Білий король детективу

- Ось і маю початок, - задоволено сказала Дженні, сідаючи до столу. - Отже, так. Симпатичну й самотню міс

тридцяти років, небагату і незнатну, несподівано пограбували. Приходить детектив, якого вона найняла через

контору приватних детективів, чи, як у вас кажуть, білий король детективу, і завдяки папузі знаходить грабіжників.

Міс йому дуже сподобалась, він ще раз з некг зустрівся, мовби випадково, а потім запросив її в ресторан пообідати.

Вони стали зустрічатися. Зароджується почуття. Згодом виявилося, що той симпатичний детектив...

- ...мільйонер, - підказав Джо. - Вони кохають одне одного.

- Точно! За канонами “рожевого” роману він мусить виявитись мільйонером, - іронічно посміхалася Дженні. -

Невдовзі вони щасливо одружуються, а для папуги, для бразільського жако, який їх звів, купують золоту клітку.

Га? - вже й зовсім весело вигукувала Дженні. - Як тобі це, Джо? Я так і назву роман: “Золота клітка для папуги”.

Коли вони будуть садовити в неї папугу, героїня млосно вигукне: “Ах, любий, мені здається, що ти й мене посадив

у клітку!..” - “Хіба ти не рада, люба? - запитує її він, мільйонер і детектив з нудьги. “Ах, любий мій, - одказує вона.

- 3 тобою я ладна і в золотій клітці жити...” Банально - чи не так? - з відразою перепитала Дженні. - Але так треба.

А кінцівка символічна і в дусі “рожевих” романів: шукайте свого мільйонера, і ви його випадково знайдете, і у вас

теж буде своя золота клітка. А герої, до речі, будуть зватися так: вона - Дженні, він - Джо. Ось так. І не переч. Мені

буде легше писати, коли герої носитимуть такі імена.

Через кілька хвилин Дженні уже диктувала перший розділ.

XVII

Так і почався їхній медовий місяць: вставала Дженні о шостій ранку, цілувала Джо в щоку і бігла у ванну. Після

душу, свіжа й бадьора, брала до рук мікрофон. Говорила в нього фразу за фразою, машинка автоматично стукотіла,

заповнюючи сторінку за сторінкою. Про те, як приватний детектив, елегантний і вродливий чоловік, розплутуючи

справу, познайомився з потерпілою, закохався в неї, і хоч вона була бідною, зате він виявився мільйонером... Іноді

Дженні ворушила губами, підбираючи слова (Джо в такі хвилини намагався навіть ходити нечутно, щоб, бува, не

завадити їй), далі, труснувши головою, знову починала диктувати, і машинка тихо скрекотіла, друкуючи на папері

(а він усе стерпить) різдвяну казочку для дорослих...

Поки що вона витримувала норму - десять сторінок на день, хоч іноді стомлювалась так, що увечері падала на

диван і миттю засинала. Джо гладив її сонну, притягував до себе, але вона бурмотіла крізь сон: “Потім... потім...

десять сторінок”. А вранці о шостій спохлювалась і починалося: душ, мікрофон, десять сторінок...

Харчувалися надголодь, економлячи кожний цент, аби розтягти п’ятдесят доларів на місяць. Раз на три дні

Дженні бігала в магазин, купляла крупи, овочі та шматок м’яса (на тиждень). Принісши продукти, притьмом

хапала мікрофон, щоб передрукувати те, що в неї, доки ходила в магазин, склалося в голові, а їжу готував Джо.

Увечері вдвох перечитували написане за день, сперечалися, правили, і Джо сідав передруковувати написане

начисто, а Дженні падала і миттю засинала...

Так і минали дні.

Якось Джо забідкався, що вони не зареєстрували свій шлюб.

- Тебе хзилює якась там формальність? - здивувалась вона. - Ти щасливий? - Він кивнув. - І я теж... А решта...

решта нас не обходить. Головне, втриматись на поверхні життя, не булькнути на дно.

І вони трималися.

Роман “Золота клітка для папуги” просувався успішно, купка вже готових сторінок на столі росла й росла. І Джо

починав тоді вірити, що роман - незвичайний, що він стане бестселером, що це твір справді літературний, а не

дешева халтура. Іноді ж йому починало здаватись (і досить часто, на жаль), що нічого путнього із цього не вийде і

Дженні марно старається. Бо й те не так, і те не зовсім вдало, отож “Золота клітка для папуги” - нікудишній твір. І

Джо впадав тоді у відчай.

А дні минали-в роботі, в очікуванні, що все владнається. І хоч як дивно, але Джо дужче й дужче починала

подобатись “Золота клітка для папуги”. Кожного дня надвечір він перечитував чергову порцію сторінок і ловив

себе на тому, що з нетерпінням чекає нового десятка. Хоча ВОНА (літературна Дженні) мало була схожа на свого

реального прототипа, як і ВІН на нього, реального Джо. Але дещо, особливо думки, мрії, характери, - було спільне.

Історія життя самотньої молодої жінки, що нарешті зустріла свою любов, чимось приваблювала. Може,

невигаданою щирістю. Зрештою, правдою життя, а не рожевою фантазією. Літ-Дженні і Літ-Джо із сторінки на

сторінку боролися за своє життя, за своє місце під сонцем.

А п’ятдесят доларів танули з неймовірною швидкістю.

Вони економили, як могли, - спершу їли гаряче раз на день, потім через день, потім раз на три дні. Сидячи на

сухих галетах і каві, Дженні творила щасливе життя двох закоханих, сама не вірячи в реальність того, за що вона

взялася.

Роман уже наближався до свого завершення, а герої все ще залишалися бідними й авторка вперто не хотіла

робити їх багатими.

- Літ-Джо такий же, як і ти, - обнімаючи Джо, шепотіла вона йому. - Добрий, ніжний, чесний, справедливий, але

- бідний. І дурний.

- Чому це я дурний?

- Тому, що не вмієш жити, не хочеш пристосовуватись. Вбив собі в голову дурницю про якусь там

справедливість та чесність, а їх немає. Немає і не буде. Бо хто живе серед вовків, той сам мусить ставати вовком.

Така діалектика нашого життя, такий його вовчий закон. На жаль.

- Розмову про це давай відкладемо на потім, а зараз мене хвилює твій роман, - говорив Джо. - За схемою

“рожевого” роману героїня мусить зустріти й полюбити тільки багатого, мільйонера, а ти вперто не робиш свого

героя володарем суми з шістьма нулями.

- Ти не мільйонер, - відказувала вона йому, - то хай і твій двійник залишається без круглої суми на своєму

рахунку.

- Але ти пишеш різдвяну казочку, де все можливе. Крім того, якщо твої герої залишаться бідними й далі, то як

ти виправдаєш тоді назву роману - “Золота клітка для папуги”?

- А тим, що... - Дженні на мить задумалась. - Ідея! Вони просто обіцяють своєму папузі купити золоту клітку,

але навіть папуга... так, так, навіть папуга не вірить, що надійде колись такий час, коли вони зможуть купити йому

обіцяне.

XVIII

І настав день, коли Дженні поставила крапку, відіклала мікрофон, а сама впала на диван, вигукуючи:

- Все, Джо, все! Закінчила! Написала!

На столі лежало рівно 150 сторінок “рожевого” роману “Золота клітка для папуги”. Авторка була щаслива, що

тяжкі дні нарешті закінчилися, і вона ось так може лежати і нічого не робити. А втім, до лежання ще було далеко.

Дженні схопилась, взяла рукопис, склала його у теку, теку поклала до сумки, перевдяглася і поцілувала Джо в

щоку. Він провів її до дверей.

- Боюсь... - вже на порозі завагалась Дженні. - А раптом відмовлять? Що тоді будемо робити? Грабувати я не

вмію, ти - теж. Роботи не маємо і мати не будемо. Ситуація - гірше не придумаєш!

Він пригорнув її, зазирнув у тривожні очі.

- Все буде добре, - провів її за поріг. - Повертайся з удачею.

Вона пішла - висока, струнка, гарна. Обернулась, помахала йому рукою і вийшла з двору. Він чекав її

повернення з нетерпінням, через кожні півгодини вибігав на веранду, виглядав, нервував. Дженні повернулась

через дві години.

- Рукопис взяли, але відповідь буде лише через тиждень. У них такої писанини - гори! І все - “рожеві”, з

благополучними і щасливими кінцями. - Зітхнула. - Але попри все я - вільна.

Того дня вона була напрочуд веселою, збудженою, все поривалася щось співати, хапала Джо і крутила його у

танку... Хоча спати лягли голодними, але обоє були раді, що робота закінчилася, тож мріяли, як вони заживуть,

одержавши гонорар.

- Накупимо найсмачніших делікатесів і наїмося хоч раз!

А потім потяглися дні чекання - тривожні, напружені, непевні.

Дженні стала дратівливою, часто спалахувала, погано спала. Останні центи вже вичерпувалися, запас кави

кінчався, галет теж. Гірше, що Дженні почала втрачати віру в те, що роман приймуть. Джо теж не дуже вірив, але

вдавав, що все гаразд, і, як міг, розвіював гнітючі думки Дженні. А сам був повний тривоги: за що далі жити?

Метався по кімнаті, перебираючи різні варіанти, як заробити грошей, і нічого путнього не міг придумати. Кілька

разів по телебаченню зверталися операційні клініки до бажаючих “легко заробити кругленькі суми” - продати для

запчастин очі, нирки, печінку, зуби, кров... Джо гадав: що йому продати з безвиході? А по телебаченню показували

“щасливця”, який продав власну нирку за десять тисяч доларів.

- Містер Сміт везун, адже так просто заробив аж десять тисяч! - захоплено вигукнув диктор, показуючи того

бідолаху. - Бо тільки у нашому по-справжньому, вільному суспільстві для всіх громадян рівні можливості - хочеш

мати гроші, заробляй їх! І сьогоднішній бідняк може стати завтра багатим.

Джо з безвиході теж почав було думати про нирку (десять тисяч!) і навіть заїкнувся про те... Плачучи, Дженні

вигукувала, що він зумисне так говорить, щоб її помучити. І йому коштувало чималих зусиль заспокоїти її.

Через тиждень Дженні пішла до видавців (коли вона виходила з квартири, він помітив, що руки в неї тремтять).

Повернулась вона швидко.

В очах її - потемнілих - була вперта рішучість.

