Аркан вовків

Розділ 2

Із приліску вийшли на величезну луку, що розкинулася навколо дуба Мамая, — і Северин на мить зупинився, аби роздивитися його здаля.

Це був найбільший характерницький дуб, що стояв на землі. Потребувалося п'ятеро чоловіків, аби охопити його стовбур, а під кроною могли сховатися кілька десятків людей. Його листя було чорним, як нічне небо, а прожилки світилися золотими розчерками падучих зірок. Товсте коріння випирало з-під землі, наче мацаки підземного кракена.

Перший осавула сидів наодинці за столом із багатьма теками просто посеред поля. Скарбничий мовчки указав Северину на нього та відійшов убік.

Джура обережно наблизився: не таким він собі малював осавулу. В його уяві очільниками куренів ставали могутні лицарі, величні та сурові, як на книжкових гравюрах... А цей пухкий чоловічок, що рясно обливався потом, був схожий на звичайного мірошника. Хіба один із сімох керманичів Ордену може мати такий вигляд?

— Немир Басюга, контррозвідка, — назвався чоловічок.

Розум, що світився у погляді, одразу перекреслював враження від непоказної зовнішності. На вказівному пальці лівої руки Немир носив сталевий перстень осавули — печатку з вовком, чиє зображення було майже тим самим, що відпивалося на срібних клямрах, але різнилося від куреня до куреня. На печатці Басюги вовка було розгорнуто дзеркально — він біг праворуч.

Вовк, що дивиться у інший бік. Знак контррозвідки.

— Вітаю, Северине. Це значний день і для тебе, і для Ордену, — Басюга розмовляв тихим приємним баритоном. — Сідай, не стовбич.

— Дякую, пане...

Стілець виявився навдивовижу зручним.

— Просто брат Немир, — махнув пером осавула. — Я поставлю тобі кілька питань, згода?

— Авжеж.

— Якщо хочеш змочити горло, то пригощайся з кухля, там прохолодна кринична вода, — Немир розгорнув кілька аркушів та пробігся по них очима. — Чому ти став характерником, Северине?

— Аби, — юнакові згадалася розмова з Ґаадом. — Аби захищати інших людей.

— Чому саме характерником? — спитав осавула. — Ти міг би податися до війська Січового чи до Таємної Варти. Не менш почесна служба на захисті держави. Навіщо наражатися на прокляття?

— Мої батьки — характерники, — продовжив Северин. — Я з дитинства мріяв про те, як стану одним із вовчих лицарів.

— Зрозуміло, — кивнув Немир, зробивши відповідний запис. — Які твої найслабші сторони, як вважаєш?

— Е-е-е... мабуть, занадто сильно переживаю через помилки. Інколи забагато думаю та сумніваюся.

Немир кивнув і щось записав. Северину було дуже цікаво, що саме, але підглядати за дописами осавули контррозвідки здалося поганою думкою.

— В якому курені ти хотів би служити в майбутньому? — продовжив Немир.

— Серед призначенців. Як мій батько.

— Що, на твою думку, потрібно, аби потрапити до призначенців?

— Досвід у лавах Ордену... Вміння битися, найрізноманітніше... Навички стеження та допиту. Непохитна холоднокровність. Швидкий розум. Блискавична реакція, — перерахував Северин.

Саме так він міг би описати батька.

— На твою думку, ти відповідаєш озвученим вимогам? Окрім досвіду, авжеж.

— Не до кінця. Ні.

Неподалік гримнув постріл. Северин озирнувся: порохова хмарка розвіялася неподалік стовбура Мамаєвого дуба.

— Чи ти маєш кохану дівчину?

— Е-е-е... — питання заскочило зненацька. — Ні. Так. Тобто є одна... Але ми більше року не бачилися... Я не певен, що вона... Її можна назвати... Загалом, усе складно.

— З цим ми закінчили, — Басюга сховав записи і натомість поклав перед Северином великий аркуш із кількома невеликими портретами. — Обери із цих облич найприємніше.

Северин приховав подив, трохи подумав, тицьнув на кругле жіноче лице з заплющеними очима.

— Добре. Тепер найнеприємніше.

Він обрав бороданя з високим лобом і пронизливим поглядом.

— З цими портретами те ж саме, — процедуру повторили, після чого замість портретів з'явилася незрозуміла картина. — Що ти бачиш на цьому малюнку?

— Величезну пляму.

— Це і є пляма, Северине. Твоє завдання — розгледіти щось знайоме в її обрисах. Увімкни уяву.

— Воно мені нагадує маєток за великими воротами...

— Уже краще. А на цьому? — малюнок змінився.

— Яструб у польоті.

— І тут? — новий аркуш.

— Дорога під пагорбом.

Після ще кількох плям Басюга кивнув і сказав:

— Дякую. Я закінчив.

Він зібрав усі малюнки у стосика, обстукав краєчки по столу, зробив кілька дописів дрібними охайними літерами. Северин здивовано перепитав:

— І це все?

— Все тільки починається, — всміхнувся осавула. — Йди далі стежиною. Тебе зустрінуть.

Северин розпрощався та, трохи збитий з пантелику чудернацькою розмовою, рушив до дуба. Не так він собі все уявляв, геть не так.

Дорога тривала недовго. Шлях йому заступив велетень, удвічі більший за джуру. Чоловік, суцільна гора випнутих м'язів, мав пишну гриву сивого волосся і густу сніжну бороду, а за чересом у нього стирчав пірнач.

— Осавула військових Микола Яровий, — пророкотів характерник густим басом і відсалютував шаблею. На мізинці блиснула печатка, вовк із ножем у пащі. — Аби пройти далі, ставай до бою!

Северин назвався, дістав шаблю і хотів було відсалютувати, але потім прикинув власні шанси та скинув сорочку, аби не псувати її пропущеними ударами.

— Северин Чорнововк до бою готовий!

Біля дуба знову пролунав постріл.

— Подивимося, чого тебе навчили, — Яровий, як і Басюга, не звернув на постріл уваги. — Нападай!

У перший удар Северин вклав усю силу і з сумом пересвідчився, що осавула відбив його, майже не напруживши м'язів. Через мить блокувати довелося джурі — шабля застогнала від сили удару осавули, запручалася геть із долоні, рука миттю затерпла до ліктя. Яровий повів нову атаку, Северин на мить розгубився, перекинув шаблю в ліву, не встиг вирішити — ухилятися чи блокувати, і схопив перший удар лезом навскіс, від плеча до стегна.

