Аркан вовків

Розділ 9

«Щезнику від Павича.

Нас дурять, брате. Замішана вся Рада Сімох! Вони приховують правду про смерть твоєї мами.

Треба зустрітися. Тільки наша київська ватага. Нікому не довіряйте! Якщо спіймають — всьому кінець. Будьте обережними.

Чекатиму щоночі під дубом біля села Тихі Броди починаючи від післязавтра. Два тижні. Опісля мушу змінити схованку та не знаю, коли зможу вийти на зв'язок. Нехай Мамай допомагає».

Пилип задумливо потер лоба, Гнат сплеснув у долоні, а Ярема заревів:

— Він живий!

Северин цитьнув на нього, бо Марко міг почути.

— Гівнюк! Ми тут вітер у полі ловимо, а він сховався, — сказав Гнат.

— Сподіваюся, що він цілий та здоровий, — прошепотів Ярема. — От тільки лист бентежний. Що він такого дізнався?

— Гадки не маю, — відповів Северин.

— Звучить паскудно, — резюмував Гнат. — Що робити будемо?

Северин не встиг відповісти, як позаду намалювався Марко.

— По конях, — оголосив призначенець. — Ще одне село треба сьогодні опитати.

Ватага перезирнулася. Чорнововк мотнув головою, мовляв, пізніше. Характерники мовчки розсілися верхи, а Вишняк провів їх підозріливим поглядом.

Дорога, дощ, люди по корчмах: ні, панове, не бачили такого, вашого брата тут рідко зустрінеш; хрестик біля села на Вишняківській мапі пошуків, знову дорога... Все минало повз увагу Северина.

Невгамовний Савка! Балакучий та веселий мрійник, який хотів прославитися та стати народною легендою. Що ти знайшов такого небезпечного?

Северин спробував уявити, що відчуває людина, за якою полює Сірий Орден: ані хвилини спокою, віч-на-віч проти всього світу, загнаний одинак. Мабуть, так почувалися недобитки Вільної Зграї, які переховувалися від призначенців... Проте вони заслуговували на смерть, а Деригора не скоїв нічого лихого.

Найперше, що Северин зробив би на місці Павича — викинув перо, що привертало забагато уваги, поголив голову та поміняв коня... І забився би подалі від усіх позначок в атласі характерників.

Савко, що ж ти такого відкопав? Написав тоді, коли вони зневірилися, відкрив таке, через що має переховуватися, дізнався правду про долю мами...

— Голова у хмарах! — гарикнув на вухо Вишняк.

Загартований Шаркань, який не боявся пострілів, тривожно заіржав.

— Ні-ні, я все чую, — сполохався Северин.

— Тоді відповідай на моє питання.

— Е-е-е... можете повторити?

— Нічого ти не вчишся, телепню, — зітхнув Марко. — Той із хрестами волав про вкрадену монету. Що він мав на увазі?

— Він мав на увазі оце, — Северин неохоче дістав таляр та передав командувачу. — Знайшов її на землі.

— Вирішив не повертати?

— Якби вони ввічливо поводилися, то повернув би.

Марко уважно розглянув монету, кивнув і обережно віддав Северину.

— Я теж засмутився би його втраті. Колекційний таляр вартує бійки.

І призначенець поїхав собі вперед. Северин здивовано подивився в спину Вишняку. Він очікував прочуханки, але натомість уперше побачив у командувачі... людину?

Гнат на здивований погляд Чорнововка вишкірився.

— Старий чорт натякає, що за можливості тебе відгамселить і забере таляр собі.

— Добрий ти хлопець, брате Енею.

— У Дикому Полі всі такі, приїзди на гостину.

Северин сховав таляр до невеличкого таємного гаманця, що носив на тілі під сорочкою. Скільки інколи може вартувати невеличкий шматок металу!

Надвечір розбили табір просто неба.

— Щезнику, Малюче, Енею! Нумо до мене, — покликав Пилип.

Не виказуючи здивування, юнаки підійшли до таврійця. Той тримав у руках лука, а на спину закинув сагайдак.

— Гайда перемовимося, — прошепотів Олефір ледь чутно.

Він рушив до поля, а решта потягнулися за ним.

— Куди це ви зібралися? — здивувався Вишняк.

— На полювання, — відгукнувся Пилип.

— Ти завжди один на полювання ходиш, навіщо тобі ці троє?

— Треба ж їх колись навчати.

Брати вийшли у сутінкове поле. Пилип жестом наказав зупинитися, накинув стрілу на тятиву, обернувся і сказав:

— Чекайте тут. Без галасу.

Ярема та Северин розкурили люльки, Гнат жував травинку. Пилип повернувся через десять хвилин із підстреленим кролем.

— Вчитель полювання із тебе не дуже, братику, — зауважив Яровий.

— То було сказано, аби не викликати підозри у Вишняка.

— Я жартував... Не зважай.

Северин одразу перейшов до справи.

— Мусимо їхати на зустріч, — рішуче мовив він. — Треба лише правильно донести до Кременя та зробити це сьогодні, без зволікань.

— Точно. їхати туди дня зо два, — погодився Гнат.

— Я теж хочу скоріше побачити Павича, але чого не можу второпати: що ж він такого дізнався? — мовив Ярема. — Що змусило його залягти під очерет? У мене самі питання...

— Відповіді у Савки, — відповів Чорнововк. — Треба поїхати та дізнатися.

— Погоджуюся з братом Малюком. Це дуже дивне послання, — додав Пилип. — У мене також є певні сумніви і багато питань. Я волів би знайти відповіді перед зустріччю.

— Про що мова? Які ще питання, які сумніви? — Северин думав, що вони вирішать усе швидко. — Тут і обговорювати нема чого!

