Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ VIII Вісники нового cвimy

Наші друзі вдома мусять радіти разом із нами. Ми наближаємося до мети й бачимо вже, що твердження професора Челленджера можна перевірити. Щоправда, ми не видерлися ще на плато, але воно тепер перед нами, і навіть професор Самерлі трохи вгамувався. Це зовсім не означає, що він бодай на одну мить повірив Челленджерові. Ні, але тепер він не так часто робить уїдливі зауваження і здебільшого мовчки про щось метикує. Мушу, проте, повернутися назад і вести оповідання з того місця, де припинив його. Один із наших індіанців поранився, і ми відправляємо його додому. Він забере з собою й цього листа, але я геть не впевнений, що ви його одержите.

Коли я писав востаннє, ми саме збиралися виїздити з індіанського селища, куди нас доставила «Есмеральда». Починаю свій звіт із прикрої новини. Того ж вечора сталася перша сутичка між членами нашої експедиції (я оминаю повсякчасну пікіровку між професорами), що могла скінчитися трагічно. Я згадував уже метиса Гомеса. Він — чудовий робітник і догідливий слуга, але має одну, дуже поширену серед таких людей ваду, — цікавість. Того вечора він прокрався під халупу, де ми сиділи, обговорюючи наші подальші плани, і став підслуховувати нашу розмову. Велетенський негр Замбо, що був відданий нам, як пес, і, як усякий негр, був кревним ворогом усіх метисів, упіймав його на цьому, витяг із засідки й притягнув до нас. Гомес вихопив ножа і, якби не геркулесова міць Замбо, що однією рукою обеззброїв його, заколов би негра. Справа скінчилася доганою; супротивники змушені були потиснути один одному руки, і, сподіваюся, усе буде гаразд. Щодо сварок між ученими мужами, то вони — безперервні й серйозні. Челленджер надзвичайно запальний, а в Самерлі гострий, мов бритва, язик, і він завжди додає жару. Учора, наприклад, Челленджер заявив, що ніколи не гуляє набережною Темзи, щоб не подумали, ніби він ходить дивитися на місце свого останнього упокоєння. Він, між іншим, був певний, що його поховають у Вестмінстерському абатстві. Самерлі на це їдко всміхнувся і зауважив, що Мільбенкську в’язницю вже знесено. Але зарозумілість Челленджера — колосальна, і йому такими зауваженнями не дошкулиш. Він тільки посміхнувся собі в бороду і поблажливим тоном, немов говорив із дитиною, промовив:

— Справді? Невже?

Вони і справді діти. Один — причепливий і сварливий, а другий — запальний і владний, але обидва — винятково розумні люди й першорядні вчені. Мозок, вдача, серце — тільки поживши на світі, починаєш розуміти, скільки невідповідностей між ними може бути.

Наступного дня ми вирушили в путь. Виявилося, що всі наші речі вільно вміщаються в дві піроги. На дві піроги розподілили ми й персонал нашої експедиції, подбавши про те, щоб у кожній із них було не більше як по одному професору. Я сидів у одному човні з Челленджером. Професор знаходився у прегарному настрої, не кажучи ні слова, роздивлявся навсібіч, і обличчя його випромінювало благодушність. Та мені доводилося бачити його й іншим, і я анітрохи не здивувався б, якби в ясну днину раптом ударив грім. У його товаристві не можна почуватися спокійним, зате ніколи не доводиться й сумувати, бо весь час напружено чекаєш, що здійметься буря.

Протягом двох днів ми пливли досить широкою рікою. Мала вона ярдів із сто завширшки, і вода в ній була темна, але така прозора, що ми майже завжди бачили дно. Половина приток Амазонки саме така, а в другій половині — вода білувата й каламутна. Залежить це від місцевості, де тече річка. Темний колір указує на рослинні та тваринні залишки по берегах; білуватий свідчить про глинистий грунт. Двічі натрапляли ми на пороги і щоразу накидали з півмилі, тягнучи на собі піроги. Обабіч знаходився ліс вікової давнини; продиратися крізь нього навіть із човнами на плечах було не надто складно. Ніколи не забуду я врочистої таємничості, що панувала там. Височина дерев і їхня товщина перебільшували все, що я, городянин, міг собі уявити. Ми ледве бачили, як на величезній відстані над нашими головами поєднувались у готичні склепіння їхні віти, утворюючи суцільний зелений намет. Тільки поодинокі золотисті промені сонця пробивалися крізь нього й тоненькими стрілками перерізували величний морок лісу. Коли ми безгучно ступали по товстому м’якому килиму з опалого листя, ми не могли промовити ані слова, і навіть гримкий голос професора Челленджера переходив у шепіт. Звичайно, я не знав назв усіх цих велетнів, але наші вчені мужі побачили серед них і цитринові дерева, і величезний бавовник, і червоне дерево, і багато інших. Цей континент — головний постачальник рослинних дарунків, що їх робить людству природа, надзвичайно скупа тут на представників тваринного царства. Живі орхідеї та химерно забарвлені лишайники жевріли на темних стовбурах дерев, а коли якийсь промінчик світла падав на золотаву алламанду[17], червоногарячий кущ зірок таксонії або на розкішну блакить іпомеї, видовисько вражало своєю казковістю. В цих лісових просторах усе живе з усієї сили прагне до світла. Найменша рослина тягнеться вгору, обвиваючись круг свого міцнішого, більшого на зріст родича. І навіть ті рослини, що не в’ються ніде інде, у пралісах навчилися цього. Звичайна кропива, ясмин, ба навіть пальма оповивають стовбури цитринових дерев і силкуються видобутися з похмурого сутінку.