Від адреналіну він майже не відчув болю — навпаки, зосередився, зібрався та уникнув наступного удару. Яровий бився, як із рівнею, не даруючи жодного шансу, принаймні Северинові так здалося. Блокувати страшні удари осавули було марною справою, і він, подібно до Олекси з барткою, затанцював навколо величезного осавули, ухиляючись від випадів, що легко передбачалися у рухах. Джура зрідка намагався контратакувати, але через кілька марних спроб кинув цей задум та повернувся до глухої оборони. Яровий бачив усі його маневри, ніколи не давав себе надурити, і коли Северин наважився провести дещо божевільний контрвипад, поплатився плазом по спині.

Як добре Захар його не навчав, осавула військових був просто противником вищого щаблю.

Коли Яровий сховав шаблю, піт струмками лив із Северина, а серце, здавалося, стукало у горлі.

— Протримався дві хвилини і пропустив два удари, — виніс вирок Микола, поглянувши на годинник.

Дві хвилини? Йому здалося, що він бився не менше чверті години! Яровий навіть не спітнів, а Северин дихав так часто, ніби ледь не втопився.

— Непогано, — Яровий відклав шаблю та посміхнувся. — Отам стоїть діжка, напийся та приходь до тями.

Серце потроху заспокоїлося, вода остудила тіло, і він нарешті відчув, як боляче набухають синці від пропущених ударів.

— Готовий продовжити? — Северин кивнув. — То йди оно до тієї парочки, відпочинь за розмовою.

Яровий розлігся у траві, поклав шаблю поруч та заплющив очі, насолоджуючись теплим днем. Северин обережно одягнув сорочку, покректав від свіжих синців та пішов далі.

Майже під самим дубом стояв великий стіл із двома чоловіками за ним. Один попри спеку сидів у глибокому каптурі та смалив люльку з довгим чубуком, а другий, сухий та високий, наче криничний лелека, блищав окулярами з товстими скельцями.

— Северин Чорнововк? Я — Орест Панько, осавула скарбничих, — мовив лелека. На його персні позаду вовка височів дуб. Часу на зайві розмови він не витрачав: — Почнемо з латини. Прочитай-но вголос із Біблії...

Зі стосів різноманітних книг, тек, газет, цидулок та паперів Орест витягнув Новий Заповіт та розкрив книгу Екклезіаста. Северин зачитав уривок про те, що під сонцем немає нічого нового.

— Дуже добре, — осавула кілька разів склав долоні, мабуть, символізуючи таким жестом оплески. — А тепер мовчки ознайомся з уривком із цієї газети і скажи мені польською, що ти думаєш про прочитане.

Газета «Герольд королівства Польського» писала про велику художню виставку у Варшаві, де тріумфально дебютував молодий талановитий художник Тарас Шевченко. Уривок був легким і Северин так само легко розповів, як пишається жити у країні, сповненій таких чудових талантів.

— Погоджуюся, — Орест знову поскладав долоні. — Наступне завдання: переклад українською татарського письменника.

Джура із радістю впізнав добре знайомі рядки Джана Мохамеда «Про похід», яким Захар його мучив приблизно місяць. Северин переклав уривок блискуче, Орест виглядав задоволеним, після чого поцікавився, якими мовами джура ще володіє. Отримавши відповідь, провів невеличкі бесіди литовською і монгольською. Здивувався, коли почув, що джура також уміє читати кирилицею.

— У наші дні мало хто її вчить, а дарма. Лишилося останнє, — промовив осавула скарбничих. — Розв'яжи рівняння і розрахуй результат задачі. Ось перо та каламар.

Орест підсунув йому аркуш із арифметичними питаннями. Завдання були нескладними і Северин умисно розв'язав їх неправильно. Він збагнув, що відповідає занадто добре, але дуже не хотів потрапити до куреня скарбничих.

Тим часом сусід Панька сидів мовчки, не підіймаючи каптура з обличчя. На його персні вовк мав замотані лапи: курінь розвідки. Здається, його звали Мирон Данилишин, і, на відміну від інших осавул, він не назвався і не привітався.

— Назви чотири наймогутніші роди Великої держави Литовської, — наказав розвідник без вступного слова.

— Е-е-е... Радзивіли, Ягеллони... — Северин копирсався у пам'яті, де потопали уривки відомостей про великі роди литовські. — Е-е-е... Євнутовичі. І Сангушки.

— Відповідь неправильна. Назви повне ім'я та титул нинішнього кримського хана.

— Селім-Ґерей Четвертий, Великий падишах престолу Криму та Великого Юрту, усіх татар, ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів, — здається, він щось таки пропустив.

— Відповідь неправильна. — здавалося, що Данилишину подобалося промовляти цю фразу. — Яка держава прагне вступити до Двоморського союзу? Чому?

— Наскільки мені відомо, мова йде про Об'єднане князівство Валахії, Молдови і Трансильванії, через загрозу з боку Османської імперії, — бадьоро заторохтів Северин, бо нарешті знав відповідь. — У разу вступу до Двоморського Союзу князівство зможе розраховувати на військову підтримку одразу чотирьох держав: Українського Гетьманату, Кримського ханства, Польського королівства та Великої держави Литовської, що є вагомою допомогою супроти імперії Османів.

Відповідь влаштувала осавулу і той перейшов до нового питання.

— Із ким зараз воює Смарагдова Орда?

— З Китайською імперією.

Лишень джурі здалося, що він почав гарно відповідати, як пролунало:

— Назви імена делегатів Волині у нинішньому складі Червоної Ради.

Северин похитав головою, навіть не намагаючись відповісти на те, чого не знав.

— Назви будь-кого із нинішнього складу Червоної ради.

— Верховний архієпископ Києво-Галицький Йосип?

— Ти питаєшся чи відповідаєш?

Юнак політикою не цікавився, ані зовнішньою, ані внутрішньою, та й Захар про неї розповідав мало — лишень про історію, а не про сучасність, — і тепер Северин почувався наче посеред нічного лабіринту без смолоскипа.

— Ім'я будь-кого із Чорної ради?

Він тільки похитав головою.

— Господи... По скільки делегатів у кожній з Рад? Це хоча б знаєш?

— Тридцять три у Червоній і три сотні у Чорній, — Северина зачепив такий тон, але він не показав цього.

— Як звали першого гетьмана нашої держави? — Мирон, певно, вирішив над ним познущатися.

— Богдан Хмельницький.

— А другого?

— Тимофій Хмельницький.

— Вільний, — осавула махнув рукою убік, немов проганяючи набридливу комаху.

Северин стримався, аби не перекинути ногою стільця, та пішов далі, почуваючись цілковитим дурнем. Усередині клекотала лють. Отак відверто знущатися та виставляти його йолопом! Хіба це гідна осавули поведінка?

Настрій трохи поліпшив Корній Колодій, осавула вартових, наймолодший серед Ради, який мав страшенно знуджений вигляд. Навіть не спитавшись імені Северина, Корній наказав зарядити піштоля та поцілити у підкинуту монету. Що-що, а Северин це вмів не гірше за переклади.

