Аркан вовків

Розділ 7

Тут билося серце лісу — древнього, темного, народженого задовго до роду людського. Стежина вилася непевною цівкою, яка, здавалося, порветься, тільки-но відведеш від неї погляд, і потім не відшукати виходу поміж велетенських дерев, чиї корені розкинулися вкритими мохом клітками, а крони сплелися так густо, що сонячне світло насилу пробивалося крізь них, падало косими променями серед вічних сутінків глухої хащі, де не насмілювалися співати навіть найзухваліші птахи.

Цією стежиною волхви ходили понад вісім сотень років, аби віднести дари лісовому Володарю, і сіроманці стали першими, хто порушив це віковічне правило.

Северин жодним словом не наважувався тривожити тишу цього місця. Він навіть дихав ледь чутно, ступаючи по хащі як по величному древньому храму під час невидимої сакральної містерії, сповнений відчуття власної зайвості, ніби він маленький зайда у домівці велетів.

Подумалося, що навіть мавка не змогла би вивести його звідси, якби ліс того сам не схотів.

Жертовний камінь, великий та плаский, вкривали темні патьоки. Не менше десятка дужих чоловіків доклало сил, аби притягнути сюди цього громіздкого валуна. На камені не було написів чи символів, лише розляглися прикрашені травами зогнилі туші овець та курей, а між ними рясніло жито впереміш із медовими стільниками. Від м'яса відгонило важким смородом. Вервечки мурах тягнулися до каменя, методично збираючи до мурашника все їстівне. На малих робітників із зацікавленням поглядав уже знайомий вовчисько-провідник, який лежав ліворуч від олтаря. На появу характерників він підняв голову з лап і питально схилив її.

— Передай Володареві, що ми хочемо з ним зустрітися, — сказав Захар.

Вовк уважно подивився на нього, ніби запам'ятовуючи, та зник у хащі.

З книги «Про створінь з-за порогу» джура не пригадував нікого, хто б іменувався Володарем лісу. Можливо, тутешні так називали лісовика? Якщо так, то їх чекала непроста розмова.

Характерники стояли у тиші довго, не наважуючись ані присісти, ані заговорити, обмінюючись лише поглядами та жестами. Тепер вони грали у чужу гру, в якій не знали правил, тож трималися якомога обачніше.

Володар лісу явився тихо й безшелесно. Трави стелилися перед пазуристим поступом, гілля відскакувало, дерева розходилися з його дороги. Северин ніколи у житті не бачив такого грізного, химерного і водночас прекрасного створіння. Володар лісу був кремезний, вдвічі більший за людину, із лаписьками до землі, могутнім тулубом із різноманітного крученого гілля, що росло прямо із нього. На голові розмахнув рогами грандіозний лосячий череп, пожовклий і тріснутий, в лівому розі квітнули первоцвіти, а на правому лежало невеличке пташине гніздо. В очницях черепа яскраво палахкотіло примарне зелене сяйво.

Володар лісу зупинився за каменем, за кілька кроків від характерників, та вперся лапами об землю. Повів головою і завмер.

— Дякую, що відгукнувся на наш клич, Володарю, — привітався Захар, обережно добираючи слова.

— Я розмовлятиму з тобою, цілований мавкою.

Скреготливий низький голос пролунав просто у вухах. Істота підняла лапу — велику, як лопата, долоню із закрученими гострими пазурами — та вказала на Северина.

— Ми... — продовжив було Захар.

— Мовчи, старий, — Володар повернув череп до нього, зіниці погрозливо блиснули. — Розмова між щеням і мною.

Северин перелякався, адже йшов сюди виключно супроводом Захара. А тепер мусить говорити за все селище!

— Володарю... Це мій вчитель, — поштиво мовив джура. — Я думаю, він скаже краще за мене.

— Власного розуму не маєш? — обірвав його лісовик.

— Маю, — обурився Северин.

— Чи він тобі батько?

— Ні...

— Радій, старий. Бо першим, кого уб'є це щеня, буде його батько, — лісовик кивнув на Северина. — Коли надійде час... Як я вбив свого.

Його очниці спалахнули так яскраво, що Северина засліпило зеленим.

— Кажи, навіщо кликали, цілований мавкою.

— Ми прийшли просити за людей селища, — джура набрав якомога більше повітря. — Вони кажуть, що Володар лісу перестав приймати їхні дари і не відповідає. Вони не розуміють, за що потрапили у немилість. Вони просили нас прийти у надії на твою відповідь.

— І ти боявся, що твій вчитель скаже це якось інакше? — лісовик похитав рогами. — Дивне щеня. То слухай моє слово для людей. Я — новий Володар. Мені не потрібне сміття.

Він махнув лапою, і сморідна купа з шурхотом відлетіла з каменя у хащу.

— Люди зайві. Вони не потрібні у моєму лісі... Але ви прийшли просити за них. Напівлюди, напіввовки. Ті, що бачили Потойбіччя. Друзі Ґаада. Я приймаю ваше заступництво, — лісовик здійняв ліву лапу. — Слухате моє слово для людей. Новий Володар лісу має отримати гідний дарунок. Інакше зайвим у моєму лісі не жити.

— Під гідним дарунком, — Северин вагався кілька секунд. — Мається на увазі людське життя?

— Ні, цілований мавкою. Для першого підношення новому Володарю цього недостатньо, — створіння захитало черепом, торкаючись рогами гілок дерев. — Людське життя занадто просте. А от життя напіввовка буде гарним подарунком. Я заберу його до свого пасовиська, де він стане справжнім вовком. Так.

Кілька секунд лісовик мовчав.

— А як того не отримаю, то й життю селища прийде кінець. Повернеться ліс, дерева заберуть своє, людськими кістками звір буде грати.

По цих словах Володар лісу розвернувся. За спиною він волочив довгого волохатого хвоста. І за мить дерева зімкнулися за рогатою почварою.

Мурахи, які зникли на час розмови, знову виповзли, заметушилися, розшукуючи припаси серед решток на камені.

Северин глибоко видихнув і підняв погляд на Захара.

— Молодець, козаче, — підбадьорив учитель.

Слова його прозвучали непевно.

