Апгрейд для Всесвіту

1

Кімнатчина без дверей — це добре, що двері вони заклали. Жодна погань сюди не заповзе. Ніхто не вчепиться в горло посеред сну. Чи то ніч у вікні взялася вихорами, чи пітьма повсякчасна клаптями летить — пофіг. Нехай там собі штормить і псом здихаючим виє, по склу шкребеться та в стіни гримить: а пофіг, братці!

Не тому я не сплю, що боюся не прокинутися одного разу. Не боюся я ні цього, ні іншого, від чого у всіх мороз по шкірі: взнати раптом, що всі ми узяли та й заснули наяву. Що ми вже спимо, немов ведмеді в хугу, і ввижаються нам відображення наші в дзеркалах, і начебто не прокинемося вже, зовсім не прокинемося — ні, я цього не боюся. А якщо навіть і побоююся, то лише трішечки, і тільки тому побоююся, що дізнаватися про це не хочеться. Почути прямим текстом таку про себе притчу, фішку про всезагальну божевільню, де насправді всі давно і міцно припухли, вдаючи, нібито про це не знають, упоперек єства мого і проти шерсті. Ну це я так, образно. Яка шерсть? немає її на мені.

Мій сон не перерветься на світанку, не розколеться від гримотіння будильника. Тягуче зацвяховане сновидіння, яке я вважаю реальністю, несхитне і до одуріння прозаїчне. Я стирчу посеред приміщення без виходу, ні про що не дбаючи, безуспішно колупаю пальцем сталеві стіни, розмовляю з ними — і позіхаю, позіхаю. Я наглухо зачинений у темному нерухомому сні… ніяк не можу висунути ту шухлядку, в яку мене пожбурили. Закинули, немов шматяну ляльку, яка відтанцювала своє. Хто? козли якісь. Навіщо? а просто так.

Та ще віднявши оту ідіотську ідею, та ще за винятком кривої перспективи застрягнути, немов у болоті, уві сні невідомого походження, окрім цього я взагалі нічого вже не боюся. Окрім, звісно, вічної нудьги і сверблячки в центрі спини, у самому центрі беззахисної моєї спини, зверненої до сліпучого місяця, до дворогого дідька у вікні, який майже вислизнув під обрій, але при цьому не забув озирнутися на мою кімнатчину. Я не боюся заснути, ні, просто від самої думки про сон у мене відразу ж загострюється безсоння. Татинка (так її звали), пташинка рання та невтомна, поважала мене, пригадую, за безвідмовну чуйність: у будь-який час, і вночі, й на світанку, з півоберту. Спати безвідмовному та чуйному ой як ніколи…

А чи знаєте, панове, що воно означає — стати господарем власного часу? Це означає цілковиту неможливість хоч якось цей самий час організувати. Спав я перший тиждень зовсім огидно. Днями і добами спав. Надолужував утрачене. Тепер звірію, коли бачу ліжко. Тепер мене в постіль калачем не заманиш.

Та й для чого? Розслабуха, кайфець, музончик із точки, дзиґар у зуби: живи, дими, відтягуйся! Тепло, над маківкою лампа, ноги на стіл задерті, у руці ручка: букви шкрябаю, слова одне до одного припасовую. Творю творіння. Натхненний автор балад. Літописець часу зеро. Що робити, без пристойного заняття зовсім здурієш, розпухнеш від неробства… Ну кросвордик хоч би підкинули!

Нічого при мені зайвого, нічого цікавого. Пошамати — дві коробки банок залізних, свіжатинка у морозилці, хрустких пачок у столі навалом. Вода з крану, чайник електровозний та штабель чайницьких коробочок з різними етикетками; розглядаєш етикеточки — захоплюєшся: наскільки велику планету виздихали, маніяки! Зуміли все-таки. Ніщо не гальмане ошалілих сапієнсів.

Недоліки самітництва: абсолютна відсутність ста грам перед сном (тьху! ото звичка в’їлася! спати, аякже! фігушки! для засудженого сон — як для призовника повістка) — ну, я від цього не страждаю, не згадую навіть. Як-не-як, повеселився на задану тему в молоді літа. Живу, як-не-як, цього факту досить, щоб і нині у радості зберігатися, без міцного і вено-розширяючого. Ніколи мені час убивати, шкода втрачати останні свої деньки. Час узагалі вбивати не варто. Навіть щоб помститися за те, що він із нами коїть.

