Морт

— Ви тут лишаєтесь, пане?

Смерть роззирнувся навколо. Очниці його спалахнули.

— ТА, ДУМАЮ, ТРЕБА ТРОХИ ПРОГУЛЯТИСЯ, — загадково сказав він. — ЩОСЬ МЕНІ НЕДОБРЕ. БРАКУЄ СВІЖОГО ПОВІТРЯ. — Здавалося, він про щось згадав. Сунув руку під плащ і витягнув з його потаємних глибин три клепсидри.

— ВСЕ, ВИРУШАЙ. ПРИЄМНОЇ РОБОТИ.

Смерть розвернувся й покрокував вулицею, щось собі наспівуючи.

— Е-ем. Дякую, — промовив Морт. Він підніс клепсидри до світла й помітив, що в одній з них лишилося всього кілька піщинок. — То я, виходить, за старшого? — крикнув він, та Смерть уже звернув за ріг.

Хропунець зустрів його тоненьким іржанням, яке означало впізнання. Морт заліз у сідло. Серце несамовито калатало через почуття відповідальності й похмурі передчуття. Його пальці механічно відтворювали завчені рухи: витягнути косу з чохла, прилаштувати й вирівняти лезо (яке виблискувало в нічній темряві синюватою сталлю й шинкувало зоряні відблиски на прозорі кружальця, мов салямі). Всідався він обережно, зіщулюючись щоразу, коли тиснуло на набиті в чужому сідлі мозолі, та Хропунець пересувався м’яко, мов крізь пух. А тоді Морт, сп’янілий від нових повноважень, згадав про Смертин важкий плащ у сідельній сумці, закутався в нього й запнув срібною застібкою.

Він ще раз глянув на першу клепсидру й стиснув Хропунцеві боки колінами. Кінь втягнув ніздрями морозяне повітря й затрусив клусом.

Позаду Гостроріз вискочив із будинку й рвонув померзлою вулицею. Мантія лопотіла за його спиною.

Кінь легко пішов учвал, відриваючись від бруківки. Вдаривши хвостом, він піднісся над дахами й здійнявся в холодне небо.

Гостроріз уваги на побачене не звернув. На думці в нього були нагальніші справи. Він підстрибнув і пірнув у коняче корито з крижаною водою, перекинувся на спину, вдячно загрібаючи під себе крижані друзки. За хвильку вода в кориті запарувала.

Морт вів коня невисоко, аби насолодитися відчуттям швидкості, що його дарував стрімкий плин землі внизу. Сонні хати безшумно тікали з під конячих копит. Хропунець чвалав легко, й величні м’язи під його шкірою рухалися, мов важкі крокодили на мілині, а здійнята вітром грива лоскотала Мортове лице. Нічне повітря, розітнуте лезом коси, мов корабельним кілем, вихорами заверталося за ним.

Вони летіли тихіше за тінь, освітлені місячним сяйвом, видимі лиш самим котам і людям, які пхали носа в справи, не призначені для людей.

Потім Морт не пригадає достеменно, та цілком можливо, що в польоті він сміявся.

Невдовзі приморожені рівнини поступилися рівчакам передгір’їв, а згодом і величні ряди Вівцескель рушили їм назустріч впевненим маршем. Хропунець опустив голову й подовжив крок, цілячись між двох вершин, загострених місячним світлом, ніби ґоблінські зуби. Десь далеко завив вовк.

Морт ще раз глянув на клепсидру. Посудину обрамлювала філігрань дубового листя, мандрагорових коренів, а пісок усередині навіть у місячному сяйві здавався золотим. Морт покрутив клепсидру так і сяк, але знайшов тільки тонке, заледве помітне гравіювання з іменем і прізвищем: Амеліна Жилава.

Хропунець притишив чвал. Морт дивився на верхівки дерев, припорошені снігом, який зійшов чи‑то зарано, чи то надто, надто запізно. Могло бути і так, і так: Вівцескелі самі робили собі погоду, незважаючи на пору року.

Під ними розкрилася ущелина. Хропунець знову притишив хід, розвернувся й почав знижуватися до засніженої просіки. Просіка була кругла, а точно посередині неї стояла хижка. Коли б землю навколо неї не притрусило снігом, Морт помітив би, що на просіці немає пеньків: ті дерева не вирубали, їх просто вмовили не рости навколо хижки. Або вони самі звідти пішли.

Свічкове світло лилося з віконця й утворювало на снігу жовтогарячу калюжку. Хропунець м’яко приземлився й не задумуючись потрусив крижаним настом — звісно, не пробиваючи його копитами.

Морт спішився й пішов до дверей, бурмотячи щось собі під ніс і помахуючи косою на пробу.

Дах на хижці був крислатий і стрімкий, щоби сніг не затримувався й було де ховати дрова. Жоден вівцескельський горянин не наважився б розпочати зиму, не обклавши хату дровами з трьох сторін. Та під крислатим дахом дров не було, хоча до весни було ще далеко.

Однак біля дверей була копиця сіна. На ній Морт помітив записку трохи кривуватими друкованими літерами: КОНЯЧЦІ.

Коли б Морт дозволив собі розхвилюватися, то точно розхвилювався б: на нього чекали. Та за кілька днів, що минули, він второпав одну штуку: краще вже проплисти над непевністю на повній швидкості, аніж пірнати в неї з головою. Хропунець тим часом не займав себе роздумами про моральність і взявся жувати.

Але тоді чи варто стукати? Чомусь здавалося, що стукати в цьому випадку нечемно. Раптом ніхто не відповість чи скаже забиратися геть?

Морт взявся за клямку й штовхнув двері. Ті прочинилися всередину легко й без скрипу.

За дверима була кухня з низькою стелею: Мортові довелося пригинатися, щоби не розтрощити череп об балки. Світло єдиної в приміщенні свічки виблискувало на боках череп’яного посуду на довгому буфеті й полірованій кам’яній підлозі. Вогонь у каміні світла не додавав — там були самі білі жарини й попіл. Морт зрозумів, що це залишки останньої дровини.

За столом у кухні сиділа літня пані й щось несамовито писала, ледве не водячи гачкуватим носом по паперу. На столі поряд із нею згорнувся калачиком сірий кіт і тихо блимав на Морта очима.

Лезо коси блиснуло у свічковому світлі. Жінка підвела очі.

— Хвилинку, — сказала вона. Нахмурилася до паперу. — Досі не вписала туди, що перебуваю при здоровому глузді й пам’яті, та це така дурість, хіба хтось при здоровому глузді й добрій пам’яті вмирав. Хочеш випити?

— Даруйте? — перепитав Морт. А тоді пригадав, хто він сьогодні, й виправився: — ДАРУЙТЕ?

— Хіба якщо ти п’єш. Є малиновий портвейн. На буфеті. Можеш допити, коли хочеш.

Морт підозріло окинув поглядом буфет. Відчув, що в нього перехопили ініціативу.

Витягнув клепсидру й витріщився на неї. Піску лишилося зовсім трішечки.

— В мене є ще кілька хвилин, — сказала відьма, не глянувши на клепсидру.

— Звідки, тобто, ЗВІДКИ ВИ ЗНАЄТЕ?

Вона не звернула на його слова жодної уваги. Просушила чорнило над свічкою, заклеїла лист воском і притисла його свічником. Тоді взяла на руки кота.

— Бабуня Бджолиця прийде завтра прибрати хатину, і ти підеш із нею, ясно? А ще прослідкуй, щоб вона віддала Бабці Горішниці мою вмивальницю з рожевого мармуру, бо та її очима вже стільки років поїдає.

Кіт гучно нявкнув, наче все зрозумів.

— Я всю ніч, тобто, Я ВСЮ НІЧ НЕ ЧЕКАТИМУ, ЩОБИ ВИ ЗНАЛИ, — докірливо сказав Морт.

— Ти почекав би, а от я не можу, тож і не пащекуй, — сказала відьма. Вона злізла зі стільця, і Морт побачив, яка вона насправді маленька й згорблена — мов лук. З зусиллям вона зняла з гака чорний гостроверхий капелюх, приладнала його на сивій голові за допомогою тьми-тьмущої шпильок і взяла по ціпку в кожну руку.

Почимчикувала до Морта й глянула на нього вічками крихітними й блискучими, мов смородини.

— Чи взяти шалик? Знадобиться мені шалик, як гадаєш? Думаю, не знадобиться. Сподіваюся, що там, куди я прямую, буде тепло, — вона пильно придивилася до Морта й насупилася. — Ти молодший, ніж я собі уявляла.

Морт промовчав. Тоді Солодка Жилава тихо додала:

— Знаєш, мені щось підказує, що ти не той, на кого я чекала сьогодні.

Морт відкашлявся.

— А на кого саме ви чекали?

— На Смерть, — спокійно відповіла відьма. — Така є домовленість, якщо ти не знав. Нам заздалегідь сповіщають, коли чекати на Смерть, і гарантують його особисту присутність.

— Я вона і є.

— Вона?

— Особиста присутність. Він мене відрядив до вас. Я на нього працюю. Ні до кого іншого я не прийшов би. — Морт замовк. Щось пішло не так. Його відрядять додому, ще й насміхатимуться. Перше справжнє відповідальне завдання, і він його провалив. У його вухах вже гримів зловтішний сміх. Звідкись із самого дна його зніченої душі здійнявся й завив сиреною розпачливий плач:

— Просто це моя перша справжня робота, і все пішло шкереберть!

Коса впала на підлогу, відрізавши ніжку стола і з дзенькотом розрубавши надвоє кам’яну плиту на підлозі.

Солодка якийсь час спостерігала за ним, схиливши голову набік. Тоді сказала:

— Ясно. Як тебе звати, юначе?

— Морт, — шморгнув Морт. — Від Мортимер.

— Ну, Морте, гадаю, десь при тобі має бути клепсидра.

Морт невпевнено кивнув. Відчепив від пояса клепсидру. Відьма прискіпливо її роздивилася.

— Ще є хвилинка, — сказала вона. — Але часу гаяти не можна. Дай-но я зачиню все.

— Та ви не розумієте, — заридав Морт. — Я все зіпсую! Ще ніколи цього не робив!

Вона погладила його по руці.

— Я теж ніколи цього не робила. Можемо обоє повчитися. А тепер бери косу в руки й спробуй поводитися, як личить такому дорослому юнакові. Отак, молодчина.

Морт опирався, та вона вигнала його надвір. Вийшла за ним на сніг, зачинила й замкнула двері великим залізним ключем, який повісила поряд на гвіздок.

Ліс скувало морозом, аж корені дерев рипіли. Місяць сідав, та небо було всипане великими білими зорями, від яких робилося ще зимніше. Солодка Жилава затремтіла.

— Там подалі лежить стара колода, — сказала вона невимушено. — І звідти чудовий вигляд на долину. Влітку, звісно. Я би присіла.

Морт допоміг їй перебратися через замети й обтрусив колоду від снігу так старанно, як тільки міг. Вони сіли, клепсидра стояла між ними. Може, влітку звідти справді був гарний вигляд, та зараз самі тільки чорні скелі височіли на тлі неба, з якого сипав дрібний сніг.

— Не вірю, що все це насправді відбувається, — сказав Морт. — Таке враження, що ви прагнете померти.

— За дечим я сумуватиму, — відповіла відьма. — Та все витоншується, розумієш? Це я про життя. Тіло зношується, і вже не можна йому довіряти, тож час рухатися далі. Мабуть, саме зараз я би й спробувала щось нове. Він казав тобі, що чарівники й відьми завжди його бачать?

— Ні, — не подумавши сказав Морт.

— А ми справді можемо.

— Він чарівників і відьом не дуже любить, — навіщось ляпнув Морт.

— Хитросраких ніхто не любить, — трохи самовдоволено завважила відьма. — Ми йому заважаємо, бачте. А проповідники й жерці не заважають, то їх він любить.

— Про це він ніколи не казав.

— Он як. Та вони весь час тільки й розводяться про те, як добре буде після смерті. Ми ж розповідаємо людям, як добре може бути тут і зараз, варто лишень завдати собі клопоту.

Морт вагався. Він хотів заперечити, що Смерть не такий, що йому байдуже, хороші люди чи погані, хай би тільки були пунктуальними. І добрі до котів, додав він подумки.

Та вирішив промовчати. Йому спало на думку, що іноді людям просто треба у щось вірити.

Вовк знову завив, і то так близько, що Морт перелякано роззирнувся навколо. Інший озвався на тому боці долини. До хору доєдналися ще двоє із лісової хащі. Ніколи в житті Морт не чув такого печального виття.

Він зиркнув на застиглу постать Солодки Жилавої, а тоді — панічно — на клепсидру. Підскочив, підхопив косу обома руками й махнув нею, мов дворучним мечем.

Відьма підвелася з тіла.

— Чудово, — похвалила вона. — на хвильку здалося, що ти промахнувся.

Важко дихаючи, Морт сперся на дерево і спостерігав за Солодкою, яка саме обійшла колоду й роздивлялася своє старе тіло.

— Гм, — невдоволено гмикнула вона. — Часові буде за що вибачатися.

Вона засміялася й подивилася на зорі крізь долоню.

А тоді почала змінюватися. Морт уже бачив, що трапляється з душами, які усвідомлюють, що морфогенне поле на них більше не діє, та жодного разу — щоби зміни були настільки усвідомленими. Волосся розпустилося з цупкої гульки, змінило колір і подовшало. Постава виструнчилася. Зморшки розгладилися й зникли. Сіра вовняна сукня затремтіла, мов морське плесо, й набула цілком інших, принадливих обрисів.

Відьма глянула вниз, захихотіла й перетворила сукню на щось листяно-зелене й обтисле.

— Що скажеш, Морте? — запитала вона. До того її голос був ніби скрипучим і тріснутим. Тепер його звук обіцяв мускус, і кленовий сироп, і інші штуки, від думки про які Мортів кадик затремтів, мов м’ячик на гумці.

— … — тільки й спромігся вичавити він із себе й ухопився за косу так міцно, що кісточки пальців побілішали.

Вона наблизилася до нього рішуче й водночас плавно, мов змія в віражі.

— Не чую, — промуркотіла вона.

— Д-д-дуже гарно, — пробелькотів Морт. — Ви такою були в юності?

— Я такою завжди була.

— Он як, — Морт тупо дивився на своє взуття. — Я маю забрати вас зараз, — сказав він.

— Знаю, — відповіла відьма. — Та я лишуся.

— Так не можна! Тобто… — він не міг дібрати слова. — Тобто розумієте, ви ніби розпливетеся, тоншатимете, доки…

— Мені сподобається, — відрізала Солодка, а тоді нахилилася вперед, нагородила Морта поцілунком — легким і нечутним, мов зітхання мушки-одноденки, — і поволі зникла, доки від неї не лишився сам тільки поцілунок, мов усмішка від Чеширського Кота, от тільки значно принадніший.

— Бережи себе, Морте, — почув він голос Солодки в своїй голові. — Може, ти хотів би лишитися на цій роботі, та чи зможеш колись звільнитися з неї?

