Білий король детективу

він завжди звертався до сусіда.

“А що може загрожувати безробітному, містер Лі? - як завжди відповість Гаррі Бен. - Гірше, що закінчуються

заощадження...” Ну і так далі (Джо завчив напам’ять не лише всі слова Гаррі, а й інтонацію, з якою вони будуть

мовлені).

Та цього разу Гаррі голови не підняв і не озвався.

- Гаррі! - крикнув Джо, вже починаючи здогадуватись, в чому річ.

Сусід не підвів голови, що неприродно лежала на відкритій книжці, на сторінці - це детектив зафіксував у своїй

пам’яті машинально, - де було написано:

“Спосіб № 145, найбільш ефективний, без болю і крові”.

І Джо все стало зрозуміло.

За професійною звичкою Джо, щоб не лишити ніде відбитків, дістав спецрукавиці, натягнув їх на руки, а вже

тоді взяв голову сусіда й підняв її від книги, навіть крізь рукавиці відчуваючи, яка вона холодна...

Глянув у розплющені скляні очі, які вже давно вкрила смертельна мла, обережно опустив голову на підвіконня.

Намагаючись нічого не чіпати і не зрушувати з місця, оглянув підвіконня, потім - через вікно - кімнату, де був

ідеальний порядок. Слідів крові чи насильства ніде не зафіксував.

“Зараз подзвоню Х’ю, - подумав машинально. - Він офіційна особа, хай і дає справі належний хід...”

Але йому захотілося подивитися, яку ж це книжку вперто, майже впродовж двох місяців читав покійний.

Відмітивши про себе, на якій сторінці вона була відкрита та як лежала, Джо підняв її, зазирнув на титульну

сторінку і прочитав: “Самогубство. Інструкція для здійснення”.

І далі, як і в кожній книзі, значилось ім’я автора “посібника”, марка видавництва. Джо ще ніколи не тримав у

руках таке видання. Зрештою, поклав книжку на те місце, де вона лежала (навіть крізь спецрукавиці йому здалося,

що він відчуває холод смерті), і ще раз оглянув підвіконня. Побачивши під рукою покійника ріжок якогось

папірця, обережно, двома пальцями витягнув стандартну барвисту листівку, на звороті якої було надруковано:

“1001 спосіб, як швидко, надійно і елегантно звести рахунки з власним життям, чекає на вас, якщо ви відвідаєте

наш салон-магазин

“ВСЕ ДЛЯ САМОГУБЦІВ”.

Якщо ви хочете стати покійником, але не знаєте, як це зробити, зверніться до нас. Ціни по обслуговуванню

самогубців у нас найнижчі, але ми обслуговуємо клієнтів швидко, зручно, красиво і надійно. З гарантією, що ви

станете покійником.

У салонах нашого магазину на вас чекає 1001 спосіб, як поквитатися з власним життям. Гарантуємо, що після

відвідин нашого салону ви станете стопроцентним покійником.

Наша адреса...

Номер нашого відеотелефону...

Якщо ви самі з якихось причин не зможете покінчити з собою, а бажання це зробити є, то ми підемо вам

назустріч і за помірну плату пришлемо вам на поміч асистента вищої кваліфікації, котрий зробить усе, що вам

потрібно.

Якщо ви з якихось причин не маєте змоги нас відвідати, можемо все необхідне надіслати вам поштою, в тому

числі й дуже корисний посібник “Самогубство. Інструкція для здійснення”.

Наш салон працює цілодобово, звертайтесь до нас у будь-яку годину дня і ночі. Завжди готові вас обслужити”.

Судячи з поштового штемпеля, Гаррі одержав цю листівку два місяці тому, і, очевидно, тоді ж на його

замовлення було вислано посібник “для здійснення”.

Джо швидко зайшов у свою кімнату і, не роздягаючись, підійшов до відеотелефону, набрав номер салон-

магазину “Все для самогубців”. Екран засвітився, на ньому з’явився симпатичний чоловік, старанно поголений,

рожевощокий - він так і пахтів здоров’ям та молодою нерозтраченою силою.

- Джордж Лі, приватний детектив, - різко відрекомендувався Джо, забувши, що ввічливість та чемність

обов’язкові в ділових розмовах. - Я хотів би поговорити з містером... містером... Одне слово, з хазяїном вашого

магазину, якщо його так можна назвати.

- Містер Мінк зараз відпочиває, - білозубо посміхнувся симпатичний молодик. - 3 вами говорить його особистий

помічник. Я до ваших послуг. Якщо містер... е-е...

- Лі!

- Якщо містер Лі хоче скористатися нашими послугами, то ми...

- На превеликий жаль для вас, - відрізав Джо не зовсім чемно, - містер Лі в найближчі півстоліття аж ніяк не

хоче стати вашим клієнтом, тому що не збирається ставати покійником. У нього ще дуже багато справ у цьому

світі.

- Жаль... - щиро здивувався симпатичний молодик. - Ми одержали нові пістолети для одноразового

використання, зручні й надзвичайно дешеві. Коли у вас є потреба, то ми...

- Я вельми зворушений вашою великою увагою до моєї скромної особи!

- Піклування про клієнтів - наш святий обов’язок!

- Я не радив би вам згадувати слово “святий”.

- У містера Лі вельми дратівливий настрій, - ніби й не слухав його молодик. - Ми змогли б чудово, за найвищим

розрядом обслужити містера Лі. Коли містер передумає, то ми можемо надіслати вам посібник “Самогубство.

Інструкція для здійснення”. Всього лише один долар, містере Лі. У посібнику описано 1001 спосіб, як надійно й

елегантно покінчити з собою.

- Мій сусід щойно покінчив з собою, одержавши ваш посібник.

- Цікаво, цікаво, - враз ожив молодий чоловік і аж порожевів, приємно вражений. - Цей факт ми зареєструємо.

Отже, наш посібник починає діяти. Приємно, вельми приємно.

- Для вас убити людину - це приємна робота?

- Ми не вбиваємо, містер Лі. Ми лише допомагаємо кваліфікованими порадами тим, хто сам бажає себе вбити. А

в нашому вільному світі кожен вільний чинити з власним життям що захоче.

- Який тираж посібника?

- Сто тисяч. Але ми зараз готуємо другий, бо перший вже майже повністю розійшовся. На цей посібник, містере

Лі, в країні великий попит. Він стає бестселером, містере Лі.

Джо, не знаходячи виходу своєму гніву, стис кулаки.

- Я завтра... завтра висуну проти вас, торговців смертю, звинувачення в тому, що ви сприяли загибелі Гаррі

Бена.

Джентльмен на телеекрані ввічливо посміхався.

- Містере Лі, - чемно і стримано заговорив він, старанно добираючи слова, - а якби ваш сусід Гаррі Бен та,

наприклад, повісився? То хіба можна було б на цій підставі віддати під суд торговця мотузками?

Джо в першу мить не знайшов, що й відповісти.

- Якщо ваш сусід, - говорив далі молодик, - покінчив із собою і вибрав безболісну смерть, ми можемо себе

привітати з тим, що допомогли йому здійснити цей... е-е... драматичний вчинок. Книга-посібник видана на

високому професійному рівні, написана відомим фахівцем і досягла поставленої перед нею мети.

На Джо війнуло таким могильним холодом, що він поспішно вимкнув відеоекран.

І навіть побіг у ванну вимити руки.

Ходив по кімнаті, гидливо пересмикуючи плечима й бурмочучи:

- Гендлярі!.. Гендлярі!..

Але тут він згадав, що треба повідомити Кримінальну службу про самогубство сусіда, і набрав номер. На екрані

з’явився Кларнес.

- А-а, старий, - стомлено вигукнув він, проводячи долонею по обличчю. - Ну, що там у тебе?

Джо коротко розповів йому про самогубство Гаррі Бена, здійснене за посібником, виданим стотисячним

тиражем.

- Факт реєструю і для огляду трупа і місця події висилаю агентів.

- І ще тобі треба додати: і розпочинаю нову справу по звинуваченню салон-магазину “Все для самогубців” у

сприянні самогубцям.

Кларнес подумав і махнув рукою.

- Не буду я починати такої справи.

- Тоді я... Кларнес перебив його.

- Це безнадійно. Ти, друже, надто наївний! Ніби тільки сьогодні з’явився на білому світі.

- Але ж це торговці смертю! Я розпочну проти них справу.

Кларнес хотів було позіхнути, та в останню мить стримався.

- І тобі не раджу. Ти лише витратиш море часу, зіпсуєш собі нерви, репутацію, а можливо, й життя. Або зіпсуєш

його, або, буду з тобою відвертим, і зовсім втратиш його. Торгівля, бодай і смертями, є торгівля. Бізнес. А проти

бізнесу і ми, і наші закони - безсилі. Бізнес у нас священний, недоторканний і всемогутній. Торгувати в нашій

країні нічим не забороняється. Зрештою, не забувай, що в нашій країні існує асоціація, мета якої - схвалювати

самогубства і реабілізувати їх в очах громадськості.

- Чув про цю жахливу організацію, - буркнув Джо.

- Затям: асоціація всемогутня, і зв’язуватися з нею я тобі не раджу. Тих, хто занадто заважає їм, вона просто

прибирає з дороги. Такий закон бізнесу.

- Доведеться перекваліфіковуватись, - після тривалої мовчанки озвався Джо. - Який смисл займатися слідством в

країні, де за окреме убивство переслідують законом, а в тіні цього закону цілі асоціації торгують життям своїх

ближніх. І це вже називається не злочин* ством, а бізнесом. Криваве гендлярство!

- Гроші не пахнуть, ти забув про цей вислів одного, здається, давньоримського імператора.

- Ні, не забув. Але... але з мене досить. Ситий по зав’язку грою в Дюпена!

Джо хотів було вимкнути екран, та інспектор його зупинив.

- Стривай, - щось узяв зі столу. - Ти знаєш, я таки дістав фотографію Едгара Стівенса, винахідника привиду.

- Ат, яке це тепер має значення, - відмахнувся Джо. - А втім... покажи, подивлюся, який у Дженні був чоловік.

- Чому - був? Він і зараз є, тільки десь переховується.

На екрані з’явилася фотографія.

Джо глянув - і кинувся вперед, ледве не стукнувшись лобом об екран. На якусь мить йому забракло слів.

- Що з тобою? - стривожився Кларнес. - Твоє кругле лице видовжилося на моєму екрані.

- Де ти дістав це фото?

- Вдалося роздобути у відділі кадрів фірми “Оптика”. А що? Тебе щось вразило?

- Це точно фотографія Едгара Стівенса? - не відповідаючи на запитання, вигукнув детектив. - Я питаю: це точно

фотографія Едгара Стівенса, автора голографічного винаходу?

- Так. У відділі кадрів не могли помилитися. - Кларнес помовчав. - Крім того, я показував це фото колегам з

Політичної, і вони підтвердили, що це справді Едгар Стівенс, якого вони марно розшукують по країні ось уже два з

чимось місяці. Він фігурує в них у чорному списку, пригадуєш страйк на підприємствах “Оптики”? Едгар входив у

страйковий комітет, і взагалі, за даними Політичної служби, це один з активістів лівих сил.

- Чий він активіст, це мене не стосується, - відрізав Джо. - А на фотографії, яку ти мені показуєш, знаєш хто

зображений? Гаррі Бен, мій сусід по віллі “Без житейських бур”.

Кларнес недовірливо дивився на нього.

- Так, так, це Гаррі Бен, зір мене не зраджує. Той Гаррі Бен, чия мертва голова зараз лежить на підручнику

“Самогубство. Інструкція для здійснення”.

- Ф’юу-уть, - присвиснув Х’ю. - То виходить, що Гаррі Бен і є...

- Едгар Стівенс, який зник з вілли “Двох щасливців”, коли його попередили, що він потрапив’у чорні списки

Політичної служби. Але навіть з новими документами, з новим прізвищем він все одно не міг знайти роботу. І

змушений був скористатися люб’язними послугами гендлярів смертю.

- Ну, ти й видав мені інформацію. - Кларнес задумливо м’яв підборіддя. - Це зовсім міняє хід справи і взагалі...

ситуацію з привидом.

- Нічого це не міняє! - роздратовано вигукнув Джо. - Едгар і мертвий залишається автором винаходу!

- Але ж він уже не зможе довести своє авторство. - Кларнес все ще м’яв підборіддя. - А документів чи свідків,

що саме він винайшов привид, так будемо говорити, немає.

- Але ж ми з тобою знаємо, що це його винахід! Його! - почав уже сердитись Джо. - До речі, де зараз годинник з

вілли “Двох щасливців”?

- Обоє щасливці уже на тому світі, - замислено повторив Кларнес і, певно, забувши в ту мить про Джо,

механічно вимкнув екран.

IV

Наступного ранку Джордж Лі збирався було відвідати патентне бюро, щоб за всіма правилами зареєструвати

голографічний винахід покійного інженера Едгара Стівенса й оформити (посмертно) його авторство, як негадано

прийшла відеограма про смерть батька.

Хоча Джо вже давно готував себе до сумної звістки, та все ж сталося те негадано. Старому було вже за

вісімдесят, і останні десять років по смерті дружини Чарлз Лі жив самотньо на своїй фермі неподалік Міста -

вирощував кукурудзу та сою, які за контрактом (як і сотні інших фермерів округи) постачав фірмі по

виготовленню комбікормів для вирощування курчат-бройлерів.

Ферма старого Лі була маленька, до того ж занехаяна (після смерті дружини в старого опустилися руки) і майже

не приносила прибутку. А в останнє десятиріччя свого життя старий взагалі махнув рукою на ферму, ледве зводячи

кінці з кінцями, і повністю потрапив у залежність від фірми по виготовленню комбікормів. Єдиною його утіхою і

пристрастю була ловля лососів (Чарлз Лі все своє життя був затятим рибалкою і зберіг те захоплення в старості).

Останній лосось, який вчепився старому на гачок, виявився занадто великим і сильним. Він смикнув так, що

старий, не втримавши рівноваги, посковзнувся на камені, зарослому слизьким мохом, і впав навзнак на гостре

каміння...

Може, він і кликав кого на поміч, та навколо не було ні душі.

Батько пролежав усю ніч з проломленою потилицею і тільки вранці на нього набрели полювальники на лососів.

Так і не опритомнівши, Чарлз Лі помер через дві години після того, як його привезли на власну ферму.

Поховавши батька, Джо продав ферму, сплатив численні борги батька, погасив кредит у банку і повернувся

через два тижні в Місто лише з десятком доларів у кишені.

Просто з дороги, навіть не перевдягнувшись, Джо запросив Х’ю в бар пом’янути батька. Настрій в обох був

кепський. У Х’ю щось не ладилось по службі (чергова неприємність), Джо було не до веселощів після похорону,

крім того, гнітило безгрошів’я - час уже було братися за якусь прибуткову справу, бо не так-то просто потім буде

вибратися із фінансової скрути.

З цим він і вирішив звернутися до друга, навіть не підозрюючи, чим закінчиться ця розмова і що його чекатиме

після неї.