- Я все одно змушу їх купити в мене рукопис! - вигукнула вона, переступивши поріг, і діставши з сумки теку,

швиргонула її в куток. - Вони забагли, щоб мій герой, мій Джо, та виявився в кінці мільйонером. Щоб він, купивши

папузі золоту клітку, повіз свою кохану на фешенебельний курорт до Середземного моря. Щоб у нього було кілька

наймодерніших птахольотів, кілька шикарних вілл і так далі, і так далі.

Джо мовчки стояв посеред кімнати.

- Та скажи хоч слово! - накинулась на нього Дженні. - Стоїш, як води в рот набрав! Чому вони чужу халтуру

беруть, а мою не хочуть?

- Я ж тобі радив: твори казку. Казку, а не реальну правду.

- Але ж ти не виявився мільйонером, коли я тебе зустріла?

- Це в житті так, а в літературі, та ще в “рожевих” романах, завжди навпаки. Там кожний герой мусить мати

товстий гаман.

- Ще сказали: в романі занадто багато тяжкої боротьби за існування, нестатків, - далі скаржилась Дженні. - В

житті, мовляв, таке є, але не в “рожевих” романах. Крім того, сказали мені, мої герої аж надто розумні, а треба

простіше. Ніякої філософії. Ніяких роздумів про смисл життя і так далі. Тільки задоволення природних потреб. Та

ще секс.

Походила по кімнаті, трохи заспокоїлась, підняла з підлоги теку з рукописом, поклала її на стіл.

Тяжко зітхнувши, сама сіла.

Вставила чистий аркуш в машинку.

- Передрукую заново! - рішуче мовила. - Буду трудитися вдень і вночі. За п’ять-сім днів передрукую. Герой

виявиться мільйонером, напхаю побільше вигаданого щастя, рожевого благополуччя, всього того, чого й житті і

близько немає.

- Але ж ти надто стомлена.

- Витримаю! У мене просто немає іншого виходу!

XIX

Але навіть п’яти днів у них уже не було.

Другого дня на відеоекрані з’явилася панель з пультом, на якому замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи

слова, машинний голос сказав:

- Добрий день!

- Нічого не бачу в ньому доброго! - відповів Джордж Лі, який відразу ж збагнув, у чому річ.

- Містере Лі, - ввічливо сказав машинний голос. - Вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча.

Нагадуємо, що згідно з новою вказівкою платню за проживання треба вносити на початку кожного місяця, в перші

його три дні. В разі несплати, на четвертий день ви будете негайно виселені. На все добре, містере Лі!

Перепрошуємо за турботи.

- Залишився один день? - жахнулась Дженні. - Тобто завтра, і - все.

Сіла за стіл і задумалась. Джо обізвався до неї, але у відповідь пролунало сердите: “Не заважай, я думаю, як нам

врятуватися!” Думала вона з годину, а тоді рішуче встала, порилася у своїй сумочці, знайшла там якісь папери,

одяглася і сказала:

- Повернусь через кілька годин. Остання спроба. Не зовсім приємна, але в нас немає іншого виходу. Думала про

це й раніше, та... відкладала на крайній випадок. І ось він, здається, настав.

- Ти що надумала? - стривожився він.

- Потім, потім. А зараз нам треба роздобути гроші. Повернулась вона годин через чотири, стомлена,

знервована, але сяюча. Мовчки поклала на стіл дві зелені кредитки з цифрами “500” на кожній.

- Одна піде на оплату квартири за місяць, - вигукнула весело і показала навіть кінчик язичка. - А друга - на

харчування. За місяць я впораюсь із романом, і ми тоді хіба ж так заживемо.

Джо дивився на неї підозріливо.

- Тисячу доларів я роздобула в професора Карла ван Гоффа, - відповіла вона на його німе запитання.

- Що-о??? - Він відступив від неї на крок. - У того, що...

- У того. - Дженні стомлено опустилася в крісло. - Я прийшла до нього в інститут і сказала: професоре, у мене є

лист, який ви колись писали моїй сестрі Дженні Стівенс. Якщо хочете його мати, дайте мені дві зелені кредитки з

цифрами п’ятсот на кожній.

- У тебе що, справді був лист ван Гоффа до Дженні Стівенс?

- Був. Чому ти так дивуєшся? Дженні ж моя сестра. І ми жили разом до її заміжжя. У мене й зосталося кілька її

листів від різних адресатів. У тім числі й лист від ван Гоффа. Професор не торгуючись витягнув тисячу доларів і

мовчки простягнув їх мені. Треба було більше вимагати, він би дав, - торохтіла Дженні. - Стривай, а ти чого так

насторожився?

У Джо й руки опустилися.

- Чому ти зі мною не порадилась? - запитав з гіркотою.

- Але торгувати листами покійної сестри - не вельми чиста справа, щоб іще й з тобою радитись.

- Ох, Дженні, Дженні, нічого ти не знаєш! - Він помовчав. - Скажи хоч, що було в тому листі?

Дженні подумала і розвела руками.

- Нічого особливого...

- Як - нічого особливого? - вигукнув він. - Чому ж тоді ван Гофф не торгуючись дав за нього тисячу?

- Не знаю, мабуть, тому, що він багатий. - І по хвилі додала: - Що для нього якась там тисяча? Крім того, він

сказав, що йому дорога пам’ять про мою покійну сестру.

- Він убив твою сестру і тепер замітає сліди!

- Але в тому листі не було нічого важливого, - розгубилася Дженні і далі говорила вже не зовсім упевнено. -

Звичайне залицяння дідугана, який закохався в молоду жінку. Клятви, ревнощі, обіцянки озолотити предмет свого

захоплення... В кінці, правда, була приписка...

- Про що? Якого вона змісту?

- Ну... що він, тобто ван Гофф, замовив для Дженні симпатичного маленького робота, який буде старанно

прислуговувати “божественній Дженні”. Тільки й того. А що таке? Чому ти на мене так дивишся?

- І ти продала цей лист?

- Як бачиш.

Джо забігав по кімнаті. - Той лист - то важливий доказ проти нього.

- Але ж якби я знала, - спохмурніла Дженні.

- Якби, якби! - не втримався Джо. - Треба було порадитись зі мною. Такий лист втрачено, такий лист!

- Я думала про одне: де дістати гроші, щоб нас не викинули з вілли, доки я перероблю роман.

- Та що тепер! - Джо сів на диван, але відразу ж і схопився. - Я розшукував сліди того дарунка, ну, сліди

маленького робота, якого професор подарував твоїй сестрі. То - троянський кінь... Чи то пак, коник. Коли б ти не

продала йому лист, то... А втім, що тепер! Хоча... - Він підійшов до неї впритул: - Це дуже важливо. Все пригадай і

скажи мені: він цікавився, чи в тебе ще є його листи до Дженні Стівенс? Тільки уважно пригадай свою розмову з

ним. Дуже уважно, вагу має кожна дрібничка.

Дженні подумала.

- Цікавився. Але я сказала, що більше немає.

- Він повірив?

- Здається... здається, так. Але дуже просив мене... якщо я випадково знайду ще його листи до моєї сестри, то

щоб принесла йому. Він добре заплатить. Шкода, що в мене більше немає.

- Ти говорила, що живеш зі мною?

- Ні. А яке це має значення?

Джо ходив по кімнаті, рука його тяглася до вуха, щоб посмикати себе за мочку, але її там не було, і він злився,

але намагався стримуватися.

- А може, ти в розмові з ним згадувала мене? Дженні подумала і твердо відповіла:

- Ні, не згадувала.

- Він цікавився, де ти живеш?

Дженні знову подумала, але відповіла вже не так упевнено:

- Ні. Здається, ні.

- Здається чи точно?

- Точно. Не питав. Провів мене до ліфта. Такий ввічливий дідуган, все бідкався, що не може забути Дженні, що

йому дорога кожна згадка про неї. Казав, що він мені надзвичайно вдячний.

- Ще б пак! Такий доказ йому повернула!

- Але я так хотіла роздобути грошей. - Вона підійшла до нього, поклала йому руки на плечі. - Я, звичайно,

винна, що не порадилась із тобою, але... Але ми тепер забезпечені житлом та їжею на цілий місяць. А це -

перемога. За цей час я допрацюю роман, одержу гонорар, і ми тоді зможемо полегшено зітхнути.

На Дженні неможливо було сердитись, і Джо тільки рукою махнув.

- Гаразд, не будемо про це.

І рвучко обняв її.

XX

Дженні пішла о третій дня - заплатити за житло і заразом накупити на тиждень продуктів. Була вона в доброму

настрої, трохи збуджена, але рішуча, все запевняла, що роман обов’язково переробить, і все тоді буде добре.

Виходячи, поцілувала Джо, пообіцявши швидко повернутися.

Але до вечора вона не повернулася.

Відчуваючи лихо, Джо вибігав на веранду (але кожен раз робив лише два кроки), виглядав, аж доки й не

споночіло, і геть розхвилювався. За всіма підрахунками, Дженні мала впоратись за дві, максимум за три години,

але минуло три, потім п’ять, сім годин, а вона все ще не поверталася. До одинадцятої ночі Джо так і не присів, бо

ніяк не міг знайти собі місця в кімнаті, а тоді подзвонив у поліцію і розповів, які прикмети має Дженні. Черговий

увімкнув комп’ютер, в електронну пам’ять якого щогодини заносилось усе, що трапилось у Місті протягом доби, і

сказав сердитим голосом, певно, невдоволений, що його потурбували:

- Особу жіночої статі з такими прикметами ні серед трупів, підібраних на вулицях, ні серед затриманих не

зафіксовано.

О третій ночі Джо, впавши у крісло та заспокоюючи себе тим, що Дженні зустріла на вулиці знайому, зайшла до

неї і забарилась, що вранці вона неодмінно повернеться, заснув коротким і тривожним сном. Снилася йому різна

чортівня, щось нереальне, бридке. Він стогнав уві сні, від когось відмахувався, щось бурмотів, а тоді нараз затих. І

примарилось йому, що повернулася Дженні. З вигуком: “Де ти була?..” -він метнувся до неї - прокинувся.

Дженні не було.

Джо почекав до восьмої ранку.

Якщо Дженні заночувала у знайомої (але чому вона не попередила його по відео?), гадав він, то мусить ось-ось

повернутися.

На початку дев’ятої знову подзвонив у поліцію, але в них знову ніяких даних про “особу жіночої статі з такими

прикметами” не було зафіксовано.

О десятій ранку Джо зв’язався з Кримінальною службою.

Черговий відповів, що інспектор Х’юлетт Кларнес у відрядженні, але сьогодні, в другій половині дня, має

повернутися.

І знову Джо вибігав на веранду, виглядав. Подумки перебирав десятки різних версій: чому і де могла

затриматись Дженні?