— Коли він сказав, що першим, кого я уб'ю, буде мій батько... Це справді малося на увазі? — джура не хотів, аби в його голосі прозвучав переляк. — Чи це такий жарт? У книзі я читав, що лісовики люблять жартувати над людьми...

— Не знаю, Северине, — похитав головою Захар. — Я не з куреня двохвостих. І бачив лісовика вперше у житті.

— Як нам тепер вчинити... Що робитимемо з вимогою?

Вони рушили назад до селища тоненькою стежинкою. Через кілька хвилин Захар відповів:

— Мені треба подумати.

— Якщо люди дізнаються про цю умову... Вони не випустять нас!

— Аскольд колись порятував моє життя, Северине. Я не маю права замовчати їхній шанс на порятунок.

Решту дороги вони провели у тиші.

Аскольд чекав біля самої межі дерев, походжав нетерпляче, спираючись на вузлуватий костур.

— Володар почув, вої-вовки?

— Так. Але це не той Володар лісу, якого ви шанували, Аскольде. Він убив старого і зайняв його місце.

— Але він відгукнувся? — волхв широко розплющив очі. — Яким було слово Володаря?

— Я маю обдумати відповідь перед тим, як переповісти тобі. Зачекаєш кілька годин?

— Так, Аскольд чекатиме! Кілька годин — ніщо. Дякую, вої-вовки!

Старий зрадів, його обличчя навіть помолодшало від надії. Северину стало кепсько.

Захар рушив подалі від них, набиваючи люльку. Волхв провів його поглядом, а затим звернувся до Северина:

— Аскольд ніколи не бачив Володаря лісу. Від юнацьких років залишав йому дари та йшов геть... Розкажи, який він.

— А ви розповісте, як ваше село тут опинилися?

Аскольд несподівано посміхнувся. Кількох зубів не вистачало.

— Ми живемо тут довго, дуже довго! Уся земля вкрита попелом наших предків. Вони тікали сюди від хреста.

— Ви кажете про хрещення святого Володимира?

— Так, він! Володимир-гонитель! — волхв насупився. — Предки жили разом із християнами. Кожен молився кому бажав. Володимир наказав поставити храм на честь богів... Але через кілька років зруйнував його. Наші боги стали незручними князю. Заважали! Не казали, що ми всі раби від народження, що грішні довіку, що мусимо одвічно спокутувати і терпіти будь-які знущання долі...

Аскольд вбивав гнівні слова костуром у землю. За його розповіддю вони дійшли до капища, де шість грізних ідолів із тьмяного потрісканого дерева споглядали світ порожніми очима. Старий вклонився, з пошаною назвавши ім'я кожного:

— Перун. Хорс. Стрибог. Дажбог. Симаргл. Мокоша. Наші боги. Ти чув ці імена?

- Чув.

У Соломії він навіть читав про них.

— Отже, пам'ять досі живе. Аскольд радий! Наші предки лишили нам богів — і ми захищаємо їх. А вони захищають нас.

Проте не поспішали захистити від свавілля лісовика, подумав собі Северин.

— Візантійська віра була княжою втіхою... Єдиний бог — єдина влада, решта мусить клонитися, — слова волхва бриніли болем. — Віра любові! Віра смирення. Підстав щоку та схили коліно. Смішно! Самі вони не спішили підставляти щоки під удари, о ні, вони тільки повчали інших, а самі поралися мечами та мстилися за кожну смерть. Їхні брехливі проповіді не затуманили голів. Наші предки не хотіли розлучатися з рідними богами. Бо ким вони були без них? Ніким, загубленим народом. Тому вони билися, вони противилися, але вони програли.

Голос Аскольда тремтів, на старечих очах виступили сльози, наче самі бачили, як знищують сокирами древні капища, як палають порубані на скалки повержені ідоли, як людей під крики і ґвалт списами зганяють у ріку, де вже чекають попи з хрестами.

— Не бажали жити серед церков, не бажали бачити руїну капищ, не бажали йти у води Дніпра приймати розп'ятого бога, — провадив старий. — Вірні предки створили поселення під згоду Володаря лісу. Це велика таємниця. Мало, дуже мало знає її. Деякі вої-вовки стали відданими друзями та бажаними гостями. Як твоє ім'я, отроку?

— Северин.

— Присягнися, що ніколи не зрадиш нашої таєм

ниці, отроку.

— Присягаюся, Аскольде. Ваша таємниця у безпеці зі мною.

— Ти також християнин?

— Мене хрестили після народження.

Волхв кивнув.

— Обрали бога за тебе.

Живіт Северина голосно нагадав про себе. Юнак не їв від самого ранку, а вже починало вечоріти.

— Аскольд нагодує. Ти розповіси про Володаря лісу.

Старий повів джуру до своєї хати. Всі стіни тут були завішені духмяними віниками сушених трав, стіл захаращено книгами, берестяними звитками та вощеними дощечками, вкритими архаїчною кирилицею. Хату охороняли двоє юнаків, а третій сидів біля пічки, на якій під ковдрами лежав блідий Максим. Аскольд відпустив помічника помахом руки. Парубок кинув на джуру швидкий погляд та вийшов.

— Росте зміна Аскольда. Кожного з пагонів відмічено богом. Мокоша. Стрибог. Перун. Один із трьох стане волхвом. Перед смертю Аскольд торкнеться обраного, прошепоче на вуха слова... І той стане новим Аскольдом.

Старий дістав із печі вечерю у горщику.

— Колись ми теж були вовками. Волхв. Вовк. Одне нутро! Але ми багато втратили. Знання забулися. Сила зникла. Розкажи про Володаря лісу, отроку.

Поки Северин тамував голод печенею, оповідаючи про лісовика, Аскольд промив рану Вдовиченка та наклав чисту тканину із цілющими мазями. Максим кілька разів глухо стогнав, не приходячи до тями.

— Він молодий, глибоко спить. Одужає.

Северин скінчив вечерю та свою оповідь про лісовика, з цікавістю розглянув книжки Аскольда. Усі дуже старі та древні, певно, дарунки від нечастих гостей.

— Невже ніхто з вас не хотів вибратися за межі селища? Подивитися на світ за лісом, наприклад, — поцікавився джура.

Волхв покректав і потер бороду.

