Морт

— Тоді нехай вийме меч і… О, то Візир наш усе-таки згадав про апетит. Чудово.

Запала цілковита мовчанка. Візир старанно жував. Тоді ковтнув.

— Смакота, — сказав він. — Неперевершено. Справжній подарунок богів, а тепер, коли дозволите… — він випростав ноги й спробував підвестися. На чолі виступили краплі поту.

— Вже йдете від нас? — здійняв брови Імператор.

— Нагальні державні справи, о Правителю, Від Якого Ніщо…

— Сидіть. Отак швидко вставати з-за столу шкідливо для травлення, — сказав Імператор, і стражі хором закивали. — Крім того, немає у вас жодних нагальних державних справ, коли тільки не йдеться про пляшечку з написом «Протиотрута» в чорній лакованій скриньці на бамбуковому килимку вашої спальні, о Світило Мудрості в Нічній Темряві.

У Візирових вухах гуло. Обличчя почало синіти.

— Бачите? Невчасний рух на повний шлунок — і от уже погане самопочуття. Волію, щоби це просте знання рознесли по всіх усюдах мого царства, аби всі мужі знали про ваш стан і діяли відповідно.

— Мій обов’язок привітати вас, о Сонцеликий, із такою далекоглядністю, — промовив Візир і упав обличчям у таріль із вареними м’якопанцирними крабами.

— У мене був найкращий учитель, — сказав Імператор.

— І ПУНКТУАЛЬНИЙ, — сказав Морт, заносячи меч.

За мить дух Візира підвівся з подушки й оглянув Морта.

— Ти хто такий, варваре? — гаркнув він.

— СМЕРТЬ.

— Вже точно не моя, — відрізав Візир. — Де мій Чорний Небесний Вогнедишний Дракон?

— НЕ ЗМІГ ПРИЙТИ, — за спиною Візирового духа почали скупчуватися тіні. Кілька з них були вбрані в імператорські мантії, та було й багато інших, які штовхалися й усіляко давали зрозуміти, що нетерпляче чекають на Візирів дух у краю мертвих.

— Здається, там на вас дехто чекає, — сказав Морт і поспішив геть. Коли він дійшов до галереї, Візирів дух заверещав…

Ізабелл терпляче чекала поряд із Хропунцем, який саме обідав п’ятисотрічним бонсаєм.

— Один готовий, — сказав Морт, вибираючись у сідло. — Залазь, у мене нехороше передчуття щодо наступного, і часу в нас замало.

Альберт матеріалізувався посеред Невидної академії — там само, звідки зник за дві тисячі років до того.

Він задоволено крекнув і обтрусив із мантії пил.

Раптом він відчув, що на нього дивляться. Глянувши вгору, він усвідомив, що оприявнився там, куди напружено вдивлявся він сам — тільки мармуровий.

Альберт поправив окуляри й окинув несхвальним поглядом бронзову табличку, прикручену до п’єдесталу. Там було сказано:

«Така ціна вашим передбаченням», — подумав він. І коли вже вони так його шанували, то могли б найняти вправнішого скульптора. Це просто принизливо. Ніс геть не той. А це хіба нога? А ще на ній хтось свої імена понадряпував. І капелюха такого він би в житті не нап’яв. Звісно, якщо він постарається, то життя ніколи й не скінчиться.

Альберт пустив октаринову блискавку у навісну статую, і та розпалася на порох.

— Так, — сказав він світові в цілому. — Я повернувся.

Магічний лоскіт здійнявся його рукою й пронизав мозок теплом. Як йому цього бракувало впродовж тих нескінченних років.

Чарівники почали збігатися на шум крізь високі подвійні двері й одразу ж зробили хибний висновок із побаченого.

Посередині був п’єдестал. Без статуї. Оточений хмарою мармурового пилу. Із хмари на них ішов, бурмотячи щось собі під ніс, Альберто Маліч власною персоною.