Нічого втішного не міг придумати.

О третій минула рівно доба, як вона не повернулася. Тепер уже не лишалося ніякого сумніву, що з нею щось

сталося. І про це у всьому світі знав лише він один, отже, тільки він міг порятувати Дженні. І треба було квапитись:

могло трапитись що завгодно, у Місті людина могла зникнути без жодного сліду і навічно.

Треба було поспішати, і Джо зв’язався з адміністрацією в’язниці.

- Говорить в’язень номер 3542475 із зони ув’язнення. Моя дружина (так вирішив назвати Дженні, хоча офіційно

вони і не реєстрували свого шлюбу) рівно добу тому вийшла з квартири і не повернулася. Я підозрюю...

- Коли дружина не повертається до свого чоловіка, то до чого тут адміністрація міської в’язниці? - перебив його

насмішкуватий голос.

- Але з нею могло трапитись лихо. - Джо тіпало, як у пропасниці. - Біда! - майже закричав він у мікрофон. - Я не

можу вийти із своєї квартири без спеціального дозволу, а крім мене, більше ніхто їй не допоможе. Я прошу...

дозволити мені в даній ситуації вийти із зони ув’язнення, щоб...

- Номер 3542475! - продзвенів металевий голос. - Із зони ув’язнення ви вийдете через десять років. А дружину, -

в металевому голосі почулася насмішка, - дружину міцніше тримайте біля себе, щоб вона, бува, не втекла від вас

до іншого джентльмена!

Джо зв’язався з Кримінальною службою.

Вислухав у відповідь, що інспектор Кларнес все ще з відрядження не повернувся, і забігав по кімнаті в розпачі.

Лише великим зусиллям волі зумів себе взяти в руки, заспокоїтись, принаймні зовні, і заходився аналізувати

останній тиждень. Дженні пішла у видавництво, там їй сказали, що рукопис прочитали, що над ним іще треба

працювати. Та-ак... Дженні повернулась додому і заявила, що попри все вона допрацює роман і змусить видавців

його купити... Скінчилися гроші... І тоді Дженні взяла листа своєї покійної сестри і пішла до професора ван

Гоффа...

Пішла до професора ван Гоффа.

Стоп! Ось тут треба помізкувати. Замах на нього, Джорджа Лі, і зникнення Дженні Ленгдон- чи не одних це рук

справа? Вона продала лист і повернулась додому. Рада, щаслива, що вони можуть протриматись іще бодай

місяць... Та-ак... Професор не торгуючись заплатив їй тисячу за лист... Цікавився, чи в неї є ще його листи. Дженні

сказала, що немає... Повірив їй ван Гофф? Навряд. Той старий лис сам собі не вірить, не те що... Де мешкає

Дженні, аби не насторожити її, він не став питати, а... А просто його люди вислідили, куди, на чию віллу

повернулася Дженні і... і на другий день схопили її, як тільки вона вийшла з фортеці, у яку не долітають житейські

бурі.

Тепер Джо майже не сумнівався, де зараз Дженні Ленгдон - його єдина радість. І заходився спокійно, з

холодною розсудливістю збиратися. Перш за все дістав із сейфа маленький пістолет, перевірив його і поклав до

кишені. Надів куленепробивну куртку і вийшов на веранду. До ангара з птахольотом - сто п’ятдесят кроків, А там

він у небі. Хай спробують перехопити. А потім... потім хай вважають це втечею і чим завгодно.

Зітхнувши, як перед стрибком у холодну воду. Джо рушив верандою. Але тільки-но встиг ступити третій крок,

як почувся металевий голос:

- Ув’язнений номер 3542475, ви зробили три кроки із зони ув’язнення. Четвертий крок буде вважаться втечею,

за яку ви понесете карну відповідальність!

Не слухаючи свого електронного охоронця, ув’язнений кинувся бігти.

- Увага!!! Вмикаю систему “Нуль”!!! - загаласував автомат.

- Вмикай! - крикнув на бігу втікач. - До ангара - сто п’ятдесят кроків, а там я в небі. І мені твоя система “Нуль”...

Зненацька почувся різкий, пронизливий сигнал такої сили, що втікач ледве не оглух. Але у відповідь він тільки

прискорив біг, гадаючи, що коли підніметься на птахольоті, то сигналу на землі чути не буде... Головне - добігти

до ангара.

Але добігти не встиг.

Сигнал - різкий і пронизливий - урвався раптово.

І тієї ж миті браслет на його руці обкрутився навколо своєї осі,, Джо відчув біль у руці. Укол? Ін’єкція?.. Ноги

враз зробилися ватяними, і втікач упав, як підкошений. Намагався звестися, але кволість вже почала сковувати

його тіло. І номер 3542475 зрозумів, що до ангара йому не дістатися. Електронний охоронець просто знищить його.

Де повзком, а де й спотикаючись на неслухняних ногах втікач повернувся назад, ледве діставшись квартири, впав у

передпокої і кілька хвилин лежав непритомний.

- Номер 3542475, ви повернулися в зону ув’язнення? - почувся металевий голос без будь-яких емоцій, тільки-но

він отямився. - Радимо вам більше не змушувати нас вдаватися до рішучих заходів. Попереджаємо: при повторній

спробі втекти із зони ув’язнення ви будете негайно знищені.

Лише через півгодини слабкість у всьому тілі нарешті почала зникати і втікач зміг звестися на ноги. Ясно,

електронний охоронець не випустить його живим із зони ув’язнення. Він і справді уб’є його на десятому чи

п’ятнадцятому кроці. І все. Лише прилетять полісмени і заберуть його труп, щоб скласти акт: в’язень номер

3542475 убитий при спробі втекти із зони ув’язнення.

То що ж робити? Може, повідомити у поліцію про свої підозріння щодо зникнення Дженні Ленгдон?.. Але тієї ж

миті прогнав ту думку - у професора ван Гоффа можуть бути свої люди в поліції. Ні, ризикувати не можна... А сам

крутив і крутив на руці браслет, все ще не полишаючи думки якимось способом його позбутися. Та все було

марно. У відчаї Джо схопив кухонний ніж і штрикнув ним у браслет.

“Не знімеш, - кинув він ніж. - Його можна позбутися лише... лише разом із рукою... Тільки разом із рукою...”

Він здригнувся і якусь мить наче прислухався до своєї думки: “Його можна позбутися лише разом із рукою”.

Потім погляд його, блукаючи по кімнаті, спинився на стіні, де висів мачете...

Наче в якомусь напівсні Джо зробив кілька кроків до стіни, зняв мачете, потримав його в руках, оглядаючи лезо

- воно було блискучим і гострим. А потім різко змахнув ним - засвистіла криця, розсікаючи повітря. Мачете

гострий, і вага його в руці відчувається. Зважуючи всі “за” і “проти”, номер 3542475 прийняв рішення, і неспокій,

що було полонив його, зник. Джо відчув холодну рішучість. Без Дженні йому не жити, надто довго, майже

півжиття, він її шукав, щоб так легко втратити.

Тому далі не вагався. Підійшов до відео, натис тумблер пам’яті зв’язку і сказав у мікрофон:

- Всім, хто мені подзвонить. Я лечу на віллу ван Гоффа рятувати мою Дженні.

Діяв обережно і тверезо.

Закотив рукав сорочки на лівій руці, взяв мачете в праву руку, ліву, з браслетом, поклав на стіл, примірився і,

розмахнувшись, з усієї сили на яку тільки був здатний, рубонув себе по руці.

Очей не заплющував, щоб не схибити.

В першу мить болю не відчув.

Різкий удар по руці (його аж хитнуло вперед), і відразу ж ніби гаряча, неймовірно гаряча блискавка оперезала

зап’ястя вище браслета, черконула руку, і вона разом з ненависним браслетом, відділившись, повільно (чомусь

здалося, що повільно) полетіла і з глухим стукотом впала у кутку.

Він з шумом випустив стримуване в грудях повітря: ху-у-ух...

І пошвидше сапнув нового повітря, бо здавалося, що йому хтось забив дух, і стало на мить страшно - що ж він

накоїв.

Все це відчув за якусь частку секунди, а тоді хлинула кров.

Кинувшись до аптечки, він джгутом, допомагаючи собі зубами, перетягнув руку, наклав спеціальний

біологічний бинт, зверху обгорнув ще одним бинтом, і кровотеча припинилася. Діяв наче в тумані, болю не

відчував, відрубану кисть руки з браслетом засунув у целофановий мішечок, і мішечок той поклав у холодильник.

Витер ганчіркою сліди крові на підлозі, оглянувся, чи все гаразд.

Коли вийшов з квартири, то акуратно зачинив за собою двері. Спустившись із веранди, кинувся бігцем до

ангара, бурмочучи на бігу:

“Потримайся, Дженні, я вже на волі... Я зараз, зараз тобі допоможу. Я вже на волі, на волі... на волі...”

XXI

Професорова вілла у вигляді термітника “цукрова голова” (це для тих, хто хоч раз у своєму житті бачив

термітники, для інших же вона скидалася просто на химерну хижу) впадала в око відразу. Темно-коричневий її

конус різко контрастував із сліпучо-білим снігом, що все навколо припорошив та іскрився проти сонця на

зеленому листі, на деревах і травах. Сніг (а він випав ще звечора) ніким не займаний, жоден слід не вів до вілли,

тільки дрібне птаство де-не-де полишило відбитки лапок та навскіс через галяву тягнувся ланцюжок слідів якоїсь

тваринки, певно, миші. Було тихо, з гір, як завжди взимку, дув сухий і теплий фен, тому холоду в Місті майже

ніколи по-справжньому не відчувалося, хоча сніг зрідка й випадав.

Джо за місяць перебування в зоні ув’язнення трохи відвик від свіжого повітря - злегка паморочилась голова.

Хоч він і наковтався в птахольоті біостимуляторів, та кукса нила, нудота накочувалась неприємними, млосними

хвилями. Детектив квапився, бо сили, як відчував, танули швидко.

Залишивши птахоліт на галяві, майже бігцем кинувся до темно-коричневої “цукрової голови”. Хвіртка у

металевій огорожі була трохи прохилена й забита снігом. Джо наліг на неї плечем, рипнувши, вона відчинилась, і

він, протиснувшись боком, кинувся до входу. Двері були зачинені зсередини, і на східцях лежав незайманий сніг -

звечора сюди ніхто не заходив. Обійшовши віллу, Джо вийшов у внутрішній двір.