Морт стояв як дурник, тримаючись за щоку. На мить дерева навколо просіки затремтіли, й до вітру долучився дзвінкий сміх, а тоді знов запала тиша.

Службовий обов’язок потроху виринав із рожевого туману, що заполонив Мортову голову. Він вхопився за другу клепсидру й перелякано витріщився на неї. Пісок майже висипався.

Клепсидру прикрашали різьблені квіти лотоса. Коли Морт клацнув по ній нігтем, вона видала дзвінке «Ом-м-м».

Він побіг крижаним настом до Хропунця й вскочив у сідло. Кінь закинув голову, позадкував і рвонув у зоряне небо.

Величні мовчазні потоки синього й зеленого полум’я спадали з небесної тверді. Завіса октаринового сяйва коливалася над Диском повільно й урочисто — то було Серцевинне сяйво, потужний викид магічної енергії з нерухомого магічного поля навколо Диска, що заземлявся на горах Осердя, вкритих зеленкуватою кригою.

Центральна вершина — Серце Небес, домівка богів, — здіймалася на десять миль осяйним стовбуром крижаного полум’я.

Видовище це було доступне хіба кільком людям, і Морт до тих людей не належав, бо притискався до Хропунцевої шиї немов востаннє в житті, коли вони летіли нічним небом, й за ними, мов за кометою, тягнувся хвіст білої пари.

Навколо Серця були й інші гори, та порівняно з ним здавалися лише мурашниками, хоча кожна з них мала всі ознаки, притаманні цілком собі непоганим чи навіть величним горам, тобто усі ті сідловини, хребти, схили, бескиди, провалля й льодовики.

Серед найвищих із них, на дні долини, що нагадувала за формою лійку, мешкали слухачі.

То була одна з найдавніших на диску релігійних сект, хоча навіть боги сперечалися між собою, чи вважати слухацтво справжньою релігією. Хай там як, але єдиним, що вберігало храм слухачів від зникнення під точно скерованою лавиною, була зацікавленість богів у результатах слухання. Адже мало що може так дошкуляти богові, як незнання про щось.

Лишалося кілька хвилин до Мортового прибуття. В очікуванні на цю знаменну подію можна було би сидіти й малювати цяточки в нотатнику, та краще, мабуть, звернути увагу читачів на дивовижну форму слухацького храму: він нагадував велетенську білу амонітову черепашку. І тут треба дещо пояснити.

Все дуже просто.

З усією певністю можна стверджувати, що неможливо безслідно знищити щось створене Творцем, а це означає, що відлуння перших складів, що їх Він промовив, створивши світ, мало досі гуляти й відбиватися від матерії, розкиданої в космосі. А це означає, що відлуння це можна було би розчути, коли добре прислухатися.

Багато тисячоліть тому слухачі виявили, що льодовики й випадковість вирізали посеред гір цю долину так, що за формою вона була повною акустичною протилежністю долини відлунь. Тож вони збудували в ній свій багатокамерний храм точно за тим принципом, що ним керується фанатично налаштований меломан, виставляючи своє слухальне крісло посеред кімнати. Складна система перетинок вловлювала й посилювала звук, що скочувався до храму лійкоподібною долиною, і скеровувала його у центральну камеру, де о будь-якій годині дня чи ночі сиділи троє ченців.

І слухали.

Сумна правда полягала в тому, що чули вони не тільки невловні відлуння перших слів, а й усі інші звуки, що лунали на Диску. І щоби виокремити звук первинних Слів, їм довелося навчитися розрізняти всі шуми світу. Для цього був потрібен неабиякий талант, тож у послушники брали тільки тих, хто за сто ярдів міг на слух визначити, на який бік упала підкинута монетка. А в ченці його брали тільки після того, як він навчався розрізняти ще й колір тієї монетки — теж на слух.

І хоч слухачі віддалилися від людей як тільки могли, люди все одно іноді вирушали у тяжку й небезпечну подорож до храму через померзлі й заселені тролями пустирища, швидкоплинні крижані річки, неприступні гори, негостинну тундру — і все це тільки заради того, щоби видертися на край долини вузькими сходами й відкрити серце таїні буття.

Ще, звісно, аби почути від ченців: «Не шуміть, хай би вам повилазило!»

Хропунець білою плямою спустився в долину з-поміж гірських вершин і приземлився посеред засніженого подвір’я, покрапленого різнокольоровими небесними вогнями, мовби відбитими від дискотечної дзеркальної кулі. Морт зіскочив на землю й побіг мовчазними коридорами, де вісімдесят восьмий настоятель лежав і помирав в оточенні відданих послідовників.

Храм трусило від Мортових кроків мозаїчною підлогою. Самі ченці завжди були взуті у вовняні галоші.

Морт добіг до смертного ложа й зупинився, спершись на косу, щоби відновити дихання.

Настоятель — маленький і голомозий чоловічок, на чиєму обличчі було більше зморшок, ніж у мішку чорносливу, — розплющив очі.

— Ти спізнився, — сказав він і помер.

Морт ковтнув, спробував дихнути, а тоді повільно описав криву косою над тілом настоятеля. І спромігся поцілити куди треба, бо настоятель сів на ложі, виходячи з мертвого тіла.

— Ні на хвильку раніше, — сказав він голосом, що був чутний тільки Мортові. — Я вже й занепокоїтися встиг.

— Все гаразд? — запитав Морт. — Бо я маю бігти.

Настоятель зіскочив з ложа й рушив до Морта між ряди скорботних послідовників.

— Не тікай, — сказав він, — я завжди чекаю на ці розмови. А що сталося з тим, який завжди приходив?

— Завжди приходив? — перепитав Морт збентежено.

— Високий такий. В чорному плащі. Поїсти не завжди встигає, судячи з вигляду, — сказав настоятель.

— Який завжди приходив? Ви про Смерть?

— Точно, про нього, — з ентузіазмом відповів настоятель.

У Морта відвисла щелепа.

— А ви часто вмираєте? — вичавив він із себе.

— Досить-таки. Досить часто. Та звісно, що коли звикнути до цього, це просто питання практики.

— Правда?

— Час іти, — сказав настоятель.

Мортові заціпило.

— Саме це я й намагався сказати, — процідив він.

— Ви мене просто підкиньте кудись у долину, — безтурботно запропонував настоятель. Він пройшов повз Морта й рушив надвір. Якусь мить Морт дивився в підлогу, а тоді побіг за ченцем — що, він знав, було принизливо й непрофесійно.

— Слухайте… — почав він.

— В того іншого був кінь Хропунець, пригадую, — чемно сказав настоятель. — Ви в нього замовлення перехопили?

— Замовлення? — Морт остаточно розгубився.

— Ну чи як це у вас зветься. Даруйте, хлопче, я не знаю, як у вас там усе це організовано.

— Морте, — відсторонено виправив Морт. — Гадаю, пане, вам варто поїхати зі мною. Коли ваша ласка, — додав він, як йому уявлялося, впевнено й твердо. Ченець розвернувся і приємно всміхнувся:

— Якби ж то. Може, колись так і станеться. А зараз, коли вам не важко, підкиньте мене до найближчого селища. Десь от зараз мене мають зачати.

— Зачати? Та ви ж щойно померли!

— Так, але, бачте, у мене, як би це сказати, сезонний абонемент, — пояснив настоятель.

До Морта доходило, але повільно.

— Он як, — сказав він. — Я про таке читав. Реінкарнація?

— Так, саме так. Уже п’ятдесят три відбув. Чи п’ятдесят чотири.

Хропунець підвів голову, коли вони наблизилися, і коротко заіржав на знак упізнання, коли настоятель почухав йому ніс. Морт сів у сідло й допоміг настоятелеві всістися позаду.

— Мабуть, це так цікаво, — сказав він, коли Хропунець рушив вгору схилом. На абсолютній шкалі ремарок така заслужила оцінку в мінус багатенько, та нічого ліпшого Мортові на думку не спало.

— Та ні, не дуже, — відповів настоятель. — Вам так здається, бо ви вважаєте, що я пам’ятаю всі свої життя, хоча це не так. Принаймні, доки живий.

— Про це я не подумав, — зізнався Морт.

— Уявіть тільки, до горщика привчатися п’ятдесят три рази.

— Нема про що й згадувати, — погодився Морт.

— Ваша правда. Коли б міг обирати, то не перероджувався би. Та варто лише мені звикнути до життя, як приходять із храму ті хлопці й шукають хлопчика, якого зачали протягом години після смерті настоятеля. Така бідна уява! Спиніться отут, будь ласка.

Морт глянув униз.

— Ми ж у небі, — сказав він невпевнено.

— Я вас надовго не затримаю. — Настоятель зліз із коня, зробив кілька кроків у повітрі й закричав.

Робив він це, як здалося Мортові, доволі довго. Тоді знову сів на коня.

— Не уявляєте, як довго я цього чекав, — зізнався він.

За кілька миль від храму на схилі було селище — сказати б, селище-супутник. З повітря воно здавалося скупченням випадково розкиданих будинків — і то винятково добре звукоізольованих.

— Можна де завгодно, — сказав настоятель. Морт лишив його стояти за кілька футів над снігом там, де хатки скупчилися найтісніше.

— Сподіваюся, наступного разу буде цікавіше, — сказав він. Настоятель знизав плечима.

— Сподіватися завжди можна, — промовив сумно. — Так чи інакше, в мене ще дев’ять місяців відпустки. Краєвиди не дуже, але принаймні тепло.

— Щасти вам, — сказав Морт, — мушу їхати.

— О’ревуар, — сказав настоятель печально й пішов геть.

Серцевинні вогні досі блискотіли на засніженій землі. Морт зітхнув і витягнув третю клепсидру.

Облямівка була срібна й прикрашена крихітними коронами. Піску майже не лишилося.

Морт відчув, як ніч опускається на плечі всією вагою, вирішив, що гірше вже бути не може, й обережно розвернув клепсидру іншим боком до себе, щоби прочитати ім’я…

Принцеса Келі прокинулася.

Через шум, як‑от коли хтось намагається не здійняти шуму. І справа не в горошинках і матрацах, просто звичайні собі закони природного добору визначали, що найдовше живуть ті представники королівських династій, які визначають присутність убивці в темній кімнаті за шумом, якого йому вистачило розуму не здіймати, — адже при дворі завжди знайдеться хтось спраглий до перерізання горлянок наступникам і наступницям трону.

Келі лежала в ліжку й думала, як вчинити. Під подушкою в неї був стилет. Вона поволі посунула руку під ковдрою, намагаючись з-під напівопущених повік роздивитися в темряві підозрілі тіні. Вона добре розуміла, що коли бодай якось викаже, що не спить, то вже ніколи не прокинеться.

З великого вікна у найдальшому кінці кімнати надходило трохи світла, та лицарські обладунки, гобелени й найрізноманітніший мотлох, розкиданий і розставлений тут і там, міг запросто стати прикриттям для невеликої армії.

Стилет випав з-під подушки за спинку ліжка. Та, мабуть, вона все одно не змогла би ним скористатися.

Заверещати до охорони буде не дуже розумно, вирішила принцеса. Якщо у кімнаті є хтось чужий, з охоронцями він уже розібрався — чи добре їм заплатив.

На поличці над комином була грілка. Чи може вона правити за зброю?

Щось тихенько брязнуло.

Може, заверещати не така вже й невдала ідея…

Шиба ввалилася у спальню. На мить на тлі спалаху синього й пурпурового світла Келі розрізнила обриси людини в капюшоні верхи на найбільшому в світі коні.

А ще хтось таки стояв біля ліжка із ножем у руці.

Усе сповільнилося. Келі захоплено спостерігала, як рука з ножем здіймається над нею, як кінь, повільно й рішуче, мов льодовик, рухається до ліжка. Ніж був зовсім близько, він опускався й опускався, кінь спинався дибки, а вершник вихоплював якусь зброю, заносив її, й клинок розтинав загусле повітря з таким звуком, як‑от коли ведеш пальцем по вінцях вогкої склянки.

Світло згасло. Щось м’яко гупнулося на підлогу, щось металічно брязнуло. Келі глибоко вдихнула.

Рука затулила їй рот і схвильований голос промовив:

— Коли закричите, я пошкодую про свій вчинок. Не треба, гаразд? Я й так по вуха вляпався.

Людина, здатна вкласти в свою репліку стільки відчайдушного моління, мала бути настільки талановитим і високооплачуваним актором, що заробляти убивствами в житті не стала б. Келі запитала:

— Ви хто такий?

— Не впевнений, чи можна казати, — відповів голос. — Але ви досі живі, правда?

Келі вчасно стрималася від саркастичної відповіді. Питання прозвучало так, наче варто було непокоїтися.

— А ви самі не бачите?

— Все не так просто…

Запала мовчанка. Келі намагалася розгледіти в темряві бодай щось, окреслити той голос обличчям.

— Можливо, я завдав страшної й непоправної шкоди, — додав голос.

— Хіба ви щойно не врятували мене?

— Не знаю, що саме й від чого я врятував, якщо чесно. Можна світла?

— Покоївка іноді лишає сірники на комині, — відповіла Келі й відчула, як її гість відійшов. Почулося кілька обережних кроків, кілька глухих ударів, а тоді металічне лящання, хоч цього слова й недостатньо, аби описати пекельну какофонію падіння усіх тих металевих предметів, що ними було напхано спальню. А тоді — коли принцеса майже була певна, що все скінчилося, — щось іще кілька разів дрібно дзенькнуло.

Голос озвався:

— Я під обладунками. Куди мені треба рухатися?

Келі тихо вислизнула з ліжка, навпомацки дійшла до комина, намацала сірники, запалила один, оповивши все навколо ядучим сірчаним димом, запалила свічку, знайшла повалені обладунки, витягнула з-під них меч, а тоді ледве язик не проковтнула від несподіванки.

Хтось гаряче й вогко подмухав їй у вухо.

— Це Хропунець, — почулося з-під купи. — Це він так знайомиться. Гадаю, він був би вдячний за копичку сінця, якщо у вас тут є.

По-королівськи стримано Келі відповіла:

— Це п’ятий поверх. Жіноча спальня. Не повірите, наскільки часто коні сюди не потрапляють.

— Он як. Поможіть підвестися, будь ласка.

Вона поклала меч і відтягнула нагрудник убік. З-під нього на неї витріщалося бліде й худе обличчя.

— По-перше, вам слід негайно пояснити, чому мені не варто кликати варту, — сказала Келі гнівно. — Уже тільки за перебування в моїй кімнаті вас на смерть закатують.

Морт відповів зрештою:

— Ви не могли б мою руку вивільнити? Дякую. Так от, по-перше, вартові мене не побачать, швидше за все, по-друге, ви тоді не дізнаєтеся, чому я тут, а вигляд у вас такий, наче ви не переживете, якщо не дізнаєтеся, а по-третє…

— Що «по-третє»?