А в спині моїй, посеред лопаток, кнопка — чи, навпаки, отвір для ключа: «лок» — завмри, тварюко! «анлок» — живи! Лок, анлок! Завмри, живи! Карма, так її! Зрештою, брешу, немає там нічого, я виделкою дотягувався, перевіряв, жодної дірки там, жодної карми; так, пусте відчуття. Звичайнісінький самообман. А от навколишня дійсність, як ти про неї, підлу, не думай — вона, братці, аж ніяк не самообман. Уже якщо вхопить за горло…

Підійду, ха-ха, до вікна; визирну, слово лайливе вивергну… посміхнуся, почекаю трішки, та й сплюну: марно! Там, унизу, — здурілі. Не вдається мені діалог зі здурілими. А шкода. Коло спілкування не вибирають. Треба задовольнятися дарованим…

Погиркують, ікластенькі, сподіваються. Бурчать черевато. Це перевертні, їм кров моя потрібна; не дочекаються. Я ж бо, братці, збираюся решту днів провести у своєму чудовому склепі, у чотирьох стінах салатового кольору, й ні виродки підвіконні, ні собачатина з-під боку (ніяк не зрозумію, шакали це чи все-таки вовки-недоростки) не зможуть до мене добратися.

А нерви в мене як у вола. Вони завивають — я музончик; вони починають шабаш — я, на зло, танцюю з уявною дамою уявний матчиш (матчиш — вид танцю; кросворди — мої університети) чи просто стрибаю чортом навколо столу. Паритет у нас. На мою користь паритет, бо їм сюди не дотягтися, поки птахів своїх страшненьких вони на підмогу не прикличуть. Ну а птахів, пташечок перетинчастокрилих, із крокодилячою мордою, я після Кола й не бачив. Чи то перездихали, чи то непід’ємними вони стали, перехарчувалися людським м’ясом.

2

Коло, земляки, гідне того, щоб його описати. Саме описами я й зайнятий, через обставини і на той випадок, якщо знайдеться кому читати. Чи то Господь у безмежному милосерді створить новий світ, чи то інопланетяни безпристрасні спіткнуться об мій кістяк, усе ж не даремна праця.

Людно на порозі Кола. Люта сторожа, могильний дух; довгоногі білозубі відьми — усмішки, наче ножі; кошлаті телепні в буфеті — щойно з лісів-боліт; хлопчики-пострибунчики з автоматами; літня неговірка леді з косою; шість пар язикатих гермафродитів, чорні вітрила замість рук. Осяйний, звіромордий, тисячоокий тип, який покрикує на босих пустельників; миші шарудливі та тварюка з головою від самих п’ят. Ряджені всюди: захват упізнавання, гидотне цілування потвор.

Доставили мене туди в синьому краплеподібному автомобілі, запряженому у п’ятірку косуль. Копита іскрять на камінні, наскрізь пропалюють вибоїстий асфальт. Доставили та не веліли випендрюватися, поживний пане, тут вам не ігровий салон, тут з’їдять без оскарження після першого ж кивка. Ну я й не випендрювався, хіба що спересердя заїхав по ніздрях спеціально для того створеному мертвякові в червоному жупані, і погань ця довго по-матірному верещала, доки я обертання столів тамтешнє обходив і з відьмами переморгувався.

Могутнє враження справляють на людину відьми! Ех, відьмочки-насмішниці, язички як бритва, іклоньки як у лисички, — ех, скинути б вам рочків по п’ятсот…

Мажордом змієм прикинувся: сичить і плющ обвиває. Зміючки дрібніші й простіші — прислуга, кур’єри, посильні. Звиваються під ногами, під столами, під килимами, все про всіх знають. У потрібний момент потрібна зміюка вкусила мене в потрібне місце. У п’ятку, добродії.

Пропікає! Кропив’яний свербіж у крові. Зміїний поцілунок міцніший, ніж спирт. Але нічого, терпіти можна. І не таке витримували. Головне — не померти від такої дрібниці. Людина вмирає — чортів тішить. А я злий на чортів. Скільки вони мене зачарованими місцями водили! Скільки разів у глушині безпросвітній залишали!

І закрутилися дзеркала… Отже, виклик. Моя черга. Час на прийом.

Саме Коло — це видовище.

Це, браття, дванадцять разів по богу. Западаєш у стіни дзеркальні, немов у глибокий наркоз. Голоси, плями, скрипи. Сад нескладних нот.

Шумить, реве ураганно листя. Виграють роздвоєними язиками гілки. Трава, постіль твоя, сама тебе сповиває, гладить повіки жорсткими щупальцями, холодить зап’ястя присосками: спи, добре? спи, бо ти — падаєш! Полум’я назустріч, списом, — квітчасто-ніжне, пелюсткове, отруйне. Не ухиляйся! Полум’я — потрібне! фіолетовий язик підхопить, покуштує; ти — всередині…

Сплеск. Нірвана. Пливеш у іскристому та тягучому янтарі, обливаєшся гарячим потом. Як пічкур на сковороді. Було падіння, веселе падіння у вогнях і гаморі, тепер океан навколо. Океан нерухомого туману. Йому однаково, що породжувати і що споглядати. Йому не потрібен простір-час: він і є і простір, і час, і ще сім із гаком вимірів на додачу. Йому невідомі закони: він завжди поза законом. Дихати там нічим, але дихати там і нема чого. Там тихим одразу стаєш, оскільки масштаб свій і місце своє раптом розумієш.