Свіжорозчищений хідник вів до оранжереї, за склом якої майнула висока фігура господаря. Коли Джо рвонув на

себе скляні двері, в лице йому, викликавши новий приступ слабкості, вдарило тепле, задушливе повітря.

Оранжерея полум’яніла від квітів найрізноманітніших форм і кольорів. Джо зробив крок, і йому здалося, що в

нього темніє в очах. Лише в наступну мить здогадася, що перед ним - чорні тюльпани. Ціла грядка чорних

тюльпанів, що були в Місті великою рідкістю і цінилися дуже дорого.

Біля грядки з чорними тюльпанами і порався професор Карл ван Гофф. Коли рипнули вхідні двері, він закляк і,

трохи повернувши вбік голову, спостерігав, як Джо йде проходом.

- Ба, у мене гості!.. - Професор випростався, засяяв білими штучними зубами. - Кого я бачу? Приватний

детектив власною персоною! Давненько ми з вами не здибувалися, містере Лі!

Рожевощоке обличчя професора було незворушне, спокійно-бадьоре - ніякої тривоги чи бодай неспокою.

Навпаки, воно було - сама доброзичливість, ніби його господар оце зустрів свого сусіда, з яким підтримує

протягом багатьох років найкращі стосунки.

- Що з вами, детективе? - ван Гофф співчутливо дивився на гостя. - Ви блідий, як сама, даруйте, смерть. Чи,

можливо, вона вже й стоїть у вас за плечима, га?

- Зате у вас, професоре, засмагле обличчя.

- О, я чудово відпочив на Гавайських островах! - Він мрійливо похитав головою. - О містере Лі\ Ви навіть не

уявляєте, які там пляжі, яке сонце! А жінки!.. Які історії там траплялися зі мною, які пригоди. Ось одна з них...

- Ваші байки послухаю якось іншим разом, професоре. А зараз мене цікавить лише остання ваша історія,

місцева.

Ван Гофф вдав, що нічого не розуміє, і говорив далі спокійно, ніби аж стурбовано:

- А вам, містере Лі, я чув, не повезло. Опинилися у зоні ув’язнення. Ай-ай-ай! Такий здібний детектив, такий

борець із злочинністю. Втім, - його обличчя стало ніби співчутливим, - якщо ви бажаєте, я можу легко звільнити

вас із домашньої в’язниці. Але для цього ми з вами, дорогий містере Лі, повинні стати друзями. Бо я допомагаю

тільки друзям. Друзям, а не ворогам. Сподіваюсь, що цього разу ви завітали до мене не лише для того, щоб

милуватися моїми чорними тюльпанами, такими рідкісними в нашому Місті.

Джо хитнувся і, щоб встояти, ширше розставив ноги.

- Що з вами - стурбовано вигукнув професор. - І що з вашою рукою? Ви її, здається, трохи підкоротили? Невже

задовга була, га?

- Про своє здоров’я, професоре, я розповім вам якось іншим разом. А зараз мене цікавить одне: де Дженні?

Хоча на рожевому обличчі професора і згущалися тіні, але говорив він спокійно, добре володіючи собою.

- Де Дженні, ви знаєте не гірше мене. Як у давнину казали: на тому світі. Які ще будуть запитання? Зізнаюсь, ви

вже мені добряче набридли, детективе.

- Я знаю, що Дженні Стівенс на тім світі. І втрапила вона туди не без вашої допомоги. Точніше, з допомогою

одного з ваших маленьких роботів.

- Навряд чи у вас знайдуться докази, детективе. А буйна фантазія ще ніколи і нікого не переконувала.

- Знайдуться чи ні - це інша річ. А зараз я повторюю своє запитання: де Дженні Ленгдон, сестра покійної Дженні

Стівенс, - у правій руці Джо тримав пістолет. - Не ворушіться, професоре. Не змушуйте мене вдаватися до

пострілу, він може виявитись для вас останнім. Найнятий вами убивця схибив, але я постараюсь не промахнутися.

Та спершу, щоб освіжити вашу пам’ять, нагадую: де Дженні Ленгдон, у якої ви купили за тисячу доларів свій лист

до Дженні Стівенс?

Професор мовчав, злегка ворушачи губами.

- Я бачу, що ви закохалися в неї, детективе?

- На цей раз ви чудово бачите, професоре. Так, Дженні мені дорога і... і тим гірше для вас, професоре, чи хто там

ви є насправді. Я зважусь на все, щоб врятувати дорогу мені людину. На все! - повторив він, зводячи пістолет. - У

мене обмаль часу на дискусії, ван Гофф з двома “ф” наприкінці. Або Дженні, або ваше життя, професоре!

Джо хитнувся.

- Вам погано? - вигукнув ван Гофф. - У вас н”а бинтах кров. Може, викликати “швидку допомогу”?

- Я безмежно зворушений вашим прагненням, професоре, мені допомогти. Скажу прямо: мені й справді погано, і

тому застерігаю - не тягніть час, ван Гофф! Як тільки я відчую, що можу знепритомніти, я знищу вас, професоре.

Знищу, бо іншого виходу в мене не буде. Інакше ви те саме зробите зі мною. То краще - я.

- Розумію вас і... і я згоден. Які ваші умови?

- Умов ніяких! Ведіть мене до Дженні.

- Гаразд, ідіть за мною.

- Одну хвилинку, - спинив його Джо. - Мушу вас застерегти, професоре: при першій же спробі напасти на мене я

всаджу у вас увесь свій заряд - десять куль. Половина з них - розривні. Уявляєте, що залишиться від вашого

омолодженого тіла? Більше того, якщо мені здасться, тільки здасться підозрілим який-небудь ваш рух, я натискую

на гашетку без застереження.

Ван Гофф скрива посміхнувся.

- Я постараюсь триматися надзвичайно делікатно,

- Ведіть мене, професоре!

І ван Гофф рушив оранжереєю, Джо за ним, тримаючи в руці пістолет із пальцем на гашетці.

З кожним кроком Джордж Лі відчував, як вогонь охоплює руку, а перед очима почали пурхати чорні метелики

над чорними тюльпанами. Невже і чорних метеликів вирощує професор?..

В кінці оранжереї ван Гофф натис кнопку на стовпі, скляна стіна розсунулась, і з чорної порожнечі війнуло

вогкістю. Десь ізнизу почувся шум. І ось перед ними з’явилась кабіна ліфта. Двері відчинилися.

- Прошу, - жестом запросив ван Гофф.

- Ідіть першим!

Професор знизав плечима (мені, мовляв, усе одно) і зробив крок. За ним зайшов і Джордж Лі.

- Один ваш рух, професоре...

- Розумію... - Ван Гофф натис кнопку, двері зачинилися, ліфт м’яко поїхав униз.

У Джо почала паморочитись голова, здавалося, що ліфт провалюється занадто швидко.

Ван Гофф, іронічно посміхаючись тонкими сухими губами, спостерігав за детективом.

Та ось кабіна зупинилася, двері відчинилися.

- Прошу, містере Лі, - галантно кивнув із свого кутка професор.

Та містер Лі у відповідь мовчки повів пістолетом, і господар, скоса позираючи на чорну цяточку дула, вийшов

першим.

Перед ними зникав у напівтемряві вузький коридор, стіни якого були викладені з дикого каменю. Задушно,

вогко. Десь ніби крапає вода. Джо відчув, що йому хочеться спати. Йдучи за професором на нетвердих ногах,

переборював важку втому у всьому тілі... Так недоречно хочеться спати, впав би оце і - спав, спав!.. Та він долає

сонливість (це, очевидно, від втрати крові) і намагається не відставати від господаря, навіюючи собі: не спати, не

спати, не спа...

В кінці коридора ван Гофф шарудить рукою по стіні, щось там натискає - і стіна безшумно розсувається. За нею

знову коридор, але вже чистий, сухий і теплий. Під стелею горять лампочки. Глухо, жоден, звук не долітає сюди

іззовні.

В кінці коридора ван Гофф знову помацав рукою по стіні, стіна розсунулась, і вони опинились в просторій

кімнаті, де горіли плафони денного світла, а підлога була заслана килимами. Під стіною стояла Дженні.

Дженні Ленгдон, жива і неушкоджена.

- Джо?! - обернувшись, крикнула вона так дзвінко і так радісно, що в нього аж подих перехопило від щастя: є на

світі людина, яка так радіє зустрічі з ним. - Любий мій, ти?!.

- Ти жива, Дженні??? - забувши про обережність, захмелівши від радощів, що вона знайшлася і жива стоїть за

кілька кроків від нього, Джо кинувся до неї. І тієї ж миті за його спиною безшумно зачинилися важкі броньові

двері, закамуфльовані під стіну.

Це була пастка.

Капкан, у який детектив вскочив із власної необачності. Але радість зустрічі була такою великою, що в першу

мить Джо не звернув на те уваги.

- Ти жива, Дженні-маленька? - Він жадібно вдивлявся в її таке миле, але змарніле лице, відзначивши, що в

куточках уст у неї з’явилися зморшки. - Ти здорова? Він нічого не вичнив тобі лихого?

- І жива, і здорова, а ти? - Вона схопила його ліву руку, підняла, і світлі очі її наповнилися слізьми: - Ти... який

жах...

- Але інакше я не міг позбутися свого електронного охоронця.

- Що ти наробив? - вона притулила його забинтовану руку до своїх грудей. - Ти божевільний, мій любий...

Такою ціною...

- Я дуже хотів тебе бачити, Дженні, - прошепотів він. - Так хотів... І боявся, щоб з тобою не трапилось лихо.

- Тобі потрібна допомога. - Вона кинулась до дверей і затарабнила щосили: - Ей, ви!!! Так званий професоре!

Негайно відчиніть!

- Дженні, ван Гофф не з тих, кого можна розчулити” Розкажи, як ти опинилася тут і що взагалі з тобою вчора

трапилось?

- Про мене потім, спершу тебе треба рятувати. - Вона кинулась до нього, припала йому до грудей і заплакала.

- Заспокойся, мила моя, сльозами тут не зарадиш. - Він гладив її здоровою рукою. - Що він від тебе вимагає?

- Я вийшла з вілли, щоб заплатити за житло, - почала розповідати Дженні, - але не зробила й кількох кроків, як

відчула легкий укол в руку. І відразу ж у мене підломилися ноги і мені захотілося спати. Вже падаючи, я побачила,

що до мене біжать двоє. А отямилася вже тут... у цьому жахливому підземеллі...

- Як він до тебе ставиться?

