Апгрейд для Всесвіту

Котяра, спец знімати

Попідвечір коло театру запримітив довгождану. Дикої краси пташка! При ній звірун в окулярах блискучих, натхненних. Ось він — ф’юїть-ні-і! — під’їжджає з проханням, псує мені панораму. Ось він мізинцем ловить кайф, вусами до меду липне, кігтем шкребеться, щастя віщує. Це любов. Це голодна миша, тепло й світло, пліснява й сир.

Красунчик. Аполлон підворіть. Піжон, гарнюсінький виродок, розносник моровиці. Вусики стрілочкою, вигнутий хвіст — ах який гризун, ах який розповсюджувач зарази! Діва жде, грається з напівживим мишем, кицюні до нудоти бридко, цікаво і гидливо. Мрм… няу! — я наближаюся.

Няу-мурр! Ми з нею одної породи. Я підходжу, тваринку — набік. Так, він хоробрий, він спіткнувся, впав, забився, дурний, нерозважливий, кваплячись устав, дивиться сторчки. Збивки мені ще тільки бракувало; посміхаюся. Скупо, як Термінатор перед мочиловом. Кажу те, що прийнято казати, але ж у них свої уявлення. Вони — салонні. З килимів і вернісажів. Морщать носа.

Головне — зачула. Ф-рр! але ж чує вона мене! Зубки навипуск, зіниці веретенцями, хвостик коли-не-коли здригається, шерсть потріскує. Іклочка, гнівні блискавки, лоскотання навколо пупчика, обурена дощенту, жар у моїх долонях. Жар, оксамит, стукіт серця. Чудова доглянута шерстка, щонайкращий шампунь.

Вдихаю, притягую до себе — вона тицяється в мій бік усіма хрусткими кулачками і тремтячими колінками. Від цієї несамовитості мені ніяково. Боязко цілую кицьку в уста — просто так, щоби позначити, закріпити, але звір знову встає, вишкіряється, знову робить рух, от уже ж миш скажений, неблагородний!

Як воно запідло — наскакувати ззаду.

Ні, так діло не піде. Кіт я, котярамуркотун. Собачитися не люблю — маю свої принципи. Теплим асфальтом, темними місцями вигулююся, нікуди не поспішаючи. Сам собою, тать уночі, блідолиций звір із непомітними шрамами коло очей. Усе помічаю, псів уникаю, до кішечок чіпляюся. Але форкати і спину вигинати — не збираюся! Ні до чого. Мені ці підстилки вуличні всякі-різні траплялися, від недозрілих школярок до нетлінних дам, що стікають соком. Я ж їх і сотворив.

Кіт я. Ось моя візитка.

Прошу в неї пробачення — і в нього нібито теж. Довго і дивними словами.

Як зрозуміти, хто з ким пов’язаний? Мені б і на думку не спало, — тлумачу йому. Я не знав, що він із тобою, — шепочу Їй, — якби знав — убив би! — вона спалахує. Її гнів виглядає занадто явним. Телекамера десь неподалік… Актриса? Професіоналка?

Вони йдуть.

У всякій справі свій скус. Професійна спокуса. Я часто чую про любов. Кажуть, це сходить, наче лавина: потьмарення, осяяння, усвідомлення. Треба було б спробувати…

Лови шанс, котику!

Ідуть. Це скус… Лови!

У театральному підвальчику ошивається шляхетна голота: поети-пияки, безпам’ятні барди, колишні актори, нікому не потрібні гомо різного забарвлення. Заходжу, огинаю ряд столиків, пірнаю в закуток, де гніздяться й висиджують яйця залітні пташки. Не вітаюся і впритул нікого не бачу. Притягую до себе синьоокого бойскаута з модно вищипаним тім’ячком, зі світосяйними кумачевими смугами на обдертих бритвою щоках. Виряджений він по-тибетському, в нерухомих зіницях — глибокий подив перед таїнством буття. Плюс нервовий спокій придурка, що впіймав свій оргазм під електрошком. Плюс звична, щохвилинна готовність до стоїцизму. Конфуцій, в натурі! Чоло вороноване. Так і хочеться переламати об нього цеглину. Щоби відволікти від вічного.

Цей шаоліньщик запарольований тут як Колісничий. Колесоносець — такого і не вимовиш. Цікавий ще й тим, що видобуває і поширює за велінням душі, з принципу, на противагу героїновому злу й лікеро-горілчаному ідіотизму. Принципіант, блін!

Принципи й статки — речі непоєднувані. Отже, і п’яти баксів буде досить.

— Більше треба давати! — чесно каже він.

— Потім, потім, — кваплю я, — біжи, це не гонорар, це витратна частина бюджету.

Повертаюся в загальний зал. Гепаюся на стілець білого кольору. Замовляю дамське питво: «мартіні». На зло навколишній горілці й шмурдяку з кручених пляшок. Поруч, зануривши морду у власні ж долоні, гине від нерозуміння сивоволосий, сповнений моторошної гідності поет. Шляхетний, побитий міллю, в юшку п’яний. На те він і поет. Душа народу.

Народ тим часом хлебче, що може. Народ самозречено жадає самоспалення. Люди, скельця. Хмільний дух, сморід сигарет. Шепіт і верески, сміх і гріх.

Ковтаю жовту погань — запиваю.

Ковтаю червону погань — заливаю. Все буде добре. Вже добре. Добре і до ладу буде. І до ладу. І буде. Решта — пізніше. Згодом. З Нею…

Гострішає погляд. Стіни піднімаються з димом і валяться. Я бачу діву білу в прозорих шатах. Вона там, на дні. Тягнуся, але хиблю, хапаю за зябра слизьку глибоководну рибину. Діва вислизає із незліченних напівпрозоростей, з ошатних обманок, переливає власний уміст із тілесного міражу в оголену довірливість, що вимагає тепла й погляду, дотику і розуміння — та дарма. Її наготи не бачу навіть я.

