофонах виник короткий, тупий і невиразний гул. Люди мовчки дивилися. Корабель уже втратив хід і ставав лагом до хвилі. Минуло кілька хвилин. Останні повітряні бульбашки зникли. Жоден звук не долинав знизу в гідрофон. Тільки масна пляма розпливалася дедалі ширше, вирівнюючи загострені гребені хвиль.

Десь далеко внизу, під морською поверхнею, розбитий човен, що не зміг виплисти, провалювався все глибше в безодню, і нещадний тиск води видушував з нього повітря й масло. Ткачов дав кораблю хід і підійшов до Малютіна, що саме знімав навушники.

— Запишемо ще одного, лейтенанте, але, щоб остаточно переконатись, почекаємо трохи, послухаємо… Стривай, а як же страховище? — згадав він. — Хутчій до нього!

На місці, де з’явилася невідома тварина, моряків чекало розчарування: навіть сліду червоного страховища вже не було видно. Холодні хвилі були пустинні, скільки сягало око.

Ткачов з досадою протер пойняті сльозою від напруження очі: «Невже приверзлося? Та ні…»

Товариші, хто ще бачив цього… як його… звіра, що виринув? — звернувся він до команди корабля.

Відгукнулися зразу кілька червонофлотців і старшина Гавриленко, який присягався, що це не що інше, як морський змій, оглушений нашою бомбою.

— Ні, не змій, — перебив сигнальник Єпіфанов, — я бачив: тулуб у нього товстий, широкий і ласти є — хіба ж це змій?

— Ну, все одно не риба і не звір морський, а гад підводний, — обстоював своє Гавриленко.

Гавриленко випередив власний здогад Ткачова, що тварина була оглушена або вбита бомбою і випливла на поверхню. «Ех, досадно, що потонула! Піймати б таке чудо, — подумав Ткачов. — А тепер хто повірить?..»

Ніби вгадавши запитання командира, лейтенант Малютін відповів:

— Цей гад з глибини, глибоководна тварина, і стукнула його наша остання бомба, в якої зіпсований підривний капсуль. Вона пішла в глибину метрів на п’ятсот, звір якраз і виплив біля цього місця. Може, він потонув, а може, й опам’ятався… А втім, я все-таки встиг… — І Малютін витяг з кишені фотоапарат. — За якість не ручаюсь, а п’ять разів клацнув: дуже вже інтересна звірюка! Добре, що телеоб’єктив був пригвинчений.

Ткачов був у захваті від спритності лейтенанта, не підозріваючи, що саме через ці знімки йому доведеться виступати з доповіддю в Москві…

Знімки лейтенанта Малютіна дуже старанно проявили, і все ж вони вийшли недосить чіткими: сірий день, мала видержка і червоний колір гада являли собою несприятливий збіг. Ткачова викликали до командуючого, де він доповів, як усе сталося, показав знімки і дістав розпорядження їхати у Москву, на морську сесію Академії наук.

— Це не має значення, — відповів командуючий на запевнення Ткачова, що ніхто не повірить. — Ми повинні вивчати море, ми зобов’язані повідомляти вчених про таку незвичайну пригоду. Якщо ж учені не повірять тому, що бачила ціла група моряків, — тоді нема чого покладатись на їхній авторитет…

Цими жартівливими словами адмірала під схвальний гомін залу закінчив офіцер свою коротку доповідь і почав демонструвати знімки. Світло погасло, і на високому екрані з’явилося невиразне зображення.

Повільно пройшли один за одним усі п’ять знімків, але Ганешин так і не зміг уявити собі звіра: враження було хистке, невиразне. Спалахнуло світло. Десятки людей, що намагалися визначити тварину за неясними обрисами знімків, пошепки обмінювалися думками. Зникло живе, спільне для всіх людей очарування невідомого, але щось залишилося. Це щось, як визначив Ганешин, було усвідомленням реальності того, що відбулося — схопленої, але вислизнулої таємниці моря. Ганешин задоволено відзначив, як молодо засяяли очі поважних учених і суворих командирів, що сиділи в його ряду. Ніби по залу пролинула мрія, піднявши і об’єднавши найрізноманітніших людей.

У президії зборів зчинився рух. На кафедру зійшов величезний на зріст старик з широкою сивою бородою. Зал притих: багато з присутніх пізнали відомого океанографа, який прославив російську науку про море.

Учений нахилив голову, показавши дві глибокі залисини над масивним чолом, обрамленим сріблястим густим волоссям, і спідлоба оглянув зал. Потім поклав здоровенний кулак на край кафедри, і могутній розкотистий бас залунав у найвіддаленіших куточках залу.

— Ось він, наш Георгій Максимович! — шепнув Ганешину Ісаченко. — З таким голосом лінкором під час шторму командувати, а не лекції читати.

— Та ж він і командував, — кинув Ганешин.

— Товариші, — говорив тимчасом океанограф, — я надзвичайно радий, що мені довелося почути гідне подиву повідомлення капітана Ткачова. Його доповідь дуже до речі припала на заключне засідання нашої сесії. Ми занадто звикли до існування нерозгаданих таємниць моря, багато питань океанографії вважаються досі нерозв’язними. Але, я думаю, всім присутнім відоме повідомлення сміливого американця професора Біба, що спускався в сталевій кулі — батисфері — на кілометрову глибину. Біб спостерігав величезних тварин, що пропливали у неймовірній темряві перед вікнами його батисфери, занадто великих для жалюгідного освітлення, яке давав його прожектор, і для невеликого поля зору кварцових ілюмінаторів. Чи відомо вам, що незадовго до війни біля східних берегів Африки була піймана величезна риба — латимерія — з породи, яка давно зникла з поверхні землі і вважалася вимерлою ще в стародавню геологічну епоху, мало не сто мільйонів років тому? І ось зараз незнаний гад, виявлений у Баренцовому морі капітаном Ткачовим, дає нам ще одне підтвердження таємничого життя морських глибин. Це поки що тінь, яка промайнула перед нами, але тінь уже реального, справді існуючого.

Незважаючи на війну, флот і наші вчені продовжують розширювати знання про море. Але перемога вже близько, товариші, і я сподіваюся побачити вас незабаром на післявоєнній морській сесії, коли наші можливості незмірно зростуть.

Я звертаюся до вас, товариші моряки, від імені науки. Перед нашим флотом — велике майбутнє. Ви, озброєні технічними знаннями і колосальною виробничою могутністю нашої країни, після війни, в спокійних умовах роботи, зможете подати величезну за своїм значенням допомогу науці… — Вчений спинився, голосно зітхнув і загримів ще дужче. — Багато хто думає, що ми знаємо море. Ще б пак, звичайно, ми добре вивчили його поверхню. Всім нам відомо, наприклад, що в Індійському океані зустрічаються найкрутіші хвилі. Льодовитий океан відзначається гігантськими хвилями з надзвичайно довгими фронтами, а Атлантичний дає найвищу морську хвилю. Немає потреби перелічувати вам досягнення океанографії — ви знаєте їх не гірше за мене. Але як тільки від поверхні океану ми переходимо до його глибин, одразу ж відчувається наша слабкість.