- Лікарняний рахунок я сплатив, і твій гарантійний лист уже анульовано, - почав він, коли вони вийшли на свіже

повітря. - Я повертаю тобі його із моєю вдячністю.

- Ах, облиш. Дріб’язок!

- Не кажи. Виручив ти мене здорово, - помовчав. - Але ж і дорого мені обійшлося повернення з того світу!

Невдовзі я ризикую залишитися взагалі без цента в кишені.

- Не хвилюйся, тобі це не загрожує, - якось дивно глянув на нього Х’ю. - Можеш завтра вилетіти на Гавайські

острови чи ще в якийсь там рай для товстосумів. Долари ти вже заробив.

- Я? Заробив? - насторожився Джо. - Коли і як? Х’ю надав своєму обличчю загадкового вигляду.

- Якщо точніше, то заробив для тебе я. Добре мати такого друга, як я, га? Хоч і хвалюся, але-правда. Доки ти

лежав у лікарні, я збільшив твій рахунок на...

Тут саме із-за рогу виткнувся меткий підліток. Розмахуючи газетою, галасував тонким, пронизливим голосом:

- Леді і джентльмени! Купуйте спецвипуск “Таймс-телеграф”! Незвичайна новина! Жінка-привид! Незвичайної

вроди жінка-привид у нашому місті! З’являється тільки раз на добу, о дванадцятій ночі. Купуйте спецвипуск

“Таймс-телеграф”, і ви прочитаєте вражаючу новину! Купуйте...

- Жінка-привид? Яка жінка-привид? - закліпав віями Джо.

Кларнес загадково посміхався.

- Тебе чекає ще більший сюрприз! Джо вже почав здогадуватись.

- Ей, малюк! Постривай!..

Тицьнув хлопчакові монету, вихопив у нього “Таймс-телеграф”, тремтячими руками розгонув ЇЇ. В очі впав

текст, набраний великими літерами:

“Чудо XXI віку!!!

Таємниця старовинного годинника!

Незвичайної вроди жінка-привид на ймення Дженні!

Рівно о дванадцятій ночі!

Тільки в цирку “Ілюзіон”!

Вперше в історії світового цирку демонструється поява з нічого жінки-привиду! Спішіть! Спішіть! Привид у

дусі XVIII сторіччя! Всі квитки в “Ілюзіон” продані наперед на...”

У Джо випала з рук газета.

- Ти... продав Дженні? - Йому стало важко дихати. - Циркачам?

Кларнес був навдивовижу спокійний.

- А що? “Ілюзіон” виклав аж цілий мільйон, про який я вже й мріяти перестав. І треба бути останнім йолопом,

кретином і бевзем, щоб відмовитись від такої суми. Принаймні з неба вона не падає і на дорозі не валяється.

- Доки я борсався між життям і смертю, ти займався бізнесом. А точніше, гендлярством!

- Не хвилюйся, старий! Я продав не живу людину в рабство, а привид. Дух. Видиво.

- Дух продавати ще страшніше, аніж людину.

- Не чіпляйся до слів! - Кларнес уже почав втрачати терпіння. - Мені здається, тільки не ображайся, що ти... Ну,

як І бідолаха Майкл, закохався в привид.

- Я закоханий у все прекрасне. А прекрасне не продається, як не продається і сонячна усмішка Дженні. Але

підійдімо до цього з іншого боку. Так званий привид є винаходом Едгара Стівенса. Ти привласнив і продав чужий

винахід.

Кларнес розгубився, але тільки на мить.

- А хто може підтвердити, що привид - то винахід Едгара Стівенса? Чи в тебе є відповідні документи? Покажи

їх? Що? Немає? Ото ж бо! А Едгару на тім світі не потрібний винахід. Як і гроші.

- Але ж є поняття про...

- Не треба мені ніяких понять про... - перебив його Кларнес. - Ти добре знаєш головну заповідь нашого

суспільства: кожен робить свій бізнес як уміє. Не продав би я годинник, це зробили б інші. Меткіші. Бо від

мільйона в наш час ніхто не відмовиться. Це ти добре знаєш.

- Звичайно, - гірко сказав Джо. - Все в нашому суспільстві продається і все купується. Сподіваюсь, що тепер моя

мрія збулась - віднині ти член клубу мільйонерів?

- Ні.

- Чому? Адже в тебе тепер мільйон.

- Не мільйон, а тільки половина. - Х’ю засміявся. - Хоч я і гендляр, як ти кажеш, але я чесний гендляр. І мільйон

ділю порівну: п’ятсот тисяч мені, а п’ятсот тисяч тобі. Віднині ти добряче забезпечений і про свій чорний день

можеш не хвилюватися. Не прийде він до тебе, твій чорний день.

- Ти помилився, він уже прийшов, мій чорний день. Бо той день, коли зраджує друг, і є чорним.

- Пусті сентименти. Я за тебе турбувався, Джо, як за єдиного свого друга. Я знав, що, розплатившись з

ескулапами, ти залишишся без цента в кишені. І я подбав про твоє спокійне майбуття. Одержуй чек на півмільйона

і лети на берег Середземного моря зміцнювати своє здоров’я. Ось як про тебе турбується твій друг.

- Я не візьму тих грошей! Кларнес зареготав.

- Якщо не візьмеш, тоді мені доведеться ставати мільйонером!

- Проклятий світ, де навіть друзі продаються!

- Знову емоції? А ти краще приходь сьогодні в цирк. Подивишся на цікавий ілюзіон “Жінка-привид” і

переконаєшся, що то всього лиш видиво.

Джо сказав, не дивлячись на Х’ю:

- І прийду. Обов’язково прийду, щоб подивитися, до чого ти докотився, інспекторе КС. Все життя боровся з

тими, хто порушував закон і мораль, а сам став на їхній шлях. Прощай!

V

Із екстреного повідомлення “Таймс-телеграф”: “Замах на Дженні!!! У привид тричі стріляли!!! Незвичайна

сенсація в цирку “Ілюзіон”!!! Вчора, під час вечірньої вистави в цирку “Ілюзіон”, коли демонструвався Привид

Дженні, якийсь маніяк, вибігши на арену, тричі вистрелив з пістолета в годинник.

Озброєнного злочинця тут же було схоплено.

Ним виявився відомий у нашому місті приватний детектив Джордж Лі. Неймовірно! Він відмовився пояснити

мотиви вчинку і тільки, коли йому одягли наручники, бурмотів: “Проклятий світ! Все продається, все купується!..”

Очевидно, цей маніяк зв’язаний з підривними елементами лівих переконань.

Чи вцілів Привид Дженні після трьох пострілів (кулі були розривними), - невідомо. Але спеціалісти

припускають, що одна з трьох куль пошкодила голографічний пристрій, і, можливо, Дженні більше не з’явиться на

арені цирку.

Адміністрація цирку в траурі, адже за пристрій “Привид Дженні” було заплачено мільйон доларів!

Як запевнив інспектор Кримінальної служби Х’юлетт Кларнес, приватний детектив Джо Лі, звинувачений у

замахові на привид, буде відповідати за свій вчинок перед законом”.

VI

Джордж Лі прочитав екстрене повідомлення “Таймс-телеграф” і повернув газету наглядачеві.

- Дякую...

- Ну??? Як??? - захоплено дивився на нього наглядач і кричав так, наче Джо був глухий на обидва вуха: - Ну???

Як???

Джо подумав і знизав плечима.

- Здається, все правильно.

- Та це ж... Та ви, містере Лі, тепер відомі на цілий світ! - захоплено вигукував наглядач. - Не про кожного, хто

хапається за пістолет, отак пишуть у газетах. Та ще такими великими літерами. І де? Поряд з фотографією нової

спальні найвідомішої кінозірки!

- Хай кінозірка радіє, що фото її спальні вмістили поруч з інформацією про мене.

- Га-га-га-а... - зареготав наглядач і, урвавши сміх, перейшов на хрипкий шепіт. - Вам пощастило, містере Лі. Я

от сорок років як один день служу тут і - жодного слова в газеті. А вас он як розписали за якісь там три постріли в

годинник! Я “Таймс-телеграф” сорок років читаю. Не все, правда, а тільки те, що про злочини пишуть. От і вчора...

розкриваю газету, аж пишуть про містера Лі, який у мене у третій камері сидить. Дай, думаю, покажу йому газету,

хай містер Лі зрадіє.

- Дякую. Я надзвичайно зворушений.

Чотири кроки вперед.

Стіна.

Заґратоване віконце.

Поворот.

Чотири кроки назад.

Двері. Наглядач з ключами. Надміру балакучий.

- Ви, містере Лі, мабуть, раніше ніколи не потрапляли до нас?

- Не мав щастя.

- Воно й видно. Сюди-туди бігаєте, а чого, питається? Вам треба по-хазяйському влаштовуватись - не на один

день сюди прибули. Та й чого метушитись? Камера суха, чиста, затишна. В’язниці у нас переповнені, а вам, ніби

знаменитому гангстерові, окрему камеру виділили. Тільки сидіти й дякувати адміністрації.

- Дякую. Вельми зворушений. Радий сидіти у вашій розчудесній камері - сухій, чистій та затишній.

Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце. Поворот.

Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком. Наглядач надміру балакучий.

- Не розумію тих, хто сюди потрапляє, - вголос обурюється наглядач. - Тільки переступлять поріг камери, зразу

в паніку: ох, тюрма!.. Ну й що з того, що тюрма? Ніби тут не люди сидять? Та, зрештою, на волі гірше, як у тюрмі.

Ні роботи, ні надії. Ось так.

Джо зупинився і з цікавістю подивився на наглядача.

- Чого ви на мене так дивитесь, містере? Я хоч і наглядач, а все одно обидва в тюрмі. І я не панікую, не бігаю

сюди-туди.

Джо ще з більшою цікавістю став придивлятися до наглядача.

- Ви, містере, прибули сюди на кілька років, а я - сорок років тут відбув як один день. І - нічого. Живий-

здоровий. І буду тут до самої смерті. І дякую долі, що вона допомогла мені колись потрапити сюди. Сухо, затишно,

не дме, за шию не капає. І годують. І робота є. Є і буде. Що ще треба людині? А на волі? Ах, містере, містере! Про

ту волю краще й не згадувати. Безробіття. Страшна дорожнеча. Інфляція. Бандитизм. Зневіра в завтрашньому дні.

Ні, мене на таку волю не виманиш. Я вже років з двадцять, як за ворота тюрми не виходжу. І нічого. Та тим, хто в

тюрмі, тільки заздрити треба! Жаль, що з місцями в тюрмах все тугіше й тугіше, не вистачає для всіх бажаючих!

Наглядач нарешті побажав містеру Лі “щасливо зоставатись”, вийшов з камери, зачинив за собою двері і

клацнув замком.

І враз стало тихо і глухо.

Чотири кроки вперед. Стіна. Заґратоване віконце.

Поворот. Чотири кроки назад. Стіна. Двері з вічком.

І справді сухо, чисто, затишно і за шию не капає.

Як запевняє наглядач, “сам містер Кларнес потурбувався, щоб містеру Лі виділили окрему камеру”. Гм...

Виділили. І ніяких віднині тривог і протиріч, що роздирають хвалену волю. То справді: чого ходити сюди-туди,

сюди-туди?

Джо ліг на вузькі нари, заклав руки за голову.

- Нарешті я відпочину як слід, - сказав собі і миттєво заснув.

І приснилося йому, ніби прийшла до нього ДженнІ Стівенс і тихо, з болем у голосі запитала:

- Ти навіщо в мене стріляв, Джо?

І в світлих її очах була така печаль...

VII

Справа по звинуваченню приватного детектива Джорджа Лі в зумисному пошкодженні ілюзійного апарата

“Привид Дженні” (так тепер називається винахід Едгара Стівенса) розслідувалась довго (звинувачений навідріз

відмовлявся пояснити мотиви свого вчинку),і тільки в грудні Кримінальна служба нарешті поставила крапку.

Про дивний як для детектива вчинок у цирку “Ілюзіон” на той час уже всі забули, та й трималося повідомлення

у пресі, як і кожна сенсація, лічені дні. Газети вже давним-давно писали про інші злочини, яких щодня траплялося

чимало, пересуди в Місті вляглися. Крім того, інспектор КС Кларнес, рятуючи свого друга, “забув” зафіксувати в

справі слова, які Джордж Лі вигукнув, коли йому вдягали наручники: “Проклятий світ! Все продається, все

купується!..” Як і тодішні натяки газет про можливий зв’язок “цього маніяка з підривними елементами лівих сил”.

Всіляко заплутуючи виклад справи дрімучими канцеляризмами, Кларнес уже примірявся, під яким би приводом

здати її в архів, як негадано адміністрація цирку забажала компенсації за пошкодження ілюзійного апарата

“Привид Дженні”.

Втрутився прокурор.

Х’юлетту Кларнесу довелося передати справу в суд.

- Хоч я і не зумію тебе порятувати, але моєї вини тут немає, - виправдовувався Кларнес, коли вони востаннє

побачились. - Я зробив усе що міг.

Джо мовчав, дивлячись у простір повз інспектора.

- Коли б ти погодився, як я тобі пропонував, все звалити на твою психічну неврівноваженість, то справа

закічнилась би, повір мені, зовсім по-іншому!

- Я завжди був психічно здоровий і таким залишаюся й зараз! - крикнув детектив. - Це ви звихнулися на мріях

стати мільйонерами!

- Джо! - Кларнес спалахнув, але стримався. - Я раніше й подумати не міг, що ти зважишся на такий вчинок...

Вихопити пістолет і всадити три кулі в ілюзійний апарат на очах у п’яти тисяч глядачів! Ну, знаєш!..

- Ти все одно не збагнеш. Кларнес забігав по кабінету.

- Що діється в світі! - вигукнув він, хапаючись за голову. - Джордж Лі, зразковий детектив - і раптом...

- Проклятий світ! - такою люттю вибухнув Джо, що інспектор від нього аж відсахнувся. - І ти... ти, Х’ю, вірно

служиш неправді, злу і насильству! Служиш гнилому світу гендлярства!

- Ще одне слово, - з крижаною стриманістю процідив інспектор, - і я повірю, що ти справді зв’язаний з

підривними елементами лівих сил!

- Вір! Якщо мій друг заради наживи розтоптав власну порядність і продав чужий винахід, то мені все одно.

Хотів було ще щось додати, але махнув рукою і вийшов.

- Тобі ніколи не зрозуміти мене! - кричав йому вслід інспектор. - Бо ти не такий, як усі! Іноді мені починає

здаватись, що ти виріс не в нашому світі, що ти... ти не наш!

VIII

Рік уже кінчався, а в міському суді вгиналися полиці від різних, здебільшого дрібних справ, і суддя Томас Мак-

Тейлор, аби впоратись до Нового року, вів процеси із спринтерською швидкістю (за день - сто і більше справ).

Незважаючи на таку швидкість, суддя встигав ще й дивитись телепередачі - в залі суду одна телестіна працювала

без перерви.

Коли надійшла черга Джорджа Лі, разом з ним до зали суду завели іще трьох звинувачених: кишенькового

злодія, якогось нудьгуючого лікаря з темними вусиками і веселого бродягу в смугастому вбранні.