Гнат своїм виглядом випромінював ті самі почуття.

— Першого листа Павич надіслав брату Енею, бо з ним побився об заклад, — нагадав Пилип. — А другого він надіслав брату Щезнику.

— Чом й би ні? — розвів руками Северин. — Я ж розбив їхній заклад.

— Я теж так спочатку подумав, — погодився Пилип. — А потім згадав фразу «вони приховують смерть твоєї мами».

— І що з нею?

— То був гачок, — таврієць уважно на нього подивився. — Розумієш? Нині тобі кортить дізнатися більше, ти готовий мчати світ за очі.

— Звісно, — не сперечався Северин. — А тобі хіба не кортить?

— Бачиш? Мету досягнуто. Без жодних сумнівів ти стрімголов прагнеш їхати на зустріч. Це і є гачок.

— Не розумію, до чого ведеш. Ти у чомусь сумніваєшся, брате Варгане?

— Так, — кивнув Пилип.

Гнат сплюнув.

— Мене тривожить відсутність конкретики, — продовжив Олефір. — Що за небезпека? Від кого йде?

— Сказано ж, уся верхівка Ордену, — нагадав роздратований Северин.

— Це надто загально.

— Бо він писав поспіхом і не мав часу на подробиці.

— Звідкіля тобі знати? Ти виправдовуєш і захищаєш його повідомлення, тому що воно зачепило тебе. А я намагаюся обдумати все без зайвих емоцій.

— І як? Обдумав?

Пилип кивнув.

— Тривожний тон і відсутність доказів наштовхує на думку, що головна мета цього повідомлення — посіяти неспокій та недовіру. Я припускаю, що лист мав нас збентежити, аби ми забули про безпеку, та виманити без супроводу туди, де цілком можливо чекатиме пастка.

— Бридні! — гарикнув Гнат.

Уперше він сказав щось Пилипові з першого вечора їхнього знайомства. Він шалено вирячив очі та розмахував руками, немов млинок:

— Прискіпався невідомо до чого! Трясця! Може, він ще мав поцікавитися, як наше здоров'ячко та скільки разів ми сьогодні посрали, га? Навіщо Павичу заманювати нас у якусь довбану пастку, що ти, в біса, таке верзеш? Звинувачуєш у зраді, бо, бачте, не сподобалось, як написали листа? — Гнат затряс руками, і Северин посунувся так, аби стати між ним та Пилипом. Ярема став поруч. — Він каже, що голови Ордену приховують таємницю? Та вони сидять у таємницях як свині у багні! Це не новина. Гляньте на Кременя! Зуб даю, що він причетний. Чому вони так наполегливо шукають Павича? Попередніх зниклих вони шукали так само довго? Чому, коли зник Северин, ніхто навіть не думав, чи рушати на його пошуки? Чому це, курва, не викликає ніяких підозр?

Гнат кілька секунд переводив подих, а затим продовжив:

— Їхня головна мета — Деригора! Брат Павич викопав щось, що можна розповісти тільки опівночі у безлюдному місці. Крім нас у нього більше нікого немає, чорт забирай! А ви, заячі душі? Ставите під сумнів брата? Боїтеся почути правду?

— Не боюся. Я вже проклятий, — сказав Ярема. — Ти думаєш, Кремінь причетний?

— І до ворожки не ходи! Згадай наше знайомство. Він вдавав із себе іншу особу! Що йому заважає дурити нас далі?

— Він призначенець. То була перевірка, — зауважив Пилип.

— Ага, це він так сказав. А насправді? — Гнат рішуче махнув рукою. — Скажу так: треба менше балакати та їхати на зустріч. Я готовий почути будь-яку правду, навіть якщо після того доведеться ховатися по кролячих норах від усього куреня вартових. І мені чхати, що ви там думаєте. Якщо потрібно, то й сам поїду. Павича одного не кину!

— Не гарячкуй, братику. Хай краще брат Щезник скаже, що він мав на увазі під правильним донесенням думки до брата Кременя. Ми ж йому не скажемо, що Діва Марія своєю благодаттю надіслала осяяння з небес, і ми раптом зрозуміли, де шукати брата Павича.

— Ми скажемо частину правди, — оголосив Северин. — Я повідомлю, що отримав послання від Деригори. Місце зустрічі назву правильне. Але дату зміню на кілька днів пізніше.

Вони слухали уважно. Раптом Чорнововк зрозумів, що його місце у ватазі змінилося: раніше він був рівнею, одним із чотирьох, а після вбивства батька заробив у їхніх очах великий авторитет... І Северин вирішив ним скористатися.

— Коли Кремінь спочиватиме в обіймах Морфея, ми самі зустрінемося з Павичем, та дізнаємося, що, трясця, коїться.

— Погоджуюся, — сказав Гнат.

— Ви не прислухаєтеся до моєї думки, — мовив Пилип. Розум підказував Северину, що зауваження Олефіра мали слушність (як завжди), але він свідомо відкидав їх, бо не хотів мати жодних сумнівів у власному рішенні.

— Ти проти зустрічі? — у лоба спитав Северин.

— Аж ніяк. Але я вважаю, що Кременю треба розповісти всю правду. Ви не думали, що Савку могли примусити надиктувати цього листа?

Гнат гнівно сопів. Северин не знаходив слів для відповіді. Ярема супив брови та погладжував бороду.

— Якщо там чекатиме засідка, Щезнику?

Северин знав, як на це відповісти.

— Тоді ми її усунемо самостійно. Доведемо брату Кременю, чого ми насправді варті!

Северин дістав срібного ножа і підкинув його, як підкидав Захар — аби лезо зробило один оберт. Гнат скинув кулак із переможним кличем, Ярема кивнув.

