Апгрейд для Всесвіту

Вступне слово Ремонтника кодів

Кожна людина — зародок Всесвіту. Реінкарнаційне колесо мчить до Великого Вибуху, який розкидає насіння світів по космічній цілині. Людина однаково не здатна осягнути вічність, закладену в його хромосомах, — і безконечність споконвічної мови, яку^силкуються передати недолугі людські слова: дитина, дивуючись світу, креслить на аркуші паперу якісь закарлючки; вірний пес, страждаючи, хоче щиросердо поговорити з господарем.

Але людині дозволено бачити приховане, розуміти недовисловлене, пам’ятати неіснуюче. Людина народжує Споглядача, Товкмача, Літописця.

Світ без Споглядача — закрита книга.

Світ без Товкмача — без мети блукає серед зір.

Світ без Літописця — не має знака на картах всесвіту.

Тому людина і змушена стояти у центрі світу.

Ставати його підмайстром.

Майстром.

Деміургом.

Богун, агент Нагляду

П’ять зачинених дверей на сходовому майданчику. Одні з них — із дощок, міцні, покриті світло-коричневим лаком — з усього видно, варті уваги. Чоловік у цивільному — молодий, сухорлявий, доладний, зростом вище за середній, волосся темне, пряме, очі сірі, особливих прикмет немає — дивився на двері зосереджено і з відвертою цікавістю. Потім він перевів погляд на мокрі сліди, які починалися від цих дверей. Хтось зовсім недавно босоніж, просто з ванни, вискочив із помешкання, зробив крок уперед — і зник.

Чоловік у цивільному опинився тут не випадково. Як польовий агент служби Виявлення Мутацій і Загального Нагляду він займався пошуком і припиненням небажаних контактів. Контакти в Нагляді тлумачилися досить широко, охоплюючи будь-які відомі — і навіть не дуже відомі — ірраціональні або нелегальні впливи на людину. Тому працівник Нагляду, який мав ім’я Богун, був навчений учасно зауважувати надзвичайне. За останні роки надзвичайне поширилося по всьому світі й стало для його організації вкрай неприємною морокою.

Намагаючись пересуватися безшумно, він підійшов до дверей. Прислухався: ані звуку. Він міг помилитися поверхом, але сліди… Свіжі, чіткі мокрі сліди. Повітря сухе, за кілька хвилин вони щезнуть. Він майже встиг застати феномен.

Богун натиснув на ґудзик дзвінка. Ніякого відгуку. Чудово. Поставив валізку коло стіни біля ліфта, зійшов на кілька сходинок униз. Вікно, що виходило на подвір’я, каламутно дивилося на сходи підбитим оком. Доведеться чекати. Він умів чекати. Чекання треба було заповнити чим-небудь. Наприклад, можна було курити. Чи вдавати, що куриш. Чекаючи, він ніколи не намагався про людське око імітувати якусь цілеспрямовану діяльність, представляючись як інспектор живбувкому або майстер з антен. Він уважав такий маскарад неефективним і небезпечним, хоча й знав, що дехто практикує такі методи; одначе вони надто зобов’язують. Треба тримати у пам’яті безліч подробиць, які становлять легенду, інакше проколи є неминучими.

Наближаючись до під’їзду, він звернув увагу на жовті плями в снігу: тут часто вигулювали собак. Не треба бути мудрецем, щоби зробити висновок стосовно відносної забезпеченості мешканців кварталу. Один із таких псів, у супроводі худенького підлітка у вушанці, дублянці й грубих чоботях із підігрівом, не відриваючи погляд, дивився крізь скло на Богуна. Звичайно, Богуна собака не могла побачити. Собаки іноді відчувають феномен. Підліток, типовий мамій, попустив повідець, і пес ліниво затрюхикав до ряду відкритих сміттєвих баків, які пахнули на цілий всесвіт.

Його помітить кожен, хто полінується скористатися ліфтом. Визирне хто-небудь з будь-якої квартири, зауважить його тупцювання на місці, і через півгодини чи годину почнуться запитання, підозрілі погляди, косі півпосмішки. Найпростіше відмовчуватися, не даючи ані найменшого приводу для з’ясування обставин його перебування тут. Не найкращий спостережний пункт, та що поробиш. Звідси принаймні добре видно пішохідну смугу, що веде до під’їзду.

Виск ліфта й гримання дверей унизу; зрідка голоси з поверхів, швидкі — навздогін тим, що йдуть, — нерозбірливі фрази; телевізійні крики з квартир поблизу. У широкому вікні — засніжене подвір’я. Чудово видно людей, які йдуть. Вони, як правило, наближаються і повертають направо, огинаючи будинок. Той, хто не повернув, окреслюється в акустичній картині гулким відлунням кроків: це мешканець будинку, або ж візитер, або ж людина за викликом. За звучанням кроків легко скласти уявлення, — може статися, помилкове, — про прибулого; звучання кроків, як правило, дуже індивідуальне і може свідчити не тільки про фізичні дані, але й про характер людини. Розмірена хода нав’юченого вола, швидке цокотіння полохливої кізки, безтурботна лясканина тюленя на прогулянці, вкрадлива шакаляча повадка. І безшелесний стрімкий біг лютого вовка.

Богун спостерігає за тими, хто заходить у під’їзд. Якщо не відволікатися, стежачи за ними, то наперед знатимеш, чиї то кроки. Відволікатися йому не можна; з іншого боку, нерозумно витрачати увагу на випадкових перехожих. Необхідно зберегти свіжість сприйняття. Немає потреби втомлюватися від даремного споглядання облич, одягу, жестів, від строкатої юрби, що тече через подвір’я. Людей багато, надзвичайно багато. Поспішають, зосереджено оминаючи розчервонілих лижників. Скрекочуть три кумасі стиглих літ; ходить колами дідуган, який утратив будь-які орієнтири; хоробро гасає дітлашня. З дахів обвалюється сніг і здіймає в повітря білі фонтанчики коло під’їздів. Відлига. Люди відчувають близьку весну. Уже б час. Затримується чогось весна.

Недалеко клацнув замок. Він, не обертаючись, вийняв із пачки сигарету, розім’яв її: так роблять курці. Покрутив у руках запальничку. Тиша. Його неможливо побачити через вічко, але можна почути або зачути.

Як їм удається зникати і з’являтися де заманеться? Семіух уважає, що механізм перенесення — звичайний міжпросторовий прокол, яким чудесним способом володіють психомутанти. Залоза телекінезу, силовий вихор у надпровідній крові. Семіух — дурень. Не пояснюй непоясненного…

Добре, а куди поспішають ці громадяни?

Богун побачив їх звіддалік. Вони привернули його увагу стрімкістю ходи. Вони йшли на зближення, немов трійко винищувачів у білому замряченому небі. Двоє один за одним викотилися з-за рогу сусіднього будинку: куртки з грубої шкіри, сумки з грубої шкіри, морди з грубої шкіри. Третій сунувся від крамниць, він тупотів цілеспрямовано й начебто не зауважував сподвижників; усе — навіть куртка — на ньому виглядало інакше, було на клас вищим. Якщо перший із них був просто відгодованим пикатим кабанцем, а його напарник — м’язистим і норовливим лошаком, то цей, за всієї його худорлявості та нервової рухливості, все-таки здавався лютим тихим крокодилом.

Раптом уся трійця, так і не зійшовшись упритул, а лише обмінявшись непомітними кивками, змінила напрямок руху: шлях їх пролягав шкільним подвір’ям. Богун здогадувався, хто це, і мав підозру, що за ними тут з’являться й інші, та був не надто цим занепокоєний. Він відзначив уже другу появу довготелесого суб’єкта, який не знав, чим зайнятися, й безсоромно заглядався на школярок, котрі як могли оголили лапки з нагоди весни, якою вже пахло в повітрі.

Невже і цей пройда причетний до діла? Не схоже: надто вже по-дурному поводиться.

Грегор казав: я їх люблю у тому віці, коли все вже при них, але вони ще про це не здогадуються. Грегор — чому його слова не викликають ні сорому, ні спротиву? — сяяв самозадоволеною пикою й теревенив про молоденьких дівчаток. Ані натяку на масне, ані сліду вихваляння: Грег щиро вважав, що любити дівчаток найпершої ніжної свіжості — його покликання й обов’язок. Його аргументи приводили до незаперечного висновку: обов’язком кожного порядного сім’янина є, не зволікаючи, звабити малолітню.

Грегора вбили минулої п’ятниці на автостоянці в Рольовому Парку. Але ж Грега вбити — як у п’яту Ахіллесові влучити.

От іще хтось пішечки сходами суне. Доведеться дим вдихати й зі сторонніми розкланюватися…

Не пояснюй непоясненного, Семіуху, не сміши солідних начитаних фізи— ків-фундаменталістів. Простіше повірити в навіяну галюцинацію чи дистанційне навіювання. Стоїть, скажімо, поруч на майданчику голенька дівчинка, вся пахне шампунем, розтирається, тремтячи від холоду, — і ніхто її не бачить. Вона навіяла, що невидима, ну й що ти з нею зробиш? Версія навіювання пояснює відразу все: феномен перенесення, явища постприсутності й квазйснування… ніяк не запам’ятаєш, у чому, все ж таки, розходження між квазі— існуванням і постприсутністю? Та й не знайдете ви, правду кажучи, жодних особливих розходжень. Чим менше ми знаємо М тим більше термінів вигадуємо…

Навіюванням легко пояснити взагалі що завгодно. Тому й не розглядають його серйозно холоднокровні розумники-аналітики. Нецікавими є для них прості пояснення.

З’явився хлопчик років дванадцяти. Хлопчик дуже акуратно, ведучи відлік рухів, не дозволяючи собі зайвого м’язового сплеску, стрімко стрибав сходинками вниз. Приголомшлива координація в дитини. Спортсмен, певно. Юні спортсмени зазвичай виглядають старшими ніж однолітки. На проліт він витрачав три скоки. Потім поворот, два скоки, поворот — усього, отже, сім рухів за секунду. Молодець. Таку вивірену точність навіть у гімнастів не завжди зустрінеш.

Ще була гіпотеза, що психомутанти — просто гості з чужих світів. Прибульці між нами! — переконували її адепти. — Ми серед прибульців!

На цій планеті все може статися. Можливо, планета ця споконвіку належала прибульцям. От з’являться вони одного разу, висунуть вимоги, — віддавай їм Флориду, Гімалаї віддавай… А якщо навіть і не місцеві вони, прибульці ті, все одно вони можуть зажадати того ж таки. Мовляв, посуньтеся, хлопці, ви й самі нетутешні… Ні, — подумав він, — не буду підозрювати хлопчика. Скаче він, щоправда, надто вже не по-людськи, але ж займається цим, мабуть, половину свого короткого життя. А в його віці вистачає кількох повторів, щоби вкарбувати у пам’ять ритм і малюнок руху.

Присутність стороннього хлопчисько ігнорував; Богун побачив, як він іде в бік магазинів. Наче робот іде. Звихнувся пацан на відшліфованості жесту. Таки спортсмен.

Дівчинка скакала так само розмірено і жваво, але набагато швидше. У правій руці тримала вона згорнутий пакетик. Спідничина, як парашут, підлітала з-під короткої куртки на кожному останньому — найдовшому — стрибку. Вона щось чи то примовляла, чи наспівувала на бігу. Окатий стрибунець. Порівнявшись із нахмуреним агентом, вона зненацька посміхнулася, глянула скоса — червоно-чорна дівчинка, вогник у сірому під’їзді. Вона підстрибом бігла знову ж таки до магазинів. Її рухи тішили око.

Торговий центр — вісь тутешнього світопорядку, — вирішив Богун. Дівчинка призупинилася, щоб перекинутися кількома словами з вирядженими шістнадцятирічними кицюнями, які пильно озирали світ і людей у явній надії раптом узяти та й вийти заміж. Він чомусь відчув тривогу. Усе-таки дивні тут діти.

Вгорі знову залунали голоси. У нього виникло кепське передчуття. Дівчинку як вітром здуло; та от — десь за кілька секунд — вона ж знову спускається сходами. Сестри-близнючки? Цього разу замість пакета вона тримала господарську сумку: сумка була зліва, її заносило на поворотах.

— Привіт, — сказав Богун. Дівчисько не відповіло: проскакало повз нього, не озирнувшись і задерши носа. Відчула зацікавлення собою. Добре, подивимося, — невиразно подумав він.

І ця помчала до магазину. У них там шабаш, у цих стрибучих дітей.

Він відкинув недокурок, піднявся на майданчик, знову подзвонив. Тиша. Сусідів розпитати? Чи — щоби само собою вийшло — помилитися дверима, розговорити господаря; якщо пощастить — у гості напроситися. Стандартний маневр людини, яка працює у Нагляді. Робота в нього така: постійно помилятися дверима.

За хвилину дівчисько влетіло в під’їзд. Піднімалася вона бігцем, дрібно лічачи мештиками сходинки. З господарської сумки стирчав пакет, той же або такий же. Від її бігу здіймався вітерець і весело подзенькували молочні пляшки в пакеті.

— Привіт! — на бігу крикнула вона.

Очима зблиснувши. Смарагдова блискавка. Здорова енергія приборканого полтергейсту. Богун дивився їй услід. Років тринадцять-чотирнадцять… спритна яка, з ранніх.

Невже серед них є й діти? Він не чув про це нічого. Жінки — так, зустрічалися. Викрили одну недавно на Жуках. Але діти… Та хіба, власне, не все одно?

Він відчував: не все одно, й це доволі істотно. Абсолютно зрозуміло, що сліди не могли належати дитині. Не дитина це, і не жінка навіть: розмір не той. Цілком казармений розмір має слід. Чи не час мені прозондувати околиці?

І все-таки: Що зміниться, коли я встановлю — серед мутантів з’явилися діти?

Хто вона, ця дівчинка? Я пам’ятаю її, зовсім точно, я їй чимось зобов’язаний: життям або чимось ще важливішим. Чи не пов’язана її поява з моєю амнезією? Якщо так, шукати її належить там, де знайшли мене: у лісі, у Глушині. Чому я такий упевнений у її існуванні? У тому, що вона чекає на мене? Що спільного в мене з цією смаркулею?

Він вирішив не прискорювати подій. Спершу переконатися треба. Узяв валізку, зійшов униз, вийшов назовні, озирнувся. Підійшов до довготелесого телепня, який тупо дивився собі під ноги. Попросив прикурити. Телепень виявився в дошку п’яним. Від нього за милю тхнуло чимось дуже дешевим. Богун подув йому просто в обличчя, відганяючи перегар, і рушив у бік чергового собаки, — добермана, здається. Звернувся до господаря пса з тим же проханням; пес загарчав. Господар шарпнувся набік.

— Вогню не буде? — закричав Богун.

Хлопець заворушив губами та відвернувся. Собака несамовито загавкав. Немічний біло-рожевий кіт, який нюхав сніг, виразно глянув на нього. Богун, зітхнувши, вийняв із кишені запальничку, покрутив її в руках і прикурив, ретельно та зухвало. Кіт, зиркнувши скоса на дим, люто чхнув.

Зовсім замордували нас друзі людини та змій зелений, — підсумував Богун. До цілковитої нестями довели. Узяти хоча б он цього дурня на повідку в добермана: абсолютно зрозуміло, хто у них у парі головний. А котяра? Артистична морда в звіра. Як прокурор виглядає. Ну геть тобі спікер підвальний. Ватажок, якому не треба слів, щоби виявити почуття. Нітрохи не приховує звір своїх думок про людину та її сумнівних друзів.

Котяра, недонюхавши, потягнувся і покрутив головою. Його витягнутий хвіст здригався. Випромінюючи неймовірне презирство, спрямоване на всіх і все, він прогулянковим кроком рушив до голубів, які осатаніло видзьобували з— під снігу щось минулорічне.

Вдалині, біля шкільної огорожі, нудьгують собі трійко басмачів, — відзначив агент, — ну звісно, ті ж, у шкірі. Знайомі всі обличчя, знайомі звички. Його не здивувала Їхня присутність. Якщо я Їх бачу, отже, і вони мене бачать, — зробив він карколомний висновок. Значить, знають, що я їх бачу… чи не знають? Та чорт із ними, зрештою.

Він повернувся в під’їзд. У під’їзді шаруділи газетами. Молодий чоловік, його ровесник, методично відчиняв поштові скриньки, виймав із них усе, побіжно переглядав і вкладав назад. Інформаційний маніяк, мабуть. Або конкурент. Це цілком можливо.

Конкуренти мої поділяються на дві групи: кожен перший хоче мене обскакати, кожен другий — усунути, — думав Богун, піднімаючись сходами і дедалі більше поринаючи в чорну меланхолію. — Я, відповідно, мушу обскакати кожного першого й усунути кожного другого. Усувати складніше, зате набагато ефективніше, ніж обганяти… ну й слівце я винайшов… дітки не знати звідки, чи не набридло вам обскакувати дядька зі спецслужби? недобре, дядько нині похмурий і з голови до ніг усіма обскаканий, це його турбує і справі шкодить… Які тут можуть бути близнята? Не має тут бути ніяких близнят!

Сліди вже підсохнули. Після чергового контрольного дзвінка в зачаровані двері він, роззирнувшись, відкрив валізку, ввімкнув біолокатор. Прилад блимнув зеленим очком індикатора й тихенько заспівав, натякаючи на близьку присутність суб’єкта з потрібними параметрами. Це зовсім не сподобалося Богунові. Хіба може сподобатися невидимий спостерігач?

Богуна не тішила ситуація, що склалася. Обстановка була незрозумілою і загрозливою. Хтось наполохав дичину, і цей хтось цілком здатний дуже йому накапостити. Коротко перемовившись із диспетчером, він з’ясував, що ніяких близнючок, звичайно, у будинку не було.

Відпали раціональні пояснення, відпала надія на спокійний рейд. Знайомий холодок заструменів біля хребта. Як перед вогневим контактом.

Диспетчер пояснив Богу нові, що тип при вході його страхує, а хлопці в шкірі — бойовики солідного ідейно-політичного угруповання. Грабують і вбивають вони не просто так, а тільки з високих принципів, — здогадався Богун. Це ніяк не обнадіює. Радше навпаки: з високих принципів переважно і вилуплюються найбільш запеклі бандити та негідники. Важко повірити в те, що шкіряні фанатики відважаться перебігти йому дорогу, адже розуміють чудово, кого він представляє. З іншого боку, не заради ласого кусня крутяться вони неподалік. Спробуй дізнайся, в чім їхня вигода. В осяяного ідеєю — особливий хід думок. На все він здатний, коли віжка під хвіст попаде.