Чарівники, що були позаду натовпу, швиденько розвернулися й побігли геть якомога тихіше. Серед них не було жодного, хто в пору легковажної юності не вдягав на голову старому Альбертові всім відомий предмет підліжкового посуду, або ж не видряпував на холодному й непоказному тілі статуї своє ім’я, або ж не розливав на п’єдестал пива. Ба гірше, у дні святкувань, коли спиртне лилося рікою, а до нужників було так далеко йти… Колись усе це здавалося вкрай дотепним. І от воно вже не здавалося таким.

Перед розгніваним магом лишилося дві постаті: одна — бо мантія її власника зачепилася за двері, а друга — бо належала мавпі, яка могла собі дозволити не перейматися людською метушнею.

Альберт ухопив чарівника, який безрезультатно намагався втекти крізь стіну. Той заскиглив:

— Гаразд, гаразд, визнаю! Я був тоді напідпитку, повірте, чесно вам кажу, нічого поганого не хотів, пробачте, пробачте…

— Що ти верзеш, чоловіче? — Альберт був щиро здивований такою поведінкою.

— …Мені так соромно, якби ж я тільки міг пояснити, як мені сором…

— Та годі вже белькотіти! — Альберт перевів погляд на мавпу. Та доброзичливо всміхнулася йому у відповідь. — Тебе як звати?

— Так, пане, вже припинив, жодного белькотіння, пане… Ринсвінд, пане. Помічник бібліотекаря, вже який є.

Альберт оглянув його з голови до ніг. Молодик мав безнадійний і якийсь задрипаний вигляд, ніби невипрана білизна. Альберт вирішив, що коли чарівництво опустилося до такого рівня, хтось має щось із цим вдіяти.

— Який бібліотекар призначив такого, як ти, своїм помічником?

— У-ук.

Тут він відчув, як до його руки торкається щось схоже на теплу шкіряну рукавичку.

— Мавпа! В моїй академії!

— Орангутан, пане. Він колись був чарівником, та його спіткали якісь чари, пане, і він не дозволяє перетворити його назад на людину, та він єдиний серед усіх нас, хто знає, де і які книжки шукати, — поспішно пояснив Ринсвінд. — А я стежу, щоби в нього були банани, — додав він, бо відчув, що сказане потребує додаткових пояснень.

Альберт розлючено витріщився на нього.

— Замовкни!

— Замовкаю, замовкаю вже, пане.

— Краще скажи, де Смерть.

— Смерть, пане? — перепитав Ринсвінд, втискаючись у стіну.

— Високий такий, скелетоподібний, крокує так, ніби марширує, ОТАК ГОВОРИТЬ. Смерть. Давно його бачив?

Ринсвінд нервово ковтнув.

— Давно не бачив, пане.

— Ну, я його шукаю. Ця маячня має припинитися. І я хочу припинити її зараз же, ясно? Веди сюди вісьмох найстарших чарівників, хай тут будуть за півгодини з усім потрібним для обряду Ашк-Енте, второпав? Не скажу, правда, що ви тут усі маєте обнадійливий вигляд. Тюхтії такі, що плюнути нема в кого, а ти припини мене за руку хапати!

— У-у-ук.

— А тепер я піду вип’ю, — гаркнув Альберт. — Де тут тепер наливають бодай трохи пристойну ослячу сечу?

— Є «Барабан», пане, — сказав Ринсвінд.

— «Тріснутий барабан»? На Філігранній? Досі там?

— Так, хоч назву міняють то так, то сяк, і відбудовують наново час від часу, але місце те… на місці, пане, багато років уже. У вас, певно, труби йой як горять, пане? — запитав Ринсвінд із ноткою липкого панібратства в голосі.

— А тобі яке діло до моїх труб? — огризнувся Альберт.

— Жодного, жодного діла, пане.

— Я пішов у «Барабан». Півгодини, затямив? І якщо не чекатимуть на мене, коли повернуся, тоді… коротше, краще б їм чекати!

Він вихором понісся геть, здійнявши хмару мармурового пилу.

Ринсвінд дивився йому вслід. Бібліотекар тримав його за руку.

— Знаєш, що найгірше?

