Білий король детективу

проклятого світу, де у всіх громадян рівні можливості - витягнути ноги”.

- Ти думаєш, що він наклав на себе руки? - Кларнес запитливо дивився на детектива. - А втім, хай над цим

сушить голову Політична, це її “клієнти”.

- Вона й розшукує Едгара Стівенса по всій країні. Як агента підривних сил.

- Колегам з Політичної видніше, - обережно мовив інспектор. - А що сталося з віллою, коли зник Едгар?

- Стояла зачиненою, а потім фірма взяла... тобто переманила до себе Майкла Джексона і передала йому віллу.

- Разом з меблями, годинником і привидом?

- Так.

- То привид, себто - оптичне зображення Дженні, є витвором рук Едгара Стівенса?

- Так, мабуть. Але нічого певного поки що не можу сказати. Почекай іще день-два...

Вже коли вони виходили з кабіни центрального ліфта, під склепінням Усипальниці залунала мелодія реквієму

“Прощай, життя, здрастуй, Вічність”. Похоронної процесії з рідних та близьких ніде не було. І все ж реквієм лунав

печально й урочисто - Місто прощалося ще з одним своїм громадянином. Але той громадянин, певно, був

людиною нижчого сорту, бо біля постаменту, де відбувалася громадянська панахида, тупцялися лише двоє служок

із похоронної команди. І урна була не у вигляді мармурового кубка, а схожа на бляшану банку. Значить, ховали

бідняка, який за життя не мав чим заплатити за місце в Усипальниці. Ховали в так званій “консерві”.

Джо підійшов до служки, який тримав табличку з ім’ям небіжчика, глянув на неї і махнув інспектору. Х’ю

неохоче зробив кілька кроків і прочитав на табличці:

“ЛІНДА ДЖЕКСОН”.

І дві дати, між якими вмістилося тридцять літ.

Та ось мелодія реквієму стихла, останні акорди відлунали під склепінням, і служки заворушилися - один з них

узяв “консерву”, другий, табличку, й вони попростували до ліфтової кабіни. Більше ніхто не супроводжував прах

померлої. Джо пішов за ними і жестом руки запросив Х’ю.. Інспектор скривився, але рушив слідом.

Служки і детективи зайшли в кабіну ліфта. На світовому табло замиготіли цифри - номери підземних поверхів

Усипальниці: десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один... Ліфт зупинився, коли на табло

з’явився нуль. Нульовий, підземний поверх Усипальниці, певно, знаходився нижче рівня ґрунтових вод, бо вогкі

стіни геть усіяли колонії грибків. Служки пішли вузьким, напівтемним коридором з округлим склепінням, що

скидався швидше на лаз і освітлювався жовтими лампочками без плафонів. В ході-лазі теж лунко капала вода.

Детективи йшли мовчки, увібравши голови в плечі, їм здавалося, що ось-ось стукнуться тім’ям об низьке

склепіння. Та ось хід привів їх у досить простору овальну залу. Зала була порожня, лише в центрі її здіймалась

футів на три-чотири чорна пірамідка та під протилежною стіною було якесь звалище табличок з іменами.

“Браковані, чи що”? - подумав Джо.

Перший служка підійшов і поклав на вершечок пірамідки бляшану урну з прахом Джексон й натис збоку

кнопку.

Щось клацнуло, і бляшана урна провалилася в пірамідку.

Чвакнуло, війнуло з дірки вогкістю, бляшанка загуркотіла, падаючи в глибочінь штольні, й отвір у пірамідці

автоматично зачинився.

Другий служка зробив крок до стіни, де було звалище табличок, але підійти ближче йому, пєено, було лінь, і він,

розмахнувшись, кинув на купу табличку з іменем покійної. Весело про щось перемовляючись із колегою, він

рушив з склепінчастої зали. Інспектор, полегшено зітхнувши, заквапився за ними. Джо востаннє озирнувся на

чорну пірамідку над штольнею, на звалище табличок під стіною і підбігом наздогнав інспектора та служок.

Вже коли вони вийшли з кабіни ліфта у хол першого- наземного-поверху Усипальниці, буркнув до Кларнеса:

- Ну, бачив, як у країні рівних можливостей ховають громадян другого сорту?

Інспектор нервово пересмикнув плечима І, нічого не відповівши, квапливо попрямував до виходу. А коли вони

сіли в птахоліт і набрали потрібну висоту, не повертаючись до детектива, сердито буркнув:

- Пора вже з цим привидом закінчувати!

XV

- Карл ван Гофф, професор?

- Так, професор Карл ван Гофф, з двома “ф” наприкінці, - високий, сухорлявий чоловік спортивного типу

привітно, хоч і ледь насмішкувато дивився на Джо. - З ким маю честь?

- Джордж Лі, приватний детектив.

“Цьому ван Гоффу з двома “ф” наприкінці зовні не даси більше, аніж п’ятдесят з хвостиком, - подумав Джо. - А

йому ж насправді вісімдесят. Хоч спортом він і захоплюється, але навіть спорт неспроможний омолодити старого

діда. А в нього лице молоде, от тільки... А-а... - придивившись, зрозумів нарешті він, - пластична операція...”

- Ну, шановний детективе, як кажуть, чим зобов’язаний? Зізнаюсь, мене ще ніколи не відвідували люди вашої

професії, хоча детективну літературу, грішний, люблю читати. Щоправда, доводиться, на жаль, те читання

утаємничувати. Знаєте, якось воно не солідно виходить. Професор, і раптом - детектив.

- А ви читайте, якщо це вам подобається.

- А я й читаю. Гострі пригоди, між іншим, оживляють наше прісне життя, вносять у нього якийсь нюанс. Хоча...

- заквапився, - чого це я розбалакався? Здається, це я вас мушу слухати, шановний детективе?

Джо мовчки показав йому фотографію.

- Хвилинку, - професор взяв фото, підніс його близько до очей. - Даруйте, - ляснув себе по кишенях, певно, щось

шукав. - Чого це ми стоїмо в коридорі інституту, коли в мене є персональний кабінет? Ах, ах, який я негостинний!

- вигукнув він, ведучи детектива коридором. - З гостем у коридорі?! Ах, ах!

“Тобі потрібні окуляри, які ти забув у кабінеті”, - подумав Джо, йдучи за професором. Незважаючи на молоде

лице, професор дріботів старечими кроками.

Зайшли до кабінету. Професор схопив із столу окуляри, осідлав ними носа.

- Та це ж... - професор захвилювався і, метнувшись до стіни, клацнув вмикачем, хоча за вікном був білий день. -

Це ж... Дженні. Так, так, Дженні Стівенс, моя колишня учениця, - зиркнув на плафон під стелею, що своїм

немічним світлом нічогісінько не міг додати до сонячного дня, вимкнув його. - Не можу спокійно дивитись на

фотографії Дженні, - пояснив він детективу. - Жаль!

Який жаль, що вона так безглуздо загинула. Та ще в двадцять сім літ! В розквіті молодих сил і незвичайного

обдарування.

- Вона була вашою студенткою, і я хотів би...

- О, ні, ні. Вона була не просто моєю студенткою, ні. Вона була моєю найкращою студенткою! Так буде

точніше.

- Даруйте, а які у вас були особисті стосунки із Дженні?

Господар кабінету щиро здивувався.

- Стосунки? Особисті? Ваше запитання просто дивне. Адже й так усе зрозуміло. Я допомагав, консультував і,

звичайно ж, радів її великим успіхам.

- Але ж ви... просили руки Дженні.

Карл ван Гофф схопився і став за столом в позу ображеного.

- Це наклеп, запевняю вас. І я... я висловлюю рішучий протест. Вам! Вам, детективе! Ви збираєте всілякі

обивательські плітки. Ваші інсинуації... Ні, я не буду відповідати!

- Воля ваша, професоре. Джо зробив було рух, щоб іти.

- Хвилинку... - Вибігши з-за столу, професор фамільярно взяв детектива під руку: - Почекайте, не гарячкуйте.

Давайте поговоримо як чоловік із чоловіком. Так на чому ми зупинилися?

- На вашому жениханні до Дженні, - люб’язно підказав Джо.

- Бачте, шановний, - професор водив детектива по кабінету, начеб вони прогулювались десь у парку. - Я дещо

вже призабув, склероз триклятий. Але, гарненько помізкувавши, стверджую - було. - Він перейшов на інтимний

шепіт. - Всі ми, як кажуть, чоловіки, і всі не байдужі до жіночої вроди та молодості. А Дженні була така

незвичайна, така чарівлива, що той, хто з нею спілкувався, міг легко втратити голову. Втратив і я. Але нічого

серйозного не було. Я вчасно схаменувся, протверезів, згадав про вікову різницю між нами і все перевів на жарт.

- І більше у вас не було сутичок із Дженні?

Професор сердито пирхнув, забіг за свій стіл, впав у крісло.

- Сутички з такою прекрасною людиною? Ах, ви навіть не уявляєте, скільки надії ми на неї покладали! Але й те,

що вона встигла зробити, увійде до золотого фонду науки. Ну а генеральна її тема - вивчення хімічної мови комах -

заслуговує надзвичайно високої оцінки. Вона була на правильному шляху, і до сенсаційного відкриття їй не

вистачило якогось там року.

- Я хотів би дізнатися про її останній день.

- Спеціальна комісія свого часу...

- Я читав звіт комісії.

- Тоді що вас цікавить? - Професор відкинувся на спинку крісла (Джо все ще ходив по кабінету, зрідка

зупиняючись перед столом професора). - Мої свідчення занесені в протокол.

- В протоколі все сухо, по-діловому, а я хотів би... гм... жвавіше. І з подробицями. Дженні не повернулась із

свого останнього польоту, а ви були останній, хто бачив її живою на землі.

- Але я нічого не скажу вам нового. Я лише повторю свідчення, які занесено до протоколу комісії. Ви його,

кажете, читали. Отже, слухайте. Минулого літа ми працювали на дослідній станції нашого інституту в Сомалі. -

Професор урвав розповідь, заходився щось квапливо шукати у себе на столі, та нічого не знайшов і махнув рукою.

- Даруйте, починаю згадувати - хвилююсь... Роз’ятрили ви мою душу. Та гаразд. Отже, ми працювали на дослідній

станції, об’єкт дослідів - термітники. Здіймалися вони в савані відразу ж за парканом станції. Дженні біля них

днювала й ночувала зі своєю апаратурою. Ми, пригадую, навіть їсти їй носили в термосах туди, до термітників...

Той день, останній, був спекотний, задушливий... Савана дихала розжареною піччю, - помовчав і далі говорив

кудись у простір, повз детектива: - Заплющу очі, і бачу долину всю в чорних і бурих плямах - то пасуться

антилопи. Під зонтичною акацією, що неподалік станції, стоїть жирафа, довга шия її десь у верховітті, вона об’їдає

листя. Бачу, як посеред савани, в затінку одинокого дерева, перечікує спеку лев’яче сімейство. На передньому

плані - термітники, а біля крайнього - похідний столик. За столиком сидить Дженні і щось пише. Вона засмагла,

обвітрена і від того ще привабливіша, в безрукавці та шортах. На голові легкий капелюх з великими крисами, що

кидають тінь на лице, з-під крис вибилось світле волосся... Того дня, десь о третій, навіть не пообідавши, Дженні

почала збиратися. Куди - не говорила. І взагалі, була дуже заклопотана. Навіть дещо дратівлива, хоча дратівливість

їй була не властива. Я не став доскіпуватись, куди вона поспішає, - зрештою, то була її особиста справа. Дженні

попрохала технічний персонал станції підготувати “Сокіл”. Після огляду машини технік сказав, що все о’кей і

місіс Стівенс може летіти. Дженні сіла в кабіну “Сокола”. Вона так квапилась, що навіть не помахала нам рукою,

як то робила завжди, коли кудись летіла. Вона була чимось стурбована і заклопотана. Але перед цим - я точно

пам’ятаю - вона отримала якусь телеграму.

- Ви, звичайно, не знаєте, якого змісту була телеграма?

- Я не перлюстратор її особистої кореспонденції.

- Що, на вашу думку, могло стати причиною аварії?

- Не знаю. Я не спеціаліст з аварій. І взагалі, - професор говорив сухо, - у мене залишилося не більше семи

хвилин вільного часу. Лекція.

- Я хотів би... точніше, насмілився б запросити вас, професоре, на одне опівнічне рандеву. - І Джо додав,

посміхаючись: - Наскільки я знаю, ви полюбляєте побачення.

- Як і всі чоловіки. Але куди ви мене хотіли запросити? І з ким я маю зустрітися, якщо не секрет?

- Та є в мене на прикметі один симпатичний привид.

У професора брови злетіли на лоба.

- Даруйте, було-було, але щоб із привидом? Не доводилось.

Професор блиснув штучно білими зубами.

- Дякую за оригінальне запрошення. Але звідколи це я, дозвольте поцікавитись, став знавцем привидів? Я

біолог.

- Привид теж колись був біологом.

- Все це чимось пов’язане з Дженні Стівенс?

- Так. - Джо мигцем поглянув на годинник. - Все, дякую за бесіду. А демонстрація привиду відбудеться рівно о

дванадцятій ночі.

- Я так і знав. Ах, як романтично!

- Я залечу за вами об одинадцятій тридцять, професоре. Вельми вам вдячний за ласкаву згоду відвідати привид.

Не буду більше вас затримувати, - задкуючи до дверей, розкланювався Джо, і його агатові блискучі очі сховалися у

вузькі щілини повік, а це вказувало, що детектив у доброму настрої. - До ночі, професоре, до ночі...

XVI

Об одинадцятій тридцять вони забрали професора ван Гоффа і лягли курсом на Сьомий район. За всю дорогу

професор не прохопився й словом, гортав свій записник, щось відмічав у ньому, і лише коли приземлились та

заходили до вілли “Двох щасливців”, буркнув:

- Гадаю, вам не варто повторювати: я не вірю в привиди, адже їх у природі, як відомо, немає. А те, що вам

здається містикою, - всього лиш нерозгадане явище, що має під собою цілком реальну основу. Ну, - озирнувся він

у холі, - показуйте, де ваш загадковий і симпатичний привид?

Кларнес глянув на годинник і пошепки сказав:

- П’ятнадцять хвилин доведеться посидіти за цими ось кадубами у вигляді пнів.

- Я захопив роботу, - помахав професор записником. - А свої думки завжди ношу з собою.

Інспектору він сподобався: зразу видно, що ділова людина, часу марно не гає.

- А де ж... світло? - озирнувся професор. - Я нічого не бачу. Я, до вашого відома, не з породи сов.

Інспектор мовчки дістав з бокової кишені окуляри нічного бачення і простягнув професорові. Карл ван Гофф

начепив їх на носа, навіть не висловивши подиву. Тільки сказав:

- Нічого, працювати можна...

Сівши за пнями з рослинами, відразу ж розгорнув записник і заглибився в якісь підрахунки.

Детективи теж сіли і теж вмовкли.

В холі стояла непорушна тиша, тільки чути було, як м’яко і заспокійливо цокотить годинник.

Кларнес міркував про привид: а що, коли його практично використати? Все ж таки штукенція незвичайна...