Усього можна чекати: надто вже високі ставки в цій грі. Що хтось під— страховує — це добре, дуже до речі. Чого ж він мені не представився, конспіратор собачий? Хоч би поглядом натякнув на свою причетність. Цікаво, чому я його зовсім не пам’ятаю? Мав би пам’ятати, з абсолютною пам’яттю на обличчя.

Напевно, недавно до нас перевели. На підвищення хлопець пішов. Заздрю я таким: повні запопадливості службової та ще не обтяжені думками про добро й зло. Цікаво, чи дасть він собі раду з тими трьома недоумками? Зобов’язаний, звісно, але ж м’яч — круглий…

Подальше тупцювання на сходовому майданчику, здається, втратило будь-який сенс. Доводилося вирішити: відразу вдертися в підозрілу квартиру чи спершу зайнятися незвичайною дівчинкою. Він обрав друге. Не через якісь-там привабливі конкретні особливості вибрав, а з однієї простої причини: повернувся хлопчик-спортсмен, який, як і треба було сподіватися, знову погребував ліфтом.

— Слухай, а де вони? — кивнув Богун у бік дверей.

— Не знаю, я з восьмого, — знизав плечима хлопчик.

— З восьмого? Це не у вас проживає дівчинка-пострибунка? Оката така, скаче по сходах як коза. Мало з ніг не збила.

— Еллі? Ні, не в нас. Вона на шостому мешкає, — хлопчик призупинився, обернувся і повідомив: — Тільки вона не могла вас із ніг збити, у неї нульова маса!

Богун ковтнув слину. Безтілесних мені ще не вистачало… Жартує хлопченя. Майстерно володіє метафорою. Їх зараз навчають за прогресивними методиками, від них що завгодно почуєш. Він не до ладу пробурмотів:

— А, ви фізику проходите… — І відразу прийняв рішення.

— Вона не тільки без маси, а й безголова. Гроші загубила. Передай їй… або — підемо разом, я сам оддам, все одно стою без діла.

— Це правильно, гроші посередників не люблять, — заявив хлопчисько, хоробро сплюнувши в бік вікна. — А ви рись нагадуєте, — раптом сказав він і всміхнувся.

Чарівна безпосередність. Надерти б йому вуха, та ніколи. Врешті-решт, вони цілком розумні люди, — переконував себе Богун, ступаючи сходинами услід за хлопцем. Навіть якщо й не люди вони зовсім. Головне, не будуть, — привітавшись, стріляти в мене з дрібнокалу, як ті дегенерати на Нових Будинках. І, маю надію, в них не прийнято метати ножі в гостей.

Він уже уявив собі, як увійде і ким назветься, коли короткий скрик знизу примусив його завмерти. Хлопча показало потрібну квартиру і продовжило сходження на восьмий поверх. Богун вичікував. Унизу відбувалося якесь шамотання, якась важка гра. Тихо зітхнув хтось, — він не ввів себе в оману, в нього самого був пістолет із глушником, — потім він почув ще кілька таких же зітхань. Він викликав ліфт, думаючи про те, що шкода буде втратити, навіть не познайомившись, симпатичного юнака, що мав незвичайну слабкість до свіжих газет. А. що ж бо наші? проґавили ідейно-політичних добродіїв?

Він поставив у ліфт важку свою валізку і спрямував його вниз, а сам дуже швидко, не гірше ніж той хлопчисько, рушив слідом.

Шкіряні добродії виявилися досвідченими бандюгами. Той, що так і не став приятелем Богуна, встиг пристрелити тільки одного з них — пристрелений лежав обличчям донизу на вхідному майданчику. Другий тримав на прицілі двері ліфта, які саме відчинялися. Проводир-крокодил маячив позаду, біля вікна. Все-таки вони на це купилися, — флегматично подумав Богун, натискаючи на ґудзик дистанційки. Двері не встигли розчинитися: вони розлетілася на цурпалки, потік полум’я рвонув із ліфта назовні. На Богуна війнуло жаром. Товстуна крутонуло і жбурнуло ницьма на підвіконня, його шкіряна куртка спалахнула. Пластик у кабіні ліфта теж палав, а керівник групи продемонстрував чудову реакцію, відразу кинувшись до виходу.

Тої ж миті до Богуна прийшло пронизливе й виразне усвідомлення того, що прийдешнє — вже відбулося, що воно, всупереч плину часу, вже сталося і відтоді міститься — з усіма численними, необов’язковими і жорстокими подробицями — у його власній пам’яті; все, що він бачить, вже завершене, попри незавершеність моменту.

Осяяння складалося з пригадування майбутнього і впізнавання сьогоденного. Раптом сплелися в орнамент фрагменти мозаїки; радісне передчуття охопило його, заважаючи як треба прицілитися. Він виправить, він тепер знає все про себе, і все, що він знає, можна виправити.

Про що він думає, що з ним, звідки це дивне відчуття? Затьмарення минуло. Навалилося, обпалило, зникло. Махнуло крилом, закаламутивши дійсність, відштовхнуло, ніби вал прибою — і відкотилося. Навколо знову мокрий пісок, мул в щілинах каміння… дзенькіт падаючого скла, втеча керівника групи, задимлений зелений вогонь під ногами.

Вибір позиції, удар пострілу, плями на брудній стіні.

Дурна, погана ілюзія. Якби він був ясновидцем — хіба довелося б йому стояти тут і вкотре вже робити приписане хвилиною і залізною логікою боротьби?

Лікарняна палата, холодні присоски мнемозонду, розчарування на переважно беземоційних обличчях гебістів. Тепер він знає: біди його почалися не в Глушині, а раніше, задовго до того жахіття наяву, уривки якого пурхають у голові.

Ілюзія більше не відволікала агента Нагляду від насущних справ, і він, не замислюючись, підкоряючись рефлексу, всадив кулю в потилицю крокодилоподібному. Акуратно вліпив, як по утікаючому кабанові. Потім, уже цілком усвідомлюючи свої дії, повернувся до товстуна, який корчився, намагаючись заштовхати назад в очниці очні яблука, які тріснули від полум’я, і вистрелив йому у скроню.

— Який ідіот додумався облицьовувати ліфт пластмасою? — запитав Богун у напарника. Напарник не відповідав, він був мертвий.

Задихаючись од їдкого диму, Богун кинувся сходами нагору. Тепер у нього зовсім не залишалося часу, й він злетів на шостий поверх зі швидкістю гелікоптера. Він мчав сходами, не звертаючи уваги на тривожні обличчя і гамір людей, які повискакували зі своїх квартир. Не звикли у нас іще, дякувати Богу, до вибухів у під’їздах. От і знайшлася заспокійлива думка. Щастить мені нині: унизу чотири трупи, а в мене ані подряпини.

Якщо залишити живим хоч одного — все, кінець, ти засвічений, операція на межі провалу, дні твої полічені. А так — є все-таки шанс проскочити.

Не я вигадав правила гри, — виправдувався він перед кимось. Не я цю гру розпочав, і я не можу я зупинити її, — переконував він себе. Звичайно, він не міг учинити інакше. Немає сумніву, що його дії визнають правильними. Зараз основне — випередити, встигнути першим добігти до мети.

Він дав кілька довгих дзвінків і затарабанив у двері, для чогось намагаючись зовні зазирнути у вічко. Далі, натиснувши на ручку, виявив, що квартира не замкнена. Такого Богун не сподівався. Він швидко ввійшов у передпокій; двері, цмокнувши, захлопнулися за ним. На диво тямущі двері у цих добродіїв.

— Є хтось удома?

— Я! — дівчинка визирнула з кухні. Здається, вона нітрохи не заперечувала щодо його вторгнення. Постояла, розглядаючи Богуна, зашарілася раптом, усміхнулася — і запитала:

— А як ви увійшли?..

— Мовчки! — сердито відповів Богун. Приголомшлива безпечність. Дітей своїх азів безпеки навчити не можуть. — Тата поклич!

Вона округлила оченята і пересмикнула плечима: ну і проханнячко в тебе, дядю! І відповіла байдуже, ніби про щось незначне сказала:

— Тата вже років зо шість буде, як узяли. Він ще не повернувся.

— А мама? Сестра?

— Мамо! До тебе! — гукнула вона. Потім указала головою в бік кухні, а сама заховалася за хиткою завісою, що відокремлювала передпокій від решти помешкання.

Планування нове, з тих, які ще не стали звичними. Коридор із двома апендиксами: один веде на кухню, другий — у спальню. Головна кімната розміщена у центрі квартири, у ній перебував хтось, і цей хтось огидно кашляв, сопучи й відпльовуючись, просто у вікно відпльовуючись, здається. Несолідно в них, шпалерки дешевенькі і від часу побляклі, з інтер’єру лише світильник та дурнуваті квіткові вазони на стінах. Просторо, наче в амбулаторній приймальні.

Богун пройшов на кухню. Мама, дуже схожа на Еллі, саме виймала з духовки круглий рум’яний пиріг. Богун мало не захлиснувся від густого яблучно-ванільного аромату і раптом відчув голод. Натуральні яблука в лютому — непогано, мабуть, живуть, незважаючи на відсутність годувальника; втім, пиріг, як і все інше, міг виявитися ілюзією.

Її брови метнулися вгору, і непривітне очікування застигло на її обличчі. Богунові стало прикро через себе. Як вони всі здогадуються? Адже нічого, абсолютно нічого особливого немає в його звичках і зовнішності. Нічого від шаблонного тупорилого дядька з казенного будинку. І, одначе ж, здогадуються з першого погляду.

— Я щодо дитини. Дитина ваша, може, ви знаєте… Розмови вже ходять!

Вона мовчала. Вона дивилася без цікавості й без остраху: дивно якось дивилася вона. З відразою, — дійшло до Богуна. Я їй огидний. Отже, нічого я від її не дізнаюся.

Треба змінювати тактику. Він вирішив привідкрити карти:

— Відверто кажучи, я у вас із власної ініціативи. І жодних інструкцій щодо вас не маю… До речі, скажіть: на третьому поверсі, крайні двері праворуч, хто проживає? Ви знайомі з ними? — запитав він тільки для того, щоб розсіяти недовіру до себе. У тому, що ця жінка чудово розуміє ситуацію, він не сумнівався. Можливо, його запитання вона розцінить як завуальоване попередження.

— Нічого не знаю, нічого не можу вам сказати. Якщо ви справді випадково опинилися тут, то я прошу вас піти. У мене багато справ, а допомоги від мене ніякої.

— Я змушений повідомити…

— Ой, не треба! Про дитину поговорити, ви бачили таке! Давай-но, згортай вудочки! — звеліла вона. Видно, допекли їй свого часу колеги Богуна.

— Поясніть усе-таки, чому в мешканців склалася така дивна думка про дівчинку? Це ж у ваших інтересах!

— Пояснити? Вам? А ви заслуговуєте на пояснення? Ви нічого, крім ляпаса, не заслужили! — не втрималася жінка. — Усе, чао. Без ордера і не потикайтеся. — Доню! — покликала вона. — Йди-но сюди. Проведеш дядька.

І тут тривожно теленькнув дзвінок.

Небагатослівний таксист віз його чудернацькою дорогою, яка несподівано поєднала знайомі місця. Вітрина крамниці. Подвір’я, собака, кіт. Страшне та неминуче наближалося. Хижа діра котилася в піднебесся. Хтось тихо кавалку вав будинки, відтинаючи від них одразу по декілька поверхів. У вікні оголювалася красуня, вікно раптом заліпило чимось білим; білий силует звивався і пританцьовував принаджуючи; здавалося, снігова королева визирнула з танцюючої заметілі. Раптом попереду, просто перед автомашиною, з’явилася дівчинка.

— Еллі!

Таксі мчало по осьовій. На місці таксиста сидів невидющий кам’яний ідол.

— Не відчиняй! — крикнув Богун.

І Рвонув у передпокій. Дівчинка крізь Двері з кимось розмовляла. Не роздумуючи і не звертаючи уваги на обурені крики господині, увірвався у велику кімнату. В кімнаті нікого не було. Він притулився плечима до стіни, обережно визирнув. Еллі закінчила розмову і завмерла, подавшись уперед, до дверей, зосереджено вслухаючись у тишу — чи вдивляючись у щось, що відбувалося за дверима.

Хто б не приходив, приходив він дарма, — подумав Богун. — У цій родині уміють віднаджувати непроханих гостей.

— Хто там іще? — байдуже запитала жінка.

— Помилилися! — весело відповіла Еллі. — Мам, він заліз у татів кабінет і щось там шукає!

— Та нічого я не шукаю, не треба маму обманювали, — вимовив Богун, захоплено розглядаючи найсправжнісіньку Віщу Кулю.

Куля лежала собі на скатертині, поглинаючи світло і всмоктуючи його енергію. Вона була чорна, матова й дуже крихка. Біля кулі була відчутною передгрозова свіжість. Її ледь помітне мерехтіння викликало таємничу піднесеність думок. Богуна настільки привабила до себе ця дрібничка, що він тільки в найостанніший момент відчув за спиною чиюсь нечутну присутність і метнувся вбік. Просвистіла палиця і відскочила від його біцепсу; Богун одним рухом скрутив немолодого, багряного від зусилля дядька, який цілився йому в потилицю. Він послабив хватку, віддаючи належне гуманності того, хто нападав: нападник цілком міг його вбити, як не зараз, то ще раніше, оскільки у лівій руці дядько тримав знятий із запобіжника пістолет.

— Ну а ви хто такий і що тут робите? — поцікавився Богун.

— Відпусти! — буркнув дядько. Очі його палали гнівом. Богун відійшов набік, наставив на нього відібраний пістолет для остраху і запитав:

— Це ви щойно дзвонили?

— Я.

— Вас дівчинка впустила?

— Так.

— Ви нікого не помітили внизу?

Дядько зам’явся. Богун зауважив швидкий погляд, яким обмінялися дядько з жінкою, яка тихо стояла в дверях. Богун поцікавився:

— А як вам удається зникати посеред сходового майданчика? До речі, корисна порада: не ходіть босоніж, не залишайте за собою слідів. Сліди, знаєте, видають вас із головою…

Його не слухали. Дядько дивився в підлогу. Точніше, дивився він крізь підлогу — і явно щось бачив.

— Що з тобою, приятелю?

— Ще одного вбили. Тепер там п’ять трупів.

— Як він виглядає?

— Міцної статури, смаглявий, азіатські риси обличчя, коротка стрижка, на скронях сивина…

Опис точно відповідав зовнішності координатора регіонального відділення. Звали його Кощієм, і були йому притаманні єхидність, невловимість і максимальна обережність у справах. Стало цілком зрозуміло: їх підставили. Запродали з тельбухами. Все, час брати ноги на плечі.

— Піднімаються! Зараз будуть тут! — стривожено повідомив дядько.

— Чого ж ви чекаєте? — поцікавився Богун, намагаючись погамувати емоції. Емоції не сприяють виживанню. — Рухайтеся! Показуйте ваше уміння. Рятуйтеся!

Червоновидий простягнув руку до кулі.

— Назад! — прикрикнув на нього Богун. — Ця штукенція мені самому потрібна. Я її конфіскую.

— Чи не могли б ви почекати з конфіскацією? Я даю слово честі…

— Виключено. Давай, татунцю, давай. Дівчинку забирай зі собою.

— Ви що ж, плануєте залишитися тут?

— Планую. Я нічого не починатиму. Зовсім нічого. Але мені для від мазки куля потрібна, — пояснив Богун, здивовано дослухаючись до власних слів, які, здавалося, народжувалися самі собою, мимоволі. — Я й так вже усі правила порушив, — додав він невідомо чому.

Дядько, тужно зазираючи йому в очі, просив:

— На якийсь час, дорога людино? Га? Довіртеся мені… та віддам я вам генератор, муситиму віддати, ви нам усім життя врятуєте! — він підвищив голос. — Ви ж не розумієте! Ми без нього як без серця… Невже ви здатні відібрати навіть серце? Серце дитини? — патетично вигукнув він, кивнувши на Еллі.

Богун розсердився:

— Я з вами по-доброму… до часу. Не варнякай дурного, діду. Згинь! Дарую вам ваші життя і волю на додачу в обмін на кулю. Зрозуміло? А міг би діяти згідно з інструкцією! — він замовк. Надто вже недвозначною була інструкція.

— Дарую в обмін… згідно з інструкцією… — бурмотів дядько, схопившись за скроні. — Дивовижно влаштована совість людська!

Він усе-таки зважився — після вагань зважився, пізнього вечора, коли навалилася втома і трохи розфокусувався погляд, оскільки не зумів він не дозволити собі зазирнути в нічний бар, де довго й ретельно мив руки; руки ніяк не хотіли відмиватися, він відчував липке на пальцях. Уважна вампірка, по-акулячому описавши два еліпси навколо його столика, зупинилася поруч, виразно повела напахченим плечем — і відпливла годуватися кудись набік, до галасливих хлопців у робочому одязі, пропахлому бензином; звідки вона знала, думав Богун, звідки вона знала, що в мене брудні руки, навіть не доторкнувшись, навіть не поглянувши на них?

Вони почали про щось шепотітися — всі троє, включаючи Еллі; ці тихі запеклі переговори, здавалося, зводилися до вигуків і махання руками.

— Мисливці вже поруч, — нагадав Богун. — І вони полюють не на мене!

— Поверніть мені зброю! — вимагав дядько.

— Угода відбулася, — Богун простягнув йому пістолет. Чоловічок схопив зброю за ствол — і зник. Це йому вдалося просто і переконливо. Набагато простіше й переконливіше, ніж у лисого з надсекретного ролика Грегора. Майстер! Вищий пілотаж. Удар, порив вітру і нічого зайвого. Ніяких тобі пасів із підвиванням.

Інші стояли мовчки і не збиралися брати приклад з дядька.

— Ну а ви чому тупцюєтеся? Поспішайте, зараз тут буде гаряче!

— Ми не зможемо… Маленькі ми ще, не навчені, — приречено сказала жінка.

Тої ж миті на сходах почалася стрілянина. Загриміло по висхідній — і завершилося через кілька секунд довгою автоматною чергою. Богун виразно уявив собі розвиток подій. Йому нібито передалося чудесне вміння мутантів бачити крізь стіни. Він ухопив кулю і кинувся на балкон. Відшарпнув край шторки й одсахнувся: внизу, біля непримітного сірого автбмобі— ля, позирали на всі боки і вгору похмурі хлопці людожерської зовнішності.

— Так… Влипли! — резюмував він.