Бах! Після підстреленого шеляга Корній похвалив його і спитав:

— Яким полком найбільше з учителем мандрував?

Северин тільки-но набрав повітря для розповіді про їхні подорожі Наддніпрянщиною, як осавула махнув рукою.

— А, байдуже. Ти все одно до мене потрапиш. Усі новачки і невдахи потрапляють до мене. Йди собі далі.

Корній щедро приклався до фляжки, і Северин укотре подумав, що уявляв Раду Сімох геть не такою.

Наступну зустріч він чекав найбільше. Єдина жінка серед Ради, осавула потойбічників Віра Забіла, попри спеку була вбрана у повний лицарський стрій. Вона сиділа, обійнявши коліна, неподалік стовбура у тіні дуба Мамая — невисока жінка із довгим сивим волоссям та жвавим поглядом на маленькому обличчі, порізаному сіткою незліченних зморшок.

— Привіт-привіт, Северине.

— Вітаю вас.

— Сідай поруч.

Вона порізала вказівний палець лівої руки срібним ножем. На правому вказівному майнув перстень, вовк із двома хвостами.

— Будь ласка, зупини кровотечу, — сказала Віра, простягнувши руку.

Захар навчав його так само.

«Це одне з головних та найпростіших замовлянь — закляття, що згортає кров. Перед тим, як починати, переконайся, що рана чиста. Сфокусуй на ній погляд. Затим проголошується словесна формула. Жест допомагає, проте для дрібних поранень на кшталт порізу не потрібен. Головне — наказ словами. Коли наберешся досвіду, зможеш віддавати наказ подумки, а не вголос. Зупинити втрату крові часто достатньо, аби врятувати життя на полі бою. Завжди допомагає при незначних пораненнях та у скрутному становищі. Інколи — я наголошую на слові «інколи», Северине, — може зупинити внутрішні кровотечі, але часто не спрацьовує, бо потрібен погляд на поранення, самого тільки жесту не досить. Замовляння не зшиває органи, не зрощує кістки, не відрощує кінцівок, не повертає зі світу мертвих та не робить все, що ти міг почути у кобзарських думах та людських переказах».

Зосереджений погляд, тихий наказ, обережний жест. Кров осавули зупинилася та згорнулася. Неподалік пробіг вовк, окинув їх швидким поглядом, понюхав повітря та потрюхикав собі далі.

— Чудово, чудово, — пробурмотіла Віра, уважно розглядаючи пальця. — А тепер розкажи історію з мавкою.

І звідки вона знає? — здивувався подумки Северин та розповів усе від початку. Сестра Забіла уважно слухала оповідь, розглядаючи чорне дубове листя, а потім спитала:

— Хтось ще із потойбічних істот розмовляв із тобою?

Чорнововк коливався кілька секунд, а потім відповів:

— Лісовик. Я не можу розповісти, де саме ми з учителем його зустріли, бо то таємниця, яку я заприсягнувся зберегти.

— Розумію, розумію. Але бодай щось ти можеш повідомити?

— Він погодився розмовляти тільки зі мною, а не з учителем.

— Цікаво, цікаво, — Віра уважно подивилася на нього. — Дехто з Ордену за все життя нікого, крім Ґаада, не бачив, а ти ще до отримання золотої клямри зустрів двох інших потойбічних створінь. Дай-но мені руку.

Вона вдивилася в лінії на долоні та усміхнулася. Потім знову пильно подивилася в його обличчя та сказала:

— Став питання, що тебе турбує.

Мабуть, він мав надто схвильований вигляд.

— Пані Забіла...

— Просто сестра Віра.

— Лісовик напророкував мені, ніби першим, кого я вб'ю, стане мій тато... І тепер його слова гризуть мене так сильно, що іноді не можу заснути. Час від часу я забуваю про них, але спогади повертаються. Чи можна вірити таким пророцтвам? Або він просто сміявся наді мною?

Віра мовчала.

— Складно, складно... Я не можу відповісти на твоє питання, — нарешті мовила осавула, хитнувши головою. — Після багатьох років, проведених між двома світами, я можу тільки констатувати, що потойбічні створіння мають різні характери та різні мотиви... Зовсім як люди. Але ти, Северине, ніколи не давай будь-яким пророцтвам тяжіти над собою та впливати на твої рішення, бодай від кого ти їх почув. Це все, що я можу порадити. Розчарований?

— Ні.

Розчарований, але Северин не зважився вимовити це вголос.

— Я могла тобі відповісти «не вір, то все неправда», тобто сказати, що ти хотів почути. Але я не брехатиму, — вона легко посміхнулася.

— Дякую.

Віра відвернулася і промовила в повітря:

— Йди, Северине, йди. Лишилася остання перевірка. Побачимось на вовчій стежці.

Її погляд блукав стовбуром Мамаєвого дуба.

Останнім чекав керманич призначенців. Учитель його батька, Іван Чорнововк, найбільше нагадував саме того осавулу, якого малювала уява Северина: сивий, мужній, із суворим обличчям та важким поглядом. На його персні біг вовк із чересом на тулубі.

Іван насупив кошлаті брови і без привітань наказав:

— Обернися на вовка.

***

Ніч принесла прохолоду. Небом повзла повня, яскраво сяяли зорі, розливаючи світло річковим плесом. Завзято стрекотіли цвіркуни, у плавнях по той бік річки кумкали ропухи, в очереті іноді зблискували тьмяні вогники, ніби пустотливі потерчата мерехтіли ліхтариками.

Захар обрав місцину не через мальовничі пейзажі: тут на кілька миль навколо не було жодної людської душі. Старий характерник ретельно обстежив берег та вибрав найкращий, на його погляд, майданчик.

— Перше перетворення найважливіше. Тому навіть місце потрібно підібрати ідеально, — пояснив учитель.

Як саме він визначав ідеальне місце, Захар не розповів. Деякі речі лишалися таємницею для будь-кого, хто не мав череса з усіма клямрами.

Наприклад, за п'ять років навчання Северин жодного разу не бачив, як Захар перекидається на вовка, хоча точно знав, що вчитель робив це. Перевтілення у звіра вважалося однією з найбільших містерій Сірого Ордену, яку належало тримати подалі від людей, і цю неписану заборону дозволялося порушувати тільки під час воєнних дій, коли сіроманці билися в рядах війська Січового, або ж за якихось надзвичайних обставин. Попри чутки характерники оберталися вовками переважно для розвідки, а не заради бою.

Северин роздягнувся догола. Якби він мав на собі сережки, браслети чи персні, то теж мусив би їх зняти: прикраси заважали під час обернення. Завдяки таланту кобзарів, а особливо думам «Три клямри» та «Про сіру голівоньку та ясну дівчиноньку», серед люду глибоко вкоренилася віра, що саме зачарований черес допомагає перетворювати власника на вовка, але насправді його також потрібно скидати.