Тварини у цьому величезному храмі наче й не водилися, але безперестанний рух над нашими головами свідчив про ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, що жили в сонячному світлі та з цікавістю споглядали крихітні темні фігурки, що, спотикаючись, чвалали десь унизу.

Уранці і ввечері над нашими головами верещали мавпи й пронизливо сокотали папуги, а спекотними годинами дня вухо вловлювало дзижчання комах, що нагадувало шум далекого морського прибою. І жодного руху на урочистих алеях між велетенських стовбурів, що зникали високо в темряві. Тільки один раз кривоногий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь, накульгуючи, прослизнув між деревами. То була єдина ознака життя, що її я бачив у великому Амазонському лісі.

А втім, у цих таємничих пущах, недалеко від нас, були ознаки присутності людей. Увесь ранок третього дня нашої подорожі ми чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, який то стихав, то знову ставав виразніший. Ми пливли в човнах на відстані кількох ярдів один від одного, і наші індіанці, почувши той стукіт, наче скам’яніли й із нажаханими обличчями почали дослухатися.

— Що воно таке? — спитав я.

— Барабани, — байдуже відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і раніше.

— Так, сер, військові барабани, — ствердив метис Гомес. — Це дикуни, але дикуни-грабіжники, а не мирні індіанці. Вони стежать за кожним нашим кроком і вб’ють при першій слушній нагоді.

— Як можуть вони стежити за нами? — здивувався я, вдивляючись у нерухому, темну далечінь.

Метис знизав своїми широкими плечима.

— Індіанці вміють. У них на те є власний спосіб. Вони чатують нас і барабанним боєм розмовляють один із одним. Вони вб’ють нас за першої ж нагоди.

Близько полудня того ж таки дня — записна книжка підказує мені, що то було у вівторок, 18-го серпня, — ми чули вже шість або сім барабанів, що тарабанили звідусіль. Подеколи стукіт був швидкий, подеколи — повільніший. Іншим разом то були запитання й відповідь: десь на сході чувся чіткий уривчастий дріб, а після паузи з півночі доносився густий гуркіт. Це безперервне тарахкотіння неабияк збуджувало нерви. В ньому, здавалося, чути було загрозливе попередження нашого метиса: «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді». У мовчазному лісі жодного поруху; тиша та спокій по цей бік темної рослинної завіси. А там, за нею, наші переслідувачі безупинно нагадують про себе. «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», — каже барабанщик на сході. «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», — стверджує його товариш на півночі.

Цілий день круг нас били барабани, і загрози їхні відбивалися на обличчях наших кольорових супутників. Навіть небоязкий метис-відчайдух — і той нібито злякався. Але того ж таки дня я пересвідчився, що і Самерлі, і Челленджер володіють найвищим різновидом відваги — сміливістю людини науки. Це сміливість, що її відчував Дарвін під час свого перебування серед аргентинських гаучосів, або Волес, коли жив серед людожерів на Малайських островах. З волі природи мозок людський не може водночас думати про дві різні речі, і коли його захоплюють наукові проблеми, там не лишається місця для особистих переживань. Цілий день, ніби не помічаючи безугавного тарахкотіння барабанів, обидва наші професори слідкували за кожною пташкою на дереві, щонайменшим кущиком на березі. Сперечалися вони, звичайно, як і завжди, і кожен рик Челленджера одразу ж викликав бурчання Самерлі. Але дискусії свої вони провадили цілком спокійно і на барабанний бій звертали уваги не більше, ніж коли сиділи б у курильній кімнаті свого клубу. Тільки один раз зводили професори обговорити й це явище.