- Поки що надзвичайно делікатно і ввічливо, але від того не легше... - Дженні схлипувала, поглядаючи на

закривавлену куксу Джо. - Ввічливість його садистська, гангстерська. Вимагає, щоб я сказала, які ще листи його до

Дженні Стівенс є у мене. Радив мені не квапитись, добре подумати, бо інакше я, мовляв, звідси не вийду. Що-що, а

погрожувати він уміє.

- На жаль, не тільки погрожувати.

- Це так. - Вона помовчала. - Дідуган жахав, що запроториз мене в таке підземелля, де ніхто в світі мене не

знайде... А я слухала його і думала: кажи, кажи, ти не знаєш мого Джорджа! Немає такого підземелля, де б він мене

не знайшов. - Вона притулилась до нього. - Я вірила, що ти мене знайдеш.

- Все б закінчилося добре, аби я не припустився похибки, - сказав з гіркотою він. - Як наївне теля, вскочив у

пастку, ніколи цього собі не пробачу! Але я так зрадів, побачивши тебе, що забув про присутність ван Гоффа.

- Любий мій, тобі потрібна негайна медична допомога. Що нам робити, що робити?..

- Допомога, гадаю, вам уже не буде потрібна, - почувся із стелі насмішкуватий голос. - Ви раді, що зустрілися,

тож і утіштесь цією радістю. Вона прикрасить ваш кінець.

- Професоре, ви не маєте права! - крикнула Дженні до стелі. - Джордж потребує допомоги. Він стікає кров’ю.

- Утіште себе тим, симпатична міс, що приватний детектив заради вас відрубав собі руку. Але навіть така

самопожертва уже ні до чого. Обох вас чекає один кінець.

- Професоре, ви помилилися, - звертаючись до стелі, спокійно озвався Джо. - Згадайте афоризм Честертона:

“Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”. А нашу любов навіть вам, професоре, ні в якому підземеллі

не здолати.

Під стелею якийсь час було тихо, потім почувся старечий голос:

- Не кваптесь, детективе. Жінка є жінка. А путі жіночі, як і господні, невідомі. Бо коли жінка відчує близький

кінець, то... Ви чуєте мене, міс Ленгдон? Вас іще я можу порятувати. Ви так схожі на свою покійну сестру, що я

навіть згоден у вас закохатися. Як у мене трапиться вільний... кгм-кгм... час. І якщо ви відповісте мені палкою

взаємністю.

- Мерзотник! - крикнув Джо. - Омолоджений маніяк!

- Подумайте над моєю пропозицією, вона, їй же богу, слушна, - не звертаючи уваги на вигук Джорджа, вів далі

професор, і голос його зробився вкрадливим, наче він вистежував здобич. - Послухайте, симпатична Дженні... Ми

поїдемо з вами на чарівні Гаваї і будемо там насолоджуватися життям... насолоджуватися... насолоджуватися... Я

зроблю вас королевою, і ви забудете й думати, де дістати долари. А щодо того супермена, котрий зараз із вами, то

він мені, даруйте, не потрібний. Його доведеться...

- Ви не зробите цього, професоре! - у відчаї закричала Дженні. - Я люблю Джорджа і не віддам його нікому!

- А він мені й не потрібний, - пролунало насмішкувато із стелі. - Хіба я забираю його у вас? Ви просто кинете

його у тім підземеллі, де зараз знаходитесь, а сама, рятуючи своє життя, вийдете до мене. Тільки й того.

- Ні!

- Як захочеш жити - згодишся! - вже брутальніше озвався ван Гофф. - Адже я пропоную не просто життя, а -

сите життя, про яке колись казали одним словом: райське. Подумайте, міс Ленгдон, гарно подумайте і зважте всі

“за” і всі “проти”. Ви молода і вродлива, вам жити та жити. То навіщо гинути заради якогось там детектива? Чи

мало у світі чоловіків? Не повторіть помилки своєї покійної сестри!

- Маніяк! Ви її убили!

- Це вже не має тепер аніякого значення. Мова про вас. - В мікрофоні почувся тріск, потім знову залунав голос

професора: - Я закінчую свою спасенну бесіду з вами. Як захочете жити, міс Ленгдон, - згоджуйтесь. Ваше життя у

ваших же руках. Або - або. А щоб прискорити ваші роздуми, я вимикаю світло у ваших... апартаментах. А потім

перекрию повітря. На всі роздуми і вагання даю вам десять хвилин, міс Ленгдон. Бачите, який я щедрий? Аж цілих

десять хвилин вам даю на роздуми. До зустрічі, моя пташечко.

І підземелля наче провалилося в чорну порожнечу.

Стало так темно, що пітьма ніби аж давила на очі.

- Де ти... Джо? - злякано вигукнула Дженні. - Я боюся... озвися...

- Я тут, із тобою.

Вони притислись одне до одного.

- Я так тебе люблю, Дженні!

- Я теж люблю тебе, Джо! І з тобою мені зовсім не страшно.

- Я все життя шукав тебе і так пізно знайшов.

- Я теж шукала тебе все життя, милий мій. Але добре, що ми хоч і пізно, а знайшли одне одного.

Вони пригорнулися ще міцніше і шепотіли одне одному в чорній гнітючій пітьмі найсвітліші слова любові...

XXII

Ван Гофф міряв кабінет дрібними старечими кроками, слухав приглушений шепіт, що линув із чутливих

мікрофонів, і кусав тонкі, сухі губи. Він би все віддав, аби хоч одна жінка, хоч раз за життя прошепотіла йому такі

слова... Іноді шепіт уривався (вони, очевидно, цілувалися), потім знову чувся... Іноді він не міг розібрати слів, але

все одно здогадувався, про що вони шепочуться... І тоді йому хотілося крикнути: замовкніть! Занімійте! Досить!..

Невже вони не бояться кінця? Невже і справді може існувати така любов, перед якою навіть смерть безсила? Як

він сказав: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”?

Аби не слухати шепотіння тих... щасливців, смертників-щасливців, вимикав мікрофони, та заспокоїтись не міг. І

знову вмикав, і знову слухав їхнє шепотіння... З усіх жінок він найдужче любив Дженні Стівенс. Все віддав би,

щоб вона хоч раз отак йому прошепотіла в пітьмі. Багато років (ще звідколи вона була студенткою) домагався її

любові чи хоча б приязні. Спершу спокушав кар’єрою, яку він їй, маючи зв’язки, влаштує, грошима, славою - все

дарма. Жінки, виявляється, можуть бути непідкупними. Це його вразило. Вона була і вродлива, і талановита, що

рідко трапляється серед жінок. Природа їй багато відпустила, і вона це розуміла. Коли ж він нарешті збагнув

марність своїх домагань, коли втратив терпець і самолюбство його було уражене, то сказав собі: якщо не йому, то

хай вона нікому не дістанеться... І Дженні Стівенс тепер нічия. Минув рік, він уже заспокоївся, і ось в його

інститутський кабінет зайшла її сестра, така схожа на покійну Дженні Стівенс! Коли він глянув на неї, то в першу

мить здалося, що звідти повернулася Дженні Стівенс... І здається, вона, сестра покійної, дещо зайве знає. Як і її

коханець, приватний детектив.

Ван Гофф зупинився посеред кабінету, востаннє зважуючи всі “за” і “проти”. З нею він іще поморочиться, а ось

із тим суперменом треба кінчати, і якомога швидше. Так буде легше вкоськати Дженні Ленгдон.

- Помиляєшся, детективе. Кінець життя теж трагічний!

Все зваживши, ван Гофф пройшовся востаннє по кабінету і дав команду комп’ютерові пустити в підземелля

снодійний газ... І закляк біля пульта, потилицею відчуваючи: позад нього хтось стоїть...

XXIII

Дженні прокидалася важко, довго і боляче.

Мала таке відчуття, ніби її занурили у ванну з якоюсь густою і слизькою рідиною, з якої несила було вибратися

на поверхню. Вона борсалась у тій рідині, стомлювалась до краю, відпочивала і знову починала нелегку боротьбу...

Несила було розплющити очі, повіки злипалися, і вона намагалася розліпити їх руками... Коли прокинулась і

розплющила очі, то побачила себе в незнайомій кімнаті, вікно якої було зашторене.

Нудило. В голові дзвеніло, наче там хто безперервно розбивав склянки. У скронях стугоніла кров.

- Джо?..

Звелася, серце так закалатало, що мусила схопитися руками за груди і трохи перечекати... Та ось серце

поступово почало вгамовуватись, затихла нудота.

- Джо???

У відповідь - ані звуку.

їй стало страшно, і вона несамовито закричала. У кімнату хтось нечутно зайшов, спалахнуло легке світло

настінного бра.

- Заспокойтесь...

Перед нею стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти, симпатична, з привітними, співчутливими очима. Вона

стримано усміхнулася.

- Де я? - швидко запитала Дженні. - І хто ви?

- Не хвилюйтеся, ви у друзів, і вам більше ніщо не загрожує, - одказала жінка, голос у неї заспокійливий, м’який.

- Я дружина Х’юлетта Кларнеса, друга Джорджа Лі.

- Місіс Кларнес... Де Джордж? І чому я у вас?

- Джордж у лікарні. - Місіс Кларнес присіла на край ліжка, говорила тихо і ласкаво, погладжуючи руку Дженні. -

Не треба хвилюватися, добре, коли все добре кінчається. Повернувшись із відрядження, Х’ю дізнався, що його

розшукував Джо. Мій чоловік негайно подзвонив йому. Комп’ютер увімкнув плівку з розповіддю Джо про те, що з

вами сталося і куди він іде... Х’ю взяв агентів і полетів на віллу ван Гоффа. Прилетів якраз вчасно, професор вже

встиг пустити газ у підземелля.

- Що із Джо?

- Він зараз в хірургічному відділенні, хірурги пришивають йому відрубану руку.

- У нього знову буде ціла рука?

- Будемо сподіватися на краще. Найскладніше було забрати кисть руки з квартири, замок же там

дактилоскопічний. Довелося привезти непритомного Джорджа до вілли-замку, піднести на носилках його під двері

і його палець всунути в замкову щілину. Тільки тоді двері відчинилися.

Дженні захвилювалася.

- Я мушу... зараз же... негайно... в лікарню...

- Заспокойтеся, нікуди вам не треба йти. Та й у лікарню вас все одно не пустять. Операція тривала всю ніч і

щойно закінчилася. Хірурги сподіваються, що рука зростеться. А вам краще поспати, набратися сил, завтра ж ми з

вами удвох відвідаємо білого короля детективу, який усе життя твердив, що терпіти не може жінок. (Дженні

усміхнулась). Знаєте, Дженні... Можна мені так вас називати? Дякую. Знаєте, Дженні, я вам заздрю. Чисто по-

жіночому. Хоча, може, не зовсім і зручно - говорити про заздрість в такій ситуації, але - заздрю. Як вас любить

Джордж! Заради вас відрубати собі руку! О, не кожен з чоловіків на таке здатний. Ви щаслива, що у вас є така

людина!

