Білий Ріг

БІЛИЙ РІГ

У блідому і пекучому небі повільно кружляв гриф. Без будь-яких зусиль ширяв він на величезній висоті, широко розкинувши нерухомі крила.

Усольцев із заздрістю стежив, як гриф то легко злітав угору, майже зникаючи в сліпучій жаркій синяві, то опускався вниз одразу на сотні метрів.

Усольцев згадав, що грифи надзвичайно зіркі. Зараз, мабуть, гриф видивляється, чи немає де падла. Усольцева пройняв мимовільний внутрішній дрож: смертна туга, яку він пережив, ще не зникла. Розум заспокоївся, але кожен м’яз, кожен нерв сліпо пам’ятав пережиту небезпеку, здригаючись од страху. Так, цей гриф міг би вже сидіти на його трупі, розриваючи гачкуватим дзьобом знівечене, розбите тіло.

Долина, засипана уламками голих скель, що руйнувалися від часу, була розпечена, мов піч. Ні води, ні деревця, ні трави — тільки камінь, дрібний і гострий внизу, нависаючий похмурим громаддям угорі. Розтріскані скелі нещадно палить сонце…

Усольцев підвівся з каменя, на якому сидів, і, відчуваючи неприємну слабість у колінах, пішов по щебеню, що скреготів у нього під ногами. Поблизу, в затінку під виступаючою скелею, стояв кінь. Рудий кашгарський іноходець нашорошив вуха, вітаючи господаря тихим і коротким іржанням. Усольцев попустив повід, ласкаво поплескав коня по шиї і скочив у сідло.

Незабаром перед ним відкрилася долина; іноходець вийшов на простір. Рівний уступ передгір’я завширшки кілька кілометрів круто опускався в безмежний степ, оповитий серпанком куряви і клуботливими струменями нагрітого повітря. Там, далеко, за жовто-сірою смугою горизонту, лежала долина річки Ілі. Велика бистра річка несла з Китаю свою кофейну воду в заростях колючої джидди і квітучих ірисів. Тут, у цьому степовому царстві спокою, не було води. Вітер, сухий і гарячий, шелестів тонкими стеблами чию.

Усольцев зупинив іноходця і, підвівшись на стременах, озирнувся. Впритул до рівної тераси прилягала стрімка коричнево-сіра стіна, порізана короткими сухими долинами, що поділяли її гребінь на ряд нерівних гострих зубців. Посередині, як головна башта фортечної стіни, виступала вперед окрема прямовисна гора. Її пористі опуклі груди були підставлені пекучим вітрам широкого степу, а на самісінькій вершині стирчав зовсім білий зубець, трохи зігнутий і зазубрений. Він чітко вимальовувався на фоні темних порід. Гора була значно вищою за всі інші, і її гостра біла вершина нагадувала високо піднятий в небо гігантський ріг.

Усольцев довго дивився на неприступну гору, страждаючи від сорому. Він, геолог, дослідник, відступив, тремтячи од страху, в ту саму мить, коли перемога, здавалося, була зовсім близько. І це він, про якого говорили як про невтомного і стійкого дослідника Тянь-Шаню! Добре, що він поїхав сам, без помічників! Ніхто не бачив його страху. Усольцев мимохіть озирнувся навколо, але палючий простір був безлюдний — тільки широкі хвилі вітру котилися по зарослому чиєм степу і лілувате марево нерухомо висіло над гірським пасмом, що тягнулося далеко на схід.

Іноходець нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Що ж, Рудий, пора нам додому, — тихо промовив геолог до коня.

І той, ніби зрозумівши, вигнув шию і рушив уздовж уступу. Маленькі круті копита вибивали частий дріб по твердому ґрунту. Швидка їзда заспокоювала збентеженого геолога.

З стрімкого спуску Усольцев побачив стоянку своєї партії. На березі невеликого струмка, під сумнівним захистом філігранних сріблястих гілок джиддових заростей, були нап’яті два намети і здіймався ледь помітний стовпчик диму. Трохи далі, вже на межі степу, стояв товстий карагач, неначе обтяжений вагою свого густого листя. Під ним виднівся ще один високий намет. Усольцев глянув на нього й одвернувся, знову відчувши уже в який раз той самий сум.