Морт розтулив і стулив рота. Він хотів сказати: по-третє, ви така прекрасна, чи принаймні дуже приваблива, чи, мабуть, навіть привабливіша за всіх дівчат, які мені траплялися, хоча, якщо чесно, небагато я в житті бачив дівчат. Тут, мабуть, стає зрозуміло, що вроджена чесність завадила б Мортові стати поетом. Якби колись йому спало на думку порівняти дівчину з літнім днем, до порівняння обов’язково додавалося б пояснення, який саме день він має на увазі й чи того особливого дня дощило б. Та за цих обставин скидалося радше на те, що голос йому просто відмовив.

Келі піднесла свічку вище й подивилася на вікно.

Шиба була ціла. Кам’яні рами теж. Кожне скельце, що з них складався вітраж із гербом королівства Сто Лат, було на місці. Вона перевела погляд на Морта.

— Забудьте про «по-третє», — сказала вона. — Повернімося до другого пункту.

За годину світанок дістався до міста. Денне світло на Диску радше пливе, а не струменить, бо сповільнюється у нерухомому магічному полі. Тож воно золотими морськими хвилями котилося над рівнинами. Місто на скелі трималося зо хвильку, мов піщаний замок на березі, а тоді здалося. Світло затопило його й рушило далі.

Морт і Келі сиділи поряд на ліжку. Між ними лежала клепсидра. У верхній чаші не лишилося піску.

З-за дверей чулися звуки. Замок прокидався.

— Все-таки не розумію, — сказала Келі. — Це означає, що я мертва, хіба ні?

— Це означає, що ви мали померти, — відповів Морт, — відповідно до долі чи чогось такого. Я теорії ще не засвоїв.

— І ви мали мене вбити?

— Ні! Це вбивця мав вас убити. Я ж уже пояснював, — сказав він.

— Чому ви не дозволили?

Морт перелякано на неї витріщився.

— То ви хотіли померти?

— Звісно, ні. Та, наскільки я зрозуміла, бажання людей не рахуються, чи не так? Я намагаюся дивитися на це з точки зору здорового глузду.

Морт дивився на свої коліна. Тоді підвівся й сказав холодно:

— Гадаю, мені краще піти.

Він загорнув косу й прилаштував її до сідла. Тоді подивився на вікно.

— Ви крізь нього зайшли, — сказала Келі. — Слухайте, коли я казала…

— Воно відчиняється?

— Ні. Коридор виходить на балкон. Але там вас люди побачать!

Морт не відреагував. Він відчинив двері, вивів Хропунця в коридор. Келі побігла за ним. Покоївка спинилася, зробила реверанс і нахмурилася так, немов розум підказав їй не зважати на величезного коня, що крокував коридорним килимом.

Балкон виходив на внутрішнє подвір’я. Морт зазирнув за парапет і видерся у сідло.

— Бережіться герцога, — порадив він. — Це він все спланував.

— Батько завжди мене про нього попереджав, — відповіла принцеса. — У мене є придворний дегустатор.

— Охоронець вам також потрібен, — сказав Морт. — Маю їхати. Багато важливих справ. Прощавайте, — додав він тоном, який, на його думку, найкраще пасував ураженому самолюбству.

— Ми з вами ще побачимося? — запитала Келі. — Я стільки хотіла б…

— Ця ідея здасться вам не такою вдалою, коли трохи подумаєте, — сказав Морт пихато. Він клацнув язиком, і Хропунець зірвався в повітря, перестрибнув парапет і почвалав у синє ранкове небо.

— Я хотіла вам подякувати! — гукнула Келі йому навздогін.

Покоївка, яку не полишало відчуття, що щось тут нечисто, стежила за принцесою з коридора.

— Із вами все добре, Ваша Високосте?

Келі неуважно на неї глянула.

— Що?

— Хотіла впевнитися, що з вами все добре.

Келі розпачливо похнюпилася.

— Ні, — відповіла вона. — Усе дуже негаразд. У моїй кімнаті мертвий убивця. Можете щось із цим зробити? А ще, — додала вона, піднісши руку, — я не хочу чути цих усіх «мертвий, Ваша Високосте?», чи «убивця, Ваша Високосте?», чи вереску, чи чогось такого, просто зробіть щось. Тихцем. Здається, в мене голова болить. Тому просто кивніть.

Покоївка кивнула, зробила реверанс і позадкувала геть.

Морт не знав, як потрапив додому. Небо просто зробилося із блакитного скорботно-сірим, коли Хропунець переніс їх із виміру в вимір. Він не приземлився на темному ґрунті Смертиного маєтку — ґрунт просто виник під його копитами, немов авіаносець, який охайно підманеврував під літак, щоби не змушувати пілота мучитися з посадкою.

Кінь велично пориськував до стаєнь і зупинився біля дверей, помахуючи хвостом. Морт зіскочив на землю й побіг у будинок.

І спинився, і побіг назад, і насипав у годівницю сіна, і знов побіг у будинок, і спинився, і пробурмотів щось, і побіг назад, і почесав коня, і перевірив, чи є для нього вода, і побіг у будинок, і потім побіг назад, і зісмикнув попону з гачка на стіні, і накрив нею коня. Хропунець поважно чмихнув.

Коли Морт прослизнув крізь чорний хід, вдома, здавалося, нікого не було, тож він одразу побіг у бібліотеку, де навіть о цій пізній нічній годині повітря відчувалося як гарячий сухий пил. Цілу вічність він шукав біографію принцеси Келі, та все-таки знайшов. Нею виявилася печально тоненька книжечка на полиці, до якої можна було дістатися тільки пересувною драбиною на хитких коліщатках, що нагадувала стародавню облогову вежу.

Тремтливими пальцями Морт розгорнув її на останній сторінці й застогнав.

«Після смерті п’ятнадцятирічної принцеси від рук убивці, — прочитав він, — королівство Сто Лат і герцогство Сто Геліт об’єдналися. Міста-держави центральної рівнини таким чином розпалися, утворивши…»

Він читав і не міг спинитися. Іноді стогнав.

Зрештою поставив книжку на місце, замислився, а тоді заховав її за кількома іншими томами. Спускаючись драбиною, він немов би чув, як книжка волає на весь світ про своє існування, мов живий доказ його злочину.

На Диску був океан, і ним іноді ходили кораблі. Мало було на світі капітанів, які полюбляють випускати берег із поля зору. Сумно визнавати, та судна, про які здалеку можна було подумати, ніби вони пливуть на край світу, насправді не зникали за видноколом. Вони падали за край світу.

В кожному поколінні траплялося кілька ентузіастів, які не вірили у край світу й вирушали в море, аби довести його неіснування. Дивно, та жоден із них не повернувся, щоби розповісти про результати експедиції.

Аналогії, наведені далі, були б для Морта пустим звуком.

Морт почувався так, ніби був пасажиром «Титаніка», та врятувався, бо його підібрали на борт… «Лузітанії».

Він почувався так, ніби знічев’я жбурнув сніжку, і з неї виросла лавина, якою накрило три лижні курорти.

Він відчував, як історія навколо нього розпадається на клапті.

Він розумів, що має з кимось негайно порадитися.

Це означало, що доведеться звернутися до Альберта чи до Ізабелл, бо сама тільки думка про те, що доведеться пояснювати свої вчинки тим зірчасто-голчастим синім вічкам, після довгої ночі не влізалася в голову. Коли Ізабелл вряди-годи зиркала на нього, то давала зрозуміти, що для неї єдина відмінність між Мортом і мертвою жабою полягала в кольорі. А Альберт…

Так, повірник із нього був не найкращий, та вибору не було.

Морт спустився драбиною й почимчикував між полиць до виходу. Поспати кілька годин також не завадить.

А тоді він почув, як хтось перелякано схопив ротом повітря, швиденько затупотів до виходу й гримнув дверима. Морт зазирнув за шафу, побачив стілець і на ньому кілька книжок. Взяв одну, прочитав ім’я, погортав сторінки. Біля книжок лежав мокрий мереживний носовичок.

Морт прокинувся пізно й побіг на кухню, готовий почути докори на свою адресу. Нічого не сталося.

Альберт стояв біля кам’яної мийки й роздивлявся фритюрницю — мабуть, розмірковував, чи час уже поміняти в ній жир, чи нехай цей послужить ще рік чи два. Він розвернувся, коли Морт посунув стілець і сів.

— Чув, у тебе була робоча ніч. Гарцював світом аж до ранку. Можу тобі яєшні насмажити. Чи кашки насипати.

— Яєшню, будь ласка, — сказав Морт. Жодного разу йому не стало сміливості спробувати Альбертову кашу, яка жила власним життям десь у глибині каструль і харчувалася ложками.

— Господар хотів тебе побачити, коли поїси, — додав Альберт. — Та казав, що можеш не поспішати.

— Он як, — Морт тупо дивився в стіл. — А щось іще він казав?

— Казав, що не мав вільного вечора тисячу років, — відповів Альберт. — Наспівував щось. Мені це все не подобається. Ніколи його таким не бачив.

— Он як. — і ризикнув: — Альберте, а ви тут давно?

Альберт глянув на нього поверх окулярів.

— Може й давно. Непросто звідси стежити за зовнішнім часом, хлопче. Я тут відколи старий король помер.

— Котрий король, Альберте?

— Арторойо його звали, здається. Товстий такий курдупель. Визгливий. Тільки раз його бачив наживо.

— А де це було?

— В Анку, ясне діло.

— Що? Та в Анк-Морпорку немає королів, це всім відомо!

— Кажу ж, давненько це було, — сказав Альберт. Налив собі чаю з персонального Смертиного чайничка, сів і задумано дивився в нікуди. Морт чекав, коли він знов заговорить.

— А в мої часи там були справжні королі, не як зараз. Справжні монархи, — повів він далі, обережно налив чай на блюдечко й поважно помахав над ним краєчком свого кашне. — Я в тому сенсі, що вони були мудрі й справедливі. Тобто справедливо було називати їх мудрими. А ще двічі не думали, коли треба було комусь голову відрубати, — схвально додав він. — А королеви які були… Стрункі, бліді, носили такі, знаєш, ніби підшоломники…

— Намітки? — підказав Морт.

— Так, намітки, а ще принцеси були прекрасні, мов ясний літній день, і такі шляхетні, що…. що пропісяти могли десяток перин[4].

— Що зробити?

— Ну, щось таке. Менше з тим, — повів Альберт далі, — бо ж були ще бали, і турніри, і страти. Чудові були часи, — замріяно всміхався він своїм спогадам.

А тоді враз виринув і додав:

— Не такі часи, як зараз, словом.

— А вас якось по-іншому звали коли-небудь? — запитав Морт. Та скороминущі чари розчинилися, і старого вже було не розкрутити.

— Ага, знаю я вас, випитати справжнє ім’я старого Альберта, а тоді знайти його біографію в бібліотеці — це ти надумав? Ходиш тут, нишпориш. Знаю я, чим ти зайнятий, до ранку там сидиш, читаєш про життя молодих дівиць…

Провісники провини, певно, уже засурмили у блискучі сурми в глибинах Мортових очей, бо Альберт хихикнув і посварив його кістлявим пальцем:

— Ти би їх хоч по місцях розставляв, де взяв, а не лишав стосами по всій бібліотеці, щоби Альберт потім прибирав за тобою. Та й узагалі неправильно це, на мертвих заглядатися. Від такого, мабуть, сліпнуть.

— Та я… — почав був виправдовуватися Морт, а тоді згадав про мереживний носовичок у кишені й замовк.

Альберт лишився в кухні бурмотіти до самого себе й мити посуд, а Морт знову прослизнув у бібліотеку. Бліде денне світло сочилося крізь високі вікна, потроху вибілюючи старовинні фоліанти. Подеколи часточка пилу виблискувала у променях, спадаючи між золочених корінців, мов крихітна наднова.

Морт знав, що коли пильно прислухається, почує комашиний скрегіт — звук, із яким книжки пишуть самі себе.

Колись у Морта від цього волосся на голові ставало дибки, та зараз він почувався… втішеним. Якщо біографії пишуться, світ і далі живе своїм життям. Та совість, яка саме шукала вдалої миті нагадати про себе, підказала, що нехай світ і живе своїм життям, от тільки рухається те життя не в тому напрямку.

Він дійшов книжковим лабіринтом до місця, де вночі лежав стос книжок, і побачив, що їх уже там не було. Альберт був у кухні, а Смерть на його пам’яті в бібліотеку не заходив. Чого тоді тут шукала Ізабелл?

Він глянув угору на височенний стелаж, і всередині в нього все похололо, коли зрозумів, що відбувається…

Немає на все це ради. Він мусить поговорити з кимось.

Тим часом принцесі Келі теж було несолодко.

А все через те, що в причинності неймовірно потужна інерція. Мортів удар косою, спровокований люттю, безнадією й новонародженою любов’ю, зсунув причинність на іншу колію, але та ще цього не помітила. Як коли копнути динозавра під хвіст, мине трохи часу, перш ніж передня частина второпає, що час ойкнути.

Коротше кажучи, всесвіт був упевнений, що принцеса Келі загинула, тож усі навколо щиро дивувалися, що вона досі ходить і дихає.

Виявлялося це в дрібницях. Придворні, які крадькома зиркали на принцесу, не могли пояснити, чому їм так незручно від її присутності. Усі вони відчували гострий сором, коли виявлялося, що вони щойно перейшли дорогу Її Високості чи перебили її, чи переходили на скорботний шепіт, а сама принцеса від такої неуважності дратувалася.

Розпорядник двору виявив, що віддав наказ спустити королівський штандарт до половини висоти — і не міг пригадати, нащо. А коли без жодної на те причини замовив тисячу ярдів чорної тканини, то зліг у ліжко з легким нервовим зривом.

Моторошне відчуття несправжності невдовзі охопило всіх мешканців замку. Головний кучер наказав вивести королівський катафалк і надраїти його до блиску, а тоді став посеред двору між стаєнь і плакав, сховавши обличчя в оленячу шкіру рукавиць, бо не міг пригадати, навіщо. Усі слуги ходили нишком. Придворний кухар заледве приборкав незрозуміле бажання готувати винятково скромні холодні м’ясні страви. Пси завивали, а тоді оговтувалися й соромилися власної поведінки. Двійко чорних жеребців, яких зазвичай запрягали в королівський катафалк, збунтувалися і ледь не затоптали стайничого на смерть.

Герцог Стогелітський сидів у своєму замку й чекав на звістку від посланця, який насправді вирушив, та спинився посеред вулиці, бо не міг пригадати, куди й нащо вирушав.

Принцеса Келі рухалася серед цього розгардіяшу, мов цілком матеріальний і дедалі сильніше роздратований привид.

Терпець їй урвався під час обіду. Вона граційно увійшла до зали й побачила, що стіл перед королівським кріслом не вбраний. Чітко й голосно поговоривши з розпорядником, вона домоглася виправлення такого недбальства.

Та невдовзі помітила, що страви проносять повз неї, і то так швидко, що й шматочка не вполювати. Остаточно вона зневірилася, коли вино налили спершу в келих розпорядника королівськими вбиральнями.

