Артур Конан Дойл. Незвіданий світ

Розділ XII Пригоди посеред лісу

Я казав уже, а може, й не казав — останні дні пам’ять щось зраджує мене, — що аж розжеврівся від гордощів, коли троє таких людей, як мої супутники, подякували мені, коли не за спасіння експедиції, то принаймні за те, що я позбавив їх зайвого клопоту. Як наймолодший член нашої громади і щодо віку, і щодо досвідченості, і щодо знання, витривалості, одне слово, щодо всього, що робить із юнака чоловіка, я спершу лишався нібито в тіні. Тепер я взяв реванш й страшенно тішився самою думкою про це. Леле! Як часто слава передує падінню. Самозадоволення, а разом із ним і самовпевненість, тієї ж таки ночі спричинили найжахливіші події у моєму житті. Ще й нині, коли я згадую про них, волосся в мене стає сторчма.

Перебіг подій був приблизно такий. Те, що я бачив із дерева, вкрай схвилювало мене, і я ніяк не міг заснути. Самерлі вартував, сидячи коло вогнища з рушницею між колін. Він куняв, і його гостра козляча борідка кумедно трусилася кожного разу, як він ловив окунів. Лорд Джон, загорнувшись у південноамериканське пончо, спокійно спав, і тільки лунке хропіння Челленджера порушувало лісову тишу. Місяць уповні ясно світив на небі. У повітрі віяло нічною прохолодою. Чудова ніч для прогулянки! І раптом у мене майнула думка: а чому б ні? Уявіть собі, що я тихесенько виберуся з табору, добудуся до центрального озера, а вранці повернуся з якимись важливими новинами. Хіба ж це не примусить моїх товаришів поважати мене ще більше — як з усіх боків гідного їх компаньйона? А тоді, якщо Самерлі напосідатиме на Челленджера, щоб той винайшов спосіб спуститися звідси, і ми повернемося таки до Лондона, обізнані з таємницями центральної частини плато, я ж буду єдиною людиною в світі, що бачила їх на власні очі. Я згадав Ґледіс та її фразу: «Героєм можна бути скрізь». Мені здавалося, я чую її голос, коли вона промовляє це. Згадав я й про Мак-Ардда. Яку чудову статтю на три шпальти вмістить наша «Газетт»! Який блискучий початок кар’єри славетного журналіста! На найближчу війну нікого іншого, окрім мене, не відправлять у якості кореспондента. Я взяв рушницю, напхав у кишені патронів, розсунув колючі кущі й безгучно вислизнув за огорожу. Останній мій погляд був спрямований на Самерлі — абсолютно нікчемного вартового, що сидів перед багаттям і, наче лялька, механічно хитав головою.

Не здолавши й ста ярдів, я почав уже каятись, що занадто кваплюся. Десь у цих нотатках я казав уже, що в мене надмірно буйна уява, яка заважає мені бути дійсно відважною людиною. З другого боку, я занадто боюся здаватися боягузом. Цей страх саме й штовхав мене вперед. Я просто не міг би вже повернутися з порожніми руками. Якби навіть мої товариші й не кинулися мене шукати і ніколи не довідалися про мою легкодухість, я однаково соромився би сам себе. А втім, моє становище примушувало мене здригатися від жаху, і я радо віддав би все, що мав на той момент, аби справа закінчилася щасливо.

А в лісі було неспокійно, незатишно. Дерева росли так тісно, і листя на них було таке рясне, що я не бачив місяця, і лише подекуди крізь листяне мереживо поблискувало наді мною зоряне небо. Коли очі призвичаїлися до мороку, я почав відрізняти різні ступені темряви. Стовбури дерев ще можна було бачити, зате просвітки між них — чорні, як вугілля, — нагадували отвори печер, тож я раз-у-раз тремтів, проходячи повз них. Мені спали на думку розпачливі крики закатованого ігуанодона — жахливі крики, що минулої ночі розбудили нас. Я згадав освітлену ліхтарем лорда Джона роззявлену закривавлену пашу. Тепер я був саме в тих місцях, де полює жахливе невідоме страховисько. Щохвилини воно могло вихопитись із тіні й кинутися на мене. Я спинився, видобув із кишені патрон і хотів уже зарядити зброю. Раптом серце в мене обірвалося — я взяв із собою не гвинтівку, а мисливську рушницю.