Звичайно, ми знаємо загальне розміщення осадків на дні океану. Винайдення ехолота відразу зрушило вперед вивчення рельєфу морського дна, і не за горами той час, коли ми знатимемо цей рельєф не гірше за рельєф суходолу. Але вся справа в тому, що саме дно океану, будова і склад його корінних порід нам зовсім невідомі. Я не перебільшу, коли скажу, що поверхню Місяця ми вивчили значно краще. Уявіть собі океан у вигляді кам’яної чаші, наповненої водою. Так ось, саму чашу ми зовсім не знаємо і поки що не в силі вивчити її.

Моря й океани займають сімдесят один процент поверхні нашої планети. Тому геологія при вивченні земної кори змушена поки що обмежуватися тільки двадцятьма дев’ятьма процентами цієї поверхні. Недивно, що найголовніші, основні питання геології, пізнання яких дасть нам справжню владу над скарбами земних надр, не можуть бути розв’язані без дослідження геології морського дна. Нам потрібні очі й руки в найстрашніших глибинах морів. Ви, молоді командири й інженери, поміркуйте над цим!

Я дозволю собі затримати вашу увагу ще на п’ять хвилин. У центрі Тихого океану, на північ від островів Самоа, є група коралових островів Токелау, частина яких — низькі атоли, тобто кільцевидні коралові острови, часто з лагуною в центрі. Серед вас багате молоді, і я не думаю, щоб їй доводилося бачити справжні атоли; А низький атол, тобто острів, що дуже мало виступає над поверхнею моря, — це незабутнє видовище. Як влучно висловився один із старих капітанів, низький атол — це кільце безупинного гуркоту, туману й піни від шаленіючих навколо хвиль. Біле кільце піни, накрите райдужною, блискучою шапкою сонячних променів, відбитих найдрібнішими краплинами водяного пилу, надзвичайно красиве здалеку на сяючій голубій рівнині моря. Але поблизу такий атол має суворий, а під час припливу навіть і страшний вигляд. Рівні хвилі, що гойдають навколо поверхню океану, біля самого атолу раптом виростають, з шумом мчать і з надзвичайним гуркотом обрушуються на атол. Якщо ж вам доведеться побувати на низьких атолах під час урагану, — запасайтесь мужністю. Густі хмари закриють сонце, і море відразу стане темним і грізним, переораним, наче зморшками гніву, чорними проваллями велетенських валів. Хвилі, здіймаючись усе вище, ринуть на атол, заливаючи й трощачи все на своєму шляху. Тільки одна-дві невеличкі ділянки коралового кільця залишаться незатопленими, і на них, напівзадушена вітром, оглушена гуркотом, засліплена бризками, людина шукатиме порятунку. Жах охоплює і неполохливі душі, коли вони бачать острів, що ніби тоне в страшній самотності посеред шаленіючого океану.

Так ось, серед низьких атолів Токелау є атол Факаофо — невеликий острів, близько трьохсот метрів у діаметрі; проте населення на ньому шістсот душ. Під час припливу від Факаофо над поверхнею моря можна бачити тільки щільний, сіро-зелений купол густих заростей кокосових пальм. Атол Факаофо лежить на дев’ять градусів нижче від екватора, на шляху постійних ураганів. У той час, коли урагани затоплюють сусідні острівці, жителі Факаофо почувають себе в безпеці. Бронзовошкірі, природжені моряки-полінезійці обнесли острів стіною з великих шматків коралового рифу і зробили насип усередині, піднявши поверхню свого острова майже на п’ять метрів над рівнем припливу. Таким чином, туземці не маючи ніякісіньких механізмів, створили собі безпечний притулок. Яку безстрашність і глибоке, вікове знання океану треба було мати, щоб протиставити грізній могутній стихії слабкі сили простих людських рук!

Атол Факаофо завжди є для мене прикладом могутності людини і її влади над морем. І я розповів про цей атол, щоб показати, чого можна досягти найпростішими засобами. Невже ж ми, озброєні могутньою сучасною наукою і технікою, не доб’ємося остаточної перемоги над океаном — влади над його глибинами!

Оце все, що я хотів вам сказати. Дозвольте мені залишитись при надії, що дехто з вас винесе хоч мрію про підкорення глибин океану. А мрія розумної і сильної людини — це вже дуже багато…

Вітер розганяв дрібний дощ, і він поривами налітав на корабель. Горизонт швидко наближався. Світло померкло, наче в повітря витрусили величезну кількість попелу. Надходила ніч.

Корабель плавно гойдався, рівномірно здригаючись від роботи машин. Один з вахтових задраював ілюмінатори в штурманській рубці. Яскраво спалахнув топовий вогонь. Ганешин неквапливо походжав по містку. Головний біль вгамовувався, ніби розчиняючись у вологому й холодному океанському вітрі. Цей біль, наслідок поранення в дні Великої Вітчизняної війни, час від часу мучив його ще й тепер, через кілька років. Ганешин притулився до поручнів, вдивляючись у темряву. В тьмяному поєднанні мороку з судновими вогнями проступали білі надбудови корабля.

Грюкнули двері. Настил містка розсікла широка смуга світла і зникла. Хтось вийшов з рубки, мабуть, приглядався до темряви. Знайшов Ганешина і звернувся до нього:

— Товаришу капітан першого рангу, знову гостра зазубрина. Хочете подивитись…

— Слухайте, капітане другого рангу, тобто Федоре Григоровичу, — перебив Ганешин, — годі тобі мене величати, казав уже не раз!..

— Згоден, Леоніде Степановичу, згоден! — засміявся Щитов, командир гідрографічного судна. — Все ще живуть звички воєнного часу.

Офіцери зайшли в яскраво освітлену рубку, що сяяла полірованим деревом, приладами, дзеркальними шибками. Перехід від холодної темряви і безмежності моря до теплого затишку рубки був приємний. Відчуття посилювалося тихими звуками скрипкової мелодії, що линула з репродуктора в кутку рубки. Мічман, який стояв перед великим циферблатом ехолота, оглянувся і, побачивши Ганешина, виструнчився. Ганешин знову посміхнувся: він ніяк не міг звикнути до шанобливої уваги до нього товаришів по роботі. Зараз, в мирних умовах, це здавалося йому зайвим.

— Продовжуйте свою справу, мічмане! — Ганешин зняв дощовик, зюйдвестку і вийняв люльку.

Мічман зніяковів, тихо відповів:

— Я… я, власне… просто милувався ним…

— Ага, так вам подобається наш новий ехолот, — схвально подивився на юнака Ганешин. — А чим, по-вашому, він кращий за х’юзівський, останньої моделі?

— Та хіба ж можна порівнювати! — вигукнув мічман. — По-перше, діапазон глибин — наш бере будь-яку без найменших кутових зміщень; величезна чутливість, дуже точна автоматична вибірка поправок, а головне, головне… сухий запис ехолота і тут же на стрічці курсові позначки…

— Дуже добре! Я бачу, що ви вже цілком ознайомилися з нашим приладом.