— Що може вибити тебе з вовчої подоби?

— Біль. Я мушу бути обережним.

— Скільки часу ти проведеш у вовчій подобі?

— Кілька хвилин, аби звикнути до нового тіла.

— Що станеться, якщо ти пробудеш у вовчій подобі більше?

— Звір оволодіє моїм розумом. Тіло залишиться вовчим. Ви вб'єте мене.

За останні кілька годин Захар поставив ці питання не менше десятка разів, але Северин щоразу слухняно відповідав. До ночі срібної клямри учитель готував його так само ретельно.

— Добре, козаче. Готовий?

Як до такого можна бути готовим?

— Так.

Ніч була теплою, але його лихоманило. Северин знав, що Захар переживає, і, ймовірно, більше за нього, але не виказував того ані голосом, ані жестом.

— Браслети? Каблучки?

— Ви ж знаєте, я без них.

— Навіть досвідчені лицарі забували про це.

— Я готовий, учителю.

— Нехай Мамай допомагає, — Захар простягнув йому срібного ножа.

Северин розрізав пучку великого пальця та повернув зброю вчителю. Обережно провів пальцем по губах — так, аби відчути смак крові. Тепла, солона, з присмаком заліза.

Він підняв голову до молодого місяця, дозволив йому розтопитися в очах.

Промовив неголосно і виразно:

— Я — вовк.

У відповідь прийшов біль.

Роздер шкіру, шмагнув по м'язах, захрускотів кістками, смикнув за нігті, обпік нерви, різонув очі; Северин не уявляв, що біль може мати стільки відтінків. Свербить! Горить! Кожна частинка тіла — а їх виявилося багато, дуже багато — розривалася та волала від нестерпної муки. Він заквилив від удушення і білування, від крижаних гілок і розпечених ножів, захлинався і висушувався водночас. Чому Захар не попередив...

Біль прибив до землі, з агонією прийшла темрява. З горлянки вирвався крик, полився довго та безупинно, перетворюючись на пронизливий вереск. Тіло били корчі. Жодна істота не здатна витримати таких тортур. Жодна істота не має відчувати таких тортур.

Рот залило киплячою смолою, по черепу било ковальським молотом. У стиснутих очах, що крутилися в очницях, намагаючись вирватися геть звідти, горіло видіння — ніби хвилі болю вичавили з тіла душу і вона спостерігала жахіття перетворення збоку: ось він колінкує, б'ється у безперервному вереску, хаотично смикаючи кінцівками, м'язи випинаються від напруги, колючий хребет вкривається чорним хутром, вени пульсують, вуха залізли на маківку, обличчя витягнулося як рило в чорта. Жахливе, огидне, жалюгідне видовище. Це не його тіло, це не він...

Темрява. Вовче гарчання. Багряні очі. Звір дивиться на нього, шкіриться,

я частина тебе,

невід'ємна та буремна, розділимо жагу та кров на двох, віднині і до смерті

ми будемо разом, хлопче,

зазирни всередину та побачиш мене, і

ніщо у світі не розлучить нас!

Біль різав, пиляв, роздирав на клапті, кидав на бите скло й товкся зверху. Він сам погодився, він сам обрав...

І все скінчилося. Біль вщух, як зникає шторм, лишаючи розбурхане море. Северин лежав, випалений та викручений, без жодного руху та бажання жити.

Відчув обережний дотик до голови.

— Все добре, синку, все скінчилося. Молодець. Ти витримав!

Не помер.

— Найгірше позаду. Дихай, дихай рівно. Все скінчилося.

Голос Захара звучав поряд, але якось інакше.

— Северине, обережно розплющ очі.

Дивись.

Джура неохоче розтулив повіки. Скільки кольорів!

Світ відкрився небаченим прихованим боком. Наче сліпець, що прозрів, Северин дивився на нічний берег та бачив його так добре, ніби був сонячний день. Як він не бачив досі? Як не міг нічого розгледіти без вогню? Очі розрізняли стільки відтінків чорного і сірого, помічали найдрібніші деталі, він навіть бачив ропух на іншому березі річки, які й досі мовчали під враженням від його волань.

Дихай.

Він набрав повітря — і в ніздрі ударили сотні запахів. Северин відчув, що поряд сидить літній чоловік у запилюженому одязі, від нього відгонить потом і тютюном, неподалік тремтять двоє наляканих криком коней, жеребець та кобила, обидва нещодавно випорожнилися, а на цьому самому місці дві години тому пробігав заєць, що побіг далі, у духмяні трави, де просто зараз сновигають полівки — здається, три...

Слухай.

Вуха смикнулися. Чотири! Слух розрізнив мишаче шурхотіння у полі, почув плюскіт води, де тільки-но спливла риба, засік шурхіт невеликих крил на дереві на тому березі річки. Він чув щонайтихші звуки — навіть такі, про які раніше не підозрював...

Весь світ спалахнув і склався в безшовну живу картину, яку він осягав і розумів.

— Приголомшливо, еге ж? — серце Захара б'ється швидко, він переляканий, але промовляє спокійно. — Тепер підіймайся потрохи, синку. Звикай до нового тіла. Обережно, ставай спочатку на передні...

Северин перевів погляд на чорні пазуристі лапи перед собою і довго дивився на них, не усвідомлюючи, що ці кінцівки належать йому. Треба ототожнити себе з ними.

Вставай.

Права лапа смикнулася. Це з його волі? Чи вона сама по собі?

— Твій розум, а особливо досвід і пам'ять, підводять тебе. За п'ятнадцять років ти звик до іншого тіла. Заплющ очі та довірся відчуттям, синку. Все вийде само собою.

Він послухався поради Захара. Замружився й вирішив підвестися. Тіло відгукнулося — джура піднявся, наче людина, яка вирішила побігати на чотирьох.

— Добре, тепер потроху спробуй рухатися.

Северин випростався. Зробив обережний крок. Треба дивитися перед собою.

Він обережно розплющив очі, зробив другий крок, одразу оступився.

— Нічого, нічого, помалу...

Крок. Іще. Іще. Мабуть, він так плазував у дитинстві, коли навчався триматися на ногах...

Біжи.

І раптом невпевненість зникла.

Молодий вовк хльоснув хвостом по боках і вишкірився. Він має хвоста, чорт забирай!

— Я вовк! — закричав Северин та почув лише виття, що линуло із власної горлянки.

Він відчув свою міць та спритність, пронизливу гостроту відчуттів та пружність м'язів, нова сила виповнювала його, лилася через край, кликала за собою — і він радісно піддався тому поклику, стрибнув, клацнув зубами, помчав у луки, полетів над травами, наче бігав на чотирьох усе життя, а світ, що слухняно розкривався назустріч новими запахами і звуками, корився його невичерпній силі. Трави лоскотали боки, земля летіла з-під лап, він був звіром, вільним та могутнім, швидким і непереможним, і ніхто й ніщо не могло йому завадити.