Прислухався. Голоси звучали просто за дверима.

— Попереджав же! Тепер і мене через вас приб’ють! — вони стояли і дивилися на нього. Дивилися відчужено, навіть вороже, але водночас із надією. Їм більше немає на кого покластися, — здогадався Богун. — Майбутнє цих людей залежить від мене.

Наскільки ж безпорадні ці хвалені мутанти! Ані за себе постояти, ані двері заговорити, і..

На щастя, на балконі був пожежний люк; розкидавши мотлох, навалений на металеву кришку люка, Богун не надто делікатно відправив Еллі та її маму в квадратний отвір, який вів до сусідів знизу. Здивувавшись, що вхідні двері досі не піддалися ударам нападників, він пішов за ними. І виявив, що настав край везінню.

Біля порога стояв і міцно тримав Еллі за руку дебелий, кров з молоком, козак невизначеного віку; а за ним, трохи збоку, в глибині приміщення, височів, широко розставивши ноги, сухорлявий старий, який ретельно цілився в Богуна із карабіну.

Чорт їх забирай, тут на кожному кроці озброєний псих. Що за часи, що за звичаї!

— Кидай кулю! Руки за голову! — командував дід.

Богун підкорився. Але тут щось сталося. Куля не впала на підлогу. Вона висіла між старим і Богуном. Еллі, пильно вдивляючись у кулю, ніби вела її своїм поглядом.

— Не слухайте його. Він нічого не зможе вам зробити. Ні поцілити, ні затримати…

Вона скрикнула й захрипіла: молодик обхопив ручиською шию дівчинки і почав її душити. Як не дивно, його вчинок змусив Богуна раптом повірити Еллі: кнур цей, очевидно, знав про властивості кулі й поспішав убезпечити себе від її впливу. Отже, треба було квапитися.

І він ризикнув. Бив він у скроню, бив без замаху, сконцентрувавшись. Хлопчина захитався. Богун збив його на підлогу. Гримнув карабін, запахло порохом; старий охнув і, вхопившись за живіт, випустив зброю. Богу нові зараз було не до феноменів. Він упіймав кулю, яка нагрілася й немовби вкрилася їдким слизом, і метнувся до виходу.

— Не туди, нагору! — шепнув він, коли вони услід за ним вибігли на сходи. Він уже встиг зауважити, що на майданчику шостого поверху нікого не було.

Вони щасливо промчали повз знайомі двері, біля яких бездиханно лежав нещодавній дядько. Його міжпросторові досліди завершилися назавжди. З помешкання долинали збуджені голоси. Ці кретини дотепер не здогадалися, як ми вислизнули, — щасливо подумав Богун. І відразу ж замислився: а чи не завдячують вони цим зеленоокій чаклунці Еллі?

Через наскрізне горище вийшли вони до ліфта крайнього під’їзду; зійшли на другий поверх. Богун ішов попереду. Він знав, що і для чого робить. Вибратися. І крапка. Вибратися самому і полонених своїх із-під вогню вивести. Залишимо розборки до кращих часів.

Нічого підозрілого навколо не було. Швидким кроком пішли вони до автобусної зупинки. Еллі раз за разом озиралася на Кулю. Немов матуся на дитину, — роздратовано подумав Богун.

— Спокійніше, мала, не привертай до себе уваги.

— Нас наздоганяють! — враз сказала вона.

Обернувшись, Богун побачив спалах. Він упав ницьма на асфальт, прицілився і двічі вистрелив — зробив два гарні неспішні постріли з позиції «лежачи», які пробили дві дірки в двох нетямущих головах. Переслідувачі, бруднячи сніг кров’ю, забилися в судомі. І тут Богун нарешті дещо зауважив.

На рукавах у хлопців красувалися і емблеми Генної Безпеки.

Ось коли ти влип, сказав він собі. Міцно влип. Надійно. Точніше, безнадійно. Без права на амністію. Довоювався, пень! Навчився, на свою голову, стріляти влучно, стріляти швидко… Гебешники й на тому світі знайдуть. Знайдуть — і жили повисмикують.

Він перекотився на спину й обернувся, щоб провести поглядом урятованих. Чомусь він був певен, що Еллі та її мама вже далеко. Та дівчинка залишалася тут, поруч. Вона притулилася до жінки, яка впала, і плакала, намагаючись привести її до тями. Богуну вистачило одного погляду, щоби зрозуміти, що трапилося. Жінці потрібна термінова допомога. У таких випадках в рахунок ідуть хвилини.

Тільки цього йому бракувало.

Уранці він вийшов на планову розробку. Пошук за наводкою, проникнення, затримання. Мутанти — істоти, яких зовні неможливо відрізнити від звичайних людей, і які становлять загрозу для звичайних людей вже самим фактом своєї присутності серед них — з’являлися зненацька і йшли незрозуміло куди: немовби невидимою завісою загороджувалися. Богун уперше був у ролі ловця. Цей статус, як і нові погони, — наслідок тривалого, переважно жорстокого дресирування. Він брав «крутих» і «відморозків»; він пройшов практику силового пресингу та ювелірної психообробки; він міг утихомирити будь-якого забіяку й підкорити своїй волі нічних гієн. І от, через кілька годин після початку акції, все завалилося: кар’єра, вислуга… та що там вислуга — зуміти б дожити до трибуналу… вижити — от про що молитися треба! Бо завданнячко не з найлегших.

Утікати! Загубитися в лісі, заховати дівчисько. Культовий предмет обміняти на новеньку, розумно вигадану біографію…

Як же він примудрився так напартачити у відповідальній і технічно нескладній справі? Але ж посміювався із чужих невдач. Якась дика накладка. ГБ — це вам не самостійні бойовики від політики. ГБ — це нова, альтернативна силова структура. Це влада, таємна й абсолютна.

Звичайно, не тільки він винен у тому, що трапилося. Чорт їх знає, чим вони думають у себе в штабах. Але стріляв же він! Тепер ніхто не цікавитиметься його виправданням. У цьому світі виправдання не беруться до уваги.

Якась неправильність регулярно псувала зсередини детально продумані плани. Більше того, він тепер знає: вся охоронна стратегія Нагляду з тріском провалилася.

Тому що серед мутантів є діти.

Від подвійної нерозведеної дози йому стало ще страшніше; він вискочив з бару, свиснув таксі; сніг танув, вода стікала з дахів. Потоп буде, вирішив він чомусь. Він наказав водієві рухатися до іподрому, проте відразу ж за трамвайною колією, як і планував, передумав і взяв собі за мету ресторан на окружній. Звідси до ресторану вела одна-єдина необхідна дорога. Якщо дівчисько не витримає, перелякається чи передумає чекати на нього, їй доведеться повертатися цим же шляхом: втискаючись у дерева на узбіччі, тіней сахаючись. Машина мчала по осьовій, на весь світ розбризкуючи осьову; неонові зблиски залишилися далеко позаду. Він розумів, що шансів небагато, — дівчинка сама-одна, на пустирищі, вночі; ніякий притулок, ніяка щілина не вбереже від пустирищників нічних; то хай пропаде він пропадом, трофей проклятий, треба було одразу їй повернути! Але тоді, коли вони прощались, йому здавалося, що дівчинці небезпечно залишатися з Кулею. Будь-який нічний перехожий, забачивши коштовність, приріже дитину і віддасть сяйливе чудо за гріш баризі. Зарази люди!

Вона дуже квапилася. Вона вибігла на проїжджу частину назустріч машині, якимось чином чи то впізнавши, чи вгадавши у пасажирі Богуна. Можливо, дівчинка відчула близькість Кулі, зачула її магнітний голос і, забувши про все, кинулася до свого скарбу. Гальмувати було вже пізно, і все ж таки водій вдарив ногою по педалі. Огидно верескнули гальма; наближалися, засліплюючи, фари зустрічної вантажівки; Богун закричав і, відштовхнувши водія, схопив кермо, різко вивернув його наліво; машину занесло, зовсім поруч промайнуло розгублене обличчя дівчинки. Жахливий бічний удар жбурнув лімузин на узбіччя. Машина перевернувся; спалах, грім; світ розколовся; пітьма.

День метеликів

У вікні чомусь висів дивний, неможливий пейзаж. Ніч у холодному світінні. Зелені тіні будинків. Він дивився крізь скло, дивуючись тому, як змінилося планування кварталу, — такі будинки стояли тут двадцять років тому, у часи його дитинства. Як я потрапив сюди? Я знову тут живу? Ну звичайно, я викупив, оселився… як я міг забути… — скло загадково посміхалося. Він відмахнувся від цього страшного факту, навіявши собі, що прозоре щось, звичайно ж, не здатне ані посміхатися, ані ридати, ані як-небудь ще виявляти свою подобу, отже — увижається мені… а от ті жахіття, які діялися там, за вікном, навряд чи могли привидітися.

Шарудів пісок, з неба всипаючись; пісок, пухкий, немов сніг, укрив подвір’я й провулок; пропечене небо, підгорілі зорі; зорі іскряться й товчуться, танцюють, згасаючи; маятником хитається місяць, весь у жилах і в тонкому жовтому пухові. Промені, які б’ють із неба, розпухають далекою загравою, від якої багрянішають хмари; лемент, придушений звуками піщаної заметілі, перестає бути страшним, у ньому більше немає безнадії, у ньому тріумф; сплячі тріумфують, стікають довгим здушеним криком, вітаючи темну хмару над головами; хмара ковтає одну за одною божевільні зірки, які відкадрилюють непристойні танці над божевільним світом; хмара неохопна, вона насувається невблаганно і навдивовижу швидко, і чітко окреслений край, фронт цього настання, вогненним зиґзаґом розтинає світ.

Хтось піднімався сходами, що ведуть на горище. Він озирнувся. Тихі, вкрадливі кроки. Притулився плечима до стіни. Огидно, — думав він, — вони всюди знайдуть. Проти цих паралізатор безсилий. Він мало не вистрілив у маленьке тільце, що виникло над сходами. Тільки блискавичний рефлекс професіонала врятував маля. Завжди точно знай, хто в тебе на лінії прицілу.

— Тату, ти мене кликав?

— Ти навіщо на горище залізла? Серед ночі?

— Я почула поклик…

— Я тобі дозволяв? — ще один рефлекс: застерегти, вкарбувати у свідомість… батьківський ремінь — джерело мудрості… ремінь — непедагогічно, я й голосом можу — так, щоби на все життя.

І, змінюючи тон, випереджуючи неминучі сльози:

— Ні, я не кликав. Тобі здалося. Це за вікном п’яні дядьки кричать. Вони дому свого ніяк знайти не можуть. Злякалася? Занадто багато п’ють дядьки, погано їм, животики в них болять, в очах їм туманиться, от і кричать.

— А чому мами немає?

— Ну що ти, мама спить, там темно, ти просто не роздивилася.

— Тату, я боюся.

— А ми разом зійдемо вниз. А хочеш, тут спи. Зі мною. Дивися, як смішно: просто на підлозі, на матрацах, ніби в лісі ми. Пам’ятаєш, як ми з тобою в лісі ночували?

— Так. Лише тітка Зая говорила, що в ліс ходити не можна. У лісі вовки живуть і тіні.

— Ну, з татом таки можна. Я не гірше ніж тітка Зая, знаю, що можна і чого не можна, правда? Все, заплющуй оченята.

Вона заснула вмить, обм’якла розслаблено й заснула.

Хтось холодними пальцями торкається до хребців. Дотики ніжні, як поцілунок п’явки. Між лопатками. Місячний промінь. Місячні п’явки. Сверблячка в спині, в самому центрі спини.

Холодно. Закутати ще й у покривало тепле. Зігріти. Попідтикати, щоби уві сні не розкрилася. Білосніжка моя.

Тепер — амулет. Він тут, за древньою скринею, біля самої стіни.

Він вийняв із непримітної щілини між дошками підлоги маскувальні планки, ударом кулака вибив кріпильний клинець — той вилетів разом із цвяхом — і повернув дошку. Куля, звичайно, нікуди не поділася. Вона зробилася гарячою, точніше — пекучою: долоні пекли, як від кропиви.

Кулю встановили біля сплячої. Кращого охоронця не знайти.

Тільки після цього він спустився униз, у тьму тьмущу рідного дому.

Зійшов униз — і розгублено зупинився. Незнайоме місце… пітьма мені не завадить, вистачить і зеленого відсвіту зі скла над дверима… речі звичні, обстановка не змінилася, однак — чуже все… Імітація, морок… от тобі й маєш! дверна ручка ліворуч, а не праворуч!

У спальні нікого не було. Він увійшов, але потрапив не до спальні, а до маленької кімнати, яку звали «оранжереєю» за те, що ясного літнього дня у ній жило сонечко; найперші спогади пов’язували його з цією кімнатою — він, здається, тоді й ходити не вмів іще… а братик не те що ходити, — сидіти не вмів. Весняний цвіт на підвіконні… вишня? Ні, яблуня, маленькі червоні яблучка — «райські», білі квіти, пелюстки, як сніг… райські яблука… адже ж було! — заперечив він запекло. — Нікому не знищити того, це вже відбулося… я був народжений… слід у часі… назавжди!

Вікно чомусь розмістилося праворуч. Воно тепер повернене в сутінки. Якщо, звичайно, сонце не перекинулося на той, інший бік. Нісенітниця. Такого не буває. Небесні орієнтири не вводять в оману.

У коридорі він зрозумів нарешті: все в будинку дзеркально перевернулося. Дивно, горище залишилося колишнім… Він розшукав вхід у спальню. Дружина посапувала вві сні. Ось і ти, згубо наша, нікуди ти не поділася. Він підійшов, щоб доторкнутися, погладити, відчути як-небудь — і відсмикнув руку. А раптом закричить. Прокинеться з переляку, закричить. Прокинеться, злякається, закричить, на мене глянувши… що за шалена думка… малеча… малеча не стала б розмовляти з тінню, вона б тоді заніміла чи заверещала… але чутливо, тривожно спала дружина, й він не ризикнув: підійшов до вузенького, порожнього ліжка малої, сів, примостився абияк. У теплу постіль. Незабаром світанок. Протриматися. Час лікує, — шепотів він, заплющивши очі й намагаючись не заснути. І все-таки відразу заснув — немов посковзнувся.

Снилося недобре. Щось темне валиться на них. Коло. Коло в небі. Бездонний колодязь — ми падаємо в нього всім світом. Не треба. Прокинутися!.. Я знаю, що я сплю. Годі марудитися, розплющуй очі! Ну спробуй! Ну тоді хоч ворухнися… Рух будить.

Він спробував сісти. Немов за волосся себе піднімав. Боляче, нерозумно і марно. Навіть подих мені не підвладний. Диви-но, я зовсім не дихаю. Позбувся цієї звички. Бездиханний, нерухомий. Мертве тіло.

Він розплющив очі — він відчував, що йому вдалося розплющити очі. От тільки бачити він теж розучився. Кілька тіней у зеленому світінні. Силуети. Він лежить на твердому, навколо — стіни… де я? Куди занесло мене цього разу? На твердому. Але віддалік — ліжко, і він згадує, що на ньому спить жінка, яку треба впізнати. Впізнати. Рухатися він не може, але може доторкнутися, тепер він може торкатися до всього: до тіней і силуетів — тіні і силуети стають доступними. Доступними, якщо побачити їх. Цього разу мене занесло в знайомі місця, — думає привид, — але в які місця? Кому вони знайомі? Хто з нас дихав цим повітрям? Хто з Мене зумів не забути ці часи? Навіщо Мені ці часи?..

До чого болісне заняття — згадувати. Доторкнеться — пригадає. Гнучкими, як змії, руками відчуває тепло її тіла. Руки, груди. Залишаючись на місці, на твердому — у хисткості тіней і силуетів — вівтарі, у стовпі зеленого вогню. Не ворушачись. Не дихаючи. Жінка прокидається: їй це простіше простого. Соломинка. Рятівниця.

Не розгледіти нічого в зеленому вогні, у плазмі крижаній.

Йому треба почути голос. Він запитує:

— Хто ти? — глухе бурчання. Він розштовхує:

— Скажи, ну скажи, хто ти?

— Та я це, я…

Голос як голос. Живий. Він заспокоюється. Рятівниця витягне його. Вона знає: у ньому ще жива душа. Потім він у тривозі охоплює щупальцями її плечі: вона не помічає, що з ним сталося! вона його не бачить, він розчинений у сяйві…

— А я? Подивися на мене: хто я такий?

Відчуваючи, що перетворити на жарт своє дурне запитання вже не вдасться, гнівно додає:

— Не гмукай! Кажи відверто: хто я?

— А ніхто! — роздратовано озивається Неупізнана Жінка. — Тебе, якщо хочеш знати, узагалі немає. Любий, ти мене трафив! Ти постійно мені снишся! Ти холодний, як спрут, мовчазний, як ящірка, і ти мені вже набрид. Ось так. Немає тебе!

Ось так. Немає тебе. Немає — і все… Він відокремлюється від свого носія, зіскакує на ходу, хвацький вершник: цю шкапу загнано, вона йому більше не потрібна. Він бачить усе очима шкапи: тісна кімнатка, шафа в головах, стіл у ногах, купа одягу на сусідньому ліжку, немає там ніякої жінки… Прокляття!

Стрибком, розпластавшись, вислизає він у криво усміхнене вікно, залишивши донорське тіло — цей замаскований під тіло труп — на кризі вівтаря. Стрибком у скло, у зелений світ, де гігантський змій здіймається над рівниною, по вінця заповненою людськими черепами. Він ширяє над усім, байдуже дивляться на нього повітряні звірі, вовтузяться над черепами переплетені тіла з вишкрябаними душами, міркує про щось Завіса, і гидотні лики померлих, немов у дзеркалі, відбиваються в ньому.

Опівночі — глухо пробив за стіною древній годинник, якого Богун не пам’ятав, про який, звичайно, нічого не знав, — у плюскотінні дощу, у шелесті листя пролунав заклик; спалахнуло раптом у небі; він піднявся — однаково не спалося, адже більшу частину дня він провів у забутті — підійшов до вікна і побачив, як зграйка ангелів, відсвічуючись у молочних хмарах, не поспішаючи перетнула небесне склепіння; він довго стояв, невідривно дивлячись на гаснучий слід, і ця слабка рожева смуга здавалася йому ниткою-дороговказом.