— Товариш Соколов — ентузіаст глибоководних вимірювань, — втрутився Щитов. — Одначе на зубчик треба глянути, а то стрічка сховається.

Ганешин вийняв з рота люльку і підійшов до великого диска, в центрі якого горіло оранжеве вічко і тремтіла тоненька стрілка, оточена потрійним кільцем поділок і цифр. Це був покажчик глибин ехолота, а під ним. у чорній прямокутній рамці, за блискучим склом повільно, майже непомітно повзла блакитна стрічка ехографа — приладу, який креслив безперервний профіль дна під час руху корабля.

Звукові коливання високої частоти, випромінювані з днища судна, летіли вниз, у недосяжні глибини океану, і, повертаючись через складну систему підсилювачів, примушували стрілку коливатися і креслити профільну лінію. Мічман квапливо показав відповідне місце на стрічці. Тут, між товстою рисою дна корабля і скісними позначками пройденої відстані та змін курсу, йшла плавна лінія пологого дна, яка раптово переривалася різким зламом: загострена підводна вершина піднімалася майже на два кілометри з чотирикілометрової плоскодонної западини океану.

Ганешин задоволено посміхався:

— За рейс чотирнадцять «зубчиків» уже знайшли! Недаремно пішов я з вами…

— Леоніде Степановичу, признайся мені по щирості, — почав командир судна, — оці підводні «зубчики» тобі для нового приладу потрібні?

— Угадав, угадав Федоре Григоровичу! — обернувся до Щитова Ганешин. — Сядьмо, а то я по містку кілометрів двадцять виходив. Мій новий прилад уже пройшов усі перевірки, і ми з тобою будемо пробувати його в роботі одразу ж, як повернемося. Можу зараз розповісти — нехай і мічман послухає — принцип побудови приладу ми ке держимо в таємниці. Мій прилад пристосований для того, щоб бачити під водою на найбільших глибинах за принципом телевізора. Основна трудність у розв’язанні цього завдання полягає в освітленні досить великих просторів, щоб через величезне поглинання світлових променів у багатій на кисень глибинній воді телевізор не був подібний до ока дуже близькозорої людини. Я добився хороших результатів тим, що створив «нічне око» — прилад дуже чутливий до світлових променів. Навіть при невеликій кількості світла він дає зображення. Потім я застосував подвійний прожектор з двома однаковими за розміром пучками променів: один з них багатий на червоні та інфрачервоні промені; другий — на сині та ультрафіолетові. Ви знаєте, що вода найшвидше поглинає червоні довгохвильові промені; промені короткохвильові йдуть значно глибше (ультрафіолетові досягають тисячі метрів од поверхні океану). Але зате каламутна вода розсіює світло і легко вбирає короткохвильові промені, тоді як довгохвильові краще пробивають товщу такої води. Якщо відповідно комбінувати найбільш короткі і найбільш довгохвильові промені на глибині у пучку світла мого прожектора, то їх можна застосувати в найрізноманітніших умовах. Такий апарат, опущений у глибину, передає по кабелю нагору електричними хвилями зображення, яке відтворюється на спеціальному екрані. Кут освітлення і кут зору мого апарата дуже широкі; подвійні об’єктиви, що розсуваються, як у далекомірі, дають глибоке стереоскопічне зображення. Прилад бачить ширше й різкішу ніж людське око… Щось ти ніби розчарований, Федоре Григоровичу, — посміхнувся Ганешин. — Ти гадав, мій винахід являє собою щось інше?

— Ні, ні! — винувато почав виправдуватися Щитов. — Я тільки не зовсім розумію, що можна зробити ним на великих глибинах. Для різних рятувальних операцій таке «око», звичайно, важливе. Але в цих випадках глибини незначні і така складність ні до чого… Ну, опустили, оглянули скелю якусь там чи рибину, і все.

— Для початку і цього досить, Федоре Григоровичу.

— Так-то воно так, а далі?

— А далі — руки.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Спершу очі, а потім і руки, кажу, — повторив Ганешин.

— Але ж рук ще немає?

— Ні, є, але ще тільки в кресленнях…

— Еге, — зрадів Щитов, — добре мати такий клотик, як твій! І я б не відмовився.

— Не, знаю, Федоре Григоровичу, іноді важко, коли роками б’єшся над виконанням… — замислено відповів Ганешин, підводячись і потягуючись. — Задумати — одне, а виконати… Іноді дрібниця до божевілля доводить… Ну, я пішов. — Ганешин накинув плащ.

— Хвилиночку, Леоніде Степановичу! — зупинив його Щитов. — Незабаром Ближні острови, а ти хотів захопити західний край Алеутської пучини. Острів Агатту вже близько. Де ж повертати?

— Зараз не пригадаю, — подумавши, відповів Ганешин, — де в них береговий вогонь. Здається, на мисі Дог? Видимість його…

— … вісім миль, — підказав Щитов.

— Ну, це близько… Тоді, за численням, не доходячи двадцяти п’яти миль.

Двері за Ганешиним зачинилися. Щитов і мічман лишились удвох. Минуло близько години. Стрічка ехолота повільно повзла. Дно поступово знижувалося: вже п’ять кілометрів глибини було під кілем судна. Механіки з точністю годинника держали хід, від рівномірності якого залежала точність одержуваного профілю дна.

Щитов довго курив, міркуючи про особисту долю людей, яких колись згуртувала велика війна. Може, тютюн був заміцний, а може, курив він так нещадно, але незабаром Щитов відчув знайомий біль у грудях і вийшов на місток. Дощ усе ще не вщухав, пориви вітру, як і раніше, зривали і спінювали гребені хвиль. Раптом Щитову здалося, що далеко попереду, прямо перед носом корабля, щось блиснуло і в ту ж мить щезло. Майже одночасно почувся хрипкий голос вартового: «Вогонь прямо по носу!..»

Не менш як через п’ять хвилин ледве помітне мерехтіння перетворилося в білу зірочку — зустрічне судно. Хвилини минали, проте ніякісіньких ознак бортових вогнів. Не більше двох миль розділяло кораблі, що зближалися, коли Щитов подав команду:

— Увага, попереду гакабортний вогонь!

— Будемо обганяти, товаришу капітан другого рангу? — запитав вахтовий помічник.

— Обов’язково. Воно ледве плентається.

— А як же курс на промірі?

— Не біда, трохи відхилимося.

Кораблі зближалися, все ще залишаючись у створі кільватера. Помічник узявся за ланцюжок гудка — два короткі, низькі і сильні звуки пронеслися над темним морем, стерновий привід застукотів, і ніс корабля повернув ліворуч.