Все марно, я не твій. Вона зникає, однак я ще чую голос — так співають риби, не знаючи слів і не журячись:

Світло стає яскравим, тіні густими. Поруч з’являється Колісничий. Дихає. Його привчено бігати. Говорить, тихо і поквапливо.

Уже час.

Гонорар на столі, кастет на пальцях. Я підводжуся.

— Гляди-но, Микольцю, не помилися!

— Перевірено.

— Гляди-но, Коляне, не проколися!

— Ти шо, Котяро, я ж не ідіот. Я ж тебе за свого…

Тої ж миті мені приходить осяяння. До дідька кастет!

Я шепочу Колесничому кілька слів. Він кривить губи в посмішечці. Потім цікавиться сумою.

Я не хочу його розчаровувати.

Я хочу Її.

Не поспішаючи, виходжу назовні. Вже зовсім пізно. Над містом порозкидано зірки. Сонний місяць, соромлячись, наставляє задок із віття. Все прозоре, усе приморожене. Холодрига дика. Зимовий місяць червень. Холодне повітря, холодне небо, холодні зорі. Вмерзлі в дах. Близько. Дряпають пазурами.

А онде й вона. Миш окулярний уже з Колісничим впадає у відвертість. Діл-ділом та зі взаємною повагою. Все естетично. Без галасу і без бійки. Ми не дикуни, для чого нам кастети. Товарно-грошові відносини більш надійні. І більш убивчі. Петля — це краще, ніж сокира: крові менше.

Чмурик в окулярах — дрібний сутенер. Безталанний, скупий. Такі дуже корисні для котячого промислу. Сутичка в театрі — приклад цього. Якби тої сутички не було, її варто було б вигадати. Типовий сценарій, класична спроба по-р-р-р-романтичному під’їхати до молодої, перспективної працівниці.

Рибка клюнула. Діва подивилася мені в очі — і стала моєю. Вона ще не знає. Вона ще не вірить. Я сам їй скажу.

Я вразив її уяву? Ні, не я, мій натиск. Те, що думає за неї, шепнуло в ніжні вушка: вперед, чини опір, сердися, штовхай, кусайся, цей — візьме! Діви таке ох як відчувають. Діви тільки такому й вірять.

Амазонка у шубці… Миш, зараза, зробив би її. Вичубив би підступно і зненацька. Вичубив би і на людне перехрестя виставив.

Не встиг.

Цього разу він не встиг напаскудити. Колісничий діло знає. Витає тхір у стратосфері, про себе забувши. Зорі за коси тягне.

Не був би я безгрішним — убив би падлюку!

Мадам розпорядниця

Ви катувати мене прийшли?

Не хвилюйтеся, я сильна жінка. Я, звісно, дам свідчення. Чи знала я, чим займаються дівчатка? Вам це для протоколу треба? А, то вам просто цікаво? Тоді я кивну. Здогадувалася.

Ну добре, не буду приховувати, я точно знала, і навіть хто з-поміж них, — ну то й що? Наглядача їм приставляти? У нас пристойний бізнес: піп-шоу, ресторанчик при танцкласі, масажний кабінет. Але багато платити нашим працівницям ми не можемо, з огляду на великі накладні витрати.

Зважте на моє становище: я ж не можу одягати дівчисьок у казна-що. Сама лише косметика знаєте скільки коштує? За таку суму в старі часи садили без суду і розслідування. І податкова поліція нас не розуміє. Якщо дівчатка у вільний час підробляють як можуть, хіба правильно їх засуджувати?

Врахуйте: я нічого до пуття знаю. Не чиніть на мене тиск. Нічого доброго, крім поганого, з цього не вийде. Навіть не намагайтеся. Закон законом, а життя не обдурити. Знаєте, хто у нас отут буває? Дуже відомі люди, до речі. Страшно навіть казати, наскільки відомі. Я знаю їх особисто. Я гадаю так: давно пора нашій Думі цивілізовано зв’язати… розв’язати цю проблему. Ми не пуритани, не сексофоби, ви мене розумієте?

Та я ж згідно з темою розмірковую. Хіба ні?

Давайте свої запитання. Сказала ж — відповім. Як зможу.

Вона з’явилася в нас якось несподівано. Зазвичай ми приглядаємося, вивчаємо людину. У сфері послуг свої труднощі. Гарненької мордасі і струнких ніжок не досить, щоби запопасти клієнта. Клієнт — не пес, на зовнішність не купиться.

Якщо чесно, спершу я поставилася до неї з осторогою, вона ж дуже молоденька. Але коли я призначила її на обслуговування, відразу побачила: дівчина перспективна, до неї всі так і потяглися, просто в чергу ставали. Хоча обслуговувала вона довго й невміло. Могла подати відбивну замість біфштексу. Тільки ж не це основне в нашій сфері. Вона ніби світилася, посміхалася всім, мила така лапонька. Буквально кожного в себе закохувала.

Що? Знаєте, молодий чоловіче, ваш тон мене ображає. Ви говорите брутальні речі! По-перше, якщо ви ще не в курсі, то я вам поясню: вона тут усього лише деньочок побула. По-друге, я таких молодих-зелених навіть на стрип не ставлю, а про масаж, одразу їй сказала, й думати не смій! Устигнеш ще натішитися спітнілими лапами. Зберегти хотіла її, дурепу, чесно!

Так, усе в неї було як у всіх, але я ж про інше казала. Про те, чого нам не збагнути. Ех ти, мент ти… та ти не лякай, чуєш? Я вже лякана.

Коли дізналася? А буквально відразу ж. Дівчинка — золото, але безсоромна жахливо. Вона просто не розуміла, як це — казати «ні». Не вміла ховатися і приховувати. Вона справді кожного любила — до чого тут гроші? Тільки для жебраків головне — гроші.

Ви все про те ж… Пройшла через ліжко чи не пройшла — мені що до того, га? Але я не помічала такого, правду кажу. А помітила б — відшмагала, як Сидір козу. Ні, не думаю… От якби вона покрутилася в нас із тиждень — тоді так. Бо чарівна на вроду, щедра і з розпусним оком. Я відразу зрозуміла: у неї мухи в голові. Абсолютно ненормальна дитина.

