Артур зі свічкою в руках знову повертається до старого радіатора.
— Чверть оберта назад, ліворуч… — пригадує хлопчик.
Ухопившись за кран, він обертає його за дідусевою інструкцією. Підкоряючись дії таємничого механізму, радіатор відсовується від стіни і від'їжджає убік, відкриваючи новий тайник, значно просторіший, аніж перший. У ньому стоїть велика шкіряна валіза.
Артур хапає її і витягує на середину кімнати. У валізі лежить важкий від пилюки килим. А ще там є чудова старовинна мідна підзорна труба у футлярі, обтягнутому темним бордовим оксамитом, і дерев'яна тринога, на яку цю трубу встановлюють.
На самому дні, в маленькій кишеньці, хлопчик знаходить п'ять статуеток — це фігурки африканців у святкових шатах. П'ятеро мисливців із племені бонго-матасалаї.
Захоплено оглядаючи знахідку, Артур думає, що ж йому робити далі.
Помітивши маленького ключика, до якого був прикріплений папірець із написом «Завжди мати при собі», він, виконуючи вказівку дідуся, кладе його до кишені.
Ось ще й пергамент із загадковими письменами. Однак це виявляється лише звичайним кресленням, до того ж, досить простим. У центрі зображено дуб — той самий великий дуб, що росте в саду.
Під гіпсовою фігурою садового гнома намальована яма: в неї треба скерувати підзорну трубу, потім розгорнути п'ятикутний килимок і на кожен кінець поставити статуетку. Ось і вся арифметика!
Перевіривши, чи все на місці, Артур із трубою і триногою біжить у сад через вітальню.
У вітальні темно, і він не може розглядіти стрілок годинника, який показує, що до півночі залишилося тільки десять хвилин.
І добре, що не бачить, бо поспішати більше, ніж він поспішає неможливо… Не думаючи про небезпеку, яка може чатувати за таємничими дверима, Артур дуже швидко виконує всі дідусеві вказівки.
Хоча в цю ніч і повня, але в саду досить темно, бо там багато дерев…
— Нам може не вистачити світла, — скаржиться хлопчик Альфредові, який теж біжить за ним.
Артур залазить у старенький «шевроле» і займає місце водія. Намацавши за сонцезахисним щитком ключі, він починає судорожно згадувати, як бабусенька заводила машину.
— Ну чого ти так втупився очима в мене? — гнівається він на пса. — Я ж сотні разів бачив, як це робить бабуся!
І він обертає ключ запалення. Старенький механізм кашляє і чхає, бо не звик, щоб його будили серед ночі. Артур умикає фари, але автомобіль стоїть так, що їх світло не досягає до старого дуба. Хлопчик вмикає швидкість, проте машина не рухається.
— От бовдур! Вона ж на ручному гальмі! — вигукує Артур і обома руками тягне на себе ручку гальма.
Автомобіль підскакує і рушає з місця. Хлопчик переможно кричить, намагаючись скерувати машину в потрібному напрямку. Але в машини, мабуть, свої плани: вона їздить навколо будинку, обминаючи темні дерева. Кермо не слухається, і Артур на повному ходу врізається в розвішану на шнурах білизну, яка падає на нього зверху.
Загорнуті простирадлами фари нагадують молочно-білі очі привида, бо ні автомобіля, ні волаючого з переляку Артура в темряві не видно, і Альфред утікає від цього жаху, налягаючи на всі чотири ноги.
Пекельний гамір не розбудив бабусеньку — вона спить.
Нарешті автомобіль налітає на дерево, на щастя, досить молоде, не старше Артура, і зупиняється. Нічого не розбилося, тільки трохи погнулося. І світло фар б'є просто в очі садовому гномикові. Артур підбігає, відставляє його вбік:
— Пробач, старий, що доводиться тебе потурбувати, — каже йому хлопчик.
Під гномом і справді видно вузьку й дуже глибоку яму, що здається взагалі бездонною.
Артур встановлює триногу і скеровує підзорну трубу просто в яму, як вказано в дідусевому плані. Завмерши в чеканні, він розмірковує: як ця труба може допомогти відчинити двері, навіть якщо вони із світла?