Але він помилявся.

Ворог.

Його наздогнав новий запах — і величезним стрибком дорогу заступив великий сірий вовк. На його жилавому тулубі вився дивний візерунок із темнішого хутра, що обрисом нагадував великий пасок. Вовк вишкірився на Северина жовтими іклами і тихо загарчав. Северин зупинився, нахилив голову. Вовчисько підняв лапу та вказав у зворотному напрямку — повертайся. За вибухом щастя від нових почуттів Северин забув усі вчительські настанови, що йому втовкмачували безперестанку, і Захар прибув їх нагадати.

Розірви йому горлянку.

Джура притис вуха, винувато підібгав хвоста, розвернувся та слухняно потрюхикав назад, відчуваючи сором за те, що від захвату так легко все забув. Захар біг позаду і зрідка нагадував про себе тихим гарчанням.

Вони повернулися до коней, які спокійно дивилися на двох звірів, глибоким тваринним чуттям упізнаючи у них своїх хазяїв. Северин підбіг до річки, почав пити, навіть не задумуючись, як він це робить. З води на нього дивився чорний вовк із жовтими очима. Він підніс носа майже до води, розглядаючи своє друге тіло. Так дивно у власному відображенні бачити не людину... Який батько у цій подобі? І якою була мама?

Знову гарчання: Захар нагадував, що час перекидатися. Северину зовсім не хотілося повертатися до слабкого обмеженого тіла. Втратити цей неймовірний зір, слух, нюх — він почуватиметься калікою без них! А літати зможе тільки верхи на Шаркані...

Йому дозволили ледве торкнутися справжнього світу, ковтнути краплю, яку він не встиг навіть посмакувати, але він повернеться. Обов'язково повернеться.

Повернешся.

Северин замружився.

Вона прийшла сама, тонка і прекрасна, без жодного поклику — розплетені коси в'ються по траві, груди розпещені цілунками, слід його слини на тонкій шиї, у відьминих очах відбивається сяйво зірок. Він цілує живіт із невеличкою родимкою, ковзає губами до відкритого ротика, одна долоня стискає стегно, а друга схопилась з її долонею, пальці переплелися замком.

— Я — людина.

Біль ударив удвічі страшніше.

Северин ламався у корчах, вив, гарчав, сіпав лапами і бив хвостом. Пекельна сила рвала, чавила та викручувала як ганчірку, видираючи вовче тіло. Кістяк із хрускотом виростав та змінювався, хутро рвалося й обвисало на новій шкірі кривавим клаптям, росли м'язи, нігті і зуби, видовжувалися пальці на руках і ногах. Він лежав на ковадлі, а незримий молот перебивав його розпечене тіло на нову подобу.

Високий вовчий крик обірвався, відхаркнувся згустком темної крові, поновився — але вже надірваним людським голосом. Тіло не слухалося Северина, смикаючись у судомах.

Темрява. Тихе гарчання. Чорний звір, що киває йому. До наступного разу, брате.

Все одно я завжди тут.

Як і вперше, біль згас миттєво.

— Живий?

Захар стояв над ним — також у кривавих плямах та залишках сірого хутра.

— Чому... так... боляче?

Слова важко давалися, голос тремтів. Здається, він ще й обмочився.

— Твоє тіло пережило неймовірне перетворення. Воно не було створене для цього, — відповів учитель. — Ти молодець, Северине. Справжній вовк! Тепер найстрашніше позаду.

— Так... боляче...

Хотілося скрутитися калачиком і не ворушитися, але він ухопився за простягнуту руку, підвівся, ледь не впав — ноги ніби соломою набили. Добре, що батько не приїхав і не став свідком цього сорому.

— Найстрашніший біль лише під час першого обернення. Якби не повня, було би гірше. Але з кожним перетворенням все минатиме легше і швидше. Коли остаточно звикнеш, то перекидатимешся майже миттєво, без болю. Це як люльку курити, повір старому.

Сенс слів доходив неквапно.

— Чому... не попередили? Що буде так...

— Аби ти завчасно не переживав, — учитель уважно на нього подивився. — Можеш стояти самостійно? Ноги тримають?

— Тримають...

Захар зняв із себе залишки вовчої подоби. Провів хутряною стороною по шрамованому тілу, стираючи кров.

— Коли поруч немає водойми, витирайся хутром. А поки знімай з себе все клаптя та скинь сюди, ми його спалимо.

Тіло слухняно виконувало накази. Хутро відходило легко. Северин зачудовано дивився на чорну вовчу шкіру, яка тільки-но була на ньому. Справжня. В його крові. Він був вовком. Хіба це не мара?

Прохолодна річка змила кров і відлуння болю. Жаби у плавнях та цвіркуни на березі поновили спільний виступ. Ще хвилини тому Северин міг їх побачити та навіть полічити, а тепер вони знову стали невидимою оркестрою. Юнак схотів було доплисти до того очерету, але збагнув, що сил вистачить хіба що вийти на берег.

Тим часом Захар устиг вимитися, одягнутися та розпалити багаття. Він укрив джуру коциком, посадив біля вогню, видав чималий окраєць хліба з товстим шматом сала та пляшку, обплетену соломою.

— Поїси добряче та випий вина. Перетворення забирає багацько сил. Спочивай.

Захар укинув до полум'я залишки вовчих шкір. Засмерділо паленим хутром.

— Його завжди потрібно спалювати. Кажуть, що той, хто заволодів вовчою подобою характерника, заволодіє ним самим. Не знаю, наскільки те правда, але намагаюся дотримуватися цього правила. Якщо спалити не виходить, то можна закопати або кинути до проточної води.

Спогад про біль не давав зігрітися. Северин так-сяк одягнувся та знову загорнувся у прогрітий коцик.

— Вибачте, вчителю... Забув усі ваші накази та побіг світ за очі.

— Не переживай. Я на своєму першому перетворенні поводився так само. Хіба тут можна стриматися? — посміхнувся Захар і набив люльку. — Нове тіло, нові відчуття, новий світ. Так і запрошує бігти до нього в обійми!

— До такого звикаєш?

— До такого неможливо звикнути.

Вино було червоне, солодке. Щипало подерту криком горлянку.

— Людське тіло здається незграбним та обмеженим. Не хочеться повертатися до нього.

— Правду кажеш, — Захар запропонував йому люльку, Северин похитав головою. — І те відчуття значно страшніше за біль перетворення. Біль тобі не подобається, він твій відкритий ворог. А оте захоплення... Підступний та зрадливий змій.

Учитель затягнувся димом.