А я й не порушувала. Ніхто її сюди не кликав. Якщо вона, наприклад, школу кинула, то це мене не стосується. Я їй не матінка. Що? Та я, якщо хочете знати, сама її геть проганяла! Адже жила, свого життя не шкодуючи… ненормальна якась.

Яке обстеження? У нас не бордель!

А, то ви вже знаєте? Що ж, я роблю це за власною ініціативою, в порядку надання безплатної соціальної допомоги. Нічого поганого, крім доброго, вони від мене не бачать. Дівчатка молоді, їм ще жити і жити, доводиться за ними дивитися. Ні, психіатра або нарколога не кликала, не додумалася. Що ви кажете!? Жодної наркоти, з цим у нас суворо. Тільки шампанське. © http://kompas.co.ua

Вона справді дивною була. Вірші читала. Заводила хлопів віршами, уявляєте?

Так, мені здається, що в неї справді могли бути стосунки з моїм чоловіком. Але стверджувати не візьмуся. Нас із ним пов’язували тільки ділові… ділові стосунки… пов’язували нас… ох…

Не треба, лишіть. Вже все гаразд. Хіба можна втриматися від сліз, знаючи, що твій єдиний чоловік… боже, калюжа крові… навіть якщо так, як у нас… ви мені пробачте, мабуть, я говорю зайве, але я все-таки любила чоловіка. Любила його, кота дертого, незважаючи ні на що. Тепер я це зрозуміла. Тільки тепер зрозуміла, коли його не стало! І засуджувати його поведінку я не буду.

Діана — вбивця? А мене ви не записали до підозрюваних? Ну, дякую. Тоді вже всіх підряд пишіть. Монетку киньте: на кого бог пошле… Що за дурниці, вуха в’януть! Не могла вона вбити, хіба що зовсім з глузду з’їхала.

А ви її знайшли? Ну то знайдіть. Самі зрозумієте, що не могла вона. Не пантера вона, хоч і кішка.

Не знаю, хто. Я вже й сама думала-передумала… бандюк який-небудь, певно. Я правду кажу. Було б що приховувати.

Пам’ятаю, а як же. Чоловік і привів її. Звідки взялася? Ні, не знаю. Він щось таке розказував… не пам’ятаю. У вухо влетіло, а з голови полетіло. Як то — не існує? Не може не існувати живої людини. Те, що вона не дух святий, вам багато хто може підтвердити. А ви дізнайтесь! Не полініться. Вам за це гроші платять.

Усі ми від мами походимо. Ви просто знайти її не можете.

А що це за наука така? Та невже? Кожного, кому немає двадцяти? Кожного новонародженого? За очима і за пальчиками? Диви, як цікаво, я й не знала.

Але послухайте: якщо навіть вона у вас не числиться, отже, просто десь в іншому місці прийшла на світ, тільки й того. Приїжджа вона. Закордонна принцеса.

Звідки мені знати, як! Уночі через кордон перескочила. У наш час усе може бути, були б гроші.

А по-вашому, отже, вона безпритульна? Бути того не може! Дівка здорова, доглянута, з прикидом, які мені й не снилися, — сита дівка, домашня. Я вам зізнаюся: спочатку боялася я, а раптом до мене її родичі заявляться — до чого мені клопіт. Блимало навіть, що вона втікачка…

Ну добре, добре, якщо згадаю, то обов’язково повідомлю.

Ой-йой, налякав!

Слухайте, а що, це настільки важливо? Здається, хвалився він… покійний… хай вже буде, скажу. Тільки не проговоріться, що я сказала. Є отут один мерзотник, який дівчат пасе… Записуйте.

Артемцьо, вільний сутенер

І робота паскудна, і я гад, усе так, не заперечую. Тільки насправді я радіоінженер. Диплом маю. Удома тихцем апаратуру майструю. На ту стезю став давно, при оказії, з цікавості: молодий був, неодружений, стурбований вічно. І без грошей. Поки вчився у школі-інституті, влада в країні сама помінялася і все поміняла. Вийшов з альма-матері, пчихнув, роздивився — гей, пустеля! Ні науки тобі, ні промисловості, самі лише круті навколо. Радіоінженерів їм треба, як трупові манікюр.

Ну нічого, кручуся. Дівулі зграями навколо кружляли. Одну-другу забанячив — усі задоволені, всі при бабках. Сподобалося, а як же. І хліб, і видовище, як кажуть. Щоби чужі не ображали дівчат, дружків завів. Давав їм скільки не шкода. Вони хлопці прості, зайвого не просили.

Виявилося — хрін прості. Коротше, підходить до мене мордасик один, плечі в двері не лізуть. Пояснив по-російськи, що та як. Довелося впрягатися. Відмовитися не те, щоб зовсім не можна було… міг я відмовитися, звичайно. Треба було з цим одразу зав’язати. Відкупитися. А тепер пізно. На кожного контролера є свій контролер. Життя таке. Бізнес, ринок, демократія. Запхаєш голову в петлю — і вже не вилізеш. Тут головне — щоб голова пролізла, решта не відстане.

І от дзвонить мені рано вранці незнайомка. Ще й десятої не було. Назвалася Діаною, попросила про дещо. Я здивувався. Сума невеличка, думаю, чи є сенс братися? Справа незвична, незрозуміла. Вталапаєшся, а пізніше доводь, що ти не жаба.

Відкинув од себе спокусу, пожартував, нібито зайнятий, та й кинув трубку.

А вона знову дзвонить. Голос злий, як у прокурорської секретутки. Ти, каже, зовсім дурень чи нюх усе ж таки маєш? Ти знаєш, що я тебе будь-коли розмалюю, запакую і здам? А тоді красунь моїх по черзі називати починає. Просто в трубку.

Ну, думаю, пройда. Своя, прихоплена. Зустрілися. Побачив її — ще більше здивувався. Курочка-ліцеїсточка, ручки на колінках. Каву з морозивом мені замовила. Я аж геть розчулився весь. Сиджу, кавусю сьорбаю. Здивування не виявляю. Всяко буває. На вигляд ангел, а як до справи дійде — душогуб.