— Пропоную голосувати, — сказав Пилип. — Хто за те, щоби розповісти брату Кременю все?

І сам підняв руку.

— Хто за те, щоб зустріти Павича без зайвих очей та розібратися з усім самостійно? — спитав Северин.

До його голосу приєднався Гнат.

Три погляди вперлися в Ярему. Той похмуро копирсав чоботом старий покинутий мурашник.

— Вирішуй, ясновельможний! Якщо буде два на два... Не ускладнюй нам життя.

— Давай, Малюче, — підбадьорив Северин.

Яровий поправив очілля і пробурмотів, не підіймаючи погляду:

— Обираю зустріч без Вишняка.

— Оце справа!

Северин та Гнат одночасно ляснули його по спині. Таврієць підібрав впольованого кроля та рушив назад до табору. Шляхтич наздогнав його з винуватим виразом обличчя.

— Братику, вибач, що я тебе не підтримав...

— Маєш право, — стенув плечима Пилип.

— Савка просив не розповідати... Шкоди не буде. А розкрити карти Кременю ми завжди встигнемо. Так же?

Пилип знову стенув плечима.

— Не ображаєшся?

— Розум не ображається, коли до нього не прислухаються.

Ярема полегшено зітхнув і поквапився змінити неприємну тему.

— Слухай, а ти завжди дичину убиваєш за десять хвилин?

— Інколи за двадцять. Буває за тридцять. Залежить від місця.

— Але ти постійно зникаєш на дві години, якщо не більше.

— Хочу побути на самоті, коли маю таку нагоду.

Яровий розсміявся та після повернення до табору заходився білувати кроля.

Северин зібрався з думками, пробубонів кілька разів заготовані фрази так, аби не збитися, та підійшов до Марка, який гострив маленького захалявного ножа.

— Брате Кременю, мушу вам повідомити важливу новину.

— Слухаю.

— Я отримав повідомлення від Савки Деригори.

***

До села Тихі Броди вони дісталися по обіді та оселилися в гостинному домі з нехитрою назвою «U kovalja». Колись на цьому місці справді стояла кузня, яка згоріла вщент двадцять років тому. Тепер про неї нагадували питне древні діряві міхи, прибиті над воротами.

Марко замовив окрему кімнату собі та спільну, на чотири ліжка, ватазі. Сухо відмовився від послуг пухкої чорнявої молодиці, яка з лукавим виразом обличчя запропонувала веселу годинку. Дівчина образилася та перевела увагу на молодших характерників, але і тут її відвадив Вишняк.

— Збори завтра ввечері на шосту годину. Доти маєте вільний час. Вимийтеся, відпочиньте, погуляйте між людей. Встрявати у будь-які неприємності забороняю. Покидати село також забороняю. У разі чого, приходьте до мене.

Марко зачинився у себе в кімнаті.

— Спекатися його було легше, ніж я очікував, — сказав Северин.

— Думаю, ми йому остогидли не менше, ніж він нам, — припустив Ярема.

— Чарівна панно, — Гнат підкрутив вуса та підійшов до зажуреної дівчини. — Чи не почулося мені, що ви пропонували веселенько провести час?

Молодиця засяяла посмішкою та повела Гната за собою.

Він повернувся за півгодини та, сповнений ентузіазму, сів за листа цукерочці Орисі. Пилип без попередження зник, Ярема вирушив поїсти, а Северин місця собі не знаходив і не міг збагнути, як решта може так спокійно займатися буденними справами — адже сьогодні вночі вони йдуть на зустріч із Савкою!

Звістці Марко радів так сильно, що аж затряс Северинові руку та прожогом помчав до дуба. Йому і на думку не спало запідозрити Чорнововка у брехні.

Два дні дороги промайнули непомітно, але останні години перед зустріччю повзли равликами. Ярема після обіду захропів, Пилип не повернувся, Северин також поїв і вирішив узятися за редагування Гнатового послання.

— Це зайве, — примовляв він, похитуючи головою. — І це.

— Що не так? — Гнат стривожився, наче відмінник, який угледів, що учитель супиться під час перевірки його твору.

— Не варто писати, що ти уявляєш її обличчя, коли злягаєшся з іншими дівчатами. Орися навряд чи від цього зрадіє.

— Але так вона знатиме про силу моїх почуттів! Що ті дівки ніщо у порівнянні з нею! Всі мої думки крутяться лише навколо її чудових...

— Ні, друже, з вихованкою Інституту благородних дівиць таке не працює, — відмовив Северин, рішуче викреслюючи кілька рядків.

Гнат повився смутком, але протестувати не став.

Северин виправив останні помилки, виставив коми і повернув листа.

— А загалом як?

— Значно краще. Жодної брутальності! Ти робиш успіхи, брате Енею. Переписуй начисто і ще встигнеш відправити.

Бойко завзято сів переписувати листа. Від старанності у нього всі пальці вкрилися синім чорнилом.

Ярема прокинувся, оглянув кімнату сумним поглядом і сказав:

— Наснилося мені, наче ми знову в «Діамантовому палаці»... Ех, доля сіроманська!

Пилип не повертався.

— Можливо, Бурана до коваля підкувати повів... чи сидить десь на самоті, ви ж його знаєте, — казав Северин.

— Можливо, він чекатиме нас біля дуба, — припустив Ярема.

— Можливо, він не прийде, — злостиво сказав Гнат.

О десятій вечора Пилипа не було.

— Збираймося, — наказав Северин.

Характерники перевірили зброю, накинули опанчі з каптурами, перевірили, чи не ходить поблизу Вишняк, та покинули гостинний дім. Коней залишили у стайнях, аби не привертати зайвої уваги.

— Ух, братики, я аж трясуся, — пробасив Ярема.

— Я також переживаю.