І тоді згущаються з туману тіні.

Пахани на сходку з’їхалися! Риба, яка гойдається у фотелі на коліщатах. Поруч дядько-Водолій із зіркою в чолі; з другого боку червоноокий маршал Овен. Всеруйнівний Телець і всевидючі Близнюки; розсудливий Рак і мудрий затятий Лев; єхидна розрадниця Діва й отруйний цілитель Скорпіон — усі вони по-прокурорськи дивилися на мене. Туман, задушливий туман, подібний до часу, — чому туман завжди такий подібний до часу? — завішував сцену, що обертається. Мене поглядом не проб’єш, одначе як не відчути в такій обстановці свою жалюгідну належність? Слабка людина, розчавлять її одним натиском пальця, ніби блоху-роззяву.

І — такі вже у них звички — навколо й над ними, немов відображення або сон, вимальовувався всесвіт, з усіма своїми непривабливими подробицями. Палав обрій, у небесах кипіли сузір’я, бігали у пітьмі один за одним збожеволілі побратими мої.

Сучасність наша ніяк не сприяє міцності духу, тому незатишно було мені в компанії вседержителів. Вони не залякували: кому спаде на думку залякувати кропиву, яка здуру проросла крізь щілини в бетоні плацу? Вони нічого не пропонували: ніхто не пропонує зійти з дороги мурашці, маршрут якої перетнувся з рухом бронетехніки. Вони просто вивчали диковинний екземпляр. Я здогадувався: мій випадок цікавив їх з огляду на повну неможливість мого випадку. Мені давно належало перетворитися на яку-небудь волохату сволоту і з розумінням підвивати в зграї одного з демонів, цих самовизначених креатур (кросворди читайте, неуки! кросворди — вмістилище істин і прямий шлях у чудесні поля!), висуванців пітьми, які називають себе земними богами. Або ж, на вибір, просто померти, переставитися від чергового нещасного випадку, накласти на себе руки, померти від серцевого перенапруження — подробиці за смаком. А мені — ось я, у центрі Кола, живий і цілий! — як завжди, все пофіг. Навіть власна долечка. Плювати я хотів на складності нового устрою з усіма його перипетіями, законами та беззаконнями!

3

Зі школи, здається, нічого крім останніх сторінок не читав. А от у школі, в період бурхливого дозрівання, ковтав запоєм. Класик дохідливо виклав суть фаталізму; сьогодні саме слово фаталізм переінакшено, по-іншому воно вимовляється, абсолютно по-нашенському, та тільки ж не у вимові суть. Суть у тому, що ти засвоїв: смикайся, не смикайся, нічого для тебе у світі не зміниться. Не станеш ти щасливішим, коли вкрадеш мільйон, чого б не затіяв ти на вкрадене; не надихне тебе дівчинка за викликом, хоч би як пречудово її не навчили; не зумієш залити тугу ні бормотухою, ні колекційною пляшчиною з бургундських льохів. І якщо не випало тобі, то проживеш довгі літа боягузливим лохом; а якщо випаде — прогримиш на весь світ і згинеш. Або — навпаки. Кому як.

І коли відчуєш ти цю невигадливу істину — нутром, хребтом або, внаслідок особливої тупості, черепною кісткою своєю — тоді й підійдеш до основного висновку: не ставай сукою, не роби капостей братві, розглядай хмари в сонячний день та оминай провісників.

Мучителі, коли вивудили з мене цю довгу невеселу думку, то знову в німоті своїй розчинилися: зникли всі як один, так ні слова й не кинувши. Не заслужив я, мабудь, слів. Не удостоївся вердикту. Мені, який на мить вознісся в сяйво, повернули свободу залишатися тим, ким я є. Відьмочки, мене побачивши, розвеселились та перетворилися на дів невимовних… нахлинули тут часи тугі, закрутило нас, завертіло у танці хмільному… Коли отямився, виявив, що історія раптом завершила безглуздий рух свій.

І застряг я в незрозумілій келії, де ні похмелитися, ні дівці підморгнути, ані пригадати навіть, що привиділося, а що насправді було.