У просторій каюті Ганешина горіла неяскрава нічна лам полка. Ганешин скинув кітель, чоботи і ліг на диван. Роздягатись і залазити на койку не хотілося, та вже й вставати скоро… Ганешин думав про свій новий апарат. Глибинний телевізор уже готовий, за результат остаточних випробувань винахідник не турбувався. Цим вів виконав першу частину завдання, яке поставив колись перед собою. Кілька років тому старий учений, якого зараз уже немає в живих, говорив про перемогу над океаном, про атол Факаофо. Він говорив не тільки про «очі», але й про «руки»; отже, тепер справа за «руками». В уяві постав керований телемеханічно складний механізм, що всвердлюється, як бур, в океанське дно під наглядом телевізора. Основний принцип — робота без будь-яких герметичних закупорок; уже давно винайдені низьковольтні, високоамперні електромотори, що чудово працюють у воді. Вода мусить бути для цих механізмів таким же природним середовищем, як повітря для наших земних машин: тоді не страшний величезний тиск — ось у чому весь секрет успіху!

Від уривчастих гудків задрижала перебірка. Ганешин машинально прислухався: два короткі — поворот ліворуч. «Когось обганяємо…» Зустріч суден у відкритому морі завжди хвилює душу моряка. Ганешин схопився і почав взувати чоботи.

На містку Щитов і помічник побачили червоний бортовий вогонь, а над топовим вогнем — ще яскравіше червоне світло.

— Траляче судно, — тихо промовив помічник. — Це був не гакабортний вогонь, а круговий топовий, і вище — триколірний ліхтар.

— Бачу, бачу, — обізвався Щитов. — А оце бачите?.. Вахтовий сигнальник, до мене!

На невидному ще борту невідомого судна замиготів вогник. Короткі спалахи чергувалися з гострими довгими променями, що справляли враження протяжного крику «а-а-а-а».

— Викликають нас, — буркнув Щитов. — Еге, так ось у чому справа!

Три короткі спалахи змінилися одним довгим: у темряву ночі одна за одною летіли латинські букви — благання про допомогу.

На містку з’явився задиханий сигнальник з ратьєрівським ліхтарем. Одночасно зійшов на місток Ганешин.

— Скажіть Соколову, щоб зупинив ехолот! — дав розпорядження капітан.

Два кораблі серед океанської ночі перемигувалися світловими спалахами: «Ріковері», Сан-Франциско», «Аметист», Владивосток».

— У мене є кілометр кабельного троса, — пробурчав до Ганешина Щитов, — можу їм позичити…

— Дуже добре! Давайте підходити, може ще чимось допоможемо.

— Прожектор! — скомандував Щитов.

На палубі затупали проворні ноги. Потужний прожектор «Аметиста» пробив у темряві широкий освітлений канал. В кінці його з’явилося чорне низьке судно з далеко віднесеною назад трубою. «Нехай стоїть на місці, підходитиму я, — подумав капітан. — Не знаю, які вони спритні…» Прожектор погас, сигнальник швидко виконав розпорядження, потім «Аметист» знову запалив світло і почав наближатися до незграбного на вигляд «американця».

— Цікаво! Вони теж океанографи, як і ми, — жваво проговорив Ганешин («американець» передав світловим сигналом, що на ньому океанографічна експедиція). — Що ж у них скоїлось?

«Аметист» підійшов до корабля, наскільки дозволяли хвилі, розвернувся лагом, і Ганешин, який добре говорив по-англійськи, взявся за рупор. Плескіт хвиль об борти і посвист вітру заглушали уривчасті слова, але радянські моряки швидко з’ясували трагічну суть того, що сталося. Батисфера — стальна куля, недавно збудована для вивчення глибин, — успішно зробила кілька спусків. Під час останнього спуску обірвався підіймальний канат разом з електричним кабелем і стальна куля залишалася на глибині близько трьох тисяч метрів — найбільшій, на яку вона була розрахована. Батисфера оснащена парафіновим поплавком і в разі обриву кабеля, як тільки припиниться подача струму, що живить електромагніти, повинна виплисти сама. Магніти перестають притягувати важкий залізний баласт, і батисфера випливає. Але цього разу не випливла. В ній двоє людей: інженер, що збудував батисферу, — Джон Мілльс, і вчений-зоолог Норман Нурс. Запас повітря — на шістдесят годин. Уже сорок вісім годин тривають марні спроби намацати батисферу й зачепити гаками за спеціально зроблені на ній скоби. Якщо куля не пошкоджена і дослідники в ній живі, їм залишилося повітря тільки на дванадцять-п’ятнадцять годин…

Радянські моряки мовчки стояли на містку. Велика вантажна стріла американського судна, винесена за борт, кивала своїм носом, наче вказуючи на хвилі, Ш° поглинули стальну кулю.

— Здається, їхнє діло труба, Леоніде Степановичу, — тихо промовив Щитов. — Хіба намацаєш на трьох кілометрах у відкритому морі! Без берегів пеленгуватися ні на що… Ні, не хотів би я там бути…

Ганешин мовчки хмурився, позираючи на «Ріковері».

— Федоре Григоровичу, дайте мені шлюпку, — несподівано сказав він.

Щитов помітив його важкий, настійливий погляд.

Американці побачили танцюючу на хвилях шлюпку і швидко спустили трап. На містку Ганешина оточили. Його спокійні, рішучі очі, що дивилися з-під козирка військового кашкета, прикритого жовтим капюшоном, привертали до себе виснажених боротьбою людей.

— Хто начальник? — неголосно спитав Ганешин.

— Я помічник начальника, капітан судна Пенланд, — відповів американець, що стояв навпроти Ганешина. — Начальник там. — Пенланд показав на море.

— Дозвольте задати вам кілька питань, — говорив далі Ганешин. — Вибачте, що я так коротко, треба поспішати, якщо ми хочемо…

— Ви хочете нам допомогти? — запитав хтось дзвінким голосом.

— Так. Але не перебивайте мене, — сухо додав Ганешин, — я розмовляю з командиром.

— Слухаю вас, — швидко відповів американський капітан.

— Скільки у вас тралячих тросів?

— Два.

— Який завдовжки трос залишився на батисфері?

— В тім то й біда, сер, що канат обірвався якраз біля місця його прикріплення до кулі. Щоб зачепити за нього, нічого й думати, тільки за скоби.

— На батисфері є радіо?

— Є, але не працює, живлення було тільки від кабеля.

— За вашими розрахунками, у них повітря ще на дванадцять годин?

— На дванадцять-п’ятнадцять. Це все, скільки вони зможуть протриматися при найжорстокішій економії.

— Так, становище дуже серйозне. А що ви думаєте робити далі?

— Продовжувати тими ж засобами — поки що нічого не вдієш. У бухту Макдональд, на Агатту, прилетять два літаки. Вранці вони будуть тут і привезуть удосконалені захоплювальні пристрої. В день катастрофи ми викликали по радіо військове судно, оснащене тралом-індикатором для відшукування батисфери електромагнітним способом. Воно йде з найбільшого швидкістю і прибуде сюди завтра. Це, власне, наша остання надія, — закінчив капітан Пенланд, чомусь знижуючи голос і наближаючись до Ганешина. — Разом з нами тралили ще два військові судна, зараз вони пішли в бухту Макдональд.