— Хлопці не повернулися ще, Арслане?

Старкуватий робітник-уйгур, що мішав плов у великому казані, підбіг до коня.

— Я сам розсідлаю, а то у тебе пригорить плов. Їсти не хочу, жарко…

Вузькі очі уйгура уважно глянули на Усольцева.

— Мабуть, знов Ак-Мюнгуз[1] їздив?

— Ні… — Усольцев ледь-ледь почервонів. — У той бік, але мимо…

— Старі кажуть — Ак-Мюнгуз навіть орел не сідає: він гострий, як шемшир[2], — говорив уйгур.

Усольцев, не відповідаючи, роздягнувся і попрямував до струмка. Холодна прозора вода дробилась на гострому камінні і здалеку здавалася стрічкою пом’ятого білого оксамиту. Дзвінке переливчасте дзюрчання було. сповнене відради після мертвих, розжарених долин і посвисту вітру.

Усольцев, освіжившись умиванням, ліг у затінку під парасолькою, закурив і поринув у невеселі думки…

Свідомість поразки отруювала відпочинок, віра в себе похитнулась. Усольцев намагався заспокоїти свою совість думкою про визнану неприступність Білого Рога, але це йому не вдалося. Глибоко вражений своєю невдачею, він мимоволі потягнувся до тієї, що вже давно була його незмінним другом, але тільки… у мріях.

Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.

«Що говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…» — «Порохом?» — гнівно запитав Усольцев і пішов, не сказавши нічого, щоб більше не повертатися.

Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обслідувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, той, хто уникав зайвих зустрічей і обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до її намету. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..

На ящику біля намету сиділа й шила повна дівчина в круглих окулярах. Вона дружелюбно привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.

— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету.

— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!

Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у суворі сірі, з золотавими іскорками очі.

— Щось трапилось?

— Нічого не трапилось, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.

— А в мене сьогодні був день приємного безділля. Ми поїхали в Підгорне за поштою. Управління телеграфувало ще минулого тижня про зміни дальшого плану. Чекаємо докладного розпорядження. Робота тут закінчена, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, прислали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту[3]… І все. А родовище, яке було колись наверху, давно зруйноване, знесене!

— Так, якби збереглися вищі вершини, — згодився Усольцев.

— Тільки Білий ріг, — зітхнула Віра Борисівна. — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам попросити сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет залишиться нерозгаданим, — весело закінчила вона.

Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.

— «Сходження на Еверест». Ось чим ви зачитувалися цілий день!

— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен і по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище за саму себе.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?

Очі Віри Борисівни потемніли.

— Так, з вашої точки зору це — поразка. Вони самі це визнали. «Нам немає пробачення, ми розбиті в цьому чесному бою, переможені висотою гори і розрідженим повітрям», — прочитала Віра Борисівна, взявши книжку з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно високу мету, хай і невідповідну до ваших даних? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна оголена, скеляста гора. На тій неприступній висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту!

Усольцев мовчки слухав.

— Але тільки одиниці здатні на такі подвиги! — вигукнув він. — І Еверест, зрештою, теж тільки один на світі.

— Неправда, це просто неправда! У кожного можуть бути свої Еверести. Невже вам потрібні приклади з нашого життя? А війна — хіба вона не дала героїв, що піднялися вище за свої власні сили?

— Але той, справжній Еверест, він безумовний для всіх і кожного, — не здавався Усольцев, — а у виборі власного Евересту можна ж і помилитися.

— Це ви добре сказали! — вигукнула Віра Борисівна. Вона насмішкувато глянула на Усольцева. — Справді, уявіть собі: ви вкладаєте все, що у вас є, в Еверест, а в дійсності він виявляється малесенькою гіркою… ну, хоча б такою, як оці наші. Який жалюгідний кінець!

— Такою, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.

І в ту ж мить з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він пластом лежав на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе горох, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затри матися, він припадав до схилу всім своїм тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся вбік, покотився, перевернувся і повис, учепившись скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.