Бажання повернутися знову прийшло до мене. Я, безперечно, мав підставу зректися свого плана, і кожен на моєму місці вчинив би так само. Але знову-таки дурне самолюбство взяло гору. Я не міг повернути назад! Зрештою, проти тих страхіть, що могли спіткати мене, мисливська рушниця так само беззахисна, як і гвинтівка. Якби я повернувся до табору перемінити зброю, моя поява і вихід не лишилися б непоміченими. Довелося б розкривати свої наміри, і тоді ініціатива перейшла би до інших рук. Після недовгого вагання я закликав усю свою мужність і з узятою марно рушницею під пахвою рушив далі.

Моторошно мені було в темряві лісу, а ще гірше почувався я, наблизившись до залитої місячним сяйвом галявини ігуанодонів. Заховавшись за кущами, я боязко глянув на неї. Жодної з велетенських тварин там не було. Може, трагічний кінець однієї з них примусив решту податися на пошуки іншого пасовища? У туманнім, сріблястім світлі ночі я не бачив на галяві жодної живої істоти. Набравшись сміливості, я прожогом перебіг прогалину й опинився на березі струмка — нашого постійного проводиря. Це був добрий товариш, що, з хлюпотом і дзюркотом, котив свій струмок поруч зі мною, немов люба річечка в рідному краї, де я дитиною ловив уночі форель. Ідучи за водою, я мав би дістатись озера, а простуючи проти води — повернувся би до нашого табору. Часто-густо струмок зникав із моїх очей, ховаючись серед кущів, але я весь час чув його привітне лопотіння й тихий плескіт.

Що нижче уходила рівнина, то рідшим ставав ліс, і кущі заступали дерева. Я швидко просувався вперед і, сам невидимий, бачив усе. Коли я проходив повз болото птеродактилів, одне з цих здоровезних створінь, сухо ляскаючи своїми перетинчастими крилами, знялося з місця десь зовсім близько від мене й полинуло в повітря. Воно пролетіло якраз між Місяцем і мною, і його крила, осяяні згори сліпучо-білим сяйвом Місяця, на тлі ясного тропічного неба здалися мені летючим кістяком. Я причаївся за кущами, знаючи з досвіду, що на один-єдиний крик цієї тварини до мене позлітаються сотні її огидних компаньйонів. Лише тоді, як птеродактиль сів на своє місце, наважився я рушити далі.

Ніч була надзвичайно тихою, але з кожним кроком я дедалі виразніше чув якийсь низький безперервний звук, що утворювався десь просто переді мною. Здавалося, щось кипіло в казані або шкварчало на великій пательні. Незабаром я знайшов причину шуму. Посередині невеличкої галявини було озеро, або точніше ставок, із чорною смолоподібною речовиною. Поверхня ставка бралася бульбашками, що набрякали і, прориваючись, оберталися на газ. Від ставка пашіло жаром, а ґрунт навколо нього був такий гарячий, що я ледве міг доторкнутися до нього рукою. Вочевидь, вулканічні процеси, що багато років тому створили це дивне плато, не вичерпали ще всіх своїх сил. Мені й раніше траплялися серед буйної рослинності чорні уламки й застигла лава, але цей асфальтовий ставок був першим доказом вулканічної діяльності на самому плато. Я не мав часу докладно вивчати це явище, бо мусив повернутись у табір до світанку.

То була сповнена жахіть прогулянка, і спогади про неї ніколи не залишать моєї пам’яті. На просторих, освітлюваних Місяцем прогалинах я крався по узліссю в тіні дерев. У хащах я повз рачки, спиняючись і затримуючи подих, коли чув хруск гілок під ногами якоїсь хижої тварини, що проходила неподалік. Час від часу переді мною з’являлися й зараз же зникали великі мовчазні тіні. Скільки разів збирався я повернути назад, але завжди гордість перемагала страх і штовхала мене до поставленої мети.