— Авжеж, хотіли. У кожному поколінні юнаки мріють. І хоча то суворо заборонено, рідкісні сміливці наважувалися втекти... жоден не повернувся. А решта, — старі очі затуманилися. — Мали обов'язки! Мусили навчатися. Вели за собою, лікували та оберігали... Покинути селище? То було би зрадою і живих, і мертвих.

— Зрозуміло, — Северин зловив гіркоту в його голосі.

— Розкажи, як там... у великому світі, — попросив Аскольд.

Северин неспішно, пояснюючи волхву незнайомі слова та імена, оповів про життя Українського Гетьманату, про міста і села, про свята й традиції, про залізні дороги та цепеліни, про Двоморський Союз і Смарагдову Орду, а старий слухав його захоплено, наче дитя слухає казкаря.

Настав вечір. Селище лишалося напрочуд тихим. Северин звик, що о цій годині виповнюються гамором шинки, з вечорниць долинають дівочі співи, неподалік сміються парубки, голосно пліткують сусідки... А тут було тихо, навіть собаки не брехали. Селище-привид, селище-таємниця, живий уламок минулого. Скільки ще років проживе їхній секрет?

Аскольд подякував за оповідки, у супроводі помічників запалив на капищі світочі біля підніжжя ідолів, відпустив юнаків додому, а сам улігся спати. Захар не повертався.

Про що думає вчитель? Вибір невеликий — або їхати негайно геть, або виконати наказ Володаря лісу. Третього не дано.

Северин навшпиньки наблизився до пічки. Максим глибоко спав. Біле волосся, білі брови, краплі поту на лобі та скронях, спокійне рівне дихання. Чорнововк думав про нього, як про свого давно втраченого друга — і не міг думати інакше. Навіть якщо доля розвела їх... Хіба можна так просто віддати його на поталу лісовій рогатій почварі? Якби не Рокош, вони би досі були друзями. І мама була жива. І батько би... Северин труснув головою і примусив себе припинити. Він давно зрозумів, що від припущень, у яких життя пішло інакше, стає тільки гірше.

Не дочекавшись учителя, джура ліг спати. Заснув він миттєво, бо майже не спав минулої ночі, а строкатий день — засідка, потаємне селище, лісовик, оповіді волхва — видався дуже довгим. Северин спав міцно і без сновидінь.

Захар повернувся разом із сонцем. Під його очима набрякли темні кола, від чого характерник виглядав старим і втомленим.

— Гайда. Час завершити справу.

Аскольд вислухав їх уважно. Згорбився, почувши про подарунок. Спитав тихо:

— І що ви вирішили, вої-вовки?

— Віддамо нашого пораненого, — відповів так само тихо Захар.

Северин глянув на нього вражено. Волхв також стрепенувся, кліпнув очима, на обличчі проминула посмішка.

— Ви... Аскольд не знає, як дякувати! Ви віддаєте одного зі своїх... Заради нас!

— Просто дайте ноші, — зупинив його характерник. — Хочу швидко це закінчити.

Волхв гукнув помічників, які з першою росою виросли на чергуванні біля будинку. Максим не опритомнів ані коли його переклали з ліжка на ноші, ані коли понесли до жертовного каменя. Мабуть, Аскольд наостанок добряче накачав його зіллями. Характерники обережно поставили ноші з Максимом на жертовний камінь, відійшли та уникали дивитися один на одного.

Северин закусив нижню губу і невідривно дивився на друга дитинства. Він не протестував проти рішення вчителя, але воно здавалося йому неправильним. Чи вартий старий борг Захара такого? Чи можна так просто віддавати непритомну людину потойбічній потворі?

Володар лісу безгучно стрибнув згори, ніби прийшов по кронах дерев, не зламавши жодної гілки, не стривоживши жодного листка. Ядучо-зелені очниці вперлися у пораненого, грізна постать завмерла, наче хижак перед нападом.

— Бачу, бачу, — почулося шепотіння і вигнутий пазур здер із пораненого коцик.

Лісовик обережно підняв тіло обома долонями, в яких Максим здавався маленьким і висушеним. Очниці черепа яскраво засяяли. Северинові здалося, ніби Володар лісу дмухає на здобич із голови до ніг. Обриси Максима розмилися, побігли брижами, перетворилися на звірині.

— Білий, — голос пролунав задоволено. — Гідний подарунок, хоч і подряпаний. Я приймаю його.

Володар лісу переклав Максима на праву долоню, а лівою провів по вовчій спині. Від цього хижак смикнувся, відкрив очі і завмер, немов загіпнотизований зеленими очницями.

— Здоровий та повний сил. Біжи, приєднайся до зграї! Тепер ти серед своїх.

Лісовик повільно поставив вовка на землю, той покрутив головою, обережно переступив з лапи на лапу, загарчав і гайнув до хащі, навіть не озирнувшись.

— Добре, — Володар лісу обернув череп до характерників. — Слухайте моє слово. Через рік на цій галявині має стояти людина, не старша двадцяти зим. І най так буде з року в рік. Тоді пануватиме мир. Він житиме, поки будуть належні дарунки.

Не чекаючи відповіді, лісовик присів і стрибнув угору — за крони дерев, без жодного звуку, тільки хвіст промайнув.

Северин підняв коцика. Він ще зберігав тепло Максимового тіла. Джура у пориві кинув його на землю та тупнув ногою.

— Дідько! Мені паскудно від того, що ми накоїли.

— Мені також, Северине, — Захар набив люльку.

— Я думаю, що ми дарма так вчинили.

Старий характерник зітхнув і протер долонями запалені очі.

— А щоби ти робив далі з Максимом? Ось він прийшов до тями. Одужав. Згадав тебе. Він знає, що твій батько вбив його брата і що ти сам стріляв у нього. Що далі, Северине?

— Я не знаю.

— А я знаю, — учитель закурив і утомлено сів на камінь. — Ти маєш усвідомити, що попри спогади про давню дружбу, хтось із вас мусив померти. Я би не дозволив, аби помер мій джура. Але замість убивства ми врятували життя твого колишнього друга, а разом із ним ціле селище.

Северин розсміявся.

— Врятували життя? Він перетворився на вовка назавжди! Врятували селище? Та вони тепер щороку прино-ситимуть людську жертву цьому рогатому богу! Так, тепер я почуваюся справжнісіньким героєм.