Одинока мовчазна боротьба в смертній тузі….

Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…

Чотири голови схилилися над придавленою камінчиками картою. Палець виконроба дряпав папір зламаним нігтем.

— Сьогодні ми досягли, нарешті, північно-східного кордону планшета[4]. Ось тут ця долина, Олегу Сергійовичу. Там знову скид[5], впритул стоять стародавні діорити[6]. Отже, кінець нашого острівця метаморфічної товщі[7] — остання точка.

Виконроб почав розв’язувати торбинки, кваплячись до настання темноти показати зразки.

Усольцев розглядав вивчену до найменших подробиць карту. За хвилястими лініями горизонталей[8], стрілками, за кольоровими плямами порід і тектонічними[9] лініями перед геологом поставала історія навколишньої місцевості. Зовсім недавно — що таке мільйон років за геологічними масштабами! — низьке, рівне плоскогір’я розкололи гігантські тріщини, вздовж яких почали рухатись, опускаючись і піднімаючись, великі ділянки земної кори. На півночі утворився провал; тепер там, у цій улоговині, тече річка Ілі і розстилається широкий степ. На південь від того місця, де стоять їхні намети, здіймається уступами хребет, неначе гігантські сходи. На найвищих уступах робота води, вітру й сонця зруйнувала рівні східці, утворивши безладне стовпище гірських вершин. Верхні пласти на цих горах знесені. Вони розсипались і лягли рихлими пісками та глинами на дно низької улоговини. Але цей перший уступ повинен зберігати під прикриттям наносів ті породи, які зникли на горах: його поверхня не зазнавала розмиву. Якби пробити верхній шар уступу шурфом або шахтою — адже він не більше як тридцять метрів завтовшки! Але для того, щоб розпочати таку роботу, треба знати хоч приблизно, що обіцяє верхня товща, яка зникла на горах. Відповідь на це питання може дати тільки Білий Ріг: на його неприступній вершині уцілів невеличкий острівець верхніх шарів. Грань між темними метаморфічними породами і загадковим білим вістрям видно дуже чітко — падіння у бік скиду. Отже, немає сумніву, що в ділянці, яка опустилась, ця біла порода цілком збереглася. А гора наче зачарована: скільки не шукав він серед осипів зруйнованої породи біля її підніжжя, не зміг знайти жодного шматка, що відпав од Рогу… Якась вічна, незламна порода складає білий зубець! Але саме біля підніжжя Ак-Мюнгузу були знайдені два величезні кристали каситериту — олов’яного каменю…

Ні, таємницю Білого Рогу треба розкрити за всяку ціну! Тільки на цій вершині лежить ключ до рудних скарбів, похованих унизу, Олово! Як воно потрібне нашій країні! Це ясно усвідомлює він, геолог. Значить, геолог і повинен зробити те, чого не можуть інші — ті, хто не розуміє всієї важливості відкриття!

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову пережив невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

«Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зійшов місяць, треба дістати зубила».

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копатися в ньому.

Від дальнього намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

«Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…» — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

«Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юсь, ще подумає щось… Ніби я через неї поліз… А тут оця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!»

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні не впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай за підводою.

— Значить, переберемося ближче до кордону?

— Так, у Такир-Ачинохо.

— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?

— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.

— До Ак-Мюнгузу?

— Ні, трохи далі.

— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…

— Ну, і що ж? — нетерпляче перебив Усольцев.

— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.

Хмара куряви здіймалася за рудим іноходцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібно-шарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів по цей рік Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже вдалося піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини залишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.

Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.

Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати?

Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. «Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба».

У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової[10] жили, схожої на рване м’ясо. Він пересікає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил укритий дрібними шматочками щебеню, які котились, неначе дріб, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.

Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площадку, вірніше, виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площадки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.

«Дивно, як це я раніше не бачив цієї площадки? Правда, зараз вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця».

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в бік Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки хитнув головою.

— Товариш начальник, який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозними. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала; мимоволі посміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не говорив, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали[11], коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими фарбами. Такою вона, мабуть, і була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.

… Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласса. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете[12]. Зав’язався кривавий бій. Джете були розгром лені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільш тішився він однією з полонянок. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Її викрали джете у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя, її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.

Минуло два роки.

Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.

Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий воїн. Він приїхав сам-один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.

На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.

— Великий хане, — сказав прибулий, — я приїхав до і тебе з далекої жаркої країни, де пломінь сонця палить мертві піски на берегах гарячого червоного моря. Важкими були мої розшуки. Цілий рік блукав я горами й долинами від Коканда до синього Іссик-Кулю, поки чутки й поголос не привели мене до тебе. Скажи, чи і в тебе перебуває дівчина, яку ви взяли у джете Таласса і прозиваєте Сейдюруш?

Хан ствердно хитнув головою, і воїн вів далі:

— Ця дівчина, хане, моя наречена, і я заприсягнувся, що ніякі сили неба і пекла не розлучать мене з нею. Три роки воював я на кордонах Індії і в страшній пустелі Тар, повернувся і дізнався, що родичі, не дочекавшись мене, послали її до батька. Знову вирушив я в далеку й небезпечну дорогу, бився, гинучи від спраги й голоду, пройшов багато чужих країн — і ось я тут, перед тобою. Швидко мчить ріка часу по каменях життя. Я вже немолодий, але, як і раніше, безмежно я люблю свою наречену. Скажи, хане, хіба не заслужив я її цим важким шляхом? Віддай мені її, могутній і повелителю, — я знаю, інакше не може бути: вона теж довго і віддано чекала мого повернення.

Ледь помітна усмішка пробігла по грізному обличчю хана. Він промовив:

— Благородний воїне, будь моїм гостем. Залишайся на бенкет, сідай в почесному ряду. А потім, увечері, тебе проведуть до мене, і збудеться, що заповів Аллах.

Суворий воїн прийняв запрошення. Гості ставали дедалі веселішими. Нарешті з’явилися співці. Після улюбленої пісні хана про гірського орла залунали пісні, в яких вихвалялася Сейдюруш — коханка хана та його синів. Хан крадькома позирав на чужоземця і бачив, що його обличчя ставало чимраз похмурішим. Коли старий співець — гордість народу — заспівав про те, як любить і пестить Сейдюруш своїх повелителів, чужий воїн схопився і крикнув співцеві:

— Замовкни, старий брехуне! Як ти смієш зводити наклеп на ту, біля ніг якої ти негідний навіть повзати?

Гомін обурення пронісся в натовпі гостей. Старші вступилися за ображеного співця. Палких юнаків обурила презирлива гордовитість воїна. Двоє джигітів з люттю кинулися на чужоземця. Міцною нещадною рукою відкинув він нападаючих, і ось на ханському бенкеті заблискотіли мечі. Воїн сильним стрибком метнувся до своєї зброї, схопив щит і довгу сокиру. Притиснувшись спиною до стіни, зустрів натовп ворогів. Вони розбились об нього, як хвилі об твердий камінь, відхлинули, кинулися знову. Двоє, троє, п’ятеро впали, обливаючись кров’ю, а воїн був цілісінький. З блискавичною швидкістю рубав він праворуч і ліворуч, вражаючи найкращих джигітів. Дедалі грізнішим ставало обличчя воїна; сильнішими удари його сокири. Але тут хан владним окриком зупинив нападаючих.

Знехотя відступив розлютований натовп, стискуючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.

— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.

— Правди, — відповів воїн.

— Правди? Гаразд. Так знай же, я за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова і кажу тобі: все, про що співали співці, — свята правда!

Здригнувся чужоземець, упустив сокиру й щит. Старим і змученим стало його обличчя.

— Ну що, ти й зараз просиш повернути її тобі? — запитав хан.

Воїн блиснув очима і випростався, як розпрямляється зігнутий арабський клинок.

— Так, хане, — була тверда відповідь.

— Добре, я віддам її тобі, але ти заплатиш за це дорогою ціною.

— Я готовий, — безтрепетно відповів воїн.

Хан замислився.