4

Зовсім ті, нижні, вчаділи: один на одного видираються. Вилізти сюди затіяли — розум їм повідбивало. Їм, перетвореним, не так крівці хочеться, як невразливість мою розколоти. Пищать вони, скаженіють, на людей іклом клацають і самі не розуміють чого скаженіють, Або розуміють але собі не зізнаються. Зізнайся-но, що ти перевертень. Куди там! ми й у меншому не зізнаємося ні перед другом, ні перед Богом. Погодитися з ближнім, що два на два — чотири, для нас гірше за образу.

Надзвичайно чіпкі тварюки. Скелелази. І не в облом їм через мене так напружуватися? Зачиню-но я вікно… Навчилися вертикальному переміщенню, на біду мені. У нинішні часи висота — не перешкода. Будь-який плазун на будь-яку висоту заповзе й кого хоч ужалить. Або, приміром, візьме ліцензію, крила відростить, назве себе птахом нового типу…

Перетворені. У тім-то й річ, що з’ясувалося: не піддаюся я модним мутаціям. Імунітет. Не в мене самого, звичайно, тільки де вони, інші? Де ті лобаті гуманісти, високорідні благородія? Немає їх серед живих. А хто залишився, хто вирішив і посмів стати Пустельником, той нині за тридев’ять земель, під світилами іншого спектра, куди таким, як я, шлях закрито.

Зроблю перерву. Здається, візитери до мене. Що ж, від долі не відмажешся…

Досить у шибки дертися, могильники, зараз відчиню!

5

Справи! Чорт, справи! З’явився крутий хмир крилатий, морда обвисла, чи то бичача, чи то ведмежа. Змахнув зі стіни виючу погань, як жалюгідних тарганів, і впустив у мою обитель якогось баранокозла в окулярах. Векає він божественно, бородиською привітно трясе, пряде очима, як стурбований гей. Наказав хмир братися за роботу та всіляко сприяти пошукам баранокозла. Я слухняно кивав, на знак вдячності за продовження днів моїх, і думав, як би ловкіше від роботи ухилитися. Заради чого впрівати?

Потім літун спурхнув, а рогатий довго викладав мені суть справи. Йому дуже хотілося вмотивувати безславний кінець людської цивілізації, він шукав у мене співчуття, він думав, що я як свідок підберу необхідний фактаж (у моїх кросвордах такого слова не було! слід поцікавитися), після чого небо зрозуміє мою корисність і віддячить мене перепусткою до раю. Від нього смерділо козлом, і я попросив його на хвилинку знову відчинити вікно та заодно приструнчити колдирів, які ридали внизу. Він це міг, ще б пак, він міг тепер усе, він тепер влада, він сила і новий порядок.

Коли масивні роги ідола зависли над безоднею, я ривком скинув його вниз, у пітьму та скавчання, потішившись захопленому вереску зграї.

От і хлопцям од мене перепало. Упав з небес нежданий агнець, і настав м’ясний день…

Немає змін у побуті моєму. Пишу собі, розмальовую квітами стіни, марно чекаю відплати. Ні відплати мені, ні винагороди. Той могутній хмир, хранитель мій, майнув у височині, глянув недобрим оком, беркицнувся — і тільки його й бачили. Я до нього претензій не маю. Живемо, браття! Хто де — у пеклі, у чистилищі чи на грішній землі — але живемо і будемо жити, незважаючи на кінець світу!

Віват Колу творящому — Колу нещадному — і до поєднання серед світил!

А куди ми подінемося? Не купують квитків до раю. Доля кожному дарує свій п’ятачок. Витрачай як завгодно. У кожного свій наділ: на ньому і танцюй. Хочеш виростити сад? Будь ласка! Розпуши ґрунт, удобри його, висади для почину звичайну траву, а потім, коли минуть літа, розшукай справжнє насіння. Оберігай паростки, не впускай до саду чужинців, думай серцем і не шкодуй рук. Коли-небудь твоя ділянка примкне до Едему… Хто спроможеться на таке, той здобуде, що й казати.

Ну а ми просто тішимося на недоглянутій землі; забави наші — дурні танці поодинці для себе одного; за справами нашими маємо. І нема нам спокою. Нікому — ні тому, хто перетворився на нелюдське страховисько, ні тим, хто зберіг людську подобу, — однаково не буде спокою до повного покаяння.

Врешті-решт, покаяння неминуче, хіба не так? кайфуючий пофігіст не дасть ради з нескінченністю, з ходінням замкнутим Колом, з каруселлю настирливих знаків. На те вона й нескінченність, щоби встигнути зносити білі шати і сім шкур поміняти в пекельному пожарищі.

Але будь ти хоч прибульцем з-за горизонтів, хоч святим із вершин: якщо носиш роги та пахнеш козлом — неодмінно скинуть!