— Угамуй сарказм, козаче, — крижаним голосом відрубав Захар. — Чи ти уявляв, що все станеться як у кобзарських думах? Не буває так у житті. Тим паче на вовчій стежці.

Северин не відповів. Слова розбіглися. Він уже не знав, чого насправді хоче.

— Рішення ухвалив я, а не ти, — сказав характерник. — Мій хрест. Я його понесу.

— Учителю... І завжди буде так важко?

— Завжди.

— Бо така наша стежка?

Захар кивнув.

— Бо така наша стежка.

***

Це було жалюгідне існування.

Він божеволів від нудьги та хотів їсти, навіть гриз кляп від безвиході. Розминав м'язи, лічив секунди, зачитував завчені колись тексти, а коли втомлювався, то вслухався за стіни, сподіваючись почути наближення вершника. Але звідти линув тільки шепіт лісу.

Роздуми про батька, ватагу, Савку не ліпилися до купи і розсипалися. Інколи він вглядався в одне місце багато хвилин поспіль, без жодної думки, без жодного руху, аж доки якийсь звук не висмикував його з отупілого заціпеніння. Коли Ярослава приходила напоїти його, він, ковтаючи воду, жадібно вдивлявся в неї, намагаючись розгледіти та запам'ятати найбільше дрібничок, які можна згадати потім. Коли Ярослава йшла, він уявляв, про що вона думає, як чекає Ігоря та готується до зустрічі з ним... Раз чи два він намагався розповісти їй правду про Максима, але крізь кляп було чутно лише нерозбірливе мукання.

Він спав уривками, прокидаючись від найменшого шереху та будь-якого руху, що котився болем скутими кінцівками.

Він не зрозумів, що відбувається, коли Ярослава розрізала мотузку між щиколоток, підвела на ноги та повільно вивела до сусідньої кімнати. Северин покидав клітку комірчини таким щасливим, що, мабуть, посміхався. Він не був у тому певен, бо не відчував м'язів обличчя.

Ноги ледь слухалися, коліна згиналися під вагою тіла, а кожен крок коштував неабияких зусиль. Ярослава терпляче вела його, притримуючи за плечі.

Стара хатина ховалася у сосновому ліску. Бозна, хто і коли тут жив — тин давно завалився, колодязь поріс травою, дорогу зайняли кущі та молоді деревця. Северин із насолодою вдихав свіже хвойне повітря.

За три десятки кроків від хатини височів характерницький дуб. Яра посадила бранця на вогку землю, приваливши спиною до стовбура, показала срібну кулю та показово зарядила піштоля. Северин натяк зрозумів і кивнув. Ноги болюче напухли, посиніли на місці мотузок. Він протягнув їй зв'язані руки, але Ярослава похитала головою.

Місяць зблід, майже розчинившись посеред сірої ковдри хмар. Холодне повітря жадібно відкушувало тепло його тіла. Годину тому Северин обмочився і через це ногам було волого, бридко і ще холодніше.

Яра куталася у цупкий плащ. Розпущене світле волосся, помережане сивиною, розсипалося по спині. Ноги її були босими, роса блищала на пальцях ніг. Жінка чекала, вдивляючись у стежку поміж дерев. Рука стискала піштоля, наче останню надію, а на тильній стороні долоні кровив свіжий поріз.

Вони чекали, аж поки перші промені сонця не випірнули з-за обрію.

На стару дорогу виїхав вершник. їхав неспішно, наче на прогулянці. Наблизився так, що можна було розгледіти збрую коня, зупинився, скинув каптура та скочив на землю. Серце Северина радісно підстрибнуло.

— Стій там, де стоїш! — крикнула Яра, підіймаючи зброю.

— Я довго ганявся за ім'ям, — прогарчав Ігор. — А ім'я саме покликало мене.

— Виконуй накази і твій син житиме, — піштоль націлився на Северина.

Батько кинув на нього погляд — ніби на комаху глянув.

— Повільно, правицею, кинь усю зброю до мене, — наказала Ярослава.

Северин спостерігав, як батько виконав наказ: на землю полетів перший піштоль, другий, великий срібний ніж, два менших ножі і сталева шабля, яка нікому з присутніх зашкодити не могла.

Ярослава ногою відкинула зброю до дуба — так близько, що Северин міг дістати її.

— Зроби кілька кроків до мене, аби я роздивилася твоє обличчя.

Ігор стояв, не зрушивши з місця.

Ярослава знову підвела руку, дуло піштоля вказало на Северина.

Ігор поволі зробив шість кроків. Вона уважно роздивилася його. Скривилася гидливо.

— Твої очі порожні.

Ігор мовчав.

— Відповідай, — її голос здригнувся. — Де Максим?

— Його немає серед світу людей.

Він ухилився від прямої відповіді.

— Де Максим?!

На блідих щоках Ярослави проступив рум'янець, наче від лихоманки. Її піштоль дивився на Северина.

— Дивно, що ти знайшла дуба Святослава і не знайшла Максима, — відповів Ігор. — Я вбив його через пару миль у лісі. Не можу стверджувати, що смерть була швидкою та безболісною.

Він брехав, навмисно дражнив її. Навіщо?

Здалося, що Ярослава зараз вистрілить. Рука з піштолем затремтіла, Северин замружився, але жінка опанувала себе.

— Колись ти бавив моїх синів на руках та дарував їм іграшки... А потім власноруч убив. Ти дивився їм в очі, Ігорю? — вона почала говорити тихо, але зірвалася на крик. — Що ти при цьому відчував?

Ігор мовчав. На його щелепах грали жовна.

— Виродку! Упиваєшся ненавистю, проголосивши вбивство сенсом життя! Ладен убити навіть власного похресника! Твої руки в крові невинних...

Батько зробив те, чого Северин ніколи не бачив і чого чекав найменше — посміхнувся. Його посмішка була скупою та некрасивою, наче звіриний вищир.

Він повільно скинув чоботи.

— Проклятий вбивця! Звеш ренегатами інших, коли сам став чудовиськом! Ти не людина, — кричала Ярослава. — Скажений звір, що жадає тільки смерті! Твій список не закінчиться ніколи! Адже інакше ти не матимеш сенсу існувати...