Нарешті (мій годинник показував тоді першу годину ночі) між хащ блиснула вода, а за десять хвилин я був уже на березі центрального озера. Мене долала спрага, і, нахилившись до холодної смачної води, я жадібно почав пити. Широка стежка, що привела мене до озера, була вкрита слідами. Вочевидь, я натрапив на місце водопою тварин. Коло самої води здималася велетенська хвиля застиглої лави. Я видерся на неї — звідти навсібіч відкривався чудовий вид на плато.

Перше, що я побачив, страшенно здивувало мене. Описуючи краєвид, який відкрився переді мною, коли я сидів на дереві, я зазначив, що мені впали в око темні дірки на найвіддаленіших скелях, які можна прийняти за входи до печер. Тепер, дивлячись на ті самі скелі, я побачив на них кружала світла; червонуваті, виразно окреслені плями, ніби ілюмінатори в каютах пароплава. Спочатку я думав, що то відблиски гарячої ще лави. Ні, не може бути! Лава мусила б застигати знизу, а не залишатися на стрімкій стіні скелі. Що ж це таке? Я міг дати собі дивну, але єдино можливу відповідь. Червонуваті плями — то відблиски вогнищ у печерах, і ті вогнища могли розкласти тільки людські руки. Значить, тут, на плато, є люди! Моя експедиція блискуче виправдала себе. Буде про що розповісти в Лондоні.

Довгий час я лежав і стежив за цими тремтячими цяточками світла. Від мене до них було зо десять миль, а втім, навіть на такій відстані я бачив, як вони іноді затьмарювались — хтось, проходячи перед вогнищем, затуляв його. Чого не дав би я, аби мати змогу піти туди, зазирнути всередину, а потім розказати своїм товаришам, який вигляд і звички має людська раса, що живе в такому дивовижному місці! Зараз це, безперечно, було неможливо, але не менш безперечне й те, що ми не можемо залишити плато, не вивчивши досконало цього питання.

Озеро Ґледіс — моє власне озеро — лежало коло моїх ніг, немов сповнене живого срібла, і місяць яскраво відбивався на самій середині його. Воно було мілке, і в багатьох місцях із води визирали піщані мілини. На тихій поверхні, там і тут, давалося взнаки життя — то на воді з’являлися кола, то в повітря вистрибувала якась сріблобока риба, то з-під води вигиналася гаспидно-чорна спина доісторичного чудовиська. Один раз на жовтій косі я вгледів тварину з довгою, як у лебедя, гнучкою шиєю. Тулуб її був у воді, і тільки ця шия та пласка голова звивалися в повітрі. Потім вона пірнула, і більше я її не бачив.

Невдовзі мою увагу привернуло до себе те, що відбувалося коло моїх ніг. Дві тварини, схожі на величезних броненосців, спустилися до водопою і почали пити, ляскаючи по воді своїми довгими, пружними язиками, що нагадували червоні стрічки. Велетенський олень із гіллястими рогами — розкішне, сповнене королівської величі створіння, — підійшов туди ж із своєю самицею та двома малятами. Таких оленів немає ніде в іншому місці, і найбільший із бачених мною американських оленів чи лосів не дістав би йому й до плеча. Раптом він застережно форкнув і разом з усією родиною зник в очереті. Броненосці й собі поквапились заховатися. Стежкою наближалася до води нова, найжахливіша на вигляд потвора.

Я, певне, бачив уже десь цю незграбну постать, цю горбату спину з зубчастою торочкою, цю пташину голову, нахилену до самої землі. А, пригадав! Та це — стегозавр, тварина, замальована в записнику Мепл-Вайта; перше, що привернуло до себе увагу Челленджера. Ось тут він, просто переді мною, і, може, це саме його зустрів американець. Земля тремтіла під його важкою ходою, а коли він ковтав воду, все навкруги аж гуло. Протягом п’яти хвилин він був так близько від мене, що я вільно міг торкнутися рукою огидних гребенів, які хилиталися на його спині. Нарешті він потупав назад і незабаром зник серед скель.