Тоді Келі вчинила не по-королівськи, а саме: поставила підніжку виночерпію. Той перечепився, щось собі пробурмотів і витріщися на кам’яні плити підлоги.

Принцеса нахилилася до головного розпорядника й прокричала йому просто у вухо:

— Бачите мене, чоловіче? Чого це нам меню скоротили до холодної свинини й шинки?

Той перервав бесіду з фрейліною Малої шестикутної кімнати Північної вежі, довго дивився на принцесу з сумішшю спантеличення й зачудування в погляді і зрештою промовив:

— Чому?.. А, так… Я… Так…

— Так, Ваша Високосте, — підказала Келі.

— Так, так, Ваша Високосте, — бурмотів той, а тоді розгублено замовк.

Трохи подумавши, й так, немов його знов увімкнули, головний розпорядник відвернувся від принцеси й повернувся до бесіди з фрейліною.

Келі, розлючена й щиро вражена, з гуркотом відсунула крісло й покрокувала до своїх покоїв. Двоє прислужників, які саме розкурювали одну цигарку на двох у коридорі, притиснулися попід стіни, коли їх штовхнуло щось, чого вони не змогли розгледіти.

Келі забігла до себе й щосили смикнула за мотузку, під’єднану до дзвоника, що на нього з вітальні в кінці коридора мала хутко прибігти чергова покоївка. Спершу нічого не сталося, та за якийсь час двері поволі прочинилися, і в кімнату невпевнено зазирнуло жіноче обличчя.

Келі впізнала цей погляд, та цього разу вже знала, як діяти. Вона схопила покоївку за плечі, затягла її в кімнату й гучно зачинила двері. Коли перелякана жінка почала роззиратися навсібіч, не зважаючи на Келі, та дала їй жагучого ляпаса.

— Відчула оце? Відчула? — верещала Келі.

— Але ж ви… — покоївка знітилася й позадкувала, доки не наштовхнулася на ліжко й не осіла на нього.

— На мене дивись! На мене дивись, коли говорю до тебе! — лютувала Келі, наближаючись. — Бачиш мене, правда ж? Кажи, що бачиш мене, бо накажу стратити!

Покоївка тупо дивилася в її перелякані очі.

— Я вас бачу, — сказала вона, — але…

— Але що, що?

— Звісно, ви… Я чула… Мені здавалося…

— Що тобі здавалося? — відрізала Келі. Вона вже не кричала. Слова виривалися різко, мов удари батогом.

Покоївка впала на ліжко й розридалася. Келі якийсь час постояла, нервово притупуючи, а тоді обережно потрусила покоївку за плечі.

— Є у нас в місті чарівник? — запитала вона. — На мене дивися, на мене. У нас тут є чарівник, правда ж? Ви, дівчата, весь час до чарівників бігаєте! Де його знайти?

Жінка підвела червоне заплакане обличчя, намагаючись приборкати інстинкт, який підказував їй, що принцеси не існує.

— А… Так… Чарівник… Гостроріз, на Стінній вулиці.

Вуста Келі зімкнулися в одну тонку й пряму лінію. Вона замислилася, де тримають її верхній одяг, та здоровий глузд підказував їй, що простіше буде знайти накидку самостійно, аніж змусити покоївку повірити в своє існування. Вона трохи зачекала, пильно спостерігаючи, як жінка припинила схлипувати, перелякано роззирнулася довкола й вибігла з кімнати.

«Вже забула про мене», — подумала Келі. Подивилася на свої долоні. Наче не прозорі.

Мабуть, це якісь чари.

Вона пішла в гардеробну і навмання відчинила кілька шухляд, доки знайшла чорну накидку з капюшоном. Вдягнулася й вискочила в коридор, а тоді збігла чорними сходами вниз.

Вона не бувала в цій частині замку з дитинства. Це був світ шаф із білизною, голої підлоги й кухонних ліфтів. Повітря відгонило лежалими сухарями.

Келі рухалася тим світом, мов заземлений привид. Звісно, вона знала, де живуть слуги, — так само, як люди усвідомлюють існування каналізації чи зливних труб, — і навіть могла повірити в те, що всі слуги не геть однакові на вигляд і що в усіх них є прикмети, за якими їх упізнають рідні й близькі. Але не готова була побачити, скажімо, придворного виночерпія Кицехвоста, якого раніше зустрічала тільки при параді, коли він рухався залою, мов галеон на всіх вітрилах, і який тепер сидів в одному з закапелків із люлькою в зубах і в розстебнутому на животі кителі.

Кілька покоївок пробігло повз Келі навіть не глянувши. Вона прискорила крок, відчуваючи, як порушує правила власного замку.

Та відчуття це, як вона враз усвідомила, виникло через те, що замок їй насправді не належав. Шумний світ заповнених парою пралень і прохолодних комор належав сам собі. Він не міг належати їй. Можливо, це вона до нього належала.

Вона взяла курячу ніжку зі столу в найбільшій кухні — печері, завішаній стількома каструлями й пательнями, що в світлі конфорок вона здавалася черепашачим арсеналом, — й відчула незнаний до того смак крадіжки. Крадіжки! Кухар дивився просто крізь неї блискучими, мов консервований джем, очима.

Келі пробігла повз стайні й вийшла з замку крізь службові ворота повз сторожу, чиї всевидючі очі її зовсім не помітили.

На вулицях було вже не так моторошно, та Келі досі почувалася немовби голою. Її дратувало, що люди навколо поралися коло своїх справ і не дивилися на неї, адже до цього дня весь світ і всі справи світу тільки навколо неї й оберталися. Перехожі наштовхувалися на неї, відступали на крок, не розуміючи, на що наштовхнулися, а ще їй кілька разів довелося тікати під стіни від карет і підвод.

Курячої ніжки виявилося замало, щоби вдовольнити голод після невдалого обіду, тож вона поцупила двійко яблук у вуличного торговця й дала собі обіцянку наказати розпорядникові дізнатися, скільки коштують яблука, і заплатити за них.

Розпатлана й розхристана, Келі, від якої трохи відгонило тепер кінським гноєм, прибігла під Гострорізові двері. Залізне кільце викликало в неї певні труднощі. Принцеса звикла, що двері перед нею відчиняє хтось інший, для цього існували спеціально навчені люди.

Вона так розгубилася, що не помітила, як химера на дверях підморгнула їй.

Келі спробувала ще раз, і їй здалося, що десь далеко за дверями щось зрушилося. За якийсь час двері трохи прочинилися, і в шпарині вона роздивилася знервоване кругле обличчя під збитими на чоло кучерями. Несподівано для самої себе вона відчула, як її права стопа самовільно просунулася в шпарину.

— Вимагаю прийому в чарівника, — повідомила принцеса. — Наказую прийняти мене негайно.

— Він зараз дуже зайнятий, — відповіло кругле обличчя. — Ви за приворотним зіллям?

— За чим?

— Ну, в мене, тобто в нас зараз особлива ціна на «Гострорізову Мазь Для Безпечного Привороту», — пояснило обличчя й нахабно підморгнуло. — Робить так, щоби гречка квітла, та врожаю не давала, коли розумієте, про що я.

Келі обурилася.

— Ні, — збрехала вона. — Не розумію.

— «Кінський Шал»? «Дівоча Втіха»? Очні краплі з беладонною?

— Я вимагаю…

— Даруйте, зачинено, — перервало її обличчя й грюкнуло дверима. Келі вчасно забрала ногу.

Вона пробурмотіла кілька слів, від яких у її гувернерів зів’яли б вуха, і постукала в двері кулаком.

Стукіт сповільнювався з тим, як вона усвідомлювала: він бачив її, він її чув!

Вона загрюкала по дверях знову, гукаючи скільки ставало голосу. Хтось промовив їй просто на вухо:

— Не помове. Він дуве впертий.

Келі повільно повернула голову й зустрілася поглядом із зухвалим химериним рильцем. Химера говорила нерозбірливо через кільце в роті, зате вкрай виразно ворушила бровами.

— Я принцеса Келі, наступниця трону королівства Сто Лат, — згорда промовила вона, намагаючись не виказати переляку. — І з дверною фурнітурою не спілкуюся.

— Фо ф, я лише фтукальфе на дверях і мову говорити до кого фхочу, — відповіла химера люб’язно. — Маю донефти до вафого відома, шо в гофподаря тявкий день, і він нікого не хоче бачити. Та коли ви фкавете чарівне флово, — додала вона, — воно мове помогти, офобливо коли дівчина така гарна.

— Чарівне слово? — Яке ще?

Химера вишкірилася.

— Хіба ваф нічого не навчили, панно?

Келі випросталася на весь зріст, та користі з того було небагато. В неї теж був тяжкий день. Та її батько колись власноруч стратив сто ворогів за день. Тож зі стукальцем вона точно впорається.

— Мене освічували, — крижаним тоном промовила вона, — найвизначніші вчені королівства.

На химеру це не справило жодного враження.

— Коли вони не навчили ваф чарівного флова, — спокійно відповіло стукальце, — то не такі вони вве й вивначні.

Келі взялася за важке залізне кільце й щосили ним грюкнула. Химера шкірилася.

— Так, так, поводьтеся ві мною грубо, я фе люблю.

— Яке ти бридке!

— Та-а-а-ак, фе було те ффо треба…

Двері трохи прочинилися. В шпарині виднів кучерявий чуб.

— Мадам, я ж казав, що зачинено.

Келі здалася.

— Будь ласка, прошу, допоможіть. Будь ласка!

— Бачите? — сказала химера переможно. — Рано чи півно вфі пригадують чарівне флово.

Келі бувала в Анк-Морпорку з офіційними візитами й зустрічалася там із чарівниками Невидної академії, головного університету для магів і чародіїв. Хтось із них був високим, більшість були огрядними і майже всі були по-багатому вбрані — чи принаймні вважали, що вбрані по-багатому.

Насправді в чарівників, як і в представників інших, буденніших ремесел, є своя мода, і ця манера вдягатися, мов перестарілий високий чин, була теж тимчасовою. Попередні покоління намагалися бути блідими й таємничими, або по-шаманському неохайними, або похмурими й відлюдькуватими. Та Келі звикла, що чарівники нагадують хутряну гору, яка хрипить, мов астматик, і Вогнець Гостроріз у такий образ мага дещо не вписувався.

Він був молодий. Тут нічого не вдієш, навіть чарівникам, певно, треба було починати замолоду. Бороди в нього не було, а єдиним, що прикрашало його зношену мантію, були подерті на бахрому краї.

— Вип’єте? — запитав він, запихаючи ногою під стіл брудний жилет.

Келі роззирнулася в пошуках місця, де можна було би сісти і де не було би брудної білизни чи посуду, й похитала головою. Гостроріз помітив вираз її обличчя.

— В мене тут трохи неформально, даруйте, — сказав він поспішно й скинув ліктем під стіл залишки ковбаси з часником. — Пані Штовханець зазвичай приходить прибрати двічі на тиждень, та зараз вона поїхала до сестри, бо в тієї черговий напад. Точно не хочете випити? Це можна влаштувати. Здається, от щойно вчора бачив десь тут чисту склянку.

— У мене проблема, пане Гостроріз, — заговорила Келі.

— Секундочку.

Він потягнувся до гака над каміном і зняв звідти гостроверхий капелюх, який бачив кращі часи, хоча, мабуть, судячи з вигляду, часи ті були не набагато кращими, а тоді сказав: — Тепер кажіть.

— А без капелюха ніяк?

— О, він дуже важливий. Не можна працювати з чарами без відповідного капелюха. Ми, чарівники, про такі штуки знаємо добре як ніхто.

— Як вам зручніше. Скажіть, ви мене бачите?

Гостроріз глянув на неї.

— Так, так. Точно можу сказати, що бачу.

— А чуєте? Чуєте, правда ж?

— Цілком чітко. Так. Кожен склад на місці. Жодних перешкод.

— Тоді ви, мабуть здивуєтеся, коли скажу, що більше ніхто в цьому місті мене не бачить і не чує?

— Крім мене?

— І химери на дверях, — зневажливо чмихнула Келі.

Гостроріз висунув з-під стола стілець і сів. Насупився. Замислився на хвильку. Підвівся, простягнув руку назад і забрав із сидіння червонястий глевкий ліпеник, який колись міг би бути половиною піци[5]. Гостроріз скорботно опустив на нього очі.

— Весь ранок її шукав, уявляєте? — сказав він. — Це була з усім і з подвійним перцем.

Він потицяв пальцем у розплющену масу, а тоді згадав про Келі.

— Божечки, пробачте, ну що я за один. Що ви про мене подумаєте? Ось. З’їжте анчоусика. Будь ласка.

— Ви мене слухали взагалі? — спитала Келі.

— А ви як, почуваєтеся невидимою? Ну, самі для себе?

— Звісно, ні. Просто розлючена. Тому хочу, аби ви мені поворожили.

— Ой, не знаю, чи взявся би, мені здається, у вас суто медичний випадок, і…

— Я заплачу вам.

— Це протизаконно, ви знаєте? Старий король цілком чітко заборонив ворожіння в Сто Латі. Не любив чарівників.

— Я можу заплатити дуже щедро!

— Пані Штовханець казала, що та нова дівчина буде ще гіршою, радше за все. Дуже пихата, казала вона. Не з тих, хто входитиме в становище представників витончених ремесел.

Келі всміхнулася. Придворні, які вже цю посмішку бачили, вмовили б Гостроріза забратися з дороги й перебратися кудись у безпечне місце, наприклад, на інший континент, та він сидів собі й вишукував у складках мантії налиплі крихти грибів.

— Гадаю, її навмисне обмовляють. Я би не здивувалася, коли б вона дозволила вам лишитися в місті.

— Ох, правда? — перепитав Гостроріз.

— Слухайте, мені на майбутньому ворожити не треба, тільки на теперішньому. Навіть вона тут не змогла б заперечити. Можу за вас слівце замовити, до речі, — запропонувала Келі великодушно.

Гостроріз повеселішав.

— Ой, то ви з нею знайомі?

— Так, але іноді здається, що не дуже близько.

Гостроріз зітхнув і запорпався в мотлоху на столі, переставляючи стоси засохлих брудних тарілок із муміфікованими рештками їжі. Зрештою видобув з-під завалів шкіряну течку, до якої прилип шмат сиру.

— Ну, що, — сказав він невпевнено, — ось карти каро. Квінтесенція стародавньої мудрості й такого іншого. А є ще чінь-дзілінь, із Серединних земель. Набір малий, але все що треба містить. На чайному листі не ворожу.

— Давайте оте чінь щось там.

— Гаразд, підкиньте ці сушені квіточки, й подивимось.

Келі підкинула. Вони обоє спостерігали, як ті опадають.

— Гм, — озвався зрештою Гостроріз. — Одна на каміні, одна в чашці з какао, одна вилетіла на вулицю, час засклити вікно, одна на столі й одна, ой, заждіть, дві за буфетом. Гадаю, пані Штовханець знайде решту.

— Ви ж не сказали, чи високо підкидати. Може, спробую ще раз?

— Ні-і-і, не варто.