Ігор розстібнув клямри і відкинув черес. Поволі, немов неохоче, скинув опанчу та сорочку. Його жилавий торс мережили численні шрами.

— Але я закінчу все зараз. Бодай ціною власного життя. Ти все одно його знищив. Я — твоя смерть!

Вона перевела піштоль, майже не цілячись, і гримнув постріл.

Ігор упав, а жінка кинулася вперед, зриваючи плаща й розтираючи кров на губах. Під плащем вона була без одягу, в стрибку лінії її тіла змінилися, потоншали, обросли хутром. На землю скочила люта сіра вовчиця.

На неї кинувся великий чорний вовк із білим загривком. Ліва передня лапа підвела його, атака вийшла незграбною. Вовчиця ухилилася, вовк відновив рівновагу, клацнув іклами. Хижаки вищирилися, загарчали, закрутилися по колу.

Поранення заважало вовкові, відволікало увагу та сковувало рухи. Він був більшим і міцнішим за суперницю, але не встигав за її швидкістю. Вовчиця настрибувала, рвала, дерла та блискавично відступала, не даючи жодного шансу для контратаки.

Увагу Северина відвернув блиск променя на ножі батька, що лежав неподалік. Юнак обережно витягнув ногу... Далеко. Тоді він завалився на бік і поповз дощовим черв'яком.

Вовк загарчав, спробував напасти, але через поранену лапу його атаки не становили загрози. Він нагадав кульгаву примару і кожен напад повертався пропущеним ударом.

Затерплі крижані руки не тримали ножа. Він навіть пальці стиснути не міг! Северин затис руків'я ножа між п'ятками, лезом догори, та почав пиляти мотузку між зап'ястків.

Змушений постійно оборонятися, вовк дзиґою крутився на місці, повсякчас огризався, але вовчиця вела цю битву, не втрачаючи ініціативи ні на мить. Вона люто гарчала, а чорне хутро просочувалося кров'ю.

Мотузки піддавалися повільно. Слабкість від нервового виснаження, відсутнього харчування та довгого знерухомлення давалися взнаки. Северин міг би перерізати ці пута значно швидше, якби... Якби.

Кров крапала на траву, змішувалася з росою. Кігті видирали грудки сирої землі. Вовк важко ковтав повітря та намагався ухилятися, постійно відступаючи. Він не встигав: вовчиця напосідала без зупину, її писок був вимазаний його кров'ю. Вовк слабнув на очах.

Мотузка затріщала.

Вовчиця напала, вовк відстрибнув, але поранена лапа не витримала. Він незграбно простерся на животі, відкривши загривок для фатальної атаки. Вовчиця кинулася вперед.

Мотузка розірвалася. Северин поворушив пальцями, повільно розтер болісні синці на зап'ястках. У деяких місцях шкіра запалилася та почала наривати.

Зненацька вовк рвонув навсіч. За мить очі вовчиці наповнилися усвідомленням підступного прийому, вона спробувала ухилитися, але було занадто пізно — вона летіла прямо в пастку. Ікла вгризлися у сіру шию.

Северин охнув.

Тіло вовчиці упало, заскавучало, брикнуло лапами, намагаючись відкинути ворога. Але ікла тримали міцно. Її лапи безпорадно зривали траву і розкидали землю навколо, затим рухи сповільнилися, смикалися безпорадно та безладно, з горлянки донеслося скімлення. Вовк смикнув пащекою кілька разів, затим кілька кроків протягнув суперницю за шию, допоки її квиління не змовкло.

Северин отетерів. Тіло Ярослави затремтіло, розізлив лося, почалося останнє перетворення.

Ігор Чорнововк убив забагато людей, аби програти у битві один на один. Він полював роками і ніхто не віддавав свого життя без запеклого бою. Ярослава, певно, стала одним із його найскладніших випробувань, але навіть попри поранення досвід та виваженість взяли гору над материним відчаєм та жагою помсти.

Ігор Чорнововк завжди перемагав.

На відміну від нездари-сина. Зараз батько перекинеться та промовить якусь колючу фразу.

Вовк відірвався від розтерзаної жіночої шиї та поволі розвернувся до юнака. Видовище було страхітливе: чорна примара, хутро дибки, вимащена кров'ю пащека. Багряні очі незмигно дивилися на Северина.

Від цього погляду стало моторошно. Страшніше, ніж коли Яра Вдовиченко приставила піштоля до лоба. Тепер її волосся зламаним віялом розпалося по траві, а її кров стікала по вовчій пащеці.

Багряні очі дивилися незмигно. Щось було не так.

— Батьку, — несміливо промовив Северин.

Гаряча кров парувала у повітрі. Вовк, не відриваючи погляду від юнака, опустив писок до землі. Напружив м'язи, притис вуха до голови.

— Батьку, — повторив Северин голосніше, відчуваючи, як затрусилися ноги.

У відповідь почулося гарчання. Вовк кілька разів хльоснув по боках хвостом. Він готувався до нападу.

— Батьку! — крикнув Северин розпачливо.

Вовк кинувся на нього.

«То страшна, скалічена потвора, у підвалинах якої жевріє людська свідомість. Вона намагається заглушити її, полюючи на людей, упиваючись їхніми життями. Страшне чудовисько, в якому треба бачити лише небезпечного ворога, а не колишнього брата. Його потрібно вбити заради нього самого».

Вовк стрибнув.

Зараз Ігор уб'є його та зникне в хащі, аби продовжити полювання на людей, але тепер без жодного списку. Зараз...

Рука Северина, що досі тримала батьківського ножа, подалася вперед, сама, без наказу, як тренувалася робити тисячі разів. Він дивився, ж сріблястою рибиною лезо зривається у політ та пірнає вістрям хижакові між груди.

Передні лапи ударили Северина в плечі, повалили на землю. Він забився спиною, схопив вовка за шию та стиснув її. Вовк кілька раз люто смикнувся і ослаблені полоном руки зіскочили. Вовк завмер із роззявленою пащекою. На обличчя впала тепла слина. От і все, подумав Северин.

Погляд зустрівся з багряними очима. Очі кліпнули.

Северин відчув, ж на нього струменить кров з-під срібного ножа. Важке тіло вовка розм'якло та безвільно повалилося набік.

Гаряча кров.

— Батьку! — закричав Северин, підвівшись навколішки.