— Чисто як баби, — пхекнув Гнат і підкрутив вуса.

Нечисленні селяни про всяк випадок обходили три невідомі постаті у каптурах широким колом.

За день хмари розійшлися і світ умивався у місячному сяйві. Під зоряним небом вони наближалася до лісочка, біля котрого височів самотній дуб із червоним листям. Тут не було ані душі: не чулося навіть брехання собак із віддалених селянських подвір'їв, лишень стрекотіли цвіркуни та посвистував вітер.

Від гостинця відщепилася стежка до дуба.

— Якби Пилип чекав нас, то чекав би тут, — припустив Ярема.

— До дуба хтось підходить, — зауважив Гнат.

Серце Чорнововка забилося швидше, по тілу прокотилася холодна хвиля. Характерники прискорили крок, допоки не розгледіли постать.

— То не Пилип, — зауважив Северин.

— І не Савка, — додав Гнат. — Зависокий.

Та дістав близнючок.

Северин оголив срібного ножа, дотик до його руків'я заспокоював. Ярема взявся за пірнача.

Постать, яка підійшла до дуба, підняла порожні руки догори. Трійця наближалася повільно, доки не розгледіла замотаного в опанчу чоловіка. У місячному сяйві було видно його кривого рота і подерте ліве вухо. Незнайомець покрутив долонями та сказав:

— Я беззбройний, панове. Доброї ночі, — він трохи шепелявив. — Ти, певно, Еней, — сказав Гнату.

— Ти, безперечно, брат Малюк, — кинув Яремі.

— Брат Варган? Ні, той має довгу косу. Отже, ти Щезник!

— А ти хто, в дідька, такий? — спитав Гнат. — Ми чекали зустрічі з...

— З Савкою, я знаю. Брат Павич прислав мене сюди та розповів, кого очікувати. Він просив передати це за доказ довіри.

Незнайомець потягнувся до внутрішньої кишені. Северин приготувався метнути ножа. Йому сильно не сподобалося, що замість Деригори їх зустрів якийсь підозрілий тип, про котрого в листі не йшлося ані словом. Можливо, Пилип мав рацію і вони потрапили в пастку.

На долоні незнайомця заблищав великий золотий перстень, який було важко не впізнати.

— Чому брат Павич не прийшов особисто? — спитав Ярема.

— Обережність і знову обережність, друже. Моє життя вартує менше... Я старий, мною можна ризикнути, — незнайомець посміхнувся. У нього не вистачало двох нижніх кликів. — Савка не повідомив, наскільки великі ставки у цій грі?

— Де він? — спитав Северин.

— Я проведу вас до нього.

— Ти справді вважаєш, що ми підемо за незнайомцем кудись уночі? — Гнат коротко розсміявся. — Нема дурних.

— Можете не йти, мені байдуже, — відповів чоловік. — Зрештою, це ваш друг. Я лише провідник.

— Провідник у пастку?

— Не збираюся вас переконувати, — незнайомець сховав персня Деригори.

— І далеко йти? — спитав Северин.

— Годину. Очі не зав'язую, зброю не забираю, на прогулянці не наполягаю. Якщо це пастка, матиме можливість захищатися, — незнайомець сів біля дерева, притулився спиною до стовбура. — Вирішуйте самі. Я почекаю трохи та піду, з вами чи без вас.

— Чому така, курва, секретність?

— Тому що інакше нам не вижити.

Трійця переглянулася.

— Я йому не вірю, — мовив Ярема. — Павич про нього не згадував.

— Та годі тобі! Треба йти, — сказав Гнат. — Нас там Савка чекає! Ти ж бачив персня.

— Його могли зняти з тіла, братику.

Северин закусив губу. Хто цей чоловік? Чи можна йому довіряти? У що вляпався Деригора? Цього вони ніколи не дізнаються, якщо зараз не підуть.

— Я йду, — мовив Чорнововк.

Провідник кивнув, мовчки розвернувся та пішов до лісу. Трійця, не ховаючи зброю, вирушила за ним.

Пройшли небагато: біля дерев почувся знайомий голос.

— Ані руш.

Вийшов Марко з піштолем у руці. Він тримав на мушці безіменного провідника.

— От срака, — видихнув Гнат.

Незнайомець повільно повернувся до Вишняка.

— А ви ще питали, навіщо секретність, — сказав він і одним різким рухом скинув опанчу, під якою були лише штани.

Опанча полетіла в один бік, а чоловік рвонув у протилежний. Гримнув постріл.

Він змінився за мить. Северин навіть не встиг розгледіти його перетворення, як зі штанів за землю вискочив вовк із подертим вухом.

Звір помчав до гущавини. Свиснула білопера стріла, чиркнула його по боку, вовк вискнув і помчав швидше. Друга стріла влучила в стовбур дерева, за котрим він зник. Вишняк хутко скидав із себе одяг.

— Енею! Щезнику! За мною по сліду крові!

Гнат кинув шаблі та заходився роздягатися.

— Варган і Малюк — на чатах!

Марко, уже без одягу, чиркнув по долоні ножем і провів кров'ю по губах, перетворився на худого світлого вовка та дременув до лісу.

Северин забарився, геть збитий з пантелику. Чи Савка у безпеці? Чи Кремінь становить для них загрозу? Хто з них бреше?

Гнат часу на сумніви не витрачав. Перед перетворенням він повернувся у бік Пилипа, що наближався з луком у руках, та прокричав:

— Щоб тобі повилазило, клятий юда!

І великий темно-сірий вовк помчав у ліс.

Северин від адреналіну не відчував холоду жовтневої ночі. Обережно сховав потаємного гаманця з таляром між інших речей, кинув промовистий погляд на Пилипа та розрізав пальця.

— Я — вовк.