Свідомість повернулася майже відразу: крізь кров на віях побачив він червоні вогні вантажівки, що віддалялася. Еллі, цілком неушкоджена, аж сопучи від натуги, намагалася витягнути його з перевернутого лімузина. Богун, насилу долаючи біль, вивалився назовні. Він відбувся забитими місцями, але водієві вже не допоможеш. Блюзнірська думка: їм пощастило, свідків не буде. Хлопець за кермом зробив усе як треба.

Богун теж зробив усе як треба. Позаду гримнув вибух, пустирищем розбіглися жовтогарячі тіні й обернулися на світло, зблиснули вікнами далекі хутірські хати. У цей час вони вже піднімалися на пагорб. Еллі усе торочила про якусь чарівну вежу і дорікала Богунові за те, що він залишив її маму на розтерзання ескулапам. Еллі звинувачувала його в тому, що він забрав у них чарівну Кулю. Бідне дитя, яке начиталося щасливих казок.

Куля, зрідка розжарюючись до багряного, просвічувала крізь хустку, і в такі моменти Богунові здавалося, що все-таки найрозумніше — постукати в будь-які двері і, назвавшись двома дурними городянами, безталанними любителями пролісків, попроситися переночувати. А хто ще? Рідна, звичайно! Наша мамуся нас уже зачекалася, правда ж, Еллі? — Тихіше, шановний, ви цікаві як баба, не про все можна говорити при дитині!

Богун пояснював ці прагнення переможеного примхливою натурою поганки-Кулі та власною невпевненістю. Можливо, йому передався страх Еллі. Дівчинка трималася добре, от тільки лихоманило її, й голос уривався.

Богун стогнав і метався вві сні. Хотілося згадати — зараз, негайно — чим завершився нічний марш-кидок. Але Митар… ні, Богун, я — Богун! — міг тільки здогадуватися про це. Здається, над ранок повалив сніг, і вони, зачаївшись у неглибокому яру, грілися біля вогню; здається, він знайшов потрібних людей і залишив дівчинку у відносній безпеці, не забувши захистити її правдоподібною легендою…

Богун знав, що вчинив так, як і мусив учинити.

Він прокинувся дуже рано, пам’ятаючи про прийдешнє. Піднявшись, занурився в неяскраве світіння обрію й опинився по пояс у досвітку.

Досвіток, усміхаючись, дихав далекими прозорими хмарами, піднімаючи дедалі вище над землею ці бронзові осяяні небесами завихрення; зірниця, як кінська грива, розвівалася по вітрі.1 Сон, кружляючи і зморщуючись, як проколена кулька, полетів у минуле; Богун ще раз глянув у вікно, ніби боявся розгледіти вдалині гігантську долоню, яка торкається світу. Але ні, боги вдавали, ніби їх немає. Світанки в червні втрачають будь-яку стриманість, подумав він. Гасають вони планетою, як руді гривасті коні. Безсмертні коні, впряжені у сновидіння.

Він усе-таки ввімкнув настільну лампу, було ще надто темно, нічого не знайдеш тут без освітлення. Дружина почала перевертатися.

— Час, — сказав він напівголосно, — зараз будильник протеленчить.

— Ні, — відповіла дружина, не розплющуючи очей, — ні, потім!

Тріпочучи крилами, закружляв перед лампою невеликий сіро-коричневий метелик, вдарився об скло і гнівно злетів до стелі.

Він пішов на кухню — дзижчати кавомолкою. На холодильнику сидів і з цікавістю витріщав на нього очі-маківки ще один метелик, такий самісінький. Чи той же. Світало неймовірно швидко, напівморок струменями перетікав із кухні та спальні в передпокій — він і там увімкнув світло. І вже не здивувався, знову помітивши метелика, який спурхнув.

— Крила обірву! — пригрозив він йому і всім їм одразу. А собі скомандував:

— Під душ — марш!

Коли він знову зайшов до спальні, будильник, салютуючи, вистрелив короткою чергою. Богун перервав його істеричну трель, клацнувши по кнопці. Відчинив вікно і вагомо, зумисне голосно запитав у сплячих:

— Шановні сліпоглухонімі! Погляньте і скажіть: чи ви що-небудь чули?

— Звичайно! — заявила дочка.

Сівши на ліжку і навіть не намагаючись розплющити очей, вона навпомацки шукала своїх дітей. Плюшевий Бетховен, як і належало вірному псові, уже не спав і був готовий до бою; Степашко, однак, зовсім по-свинськи спав, розпластавшись поперек ковдри. Як, зрештою, і люба дружина, яка наполягла на ранньому прокиданні, пояснивши їм усім разом і кожному зокрема, наскільки корисна і на ноги помічна енергійна прогулянка по свіжій росі, раз уже випало їм уставати посеред ночі через чоловіченька непутящого і тягтися десять верст на збіговисько. Богун не сперечався, йому Що? Йому, звісно, тільки на користь піде прогулятися. Але й проти таксі він не заперечував би.

— Рота, підйом! — закричав Богун.

Донька, далі оглядаючи щось своє, надзвичайно цікаве, що відбувається за заслоном тремтливих повік, зіскочила з ліжка і встала у стійку «струнко». Її стройова навичка — пам’ять про улюбленого дядечка. Братик мій — людина героїчна; він зараз, і дуже до речі, у таборах; він майже не з’являється удома, ця обставина виявилася теж до речі.

Він обірвав зайві думки і гаркнув:

— Чудово, рядова! Сорок п’ять секунд, і я бачу вас одягненою!

— Слухаюсь! — дзвінко відповіла дочка, примруживши праве око: а раптом сон усе ж вдасться додивитися. Богун, насупившись, злодійським басом проголосив:

— А той, хто, значить, серед нас тут і далі спить, той, значить, не друг нам, не товариш, а соня-засоня!

— Це мамуня! — захоплено здогадалася мала. — Мамуня — соня, мамуня — соня!

— Р-рядова! Застебнутися й умитися! І на кухню — кроком руш! — водночас, на краєчок ліжка присівши, взявся він із досинаючої дружини ковдру потихеньку викрадати.

— І тому, значить, не кава у ліжко буде, — примовляв він, — а різки привселюдні за найвищим розрядом!

— Та чого ви причепилися всі! — запхинькала жінка, перевертаючись із боку на бік, немов на вогні її присмажили. — Ну що за біда: серед ночі пертися кудись… самі їдьте! Я спати хочу.

Богун смикнув сильніше, і тоді вона, дедалі більш люто змагаючись із осатанілою ковдрою, вперше розплющила очі.

— Боже! — закричала вона. — Ми запізнюємося! Що, не можна було сказати?

— Процес пішов! — підморгнув він дочці, яка все ще метушливо нишпорила по спальні в пошуках акуратно складеного з вечора одягу. — Ось зараз наша матуся виговориться — і дасть нам усім чосу! Ми за нею і не вженемося. Ти не поспішай: поспішиш — людей насмішиш. Ще є час. Іди вмийся.

Він надумав поснідати, зліпивши чотириоку яєчню. Дами навідріз відмовилися, пославшись на біоритми і розташування світил. Цієї надто ранньої пори їм не хотілося займатися нічим звичним; їм не терпілося вийти назустріч пригодам і прокинутися по-справжньому в росі, у золотому сяйві, у чарівній свіжості світанку. Тужно застрягнувши десь на підступах до третього ока, Богун збагнув їхні резони: що вдієш, біоритми.

Метелики уважно дивилися на його муки, немов проводили в себе на холодильнику таємне голосування. А чи їдять метелики яєчню? — запитав він сам у себе. Більше ні в кого було питати: дами, відштовхуючи одна одну, чепурилися біля дзеркала. Йому видалося, що метелики, які обурено спурхнули, — його таємні агенти; він навіть розчув їхній гнівний шепіт:

— Ні, нізащо!

— Шизохренія, — визначив Богун свій стан. — Спокійнішим будь, простішим, не звертай уваги, це тільки приказка…

Вікна будинку, що встав до них торцем, — усі верхні поверхи — раптом спалахнули вогненними відображеннями зірниці. Деньок буде — вищий клас. Провести їх — і відразу ж зранку до лісу, поки народ усе підряд під корінь не познімав. Гарний у нас ліс, домашній і цілком безпечний, абсолютно земний, до людей прихильний. Кажуть, уже чорниця доспіла… рідкісне літо, спекотне і безхмарне. Таке, як колись. До подій.

Вони ж і не підозрюють, що мене з ними не буде. Радісно їм, легко. Чи все-таки підозрюють? У дружини моєї інтуїція — дай боже. Але не стрималася б вона, неодмінно сказала б. Я ґрунт підготував: торочив щось там щодо грошей і ремонту… ні, їй і на думку не спаде, що я міг би добровільно відмовитися від поїздки на материк. Нічого, зішлюся на ремонт. Ремонт — явище негостре і невиліковне. Як краще: дорогою пояснити, щоби встигли перебіситися і скоритися, чи просто на місці, біля автобуса? Ексцеси можливі; та все-таки доведеться відкласти, бо час уже підганяє. Ніколи стосунки з’ясовувати.

Сумка на диво легка. Друга — полотняна — важить майже стільки ж. У ній тільки дорожні запаси… дівчинці бракуватиме звіряток, — зрозумів він із запізненням і з досадою. — Вони ж думають, що це — тижнів на два, як звичайно; вони ж не знають про основне.

Дружина, енергійно крокуючи вузенькою примхливо звивистою стежиною, крутила головою на всі його прохання передати йому й другу сумку: спортивність свою чудову виявляла. Небо стало блакитним і бездонним; шиби на південному заході палахкотіли сліпучим полум’ям відбитого сходу сонця; жовтогарячі блискавки часом миготіли на місці блискучих антен і водостоків. Попри те, що вони рухалися в обхід новобудов-недобудов, і місцевість здавалася зовсім заміською, багато городян уже — чи ще? — вешталися поруч із будинками; Богун подивувався їхній неймовірній витривалості. Очевидно, настала тимчасова рівновага між тими, хто вже встав, і тими, хто ще не ліг. Перші бадьоро і трошечки отетеріло пересувалися серед палахкотіння та свіжості, ніби вирулюючи на злітну смугу; другі ж тихо пленталися безлюдними тротуарами і непевно розтікалися пустирем, короткими стежками прямуючи до будинків, які рожевіли віддалік. Поки дійшли до траси, бадьора спортивна злість дружини перетекла у сферу міжособистісних відносин; він відібрав у неї сумку, обізвав їх черепахою та равликом — відведений на дорогу час несподівано вичерпався, доведеться бігцем бігти, бо спізнюватися сьогодні в жодному разі не можна.

Богун оголосив старт забігу («заради життя», — вирвалося, в нього ненавмисно). З губ злетіло. Як і належало сподіватися, донька помчала уперед з усією доступною їй спритністю. Богун зайняв проміжну позицію, намагаючись не відстати від дитини і водночас не надто відриватися від обуреної дружини. Асфальтом тупотіти було веселіше, світ відновився, і вони підкотилися до місця збору майже в призначений термін.

З тильного боку пам’ятника зібралося чоловік тридцять; багатьох він знав. З’ясувалося, що автобус запізнюється. Ніхто не демонстрував свого знайомства з ним: так було домовлено. Він нашвидку оголосив про своє тверде й остаточне рішення залишитися. Він повинен відправити їх удвох, самих, без підневільного татка-чоловіка, бо підневільному раптом навішали термінових хвостів… дочка округлила очі — уявила собі… навалили різних спішних і незакінчених справ. Він мотивував своє рішення роботою, ремонтом та небажанням заглиблюватися в проблеми тестя, який ці проблеми немов колекціонував і залюбки звалював на зятя; дружина, яка цілком поділяла побоювання Богуна, все-таки осудливо морщилася з огляду на аж таке відверте нехтування синівськими обов’язками. Вона ненав’язливо поцікавилася, як саме називається його справа і чи вона, бува, не блондинка; згадка про ремонт відбилася в її очах відблиском якихось дуже інтимних сподівань; фінансових проблем ніхто не торкався. Усе було зрозуміло без слів. Тепер, мабуть, нам вистачить і на проживання, і на покупки, — думала вона, переконуючи себе в розумності його рішення. — Тепер нехай сам викручується як знає: удома — все виметено.

Усупереч сподіванням, дочка теж не засмутилася. Думками вона вже була в дорозі, а тимчасова відсутність тата було звичною і зрозумілою обставиною, пов’язаною з його важливою, чудовою роботою. Тато захищав усіх дітей і дорослих від чаклунів, чортів замогильних і непробудних п’яниць. От молодець який! Його затримка дозволить йому врятувати кого-небудь. Виявлення Мутацій і Загальний Нагляд — ці слова завжди пишуть з великої літери — ніколи не дозволить образити маленьких дітей. Відлучки тата були неминучим злом, яке, зрештою, завжди зникає після веселого гучного повернення і обертається подарунками, маленьким святом возз’єднання родини. Така вже недоладна в нього доля, у цього дурного тата.

Автобус викотився на площу на повній швидкості, — світлофори ще сонно блимали жовтими очима, та й руху майже не було, — і відразу всі почали прощатися. Богун не став чекати відправлення. Він геть ні про що не турбувався: усе, що треба, вже було продумано і виконано. Кивнув у відповідь на жести, якими його просили йти вже, і таким самим робом — трасою — рушив назад. Не хотілося, щоби дружина розгледіла в його очах що-небудь не те. Усе владнається, дайте час. Не варто ризикувати близькими людьми. Там, на континенті, вони будуть у безпеці.

Треба абстрагуватися від усього цього. Зробити над собою зусилля. Усе йде за планом. Не забути хоча б Бетховена їй відіслати. Ото радості буде… Диви-но, тролейбус попутний трапився, щойно з парку. Підбігши, втиснувся він у збіговисько лісовиків і рибалок, похмурих громадян у чоботях і штормівках, і за кілька хвилин домчав пустельною трасою до мікрорайону, де разом із всенощною молоддю, що клювала носами, вийшов із тролейбуса прямо в широке поле.

Удома він подивився на будильник. Лише пів на шосту; щоранку втрачаю я дорогоцінну красу; ні, справи почекають! одягтися, взутися — і вперед, за грибниками! Він зазирнув на кухню, сподіваючись знайти трохи кави. Трохи кави було б дуже до речі; тільки звільніть мене від захололої яєчні — ніколи й нізащо! Я собі потім супу нашвидкуруч зроблю. Я не такий-то простий і ціную насолоди холостяцькі… скільки ж їх тут, метеликів зальотних?!

Богун одразу ж розгледів з дюжину крилатих істот, які пурхали у повітрі. Потім знайшов ще: по кутках вони ховалися, внизу біля ніг його кружляли, від їх нервового тріпотіння рябіло в очах. Він схопив кухонний рушник і взявся виганяти метеликів у вікно; він не помітив, щоб вони давали себе вигнати, однак метеликів раптом не стало. Зовсім не стало. Ніби розтали вони. Мімікрія?..

Усе живе вміє маскуватися й одне одного ошукувати. Тепер метелики розташувалися в передпокої. На меблях, на стінах і стелі. Але не абияк, а строго за ранжиром. Навколо кожної помітної особини прилаштувалося кілька дрібних підлабузників. Помітні особини, своєю чергою, базувалися неподалік від вождів — нечисленних метеликів-гігантів, які сірими плямами позначали вузли великочарункової сіті, що намітилася, регулярного візерунка, який нагадав Богуну зріз живої тканини під сильним збільшенням. Він знизав плечима: шизунець тривав. Це, очевидно, зовсім неминуче в його ситуації. Неприємно, звичайно… Завмерши, вдивлявся він у ворушіння на стінах і стелі. Самці і самки, — вирішив він раптом. — Ті, що сидять і міркують, самці; а ті, котрі ліктями працюють, самички… або навпаки. — Але навпаки — це навряд! — обурилося його чоловіче єство. Одразу видно: центральні сидять де треба і про справу дбають; а ця дрібнота язичками чеше, одне одного підкусує, зовсім як у житті… Думка ця, через недосипання, видалася йому глибокою й у чомусь корінною. Його охопив захват від несподіваного виявлення настільки універсальної ознаки, що розділяє «інь» і «янь», і негайно поширив ідею на інші об’єкти світобудови. Справді: нерухомі, як аксакали, ядра атомів, а навколо — взаємодіючі хмари контактних силових полів, сонм частинок, які відштовхують одна одну. На гарем скидається. Або — сонце, що міцно тримає в гравітаційній вузді підлеглі планети. Знову гарем, це ж треба! Словом, усюди дуалізм і протилежність статей. Скрізь явна диспропорція, навіть у метеликів цих дивних. Тільки ми з тобою щось надто вже замоногамилися, — сказав він своєму відображенню в дзеркалі. Відображення кисло посміхнулося і солідарно йому підморгнуло.

— Несправедливість! — повідомив він двійникові. — Треба вчитися в природи. Розкріпачуватися треба.

— Це можна виправити, — погодилися стіни. — За належного тонусу, за відсутності протипоказань…

— Можна виправити? за відсутності?.. Ох ви талалайки! Вчити мене надумали!

Рішуче змахнувши рушником, Богун, агент Нагляду, підняв руку на живу ілюстрацію єдності й боротьби протилежностей. І завмер, здивовано розглядаючи стелю. Метеликів не було. Жодного. Ніде.

— Та що ж це, привиділися вони мені? — бурмотів він, бігаючи по кухні. — Куди ця чортова комашня поділася? Побачу — вб’ю! — пообіцяв він комусь.

І тут погляд його упав на годинник. Було за п’ятнадцять дев’ята.

Він постояв у задумі — думки, як і метелики, випурхнули в далечінь невідому — і підійшов до телефону. — Час крадуть, — думав він, — з-під носа крадуть. Попередити своїх? Ні, рано. Можливо, це локальні наведення. Випадковий постріл… Думки не хотіли повертатися.

Коли не треба — лізуть, товчуться; а знадобилися — не стало раптом. Передчуваючи недобре, увійшов він до спальні, й, цього разу спокійно, без зайвих нервів, прикрив за собою двері. Так і є: сюди переметнулися. Погойдуються, склавши пластиночками крила. Сірі хвилі біжать шпалерами, гальмують свідомість, присипляють… Він стрибнув, як тигр, і рушник гучно мазонув по стелі, змітаючи пил з вапна. Здійнявся вихор. Повітря потемніло, рушник пропелером вгризався в живу хмару. Метелики вислизали з незбагненною швидкістю. Сплеск — ніби камінцем у воду — і вони зникли. Усі відразу.

— Спокійно! — сказав він шафі. — Чудес не буває, правда?

Шафа не відповіла.