Суддя Мак-Тейлор, дебелий флегматичний чолов’яга, неохоче відвів погляд від телестіни, де саме, показуючи

всі свої зваби, роздягалися довгоногі красуні - йшла демонстрація найновіших моделей купальників фірми “Жіночі

чари”, і, наче відбуваючи якусь повинність, змусив себе взяти першу справу.

- Джон Стів?

- Я, ваша честь, - наперед ступив в’юнкий джентльмен.

- Чим займаєшся? - запитав суддя.

- На третій авеню обчищав у перехожих кишені, - замість нього відповів полісмен, котрий і привів

кишенькового злодія в суд. - На ходу вичищає! Маг і фокусник! (Одним оком він витріщився на суддю, другим на

телеекран, і як йому вдавалося одночасно дивитися і туди, й туди - годі було збагнути).

- Виходить, професіонал? - не відриваючись від телестіни, перепитав суддя. - Ум!.. Краса!.. Особливо ота,

крайня... - Схаменувшись, насупився і сердито вигукнув: - П’ятдесят доларів штрафу!

- Подивимося, чи заробив він сьогодні на штраф, - полісмен висипав собі в жменю вміст гаманця, відібраного у

Стіва. - На жаль, тут лише тридцять доларів, сер.

- Доведеться цього професіонала взяти під варту, - наче аж із жалем мовив суддя. - А де ж його садовити, як

в’язниці Міста уже геть переповнені?

- Ваша честь! - невинно-дитячим голосом жалібно вигукнув кишеньковий злодій. - Повірте, сер... Коли б мені

дали можливість, то я... За десять хвилин роздобув би ще двадцять доларів. Я шаную закони, і штрафи завжди

акуратно сплачую, збагачуючи ними нашу рідну казну. А коли ви мене посадите...

Суддя не довго роздумував.

- Ось що, голубе, - звернувся він до полісмена, - відведи-но цього спритного джентльмена в людне місце... Та

гляди! Очей з нього не спускай!

- Буде зроблено, ваша честь! - І полісмен вивів злодія із зали.

- Девіс Фішер! - проголосив суддя, беручи іншу справу (наперед ступив веселий суб’єкт в арештантському

вбранні). - Девіс Фішер. ви звинувачуєтесь у тому, що незаконно проживали у міській в’язниці.

- Так, ваша честь, проживав, - охоче відповів Фішер.

- Ви що, сплутали в’язницю з готелем чи приватною квартирою?

- Хазяїн викинув мене з квартири, і я...

- Платити треба було за житло, тоді б не викинули, - повчально виголосив суддя.

- Так, ваша честь, треба було платити, - бадьоро вигукнув бродяга. - Але мене перед тим викинули з роботи, і я

не мав чим платити. І змушений був...

- Незаконно проникнути у в’язницю?

- Так, ваша честь, незаконно. А що я мав робити? Двадцять років оббивав пороги біржі праці - і все марно.

- І ти проліз у в’язницю, незважаючи на те, що наші в’язниці переповнені, кожне місце у них на суворому

обліку, і його треба заслужити, перш ніж займати? - обурено вигукнув суддя.

- А що я мав робити, ваша честь?

- У нас свобода і демократія! Роби що хочеш!

- Так, ваша честь, у нас свобода і демократія. Я користувався свободою. Я, наприклад, міг вибирати собі для

ночівлі вулицю, яку хотів. Але мені набридло двадцять років спати на вулиці. У мене єдина мрія - померти на

ліжку, а не на лавочці в сквері.

- Ти надто багато теревениш, волоцюго! Незаконно прошмигнути у в’язницю - цілий рік у ній прожити?!! Ну, це

вже занадто! Добре, що хоч ревізія виявила, що ти - самозванець і не маєш ніяких прав на в’язницю.

- Так, ваша честь, незаконно. Але часи тепер такі настали, що люди тікають не з тюрми, а навпаки, в тюрму.

- Часи прекрасні! - верескнув Мак-Тейлор.

- І я кажу... прекрасні, - охоче погодився бродяга. - Бо якби вони були, приміром, погані, то хіба б я тікав тоді з

волі в тюрму?

- Мовча-ати-и!! По статті... за незаконне проникнення у в’язницю і проживання там протягом року позбавляю

тебе, Девіс Фішер, волі на три роки і вже на законній підставі на три роки поселю в тій же самій в’язниці!

- Дякую, ваша честь, за вашу доброту! - весело вигукнув бродяга. - Ви найсправедливішии у всьому світі суддя!

Віднині я законно матиму дах над головою, їжу і товариство. Я радий, що в нас найсправедливіше і найгуманніше

суспільство, яке не кидає напризволяще бездомного бродягу!

- Ге-еть!!!

І суддя взяв третю справу.

- Лікарю Лоті, ви звинувачуєтесь в тому, що влаштували торгівлю так званими таблетками від дурості.

- Чому так званими? - досить меланхолійно перепитав лікар Лоті. - Мої пігулки і справді лікують гомо сапіенса

від розумової неповноцінності, себто від дурості.

- Гомо са... - спалахнув суддя, наче його образили особисто. - Ви мені не засмічуйте голову науковоподібними

словесами! Ви звинувачуєтесь у шарлатанстві!

І крикнув:

- Увести... тобто запросити свідка!

Зайшов чоловічок з невиразним личком, невиразного віку, але з претензіями на великорозумність. Після

виконання потрібних формальностей суддя запитав його:

- Ви вживали пігулки від дурості?

- Так, сер, вживав. Згідно з рекомендаціями лікаря Лоті - тричі на день після їжі.

- Чудово! - Суддя аж руки задоволено потер і єхидно зиркнув на лікаря, котрий стояв перед ним з невинним

виглядом. - А скажіть-но, свідку, чи допомогли вам так звані пілюлі від дурості?

- Аякже! Допомогли! - на превелике розчарування судді, вигукнув свідок. - Зараз я зовсім або майже зовсім

розумний.

Тепер уже лікар Лоті позирав на суддю єхидно, а його маленькі блискучі оченята красномовно говорили: який

же дурень привселюдно зізнається в тому, що він і після прийому спеціальних таблеток залишився дурним?

Відкинувшись на спинку крісла, Мак-Тейлор неуважно слухав розпатякування другого свідка, третього (всі,

наче змовившись, клялись, що вони таки справді порозумнішали після таблеток доктора Лоті), а сам роздратовано

думав:

“Брешеш, свідку! Брешеш, хоч ти й присягався на Біблії говорити правду, і тільки правду. Цей Лоті -

звичайнісінький шахрай, що вправно очищає кишені у таких наївних та дрімучих дурнів, як ви. А його чудо-пілюлі

- звичайнісінька харчова сода, яку він продає втричі дорожче”.

Але вголос суддя мовив зовсім інше:

- Лікарю Лоті, за відсутністю доказів звинувачення у шахрайстві з вас знімається. Ви... гм-гм... вільні.

І взяв справу Джорджа Лі. Але тут повернулися полісмен з кишеньковим злодієм, і суддя відклав справу

детектива.

- Ну, фокусник! Ну, маг! - у захваті вигукнув полісмен. - Тільки вийшли на бульвар, у першого ж стрічного за

кілька секунд... - Полісмен заходився вправно потрошити гаман, зашелестів зеленими купюрами, заворушив

товстими губами: - Рівно тридцять п’ять доларів, сер. Золоті руки! Чарівник!

- Двадцять додати до штрафу, - розпорядився суддя. - Десять доларів лишити мені... на судові витрати, п’ять -

полісменові за труди, - повернувся до злодія, - можеш бути вільним. Але гляди мені, щоб більше - ані-ні. Негайно

кинь своє ремесло. Віднині веди чесний спосіб життя, бо вдруге доведеться штраф платити вдвічі більший. Ясно?

- Ясненько, ваша честь. - І Джон Стів, запобігливо розкланюючись перед суддею, непомітно (суддя і полісмен у

цей час витріщились на телестіну) поцупив із столу судді золотий годинник. - Віднині вестиму тільки найчесніший

спосіб життя, ваша честь! А штрафи я завжди акуратно сплачую і буду сплачувати.

Суддя нетерпляче відмахнувся, і Джон Стів, цілком задоволений, вийшов із зали суду. А проходячи мимо

полісмена, витягнув у того з кишені гаманця.

Суддя захоплено цмокав язиком до красуні, що звабливо усміхалася з екрана.

- Уведіть наступного!

ІХ

Настала черга Джорджа Лі.

Мак-Тейлор присунув до себе справу Джо (як точніше, то справу сунула його рука, а власник тієї руки тим

часом додивлявся показ бюстгальтерів на екрані).

- Прізвище?

- Джордж Лі, ваша честь.

- А-а... - суддя нарешті відірвав свій погляд від телеекрана. - Пригадую, пригадую... - Суддя надав своєму

обличчю пісного, офіційно-ділового виразу. - Ви стріляли в Привид Дженні на арені “Ілюзіону”?

- У вас прекрасна пам’ять, ваша честь.

- Так, так... - Суддя, похапцем гортаючи справу, бурмотів сам до себе: - Три постріли з пістолета... знищено...

Ага... висновки експертів... апарат відновленню не підлягає... - Суддя так гортав сторінки, що вони аж ляскали. -

Позов адміністрації “Ілюзіону” про виплату компенсації... Гм-гм... Один мільйон доларів. Поважна сума. Ухвала:

сплатити вищеназваній адміністрації вищеназвану суму. Чи має підсудний суму в розмірі один мільйон доларів для

сплати адміністрації?

- Такої суми в мене ніколи не було і вже, очевидно, ніколи й не буде, - спокійно відповів підсудний.

- В такому разі я позбавляю вас, Джордж Лі, волі строком на десять років.

До засужденого з двох боків підбігли два дебелі полісмени, і не встиг він усвідомити вироку, як опинився в

сталевих наручниках.

- У зв’язку з відсутністю вільних місць у в’язницях Міста, застосувати до засудженого Джорджа Лі закон №

375465982 і на підставі цього закону відконвоювати Джорджа Лі в зону ув’язнення за місцем його проживання для

відбування там покарання.

Навіть не передихнувши, суддя вигукнув:

- Чотирьох нових! Швидше!

Вивівши засудженого, полісмени діловито поцікавились:

- Де містер мешкає? Адреса! Швидше!

- Дванадцятий район, вілла Банча.

Полісмени посадили засудженого в службовий птахоліт з написом на борту “Міська поліція”, і через кілька

хвилин птахоліт уже приземлився біля вілли, стилізованої під стародавню фортецю.

Х

- Ну, містере Лі, запрошуй нас у гості, - вишкірив полісмен білосніжні (результат жування спеціальної гуми)

зуби, коли вони вийшли з птахольоту. - Люблю бувати в гостях!

- Ніякого містера Лі тут більше немає! - заявив другий полісмен, теж показуючи білосніжні зуби. - Цей містер, -

тицьнув він товстим пальцем у Джо, - віднині і протягом десяти наступних років буде просто номер... номер, - він

заглянув у папірець, - 3542475. Ясно?

Номер 3542475 кивнув головою і повів полісменів до свого помешкання, яке полісмени, не витрачаючи свого

дорогоцінного часу, відразу ж детально оглянули, виміряли електронною рулеткою кімнату, передпокій та кухню з

ванною, на кишеньковому комп’ютері щось підрахували і зрештою сказали: “Ясно”. А сказавши так, зняли із

засудженого наручники й натомість наділи на зап’ясть лівої руки металевий еластичний браслет - легкий і

зручний. Браслет, м’яко клацнувши електронними замками, так щільно, але водночас і м’яко обхопив руку, ніби в

одну мить зрісся з нею.

Товстун-полісмен щось там помудрував над кнопками на браслеті, заніс дані виміру помешкання в міні-

комп’ютер браслета, натис іще одну кнопку на браслеті, і у крихітному вічку спалахнула мініатюрна голуба

лампочка.

- Готово! Електронний охоронець приступив до виконання своїх обов’язків! З чим вас і вітаємо, містере... Чи то

пак номер 3542475!

Другий полісмен урочисто вигукнув:

- Увага! Іменем закону! Засуджений Джордж Лі віднині стає номером 3542475 на десять років.

- Знаю, - буркнув Джо. - Не велика це радість, щоб повторювати.

- Мовчати! - гарикнув полісмен. - Ми при виконанні службових обов’язків і мусимо провести з вами інструктаж.

Отже, ви, номер 3542475, засуджені на десять років. У зв’язку з тим, що в Місті всі в’язниці переповнені, а вільних

місць не передбачається, у зв’язку з відсутністю фінансів у міській казні, за новим законом частина засуджених

мусить відбувати покарання у себе вдома. І ви, номер 3542475, теж будете відбувати ув’язнення у себе в квартирі.

Це квартира не моя, а містера Банча.

- Мовчати! Не перебивати! Відповідати лише тоді, як я запитаю: “Ясно”. Ясно?

- Так, ясно.

- Тоді підемо далі. Отже, ви, номер 3542475, будете відбувати ув’язнення у квартирі, яку ви наймаєте у містера

Банча. Це помешкання віднині буде називатися зоною ув’язнення. Ясно?

Номер 3542475 мовчки кивнув.

- В районі кімнати, передпокою, кухні та ванни з санвузлом ви можете пересуватися вільно. Дані про це

занесено в пам’ять електронного охоронця на вашій руці, і він буде контролювати кожен ваш крок. Отже, в

помешканні можете пересуватися вільно. Але без права виходу із квартири, тобто із зони ув’язнення. Затямте,

номер 3542475: три кроки, зроблені по той бік вхідних дверей, вважаються втечею із зони ув’язнення. Електронний

охоронець, - кивнув він на браслет на руці засудженого, - відразу ж, на третьому кроці по той бік вхідних дверей,

почне сигналізувати і попереджати вас про вихід із зони ув’язнення. Якщо ж ви не зупинитесь і не повернетесь

назад, він вживе більш дійових заходів, але вони, застерігаю, можуть завдати шкоди вашому здоров’ю. Тому раджу

за двері не виходити. В крайньому разі, не робити більше як два кроки. Про кожен вихід з квартири електронний

охоронець буде повідомляти головний комп’ютер поліції, і всі ваші порушення режиму будуть у нас фіксуватися.

Ясно?

Номер 3542475 кивнув головою.

- Не чую вашого бадьорого голосу, засуджений!

- Ясно! - гаркнув Джо.

- О, це інша річ! Слухати далі. Якщо вам необхідно буде зв’язатися з нами, себто з поліцією, але тільки в

екстрених випадках, зловживати цією кнопкою не раджу. Поліція не любить, якщо її часто турбують.

- Я теж не люблю, коли мене поліція турбує, - відповів засуджений.

- Га-га-га! - зареготав товстун.

Високий сердито на нього зиркнув, і реготуну заціпило.

- Скільки разів за десять років я можу вийти із зони ув’язнення? - поцікавився засуджений.

Товстун іронічно гмикнув.