Відчував, дещо можна з неї мати (тому, нехтуючи власними справами, і прилетів сюди вдруге), от тільки що? Як?

Джо теж був зайнятий власними думками і міркував про своє самотнє холостяцьке життя: час іде-минає, а

сім’єю він так і не обзавівся. І дивно йому, зрештою, стало, що він про це думає, думає чомусь збентежено,

розтривожено, навіть з легким жалем. Раніше таке й на думку йому не спадало. Більше того, раніше він пишався-

хизувався своєю незалежністю, свободою, кепкуючи з сімейних бідолах, що вони зв’язані путами Гіменея по руках

і ногах. А це, виходить, сам забаг тих пут. Дивно. Незбагненно... Звідки така метаморфоза?

Тут він спохопився, труснув головою, проганяючи ті розпачливі думки. Чого це він?.. Яка старість, коли йому

ще й п’ятдесяти нема! Невже це його розхвилював привид?

Почулося рипіння, і східцями з другого поверху почав спускатися Майкл... Дихання в нього було прискорене,

важке; хворобливе. Наче не спускався, а навпаки, - піднімався на круту гору. Навіть крізь окуляри нічного бачення

(а вони трохи розмазують зображення) видно було, як він охляв за останні дні. Лице видовжилося, загострилося,

очі неспокійно бігають, наче він зліва й справа чекає нападу. Днями він десь ховається, на роботі більше не

з’являється, а на віллу приходить лише опівночі, щоб “зустрітися” з Дженні...

“Якщо його не схвилювала трагедія власної дружини, якщо він не прийшов ні в лікарню, ні на похорони, то

діло, виходить, кепське, - подумав Джо. - Він уже не належить собі. Жаль чоловіка, гине, і нікому його

порятувати”.

І в Джо ще важче стало ва душі. Чому людина така самотня у цьому світі, у світі десяти мільярдів їй подібних?

Який гігантський розвиток науки і техніки переживає XXI сторіччя, яких вершин сягнув технічний геній людства,

а людина, як і раніше, нікому не потрібна. Загальна всебайдужість страшніша світової пошесті. Бо проти неї,

всезагальної байдужості, коли кожен дбає тільки про себе, коли кожен живе, як Робінзон на безлюдному острові,

немає ні ліків, ні засобів боротьби. І це при таких вражаючих засобах комунікації! Не виходячи з квартири,

натискаєш кнопку - і миттю зв’язуєшся з усім світом. І при такому зв’язку - така самотність, така непробивна стіна

відчуженості, байдужості, некомунікабельності! Епідемія, що охопила людство. Всесвітній поток байдужості, у

якому всі потонули і кожен борсається, як може, і здебільшого йде на дно, так і не приставши до рятівного берега.

Бо й рятівного берега немає...

Так думав Джордж Лі і не знаходив розради.

Та ось почулося легке шипіння, і плин думок Джо урвався.

Годинник відбивав удар за ударом, а Майкл то гарячково пригладжував зачіску, то поправляв на собі одяг, то

сідав, то знову схоплювався...

Професор Карл ван Гофф із скептичною посмішкою поглянув на детективів і шепнув: “Той тип що -

божевільний?”

Коли забіліло посеред холу і почав формуватись овал світла, Майкл схопився востаннє, поправив краватку,

пробіг метушливими пальцями по голові і вже більше не сідав.

У світлому промінні з’явився жіночий силует, він чіткішав, рельєфнішав. Професор випустив з рук записник.

- Та це ж... це Дженні... Точно, Дженні Стівенс! - шепнув він і, як обценьками, стис плече Джо. - Де я?.. -

приглушено питав він. - Це справді Дженні, чи мені ввижається?

Джо не встиг відповісти.

- Здрастуй, рідна моя!.. - вигукнув Майкл, простягаючи до видива руки, і це в нього прохопилося з такою

ніжністю і такою печаллю водночас, що в Джо аж защеміло серце, і він гірко подумав, що в нього немає нікого в

світі, бодай привиду, кому б він міг сказати з такою печаллю і любов’ю: “Здрастуй, рідна моя...”.

- Дженні, я більше не можу! - вигукнув Майкл. - Ти приходиш до мене тільки вночі і тільки на чверть години.

Не залишай більше мене, не йди від мене, Дженні! Або мене забери з собою, або сама зостанься зі мною. Вийди із

свого зачарованого кола, зроби до мене хоч крок... Я все віддав би, аби ти тільки стала вільною, але не знаю, як

тебе порятувати...

- Дженні... Дженні Стівенс... Що за чортівня?!. - професор спантеличено дивився на детективів. - Я в містику не

вірю, Дженні мертва. Я про це знаю. Я добре про це знаю...

А Дженні усміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко, напевне, в сонячну далину, бо усмішка її була сонячною.

І сама вона була такою живою, що Джо, засміявшись, простягнув руку, щоб доторкнутись до неї... Схаменувшись,

відсмикнув руку і скоса поглянув на професора. А з ван Гоффом чинилося щось незбагненне. Він змінився, очі

його палали, руки тремтіли. Та ось він повільно звівся і, не спускаючи з видива захоплених очей, зробив крок

уперед.

Джо не встиг його затримати.

- Дженні?! - крикнув професор і притьмом кинувся

до сонячної жінки. -Ти жива, Дженні? Ти мене впізнаєш?

- Містере ван Гофф, - Кларнес схопив професора за руку. - це не Дженні. Перед вами оптичне зображення

Дженні, секрет якого поки що не з’ясовано.

- Ху-ух... звичайно, звичайно... - Професор, все збагнувши, вмить згорбився, ніби на очах зменшився. - Даруйте,

це явище на мене так подіяло, що я втратив на якийсь час контроль над собою. Дженні і справді як жива...

Навдивовижу! Ефект вражаючий!

Годинник відбив чверть на першу, і видиво зникло.

Кларнес, клацнувши вмикачем, увімкнув світло в холі.

Майкл стояв, опустивши голову, і був у ту мить схожий на мерця.

Карл ван Гофф все ще тер чоло, ніби не міг проснутися. Та все повторював: “Геніально... геніально...”

- Не забирайте в мене Дженні! - раптом закричав Майкл. - Чому ви сюди ходите? Чому мене переслідуєте?

Дженні моя, і я нікому її не віддам. Чуєте, нікому!!!

- Старий, - Джо підійшов і поклав йому руку на плече. - Я тебе розумію, але... Але це не Дженні. Справжня

Дженні лежить у парку Вічного Спокою - вісімнадцятий ряд, десятий поверх Руки, лівий бік, тринадцята секція,

номер сто сорок два. А перед тобою оптичне явище. Ілюзія. Фокус, коли хочеш.

- Я все одно не віддам вам Дженні! - Майкл поспішно сунув руку до кишені, та Джо, миттєво її перехопивши,

стис так, що Майкл застогнав. Джо вийняв з його кишені променевий пістолет. - Ось так буде краще, старий.

І кинув пістолет Кларнесу, котрий спіймав його на льоту і поклав собі до кишені.

- В тебе є дозвіл на носіння променевого пістолета? - підійшов він до Майкла.

- Немає...

- Містер Джексон, напевне, знає, що той, хто незаконно користується променевою зброєю, підлягає негайному

арешту?

- Мені однаково...

- Послухай, старий, - м’яко озвався до нього Джо, - тобі треба відпочити і підлікуватися. І все тоді буде гаразд.

- Ні, ні, я здоровий, - відсахнувся Майкл. - Я зовсім-зовсім здоровий. Хто вам дозволив сюди заходити? Це моя

вілла!

- Ні, ти помиляєшся. Це вілла фірми “Оптика”, і тебе за невихід на роботу буде звільнено. А потім тебе виселять

з вілли. Просто викинуть - і все. Ти замислювався над цим?

- А мені... а мені все одно. Без Дженні я не буду жити.

- Майкле, твоя дружина Лінда вже в Усипальниці парку Вічного Спокою. Ти хоч знаєш про це?

- Лінда? Яка Лінда? - видно було, що Майкл напружено думає. - А-а... Лінда... Хіба вона померла? Дивно... - Але

він навіть не здивувався, бо далі мовив байдуже: - Що ж... Ніхто не вічний у цьому світі. І Лінда також... Може, це

й на краще.

- Але ж померла твоя дружина, Майкле. Твоя Лінда.

- Я не знаю ніякої Лінди! - Майкл дивився на детектива, але, певно, його не бачив. - У мене, крім Дженні, більше

нікого немає. І не було.

- Палиш, старий? - Кларнес простягнув Джексону сигарету, яку той жадібно схопив тремтячими руками.

Джо відвернувся.

Кларнес клацнув запальничкою і дав Майклу припалити.

Майкл кілька разів затягнувся, почав позіхати і терти очі. Захитався.

- Так захотілося спати... спа-ати... - позіхнув він і опустився на килим. - Давно я не спав... давно...

І миттєво захропів, блаженно всміхаючись уві сні. Кларнес нахилився, взяв з його рук сигарету, загасив її.

- Хай полежить, - кивнув на Майкла. - Через п’ятнадцять хвилин за ним прибуде санітарна служба. Я впросив

фірму поки що не звільняти цього бідолаху. Можливо, вдасться його вилікувати.

Джо скептично стис губи.

XVII

- Що скажете, професоре? - чомусь сердито запитав Кларнес ван Гоффа, котрий усе ще вражено кліпав

вицвілими віями.

- Я не знаходжу слів! - Професор розвів руками. - Це просто чудо! Я знав покійну Дженні, я дуже добре її знав і

тому можу засвідчити: вона постає як жива. Я ледве не кинувся до неї. Грандіозно! У мене просто не вистачає слів!

- Ви думаєте, що її чоловік Едгар Стівенс... - почав було Кларнес, та професор його швидко перебив:

- Я не думаю, я упевнений, що Едгар Стівенс зробив незвичайне відкриття в голографії. На жаль, я не спеціаліст

у цій галузі, а тому висловлюю лише загальне своє враження. Едгар Стівенс винайшов засіб, надзвичайно

ефективний, який проектує в простір зображення. Повторюю: прямо в простір. Без спецекрана. А це - винахід. Це

крок уперед, нове слово в голографії, коли хочете знати. Дженні ж він, очевидно, встиг зняти на плівку ще до її

загибелі.

- Так, - підтвердив Джо. - Мені вдалося з’ясувати, що над голографічним зображенням Дженні він працював ще

за її життя. Зняв навіть цілий аматорський фільм про неї. Але де той фільм зараз - невідомо. Тоді ж Едгар в

основному й завершив свою працю з голографії і для першого демонстрування підготував плівку, на якій було

знято його дружину. Та результатів свого винаходу Едгар не встиг опублікувати. Несподівана загибель дружини

вибила його з колії. - Джо помовчав. - У цьому старовинному, майже музейному годиннику Едгар і вмонтував

автоматичний пристрій для проектування голографічного зображення. Там же є плівка, на якій знято відповідним

способом Дженні. Механізм проекції зв’язаний з боєм годинника, і о дванадцятій ночі, з останнім ударом

годинника, вмикає голографічний апарат. Пристрій діє автоматично, через п’ятнадцять хвилин вимикає апарат. До

наступної півночі.

- Так, це значне досягнення в голографії, - підхопив ван Гофф. - Нічого подібного в цій галузі ще не було. Ні, це

чудо!

- Можна тільки уявити, що відчував Едгар, коли щоночі приходив у хол, щоб подивитися на Дженні, - із сумом

мовив Джо. - На живу свою Дженні... В ті найтяжчі для нього дні Едгару було не до винаходу, а потім його самого

закрутило у вирі... Так він і не опублікував результатів своєї праці.

- До речі, де він зараз? І чому на віллі “Двох щасливців” живе інший? - запитав професор і кивнув на Майкла,

який, скрутившись калачиком, спав на килимі.

- Де автор.цього винаходу, ми поки що не знаємо, але з’ясуємо, - відповів Кларнес. - Майкл з дружиною

поселився на віллі вже після того, як зник Едгар Стівенс. Розшукати ж його досі не вдалося. Є підозра, що він або

десь помер, переховуючись від Політичної служби, або, що ймовірніше, загинув.

- Гм... - Професор уважно розглядав годинник. - Гм... Сумна доля Лінди Джексон застерігає нас: не чіпати

годинник. Едгар заблокував свій винахід, і будь-яка дилетантська спроба відчинити годинник закінчиться

трагічно... - Випростався. - А взагалі, якщо уміло використати цей винахід, то можна стати... мільйонером. Винахід

справді вартий таких грошей.

- Ну й ну?! - Кларнес вражено і водночас недовірливо дивився то на професора, то на годинник. - Невже ж таки

й мільйон?

- А це вже залежить від того, хто як зуміє використати винахід, - відповів ван Гофф. - Але передусім потрібні

спеціалісти. До речі, у мене є знайомий колега, професор Уортен, спеціаліст з голографії. Йому на поміч я знайду

спеціаліста по деблокуванню. Якщо бажаєте, завтра ж переговорю з професором Уортеном і зателефоную про

результат розмови. Вам же раджу це диво тримати поки що в секреті. Бо якщо про нього дізнаються спритніші за

вас...

На порозі холу виросла людина в білому халаті.

- Санітарна служба, - коротко відрекомендувався прибулий. - Хто тут підлягає ізоляції від суспільства?

Кларнес мовчки показав на Майкла, який все ще безтямно всміхався уві сні.

- Забрати! - людина в білому зробила крок убік, і до холу зайшли два санітарні роботи з носилками.

Вони забрали сонного Майкла і винесли його з холу. За ними вийшов і чоловік у білому халаті.

Кларнес підійшов до годинника і постукав по ньому пальцями. Потім замислився й довго мовчав, тільки іноді

гмикав і тер щоку.

- Треба лишити в холі охоронця, - порушив мовчанку Джо. - Мало що може статися вночі. А до приходу

спеціалістів, гадаю, годинник і справді чіпати не варто.

- Охоронця? - Кларнес все ще не міг відвести погляду від годинника. - Що ж... можна й охоронця... Гаразд, -

сказав він по хвилі. - Залишимо охоронця. Все ж таки ця річ коштує, якщо вірити професорові, аж цілий мільйон.

Хоча б з поваги до мільйона треба поставити тут охоронця. Але хотів би я знати, де автор цього винаходу?

XVIII

Того вечора Джо (він цілий день просидів в архіві, вивчаючи справу про загибель Дженні Стівенс) повертався

додому стомлений, як ніколи.

Залишивши в ангарі “Ластівку” (давно вже треба купити собі новий, модерніший птахоліт, та потрібної суми

ніяк не викроїш), Джо рушив до своєї “неприступної фортеці, куди не долітають житейські бурі”.

На веранді світилося перше вікно од східців.

Як завжди, воно було відчинене, і, як завжди, біля вікна сидів бідолаха Гаррі Бен і читав. Чи вдавав, що читає...

“І що в нього за книжка? - подумав Джо, піднімаючись рипучими східцями на веранду. - Здається, він і сьогодні

читає ту ж книжку, яку читав учора, позавчора і місяць тому”.

Джо удавано бадьоро привітався:

- Добрий вечір, Гаррі! Чи не правда, чудовий вечір? Що нового?