— Якщо комахи зникли, отже… — як продовжити, він не знав, і тому взявся думати розумно та тверезо, як і личить думати в найнеймовірнішій ситуації освіченій людині. — Отже, кудись вони поділися. Куди поділися? І навіщо? За вікном ховаються! — вирішив Богун. — Звичайно: зовнішню стіну обліпили, до сонця крильця розвернули… Перевіряти здогад він не став. За вікном, і ніде більше!

Отже, я зачиняю вікно… так, виконано… І, отже, виходжу зі спальні в порожній передпокій, правильно? — Шафа заспокійливо хитнула йому. Позіхнула розчиненими дверцятами. Богун потоптався, дивлячись на дверцята, потім розгублено і з острахом зазирнув усередину, але нічого цікавого не знайшов він у ряді суконь. Антимолем там пахло і парфумами. Він про всяк випадок замкнув шафу маленьким блискучим ключиком і, затамувавши подих, вислизнув у передпокій. Вікторія! Порожньо!

Він зайшов на кухню, зайшов у зал, закрив скрізь вікна. Ніде жодних крилатих, лише за балконом мигнула пара стрижів. Ого! Та невже вже одинадцята? Скільки часу втрачено! Штани старі де? Де мої старі похідні обладунки? Ціпок лісовий, меч грибний, щит протимоскітний…

Насвистуючи, ввійшов у спальню, щоб перетрусити речі. І завмер на порозі, втупившись у рухоме місиво. Повітря кипіло, чулося низьке гудіння, як від високовольтного трансформатора, — сотні й тисячі метеликів у суцільному миготінні породжували пружні сіро-коричневі струмки, що б’ють вітерцем в обличчя. Хоровод просто перед ним закручувався за годинниковою стрілкою, а трохи далі, за тремтячою люстрою, другий вихор хоробро обертався назустріч першому; по всій ширині кімнати, огинаючи ріг шафи і високу етажерку, крутилася жива вісімка. Дві смуги метеликів обрамляли її по вертикалі: біля колін Богуна і вгорі, під самою стелею.

Тоді він, намагаючись не хвилюватися, влігся і спробував розслабитися. Він не відводив очей від круговерті, що набирала розмаху і швидкості, і думав тільки про приємне. Про суниці лісові, які цієї миті дотоптують жадібні авангарди трудящих. Про ремонт, покликаний скрасити його відхід у проект. Проект отримав дивну, дикувату назву: «На Богуна і звір біжить». Після безпам’ятства й вимушеного лікування Богун погано розумів суть цього проекту і свою роль у ньому; він знав, що роль його — основна, і йому досить буде пам’ятати, що він виконує функції контактера. Контактер — це більше ніж польовий агент. Це черговий щабель його зростання.

А ремонт цього року став насущною потребою. Треба було сховати видерті кігтями шматки штукатурки і сліди іклів на бетонних стінах. У кицьки Мальвіни, що втекла навесні в ліси й по дорозі ледве не задерла безвинну догиню з четвертого під’їзду, ще минулої осені проявилися глушинські звички. Поки можна було приховувати — приховували. Господиня догині, крім оплати послуг ветеринара, зажадала винагороди за мовчання; Богун із превеликою зловтіхою прогнав її. Знайшла чим лякати! Сьогодні лише хиряві аристократи зі столітнім родоводом ще так-сяк зберігають чистоту генотипу. Інші брати менші давно вже в ліс дивляться.

Він відчув співчуття метеликів: бідолаха, це так нерозумно — тримати вдома хижака, прив’язуватися до хижака!

— Самі хижаки! — обурився Богун. — Ми її котеняточком узяли, не більшим за болонку! Донька ніяк забути не може, все по дворах нишпорить.

— Скільки звіра не годуй — не на пожиток годівля! — зашепотіли метелики. І дурним сміхом розсипалися по стінах і речах. Їх було стільки, що вони зайняли всі доступні для огляду поверхні. Не погидували й Богуном: розсілися на штанах, на сорочці. Він вирішив не помічати зухвальства прибульців і спокійно обдумати майбутній ремонт. Ці миршавці не небезпечні йому. Вони малі, життя їхнє коротке, інтереси — нецікаві… спершу прибратися треба, розставити все зручно. Здерти всю гидоту зі стін, оголити їх. Заліпити… заліпити мої оголені стіни цим, ну, знаєте, біленьким таким…

Засинаючи, Богун перейнявся діловитою рішучістю домогосподаря і вві сні — на самому початку сну, там, де ява межує з далекими блискавицями чужого світу — вже бачив себе бадьорим, пропотілим, від голови до ніг заквацяним фарбою та клеєм. Метелики, розчинившись у жаркому сонячному промінні, залишили після себе прозорий, ледь помітний туман — не туман, а так, невагоме марево — і запах квітів, що ростуть на іншому березі.

Яким чином довідається він, прокинувшись, де він? Чине визначається його місцезнаходження першим-ліпшим спогадом про один із прожитих днів — спогадом, який, у результаті випадкового ходу думок, стає поточною реальністю і далі самостійно визначає розвиток подій? Він дивився, згадував і марно намагався вгадати, що з побаченого треба віднести до реального світу, а що — до спогадів. Нарешті підібрав вінслово, що однаково пасувало до всього довкола, і, заспокоївшись, почав називати світ сновидінням.

За час його відсутності хтось побував у квартирі. Зникла ручка, якою він користувався для написання звітів; ніяк не знаходився особливий шматок мила з різким запахом, після якого руки мають обсохнути під теплим повітрям (у жодному разі не витирати їх рушником, щоб не пошкодити захисну молекулярну плівку).

Помізкувавши, він дійшов висновку, що зникли також члени його родини: дружина і дочка. Він не міг їх згадати, але знав, що ще вранці вони були тут.

Ще не міг він пригадати, що за день такий видатний нині, і як він, Богун, — а чому Богун, адже моє ім’я Митар? — прожив цей день. Митареві — Богуну? — здавалося, що з ним не все гаразд. З ним або зі світом. Немов хтось величезний зім’яв і відкинув убік те, що становило його життя, і тепер його доведеться починати з нуля.

Реальність зламалася, на її відламах відбилося дивне. Генератор часу — машина, що виробляє секунди і століття — був зупинений; хвилинна дрімота оберталася на довгі порожні дні; насичені динамікою дні після пробудження виявлялися хвилинним сном.

Календар, годинник, магнітна стрілка — нічому тепер не можна довіряти; місця і часи змішалися, утворивши круговерть.

З-за рік, з-за лісів прилітали птахи-сновидіння. Спочатку немовби збоку на себе самого дивишся; потім, непомітно і враз, починаєш бачити інших зсередини, з себе, і ось уже тисячі життів, сірих метеликів, кружляють у душі. Він сам у багатьох іпостасях; фатально прирослий до його свідомості Митар; інші знайомі та незнайомі люди. Похмурий на вигляд тип на ім’я Бич. Тихий і страшний чаклун Гудвін. Загадковий Рунін, співмешканець бездітної неприкаяної Татіанни. З ним Богун звів далеке знайомство вже потім, після того, як його самого врешті-решт знайшли в чужій, покинутій мешканцями квартирі і, зв’язавши, транспортували в Центр інтенсивної реабілітації та корекції. Татинка, вихователька Центру, стала для нього покаранням і надією; безжалісною дресирувальницею і ніжною сестричкою.

У дивній, мінливій, пунктирній повсякденності він то залишався наодинці зі шерехами і голосами невидимок, то-’ знову поспішав на дзвінок. З’являвся — на жаль, ненадовго — покійний дід. Діда свого він любив і радів його приходу; але; той, хто приходив, завжди виявлявся; набагато молодшим від того чоловіка, — якого пам’ятав Митар (чому я так себе? називаю? — здивувався Богун). Чоловік: цей — новий, змінений — був пов’язаний з іншими людьми, навряд чи відомими Митареві; вони приходили до діда, зчиняли галас, їли-пили, розмовляли про незрозуміле; ще незрозуміліше поводилася бабуня, яка безмірно любила чоловіка за життя, але дивно збайдужіла до нього тепер. Та й дід — суворий, енергійний, інакший — теж не приділяв їй уваги. А Митар почував себе дитиною. Він зовсім нічого не міг зрозуміти: ні вчинків, ні причин і наслідків — усе, що відбувалося, відбувалося поза його життям, а саме його життя розмотувалося як давно відзнята кінострічка і зводилося до несподіваних переміщень між кількома нічим не пов’язаними сценаріями.

Життя найближчих людей протікало за непроникною завісою. З’ясувалося, що його мати, яка давно-давно змінила місце проживання, замешкала тут же, у старому домі неподалік собору, про це йому розповів брат, теж незбагненно молодий, який заскочив зненацька, щоби обговорити з ним перспективи грального бізнесу (так-так! — зрадів Богун, захований у Митарі, — аякже, є в мене братик, загубився десь у всесвіті, з правосуддям розсварившись). Він усе рвався розшукати цей будинок і побачити матір, дивуючись, що вона стільки років мовчала, перебуваючи неподалік, зовсім поруч, під боком, на віддалі всього години ходу; одного разу йому це вдалося. На жаль, вони розминулися: мати саме того дня зібралася до нього в гості, не забувши прихопити з собою дочку, його малолітню сестру, — а сестру він пам’ятав чудово. Вона не раз його відвідувала і якось познайомила його з племінником, своїм старшим сином, який у ті роки ще тільки починав навчання в коледжі. Митар тоді приволік із лісових розкопок бронзову фігурку Амура, захоронену чи викинуту з огляду на деякі невідповідності в зовнішності крилатого хлопчика; зазирнувши в пам’ять Богуна, Митар довідався, що саме цю фігурку він подарував сестрі. Сталося це десь посередниці між її обважнілою дорослістю і швидконогим дитинством, яке так недоречно повернулося, у ту коротку щасливу пору сміху, вроди та легких перемог, про яку сестра чомусь згадувала з підкресленою зневагою до себе самої і своїх тодішніх надій. Здавалося, ніби її минуле, зрозуміле й логічне від заміжжя й до поточного моменту, піднімається з непроглядного туману до сонячного перевалу, яким стало народження сина, — з невідомості, з безодні, від якої треба подалі відійти. Богун, як і Митар, думав, що ті роки — найкращі в його житті; Богунові-Митарю дуже хотілося бодай на день повернутися туди, в молодість, до жвавого цвітіння бузку та жасмину, до сліпучих світанків і густого аромату серпневих садів, до звуків фоно під шелест зливи, до безтурботного, ще нічим не потривоженого кохання, повернутися до тої нескаламутненості, що, як саме життя, дається тільки один раз. А от сестричка — не хотіла. Та — повернулася, всупереч бажанню.

Ява була легкою, як досвітній туман. Ява була простою, як подих.

Він виринув у яву розбитим, ледве сприймаючи реальність. Дзвінок телефону змусив його піднятися. Телефон перестав дзвонити, перш ніж він додибав до нього.

Сліпі дзеркала

Сонце давно перевалило через меридіан і тепер опускалося — без метушні, пригальмовуючи, — за дев’ятиповерхові спини житлових коробок. Масажуючи злиплі повіки, пройшов Богун у ванну — і пересвідчився, що продовжує спати. У ванній висів рушник; узявши його до рук, Богун згадав, що рушник цей давно викинуто. Викинуто тому, що ніяк не вдавалося відіпрати бурі плями, які одного разу з’явилися; згадавши про це, він здригнувся й відкинув те, що тримав у руках, — підступну тварину, яка прикинулася рушником. Сон, то невиразний і прозорий, подібний до привида, то чіткий, як сама реальність, хитався перед очима. Пробудження здавалося ілюзією; можливо, і навіть напевне, воно й було ілюзією, таким собі мультимедійним абсурдом, в якому безперервно цокає будильник, узгоджено рухаються небесні світила, і неймовірним ланцюгом зв’язані події, на перший погляд цілком достовірні.

Далі він довго дивився на безтурботні, в пінистому серпанку, небеса й тихо розмірковував про всюдисущий фатум, пов’язаний з його іменами. Добре, що ім’я — всього лише тінь; тінь залежить від двох чинників — від того, під яким сонцем перебуваєш і якої подоби набуваєш; рано чи пізно настане час змінити ім’я. Та для цього знадобляться добре око і тверда рука.

Реальністю керує логіка. Тут, уві сні, дива, сприймалися як щось належне. Стіни, обідрані та зачищені, симпатично поблискували свіженькими алебастровими латками. Щілини, залиті цементом, ледве вгадувалися; цемент ще не висохнув, а підсохне — і не знайдеш. Будівельне сміття купкою визирало з поганого відра. Усе, як він і уявив собі вчора, засинаючи. На плитці в кавоварці димілася, сотаючись ароматом, гарячуща кава — він торкнувся холодної плитки і трохи здивувався. Стіл, дбайливо застелений скатертиною невідомого походження, був прикрашений букетиком квітів в улюбленій вазочці малої. Вазочку цю вщент розтрощила хвостом Мальвіна. Сталося це бозна коли, всі вже й забули. Закуски, що самі собою з’явилися в холодильнику, надихали, вимагали енергійних дій і енергійних фраз.

— Нап’юся на ознаменування, — пригрозив світу Сплячий, — утрачу обличчя!

Сьогодні день метеликів, — нагадав він собі. — Я спав, не прокидаючись і нікуди не відлучаючись; видіння — просто сни, дурні напівзатерті спогади про той період, коли я був не зовсім здоровим. Захист пам’яті це, ось що. Сни — відстійник застарілих страхів і різноманітних непривабливих речей… У Центрі інтенсивної корекції таке дуже добре пояснюють.

Татинку, сестру милосердя, зовсім не обтяжувала запропонована їй роль, яку вона, як треба було припустити, давно і надійно розівчила, звикнувши дотримуватися її рамок, — але з Богуном чомусь вийшло інакше. Ніжність її стала вимогливою, а роль виявилася маскуванням від підглядачів. Він і сам не знав, чим привабив цю покорительку сердець, володарку снів. Йому заздрили. Богунові не хотілося виписуватися.

Була весна. Дружину про все повідомляли; відвідувачів не пускали; дочка, пишаючись новим умінням, сама підписувала свої малюнки великими незугарними літерами. «Тато це малвіна вона йде додому.» «Тато це мама вона вже не плачи.» «Тато я дуже хочу нса на імя Барсундук.» «Тато це ми за тобою скучаємо.»

Утомившись від неможливого, Богун уже не бував вражений дивовижним. Не до того йому було. Від нього вимагався точний хід. Слова і логіка могли б допомогти. Слова виникали самі, приходили звідкись, відпихали набік безсловесні недодумані думки — він не міг повністю довіритися цим стороннім словам. Логіка? Груба карта місцевості, пласка чорно-біла супутникова фотографія, вона непогано допомагає зорієнтуватися в незнайомих місцях. Але логіка, на жаль, спричиняла найневтішніші висновки. Логіка — сторожовий пес розуму — вишкірялася і нізащо не бажала визнавати верховенство чуда. А отже, Богун був божевільним: він немовби перебував свідомістю відразу в кількох різних часах і не вмів пов’язати минуле з днем сьогоднішнім, щоб зіставити спогади з подіями свого життя або хоча б із вибриками розбурханої фантазії.

Пристосовуючись до змін всесвіту, відчуваючи раптову потребу змінитися й самому, Богун, тридцятирічний службист, який пройшов через вогонь і воду» згадав раптом кручений і недоладний жаргон давньої своєї підліткової пори. Він сказав:

— Чувак! Кльово! Кайфуй, чувак: забашляла рибка золота! Менів-герлиць на сейшен аскну, — сповістив він всесвіт. — Дзвякну, гукну, покличу… Збігати портвейну взяти?

Розглядаючи телефон, він довго думав про речі незначні: наприклад, про те, що чудово розкута мова, якою колись вільно володіло його покоління, розсипалася, перестала бути всеохопною. У ній виникли провали, багато що було віднесено течією, а на поверхні плавало всіляке сміття, яке потрапило туди з наступних часів, усілякі «прикиди» і «тусовки». Несправжні це слова! — з легкою озлобленістю заявив він метелику, що залетів на вогник сигарети. — Справжні — всі в мені! Тільки я їх не пам’ятаю…

— Озирнися! Стільки років опало! — відповів метелик. — Ти все носа до скла тулиш, все тобі хочеться ті палаци чимкраще розглянути, а їх і немає вже. Потяг давно в чужих краях: бай, бебі, бай… Вгамуйся, забудь, не кисни, встань, прошвирнися, підніми градус!

А що? Крилатий діло каже. І забуду. І прошвирнуся.

Богун згадав Грегора. Засумував. Грегор безвісти зник — а був компанійський і безвідмовний. Кощій? Давненько не зустрічав він шефа. Куди їх усіх смикнуло? Він заспокоював себе тим, що сьогодні, відповідно до плану, почав набирати обертів проект. До проекту залучені специ з тіньових світів і практикуючі маги. Хтозна, скільки дивовижного і неможливого закладено в цьому ризикованому задумі?

Наближається гарний червневий вечір, — думав Богун, — чому б і не прошвирнутися, справді? Одягнутися по-кабацьки. Строкату павину сорочку. Ботфорти зі шпорами. Блокнотик перегорнути, зустрітися, зібратися — згадати, посперечатися, покричати один на одного. А виговорившись, урости у нічну тишу. У годину місяця жорстокого і безлюдних вулиць; у годину розкритих крил над рожевою водою. У зосередженні, в шепотінні зір, у чуйному мовчанні посвячених спробувати відреставрувати обвалене…

— Небезпечно! — просигналив йому недремний Страж.

Звичайно, небезпечно. Життя — небезпечне заняття. Нелегка ноша для працівників спецслужб.

У недавньому маренні він відчував себе Митарем — людиною, яка зуміла пробратися в його думки і заблокувати їх. Можливо, цей загадковий Митар і виходив його там, у лісі. Він мені більше ніж брат: тепер він частина мене самого. Я вірю Митареві, він догляне за Еллі. Еллі рано чи пізно віднайде свою маму.

Повернувся він через годину, несміливо здивувався шпалерам, що проросли на стінах, жбурнув у холодильник пляшки; метелики делікатно ховалися по кутках; свіжопофарбовані двері уже підсохли, запах вивітрився. Богун подумав, посміхнувся — і рішуче набрав номер.

— Анно?

— А, це ти, — упізнав його чоловік Анни.

— Я, — погодився Богун.

— Ну і як ти там?

— Влаштовую відвальну вечірку. Відбуваю до похмурого краю… до іншого світу. Втікаю від мирської суєти. Всерйоз і надовго втікаю. Можливо, назавжди.

— Брешеш! — упевнено відповіли йому.