— Зараз рік бика[13], — звернувся він до гостей. — Пам’ятаєте пророцтво, написане над входом древнього гумбеза, який стоїть поблизу Ак-Мюнгузу? «В рік бика, хто покладе свій меч на ріг кам’яного бика, пронесе свій рід на тисячі літ». Кілька сміливців загинули, пробуючи виконати це завдання, але Ак-Мюнгуз залишився неприступним. Ось твоя плата, хоробрий воїне, — повернувся хан до чужоземця, що нерухомо слухав його, — піднімись на Ак-Мюнгуз і поклади мій золотий меч на його вершину, виконай древнє пророцтво, і тоді — слово моє тверде! — ти одержиш жінку.

Радість і страх охопили присутніх. Наказ хана пролунав як смертний вирок.

Але чужоземець не схитнувся, його похмуре обличчя прояснилось від гордої посмішки.

— Я розумію тебе, хане, і виконаю твою волю. Тільки ж знайте, ти, повелителю, і ви, його піддані: яким і би не був кінець — я зроблю це не заради своєї коханої, не заради Сейдюруш. Я йду захищати зганьблену нею честь своєї гордої батьківщини, повернути в очах вашого народу славу моєї далекої країни. Милість всемогутнього бога вестиме мене до високої і славної мети!

За наказом хана зброярі принесли його знаменитий золотий меч, щоб зберігся він навіки на вершині Ак-Мюнгузу. Залили вовчим салом піхви, обмотали просмоленою тканиною. Безліч людей рушило до Ак-Мюнгузу. Їхали до нього цілий день, і тільки надвечір хан та його гості злізли з потомлених коней на широкому уступі біля підніжжя страшної гори. Хан наказав чужоземцеві відпочити, і той безтурботно проспав ніч під охороною воїнів.

Ранок видався похмурий, вітряний. Ніби само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистів і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роздягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.

І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом, весь обідраний, закривавлений. Хан додержав слова — до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися ханові сини до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:

— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.

Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…

Іноходець розхитувався під Усольцевим, копита ковзали по камінню. Хмари швидко бігли по небу, гнані могутнім напором вітру. Закриті від сонця, гори здавалися суворими і похмурими.

Усольцев спішився і ніжно погладив іноходця, поцілував його в м’яку верхню губу. Потім відштовхнув голову коня, поплескав по крупу. Рудий кінь відійшов убік і, вигнувши шию, дивився на хазяїна.

— Іди пасись, — суворо сказав йому Усольцев, відчуваючи, як хвилювання здавлює горло.

Геолог скинув зайвий одяг, прив’язав до руки молоток. Він потрібен був для забивання зубил на твердому урвищі Білого Рогу і потім — якщо вдасться…

Усольцев роззувся. Гостре каміння скоро поріже йому ноги, але він знав: якщо він вилізе, то тільки босоніж. Геолог повісив на груди мішок із зубилами і рушив до червоного стовпа пегматитової жили.

Навколишній світ і час перестали існувати. Всі фізичні й духовні сили Усольцева злилися в тому згубному для слабких останньому зусиллі, досягти якого не часто дано людині. Минуло кілька годин. Тремтячи від напруження, Усольцев зупинився, притиснувшись до прямовисних кам’яних грудей скелі. Він був уже значно вище від того місця, звідки повернув праворуч під час першої спроби. Од головної жили відходило тоненьке відгалуження дрібнозернистого пегматиту, що пересікало схил навскоси, піднімаючись вгору й ліворуч, його твердий верхній край ледь помітно виступав із сланців, утворюючи карниз сантиметрів два-три завширшки. По цій жилі можна було б наблизитися до зрізу західної грані гори там, де вона переламувалась і переходила в звернений до степу головний північний обрив Білого Рогу. Вище схил ставав не таким стрімким, і була надія піднятися по ньому на значну висоту.

Усольцев мав намір забити в тріщини сланців над тонкою жилкою кілька зубил і за їх допомогою втриматися на карнизі.