— Людожери з племені міранха або амаюака, — сказав Челленджер, тикаючи пальцем у напрямі, де лунав барабанний бій.

— Безсумнівно, сер, — відповів Самерлі. — І я думаю, що, як і всі такі племена, вони належать до монгольської раси і розмовляють якоюсь полісинтетичною мовою.

— Ну звичайно ж полісинтетичною, — поблажливо погодився Челленджер, — бо, наскільки мені відомо, інших мов на цьому континенті ви не знайдете, а в мене їх занотовано близько ста. Що ж до монгольської теорії, то до неї я ставлюся з великою недовірою.

— А я гадаю, що навіть поверхневі знання в галузі порівняльної анатомії свідчать на користь цієї теорії, — уїдливим тоном промовив Самерлі.

Челленджер войовничо випнув підборіддя так, що від його голови лишилися тільки борода та криси бриля.

— Безперечно, сер, для такого висновку потрібні саме поверхневі знання. А коли знаєш більше, то й думаєш геть інакше. — І вони обмінялися ворожими поглядами, тоді як барабани круг нас провадили своє: «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді».

Увечері ми об’якорилися серед річки й приготувалися відбити можливий напад. На щастя, ніч минула спокійно, і на світанку наш загін рушив далі. Близько третьої години дня ми під’їхали до порогів, що простягалися більше ніж на милю. Це тут, за своєї першої подорожі, зазнав поразки професор Челленджер. Мушу зізнатись, сама наявність порогів мене порадувала, бо то було перше безпосереднє, нехай і дуже незначне, підтвердження його слів. Індіанці пронесли крізь вельми буйний береговий чагарник спершу човни, а потім — багаж, а ми, четверо білих, із рушницями на плечах ішли між ними й лісом, де нас чатувала небезпека. Надвечір, обійшовши пороги та проїхавши ще миль із десять водою, ми спинилися, знову об’якорившись серед річки. Тут я вирахував, що експедиція наша відійшла вже від Амазонки не менше ніж на сто миль.

Рано-вранці наступного дня ми знову пустились у далеку дорогу. Професор Челленджер чогось хвилювався і пильно вдивлявся в обидва береги. Раптом він задоволено скрикнув і показав на дерево, що самотньо стояло на одному із закрутів річки.

— Що це таке, по-вашому? — спитав він.

— Звичайна пальма асаї, — відповів Самерлі.

— Маєте рацію. Але для мене це є і певна позначка. Через півмилі, на тому боці, — таємний прохід. Ліс там іде ніби суцільною стіною. Але звідси й починаються дива. Там, де темний чагарник змінюється світло-зеленим очеретом, там, серед високих тополь, і знаходиться відомий лиш мені одному вхід до країни невідомого. Їдьмо далі, і ви все зрозумієте.

Місцевість справді була незвичайною. Діставшись заростів світло-зеленого очерету і продершись крізь нього, ми опинилися в тихій неглибокій річці з прозорою водою і піщаним дном. Вона була не більше ніж двадцять ярдів завширшки, і береги її вкривала розкішна рослинність. Тому, хто не помітив би, що замість чагарнику тут повсюди зростав очерет, і на думку не спало б існування цієї річки та казкової країни, що знаходилася за нею.

Навіть для казкової країни то була надто чарівна місцевість. Буйна рослинність створила природне склепіння, і сонце своїм світлом опромінювало крізь нього прозору річку. Гарна сама по собі, вона під цим живильним світлом ставала ще гарнішою. Чиста як кришталь, рівна мов свічадо, зеленувата біля берегів, наче айсберг, вона виблискувала з-поміж арки з листя, і кожен удар весла відбивався на її іскристій поверхні тисячами веснянок. То був вхід, гідний країни див, яка відкривалася за ним. Індіанців уже не було чути, а тварин стало набагато більше, і їх небоязка поведінка свідчила про те, що вони не знайомі з мисливцями. Маленькі утішні мавпочки зі шкірою кольору чорного оксамиту, з білими як сніг зубами й блискучими, насмішкуватими очима базікали щось, коли ми проходили повз них. Гучно сплеснувши, випадковий кайман пірнав із мілини у воду. Темний, незграбний тапір виткнувся з-за кущів і повільно почвалав у гущавину лісу. Жовта, зігнута в дугу постать великої пуми майнула між дерев. Нахиливши набік голову, вона через брунатне плече довго дивилася на нас своїми смутними очима. Птахів була сила-силенна, а надто перелітних. Чорногузи, журавлі та ібіси — білі, червоні та блакитні — невеличкими групами стояли на одній нозі край річки, а біля них, у кришталевій воді, бавилися риби всіх форм і кольорів.