Гаррі не поспішаючи закрив книгу, перевернув її титульною сторінкою до підвіконня (“Чому він завжди ховає

од мене заголовок книжки? - здивувався Джо. - Хіба то вже така таємниця?”) і глухо мовив кудись у простір,

дивлячись мимо детектива:

- Було погано...

- А зараз?

- А зараз... зараз ще гірше. Хазяїн попередив: якщо не погашу заборгованість за житло, то він змушений буде

виселити мене з допомогою поліції. У мене ще на два місяці вистачить заплатити, а що потім робити, то й не знаю.

“Очі у нього ще ясні, - відзначив Джо. - А ось колір обличчя нездоровий, в куточках вуст - гіркі зморшки. Під

час бесіди роботодавці звернуть і на це увагу. Як і на його ранню сивину й передчасно зів’яле обличчя...”

- Послухайте, Гаррі. У мене є ідея: біржа біржею, але чому б вам не звернутися ще й до Асоціації по

трудовлаштуванню інженерно-технічних кадрів?

- Звертався... - до чого ж спокійний - безнадійно спокійний голос у цього безробітного інженера! - Вистояв

чергу. Серед таких, як і я. Туга неймовірна. Всі похмурі і стомлені. Безнадія... Надійшла моя черга, мене прийняв

професійний радник, завдання якого - зорієнтувати мене і допомогти мені знайти роботу. Він мене розпитав, а

потім запропонував прослухати курс мотивації. Я прослухав цей курс. Що це таке? На таких курсах безробітних

вчать “відточувати прийоми зустрічей, бесід і діалогів”, тобто вчать, як нам продавати себе. Кожний з безробітних

інженерів розповідає про себе, його розповідь відредаговують, подають у найбільш вигідному світлі. Та ось біда -

немає бажаючих нас купувати... Як немає і роботи. Тож на Асоціацію по трудовлаштуванню інженерно-технічних

кадрів надії ніякої. Як, між іншим, і взагалі. Скільки я не оббиваю пороги фірм, відповідь завжди одна й та ж: або я

для них, на жаль, старий (і це в мої сорок п’ять!), або... занадто пізно звернувся.

- Шкода... - співчутливо зітхнув Джо. - Сьогодні безробіття б’є в основному по сорока - п’ятдесятилітніх, хоч

раніше воно зачіпало лише шістдесятилітніх. Вікова стеля, знижується, і це жахливо.

Оскільки говорити далі не було про що, Джо, потупцявши на місці, пробурмотів, що, мовляв, буває і гірше (хоча

сам розумів, що гірше, ніж стати безробітним, бути не може) і пішов до себе, відчуваючи сором, наче він був

особисто винним у горі свого сусіда. І тільки переступив поріг, як почувся дзвінок, відеоекран засвітився.

- Привіт, білий королю вільних професій! - на екрані всміхався Кларнес. - Що нового?

- Нічого не буду розказувати, - відповів Джо. - Ще рано.

- Гаразд. - Інспектор дописав сторінку, одним пальцем, як щось бридке, відсунув її від себе і полегшено перевів

подих. - Ху-ух! Остобісіло. Та й дружина вже скоро мене у відставку... Бо вдома майже не буваю... Знаєш що, - в

його очах спалахнули іскорки, - моя половина дзвонила, що сьогодні неймовірно розщедрилась. Купила і

засмажила аж цілого - уявляєш? цілого!!! - індика! Гайда до мене, посидимо, погомонимо. То як?

- Дякую, але... Щось я втомився.

- Це на тебе не схоже, невтомний детективе!

- Стомивсь я не фізично. Та й... - Джо потягнувся рукою до мочки вуха, а це вказувало, що він уже починає

дратуватися. - Щось мені захотілося сьогодні побути самому.

Х’ю звів брови.

- Ти все життя самотній! - вигукнув з подивом. - Невже не набридло? Не розумію тебе.

У Джо здригнулися губи.

- Вибач, - позадкував Х’ю, - я не хотів тебе образити. Я тільки...

- Я стомився, - перебив його Джо. - Дуже стомився. І взагалі... - хотів підшукати потрібне слово, не знайшов

його і махнув рукою. - Тобі цього не зрозуміти. На все добре.

- Хвилинку! - поспішно вигукнув Кларнес. - Мало не забув. Дзвонив Карл ван Гофф. Сказав, що його колега,

професор Уортен, спеціаліст з голографії, зможе прибути на віллу “Двох щасливців” лише завтра об одинадцятій

дня.

- Гаразд. На добраніч. - І Джо вимкнув екран.

XIX

Того вечора приватний детектив Джордж Лі засумував. Взагалі - дивно. Раніше йому, безтурботному холостяку,

так було зручно самому. І раптом... Невідомо звідкіля прийшла печаль до безжурного детектива, а з нею й невеселі

думки про смисл життя - як та для чого людина живе на світі білому? А мабуть же, не для того, щоб їсти, пити,

спати, розмножуватись і заробляти долари... Як гарно і, головне, зручно було жити, власне існувати, без оцих

думок! Вечорами Джо любив гортати альбом з репродукціями картин великих художників минулих сторіч. Це

приносило йому не лише задоволення, а й душевну рівновагу, допомагало зосередитись, обдумати чергову справу.

Джо був пристрасним колекціонером альбомів з репродукціями і зібрав їх чимало. І цього вечора дістав він

альбом, погортав його і... відклав, бо зловив себе на тому, що ніяк не може зосередитись, що думки його блукають

десь далеко-далеко і якісь вони неспокійні, журливі... Навіть затишне потріскування соснових полін за бронзовою

решіткою каміна не заспокоювало, як раніше. На відеоакваріум, у якому невгамовно гралися різнобарвні рибки з

пишними хвостами, теж не хотілося дивитися... А чому - і сам не знав. Відклав альбом, зітхнув, задумався.

“Мені лише сорок п’ять, - подумав, - а вже завітала в мою душу осіння журба. Чи не рано?..”

Відкинув голову на спинку крісла, заплющив очі, велів собі подумки розслабитись, і руки його безвільно, як

перебиті, впали вниз. На нього раптом найшла така апатія, байдужість, що й думати було лінь.

Джо хитнув головою і ледве розплющив очі. Ходив кімнатою як у воду опущений, щось брав, щось перекладав,

переставляв... Зрештою, механічно увімкнув телестіну. А на ній, демонструючи свої осині талії і витончені форми

стегон, походжали розмальовані красуні з номерками на спинах - йшла постійна передача “Жінки - на всі смаки”.

Та ось на ярмарку (а це й справді був ярмарок людей, що продавалися) з’явився ведучий із сліпучо-білими

зубами.

- Джентльмени! Якщо вам набридли ваші дружини чи ви взагалі ще не одружені, то пропонуємо вам на вибір з

півсотні наших красунь. На всі смаки і на всі сезо^ ни. Наприклад, кокетка номер 367, - ведучий тицьнув указкою в

спину рудої бестії, - золотава, з ніжною засмагою, добре підходить до курортно-пляжного сезону, а ось номер 675 -

до осінньо-зимового... Замовляйте будь-яку, замовляйте на все життя а чи на один сезон, як вам зручніше,

джентльмени. Ваш новий шлюб ми оформимо за лічені години, не обтяжуючи вас зайвою формальністю. Якщо у

вас бракує часу, замовляйте наших красунь по відео, і ми негайно, не турбуючи вас, оформимо шлюб і привеземо

вам красуню за адресою, яку нам скажете. Пам’ятайте: наші красуні нічого не тямлять робити, вони вміють лише

створювати чоловікам щастя. Якщо у вас є зайвий мільйон, то будь-яка з цих забавливих кокеток ощасливить вас

аж на цілий сезон! Коли ж вона раптом вам набридне, повернете нам її назад. Зважуйтесь, джентльмени, вибирайте

собі щастя!

Джо вимкнув телестіну і закрокував кімнатою. Не знав, до чого прикласти руки, чим відволіктися... Зняв із стіни

африканську маску, вона була чорна і відполірована так, що аж полискувала. Потримав її в руках. Цей сувенір,

здається, з Сомалі. Так, так, із Сомалі, де він подорожував років десять тому. Із того Сомалі, де працювала й

загинула Дженні Стівенс... Жаль було молодої жінки, а чому - того й сам не знав. Вона йому чужа, раніше він її

ніколи не знав, мало хто потрапляє в аварії - хіба за всіма пересумуєш? І все ж Дженні було шкода. Може, тому, що

вже звикся з її голографічним зображенням?

Підійшов до столу, покопирсався в паперах, дістав фото.

Її фото.

Довго вдивлявся в симпатичні риси молодої, веселоокої жінки, земної і водночас неземної...

Вона усміхалася...

“І кому вона всміхається?” - раптом подумав ревниво (раніше він ніколи і нікого не ревнував, навіть не знав, що

це таке, ревнощі!). Який жаль, що не пощастило побачити її живою. Він так захопився голографічним

зображенням, що навіть на вулиці починає привиджуватись Дженні: вчора біля сусідньої вілли мелькнуло дівоче

лице, як дві краплі води схоже на Дженні. Віц аж зойкнув від несподіванки. Аби заспокоїтись, заходився собі

навіювати, що йому просто здалося... Здалося, здалося, здалося... Хоча був упевнений, що дівчина, схожа на

Дженні Стівенс, тільки трохи молодша, і справді пройшла повз нього...

І все ж -до кого вона усміхається?

І нарешті збагнув: йому хочеться ще раз подивитися на Дженні.

Сьогодні вона востаннє вийде з годинника в холі вілли “Двох щасливців”, а завтра... завтра вже буде пізно.

Вранці спеціалісти заберуть годинник. Або в Кримінальну службу, або в інститут. І він більше ніколи не побачить

жінку із сонячною усмішкою.

Була одинадцята.

“Встигну”, - подумав Джо і почав збиратися.

ХХ

Було пів на дванадцяту ночі, коли Джо, увімкнувши захисну систему, залишив свою “Ластівку” на галяві, а сам

рушив до вілли “Двох щасливців”. Місяць сходив десь уже після півночі, тому що було темно. З невидимих у

темряві гір, що півколом оточували Місто, скочувався прохолодний нічний борей і, набираючи силу, продував

перепечені за день квартали. Тому дихалося легше, ніж удень.

Детектив нечутною тінню наблизився до вілли, що біліла перед ним стінами, імітованими під селянську хату. В

темному небі густо сяяли зорі та зрідка проносились і щезали безшумними болідами освітлені птахольоти. І всюди

безгоміння, пустка, тиша. Хоч би одне вікно було яскраво освітлене, хоч би з однієї вілли долинули пісні чи сміх -

не зустрічаються сусіди за спільним столом, кожний ховається в своїй віллі, як у норі. Все на чорний день

відкладають, тому й світла не палять, і гостей не кличуть - зайві витрати. Кожен зостається сам на сам із своїми

дрібними радощами і великими нестатками, з нездійсненими мріями і реальними страхами.

Вілла “Двох щасливців” потонула в мороці - ні світлої рисочки, ні згуку. Після смерті Лінди й напівув’язнення в

лікарні Майкла вона стояла пусткою. Хіба що агент Кримінальної служби зараз дрімає в холі.

Двері, що вели у внутрішній двір, були відчинені.

Джо машинально відзначив, що агент, якого тут лишив Кларнес, неакуратний. А може, він куди вийшов?

Детектив, постояв, прислухаючись і придивляючись, але нічого підозрілого у дворі не побачив і не почув, лише

десь заскімлила собака та в сусідній віллі спалахнуло вікно. У смузі світла, що впала від вікна, вгледів у

сусідньому дворі темний птахоліт - певно, господарі щойно повернулися додому. Та вікно, спалахнувши світлом,

відразу ж і згасло. Схоже було на те, що хтось зайшов по щось у кімнату і вийшов, вимкнувши світло.

“Але чому вони покинули посеред двору літальну машину, коли у них є ангар?” - за давньою звичкою фіксувати

в пам’яті все, що бачили очі і чули вуха, відзначив детектив. Втім, то не його клопіт.

Детектив зробив крок у темний коридор, лапнув по кишенях і тільки тут збагнув, що забув удома окуляри

нічного бачення. Такого з ним іще ніколи не траплялося.

“Телепень! - сам себе лайнув детектив. - Старієш уже. Чи ж не рано, шановний?”

Коридором ішов навпомацки, виставивши вперед праву руку - для амортизації, якщо раптом натрапить у пітьмі

на якусь перешкоду, та й удар правої, від себе вгору, короткий і різкий, коли раптом що, - виручить. Слух у нього

був гострий, а вроджене вміння орієнтуватись в пітьмі чужих помешкань допомогло й тут.

Фільончасті двері в хол були відчинені, і йому здалося, що мигнула світла цятка й згасла. Джо машинально

зупинився, тримаючи ногу піднятою, і стояв так, напружено прислухаючись. Але нічого вловити слухом і усім

своїм єством не міг. Хоч певний був, що хтось десь поруч стримано дихає. Інтуїція підказувала.

“Звичайно ж, то агент спить у холі і дихає уві сні - заспокоїв сам себе. Ось я тобі вичитаю за відчинені двері і за

таку “зразкову службу”.

Він рушив далі так само обережно (тривоги не відчував, просто спрацювала давня звичка рухатись безшумно і

сторожко) і зайшов у хол. Притулившись спиною до стіни (теж звичка, набута в чужих помешканнях, - позаду

мусить бути надійний тил, доки ти ще не роздивився і не зорієнтувався), завмер, але хоч як напружував слух, крім

рівномірного, м’якого цокотіння годинника, нічого не чув...

“Де ж агент?” - подумав стривожено, бо щось у тій тиші йому таки не подобалось, а що - ніяк не міг збагнути.

Відірвавшись від стіни, Джо зробив крок і закляк, угледівши посеред холу темну постать. Та в наступну мить

здогадався, що то ж робот, якого Майкл спалив променевим пістолетом. Вони з Х’ю так і залишили охоронця

стовбичити посеред холу з піднятою рукою.

Джо хмикнув (якась там нікчемна залізяка так його переполошила) і підійшов до робота.

“Привіт, старий, - насмішкувато звернувся подумки до темної постаті. - Ти, мабуть, все ще сердишся, що ми

тебе на металевий брухт перетворили?.. Але було б куди гірше, аби ти нас перетворив на попіл...”

І поляскав робота по металевому плечу.

І тієї ж миті, навіть гаразд не відчувши удару, впав на килим як підрубаний.

XXI

Х’ю перевернувся (це вже вкотре за ніч!): сну не було в жодному оці - спробуй-но заснути з переповненим

шлунком!

“Аж під серце підпирає індик, - подумав він зі злістю. - І треба ж було напхати в себе стільки м’яса! Вдень

крутишся, пообідати ніколи, ну й наганяєш своє увечері, а потім задихаєшся уві сні, усіляка чортівня тебе душить,

товче...”

Поруч злегка похропувала дружина (вона завжди похропує, як ляже на. спину!), і Х’ю подумав, що давно б чао

уже їм обзавестися двома спальнями - не молодята ж вони. То молодим у однім ліжку, в одній спальні рай, а після

двадцяти літ такого раювання хочеться бодай іноді побути самому. Тільки ж як її викроїти, ще одну спальню?..