— У-ук?

— Не пригадую навіть, щоби під драбиною проходив.

Приблизно тоді, коли Альберт сперечався із власником «Латаного барабана» про пожовклий рахунок, який переходив від батька до сина, пережив один заколот із убивством монарха, три громадянські війни, шістдесят одну велику пожежу, чотириста дев’яносто пограбувань і понад п’ятнадцять тисяч бійок між відвідувачами, і от зараз доводив до його, Альберто Маліча, відома, що він досі винен власникам закладу три мідяки плюс відсотки, яких набігло достатньо, аби заповнити вщерть найбільше сховище на Диску, і таким чином вкотре підтверджував, що несплачений рахунок робить пам’ять анкійського торговця такою довгою, що й слон позаздрив би, — от приблизно тоді ж Хропунець нісся над розлогим і таємничим хапонійським континентом, лишаючи в небесах за собою шлейф білої пари.

Далеко внизу чулися барабани з гущавини пахучих тінистих джунглів, і тумани здіймалися над захованими серед дерев річками, у водах яких ховалися чудовиська й чекали на заблукалу вечерю.

— Із сиром більше немає, доведеться тобі їсти з шинкою, — сказала Ізабелл. — Що це там за вогні?

— Це Світлосховища, — сказав Морт. — Ми наближаємося.

Він витягнув клепсидру з кишені й глянув, скільки лишилося піску.

— Але щось ми недостатньо близько, трясця!

Світлосховища були ставками світла, що тягнулися по серцесвітний бік від напрямку їхнього руху. Саме так: деякі з племен, що населяли континент, розставили у пустельних горах дзеркала, щоби збирати повільне й важке денне світло. Воно правило за тамтешню валюту.

Хропунець плавно рухався над кострищами кочівників і мовчазними болотами навколо річки Цорт. Попереду в місячному сяйві проступали темні й знайомі обриси.

— Цортські піраміди в місячному сяйві! — зітхнула Ізабелл. — Як романтично!

— ЗВЕДЕНІ НА КРОВІ ТИСЯЧ РАБІВ, — зауважив Морт.

— Прошу, не треба цього.

— Пробач, та з практичної точки зору це…

— Гаразд, гаразд, я зрозуміла, — роздратовано перебила Ізабелл.

— Непроста це штука, поховати мертвого царя, — сказав Морт, коли вони знижувалися над однією з невеликих пірамід. — Накачують їх такою, знаєш, рідиною, щоби зберігалися й неушкодженими потрапили на той світ.

— І помагає?

— Не дуже. — Морт нахилився до Хропунцевої шиї. — Там смолоскипи внизу. Зажди.

Від пірамід тягнулася процесія на чолі зі статуєю крокодилобога Оффлера, яку несло близько сотні спітнілих під її вагою рабів. Хропунець непомітно прочвалав над ними й ідеально м’яко приземлився на всі чотири ноги у щільно втрамбований пісок біля головного входу в піраміду.

— Замаринували ще одного царя, — сказав Морт. Він оглянув клепсидру в світлі місяця. Та була непримітна й на царське походження не натякала.

— Це не може бути цар. Їх же не маринують, доки вони ще живі? — запитала Ізабелл.

— Сподіваюся, ні, бо я читав, що перш ніж замаринувати, їх розтинають і вирізають…

— Не хочу чути!

— …усе м’яке, — неоковирно договорив Морт. — Тому все одно, чи маринування допомагає, бо уяви, як воно, ходити отак…

— То коли ми не по царя приїхали, — голосно перебила Ізабелл, — тоді по кого?

Морт розвернувся до темного входу в піраміду. До світанку його не замурують, щоби душа померлого царя могла вийти назовні. Вхід той був зловісним і ніби натякав, що піраміду облаштували з метою значно страшнішою, ніж, скажімо, тримати ніж чи бритву вічно гострими[12].

— Зараз дізнаємося, — відповів Морт.

— Стережіться, він повертається!