- Може, ви, номер 3542475, будете претендувати ще й на вихідні та на відпустку з поїздкою в Монако? В’язниця

є в’язниця, і з неї виходять лише раз, коли відсидять свій строк. Ясно?

- Наприклад, хто мене впродовж десяти літ забезпечуватиме харчами? У в’язниці все ясно, там годує казна. А в

моїй квартирі, себто в зоні ув’язнення? У мене немає ані персонального шеф-кухаря, ані хоча б дружини з

кулінарними здібностями.

- Це ваша особиста справа, номер...

- Але ж я не маю права протягом десяти літ виходити з квартири, то як же я добуду собі харч?

- Ви маєте право все необхідне вам, в тім числі й продукт, замовляти по відеоканалу.

- Хто буде платити за те замовлення? - поцікавився засуджений.

Полісмени весело перезирнулись між собою: ну й на-ївняк цей тип!

- Ви!... - вже втративши терпець, вигукнув високий. - Ви, містере 3542475! І тільки ви. Ясно?

- Ні, не ясно.

- Томе, ти бачив щось подібне? - повернувся високий до товстого. - Мені, наприклад, це зовсім не подобається.

- Мені теж, Бобе!

- Йому не ясно! - вигукнув той, кого було названо Бобом. - Всім ясно, а він добиває нас своїми наївними

запитаннями.

- Але ж сидячи десять літ в зоні ув’язнення, де я візьму долари? З неба вони не падають.

- На жаль, - підтвердили полісмени.

- Тому мені не ясно, - говорив далі засуджений, - який благодійник годуватиме мене впродовж стількох років?

- Радимо подібних запитань не задавати! - в один голос вигукнули полісмени.

- Ах, номер 3542475! - добродушно похитав головою товстун. - Ви повинні дякувати долі, що вам так повезло, а

ви... Відбувати ув’язнення у себе вдома - це ж мрія кожного злочинця! Ніякої в’язниці, смердючих переповнених

камер, твердих нар, смугастої піжами і так далі, і так далі... Ніякого режиму, що хочеш, те й роби у квартирі.

Хочеш - спи, хочеш - танцюй, хочеш - дивись телевізор. І ніякої баланди. Можеш замовляти собі по відео

найсмачніші і найвишуканіші делікатеси.

- Сам собі засуджений і сам собі начальник в’язниці, - підхопив його колега. - Райські умови! Тільки у нашому

вільному і найгуманнішому суспільстві так ставляться до злочинців і створюють їм майже райські умови.

А виходячи, полісмени вже в передпокої переглянулись.

- Томе, мені захотілося випити.

- І мені теж, Бобе. Та й привід є: містер 3542475 отримав десять років. Чому б і не прилити таку визначну подію

в житті містера 3542475?

- До всього ж містер 3542475 познайомився з такими чудовими людьми, як ми з тобою, Бобе. А за це теж

годилось би випити. Тільки шкода, що ми на службі.

І, регочучи, полісмени пішли, раді, що так вдало пожартували.

XI

Отже, Джордж Лі, чи то пак тепер уже в’язень 3542475 залишився сам. У своїй квартирі, яка віднині і на десять

років стане для нього зоною ув’язнення. Домашньою тюрмою, економічно надзвичайно вигідною для міської

в’язниці.

Джо уважно оглянув м’який еластичний браслет на своїй руці. Енергопостачання автономне, розраховане на

десять років. І Джо подумки похвалив винахідників: ловко вигадано. І взагалі, чого тільки не придумає людина,

щоб обмежити волю людині. Голубе вічко блимало, ніби підморгувало до засудженого: що, попався?

Невідь чому засудженому стало весело і легко.

Так легко, ніби скінчилося одне житя і має початися нове - краще і змістовніше. Одна біда: в новому житті у

нього вже нікого не буде. Тільки він. Сам-один. У попередньому житті у нього був друг, і того він втратив. А втім,

Х’юлетт Кларнес віднині мільйонер, очевидно, вже став членом клубу “1000000”, і йому тепер не до якогось там

приватного детектива, що має десять років відбувати ув’язнення у своїй квартирі. То чим же йому займатися

впродовж десяти років? Хіба що вдатися до спогадів і утнути щось на зразок “Записок приватного детектива”? Але

про це - потім. Як набридне самотність. А перші місяці, можливо, й роки він буде відпочивати, адже попереду його

чекає цілих десять років бездіяльності, а простіше - ледарювання. Він холостяк, у квартирі в нього не плачуть діти

і ніяка жінка не пиляє його, що того й того немає... Ні він не зобов’язаний про когось піклуватися, ні про нього

ніхто не зобов’язаний турбуватися. Хіба що поліція. Навіть білизну не треба прати: тканини, з якої вона

виготовлена (як і увесь одяг) самоочищаються і не вбирають запахів, поту чи жиру. Здорово! Хоч тут йому

полегкість буде. Ну, а решта... Хоча з рештою він розбереться потім.

Тепер треба з’ясувати: чому це йому стало так весело і легко?

Так весело і легко, що захотілося побігати, пострибати і взагалі - утнути щось таке... таке... Ну хоча б якийсь

розвеселий вибрик. Ну вже захотілося, ну вже захотілося!..

Джо схопився з крісла і закрутився по кімнаті.

Все тут йому звичне, знайоме до дрібниць - десять кроків у довжину, сім у ширину. Ліворуч - телестіна, яку він,

щоправда, вмикає рідко - від телепередач тупієш.

Над столом екран відеозв’язку (до речі, чудовий шпигун і наглядач), а над екраном - полиці із словниками та

різною довідковою літературою, сувенірами. Під протилежною стіною - акваріум із барвистими тропічними

рибками, далі камін, ще далі диван-ліжко, застелене вовняним пледом. Біля нього - столик з газетами та

журналами, стіл, крісло, на стіні картини і мачете. Мачете він привіз із Латинської Америки, як почепив його

десять літ тому на стіну, так і висить досі. На підлозі - палас. В ніші - шафа, в стіні замасковано сейф, у ньому

пістолет, куленепробивний одяг, різні папери. А на столі найбільша його радість - альбоми з репродукціями картин

визначних художників минулих сторіч.

Джо механічно гортає альбом (який папір, які фарби, яке бездоганне поліграфічне виконанання, яка ціна!), але

зосередитись, як раніше, не може.

Його кудись тягне, щось хочеться утнути таке... незвичайне. Ось вийде він із своєї в’язниці, і все. А чому б і ні?

Він не тільки арештант, а одночасно й начальник в’язниці. Арештант не має права виходити з в’язниці, а начальник

має. От він і вийде не як арештант, а як начальник в’язниці.

Щось наспівуючи, Джо виходить у передпокій і відчиняє вхідні двері. Робить на веранді крок, другий...

Нічого особливого...

Голубе вічко на браслеті спокійно собі сяє.

Зробив третій крок - нічо...

І в ту ж мить голубе вічко на браслеті заблимало-запульсувало тривожно і почувся мікрофонний голос:

- Увага! Увага! Вмикаю систему нуль! Ув’язнений номер 3542475, ви зробили три кроки із зони ув’язнення.

Четвертий крок рівнозначний втечі. Номер 3542475, негайно поверніться в зону ув’язнення! Увага! Увага! Вмикаю

систему нуль!..

Що означало оте грізне застереження, Джо не знав, але робити четвертий крок все ж не зважився.

- Це не зона, а моя квартира, - трохи оговтавшись, вигукнув він. - І, зрештою, я маю право вийти хоча б на

веранду.

- Останнє застереження! - Голос почав наливатися металом. - Номер 3542475, поверніться в зону ув’язнення!

Увага! Увага! Система нуль уже ввімкнена!

І раптом почувся такий різкий і пронизливий сигнал, що Джо, рятуючись від нього (у вуха наче хто довгі й тонкі

голки застромив!) прожогом кинувся в квартиру, тобто в зону ув’язнення. Та й не хотілося тим сигналом полохати

сусідів і привертати їхню увагу.

І тільки він заскочив у коридор, як сирена стихла і голубе вічко, переставши пульсувати, засяяло спокійно і

лагідно...

XII

Ну ось, тепер уже зрозуміло, що таке зона ув’язнення.

Щоправда, про оригінальну систему позбавлення волі в так званих зонах ув’язнення за місцем проживання Джо

знав і раніше, але одна річ - знати і зовсім інша - самому опинитися в такій зоні.

Походив по кімнаті.

Набридло.

Зрештою ліг на дивані, закинув нога на ногу і заклав руки за голову.

- Та-а-ак...

Більше слів у нього в ту мить не знайшлося.

Спати не хотілося - рано.

Полежав трохи на дивані, потім схопився, ще раз уважно оглянув браслет, посмикав його, покрутив на руці й

облишив те безнадійне заняття: звідколи стали застосовувати такі браслети, із зон ув’язнення ще нікому не

вдавалося втекти.

Минуло лише кілька годин, як він опинився під арештом, а браслет на руці вже почав дратувати його. Десять літ

у незачиненій, але - в’язниці.

З нудьги підійшов до пульта телестіни й зупинився, міркуючи, який канал увімкнути. Зрештою, увімкнув

вісімнадцятий канал і набрав код “Погода планети”.

Над планетою лютували сили природи. На телеекрані миготіли кадри стихійних лих, і голос диктора

повідомляв, що величезні густонаселені території Великобританії, ФРН, Франції перетворилися в райони лиха

внаслідок сильного урагану.

Париж. Зливи і шквальні вітри, пориви яких досягли 150 кілометрів на годину, викликали серйозні руйнації в

різних районах країни...

Токіо. Великі снігопади на північно-східному узбережжі Японії, паралізовано рух транспорту...

Канберра. Землетруси , на Соломонових островах. У західній частині Тихого океану. Про людські жертви даних

поки що немає, але багато споруд зруйновано...

Куала-Лумпур. В результаті багатоденних мусонних дощів порушено нормальне життя...

Джо вже почав глухнути від реву стихій і тому вимкнув телестіну. Хотів набрати спецкод “Політика”, але

передумав. З нього досить стихійних лих!

Запалив сигарету і, затягнувшись кілька разів, відчув, що хоче їсти.

Підійшов до відеотелефону і набрав номер фірми “Мінк і К°”. Як тільки на екрані з’явився черговий з відділу

замовлень, Джо, чемно привітавшись, ще чемніше попрохав чергового надіслати йому, Джорджу Лі, “що-небудь з

харчів”.

- В кредит, - додав надзвичайно ввічливо і повідомив черговому свій код.

- Одну хвилинку, містере Лі, - черговий теж був надзвичайно ввічливий, і це не сподобалось Джо. Раніше він,

усміхаючись, казав: “Ваше замовлення, містере Лі, буде негайно виконано, просимо не помирати з голоду, зараз

наш працівник прибуде до вас із делікатесами”. Але цього разу він сказав: “Одну хвилинку, містере Лі”, - і

попрямував до пульта комп’ютера.

Джо вже зрозумів, що все це означає. Через хвилину черговий підійшов до екрана і з крижаною ввічливістю

сказав:

- Містере Лі, доки не буде виплачено попередній кредит в сумі 356 доларів, фірма відпускати продукти в кредит,

на жаль, вам уже не зможе. На все добре, містере Лі!

Відеоекран згас.

- На все добре, містере Лі, - повторив про себе Джо, тільки тепер усвідомивши, що всі його заощадження,

відкладені колись на чорний день, пішли на оплату лікування і що він залишився з ліченими купюрами. Так ось

чого йому було так легко і весело!

- На все добре, містере Лі!

XIII

Вранці він прокинувся, як завжди, о шостій. Розплющивши очі, бадьоро схопився, та нараз глянув на свою руку,

зустрівся поглядом з голубим вічком на браслеті, що не блимаючи дивилось на нього, і запал його де й подівся.

Зітхнув, ліг -куди спішити, як із зони ув’язнення виходу немає? Перевернувся на другий бік-від того веселіше не

стало. Зрештою, затих на спині. Заклав руки за голову. Вперше йому нікуди спішити вранці! Дожився!

Заблукав поглядом по кімнаті.

Затишно потріскував стилізований під старовину камін з бронзовою решіткою, танцювали невгамовні язички

полум’я, лижучи соснові поліна.

В акваріумі яскраві тропічні рибки переливалися всіма барвами коралового раю... Грали сонячні зайчики, мирно

хиталися пишні хвости рибок. Та заспокоєння це сьогодні чомусь не приносило - ні камін з веселими язичками

полум’я за фігурною бронзовою решіткою, ні акваріум з яскравими тропічними рибками. Сьогодні Джо дратувало,

що все те - імітація, що камін з усіма його старожитностями і бронзовою решіткою горів на телевізійному екрані,

що в телеакваріумі плавали різнобарвні тропічні рибки. Втім, це навіть краще. У спражній камін треба підкладати

справжні соснові поліна, справжніх рибок треба годувати, а ці відеорибки не потребують ніякого догляду. У

кімнаті працювали два магнітофони, які програвали касети настрою: один озвучував камін, другий - акваріум з

тропічними рибками.

Та сьогодні касети настрою чомусь дратували. Схопившись, Джо клацнув тумблером, відеомагнітофони

вимкнулись, зник камін, а з ним і акваріум. Але голі стіни там, де щойно палав камін і стояв акваріум, дратували

ще більше, і Джо знову увімкнув відеомагнітофони.

Засвистів, потім затьохкав соловейком.

Ліг, але відразу ж і схопився, бо тьохкати теж перехотілося.

Сів у ліжку. Настрій катастрофічно падав. Ну й дідько з ним! Хай падає!

І тут номер 3542475 згадав пораду психолога: ніколи не починайте день з думок про неприємні речі. Добрий,

спокійний ранок - основа доброго, спокійного дня, а отже-й міцного здоров’я. “Вранці треба думати тільки про

щось хороше, заспокійливе, - радив психолог. - Щось веселе насвистуючи, зробіть легку розминку. Прийміть душ,

огляньте себе в дзеркалі. Скажіть своєму відображенню: старий, у тебе вигляд сьогодні на сто тисяч доларів! Ти

ніби аж молодієш! Пустотливо підморгніть своєму відображенню в дзеркалі, покажіть йому язика. Все це

допоможе вам створити бадьорий, гарний настрій”.

То про що хороше й приємне подумати зранку, аби день був хорошим?.. Хоч скільки напружував пам’ять,

нічого гарного згадати не міг, бо думки його, як на зло, вертілися навколо ув’язнення. Не без роздратування

подивився на браслет і сказав йому:

- Щоб ти луснув! Сказав і... засміявся.

Стало ніби легше. Використовуючи той незначний просвіток у своєму настрої, заходився енергійно робити

зарядку. Потім прийняв холодний душ. Розтираючись грубим рушником так, що аж шкіра почервоніла і зарипіла,

задоволено оглянув себе в дзеркалі. Як радив психолог, сказав своєму відображенню: “Старий, у тебе вигляд

сьогодні, на сто тисяч доларів! Ти ніби аж молодієш!..” І, підморгнувши своєму відображенню, як радив той же

психолог, показав сам собі язика... Все це мало створити гарний настрій. А гарний настрій вранці - основа доброго

дня. І Джо, щось безжурно насвистуючи, почав одягатися.