— Пильнуй, а я принесу те, що лишилося, — наказує хлопчик псові, а сам знову повертається в дім.
Пес із підозрою поглядає на триногу з трубою: він також подивований, як і господар.
Артур дістає з валізи важкий килим і через вікно викидає його в сад. А сам стрімголов мчить до собачого лазу…
Годинник у вітальні відраховує останні хвилини доби. Підтягнувши килим до дуба, Артур розстеляє його і розправляє п'ять кінців. Якщо дивитися зверху, то килим нагадує велику морську зірку з розкинутими на газоні щупальцями.
— А зараз — за статуетками, — командує самому собі Артур.
Забравши із валізи п'ять порцелянових фігурок, він обережно йде темними сходами.
«Тільки б не розбити жодної, бо в них, напевно, основні чари», — думає хлопчик.
Пес сидить там, де його залишив господар, — він уже не боїться очей привида.
Зненацька у тьмяному світлі фар виникають гігантські тіні.
Альфред щулить вуха і починає жалібно скавчати. Тіні наближаються — і ось на освітлений простір виходять височенні люди, значно страшніші будь-яких привидів.
Пес, завиваючи, мчить до будинку і прослизає у свою діру. Він влітає у вітальню і з усього маху збиває Артура, який обережно рухається йому назустріч із статуетками в руках.
— Ні-і-і! — кричить Артур… І, як млинець, розпластується на підлозі. Статуетки перекидаються в повітрі, падають і розбиваються на тисячі друзок.
Хлопчик у відчаї. На годиннику — двадцять три години п'ятдесят дев'ять хвилин.
— Упасти, коли мета так близько! Це несправедливо! — мало не плаче Артур, сидячи на підлозі серед дрібних скалок.
Мужність залишила його. Він навіть не сварить пса, що вже зрозумів свою провину і заховався під сходи.
Раптом хлопчик помічає як по підлозі рухаються чиїсь величезні тіні. Він піднімає голову і бачить, як тихо відчиняються двері і в будинок заходять п'ятеро чорних гігантів, дуже схожих на ляльок китайського театру тіней, тільки дуже вже збільшених. Фігури такі високі, що згинаються, аби зайти в дім.
Артур німіє від здивування. Потім, отямившись, витягає із кишені ліхтарик і скеровує промінь світла на прибульців.
Це воїни-матасалаї в національних строях: пістряві бубу на стегнах, безліч прикрас і амулетів, у волосся вплетені морські черепашки, в руках списи.
Найстрункіший із них — вождь. Його зріст більше двох метрів, точніше, два метри і п'ятнадцять сантиметрів. Четверо його супутників не набагато нижчі.
Артур не знає, що сказати. Здивовано поглядає на гігантів — він проти них, — як садовий гном.
— Артур? — звертається до нього вождь.
Хлопчик лише киває від здивування головою. Вождь усміхається.
— Ходімо, в нас обмаль часу! — хором промовляють воїни і прямують у сад.
Як під гіпнозом, Артур безстрашно йде за ними. Альфред біжить слідом — не хоче залишатися під сходами, бо йому там ще страшніше.
П'ятеро африканців розташовуються на п'яти кінцях килима — вони зайняли місця статуеток. Артур вагається: йому потрібно стати в центр килима чи підійти до підзорної труби?
— А ви… Ви хіба не йдете? — хлопчик тривожно запитує воїнів.
— Тільки хтось один має право пройти, проте ми впевнені, що лише ти переможеш Жахливого У, — відповідає вождь.
— Упиря? — перепитує хлопчик, згадуючи страшний малюнок у книзі.
Всі п'ятеро воїнів прикладають пальці до вуст, закликаючи мовчати.
— Коли будеш там, ніколи, ніколи… не вимовляй цього імені. Воно приносить біду.
— Гаразд! Без проблем! Тільки Жахливий У! — повторює Артур, відчуваючи, як від жаху його серце крижаніє.
— Твій дід вирушив змагатися з ним, а тобі випала честь завершити битву, — урочисто говорить один із воїнів.