Не подобається мені ця гадюка-лапонька. Надто багато вона про мене знає. Доведеться з нею дружити і халявним морозивом давитися.

Покивав, домовився. Гаразд. Приходжу додому, дзвоню до своїх. Про всяк випадок дзвоню, а раптом вона під кимось. Раптом за її плечима бовваніє волохата лапа мафії. Тоді все просто: я переводжу стрілки на кого треба — і все. Ми не радянська армія, в нас дисципліна, кожен у своїй вотчині князь. Але ніби незасвічена вона, — відповідає ввечері Паштет, — ніби ніхто таку не пам’ятає. Давай-но я підійду, позиряю на неї.

— Тільки тихенько, не злякай, — відповідаю.

Зустрічаюся зі смаркулею, де домовилися. У мене очі на лоба: не нафарбована, в шубу замотана! Серед літа! Але — виглядає. Оригіналка.

Усмішечка, поцілуночок, до театру в обнімочку. Грамотно себе тримає. Стоїмо, про те про се язиками плещемо. Крихітка культурна, мова вишукана, базарить — як читає, без матюків обходиться і навіть без багатьох необхідних слів. Її ще вчити і вчити.

Спочатку відв’язана пацанва під ноги лізла, я аж зіпрів їх спроваджувати: роль у мене делікатна — не виїкнешся. Клеяться ці гавроші до Діанки, а я чемно і сухо прошу їх звалити. Бо дівчина зайнята і все таке. Потім Паштет прорізався, вогника попросив. Тих цикунів-шустрячків наче вітром здуло.

А далі справжній клієнт пішов: дорогий, із розумінням. Кивають, ціну хочуть… Мука! У мене ж рефлекс на гроші.

Так і просмикалися цілий вечір. Ніхто їй не припав до душі. Мені вже на основну роботу час, — пояснюю їй, — я ж без відпустки і без вихідних. Вона киває, посміхається і тихенько так шепоче:

— Стій де стоїш, мій хороший, а смикнешся — придатки повідбиваю.

Ага. Культурна, вишукана. Значок Інтерполу під спідницею і пара ручних гранат у ліфчику. І секретні препарати внутрівенно: зайві роки з личка скинути.

Чую — влип. Не відпустить вона, гадюка, доки свого коханого кролика не дочекається і не проковтне. Їй забава — мені збитки.

Отут усе й розв’язалося, нарешті. Знайшов король королеву. Корольочок шустрий виявився, цілеспрямований: правил не знає, попри лицаря — галопом до дами. Мені навіть вдавати не довелося, так він мене розізлив. Не люблю нахаб. Але бійка пшикнула й одразу закінчилася: зиркнув криво корольок — і відчепився, все-таки я вищий ніж він, та й спортивніший.

Ля-ля, пробачте-вибачте, заливається суб’єкт. А я тим часом Діанку набік відтягую. Згідно з розробленим планом. Все, гачок у горлі, наживка в животі — отже, ідемо.

Він за нами не ув’язувався. Заховалися ми в тіні за фонтаном, дивимося далі. Запитати б у неї що-небудь — язик не повертається. Чекаємо, мовчимо. І тут вона видає:

— Ти не імпотент?

— А тобі що до того?

— Чому ти мене не домагався?

Психотест, — зрозумів я. Ще одна хитромудра зашпортка. От палена дівка! Треба вважати.

— З поваги до тебе, — відповідаю. — Була б на твоєму місці якась простіша, та ще й не така красуня, — може, й домагався б.

— Але ж ти й дурень! — сказала вона. З презирством у голосі.

От же ж після Криму і Риму! От же фіфочка рожевощока! Навіть образливо стало: що ж мені, лізти на неї при людях, з потенцію на прапорі?

І як по-правді, то таки мало не поліз — тут же, не сходячи з місця…

Гадина! Вона мене скривдила до дзвону в вухах. Але ж і зачепила за живе! Професійно ужалила. І поліз би — але тут клієнт нагодився, і я відразу згадав ситуацію.

Ділу час, а втісі година, — вчила мене бабуня.

Котяра, держатель хази

Дім у мене добрий. Перший поверх — гостьовий, другий — діловий, третій — житловий, і кожне приміщення має свій колір.

— Розпорядницю не турбуйте, — кажу я Шамілеві Обломову, самураєві й мордобою. Він із розумінням вищирюється. На мою супутницю він не дивиться.

— Рожева вільна? — Шаміль киває. Для чогось торкається прикладу. Треба запам’ятати цей жест. Треба відчути, що за ним. Жести відвертіші, ніж слова. Захистити мене прагне? Вбити?

Піднімаємося. Заходимо в рожеву кімнату. «Кабінет психологічної розрядки» приймає нас із розпростертими обіймами. Я з нею строгий. Вона покірна. Ми знаємо ролі. Ми гідні одне одного.

Вона уперше в наших краях. І я, і той окулярний тхір, який вів її, — ми б зауважили. Приїжджа?

Звідки вона взялася, Діана-діва? Вийшла з піни фонтану?

Спить дівчинка. Спить красунечка моя. Таблетка в іскристе вино. Здоровий дитячий сон. Здоровий сон після здорового сексу.

Келих шампанського, рожеві щічки, рожева оголеність, погляд, який питає. Ледь зворушена тим, що сталося, ледь розчарована ним.

Будь-який наставник щиро любить своїх учениць. Ця — далеко піде. Я зустрів чудову чуву, страхітливої краси — чи як там у поета? От би його в клієнти!

Заманювачка — диво! Грудки, немов мармурові: стоять як дві башти, майже не дрижать, ґудзичками в небо заглядають. Точена фігурка, ніяких у неї проблем з фігурою, поки молода. Ніжки трохи пухкенькі… це навіть зацікавлює. А личко зробимо. Промалюємо їй личко.