— Дякую, капітане. Сподіваюсь, ми зможемо допомогти вам. Будьте ласкаві, покажіть ваші лебідки і підіймальні пристрої.

Ганешин і Пенланд зійшли на широку палубу, захаращену бухтами тросів з величезною лебідкою в центрі. Електрична лампа, гойдаючись разом з щоглою, освітлювала нагромадження найрізноманітніших предметів.

— Мені здається, становище безнадійне, сер, — швидко промовив капітан Пенланд, коли вони відійшли трохи од містка. — Поміркуйте самі: величезна глибина, відкрите море, ніякої можливості ні пеленгувати, ні кинути буйок… Я роблю, що можу, дві доби не сходив з палуби. Там, на містку, дружина Мілльса, гідрохімік нашої експедиції. Я не хотів у її присутності висловлювати свою думку.

Ганешин пригадав поривчасте запитання, майже зойк на містку.

— Це вона запитувала мене? — І, почувши ствердну відповідь, пошкодував, що так різко відповів жінці. — Намітимо з містка приблизний район знаходження батисфери, і я буду вдячний вам за вичерпну інформацію… Ще запитання, капітане, — помовчавши, сказав Ганешин, коли вони обережно пробиралися по захаращеній палубі: — Навіщо було вашим дослідникам опускатися тут, у відкритому морі?

— Бачте, тут одне з рідкісних місць, багате на стрімкі скелі і корінні породи, зовсім вільні од наносів. Одним із завдань наших дослідників є вивчення корінних порід у глибинах океану. На жаль, поки що нічого не виходить.

Ганешин не відповів. Він легко збіг сходами на місток:

— Зараз почнемо шукати, поставимо буйок…

— Як — буйок? — зразу почулося кілька голосів.

— Побачите! — Ганешин скупо усміхнувся і підняв руку, але його зупинила маленька рука, що доторкнулася до його рукава.

Моряк обернувся і побачив великі блискучі очі, що дивилися з болісним напруженням.

— Сер капітан, скажіть мені відверто: є надія врятувати їх? Ви зможете це зробити?

Ганешин серйозно відповів:

— Якщо батисфера не пошкоджена, надія є.

— Боже мій! — вигукнула американка.

Але Ганешин м’яко перебив:

— Вибачте, час не жде, — звернувся до всіх, хто стояв на містку: — Радянське гідрографічне судно «Аметист» негайно вживе заходів для врятування. Це, звичайно, не виключає вашої роботи, але зараз, коли ви згодні довіритись нам, прошу на якийсь час відійти од місця занурення батисфери. В моєму розпорядженні є прилади, дуже важливі для даного випадку, проте основний прилад зараз у Владивостоці. Я викличу швидкісний літак. Раніше як через п’ять-шість годин він не зможе прибути — дуже велика відстань. За цей час спробуємо знайти батисферу і позначити її місце буйком. Це значно полегшить рятувальні роботи після прибуття літака, коли в нас залишиться всього сім годин. Піднімати батисферу доведеться вам, у нас немає таких потужних лебідок і тросів. Усе. Дайте сигнал нашому судну, щоб погасили прожектор, і засвітіть овій. Я повертаюсь на «Аметист».

У світлі прожектора «Ріковері» невидимий досі за сліпучим сяйвом «Аметист» раптом з’явився в усій своїй білосніжній пишноті. Гострий обрис корпуса, легкість надбудов поєднувалися з могутністю відігнутих назад труб — ознакою сили машини.

— Це гідрографічне судно? — вигукнув капітан Пенланд. — Та це ж лебідь!

Справді, білий, сяючий вогнями, корабель скидався на велетенського лебедя, що розпростерся на воді перед зльотом.

— Це військове гідрографічне судно, — підкреслив Ганешин, підніс руку до козирка і пішов з містка.

Його шлюпка швидко помчала по широкому світловому коридору. Американські моряки мовчки дивилися їй вслід, трохи спантеличені як появою Ганешина, так і його впевненими розпорядженнями.

— Це, мабуть, поважна особа в росіян, сер, — промовив, нарешті, помічник капітана. — І якщо він зуміє врятувати батисферу…

— Не знаю, чи врятує, — відповів Пенланд. — Але ви гляньте на їхній корабель.

На «Ріковері» знову запала мовчанка, тільки настрій був уже інший. Люди півсвідомо вірили: білий красень-корабель, поява якого серед океанської ночі була такою несподіваною, і цей чоловік з розумними, упертими очима, що так дружньо запропонував допомогу, справді зуміють допомогти.

Тимчасом Ганешин, не гаючи часу, разом з Щитовим попрямував до радіорубки. Завив умформер, замиготіли вогники неонових ламп, над тисячами кілометрів океану полинули умовні позивні. Довго-довго стукотів ключ, та ось, нарешті, радист повернув до офіцерів спітніле обличчя.

— Владивосток відповідає.

— Ну, зараз буде вирішена доля тих двох бідолах, — обернувся до Щитова Ганешин. — Якщо вдасться викликати командуючого… А що, коли він у від’їзді?

Ключ стукотів, змовкав, у відповідь чулося характерне потріскування морзе, знову радист працював ключем, і знову Ганешин напружено прислухався до уривчастої, сухої мови апарата. Чекав і корабель, погойдуючись поряд, і ті двоє, замкнені в стальній домовині на дні океану, і екіпаж «Аметиста», що вже загорівся бажанням врятувати американців…

З штабу повідомили, що адмірал у морі, на своєму кораблі. В безмежну далечінь полетіли позивні потужного нового лінкора. Десь у просторі вони знайшли антени грізного корабля.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Ганешин.

Ключ коротко, точно і ясно простукотів просьбу і замовк. Кілька хвилин напруженого чекання — і в тріскотінні тире й крапок моряки почули: «Даю розпорядження, бажаю успіху».

Тепер усе було просто.

Щитов повів свій корабель на протилежний край району, де, гадали, затонула батисфера.

— Приготувати глибоководний буй, дві тисячі сімсот метрів! — дав команду помічник.

Миттю зачепили гак і вивалили за борт тьмяно поблискуючий прилад, схожий на авіаційну бомбу. Матрос смикнув за лінь, і прилад майже без сплеску зник у зеленавій безодні моря. Через чверть години і п’ятдесят секунд, за секундоміром помічника, над хвилями в світлі прожектора «Аметиста» вискочив предмет, злегка оповитий димом, розкрився, наче парасолька, і маленький білий купол ліг на воду. Радянський корабель просигналив «американцеві» прохання триматися на плавучому якорі і застопорити машину.

— Я хочу уникнути бодай найменшого резонансу їхніх гвинтів, — пояснив Ганешин мічманові, стаючи біля ехолота і неквапливо обертаючи різноманітні верньєри регулювання.