Найстарші чарівники Академії вишикувалися в шеренгу, пригладжували бороди і в цілому докладали марних зусиль, щоби мати солідніший вигляд. Їх повисмикували з кабінетів чи з-за пообіднього бренді біля каміна, всі вони почувалися одночасно тривожно й розгублено, а тому весь час зиркали на порожній п’єдестал.

Існує одна істота, якій під силу повторити вираз їхніх облич: це лондонський голуб, якому сповістили, що, по-перше, адмірал Нельсон зійшов зі своєї колони, і, по-друге, пішов по дрібнокаліберну гвинтівку й набої до неї.

— Наближається коридором! — гукнув Ринсвінд і сховався за одвірок.

Чарівниче товариство так спостерігало за дверима, ніби ті от‑от мали вибухнути, і треба віддати їх завбачливості належне, бо ті таки вибухнули. Дубові скабки дощем осипалися на присутніх, і в контровому світлі, що било крізь потрощені двері, з’явилася невисока постать. В одній руці постать тримала задимлену патерицю, а в другій — крихітну жовту жабку.

— Р-р-ринсвінде! — заревів Альберт.

— Тут, пане!

— Забери оце і викинь десь подалі.

Жабка перебралася на Ринсвіндову долоню й вибачливо глянула йому в очі.

— Хай цей господар хоч раз іще на чарівника запащекує, — сказав Альберт задоволено. — Варто лишити вас самих на кількасот років, і от уже кожний шинкар думає, що може до чарівника огризатися.

Хтось зі старших чарівників щось пробурмотів.

— Що-що? Ану, голосніше!

— Як скарбій Академії, я завжди виступав за те, щоби підтримувати добросусідські відносини зі спільнотою, — бурмотів чарівник, намагаючись не зустрічатися поглядом із Альбертом, який свердлив його очима. На його совісті був один із численних нічних горщиків, а також непристойні написи як обтяжувальні обставини.

В Альберта відвисла щелепа.

— Що?

— Ну, е-е-е, суспільний обов’язок, ми вважаємо, що життєво важливо бути прикладом для… А-а-а!

Чарівник даремно намагався прибити полум’я, що раптом охопило його бороду. Альберт опустив патерицю і повільно оглянув усіх присутніх. Ті намагалися ухилитися від його пильного погляду, мов трава від вітру.

— Може, ще хтось хоче виявити вірність суспільному обов’язкові? — запитав він. — Добрі сусіди ще є серед вас? — він випростався на повний зріст. — Хробаки безхребетні! Я цю Академію заснував не для того, щоби ви сусідам газони їхні кляті стригли! На біса вам сила, коли ви її не застосовуєте? Не поважає вас холоп — то й спопеліть йому двір, щоби й сальця засмажити не було на чому! Ясно вам?

Серед чарівників почулися притишені зітхання. Вони сумно дивилися на жабку на Ринсвіндовій долоні. Більшість із них ще в далекій юності опановували мистецтво пиятики до непритомності саме в «Барабані». Звісно, ті часи давно минули, та наступного вечора Торгова гільдія мала проводити урочисту вечерю в верхній залі «Барабана», і в усіх чарівників восьмого ступеня були контрамарки. Там подавали б печеного лебедя й два види бісквітних тортів, а ще виголошували б тости на кшталт «Наші дорогоцінні — ні-і-і — виняткові гості!..», аж доки не настав би час викликати носильників і розвозити всю братію на візках.

Альберт крокував уздовж шеренги й час від часу злегка штурхав когось із чарівників патерицею у черево. Душа його співала. Повернутися? Та нізащо! Тут влада, тут справжнє життя. Він поставить на місце того старого дурня й плюне йому в порожні очі.

— О, тут все зміниться, іменем Ґрізмового Курного Дзеркала заклинаю вас!

Ті з присутніх, хто пам’ятав історію закладу, сумно кивали. Кам’яна підлога, підйом затемна, ніякого спиртного за жодних обставин, завчати істинні імена всього сущого, доки ті не лізтимуть з вух.

— А цей що там робить?!

