Розділ II Спробуйте щастя в професора Челленджера

У нашій «Дейлі-газетт» мені завжди подобався Мак-Ардл, старий, буркотливий, згорблений від постійного сидіння редактор розділу «Свіжі новини». Гадаю, що і я був йому до вподоби. Звичайно, головну роль у конторі відігравав Бомонт. Але Бомонт перебував у розрідженій атмосфері олімпійських висот, і звідти його могли стягнути тільки речі розміром не менші за міжнародну кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував коридорами до своєї святині, і очі його дивились у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи Перською затокою. Він був недосяжним для нас. Мак-Ардл працював безпосередньо з Бомонтом, і у всіх наших справах ми зверталися саме до цього редактора. Коли я ввійшов до його кабінету, старий кивнув мені і зсунув окуляри на свою лисину.

— Ну що ж, містере Мелоун, як я чув, працюєте ви добре, — промовив він із приємним шотландським акцентом.

Я схилив голову.

— Вибух у вугільних копальнях ви спромоглися описати напрочуд гарно. Не гіршою була й пожежа в Саусворку. Безперечно, ви маєте хист до описів. Що ви хотіли мені сказати?

— Хотів просити вас зробити мені ласку.

Він, здавалося, скам’янів і навіть уникав дивитися на мене.

— Так-так-так! А в чім річ?

— Чи не думаєте ви, сер, що могли б одрядити мене, давши серйозне доручення від «Газетт»? Я працюватиму якнайкраще і привезу вам гарну статтю в газету чи, може, навіть цілу низку статей.

— Яке саме доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?

— Таке, щоб, виконуючи його, я став би учасником багатьох подій і увесь час наражався на ризик. Запевняю вас, я зроблю все якнайкраще. Що труднішим буде доручення, то краще.

— Вам ніби кортить укоротити собі віку.

— Ні, я хочу виправдати своє існування. І свою працю в нашій «Газетт».

— Дорогий мій містере Мелоун, ви занадто... занадто злетіли. Час зараз не той. Витрати на спеціальних кореспондентів давно не виправдовують себе. І, в усякому разі, такі доручення даються людині з ім’ям. Людині, яка вже завоювала довіру публіки. Білі плями на карті давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, постійте, — додав він і раптом посміхнувся: — До речі, про білі плями. А що коли ми розкриємо одного шарлатана, сучасного Мюнхгаузена, і візьмемо його на глум? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано... Ну, як ви на це дивитеся?

— Куди завгодно, що завгодно — мені однаково.

На кілька хвилин Мак-Ардл замислився.

— Цікаво, чи пощастить вам заприятелювати з тим суб’єктом, чи, бодай, потеревенити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте здібність викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм чи сила юності — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі самому.

— Ви дуже ласкаві, сер.

— Отже, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером із Енмор-Парку?

Гадаю, що вигляду мене став надто розгублений.

— Челленджер!.. — скрикнув я. — Професор Челленджер, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу тому хлопцеві з «Телеграф», Бландлоу.

Редактор зловісно всміхнувся.

— То й що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?

— Але пригод ділового характеру, сер.

— Саме так! Я не думаю, що він завжди такий нестриманий. Може, Бландлоу потрапив під гарячу руку, може, не зумів знайти правильного підходу до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметеся із ним ви, гадаю, набагато тактовніше. Це, я певний, буде корисно і вам, і «Газетт».

— А я, як на те, анічогісінько не знаю про цього професора, — сказав я. — На жаль, я пригадую його ім’я тільки в зв’язку з процесом Бландлоу.

— У мене є деякі матеріали для вас, містере Мелоун, бо я спостерігаю за професором уже не перший день. — Він витягнув із шухляди кілька папірців. — Ось відомості про нього: «Челленджер Джордж-Едвард. Народився в Ларгзі 1863 року. Освіта: місцева гімназія, після неї Единбурзький університет. Асистент при Британському музеї у 1892 році. Старший асистент відділу порівняльної антропології у 1893-му. Звільнений за занадто гостру кореспонденцію в журналах. Одержав золоту медаль за зоологічні дослідження. Член закордонних наукових установ...» Тут сила-силенна різних назв; щось пальців на два петитом[5] — Бельгійська асоціація, Американська академія наук, Ля-Плата тощо. «Колишній президент Палеонтологічного товариства... Секція N Британської асоціації і так далі». Ага, ось... «Наукові праці: „Нотатки про побудову черепа в калмиків“, „Нариси теорії еволюції хребетних“, численні статті, серед яких „Основні помилки теорії Вейсмана“, що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. „Улюблені розваги: спорт, прогулянки пішки. Член клубу альпіністів. Адреса: Енмор-Парк. Кенсінгтон[6]“».