— Дозвольте запитати… — несміливо почав мічман. — Невже ви думаєте ехолотом намацати батисферу?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що ще довоєнні чутливі ехолоти знаходили затонулі кораблі? Наприклад, х’юзівський ехолот так прямо й накреслив ехографом контур «Лузітанії», зобразив навіть розміщення надбудов. І це на глибині п’ятдесят фатомів… Розміри батисфери, які нам сповістили американці, звичайно, зовсім не можна порівнювати з «Лузітанією»: куля три метри, зверху грибовидний поплавок заввишки два метри. Проте наш ехолот значно чутливіший і випромінює поляризовано…

— А… глибина? — обережно зауважив мічман.:

— А точність регулювання? — в тон йому відловів жартома Ганешин і знову схилився над шкалою, поглядаючи в таблиці океанографічних розрізів.

Американці, які весь час стежили за радянським кораблем, бачили, як він то з’являвся в смузі світла, то знову зникав, показуючи червоний або зелений вогонь.

— Дивіться, вони ставлять буйки! — жваво заговорив помічник, коли після другого повороту «Аметиста» перед носом «Ріковері» загойдався білий грибок.

— Очевидно, винайшли буй для глибини. Такі штуки давно використовувались у підводній війні, і тут усе залежить від міцності ліня. Вони добилися цієї міцності, от і все. Дуже просто.

— Всі речі прості, коли знаєш, як їх зробити! — пробурчав помічник, відповідаючи своєму капітанові.

Година за годиною білий корабель борознив невелику площу моря між чотирма навхрест поставленими буйками. Вітер стих, поверхня води стала маслянистою, гладенькою. У тих, що сиділи в батисфері, повітря залишилося на десять годин. Знову важка безнадія повисла над американським кораблем. Але всі, хто був на містку й на палубі, не відводили очей од «Аметиста», начебто їхнє палке бажання могло допомогти йому в розшуках. Ось «Аметист», показавши зелений вогонь, знову повернувся до «Ріковері» і пішов уздовж лівого краю відзначеної буйками площі. Радянський корабель усе наближався, його гострий ніс виростав, ще сотня метрів — і знову безнадійний поворот на північ. Раптом ледве чутний шум машини на «Аметисті» стих. У німій нічній тиші було чутно навіть, як задзвенів телеграф, долинув гучний голос капітана, що подав якусь команду. В незнайомій плавності російської мови зрозумілим було тільки одне слово: «буй».

— Знайшли… вони знайшли! — вигукнула, вся затремтівши, дружина інженера Мілльса.

На американському судні засперечалися, і це якнайкраще свідчило про пожвавлення смертельно втомлених людей. Але ось, підіймаючи, як на крилах, і обіцяючи так багато, знайомий голос з «Аметиста» спокійно повідомив у мегафон:

— Батисферу знайдено!

Півсотні людей на палубі «Ріковері» відповіли радісним вигуком.

У штурманській рубці Ганешин набивав люльку тютюном, напівзаплющивши стомлені від напруження очі. За чотири години розшуків стрічка ехолота вкрилася серією кривих, що йшли одна за одною, але жоден виступ не порушував гладенької лінії скельного профілю. Корабель рухався дуже повільно, одноманітність одержуваних результатів притуплювали увагу, і треба було весь час зусиллям волі загострювати пильність. Недалеко від чергового повороту перо ехографа, що досі йшло плавно, підскочило, і крихітна дужка ледь випнулася над рівною лінією.

— Є! — радісно вигукнув Ганешин.

Помічник стрілою майнув на місток. Продзвенів двічі телеграф — «стоп» і «назад». Щитов крикнув:

— Буй, дві тисячі вісімсот метрів!

І важка бомба шубовснула з лівого борту.

— Ура, пощастило! — поздоровив винахідника Щитов, зайшовши через кілька хвилин до рубки.

— Ну, не дуже, — втомлено озвався Ганешин, — чотири години крутилися… Часу залишилось мало, але треба чекати. Я тут на дивані поваляюсь, поки літак…

На дверях з’явився помічник:

— Американці питають: може, їм спробувати зачепити батисферу, не гаючи часу?

Щитов поглянув на Ганешина. Той, не розплющуючи очей, відповів:

— Звичайно. В такому становищі не можна нехтувати жодним шансом.

«Аметист» поступився своїм місцем біля буя американському судну. Відійшовши на кілька кабельтових, він тихо гойдався, наче відпочиваючи. І справді, втомлені моряки розійшлися по каютах, обидва командири і влаштувалися в рубці. Тільки вахтові дивилися в бік американського судна. Звідти чувся брязкіт лебідок, свистіння пари і скрегіт тросів: американці знову взялися до діла, заохочені успіхом радянських моряків.

Ганешин і Щитов прокинулися одночасно від шуму літаків.

— Ні, не наш! — визначив Щитов.

Світало. Волога й холод проникали крізь одяг, підбадьорюючи капітана, який так і не виспався. З містка здавалося, що в морі панує надзвичайне пожвавлення, біля бортів «Ріковері» пірнали, гойдаючись, два літаки, а трохи віддалік стояли два великих військових судна — довгий сірий високоносий крейсер і приземкуватий сторожовий корабель.

— Населення зростає, — посміхнувся Ганешин. — Незабаром повинні бути й наші. Поїду, мабуть, до американців, подивлюсь, що і як…

Цього разу, як тільки підійшла шлюпка, з борту «Ріковері» почулися вітальні вигуки. Проте обличчя людей, які зустріли Ганешина, були сірі й невеселі. Три години працювали вони, але батисферу так і не пощастило підхопити, не вдалося навіть жодного разу зачепити її тросом. Для врятування людей, що перебували в глибині океану, залишалося сім годин.

— Судно з тралом-індикатором ще не прибуло, — говорив капітан Пенланд Ганешину, — але тепер, після вашого чудесного втручання, воно вже менш потрібне.

Як захопити батисферу на цій проклятій, немислимій глибині? Троси, мабуть, відхиляються… можливо, якась течія в глибоких шарах води. Адже буйок не вказує точного місця…

— Може відхилятися, — підтримав Ганешин, глянувши краєм ока на дружину Мілльса, яка наближалася до нього.

Він повернувся до молодої жінки, приклавши руку до кашкета. Очі американки під страдницьки зведеними бровами зустріли його погляд з такою надією, що Ганешин спохмурнів.

— Ми працювали весь цей час… — Сльози і біль чулися в словах молодої жінки. — Але жахлива глибина сильніша за нас. Тепер я надіюсь тільки на вашу допомогу… — Вона важко перевела подих. — Коли ж має бути ваш літак?

Ганешин підняв руку, щоб глянути на годинник, ї раптом голосно й весело промовив:

— Літак? Він тут!

Всі підвели вгору голови. Літак, якого спочатку не було чути за гуркотом діючої лебідки, знижувався, потрясаючи небо й море ревінням моторів. «Пікірує для швидкості», — зрозумів Ганешин.

Вузька машина з високо поставленими крилами здійняла хмару дрібних бризок, повернулась і незабаром, смирна й безмовна, гойдалася біля «Аметиста». Ранковий туман, ніби злякавшись літака, почав розходитися. Високо над морем голубів небозвід. Сонце заграло на важких, маслянистих хвилях, осяяло білосніжний корпус «Аметиста», замерехтіло сотнями вогників на мідних, до блиску надраєних частинах. Ганешин перевів погляд з літака на «Аметист» і, посміхаючись, сказав американцям:

— Зараз ми побачимо батисферу.