Вовче тіло пішло хвилями, налилося новою формою, з хрускотом виросло. Хутро репнуло, кінцівки стрімко перетворилися на людські. Шкіру вкривали численні рани.

Ігор ковтнув повітря, немов після глибокого пірнання, і розплющив очі. Власні очі.

Про що думає людина в останні секунди життя? Боїться? Жалкує? Молиться? Згадує найкращі миті? Підбиває підсумки? Плекає надію? Намагається відвернути невідворотне?

Секунди, яких раніше не помічав, перетворюються на дорогоцінний скарб. Смерть, яка здавалася примарною на далекому обрії, раптом стоїть перед тобою.

Поряд із нею забувається неважливе і чіткими обрисами постає головне. Лишаються останні слова, які потрібно промовити, слова, що стали найголовнішим підсумком, до чого, зрештою, звелося твоє життя.

Батько подивився на Северина, спробував підняти руку до ножа в грудях, але та ледь поворухнулася і безсило впала на траву.

— Ольга, — прохрипів Ігор.

Разом з ім'ям із рота пролилася кров, потекла по щоках, заблищала на бороді. Ігор задихав швидко, наче йому не вистачало повітря. Пальці рук судомно шкрябали землю.

Северин стояв навколішках, забувши всі чари крові, яким його навчали. Він безсило плакав, розтираючи сльози по обличчю, та говорив швидко:

— Батьку... Не помирайте... Я тут...

Він вибачався за всі свої провини. Обіцяв стати кращим. Клявся ніколи не розчаровувати. Просив не залишати його і намагався докричатися до батька.

Ігор не чув.

В останні миті життя старший Чорнововк не дивився на сина. Його очі бачили жінку, зі смертю котрої він так і не змирився.

— Оля-а-а, — прохрипів Ігор.

І випустив останній подих.

***

Усюди роїлася темрява. Багряні очі виблискували примарними ліхтарями. Стіл стояв порожній, на темних дошках змінювалися химерні знаки.

— Прийшов так скоро? — спитав Ґаад.

— Я не збирався приходити, — почав було Северин і замовк. Як його сюди занесло?

— Але ж прийшов, — розвів руками господар.

— Я... я не знаю, як опинився тут.

Ґаад кілька секунд вивчав його. Погляд багряних очей пронизував наскрізь. Раптом Ґаад розсміявся. В унісон зі сміхом вибухнув грім. Від несподіванки Северин здригнувся.

— Зате я знаю.

Ґаад зааплодував, і від кожного оплеску його долонь темряву розрізала сяйлива змійка громовиці.

— Щиро вітаю, мужній характернику, — заговорив Ґаад, очі його світилися яскравіше. — Тирана скинуто. Ти довів, що кращий за нього. Це природний хід речей: молоді убивають старих, свіжа кров змінює...

— Стривай! — перебив Северин. — Про що ти кажеш?

Він схопився долонями за скроні, закрутив головою. Якого біса він потрапив до Потойбіччя? Навіщо він тут?

— Славетний переможець звіра, — провадив Ґаад. — Диви тільки, аби це не засмутило в тобі власного Звіра...

Його очі, чаклунські рубіни, виповнювалися сяйвом.

— Переміг запеклого ворога! Гідний здобуток. Сама його тінь змушувала тебе тремтіти, самі тільки спогади збурювали серце... Той, кого ти ненавидів і разом з тим боявся так сильно, що не насмілювався цього усвідомити.

Ти радий? Зізнайся.

— Я...

— Люди жалюгідні, але водночас сильні. Ваша кров така дивна та життєдайна, — очі Ґаада засліплювали багрянцем. — Радій, Северине! Віднині жахіття позаду. Тепер ніхто і ніколи не змусить тебе почуватися малим нездарою... А якщо спробує, то ти тепер знаєш, що робити, чи не так?

— Замовкни! — крикнув Северин, затуляючи вуха.

Ґаад розреготався вдруге, його очі згасли та з хрускотом розлетілися на друзки. Обличчя розтеклося, риси розпливлися, заструменіли, закрутилися та перетворилися на Ліну.

Він знову стояв біля хати Соломії. Ліна була засмученою: під відьминими очима залягли темні кола, шкіра була хворобливо-блідою, волосся розкуйовджене.

Дівчина зміряла Северина байдужим поглядом.

— Знову припхався, — вона похитала головою. — Який ти нікчема! Невже не маєш крихти почуття власної гідності?

— Я не збирався приходити! — запротестував Северин.

— Ладна собі очі виколоти, аби тебе не бачити, — стомлено промовила Ліна. — А може, ти мене просто вб'єш, як убив власного батька?

У її руці зблиснув ніж зі срібним лезом.

— Це так просто! Один рух, і людини, яка завдала болю, не стало. Болю не стало. Дуже легко. Відповідь на всі питання! Візьми, Северине.

Вона простягла йому ножа, але юнак відсахнувся.

— Ні!

— Тюхтій, — презирливо кинула Ліна.

Та встромила лезо собі в груди.

Северин заціпеніло спостерігав, як на льоні розквітає кривава пляма. Ліна тихо скрикнула, заточилася і з посмішкою впала до його ніг.

— Тепер ніхто не зробить тобі боляче, Северине, — прошепотіла вона, погладжуючи руків'я ножа. — Будь щасливий! Северине...

— Ліно! — він кинувся до неї.

— Северине...

Відьма розтанула. Захар обережно трусив його за плече.

— Прокидайся, козаче. Всі зібралися... Час починати. Северин підхопився на ноги, швидко протер очі.

Він не відпочивав упродовж останніх двох діб і заснув стоячи, притулившись до стовбура маминого дуба.

То був лише сон... Але могила, чия чорна горлянка зяяла поруч дерева, була справжньою.

— Вибач мені, мамо, — прошепотів вкотре Северин та провів пальцями по корі. Цей дотик заспокоїв його.

На похорон зібралося дванадцятеро характерників, чиїх імен він не знав, — мабуть, із куреня призначенців. Серед присутніх йому були відомі лише Захар та Іван Чорнововк. Лицарі, всі з дороги, завмерли навколо стола, що стояв поруч могили.

На столі лежало тіло, загорнуте у червону китайку, та кілька особистих речей небіжчика.