- Я все життя шукала таку людину, місіс Кларнес. І знайшла... - Дженні, відкинувшись на подушку, заплющила

очі. Тихо усміхаючись, вона заснула.

Місіс Кларнес поправила на ній плед і навшпиньки вийшла з кімнати.

Із служби повернувся чоловік, ще з порога запитав:

- Ну, як вона?

- Прокинулась, ми з нею трохи поговорили. Я сказала, що навіть заздрю їй. Адже вона така щаслива.

- Звідки це ти взяла?

- Її так любить Джордж. А жінки завжди щасливі, коли їх люблять чоловіки. Коли б ти мене так любив, як твій

друг Дженні...

- І я люблю, - буркнув Х’юлетт Кларнес, роздягаючись. - Але я хочу їсти.

- Не любиш ти мене, - зітхнула місіс Кларнес. - Бо коли б ти мене так любив...

- Ти хочеш, щоб я собі руки відрубував? - обурився Кларнес.

- Заспокойся, ти на таке не здатний.

- Ну, знаєш!.. - Х’ю забігав по кімнаті. - І взагалі... взагалі, я голодний, а ти мене годуєш проповідями.

- Зараз подам. - Виходячи, місіс Кларнес затрималась у дверях: - Як Джордж? Операція, сподіваюся, закінчилася

успішно?

- Всео’кей! Хірурги пришили йому руку, яку він так майстерно собі відтяв... Після цього він пройде спецкурс

лікування та масажу і знову буде дворуким. Але хто б міг подумати? - Х’ю вражено похитав головою.

-Сорокап’ятирічний холостяк... переконаний холостяк - і раптом... Ні, такого не збагнути.

- Що ж тут дивного? До нього прийшла справжня любов.

- А-а... - відмахнувся чоловік. - Не розказуй сентиментальні казочки. Любові немає. Просто чоловік та жінка

звикають одне до одного, і все.

- Це в тебе так, - спалахнула місіс Кларнес, - а в інших...

Кларнес теж спалахнув.

- Ти даси мені зрештою поїсти?!

- Зараз принесу сосиски та каву. - Виходячи, місіс Кларнес мрійливо похитала головою: - Яка у них любов, яка

любов! А тут...

XXIV

Минуло двадцять три дні.

Джордж Лі вже ворушив пальцями лівої руки і навіть міг брати ними дрібні предмети. Пальці ще не зовсім його

слухались, але то нічого, масаж їх вирівняє. Хірурги - молодці, вміють працювати. Пришили кисть, як там вона й

була.

Все скінчилося благополучно, радіти б тільки, якби не в’їдлива думка про той тяжкий день, коли доведеться

розплачуватися з чародіями у білих халатах. Платити ж чародіям у білих халатах не було чим. А тут ще й

адміністрація міської в’язниці оштрафувала його за самовільний вихід із зони ув’язнення та зняття електронного

охоронця “при допомозі відрубування лівої руки” (так було записано в акті). П’ять тисяч доларів! Де їх узяти?

Плюс кілька тисяч доведеться платити хірургам. І прямо з лікарні доведеться повертатися в зону ув’язнення, де

йому знову буде надіто на руку (на пришиту руку!) металевий браслет. І невідомо за що далі жити. Було від чого

занепасти духом.

Рятувала Дженні.

Приходила в лікарню свіжа, розчервоніла і від того ще гарніша, завжди весела, балакуча. Не входила, а наче

влітала в палату, її світлі очі сяяли, на бровах і нй віях спалахували крапельки вологи, і все тоді навколо неї

оживало... Вона торохтіла без угаву, її голос дзвенів для нього дивною музикою, і він, мружачись від повноти

щастя, забував про всі свої злигодні останніх днів. Щось веселе розказуючи, Дженні брала його ліву руку, кисть

якої ще була в гіпсі, і заходжувалась розминати йому пальці, цілувала їх, і пальці тоді оживали, і в них гаряче

пульсувала кров.

Одного дня вона вбігла в палату особливо збуджена.

- Все о’кей, Джо! - вигукнула ще з порога. - Уявляєш, видавці прийняли мій “рожевий” роман. Ось так!

- Вітаю. Радий за тебе. - Він обняв і поцілував її.

- Роман- халтура! - сміялась вона, блискаючи збудженими очима. - Але за нього мені дадуть гонорар. - Його

вистачить заплатити за лікарню та операцію, ще й лишиться дещиця нам.

Але дещиці для них не лишилося. Гонорару таки вистачило, щоб розплатитися за операцію та двадцять п’ять

днів, проведених у лікарні. Ще й п’ять тисяч зосталося. Рівно стільки, скільки треба було заплатити адміністрації

міської в’язниці за самовільний вихід в’язня номер 3542475 із зони ув’язнення. Роздавши гроші, Дженні вивернула

гаманець і розгублено посміхнулася.

- Оце і все, Джо. Доведеться писати ще один роман. “Золота клітка для папуги” нас із тобою не озолотила. Хоча,

- вигукнула крізь сльози, - вона викупила тебе з лікарняної неволі. А це вже щось та значить.

Платити за повітряне таксі не було чим, додому пішли пішки. День видався сонячний, теплий, морозець тільки

злегка пощипував щоки. Дженні не йшла, а вистрибувала, пориваючись уперед, запрошуючи й Джо “пробігтися,

бо такий же гарний деньочок. Коли ще такий випаде?..” Джо й сам думав про ту мить, коли до нього прибудуть два

веселі полісмени Том і Боб, аби надіти йому на пришиту руку металевий браслет, щоб він, в’язень номер 3542475,

відсиджував у своїй зоні ще 9 років і 10 місяців. До всього ж його лютий ворог професор Карл ван Гофф на волі.

Щоправда, його арештувала Політична служба, але Джо був певний, що це лише маневр. Під виглядом арешту

джентльмени з Політичної просто врятують свого агента, котрий занадто вже розперезався і чинить у себе на віллі,

що хоче, як у своєму власному князівстві. Арештувала, щоб Кримінальна служба, бува, не запроторила по-

справжньому до в’язниці. І кривить губи старий лис, що приватному детективу так і не вдалося схопити його за

хвоста, а на справі про загибель Дженні Стівенс в авіакатастрофі доведеться поставити крапку. Ось ці думки й не

давали спокою Джорджу Лі. А день був сонячний, а молодий морозець грайливо пощипував за щоки, а Дженні так

дзвінко сміялась, що хотілося забути про все на світі, про всі несправедливости і завжди чути біля себе її миле

щебетання...

XXV

У дворі вілли стояв птахоліт із літерами “КС” на борту, а біля нього нетерпляче походжав Х’юлетт Кларнес.

- Нарешті!.. - вигукнув він, побачивши Дженні і Джорджа. - Вони прогулюються собі, як ті молодята, а ти їх тут

чекай! І взагалі - скільки мені тут стовбичити? Відчиняйте швидше свою неприступну фортецю серед океану

житейських бур та зустрічайте гостя!

- Джо... - розгублено шепнула Дженні. - У нас немає чим пригостити містера Кларнеса. Залишилося лише кілька

грамів кави. Але без цукру. Просто жах, я в розпачі!

- От і будемо пригощати містера Кларнеса кавою без цукру, - безтурботно вигукнув Джо. - Тим більше що в

інспектора і так життя солодке, то для чого йому ще й цукор? Щоб цукрову хворобу наживати?

- Найточніша інформація про моє життя! - весело вигукнув Кларнес. - Та відчиняйте свою фортецю, маю вам

дещо показати, поки будете мене пригощати кавою без цукру.

Піднялися на веранду, Джо встромив палець в щілину дактилоскопічного замка, двері відчинилися, і вони

зайшли.

- Ах, якби ви тільки знали, які я два папірці захопив із собою! - вигукував надміру бадьорий інспектор. - А

каву... каву я, до речі, п’ю тільки без цукру. І не забудьте: по-бразільському. Спершу склянка холодної води, а вже

потім чашечка кави. (Дженні метнулась на кухню). Постривай, господине! Будь і ти свідком благородного... кгм-

кгм... вчинку Х’юлетта Кларнеса. Ні, ні, я не зможу втерпіти, доки готуватиметься кава. Витягую два папірці зараз.

З цими словами Кларнес дістав із кишені своєї куртки два папірці й урочисто поклав їх на стіл.

- Не чую вигуків захоплення, Джо і Дженні!

- Я радий, що ти сьогодні в доброму гуморі, - сказав Джо. - Тобі цьогос досить?

- І на тім спасибі, - розкланявся Кларнес. - Значить, так. Перший папірець - то... - оглянувся. - Але чому це в

такий історичний момент я не бачу тут представників радіо і телебачення? Хоча б одного фотокореспондента

прислала яка-небудь газета.

- Облиш, Х’ю, - невдоволено сказав Джо. - Я не маю жодних підстав поділяти твій оптимізм.

- Зараз ти їх матимеш! - інспектор збуджено потер руки. - Значить, так. Перший папірець - це копія чека про

сплату адміністрації цирку “Ілюзіон” компенсації в сумі один мільйон доларів за знищений тобою годинник

“Привид Дженні”. (Дженні, охнувши, опустилась на стілець, і з очей її закапали сльози. Розмазуючи їх по лицю,

вона навіть зробила спробу посміхнутися. А Джо й не ворухнувся, стояв, схрестивши руки на грудях). Не чую

захоплених вигуків, - торохтів Х’ю, і тільки тепер Джо збагнув, що бадьорість в інспектора вимушена, роблена. - Я

повернув їм той мільйон, який у них взяв... - він нарешті вмовк, обличчя його зробилося втомленим і постарілим. -

Отже, можете мене привітати. Віднині я більше не мільйонер. Трохи побув ним, і досить. Не вийшло з мене

постійного члена клубу “1000000”. І дідько з ним! - вигукнув він уже сердито. - Нелегко було втрачати мільйон,

але іншим способом врятувати тебе, білий королю детективу, було неможливо. А це... папірець про твоє

звільнення із зони ув’язнення. Одержавши свій мільйон, адміністрація “Ілюзіону” забрала із суду свій позов. Але,

сам розумієш, домогтися перегляду твоєї справи було не так просто. Посприяли знайомі джентльмени із

Політичної...