Недороблена цигарка випала з тремтливих пальців чарівника, який на свою біду забудькувато поліз у кисет. Цигарка підскочила, упавши на підлогу, і всі спостерігали, як вона котиться, аж доки Альберт не смикнувся вперед і не розчавив її.

Тоді він різко спинився й розвернувся. Ринсвінд, який ішов за ним хвостиком, ніби неофіційний ад’ютант, ледве не врізався йому в спину.

— Ти! Ринс-щось-там. Куриш?

— Ні, пане! Шкідлива звичка! — випалив Ринсвінд, уникаючи поглядів свого безпосереднього начальства. Він цілком ясно відчував, що щойно нажив собі кількох довічних ворогів, і чомусь від думки, що житимуть вони недовго, йому не легшало.

— І правильно! Ану, потримай патерицю. Так от, мої ниці виродженці, цьому всьому кінець. Ясно? Завтра підйом на світанку, три кола внутрішнім подвір’ям і сюди на зарядку. Дієтичне харчування! Сумлінне навчання! Фізичні вправи! А ця клята мавпа поїде працювати в цирк!

— У-ук?

Кілька старших чарівників замружилися.

— Але спершу, — сказав Альберт, — ви зробите мені велику ласку, коли проведете обряд Ашк-Енте. Треба справу одну до кінця довести.

Морт широким кроком пройшов темні, хоч око вийми, коридори піраміди. Ізабелл старалася не відставати. Слабке світло від меча вихоплювало з темряви неприємні речі. Наприклад, крокодилобог Оффлер порівняно з іншими об’єктами поклоніння цортців був просто-таки квіточками.

В нішах стояли статуї, що зображали істот, складених із усього, чим знехтував верховний бог.

— Нащо вони тут? — запитала Ізабелл пошепки.

— Цортські жерці вважають, що ті статуї оживають після закриття піраміди й охороняють царське тіло від грабіжників.

— Яке дикунське повір’я.

— А чого ти вважаєш, що це лише повір’я?

— То вони справді оживають?

— Можу сказати тільки, що коли цортці накладають на якесь місце закляття, то це не жарти.

Морт звернув за ріг, і в Ізабелл зайшлося серце, коли він на мить зник із поля зору. Вона рвонула крізь темряву і врізалася в Морта. Той роздивлявся статую собакоголового птаха.

— Фу, — озвалася Ізабелл. — У тебе від такого не йде мороз шкірою?

— Ні, — безвиразно сказав Морт.

— Але чому?

— БО Я МОРТ, — він розвернувся, і вона побачила, що його очі світяться крихітними синіми цятками.

— Припини!

— Я… НЕ МОЖУ.

Вона спробувала засміятися. Не вийшло.

— Ти не Смерть, — сказала вона. — Ти просто виконуєш за нього роботу.

— СМЕРТЬ ТОЙ, ХТО ВИКОНУЄ РОБОТУ СМЕРТІ.

Тривожну мовчанку перервав стогін, який почувся з дальнього кінця темного проходу. Морт різко розвернувся й поспішив на звук.

«Він має рацію, — подумала Ізабелл, — він навіть так само рухається».

Та страх перед темрявою, що огортала її, переміг усі на світі сумніви, тож вона прокралася услід за Мортом, звернула за ріг і опинилася в приміщенні, яке у тьмяному світлі меча здавалося гібридом скарбниці й дуже захаращеного горища.

— Що це за місце? Ніколи не бачила одразу стільки мотлоху.

— ЦАР ЗАБИРАЄ ВСЕ ЦЕ ЗІ СОБОЮ В ІНШИЙ СВІТ, — пояснив Морт.

— Він точно не шанувальник подорожей порожнем. Глянь, цілий човен! І золота ванна!

— БЕЗСУМНІВНО, ВІН ДБАТИМЕ ПРО ЧИСТОТУ В НАСТУПНОМУ ЖИТТІ.

— І всі ті статуї!

— ТІ СТАТУЇ, НА ЖАЛЬ, БУЛИ ЛЮДЬМИ. СЛУГАМИ ЦАРЯ, ЯК ТИ РОЗУМІЄШ.