Одній дочці треба окрему кімнату, другій треба окрему кімнату, третій теж треба... І синові вона не зайва, бо вже

ого який вимахав! Оце вже разом буде чотири кімнати, та їм, батькам, спальню - п’ять. Та вітальня - шоста. Де вже

тут про сьому думати, як він і шестикімнатну віллу зі скрипом оплачує. А тут ще й три дочки на виданні - жах! Бо

троє весіль для батьків все одно, що три пожежі - геть спустошать! Довго потім погорільцем себе відчуватимеш. А

де тих грошей брати, як платня вже літ десять не збільшується, а ціни ростуть замалим не щомісяця. Особливо на

харчі. От вони індика за вечір ум’яли гуртом, тепер доведеться тиждень на вечерях економити, щоб залатати дірку

в сімейному бюджеті...

“У нашій країні не можна бути голодним, - заявив нещодавно президент. - Тим крикунам, які галасують, що в

нас дорогі продукти, я раджу одне: купуйте дешеві продукти, і все буде о’кей!.. Принаймні я так роблю і тому

ніколи не скаржусь на дорожнечу...” (Раз на тиждень ведуча телекомпанія на всю країну транслювала обід у

президента, під час якого телекамера заглядала в кожну тарілку глави держави, і всі бажаючі могли переконатися,

що президент споживає тільки дешеві страви і тому ніколи не скаржиться на високі ціни).

“Авжеж... - Х’ю знову перевернувся. - Наш президент мільярдер, то йому легко купувати дешеві продукти, а хай

би він спробував на моєму місці...” - але відразу ж і прогнав ті думки, бо здалося, що хтось невидимий підслуховує,

про що це думає у жінки під боком державний інспектор Х’юлетт Кларнес?

Згадавши про свою мрію мати мільйон, Х’ю знову перевернувся і подумав, що оскільки він живе у Країні Рівних

Для Всіх Можливостей, то - хоча б теоретично, - він може стати мільйонером. Ось як тільки це на практиці

здійснити?

Годинник у вітальні пробемкав північ.

“В цю мить у холі вілли “Двох щасливців” з’явиться Дженні, - подумав він, ледь зачувши бій годинника. - Агент

там, напевне, вже витріщився на таке диво...”

Згадка про привид повернула думки в інший бік. Той професор з двома “ф” наприкінці свого прізвища запевняв,

що за такий винахід можна легко відхопити мільйон. Жаль, що не він, не Х’юлетт Кларнес, винайшов таку

штукенцію’-був би оце багатим і не думав би, як залатати в сімейному бюджеті дірку після одного з’їденого

індика...

Перевернувся...

- Доки ти будеш крутитись, наче тебе хто смажить на рожні? - хрипким голосом озвалась дружина.

XXII

Скільки він так пролежав - не пам’ятає. Коли прийшов до тями й насилу розплющив очі, у холі ніби

посвітлішало, і він здогадався, що зійшов місяць.

Помацав потилицю і відчув під пальцями чималу ґулю.

“Геть зіпсували мені вид іззаду”, - подумав він, як завжди, вдаючись у критичних ситуаціях до рятівного

гумору.

Звівшись, сів.

Над ним стояв робот з піднятою рукою.

“Не міг же ти, чортова залізяко, сам себе відремонтувати. Виходить, той неввічливий джентльмен ховався

навпроти тебе”.

Сперея руками об підлогу й відчув під руками щось згусле й липке. Кров? Ще раз помацав свою потилицю, вона

була сухою - удар завдано чимось тупим, отже, кров чужа.

Помацав навколо себе.

Людина.

Відсмикнув руку. Труп уже закляклий, очевидно, агента вбили ще до того, як Джо зайшов у хол. Так ось чому

були відчинені двері!

Якусь мить прислухався, як у потилиці боляче пульсує кров, і нараз збагнув: у холі не чути цокання годинника!

Повернув голову до східців, що вели на другий поверх, - так і є. Ніша порожня.

Схопившись, Джо одним стрибком вилетів у коридор, котрий був чимось освітлений. Він біг, як у тунелі, не

розуміючи, звідки таке дивне світло. Нарешті збагнув - місячне. Він біг коридором і дивувався - такого яскравого

місячного світла вже не бачив давно. Коли вискочив з вілли, вгледів, що в дворі промайнули дві чорні постаті.

Якраз тієї миті місяць пірнув за хмари, і двір наче накрило чорним крилом.

- Сті-ійте-е!!! - крикнув Джо, ще гаразд не знаючи, як буде діяти. - Всім ні з місця! Кримінальна служба! Ви

оточені! (Іноді це діяло, і грабіжники, особливо недосвідчені, в паніці здавалися, гадаючи, що й справді оточені).

Та дві тіні чи то не почули його крику, чи, може, не звернули на нього уваги, а тільки притьмом вскочили в

кабіну птахольоту. Забриніли, натягуючись, ланцюги, годинник підстрибнув і почав підніматися, похитуючись з

боку на бік (чути було, як у його нутрі задзеленчав маятник, б’ючись об стінки корпусу).

Коли детектив нарешті добіг, невидимий у пітьмі птахоліт уже підняв годинник над землею десь футів на три.

Не роздумуючи - та й думати вже не було коли - детектив підстрибнув до годинника, що гойдався у нього над

головою, і вхопився за ланцюг. Тримаючись однією рукою, другою дістав з кишені магнітний мінірадіопередавач,

притулив його до ніжки годинника і вже хотів було стрибнути вниз, як ланцюг, загримівши, потягнувся вгору і

притис його руку до днища годинника.

Джо відчув, як стрімко втікає з-під ніг земля. Звивався вужем, борсався всім тілом, намагаючись визволити

руку, але все було марно - руку затисло ланцюгом, як у капкані. Птахоліт піднімав його разом з годинником, і десь

там, унизу, під його ногами вже була прірва, на дні якої гудів вітер. І коли нарешті Джо висмикнув руку (птахоліт

зробив крутий віраж, годинник гойднувся, і лише тоді ослаб ланцюг), стрибати вже було пізно: далеко внизу, в

чорній порожнечі, рясно сяяли далекі вогні Міста...

Злітаючи, як на турніку, детектив намагався зачепитися ногами за край годинника-так зростали шанси довше

протриматись. Внизу вітром дихала холодна і чорна прірва, і далеко на її дні хижо блимали вогні, немовби зграя

вовків, позадиравши голови, стежила за людиною під годинником.

М’язи напружились до краю, і здавалося, що вони вже бринять, наче натягнута до краю струна, яка ось-ось

обірветься. Джо відчував, що втрачає сили. Майнула зрадлива думка: розчепірити пальці і шугнути вниз... Все

одно довго не протримається, то для чого зайві хвилини мук?

Але зціплював зуби, гнав від себе той розпач, розгойдував ноги - і зрештою таки зачепився ними за днище.

Стало трохи легше. Джо підбадьорився, відчуваючи, що не все ще втрачено - шанс врятування, хоч і

мінімальний, але є.

У птахольоті, певно, побачили людину під днищем годинника і вирішили збити її променевим пістолетом.

Промінь, що вдарив із птахольоту, був нереально голубим у чорній порожнечі ночі, і на якусь частку секунди він

навіть видався детективу рятівним: схопитись би за нього і з’їхати вниз.

Промінь заметався по колу. Той, хто водив пістолетом, остерігався зачепити годинник, тому ніяк не міг

дістатися до людини під його днищем. Джо підтягнувся, міцніше вперся ногами в дно годинника, намагаючись до

нього прилипнути, зменшитись. А вогні Міста вже лишилися далеко збоку. Куртка на Джо пузирилася, з виляском

лопотіла за спиною.

Голубий промінь то зникав, то знову нишпорив навколо годинника.

“І чого я так вперто чіпляюся за своє життя? - знову майнула зрадлива думка. - Розчепірити пальці, каменем

шугнути вниз... І все. Передавач уже працює, посилаючи сигнали, за якими і знайдуть годинник, а що мене не

буде... Все одно колись доведеться помирати, то яка різниця - коли?..”

Ледве одігнав од себе ті думки, а ось сили, щоб і далі триматися, уже не було. Ну, вистачить їх на кілька хвилин,

але не більше. А далі що?

Пальці вже німіють, все тіло наливається важенним свинцем.

Та ось птахоліт почав знижуватися, знизу війнуло свіжістю, ще через кілька секунд Джо відчув бризки на

своєму лиці. Чи то зривався дощ, чи то внизу була вода.

І тоді він згадав, що за Містом, у південно-західному напрямку, тягнуться великі озера, і птахоліт, очевидно,

летить якраз над ними... Озера були глибокі - він колись літав туди ловити рибу.

І Джо, втрачаючи останні крихти сили, збагнув, що доля посилає йому єдиний шанс урятуватися.

Звичайно, можна і об воду розбитися, якщо висота велика або впадеш на берег чи на острів (а вони є на озерах),

але шанс врятуватися все ж є.

Не вагаючись, Джо ледве розчепірив закляклі пальці і, перевертаючись в повітрі, задихаючись від вітру та

бризок, пролетів зо два десятки метрів у суцільній пітьмі, вирівнявся так, щоб ноги опинилися внизу, стрімко

увійшов ногами в холодну чорну воду і зник у її глибині.

XXIII

- Старий... - на екрані був інспектор Х’юлетт Кларнес, стурбований і похмурий, наче не виспався. - Неприємні

вісті, хай йому чорт. Доки ти ніжився в постелі, сьогодні вночі...

- ...невідомі джентльмени удачі викрали з вілли “Двох щасливців” годинник з привидом, - закінчив за нього

Джо. - Ти це мені хотів повідати, старий?

- Як?.. Ти знаєш? Але з яких джерел?

- Наснилось, - іронічно буркнув детектив, розтираючи лівою рукою праве плече, потім правою - ліве. - А звідки

ти дізнався?

- Вранці до мене прибув професор ван Гофф і привів із собою свого колегу, теж професора, спеціаліста з

голографії. Оскільки тебе не було на той час удома, то ми втрьох полетіли на віллу. Мій агент убитий. Годинник

щез. А за те, що я приховав від начальства історію з привидом, мене чекають неприємності.

- Але ж я все взяв на себе, у тебе є моя розписка.

- А-а... - інспектор скривився, - що твій папірець, коли діло так повернулося?!. Ні, кари мені не минути.

- Обіцяю, що все буде о’кей!

- Яке там “о’кей”, коли таємниця привиду не розгадана, а сам годинник - тю-тю в невідомому напрямку! - Х’ю

помовчав, зітхнув. - Якщо взяти до уваги, що годинник не може літати, то, очевидно, його забрали птахольотом.

Але для чого?

- Мабуть, комусь закортіло звірити за ним час.

- Я тебе серйозно питаю, а ти... Краще скажи, хто б міг його викрасти? Майкл у лікарні, він тут ні до чого.

Можливо, є ще пришелепок, котрий закохався в привид?

- Можливий інший варіант: злодій хоче відкрити таємницю голографічного винаходу, щоб згодом присвоїти

його.

- Я підняв на ноги агентів.

- Твоя служба і далі може преспокійно відсиджувати делікатні місця, - усміхнувся детектив. - А ти негайно

прилітай до мене, і ми через годину будемо там, де сховано годинник з винаходом Едгара Стівенса!

XXIV

Джо чекав друга біля своєї вілли, себто псевдофортеці.

- Ну як? - кивнув Х’ю на віллу. - Не долітають житейські бурі?

- Мого сусіда Гаррі Бена хазяїн викидає на вулицю, - коротко відповів детектив. - Гаррі - безробітний. А втім,

хіба тільки він один безробітний у Країні Рівних Для Всіх Можливостей!

Інспектор скривився, бо розмова явно набирала політичного забарвлення.

- З мене досить клопоту з годинником. Через хвилину вони вже летіли над містом.

- Хоч тепер ти скажеш мені, куди ми так шпарко розігналися? - запитав інспектор. - І взагалі... що за таємниця?

- Я ще й сам не знаю куди, але зараз ми про це дізнаємось.

Джо клацнув жовтим клавішем на панелі управління і почав зосереджено крутити ручку маленького коліщатка.

На екрані відразу ж спалахнула голуба пульсуюча лінія. Детектив крутив і крутив коліщатко, і зрештою пунктир

почав товщати, аж доки не перетворився в одну суцільну голубу лінію.

- Зв’язок з годинником встановлено, - вигукнув Джо тоном мага, що здійснив надскладний фокус.

- Сигнали передавача? -здивувався інспектор. - То ти...

- Так, це трудиться мій передавач, приліплений до ніжки годинника минулої ночі.

- Ти.. - почав було Кларнес, та Джо його обірвав:

- Загальне визнання і захоплення моїми скромними подвигами я буду приймати потім. А зараз головне: зброя

при тобі? - запитав детектив, все ще маніпулюючи кнопками і тумблерами на панелі. - Цілком можливо, що

доведеться братися за пістолет, хоч я особисто й не люблю стрілянини. Надто вульгарно.

Х’ю промовисто ляснув себе по кишені.

- Прекрасно, що ти не забув захопити пістолет! - вигукнув Джо. - Хоча ще раз повторюю: то неелегантна робота,

коли доводиться хапатися за пукавку.

На екрані спалахнула зелена лінія - курс птахольота.

Детектив знову покрутив коліщатко, клацнув тумблером, і зелена лінія почала наближатися до голубої.

Детектив вирівняв курс, і зрештою обидві лінії - голуба і зелена - злилися в одну.

- Ось тепер ми летимо точно туди, де опинився годинник.

- Але як тобі вдалося прилаштувати передавач до його ніжки? - дивувався інспектор. - Ти що - знав, що його

будуть красти?

- О, це цілий розділ детективного твору. - І Джо змінив тему розмови: - До речі, як ти бенкетував учора зі своєю

дружиною? Сподіваюсь, індика благополучно ум’яли?

- Довелося, хоч я потім і не спав.

- Я теж минулої ночі не спав.

- Індик був на високому рівні, - хвалився інспектор. - Жаль тільки, що ми швидко з ним упорались. Тепер

доведеться заощаджувати. Виходить, що не тільки ми індика з’їли, він теж ухитрився виїсти дірку в нашому

бюджеті.

- Таке життя, - не відриваючись від панелі, озвався Джо. - Хочеш жити - заощаджуй. Навіть мільйонери, кажуть,

змушені на чомусь економити.

Внизу заголубіли озера. ~- Холоднющі... - здригнувся Джо, поглядаючи вниз. - Крижані потоки збігають з гір у

ті озера. Купіль, скажу тобі, досить бадьора. А я до всього ж не люблю холодної води.

- Ти ночами купаєшся в цих озерах? - здивувався інспектор.

- Доводиться. - Джо помовчав. - Добре, що я колись навчився плавати. Та й колишні вправи на турніку

допомогли.

Джо вів птахоліт, не спускаючи погляду з екрана, де то збігалися, то розбігалися дві лінії - зелена і голуба.

Та ось озера зникли, і внизу завиднілися дахи Чотирнадцятого району Міста.

- Здається, ми наближаємось до мети.