— Брехати непристойно. І немає потреби. Не брешу я. Збереться тісна компанія, всі свої. Приходіть.

— Такі ж мерзотники, як і ти, — повідомив чоловік. — Не сміши. Не роби з мене ідіота! Це твій, — сказав він набік, — сором забув, до себе кличе, — і, знову в трубку: — Добре, передаю їй…

— Богусю? — проспівала Ганна. — Чого тобі треба, чудовисько?

— А нічого, зовсім нічого. Зникаю я. Скидається на те, що надовго. Чекаю. Приходь. І друга життя приведи… якщо не зможеш від нього відкараскатися…

— А я його й не збираюся брати! — з веселим викликом повідомила Ганна. — Хай удома сидить, відлюдько! Я майже готова, щоправда, в інше місце готувалася, що ж, зміню маршрут!

Перш за все він красиво й апетитно розставив усе на кухні. Потім узявся за облагороджування спальні. Подзвонив Киценяточку й Оку. Киценяточко й Око зраділи й ідею схвалили.

Телефонний дзвінок. Він, щось муркочучи, підняв трубку.

— Аня в тебе?

— Ще не з’явилася. Що передати?

— Я тобі, друже, от що скажу. Нахаба ти, звичайно, першорозрядний. Я сьогодні спокійний: усе ще сподіваюся, що ти й справді злиняєш з наших обріїв. Викресли наш номер зі списку! І… Покажися сексопатологу, чудо! А він, може, знайде спосіб допомогти тобі!

Злі й скривджені водночас інтонації його голосу нагадали Богунові кілька слів, що їх якось кинула Анюта. Ці слова, мов зерна на оранці, давно зійшли і прижилися в ньому. Не сперечайся з рогуном, — наказав він собі, — не ображайся. Уникай злих імпотентів і терпи їхні звіряння.

— Покажуся. Перевірюся…

— І будь із нею ввічливішим! Вона все рветься за тобою доглянути, ще відтоді. Дитину знайшла! Боїться за тебе, альфонса. Не кривдь її!

— Та не кривджу я нікого! — відчуваючи прикрість, відповів Богун.

Ну й мерзотник!

Він ледве встиг привести себе до ладу.

Анна не поспішала переступити поріг. Над її головою блискавками сяйнули метелики; вона провела їх неуважним поглядом — метелики розчинилися в її зіницях. Запитала, м’якістю голосу згладжуючи різкість фраз:

— Ти сам? Цікаво, що ти вигадав цього разу? Ти досі на щось сподіваєшся?

— Анно, змилуйтеся! — він клацнув] підборами, шанобливо схиливши голову.

— Колись, пані, ви приміряли до себе слова, призначені зовсім іншій жінці! Так, я розперезаний, божевільний і дикий, але в почуттях щедрий і постійний! Зрозумійте, мила Анно: ті слова, які мають пролунати, капаряться і вмирають від непотрібності, й тільки тому, що ви, давно мені пробачивши, з помсти чи лукавства оминаєте мою келію!

— Геть з дороги! — твердо сказала Енн, прямуючи на кухню. — Поправ краватку і заткнися. Допомагатимеш мені.

— Що би не діялося довкола, жіночі звички постійні, — відзначив Богун. І поспішно додав: — На ознаменування неминучого примирення красно прошу покуштувати що бог послав! Я вже й розклав усе. Поглянь-но оком віщим, непідкупним!

Почувши це, Анна різко обернулася і — завмерла на мить, вишукуючи щось у погляді Богуна. Потім, заспокоївшись, заявила:

— Чудово, любий. Я вражена: всі хлопи — виняткові паскуди! Варто дружині і виїхати, і в них починає домінувати головна риса.

— Яка риса? — добродушно запитав Богун.

— Паскудність. Наче діти малі! — вона досконало володіла жіночою логікою. — Доводиться заступати на чергування і бавити їх.

— Навіщо — бавити? Ми люди дорослі, вмілі. Буде в нас людно, гамірно. Запізнюються вони, щоправда. Порядна людина не може не запізнюватися… — підійшовши впритул, він обхопив руками її обличчя. Закинув, поцілував.

— Помада! — зойкнула вона, вивільняючись. — Ну, нарешті… Я думала, ти не радий!

Невдовзі було тут людно, гамірно і гарно.

Анна сказала, що допоможе з посудом. Вони залишилися удвох. Тихо снували над мийкою метелики. Обидві стрілки на годиннику дивилися в зеніт. Зірки пливли повз хмари, як нічні кораблики в темному океані. Під вікном старанно виконували сороміцьку пісню у три голоси. Він спробував було відкрутити голову захованій пляшці, але Енн зупинила його. Сказала:

— Мій чомусь не дзвонить. Загуляв, закрутив, зашкалив!

— П’є? — здивувався Богун.

— Нє-а… Спить і вві сні самоутверджується, — загадково відповіла вона. — Всесвітами своєї душі блукає.

— З молодичкою вилицюватою?

— Якби ж то! — вона пройшлася помешканням, зазирнула до спальні, відстебнула телефонну пряжку від лінії. — Ні, він на іншому схиблений. Навколо хлопи як хлопи. У дім несуть, горілку дудлять, футбол-хокей дивляться. А цей — власні сни в комп’ютер пхає. Датчики, шолом, псі-інтерфейс… Та кому вони потрібні, сни божевільні? Я, каже, не ледар, я хакер ментальних полів… Дурник…

Богун насторожився.

— Він що, воював десь?

— Та де там! На голову він слабує… Та й не знаю я про нього нічого. У те, що не ледар, вірю: на хліб нам вистачає; а ще — дзвінки постійні, відлучки, таємні зустрічі, — може, діловий він? Бойовик наркомафії… — вона засміялася. — Дурниці, дурниці і ще раз дурниці! Він такий правильний, величезний, на вигляд — сильний і надійний, але — блаженний… не знаю, чим він там займається у вільний від сну час, тільки іноді боюся за нього. Не справ його боюся, — похопилася Анна, — він нічого такого просто не здатен учинити; тільки всі ці дивацтва… ненормальність… ти май на увазі, я на одного тебе маю надію, якщо раптом щось трапиться. Він не зіпсований, він під чиїмось впливом, він жалюгідний і безсилий.

— Добре! Врахую, — похмуро пообіцяв Богун. — Любиш ти його!

— Я багатьох люблю, — сумно сказала Анна. — Але живу я з ним. І якщо піду від нього, то не тому, що раптом узяла і розлюбила. Я так не вмію.

— У наш час усі жалюгідні, усі під впливом. І я не виняток! — ревниво повідомив Богун. — Зі мною теж буває. Знаєш, як у дурному фільмі: усе раптом міняється, іншим стає, незвичним. Люди — у масках, речі — як привиди, скрізь — подвійне дно.

Вона підозріливо примружилася.

— Ото й мій про те ж! Маски, коріння в глибині, друге дно… личинки, метелики…

— Метелики?

— У нас ночами усі вікна навстіж. Увечері зачиняю — вранці відчиняю. Він їх про щось розпитує, сердиться, накази їм віддає. Я незабаром сама з глузду з’їду.

— Зачекай-зачекай… — Богун, як і раніше, кепсько мислив і ніяк не міг збагнути, про що йому говорять. — Як це — накази? Він ними командує, чи що?

— Ну так! В уяві своїй. Він не псих, — повторила вона, — він цим бавиться тільки в шоломі. Натхнення посеред сеансу прийде — і все, і не підходь. Він і мені пропонував. Спочатку ховав, ховав, і шолом, і дзеркало ховав, а тепер пропонує. Але тепер уже я не хочу. Осточортіло. Як так можна: снів від дійсності не відрізняти?

— Назви мені його ім’я, справжнє ім’я. Я за картотекою перевірю. Якщо він уже під ковпаком, спробую що-небудь з’ясувати про нього.

— А ти не знаєш? Справжніх імен у нього багато. У вас його, напевно, Руніним звуть. А мене звуть Енн… — вона хихикнула. — Чим ім’я коротше, тим ти відоміший!

— Анна чи Енн — відрізняється всього однією буквою.

— Я не Анна, я Татіанна! — гордо заявила жінка. — Ім’я стародавнє, земне. Роман у віршах… до біса! — обірвала вона себе. — Нехай на самоті сни свої дивиться. Живемо тільки раз!

— Ще не знати, питання непросте, — пробурмотів Богун. Вона глянула насмішкувато:

— Це все, що ти хочеш мені сказати?..

Він прокинувся в найбільш глуху годину. Заніміла рука; жінка спала неспокійно, намагаючись розмовляти уві сні; він обережно визволив руку, помасажував лікоть. За вікнами висіла мертвотна тиша. Він одразу відчув: сталося щось надзвичайне… Черговий кінець світу. Вторгнення підземного воїнства. Може, тепер усім заправляють метелики. Може бути, тротуари поросли Корінням… Він підійшов до вікна. Вікно здавалося угвинченим у нічну темряву. Шибок не було: прямокутник на стіні був затушований щільним непроникним мороком. Богун кинувся до дверей — двері не піддавалися. У цю мить він утратив самоконтроль.

Знову і знову намагався він наскоком відчинити кляті двері. Знесилів, отямився, побачив, — цікаво, як можна бачити в суцільній пітьмі, що вкутала спальню? — що Анна, не звертаючи уваги на його намагання, шукає щось, конче необхідне їй саме зараз, в останню годину буття; її тіло світилося навіть у темряві, як зірка чи сонце: неяскраве, потьмяніле від часу і знегод близьке сонечко.

— Анно, ти що?

— Де моя сумка?

— Анно, ти сумку біля телефону залишила, — м’яко нагадав він. — Заспокойся. Треба подумати, як звідси вибратися.

— То думай же! — закричала жінка. — Моя косметичка в сумці!

Богун розгубився — і зареготав. Відсутність косметички налякала жінку сильніше ніж забиті двері, жорстка мерехтлива імла на місці вікна, зупинений годинник і відсутність відображень у дзеркалах.

Вона вгамувалася тільки після твердої чоловічої обіцянки з першою нагодою вибратися назовні і прихопити її сумку та що-небудь смачненьке — а там нехай усе котиться в пекло.

— Ранок покаже, — сказав Богун, — давай до ранку поспимо, раптом віщий сон присниться.

Вона стрепенулася і взялася випитувати, що він, Богун, зумів запам’ятати зі свого таємничого вояжу в Глушину. Нібито мав він там контакт із якимось віщим предметом чи духом — і приховує навіть від неї. Потайливий, гидкий, розпусний тип.

— Неправда! — образився він. — Я прямодушний, цнотливий, чарівний! Я взірець відкритості, я ельф щонайніжніший…

Вони не на жарт вчепилися одне в одного і почали боротьбу; невідомо, хто кого здолав.

Потім — міряючи кроками пітьму і бачачи в пітьмі, як рівно дихає Анна і як важко, навпомацки, загрузаючи в товщі стін, просувається рятувальна місія — він довго намагався вгадати знак, намацати відмичку, знайти потаємне; він відчував німу увагу знака, звернену на нього; він відчував близькість відповіді; так сліпий відчуває місячний промінь, що торкнувся очей. Тісно і пітьмаво у кімнаті. Стіни, завіса, зупинений час. Безмовність, задуха, темний блиск сліпих дзеркал. Безтурботний сон Анни, як сад за глухою огорожею.

Жриця храму сновидінь, — думав Богун, розглядаючи сплячу і намагаючись відігнати розпач, — лапочка рідкісних якостей! Утримується від діянь, майже не нагадує про себе і зовсім не дбає про день прийдешній… Їй досить сьогоднішньої любові… достойна лісу і палаців… а хто вона? — насторожуюче непоясненне питання змусило його вдивитися в спокійне обличчя жінки. Хто вона насправді? — він наблизився до мертвого дзеркала. — Хто ми такі? Люди? Хто це — люди?..

Дзеркало чекало на відповідь. Задзеркалля було порожнім, нудилося і, немов покинутий дім, потребувало кроків, подиху, слів, очей. Не надто розуміючи, що і для чого робить, почав він протискатися у манливий лабіринт. А там, у настороженій тиші, вже тремтіли, розкриваючись назустріч, захланні чутливі пелюстки; квітка підхопила здобич; мить — і Богун, зосереджений, до всього готовий, стоїть перед дверима. Перед звичайними дощаними дверима, з-під яких ведуть на майданчик мокрі сліди — й обриваються, немовби хтось, підстрибнувши, змахнувши крильми, упевнено подався в політ, змушуючи переслідувачів кричати і тягтися за ним, марно рватися у закриту височінь.

Дракон на Магістралі

Сяяло сонечко. Анна, розгулюючи порожньою квартирою, намагалася вгадати: куди занесло його, непутящого? Міг би обмовитися чи записку нашкрябати. Уночі він її налякав: щось там плів про забиті двері, про темні вікна. Мужчина, за визначенням, істота без глузду, яка нічого на світі не розуміє. Цей ще не з найгірших: не тюхтій, не зануда. Квартиру утримує, днями ремонт закінчив. Плитка у ванній новісінька, шпалери, паркет блищить…

Раптом згадалося, що паркету в нього ніколи не було, та й учора вона його ніби й не помітила. Та чого про пусте думати? Не було — а ось тепер є.

Вона неохоче вбиралася, неохоче підправляла лице й роздумувала над тим, як жити далі. Не шукати ж його тепер по місту. Не можна ж так! Я сама винна, проспала все на світі. Похропувала собі без задніх ніг… це через його балачки дивні. Мабуть, дзеркала — його пунктик.

Хлопчик пішов у дзеркала. Нарцис — улюблена квітка. Ох, життя без пуття… Так, але прибрати тут усе-таки треба. Домарафетитися до кондиції. Синичці подзвонити: обговоримо, позітхаємо, у ранах спільних досхочу поколупаємося.

Вона повернулася до дзеркала. І раптом не впізнала себе. Зовсім незнайома дама: загадкова, сувора, велична на диво… сліпуча дама! Першої миті відчула вона заздрість — неуявленну заздрість до власного відображення, яка відразу ж змінилася гордовитою заклопотаністю: ось я яка! Полин я степовий…

Зберегтися б, не розхлюпати…

Я — Полин.

Вони мене шукають, а я — тут… Ой, та хто там шукає? Кого шукає?

Боже, про що я? Від чоловіків від цих припадочних і сама з колодок зіб’єшся.

І, звикаючи до свого нового втілення, почуваючи себе юною відьмою, що скинула з тіла й душі непотрібний кокон, зачинила вона футлярчик з тінями, замислилася й почала планувати чергове життя.

Усесвіт провадить нас поверхнями подій, немов океанський лайнер безкрайніми водами. Приховано безодні, погляд не проникає углиб. Що ж там, у прихованому? — думає пірнальник. — З чим повернуся? Як угадати? Сплеск. Інший світ. Феєричні видіння. Сни, осяяння — складові особливої здатності, особливої сприйнятливості, притаманної нирцеві. У глибинному, у неявленому відшукає він необхідні варіанти власного життя. Він продовжить їх у часи прийдешні.

Ніч у вікні закрутило вихором, пітьма клаптями летить, перекреслюючи зодіакальні руни; а зорі все танцюють і танцюють, розкидають іскристий піт; завтра зійдуть палаючі квіти, зоряна плазма в пуп’янках; я не прагну у завтрашній день — його настання є сумнівним. Хтось вовтузиться за спиною моєю. Він нашіптує чудернацький текст, що зовсім мені не потрібний:

— Ви всі, всі без винятку, не бажаючи і навіть не здогадуючись про це, давним-давно стали Сплячими. Узяли та й заснули наяву. Вас анітрохи не дивує безглуздість світу, що вам наснився…

— Навіть якщо не повіриш, обличчям до нього повернешся і, заради виконання невір’я, для заспокоєння серця, наб’єш шептунові-доброзичливцю стривожену дурну морду, — однаково нудьга. Даремно я впускаю відповідні слова на сталеву підлогу, марно розмовляю зі світом крізь висяче вікно. І позіхаю, позіхаю…

Це сновидіння просте, як закон падіння. Я наглухо замкнений у темному нерухомому сні, у просторі недомальованого пейзажу. Містечко, одначе! Ліжко і стіл посеред рівнини. Ліворуч — нескінченна блискуча жовтизна, гладінь піщана чи просто золото аж до виднокола; праворуч — засніжена підмісячна тундра, подібна до розпластаної примари, над якою повільно перекочується й дихає сяйво-звір. Прямо за курсом — океан чорнильної води, птах із крокодилячою головою і два бірюзові безсилі сонечка над нею. Лише вкарбований у небо прямокутник вікна за спиною досі являє мені знайомий ландшафт, але й там не все гаразд, дика ніч пожарищ, дрижить місяць, іскрять зірки, промені, що впали з небес, набухають ураз далекою загравою: йде прополювання, йде відбір. Там — історична мить, що затягнулася далі нікуди, обросла несподіванками; там дивовижі, прорив у майбутнє, ко— нект світів, необ’їжджені надії. Хто приборкає дикого мустанга? Хто замовить слівце про нас перед міжзоряним співтовариством?

Утім, усе це просто ще один сон. Усе, що ми бачимо, усього лише наші домисли, навіяні грою тіней на зімкнутих повіках. Я знаю, що кажу, і я скажу так: якщо вже граєш, грай за правилами. Усі повинні грати за правилами: боги, люди, вовки. Тому що порушника видаляють з поля, і тоді потрапляє він у дивовижні індуковані сни.

І, здогадуючись, що він перебуває за гранню життя, порушник починає освоювати позамежний світ позамежних людей.

Я займався, я розвивався, пізнавав приховане; я дізнався, що немає нічого сталого в сталості днів і прикмет; я зрозумів, що правильне запитання — не чому, а як.

Я занадто любив неправильні запитання.

Всесвітня машина рухається не в часі, не в просторі; її хода — від здійсненого — до того, що не збулося. Фізичний простір — океан сплячої матерії; ментальний простір — океан незвершеного. Координати фізичного світу, скільки б вимірів ви йому не приписали, при цьому значення не мають. Кроки долі зумовлені волею богів, людей і демонів. В інших термінах — програмою, обчислювальним середовищем і реакціями на зовнішні події. Творець, цей позамежний програміст, не цікавиться проміжнимиетапами людської діяльності. Він створив програму, запустив її й вийшов перекурити. Миловидні дівчатка з крильцями, прикритими білими халатиками з хмарного ситцю, поглядають на монітори і теревенять про своє, небесне.

Еллі дивилася на кулю. Куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, і її зловісне світіння пульсувало в такт частому диханню дівчинки. Вона підняла голову.