Він подивився на мене та передав папірці.

— Ось, беріть собі. На сьогодні для вас в мене більше нічого немає.

Я сховав папірці в кишеню.

— Ще хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед собою замість червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені поки що не зовсім зрозуміло, стосовно чого я мушу інтерв’ювати цього джентльмена. Що, власне, він накоїв?

Переді мною знову з’явилося обличчя.

— Два роки тому він вирядився один в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти минулого року. Безсумнівно, Південну Америку він відвідав, але категорично відмовляється говорити, де саме був. Почав розповідати про свої пригоди, але побачив, що йому немає віри, і зачинився в своїй мушлі, наче якийсь слимак. З ним, мабуть, і справді трапилося щось незвичайне, а може — і це ймовірніше — він просто надзвичайний брехун. У нього є кілька зіпсованих фотографій. Він каже, що робив їх із натури. Професор зараз став такий уразливий, що ображає кожного, у кого вистачить сміливості розпитувати про ту подорож, і викидає з дому всіх репортерів.

Мак-Ардл на мить замислився, а потім продовжив:

— На мою думку, це небезпечний божевільний; він хворіє на манію величі і має деякі схильності до науки. Це людина саме для вас, містере Мелоун. Ідіть тепер і подивіться, що з цим можна зробити. Ви вже досить дорослий, щоб пильнувати себе, і маєте неабияку силу. Крім того, на вашому боці наші закони про недоторканність особи.

Лукаве червоне обличчя знову змінилося рожевим овалом, облямованим пухом. Аудієнція добігла кінця.

Я попрямував до свого клубу «Дикун», але, перш ніж увійти туди, сперся на балясини[7] тераси Едельфі і, замислившись, втупив погляду брунатну, масну від нафти ріку. На вулиці моя голова завжди працює краще. Я витягнув із кишені перелік подвигів професора Челленджера і ще раз перечитав його. І раптом відчув усередині неабияке натхнення, інакшої назви цьому немає. Беручи до уваги факти про цього сварливого професора, які мені вже відомі, я зрозумів: репортерові до нього не пробратися. Скандали, що про них двічі згадується в його короткій біографії, ясно свідчили, що він фанатик науки. То чи не можна зіграти на цій його слабкості? Спробуємо!

Я ввійшов до клубу. Була одинадцята з копійками, і у вітальні вже юрмився народ, хоча до повного збору було ще далеко. У кріслі біля каміна сидів якийсь високий худий чоловік. Він повернувся до мене обличчям тієї миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг хіба що мріяти! Це був співробітник журналу «Нейчур» — худий, весь висохлий Тарп Генрі, найдобріша людина у світі. Я негайно взявся до справи.

— Що відомо вам про професора Челленджера?

— Челленджер? — він насупив брови й прийняв вид суворого вченого. — Челленджер — це той чоловік, який розповідав нісенітниці про свою подорож Південною Америкою?

— Які ще нісенітниці?

— Ну, друже... Він розповідав щось про чудернацьку тварину, яку він нібито там відкрив, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідей. Спершу він дав інтерв’ю представникові агентства «Ройтерз», але через те інтерв’ю зчинилася страшенна буча, і професор сам зрозумів, що забрехався. Це скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє осіб, що спочатку вірили у ці балачки, та він незабаром їх здихався.

— У який саме спосіб?

— У дуже простий — за допомогою своєї незносно-брутальної поведінки. Знаєте старого Уодлі із Зоологічного інституту? Так от, цей Уодлі надіслав йому листа: «Завідувач Зоологічного інституту вітає професора Челленджера і матиме за честь, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту». Відповідь була просто нецензурна!

— Чого ж ви не хочете навести її?

— Подейкують, що зміст її був приблизно такий: «Професор Челленджер вітає завідувача Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під три чорти».

— Боже милий!

— Думаю, щось подібне вигукнув і Уодлі, коли отримав таку відповідь. Я пригадую його промову на зборах. Він почав її зі слів: «П’ятдесят років маю я відносини з науковим світом...» Відповідь, можна сказати, вразила старого.

— Цей усе, що ви знаєте про Челленджера?