Так вдало розпочався його перший день у зоні ув’язнення.

О сьомій біля вхідних дверей почувся короткий приглушений зумер. Пневматична пошта. Отже, зона ув’язнення

не відрізана від білого світу. Насвистуючи бравурну мелодію популярного в тому місяці композитора, ув’язнений

подався до скриньки із вістями з білого світу, думаючи, що, коли день почався добре, то так і надалі буде.

Дістав барвисту листівку, на якій доброзичливо усміхнувся яскравий (прекрасний кольоровий друк, таку

продукцію приємно і в руках тримати!) Санта-Клаус. А нижче було набрано друкарським способом:

“Містере Лі!

Містер Банч вітає Вас з Новим роком і бажає Вам у Новому році особистого щастя і ділових успіхів!”

- Який... Новий рік? - здивувався ув’язнений, розглядаючи листівку. - Хоча... сьогодні ж тридцять перше грудня.

О дванадцятій ночі і справді настане Новий рік. І як це я міг забути? Втім, не до свята було.

А далі було надруковано таке:

“Містер Банч повідомляє Вас, що у зв’язку із загальним підвищенням цін на предмети першої необхідності, з 1

січня нового року квартирна платня за проживання у його віллах збільшується на 100 %.

Якщо Ви не згодні з новою оплатою житла на віллі містера Банча, пропонуємо Вам протягом 24-х годин з дня

одержання цього повідомлення звільнити помешкання, яке Ви наймаєте на віллі “Неприступна фортеця серед

океану житейських бур”. В разі відмови оплачувати квартиру за новим тарифом Ви будете виселені примусово.

Бажаємо Вам усіх благ у Новому році!

Секретар містера Банча (підпис)”.

- Вельми зворушений, містере Банч, за побажання мені всіх благ у Новому році, - пробурмотів Джо. - Ах, ах, яка

турбота!

Метнувся на кухню, знайшов останню банку консервованої води і випив. Щоб швидше прийти до тями. (Вода в

консервній банці була звичайна, питна, але - перевірена в лабораторії. Після того, як міська газета вмістила

сенсаційні матеріали про забруднення питної води з міських підземних сховищ промисловими і побутовими

відходами: “Застерігаємо: вода, яку ви п’єте, може бути небезпечна для вашого здоров’я”, - Джо перейшов на

консервовану. Купляти її в аптеках - то зайві витрати, але зате так безпечніше).

Повернувшись у кімнату, сів до столу, взяв аркуш паперу та ручку, щоб підрахувати, скільки ж тепер доведеться

платити містеру Банчу за проживання на віллі, і кинув ручку на стіл... Що підраховувати, якщо й так усе ясно.

Платив він двісті п’ятдесят доларів щомісячно, а тепер доведеться платити п’ятсот. І це не рахуючи вартості

електроенергії, води, газу, телестіни, платні за відеокасети, взяті напрокат, за відеозв’язок... Де він діставатиме

таку суму щомісяця, та ще сидячи в зоні ув’язнення? Того, що залишилося після оплати лікарні, не вистачить

навіть на місяць, а ще ж треба й харчуватися.

- Але ж містер Банч помиляється, коли гадає, що нас можна серед білого дня грабувати! Не вийде! У Місті є

Комісія контролю над квартирною платнею. Даруйте, містере Банч, але вам доведеться мати справу з

муніципальною Комісією!

Метнувся до відеотелефону, набрав код Комісії контролю за квартирною платнею. На екрані з’явилась кімната,

з якої клерки виносили стоси паперів. Снували вони з таким заклопотаним виглядом, наче полишали палубу

корабля, що ось-ось піде на дно.

- Добрий день, - привітався Джо голосно, щоб у кімнаті його почуло якомога більше людей. - Я хотів би

поговорити з інспектором з приводу підвищення квартирної платні.

Йому довелося повторювати цю фразу тричі, перш ніж до екрана неохоче підійшов один із заклопотаних клерків

і звів на екран розгублені очі.

- Слухаю вас, містере... е-е...

- Лі, - підказав Джо.

- ...містере Лі. - Клерк мигцем поглянув на годинник. - Прошу вибачення, але в мене лише три хвилини.

І заходився згрібати на столі папери.

Джо зачитав листівку, одержану від Банча.

- Це явне свавілля власників квартир! - обурено вигукнув Клерк. - Збільшити квартирну платню аж на сто

відсотків?! Ну, це вже занадто! Це беззаконне свавілля! - Клерку довелося схопитися, бо якийсь тип у синій

спецівці безцеремонно висмикнув з-під нього стілець. - Наша Комісія... Я хочу сказати, що ви правильно зробили,

що звернулися до нас, - вигукнув він, проводжаючи поглядом того типа, який поніс стілець, потім повернувся до

екрана. - Завдання нашої Комісії якраз і полягає в тому, щоб на основі закону боротися з тими

квартировласниками, - він сперся об стіл і говорив далі владно і грізно, - які свавільно завищують ціни на житло.

Ми закличемо їх до порядку! Вони відповідатимуть перед нашими найсправедливішими в світі законами! Але... -

клерк трохи знизив тон, - але зараз, містере... е-е...

- Лі.

- ...містере Лі, ми не в змозі вам допомогти. Річ у тім, що...

Тут і у кімнату зайшло двоє в синіх спецівках, з круглими блискучими бляхами на грудях і мовчки потягли до

себе стіл.

- Річ у тім, - як уже було винесено стіл, говорив далі клерк, - що Комісія зараз вибирається із старого

помешкання, а тому ми не в змозі, як ви й самі бачите, взятися за вашу справу.

- Вибираєтесь? - здивувався Джо. - Даруйте, але мені здається, що вас просто виселяють.

- Містер Банч, власник будинку, у якому наша Комісія наймала до сьогодні помешкання для свого офісу,

збільшив на сто відсотків платню, - стримано пояснив клерк, він же інспектор. - Оскільки ж додаткових асигнувань

на оплату приміщення муніципалітет не дає, то Комісія змушена звідси вибратися.

- А чому б вам не звернутися в поліцію?

- Зверталися, - зітхнув клерк, - але там тільки руками розвели: приватна власність недоторканна, нічого не

вдієш.

- Невже вас не може захистити муніципалітет?

- Ми вирішили в муніципалітет навіть не звертатися, аби він взагалі не ліквідував нашу Комісію, бо ми тоді

залишимося без роботи. А містер Банч, вимагаючи звільнити помешкання, погрожує відключити світло, опалення

і...

- Ф’юу-уть!.. - аж присвиснув Джо, забувши, що для справжнього джентльмена то несолідно і нечемно. - То

містер Банч і вас викидає на вулицю?

- Ну, це... емоції, - холодно і навіть аж ображено мовив клерк. - Наша Комісія авторитетна, солідна, і викидати

на вулицю нас ніхто не посміє. Ми прсто самі змушені вибратись... гм-гм... на вулицю. Але це - тимчасово. Як

тільки Комісія підшукає собі нове помешкання для офісу, ми обов’язково розглянемо вашу скаргу, містере... е-е...

- Лі, - зітхнув Джо.

Та клерк, не дослухавши його прожогом вискочив з кімнати. І вчасно, бо агенти містера Банча якраз збиралися

запломбовувати звільнену кімнату...

XIV

З коридора донісся короткий зумер.

Джо метнувся до вхідних дверей - приємно все ж таки, перебуваючи в зоні ув’язнення, одержувати вісті з волі!

З поштової скриньки витягнув іще одну новорічну листівку із зображенням ялинки і веселого Санта-Клауса.

“Містере Лі!

Вітаємо Вас із Новим роком!”

Джо насторожено прочитав це привітання і зітхнув, чекаючи нових неприємностей. І не помилився, бо далі

йшов такий текст:

“Електрокомпанія повідомляє Вас, що у зв’язку... підвищенням... вона змушена... на сто відсотків..:

електроенергію, -Джо, читаючи, вже пропускав слова, бо й так усе було зрозуміло. - Якщо ви не згодні...

відключено електроенергію у ваш... квар... Баж... Вам щас... Нов... року...”

З передпокою знову почувся короткий зумер. Як приречений, пішов до вхідних дверей і вийняв з поштової

скриньки барвисту (вершина друкарського мистецтва!) кольорову листівку із зображенням доброзичливого Санта-

Клауса.

“Містере Лі!

...вітаємо... им... рок...” - вже скорочено читав Джо. Що там далі? Ага... “Служба води повідо... збільшує... ому

році на сто відсот... корис... водою. В разі поста... вони у ваш... квар... буде відк... Баж... ам :..усіх благ ...ому році”.

І тільки він дочитав листівку, як з передпокою знову почувся короткий зумер (пневматична пошта працювала

безперервно).

- Не піду! - вигукнув Джо у напрямку дверей. - Хоч і скриньку забийте повідомленнями про збільшення цін, а не

піду! Досить! Зрештою, я в’язень.

Так вигукуючи, він ішов до вхідних дверей. Листівка теж була новорічна, барвиста, із зображенням лагідного

Санта-Клауса. “Містере Лі!”

- Хто мені ще підсовує сюрприз? - бурмотів в’язень, пробігаючи очима текст, що був точнісінько такий, як і

перші два. Єдиним новим словом було “відеозв’язок”.

- Ясно, - підсумував в’язень, повертаючись у кімнату. - Через кілька днів вони відключать і відеоекран.

Гірше вже нікуди.

І це в передноворічний день!

І це з самого ранку!

Що там психолог радив? Ага... підтримуйте зранку гарний настрій, і день тоді буде добрий. То чим же його

підтримати, гарний настрій зранку? Відчував себе вже не в’язнем, а звіром, загнаним у глухий кут.

Пішов на кухню і, хоч в порожньому шлунку й так уже булькало, націдив ще склянку консервованої води й

одним духом випив.

А настрій падав, падав...

“Чим його підняти?” - задумався номер 3542475 і здригнувся: в передпокої пролунав короткий зумер.

Пневматична пошта щось знову подала по своїй безконечній трубі.

Механічно переставляючи ноги, пішов до вхідних дверей, витягнув листівку (теж новорічну, і теж барвисту, і

теж із Санта-Клаусом) і стомлено пробіг її. очима. Фірма “Мінк і К°” повідомляла містера Лі: якщо він протягом

десяти днів не погасить кредит, то буде притягнений до судової відповідальності... В кінці було побажання містеру

Лі усіх благ в Новому році.

- Притягуйте! - не втримавшись, крикнув номер 3542475. - Тільки я вже притягнений. Судом!

І вирішив: більше до дверей - ані ногою!

З нього досить. Досить! Досить! Досить!

Вечоріло.

Джо увімкнув світло.

Постояв біля відеоакваріума, спостерігаючи на відеоекрані за грою яскравих відеорибок, підійшов до

відеокаміна, теж постояв, дивлячись у вогонь, який ще нікого й ніколи не зігрів, і знову зітхнув. Щось йому і

камін, і рибки почали набридати. Може, придбати інші коробки законсервованих картинок, тобто касети настрою?

Тихий грибний дощик, морський прибій чи просто схід або захід сонця під музику Моцарта. Кажуть, допомагає,

створює ілюзію душевного спокою та лірично-романтичного настрою... Але все то - витрати, витрати, витрати...

Поникав ще по кімнаті, для чогось зняв із стіни мачете, спробував лезо, розмахнувшись, розсік повітря (криця

тонко задзвеніла) і, нудьгуючи, повісив мачете на місце. Та й заходився готуватися до зустрічі Нового року.

З антресолей витягнув довгасту картонну коробку з синтетичною ялинкою, не поспішаючи, зібрав її і поставив

на столі. І пішов на кухню - час уже було накривати святковий стіл. Хоч гостей у нього не передбачалося, але

святковий стіл вирішив накрити. Новий рік є Новий рік.

Переглянувши запаси харчів, похитав головою: кава, кілька пересохлих галет, цукор, яєчний порошок та суха

картопля в пакетах. Не густо. У всякому разі, не для святкового столу. Добре, що хоч вціліла пляшка коньяку. А

втім, вона, здається, почата.

Пляшку поставив під ялинку, там же поклав галети. Звичайно, галети - не те. Для святкового новорічного столу

потрібна індичка, що є традиційним символом благополуччя Міста. Але де її візьмеш тепер?

В’язень походив навколо столу і махнув рукою: хай і так!

Оскільки робити більше не було чого, він знову увімкнув телестіну і - треба ж! - по телебаченню саме

рекламували смажену індичку. Але яку!

- Як відомо, традиція вимагає, щоб на столі в ніч під Новий рік обов’язково була смажена індичка - символ

благополуччя і процвітання сім’ї, - добре поставленим голосом говорив диктор. - Та, на жаль, з різних причин не

кожна сім’я нашого благополучного і в цілому щасливого Міста має змогу купити під Новий рік натуральну

індичку. Ось тут фірма “Хімія. Вік Двадцять Перший” і прийшла нам на допомогу, розпочавши випуск

синтетичних смажених індичок, що нічим, абсолютно нічим не відрізняються від натуральних. Їх уже випущено

близько мільйона штук. Отже, віднині всі громадяни нашого квітучого Міста мають змогу придбати таких дешевих

й абсолютно схожих на натуральні синтетичних індичок, що стануть окрасою їхніх новорічних столів. Зважте й на

те, що справжня індичка може бути використана лише раз, а потім її доводиться їсти, а синтетичну можна

використовувати десятки років, і десятки років вона прикрашатиме новорічні столи. На вигляд ,вона рум’яна, така

ж апетитна, як і натуральна, а коштує значно дешевше...

В цей час у передпокої мелодійно проспівав дзвінок.

І хто б це міг бути? Невже гості? Джо вимкнув телестіну і пішов у передпокій. Припав до вічка-перископа в

дверях і в першу мить не повірим очам: по той бік дверей стояв... Санта-Клаус... Джо про всяк випадок уважно

оглянув його з ніг до голови, але нічого підозрілого не виявив. Санта-Клаус, як Санта-Клаус: червона шапка,

яскраво-червоний жакет і пояс, червоні штани, заправлені в чоботи. Біла борода... Але що то в нього на грудях? А-

а, скринька з написом “Для бідних”.

Зрозуміло, Санта-Клаус з благодійного товариства жебрає, щоб ощасливити бідних. Джо терпіти не міг наївної

філантропії, вважаючи жебрання та старцювання для бідних (яких, до речі, в Місті кілька мільйонів!) зайвою

витратою часу. Та все ж двері відчинив - незручно було перед цим благодійником, що в таку ніч оббиває пороги,

сподіваючись когось там порятувати мізерною милостинею.

- З Новим роком! - басом прогудів Санта-Клаус, переступаючи поріг, і Джо чомусь не сподобався якийсь

неприродний голос, нічного гостя. - З новим щастям!

- І з новим підвищенням цін.

- Політикою наше товариство не цікавиться, - прогудів (і все-таки, чому в нього такий... дивний бас?) Санта-

Клаус. - Наше товариство благодійне, воно допомагає тим, у кого немає за що купити шматок хліба. Прошу,

містере, пожертвувати.

