Аеліта

ТІЄЇ Ж НОЧІ

Цієї ночі Маша довго ждала чоловіка — кілька разів підігрівала чайник на примусі. За високими дубовими дверима було тихо і страшнувато.

Гусєв і Маша жили в одній кімнаті, в колись розкішному, величезному, тепер занедбаному будинку. Під час революції мешканці покинули його. За чотири роки дощі і зимові хуртовини дуже пошкодили його всередині.

Кімната була простора. На стелі, поміж золотим різьбленням і хмарами, летіла усміхаючись пишна жінка — довкола крилаті немовлята.

«Бачиш, Машо, — все жартував Гусєв, показуючи на стелю, — яка весела жінка, в тілі, і дітей шестеро — ото жінка».

Над позолоченим, з лев’ячими лапами ліжком висів портрет дідуся — напудрена перука, губи стиснуті, на каптані — зірка. Гусєв прозвав його «Генерал Топтигін». «Цей дихнути не давав, тільки що не так — одразу топтати». Маша боялася дивитися на портрет. Через кімнату було протягнено залізну трубу залізної грубки, що геть закіптюжила стіну. На полицях, на столі, де Маша готувала злиденну їжу, — лад і чистота.

Різьблені дубові двері відчинялись у двосвітну залу. Розбиті вікна в ній були позабивані дошками, стеля подекуди обвалилась. У вітряні ночі тут гуляв, завиваючи, вітер, бігали пацюки.

Маша сиділа біля столу. Шипів вогник примуса. Здалеку вітер доніс сумний передзвін годинника — пробило другу. Гусєва не було. Маша думала:

«Чого шукає, чого йому мало? Все щось хоче знайти, душа неспокійна, Альоша, Альоша…»

На віях у Маші виступали сльози, і вона, підпираючи щоку, неквапом витирала їх. Над головою летіла, не могла відлетіти весела жінка з веселими немовлятами. Про неї Маша думала: «От була б така — нікуди б він од мене не пішов».

Гусєв сказав їй, що їде далеко, а куди — вона не знала, спитати боялась. Вона й сама бачила, що жити йому з нею в цій чудній кімнаті, в тиші, без колишньої волі — важко, нестерпно. Вночі присниться йому щось — заскрегоче, крикне глухо, сяде на постелі й дихає, — зуби зціплені, на обличчі і на грудях — піт. Упаде, засне, а вранці — аж темний, місця собі не знаходить.

Маша була з ним така лагідна, так прилащувалася, розумніша за матір. За це він любив її і жалів, але тільки наставав ранок — так і шукав, куди б гайнути.

Маша служила, приносила додому пайки. Грошей у них часто зовсім не було. Гусєв хапався то за одне діло, то за друге, але скоро кидав. «Старі люди розповідали — в Китаї є золотий клин, — казав він, — клина такого там, либонь, нема, але земля справді нам ще невідома, — піду я, Машо, в Китай, подивлюся, що там і як».

З тугою, як смерті, ждала Маша тої години, коли Гусєв піде. Нікого в світі, окрім нього, у неї не було. З п’ятнадцяти років служила — була продавщицею в магазинах, касиркою на невських пароплавчиках. Жила самотньо, невесело.

Рік тому, на свято, познайомилася з Гусєвим у парку на лавочці. Він спитав: «Бачу, самі сидите, дозвольте з вами провести час — одному сумно». Вона глянула — обличчя славне, очі веселі, добрі і — тверезий. «Нічого не маю проти», — відповіла коротко. Так вони й гуляли в парку до вечора, Гусєв розповідав про війни, набіги, перевороти, — таке, про що ні в якій книжці не прочитаєш. Провів Машу до квартири і відтоді почав до неї ходити. Маша полюбила його, і вони стали жити разом.

Чайник закипів. Маша зняла його і знову затихла. Вже давно їй здавалося, що за дверима, в порожній залі, щось шарудить. Було так сумно, — не дослухалась. Але зараз — виразно чути — хтось човгав.

Маша хутко відчинила двері і визирнула. В одне вікно до зали пробивалося світло вуличного ліхтаря, слабо освітлюючи пухирчастими плямами кілька низьких колон. Між ними Маша побачила сивого зігнутого дідуся, без шапки, в довгому пальті, — він стояв, витягнувши шию, і дивився на Машу. У неї підломилися ноги.

— Вам чого тут треба? — спитала вона пошепки.

Дідусь витягнув шию і так дивився на неї. Посварився вказівним пальцем. Маша рвучко зачинила двері, — серце шалено калатало. Вона прислухалася — кроки тепер віддалялися: дідусь, видно, йшов парадними сходами вниз.

Незабаром з другого боку зали почулася швидка, тверда хода чоловіка. Гусєв зайшов веселий, вимазаний у кіптяві.

— Злий-но, вмиюся, — сказав він, розстібаючи комір, — завтра їдемо, прощавайте. Чайник у тебе гарячий? Це славно. — Він вимив обличчя, міцну шию, руки до ліктя, витираючись, скоса глянув на дружину. — Годі тобі, не пропаду, вернуся. Сім років мене ні куля, ні багнет не могли знищити. Моя пора ще далеко, — позначку не зроблено. А вмирати — все одно не викрутишся: муха на льоту зачепить лапою — брик і вмер.

Він сів до столу, почав облуплювати варену картоплю, розламав її, вмочив у сіль.

— На завтра приготуй чисту білизну, дві зміни, — сорочки, підштаники, онучі. Мильце не забудь, шильце та мильце. Ти що — знову плакала?

— Злякалася, — відповіла Маша, одвертаючись. — Якийсь дід увесь час ходить, пальцем насварився. Альошо, не їдь.

— Не їхать через те, що старий пальцем насварився?

— На нещастя він насварився.

— Шкода, що їду, а то б я з цим дідуганом серйозно побалакав. Це неодмінно хтось із колишніх тутешніх блукає по ночах, нашіптує, виживає.

— Альошо, ти повернешся до мене?

— Сказав — вернуся, значить, вернусь. От неспокійна яка!

— Далеко їдеш?

Гусєв свиснув, кивнув на стелю і, всміхаючись очима, налив гарячого чаю в блюдце.

— За хмари, Машо, лечу, наче оця жінка.

Маша тільки голову похилила. Гусєв позіхнув, почав роздягатися. Маша нечутно прибрала посуд, сіла штопати шкарпетки, не підводила очей. А коли підійшла до постелі — Гусєв уже спав, поклавши руки на груди, спокійно закривши повіки. По Машиних щоках текли сльози, такий дорогий він був їй, так журилася вона за його бентежним серцем: «Куди летить, що шукає?»

На світанку Маша встала, почистила чоловіків одяг, склала чисту білизну. Гусєв прокинувся. Напився чаю, — жартував, гладив Машу по щоці. Лишив грошей — велику пачку. Взяв на спину мішок, постояв у дверях і поцілував Машу.

Так вона й не дізналася, куди він їде.