Джордж гостро глянув на Кларнеса, руки його, схрещені, до того на грудях, різко опустилися вниз.

- Джентльмени із Політичної за так послуг не роблять.

- Правильно, - охоче погодився Кларнес. - Тому довелося їм дещо пообіцяти. Ну, наприклад, що ти... тільки

тримай, будь ласка, себе в руках і рукам тим волі не давай! - застережливо вигукнув Х’ю. - А пообіцяв я від твого,

звичайно, імені, що ти нарешті даси спокій їхньому ван Ґоффу і що взагалі більше не будеш цікавитись

обставинами загибелі Дженні Стівенс.

Джордж, який було присів у крісло, відразу ж і схопився.

- Джо... - Дженні ласкаво поклала йому руку на плече. - Заспокойся і - сядь, сядь... (Джордж механічно

опустився на стілець). От і добре. Хіба ти не розумієш, любий мій, що в містера Кларнеса не було іншого виходу?

- Як добре, як прекрасно мати таку розумну дружину! - вигукнув Кларнес. - Я радий за тебе, Джо.

Дженні гладила руку Джорджа.

- От і добре, от і добре. Містер Кларнес зла тобі не бажає, мій любий. А ти справді більше не будеш цікавитись

смертю моєї сестри, бо інакше...

- Що - інакше? - хрипло запитав Джордж.

- Інакше... - Дженні благально глянула на Кларнеса. - Що ж інакше, містере Кларнес? Відчуваю, що нас

чекатиме в такому випадку, а ось слів не доберу.

- А ось що може трапитись, - озвався Кларнес. - Першої Дженні ти, Джо, уже не воскресиш, а другу Дженні,

якщо не послухаєшся, ризикуєш теж утратити назавжди.

Джордж схопив Дженні за руку і притягнув її до себе.

- Ні, ні! Цієї Дженні я не віддам нікому! Я шукав її половину свого життя і втрачати не збираюся!

- От і добре, - Кларнес полегшено перевів подих. - Я це знав і тому від твого імені дав тим джентльменам

гарантію, що ти більше не будеш цікавитись причинами загибелі Дженні Стівенс. - До Дженні: - Мила леді,

приготуйте нам обіцяну каву без цукру.

Дженні пташкою метнулась на кухню. Кларнес провів її поглядом і повернувся до детектива.

- Заради такого щастя, яке само прийшло до тебе в новорічну ніч, - заговорив він по хвилі, - я на твоєму місці

теж погодився б на будь-які умови! Втратити Дженні через якогось там старого, хоч і омолодженого діда... ні,

цього і в думках не можна припустити.

Джордж скреготнув зубами.

- А той маніяк і вбивця так і буде безкарно чинити своє? І все йому сходитиме з рук?

- Два віки він уже не житиме, а перший, здається, вже завершує, - відмахнувся Кларнес.

- Але цей дідуган ще встигне завдати своїм ближнім чимало горя.

- Ах, все це емоції, емоції, - з досадою вигукнув інспектор. - Іноді доводиться йти на компроміс.

- Із своєю совістю?

- Тоді бийся головою об стіну, яка, до речі, непробивна- зітхнув інспектор. - Тільки це заняття, по-моєму, не з

приємних. Не кажучи вже про вигоду від нього, що дорівнює нулю.

- Але ж у нас найдемократичніше, найсправедливіше і найвільніше у світі суспільство! Найгуманніше!

Принаймні так нам щодня і щогодини втовкмачують у голови!

- Джо, не будь наївним хлопчиком, - перебив його Кларнес. - Деякі речі треба сприймати такими, якими вони є.

- Ти маєш рацію, - Джордж похилив голову. - Я й справді ще наївний хлопчик, хоч і розміняв п’ятий десяток.

Але все ще вірю, що в нас і справді може бути - хоч колись - справедливість!

- Будемо в це вірити, - в голосі Кларнеса відчувався скептицизм. - Зрештою, людина доки живе, доти й вірить. А

про того... маніяка і вбивцю - забудь. Просто для тебе він більше не існує, та й все одно ти його не дістанеш. Руки

короткі, вибач за відвертість. Він існує лише для Політичної, яка будь-кого відправить на той світ, аби вберегти

такого дорогоцінного для них працівника. Ван Гофф один з найбільших - підпільних звичайно, - спеціалістів

Політичної служби з промивання мозку.

Джо здивовано глянув на нього.

- Не в переносному значенні, ні. - Кларнес оглянувся і перейшов на шепіт. - Дещо мені вдалося дізнатися.

Інститут біології, в якому працює той тип, - лише ширма. Десь у надрах того інституту, на одній із його баз, під

якоюсь там невинною вивіскою ховається засекречений госпіталь для душевнохворих. І лікує тих бідолах ван

Гофф. Як лікує? О, краще туди не потрапляти. Як ти вже й здогадуєшся, туди запроторюють цілком здорових і

нормальних людей, зокрема, безправних імігрантів, а то й своїх співвітчизників. Із тих, хто самотній, у кого немає

рідні чи впливових друзів та..знайомих, хто взагалі не має у нашому суспільстві ніякої ваги і не може

захиститись... А стіни там товсті, криків звідти не чути. За завданням військових на тих нещасних випробують

вплив сильнодіючих наркотиків та електрошоку. Щодня впродовж кількох годин пацієнтів змушують слухати

записані на магнітофонну стрічку команди, їм дають великі дози наркотиків, піддають гіпнозу, щоб вони поринали

в сон тривалістю тиждень і більше... Все це робиться для того, щоб вивчити способи штучного керування

поведінкою людини. Сюди входять електронне маніпулювання мозком за допомогою ультразвуку та

мікрохвильового випромінювання, наркотичні препарати тощо. Військові гадають, що така психічна обробка плюс

медикаменти може повністю позбавити людину пам’яті і перетворити її в робота, котрий слухняно виконуватиме

команди. Після двох місяців тортур бранці повністю втрачають пам’ять і перетворюються на живі трупи. Частину з

них нашпиговують якимись ліками, і нещасні, забувши, хто вони і що з ними було, стають веселими, задоволеними

і виконують будь-які команди своїх хазяїв. Інших же оброблюють так, щоб вони ставали агресивними і втрачали

все людське...

Джордж похмуро дивився на Кларнеса.

- А якщо я...

- Ти хочеш сказати: якщо я повідомлю пресу про той таємничий госпіталь ван Гоффа? - посміхнувся інспектор. -

Ти можеш це зробити. Але того ж дня тебе буде знищено. І твою Дженні. Це в кращому випадку. Ви просто

загинете під час випадкової авіакатастрофи чи, зрештою, накладете на себе руки. Так буде потім сказано. В

гіршому - ви станете пацієнтами професора ван Гоффа. А він уже постарається щоб із вас видресирували живих

роботів або безтурботних кретинів.

- Мовчи! - крикнув Джордж.

До кімнати зайшла усміхнена Дженні, несучи на невеличкій таці три чашечки кави і три склянки з холодною

водою. Вона була така щаслива, що Джо, глянувши на її лице, на її усмішку, вмить відтанув душею. І подумав, що

Дженні - то єдиний його скарб у житті, і треба все зробити, щоб його не втратити, бо навіщо тоді жити?

- Прошу... - Дженні поставила перед ними по склянці холодної води і по чашечці гарячої кави. - Замовляли каву

по-бразільському, починайте із склянки холодної води. І даруйте, містере Кларнес, що більше не маю чим вас

пригостити.

- Так вип’ємо ж цю прекрасну каву за те, що я знову не мільйонер, а проста, звичайна людина, - реготнув

Кларнес. - Це так... гм-гм... прекрасно бути бідним.

Джордж насупився, і Кларнес, аби зам’яти свою нетактовність, сьорбнув кави й обпікся.

- А-а... диявол! - і відразу ж сьорбнув холодної води. - О, з водою прекрасно. Напій просто чудовий.

- Кава чи вода? - уточнила Дженні.

- Все, все, місіс Лі. - Кларнес вже знову був надміру балакучим і веселим. - До речі, я назвав вас місіс Лі, але не

знаю, чи ви вже оформили свій шлюб?

Дженні почервоніла і, схопившись, увімкнула телестіну.

- Згадала! Зараз починається передача “Новини науки і техніки”, - замість відповіді сказала вона. - Давайте

подивимось, я так люблю дивитися ці передачі.

На голубій стіні на увесь свій зріст в супроводі ведучого з’явився професор Карл ван Гофф. Це було так

несподівано, що в Дженні випала чашка з рук і покотилася по паласу. Тільки Джо залишився непорушним ї

спохмурніло дивився на екран. Кларнес пробурмотів:

- Це ж треба... Щойно про нього говорили, і ось - зустріч...

- Леді і джентльмени! - завчено посміхаючись, заговорив ведучий бадьорим голосом. - Сьогодні наш випуск ми

розпочинаємо однією надзвичайно важливою новиною: винайдено таблетки РЗ. Хвилинку терпіння, леді і

джентльмени, ви неодмінно дізнаєтесь, що це таке - таблетки РЗ. А зараз я вас познайомлю з їхнім винахідником,

чудовою людиною, зразковим громадянином і патріотом нашого незрівнянного Міста професором ван Гоффом!

Професор злегка вклонився і показав білі зуби. Дженні відсахнулась від екрана і побігла на кухню.

- “Радість бачити і розуміти - це найпрекрасніший дарунок природи!” - так сказав великий Ейнштейн, -

заговорив професор. - Адже радість - це одна з найбільших потреб нашого мозку. Без радості наш мозок в’яне, як

рослина без води.

ВЕДУЧИЙ: Приємно завжди бути радісним!

ВАН ГОФФ: Безперечно. А що таке радість? Це просто почуття задоволення, утіхи, приємності. Радість - це, в

широкому розумінні, позитивний контакт індивідуума, суб’єкта з навколишньою дійсністю.

ВЕДУЧИЙ: Яка не завжди, на жаль, дає підстави для того, що ми називаємо почуттям задоволення. Чи не так,

професоре?

ВАН ГОФФ: На жаль, так, бо хотілось би, щоб люди завжди раділи. Отже, радість - це позитивний контакт, що

викликає у нас емоції задоволення: в мозку живої істоти, тварини чи людини, при бажаному контакті з новою,

приємною інформацією синтезуються так звані “молекули радості”. Вони схожі на морфін, принаймні мають його

властивості. Ці “молекули радості” виникають, коли спеціально активізувати так звані “центри задоволення”

мозку.

ВЕДУЧИЙ: “Молекули радості”? Шкода, що наш мозок не завжди синтезує ці прекрасні молекули!