І ось, приліпившись до стіни на висоті сто п’ятдесят метрів, геолог зрозумів, що не може навіть на найменшу долю секунди відвести од скелі хоча б одну руку. Становище виявилося безнадійним: щоб обійти виступаюче ребро і стати на карниз, треба було за щось ухопитись, а забити зубило він не міг.

Розплатаний на скелі, геолог з тривогою розглядав нависле над ним урвище. В глибині душі ворухнувся розпач. І тої ж миті яскраво сяйнула думка: «А як же казковий воїн? Вітер… так, воїн піднявся в такий самий буряний день…» Усольцев раптово зробив крок убік, перекинувши тіло через виступ ребра, вчепився пальцями в гладку стіну і… хитнувся назад. До болю, ніби розриваючись, напружилися м’язи живота, щоб затримати падіння. В ту ж секунду порив вітру, що вирвався з-за ребра, м’яко штовхнув геолога в спину. Схоплене смертю тіло, відчувши несподівану підтримку, випросталось і притиснулося до стіни. Усольцев був на карнизі. Тут, за ребром, подув дуже сильний вітер. Його м’яка міць підтримувала геолога. Усольцев відчув, що він може рухатися по карнизу жили, незважаючи навіть на те, що вона піднімається вгору. Він пересунувся ще на п’ятдесят метрів вище, дивуючись, що досі не впав. Вітер бушував дужче, тиснучи на груди гори, і раптом Усольцев зрозумів, що він може випрямитися і просто йти по схилу, вже не такому стрімкому. Повільно переставляючи закривавлені ступні, Усольцев обмацував ними кручу і зсовував убік розпушену корку, що осипалася вниз. Поволі-поволі піднімався він усе вище. Вітер ревів і свистів, щебінь шурхотів, осипаючись, і Усольцева охопила дивна радість. Він ніби ширяв у височині, майже не опираючись на скелю, і певність у досягненні мети додавали йому нових сил. Нарешті Усольцев уперся в гладеньку прямовисну стіну високого цоколя. На цьому цоколі, все ще на великій висоті, здіймався до хмар гострий кінець Рогу. Зблизька біла маса Рогу здавалася поцяцькованою великими чорними плямами. Усольцев з радістю подумав, що він не використав жодного з своїх дванадцяти зубил. Стіна приблизно метрів десять угору була така щільна і стрімка, що ніякі сили не допомогли б йому подолати цю перешкоду. Досвідчене око геолога легко знаходило слабкі місця кам’яної броні — тріщини кліважу[14], місця зіткнення різних шарів. Усольцев забивав сюди зубила якомога глибше. Він узяв з собою тільки найтонші і найлегші зубила, досить було одному з них зламатися і…

Піднявшись по зубилах, геолог змушений був перейти на південний бік кам’яної башти. Голови шарів[15] утворювали невеликі уступи — можливість підійматися вище. Тут вітер, який досі був вірним помічником, став небезпечним ворогом. Тільки тому, що скеля прикривала Усольцева від ударів вітру, він не впав. Кілька разів геолог зривався з сипких виступів і довго висів на руках, обливаючись холодним потом, гарячково намацуючи пальцями ніг опору. Дедалі більша кількість смертоносних метрів підйому залишалася внизу. Нарешті Усольцев останнім відчайдушним зусиллям, двічі зриваючись і двічі прощаючись у думці з життям, зумів знову перекинути тіло на західний бік вершини і знову, підхоплений вітром, учепився за край площадки біля підніжжя Рогу. Не думаючи про перемогу, без думок, неначе оглушений, він підтягнувся на руках і повалився на похилену до середини рівну поверхню завбільшки з невеликий стіл. Він довго лежав, виснажений годинами смертельної боротьби, чуючи тільки одноманітне різке виття вітру, розкраюваного гострим лезом Рогу. Потім у свідомість увійшли хмари, що линули низько над вершиною. Усольцев підвівся на коліна, повернувшись обличчям до загадкової білої породи. Вона була тепер перед ним, упиралася в його плече, здіймалася ще на кілька метрів угору. Усольцев міг помацати її рукою, відбити скільки завгодно зразків.