- Сумніваюсь, щоб жебранням можна було ощасливити бідняків, - зітхнув Джо. - Адже наше Місто якщо й

багатіє, то тільки на бідних, їх із кожним роком все більше. Та гаразд, хоч я і сам не багатий, але дещицею

поділюся.

Підійшов до столу (Санта-Клаус теж рушив за ним), витягнув шухляду, взяв дві кредитки і, складаючи їх

учетверо, щоб було зручніше опустити в щілину скриньки, оглянувся.

І завмер.

Санта-Клаус тримав у руці пістолет.

“Який же я наївний дурень, на такий дешевий гачок попався”, - лайнув себе подумки Джо, а вголос майже

весело вигукнув:

- О, новорічний сюрприз! Хоч якась та забавка. Інтересно. Але, як мені відомо, старий, милостиню просять без

зброї.

- Я не прошу в тебе милостині!

- Ах, даруйте, це ви так оригінально вітаєте мене з Новим роком, - тягнув Джо, аби виграти зайву хвилину. - Я

вельми тобі вдячний, старий, що ти хоч якось урізноманітив мій Новий рік,

- Я не збираюся нікого розважати! Щвидше викладай на стіл долари, золото, коштовності. Ну! Рахую до п’яти, і

в твоїй черепній коробці з’явиться пречудова дірка. Раз!..

Джо стало нудно.

- Послухай, Санта-Клаус, чи як там тебе... Ти можеш рахувати хоч до тисячі. Навіть за такий час я не знайду в

цих апартаментах ані золота, ані коштовностей.

- Два! - рука з пістолетом, націлена детективу в груди, почала тремтіти. - Три! Ти чуєш - три! - майже вигукнув

Санта-Клаус. - Кажу, три. Ворушись!

- Ти досить точно вмієш рахувати до трьох.

- Чотири!.. Востаннє застерігаю.

- Візьми у шухляді столу, - сказав Джо. - Але там - дріб’язок. Двісті з чимось доларів.

- Відійди.

Джо з нудьгуючим виглядом відійшов, а Санта-Клаус, кинувшись до столу, забігав по ньому поглядом.

- У лівій шухляді, - підказав господар. - Можеш забрати ті дві з чимось сотні, все одно їх не вистачить, щоб

заплатити за квартиру бодай за один місяць.

Санта-Клаус потягнувся було рукою до лівої шухляди, погляд його наткнувся на листівку на столі, він взяв її,

потім другу, третю...

- Я теж отримав подібні листівки, - зітхнув він, і в нього зненацька вихопилось: - І як же нам далі жити?

- Грабувати ближніх, - порадив Джо. - Тобто тих, хто теж не знає, як жити при дорожнечі і чим завтра платити

за житло.

- Я теж не знаю... чим платити.

- А ось чим... - Джо зненацька різко викинув ліву руку. Санта-Клаус, нічого не розуміючи, сполошено метнувся

за нею поглядом. Цього для детектива було досить. Доки погляд грабіжника був звернений на його підняту руку,

він кинувся вперед, ударив новорічного гостя по руці, і пістолет, відлетівши в куток, глухо гупнувся об підлогу.

А в наступну мить він уже був у руках Джо. Санта-Клаус стояв отетерілий, все ще не вірячи в те, що сталося.

- Так на чому ми зупинилися? - граючись пістолетом, з милою посмішкою запитав Джо, і його агатові очі

сховалися у вузькі щілини повік. - Здається, на тому, що ти, старий, теж одержав кілька подібних листівок?

До Санта-Клауса нарешті повернулася здатність говорити.

Він шумно видихнув повітря.

- Мене завтра викинуть на вулицю, і я... - Санта-Клаус хитнувся й повільно опустився на стілець. Плечі його

здригалися.

- Вперше в житті бачу Санта-Клауса, який плаче! - вигукнув Джо. - І плаче в новорічну ніч. Ах, як оригінально!

Де ще таке побачиш? Теж мені..: грабіжник! Із такими нервами у джентльмени удачі не йдуть.

Санта-Клаус аж зайшовся басовитим риданням. “Псих? Наркоман? - майнула думка в детектива. - Цього ще

мені не вистачало в ніч під Новий рік...”

- Послухайте, ви... Санта-Клаус, чи як вас там, - втративши терпець, вигукнув Джо. - Випийте води і

заспокойтесь. Я не терплю сліз. Якщо ви прийшли сюди грабувати, то грабуйте, хай вам чорт! Тільки без дешевої

істерики!

Сходив на кухню і приніс води.

Санта-Клаус тремтячими руками схопив склянку, цокочучи об неї зубами, випив воду і, все ще схлипуючи,

рукавицею витер сльози. Той жест насторожив Джо.

- Візьміть себе в руки, - порадив він грабіжнику. - Ви навіть пограбувати ближнього нездатні. Навіщо було

братися за пістолет? Це ж не іграшка.

- Я... я просто ні на що не придатна, - басом заридав Санта-Клаус.

“Гм... Непридатна... Звідколи це Санта-Клаус став говорити про себе в жіночому роді?..”

- Можете викликати поліцію, мене арештують за спробу вас пограбувати і посадять у в’язницю. А там хоч

задарма годуватимуть. Та й квартплату за камеру не беруть.

- У в’язницю вас навряд чи посадять, бо всі в’язниці в нашому Місті переповнені. Жіночі - теж. Даю гарантію,

що вам доведеться відбувати покарання в так званій зоні ув’язнення. Простіше, у власній квартирі. І харчуватися

доведеться за власний рахунок. Одне слово, потрапите в таку ситуацію, у якій зараз перебуваю я.

- То ви ув’язнений?

- На жаль... - Джо показав браслет на своїй руці. - Мій персональний електронний охоронець. Дуже надійний.

Сиджу під його наглядом і гадаю, де мені роздобути доларів, щоб платити за оцю саму... зону ув’язнення. Аж тут

вас принесло. Інтересна, скажу вам, виходить ситуація.

- Бідолаха...

- Вельми вдячний за співчуття.

- Якби знала, що ви...

Мовлено це було зовсім не чоловіком, але - бас... І тут він здогадався й майже весело вигукнув:

- Та війміть з рота апаратик і говоріть своїм натуральним голосом. Він у вас, до речі, не тільки не бас, а й взагалі

не чоловічий. Бо ви, смію вас запевнити, не чоловічої... гм-гм... статі. Ви належите до так званої прекрасної

половини роду людського.

- Колись належала до прекрасної половини, а тепер... а тепер мені байдуже, до кого я належу.

Новорічний гість механічно взяв зі столу фотографію, підніс її ближче до очей і зненацька вигукнув:

- Звідки у вас моє фото?

З цими словами Санта-Клаус зняв з голови шапку і парик, віддер бороду та густі брови, і Джо приголомшено

завмер... Але не тому, що перед ним стояла молода жінка літ двадцяти (про те, що під машкарою Санта-Клауса

ховається жінка, він здогадався раніше), а тому, що дівчина, яка так невдало зіграла роль грабіжника, була як дві

каплі води схожа на... Дженні Стівенс, покійну дружину покійного винахідника голографічного пристрою Едгара

Стівенса. Хіба що молодша на вигляд.

- Дженні? - мимовільно вихопилося в нього.

- Звідки ви знаєте моє ім’я? - запитала вона неприродним басом.

- Говоріть своїм звичайним голосом! - нетерпляче вигукнув Джо. - Я не можу повірити, що ви... Дженні. Це

якась містика.

Вона відвернулась, витягла з рота кругляк, що імітує голос, і вже своїм звичайним, досить мелодійним голосом

сказала:

- Так, я Дженні. Але звідки ви мене знаєте?

- Дженні Стівенс? - нічого не міг він збагнути.

- Ні, я Ленгдон. Дженні Ленгдон я. А Стівенс - це прізвище по чоловіку моєї покійної сестри. Вона теж Дженні.

Чому ви так здивувалися?

- Але ж є від чого, - і вражений детектив опустився на стілець, все ще недовірливо оглядаючи свою гостю.

Кілька хвилин Джо мовчав.

- Послухайте... - нарешті оговтався він. - То ви - сестра Дженні Стівенс? Ніколи не думав, що познайомлюся з

сестрою Дженні за таких... таких своєрідних обставин.

- Звідки ви знаєте мою покійну сестру Дженні? - запитала вона досить настирливо, і від її розгубленості та

відчаю не лишилося й сліду. - І чому у вас на столі її фото? Ви хто такий?

- Взагалі, у даній ситуації повинен запитувати я, - усміхнувся Джо. - Та гаразд, відповім. Вашу покійну сестру

Дженні Стівенс я знаю тільки з фотографії. Не так давно цікавився справою, яка згодом називалася “Привид на

віллі “Двох щасливців”.

Дівчина відступила від нього на крок.

- То ви... Джордж Лі? (Джо кивнув). Так ось кого я хотіла пограбувати?.. - Вона нервово засміялась.

- Послухайте, ви справді... ну, реально існуєте чи просто примарились мені в новорічну ніч?

- На жаль, я справді існую.

- Чому це - на жаль?

- Життя таке, що радіти не доводиться. Втім, як би я хотіла, щоб наша зустріч з вами виявилася сном. Але... я

справді завітала до вас із пістолетом, і ви можете подзвонити в поліцію.

- Не будемо їй псувати новорічну ніч. Тим більше, що це і без нас є кому робити.

- То ви детектив Джордж Лі? Той Лі...

- Той...

Вона різко звела голову, хитнула нею, відкидаючи за спину світле хвилясте волосся.

- Хай я наївна, від безвиході взялася за пістолет, а ви... Досвідчений детектив, і раптом теж... схопилися за

пістолет. Я думала, що ви й справді маніяк, як про вас тоді писали газети. А сьогодні переконалася, що ви при

своєму розумі.

- Принаймні намагаюся ним користуватися.

- Навіщо ви тоді таке вчинили? - вже гнівно запитала вона. - Привид - то було майже живе, рельєфне зображення

моєї сестри, нещасної Дженні. Єдина пам’ять про неї, а ви...

Джо мовчав.

- Не знаєте, що говорити?

- Знаю. Але мене дивує різка переміна у вашій поведінці. Виявляється, ви навіть можете допитувати. Ще мить - і

ви почнете вдаватися до моралі. Тим більше, що ви прийшли сюди, здається, не з біблією в руках.

- Коли вже я познайомилась із вами, то хочу все знати до кінця. Отже, навіщо ви стріляли у привид? Ви вдруге

вбили Дженні.

- Емоції...

- Можливо. Але ви знищили винахід Едгара Стівенса.

- А хто, крім мене та вас, знає, що то - винахід якогось там Едгара Стівенса? (Дженні мовчала). Ось так... Але

попри все я картаю себе, що тоді так вчинив, Хоча й не міг інакше.

Дженні зло примружила очі, що враз потемніли.

- Ви... закохалися в зображення моєї покійної сестри?

- Не знаю, - Джо усміхнувся. - Можливо. А можливо, й ні. Адже вона була для мене, як мрія. Мрія про

нездійсненне щастя.

- Мабуть, ви маєте рацію, - вже трохи заспокоїлась гостя. - Покійна Дженні і справді була, як мрія про щастя.

Але ви так і не відповіли на моє запитання: чому ви стріляли в годинник?

- Не міг. Зрозумійте мене, не міг стерпіти, що її зображення перетворили в цирк. Балаган. Коли демонструвалося

її зображення, з публіки кричали... А втім, мені ні до чого повторювати ті непристойності... Але й це ще не все.

Мій друг, якому я найбільше вірив, вирішив розбагатіти на винаході Едгара Стівенса. Він і продав годинник

циркачам. І довести, що так званий привид - то винахід інженера Стівенса, було вже неможливо. Цей винахід

привласнили інші й викачували з нього гроші. Годували ним пересичену і вульгарну публіку. І тоді я вирішив:

якщо винахід украли у Едгара Стівенса, якщо така несправедливість, то хай краще він не належить нікому. І у

відчаї вхопився за пістолет...

- Ви гадаєте, що це - вихід?

- Це глухий кут. Але вчиненого вже не виправиш, тепер сам розумію, що вчинив дурість, що треба було

боротися іншими методами. - Помовчав. - А тепер у мене до вас одне запитання. Чому у вас однакове ім’я з вашою

сестрою?

- Мій тато дуже любив мою маму. - Дівчина вперше усміхнулась, і світлі очі її засяяли, як дві чисті росинки,

коли після дощу вигляне сонце. - Як народяться дочки, казав він, то хай усі будуть зватися на честь мами... А мама

тата дуже любила і казала: як будуть хлопчики, то будуть зватися всі на честь тата... Але хлопцям не судилося

з’явитися, народжувалися дівчата. Нас з’явилося на світ двоє, і обох тато в честь мами назвав Дженні: Дженні

велика і Дженні маленька. Так мене в домі і звали: маленька...

- А де зараз ваші батьки?

- На тім світі.

- Вибачте, не знав. Що з ними скоїлось?

- Загинули в авіакатастрофі. Зненацька. Вони кудись собі летіли нашим стареньким птахольотом, а поліція саме

переслідувала гангстерів. Ті відстрелювались і вцілили в птахоліт мого тата... Ми, Дженні, залишилися удвох.

- Пробачте, а де ви мешкаєте?

- Неподалік од вас, у сусідній віллі наймаю кімнату.

- Дивно. І чому я вас раніше ніколи не зустрічав?

- Не знаю. - Вона всміхнулась, уважно його розглядаючи. - А знаєте, - раптом вигукнула вона дзвінко і весело, -

я, здається, десь вас бачила. Ви бігаєте вранці?

- Раніше траплялося...

- От я раз і бачила вас, як ви бігли. Ще й подумала: щасливий чоловік, коли бігає... Певно, життєрадісний,

збирається довго жити. Бо з відчаю чи горя вранці бігати не будеш.

- Я радий, що ми все ж таки познайомились.

- Але яким способом? - вона спалахнула. - Скажіть, тільки чесно. Я видалась вам... ну, смішною? З пістолетом?

- Спершу ні.

- Спасибі й на тім. Повірте, Джордже, тільки у відчаї, з безвиході зважилась я на таке. Тому не судіть бідну

дівчину надто суворо.

- Оскільки я сам засуджений, то не маю ніякого морального права судити ще й бідну дівчину.

- Вам весело, а мені не до сміху! - Вона притулила руки до лиця, що враз запашіло, а коли опустила їх через

мить, то лице вже було білим. - Послухайте! - раптом сердито вигукнула вона. - Чому ви дивитесь на мене так

насмішкувато? Можете ви хоч кілька секунд побути серйозним? Я хочу... я вимагаю, щоб ви мене вислухали без

іронії та шпильок.

- Я - сама серйозність найвищого гатунку.

- У ваших очах спалахують веселі іскорки! - вигукнула вона. - Негайно їх погасіть!

- Я просто вижену їх звідти! - засміявся Джо, і вона, не втримавшись, і собі всміхнулась. Але через мить обоє

були серйозні.