— Звір — твоя сила і твоя слабкість. Тримай його на припоні та ніколи не дозволяй йому взяти гору. Звір постійно ховається у присмерку свідомості. Досвідчений хижак завжди терпляче вичікує... Навіть якщо на те підуть десятиліття. Вичікує миті слабкості, коли ти перетворишся під час душевного потрясіння, емоційного збурення, чи коли жадаєш завдати болю, забрати життя, втрачаєш владу над власними почуттями... А він тільки підбурить. І тоді, коли не буде сили та бажання опиратися, Звір проковтне тебе та назавжди візьме гору.

Северин спробував пригадати слова, які він чув — ніби хто зсередини промовляв до нього — але не згадав жодного.

Залишки хутра остаточно зникли у полум'ї. Відблиски танцювали на обличчі Захара, як у ніч посвяти. Северин кинув швидкий погляд навколо: пересвідчитися про всяк випадок, чи не відкрились у темряві багряні очі.

— Багато характерників не змогли протистояти йому, Звір заволодів ними назавжди. Що потрібно зробити, якщо став тому свідком, Северине?

— Забрати життя бідолахи.

— Так, — кивнув учитель, повитий тютюновим димом. — То більше не характерник і не вовк. То страшна потвора, у підвалинах якої жевріє людська свідомість. Воно намагається заглушити її, полюючи на людей та впиваючись їхніми життями... Скалічений покруч, в якому треба бачити небезпечного ворога, а не колишнього брата. Його потрібно вбити заради нього самого.

— А вам доводилося...

— Так.

Северин похнюпився. В очах Захара пролетіли привиди минулого. Старий характерник похитав головою, посміхнувся і мовив уже іншим голосом:

— Згадав, як один мій знайомий, не називатиму його імені, бо він живий-здоровий і най таким лишається багато років, увесь день перед першим перетворенням старанно постився, а як обернувся, то втік від вчителя, з голодухи не втримався та й вполював кроля. Розірвав, пожував, доки вчитель не прибіг і не зупинив його. І от коли він на людину перекинувся, то блював далі, ніж бачив, а відтоді кролів у жодному вигляді не споживав.

Джура слабко посміхнувся. Від їжі, вина і тепла його розморило.

— Я казав багато разів, але нагадаю знову: ніколи не давай повні застати тебе двічі в одному й тому місці.

— А якщо завдання...

— Усі завдання планують виключно з оглядом на цю особливість. В разі потреби довгої засідки, охорони чи стеження, завжди відбувається зміна. Мене тільки раз за життя повня застукала двічі в одному місці — повір, після цього ніколи не хочеться повторення.

— Настільки погано?

— Гірше, ніж перше перетворення.

Северин здригнувся.

— А на третю повню Звір опанує тебе попри будь-який опір, — Захар підвищив голос та викарбував кожне слово: — Северине, ніколи не доводь до третьої повні. Ніколи.

— Так, учителю.

Джура уявив, як дике створіння вривається до свідомості, заливає хвилею шаленства, захоплює все й несеться з радісним виттям, мчить крізь ніч у пошуках жертви, а він, бранець у власному тілі, здатен лише спостерігати, як убиває людей.

Захар пахнув люлькою, посміхнувся та сказав іншим тоном:

— Той самий мій знайомець, до речі, якось спробував перекинутися в одязі. Заплутався у власній сорочці! З люті порвав її на ганчір'я зубиськами, а потім бідкався, що та вишиванка від діда у спадок дісталася. То насправді велике мистецтво — вистрибувати з одягу так, щоб він не заважав після обернення. Та ще й у битві! Особливо взимку.

— Звучить непросто.

— Нічого, кожен через це проходив. Ще опануєш чудернацькі науки.

Северин підозрював, що вчитель вигадав цього знайомого для подібних оповідок.

— А якщо на велику відстань вовком відбігти, то це ж треба повертатися за речами... І шукати.

— За власним запахом їх знайти нескладно. Але ти маєш рацію, інколи це до дідька незручно, — Захар вибив люльку. — Важка доля сіроманця.

Далеко-далеко зачулося виття.

— Як справжні вовки ставляться до нас?

— Тварини розумні. Вони бачать крізь твою подобу. Помітив, як відреагували Шаркань і Руда?

— Вони не злякалися.

— Отож. Так само вовки відчувають, що ти інший. Вони не нападуть, бо ми значно більші за них, проте ніколи не приймуть за свого. Між нашими родами, скажімо так, панує порозуміння, але не більше того.

Те, що розповідав Захар, було втаємничене до ночі срібної клямри — адже кожен джура міг відмовитися від ритуалу, навіть передумати під час його проведення, і на тому його учнівство закінчувалося. Але відколи Северин став на вовчу стежку, то міг тепер дізнатися все, що його цікавило. Повіки злипалися, але юнак вперто змушував себе не засинати.

— Скільки часу можна перебувати у вовчій подобі?

— З роками все більше. Я знаю кількох братів, які можуть днями жити у вовчій шкурі. Наприклад, вчитель твого батька, Іван Чорнововк, один із Ради Сімох осавул, відомий тим, що цілий тиждень пробув оберненим. Не знаю, чи то правда, чи то перебільшені чутки — бо навіщо комусь стільки часу гасати вовком?

Джура придивився до великого пальця, кров'ю з якого він змазував губи.

— Поріз затягнувся, — він торкнувся грудей і провів долонею по шкірі. — Та й синці позникали...

— Перетворення лікує такі дрібнички, — Захар забив люльку вдруге. — Проте при сильному пораненні воно не працює. Бачив я вовків, тіло яких не витримувало болю та без наказу перетворювалося на людське. А після смерті поготів.

Северин ковтнув ще вина та добряче позіхнув.

— Візьми ще меду. На вино не налягай, бо воно тобі для крові, а не для сп'яніння. Не забув, чому не можна обертатися п'яним?

— Бо вовче тіло не здатне перетравити багато алкоголю... помирає від отруєння... так загинув джура Мамая на ймення Пугач, — джура відверто клював носом.

— От-от, — Захар забрав у нього пляшку і собі приклався до вина. — Забувся сказати. У вовчій подобі ти — викапаний батько! Вугільне хутро, жовті очі. Уроджений Чорнововк! Я ніби Ігоря побачив, коли тобі дорогу заскочив — думав, що ти у відповідь з боєм накинешся. Розповім йому про це у наступному листі. Думаю, він зрадіє. А, можливо, захоче побачити те на власні очі! Га? Що думаєш, Северине?

Северин спав. У сні він мчав серед вовків.

***

— Думав, буде якось урочисто, таємниче. Як у ніч срібної клямри. А було... — юнак пожував, добираючи потрібне слово. — Буденно.

— Я попереджав, що так і буде, — нагадав Захар. — Ти розчарований?