Гостроріз погортав пожовклі сторінки книжки, до того підкладеної під ніжку стола.

— Здається, є закономірність. Так, ось вона, Октограма 8,887: Незаконність, Неприкаяна Гуска. Тепер звіряємо з оцим… Заждіть… Заждіть… Ось. Знайшов.

— І що там?

— «Без вертикальності, мудрий імператор кошенілі відвідує чайну церемонію; ввечері молюск мовчить серед мигдалевого цвіту».

— Ага? — терпляче сказала Келі. — Що це означає?

— Якщо ви не молюск, то нічого, мабуть. Боюся, були відчутні втрати при перекладі.

— Ви впевнені, що все правильно робите?

— Спробуймо карти, — сказав Гостроріз поспішно, розчепіривши карти віялом. — Оберіть карту. Будь-яку карту.

— Це Смерть.

— Он як. Гаразд. Звісно, карта Смерть не завжди означає саме смерть, — сказав Гостроріз дещо напружено.

— Хочете сказати, що вона не означає смерть за обставин, коли суб’єкт надто переймається, а ви боїтеся сказати правду, чи не так?

— Слухайте, просто оберіть іншу.

— На цій теж Смерть, — сказала Келі.

— Ви попередню назад поклали?

— Ні. Хочете, ще одну візьму?

— Це можна.

— І знову збіг!

— Смерть номер три?

— Так. Це колода для фокусів? — Келі намагалася зберігати спокій, але вже чула істеричні нотки у власному голосі.

Гостроріз нахмурився, обережно зібрав карти, перетасував їх і розклав на столі віялом. Зі Смертю була тільки одна.

— Ох мамо рідна, — пробурмотів він. — Боюся, все дуже серйозно. Можна вашу долоню?

Долоню він роздивлявся довго. Потім пішов до буфета, знайшов ювелірний окуляр, витер із нього кашу рукавом мантії й ще кілька хвилин роздивлявся долоню крізь нього. Потім відкинувся на спинку стільця, зняв окуляр і тупо дивився на Келі.

— Ви мертва, — сказав він.

Келі мовчала. Не знала, що тут сказати. «Я не мертва» — якось дуже по-простому, а «Чи це серйозно?» — надто грайливо.

— Я казав, що все дуже серйозно? — перепитав Гостроріз.

— Здається, так, — обережно сказала Келі, тримаючи тон наскільки можливо.

— Я не помилився.

— Он як.

— Це може бути навіть фатально.

— Куди вже фатальніше, ніж бути мертвою?

— Я не про вас.

— Он як.

— Здається, щось пішло не так на якомусь глибинному рівні, розумієте? Ви мертва в усіх сенсах крім, е-е-е, буквального. Ну тобто карти вважають, що ви мертва. Лінія життя на вашій долоні — теж так вважає. Усе і всі вважають, що ви мертва.

— Але я не вважаю так, — сказала Келі, та її голос уже не звучав так упевнено.

— На жаль, ваша думка не рахується.

— Але люди мене бачать і чують!

— Перше, чого вчать у Невидній академії — це істина, яка, на жаль, полягає в тому, що люди не дуже звертають увагу на такі речі. Розум підказує їм, що важливо, а що ні.

— Тобто люди не бачать мене, бо їм розум так каже?

— На жаль. Це зветься передумовленістю чи якось так. — Гостроріз розпачливо дивився на неї. — Я чарівник. Ми про таке все знаємо.

— Хоча, насправді, це не перше, чого вчать, — додав він. — Насправді спершу розповідають, де вбиральні й таке інше. Але після того — одразу вчать цієї істини.

— Але ви мене бачите.

— Ну, так. Чарівників навмисне навчають бачити те, що існує, і не бачити того, чого не існує. Є навіть спеціальні вправи…

Келі забарабанила пальцями по столу. Принаймні спробувала. Давалося їй це непросто. Вона опустила погляд на стіл, і на її обличчі проступив жах. Гостроріз прослідкував за її поглядом і метушливо витер стіл рукавом.

— Вибачайте, — пробурмотів він. — Бутерброди з патокою були вчора на вечерю.

— І що мені робити?

— Нічого.

— Нічого?

— Ну, ви могли би непогано заробляти крадійством… Вибачте. Це несмак з мого боку, таке казати.

— Я так і подумала.

Гостроріз недолуго поплескав її по руці, але Келі була така заклопотана почутим, що не звернула уваги на таке відчайдушне блюзнірство.

— Розумієте, все передумовлено заздалегідь. Історія розписана від початку до кінця. А факти нікого не цікавлять, історія просто проходить по них без перешкод. Не можна нічого змінити, бо всі зміни теж вписані в історію. Ви мертва. Така доля. Доведеться змиритися.

Він винувато всміхнувся.

— Але вам пощастило більше, ніж іншим мерцям, коли глянути правді в очі. Ви жива й можете відчувати, як воно.

— Не хочу миритися. Чому я маю змиритися? Я ні в чому не винна!

— Ви не розумієте. Історія іде далі. Ви більше не можете брати в ній участі. Немає в ній для вас ролі, розумієте? Просто нехай усе іде як іде. — Він знов поплескав принцесу по руці. Вона подивилася на нього. Він забрав руку.

— І що робити? Не їсти, бо їжа, яку я їм, не для мене призначалася? Піти жити в якусь пустелю?

— Це трохи демонстративно, згоден. Але так уже доля влаштована. Коли світ не відчуває вашої присутності — вас не існує. Я чарівник, ми про таке багато…

— Не повторюйтесь.

Келі підвелася. Один із її пращурів спинив свою ватагу кочових горлорізів за кілька миль від скелі посеред рівнини. На скелі стояло сонне о тій порі місто, і він дивився на нього з виразом зосередженості на обличчі, який означав: «Годі. Якщо народився в сідлі, то вмирати в ньому не зобов’язаний». Важко повірити, та через п’ять поколінь найвизначніші риси того пращура оприявнилися в теперішній правительці[6] — і саме завдяки їм вона була такою непояснювано привабливою. Зараз ті риси були ще помітніші. Навіть Гостроріз був вражений. Цією щелепою можна було горіхи колоти. Точно тим самим тоном, яким пращур Келі звертався до втомлених і спітнілих поплічників перед нападом на місто[7], вона промовила:

— Ні. Ні, я не миритимуся в жодному разі. Не дозволю зробити з себе якогось там привида. І ти, чарівниче, мені допоможеш.

Десь на підсвідомому рівні Гостроріз цей тон упізнав. Були в ньому такі нотки, від яких навіть шашіль у підлозі кинув усі свої справи й виструнчився. Таким тоном озвучували не думки, а твердження: і буде так.

— Я, моя повелителько? — перепитав він тремтливо. — Не уявляю, як узагалі я міг би…

На цих словах його було зісмикнуто зі стільця й виведено на вулицю. Мантію надимав вітер. Келі твердо крокувала до замку, розправивши плечі, й тягла за собою чарівника, мов неслухняне цуценя. Такою ходою матері йдуть до школи, коли їхній синочок приносить додому синець під оком, — ходою неспинною, мов Хід Часу.

— Щ-щ-що ви надумали? — пробелькотів Гостроріз, усвідомлюючи, що з ним відбувається щось страшне, невідворотне й незрозуміле.

— Сьогодні твій щасливий день, чарівниче.

— Ох, божечки, — перелякано промимрив він.

— Тебе призначено Королівським упізнавачем.

— Он як. І що входить в обов’язки?

— Нагадуватимеш усім, що я жива. Дуже просто. Годуватимуть тричі на день, пратимуть за тобою. Ну ж бо, веселіше.

— Королівським?

— Ти ж у нас чарівник. Мабуть, щось ти таки мусиш знати, — сказала принцеса.

— ПРАВДА?

(Це кінематографічний прийом, адаптований для книжки. Смерть звернувся не до принцеси. Він сидів у себе в кабінеті й говорив із Мортом. Але ефектно, правда ж? Можливо, цей прийом зветься миттєвим перемиканням, чи комбінованим монтажем, чи перемиканням планів. Якось так. Від галузі, де бригадира освітлювачів звуть ґафером, можна чекати чого завгодно).

— І ЩО СТАЛОСЯ? — додав Смерть, накручуючи чорну шовкову нитку на риболовний гак, затиснений у прикручених до стола лещатах.

Морт вагався. З двох причин. По-перше, йому було страшно і соромно. По-друге, живий скелет, який тихо й мирно готує снасті до риболовлі й накручує на гачки сушених мух, будь-кого збив би з пантелику.

А ще в кабінеті була Ізабелл — сиділа в дальньому кутку й демонстративно щось вишивала, одночасно поглядаючи на Морта крізь завісу похмурого невдоволення. Він майже відчував, як погляд її червонястих очей прокручує дірочки в його потилиці.

Смерть прилаштував до наживки кілька воронячих пір’їн, заклопотано насвистуючи собі щось крізь зуби (адже крізь що ще йому було свистіти?), а тоді перевів погляд на Морта.

— НУ-У?

— Все минуло не так, як я сподівався, — почав Морт нервово, стоячи посеред килима перед столом.

— СТАЛОСЯ ЩОСЬ? — запитав Смерть, обсмикуючи пір’їни.

— Бачите, відьма не хотіла іти, а той чернець почав наново.

— ТУТ НЕМАЄ ЧИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ХЛОПЧЕ…

— Морт.

— …ТИ МІГ БИ ВЖЕ ЗРОЗУМІТИ, ЩО КОЖЕН ОТРИМУЄ ТЕ, НА ЩО ЧЕКАЄ. ТАК УСІМ ПРОСТІШЕ.

— Розумію, пане. Та це означає, що погані, які вважають себе достойними раю, туди таки потрапляють. А хороші, які бояться втрапити в якесь страшне місце, — після смерті страждають. Якось це несправедливо.

— Я ТОБІ КАЗАВ ДЕЩО ТАКЕ, ПРО ЩО ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ ПРИ ВИКОНАННІ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ. НАГАДАЙ, ЩО САМЕ?

— Ну, ви…

— ТА-АК?

Морт затнувся й замовк.

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ТІЛЬКИ ТИ.

— Ну, я…

— ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЦЕ.

— Так, але…

— ГАДАЮ, ВСЕ БУДЕ ЯК НАЛЕЖИТЬ. НЕ БАЧИВСЯ З ТВОРЦЕМ ОСОБИСТО, ТА КАЖУТЬ, ВІН ЦІЛКОМ ПРИХИЛЬНИЙ ДО ЛЮДЕЙ.

Смерть перерізав нитку й взявся розкручувати лещата.

— ПРОСТО ВИКИНЬ ЦІ ДУМКИ З ГОЛОВИ, — додав він. — ПРИНАЙМНІ ТРЕТЯ НЕ МАЛА ЗАВДАТИ ТОБІ КЛОПОТУ.

Це був саме той момент, про який Морт багато думав. Приховувати не було сенсу. Він змінив хід історії. Рано чи пізно такі штуки привертають увагу. Треба скинути цей тягар з душі. Взяти на себе відповідальність, як дорослий. Проковтнути цю гірку піґулку. Розкрити карти. Не ховати голову в пісок, бо піску нема. Віддатися на милість.

Синюваті зіниці свердлили його поглядом. Морт заціпеніло дивився в них, мов кролик на нічній дорозі в фари шістнадцятиколісної вантажівки, чий водій вже півдоби на кофеїні й мчить так, ніби намагається обігнати всіх демонів пекла.

Не витримав і відвів очі.

— Ні, пане.

— ЧУДОВО. ОТ І МОЛОДЕЦЬ. СКАЖИ, ЯК ТОБІ ОЦЕ?

Серед рибалок побутує правило, що добре підготовлена сушена муха може цілком правити за живу. Для ранкової риболовлі були одні мухи. Для заходу й світанку — інші. І так далі. Та Смерть стискав між кістяних фаланг муху, що бачила світання світу. Муху з первісного супу. Ту, що плодилася на мамонтовому гної. Муху, словом, не з тих мух, що б’ються в шибу, а з тих, що стіни прогризають. Із тих, що виповзають з-поміж долонь після найсильнішого удару й стікають отрутою, прагнучи помсти. Крилець в неї було більше, ніж треба, і розцяцькована так і сяк вона була з усіх боків. Здавалося, в неї навіть були зуби, і то численні.

— Як вона зветься? — запитав Морт.

— Я НАЗВУ ЇЇ «СМЕРТЕСЛАВКОЮ». — Смерть востаннє прихильно глянув на чудовисько й заховав його під капюшон плаща. — МАЮ НАМІР ПОБАЧИТИ ТРОХИ ЖИТТЯ ЦЬОГО ВЕЧОРА, — сказав він. — ВІЗЬМИ ОБОВ’ЯЗКИ НА СЕБЕ, КОЛИ ВЖЕ В ТЕБЕ ПІШЛО. БІЛЬШ-МЕНШ.

— Так, пане, — замогильно промовив Морт. Він бачив, як життя видовжується поперед ним, мов чорний тунель без світла в кінці.

Смерть побарабанив пальцем по столу, щось пробурмотів, а тоді озвався:

— А, ТАК, АЛЬБЕРТ КАЗАВ, ЩО ХТОСЬ ХАЗЯЙНУЄ В БІБЛІОТЕЦІ.

— Перепрошую, пане?

— БЕРЕ КНИЖКИ З ПОЛИЦЬ, РОЗКИДАЄ ЇХ НА ПІДЛОЗІ. КНИЖКИ ПРО МОЛОДИХ ЖІНОК. МАБУТЬ, ЦЬОМУ КОМУСЬ ВОНИ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ.

Як уже відомо, ченці ордену слухачів мають настільки розвинений слух, що можуть оглухнути від мальовничого заходу сонця. На хвильку Мортові здалося, що шкіра на його потилиці набула подібної дивної властивості: він відчув, як Ізабелл завмерла з голкою в руці. Почув той самий тихий переляканий вдих, як тоді поміж полиць. Пригадав мереживний носовичок.

І сказав:

— Зрозумів, пане. Такого більше не буде, пане.

Шкіра на його потилиці гарячково засвербіла.

— ОТ І ЧУДОВО. НУ, МОЖЕТЕ ОБОЄ БІГТИ. НЕХАЙ ВАМ АЛЬБЕРТ ПІКНІК ВЛАШТУЄ ЧИ ЩО. ПОДИХАЄТЕ ПОВІТРЯМ. ПОМІТИВ, ЯК ВИ ОДНЕ ОДНОГО УНИКАЄТЕ ВЕСЬ ЧАС. — Смерть по-змовницьки підштовхнув Морта (відчувалося це, ніби палицею штиркнули) й додав: — АЛЬБЕРТ ПОЯСНИВ МЕНІ, ЯК ЦЕ РОЗУМІТИ.

— Пояснив? — скорботно перепитав Морт. Він помилявся. В кінці тунелю було світло, і це було вогнеметне полум’я.

Смерть ще раз по-своєму підморгнув — синенькою надновою глибоко в очниці.