Запах чужої крові ударив по ніздрях, наче то був запах свіжої випічки.

Пахне солодко.

Тепер він був хижаком, який переслідував здобич.

Серед симфонії лісних шерехів окремо чулися вовки, що бігли крізь хащу, а серед букету лісових запахів аромат крові був найяскравішим. Запах дражнив, кликав, манив... Швидше!

Северин наздогнав Гната і вони помчали разом. Дерева скінчилися, молоді вовки вискочили до урочища, попереду розгледівся Марко, а далеко-далеко попереду — втікач.

Хто він? З якого куреня? Що його насправді пов'язувало з Савкою?

Він слабшає.

З урочища вискочили на поля, а потім пробігли біля невеличкого хутора, звідкіля забрехали потривожені собаки.

Приручені нікчеми.

Вони наздогнали Марка і тепер летіли трійцею. Запах крові посилювався, переслідуваний почав скидати темп... Але попереду текла річка, яку Северин не бачив, але гарно чув. Утікач прямує до неї: намагатиметься збити зі сліду.

Не допоможе.

Перед темною смугою Марко зупинився, Гнат влетів було у воду, але побачив, що інші встали та очікувально подивився на них. Марко прогарчав, вказав лапою на Северина та протягнув її у бік правої частини річки. Гнату він наказав рухатися далі, вперед, а сам поплив ліворуч.

Северин пробіг бережком і стрибнув у воду. Було прохолодно, але приємно — саме те, що потрібно після стрімкої гонитви. Без хутра він би, певно, замерз до кісток.

Навряд поранений звір витрачатиме сили, аби плисти проти течії. Северин вибрався на берег, обтрусився, здійнявши навколо себе бурю краплинок, принюхався: потрібного запаху не було. Він покрутився, пробіг ще трохи праворуч. Порожньо.

Він унизу.

Знизу по річці донеслося протяжне виття. Хтось вийшов на слід. Северин помчав із відновленими водою силами, побачив Гната, за ним — Марка, а затим повернувся сильний запах крові.

Запах здобичі.

Легка пожива.

Вовк із подертим вухом чекав неподалік. Трійця знайшла його біля самотнього дерева — той лежав, поклавши голову на лапи, і важко дихав. Коли вовки наблизилися, одинак підняв очі, із зусиллям зіп'явся на лапи та прогарчав: без бою не здамся. Його бік перетинала глибока рана. Срібний наконечник... Якби трохи ліворуч, то незнайомець нікуди б не втік.

Йому не жити.

Гнат став навпроти вовка та вищирився, Марко обережно узявся заходити праворуч. Северин вловив його маневр та пішов з лівого боку.

У вовка не було шансів. Він смикнув хвостом, голосно загарчав на Гната, клацнув іклами на Северина — двох нижніх зубів не вистачало.

Вчепися йому в горло.

На місці Марка виросла людська постать. Тільки-но вовк із подертим вухом обернувся, як кулак зацідив йому прямо між очі. Хижак упав непритомним.

— Готово, — відзначив Вишняк.

Северин за звичкою хотів викликати спогади про Ліну, як робив це від першого перетворення, але зупинився, крутнув головою, натомість згадав маму, її руки, її посмішку...

Навіть не спробував його крові!

— Я — людина.

Коли він перекинувся, Марко шепотів над пораненим вовчим боком закляття, а Гнат на нього вибалушився.

— Характерник найбільш уразливий у мить перетворення, — казав Вишняк спокійно, наче вони сиділи у таборі біля вогнища. — Але, якщо увага противника розпорошена, можна провернути зухвалий трюк. Мотайте на вуса, допоки я живий!

Марко обійшов галявину, зірвав кілька листів подорожника, поплював, заліпив борозну на сірому боці, після чого закинув вовка на карк. Він був схожим на первісного мисливця — голий, бородатий, вимащений кров'ю, зі здобиччю на плечах.

Гнат та Северин перезирнулися.

— Де тут, трясця, дорога? — пробурмотів Вишняк, роздивляючись. — А, байдуже. Ми пробігали через хутір, туди і рушимо.

— А якщо він опритомніє? — поцікавився Гнат. — Знову гепнути по довбешці?

— Він ще кілька годин не очуняє, забагато крові втратив. А потім ми його зв'яжемо.

— Що робити з нашим хутром? — спитав Северин.

— Нема часу на вогнище, — відповів Марко. — Викинь у річку.

І голий характерник із величезним вовком на спині пішов назад.

***

Лукерія завжди вставала найпершою. Поки родина додивлялася останні сни, вона тихо вбиралася, брала цеберко та йшла доїти корову. Так відбувалося щоранку протягом багатьох років, і жодна негода не могла зашкодити цьому ритуалу.

Але сьогодні його порушили.

— Хай Бог допомагає, хазяйко, — почула Лукерія.

Песики Білик і Рудик прокинулися, підвели кудлаті голови в бік прибульців та загавкали. Лукерія протерла очі: здалося, що досі не прокинулася.

За тином, наче у чудернацькому сні, що їх Лукерія бачила у дівоцтві, стояли троє голих чоловіків, укритих з ніг до маківки гусаками холоду. Стояли без жодної нитки на тілі, у чому мати народила, демонструючи розвинені м'язи. Навіть найстаріший, з сивиною в бороді, не мав на животі натяку на пивний горбок. На його плечах спочивав здоровенний непритомний собацюра, схожий на вовка.

— Господи, — Лукерія перехрестилася.

— Ви не лякайтеся, — старий передав собаку юнакові з оселедцем, що мав на грудях невеличкий малюнок у вигляді кола. — Я чумак Андрій Сиволап, а це мої сини. Нас пограбували... А Сірка нашого поранили, коли він мажу захищав. Може, хазяйко, у вас знайдуться якісь старі речі? Не годиться нам отак у жовтні розгулювати...