Іван Чорнововк перекинувся поглядом із Захаром. Характерник ледь кивнув. Іван мовив неголосно:

— Починаємо.

Він і ще троє характерників обережно підняли та поклали тіло до могили. Не було ані осикової домовини, ані кілка в груди, ані покладання обличчям до землі — всього, що, за чутками, треба робити з тілом сіроманця.

Священнослужителя також не було: їхню братію запрошували тоді, коли характерник лишав таку волю у заповіті або за життя, в присутності багатьох свідків із Ордену оголошував бажання бути відспіваним за церковним звичаєм. Ігор Чорнововк по собі такої волі не лишив.

Без музики, останніх промов та решти урочистостей лицар Сірого Ордену йшов із життя. Северин дивився на тіло, вповите у червону, як очі Ґаада зі сновидця, тканину, і не вірив, що там лежить батько.

Не вірив, що саме він поклав край його життю.

Кожен із присутніх підходив до стола, брав річ зі скарбу небіжчика та обережно кидав до могили, промовляючи:

— Стрінемось по той бік.

Поруч Ігоря лягли шабля, два піштолі, черес, люлька, повний кисет, запечатаний сургучем штоф горілки, капшук із кількома монетами...

Захар непомітно підштовхнув Северина — його черга.

Юнак здерев'янілими рухами дійшов до стола і довго вглядався в решту речей. Ніхто його не підганяв. Мамин дуб шелестів листям.

Северин взяв до руки ніж, той самий, яким убив Ігоря. Легкий та блискучий, відмитий від крові. Летить, встромляється в груди чорного вовка, стирчить у теплому, але вже мертвому людському тілі...

Рука здригнулася, ніж вислизнув. Зробив неповний оберт, дзенькнув об шаблю, завмер біля небіжчика. Северин закусив губу, роззирнувся — ніхто не витріщався. Відчуваючи вдячність до незнайомих мовчазних чоловіків, він звільнив місце і повернувся до вчителя. Захар поклав руку на його плече.

Останніми, від Івана Чорнововка, у землю лягли кілька аркушів старого паперу, заповненого рядками імен, більшість котрих було викреслено вицвілою кров'ю.

Зійду в небо синє дубком чорнолистим, — крутилося в голові Северина, — зійду в небо синє... Кілька днів тому, в минулому житті, він переживав через відмову Ліни. Яким дурним хлопчиськом він був.

Могилу засипали лопатами, позиченими у місцевого гробаря. Деякі характерники хрестилися, а Северин споглядав, як батько та його речі назавжди зникають під чорними шарами землі. Він забув промовити ритуальні слова про зустріч по той бік, і тепер було запізно.

За столом відкоркували горілку. Сіроманці мовчки випили по кілька чарок — гуртом, не цокаючись. Северин не пив, виливаючи все на могилу батька. Він навіть нюхати горілку не бажав.

Очі були сухими. Він виплакав усе за два минулі дні.

Після чарок лицарі по черзі потиснули руку Северинові та роз'їхалися. Лишилися тільки Іван і Захар.

Як тоді, у сосновому лісі...

Він надіслав листа, а потім до самої ночі сидів біля тіла, знову й знову намагаючись створити чари, бурмотів закляття безупинно, і ледь не побив того, хто намагався відтягнути його вбік та напоїти водою. Потім Северин упізнав учителя та несподівано для себе зайшовся плачем. Він ніяк не міг зупинити сльози, йому було соромно за слабкість, а Захар його обережно нагодував і змастив рани від кайданків.

Потім кілька характерників оглядали хатину та мертві тіла, і одним зі слідчих був Іван Чорнововк. Осавула спокійно, проте наполегливо допитав Северина, як все відбулося, питання за питанням, від втечі з ватаги та розмови з Ліною до вовчого герцю та вбивства Ігоря. Северин відповідав тихо, наче це сталося не з ним, лише зрідка уриваючись на півслові.

Два дні опісля (мандрівка з тілом до кладовища майже без зупинок) злилися у невиразну подорож крізь безсоння, коли перед очима Северина вбивство відбувалося знову й знову. Гарчання, стрибок, ніж, кров, багряні очі, хрипіння, відчай... Останній крик Яри, власний наляканий зойк, стрибок, ніж, кров, багряні очі, хрипіння...

Старе життя закінчилося не у ніч срібної клямри і не на прийомі в Орден — воно закінчилося, коли він забрав життя власного батька.

Як обіцяв лісовик.

Похорон скінчився. Осавула призначенців підійшов до Северина та мовив неголосно:

— Маю розмову, брате, — Іван супив кошлаті сиві брови, від чого вигляд мав непривітний. — Час не найкращий, але іншого чекати не доводиться.

— Я слухаю.

— Мушу сказати відверто, — осавула поправив персня. — Брат Вирій багато років ходив по краю. Я не раз попереджав його.. Не певен, що спричинило злам: він міг перехвилюватися за тебе, або його зачепила поява Яри, або так подіяло поранення...

Северин подивився на свіжий земляний насип. Останню волю батька виконано: він лежить поруч із мамою. Коли Северин повернеться — якщо повернеться — там буде молоде деревце.

— Зазвичай такі розслідування тривають довше, але ця справа виняткова і я не маю підстав її затягувати, — Іван говорив швидко. — Я та інші лицарі куреня призначенців вважаємо твої дії цілком виправданими. Поза сумнівом, Ігорем оволодів Звір. Брат, який опинився поряд, мусив убити його. Якби цього не сталося, то багато невинних людей опинилися би під загрозою, і перш ніж ми вполювали б такого досвідченого, хитрого та лютого хижака, хтозна скільки жертв...

— Я винен у тому, що так сталося. Моя необачність.

— Так, із тебе все почалося, — кивнув найстарший Чорнововк. — Але його Звір міг вирватися пізніше за інших обставин. Коли я зупинив полювання на Вільну Зграю три роки тому, брат Вирій сказав, що продовжить, допоки у списку не залишиться імен, і тільки смерть може спинити його. Вона й спинила — твоїми руками. Добре, що ти усвідомлюєш свою помилку, брате. Вона запам'ятається на все життя, бо такі помилки карбуються кров'ю... Проте разом із тим ніколи не забувай, що ти подарував йому гідну смерть. Брат Вирій пишався би сином.