Морт не підморгував у відповідь. Він розвернувся й побрів до дверей зі швидкістю, порівняно з якою Великого А’Туїна можна назвати вертким ягням. Дійшовши до середини коридора, він почув шурхіт кроків. До його ліктя торкнулися.

— Морте?

Він розвернувся і спробував роздивитися Ізабелл крізь завісу безвиході.

— Нащо ти повівся так, ніби то ти брав книжки в бібліотеці?

— Не знаю.

— Це було дуже… великодушно з твого боку, — обережно сказала Ізабелл.

— Правда? Не уявляю, що мені зробилося, — він попорпався в кишені й витягнув носовичок. — Це твоє, мабуть.

— Дякую, — відповіла вона й голосно висякалася.

Згорбившись, мов гриф, Морт уже майже дійшов до кінця коридора, та Ізабелл наздогнала його.

— Кажу ж, — сказала вона.

— Що?

— Кажу, що вдячна тобі.

— Це неважливо, — пробубонів він. — Але краще б тобі припинити розкидати книжки. Їх це засмучує чи що. — А тоді спробував вичавити з себе щось схоже на іронічний смішок. — Ха.

— Що «ха»?

— Просто ха!

Морт дійшов до дверей кухні, де на них чекатиме Альберт і його фірмовий всезнайний вишкір, і вирішив, що на це сил не має. Він спинився.

— Але я ті книжки брала, бо мені самотньо, — сказала Ізабелл в нього за спиною.

Морт здався.

— Можна було би в садку прогулятися, — промовив він у відчаї, а тоді спромігся-таки зібрати залишки непохитності й додав: — Тільки без зобов’язань.

— Тобто одружуватися в тебе наміру немає? — перепитала вона.

Морта охопив жах.

— Одружуватися?

— Хіба ж батько тебе сюди не для цього привів? Учень йому, зрештою, не потрібен.

— Ти про всі ті кивки, підморгування й ненав’язливі ремарки про сина, який колись усе це дістане в спадок? — уточнив Морт. — Я намагався на них не зважати. Наміру одружуватися з кимось у мене немає, — додав він, щосили женучи від себе образ тієї принцеси. — І, що вже точно, з тобою — теж, тільки не ображайся.

— Я б не пішла за тебе, коли б ти й останнім чоловіком на Диску був, — солодко промовила Ізабелл.

Морта це зачепило. Одна справа, коли одружуватися не хочуть узагалі, а цілком інша — коли вам кажуть, що одружуватися не хочуть із вами.

— Я принаймні не маю такого вигляду, наче кілька років самими пампухами в шафі об’їдався, — сказав він, коли обоє вийшли на чорний газон перед будинком Смерті.

— Я принаймні не ходжу так, мовби в мене більше одного коліна в кожній нозі, — відрізала вона.

— Мої очі не схожі на порськуваті варені яйця.

Ізабелл кивнула.

— З іншого боку, мої вуха не нагадують наростів на мертвому дереві. А що значить «порськуваті»?

— Та знаєш, як‑от Альберт яйця варить, «у мішечку».

— Такі, що білок липкий, ріденький і шматків слизу повно?

— Так.

— Хороше слово, — глибокодумно відповіла Ізабелл. — Але от у мене, щоб ти знав, волосся не має такого вигляду, мов ним нужник чистили.

— Звісно, та й моє не нагадує мокрого дикобраза.

— Також уклінно прошу звернути увагу, що в мене на грудях кістки зі шкіри не пнуться, мов пральна дошка крізь вогкий папір.

Морт зиркнув на дещо оголені плечі Ізабелл: ніжного жирку з них стало б на два виводки кількамісячних ротвейлерів, — але вирішив лишити це спостереження при собі.

А тоді ризикнув:

— Мої брови не нагадують злягання двох волохатих гусеней.

— Це правда. Та мої ноги, гадаю, не надихають винаходити колесо.

— Перепрошую?

— Вони в мене не криві.

— Он як.

Вони мовчки йшли між лілей: запаси кпинів у обох вичерпалися. Зрештою Ізабелл розвернулася до Морта й простягнула руку. Той мовчки й вдячно її потиснув.

— Годі? — запитала вона.

— Саме час.

— Чудово. Цілком очевидно, що одружуватися нам не варто, бо шкода такого потомства.

Морт кивнув.

Вони сіли на кам’яну лавку серед дбайливо пострижених кущів живої огорожі. В цьому кутку саду Смерть облаштував ставок, підживлюваний крижаним струмком, що витікав із пащі кам’яного лева, так ніби той блював. Товстий білий короп світив боками в глибині, подеколи випинаючи ніс між оксамитово-чорних лілей.

— Варто було б сухарів прихопити, — галантно завважив Морт, шукаючи, куди б скерувати незручну розмову.

— Знаєш, сам він ніколи сюди не ходить, — сказала Ізабелл, спостерігаючи за рибою. — Зробив усе це, щоби мене розважити.

— Не помагає?

— Воно все несправжнє. Тут немає нічого справжнього. Ну, по-справжньому справжнього. Він просто полюбляє вдавати людську істоту. Зараз він особливо старанно це робить, якщо ти помітив. Гадаю, це ти на нього так впливаєш. Він навіть намагався опанувати гру на банджо, ти знав?

— Мені здається, йому орган пасував би більше.

— Та щось йому не пішло, — продовжила Ізабелл, ніби не почувши. — Не здатен творити, як бачиш.

— Ти казала, він цей став створив.

— Це копія колись побаченого ставу. Тут усе копія чогось.

Морт почувся незручно. Посовався на лаві. Якась дрібна комаха дерлася його ногою.

— Це доволі сумно, — сказав він, сподіваючись, що правильно дібрав тон.

— Так.

Ізабелл нагребла жменю камінців зі стежки й механічно, по одному жбурляла їх у ставок.

— То в мене брови настільки страшні? — уточнила вона.

— Е-ем, — промимрив Морт, — боюся, що так.

— Он як.

Бульк. Бульк. Короп зневажливо на неї позирав.

— А мої ноги? — запитав Морт.

— Так. Пробач.

Морт нервово перебрав подумки всі теми для ненав’язливих світських бесід, але зрештою здався.

— Менше з тим, — сказав він галантно. — Тобі хоча б пінцет поміг би.

— Він дуже добрий, — вела далі Ізабелл, не зваживши. — Просто трохи неуважний.

— Але ж він не справжній твій батько, так?

— Мої справжні батьки загинули під час переходу через Велику Пустелю Неф багато років тому. Через бурю, мабуть. Він знайшов мене й привіз сюди. Не знаю, навіщо.

— Може, відчув до тебе жаль?

— Він нічого не відчуває ні до кого. Я це не зі зла кажу, зрозумій. Просто в нього немає чим відчувати, немає в нього… як це сказати… залоз для такого. Може, він вирішив, що мене має бути шкода.

Вона повернулася блідим обличчям до Морта й додала:

— Не хочу чути про нього жодного злого слова, ясно? Він старається як може. Просто йому про стільки всього треба дбати одночасно.

— Мій батько був такий самий. Тобто, є.

— В нього, мабуть, є залози.

— Гадаю, є, — сказав Морт і посовався. — Це така штука, про яку я ніколи не думав. Ну, про залози.

Вони вдвох тупо дивилися на форель у ставку. Та тупо дивилася на них у відповідь.

— Я нещодавно хід історії порушив, — перервав тишу Морт.

— Правда?

— Розумієш, на неї замахнувся один там убивця, та штука в тому, що згідно з історією вона мала загинути, а герцог став би королем, та найгірше, найгірше те, що незважаючи на цілковиту безпринципність і підлість він мав би об’єднати королівство й герцогство, і в книгах сказано, що після того настануть столітній мир і процвітання. Тобто можна було би уявити, що настане доба свавілля й розпусти, чи щось таке, та виходить, що історії іноді потрібна саме така людина, а та принцеса просто лишиться для всіх тимчасовою правителькою. Не поганою, навіть хорошою, просто не тією, яка потрібна історії, та тепер цього всього не станеться, історія калатається, мов вода у відрі, і все це через мене.

Він замовк, чекаючи, що Ізабелл на це відповість.

— Знаєш, ти мав рацію.

— Справді?

— Так, варто було взяти з собою хлібних крихт, — сказала Ізабелл. — Мабуть, вони собі у воді щось знаходять поживитися. Жучків і таке інше.

— Ти чула, що я оце розповідав щойно?

— Про що?

— А, забудь. Нічого такого, насправді. Вибач.

Ізабелл підвелася й зітхнула.

— Тобі, мабуть, невдовзі їхати, — сказала вона. — Добре, що те питання про шлюб ми з’ясували. Дуже дякую за розмову.

— Нас могла би об’єднувати взаємна ненависть, — сказав Морт.

— Знаєш, я зазвичай не маю можливості поспілкуватися з людьми з батькової роботи. — Здавалося, вона не могла піти просто так, не дочекавшись, доки Морт щось нарешті скаже.

— Ну, така в нього робота, — це було все, що Морт зумів із себе вичавити.

— То тобі, мабуть, треба вже їхати працювати.

— Десь зараз, так, — невпевнено відповів він, відчуваючи, що розмову якось непомітно знесло з мілини й понесло понад невідомими йому глибинами.

А тоді Морт почув звук.

І згадав про рідне подвір’я, аж у грудях трохи защеміло. Коли на Вівцескелі спадали особливо люті морози, Мортова родина забирала неповоротких тарґів із полонин і заганяла у двір, де вони до відлиги жували сінце. Коли ж надходила відлига, усі здобутки тарґів, накопичені за час морозів, танули, і те місиво на кілька футів завглибшки ховалося під твердою кіркою криги. По ній можна було обережно пройти. Та один невдалий крок — і от уже ви по коліна в силосі й гної. Так от: той звук, із яким чобіт виходив із зеленого й паркого місива, був для горян таким самим провісником весни, як пташиний спів чи бджолине гудіння.

І от Морт чув саме цей звук. Керуючись інстинктом, він оглянув свої черевики.

Ізабелл плакала — і не схлипувала, а радше захлиналася в риданнях, хлюпаючи носом так гучно, ніби вона підводний вулкан, який випускає бульки, і ті наввипередки мчать до поверхні. То були схлипування, гнані назовні тиском — одноманітним і безжальним, як самотність.

Морт промовив:

— Е-е?

Ізабелл стрясало, мов плесо озера під час землетрусу. В цілковитому відчаї вона заходилася шукати по рукавах носовичок, та проти такого потоку він був безсилий, мов паперовий картуз проти грозової зливи. Вона намагалася щось сказати, та назовні виривалися самі приголосні, подеколи перебиті схлипуваннями.

Морт промовив:

— М-м?

— Я питала, як ти гадаєш, скільки мені років.

— П’ятнадцять, — бовкнув він навмання.

— Шістна-а-дцять, — провила вона. — А знаєш, як давно уже мені шістнадцять?

— Даруй, та я не розу…

— А ти й не зміг би. Ніхто не зміг би.

Вона висякалася і, хай як тремтіли її руки, цілком охайно склала і заткала в рукав вогкий носовичок.

— Тебе хоча б випускають звідси. Ти не досить давно тут, щоби помітити дещо. Тут час завмер, ти ж не помічав, правда? О, так, звісно, щось минає, та це несправжній час. Він не зумів створити справжній час.

— Он як.

Коли вона знов озвалася, голос її був стриманий, тихий і, що найважливіше, повен відваги — тобто голос, притаманний людині, яка зібрала себе докупи всупереч ударам долі, та щомиті може розпастися знов.

— Мені шістнадцять от уже тридцять п’ять років.

— Он як?

— Першого року було цілком досить.

Морт пригадав минулі два тижні й співчутливо кивнув.

— І тому ти читаєш усі ті книжки?

Ізабелл опустила очі й поводила носаком босоніжка по гравію, ніби соромилася.

— Там багато романтики, — сказала вона. — Трапляються справді милі історії. Була одна дівчина, яка випила отруту, коли її коханий помер, а ще була одна, яка стрибнула зі скелі, бо батько наполягав, щоби вона вийшла за того старигана, а ще одна втопилася, аби тільки не віддаватися…

Морт слухав немов громом прибитий. Коли судити з дбайливо дібраного Ізабелл читального матеріалу, то особам жіночої статі доводилося докладати неабияких зусиль, щоби пережити підлітковий вік, бо інакше вони й пари панчіх не встигали зносити.

— …А тоді вона подумала, що він помер, і вбила себе, а потім він прокинувся і теж себе убив, а ще була одна, яка…

Здоровий глузд підказував Мортові, що бодай скількись жінок все-таки доживали до третього десятка, не наклавши на себе руки через кохання, та здоровим глуздом, здається, у тих драмах[8] і не пахло. Мортові вже було відомо, що кохання змушує почуватися одночасно мов у вогні й крижаній воді, а ще жорстоким і слабким одночасно, та йому на думку не спадало, що люди від нього ще й дурнішають.

— …Щоночі перепливав річку, та одного разу сталася буря, і коли він не прийшов, вона…

Інстинкти підказували Мортові, що якісь молоді люди знайомилися, скажімо, на сільських танцях, подобалися одне одному, зустрічалися рік чи два, кілька разів сварилися, мирилися, одружувалися й узагалі не накладали на себе руки.

Він помітив, що потік проклятих долею кохань ущух.

— Он як, — тихо сказав він. — Але хіба вже ніхто на світі просто не спілкується й зустрічається?

— Любов є стражданням, — сказала Ізабелл. — Мусить бути багато заборонених пристрастей.

— Аж мусить?

— Інакше ніяк. А ще терзань.

Ізабелл наче пригадала щось.

— Ти не казав часом про щось, що десь калатається? — запитала вона таким тоном, наче намагалася зібратися з думками.

Морт замислився й відповів:

— Ні.

— Здається, я була неуважна.

— Забудь, це неважливо.

Вони мовчки пішли в бік будинку.

Коли Морт повернувся в кабінет, то Смерті не застав. На столі було чотири клепсидри. Шкіряний ґросбух лежав на аналої, надійно замкнений на замок.

Під клепсидрами була записка.

Мортові чомусь уявлялося, що Смерть мав би писати в готичній манері або такими прямокутними літерами, як на надгробках, та виявилося, що Смерть ознайомився із класичною працею з графології й обрав собі почерк, притаманний зазвичай врівноваженим особистостям, які добре себе усвідомлюють. В записці було таке:

«Відбув на риболовлю. Заплановано страту в Псевдополісі, природну в Крулі, фатальне падіння в Керікських горах, пропасниця в Ель-Кінте. Решта дня на твій розсуд».

Морт гадав, що історія мотиляється батогом — мов сталевий трос, який щойно розірвався й витрачає залишки напруги на те, щоби трощити все навколо.

Та історія не така. Вона виходить з ладу обережно й м’яко, як розпускаються старі светри. Її не раз латали й підшивали, перев’язували під різних людей, ховали в ящиках під мийкою цензури, щоби згодом порізати на ганчір’я пропаганди, та вона завжди — так чи інакше — примудряється повернутися в форму. Історія має звичку міняти тих, хто вважає, що міняє її. В історії завжди є кілька козирів у подертому рукаві. Вона на світі давно.