Чумак говорив із поштивою, трохи ніяковою усмішкою і Лукерія одразу повірила йому.

— Пресвята Богородиця, — вона сплеснула руками. — От лишенько! Що ті сердюки роблять, коли чесних людей кляті розбійники грабують, останню совість продали...

— Такі часи, — покивав чумак. — Грошей у нас тепер немає, то, може, у вас знайдуться старі речі, які не шкода задарма віддати трьом безштанькам?

— Ох, бідолашні, — сплеснула руками жінка. — Живемо ми бідно, зайвого нічого не маємо. Але я вам стару скатертину поріжу, то ви принаймні сороми прикриєте!

Лукерія розглядала сороми з потаємним задоволенням, про що нікому й ніколи в житті не зізналася б. Хто би міг подумати, що серед чумаків трапляються такі стрункі красені?

Білик і Рудик перестали брехати та дивилися на трійцю, як на своїх найкращих друзів. Стара, ледь не прозора скатертина, прикрашена численними плямами, з тріском перетворилася на пов'язки навколо стегон. Їх закріпили мотузкою, подарованою щедрою Лукерією, а залишками надійно зв'язали писок та лапи «Сірка».

— Аби не вирвався та не подер нікого, коли до тями повернеться, — пояснив другий із чумацьких синів — із чорним волоссям до плечей та колючим поглядом.

— Дякуємо, хазяйко! Виручили ви нас, — чумак вклонився. — Вибачайте за наше нахабство...

— Та що ви, — Лукерія стрельнула на нього очима з-під вій. — Під одним небом живемо! Чим могла...

— Всевишній вас нагородить, — чоловік широко всміхнувся. — Довгії літа вам та гарних врожаїв!

Трійця розкланялася та пішла геть. Які приємні чоловіки, подумала Лукерія. І в таку халепу вскочили... З рідних ніхто навіть побачити не встиг. Тепер розкажеш — не повірять!

— Може, поснідаєте? — гукнула вона навздогін.

— Час не терпить! Мусимо йти, хазяйко, — бородань помахав їй рукою.

Лукерія усміхнулася, як не всміхалася з давніх-давен, та рушила до корови, як це було щоранку протягом багатьох років.

Северин поправив вузол, що тримав на стегнах шматок скатертини, ступив на гострий камінчик, тихо вилаявся. Йти голяка лісом до біса незручно, а особливо вночі, коли вони вимилися у річці та цокотіли зубами від холоду, після чого довго бігли, аби зігрітися.

Гнат запропонував по черзі перекидатися, але Марко відмовив, пояснивши, що цим вони скористаються у крайньому разі.

— По-перше, вам не можна так багато перебувати у вовчому тілі. По-друге, на голодний шлунок цього робити не варто, особливо коли попереду неблизька дорога, яку треба подолати пішки.

Назад поверталися по кривавому сліду, а бранця передавали одне одному на карк, аби по черзі живитися теплом хутряного тіла. Бранець рятував від холоду. Пощастило також, що ніч стояла безвітряна, а коли вони полишали хутір із доброю господинею, то зійшло сонце.

Характерники вийшли на вказану Лукерією дорогу та рушили в напрямку Тихих Бродів. Дорога була порожньою, але Вишняк мав переконання, що їх візьмуть до першого ж воза.

— Виглядаємо ми дико, — зауважив Гнат.

— Люди у нас добрі. Легенда про чумаків і пограбування завжди працює, тож її запам'ятайте. Тільки справжнім чумакам не розповідайте, бо одразу закидають питаннями на кшталт звідки їхали, що везли, чому не з валкою. Тому для них краще вигадати щось інше або скажіть правду.

— Почуваюся бовдуром, — мовив Северин, поправляючи пов'язку на стегнах.

— Дарма. З довгими гонитвами у вовчій подобі і не таке трапляється, тож звикай, — відповів Марко. — Ситуація неприємна, особливо по холоду, але далеко не найгірша. Повір, ти потім згадуватимеш її за гальбою пива!

Вишняк поводився дивно. Не сказав жодного докору за нічну авантюру та обман, перебував у доброму гуморі та напрочуд багато базікав. Можливо, аби відволікти увагу від скрутного становища, припустив Северин.

— Я помітив, що він перетворився неправильно. Тобто моментально, без крові та слів, — зауважив Гнат.

Марко поскуб бороду і спитав:

— Вчителі вам не розповідали, так?

Обидва похитали головами.

— Вони й не мали. Я теж не мав би, бо це мало відкритися лише через п'ять років від ночі срібної клямри. Але коли вже так склалися обставини, — Марко передав бранця до Северина. — Грійся, бо тремтиш, як цуцик. Отже, відкрию секрет. Секрет полягає у тому, що насправді для перетворення ані крові, ані формули не потрібно. Це штучна чара. Достатньо трохи потренуватися і можна перетворюватися без неї.

— Курва!

— Що ти сказав?

— Вибачте.

— Але навіщо? — спитав Северин. Він відчував, як на плечах повільно дихає вовк. — Хто це вигадав?

— Мудрі люди вигадали. Ті, що заснували Орден. Навіщо, питаєш? Бо ритуал, який відділяє тебе від обернення, неймовірно важливий. Це наріжний камінь, межа між тобою та Звіром. Це замок на дверях між двома сутностями. Розумієте? Ви мусите дотримуватися ритуалу, бо без нього ризикуєте стати легкою здобиччю Звіра. Ви хоч раз до цієї ночі бачили, щоби характерник обертався без нього?

— Ні.

Северин спробував згадати, як перетворювався батько.