— Хіба що своїми відповідями. Данилишин мене розгромив і, здається, зробив це з неабияким задоволенням.

Вони трапезували у Володимира, який з урочистої нагоди посадив їх за столик біля найвідомішої шаблі з колекції. Северин трощив другу таріль дерунів зі шкварками, запиваючи пізній обід пивом.

— Данилишин, відверто кажучи, неприємний тип, але розвідка при ньому працює як годинник, — зазначив учитель. — Забіла відповіла на твоє питання?

— Вважайте, що не відповіла, — махнув виделкою Северин.

— Шкода, — Захар підняв кухоль. — П'ю за твій успіх! Просити ще чи наївся?

— Зараз пуп розв'яжеться.

— Тоді відпочинь. На заході сонця під дубом Мамая отримаєш золоту клямру.

— Повірити важко, — похитав головою Северин.

— А мені ще важче. Обернутися не встиг, як ти прямо на очах із малого хлопчика вимахав на козарлюгу!

Після ситного обіду Северин заліз у ночви, ледь не заснув у воді, доплентався до ліжка та провалився у сон. Уві сні лісовик украв новеньку золоту клямру і тікав лісом, а Северин переслідував його та ніяк не міг наздогнати.

Він прокинувся надвечір. Причесався, намастив маззю свіжі синці, що не зникли навіть після перетворення на вовка, надраїв клямри та чоботи до блиску. Одягнув свіжу білизну, святкову вишиту сорочку та новенький чорний жупан із золотою ниткою, що замовили у кравця заради цього вечора. Северин застібнув черес, повісив на нього шаблю та ніж. У новому одязі він почувався справжнім лицарем.

— Не знаєте, де Захар? — поцікавився він у Володимира.

— Пішов годину тому, — відповів корчмар. — Просив переказати, що чекатиме біля дуба Мамая, юний характернику. Зичу гарно відзначити посвяту!

— Спасибі.

Всі навколо помічали святкове вбрання. Незнайомі сіроманці вітали підбадьорливими вигуками та підіймали за нього келихи, перехожі посміхалися і Северин почувався мало не героєм. Не менше надихали дівчата, що проводили його зацікавленими поглядами, під котрими Северин несвідомо клав руку на шаблю, груди самі собою випиналися і він карбував крок, наче статечний шляхтич по дорозі в Червону Раду.

— Привіт! Суворо виглядаєш, — на виході з Буди його догнав Савка, який красувався у молочно-білому жупані та червоних сап'янцях. — Як минули твої іспити?

— Непогано.

— Як і у мене! Підгледів, як ти з Забілою про якогось лісовика розмовляв.

Северин згадав вовка, що пробіг неподалік.

— То ти вистежував для Івана, хто з осавул хильнув горілки?

— Ага, — розсміявся Савка. — Справа надзвичайної важливості! Він тобі те ж саме доручив?

— Здається, він усім це доручав.

Іван Чорнововк пильно вивчив Северина у хижій подобі, після чого наказав атакувати себе. Джура кілька разів стрибнув на осавулу та щоразу тільки клацав іклами у повітря: Іван спритно ухилився від усіх його атак. Після цього керманич призначенців наказав вистежити, хто з Ради нещодавно приклався до оковитої. У вовчій подобі то була справа тривіальна — горілкою переважно тхнуло від Колодія і трохи від Ярового. Затим Іван розпитав його про голос Звіра, самопочуття після обернення, сон на молодик і на повню, після чого відпустив, наказавши залишити хутро, яке осавула мав намір спалити власноруч — от і все випробування.

Джури, вбрані у найкращі одяги, зібралися неподалік від дуба Мамая. На луці позаду них характерники збирали величезне вогнище та встановлювали литаври.

Під гіллям святині Ордену зібралися вчителі та Рада Сімох: осавули вишикувалися у першому ряду, а за ними скупчилися вчителі. Тепер осавули справді мали той вигляд, який малював собі в уяві Северин: усі в лицарських одностроях, могутні, статечні, таємничі. Колодій тримав великий жовто-синій прапор Українського Гетьманату.

Джур покликали і розмови стихли; юнаки наблизилися до дуба та вишикувалися у чотири ряди.

Той самий характерник, що викликав їх удень, ляснув у долоні.

— Починаємо! Виходьте за іменами!

За химородним звичаєм, осавула, який пригледів джуру для свого куреня, дарував йому золоту клямру та характерницьке прізвисько — друге ім'я, єдине та неповторне, з яким той усе життя ходитиме поміж сіроманців.

— Сподіваюся, мене обрав Данилишин, — пробурмотів Савка, який став поруч Северина.

Мене він точно не обрав, подумав Северин. Він усе ще сподівався, що його покличе Іван Чорнововк, хоча не мав сумнівів щодо неможливості такого вибору: новачків ніколи не брали до призначенців. Туди забирали лицарів з інших куренів після багатьох років служби — і лише найкращих. Але чомусь у Северині жевріла якась шалена надія, що він стане першим обраним у призначенці джурою.

Оголосили ім'я — Пилип Олефір. Клямру йому видав Орест Панько.

— От не пощастило хлопцю, — прошепотів Савка. Северин погодився. Аби тільки Орест не обрав його!

Окрім золотої клямри, джура отримував другий подарунок, характерницький кунтуш, що завершував повний лицарський стрій, і після того осавула підводив ново-спеченого сіроманця до стовбура Мамаєвого дуба, де відбувалося таїнство другого імені.

Джури — а, точніше, характерники — поверталися до строю із кунтушем на плечах та посмішкою на обличчі, після чого заходилися прилаштовувати клямру на місце останньої залізної застібки.

— Северин Чорнововк, — оголосив скарбничий.

Серце тьохнуло. Юнак спішно наблизився до Ради Сімох, вглядаючись в їхні обличчя. Хто? Може, таки Чорнововк? Точно не Данилишин. Не Яровий. Та хто завгодно, але хай не Панько, тільки не Панько...

Вийшла Віра Забіла.

Із величезним подивом він прийняв з її рук заповітну пряжку із обрисом Мамая. З-за спини осавули наблизився усміхнений Захар, накинув на плечі чорний кунтуш із таким самим обрисом Мамая, вигаптуваним на серці золотою ниткою.

Кунтуш був пошитий із коштовного чорного оксамиту, що струменів аж до халяв чобіт, із довгими рукавами, розрізаними від плечей до зап'ястків, які за воїнським звичаєм зав'язували за спиною. На зворотному боці блищав рік прийому до Ордену — 1845.

Віра торкнулася його плеча та вказала на дерево перед ними.

— Ставай перед дубом і поріж пальця, — Забіла простягла срібного ножа. — Аби кров та дерево запам'ятали твоє нове ім'я.