З першого погляду він розпізнав у білій породі грейзен — змінений високотемпературними процесами граніт, переповнений олов’яним каменем — каситеритом. У чистій білій масі безладно змішувалися срібні листочки мусковіту[16], жирно блискучі топази[17], схожі на чорних павуків «сонця» турмалінів[18] і — головна мета його розвідки — великі, масивні бурі кристали каситериту. Цей грейзен мав невідому раніше Усольцеву особливість: від самого граніту майже нічого не залишилося, його місце зайняв молочно-білий кварц, дуже щільний і міцний.

«Схоже на цілком змінену пластову інтрузію[19], — подумав Усольцев. — Якщо це так, то родовище, сховане під степом, унизу, може бути велетенським».

Геолог глянув униз. Гора спадала туди стрімко і раптово; її підніжжя тонуло в клубах піднятої вітром куряви. Усольцев стояв ніби на неймовірно високому стовпі, відчуваючи безмежну самотність, йому здавалося, що між ним і світом отам, унизу, обірвався будь-який зв’язок. І справді, між ним і життям лежала ще неперейдена смертельна межа: спуск був небезпечніший за підйом. І ще він подумав про те, що, коли йому судилося повернутися до життя, він повернеться іншим — не таким, яким був раніше. Надмірне напруження, вкладене у досягнення мети, якось змінило його душу.

Ледве відкинувши ці думки, Усольцев приступив до обов’язків дослідника. Нелегко вдалося йому знайти тоненькі, як ниточки, тріщини в скловидній масі кварцу. Вслід за цим під наполегливими ударами молотка вниз полетіли, гуркочучи, великі шматки білої породи. Усольцев уважно стежив за їх падінням: вони підскакували на гранях гори і з свистом летіли в долину. Геолог позначив місця, куди вони впали, на плані, накиданому в записній книжці, потім акуратно записав елементи залягання порід вершини, накреслив контур гаданого родовища і додав кілька слів про напрямок розвідувальних робіт.

Він відкрив першу сторінку і поперек крупно і чітко написав: «Увага! Тут дані про відкрите мною родовище Білого Рогу», поклав книжку в кишеню і застебнув ґудзик. На секунду промайнула картина: як перевертають його знівечений труп, шукають в кишенях документи… Усольцев мимоволі зажмурився, розмотав вірьовку, яку взяв із собою. Вона була коротка, проте її мало вистачити для спуску по стрімкій основі Рогу до забитих зубил.

«Де ж закріпити вірьовку? За оцей виступ? Вигідніше б нижче, на самій площадці…»

Шукаючи тріщину, геолог почав розгортати молотком тонкий шар щебеню. Вітер завивав дедалі дужче, підхоплені ним скалки щебеню били по обличчю і руках Усольцева. Раптом молоток брязнув по металу, і цей звук вразив геолога. Усольцев витяг з-під щебеню довгий важкий меч, золотий держак якого яскраво заблискотів. Зотліле лахміття розвівалося навколо піхов. Усольцев заціпенів. Образ воїна — переможця Білого Рогу з народної легенди — постав перед ним, як живий. Тінь минулого, відчуття справжнього безсмертя досягнень людини спочатку приголомшили Усольцева. Трохи згодом геолог відчув, як нові сили вливаються в його стомлене тіло. Наче тут, на цій неосяжній висоті, до нього звернувся з підбадьорливим словом друг. Усольцев накинув мотузяну петлю на невеликий виступ білої породи. Обережно підняв дорогоцінний меч, міцно прив’язав його за спиною і, посміхаючись, поклав на площадку свій геологічний молоток…