Голуба лінія зненацька почала уповільнювати свій стрімкий біг на екрані, зрештою, зупинилась, потовщала і

запульсувала, перетворюючись спершу в бульбашку з нерівними краями, а по хвилі - в чітко окреслене коло.

- Десь тут... - детектив глянув униз, - в одній із вілл Чотирнадцятого району, і стоїть зараз годинник з привидом.

Ще через мить у голубому колі на екрані з’явилося маленьке перехрестя і почало збільшуватись.

- Під нами! - крикнув детектив і повів птахоліт по колу, уважно стежачи за екраном.

Перехрестя в голубому колі повільно пересувалося на лівий край екрана - і враз застигло, спалахнуло. Почувся

сигнал зумера.

Джо виглянув з кабіни.

- Здається, в отій он віллі. - Він ще раз подивився на екран і впевнено сказав: - Так, у цій віллі, що під нами.

Вона схожа... схожа чортзна на що! Ну й оригінал тут живе! Ось тільки невідомо, для чого йому годинник з

привидом?

Джо знизив птахоліт на сотню метрів і завис на місці.

Детективи припали до оглядового вікна кабіни.

Вілла, що потопала в кущах і квітах, була й справді химерна. Лише придивившись, вони зрештою збагнули, що

вона збудована у вигляді термітника “цукрова голова”.

- Ще один любитель чи знавець термітів! - буркнув інспектор.

Вікна на віллі були відчинені навстіж, двері теж.

Всюди акуратні газони із найрізноманітнішими квітами, зелені галявки, якісь кущі, поруч озерце... На березі-

купки декоративного каміння.

- Цікаво, цікаво, що господар цієї вілли захоплюється термітами, - замислено мовив інспектор.

- Ще цікавіше тебе чекає згодом.

Птахоліт приземлився неподалік вілли у вигляді термітника “цукрова голова”, і Кларнес недовірливо запитав:

- Ти певний, що годинник тут?

- Абсолютно.

- Гм... - Інспектор якусь мить роздумував. - Тоді я викличу бригаду, так буде певніше.

- Викликай, коли вважаєш за потрібне.

Х’ю увімкнув рацію, зв’язався з черговим Кримінальної служби і передав йому свої координати.

- Агентів висилай негайно.

- Буде зроблено! - відповів черговий, і Х’ю вимкнув рацію.

Вони спустилися по трапу на галяву, і детектив жестом запросив інспектора йти за ним.

- Прошу в гості до господаря цієї надоригінальної вілли.

- А хто господар?

Агатові блискучі очі детектива враз сховалися у вузькі щілини (це вказувало, що він задоволений, як ніколи).

- А от зараз ми з ним і познайомимось...

XXV

Господарем ткї предивної вілли виявився професор ван Гофф.

- Хелоу! - недбало привітався Джо. - Скажіть, будь ласка, чи не в цій віллі мешкає професор Карл ван Гофф з

двома “ф” наприкінці прізвища?

Х’ю, нічого не розуміючи, дивився то на свого друга, то на професора, з яким сьогодні вранці відвідав віллу

“Двох щасливців” і переконався, що годинник зник. Але в його очах уже спалахнула здогадка, і він недобре

примружився.

- Так, професор Карл ван Гофф, - високий, сухорлявий чоловік з рожевощоким обличчям насмішкувато дивився

на Джо. - З двома “ф” наприкінці. А втім, містере приватний детектив, вам уже час і запам’ятати.

Професор був у спортивному костюмі, в руках тримав чималі садові ножиці і стояв біля клумби з пишними,

сліпучо-білими айстрами.

- Люблю у вільний час відпочивати біля квітів, - сказав він з непідробною радістю і, нахилившись, зрізав кілька

квіток, вибираючи найкращі.

- Я вам заздрю, професоре, - зітхнув Джо. - Особливо, коли є кому дарувати такі чудесні квіти.

- Суть не в тім, є кому дарувати чи немає. Головне, що квіти приносять мені душевну рівновагу, почуття тихої

радості... - Професор спохопився: - Даруйте, замріявся, у вас, очевидно, свої клопоти. Які небесні шляхи, - кивнув

він угору, - привели вас до моєї скромної вілли?

- Летимо, глядь, а внизу вілла професора ван Гоффа, чому б, думаємо, не заглянути в гості до нього, - торохтів

детектив. - Тим більше, ваша вілла така своєрідна, хоча й дещо похмура на вигляд. Збудована, якщо я не

помиляюсь, у формі африканського термітника, чи не так?

- Після загибелі Дженні я продовжую її справу, себто вивчаю термітів. І повірте, так ними захопився, так

захопився...

- А ми випадково летіли, бачимо, така оригінальна будівля внизу.

На омолодженому обличчі професора майнула невиразна тінь, але тільки на мить. Бо через якусь частку секунди

очі професора знову були злегка насмішкуватими, а рожево-дитяче лице стало безневинним і привітним.

- Радий вас бачити. - Він повернувся до інспектора: - Містере Кларнес, я, здається, починаю дещо розуміти. Ви

знайшли годинник, ось чому ви з’явилися тут! І як я про це відразу ж не здогадався?

Х’ю глянув на Джо, і той кивнув, посміхаючись.

- Уявіть собі, професоре, знайшли. Як кажуть, недарма хліб їмо. Дещо вміємо. - Джо був надміру балакучим, що

не було йому притаманним. - Кілька хвилин тому знайшли.

- Я надзвичайно радий, - розквітнув ван Гофф. - Дозвольте поцікавитись: де зараз викрадений годинник?

- Про це трохи згодом.

- Розумію, розумію, службова таємниця. Але я радий. Така оперативність, можна тільки позаздрити. Я навіть не

вірив, що ваша служба така оперативна. Ви гідні похвали.

- Стараємось! - весело гукнув Джо.

- Гм-гм... - І в очах професора знову майнула тінь тривоги, але він миттю її погасив. - Тепер я з повагою буду

ставитись до вашої служби. Бо раніше...

- ...ви ставились до неї дещо легковажно, - закінчив за нього детектив. - А це не зовсім безпечно - легковажно

ставитись до нашої служби, містере Гофф!

- Не розумію, що ви хочете цим сказати?

- Лише те, що сказав: не варто ставитись легковажно до нашої служби. Але все це деталі, професоре, головне,

що знайдено годинник, і я нарешті зможу сьогодні добряче виспатись.

- Вмираю від нетерпіння швидше на нього подивитись.

- Ми теж, містере Гофф, - розплився в посмішці детектив. - Але в мене особисто геть пересохло в горлі, тож я

хотів би...

- Ах, даруйте, - заметушився професор. - Так зрадів почутій новині, що геть забув вас хоч би на чашечку кави

запросити. Ах, ах!.. Нікудишній я господар. Гості потерпають від спраги, а я частую їх балачками. Прошу, прошу

відвідати мою скромну віллу. Часу в мене, щоправда, обмаль - лекції, але хвилин двадцять зумію викроїти, а цього

досить. Чи не так, дорогі мої гості?

Кларнес кивнув.

- Тоді прошу. - І рукою, в якій були затиснені айстри, професор показав на віллу: - Моя скромна оселя до ваших

послуг. Прошу.

- Зайдемо? - Джо безневинно дивився на Х’ю. - Хоч і клопоту чимало, але ж так хочеться випити кави.

- Незручно якось, - ніби аж знітився інспектор. - Непрохані...

- Ах, що за дрібниці! - обурився професор. - Я живу сам, тому завжди радий гостям, які, на жаль, рідко

відвідують мене. Прошу, прошу. Моя вілла до ваших послуг. Це ж просто здорово, що ви знайшли годинник. Така

радість! Винахід Стівенса не зникне, він збагатить нашу науку.

Господар, чемно пропускаючи гостей, швидко окинув оком подвір’я вілли і заспокоївся, ніде нічого підозрілого

не виявивши.

- Прошу, прошу... - непомітно зачинив за собою вхідні двері на ключ, а ключ поклав собі до кишені...

XXVI

Крутими і рипучими дерев’яними східцями піднялися на другий поверх, в кабінет господаря.

- Прошу сідати! Ні, ні, прошу сюди. Тут вам буде зручніше й затишніше. Почувайтесь, як удома.

- У вас, професоре, затишно і зручно, - сказав Кларнес, не без цікавості розглядаючи кабінет господаря. -

Скільки всіляких див та оригінальних речей!

- То все результати моїх колишніх поїздок.

Кабінет - просторий і невисокий, стіни і стеля майстерно оздоблені під червоне дерево. Всюди, де не було вікон

чи дверей, - полиці з книгами, між ними висіли на стінах старовинні рушниці, пістолі, шаблі, оленячі роги, луки,

маски, бумеранги... І фотографії термітників в африканських саванах. Все уміло скомпоноване і розміщене так, що

хотілося розглядати й розглядати чи хоча б доторкнутись до якогось сувеніра.

А зі стелі звисали канати ліан, по кутках стояли химерно вигнуті, покручені стовбури, дебелі пні.

Професор всадовив гостей у м’які крісла біля маленького столика, сам сів, але відразу ж і схопився.

- Один момент. Я ж обіцяв вам каву.

Він тричі плеснув у долоні (вигляд у нього був, як у фокусника, який ось зараз продемонструє чудо), одна із стін

кабінету з полицями і масками несподівано відсунулась, і в кабінет безгучно зайшов маленький робот, схожий на

пустотливого підлітка.

- Хлопчику, ходи-но сюди, - покликав господар.

- Він що у вас, не виріс? - киваючи на робота, запитав Х’ю.

- Гадаю, що вже й не виросте, - в тон йому відповів професор. - Не люблю і терпіти не можу стандартних

роботів - надто вони громіздкі і, головне, високі. Глянеш на такого металевого гевала - і острах тебе бере. А мій

маленький хлопчик, -а я його так і зву - Хлопчик, ще дитина і нікому не загрожує. З таким приємно контактувати.

Джо гмикнув, розглядаючи маленького робота, але нічого не відповів.

- Каву і коньяк, Хлопчику! - велів господар роботу, що блимав маленькими зеленкуватими лампочками. - На три

персони.

- Слухаю, кеп, - відповів на диво приємним, по-хлоп’ячому дзвінким голосом маленький робот. - Зараз принесу,

кеп!

І нечутно зник, наче виплив з кабінету.

- Він мене вперто величає капітаном, - посміхнувся професор, ласкавим поглядом провівши робота. - І хоч

скільки йому втовкмачую, що ніколи капітаном не був і вже не буду, а він своє: кеп та кеп. Ну, гаразд, думаю...

- У.вас такий затишний і симпатичний кабінет, професоре, що аж хочеться тут творити і творити, - озвався Джо,

обводячи поглядом стіни. - А хлопчик-робот взагалі чудесний. Я вам заздрю, професоре. І де ви дістали такого

милого дзвінкоголосого робота?

- Якщо бажаєте, дам адресу фірми: на ваше замовлення виготовлять точнісінько такого.

- Дякую, професоре, я неодмінно скористаюся вашою люб’язністю.

Відсунулася стіна з полицями та сувенірами, і до кабінету зайшов маленький робот, несучи поперед себе тацю,

на якій стояли три чашечки, кавник і плеската пляшка коньяку.

- А ось і я, кеп! - дзвінко вигукнув робот-хлопчик.

- Ах ти ж пустунчику мій! - ласкаво, майже з батьківськими інтонаціями у голосі вигукнув ван Гофф.

- Карл ван Гофф захотів кави з коньяком, я й приніс йому каву з коньяком, - дзвінко, по-дитячому вигукнув

робот. - Ах, який радий буде професор Карл ван Гофф, п’ючи каву з коньяком!

Професор посміхнувся.

- Мій Хлопчик трохи балакучий і любить потеревенити, але то нічого. Принаймні з ним ніколи не нудно.

Робот поставив усе принесене на столик, розлив у чашки ароматну каву, хлюпнув коньяку в кожну чашку і, наче

офіціант, застиг за спиною у свого господаря.

- Дякую, Хлопчику. - Професор узяв чашку, запрошуючи гостей:-Сміливіше, джентльмени. Кава і коньяк -

пречудові! - Помітивши, що Джо поглядає на робота, пояснив: - Він завжди стоїть за моєю спиною. Хлопчик дуже

любить мене і готовий виконати будь-які мої забаганки... Чи не так, Хлопчику?

- О, так, так! Я дуже люблю професора Карла ван Гоффа і виконую будь-які його забаганки, - трохи аж

придуркувато вигукнув маленький робот. - Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа! Він найкращий у світі

професор!

Господар, показуючи штучні зуби, широко посміхнувся, явно задоволений базіканням робота.

- Якщо мене науковий світ не дуже визнає, то хоч робот вважає найкращим у світі професором. - І ван Гофф

повернувся до Хлопчика: - А ти ким станеш, як виростеш, мій юний друже?

- Тільки професором! - ставши струнко, вигукнув маленький робот. - Я буду таким професором, як Карл ван

Гофф!

Джо потягнувся рукою до мочки свого вуха - певно, йому вже почало набридати просторікування робота.

Кларнес схилився над чашкою. Джо мовчав.

- Взагалі, я захоплений вами, - п’ючи каву, ліниво цідив господар. - Знайти викрадений годинник у такому місті,

як наше?! І так швидко! Аж не віриться, джентльмени... - Професор вже відверто насмішкувато дивився на

детективів. - І коли я зможу оглянути годинник? Все ж цікаво. Такий винахід!

- Хоч зараз. -Джо допив каву і відсунув від себе чашку. - Ні, ні, досить, - відповів він, побачивши, що рука

професора потяглася до кавника. - До речі, де у вас спальня?

Професор похлинувся кавою, закашлявся.

- Даруйте, - акуратно витер хусткою губи. - А чому вас цікавить моя спальня? Вона у мене засекречена, - кивнув

на стіну, - там...

- А тому й цікавить, що там... - Детектив повільно тягнув слова, пильно спостерігаючи за виразом обличчя

професора, - там у вас, як я гадаю... Ні, я переконаний, що саме там і стоїть зараз годинник з привидом. Так, так,

той, що цієї ночі був викрадений з вілли “Двох щасливців”. Чи не так, професоре?

Професор допив каву, акуратно витер губи, кинув паперову хустку роботу (той, спіймавши її на льоту, засунув

собі кудись у щілину, що слугувала йому, певно, за кишеню) і досить спокійно сказав:

- О так, ви правду кажете, приватний детективе. Годинник з привидом і справді у мене в спальні. То й що? А

може, я купив його в Майкла Джексона?

- І для цього ви вбили нашого агента?

- Агента я не вбивав.

- Я знаю, професоре. Убивців ви найняли. Вони вам і притарабанили сюди годинник з вілли “Двох щасливців”.

Джо хотів було встати, але професор раптом застеріг:

- Прошу залишатися на своїх місцях!

І швидко, як на свої роки, відскочив убік. Детективи опинилися перед маленьким роботом. .

- Хлопчику! - крикнув професор. - Ці люди геть нечемні, вони ображають твого любого професора.

Поклопочися про їхнє виховання!

Маленький робот блискавично викинув уперед руку, в його металевій долоні утворився круглий чорний отвір.