Три дні пливли ми по цьому зеленому тунелю. Здаля важко було сказати, де кінчається зелень води й починається зелене склепіння листя. Глибоку тишу цього водяного шляху не порушувала жодна ознака присутності людини.

— Індіанців більше немає. Вони занадто налякані курупурі, — сказав Гомес.

— Курупурі — то тутешнє чудовисько, — пояснив лорд Джон. — Цим ім’ям вони називають усяку нечисту силу. Бідолашні думають, що тут живуть різні примари, і уникають наближатися до цього лісу.

Третього дня стало зрозуміло, що їхати човном довго не доведеться, бо річка швидко міліла. Протягом кількох годин човен двічі чіплявся за дно. Нарешті ми витягли піроги на берег і переночували в чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли паралельно річці милі зо дві і, повернувшись, підтвердили думку професора Челленджера, що човном далі їхати не можна. Потім ми заховали піроги в чагарнику й зробили на одному з дерев зарубку, щоб легше було знайти їх на зворотному шляху. Вантаж — зброю, патрони, їжу, намет, одяг і решту — ми розподілили між собою і збиралися розпочати найважчий етап нашої експедиції.

Цей новий етап позначився й новою серйозною сутичкою між професорами. Прилучившись до нас, Челленджер одразу ж почав грати роль начальника експедиції і, попри явне незадоволення Самерлі, давав усім нам накази. Того ранку він запропонував товаришеві професорові нести анероїдний барометр, і тут зчинилася буря.

— Дозвольте спитати, сер, — сказав Самерлі з удаваним спокоєм, — хто уповноважив вас давати нам накази?

Челленджер блиснув очима й наїжачився.

— Я роблю це, професоре Самерлі, як начальник експедиції.

— Мушу сказати, сер, що я не визнаю вас за начальника.

— Справді? — уклонився, всміхаючись, Челленджер. — Може, ви тоді будете ласкаві точно визначити моє місце тут?

— Охоче, сер. Ви людина, твердження якої викликали сумнів. А ми — комісія, якій доручено перевірити їх. Ви подорожуєте з вашими суддями, сер.

— А, он воно що! — мовив Челленджер і сів на лавку однієї з пірог. — Тоді ви йдіть собі своєю дорогою, а я піду, куди мені заманеться. Якщо я не керівник, чого ж тоді я керуватиму вами?

На щастя, серед нас були дві здорові на голову людини — лорд Джон Рокстон і я, тож втихомирювати норовистих вчених мужів було кому. Інакше довелося б нам повертатися до Лондона з порожніми руками. Яких тільки доказів, прохань і пояснень ми не вжили, аби заспокоїти їх! Нарешті Самерлі зі своєю уїдливою усмішкою й люлькою в зубах рушив наперед, а позаду нього, рикаючи та гарчачи, пішов і Челленджер. Незабаром, дякувати Богу, виявилося, що обидва наші професори дуже зневажливо ставляться до доктора Ілінгворта з Единбургу. Відтоді це було наше єдине спасіння. Відтоді, щойно становище ставало загрозливим, ми згадували прізвище шотландського зоолога, і професори зараз же укладали тимчасову мирову й починали лаяти спільного ворога.

Ми йшли вервечкою вздовж берега і невдовзі побачили, що річка звужується до розмірів струмка, а далі остаточно губиться в зеленому болоті, вкритому мохом, де ноги наші грузнули по самі коліна. Повітря наповнювала купа москітів та всіляких інших комах, і ми страшенно зраділи, коли знову ступили на твердий грунт і тепер десь позаду чули органний гул тієї комашні над мочаром.

Другого дня по тому, як ми залишили човни, характер місцевості почав мінятись. Дорога весь час ішла вгору, ліс рідшав і втрачав свою тропічну красу. Величезні дерева, що зростали на мулистому ґрунті амазонської долини, змінювалися фініковими та кокосовими пальмами, які окремими купками росли серед хащ. На більш багнистих низинах розташувалися пальми з витонченим спадаючим листям. Ішли ми майже весь час за компасом. Раз чи два між професором Челленджером і двома індіанцями виникали непорозуміння щодо напряму, якого треба триматися, і шановний учений обурювався, що «ми віддаємо перевагу манливим інстинктам дикунів перед зразком найвищої європейської культури». Третього дня з’ясувалося, що «дикуни» таки мали рацію, і Челленджер побачив багато ознак своєї першої експедиції і до того — чотири задимлені камені на місці, де вони стояли табором.