— Як вам відомо, я бактеріолог за фахом, живу в своєму мікроскопі й не надто цікавлюся тим, що можна побачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знаного, і мені стає якось моторошно, коли я стикаюся з великими, брутальними, набридливими створіннями. Я уникаю пліток, але про професора Челленджера чути доводилося. Він належить до категорії людей, яких не можна ігнорувати. Він дійсно талановитий науковець — справжня електрична батарея, сповнена життєвої сили, а разом із тим страшенно сварливий, впертий, із якимись чудернацькими поглядами, і до того ж не визнає чемності та інших забобонів.

— Ви казали про чудернацькі погляди професора. У чому ж вони полягають?

— Та в нього їх сила-силенна. Наприклад, еволюційна теорія й теорія Вейсмана. Саме через них, кажуть, він улаштував цілу січу у Відні.

— Чи не могли б ви розповісти мені про цю січу докладніше?

— Зараз ні, але в нашій бібліотеці є протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?

— Я саме про це й прошу. Мені доручено інтерв’ювати цього суб’єкта, і я шукаю, як приступитися до нього. Ви надзвичайно люб’язно даєте мені зачіпку. Я пішов би хоч зараз, якщо тепер іще не дуже пізно.

За півгодини я сидів у редакції «Нейчуру». Переді мною лежав здоровезний том, розгорнутий на розділі «Вейсман проти Дарвіна», з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Моя освіта у цій галузі досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, вочевидь, англійський професор висловлювався в цьому питанні з великим завзяттям і цим неабияк розлютив своїх континентальних товаришів. «Протест», «шум», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три примітки в дужках, що одразу ж привернули до себе мою увагу. Щодо змісту дебатів, то можна було б з однаковим успіхом викласти їх китайською мовою — я нічого не зрозумів.

— Я попрошу перекласти їх мені англійською мовою, — звернувся я до мого провідника.

— Та це ж бо і є переклад.

— Тоді, може, я краще спробував би щастя з оригіналом.

— Для новака воно справді важкенько.

— Якби мені знайти хоч одну фразу, зрозумілу для звичайного людського мозку. Ага, оця нібито годиться! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона стане для мене першою ланкою в знайомстві зі страшним професором.

— Більше я вам не потрібний?

— Ні, ні. Я прочитаю вам листа — в ньому не буде жодного приводу для сварки. Запевняю вас.

— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а он там — папір. Дозвольте мені бути вашим цензором, перш ніж ви відправите листа.

Довелося мені попрацювати... Але мушу сказати без зайвої скромності, що внаслідок творчих мук отримав непогане послання і, впевнений у його високій якості, прочитав листа бактеріологу:

«Шановний професоре Челленджер, я, скромний студент-природник, довгий час із глибоким інтересом стежив за вашими міркуваннями щодо суперечки між дарвіністами та вейсманістами. Нещодавно мені випала нагода відсвіжити їх у пам’яті, перечитавши...»

— Оце так вдало бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.

«...перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші надзвичайно ясні та вагомі аргументи являють собою останнє слово в цьому питанні. З-поміж іншого я прочитав у вас таке: „Я рішуче заперечую проти нічим не обґрунтованого й суто догматичного твердження, ніби кожен організм є мікрокосмом, який повільно змінювався протягом цілої низки поколінь“. Чи не здається вам, що після останніх досліджень ваша думка потребує деякої переробки? Чи не думаєте ви, що фраза ваша аж бринить категоричністю? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитись із вами, аби поділитися деякими думками, що їх я хотів би обговорити з вами особисто. З вашого дозволу, я зайду до вас позавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку. Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані.

Ваш покірний слуга, Едвард Мелоун».

— Ну як? — тріумфально спитав я.

— Що ж, коли ваше сумління не протестує...

— До цього часу воно зносило все.

— Але чого вам треба?

— Мені треба потрапити туди. Коли я буду в його кімнаті, то вже якось зорієнтуюся. Може, нарешті, просто зізнаюсь. Як спортсмен він мусить зрозуміти моє становище і, може, навіть почується підлещеним.

— Отак-пак, ще й підлещеним! Дивіться, щоб він вас не підлестив чимось важкеньким. Раджу одягтися в кольчугу чи в американський футбольний костюм. Ну, бувайте здорові. Відповідь чекатиме вас тут, у середу вранці, якщо тільки він зволить відповісти. Це лютий небезпечний суб’єкт, предмет загальної неприязні та посміховисько для студентів, оскільки вони не бояться дражнити його. Для вас, мабуть, було б краще, якщо б ви ніколи не чули про нього.

Загрузка...