Коли я глянув на годинник, було вже о пів на третю. Треба було закінчувати свою експедицію. Знайти дорогу додому було зовсім нескладно, бо я весь час ішов берегом струмка, що впадав у озеро якраз між купи каменів, на одному з яких я примостився. Я пустився назад у чудовому настрої, відчуваючи, що зробив велике діло й повертаюся до товаришів із важливими новинами. Найважливішою з них були, безперечно, печери з вогнищами, заселені якимось плем’ям троглодитів. Також я міг розповісти ще про своє дослідження центрального озера. Я міг засвідчити, що в ньому повно дивовижних істот і що я на власні очі бачив багато наземних видів доісторичних тварин, яких ми до того часу не стрічали. Мені здавалося, що мало кому з людей доводилося пережити такі незвичайні події, і мало кому пощастило настільки збагатити скарбницю людських знань.

Занурившись у ці міркування, я здолав уже майже половину шляху до табору, коли якийсь дивний шум позаду повернув мене до сучасного мого становища. То було щось середнє між форканням і риками: низькі, приглушені, грізні звуки. Вочевидь, якась тварина; але я не бачив її і прискорив ходу. Через півмилі звук повторився. Він виходив десь зовсім зблизька, був іще голосніший і загрозливіший. Серце мені перестало тіпатись, коли я зрозумів, що звір, хоч би хто це був, іде за мною назирці. Я вкрився потом, а волосся на голові стало дибки. Те, що ці чудовиська шматують та нищать одне одного, було звичайним проявом боротьби за існування, але мені ніколи й на думку не спадало, що вони можуть кинутися на людину, ганяти й переслідувати господаря всього живого. Згадалася мені закривавлена морда, що її ми бачили при світлі смолоскипа лорда Джона, — жахливий привид із дантового «Пекла». Ноги мої підгиналися. Я спинився й перелякано глянув назад, на залиту місячним світлом стежку. Ніщо не порушувало тиші цього казкового світу. Сріблясті галявини та темні тіні кущів на них — більше я не вгледів нічого. Аж раптом тишу прорізав той самий низький горловий звук. Тільки був він іще голосніший, іще ближчий до мене. Сумнівів не могло бути ніяких. Хтось ішов моїм слідом і наздоганяв мене.

Я стояв, неначе паралізований, і розгублено дивився назад. Аж ось я побачив його. На дальньому кінці галявини, що її я тільки-но перейшов, зарухалися кущі. Велика чорна тінь висунулася з-за них і плигнула на галявину. Кажу «плигнула» свідомо, бо звір пересувався, як кенгуру, випроставшись на повен зріст, спираючись потужними задніми лапами на землю, а передні тримаючи перед собою. Розмірами й силою звір не поступився би слонові, тільки рухи його, незважаючи на статуру, були надзвичайно жваві. Глянувши на нього, я спершу подумав, що це миролюбний ігуанодон, але зараз же, хоч як мало знався на зоології, зрозумів, що то була зовсім інша тварина. Замість невеличкої, подібної по формі до лані голови великого трипалого травоїда звір мав широченну, квадратну, наче в жаби, морду — таку, як та, що налякала нас минулої ночі. Його люті крики та надприродна енергія переконали мене, що це — динозавр, одна з найкровожерніших тварин, що будь-коли ступали по землі. Кожні декілька десятків ярдів страховисько опускалося на передні лапи й обнюхувало ґрунт. Воно, ясна річ, шукало мене. Подеколи на хвильку воно помилялося, але зараз же виправляло свою помилку й знову знаходило мій слід.