Незім’ята фігурка, незіпсуте здоров’я. Нерозтрачена пристрасть. Не цінують вони себе. Безцінні. Зі свіжої піни сотворені. Не цінують, сучки прибабахнуті. Навіть слова не сказала! Покликав — пішла.

А могла би злупити вдесятеро проти звичайного.

Я заохочую незайманість. Я бережу незашморганість. Бережу для солідного, грошовитого, перебірливого клієнта.

Утім, не нарікаю. Не жадібна, отже Чомусь нерозпещена. Що ж, премію їй. Премію їй у зуби — і вперед, за науку. Сам буду вчити. Секс веселий, секс зухвалий… Вчасно зустрівся їй Котяра, звір нічний, вчасно вправив їй зиґзаґи їй не доведеться переборювати сором: я допоможу, я вмію, я все зроблю красиво. Розкривши рота, ввійде у мої ворота. Ввійде вона в мій дім не курвочкою, а дамою. З дитячою надією на заміжжя, на особисте життя. Старатися буде. Потім зрозуміє.

Але потім ще й інше вона зрозуміє: свою вигоду. Вік їй мені дякувати!

Я дарую обраницям ласку, притулок і прибуткове, ненудне заняття. Несіть людям радість, а козлам — романтику! Переконуйте козлів, що вони — леви! Праця не для гидливих, але краща від деяких. І диплома не треба. Індивідуальний підхід: співбесіда, конкурс, заліки. Далі — натхненна праця, творче зростання, пошук нових шляхів. Досконалості немає меж.

Місце престижне, кандидатур не бракує. Кандидатури бавляться в обережність, колами ходять: чи то не сміють, чи то ціну набивають — та марно. Я не поспішаю, куди там спішити. Крутиться дзиґа, працює лічильник, зростає вступний внесок. Далеко не кожна надається на приму, більшість відсіюється в масовку. Та Діана зовсім не випадково потрапила в мої кігті. Доля звела. Жартома лікнеп закінчить й у вищу школу гетер запишеться. Якщо проявить себе, звісно.

Не сумніваюся: така — проявить.

І все-таки: якою хвилею прибило її до нас?

Ранок. У небі срібне гудіння. У мені — срібний сон. Уві сні я бачу: ми потрібні одне одному. Бути нам разом для чогось, про що мені ще не повідомили.

Добре, що ми зустрілися, не розминулися. Незабаром вона звикнеться з думкою, змириться з необхідністю. Усе буде добре. Звикай до розкоші, малеча!

— Але я не хочу! — каже вона, зміркувавши, нарешті, до чого її готують. Я не цього хотіла! — сварка. — Тоді йди, — кажу. — Любов мусить бути вільною. — Ти образив мене! — Тоді залишайся.

Вона залишилася. Вона вже не піде. «Ми потрібні одне одному» — скотиняча якась фраза. Ранкова, поблякла. Вимовляється буденною скоромовкою. Потрібний, потрібна, потрібні… суцільне задоволення природних потреб. Скотиняча фраза, не котяча. По-котячому ми заговоримо вночі.

Дуже нудний день. Жити без тебе не можу. Ну і що? Не можеш — не живи. Ніхто не змушує.

Дуже бадьорий вечір. Дим стовпом. Тебе люблять. Ти щаслива. Я радий.

У мене небезпечний настрій. Небезпечні передчуття. Небезпечна штука — любов. Димить і шкварчить підпаленим кимось ґнотом.

Ніч. Місяць. Погасли зорі.

Разом то разом. Хай буде що буде. Все буде добре. Все ще буде. Все буде неймовірно добре. Виросту — стану космонавтом. Мене зачнуть гарні люди, мене народять у гарній країні, мене навчать усьому хорошому. Виросту великим, поцілую ракету, полечу на Місяць. Там заспіваю свою пісню. Там посаджу сад. З ребра сотворю жінку. Щоби плоть від плоті. Щоб назавжди…

— Ти спиш? Ти спиш… І добре. Переспали — поспали. У розкішній рожевій кімнаті з мармуровими стінами, звідки не вийдеш просто так. Торкаючись одне одного… зрісшись сновидіннями… два в одному…

Важка бузкова завіса, й ані подиху, ані чхання в залі: безмовність, порожні ряди крісел. Ця вистава не потребує афіш, — усвідомлюю я, — це закрита вистава. Довго не змовкає третій, останній дзвінок. Повільно рухається завіса; оку відкривається ніч. Звучить срібний гонг. Зірниця розпорола пітьму. На галявині, на стежці зіштовхнулися дві тіні. Танцює мисливець, ніж у руці; дика кішка-життя пазуристою грудкою летить назустріч.

(Сон зачепив, утягнув, удавом вліз у пам’ять — обнімає, стискає, нашіптує. Чого сидиш сиднем? приєднуйся до славної п’єси! Давно-давно написано сценарій; ім’я драматурга забуто; актори… а хто вони, актори? чиї душі приміряють за лаштунками?)

Гірська стежка, рудий світанок під зеленим небом. Кров на східцях храму — пам’ять про нічну подію. Рана під лівою ключицею глибока, вона кровоточить, і ще не встигла охолонути моя сьогоднішня жертва: вбитий у сутичці звір. Нагору, до вівтаря!

Світіння встає над сходом. У блиску сонця, що розгоряється, на мить народжується міраж: висячий сад, який пливе в синяві, там, де немає нічого, — у височині, над горою, у хмарах. Я встигаю помітити, як пробує лапою небесну твердь дика кішка, хиже життя, як, завмерши, недовірливо вслухається вона в шелестіння саду, а потім сліпуча колісниця сходу розвертається в мій бік, міраж зникає — і тільки тоді я розумію, що то не міраж.

(Сон, як і життя, — гра богів. Я їм не вірю і не вірю в них: які ще боги в наш час? — Твоя правда! ніяких! О часи, о боги! — зітхає драматург).

Сорока-ворожка, повія

От я їй усе це і розповіла. А хіба не треба було? Щоби пацанку без її відома підстилкою зробили? Котяра — він такий. Почухає — забуде.