- Не рухатись! - застеріг він уже не хлоп’ячим і зовсім не дзвінким голосом. - Один рух, і ви будете знищені,

нечемні джентльмени! Цю віллу без дозволу професора ван Гоффа ніхто не може покинути живим.

- Ах, яке миле симпатичне хлоп’я, дещо аж придуркувате на вигляд, але який у нього металевий голос! -

насмішкувато мовив Джо і непомітно опустив руку до своєї кишені.

Тієї ж миті з руки робота сяйнула голуба блискавка і пронеслася всього за дюйм від правого вуха детектива.

- Це перше і останнє застереження! - прогудів робот.

- Раджу вам не ворушитися, джентльмени, - буркнув професор, походжаючи кабінетом. - І ще раджу виконувати

всі команди Хлопчика. Він жартувати не любить, і тим паче не любить неслухняних людей. Один мій знак - і з вас

лишиться купа попелу. Прекрасного, поживного попелу - добрива для моїх квітів. - І до робота: - Правда ж,

Хлопчику, ти дуже-дуже любиш професора Карла ван Гоффа?

- О, я дуже-дуже люблю професора Карла ван Гоффа, - вигукнув маленький робот. - Я теж, як виросту, стану

таким самим професором.

- Ми не сумніваємось, - сказав йому Кларнес і повернувся до професора. - А вам раджу облишити вибрики,

професоре ван Гофф з двома “ф” наприкінці прізвища. Передавач, який Джо прикріпив під днищем годинника, вже

півдоби надсилає сигнали, що реєструються головним комп’ютером Кримінальної служби. Крім того, я викликав

агентів, вони ось-ось прибудуть сюди.

Якусь мить професор думав, потім провів рукою по обличчю, й воно зробилося сірим і старим.

- Вийди звідси, Хлопчику, - глухо мовив до робота. - Я думаю, що ти вже перевиховав неввічливих

джентльменів, і я домовлюся з ними без твоєї допомоги.

Опустивши руку, маленький робот бігцем подався до стіни, що розійшлася перед ним, і зник за нею, а в кабінеті

все ще лунав його дзвінкий хлоп’ячий голос:

- Ах, ах, як я люблю професора Карла ван Гоффа!

- Ще кави?

- Вдячні за гостинність, - буркнув Джо.

- Як хочете. - Ван Гофф хлюпнув собі в чашку коньяку і одним духом випив його. - Скільки? - запитав він

швидко, не дивлячись на детективів.

Детективи мовчали.

- Я питаю: скільки вам заплатити за годинник? - повільно і старанно вимовляючи слова, говорив господар. -

П’ять тисяч? Десять? А двадцять тисяч вас влаштовує? Отримаєте зараз же, готівкою. По десять тисяч кожному,

непоганий заробіток, га?

- За пограбування... - почав було інспектор, та професор верескливо його перебив:

- Тільки без сентиментів! Як мудрі люди кажуть: живи і дай жити іншому. І затямте: я не крав. Це навіть/ пхе,

вульгарно. Професор і - елементарна крадіжка. Ха! У наш час крадуть тільки ті, в кого немає на що найняти

злодіїв.

- Найняті вами грабіжники убили нашого агента.

- Гаразд, подвою суму: сорок тисяч вас влаштовує? Хоча це й забагато, адже якийсь там агент не вартий і тисячі.

А я за нього - двадцять тисяч. Чи не забагато, га?

- Гадаю, що ми не сторгуємось. - Джо потягнувся рукою до мочки вуха.

- А я гадаю, що зійдемось, - з притиском мовив ван Гофф. - У нас все продається і все купується. На те й

банкноти. Моя остання пропозиція - п’ятдесят тисяч. І більше ні цента!

- Хвацько торгуєтесь, професоре! - похитав головою Х’ю. - Часом комерсантом не були?

- Всі ми комерсанти в цьому житті. Одні торгують ганчір’ям, інші - життям. Хочеш жити - умій торгуватись.

Втім, це неточно. Хочеш жити - май гроші. І все буде. Але я не розумію вас: п’ятдесят тисяч! Ні, я сьогодні занадто

щедрий.

- Ой і гендляр же ви, професоре! - тільки й похитав головою детектив. - Невже ви справді певні, що все можна

купити?

- Я вісімдесят літ живу в нашому суспільстві! - з пафосом вигукнув ван Гофф. - Я не з неба звалився, до вашого

відома.

І тоді, дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:

- За віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?

XXVII

- Я запитую, - підвищив голос Джо, - за віщо ви вбили Дженні Стівенс, професоре?

- А за віщо я мав її... убивати?

- Ви домагалися її любові, а вона вам відмовила.

- На жаль, це так.

- Що - так? - доскіпувався детектив. - Що ви убили Дженні чи що вона відхилила ваші домагання?

Професор ніби очуняв від раптового шоку, і на обличчі його з’явилися червонуваті жилки - кров ожила і

запульсувала.

- Я закохався в неї так, що не міг нічого з собою вдіяти! - вигукнув він якось аж жалібно і дивився на Джо, наче

шукав у його очах співчуття. - Але Дженні мені відмовила. Вона відмовила мені досить безцеремонно. О, вона

іноді бувала безцеремонною! Вона насмішкувато вигукнула: як спеціаліст ви, професоре, мене цілком

задовольняєте, а ось як женихайло... Вона так і сказала: же-ни-ха-йло-о! Яке образливе слівце! О, в її лексиконі

траплялися і не такі перли. Вона сказала: професоре, гляньте на себе в дзеркало. Ви ж древній дід! Я не збираюся

після весілля стати вдовою.

- Тоді ви зробили пластичну операцію, омолодилися?

- Так. Але це - з відчаю. З великої любові до Дженні. Я не шкодував грошей, я поставив собі штучне серце,

штучні нирки, печінку. Я ладен був на все, аби вона стала моєю... Але Дженні побачила мене після пластичної

операції - і тільки зареготала. - В очах ван Гоффа ятріла давня злість і образа. - Вона вигукнула: омолоджений дід

ще бридкіший, ніж натуральний! О, вона іноді бувала брутальною, повірте мені.

- Ви чекаєте від нас співчуття? - здивовано запитав Кларнес.

- Але ж вона знущалася з мене... Дивлячись йому в очі, детектив швидко запитав:

- І тоді ви знищили її?

Професор звів на нього затуманений зір.

- А для чого я мав її знищувати? - криво посміхнувся (чи просто судома пересмикнула його обличчя). - Хоча...

хоча у мене була думка відомстити їй. Так, я хотів її смерті. Жадання помсти оволоділо мною, але... але я не вбив

її. Я міг лише подумки їй мстити. А побачивши її, відчував таку любов, що ладен був молитися на неї. Молитися,

молитися, молитися!

Джо дивився на великий портрет Дженні, що висів на стіні професорового кабінету. Х’ю теж підійшов до нього.

- Вона й тут як жива.

- Дженні надзвичайно фотогенічна, - задумливо мовив Джо. - Коли б вона не пішла в науку, то стала б актрисою.

- І різко повернувся до ван Гоффа: - Гаразд. Підсумовую перший етап: ви, професоре, найняли грабіжників, щоб

вони викрали годинник з привидом. Так?

- Обійшлося мені це дуже дорого.

- А для чого вам годинник?

- Вам, детективе, цього не збагнути. - Професор якийсь час мовчки ворушив губами. - Я хотів, щоб Дженні була

зі мною. Завжди. Щоб тільки переді мною вона з’являлася о дванадцятій ночі... Якщо вона не дісталася мені

живою, то хай би була моєю хоча б у вигляді привиду.

- Скромне бажання.

- Ви, очевидно, збираєтесь мене арештувати? - посміхнувся професор, сяйнувши штучними зубами.

- Ви не помилилися, професоре, - озвався Кларнес. - Ви звинувачуєтесь у викраденні годинника, що є

приватною власністю, і в убивстві агента Кримінальної служби. Це - поки що.

- Я лише найняв злодіїв.

- Там розберемося.

- Тоді я пропоную вам... пропоную сто тисяч! - Ван Гофф аж сам був вражений такою щедрістю. - Подумайте,

сто тисяч!

- Ведіть нас у свою спальню, - велів Джо.

- Якщо маєте таке бажання, то - прошу. - Ван Гофф повів їх у спальню, що була поруч з кабінетом і з’єднувалась

із ним замаскованим ходом. - Прошу, прошу, - господар став аж надто люб’язний.

Детективи зайшли.

У кутку спальні стояв годинник.

Маятник, ніби нічого й не сталося, м’яко гойдався сюди й туди, спалахуючи жовтим сяйвом:

“Цок-цок, цок-цок...”

І тут ван Гофф раптом, приклавши пальця до губів, підкрався навшпиньки до годинника і легенько постукав по

його корпусу.

- Дженні, до тебе можна? - і, повернувши до годинника вухо, напружено слухав когось. - Це я, люба. Твій Карл...

Вибач, детективи. Вони запевняють, що я тебе вкрав. Скажи, мила, що я тебе ніколи не крав, ти завжди належала

мені, - повернувся до детективів. - Чули? Дженні підтвердила це. Але вона ще сказала, що приміряє зараз нові

туалети і тому не зможе вас прийняти, Приходьте вже якось іншим разом.

- Що ж, тоді доведеться забрати годинник, а вас - арештувати.

Тільки Кларнес встиг це вимовити, як професор верескнув:

- Хло-опчику-у!!!

Стіна з книжковими полицями почала відсовуватись убік, і за нею почулося знайоме:

- Ах, ах, як я люблю процесора Карла ван Гоффа! Ах, ах, як я люблю професора...

Кларнес вихопив пістолет, і тонкий голубий промінь затанцював на стіні. Мить - і стіни як не було, а там, де

вона мала бути, ногами до кабінету лежав маленький робот і димів, увесь у дірках. Розплавлений метал витікав з

нього струмками.

Х’ю наказав агентам Кримінальної служби, що саме заходили:

- Заберіть цього комедіанта. Він нікудишній актор і роль схибленого зіграв вельми посередньо. А за вбивство

Дженні Стівенс вам, професоре, теж доведеться відповідати.

- У вас немає фактів, - спокійно і навіть глузливо мовив ван Гофф. - Мені жаль вас, детективи. Ви ще

пошкодуєте... Раджу вам подзвонити своєму начальству і проконсультуватися з ним перед тим, як мене

арештувати.

Інспектор Кларнес махнув рукою, два дужі агенти кинулись до професора з двох боків, клацнули металом.

Професор, опинившись у блискучих наручниках, якусь мить здивовано розглядав їх на своїх руках, а тоді раптом

зареготав:

- Професор Карл ван Гофф в наручниках? Ах-ха-ха-ха! Ох-ха-ха! Професор Карл ван Гофф в наручниках! Ох-

ха-ха-ха!!!

XXVIII

Коли в глибині підвальних приміщень Кримінальної служби за ван Гоффом безшумно і м’яко зачинилися

масивні броньовані двері з телевічком та електронним замком, Х’юлетт Кларнес повернувся у свій кабінет на

чотирнадцятий поверх з якимось неспокоєм у душі: чи не поквапився він, бува, з арештом професора - відомого, до

речі, в Місті? Надто зухвало тримався арештований, певно, має на те підстави. У вухах інспектора все ще чувся

насмішкуватий голос: “Містере інспектор, вам доведеться досить швидко випустити мене звідси, то раджу навіть

не перевантажувати наглядача і не зачиняти ці апартаменти”.

І - як у воду дивився клятий професор з двома “ф” наприкінці прізвища. Не минуло й години, як на екрані

внутрішнього зв’язку з’явилась офіційно-ділова фізіономія особистого помічника шефа.

- Містере Кларнес! - у голосі помічника не відчувалося ніяких емоцій. - Шеф вас запрошує до себе.

- Зараз буду.

Екран згас. Кларнес відсунув від себе документи і вийшов з кабінету. Підійшовши до зачинених дверей

приймальні, просунув у щілину своє пластикове посвідчення з фотографією та відбитком пальця, електронна

система впізнала його, дала сигнал “свій”, і двері нечутно відчинилися.

У приймальні сиділа секретарка міс Вільямс. Інспектор привітався до неї і тільки-но почав з компліментів (міс

Вільямс до них небайдужа, тож співробітники цим іноді користувалися, щоб випитати про настрій шефа), як двері

кабінету відчинилися і на порозі постав особистий помічник шефа. Він жестом запросив інспектора до кабінету, а

сам лишився в приймальні.

Кожного разу, коли Кларнес заходив до шефа, та ще за викликом, і погляд його падав на голову шефа - заледве

не квадратну, велику, з блискучим, неначе відполірованим черепом і такими ж масивними щелепами (у шефа все

було на обличчі масивним і солідним), йому ставало не по собі. Може, тому, що шеф рідко викликав до себе

інспекторів, а якщо й викликав, то приємності від цього було мало.

- Сідайте, Кларнес! - Шеф поклав на стіл чималі кулачища начеб напоказ (відбиваючись у дзеркальній поверхні

столу, вони видавалися ще більшими), нагнув уперед голову і глянув на інспектора з-під густих, кущуватих брів -

неприємно, колюче: - Ви арештували ван Гоффа?

- Так, я.

Шеф сердито посопів і різко запитав:

- Що утнув той ван Гофф? - і затарабанив пальцями по столі: пальці були короткі, товсті й волохаті.

- Ван Гофф звинувачується у викраденні старовинного годинника з вілли “Двох щасливців”.

- Годи-инника? - Шеф перестав барабанити і здивовано подивився на інспектора. - На біса він йому? Що в

старого - клептоманія?

- В годиннику вмонтовано цікавий пристрій, - обережно говорив Кларнес, - що... проектує зображення жінки.

- Голої? - зневажливо скривив шеф товсті губи.

- Ні, зображення цілком пристойне.

Шеф знизав широкими плечима.

- Нічого не розумію. На дідька він викрав годинника? Що йому... живих жінок мало? Чи відеокасет мало

продається із зображенням красунь? Проектуй на екран і милуйся, коли маєш бажання. Сподіваюсь, той старий

дурень крав не сам?

- Найняв крадіїв у фірмі “Якщо вам потрібна допомога”.

- Он як? - Шеф гостро глянув на інспектора. - У вас є факти, що ван Гофф замовляв спеціалістів у тій фірмі?

- Немає, але...

- У вас їх і не буде! - сердито вигукнув шеф, і його товста шия почала червоніти. - І взагалі я радив би вам не

займатися різними там... дурницями!

- Але ж викрадений годинник знайдено на віллі ван Гоффа, шеф.

- За нього він буде відповідати, якщо... якщо взагалі буде відповідати! І взагалі, на біса ви його арештували?

- У нас є дані, що ван Гофф... - обережно почав Кларнес.

- У вас немає даних! - Шеф ляснув долонею по столу. - Затямте: за викрадення годинника ван Гофф відповість,

бо приватна власність у нас священна і недоторканна, а більше даних щодо нього у вас немає і не буде ніколи!

Зрозуміло?

- Так, шеф!

- Негайно звільніть цього... крадія годинників. Під заставу, скажімо, в п’ять тисяч доларів. А справу про

викрадення ним годинника можете, передати в суд. Але тільки про годинник. Інших фактів у вас не повинно бути.