— Не вставай! — люто крикнув Богун. — Жити набридло?!

Вона кидком, просто з колін, рвонулася до нього… ні, зовсім не він цікавив дівчинку, вона тягнула руки до кулі. Куля верескливо прошепотіла прокляття, завихривши брудний сніг; два швидкі постріли у відповідь змусили переслідувачів залягти, та гебісти вже не на жарт узялися за справу, їх було багато, і Богун зрозумів: усе, момент утрачено. Залишалося лише гордо померти. Або здатися.

Автоматний гавкіт змусив його втиснутися в землю. Відчувши ритм черг, він потрібної миті відкинув пістолет і підняв над собою руки. Стрілянина відразу ж припинилася, і йому раптом моторошно стало в тиші, що осіла; він уже відчув — знання випередило погляд. Еллі лежала на снігу, що танув, змінюючи колір, обличчям донизу; сніг невблаганно червонів; сніг соромився людей; куля танцювала під мертвою долонею; Богун так і не зміг змусити себе подивитися. Він чудово знав характеристики вогнепальної зброї: практика — велика річ.

Богун стояв на колінах, дивлячись у небо; автоматники підбігли, збили прикладами вниз, у криваве місиво; і тоді він, спалахнувши ненавистю, якимось звіриним чуттям угадавши серед них убивцю, розміняв уже непотрібне життя на останню затяту радість. Хряскіт хребта жертви зовсім ненабагато випередив спалах пострілу; Богун, мертвою хваткою стискаючи шию звіра, відпливав разом із ним у нові, дивні простори; він не бачив, як сліпучим чорним сполохом вибухнула Віща Куля, і блискуча сфера, розширюючись, перетворила в ніщо людей, будинки, небеса і землю..

Хто ж насилає на менесновидіння? Кому зобов’язаний я важкими не під’ємними епізодами, настільки схожими на правду, на уламкипам’яті, що вити хочеться і бігти кудись? Адже не так усе було, як у цьому сні… Усе було не так!

Підхопивши кулю, рвонувши уперед, зиґзаґами, — до біса! підстрелять то підстрелять, але я відведу їхні приціли від дівчиська! — мчав Богун до порятунку. Двори, паркани, гавкіт собак… а дівчинка — дитя розгублене, відчайдушне — виявляється, ув’язалася за ним; і коли повернулася холоднокровність, коли зрозумів Богун, що капкан ставили не стільки на нього, скільки на його службу, на багатостраждальний ОМОН, — зрозумів він ще й інше: якщо й зроблять із нього цапа відбувайла, то не відразу, не сьогодні; начальство спочатку буде відкараскуватися від цієї акції, і не виключено, що зуміє-таки відкараскатися. Або відбрехатися. Або зам’яти як-небудь… відкупитися… повернути все так, начебто для користі справи вмирали виконавці, а не з дурості чи з власного бажання. Мало куди вітер повіє.

Отже, є час, щоби підготуватися. Піти самому й Еллі повести, ось мета. Йти треба на лісові хутори. Кращого місця не знайти… До трему виразно пригадалося розпечене небо, яке б’є крізь світлофільтри пронизливим полудневим вогнем, і вовча зграя, яка діловито трюхикає сільською вуличкою. З Еллі особливих проблем не було. Вона потрапила до своїх, до просвітлених, — зсунутих по фазі, простіше кажучи. А Богун пішов далі, змінивши зовнішність і намагаючись не спілкуватися з поводирями, які й самі не страждали балакучістю. Цікавості тут не схвалювали.

На в’їзді в Глушину прийшло йому видіння.

Ряд височезних білих веж виплив над лісом, до якого ще їхати і їхати. Машина тягнеться вздовж сяючого поля, полем біжать золоті хвилі, а за нами, ніби інверсійний слід, тягнеться хвіст сріблясто-блискучого пилу. Дорога звертає вліво, тут починається село чи хутір, відразу ж від дороги обабіч — могутня трава, у ній — прямокутники, клапті, засіяні величезними, сліпучо палахкими червоними маками. Далі, за перехрестям, — широкий ґрунтовий майданчик, на якому з’єднуються дороги і стежинки. Це П’ятикути, звідси починається глухий чорний ліс, чаклунська хаща. Кілька просік, що радіально розходяться, ведуть туди, — та ще стометрова алея, яка впирається в основу найближчої вежі; біля неї гігантськими, на тополі схожими букетами здригаються в небі чутливі квіти. Ні душі, ні повіву вітру, автомобіль котиться вибоїстим асфальтом. Людина за кермом нахмурено мовчить. Вона відчуває щось, і, як то буває вві сні, її передчуття проектується на мене, але не встигає оформитися.

Шлях перепиняють озброєні люди.

— Приспані! — бурчить водій. — Що, спробуємо в об’їзд?

Він угадує мою відповідь і тому не чекає на неї. Я не відповідаю. Я дивлюся в небо над вежею. Чиясь постать там, у струменях світла, у вогнедишній сині. Жінка розгулює небесами. Ковзає, нахилившись уперед, і краї її шат здіймають білу хмарну піну.

Він уже розвернув авто, але я змінюю рішення.

— Залишаємося, — говорю я, дивлячись угору. — Чую: призначено. Від долі не втекти.

Він киває. Автоматні стволи дивляться на нас. Ні занепокоєння в мені, ні жалю. Від долі не втекти. Відтворення одних і тих же епізодів — ключова умова моєї угоди з лісом. Повторення — мати навчання.

— Русалочка? — шепоче водій, теж дивлячись у небо. — Ти геть ідеш? Що сталося, скажи?

Я першим виходжу з машини. Небесна жінка розтає у хмарах.

Де це було? Що майнуло вогником? Чий лик…

Чи обнадіє Творця кінцевий результат?

Тут теж прогрес: пергамент вічної Книги замінила база даних з надшвидкісним доступом. Безпаперова технологія! Замість вісників, що скачуть по Магістралі, вриваються в наше життя прості й недвозначні підказки, які зі швидкістю світла приходять з астральних мереж. Неважливо, уві сні чи наяву відчуємо ми поклик; важливо почути.

Можна також уявити конструктор, з якого збирають світи. Діти вовтузяться з чудесною іграшкою, заважають одне одному і, оскільки не перевелися ще погані хлопчиська, іноді руйнують створене сусідом. Але Конструктор Сутностей має особливу властивість: його елементи самі беруть участь у цій загальній забаві. Слово мають. Право мають…

— Бути загальним лікарем — невтішний обов’язок, — гарчить Малий Кит, розглядаючи фотознімок. — Якось не так справи йдуть. Зовсім не те виходить, що прогност-компи обіцяють. Результати зусиль мізерні, зате множаться і плодяться побічні ефекти. Та й узагалі бути протейцем — безглуздо! Чужа це планета, навіть для рідних чужа…

Кит не умів мовчати. Зберігати секрети — умів, та й як не вміти, робота в нього шкідлива, особлива робота, саперна: бовкнеш що-небудь — і провалиш справу, а то й людину до згуби доведеш.

І слухати інших умів Малий Кит — уникаючи в жести, у міміку, не перебиваючи, на льоту схоплюючи суть сказаного чи недоказаного: ще одна професійна навичка, адже аналітик ГБ — це й дипломат, і соціолог, і накопичувач чуток, і вмілий інтриган.

Зате коли його мовчання переставало бути необхідність, Кит одразу ставав гучноголосим. Або — як зараз, коли слухачів-підслухачів не було і не передбачалося — він глухо бурчав різні фрази собі під ніс.

— Мимоволі замислишся про імператив невтручання, який сповідують слідопити! — повідомив він зображенню на екрані. — На жаль, це не для мене. Спробуй навчитися не втручатися в те, що в нас діється і що кожного дня бачиш навколо себе! Для цього треба змінитися до краю. Сплячим стати. Їм, Сплячим, буття до лампочки. В гробі вони бачили буття!

З іншого боку, не тільки Сплячі вважають нашу реальність ілюзією. Усі ці слідопити, митарі, горці, лотосомани-орхідеїсти, хранителі метеликів… Ілюзорний світ! він дає безліч приводів уважати його злегка прибацаним. Таким, як наглядач ганебний оцей… за двома спільними справами проходить — як його? Хмир, пробуджений до життя небайдужою Татинкою?..

Відун… себто, Богун, — згадав Кит. — Непоганий хлопець загалом. Але для наших справ непридатний. Психічна конституція не та. Злякався, втік, дівчисько сховав — і здурів. Не від тих утікав він. Лович довідається — живцем з’їсть. Лович зараз у лісі. І Богун зараз у лісі. Недобре. Джеб теж у лісі сиднем сидить. Винюхує. Джеб — це тобі не Богун. Дикий вепр, ось хто Джеб. Нам би не суперничати з ними, а взяти та разом добряче помізкувати, продумати ситуацію з нуля. Татинка, Рунін… Рунін — ось хто має знати. Татіанна теж має знати. Як вона тоді по телефонах бігала, видзвонювала, І за океан депеші відсилала: мовляв, пропаде без вас зовсім, без дочки улюбленої і чоловіка законного. І мене змусила взяти участь; добре що компаратор мій стаціонарний уже щосили обертав реальностями, не переймаючись їхньою бездонною ємністю. І теж Рунін допоміг…

Чорт, як я міг про нього забути, про цього дивного типчика, він же зовсім недавно контактував із Джебом! Як і навіщо контактував — запитання не з приємних. Він же під лісом, під Глушиною ходить, як і наглядач цей збожеволілий… Але що все-таки трапилося з ним?

Почнемо з початку. Спершу мало місце розпорядження, спущене з владних висот. Киту пропонувалося підключитися до акції, проведеної ОМОНом; ОМОН займався своєю справою — розшуком далеких елементів; Генна Безпека виявляла контакти психомутантів з потойбічними особами… цікавий новотвір, раніше він означав щось інше… з певними безособовими постатями, що їх і людьми не назвеш, через відсутність у них минулого. Фантоми вони. У широкому сенсі фантоми. У сенсі — невідомо звідки взялися і чим є. Відпрацьовували версію детонаторів — впливів або кодів, таємних психовірусів, здатних запускати в людині глибинні процеси трансформації. Незабаром до Кита почали надходити рапорти. Електронна течка, затитулована «Ходячі міни», швидко заповнювалася відомостями про зустрічі піднаглядних із лісовиками та дикунами, про дивні загульні пікніки з обов’язковим ритуальним шабашем на заході сонця, що перетворює добропорядних городян на натуральних чортів, про виїзні гастролі мафі, після яких — нові віяння! — не залишалося трупів, але зростала кількість безвісти зниклих і, в тій же пропорції, нововиявлених Сплячих. В особливу течку з грифом «Детонатор» поміщалися факти і неперевірені дані про дивні предмети, що спотворюють ментальні поля; у спішному порядку було розроблено прилад, що дозволяє на значній відстані засікти активність Дзеркала Долі або Віщої кулі. Загалом, початок здавався вдалим. Інформація опрацьовувалася, факти складалися в картину, і дві спецслужби вирішили розпочати спільні акції припинення.

— Акції припинення були активно припинені суб’єктами припинення… — бурмотів аналітик ГБ. — Тому припинення мусить бути в корені припинено…

Фотографія знову привернула його увагу. Він викликав на екран список осіб, задіяних в операції «Сліпий художник». Почав було читати. Поморщився, зітхнув і звернувся до Діалогера.

— Ану, друже, виведи мені всіх, хто проходить за темами «Сліпий художник», «Віща куля», «Ментальний хакер», «На Богуна і звір біжить»… усе, либонь… гей, ти не зрозумів, я казав про перетинання тем… отак ліпше… а тепер — те саме, але з обмеженням: залиш тих, чиї витрати перевищують задекларовані доходи… дивно, зовсім не поменшало… як, я теж тут? яким боком? нульовий дохід?

Ну й кретин! Прогностичний інформ, називається! Кожен замаслений Супер одразу би здогадався, чого мені треба!

— Основне призначення прогностичного нейропроцесора — препарація, порівняння і зведення різнорідних даних для формування імовірнісних матриць досліджуваного процесу, — з холодною гідністю заявив Діалогер. — Звольте викласти мету ваших пошуків, і я відразу видам результат. Супермозок, на відміну від мене, працює за нечіткими алгоритмами. Він усе розуміє відразу, але не відразу все правильно розуміє…

— Гаразд, угамуйся! Я шукаю паршиву вівцю. Мені потрібна людина, яка була у курсі наших спільних з Наглядом акцій і при цьому провадила якусь свою гру: чи то підкуплена вона, чи ще щось. Треба знати її мотиви, хто її підкупив, хто скеровував. Двома словами: хто винен у провалі.

— Вас цікавлять тільки люди і мутанти? — запитав інформ.

«А хто ж іще?» — ледь не гаркнув Кит…

Сліпець! Мислитель міднолобий! Ось же вона, відповідь! Хвилину тому згадував про них! Не люди, не мутанти: нелюди.

Цю версію слід пропрацювати. Велике коло підозрюваних, і нікого не можна пропустити. Непрямі докази залишаються завжди. От, наприклад, той же Джеб. Він, можливо, кандидат номер раз… але, можливо, саме навпаки, може, він — наш останній бастіон… нехай лабузниться перед Звіром, нехай закриває очі на переродження лісовиків, зате справу робить, відвертаючи Звіра від стін міських. У кожному разі, Джеба не зловиш за хвіст: хитрий і в чомусь мудрий, я його сто років знаю… а почати треба з невирізненого контактера, із хлюста, чия фотографія красується на екрані: щось пам’ять мені підказує. Не машинна пам’ять — моя, рідна…

Він почав гарячково збирати дані. Інтуїція не підвела. Він би й раніше розгадав цей ребус, якби відразу здогадався включити у сферу пошуку не тільки живих, а й давно покійних. Обличчя на екрані належало Князеві. Був колись такий комітетник і космофлотець. Загинув він за надзвичайно дивних обставин, примудрившись підірвати над Глушиною стратегічний крейсер ОЧАГа і себе самого на додачу. Вибух спопелив ліс на сотні кілометрів — дріб’язок, сірники, незначна часточка енергії, запасеної в пастках крейсера. Ніхто не розумів, як величезна машина, не призначена для внутрішньоатмосферних рейдів, раптом опинилася над Межею. Ніхто не міг пояснити спонтанної синхронізації хранителів часу, головних годинників планети, від поясних цезієвих еталонів до гравіпотенціальних вимірників на орбітальних міжпросторових маяках. Переполошені фундаменталісти Інституту Сущого довго белькотіли щось безглузде про розрив причинності: ой, горе ж бо яке, луснула пуповина, що з’єднує новонароджене «сьогодні» з материнським «учора». А пересуди щодо видінь, передвіщених явищ і розмножень особистості затихли відразу, до такого протейський люд давно призвичаєний.

Однак пересуди пересудами, а знімки знімками. Фантомний слід Князя тримався тиждень. Єхидне й ніби рогате обличчя його пливло серед зірок, змушуючи нервувати материкових обивателів, які звикли вважати, начебто лісові справи — не їхні справи. І божевільна активність Межі, що злизала випалені простори, немов жаба муху, теж змушувала замислитися: навіщо лісу радіоактивний попіл із вкрапленнями проторечовини, здатними перетворити Протею на маленьке сонце? А Князь… Він, як з’ясувалося, і після своєї загибелі фігурував у нетрянській хроніці. Фантом. Яскравий представник нечисті.

Тепер клубок почне розмотуватися.

Виявити контакти Князя — справа техніки. Гряде година розплати! Час чищення гряде… очищення… усіх нечистих — в очищення… чорт… як був ти, китеня, в отроцтві шалапутом і поетом салонним, так ним до сивини і залишився… добре бути словоблудом, друже, — наспівував Кит, — люблять словоблуда всі навколо… це справа дуже тонкої техніки, філігранної, фантом — це тобі не Кнур Рване Вухо… словоблудити можна і без рук, були б запал і слухачів коло… І кадри в мене годящі є, наприклад — Рунін… а ще… ні, мабуть, Рунін пасує ідеально. Мабуть, тільки він і пасує. Саме небо привело його в нашу службу.

Мотиви того, що відбувається, очевидно, тривіальні та вічні. Щоби убезпечити себе та свою вотчину від силової структури — ввійди в неї! Очевидно, ліс давно присутній у Нагляді. Він же здатний навчатися: він зробив висновки з тієї давньої історії з розгромом Комітету. Простіше не воювати, а тихенько домовлятися, граючи на бажаннях людей, на слабкостях і страхах — і «контроль», за якого необхідно постійно тримати у своїх руках усі нитки, перетворюється на вигідну «безконтрольність», яка всіх влаштовує. Ще одна трансформація, причому давно-давно розпізнана. Підказки були: наприклад, згадка про мутанта, що служив у Особливому відділі й розкладав Відділ зсередини. Це теж із тих часів, від Ловича.

Я короткозоро шукав винних, шукав безпринципних політиків і жадібних торговців, готових запродати планету і себе самих на додачу за владу і блага й не міг зрозуміти, що безпринципні та жадібні — всього лише маріонетки, яких провадить ліс. Усе, як і зазвичай, виявляється простіше й безнадійніше. Але чому ця проста можливість спала на думку тільки зараз? Не раніше і не пізніше? Неначе тихий наказ…

Так-так… Ні, китеня, у цю гру ми з тобою не гратимемось!

Потерпимо. Однаково рано чи пізно доведеться звернутися до просвітлених.

Я зовсім не лікар, я всього лише санітар…

Малий Кит, службист із десятилітнім стажем, чудово вивчив протейські реалії. Він знав, у що варто втручатися самому і що залишати під опіку магів.

Хірург, запідозривши в собі хворобу, не стане сам себе оперувати.

Вселенська Програма мусить працювати. Збої, сторонні переривання, хибні рішення усувають оброблювачі, про які зовсім нічого не відомо; одуиіевлений фрагмент коду повторюється в циклі; а якщо знову і знову нічого не вдається — фрагмент коригується. Або стирається, знімається системою.

Усі ми, по суті, не більш ніж атоми цього процесу. Цикли змінюють нас; ми, самі того не знаючи, керуємо циклами; генетичні команди і мовні конструкції ведуть нас до виходу з Програми.

Лежить він правильно, розумник, зразково лежить, ницьма, закопавшись у мох, не знаючи і знати не бажаючи, де він є і що є довкола нього, геть ні про що не думаючи, жодних почуттів не виявляючи, не згадуючи ні про що. До спогадів треба ретельно підготуватися, заздалегідь визначитися в них; цьому мене навчено. Даремно ви розглядаєте мене, монстри земні, водяні й небесні, дарма сподіваєтеся, я не озирнуся на ваш погляд і не розкрию я очей, не скам’янію; я не перелякане хлоп’я в темній кімнаті, я — один із тих, хто протистоїть вам. Згиньте, хижі! У сотвореному світлому немає вам місця і щілини для вас.