Вона посміхатися перестала. Шкода, каже, що в котів роги не ростуть.

Дійшло до мене. Регочуся. На оленя він не подібний, — говорить Діана, — але ми що-небудь вигадаємо, правда?

Я падаю від сміху. Вона зітхає. Поворожи мені на завтра, — просить.

Я долоньку її у руки взяла — й сміятися одразу перестала.

А їй і горя мало. Жартує: я тисячу років простояла байдужа, хочеться хоч день-два пожити по-людськи. Запиши, каже, телефон Артемця. Через нього я на Котяру вийду, та й його самого заодно перевірю: чи ворушиться ще душа у тілі.

Хотіла їй хрестика дати — не взяла вона хрестика.

Артемцьо, вчений чоловік

Наступного ранку знову розбудив мене собака-телефон.

— Вирахував! — кричить у трубку Паштет. — Знаєш, хто вона?

— Хто — вона?

— Твоя вчорашня?

— А… ні, не знаю. І не цікавлюся. Бабки взяв — і по всьому.

— Ти телик дивишся?

— Та ну його. Все одно придурок…

— Ні, та ти в натурі придурок. Як ти живеш? Звідки що знаєш? Там учора тітку одну показували… в музеї історій…

— Ну?

— Розумієш, вона — статуя…

Обкурився Пашка. Глюки лоба гризуть. З ним буває.

— Ага, розумію. Статуя вона. Далі.

— Що — далі?

— На хрін мені твоя статуя?

— Та це ж вона! Та, що зникла!..

— Слухай, я ще спав, а тут ти з музеями. Не шурхай, про справу кажи.

— Крапля в краплю вона! — кричить. — Морда, фігура… Розумієш, вона ожила! Там охоронець стирчав, зараз він у дурці сидить, каже — сам бачив, як ця Артамониха з місця зрушилася, з постаменту злізла — і пішла, пішла…

— Усе, Паштете, більше ні слова! Чаша моя преповнилася. Зара сам зрушуся і з постаменту злізу. Ти про що, взагалі, кажеш? Ти хоч розумієш, що язиком обертаєш? Охоронець в дурці, Артамониха пішла… Ти все сказав?

— Нє, — згадує він, — її інакше звали. По-грецьки якось. Артаманда… Артамінда…

— Артеміда? — здогадуюся. Паштет захоплено:

— Ну ти й пеньок! Завжди все знаєш!

— Богів треба знати в обличчя, — посміхаюся я в трубку. І зненацька замовкаю. Він ще щось каже. Я не слухаю. Не до нього.

Книжка в мене була — груба, з ілюстраціями…

Котяра, нічний звір

— Ти не спиш? Не спиш… Ти знову? Знов! Добре, все, переконала. Розпишемося ми, звичайно, розпишемося, де ти тільки набралася таких слів? Якщо захочеш, вступимо в законний шлюб, та хоч зараз, він же нічого в мені не змінить, і в тобі теж. До речі, час тобі дізнатися: в мене є дружина, ти її сьогодні сто разів бачила, тому це буде не завтра й не відразу, це — штовханина, клопоти, нудно, — я замовкаю, дивлячись на зачарований місяцем світ.

… І отримую на голову потік добірного словесного лайна. От уже скромниця, чорторий збаламучений, — хіба я чекав такого? отже, час і тобі дізнатися — ляпас! ще! ривком за обидві ноги, пикою в подушки! — час тобі зрозуміти аз і буки — ах ти сука дряпуча! руки! болить, кажеш? а на тобі! волосся в жменю… — час порозумнішати, гордячко! — притиснути її, щоб і не пискнула… закарбуватися… Ну, стривай, зара ти побачиш!

… пора тобі, моя Пані, дізнатися: я, твій нікчемний раб, і в рабстві своєму — господар твій; тільки я твій владика; я поставлений над тілом твоїм і душею, я топтатиму поля твої, Пані, пити води твої; забувши про себе, шукатиму твій промінь, твій стужений храм, срібний твій зойк. Я вступаю в мережива, у вогонь, спізнаю тебе. Не втікай, не кидай, я частина твоя, бачиш?

Кричи, рідна, клич — я так далеко, я не встигну!

Ти дурна, сварлива. Ти невиправна. Ти не пам’ятаєш себе. Ти ж богиня!

Ти — богиня, я — в тобі. Твої сади. Там, де все єдиний раз і навіки. Де небо неділиме. Ми ввійдемо, нагі; випростається трава, зіб’є зі сліду. Нас не знайдуть…

Ось ти і поглянула на мене. І добре. Де звір? Немає звіра. Здалося нам.

Тебе крізь сльози погано видно. Тебе називають фонтаном сліз?

Дивимося з відразою? Відвертаємося? Досі намагаємося плакати? Плач, королево поганьблених. Сміливіше, ну! Ще, ще безнадійніше!

Любов — що то? це значить — пересилити відразу. Любов — це коли й відраза є солодкою…

Чому ти навчаєш мене, Діано?

На білій горі, між хмар, у чистоті жила Повелителька звірів і трав. Була вона сильною, справедливою і безжальною. Стежила за порядком у царстві своєму і, не замислюючись, карала винних. Войовниця, що дарувала життя і позбавляла його, — так думали про неї люди. Боялися її гніву, приносили їй у жертву власних дітей. І приймала вона жертви, оскільки Олімп дав їй право розпоряджатися життям смертних, які мають їжу з її столу.

Ніхто не смів навіть поглядом зазіхнути на богиню. Гори і ліси були їй підвладні. Стріли Мисливиці поцілювали як спис самого Громовержця. Її чарівний лук завжди був із нею, під рукою. Як частина тіла. Як серце, в якому знемагала і билася, то злітаючи, то падаючи, полонена Птиця.

Любов і справедливість? Любов і неупередженість? Любов і безжальність? Ні, не в’яжеться одне з іншим! — вирішили якогось-то разу боги. Ледве оперилася Птиця, а їй підрізали крила. Дівчинка-богиня носила її, не відчуваючи дискомфорту. Хай собі тріпоче. Жити і без неї цікаво, надто якщо ти — богиня.