Жінка, стримавши вигук, зробила крок до Ганешина. Той, вгадуючи її думки, додав:

— Якщо хочете, я з великою охотою… Зараз поїдемо.

Ганешин попросив капітана Пенланда почекати, поки встановлять телевізор, а після того, як буде знайдено батисферу, негайно зближуватись з радянським кораблем і діяти за його сигналами.

У цей час на «Аметисті» механік, розмахуючи ключем, виголошував промову перед машиністами і монтерами.

— Від того, як швидко буде встановлена привезена машина, — говорив він, — залежить врятування людей, — адже у них тільки на шість годин повітря. І ще: якщо ми їх врятуємо, — це буде чудо, зроблене руками радянських моряків.

— Ще б пак не чудо! Я працював водолазом, розумію, що це значить з трьох кілометрів отаку комашку дістати, — відповів один машиніст. — Упораємось, я так гадаю…

Капітан Щитов не був здивований появою гості. Її запросили до рубки, і Щитов негайно прикомандирував до неї мічмана, який володів англійською мовою. Дружина інженера Мілльса неуважно слухала його пояснення і часто позирала у вікно рубки на палубу, де кипіла робота: там згвинчували якісь станини, тягли проводи, вивантажували з літака ящики.

На хвилину до рубки зазирнув Ганешин. Молода жінка зразу ж метнулася йому назустріч.

— О, вибачте мені, але ваш прилад, здається, дуже складний. Чи встигнуть його зібрати, адже… — І вона мовчки показала на великий годинник, прикріплений До перебірки.

— Ще шість з половиною годин у нашому розпорядженні, — відповів Ганешин. — Прилад справді складний, але наші моряки, якщо захочуть, зроблять цю — Не приховую — неймовірно важку роботу. А вони хочуть… Вірте нашим морякам, місіс Мілльс. ви можете їм довіритись.

Змученій молодій жінці не залишалося нічого іншого, як знову чекати. Коли б вона могла допомогти змонтувати цей таємничий апарат… Страшне ревіння оглушило її. Для напружених нервів молодої жінки це було занадто.

— Господи, що це таке? — знеможена, прихилилася вона до перебірки.

— Гудок. Він у нас справді дуже сильний, — заклопотано пояснив мічман. — Це «Аметист» дає сигнал, що апарат готовий, і розшуки починаються.

Мічман не помилився. Відразу ж до рубки зайшов Щитов і запросив дружину Мілльса вниз. Глибоководна частина апарата розгойдувалася на винесеній за борт стрілі, величезна котушка з тросом і кабелем була вставлена в лебідку. Корабель повільно прямував до буйка, що позначав місце батисфери.

— Спускати? — звернувся Щитов до Ганешина, як тільки той з’явився на палубі.

— Мабуть, пора.

— А ти не боїшся?

— Чого?

— Ну, мало чого… Апарат тільки-но зібраний, наспіх встановлений, — що як відмовить? Я й то хвилююсь…

— Ні, він багато разів перевірений, випробуваний. Спускай сміливо, та швидше…

Телевізор незабаром зник у хвилях, а кабель іде довго збігав через лічильник котушки, аж поки дивне «око» не досягло, нарешті, потрібної глибини. Трос приєднали до амортизатора, який стримував гойдання судна, і в ту ж мить у лабораторії, де панувала темрява, Ганешин увімкнув струм. Дружина Мілльса, сама не своя від хвилювання, дивилася на овальну пластинку екрана, яка раптом з чорної стала прозорою, пронизаною голубим сяйвом. Ганешин кидав незрозумілі для американки уривчасті слова Щитову, від того команда передавалася на палубу, до лебідок.

Як тільки телевізор установили на висоті п’ятнадцять метрів над дном, Ганещин почав натискувати дві білі кнопки, розташовані праворуч від екрана. Там, унизу, запрацювали маленькі гвинти, обертаючи апарат. У голубому світлі екрана з’явилась чорна тінь, і одразу стало зрозуміло, що оця сяюча блакить — прозора глибинна вода, в якій найдрібніші часточки скаламученого осадку кружляють, наче рій сріблястих порошинок, відбиваючи і розсіюючи світло. Океанське дно на екрані виглядало незвичайно. Людина, потрапивши на іншу планету, була б, мабуть, не менше вражена і позбавлена здатності розуміти те, що в неї перед очима. Тільки Ганешин, що вже призвичаївся до вигляду океанських глибин під час попередніх випробувань свого «ока», обережно налагоджував апарат. Чорний горб зліва, над яким здіймалися легкі клубки каламуті, виявився невисоким виступом скелястого дна. Далі на північ дно ледь-ледь знижувалося, бо червонуватий відблиск його попереду зникав, відрізаний тим самим сріблястим голубим сяйвом.

Маніпулюючи різними регуляторами, Ганешин змінював межу чіткого зображення, одночасно повільно повертаючи прилад, і відповідно змінювалося зображення на екрані. Спершу вдалині з’явилася чорна стіна, яка поступово в сильному світлі прожектора набувала червоного відтінку, потім у ній почали прояснюватися деталі: величезна скісна тріщина, опуклий виступ… Але в цю мить телевізор повернувся, і похмурі скелі зникли в сяючій блакиті, яка освітлювала екран. У глибині екрана з’явилися туманні гострі зубці; наближаючись, вони ставали чіткішими, виразнішими, але основа їхня губилася в синьо-чорній темряві заднього плану.

— Межа освітлення, — пояснив Ганешин, — близько кілометра.

Високі зубці підводного кам’янистого пасма виглядали похмурими, ледве вирізняючись серед вічної темряви підводного світу. Телевізор обійшов по колу — Всюди простягалося бугристе скелясте дно, вкрите шаром намулу. який блищав, освітлений прожектором, наче алюмінієва пудра. Вигляд океанських глибин викликав відчуття чогось ворожого, що таїлося в бездонному мороці, який оточував поле зору телевізора. Це був чужий земній поверхні суворий світ німої тиші, темряви і холоду, непорушний, незмінний, позбавлений надії і краси.

Батисфери ніде не було. «Невже так промахнулися, ставлячи буй? — майнула думка в Ганешина. — На півкілометра! Ясно ж, вона повинна лежати в оцій западині!» Ганешин почав нахиляти об’єктиви апарата вниз. Невиразна темна пляма з’явилася біля краю рамки. Ганешин швидко повернув важельок. Пляма пересунулася до середини, наблизилась і витяглась. Невиразні контури її стали чіткими. Чорний колір знову почав здаватися червоним… Молода жінка позаду Ганешина ледь чутно скрикнула, зразу ж затуливши рота рукою. Яйцеподібний апарат, трохи нахилившись, стояв у центрі рамки, що здавалася зараз прозорим склом. Зображення було настільки чітке, що виразно можна було бачити обривок троса, який звисав згори, товсті петлі рятувальних скоб і Відблиск на ілюмінаторі, що дивився на моряків, наче блискуче гранатово-червоне загадкове око.