ВАН ГОФФ: Звичайно, адже інакше ми були б...

ВЕДУЧИЙ: ...завжди, постійно радісними і задоволеними. Чи не так, шановний професоре?

ВАН ГОФФ: Так. Але ( розводить руками) життя є життя, і не завжди воно дає підстави для синтезу в нашому

мозку “молекул радості”. ( Зітхнув). Нас оточують здебільшого сірі будні. А кожен з нас потребує своєї порції

радості, яка є найкращими ліками від страху, депресії, збайдужіння, негативних емоцій тощо.

ВЕДУЧИЙ: Наш мозок лінивий і не хоче щодня синтезувати для нас чудові “молекули радості”.

ВАН ГОФФ: Але він і секрети творення “молекул радості” тримає в секреті.

ВЕДУЧИЙ: І тоді ви, шановний професоре, вирішили...

ВАН ГОФФ: Так, я вирішив будь-що розгадати секрет творення “молекул радості”. ( Піднесено). Піклуючись

про здоров’я та добрий настрій своїх співвітчизників, я багато років трудився над синтезом штучних “молекул

радості”. І нарешті після великих зусиль і численних дослідів та експериментів мені вдалося в лабораторних

умовах синтезувати “молекули радості”. ( Бере зі столу коробочку, а з коробочки дістає рожеву таблетку). Ось

вона - таблетка РЗ. Таблетка Радості і Задоволення!

ВЕДУЧИЙ: Ах, як цікаво! Невже віднині серед нас не буде жодного похмурого чи незадоволеного суб’єкта?

ВАН ГОФФ: Так, не буде: Віднині всі стануть радісними та щасливими. Таблетки досить дешеві, а деяким

категоріям населення, наприклад, робітникам, вони будуть видаваться безплатно і в необмеженій кількості.

Піклуючись про здоров’я громадян Міста, муніципалітет замовив сто тисяч тонн таблеток РЗ. Фірма “Здоров’я. Вік

XXI” уже почала масовий випуск моїх таблеток. Невдовзі наше місто стане першим у світі містом, у якому будуть

всі веселі, радісні і задоволені - життям, собою, роботою, суспільним ладом.

ВЕДУЧИЙ: Безробіття... Високі ціни... Інфляція... Дорожнеча... Безнадія... Поганий настрій... Злість...

Критиканство... Що вони тепер важать в порівнянні з таблетками РЗ!

ВАН ГОФФ: 3 усіма цими негативними факторами ми будемо боротися з допомогою таблеток РЗ. Ковтнув

таблетку РЗ - і вже ти усім задоволений, щасливий і радісний.

Потім було передано інтерв’ю з першим щасливцем, який регулярно вживає таблетки РЗ.

На екрані з’явився веселий і безжурний тип, який посміхався на всі боки, щось насвистував і взагалі перебував

на вершині блаженства. Придившись до того кретина, Кларнес і Лі одночасно вигукнули:

- Та це ж... Майкл Джексон!!!

Джо ударом кулака по клавіші вимкнув телестіну...

XXVI

Вони провели Х’юлетта Кларнеса до його службового птахольоту з двома голубими літерами “КС” на борту,

почекали, доки він, піднявшись у повітря, зробить над ними коло, помахали йому і мовчки повернулися до своєї

кімнати.

Усміхнулися одне одному.

- Нарешті ми вдвох.

- Як твоя рука, Джо?

- О, навіть обняти тебе зможу! - вигукнув він І пригорнув до себе Дженні. - Який я радий, що ми нарешті вдвох.

Ми і наше щастя. І всі наші біди і злигодні залишилися вже в минулому, а попереду нас чекає тільки радість

любові!

І обом у ту мить було затишно і добре і не хотілося більше згадувати минуле. В цьому жорстокому і

безжалісному світі, де людина - наче пилинка на вітрі, вони знайшли одне одного, витримали удари долі, зберегли

свою любов, і тепер їм вірилось, що як нагорода за все, їх чекає щастя.

Та ідилія виявилась недовгою.

Першою від рожевого сну-марення прокинулась Дженні.

- Помріяли, і досить. Дорогий мій, у нас немає ані цента. І роботи - теж. І безхмарного щастя попереду, мабуть,

не буде. Зараз зле, а буде ще гірше.

- Але ми за своє майбутнє ще поборемось!. - енергійно вигукнув Джо, сповнений, як ніколи, бажанням відразу ж

узятися за справу. - Робота буде. Принаймні в мене. Злочинність у нас росте і збільшується замалим не щодня.

Отже, детективи без роботи ніколи не залишаються.

Він підійшов до відеоекрана і набрав код контори приватних детективів, у якій служив два десятиліття.

- Хелоу! - недбало кинув черговому. - Вас турбує Джордж Лі. Якщо у вас є яка-небудь до дідька заплутана

історія, можете підкинути її мені. Я чудово відпочив і з нудьги можу взятися за яку-небудь небанальну справу.

- На жаль, містере Лі, - сухо і аж надто ввічливо почав черговий, - нічим не можу вас порадувати. Ви, очевидно,

вже знаєте, що нашу контору приватних детективів у містера Ейча за 158 мільйонів доларів купила фірма

“Бакалія”. (Джо тільки скривився. Таки сталося!) Згадна фірма провела реорганізацію нашої контори і склала

списки тих детективів, на послуги яких фірма розраховує. Вашого прізвища на превеликий жаль, у тому списку

немає. На все добре, містере Лі!

Джо закляк біля згаслого екрана

- Джо-о! - крикнула Дженні і, детектив схопився. - Що це таке? Чому ця мерзенна садистська книжка

зберігається в тебе вдома?

В її руках був посібник “Самогубство. Інструкція для здійснення”. Дженні була бліда.

- Як це розуміти, Джо? - на очах у неї виступили сльози. - Невже ти... Коли я побачила цю книгу, мені стало

страшно. І бридко. Від самої лише думки, що ти... ти... Ні, ні, - закричала вона, - цього не може бути!

- Це посібник покійного Едгара Стівенса, - поспішив він її заспокоїти. - Дотримуючись однієї з інструкцій цього

посібника, він і наклав на себе руки.

- Не смій більше й хвилини тримати в себе це гендлярство смертю! - Вона шарпнула книгу, розірвавши

палітурку. - Ось!.. Ось!..

- Постривай! - кинувся до неї Джо.

З розірваної палітурки щось випало... Невже якийсь документ?

Він підняв з підлоги аркуш тонкого паперу, складеного вчетверо, розгорнув його, пробіг очима.

- Дженні!.. Ти навіть не уявляєш, що ти знайшла! Це, - помахав він аркушем, - власноручне креслення

голографічного винаходу Едгара Стівенса. Чуєш?.. Так званий “Привид Дженні”. Так ось де небіжчик заховав своє

креслення!

Джо не знаходив собі місця.

- Справедливість буде відновлено! - вигукнув він. - Справедливість буде відновлено!

- Яка там справедливість! - скептично сказала Дженні. - Краще б я не шарпала той довідник. Винахід все одно

хтось привласнить. Який-небудь ван Гофф.

- Ні, Дженні, ні. Я докладу всіх зусиль, щоб цей винахід ніхто не привласнив. Його буде повернено науці.

Людству!

- Любий мій, цей папірець аж нічого не змінить у нашому житті, - зітхнула Дженні. - Мене зараз цікавить інше.

Що тобі сказали в конторі? Є в них робота чи нам уже пора простягти ноги?

- Розумієш... - почав обережно, і вона все зрозуміла.

- Можеш далі не говорити.

Вона опустилася на диван, плечі її затремтіли. Він присів поруч, пригорнув її.

- Ми парії! - крізь сльози вигукнула вона. - Парії суспільства! Нікому не потрібні. Нас викинули за борті

- Ще не все втрачено. Я придумав.

- Ні, Джо, втрачено все. У мене таке відчуття, що найбільша невдача нас іще чекає попереду.

Він підбадьорливо посміхнувся і впевнено сказав:

- І все ж я певний, що ми вистоїмо. Ти пам’ятаєш, Дженні, що сказав один мудрий чоловік: “Кінець життя не

такий трагічний, як кінець любові”? Нам треба зберегти свою любов.

- Гаразд, - витерла вона сльози, - будемо боротися, - голос у неї став чомусь хрипким. - Спробую написати ще

один “рожевий” роман. Але для цього мені потрібно двадцять днів. А певніше - місяць. Чи є він у нас?

Джо нічого не встиг відповісти, бо екран відео засвітився і на ньому з’явилась панель із пультом. На панелі

замиготіли індикатори.

- Добрий день, містере Лі! - чітко вимовляючи слова, сказав механічний голос. - У зв’язку з тим, що ви не

заплатили у перші три дні місяця за квартиру, завтра ви будете примусово виселені з вілли містера Банча. Прошу

підтвердити прийняття моєї інформації!

- Інформацію прийняв, - озвався Джо.

- На все добре, містере Лі! - екран згас.

- На все добре, - повторив Джордж і задумався. - Хотів би я знати, за якими морями-горами ховається те добро,

якого мені всі бажають?

- Будемо збиратися, мій любий, - підійшла до нього Дженні і ласкаво зазирнула йому в очі. - Пора... Ось тільки

не знаю, куди ми підемо, дорогий мій детективе.

- Я теж не знаю. - Мабуть, світ за очі, моя мила!

- Що ж, мене влаштовує така адреса, - сказала Дженні. - Головне, що ми удвох. Це вже теж перемога.

Зібралися швидко, за годину.

Вийшли у двір із сумками в руках, склали свої пожитки в птахоліт, востаннє глянули на віллу, імітовану під

псевдофортецю (куди буцімто не долітають житейські бурі). На її фронтоні неоновим сяйвом (і це серед білого

дня!) горів популярний у Місті біблійний вислів - він прикрашав навіть хол військового відомства:

“І ти спізнаєш істину, і істина зробить тебе вільним”.

- Звичайно, - погодився Джо. - Нас вона вже зробила вільними.

І взяв за руку Дженні.

- Нам час, кохання моє...

Мить - і птахоліт уже був у повітрі, зробив коло над Містом і зник за обрієм.

© ЧЕМЕРИС В. Л. Білий король детективу: Фантастично-пригодницька повість. - К.: Молодь, 1986. - 200 с.

Document Outline

Частина перша

І

ІІ

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

Х

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

ХХ

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

ЩАСТЯ В ЗОНІ УВ’ЯЗНЕННЯ

І

ІІ

ІІІ

IV

V

VI

VII

VIII

ІХ

Х

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

XXV

XXVI