Обличчя Ізабелл враз посмурнішало.

— ЖЕРЦІ ЇХ ОТРУЇЛИ.

Знову почувся стогін з іншого боку захаращеної зали. Морт пішов на звук, незграбно переступаючи через згорнуті килими, фінікові грона, ящики з керамікою й купи коштовностей. Очевидно, цар не міг обрати, що візьме зі собою, тому вирішив перестрахуватися і взяти одразу все.

— ОТ ТІЛЬКИ ОТРУТА НЕ ЗАВЖДИ ДІЄ ОДРАЗУ, — похмуро додав Морт.

Ізабелл без зусиль пробралася за ним, подеколи помагаючи собі руками, й заглянула за каное. Там на купі килимів лежала дівчина в напівпрозорих шароварах, жилетці, на яку кравці пошкодували матерії, й такій кількості браслетів, що ними можна пришвартувати чималий корабель. Навколо її рота була зелена пляма.

— Це боляче? — тихо запитала Ізабелл.

— НІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ТАК ПОТРАПЛЯТЬ ДО РАЮ.

— І потрапляють?

— МОЖЛИВО. ЗВІДКИ МЕНІ ЗНАТИ.

Морт витягнув клепсидру із внутрішньої кишені, оглянув її в світлі меча. Здавалося, він рахує подумки, а тоді, в одному несподіваному русі, він відкинув клепсидру й ударив мечем.

Душа дівчини сіла і потягнулася, примарно дзенькнувши браслетами. Помітила Морта й схилила голову.

— Повелителю мій!

— Я НІЧИЙ ПОВЕЛИТЕЛЬ. А ТЕПЕР БІЖИ, КУДИ ВЖЕ ТИ ТАМ ЗБИРАЛАСЯ.

— Я буду наложницею при райському дворі царя Цетеспхута, який вічно житиме поміж зір, — впевнено сказала вона.

— Ти можеш не бути нею, — різко озвалася Ізабелл. Дівчина глянула на неї величезними очима.

— Ох, та я мушу. Я готувалася до цього, — сказала вона зникаючи. — А досі була всього лише служницею.

Ізабелл похмуро й несхвально дивилася туди, де щойно була душа дівчини.

— Отакої, — сказала вона. — Ти бачив, як вона була вбрана?

— ХОДІМО ЗВІДСИ.

— Але ж не може бути правдою, що той цар Як-Його-Там житиме між зірок, — бурмотіла Ізабелл, коли вони вибиралися із захаращеної зали. — Там нічого, крім пустки, немає.

— ЦЕ ВАЖКО ПОЯСНИТИ, ТА ВІН ЖИТИМЕ СЕРЕД ЗІРОК У СВОЇЙ УЯВІ.

— Із рабами?

— ЯКЩО ВОНИ ТЕЖ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ РАБАМИ.

— Це не дуже справедливо.

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. ТІЛЬКИ МИ.

Вони поспішали проходами між завмерлих в очікуванні гулів і майже перейшли на біг, коли вирвалися у свіжість нічного пустельного повітря. Ізабелл сперлася на грубе каміння й намагалася відновити дихання.

Мортове дихання не збилося.

Він взагалі не дихав.

— Я ВІДВЕЗУ ТЕБЕ, КУДИ СКАЖЕШ, І ДАЛІ РУШУ САМ.

— Але я думала, що ти збираєшся рятувати принцесу!

Морт похитав головою.

— У МЕНЕ НЕМАЄ ВИБОРУ. ВИБОРУ НЕ ІСНУЄ.

Ізабелл підбігла до нього і вхопила за руку, коли він рушив до Хропунця. Морт обережно прибрав її руки зі своєї.

— МОЄ УЧНІВСТВО ДОБІГЛО КІНЦЯ.

— Ти все це собі вигадав! — закричала Ізабелл. — Ти той, ким вважаєш себе!