— Батисфера має ілюмінатори з усіх чотирьох боків, значить вони нас уже бачать, — пояснив Ганешин дружині Мілльса. — Зараз найголовніше — подивимось, чи живі… — Ганешин поспішно додав: — Спробуємо поговорити з ними.

Він клацнув чимось і поклав довгі пальці на кнопку. Відповідно до рухів пальцями екран то згасав то спалахував знову. Присутні зрозуміли, що, гасячи і знову засвічуючи освітлювач, Ганешин посилає у вікно батисфери світлові сигнали морзе. Багато разів повторивши те саме запитання, Ганешин погасив світло і завмер перед темним екраном, чекаючи відповіді. Всі, хто був у тісній каюті, затамували подих, стримуючи хвилювання, яке охопило кожного в цю вирішальну хвилину. Вона минула — екран залишався чорним. Повільно, лиховісно тяглася друга хвилина, як раптом на темному екрані блиснув яскравий бірюзовий вогник, зник, спалахнув ще яскравіше і розлився широким синім сяйвом — безмовна відповідь, передана світлом з океанського дна.

— Живі! Передайте на «Ріковері», нехай підходять зачеплювати батисферу! — радісно вигукнув Ганешин. У цей час синє світло заблимало, ніби сигнальний ліхтар. — Вони говорять… — обернувся Ганешин до дружини Мілльса, але почув зітхання і глухий звук падаючого тіла.

— Віднесіть у рубку, лікаря до неї! — звернувся Щитов до тих, що підбігли. — Не витримала, бідолашна. Майже три доби… Ну, як там? — звернувся він до Ганешина.

— Передають, що обидва живі, економлять кисень, як тільки можуть, але більше двох годин не витримають. Батисфера не пошкоджена, не відокремився баласт… — читав Ганешин мерехтливі спалахи на екрані. — «Не можемо зрозуміти, як…» Не розумієте, почекайте, — вголос обізвався моряк і почув гудок американського судна.

Почався спуск тросів із захватами. Синє коло на екрані погасло, і відразу ж замиготів прожектор телевізора. Ганешин передав замкненим у батисфері людям, Що вживаються заходи для їхнього: порятунку.

Минула ще година. Спостереження за екраном телевізора велося безперервно. Свистки, окрики в мегафон. Шум машини американського судна, шипіння пари і гуркіт лебідок лунали над морем. Людям в батисфері залишалася ще година життя — шістдесят хвилин — тоді як протягом майже шістдесяти годин сотня інших людей марно докладали всіх зусиль, щоб їх врятувати.

Перемога була здобута непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускали з «Ріковері» за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок «Аметиста», і в ту ж мить машиніст на лебідці «Ріковері» переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот двадцяти двох дротин, разом з батисферою важив шістдесят тонн — це втричі перевищувало звичайне робоче навантаження.

Трос витримав: У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин, обертаючи об’єктиви, якийсь час стежив за нею, аж поки вона зникла, потім вимкнув струм, засвітив у лабораторії світло і, постоявши трохи, щоб призвичаїлись очі, вийшов на палубу. Телевізор був більше не потрібен. Увагу моряка прикувала зараз лебідка «Ріковері», яка повільно витягала з води непомірну вагу. Капітан Пенланд невідступно стежив за акуратними витками, що лягали на барабан, обчислюючи в думці швидкість руху батисфери, — сорок хвилин залишилося до вирішальної миті; «Не встигнемо, задихнуться…»

Взявши на себе смертельний риск, Пенланд наказав прискорити підіймання. Серед напруженої тиші лебідка застукотіла частіше, барабан почав обертатися швидше. Минуло ще кілька хвилин. Раптом різкий свист пари заглушив одноманітний шум лебідки. Лебідка зробила кілька швидких обертів, пополотнілий машиніст миттю перекинув важіль на «стоп».

— Трос!.. — злякано вигукнув хтось.

Охоплені жахом, люди на обох кораблях прикипіли на місці, витягши шиї, вдивляючись за борт. Пенланд став мокрий від поту, в роті у нього пересохло, думки розбіглися. Він не міг командувати, та й не знав, що скомандувати. Але раптом серед спокійного коливання хвиль на поверхню вискочив величезний, голубого кольору яйцеподібний предмет, зник у фонтані бризок і за мить плавно загойдався в білому кільці піни.

Це несподівано відокремився баласт батисфери, вона рвонулася вгору, і храпці автоматично розкрились, звільнивши апарат від ваги троса. З людських грудей вирвався переможний крик, в ту ж мить заглушений могутнім ревом чотирьох гудків. Кораблі посилали в океанський простір вість про нову перемогу людського розуму й волі…

Ганешин стояв, розставивши ноги, і уважно дивився на врятовану батисферу. Щитов поклав свою важку руку йому на плече:

— Леоніде Степановичу, адмірал цікавиться результатами.

— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… І як наша гостя?

— Я відправив її назад. Там вона потрібніша, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть тебе шукала, щоб подякувати.

Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до «Ріковері». Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.

— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — відносно твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.

Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.

— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.

— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.

— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.

— Ні, не поїду.

— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…

— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.

На американському судні були заклопотані піднята тям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський корабель швидко підняв шлюпку й телевізор «Аметист» запитав про здоров’я врятованих, одержав відповідь, що «слабі, але небезпека вже минула», розвернувся і почав набирати хід. Американці не розуміюче стежили за діями «Аметиста» і тільки тоді, коли на фалах нашого судна затріпотів сигнал традиційного прощання, зрозуміли, в чому справа. Сигнальник з «Ріковері» шалено замахав прапорцями, але «Аметист» наддав ходу, і тільки могутній гудок та матроси, що махали безкозирками, посилали дружній прощальний привіт, врятовані дослідники, офіцери й матроси, всі, як один, дивилися вслід білому кораблю, що поступово зменшувався, відходячи все далі й далі в сонячну далечінь. Зненацька над зеленими хвилями розкотився оглушливий гуркіт гармат: крейсер дав салют на честь радянського корабля. Знову й знову гриміли гармати. У відповідь на «Аметисті» замайоріли зірки і смуги американського прапора.

Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин, мріючи про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки, стежив, як укладали телевізор. З містка почувся голос Щитова:

— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.

Американці викликали «Аметист» на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. До сухого потріскування радіо з «Ріковері» раптом приєдналося різке клацання позивних «Аметиста», характерне для потужної радіостанції лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особистому складу «Аметиста». З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:

— Передайте на «Ріковері» начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: «Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з врятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі».

Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.

Осінній владивостоцький дощ безперервно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.

«Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, ще не збагненних світом…»

Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: «На питання, як я досяг таких результатів у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставленого завдання і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий учений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти «очі» й «руки», що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що віл необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — «око» людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно «руки», які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…»

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: «Тому я вважаю, що ваша подяка повинна бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось причина тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…»

Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.