Ще й тепер, при згадці про цей кошмар, мене беруть дрижаки. Що міг я зробити? У моїх руках був нікчемний дробовик. Яка користь мені з нього? Я в розпачі озирнувся навкруги, шукаючи очима якесь дерево або скелю. Круг мене лежала вкрита чагарником рівнина. Де-не-де між хащ росли молоді деревця, та я добре знав, що тварина викоренить перше-ліпше дерево так, ніби то був очерет. Єдине, що давало мені шанси врятуватися, — це втеча. Бігти грудкуватою галявиною і між камінням було нелегко, але, придивившись пильніше, я просто перед собою побачив стежку, вочевидь, проторовану тваринами. Під час нашої експедиції ми не раз зустрічали такі стежки. Ця доріжка могла врятувати мене, бо я уславився, як бігун, і саме тоді перебував у найкращій формі. Кинувши рушницю, я промчав півмилі з такою швидкістю, як ніколи. У мене боліло все тіло, сперло груди, забило дух; та по моїх слідах гнав звір, і я біг та біг. Нарешті, знесилений, ледве здатний ворухнутися, я спинився. На одну мить мені здалося, що я здихався свого переслідувача. Ззаду було тихо. Але раптом, велетенськими ногами нищачи все на своєму шляху й важко дихаючи, звір знову мене наздогнав. Я мусив загинути.

І чого це я, божевільний, так довго роздумував замість тікати знову? До того часу звір шукав мій слід самим нюхом і посувався вперед досить повільно й невпевнено. Тепер же він бачив, як я кинувся навтіки, і слідкував за мною очима, бо стежка вказувала йому мій шлях. Минувши кущі, тварина велетенськими стрибками наближалася до мене. Місячне сяйво відбивалося в її лютих очах, на численних зубах у роззявленій пащі, на пазурах його коротеньких, дужих передніх лап. Зойкнувши з остраху, я повернувся й побіг стежкою. Переривчасті, зі свистом подихи тварини ставали раз-у-раз голоснішими. Її важкі лапи гупали зовсім близько від мене. Щосекунди мені здавалося, що її гострі пазурі от-от упадуть мені на спину. І зненацька — хрусь! — я полинув у якусь безодню; в очах потемніло; я зомлів.

Опритомнівши — думаю, не менше як за десять хвилин, — я відчув якийсь жахливий, в’їдливий запах. Я простяг у темряві руку й натрапив на щось подібне до величезного шматка м’яса; друга рука моя торкалася великої кістки. Наді мною було кружало зоряного неба, і я побачив, що лежу на дні глибокої ями. Повільно звівся я на ноги й обмацав себе. Моє тіло від голови до п’ят страшенно боліло, але всі члени його вільно рухалися і суглоби згиналися. Пригадавши обставини падіння, я з острахом глянув угору, боячись на тлі блідуватого неба побачити тінь жахливої голови. Проте ніяких ознак присутності чудовиська я не виявив. Не чути було й жодного звуку. Тоді я почав обережно обходити круг притулку, куди так слушно провалився.

То була, як я казав, яма зі стрімкими стінами, на дні футів із двадцять у поперечнику. На цьому дні лежали купи м’яса, здебільшого в останній стадії гниття. Повітря в ямі було нестерпне й отрутне. Зашпортуючись через липкі рештки, я несподівано набрів на щось тверде. При ближчому дослідженні виявилося, що то — вбита посередині ями паля. Вся вона була ніби змащена чимось липким і така висока, що до горішнього кінця її моя рука не діставала.

Раптом я згадав про воскові сірники в кишені. Запаливши одного з них, я більше не сумнівався щодо характеру місця, де опинився. То була пастка на хижих звірів, зроблена людськими руками. Загострена на верхньому кінці паля посередині ями сягала дев’яти футів заввишки і була вся чорна від крові тварин, які настромлялися на неї. Шматки м’яса та кістки на дні були рештками жертв, яких витягли нагору, аби звільнити місце для нових. Я пригадав слова Челленджера, що на плато не може бути людей, бо їхня нікчемна зброя не врятувала б їх від тутешніх страховиськ. Тепер стало ясно, як вони захищалися. Печери з вузькими входами, крізь які були неспроможні протиснутися величезні хижаки, були їхнім житлом, їхній же мозок розвився настільки, що, влаштовуючи на шляхах, де завжди ходили хижі тварини, такі пастки, вони нищили ворога, незважаючи на його міць та енергію. Людина завжди перемагає.