Відбувалося от що.

Мортів удар косою розсік історію на дві окремі дійсності. В місті Сто Лат досі була на троні принцеса Келі, хоча це було непросто й потребувало постійної допомоги Королівського упізнавача — той отримав постійну посаду при дворі й обов’язком його було пам’ятати, що принцеса жива. Однак за межами королівства — за рівнинами, у Вівцескелях, і в землях на берегах Округлого моря, і аж до самого Узбіччя — звичайна дійсність тримала позиції, і принцеса була цілком собі мертва, герцог успадкував трон і світ жив за планом, хай який там був план.

Коротше кажучи, обидві ці дійсності були справжніми.

Своєрідний горизонт історичних подій пролягав приблизно за двадцять миль від міста й поки що був не дуже помітним. А це тому, що штука, яку можна назвати різницею історичних тисків, була ще не досить великою. Та вона потроху збільшувалася. Глибоко в капустяних полях повітря мінилося й тихенько шипіло, ніби хтось смажив цвіркунів. Люди здатні змінювати історію десь так само, як птахи — небо. Вони просто прокладають на ній скороминущі візерунки. Дюйм за дюймом, неспинна, мов льодовик, але незмірно крижаніша, справжня дійсність підбиралася до Сто Лата.

Морт був першим, хто помітив.

Це був довгий вечір. Спершу скелелаз надто довго тримався за крижаний виступ, потім страчуваний обізвав Морта попихачем монархістів. Тільки 103-літня пані, яка пішла в кращий світ в оточенні численних убитих горем родичів, усміхнулася Мортові й сказала, що він щось трохи блідий.

Сонце вже опустилося до краю Диска, коли втомлений Хропунець поволі трусив небом над Сто Латом. Морт подивився вниз і побачив межу між дійсностями. Вона закруглялася під ним півмісяцем заледве видимого срібного туману. Він не знав, що це, та мав нехороше передчуття, що має до цього явища якийсь стосунок.

Він потягнув за віжки, дозволив коневі знизитися й спинив його за кілька ярдів до мерехтливої повітряної стіни. Вона рухалася трохи повільніше за пішу ходу й тихенько сичала, сунучись, мов привид, над полями хрусткої від вологи капусти й померзлими канавами.

Ніч була зимна — із тих ночей, коли туман змагається із морозом, і кожний звук ніби пробивається крізь повсть, а тоді потрапляє у вуха. З Хропунцевих ніздрів хмарами виривалася пара й клубочилася в застиглому повітрі. Кінь тихо, майже вибачливо застогнав й погріб копитами.

Морт зісковзнув на землю й нишком наблизився до стіни. Та м’яко потріскувала. В її товщі тут і там народжувалися, звивалися й зникали невловні обриси.

Пошукавши трохи, він знайшов палицю й обережно тицьнув нею в стіну. Навколо точки доторку розійшлися й поволі вляглися пружні кола.

Морт глянув угору, коли над ним пролітало щось темне. То була чорна сова — оглядала канави в пошуках чого-небудь дрібного й писклявого.

Вона врізалася в стіну, здійнявши хмару сріблястих бризок, лишила по собі совоподібний обрис, який ширився й ширився хвилею, аж доки не з’єднався з іншими в кипучому калейдоскопі форм.

Сама ж сова зникла. Стіна була прозорою, тож Морт бачив, що з того боку сова не вилітала. Саме коли він спробував осмислити побачене, стався ще один безшумний сплеск, і птах знову виринув у полі зору й спокійно рушив далі у своїх справах.

Морт набрався духу й ступив крізь стіну, яка не була насправді стіною. У вухах задзвеніло.

Ще мить, і Хропунець прорвався крізь туманне плесо за ним, безпорадно й перелякано вирячивши очі. Туманні щупальця обвивалися навколо його ніг. Кінь зіпнувся на задні ноги, струснув гривою, мов пес, щоби скинути з себе рештки туману, й нетерпляче глянув на Морта.

Морт упіймав його за вуздечку, погладив йому ніс і витягнув із кишені грубенький шмат цукру. Він розумів, що є свідком чогось важливого, та не був певен, чого саме.

Між вогких і похмурих верб таки тяглася дорога. Морт вибрався в сідло й повів Хропунця через поле до краплистої темряви під гілляччям.

Десь у далині можна було роздивитися вогні Сто Геліта — насправді, зовсім малого містечка — і віяло світла на видноколі десь там, де мав бути Сто Лат. Морт спрагло глянув у той бік.

Стіна його непокоїла. Він бачив, як вона сунеться полем за деревами.

Морт уже ладен був погнати Хропунця в небо, коли помітив вогні просто перед собою — світло, що обіцяло тепло й затишок. Лилося воно з вікон великої будівлі трохи подалі від дороги. Можливо, світло те й справді мало обнадійливий вигляд, та на тлі Мортового настрою воно направду здавалося обіцянкою цілковитого щастя.

Наблизившись, він помітив тіні, що рухалися у вікнах, і навіть виокремив уривки пісень. Це був заїжджий двір, і всередині були люди, які раділи життю — чи робили те, що вважається радощами, коли ви селянин і здебільшого маєте справу з капустою. Порівняно з капустоцвітими будь-що є джерелом радості.

А ще там були люди, зайняті простими людськими справами, — вони пиячили й забували слова пісень.

До того Морт ще жодного разу не сумував за домівкою — можливо тому, що займав себе купою інших думок. Але от зараз він відчув цей сум уперше — своєрідну тугу навіть не за місцем, а радше за настроєм, за можливістю побути простим смертним із простими клопотами про гроші, здоров’я й інших людей…

«Я трохи вип’ю, — подумав він, — і тоді мені, можливо, стане легше».

Збоку від головної будівлі була відчинена стайня, тож він відвів Хропунця у теплу пропахлу кіньми темряву, де вже було троє його одноплеменців. Відстібаючи годівницю, Морт замислився, чи почувається Хропунець вищим за інших коней, які живуть значно приземленішим життям. Звісно, його розміри вражали, тож інші коні поглядали на нього занепокоєно. Хропунець був справжнім конем — і мозолі від лопати на Мортових долонях свідчили про це — та порівняно з іншими він здавався більш ніж просто справжнім. Чіткішим. Кінськішим. Життєвішим за саме життя.

Насправді Морт упритул підійшов до важливого логічного висновку, і тому вкрай шкода, що він відволікся на вивіску, ідучи через двір до низьких дверей шинку. Той, хто малював її, не міг похвалитися великим талантом, та в «Королівській главі» цілком певно можна було упізнати копицю вогняного волосся й видатну щелепу принцеси Келі.

Морт зітхнув і штовхнув двері.

Товариство, що сиділо всередині, враз розвернулося до Морта зі щирою цікавістю. Так дивляться на тих, кого за гріш ладні вдарити лопатою по потилиці й поховати в купі гною при світлі повні.

Тут варто звернути увагу на Мортову зовнішність, адже за останні кілька розділів вона зазнала помітних змін. Скажімо, в нього досі було багато колін і ліктів, та тепер вони порозповзалися по відведених природою місцях, і він уже не рухався так, ніби усі його суглоби заледве тримаються на гумових шворках. Раніше він здавався людиною, яка не знає нічого, а зараз — ніби знає забагато. Щось у його погляді натякало: він бачив речі, недоступні звичайним людям — чи доступні тільки одноразово.

Усе інше в його поставі й вигляді давало знати, що створювати незручності цьому хлопцеві — така ж дурість, як і копати осине гніздо. Коротше кажучи, Морт уже не мав такого вигляду, наче його вітром принесло й кілька разів жбурнуло в стіну.

Господар послабив хват на шпичакуватій булаві, яку тримав під шинквасом і застосовував для примирення публіки, й зібрав обличчя в щось, що мало нагадувати доброзичливу усмішку, але не занадто доброзичливу.

— Добривечір, шляхетний пане, — сказав господар. — Чого душа ваша бажає цього зимного крижаного вечора?

— Що? — перепитав Морт, блимаючи на світло.

— Він так питається, чи випити чогось хочете, — пояснив тхоролиций чоловічок, що сидів біля вогню й дивився на Морта так, як м’ясники зазвичай дивляться на всіяне молочними ягнятами поле.

— А. Я не знаю, — відповів Морт. — Є у вас зорекрап?

— Не чув про таке, шляхетний пане.

Морт роздивився звернені до нього й освітлені полум’ям обличчя. Усі вони належали людям того типу, який зазвичай звуть сіллю землі. Інакше кажучи, вони були жорсткі, кубчасті й загрожували здоров’ю, та через заклопотаність Морт цього не помітив.

— А що тоді тут заведено пити?

Господар скоса зиркнув на відвідувачів — непростий трюк, коли завважити, що були вони просто перед ним.

— Як же, шляхетний пане, ми тут усі помиян п’ємо переважно.

— Помиян? — перепитав Морт, не завваживши притишених смішків за спиною.

— Так точно, шляхетний пане. Із яблук переганяємо. Переважно яблук.

Походження напою здалося Мортові цілком природним.

— Ага, гаразд тоді, — сказав він. — Мені кухоль помияну.

Він сунувся в кишеню й витягнув торбинку з золотом, отриману від Смерті. Та здавалася майже повною. У несподівано запалій тиші тихий дзвін монет прозвучав, мов легендарні Мідні ґонґи Лешпа — їх тримають у вежах, затоплених на триста морських сажнів і їх чути далеко в морі в штормові ночі, щойно течії їх зачіпають.

— А ще, будь ласка, цих добродіїв пригостіть, чим забажають, — додав Морт.

Про помиян розповідають немало легенд, в тому числі про те, як його виробляють на вогких торф’яниках за старовинними рецептами, що їх так і сяк передають батьки своїм синам, а ті далі. Про щурів, зміїні голови й свинцеві кулі — неправда. Байки про мертвих овець — цілковитий наклеп. Відкинути варто й варіації мотиву про ґудзик від штанів. Однак достеменно відомо, що контакт помияну з металом неприпустимий, бо коли господар нахабно недодав Мортові решти й кинув півжмені мідяків у калюжку цього питва на шинквасі, ті миттєво дали піну.

Морт принюхався до напою, тоді сьорбнув. Смакувало трохи яблуками, трохи осінніми ранками — й відчайдушно відгонило лежалими дровами. Він не хотів видатись невдячним і тому хильнув.

Товариство спостерігало за ним, пошепки рахуючи миті.

Мортові здалося, що від нього чогось чекають.

— Приємно, — сказав він. — Освіжає, — він відсьорбнув іще трохи. — Уповні смак можна оцінити не одразу, — додав він, — та розпробувати таки варто, я певен.

Звідкись з-за його спини чулося невдоволене бурмотіння:

— Та він просто помиян розбавляє, от у чому річ.

— Та де, ти ж знаєш, як буває, коли хоч краплю води додаси.

Господар щосили не зважав.

— То вам до душі? — запитав він у Морта приблизно тим самим тоном, яким, певно, запитували в святого Георгія: «Кого-кого ти вбив?»

— Воно дуже гостре, — відповів Морт. — І таке наче трохи горіхове.

— Даруйте, — сказав господар і обережно забрав кухоль із Мортової руки. Принюхався, витер очі. — Н-н-ньґ-ґх, — сказав він, — це таки воно.

Він дивився на хлопця з таким виразом на обличчі, який можна було би назвати захопленням. Річ була навіть не в тому, що той випив третину пінти помияну, — просто він чомусь після того міг триматися вертикально й навіть був живий. Господар повернув Мортові кухоль так, ніби це був кубок переможця турніру з надлюдських умінь. Коли хлопець хильнув унаступне, кілька спостерігачів перелякано зіщулилися. Господаря мучило питання: із чого зроблені Мортові зуби? Мабуть, із того самого, що й шлунок.

— А ви часом не чарівник? — про всяк випадок уточнив господар.

— На жаль, ні. А мав би бути?

«Навряд», — подумки відповів господар. Хлопець поводився не як чарівник, та ще й не курив. Господар ще раз глянув на кухоль помияну.

Щось тут було не так. Щось не так із тим хлопцем. Він мав підозрілий вигляд. Він здавався…

…занадто справжнім.

Про таке й думати смішно. Звісно, шинквас був справжнім, твердим, і підлога, й відвідувачі були такі справжні, що про справжніших і мріяти годі. Однак Морт, що сьорбав собі рідину, якою можна ложки чистити, знічено й навіть сором’язливо стоячи біля шинквасу, випромінював таку відчайдушної моці справжність, ніби був гостем із дійснішого виміру дійсності. Волосся його було волоссянішим, одяг одяжнішим, черевики теж винятково черевичні. Аж у голові паморочилося від погляду на нього.

Та зрештою Морт видав, що є людиною. Кухоль випав із його заціпенілих пальців і постукотів кам’яною підлогою, яку рештки розлитого помияну миттю взялися проїдати наскрізь. Хлопець вказував на дальню стіну, рот його беззвучно розтулявся й стулявся.

Завсідники повернулися до перерваних розмов та ігор у хто більше вип’є, переконані, що все тепер на своїх місцях: заїжджий хлопець поводився тепер, як і належить. Господареві відлягло, бо ясно, що напій не зіпсувався. Він перехилився через шинквас і співчутливо поплескав Морта по плечу.

— Все добре, — сказав він. — Він так із людьми частенько, та ви не хвилюйтеся, лишень голова болітиме тиждень чи два, а так все буде гаразд, просто випийте ще.

Насправді цілком відомо, що найдієвіші ліки від помиянового похмілля — це звичай, знаний в народі як «клин клином», хоча правильніше було би звати це «пилку молотом» чи «бульдозер трактором».

Та Морт просто вказував далі на стіну й тремтячи повторював:

— Хіба ви не бачите? Хіба не бачите? Воно сунеться крізь стіну!

— Багато всього проходить крізь стіни, коли вперше скуштувати помияну. Зазвичай воно зелене й волохате.

— Це той туман! Не чуєте хіба, як він сичить?

— Туман, що сичить, он як, — господар глянув на стіну, і та здалася йому геть звичною й немістичною, крім хіба павутини. Та тривога в Мортовому голосі його непокоїла. Краще б то були звичні всім лускаті потвори. З ними принаймні все було ясно.

— Воно сунеться на нас, хіба ви не відчуваєте?

Відвідувачі дивилися одне на одного. Їм було неспокійно через Мортову поведінку. Один чи двоє потім визнавали, що дещо таки відчули — щось схоже на крижаний лоскіт, та це міг бути й шлунковий розлад.

— Слухайте, — сказав господар, — жарти жартами, та…

— На вас до того була зелена сорочка!

Господар опустив очі на сорочку. В його голосі чулася паніка.

— До чого? — спитав він тремтячи. Навіть дужче він занепокоївся, коли не встиг нишком вихопити шпичакувату булаву з-під шинкваса, перш ніж Морт перескочив на його бік і вчепився йому в фартух.

— На вас була зелена сорочка, хіба ні? — запитав він. — Я бачив її, така, з жовтими ґудзиками!