- Слухайте. Просто слухайте, а мені від того стане хоч трохи легше. - Вона замислилась, щось пригадуючи. -

Хоча що розказувати? У моїй розповіді не буде нічого нового. Спершу мені поталанило: після закінчення

інституту я дивом влаштувалась на роботу. Працювала редактором у фірмі, яка рекламувала все: від авторучок до

автомобілів, від сосисок до сосок. Працювати було нелегко. Щоб у рекламний проспект потрапив бодай один

рядок, доводилося списувати десятки сторінок. Варіанти, варіанти, варіанти. Сотні і сотні варіантів одного рядка

реклами. Іноді голова тріщала і ручка випадала з рук. Адже треба було придумати такий текст, стислий,

оригінальний, здебільшого парадоксальний, щоб, прочитавши його, людина купила ту річ, яку ми рекламуємо, і

щоб нам сипались від фірм замовлення на рекламу їхніх товарів. А змусити нашого обивателя розлучитися з

грошовою купюрою не так і легко. Всі складають зелені банкноти на чорні дні. Одна я була безтурботна і не

думала про чорний день. Гадала, що робота буде завжди. І тому спокійно одержувала щомісяця долари, наймала

собі житло і поза офісом була вільною пташкою. Та рік тому, після чергової реорганізації фірми, з’явилися роботи.

Ви знаєте, які чудеса творять роботи, вони скоро взагалі замінять людей на планеті Земля. І ми отримали сині

конверти з традиційним у таких випадках текстом: “У зв’язку з реорганізацією наше агентство, на жаль, більше не

потребує ваших послуг...” Роботи-інтелектуали за одну секунду можуть дати десятки тисяч варіантів рекламного

тексту - нам, людям, з ними годі й змагатися... Ось так я позбулась роботи. Не просто роботи - єдиного шансу

жити. Не знала, де подітися від пекучого сорому. Так, так, я відчувала, та й зараз іще відчуваю сором, що я -

молода, здорова, не дурна і на вигляд ніби нічого - без діла. Наче я заражена негарною хворобою. Парія.

Прокажена. Такою я себе відчувала. Сусідам, звісно, не говорила, що мене викинули за ворота, щодня йшла з дому,

і всі гадали, що міс Ленгдон іде на службу. А я оббивала пороги різних фірм. Тричі мене посилали в кабінет

відбору та найму, де мені задавали найрізноманітніші питання, підсовували тексти, проводили навіть графологічну

експертизу, одне слово, вивчали мої “об’єктивні дані” та мій КІ - коефіцієнт інтелігентності. І раз навіть взяли мене

на роботу. І думаєте - куди? У групу, точніше, в збіговисько клакерів. Ви знаєте, що таке клакери? Це підставні

особи, яких наймають за мізерну плату в театр чи естраду або для створення штучного успіху (їх розсаджують

поміж глядачами), або щоб провалити якогось виконавця чи й цілий спектакль... Нам платили мізерію, але все ж

якось можна було існувати. Та я не змогла. Це була підла робота підлого суспільства. Так я про це заявила, і мені

сказали: твоє критиканство - ось що заважає тобі знайти роботу. І мене перевели в спеціальну групу, де таких, як я,

невдоволених суспільством, зібрали чимало. Спершу ми нічого такого не підозрювали, бо нас запевняли, що

хочуть нам допомогти влаштуватися на роботу. Лише згодом ми збагнули, що над нами проводиться жахливий

експеримент і проводять його люди з поліції. До того експерименту входив гіпноз, спеціальні ліки, що руйнують

людську психіку й особистість, та інші допоміжні заходи - нас піддали програмі індокринації, яка мала на меті

переконати (з допомогою спеціальних химікаліїв та гіпнозу) в тому, що критика нашого в цілому здорового і

зразкового суспільства є такою ж загрозою для всіх нас, як рак для організму. Нас переконували, що ми

“забруднені і заражені” цим “раком”. Тільки тоді я збагнула, що це психопрограма, що поліційні чини вбачають у

ній один із видів зброї для боротьби із соціальним протестом, відхиленням від поглядів, нав’язаних офіційною

пропагандою. А тому нам під гіпнозом прищеплювали “правильні ідеї”, щоб вибити з наших голів “дурощі”. Я

ледве вирвалась із того кабінету відбору і звідтоді на пошуки роботи махнула рукою. Та й у моєму досьє в поліції

зафіксовано, що я заражена “раком критиканства нашого суспільства”. А з такими даними роботу не знайдеш.

Незначні мої заощадження швидко танули, я була у відчаї, розуміючи, що це все. Кінець. А тут і застереження

отримала: якщо не заплачу за квартиру, то з першого січня наступного року буду примусово виселена... Я

гарячково перебирала всі відомі мені способи роздобути грошей і нічого не могла придумати реального. Ще день-

два, і мене викинуть на вулицю. Ось тоді я й пригадала...

- ...один телевізійний вестерн про одну міс, котра не знала, чим би зайнятись і як оживити своє одноманітне

життя, - підказав Джо. - І тоді їй спало на думку вирядитись у ніч під Новий рік Санта-Клаусом і гайнути

розважатися.

- Ви пам’ятаєте цей фільм?

- Маю таку професію, що доводиться пам’ятати всі способи, до яких вдаються грабіжники. Та й після кожного

фільму про якийсь там оригінальний спосіб грабіжники негайно повторюють його.

- Але ж міс із того фільму була дочкою мільйонера, грабувати пішла заради розваги - надто прісним було у неї

життя. А я з відчаю, що завтра чи позавтра мене викинуть на вулицю... Я не уявляла, як буду грабувати. Але про це

намагалась не думати. Взяла напрокат пістолет, вбрання Санта-Клауса, вийшла з вілли І думаю: куди ж далі? З

кого починати? Куди йти - не знаю, як грабувати - теж не знаю. Дивлюсь, у сусідній віллі світиться вікно. Так

затишно світиться. І мене потягло на те світло, як метелика.

- І міс прийшла до мене, - сміявся Джо. - Це ж добре, що я увімкнув світло у своїй зоні ув’язнення.

- Що ж тут доброго?

- А те, що я привабив вас і ми таким чином познайомились. Але годі про сумне. Давайте краще зустрічати

Новий рік. Я дуже радий, що ви прикрасили мою холостяцьку квартиру в ніч під Новий рік.

XV

Коли гостя пішла у ванну, Джо мигцем оглянув свій новорічний стіл: сухі галети, почата пляшка коньяку... Не

густо, але буває і гірше. Так, гірше буде завтра, а сьогодні ще й нічого. Ось так переконуючи себе, приніс дві срібні

чарочки.

Дженні, знявши грим, вийшла з ванни свіжою, усміхненою, хоч і почувалася все ще ніяково. Джо подав їй капці,

бо червоні чоботи Санта-Клауса дівчина скинула. Вона була достоту як сестра: ті ж світлі очі, світле волосся, така

ж струнка і пружна, з такою ж сонячною усмішкою в очах.

- Дженні, ви дуже схожі... - почав було Джо, та вона його перебила.

- Ви вбачаєте в мені тільки особу, схожу на мою покійну сестру? - В її голосі прозвучали ревниві нотки.

- Мене вразило її голографічне зображення.

- Мене теж... Після загибелі Дженні я кілька разів приходила на віллу “Двох щасливців”. Едгар демонстрував

свій винахід, дуже побивався за дружиною... - Помовчала, зітхнула. - Як він любив Дженні, як любив... Тому й

відтворив її, як живу. Хоч я добре знала свою сестру, але привид і мене вразив. Це було неймовірно. А потім зник

Едгар, і я більше не була на віллі. До речі, ви цікавились загадковою, будемо так говорити, авіакатастрофою. Чим

закінчилась ваша зацікавленість?

- Вийшов на убивцю, але не вистачило доказів. - Додав по хвилі упевнено: - Потрібні докази будуть. Неодмінно.

- Професор Карл ван Гофф - страшна людина! - зненацька вигукнула Дженні. - Коли я згадую його ім’я, мені

стає моторошно.

- Ви його знаєте? - здригнувся Джо.

- Особисто - ні. Але сестра дещо розповідала про нього та про його настирливе сватання... - Та не будемо про це.

Сьогодні ж новорічна ніч, і годиться згадувати щось приємне.

Джо розлив коньяк по крихітних чарочках, вони цокнулись, усміхнулися одне одному, випили за старий рік,

погризли сухі галети, потім непомітно вмовкли й замислились.

Першим порушив мовчанку Джо.

- У ніч під Новий рік годиться згадувати тільки хороше. І веселе. Коли б у мене була влада над вами, я велів би

вам цю ніч тільки веселитися.

- Але у вас у самого сумні очі.

- Зараз будуть веселі, - Джо заусміхався. - Веселитись так веселитись! Знаєте що? Давайте танцювати. До самого

ранку танцювати. Танцювати і танцювати. Наперекір усьому!

Вони танцювали до дванадцятої ночі, потім ще випили по срібній чарочці за Новий рік, бажаючи одне одному

щастя, погризли галет і знову танцювали. І хоч усміхалися одне одному, але очі в обох були сумні й задумливі. Що

їм принесе Новий рік?

Новий рік приніс їм вітання.

На відеоекрані раптом з’явився робот і безбарвним голосом прогудів (Джо і Дженні, урвавши танець, застигли,

повернувши голови):

- Засуджений номер 3542475! Адміністрація міської в’язниці вітає вас із Новим роком і сподівається, що ви і в

Новому році будете поводитися зразково й не порушувати правил ув’язнення. Адміністрація бажає вам щастя в

Новому році!

Відтарабанивши це, робот зник, і екран згас.

- Засуджений номер 3542475, я приєднусь до поздоровлень адміністрації і також бажаю вам щастя в Новому

році. - Повагавшись, Дженні обережно поцілувала в’язня в щоку і хотіла було звільнитися з його рук, але

засуджений номер 3542475 раптом рвучко притягнув її до себе. Вони глянули одне одному в очі. І раптом - так

недоречно! - почувся мелодійний дзвінок і екран засвітився. Вони злякано відсахнулися одне від одного.

На екрані з’явився інспектор КС Х’юлетт Кларнес у службовій куртці із значком “КС” на лацкані.

- З Новим роком, Джо!

- З Новим роком, інспекторе!

- Як тобі в зоні ув’язнення? Сподіваюсь, ти не скаржишся на суєту нашого життя?

- О, нарешті я діждався того, про що завжди мріяв: спокою. В зоні ув’язнення - океан вільного часу! Що тебе ще

цікавить?

Х’ю зітхнув.

- Твій голос занадто бадьорий, щоб я повірив, що все о’кей. Але потерпи ще трохи. Щось придумаємо, і твоя

доля...

- Із своєю долею розберуся сам!

І Джо вимкнув екран.

Дженні, скрутившись калачиком на дивані, спала.

Джо походив по кімнаті, потім прикрив дівчину пледом, думаючи, як йому повезло, що в новорічну ніч до нього

прийшла така вродливиця у вбранні Санта-Клауса. Усміхнувся... Раніше він не терпів жінок, над усе ставив свою

холостяцьку волю, думав, що так воно завжди й буде. А прийшла ця дівчина-і від його переконань і сліду не

лишилося. Тільки тепер він відчув, яка жахлива штука самотність. Гірше за неї нічого в світі немає! Недарма

кажуть: самотність ніколи не буває щасливою...

Він ходив і ходив по кімнаті, усміхався до сонної Дженні. Вона теж уві сні посміхалась. Раз по раз поправляв на

ній плед, бо все йому здавалось, що вона накрита не так, як треба. А потім сів у крісло, з насолодою випростав

ноги, відкинувся на спинку. Від того, що Дженні була поруч, що вона, скрутившись калачиком, спала на його

дивані, йому було затишно і хороше. Так затишно і так хороше, як іще ніколи не було.

З тією думкою він і заснув, сидячи в кріслі.

Спав міцно, але недовго, бо коли прокинувся, була сьома ранку (задрімав він о п’ятій), але відчув себе як ніколи

бадьорим та свіжим. Легко схопився і глянув на диван.

Диван було акуратно заслано пледом.

І від того йому враз стало сумно. Так акуратно застилають постіль лише тоді, як ідуть з квартири.

- Дженні? - він усе ще сподівався, що вона поруч. - Дженні??!

У відповідь - ані звуку.

На столі білів аркуш паперу.

Він усе зрозумів і приречено взяв записку.

“Спасибі за гостинність. Я ніколи-ніколи не забуду нашої зустрічі! Дженні-маленька, вона ж Санта-Клаус”.

Він повертів у руках записку, все ще сподіваючись, що Дженні лишила свою адресу. Та адреси ніде не було. Але

тут він згадав, що Дженні мешкала в сусідній віллі, поруч, і трохи заспокоївся. Ще встигне її знайти. Чому -

“встигне”? Сам не знав, але при згадці, що може втратити Дженні, йому стало так тяжко на душі, що хотілося

кричати...

Вискочив на веранду з наміром негайно бігти на пошуки Дженні, та тільки зробив три кроки, як загаласував

електронний охоронець на руці про те, що засуджений номер 3542475 зробив три кроки, а це рівнозначно втечі із

зони ув’язнення...

- Та замовкни ти! - з ненавистю сказав він до браслета, але браслет не вгавав, погрожуючи увімкнути систему

нуль. Довелося повертатися в зону ув’язнення.

Кружляв по кімнаті, як звір на ланцюгу.

Не знаходив собі місця.

Та ось у нього з’явилась інша, вже похмура думка: а чому це він так заметушився? Хіба вона його? Хіба вона

обіцяла бути з ним, запевняла, що повернеться? А може, він їй зовсім байдужий? Вона просто провела в нього

новорічну ніч, потанцювала. І пішла. Щоб більше до нього не повертатися. І забула про нього, а він...

І раптом над вхідними дверима проспівав дзвінок.

Джо метнувся в передпокій і зазирнув до вічка-перископа.

І тієї ж миті квапливо відчинив двері.

Перед ним стояла Дженні-маленька з двома сумками в руках і чомусь зажурено до нього посміхалась. Так

зажурено, що в нього аж серце стислося.

- Хелло, містере 3542475, - вона намагалася говорити весело і безтурботно. - Як спалося?

- Ви кудись їдете? - кивнув він на її сумки.

- Так.

- І... надовго?

- Назавжди, - вона помовчала. - Я не перебила вам ранковий сон?

- Що ви, що ви!’ Я вже давно на ногах, - вигукнув він. - І, уявіть собі, виглядав вас.

- А я прийшла подякувати вам за новорічну ніч і... попрощатися.

- Ніякого “прощай”! - вигукнув він у відчаї. - Дженні, здрастуй! - він непомітно для самого себе перейшов на

“ти”. - Який я радий, що ти повернулася. Прокинувшись, я подумав... ні, я жахнувся, подумавши, що втратив тебе.

А сьогодні у мене найщасливіший день. І більше не хочу тебе втрачати.

- Я не сама, - сказала вона стомлено. - Зі мною дві сумки, і це єдине, що в мене залишилося.

Він підхопив її сумки, заніс до передпокою, зачинив за нею двері і, підійшовши взяв її руки в свої.