Видобутись із ями для людини, яка вміє лазити, було неважко, але я довго вагався, боячись знову зустріти страшне створіння, що трохи не занапастило мене. Хіба ж не могло воно пантрувати за мною, сховавшись десь за кущем? Я насмілився вилізти тільки тоді, коли згадав розмови Челленджера та Самерлі з приводу властивостей великих плазунів. Обидва вони казали, що в їхніх черепних коробках майже нема місця для мозку, що вони зовсім дурні і що саме через це й зникли, не зумівши пристосуватись до мінливих обставин життя.

Якби тварина лежала та чекала на мене, це означало б наявність у неї певних розумових здібностей, зокрема здібності зв’язувати причини з наслідками. Більш імовірно, що дурне створіння, діючи виключно інстинктивно, припинить своє полювання, коли побачить, що мене вже нема, і подасться шукати нову здобич. Я видряпався на край ями й озирнувся. Зорі згасали, небо білішало, і приємний вранішній вітерець пестив моє обличчя. Я ніде не бачив і не чув свого ворога. Вилізши з ями, я сів коло неї, готовий зараз же плигнути туди знову, щойно з’явиться будь-яка небезпека. Заспокоєний абсолютною тишею і світанком, я набрався духу й попрямував до стежки, що нею я біг раніше. За деякий час я знайшов кинуту мною рушницю, а трохи згодом розшукав і свого проводиря — струмок. З острахом оглядаючись назад, я вже знайомою дорогою направився до табору.

І раптом на думку мені спали мої відсутні компаньйони. У чистому ранковому повітрі почувся лункий звук пострілу з рушниці. Я спинився й став прислухатися — нічого. На мить в моїй голові майнуло побоювання, чи не спіткало їх яке лихо. Але зараз же я знайшов і більш просте та природне пояснення. Був уже білий день. Мою відсутність, безперечно, помітили. Вони вирішили, що я заблукав у лісі, й стрельнули, щоб указати мені, де розташований наш форт. Щоправда, ми умовилися не стріляти без потреби, та, гадаючи, що я в небезпеці, вони не стали б вагатися. Отже, треба було поспішати, щоб заспокоїти їх.

Я був стомлений та виснажений і не міг іти так хутко, як хотів би. Нарешті переді мною постали добре знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів; просто переді мною — галявина ігуанодонів. Тепер між мною й «Фортом Челленджера» лежала вузенька смужка лісу. Ніхто не вітає мене. Від цієї тиші стискається серце. Я прискорюю ходу й починаю бігти. Загорожа стоїть у такому стані, як я залишив її, відходячи, але ворота відчинені. Я кидаюся всередину. В очі мені в холодному вранішньому світлі впадає жахливе видовисько. Всі наші речі безладно валяються на землі, і моїх товаришів нема, а край згарища від згаслого багаття трава замащена чимось червоним: то огидна калюжа крові.

Несподіванка була надто велика, і деякий час я нічого не міг уторопати. Невиразно, немов уві сні, пригадую, як я бігав круг табору і в нестямі кликав товаришів. Ніхто не озвався в мовчазній сутіні лісу. Жахлива думка, що я ніколи вже не побачу їх, що, не маючи змоги спуститись із плато, я назавжди лишуся сам у цій країні й житиму серед цих потвор, доводила мене до розпачу. Я ладен був рвати на собі волосся, битися головою об землю. Тільки тепер зрозумів я, наскільки потрібні були мені мої компаньйони — самовпевнений Челленджер, насмішкуватий Самерлі, холодний Рокстон. Без них я був, мов дитина в темній кімнаті, — безпорадний і безсилий. Я не знав, куди йти і з чого почати.

Отямившись трохи, я спробував з’ясувати, яке лихо могло так несподівано спіткати моїх товаришів. Цілковите безладдя в таборі свідчило про те, що вони зазнали нападу, і постріл, безперечно, позначав перший момент атаки. Те, що я чув тільки один постріл, показує, що все відбулося протягом одної секунди. Рушниці лежали на землі, і в одній із них — лорда Джона — бракувало патрона. Ковдри Челленджера та Самерлі лежали коло вогню. Отже, їх застали, коли вони спали. Ящики зі зброєю та їстівним валялися скрізь уперемішку з нашими фотоапаратами й касетами. Але жодна з касет не зникла. З другого боку, зникла вся провізія, яку ми витягли з ящиків, а її, я пригадував, було чимало. Значить, напад учинили звірі, а не люди, бо інакше в таборі не залишилося б нічого.