— Ну, так, у мене дві сорочки, — намагаючись трохи підбадьоритись, відповів господар. — Я людина з достатком. Просто вдягнув сьогодні іншу.

Знати, звідки Мортові відомо про ґудзики, він не волів. Морт відпустив його й вибіг з-за шинкваса.

— Вони всі не так тепер сидять! Куди подівся той, що сидів біля вогнища? Все тепер не так!

Він вибіг крізь двері, і з-за них почувся притишений стогін. Він забіг назад, перелякано вирячивши очі, й зустрівся поглядом із нажаханими завсідниками шинку.

— Хто поміняв вивіску? Хтось поміняв вивіску!

Господар нервово облизав губи.

— Після смерті старого короля? Ви про це?

Від Мортового погляду в нього мороз пішов шкірою. Хлопцеві очі здавалися двома суцільно чорними озерцями жаху.

— Я про назву!

— Ми… Та завжди така назва була, — відповів господар, зневірено зиркаючи на завсідників в пошуках підтримки. — Хіба не так, хлопці? «Герцогова глава».

Почулося схвальне бурмотіння.

Морта трусило, він витріщився на чоловіків. Тоді розвернувся й вибіг надвір.

Знадвору почувся стукіт копит, який потроху віддалявся, а тоді раптом зник, немов кінь відірвався від землі й злетів.

Всередині шинку запала мертва тиша. Ніхто не хотів зустрічатися поглядами з сусідами.

Ніхто не хотів першим визнати, що побачене ними справді сталося.

Тож господареві лишалося тільки невпевнено підійти до дверей і провести пальцями по їхній звичній, знайомій і надійно твердій дерев’яній поверхні. Та була цілком-таки твердою. Неушкодженою. Такою, як і мусить бути поверхня дерев’яних дверей.

Та всі бачили, як Морт пробіг крізь двері тричі. Просто він їх не відчиняв.

Хропунець стрімко набирав висоту — злітав майже вертикально, гамселив копитами в повітрі й лишав по собі шлейф білої пари. Морт тримався в сідлі як міг — і колінами, й руками, і — переважно — силою волі, ховаючи обличчя в коневій гриві. Він не дивився вниз, доки повітря навколо не зробилося крижаним і ріденьким, мов суп у сиротинці.

Просто над ним у чорному небі мовчки блимали Серцесвітні вогні. Внизу…

…посріблена зоряним світлом перевернута піала багато миль упоперек. Крізь неї просвічували вогні міст і селищ. Крізь неї пролітали хмари.

Хоча ні. Він придивився пильніше. Хмари точно влітали крізь стінки піали, і під нею теж були хмари, однак внутрішні хмари були не такими щільними, рухалися трохи в інших напрямах, і здавалося, що насправді вони мають мало стосунку до зовнішніх хмар. Було ще щось. Ага, точно, Серцесвітні вогні. Нічне повітря поза примарною півкулею у їхньому світлі здавалося зеленкуватим, та всередині нічого такого не було.

Здавалося, він дивиться на шмат іншого світу — майже такого самого, просто нарослого на Диску. Погода під склепінням була дещо іншою, і Серцесвітних вогнів там видно не було.

І світ на Диску гидував тим наростом, і тиснув на нього, і виштовхував його назад у небуття. Згори Морт не бачив, як склепіння меншало, та його внутрішній слух вловлював сичання сарани, з яким мерехтлива стіна сунулася над землею й повертала все туди, де воно мусило бути. Дійсність самовідновлювалася.

Морт знав, навіть не замислюючись, хто був осердям склепіння. Навіть згори було очевидно, що в його центрі було місто Сто Лат.

Він спробував не думати, що станеться, коли склепіння стиснеться до об’єму кімнати, а тоді до об’єму людського тіла, а тоді до об’єму курячого яйця. Не вийшло.

Логіка підказала б Мортові, що такий розвиток подій був би для нього порятунком. За день чи два завдання виконається саме собою, книжки в бібліотеці знов писатимуть правду, світ знову набуде старої подоби, мов гумовий м’яч. Логіка підказала б йому, що коли втручатися в такі штуки знову, буде тільки гірше. Логіка донесла би до нього все це, коли б також не взяла вихідний.

Світло на Диску рухається доволі повільно через гальмівний вплив потужного магічного поля, і ділянка Узбіччя з островом Круль саме опинилася безпосередньо під крихітним сонцем. Тож там вечір тільки починався. А ще там було доволі тепло, адже Узбіччя дістає більше сонячних променів, і тому може похвалитися м’яким кліматом.

Хоча те, що можна було би — винятково задля лестощів — назвати береговою лінією Круля, помітно випиналося за Край, острів цей був цілком сприятливим для життя. Серед його мешканців, щоправда, траплялися незадоволені географічними особливостями, та найчастіше ними виявлялися ті, хто не дивився під ноги чи страждав на лунатизм, тож про мізерність їхньої кількості дбав природний добір. В усіх суспільствах трапляються ті, хто згодом із них випадає, та в Крулі таке випадання було незворотним.

Терпсік Мімз був не з випаданців. Він був рибалкою. Різниця є, адже рибальство вимагає більших витрат. Але Терпсік був щасливою людиною. Він споглядав, як лагідно гойдається пір’їнка на поплавці посеред лагідних вод річки Гакруль між порослих очеретами берегів, і в голові його було цілком собі порожньо. Мабуть, єдиним, що могло б зіпсувати йому настрій, було б упіймання рибини, адже перспектива упіймати рибу — єдине, що лякало його в рибальстві як такому. Риби слизькі, холодні й перелякано метушаться, і тому діють йому на нерви, а з нервами в Терпсіка було не дуже.

Терпсік Мімз був найщасливішим крульським рибалкою, доки ніхто не потрапляв йому на гачок: від його дому до річки Гакруль п’ять миль, а отже п’ять миль до пані Ґведіс Мімз, із якою він прожив шість місяців щасливого подружнього життя. Та це було двадцять із хвостиком років тому.

Терпсік не занервував, коли якийсь інший рибалка влаштувався неподалік від нього. Звісно, деякі рибалки до такого порушення етикету поставилися би вкрай несхвально, та за Терпсіковими уявленнями про процес будь-яка перепона на шляху до вилову тих клятих рибин — була цілком бажана. Одним оком він помітив, що той новоприбулий ловить на муху, — сам він давно від такої розваги відмовився, бо для цього треба було задовго сидіти вдома й готувати снасті.

Такої риболовлі на муху він ще не бачив. Були й мокрі мухи, й сушені мухи, та муха цього добродія врізалася в воду, завиваючи, мов пилка, й витягувала звідти рибу за хвіст.

Перелякано й водночас заворожено Терпсік спостерігав, як нечіткий силует за вербою висмикував і висмикував рибин із води. Вода в річці закипала: усе її рибонаселення в паніці тікало від страхопудала і його дзижчання, і навіть одна велика збожеволіла щука втрапила — цілком помилково — Терпсікові на гачок.

От він стояв на березі, і от уже він борсався у кипучій зеленій пітьмі — вибулькував повітря з грудей, спостерігав за життям, що проносилося перед ним, і, навіть захлинаючись, найбільше жахався думки про той відрізок, що почався з весілля й закінчився теперішнім днем. Йому спало на думку, що Ґведіс тепер буде вдовою, і від цього чомусь було радісно. Зазвичай Терпсік намагався вишукувати бодай щось хороше, тож потопав у твані з почуттям вдячності, адже життя його з цієї миті мало би поліпшитися…

А тоді хтось ухопив його за волосся й висмикнув на поверхню, де на нього чекав біль. Чорні й сині плями котилися перед його очі. Легені палали. Горло стискало агонією.

Руки — холодні, крижані, такі тверді, ніби рукавички, напхані гральними костями, тягнули його до берега й викинули там. Він намагався вибороти собі право потонути, та його силою вигнали назад у те, що заміняло йому життя.

Терпсік нечасто сердився, бо Ґведіс цього не терпіла. Але він почувався зрадженим. Ніхто не питав у нього, чи хоче він народжуватися, одружився він із Ґведіс, бо вона разом зі своїм батьком це облаштувала, і от єдине його власне справжнє досягнення грубо вирвано з його рук. Кілька секунд тому все було так просто. А тепер знову складно.

Звісно, вмирати він не дуже прагнув. Та й боги до самогубців ставилися цілком однозначно. Просто він не хотів, аби його рятували.

Терпсік витер почервонілі очі від твані й водоростей і спробував роздивитися розпливчастий силует над собою. Він кричав:

— Нащо було мене рятувати?!

Відповідь його неприємно схвилювала. Хлюпаючи додому, він міркував про почуте. Воно займало його й тоді, коли Ґведіс нескінченно розводилася про зіпсований тванню одяг. Воно метушилося в голові, коли він винувато шморгав, сидячи біля вогнища, бо хвороби були ще однією штукою, якої Ґведіс йому не спускала. Він лежав у ліжку й тремтів. Почуте тяжіло над ним і над його снами, мов велетенський айсберг. Трусячись у гарячці, Терпсік застогнав:

— Що ж він мав на увазі, коли казав «НА ПОТІМ»?

По всьому місту Сто Лат палали смолоскипи. Зібрано було цілу армію чоловіків, які відповідали за повсякчасне палання смолоскипів. Вулиці світилися. Яскраві вогні витісняли тіні з місць ночівлі, влежаних упродовж віків. Кожен найпотаємніший закапелок міста був освітлений, і тільки з темряви щурячих нір виблискували подеколи очі їхніх приголомшених господарів. Вогні змушували крадіїв і грабіжників не пхати носа на вулиці. Вони підсвічували нічний туман, і над містом височіло жовтосяйне віяло, в якому розчинялося далеке холодне світло Серцесвітних вогнів. Та передусім смолоскипи підсвічували обличчя принцеси Келі.

Воно було всюди. Його було наліплено на кожну вільну поверхню. Хропунець гарцював осяйними вулицями поміж незліченних принцес Келі на стінах, дверях і фронтонах. Із відвислою щелепою Морт витріщався на портрети своєї коханої — ті були всюди, де тримався клей.

Та найдивніше було те, що ніхто, здається, не звертав на ті портрети уваги. Хоча нічне життя в Сто Латі за яскравістю й бурхливістю не дорівнялося б до анкморпоркського, як сміттєвий кошик для паперу не дорівнявся би до міського сміттєзвалища, на вулицях було повно людей, і у вухах гуло від вигуків вуличних торговців крамом і солодощами, наперсткарів, авантюрно налаштованих панянок і паней, кишенькових злодіїв і тих, хто приїхав сюди чесно заробити, та не має грошей, щоби поїхати. Морт їхав крізь натовп і до його вух долітали уривки розмов на щонайменше десятку мов. Почуваючись дещо приреченим, він змирився з тим, що зрозумів кожне почуте слово.

Зрештою він спішився й повів коня по Стінній вулиці, шукаючи дім Гостроріза. Упізнав він його тільки через те, що під одним із плакатів на стіні щось ворушилося й притишено лаялося.

Морт обережно простягнув руку й відірвав шмат плаката.

— Дуве дякую! — сказало стукальце-химера. — Не повірите! Фиття прекрафне, і раптом рот повен клею.

— Де Гостроріз?

— Перебравфя в палаф, — підморгнула химера залізним оком і вишкірилася. — Якіфь люди вабрали його речі. Потім інші фаліпили вфе портретами його подрувки. Гади.

Морт почервонів.

— Подруги?

Оскільки химера ця походила від демонів, то на Мортів тон зреагувала злостивим хихотінням. Звучало воно так, ніби хтось пиляє нігті.

— Ввішно. І вони пофпіфали, коли хочете внати.

Морт уже вскочив у сідло.

— Агов, агов, — кричала химера йому в спину. — Мовеф мене ровклеїти, хлопче?

Морт потягнув за віжки так різко, що Хропунець зіпнувся й немов танцюючи позадкував на задніх ногах. Повернувшись до дверей, юнак вхопився за кільце у химериному роті. Та подивилася йому в вічі й ураз зробилася не нахабною химерою, а всерйоз переляканою. Мортові очі мінилися, мов розпечений метал у горнилі, сам він палав від люті, слова виривалися назовні, мов полум’я із печі. Химера гадки не мала, що він може їй заподіяти, та підозрювала, що гадки такої мати й не хоче.

— Як ти мене назвала? — просичав Морт.

Химера швидко зорієнтувалася:

— Фер?

— Про що ти мене просила?

— Ровклеїти мене.

— Не маю такого бажання.

— Гаравд, добре. Перевиву. Переб’юфя.

Вона спостерігала, як Морт поскакав вулицею й полегшено зітхала, нервово постукуючи кільцем.

— Зі-і-і-ісли-и-изну-у-ула-а-а, — проскрипіла одна із завіс.

— Мовчи!

Морт проминув нічну варту, яка тепер переважно била в дзвони й вигукувала ім’я принцеси — але робила це трохи невпевнено, немов забудькувато. Морт не звернув на вартових уваги, адже саме спілкувався з голосами в своїй голові. Звучало це приблизно так:

«Вона тебе тільки раз бачила, дурню. Чого б їй на тебе западати?»

«Так, але я їй життя врятував».

«І тепер те життя належить їй. Не тобі. Крім того, він чарівник».

«То й що? Чарівникам не дозволено… гуляти з дівчатами, в них церебрат».

«Церебрат?»

«Їм не можна цейво…»

«Тобто жодного цейво? Все життя?» — перепитав внутрішній голос. Звучав він так, ніби глумливо вишкіряється.

«Вважається, що це шкодить магії», — не менш глумливо пояснив Морт подумки.

«Дивно, що в них отам магія».

Морт від себе такого не чекав.

«Ти хто такий?»

«Це я, Морте. Твій внутрішній ти».

«Ну, був би вдячний, коли б ти з моєї голови пішов, там і зі мною тіснувато».

«Погоджуюся, — сказав голос, — та я тільки допомогти хотів. Але пам’ятай, що коли раптом знадобишся собі, ти завжди поруч».

Голос зник.

«Мабуть, це таки був я, — сказав собі подумки Морт. — Тільки я себе зву Мортом».

Подив від усвідомлення цього факту відволік його настільки, що під час внутрішнього монологу Морт не замислюючись проїхав крізь ворота палацу. Звісно, крізь ті ворота щодня їздить багато хто, та перед більшістю з них ворота доводиться відчиняти.

Вартові з того боку перелякано завмерли, бо думали, що бачать привида. Вони перелякалися би значно сильніше, коли б знали, що привиди — якраз така штука, якої вони не бачили ніколи.

Вартовий біля дверей великої зали також бачив, що сталося біля воріт, та в нього був час зібрати мізки докупи — чи те, що по службі від них лишилося — і навести спис на Хропунця, коли той риськував подвір’ям.

— Ані руш! Ані руш. Що й куди?

Морт тільки тоді звернув на вартового увагу.

— Що? — запитав він задумано.

Вартовий облизав сухі губи й позадкував. Морт спішився й пішов до вартового.