Дорога неухильно йшла вгору, і нам два дні довелося долати гірський, усіяний камінням кряж. Мінявся знову й характер рослинності. Про тропіки тепер нагадувала лише пальма «слонова кістка» та ще розкішні орхідеї. Серед них я бачив Nuttoma Vexillaria, рожеві й яскраво-червоні квіти красуні катлеї та одонтоглоссум. Подеколи між горбків, дзюркотячи, збігав струмок, дно якого вкривала галька, а береги поросли папороттю, і щовечора ми зупинялися біля якого-небудь оточеного скелями озера, повного риб із синіми спинками, що нагадували англійську форель і ставали для нас вечерею.

Дев’ятого дня, пройшовши від човнів коло ста двадцяти миль, ми почали виходити з лісу. Дерева поволі меншали, змінювалися кущами, і нарешті їх заступив бамбук — такий буйний, що продиратися крізь нього можна було лише за допомогою ножів наших індіанців. На це ми витратили цілий день — від ранку до восьмої вечора з двома одногодинними перервами. Важко уявити собі щось нудніше за це заняття, бо у кращому випадку я міг бачити на десять-дванадцять ярдів попереду себе, а здебільшого краєвид обмежувався спиною лорда Джона спереду та стіною бамбуку на відстані одного ярда — з обох боків. Тільки надвечір пощастило нам виборсатися з бамбукового чагарнику, і, вкрай знесилені нескінченним днем, ми зараз же повлягалися.

Прокинувшись уранці, ми помітили, що характер місцевості знову змінився. Позаду нас була стіна бамбуку. Перед нами розстилалася вкрита папороттю рівнина, що уходила вгору й мала опуклу вершину, що скидалася на спину кита. Зійшовши ополудні на неї, ми побачили по той бік її ще одну — положисту, майже круглу рівнину. Саме тут, коли ми вилазили на один із горбків, сталася пригода, яку — вважайте її за важливу чи не вважайте — треба відзначити.

Професор Челленджер, який разом із двома індіанцями йшов попереду, раптом спинився і збуджено показав рукою в правий бік. Ми глянули туди й на відстані близько з милю побачили якусь величезну сіру масу, начебто птаха. Він знявся з місця і, плавно махаючи крилами, повільно линув низько над землею, доки не зник у стіні бамбуку.

— Бачили? — із переможним виглядом гукнув Челленджер. — Ви бачили, Самерлі?

Його колега здивовано дивився туди, де зникла дивовижна істота.

— Як думаєте, що то було? — спитав він.

— Наскільки я бачив, птеродактиль.

Самерлі вибухнув зневажливим сміхом.

— Птеродурощі, — сказав він. — Це — чорногуз, або ж я ніколи не бачив їх.

Челленджер розлютився так, що не спромігся вимовити й слова. Він тільки струсонув пакунок на своїй спині й рушив далі. Лорд Джон, ледве стримуючи себе, підійшов до мене. Вираз глибокого хвилювання, хоч як він опановував себе, відбився на його обличчі. У руках він тримав цейссовського бінокля.

— Я добре роздивився його, — сказав лорд. — Не наважуся сказати, що воно таке, але клянуся своєю репутацією, що таких птахів я ще ніколи не бачив.

Отакі справи. Чи й дійсно ми наблизилися до кордонів невідомого, і та тварина була першим вісником незвіданого світу, про який говорить наш начальник? Розповідаю все так, як воно було, а ви вже робіть висновки, які хочете. Це, власне, єдиний більш-менш значущий випадок.

Отже, мій читачу (якщо мене хтось читатиме), ми проїхали з тобою по величезній річці, прослизнули через очерет у зелений тунель, пропливли під його склепінням, пройшли довгу путь між пальмами, продерлися крізь бамбукові хащі й видобулись із папороті. Здолавши другу гряду пагорбів, ми уздріли перед собою неправильної форми рівнину, порослу пальмами. На обрії вона кінчається пасмом червонуватих скель, що їх я бачив на малюнку. Ось вона переді мною, і немає жодного сумніву, що це — те саме пасмо. Від нашого табору до найближчого краю його — щонайменше сім миль. Далі пасмо загибається і — скільки можна кинути оком — іде кривою лінією.

Челленджер переможно козириться, а Самерлі мовчить, але, як і раніше, до всього ставиться скептично. Завтра мусимо позбутися принаймні частини наших сумнівів. А тим часом, користуючись тим, що Хосе проштрикнув собі бамбуком руку й хоче повернутися додому, посилаю через нього листа. Може, якимось щасливим випадком він і потрапить вам до рук. При першій же нагоді напишу ще. Надсилаю схематичну мапу нашої подорожі. Сподіваюся, за її допомогою вам легше буде стежити за моїм оповіданням.