— Тому що бар'єр, — провадив Марко. — За будь-яких обставин треба витратити кілька секунд на кров і формулу! Інакше Звір поступово заволодіє вами. Повільно, потроху, ви зруйнуєте стіну та протопчете шлях для нього.

Гнат переніс полоненого із плечей Северина на свої.

— Якщо обертатися, коли заманеться, просто силою волі, то швидко забудете, де пролягає кордон. Ваша особистість поступово зруйнується, — продовжував характерник. — І зрештою ви програєте. Звір уміє чекати.

Чорнововк згадав багряні очі, що впилися в нього страшним незмигним поглядом.

— Навіть осавули Ради Сімох проводять ритуал, — підсумував Марко. — Тільки одна мені відома група свідомо відмовилася від нього.

— Вільна Зграя, — випалив Северин.

— Так, — кивнув Вишняк. — Тому, коли цей пан прийде до тями, я прикладу зусиль, аби дізнатися, куди він так прагнув вас відвести.

— Холера, — розгублено пробурмотів Гнат і покосився на вовчий писок, що звисав йому з плеча.

Вишняк не помилився: їх підібрав найперший віз. Худий чоловічок у смішному ковпачку саме їхав до Тихих Бродів порожнім, і характерники зручно вмостилися: Северин та Гнат застрибнули з вовком до порожнього воза, а Марко сів біля візниці. Вони розважали добродія історією пограбування, вигадуючи подробиці прямо на ходу, на що чоловічок зойкав та сторожко перепитував, де саме то відбулося і що вони тепер робитимуть.

— А вам є куди ото піти?

— Та є, дядьку, не турбуйтеся. Там наші товариші чекають, одяг та грошву дадуть, а потім ми з сердюками тих вишкребків знайдемо.

— А, наївні, — відмахнувся чоловічок. — 3 тутешніми сердюками ви тільки корчму найближчу знайдете. Діжку пива вони переможуть! А тільки вийде якийсь чмир із самопалом, то вони навтьоки. Накивають так, що потім не знайдете. Краще пошукайте собі справжніх вояків, не пошкодуйте грошей, бо вправні найманці ваше майно точно знайдуть.

— Маєте рацію.

— Я тут усе життя прожив! А там, звідкіля ви приїхали, сердюки поводяться інакше?

Марко розповідав за сердюків, а чоловічок послухав і перескочив до болючої теми, як його численні куми потерпали від нестерпних дружин.

— А ви, пане, одружений?

— Вдівець, — відповів Марко.

— Пощастило!

Сонечко припікало, і Северин, зігрівшись, зрозумів, що його мучить страшний голод. Гнат закуняв.

— А з собакою вашим що не так? — спитав чоловічок, оглянувшись. — Здоровецький, наче вовк!

— Та він од поранення збожеволів, — стелив Марко. — Ми його скрутили, бо він нам руки намагався відгризти. Такий добрий песик був... Мабуть, по голові йому добряче приклали.

Чоловічок дуже здивувався, коли вони зістрибнули з воза за милю до села.

— Ви куди? Ще не доїхали!

— Нас біля дуба чекають, добродію.

— Ох, недобре то місце, — чоловічок зірвав ковпачка, наче у церкву зайшов. — Відьмачий дуб! Бачите? Горить уже диявольським полум'ям. Грішника там поховали, чорнокнижника... Недобре місце. Довго біля нього не затримуйтеся.

— Не будемо! Спасибі за допомогу.

Чоловічок кивнув і поїхав собі далі.

Ярема та Пилип чекали під деревом біля охайно складених купок речей. Яровий від погляду на них не втримався та пирснув сміхом.

— Обісратись як смішно, — пробурмотів Гнат, скинув полоненого вовка і почав одягатися.

— Бранець живий? — спитав Пилип.

— Так, — відповів Марко. — Але втратив багато крові.

Поки трійця приводила себе до пристойного вигляду, Ярема з Пилипом схилилися над вовком.

— Скільки він може перебувати у цій подобі?

— Не знаю, — відповів Марко. — Може, кілька годин.

— Чи можна його якось... змусити перекинутися?

— Ні. Все залежить від сили волі. У будь-якому випадку він обернеться: головне, аби перетворення не вбило його, — Марко застібнув жупан і затягнув черес.

— Перетворення може вбити?

— У такому стані — може. Ми лише зупинили кров, а ти поранив його сріблом. Подорожником це не лікується, — Марко глянув на Олефіра. — Брате Варгане, чи можеш сходити до села за їжею? Помираємо з голоду.

— Авжеж, — Пилип без питань покрокував до селища.

— Краще б я пішов... Варган усю ніч не спав. А я, каюся, заснув, — зізнався Ярема.

— Я відправив його не просто так, — тут Вишняк став схожим на старого себе. — Треба поговорити.

Гнат насупився. Северин потупив очі. Ярема зітхнув. Марко обвів усіх важким поглядом та зупинився на Чорнововку.

— Саме через це я не даю других шансів, брате. Ти знову не сказав мені правди. Ти знову підвів мене. І цього разу поставив під загрозу не тільки себе, а й товаришів.

— Це було наше спільне рішення! Ми утрьох проголосували, — вступився Гнат.

— Знаю. Але саме з Щезником я вже мав розмову щодо довіри, — Вишняк похитав головою. — Вочевидь, ви не маєте її до мене. Настільки, що самотужки готові лізти до чорта в зуби. Ви хоча б уявляєте, куди збиралися йти за цим невідомим типом? І що могло статися, якби брат Варган не попередив мене?

Мовчання стало йому відповіддю.

— І не здумайте ображати Олефіра, бовдури, — гримнув Марко. — Він вас порятував, а не зрадив! Без нього ви... Господи Ісусе, навіть не зметикували прийти раніше та розвідати місцевість! Чого вас узагалі навчали?!