Я — спеціаліст із образів, мої образи яскраві; зі мною і в мені — неофіт, хтось, хто стрімко здіймається, дорослішає, втрачає ілюзії. Він візьме на плечі частину моєї ноші. Руйнуйте собі далі, горе-завойовники: зі зруйнованого повстанемо! Храми наші — на руїнах, так уже повелося. Ми відбудуємо їх знову; вам дедалі важче розтрощити храм. Людина вчиться, дедалі краще розуміючи природу вічного, і все частіше обертаються на поклик небайдужі. Вони виженуть вас зі світу, як вигнали зі сердець своїх.

Але, з’ясовується, навіть мага можна обпоїти або від душі цюкнути по маківці. Головний біль і до характерників нещадний. Хто б це мене, га? Що за біс лукавий? Не згадати, та й не можна згадувати, поквапливі чортенята відразу фальшиву пам’ять підшиють, кривою стежкою в мозок проберуться — терпіти треба, чекати. Вживатися потихеньку.

Отже: чого це я раптом щокою в мох, обличчям донизу… Назад! Це зайве!

Я зрозумів, що не над тим розмірковую, що думки мої стали нікчемними й небезпечними, та звелів свідомості завмерти. Відразу ж, ніби заради помсти, загаслою кометою вислизнув зі свідомості недобудований всесвіт. Біль іскрами розсипався між туманностями, що очікують на Початок. Проплив зім’ятий аркуш, покреслений ескізами фраз; черевата риба, ворушачи плавцями рун, кинулася до русла; дрібний капосник Ентроп павуком повз по сплячому Ніщо, обплутуючи незайманий вакуум павутиною безмовності. Намагаючись не попектися, відсторонив я капосника від Вогнища, роз’єднав злиплі, у попелі й пилюці, рукави Галактики, увірвався в просвіток, що утворився, — й опинився у початковій точці, на порожній, ідеально сферичній протопланеті, яка щойно вилетіла з горнила творіння. Кілька мільярдів років чекання — і можна буде дати волю почуттям і бажанням. А поки готується пиріг, доведемо до ладу себе самого.

Не кваплячись, не надто цікавлячись відповіддю, запитав я себе: друже, а хто ти? Правильно, лісовий маг. Але моє локальне ім’я — Богун. А хто такий Богун? Чому він думає, ніби лежить на живому моховому килимі, серед диких заболочених лісів, і ніби його перебування тут виправдане й необхідне?

Відповіді не було. Поквапився. Перестрибнув через якийсь етап.

— Чому я, маг, який став Богуном, переконаний, що перебуваю в лісовій глушині? — дуже обережно переформулював запитання. Ніби за іншу ниточку смикнув… І так само обережно, неспішно продекламував відповідь, що з’явилася: — я відчуваю пружний пух на обличчі, тютюновий дух глушинських трав, моя куртка, відвологла попри спеку, а руки відчувають здригання колючих ворсинок. Липкий сік, блакитний конденсат на пальцях… стебла розповзаються, пошкодив я траву, і вона дає драла, від коріння відліпившись, псевдоніжками зблискуючи.

Спекотно. Мох устиг накопичити досить енергії, щоби стати мирним, м’яким, нешкідливим. Сік на руках, гудіння полуденної галявини, золотаві іскри квіткового пилку, кузьки стрекотять і бігають по долоні, десь рахує літа зозуля. Світле сонце в зеніті, а темне, яке Завісою зветься, — у худій фазі повернення; якщо знати, куди дивитися, можна розгледіти його тьмяну зіницю.

Щось зайве витає в повітрі. Щось, що випадає з образу. Абстрагуйся! Не вигадуй. Уяви собі синій килим трави, над якою маячками горять неземні квіти. Схожі вони на актиній, на мешканців океанських глибин. Галявину оточують могутні горбисті дерева: бурульки слизу на гілках, повільні коливання деревних м’язів, що нагадують подих. Тремтять од солодких сновидінь товсті, гранітної міцності стовбури; із шипів стікає ароматний нектар. Лемент горланів, прожарене сіро-блакитне небо і багряні, повні електрики та пилу хмари.

Глинястий путівець, що з двох сторін вибігає на галявину. До пряних ароматів трав домішується нетутешній смоляний дух, і чиясь боязка тінь усе витає над головою, щоби ледь остудити гарячий вітер, який торкається волосся… хмара на небі, гілка на вітрі?

Отже, тло я зафіксував. Відпочину — і почну виявляти деталі.

Трава: товсті порожні стебла, покриті відростками і цвіллю, з’єднані відростками в єдину сигнальну мережу. Гриби: кругляки на нитковидних ніжках — бузкові повітряні кульки, невагомі й смертельно небезпечні. Мох: щільний, пружинистий, бірюзовий. Де-не-де з ґрунту виповзає коріння, звивається, знову буравить ґрунт у надії добратися до підземних соків; в’юнці шарудять у траві, злизують медоносну вологу. У потилицю мені хтось дихає, часто й нерівно. Від подиху, як від міської сосни, шириться смолистий аромат. Не людина: звір. Хтось мене обнюхує, мало не тицяється в шию… Спокійно! Нічого не можна форсувати. Лежи і не ворушися, чоловіче, жертво і господарю лісу. Усе устане на свої місця, якщо думати про все правильно.

Думати належить непомітно і тихенько, щоби сам думок своїх не чув. Думкодіяння — серединне мистецтво: небайдужим будь, але водночас зосередженим, немов на рингові перед гонгом. Головне — спокій і концентрація. Розслабишся — і одного дикого ранку прокинешся ривком, витріщишся злякано в досвітню сутінь і побачиш демонів. І ще одне шаленство закружляє над світом. Добре, якщо в димку нерозпізнаного, а не просто посеред нудної життєвої буденності.

Ми й це проходили, аякже. Ніч, околиці, крик. Малолітки, готові вбити за наводкою і просто так. Пацани, мало не від народження відлучені від Життя. Не діти — вовченята. Ми хотіли врятувати їх — і вмирали самі, не встигнувши навіть слова сказати. У закіптявлених і павутиною затягнутих хатах відшукували тих, хто зачаївся: червоні вуглики очей на прозорих мордах невидимок, які чекають свого часу; криво посміхнені стіни, щільний волохатий туман утікає в зачинені двері; привітально руку протягаючи, мовчала і дивилася на нас усмішлива тварюка, а за нею стояли дітлахи — рахітичні, ще не навчені розмовляти, але вже привчені до ворожби. І вовка можна навчити ворожінню, Богуне, от тільки навіщо це робити? І хто захоче робити таке?

Ми кликали їх додому — і втрачали розум у чорториї видінь… Вони — людські діти, вони повинні жити в людському світі… але якщо світ перестав бути людським, що тоді?

Ми виряджали в білі весільні сукні чарівних відьмочок; сміючись, проганяли геть сором’язливих, стійких відьом, які не вміють красиво брехати. Феї вод, трав і зір дісталися іншим. Ми закладали душу за понюшку задоволень, проливали кров за горді тріскучі фрази. Глузливе око висіло в бляшаному небі; мертве світило випромінювало пітьму, і щомоменту світ виглядав дивно.

… ти говориш про мене, я знаю! не буди, сон мій безглуздий і страшний, але дійсність ще безглуздіша! Звір, що чекає на мене, — пощо він? Пощо я звірові?!

— Це всього лише скакун! — розсміявся маг. — Твій друг, твій слуга.

Роздвоєння почалося: маг обережно звільнявся від судомної хватки переляканого Богуна.

Усього лише скакун. Розпашілий дракончик дивиться на поваленого вершника. Шепоче, тужить, але не відходить. Довгий, недоладний, крилатий. Переживає дракончик. Тягнеться лускатою мордою, думаючи, ніби його язик — найкращі ліки від безпам’ятства.

— Якщо він надумає облизати тебе своєю шорсткою мачулою — доведеться вставати. Як тільки почнеться дія поза тобою — доведеться тобі вставати і впрягатися в справи. Шукай, дій. Прощавай — і удачі! А мені треба встигнути прорисувати відсутнє, затягти всі рани, крізь які сочиться кров.

Скакун обережно лизнув руку, і я прокинувся остаточно. Перекотився набік, розплющив очі. Усе було яскравим, усе тішило погляд. Лише найпершої миті привиділося, нібито кілька порожнеч, кілька клякс на живій картині відскочили до обрію, поспішаючи ухилитися від погляду; а потім я побачив скакуна, побачив ліс; а ще — крізь хащу, крізь непролазні нетрі та щільний туман над болотами — побачив я Магістраль, яка мерехтіла над світом.

Коли замикається коло і повертається минуле, наша пам’ять відходить у глибини. У загадкові сновидіння, яких чекаєш і яким довіряєш. Шлях, іще не пройдений, може починатися біля роздоріжжя, яке колись майнуло в бічному склі, — біляроздоріжжя, пропущеного у поспіху, не поміченого через неуважність або внаслідок зрозумілого бажання рухатися швидко і комфортно. Повернися! Ти залишився там — на роздоріжжі. Тут, у сирці реальності, не ти, а лише відображення твоє. Одне-єдине пласке відображення: воно нікому не потрібне, бо втратило володаря.

Секрет простий! Вияви нарешті волю, пробудися за власним бажанням, тільки не квапся, у жодному разі не розкривай завчасу очей, ані випадково, ні з переляку!

Богун дивився на кулю — куля змінювала колір. Стала вона багряною, ніби розжарилася зсередини, її лиховісне світіння пульсувало в такт частому диханню Еллі. Богун, відчуваючи, що повністю виклався і вже нічого не зможе виправити, піднявся на повен ріст і озирнувся. Підкоряючись якійсь невиразній думці, він вручив їй чарівний реквізит:

— Тримай! Гарна в тебе забавка! Бережи її, дівчинко!

Вона ані пари з вуст: тільки метнулася до скарбу свого, обхопила, до грудей пригорнула… І тут — чи то сон наяву зачепив його прозорим крилом, чи то Куля щось нашептала — закрутилося, зблиснуло в мозку гарячкове видіння: люди в плямистій уніформі, автоматні черги, нічне шосе, дим над дощенту роздробленою машиною…

Майнуло — і зникло, віднеслося геть, сховалося в безодні незвершеного.

Він хотів сказати що-небудь на розраду, хотів випередити неминучу реакцію дівчинки, але не встиг навіть рота розкрити. І охнув, щосили вдивляючись назад, на будинки. Він побачив, як, обірвавши усі свої розмови, жести, переміщення, зупинивши подих, застигли, ніби на голографічній панорамі, люди, звірі й птиці; як припинила падіння грудка снігу, що зірвалася з даху; як усе навколо завмерло. Хтось зупинив час. Те, що відбувається, виявилося відеофільмом, який можна перервати на бажання глядачів; глядачів залишилося двоє — він і Еллі.

Нічого дивного: не треба забувати, хто вона насправді.

Куля, яка лежала на асфальті, загуділа, від неї відокремилася рожева півсфера і, розширюючись, пройшла крізь Богуна. Світ потьмянів. Мрячний сутінок заповнив усесвіт від краю до краю. Мить тому Богун розгублено спостерігав за паном, який, маршируючи до гастроному, високо задер ногу — та так і залишився, нагадуючи своєю нестійкою позою кібера-витівника з Рольового Парку; і ось на його місці тільки слабке, ніжне рожеве світіння.

— Вдалося! — закричала Еллі. — Мені вдалося! — її голос зірвався. Від надміру почуттів вона почала пританцьовувати. — Тепер мама врятована! Чарівники, швидше заберіть нас звідси!

Тут вона, нарешті, згадала про нього. І запитала тихо:

— Ви друг чи ворог? Заприсягніться, що ви назавжди залишитеся моїм другом! Тоді я візьму вас із собою у Вежу. Якщо ви самі цього захочете.

— У вежу?

Він не знав, що з нею: божевілля чи щось іще. Утім, за обставин, що склалися… потопаючий за соломинку… Він же не припускав, не міг припустити, що бульдоги з ГБ теж у справі.. Ускочив цап до чужого городу. Тепер йому хоч у вежу, хоч у саму Глушину, аби якнайдалі. Адже підрозстрільна справа!

Але чим би не закінчилося марення, І він захистить цю дівчинку.

— Звичайно, я твій друг! — палко сказав він. — Тільки, люба, поясни мені, про яку вежу йдеться? І чому ти впевнена, що там твою маму врятують?

— Неодмінно врятують! Он же моя мама: вона просто спить тихенько, бачите? З її серця заберуть усе лихе, усе те, що не дозволяє їй прокинутися… чому у вас такі очі? Ви не вірите мені? Ну звичайно, ви не вірите… вас туди не впустять. Повірте! Вежа — це чарівне місце. Це батьківщина богатирів, які вміють змінювати часи. Це царство прекрасних і всемогутніх принцес. Це країна, де немає неможливого!

— Так уже й немає? — він ніяково посміхнувся, заздрячи її схвильованості, наївній запальній вірі; як же їй пояснити…

— Дивіться! — викликнула Еллі, — Ось вона! Вона наближається до нас!

Він вдивився в туман. І справді — майнуло щось у тумані! Майнуло раз, іще… Раптом, наче хтось начепив йому на носа коригуючі окуляри, мішанина плям стабілізувалася. З кольорової круговерті, з величних сяючих хвиль піднялася величезна, подібна до фрегата, неймовірно висока вежа, що пливла над світом. Вона зводилася до невидимого неба і зникала з очей там, де мають висіти хмари; вона вражала уяву. Еллі, пританцьовуючи, махала рукою. Біля підніжжя вежі окреслилися звичайні, нічим не примітні споруди: житлові будиночки тиснулися до її периметра, як дітлахи до ніг батька. На відміну від самої вежі, затягнутої серпанком і немовби мерехтливої, будівлі ці чітко й виразно спливали з калейдоскопу рухливих тіней.

На порозі найближчого до нього будинку Богун побачив молоду жінку. Принцесу, прекрасну і всемогутню.

І тоді він, відкинувши геть сумніви, підняв кулю, обійняв дівчинку за плечі й зробив перший крок назустріч виростаючому міражеві.

Звернення Ремонтника до молодого і рум’яного Місяця

Ні, я не сперечаюся: існує певний об’єктивний аспект цьогочасності, що його називають Реальністю, і яким заведено обґрунтовувати поділ часів. Будь-яка розсудлива людина наполягатиме на цілковитому знанні минулих обставин своїх, на непіддатливій завершеності минулої миті, відтепер і навіки підв’язаної свідомістю до величезної кількості умовно-постійних речей і умовно-доконаних подій — і при цьому ще з зітханням понарікає на мінливу невловимість прихованого від погляду майбутнього. Але я схиляюся до думки, що у використанні цього аспекту буття закладено методичну помилку, помилку поєднання самого поняття з його відображенням у свідомості. Логіка підказує, що майбутнє аж ніяк не менш реальне ніж наше сумнівне минуле, яке примхливо звивається в пастці пам’яті; що зв’язка часів суцільно заповнює собою громаддя надпростору, доступного нашому сприйняттю лише в моментальному зрізі: майне під уважним поглядом — і відразу ж розсипається на уламки, поєднані лише гравітацією причин і наслідків — а хто не обманювався причинами і не помилявся в наслідках? Хто в наші дні серйозно запевнятиме, ніби реальність визначається нашими органами чуттів, нашою короткою пам’яттю і підступним знанням про те, як влаштовано світ? хто…

…я не виняток — нервове занепокоєне чекання і необхідність уключати все нові, атрофовані життям властивості душі завдавали величезних незручностей, ці незручності всюди оберталися проти мене, змушуючи у звичайнісіньких ситуаціях свідомо притлумлювати розбурхані сили. Я боявся за себе, за свою психіку, за тілесну свою оболонку — серце могло не витримати, серце — всього лише м’язовий мішок, якому протипоказане довге горіння; я став дуже мало спати — занурюючись у сон, потрапляв у циклічні вихори невиконаних приписів і не розумів навіть, до яких часів і просторів їх віднести: чи то минуле волало до мене, чи то ще не породжені прийдешності, — але потім згадав я безліч таких самих днів і ночей у різних країнах та епохах, згадав чи уявив — хіба. не байдуже? — безліч пробуджень, коли вигляд мій змінювався, а ім’я залишалося — в усіх цих низках повторень ріднили з днем сьогоднішнім передчуття швидкого настання, дивовижно виразні зорі, світи, що корилися руці,а ще — віщі сни; почала конденсуватися в мені сукупна пам’ять Споглядальників, істот, без яких неможливе пізнання; й тоді прийшла до мене надія…

…стало вдаватися, з’явилася віра, і я сказав собі: творіння — почуття полум’яне, нерозділене; але от якось одного разу…

…за кілька місяців передчув я прихід леді моєї, я дав їй ім’я і зовнішність, і сни стали засвічені світанковим золотом, і запаморочлива височінь, варто лише заплющити очі, спалахувала серед швидких барв неба…

… Їй треба було знайти наш світ і опинитися в ньому; як тільки вдається вибрати мету — дійсність негайно складається в стрілу: така фундаментальна властивість сну, який називають дійсністю…

…вона народилася давно, її зірка далеко, але життя її не тільки її життя; навіть вічній істоті не дозволено привласнювати вічність; навіть наймудрішому деміургові складно розділити злите воєдино, назвавши дещо явою, відкинувши ілюзорне, розвівши по два боки світло і тіні — покладаючись у цьому на свій найкращий у всесвіті смак, прислухаючись до наївного пориву осягнути неосяжне; навіть безсмертній душі потрібний міцний промінь, що зв’язує безодню Позачасся зі світом смертних; його називають прозрінням; його звуть любов’ю; любов сильніша від холодного професійного чаклунства…

…щось рухає нами — що? І коли вже немає віри, коли розтоптано надії її зневажено любов, хіба не віра, надія, любов знов осявають сни? І якщо смерть близької людини здається безглуздою і нестерпно жорстокою втратою, хіба від цього життя її перестає бути безцінним літописом, наповненим особливим, ще не прочитаним сенсом?

Та не треба вгадувати стосовно сенсу; бачити світло і йти на світло — от і все, що можна сказати про життя; а сенс — він, як музика: звучить над землею й розсуває небеса.

Він є, і він — виправдання наше.