А коли це тварини або якась одна самотня тварина, що ж тоді сталося з моїми товаришами? Лютий звір, напевно, розшарпав би їх, але тоді я знайшов би їхні рештки. Правда, тут була калюжа крові, яка ніби вказувала на кровопролиття. Чудовисько, що гнало мене вночі, вільно могло віднести свою жертву так само, як кіт відносить мишу. В такому разі решта побігла б навздогін. Тоді вони взяли б із собою рушниці. Що більше працював мій запаморочений втомлений мозок, то менше я розумів. Я обшукав поблизу ліс і не знайшов жодного сліду, що міг би дати мені хоч якесь пояснення того, що тут відбулося. Одного разу я навіть заблукав, і лише щасливий випадок допоміг мені знову дістатися табору.

Зненацька в мене майнула думка, що трохи заспокоїла мене. Адже я був не зовсім сам. Унизу, коло підніжжя скелі, сидить наш вірний Замбо, і мені достатньо лиш гукнути його. Я підійшов до краю плато й подивився вниз. Він загорнувся в ковдри й спав біля вогнища. На моє здивування, напроти нього сидів якийсь чоловік. Від радощів серце моє закалатало сильніше — я подумав був, що хтось із моїх компаньйонів спромігся спуститись із плато. Та другий погляд позбавив мене цієї надії. Проміння сонця, що сходило, осяяло обличчя незнайомця. То був індіанець. Я голосно крикнув і почав вимахувати хусточкою. Замбо зараз же підвів голову, махнув рукою й побіг до скелі. Невдовзі він стояв уже на одному рівні зо мною і, глибоко засмучений, слухав мою розповідь.

— Напевне, їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав він. — Ви потрапили до нечистого, і він забирає вас усіх. Слухайте поради, містере Мелоун, злазьте якнайшвидше, поки він не забрав і вас.

— Як я можу злізти, Замбо?

— Містере Мелоун, киньте сюди мотузки. Я прив’язати їх до пня, і вам є міст.

— Ми думали вже про це. Але тут немає мотузок, які витримали б нас.

— Пошліть по мотузки, містере Мелоун.

— Кого ж я пошлю й куди?

— Пошліть у село до індіанців. В індіанців багато мотузок. Там, унизу, є індіанець. Пошліть його.

— Хто він?

— Один із наших індіанців. У нього все відняли та побили. Він повернувся. Тепер він готовий узяти листа, принести мотузки — будь-що.

Узяти листа. Чом би й ні? Може, він приведе й допомогу; але в усякому разі з листа всі довідаються, що ми загинули не марно, і відомості про всі наші відкриття дійдуть до наших друзів там, удома. У мене є вже два завершені листи. Протягом дня я встигну дописати третій і довести історію наших пригод до сьогоднішнього дня. Індіанець може віднести його. Я загадав Замбо повернутися на скелю ввечері, а сам провів цей довгий день на самоті, описуючи свої власні пригоди минулої ночі. Я склав також цидулку, що її мали передати якомусь білому купцеві або капітанові пароплава. У ній я благав прислати нам линви і вказував, що від цього залежить наше життя. Все це, так само, як і мій гаманець із трьома фунтами стерлінгів, я кинув увечері Замбо. Гроші я просив передати індіанцеві й обіцяв йому вдвічі більшу суму, якщо він принесе линву.

Тепер вам зрозуміло, дорогий містере Мак-Ардл, якими шляхами дійшли до вас мої листи, а в разі якщо ви ніколи більше не почуєте про вашого кореспондента, знатимете і його долю. Я занадто втомлений і пригнічений, щоб складати зараз же якісь плани. Завтра подумаю, чи можу я залишатися в нашому таборі, і піду шукати сліди моїх безталанних компаньйонів.