Северин похитав головою.

— Він вважав мене нездарою. Я заслужив на таке ставлення. Мене захопили у полон...

— Не витрачатимемо час на це, — Іван махнув рукою. — Звинувачення проти тебе не висуваються — ось, що я хотів сказати у першу чергу. Наступне, про що ти мусиш знати: усі статки Ігоря Чорнововка було перераховано на твій рахунок. Заповіту він не залишив, а ти його єдиний родич. Там доволі велика сума, бо брат Вирій жив аскетично.

Северин мляво кивнув. Жодні суми не цікавили в цю хвилину.

— А тепер до головного, — тон осавули став сухий і різкий. — Рада Сімох пробачає тобі самодурство з втечею, але робить це винятково через особисту трагедію. Попереджаю, брате, вперше і востаннє: якщо ти самовільно покинеш ватагу під час виконання завдання, то найближчі роки проведеш вартовим у такій дірі, де і чугайстер не ходить. Я особисто про це подбаю. Зрештою, ти носиш моє прізвище.

Северин кивнув. Він сприйняв догану спокійно і навіть байдуже.

— Поглянь на свою золоту клямру, — старий характерник тицьнув пальцем з перснем в його живіт, де на чересі сяяв обрис Мамая. — Вона є великою честю, але і великим обов'язком. Порушення наказів неприпустиме. Ти цього свідомий?

— Так.

— Один із твоєї ватаги вже зник. І ми досі не знайшли його, — Іван рубонув повітря рукою. — Без дисципліни Орден давно би зник. Подивися, до чого призвів один лише Рокош Вільної Зграї! Нас пограбовано та послаблено, слава похитнулася і вкрилася плямами. А скільки лицарів загинуло, скільки людських доль потрощено! Я не знаю, чи усвідомлюєш ти, але наші ряди навряд чи коли відновляться до рівня старих часів. І все через те, що одна людина поставила себе вище за правила.

— Я прошу вибачення...

— Ти вибачишся перед братом Кременем, який відповідає за вашу ватагу, — перебив Іван. — Тебе супроводить брат Бриль. І, Северине... Я співчуваю твоїй втраті. Ігор був моїм учнем.

Іван закашлявся, кинув погляд на могилу та зітхнув. На мить з-під маски суворого осавула проглянула немолода змучена людина.

— На цьому все. Хочеш щось спитати?

— Що сталося з тілом Ярослави?

— Її поховають там, де вирішить курінь скарбничих.

— Може, вам відомо, чому, — на мить він запнувся, бо питання здалося недоречним. — Чому мого батька назвали Вирієм?

Іван здивувався питанню, а потім посміхнувся.

— То була моя підказка Раді Сімох. Коли Ігор ходив у мене в джурах, він був дуже веселим і життєрадісним хлопцем. Якось ми ночували у невеликому карпатському селі, в гостях у заможного газди. Його дружина порівняла усмішку Ігоря з вирієм — такою теплою вона їй здалася.

Батько, якого він ніколи не знав.

— Бувай, брате Щезнику. Тримайся.

Чорнововк кивнув Захарові, який курив неподалік, сів на коня та поїхав геть.

Учитель підійшов і дмухнув тютюновою хмаркою.

— Рушимо, коли будеш готовий, козаче.

— Добре.

— Як почуваєшся?

— Спустошено. Але спокійно.

— Ти вчинив...

— Я знаю, що вчинив правильно, — Северин кинув погляд на могилу. — Всі думають, що я переживаю через його смерть... Проте це не так. Мабуть, я погана людина, тому що відчуваю полегшення.

Северин дістав власну люльку, набив, продумуючи подальшу відповідь, і також закурив.

— Той перелік імен був справжнім сином Ігоря. Його вічна помста... Я міг або долучитися, або не заважати, — юнак затягнувся. — Мені значно гірше від того, як ми повелися з Максимом Вдовиченком. Ярослава загинула переконаною, що він помер.

— Ти співчуваєш їй?

— Співчуваю більше, ніж власному батькові. І коли я промовляю подібні слова над його могилою, то які ще докази потрібні, що я погана людина, — з гіркою посмішкою мовив Северин та затягнувся так глибоко, що закашлявся.

— Припускаю, що ти достатньо мужній, аби бути щирим, — обережно сказав Захар.

— Ні чорта я не мужній, учителю. Коли вона приставила піштоль мені до лоба, я ледь не обісрався. Мені так страшно ніколи не було. А коли батько стрибнув на мене... Я вважав себе покійником. Досі не розумію, як примудрився вбити його. Рука сама смикнулася.

— Ти недооцінюєш себе, брате.

— Та навряд.

Характерники покурили у мовчанці. Прийшов похмурий гробар і забрав лопати, спитався за стіл. Відповіли, аби забирав разом із рештками горілки, чим одразу підняли гробареві настрій.

— Лісовик не збрехав, — заговорив Северин, вибиваючи попіл з носогрійки. — Я не думав, що воно справді здійсниться. Не хотів вірити.

— Не можна довіряти потойбічним створінням.

— Я радий, що його безкінечне полювання скінчилося, — Северин поглянув на могилу, перевів погляд на дуб поруч. — Радий, що не маю вислуговуватися перед ним, постійно доводити, що гідний бути його сином, вічно картатися. Я радий... Подумати тільки, вбивця власного батька! Мама би не пробачила.

— Не кажи так, — заперечив Захар. — Я не знав твоєї мами, Северине, але можу сказати, що Ігор був не найкращим батьком. Мені завжди думалося, що єдине, чого він насправді хотів, — то загинути. Він постійно шукав нагоди наразитися на невиправдані ризики, постійно грав зі смертю та — іронічно — постійно вигравав. І те, що вбив його саме ти... У цьому є певна справедливість. Завершеність. Мені думається, що Ігор усвідомлював, як негідно поводиться з тобою. Він би потішився тим, як ти відповів. Вважай, ти довів йому, що й справді вартий череса з трьома клямрами.

— Як це все химерно звучить, — похитав головою Северин.

— Життя взагалі химерне. Тим паче характерницьке.

Северин пішов до Шарканя, але на півдорозі повернувся і спитав:

— Бо така наша стежка?

Захар кивнув.

— Бо така наша стежка.