- Я не хочу тебе втрачати знову, - дивлячись їй у очі, шепотів він. - Я чудом, просто чудом знайшов тебе в цьому

світі і більше не відпущу. Не відпущу, бо самотність ще ніколи не була щасливою.

- Мене викинули на вулицю, - сказала вона з гіркотою.

- Ти залишишся у мене. Назавжди! Дженні зажурено дивилась на нього.

- Але тебе теж викинуть на вулицю.

- Як будуть викидати, то викинуть удвох, - він зігрівав її холодні руки теплом своїх рук. - А вдвох нам буде

легше триматися.

- Надворі мороз, - усміхнулась вона, - і я геть замерзла.

Він доторкнувся губами до її рук.

- Ну ось, вже й зігрілися... Роздягайся, зараз будемо снідати. У мене є трохи яєчного порошку та сухої картоплі..

Уявляєш, це ж ціле багатство-яєчня і картопля!

- Уявляю, Джо, уявляю!

Весело перемовляючись, вони насмажили картоплі з яєчнею, зготували каву.

- Я навіть не підозрював, що в зоні ув’язнення буду таким щасливим! - вигукнув Джо. - Аби ти була поруч, я

ладен все життя просидіти у цій в’язниці!

Вперше у своєму житті Джордж Лі відчув, що таке щастя. І від повноти почуттів не міг знайти собі місця.

Хотілося щось робити, рухатись, співати, веселитись. Він натис кнопку відеозв’язку, набрав код кабінету Х’юлетта

Кларнеса. Але того в кабінеті не виявилось, комп’ютер відповів, що інспектор Кларнес, здавши чергування, пішов

додому. Джо набрав код квартири Кларнеса. Екран засвітився, але до нього ніхто не підходив. Та ось з’явився

заспаний і явно невдоволений Х’ю. Позіхнув.

- Хелло! - вигукнув Джо. - Спиш?

- Ну, сплю, бо цілу ніч чергував. - Інспектор потер очі і придивився до екрана: - Хто це такий... веселий мене

розбудив? Це ти, білий королю детективу? Що трапилось?

- День такий, а ти - спиш.

- Який день? - здивувався Кларнес. - Звичайний. Перший день Нового року. І тільки.

- Ти помиляєшся, іспекторе КС! Сьогодні день незвичайний!

- Постривай, постривай! Ти п’яний чи... Ні, ти не п’яний. Що з тобою, Джо?

- Ти співчував мені, говорив, що потурбуєшся про мою рознешасну долю, а я - щасливий. Го-го, який я

щасливий. Хочеш, закричу на увесь світ? Так закричу, що відеозв’язок твій, не витримавши напруги, згорить! Го-

го-го!!!

- Ти справді хмільний, але не від алкоголю, - після деяких роздумів промовив Кларнес. - Ти хмільний від...

Стривай, ти, здається, закохався? Ай-ай! І як ти примудрився зробити це в зоні ув’язнення?

- Секрет. І знай: турбуватися про мене не треба. Не хочу! Бо я щасливий.

- І це говорить... той Джордж Лі, який раніше і терпіти не міг жінок. Ну й діла!

- Всьому свій час. Крім того, я переконався, що самотність ніколи не буває щасливою! - і Джо вимкнув екран.

Дженні, усміхаючись, спостерігала за ним.

- А хіба я неправду сказав? - звернувся він до неї. - Я щасливий, і ніхто не втручається в мою долю. Сам

розберуся.

Та екран раптом засвітився.

- Хто там ще штурмує нашу фортецю серед океану житейських бур? - бадьоро вигукнув Джордж Лі.

На екрані з’явилась панель з пультом. На панелі замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи слова, машинний

голос ввічливо сказав:

- Добрий день, з Новим роком! Містер Лі, вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча. Повідомляю, що

згідно з новою вказівкою містера Банча платню за квартиру в його віллах треба вносити в перші три дні кожного

місяця. В разі несплати на четвертий день ви будете виселені примусово. Прошу підтвердити прийняття моєї

інформації.

- Інформацію прийняв, - буркнув Джо.

- На все добре, містере Лі! - екран згас.

- Ну і все... - зітхнула Дженні. - У нас всього лише три дні.

- Що придумати, що придумати? - Джо швидко ходив по кімнаті, хрускаючи пальцями. - Де вихід? Мусить же

він бути? У мене тільки триста доларів. А треба на місяць п’ятсот. То де ж вихід, хай йому чорт!

- У мене є двісті п’ятдесят, - зраділо вигукнула Дженні. Твої та мої - от і заплатимо за квартиру за місяць,

півсотні ж лишиться на їжу.

Джо пригорнув Дженні, ласкаво зазираючи їй у вічі.

- Я знав, що все буде добре, коли ти зі мною. Місяць щастя - це ж так багато! А там щось придумаємо. Мусить

же бути вихід. Мусить!

XVI

Дженні Ленгдон (чого аж ніяк не чекав від неї Джо, бо вважав донедавна всіх жінок безініціативними)

виявилась діловою і практичною. Другого дня о шостій ранку, коли Джо, прокинувшись і радісно засміявшись, що

вона не наснилась йому, що вона поруч, потягнувся до неї, Дженні відсторонила його руки м’яко, але рішуче, і

сказала, як наказ продиктувала:

- У нашому розпорядженні лише місяць. І його треба використати так, щоб під кінець роздобути грошей. Інакше

через місяць нас викинуть на вулицю.

Вона цмокнула його в щоку і, вставши, накинула халат.

- Ти чого так рано? - здивувався він. Вона цілком серйозно відповіла:

- Працювати. Щоб на кінець місяця у нас були гроші.

- Так ось ти яка? - вигукнув він із захопленням. - Хоча... Я шаную ділових і рішучих людей, але... де ти думаєш

роздобути зелені кредитки? В моїй зоні ув’язнення вони зі стелі не падають, не ростуть і взагалі тут не водяться. А

Новий рік уже минув.

- Не натякай, - засміялась вона. - Вбрання Санта-Клауса я поміняю на перо. Не вийшло з мене грабіжника з

пістолетом, то мусить вийти грабіжник з пером у руках. Ти, звичайно, знаєш, що таке так званий “рожевий” роман?

- Ну... в загальний рисах.

- Сьогодні... ні, зараз, через п’ятнадцять хвилин, я сідаю писати “рожевий” роман. Перший у своєму житті.

Вона пішла у ванну, а Джо провів її здивованим поглядом: виявляється, Дженні зовсім не така, як він про неї

спершу подумав. Приємно, хай йому біс! Але що вона задумала? Заробити долари на популярному зараз чтиві? Це

не так просто, як здається.

Що йому відомо про так званий “рожевий” роман, символом якого (і той символ друкується на обкладинках цієї

серії) є силует сердечка? Ні, не серця, здорового і повнокровного, а саме - сердечка. Рафінованого, слабесенького,

сентиментального, такого, що не б’ється сильно й пружно, а солодко-солодко тріпоче... Вперше мода на “рожеві”

романи спалахнула ще в минулому сторіччі, полонила багато країн, але з часом приїлась і зникла. І ось уже в

двадцять першому віці, на хвилі ретро, вона відродилася знову і вдруге почала свій наступ на книжкові ринки.

Щороку виходять мільярди сентиментальних сторінок, які такі ж далекі від справжньої літератури, як туманність

Андромеди від Землі.

Як тільки спалахнула мода на таке чтиво на грані романтизму й примітивного сентименталізму, всі, хто хоч

якось міг тримати перо в руках і сяк-так зв’язати докупи два-три слова, - кинулись творити. Декому таланило,

декому вдавалося загрібати гроші. В середньому видавництва викидали на ринок щомісяця до тридцяти нових

романів із рахітичними сердечками на обкладинках, за які відразу ж хапалися ті, хто тонув у буденній прозі життя.

Спершу тим чтивом захоплювались підлітки, домогосподарки і пенсіонери, потім на нього накинулись молоді

жінки, за ними, не втримавшись, поринули у рожеве сиропне море й чоловіки... Люди живуть у світі, де

владарюють безладдя і насильство, відчуженість і дорожнеча, інфляція і постійна загроза війни, - ось “рожеві”

романи і допомагають втекти від непривабливої дійсності у світ мрій, ілюзій та золотих снів, яким ніколи не

збутися.

Все це пригадалося Джо, коли Дженні була у ванні. Повернулась вона звідти свіжа, бадьора, на віях і бровах

блищали краплинки.

- І ти хочеш написати “рожевий” роман? - милуючись нею, запитав він. - Це ж не так просто. Ну, писати роман,

бодай і солодко-сентиментальний.

- Я працювала редактором, мову знаю, про стиль теж деяке уявлення маю, - відповіла вона досить спокійно, як

про щось звичайне, нею вже вирішене. - До того ж “рожеві” романи - це таке чтиво, що не потребує ані багатства

мови, ані стилю, ані бодай якоїсь там психологізації. Щаслива людина, ніяких хвилювань, ніяких думок, рожеве

благополуччя - ось що потрібно для романів цієї серії.

- А все ж таки - зумієш?

- Я вже якось один написала, - зізналась вона. - За що тільки не хапаєшся, коли не маєш роботи. Але мій роман

книжкова індустрія не прийняла. Сказали, що написано добре, як для цієї серії, можна, мовляв, і гірше писати, але

замало оптимізму. А де я могла взяти той оптимізм, як працювала над романом у розпачі, що втратила роботу і

засоби до існування.

Ходила по кімнаті і вголос міркувала:

- На чому зупинитися? Які варіанти вибрати? Для розлучених випускається серія “Другий шанс у коханні”.

Героїня, покинута чоловіком, страждає, та зрештою знаходить своє справжнє-найсправжнісіньке кохання... -

Подумала й рішуче хитнула головою: - Ні, щось мені це не підходить... Для дівиць і молодих жінок, які мають

вибір, виходить серія “Як знайти свого чоловіка” - це шаблонна історія про жінок, які не знають, кому з двох

нДйпалкіших коханців віддати перевагу... Якщо сімейне життя в жінки не складається, для неї випускають серію

“Володіти і дорожити” - про сімейні кризи, які завжди благополучно завершуються...

- А про літературні достоїнства твого майбутнього роману ти подумала? - перебив її міркування Джо.

- Не говори дурниць, мій любий! - відмахнулась Дженні. - Які достоїнства? В “рожевих” романах їх стільки,

скільки честі у гангстера. Такі романи ліплять з літературних напівфабрикатів із стереотипними сюжетами, в

основу яких покладено вічне прагнення жінки заволодіти чоловіком і оженити його на собі. Зрештою, я не

збираюсь ставати літератором. Якщо мій роман приймуть, то на його обкладинці можна і псевдо поставити. Мені

зараз потрібні гроші, і тільки гроші.

Дженні зготувала каву, і вони нашвидкуруч поснідали.

- Пора до праці, - сказала вона, перемиваючи чашки. - У нас часу лише один місяць.

- А ти встигнеш? - здивувався він. Вона на мить задумалась.

- Середній обсяг “рожевих” романів - сто п’ятдесят сторінок. Тож мушу написати за місяць, - вмовкла,

ворушачи губами, певно, щось підраховувала. - Ні, не за місяць мушу, а за двадцять днів, щоб у резерві було хоч

десять днів. Отже, сто п’ятдесят сторінок на двадцять днів... В день... в день - сім з чимось сторінок. Заокруглимо:

вісім. І потім, на всяк випадок (а раптом у який день що завадить?) накидаємо ще дві сторінки. Виходить, що в

день треба писати всього лише по десять сторінок. Примітивних і банальних. Словник “рожевих” романів

небагатий - триста - чотириста найуживаніших слів. Витягну.

Коли Джо повернувся в кімнату, Дженні, діставши із своєї сумки пачку фотографій - чоловіків та жінок, уважно

їх вивчала.

Джо запитливо на неї глянув.

Дженні всміхнулась, але куточками уст, заклопотано. Пояснила:

- Спеціалісти радять писати “рожевий” роман так. Взяти фотографію будь-якої, але неодмінно вродливої жінки і

будь-якого чоловіка, приколоти їх до стіни над друкарською машинкою і почати вигадувати їхню першу зустріч,

уявляти їхні почуття, слова й побільше міркувати: “А що було б, якби...”

Дженні кинула фотографії назад у сумку і сиділа якусь мить, зосереджено обхопивши голову руками.

- Любий, - зненацька озвалась, - у тебе є твоя фотографія?

Джо, порившись у шухляді столу, дістав.

- Хіба що така... Але - навіщо? Я ж поруч. Живий.

Дженні взяла її, дістала із сумки своє фото і поставила обидві картки на столі.

- Буду дивитись на них - на тебе і на себе-і писатиму. Чим не герої, га? Дивлячись на ці фотографії, я що

завгодно придумаю. - Дженні підійшла до нього, притулилась, поцілувала, покуйовдила йому чуба.

- Ох, ці очі... - зітхнула. - Рада б на них дивитися, але треба працювати.

Зітхнувши, дістала із сумки портативну друкарську машинку, підключила до машинки диктофон і пристрій для

друкування з голосу (остання новинка) і сказала у мікрофон:

- Розділ перший.

Машинка тихо застукотіла і відбила на аркуші:

“Розділ перший”.

Дивлячись на фотографії, Дженні замислилась: з чого почати?

Думала, так думала і, зрештою, відключивши мікрофон, встала, потяглась солодко.

- Ех... Якби почати, а далі пішло б само... - благально глянула на Джорджа. - Підкажи.

- Що? - не збагнув він.

- Ну, як вони вперше зустрілися, Дженні і Джо, герої мого майбутнього роману.

Джо подумав і знизав плечима.

- Не знаю... Я ж не письменник.

- Я теж... Але пригадай що-небудь із своєї практики детектива. Мені потрібна зачіпка, щоб герой познайомився з

героїнею. Не буде ж він до неї на вулиці підходити.

- Не знаю, - винувато розвів він руками.

- Та що ти зарядив, як папуга: не знаю, не знаю!

- Папуга?.. - Джо, щось пригадавши, ляснув себе по лобі. - Згадав. Кілька років тому в Місті відбулася ціла серія

квартирних крадіжок з одним і тим же почерком, манерою. Грабували двоє, вельми просто і в той же час

своєрідно, слідів не лишали. Однією із справ цієї серії займавсь і я. Ті двоє невловимих обікрали квартиру

самотньої міс. У неї був папуга, бразільський жако. Я оглянув усе, але ні за що було вчепитися. Професійно

працювали грабіжники. Все з квартири винесли, лишили тільки клітку з папугою. От я, роздумуючи, за що ж

вчепитися, машинально дивився на папугу, а він метушився в клітці та все щось повторював. Бурмотів і бурмотів...

Я зрештою прислухався: він згадував якогось Роберта і якогось Роні. Фраза так звучала: “Ей, Роберт! Іди сюди!

Роні - швидше!..” Я запитав потерпілу: хто у неї із знайомих Роберт, а хто - Роні? Міс відповіла, що таких

знайомих у неї немає і що папуга, її улюбленець, став несподівано повторювати ці імена... Я вхопився за цю

ниточку, і невдовзі поліція за моїми даними накрила грабіжників, яких справді звали Роберт і Роні...