Артурові аж подих перехопило — якщо в дідуся нічого не вийшло, то на що сподіватися йому?
— Дякую за виявлену мені честь, але… краще я поступлюся місцем комусь із вас. Ви ж сильніші за мене! — тремтячим голосом говорить Артур.
— Твоя сила — у твоєму серці. Серце — ось твоя найгрізніша зброя в цій боротьбі, — відповідає воїн.
— Що ви сказали? — здивовано перепитує Артур: йому здається, що воїн перебільшує. — Звісно, вам видніше…, але ж я ще маленький!
Вождь матасалаїв усміхається:
— Незабаром ти станеш ще меншим, але від цього сили тобі тільки прибуде.
Годинник сповіщає, що доба добігає кінця.
— Пора, Артуре, — каже інший воїн і ставить його в центр килима. Він передає хлопчикові папірець із дідусевими вказівками, який невідомо звідки взявся. Тремтяча Артурова рука тягнеться до папірця; годинник розмірено відраховує перший Удар.
Глянувши в записку, Артур кинувся до підзорної труби. На ній — три кільця. Артур береться за перше.
— «Перше кільце — кільце тіла. Три оберти праворуч», — дрижачим голосом читає він і точно виконує вказівку.
Нічого не відбувається. Годинник відраховує четвертий удар.
Артур береться за друге кільце.
— «Друге кільце — кільце розуму. Три повороти ліворуч».
Він обертає кільце — це зробити значно важче.
Годинник б'є дев'ятий раз.
Африканський вождь підіймає очі вгору: здається, його тривожить невеличка хмарка, що стрімко наближається до Місяця.
— Швидше, Артуре! — попереджує він. Хлопчик береться за третє, останнє кільце.
— «Третє кільце — кільце душі. Повний оберт».
Набравши в легені якомога більше повітря, Артур обертає третє кільце. Годинник б'є одинадцятий раз.
На біду хмарка досягла своєї цілі: добігла до Місяця і заволокла його. Місячне світло тьмяніє. Третє кільце стає на місце. В тиші лунає останній, дванадцятий удар годинника.
І нічого не відбувається. Матасалаї мовчать. Здається, навіть вітер завмер у чеканні.
Стурбований Артур поглядає на воїнів, а ті — на Місяць, точніше туди, де він тільки-но сяяв. Зараз на тому місці сіра хмарка. Вона й не здогадується, що її поява може спричинити величезні нещастя.
На допомогу приходить вітер — і хмарка неохоче відповзає.
Місяць знову засяяв. Його тонкий срібний промінь блискавично пронизує небозвід, підзорну трубу і таємничу яму, ніби чиясь невидима рука простромила їх гігантською шпагою. Умить яму залило місячне сяйво.
Артур від подиву кліпає очима й повільно осідає на землю.
Запановує тиша. Ніяких змін навколо, тільки воїни почали усміхатися.
— Світлові двері відчинено! — гордо оголошує вождь. — Ти можеш увійти.
Артур підскакує.
— Увійти? Куди?
— Туди. І постарайся знайти такі слова, щоб тобі повірили і впустили. На це є лише п'ять хвилин.
Звісно, він усе їм розповість, нічого не приховає. Та чи зрозуміють його? Артур підходить до підзорної труби й зазирає в окуляр: нічого особливого. Коричнева маса, м'яка й рухлива. Земля як земля.
Хлопчик повертає трубу і дивиться з другого кінця: на дні ями повільно відчиняються крихітні дверцята. Із них висувається ще менша драбинка — не більше міліметра.
Артур буквально прилипає до підзорної труби. Крихітна драбинка трохи дрижить, ніби по ній хтось лізе. Хлопчик тамує подих: на горішньому щаблі він бачить малесенького чоловічка.
Це мініпут.
Артур приголомшений. Він навіть уві сні не міг собі уявити, які пригоди на нього чекають.
Мініпут прикладає долоньку до чола козирком і дивиться вгору.
Його личко все у веснянках, два чорні очка, як намистинки, і вушка з гострими кінчиками. Чарівного малюка звати Бара-хлюш.