Трійця потупила очі. Вишняк опанував себе і продовжив спокійно:

— Одним лише посланням у вас посіяли розбрат, підозри та зневіру. Вас збивали з пантелику, а ви й раді були повірити. Адже страшними таємницями легше виправдати все навколо, чи не так? Скажу якомога простіше: немає ніякого заколоту, страшної таємниці, абощо. Ви переплутали, де свій, а де ворог, і рушили в пастку.

— Ми були готові до неї, — наважився сказати Северин.

— Думаєте, змогли би самотужки протистояти їм? Марко вказав пальцем на полоненого вовка.

— Уявіть, що він зробив із Павичем, аби той розповів усе. Не тільки про себе, а й про вас. Хто ви. Які на вигляд. Що любите, що ненавидите. Уявіть, чим вони його змусили записати це повідомлення. До якої межі довели, що він зрадив вас.

Ярема почервонів. Северин бездумно обривав пожухлу траву.

— Уявіть, що він у полоні вже місяць... І ви ледь не потрапили туди. Через власне невігластво, погорду та самовпевненість.

— Вибач, брате Кремінь, — сказав Ярема. — Ми повелися нерозважливо.

— Так. Вибач, — кивнув Гнат. — Ми напартачили.

— Вибач, — пробелькотів Северин.

— Подякуєте Варгану. Бо дідько знає, що б із вами було без нього, — Марко кинув погляд на вовка. — Сподіваюся, ця пташка зацвірінькає, бо інакше відповіді ми знайдемо нескоро.

Марко пішов до дуба відправляти термінові повідомлення.

Після недовгої мовчанки Гнат і Северин на два голоси розповіли Яремі про гонитву та битву з вовком, про повернення, хутір та дорогу на возі. Найбільше шляхтича вразила згадка про Вільну Зграю.

— Тобто... Ось цей... Він міг...

— Я майже певен, — сказав Северин. — Мій вчитель казав, що Вільна Зграя робила так під час Вовчої війни: виманювала схожими повідомленнями... А я, йолоп, зовсім забув.

— Хіба твій батько не знищив усіх тих недобитків?

— Не всіх. У його списку лишилися десятки імен.

— Але навіщо? — хитав гривою Ярема. — Навіщо викрадати нас? Яка мета? Нащо це робити?

— Гадки не маю. Але Савка у них.

Повернувся Марко і розмова стихла. Гнат та Северин непомітно для себе задрімали та прокинулися, коли прийшов Пилип із кількома паляницями, овочами, сиром та салом.

— Дякую, братику, — сказав йому Ярема. — За все дякую. Ти нас порятував.

— Не варто, — відмахнувся таврієць.

— Ні. Я був йолопом. Ти мав рацію, — наполягав шляхтич.

— Так, я мав рацію, — погодився Пилип.

— І я дякую, — додав Северин.

— А я піду до вітру, — сказав Гнат.

Деякі речі не змінюються, — подумав Чорнововк.

До кінця сніданку дихання бранця почастішало.

— Почув сало, падлюка... Зараз очуняє.

Очі вовка розчахнулися. Він спробував ворухнутися, засичав крізь замотану пащеку, а потім забився у судомах. Його тіло попливло брижами.

— Будьте напоготові, — Марко скочив на ноги. — Якщо розірве пута, спробує втекти!

Мотузки розірвалася разом із хутром. На обличчя характерників порснула кров, а скоцюблене тіло страшно захрипіло. Бранець вибалушив очі, притулив руку до пораненого боку, застогнав і харкнув кров'ю.

— Погано, — Вишняк схилився, проводячи руками над пораненням, шепочучи замовляння.

Полонений знову плюнув кров'ю, завищав голосно, поки не скінчилося повітря в легенях, смикнувся, обвів їх невидющим поглядом, аж тіло його обм'якло, очі заскляніли, а дихання спинилося.

Марко створив нову чару і сильно потрусив чоловіка за плечі. Голова безпорадно мотлялася на розслаблених м'язах шиї. Вишняк навідмаш ударив бранця по щоках, але марно: він бив покійника.

— Трясця, — характерник підвівся і щосили гупнув ногою по землі. — Єдиний слід просрали!

— Не єдиний, — втрутився Пилип.

Марко підняв на нього лютий погляд.

— Що ти маєш на увазі?

— Я обшукав його речі. У кишенях штанів, крім персня Савки, було три таляри і двадцять шелягів. А також один шеляг у чоботі.

— Чудово, брате, — саркастично відповів Вишняк. — І що з цього стане зачіпкою?

— Шеляг із чобота. Він фальшивий.

Пилип передав призначенцю монету. Марко придивився, покліпав очима і раптом зареготав. Його сміх поряд з небіжчиком прозвучав дивно.

Марко кинув шеляга Северину: замість тризуба на мідяку було викарбовано чийсь особистий герб. На щиті, розрізаному червоною стрічкою, бігли два хорти; гасло проголошувало: «Nihil verum est licet omnia». Чорнововк передав шеляга Яремі.

— Щастить нам на монети, — пробурмотів Гнат. — То таляр древній, то шеляг підроблений... Краще би справжніх дукачів знайшли.

— Я знаю цей герб, — повідомив Ярема. — Із нових. Належить магнату Борцеховському.

— Молодець, брате, — зрадів Марко. — Твоє знання виграло нам часу! Отже, шлях лежить до пана Борцеховського.

Він помовчав та закінчив іншим тоном: — Після нього ми з вами розпрощаємося.

— Чому це? — здивувався Гнат.

— Бо я не можу керувати загоном, в якому довіряю лише одному брату із чотирьох.

І Вишняк пішов до дуба.