Вона спинилася і подивилася під ноги. Пісок навколо Мортових ніг зібгався і почав закручуватися дрібними вихорцями.

Повітря затріскотіло й загусло. Морт був уже не таким впевненим на вигляд.

— ХТОСЬ ПРОВОДИТЬ ОБРЯД АШК…

Повітря над ним ураз обвалилося на нього, ніби молот на ковадло, й лишило у піску чималий кратер. Ніздрі лоскотав різкий запах оплавленого олова. Повітря тихо гуло.

Оточений піщаним вихором, Морт озирнувся навколо і зрозумів, що він є центром того вихору. Крізь піщану завісу били блискавки. Десь глибоко всередині його розуму жевріло бажання вибратися, та щось міцно тримало його, і він не міг опиратися, як стрілка компаса не може не вказувати на Осердя. Зрештою він знайшов те, що шукав. Це був вхід у тунель, освітлений октариновим сяйвом. На тому кінці були постаті тих, хто його викликав.

— ІДУ, — сказав він, та озирнувся на раптовий шум позаду. Юне, але чимале жіноче тіло вдарило його в груди і збило з ніг.

Морт лежав на спині, Ізабелл притискала його до землі колінами й міцно тримала за руки.

— ПУСТИ, — наказав він. — МЕНЕ ВИКЛИКАЮТЬ.

— Не тебе, йолопе!

Вона пильно дивилася в бездонно-сині озера його очей без зіниць. Вони були, мов два тунелі в нескінченність.

Морт вигнувся й прокричав таке давнє й карколомне прокляття, що воно набуло форми у потужному магічному полі, затріпотіло шкіряними крилами й полетіло геть. У навколишні дюни били громовиці.

Він знов упіймав її погляд. Вона встигла відвести очі, аби не провалитися каменем у колодязь синього світла.

— НАКАЗУЮ ТОБІ, — Мортовим голосом можна було лупати скалу.

— Батько на мені цей тон випробовував не раз, — спокійно відповіла Ізабелл. — Зазвичай, коли хотів, щоби я у спальні прибрала. Не спрацьовувало.

Морт прокричав ще одне прокляття. Те злетіло з його вуст і заховалося в піску.

— БІЛЬ…

— Це все у твоїй уяві, — сказала Ізабелл, чимдуж опираючись силі, що намагалася зірвати їх з місця й потягнути іскристим коридором. — Ти не Смерть. Ти просто хлопець на ім’я Морт. Ти той, ким себе уявляєш.

Посередині кожної з його очиць з’явилися карі цятки, що спливали на поверхню крізь синь зі швидкістю зору.

Вихор навколо них здіймався і вив. Морт заверещав.

Мета обряду Ашк-Енте досить проста: викликати і затримати Смерть. Ті, хто вивчає окультну справу, знають, що для проведення обряду потрібні заклинання, три малі шматки дерева і чотири кубічні сантиметри мишачої крові, та жодний чарівник, достойний носити чарівничий капелюх, не візьметься робити щось настільки неефектне. Чарівники добре розуміють, що коли обійтися без величезних жовтих свічок, купи рідкісних пахощів, малювання кіл на підлозі крейдою щонайменше восьми кольорів і кількох казанів, то й братися не варто.

Восьмеро чарівників зайняли позиції на вершинах великої церемоніальної октограми. Вони вихилялися й камлали, розвівши руки так, щоби торкатися кінчиків пальців своїх сусідів.

Та щось пішло не так. У центрі живої октограми гуснув туман, та робив це неправильно, ніби не міг зосередитися.

— Потужніше! — наказав Альберт. — Більше сили!

На мить у тумані посередині з’явилася постать у чорному із осяйно-блакитним мечем у руці. Альберт вилаявся, упізнавши бліде обличчя під капюшоном. Воно було не досить блідим.

— Ні! — заволав Альберт, заступивши в октограму й махаючи постаті руками. — Не ти, не ти…

У далекому Цорті Ізабелл зрештою забула, як слід поводитися шляхетній панні, стиснула руку в кулак і врізала Мортові точно в щелепу. Світ навколо них вибухнув…

У кухні «Реберні» розжарена пательня впала на підлогу, розлякавши котів…

У головній залі Невидної академії сталося все одразу[13].