Біля підніжжя прямовисного фундаменту Білого Рогу геолог зупинився, вибираючи шлях. Прямо на Усольцева за вітром сунула хмара. В польоті величезної білої маси, що спокійно ширяла в повітрі, було щось невимовно вільне, сміливе. І Усольцев раптом гаряче повірив у свої сили. Він підставив груди вітру, широко розкинув руки і почав швидко спускатися схилом навстоячки, в радісному відчутті польоту, утримуючи рівновагу тільки за допомогою вітру. І вітер не зрадив людину: з ревом і свистом він підтримував геолога, а той, переступаючи босими ногами, залишаючи на схилі криваві сліди, спускався дедалі нижче. З примарною, неймовірною легкістю Усольцев досяг вузького карниза, поминув і його. Тут вітер притих, затриманий виступом сусідньої вершини, і знову почалася відчайдушна боротьба. Усольцев сунувся по схилу, розкраюючи тіло, кремсаючи ноги, перевертався, затримувався, знову сповзав. Свідомість реального оточення зникла зовсім, залишилося тільки відчуття необхідності чіплятися з усіх сил за кожен виступ кам’яної стіни, судорожно шукати під собою хисткі точки опори, з моторошною приреченістю притискуватися до каміння, борючись із силою, що відриває од гори, нещадно тягне вниз. Пізніше Усольцев ніколи не міг пригадати свого спуску з Білого Рогу. Пам’ять зберегла тільки найостанніший момент. Не залишилося вже ні сил, ні волі Усольцев торкнувся ногами гострого кам’яного виступу хитнувся назад, розслабив обідрані руки і полетів униз…

… Він розплющив очі і побачив над собою вранішнє золоте небо. У небі, зовсім низько, так, що видно було розчепірене пір’я на крилах, кружляв великий гриф.

Усольцев довго дивився на птаха, перш ніж зрозумів, що цього разу гриф спустився прямо до нього. Ні! Він не тільки не загинув — він переміг Білий Ріг, і гриф нічого не може зробити йому. Усольцев спробував сісти. Щось заважало йому. Геолог намацав прив’язаний за спиною меч, звільнився від нього і сів. І зразу йому пригадалися переживання вчорашнього дня. В голові запаморочилось. Жахнувшись, побачив Усольцев свої понівечені, почорнілі від крові руки й ноги, розідраний і закривавлений одяг. Зробивши кілька рухів, він переконався, що кості не пошкоджені. Тоді, не звертаючи уваги на нестерпний біль у ступнях, геолог підвівся. Він почув привітне іржання свого коня і знову поринув у морок.

Холодна вода лилася на лоб, потрапляла в рот. Усольцев ковтав безупинно, гамуючи невтолиму спрагу. Розплющивши очі, він знову побачив над собою голубе небо, яке цього разу пашіло полуденною спекою, перелякане обличчя уйгура. Геолог став навколішки. Уйгур відступив од нього з шанобливим страхом.

— Чого ти боїшся, Арслане? Я живий.

— Де ти був, начальнику? — запитав Арслан.

— Там! — Усольцев підняв руку до неба. Над долиною стирчав чорний з затіненого боку виступ Ак-Мюнгузу. — Ось, глянь! — Він простягнув уйгурові меч із золотим держаком.

Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої корки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.

Старий опустився на коліна, не доторкаючись до меча.

— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.

— Ні, — закрутив головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…

Два великі кулясті карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав ліворуч, і край зелених садів з’єднувався з другим, що прямував на південь мимо водориїв та урвищ червоних глин. На ньому клубочилася хмарка жовтої куряви, — крита циновкою підвода котилася з Підгорного. Якийсь вершник, що їхав краєм шляху, раптом повернув коня і помчав назад, навперейми Усольцеву. Геолог натягнув повід. До нього під’їхала Віра Борисівна.

— Я вас упізнала здалеку. — Вона уважно придивлялася до нього. — Куди ви їдете?

— Я їду в управління. Треба негайно організувати важку розвідку Білого Рогу.

Усольцев уперше дивився на неї спокійно й сміливо.

— Я зрозуміла, що зовсім не знаю вас… — неголосно сказала Віра Борисівна, стримуючи неспокійного коня. — Я бачила вашого Арслана… — Вона помовчала. — Коли зустрінемося восени в управлінні, я дуже проситиму вас докладно розповісти про Білий Ріг… І золотий меч… Ну, мої вже далеко. — Вона глянула вслід підводі. — До побачення… батуре!

Молода жінка пришпорила коня і помчала. Геолог провів її поглядом, торкнув повід і в’їхав у селище.