Але дівчатка виростають, і нічна тиша вже не заколисує — хвилює. Серце гуркоче й завмирає в цій підзоряній тиші, чекає чуда… дурне серце! ну для чого воно богам?

Сильна, владна, стрімка, вона не потурала Птиці. Її незаймана самотність відображалася в божественних примхах. Вона бралася опікуватися закоханими, влаштовувати чужі долі. Повелительку трав і тварин, Мисливицю, що не знала любові, почали шанувати як покровительку родинного вогнища — ну хіба ж то не диво?

Диво? Та що ж у цьому дивного?

Але й дівчата виростають; нічна тиша вже не просто турбує — кричить, кличе, вимагає; птиця-серце дико скрикує, дзьобає зсередини, ставить ультиматум: не хочеш мене — вбий! Не можеш убити — слухайся!..

Вона не змогла убити Птицю.

Жорстока, не схильна усміхатися богиня — але всього лише богиня!

Смертні не відали її таємниць і не здогадувалися, що з настанням ночі Мисливиця перетворювалася в ніжну, тонкостанну, прекрасну діву, подругу-супутницю білолицьої Селени, яка приваблює сновидіння й зітхання. Богиня ставала шаленою і окриленою. Не знаючи втоми, танцювала вона серед заснулої лісової зелені, ніби метелик на чашечці квітки. Променем, стежиною небесною подруги піднімалися високо-високо, туди, де зорі видно навіть удень. Піднімалася, кружляла на самому вершечку, виглядаючи свого героя: Мандрівника, того-що-ходить-хвилями, мисливця і шукача слідів, який знав шляхи, беріг свободу та міг пересувати гори.

Повелителька звірів любила Мандрівника. Любила тому, що так сталося: зустріла колись і полюбила — а ще за те, що він ніколи не згадував про її багатство і прокляття, про вбивчий чарівний Лук у руці й примарну тріпотливу Птицю в грудях.

Скільки разів піднімався герой гірською стежиною, скільки разів пірнав у засвічені хмари! Захід щедро замальовував їх вогнем. Він входив у її храм з останнім сонячним променем. Пес залишався зовні, охороняв вхід, — пес був відданий господарю. Вона чекала на терасі, що виходила в ніч. Світила й туманності чіплялись за поручні. Плюскотіли внизу води Стіксу. Мандрівник упізнавав її — і не впізнавав. Учорашньої вже не було — була інша. Мінлива, як зоря. Вона була щира — але уникала відповідей. Була чуйна — але легко і примхливо змінювала настрій. Була світла, радістю оточена — але часто замислена, лякаючи серйозністю: голос той же, але слова інші.

Тільки коли змовкають слова, поступаючись місцем ніжності, коли її подих стає твоїм, коли від струму німішають губи — тоді знову обертається вона на незнайомку, скидає сьогоднішні шати й омиває тебе, мов ріка, в яку ввійшов; і ти ростеш, ти палаєш над безоднею, над чорним безчассям, веселим полум’ям клубочишся в небі — ти вже смієш бути! Ти дотягуєшся до олімпійців; відтепер — пригадуєш? — ти рівний із ними: з лукавими держателями, з премудрими хранителями.

Йому здавалося — так буде завжди. Завжди поруч, завжди рівні…

Як вона сміється! А в очах — печаль.

— Чому? — запитував він.

— Надто високо живу. Тут так холодно, — зітхнула одного разу.

— Ця біда — не біда! Я розпалю вогонь…

— Вогонь не тримається у моєму вогнищі. Так уже повелося: унизу палахкітливі багаття, нагорі — мерзлякувате місячне світло. На Олімпі горять смолоскипи, але це нічого не міняє. Просити у зір тепла? Вимагати весни, перш ніж вона настане? Я звикла. Вивчила два цікаві слова: енергетична криза. Уночі при мені скіпка… тіні бігають по кутках… Чи багато мені треба?

— Але — чому?

— Батько-Громовержець боїться пожеж. І всього боїться — шкода його.

Столик на трьох ніжках. Обідок помади на кришталі, крапля вина на вустах… Боги — такі ж люди. Тісно їм у тутешніх комунальних горах.

Я заберу тебе! — вирішив герой. — Ось тільки дорогу знайду…

Вирішив — виконуй. Раз ти герой.

— Не сумуй, дівчинко. Сум минеться!

Вона глянула — він відповів. Ми молоді, правда? Ми ростемо й відходимо. Не гнівайтеся, старі олімпійці! Подорослішали ваші діти. Нам не до вас. Самі облаштовуємо для себе куточок. Дбаємо про майбутнє.

— Що ти намислив, Оріоне?

— Хочу прогулятися горами і долинами… Я розшукаю сад далекий, світлий. Я зроблю його твоїм. Чекай, адже я повернуся. Повернуся, візьму тебе за руку і поведу!

Вирішив — виконуй. Або ж не обіцяй душі своїй.

Боги дарують забуття.

Милостиві боги…

Вона жива, вона мусить жити, вона житиме, щоби любити мене. Жити, щоби любити…

Одноденка скороспіла! Чахнути б тебе сталлю по ніжному!

Але то раніше треба було. До повного місяця. Глянь, хто перед тобою. Це вже не людина. Не чаша скорботи.

Вона жива й озивається. Тихе відлуння — запрошення на страту. Її місяць горить у небі. Вогненний сувій із вироком. Її метеорний слід стрілою перекреслив моє життя. Стріла, націлена в серце звіра. Смерть звіру!

Це богиня.

А я ж збирався убити її. Могутня Моська! Захоче — звалить слона. Могутній сліпець-невіра! Захоче — богів скасує…

Любов — що це, Діано? Чи підсумок, чи застава? Передсмертний гріх — чи всепрощення? Милість? Милостиня? Видіння? Так і не зрозумів я, Цюй Пен… так і не довідався я, о Повелителько звірів, яка сила рухає мною, чому втікають з-під ніг стежки, для чого збігаються вони до саду далекого.