Батько не приїхав. Востаннє вони бачилися на день народження, який обернувся провальним полюванням, і в глибині душі Северин знав, що батько не приїде — як не приїхав на ніч срібної клямри та перше обернення. Але він усе одно сподівався. Шалена надія (як та, що його оберуть до куреня призначенців) жевріла до останнього... І згасла.

Северин наблизився до велетенського стовбура та відчув, як від того розливається незрима сила, прошиває його, струменить під шкірою, ворушить волосся на голові — щось схоже він відчував поряд з Ґаадом.

Він розрізав пальця, а Віра стала перед ним, обережно зазирнула в очі, торкнулася лоба сухим пальцем. Безгучно ворушила губами кілька секунд і нарешті проголосила:

— Щезник.

Юнак стояв спиною до Ради Сімох, тому не бачив, як осавули кивають, затверджуючи нове ім'я. Чому Забіла обрала це дивне прізвисько? Здається, у Соломіїному талмуді так звали якусь шкідливу потойбічну почвару...

— Проведи кров'ю по стовбуру і назвися, аби дуб почув тебе.

Северин торкнувся порізаним пальцем теплої кори. По тілу прокотилася хвиля дивної сили, заструменіла по жилах від маківки до п'ят. Северин повторив:

— Щезник.

Хвиля прокотилася знову, у долоні залоскотало, він відчув, як всотується прізвисько у кров та кору, як вбирається глибоко у тіло, як невидима сила запечатує новим ім'ям та викарбовує літери на невидимих скрижалях.

— Ти можеш йти, брате Щезнику, — прошелестіла Віра.

Захар підморгнув йому та повернувся до вчителів, а осавула стала назад до Ради Сімох.

Наче уві сні, Северин повернувся до юнаків і отримав кілька радісних ударів по плечах від сусідів.

— Тебе обрала Забіла! — прошепотів захоплено Савка. — Єдиний, кому двохвоста видала клямру! Навіть буковинців оминула, уявляєш?

— Дивовижно, — спромігся пробелькотіти Северин.

Він уже встиг забути, що стискав у руці заповітне золото.

— Чого став, як засватаний? Додавай на черес клямру!

Курінь потойбічників — не так уже й погано, думав Северин. Просто він нічого про них не знав... Утім, мало хто знав щось про цей нечисленний таємничий курінь.

Чому Віра обрала його? Невже через пригоди з мавкою та лісовиком? Бозна. Вона дивачка, це всім відомо...

Останній джура, Святослав Кожушко, отримав клямру від Ярового та повернувся до строю, задоволено поправляючи на собі новенького кунтуша.

Рада зробила крок уперед — настав час напутньої промови осавул.

— Ви обрали непросту дорогу. Пройдіть нею гідно, — почав Данилишин. Навіть у темряві він не знімав свого каптура. — Ви робитиме помилки... Всі роблять помилки. Головне — не продавайтесь! Проклятим золото ні до чого.

— А я в цьому переконаюся. Спостерігатиму за вами всіма, — додав Басюга. У його тоні не було і натяку на жарт.

— Ви — щит країни, — пророкотав Яровий та скинув угору кулак із пірначем, гримнувши так, що аж луна покотилася: — Та найстрашніша її зброя!

— Серед братів і сестер Ордену ви ніколи не будете самотніми на вовчій стежці, — голос Забіли було ледь чутно після рику Ярового.

— Будьте сильнішими за вашого Звіра, — докинув Чорнововк.

— Коли я був джурою, то почув мудрі слова, що назавжди залишилися в моїй пам'яті, тепер я завжди повторюю їх молодим характерникам, — заговорив Орест Панько. — Щоразу, як чистимете клямри на чересі, згадуйте ці слова! Бронза та тризуб — то обране нами непросте життя заради батьківщини. Срібло та Звір — дві смертні загрози, що ми їх ніколи не забуваємо. Золото та Мамай — славетна непідкупність і самовідданість Мамаєвих онуків. Шануймося, браття!

Корній — єдиний, хто не промовив слова — виступив із прапором уперед. Повний лицарський стрій його змінив: Северин розгледів у Колодії лицаря, змученого нелегким боргом. Колишні джури водночас припали на коліно, приклавши правиці до сердець — там, де на кунтушах грав на кобзі Мамай.

— Я, добровільно обернений, отримавши черес із трьома клямрами та воїнський кунтуш, стаю на захист! — прокричав Корній, і молоді характерники голосно вторили за ним слово у слово. — Урочисто клянусь своєю честю перед дубом Мамая і перед Радою Сімох осавул!

Присяга характерників.

— Боротись за волю та спокій українського народу й українських земель!

Луна від їхньої клятви котилася до самої Буди.

— У цій боротьбі не пожалію життя і битимусь до останнього подиху!

Мамо, тату... я отримав золоту клямру, — думав Северин. Ви не бачите, але я складаю присягу, яку склали колись ви.

— Буду хоробрим у бою та нещадним до ворогів!

Він спробував очима розшукати Захара, але у сутінках обличчя зливалися у бліді плями. Їхня шестирічна подорож разом закінчилася.

— Буду мудрим у рішеннях та щедрим до друзів!

Відзавтра Северин сам по собі.

— Буду чесним лицарем та вірним побратимом!

Батько не приїхав. Северин знав, що так і станеться.

— Коли я відступлю від цієї присяги, то покарає мене закон Сірого Ордену і спаде на мене зневага моїх братів та всього українського народу!

Яким тепер стане його життя?

— Не займай! — крикнув гасло характерників Корній.

— Не займай! — прогриміли молоді горлянки хором, а вчителі пальнули в небо з піштолів.

Позаду них голосно забили литаври і запалало багаття.

— Аркан! Аркан!

Юнаки підхопилися та розсипалися по лузі. Взялися за плечі, стали в коло. Барабани відбивали незмінний войовничий ритм: бам-бам, бам-бам, бам-бам.

— Гей, заграйте в бубни! Гей, цимбали — грайте!

Нові постріли бахкали навколо. Велетенська ватра розквітла полум'яною квіткою і молоді характерники закрутилися навколо неї у древньому танку посвяти.

— Вийшли ми на доли! Вийшли ми на гори!

Северин танцював з усіма, дико і весело. У ці секунди він відчував лише плечі сусідів, пружну землю під ногами, поли кунтушу, що розліталися орлиними крилами, та ритм, що не давав тілу спинитися, а думкам — повернутися.

— Ворогам Вкраїни, а собі на славу!

Кров вирувала, обличчя розпашіле від багаття, на вустах сяяла щаслива усмішка, і захват відносив далі, по колу, разом із новим життям.

Дитячу мрію здійснено.

— Не займай! Не займай! Не займай!

Северин став характерником, братом серед братів, поріднених прокляттям, клятвою та справою.