І щоб наші сусіди більше не гнівались, що ми хапаємо їхніх людей. Втямили?

- Так, - схилив голову Кларнес, бо йому тепер і справді все стало зрозумілим, як ніколи: на жаргоні

криміналістів сусіди - це Політична служба. А з Політичною краще не зв’язуватися. Що ж, наказ є наказ, і він

негайно звільнить ван Гоффа.

- Дозвольте йти?

- Ідіть! - Шеф підвівся, кремезний, масивний, і навис над столом, як кам’яна брила. - Стривайте, Кларнесе. Все,

що я вам щойно говорив, це моя, службова, офіційна, хай йому чорт, вказівка! Щодо ван Гоффа. Ну, а коли... коли

у вас раптом і з’являться якісь там факти щодо ван Гоффа, то ви... ви... І раптом спалахнув: - То що ви, дідько б вас

забрав?!!

- Можу діяти на власний розсуд, - здогадався інспектор.

- І на власний ризик, - уточнив шеф. - Але офіційно я вам забороняю чіпати того типа!

І хочеться, і колеться...

Шеф і радий би хоч якось насолити сусідам, але й остерігається. Коли ж це буде зроблено всупереч його

вказівці, то він не проти... Ловко.

І Кларнес, зітхнувши, вийшов з кабінету шефа, котрий іноді - ніде правди діти - любив кусати ближніх, але

кусати чужими зубами.

Кларнес відразу ж віддав розпорядження негайно звільнити під заставу в п’ять тисяч доларів арештованого ван

Гоффа. Джорджу Лі вирішив не говорити про звільнення професора. Джо почне обурюватись, а Х’ю доведеться

його вмовляти та заспокоювати... Ні, хай уже якось іншим разом, коли настрій буде кращий.

Хвилин за десять в його кабінеті негадано з’явився ван Гофф.

- Зібрався додому і вирішив вас провідати, інспекторе, - професор говорив зловтішно, хоча обличчя і зберігало

святу невинність. - Як бачите, ви задарма трудилися, арештовуючи мене. Я ж вас застерігав. - Він похитав головою

і закінчив повчально: - Звідси висновок: старших треба завжди слухати.

- Справу про викрадення годинника буде передано в суд, - сухо мовив інспектор, а сам подумав, що й справді

вони з Джо задарма трудилися. - Що ще цікавить містера ван Гоффа?

- Годинник, сподіваюсь, у вас? - Ван Гофф не кліпаючи, насмішкувато дивився на інспектора. - Я виходжу з гри,

містере Кларнес. Хоча жаль... Годинник вартий того, щоб ним зайнятись...

Це була приманка. Х’ю відчув, що приманка і... і нічого не міг із собою вдіяти - клюнув на неї.

- Невже й справді голографічний пристрій годинника коштує мільйон? - Він і сам незчувся, як це вихопилось.

- Скільки він коштує, я не знаю, - по хвилі відповів ван Гофф. - І взагалі, цього ніхто не знає. Бо це новинка. Але

мільйон за цей винахід можна взяти. Я б, наприклад, узяв, коли б ви мені не завадили. Щоправда, це винахід

бідолахи Едварда Стівенса, але де той винахідник - невідомо. Якщо він ще й живий, в чому я сумніваюсь, то все

одно не ризикне заявити про своє авторство. Це буде йому дорого коштувати. А винаходу свого він вчасно не

запатентував. Отже...

- Все це нашу службу не цікавить, - перебив його Кларнес- Годинник буде передано спеціалістам, і вони

вирішать його подальшу долю.

- Вони просто привласнять винахід, - скептично показав зуби професор. - Повірте, містере... Хто-хто, а я добре

знаю тих, кого ви називаєте спеціалістами. Та й хто в наш час відмовиться від мільйона?

Кларнес засовався в кріслі - йому не хотілося, щоб той мільйон проплив мимо нього.

- Оскільки я вибуваю з гри, - говорив далі ван Гофф, - я можу вам допомогти. - 3 цими словами він дістав з

кишені якийсь папірець і поклав його перед інспектором на столі. - Це адреса тих джентльменів, які зацікавляться

годинником з привидом. Вони дадуть за нього мільйон. Поспішайте, інспекторе.

- Та як ви... ви смієте?!! - схопився з-за столу Кларнес. - Та я...

- Не гарячкуйте, Х’юлетте, - із зверхністю, ніби він уже купив Х’ю з усіми потрохами, сказав професор. - У

ваших руках - щастя. Поспішайте схопити його, бо іншого такого випадку може й не трапитись. А ті джентльмени,

адресу яких я вам дав, - не поскупляться. Бо вони теж матимуть своє з привиду.

“Він що - купляє мене?!” - мигнула в Кларнеса розпачлива думка.

- З мого боку це лише дружня послуга, - посміхнувся професор. - Але, як кажуть, послуга за послугу. Ви мені, а

я вам. Ви і ваш друг, приватний детектив, дасте мені спокій. І тим більше не будете ритися в архіві, шукаючи там

дані про загибель однієї місіс. Згода?

- Та ви... ви нахаба, професоре! - Кларнесу забракло повітря. - Та це ж... Та я вас... негайно..: а-аре...

Ван Гофф уже на порозі кабінету помахав йому рукою:

- На все добре, Кларнесе! І послухайте мою останню мудру пораду: не будьте дурнем! Дурні нині не в моді.

І вийшов.

Кларнес зробив було рух, щоб кинутись за ним, але побачив на своєму столі папірець і зупинився...

XXIX

Постріл ляснув - наче тьохнула в пітьмі якась нічна пташка.

Куля дзизнула в Джо біля вуха, обпекла мочку, яку він звик смикати, коли дратувався, і детектив, змахнувши

руками і зумисне здіймаючи побільше шуму, важко впав на веранді.

“Соловей, - майнула думка. - Найновіший пістолет для нічних убивств. Звук пострілу видається тьохканням

соловейка... Але стріляв дилетант: з такої відстані - і не влучити? Мазило!” - Дилетантизму в будь-якому ділі Джо

просто терпіти не міг.

Було близько дванадцятої ночі, двір псевдофортеці наче провалився в глухе підземелля. Ані шерхоту, ані звуку -

як вимерло все навколо. Розкинувши руки, Джо лежав ногами до східців - так іще на відстані можна побачити

напасника, коли той захоче піднятися на веранду і пересвідчитись, що жертва мертва.

Та ось почулося тихе-тихе рипіння.

Іде.

Іде, щоб упевнитись, що жертва мертва, а коли ще жива - то добити її. Що ж, у Джо тепер є шанс.

Чути дихання - хапливе й стривожене.

“Не вміє володіти своїм диханням, - відзначив детектив. - І хода не “нічного професіонала”. Скрадається

невміло, й сам же боїться... - І остаточно вирішив: - Дилетант! Звичайно ж, найнятий на одне “мокре” діло, після

якого і його самого приберуть”.

Минуло з хвилину.

Найманий убивця надзвичайно обережно піднімався східцями.

Ось на веранді з’явилася голова, потім плечі.

Ще крок... Зупинився, водить головою сюди-туди - шукає тіло. Рука з пістолетом тремтить, бо чути, як вона

злегка стукається об поруччя.

“Новачок, - зневажливо подумав детектив. - Навіть по звуку не зумів визначити, де я впав... І хто ж такого

нездару наймає?”

Темна постать, човгаючи ногами, наближається.

Упевненості в її ході не відчувається,

Зупинилась.

Зараз буде нахилятися. Ах, як тягне цього новачка заглянути своїй жертві в лице. І нічого не може вдіяти з тим

бажанням.

Так і є, нахиляється.

Зводить руку з пістолетом... Добити?.. Еге, вдруге ти не встигнеш “тьохнути” із свого “солов’я”, якого тобі

всунули в руки твої хазяї.

Різким, блискавичним рухом правої ноги Джо вдарив найманця під коліна. Ноги в того підломилися, він

недоладно змахнув руками, випустив з несподіванки пістолет і, відлетівши, гуркнувся об настил веранди...

Джо стрілою метнувся, впав на напасника і, мертвою хваткою вчепившись руками в горло, вдарив йому коліном

під дихало.

- А-а... - захрипів убивця і затих.

Все це відбулося впродовж однієї секунди.

Прихопивши пістолет, Джо потягнув обм’якле тіло в свою кімнату. Якусь мить постояв біля дверей, але в дворі

було тихо. Тоді натис кнопку, і на вікно, що виходило на веранду, згори вниз посунулась броньована штора -

тонка, але куленепробивна.

І лише тоді увімкнув світло.

Незнайомець в затертому ледве не до дірок костюмі лежав, скорчившись, на підлозі. Було йому за сорок, хоча

точно визначити вік неможливо: лице рано постаріло, щоки запалі, зарослі щетиною, і сам він якийсь замучений,

занехаяний...

Джо нахилився, тицьнув йому під ніс балончик, з якого попередньо відгвинтив кришечку, і, чекаючи, доки

незнайомець отямиться, сів у крісло, а пістолет поклав собі на коліна.

Найманець нарешті витріщився на Джо, певно в ту мить не розуміючи, де він і що з ним скоїлося.

- Ну, найманцю для одноразового використання, - розказуй. Страх як люблю слухати страшні історії. Запитання

перше: чим я тобі не догодив, де тобі перейшов дорогу, що ти відбив мені мочку вуха?

(З відбитої мочки вже перестала сочитися кров, але ранка немилосердно щеміла, і вухо з кожною хвилиною

розпухало і важчало).

Незнайомець мовчав, втупившись у підлогу, тільки гарячково мацав побіля себе рукою, наче шукав щось на

підлозі.

- Н-ну??! - Джо звів пістолет. - Зізнаюсь, я не люблю мовчунів. Рахую до трьох, і твій “соловей” на цей раз

тьохне вже тобі у вухо. Гадаю, що я, на відміну від тебе, не промажу.

Чоловічок звів голову, в каламутних його очах стояв переляк, рот перекосився, руки почали тремтіти.

- Не вбивайте мене, містере, не вбивайте...

- Оригінал! - похитав головою детектив. - Мене ти хотів убити, а коли я вбити захотів, це тобі чомусь не

подобається.

- Я безробітний, містере, - у відчаї вигукнув він. - Вже три роки.

- І нарешті ти знайшов собі роботу, - вже й зовсім весело вигукнув детектив. - Ах, як тобі здорово повезло!

- Але ж у мене сім’я... Ну, я і...

- Вирішив ціною чужого життя врятувати свою сім’ю і на гроші, зароблені на вбивстві, мирно та затишно пити

вечорами чай? - І швидко: - Хто тебе найняв? Ну?..

Очі найманця сполошено і гарячково забігали, шукаючи із пастки виходу. Але його не було.

- Ну-у?!

Збагнувши, що він програв і виходу немає, найманець ураз збайдужів до власної долі, і обличчя його почало

сіріти.

- Я питаю: хто тебе найняв мене вбити?

- У мене сім’я, містер... І я... я хотів її...

- Зрозуміло, твої хазяї, на випадок твого провалу, застерегли, що розквитаються не лише з тобою, а з твоєю

сім’єю? Гм... - помовчав. - Тебе найняла фірма “Якщо вам потрібна допомога”?

Найманець мовчав, і лице його ніби скляніло, ляк в очах зник, їх уже затягувала каламутна пелена приреченості.

- Дурень! - вигукнув Джо. - Тебе найняли для одноразового використання. Навіть якби ти і вбив мене, то все

одно тебе знищили б, як небажаного свідка, а труп твій викинули б на смітник, як непотріб. Ти ж не

професіональний убивця, якими дорожать підпільні торговці смертю. Ти - ніщо. А ти наївно хотів на цьому ділі

вирішити свою фінансову кризу! Дурень! Який-бо ти телепень!

- Але в мене сім’я... троє дітей, і їх нічим годувати. А роботи немає. Заощадження, які були, вже проїли. І я...

змушений був погодитись. Хотів лише врятувати дітей... Вони щодня просять у мене їсти. А що я їм дам?

- Принесло тебе, - зітхнув Джо і заходив по кімнаті сюди й туди- Ну й задав же ти мені задачу! Що ж тепер

будемо робити, невдахо? Відпущу тебе, так твої ж “роботодавці” тебе й прикінчать, як небажаного свідка

невдалого замаху. Чи не так?

- Так, так! - захрипів незнайомець. - Тому мушу сам себе... тільки сам себе, бо інакше вони мене... Ще й сім’ю

мою знищать, якщо хоч слово бовкну...

- Почекай панікувати, щось придумаємо. Теж мені... супермен! Лізеш у вбивці, а тепер я мушу собі сушити

голову, як тебе порятувати. Пікантна ситуація! - вигукнув Джо дещо театрально. - Ну й життя ж у нас пішло. Та

гаразд, від слів треба переходити до діла. Зараз вип’ємо кави та поміркуємо, як нам далі бути.

Джо пішов у кухню, заварив каву, а коли повернувся з двома чашками й кавником на таці, то весело загомонів:

- А взагалі - оригінально. Приватний детектив кайфує із своїм невдатним убивцею...

Найманець лежав на підлозі з широко розплющеними, застиглими очима. У зубах був затиснутий ріжок комірця

куртки.

Джо поставив на стіл тацю і зітхнув:

- Сім’ю свою ти врятував, але мені справу геть заплутав. Жаль. Знову справжній убивця вислизне з рук.

І раптом відчув, що його дихання прискорюється, стає уривчастим і тривожним. По всьому тілу почала

розливатися млосна хвиля. Речі в кімнаті чомусь почали двоїтися. Все ще нічого не розуміючи, Джо труснув

головою, протер очі.

- Так он воно що... Міна уповільненої дії... Заточуючись, детектив дістався до відеофону, клацнув

потрібним клавішем і впав у крісло. Екран засвітився. На щастя, Х’ю був у своєму кабінеті.

- С-слухай... - Джо насилу повернув у роті язиком, що вже почав розпухати. - Де п-професор з д-двома... д-двома

“ф” наприкінці п-прізвища?

- Ти ван Гоффа маєш на увазі? - кисло скривився Кларнес- До початку слідства ми відпустили його під

розписку. Довелося...

- Ясно...

- Постривай! Що з тобою? - стурбовано вигукнув Кларнес- На тобі лиця немає. Чи, може, екран коверзує?

- Екран тут ні до чого, - прохрипів Джо, який уже бачив друга немов у тумані. - Негайно лети до м-мене...

Швидше... Забереш у мене труп...

- Чий? Та що з тобою, ти скажеш нарешті?

- Труп мого вбивці, а можливо... і мій... труп. Він не схибив. Ранка нікудишня, мочку вуха відбив, але... куля,

здається, начинена...

- Чим? Чим начинена? - кричав Кларнес.

- Мабуть, препаратом МЛ-12. Дуже хочу спати... - Джо почав позіхати. - С-страшенно хочу с-спати.. спати...

Кларнес жахнувся: препарат МЛ-12? Коли це так, то надії на порятунок майже немає. Вона є, але - мізерна... Від

того препарату людина засинає. І засинає навіки. Бо препарат, присипляючи жертву, одночасно зупиняє її серце. І

ніякий розтин тіла нічого не виявить. “Помер від зловживання снодійним”, - так буде потім написано у висновку

судового медексперта.