Там вершник на горі і гай у хмарах. Там той, хто чекає на мене; там я вб’ю його! Я суть його тобі віддам, як віддаю свою!

І тої ж миті кат — мій друг сердечний, рятівник, мій смертельний ворог, мій сповідник — почне свій шлях до мене.

Він не поспішає, той, хто йде услід. Він — несуєтний майстер тортур, він строку мені не вріже! Знаю я його звичаї. У ньому всі риси мої. Він той же я і пам’ятає те ж, того ж віку тать у ночі — але який же нещасливий він, який страшний…

Він поза любов’ю. Його проклято.

Я бачу його обличчя — місячне, з загостреними рисами — і раптом, несподівано, як підказку, як таблоїдну пробоїну в черепній перегородці, вловлюю цілковите та чітке розуміння того, що коїться.

Безодня ковтала роки та дні. Птиця і її пані чекали на Мандрівця.

Одного разу… У тузі нічний, у скам’янілості безчасся — чи їй привиділося? Сон — чи пам’ять?..

Всесильна, легковажна, задерикувата юність підштовхувала закоханих до з’ясовування стосунків, до напівжартівливих змагань. Ох, якою чарівною була Мисливиця, яка довела свою перевагу над могутнім напівбогом! Переможений ніс звитяжницю на руках, поцілунками повертаючи їй силу, і ніч ставала гарячою від його подиху.

Тільки раз перевершив він її у мистецтві полювання — юний герой, який знав дороги, міг рухати гори і причаровувати примарних птахів… людина, що зуміла навчити амазонку коханню… гордий Мандрівець, якого тримала гладінь морська… він хотів туди, за видноколо, куди немає шляху олімпійцям…

Тільки раз герой перевершив богиню. Дочка Зевса не пам’ятала себе від гніву. Та хто ти такий? Чому смієшся? Звідки в тебе це вміння — насміхатися з богів?!

Вибух люті, невловимий рух. Видихнув Лук. скрикнула Птаха; припинився сміх. Коханий знову в ногах твоїх, Артемідо. Стріла у грудях… чия стріла у серці Мандрівця?!

Богине життя, чи не ти пригостила смертю свого єдиного?

Все раптом змінилося: набігли хмари, вперіщила злива, прогуркотіло над горами прокляття. І стала дибки у відповідь посейдонова безодня, і безнадійна, страшна хвиля тараном гримнула об скелі — вдарила, бухнула, розбилася, безсило обпала, відбита мертвим камінням. Пізно, Посейдоне! Боги карають зухвалих руками їхніх коханих. Не виправити, не повернути.

Кричала, билася об пруття дурна Птиця — ні сльозинки не впало з очей гордої богині.

Два диски мокнуть у траві. Завмерли налякані німфи. Статуєю здається їм самотня жіноча постать під тріумфуючими небесами.

Залишайся безтурботною, доню моя, безсмертна дівчинко-одноденко! Зоряним промінням торкається твій коханий до твоєї мармурової щоки. Вірний раб охороняє заповітний гай, і, як і раніше, проливається жертовна кров у храмі… Залишайся безтурботною!

Я сміюся. Двома пальцями гашу ґнотик. Обережно зупиняю час. Темними гарячими невеличким ядрами шкварчить воно: секунда за секундою. Зміїними вигинами струменить по руці: цілунок за цілунком. В’язкими краплинами скочується по шкірі. Додолу, в бузковий туман.

Малиновий, гулкий дзвін крапель. Отрута й гіркота. Чаша життя… Так, я сміюся, твій пан і твій раб, — та гірко, гірко мені!

Гірко, Негаснучі Зорі!

— Гірко! — радісно підхоплюють Негаснучі. Кружляють. Кличуть. Це вальс.

Розписуємося ми просто: кров’ю з вен.

Ось тепер ти справді щаслива.

Я настільки заспокоююся, що забуваю дихати. Блискавкові удари пульсу стають далекими неспішними розкатами. Я розгадую Останню Істину. Вона проста і вбивча: від кожного — за ділами його, сторицею; кожному — за душею його, по вінця.

Гоп-стоп. «Тепер ти можеш плакати». Так мені і треба. За душею моєю.

Справедливо. До такого, як я, не прийде Венера Мілоська, безрука луврська фіфа. Не підійде, побоїться. Я б її за загривок відтягав, протези прищібнув би, по-своєму до діла прилучив би. Мене дістала зовсім інша богиня. Безжальна, як саме життя. За неї я — у полум’я. Сам. При холодному розумі. У розквіті сил і на пікові справ…

Та хай горять вони в пеклі, справи мої! Пригадав! Тужно, мерзенно і немає кому морду набити. Хіба що самому собі. Знайшов про що згадувати перед Відходом! Примусять згадати, знаю, — ну то й нехай, не за власною ж волею…

Я шукаю поглядом наречену — нага, вона прозоро кружляє у промені.

Це вже не вальс: це ніжна, насмішкувата смерть виконує ритуал. Трепет рук над головою, чорне срібло в зіницях. Спалахують під місяцем хвилі волосся водоспад спогадів, що зблискує. Крапля вина на гарячих устах. Секунда до вибуху. Ритуальне «ні», пульсування тіла, три магічні зойки, останні поштовхи жертовної субстанції. Згасаюче благання, засохла кров на лоні. Сузір’я над каменем. Пес, який терпляче чекає.

Мій погляд відділяється від мене, стає ще одним учасником дії, по черзі вихоплюючи з круговерті спалахи місяця, мертву танцюючу Діану, столик на трьох ніжках, келих з обідком помади і мертвого Котяру, який, нарешті, зав’язав із минулим.

Так закінчується весільний обряд, після якого нам не залишиться майже нічого — розбігтися і злетіти. Вікно розчахнуте, плюскотить унизу вода об камінь набережної, й готові знятися у зеніт вірні галери.

Місяць — чашечка квітки — наближається до моєї долоні.

Я встигну. Я вб’ю його. Я навчуся полювати, Діано!

Твій сад у моїй крові.