У Кларнеса було не більше семи хвилин для врятування друга.

- Джо, я негайно вилітаю з медиками. Тримайся! Тримайся!..

Джо хотів було щось сказати, але востаннє позіхнув, і голова його впала на стіл.

Частина друга

ЩАСТЯ В ЗОНІ УВ’ЯЗНЕННЯ

І

- Ну, містере Лі, віднині ви маєте всі підстави говорити при нагоді своїм знайомим: леді і джентльмени, я

народився в сорочці.

- Дякую, міс. При нагоді я скористаюся вашою порадою. Якщо, звичайно, леді і джентльменам буде цікаво про

це послухати.

- Ах, містере Лі! Таким щасливчикам, як ви, можна лише позаздрити. Адже не кожному вдається повернутися з

того світу. Точніше, не кожному по кишені.

По широкому, на всю стіну вікні адміністративного корпусу навскіс ударила кулеметна черга - наче хто горохом

сипонув по шибках. На кольорову пластикову підлогу посипалося скло. Міс блискавично щезла під столом, наче її

й не було. Джо, кинувшись до вікна, втиснувся в куток і обережно виглянув: високо над дахами суперхмарочосів,

спалахуючи в сонячному промінні надкрилками, два яскраво-оранжеві поліцейські птахольоти переслідували

третій - зелений. Втікаючи, той огризався короткими кулеметними чергами.

З оранжевих птахольотів теж татакнули кулемети, і всі троє, зробивши крутий віраж, зникли за одним із

приватних банків. Усе стихло. В голубому небі мирно кружляли якісь білі птахи.

- Поліція переслідує гангстерів. - Джо підійшов до столу і запитав, повертаючись до перерваної розмови: -

Скільки я у вас пролежав, міс?

- Місяць, сер, - почулося з-під столу, і по хвилі міс уже була на своєму робочому місці, за столом. - Рівно місяць.

- Глянула на себе в люстерко. - Геть зачіску зіпсувала. Щодо вас, то... Спеціалісти нашої клініки доклали всіх

зусиль, - говорила, поправляючи волосся, - щоб врятувати вас, містере Лі, від такої прикрості, як смерть. І їм це, як

бачите, вдалося.

- Я, звичайно, вдячний вашим спеціалістам, але... Хворий у вашій клініці може перебувати за спасибі лише один

день. А я, коли мені не зраджує пам’ять, не платив і цента за своє чудесне врятування.

- Не заплативши ні цента, містере Лі, ви говорили б оце не зі мною, а із святим Петром чи ще з кимось із

райської канцелярії. Гарантійний лист на оплату вашого лікування підписав містер... Хвилинку. Так, підписав

містер Х’юлетт Кларнес. Це велике щастя мати таких друзів. Ви здивовані, містере Лі? Ось зобов’язання гаранта, а

ось рахунок за ваше лікування. Він вельми солідний. Вам зараз його вручити чи, може, надіслати поштою через

пару днів?

- Ви гадаєте, що я...

- Я не гадаю. Маючи деякий досвід роботи, просто раджу вам ознайомитися з рахунком трохи пізніше. Як

оговтаєтесь після лікарні. Це в кращому разі. А в гіршому... Розумієте, в нашій практиці трапляються небажані

ексцеси, коли... Одне слово, буває, що пацієнтів, які щасливо вирвалися з лабетів смерті, збиває з ніг інфаркт, як

тільки вони ознайомляться з нашим рахунком.

- Міс, я ніколи не скаржився на своє серце.

- Буває, що й здорове серце не витримує. Якось наша чергова медсестра, заповнюючи документи на

госпіталізацію одного чоловіка з пухлиною мозку, схибила, не ознайомившись із його кредитоспроможністю.

Помилку медсестри виявили аж через два місяці, коли вже хворому було зроблено дуже дорогу операцію і він

успішно закінчував курс лікування. Лише один день лікування в нашій клініці коштує триста доларів, не рахуючи

вартості операції, рентгену і так далі. Плюс сім тисяч агентству, яке наймає доглядальника. Всього десь близько

двадцяти тисяч. А тут іще, як на те, цей чоловік, вийшовши з лікарні, втратив роботу. Клініка передала справу в

суд, який ухвалив: майно пацієнта продати для сплати боргу. І чоловік, на той час уже цілком здоровий, наклав на

себе руки...

Джо мовчки простягнув руку. Взявши рахунок, глянув на суму.

- Справді можна схопити інфаркт.

- Життя, містере Лі, дорожче за якісь там банкноти.

- Звичайно, хоча воно нічого не варте без банкнотів.

Джо потягнувся рукою до мочки свого вуха і, не знайшовши її, зітхнув:

- За що ж я тепер сам себе буду смикати? Та ще, чого доброго, приліплять мені прізвисько... ну, хоча б

Куцовухий? Спробуй тоді одружитися. Яка міс вийде за куцовухого?

- Якщо після ознайомлення з нашим рахунком до вас,и містере Лі, повернулося почуття гумору, то все о’кей!

Вам замовити повітряне таксі, містере Лі?

- Якщо це вам не складно, то... А втім, - Джо вчасно згадав, що в кишенях у нього порожньо, - я передумав. День

сьогодні чудовий, золота осінь. То я залюбки пройдуся.

- Щасливо, містере Лі!

- Вам теж щасли... Даруйте, міс, хоч жінкам про їхній вигляд говорити можна лише банальні компліменти, але у

вас...

- Серце, містере Лі.

- Що кажуть ваші спеціалісти?

- Зносилось. Якщо хочу жити, треба негайно робити пересадку.

- То чому ж вагаєтесь? Операція хоч і складна, але цілком надійна в наш час. До всього ж працюєте в клініці...

- Що з того? Такса для всіх однакова-двадцять тисяч. Це лише за пересадку. Плюс місячне лікування в клініці,

всього - сорок дві тисячі. А де їх візьмеш?

- Але ж інакше...

- Смерть мені обійдеться дешевше.

- І який же вихід?

- В одному з “рожевих” романів, містере Лі, я натрапила на подібну ситуацію. В молодої і симпатичної міс

почало відмовляти серце. Платити за пересадку штучного - немає чим. Крах! Міс доживає буквально останні дні. І

тут вона випадково знайомиться з одним симпатичним чоловіком років тридцяти. Спалахує любов. Але міс уже не

може звестися. І тут випадково виявляється, що її знайомий - мільйонер. Він платить за пересадку серця в

найкращій клініці, хеппі енд - і закохані летять на Гавайські острови... От і я теж чекаю симпатичного чоловіка,

який у мене закохається і випадково виявиться мільйонером.

- У вас, розвинене почуття гумору, міс.

- Це тому, що в мене просто немає іншого виходу.

ІІ

Вийшовши з лікарняного корпусу, Джо зупинився на східцях і з насолодою вдихнув свіже повітря, за яким так

зголоднів протягом місяця. Воно було прохолодне, з присмаком осені. Пливло павутиння, в парку кружляло листя.

Життя таки прекрасне! Навіть коли за нього доводиться так дорого платити!

- О’кей! - сказав Джо, але, помовчавши, додав уже з меншою дозою оптимізму: - Хоча о’кеєм, здається, і не

пахне. Заощаджень моїх більше немає, чим я зустріну свій чорний день?

- Звідколи це ти навчився сам із собою розмовляти? - пролунало зненацька збоку, і Джо, оглянувшись, побачив

Х’юлетта Кларнеса, що спішив до нього. - Радий тебе бачити, білий королю нашого детективу! Живий-здоровий?

Чому не повідомив, що тебе виписують на волю? - торохтів Х’ю весело і радісно. - Я дізнався зовсім випадково.

Ну, здоров, підремонтований друже!

Вони обнялися, поплескали один одного по плечах.

- Я тобі дуже вдячний за гарантійний лист, друже. З ескулапами, які, рятуючи нас, заодно вичищають і наші

кишені, я розплачуся сьогодні ж. Тобі не доведеться витратити й цента.

- Коли в мене гроші залишаються цілими, я завжди радий, - усміхнувся Х’ю. - Але я зараз не про це. Ти

повернувся з того світу, тож мусимо відзначити таку приємну подію. Май на увазі, вдруге можна і не повернутися,

тож відзначай перше повернення.

- Вдячний за увагу, але... - Джо взяв друга під руку. - Але мене цікавить професор ван Гофф.

- І треба тобі в такий день псувати собі настрій?

- Приємного тут і справді мало... - Джо помовчав. - Чув, що ви відразу ж випустили професора на волю?

- На жаль... Він визнав себе винним у крадіжці годинника, і ми передали справу в суд. Як ти знаєш, приватна

власність у нас недоторканна, суддя Мак-Тейлор присудив його до сплати штрафу.

- І тільки? А вбивство нашого агента?

- Ми шили йому й це, та... - Х’ю розвів руками. - Суддя відхилив звинувачення. За відсутністю доказів.

Розумієш, - збоку здавалось, що вони просто так, знічев’я прогулюються алеями парку, - хитрого ван Гоффа не так-

то просто підчепити на гачок. Він заявив, що найняв грабіжників у барі. Алкоголіки, мовляв, за пару пляшок віскі

погодились викрасти годинник. А хто вони, професор не знає, бо їхніми документами, зрозуміло, не цікавився.

- Все це байки про якихось там гультіпак із бару. Ван Гофф скористався послугами фірми “Якщо вам потрібна

допомога”. Ця фірма, як айсберг, - на поверхні десять відсотків, а під водою - дев’яносто. На поверхні вона

пропонує безневинні дрібні послуги - ремонт квартир, меблів, репетиторство, доставка додому продуктів, квитків

тощо. А під водою - напрокат убивці, грабіжники, шулери, дрібні злодюжки.

- Ти гадаєш, що в цій фірмі ван Гофф і найняв для тебе убивцю?

- Гадаю, що так, бо тільки йому одному я останнім часом ставав поперек дороги. Зокрема, коли почав

розплутувати справу про загибель Дженні Стівенс. - Помовчав і зненацька вигукнув: - Хотів би я знати, хто

насправді цей ван Гофф: талановитий учений чи банальний злочинець з професорським званням? ч

- І те, і те. Дволикий Янус.

- І як це вчений вживається в одній шкурі із злочинцем? Чи в його шкурі місця вистачить для обох? Він що -

агент Політичної служби?

- Бери вище, - Кларнес, озирнувшись, перейшов на шепіт. - Він не якийсь там донощик і не агент. Він їхній

давній засекречений співробітник. Науковий. Виконує замовлення військових. І зараз над чимось надсекретним

працює. Хлопці з Політичної його пильно оберігають. Про це я дізнався зовсім випадково, хоча здогадувався і

раніше. А тому не раджу з ним зв’язуватись. Хоча б він вчинив злочинство, хоч би й десяток убив таких, як Дженні

Стівенс, йому все пробачать. Бо він їм потрібний. З Політичною службою та військовим відомством

співробітничає секретно багато здібних учених. Особливо хіміків, біологів, психологів.

Джо поляскав себе по кишенях - сигарет не було, а тому потягнувся рукою до мочки вуха, як завжди це робив,

коли дратувався. Та мочки теж не було. Детектив сплюнув спересердя і заходився гризти ніготь.

- Коли я вивчав в архіві справу про загибель Дженні Стівенс, то звернув увагу на один рядок з акту експерта,

який оглядав уламки: “Серед уламків птахольота серії “Сокіл” зафіксовано деталі від невідомого апарата, що явно

не має прямого відношення до автоматики “Сокола”. Швидше всього, це деталі з робота, який розбився разом з

птахольотом”.

- Ти думаєш, що...

- Так, думаю! - з викликом сказав Джо. - Думаю, бо ван Гофф свого часу замовляв у фірми “Роботи. XXI вік”

двох роботів. І обох - маленьких. Одного з них, на ймення Хлопчик, ти мав щастя знати.

- А... хай йому чорт! - скривився Х’ю. - Я перетворив його на металобрухт, а де подівся другий? Мої агенти тоді

зробили детальний обшук вілли, але ніде не виявили іншого робота.

- Твої агенти там його ніколи й не виявлять.

- Ти гадаєш, що міні-робот професора ван Гоффа якимось чином опинився у птахольоті Дженні Стівенс? Але ж

в такому разі він, тобто робот, і сам розбився?

- Роботам не властиве чисто людське поняття про смерть, себто кінець! Питання життя і смерті для них не існує.

А будь-яку операцію, яка запрограмована в його комп’ютері, він виконає.

Вони ще трохи пройшлися, а тоді зупинилися.

- Це вже... ниточка, - сказав Кларнес і зненацька поклав руку на плече друга. - Я розумію, що ти хочеш діяти.

Тим більше, ти приватна особа і начальства над тобою немає. Але повторюю: найманий убивця вдруге може й не

схибити.

- Я врахую і такий варіант.

- Що ж, бажаю удачі, білий королю, - Кларнес затримав руку Джо у своїй. - Стривай. У тебе, мабуть, зараз

порожні кишені. Візьми на повітряне таксі. І, бога ради, будь обережним.

- У мене немає місіс Лі, яка могла б стати удовою, - всміхнувся детектив.

- Але я маю друга, якого б не хотів втрачати.

ІІІ

- І тут нас випередили, - бурмотів Джо, повертаючись пізно увечері додому. Настрій був зіпсований, відчуття

таке, ніби його обікрали серед білого дня.

Справа про загибель Дженні Стівенс в авіакатастрофі на північному сході Африки із архіву загадково зникла.

Місяць тому вона була ще там, а ось удруге вже не пощастило взяти її до рук. Комусь не сподобалось, хтось

насторожився, що приватний детектив раптом почав цікавитись цією справою, і - вона благополучно зникла.

Навіть у пам’яті комп’ютера про неї не залишилося слідів. Випередили. Що ж, навіть негативний результат - це

теж результат. Виходить, що він, Джо Лі, на правильному шляху, якщо хтось боїться, щоб справа не потрапила до

нього. І від того на душі ставало трохи легше.

Коли Джо зайшов у двір-колодязь псевдофортеці, друге вікно на веранді, як і завжди, було відчиненим і

світилося, а його сусід Гаррі Бен сидів біля вікна і читав. Втім, зараз Гаррі, здається, не читав, а дрімав, поклавши

голову на відкриту книгу.

“І чого це він читає одну й ту книжку вже другий місяць? - вкотре подумав детектив. - Невже вона така цікава,

що він вивчає її напам’ять? Гм... Треба буде хоч сьогодні поцікавитись, а що ж то за книжка?”

- Добрий вечір, Гаррі, - якомога бадьоріше привітався Джо і зупинився біля сусідового вікна.

Зараз Гаррі зведе голову і неохоче відповість: - “Добрий...” І закриє книжку, і поверне її титульною сторінкою

до підвіконня, і зітхне: “А втім, який він добрий? Вечір як вечір - не гірший, але й не кращий за інші”.

Та цього разу Гаррі навіть не звів голови і не відповів на привітання.

- Сидіти увечері біля відчиненого вікна не зовсім і безпечно, Гаррі, - повторив Джо звичну другу фразу, з якою