Колосальна потужність, яку чарівники приклали до світу тіней, раптом знайшла точку зосередження. Ніби впертий корок із пляшки, ніби згусток пекучого соусу з тюбика Вічності, Смерть вивалився прямісінько в центр октограми і вилаявся. Альберт трохи запізно усвідомив, що перебуває всередині зачарованого кола, і кинувся до краю. Та кістяні пальці вхопили його за мантію.

Чарівники — принаймні ті з них, хто ще стояв на ногах і був при собі, — були вкрай здивовані, коли побачили Смерть у фартуху і з кошеням на руках.

— Чому вам так треба було ВСЕ ЗІПСУВАТИ?

— Все зіпсувати? А ви бачили, що той малий накоїв? — огризнувся Альберт, який досі не втрачав надії вирватися з кола.

Смерть підвів череп і принюхався.

Звук його дихання перебив усі інші звуки в залі й змусив їх ущухнути.

То був звук, який іноді чується на межі сну і яви, й від якого зазвичай прокидаєшся в жаху й холодному поті. Ніби шурхіт за дверима страху. Ніби принюхувався їжак, та не звичайний, а такий, що зминає живі огорожі й трощить вантажівки.

Такий звук, який не схочеться чути вдруге. Та і вперше — не хотітиметься.

Смерть поволі виструнчився.

— ТО ОН ЯК ВІН МЕНІ ВІДПЛАТИВ ЗА ДОБРОТУ? ВИКРАВ МОЮ ДОНЬКУ, ОБРАЗИВ МОГО СЛУГУ, РИЗИКНУВ ЦІЛІСНІСТЮ САМОЇ ДІЙСНОСТІ — І ВСЕ ЦЕ ЗАРАДИ ОСОБИСТОЇ ПРИМХИ? О, ЯКИЙ ЖЕ Я БУВ ДУРЕНЬ, ЯК ДОВГО Я ДОЗВОЛЯВ ВОДИТИ СЕБЕ ЗА НІС!

— Пане, якби ж ви були такі ласкаві мою мантію відпустити… — почав Альберт, і чарівники почули в його голосі жалібні нотки, яких ніколи доти не чули.

Смерть не звертав уваги. Він клацнув пальцями, мов кастаньєтами, і фартух на ньому на мить спалахнув полум’ям і щез. Кошеня він обережно опустив на підлогу й лагідно відсунув ногою.

— ХІБА НЕ ДАВ Я ЙОМУ НАЙЛІПШУ В СВІТІ МОЖЛИВІСТЬ ВЛАШТУВАТИСЯ?

— Саме так, пане, але зараз, коли ви все добре розумієте…

— НАВИЧКИ? КАР’ЄРУ ПОПЕРЕДУ? ПЕРСПЕКТИВИ? ДОВІЧНЕ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ?

— Так, саме так, та чи не могли б ви відпустити…

Альбертів тон остаточно змінився. Командні фанфари зникли, замість них пищали благальні сопілки. Звучав він до смерті перелякано, але це не завадило йому упіймати погляд Ринсвінда й просичати:

— Патериця моя! Кинь мені патерицю! Доки він у колі, він не непереможний! Дай мені патерицю, і я вирвуся звідси!

Ринсвінд сказав:

— Даруйте?

— О, МОЯ ВИНА, ЩО ВІДДАВСЯ СЛАБКОСТІ ТОГО, ЩО ЗВАТИМУ ПЛОТТЮ, БО ТОЧНІШОЇ НАЗВИ ДЛЯ ЦЬОГО НЕ МАЮ!

— Патерицю, дурню, дай патерицю! — шепотів Альберт.

— Вибачте, що?

— МОЛОДЕЦЬ, МІЙ ПРИСЛУЖНИКУ, ЩО ПОВЕРНУВ МЕНЕ ДО ТЯМИ, — вів далі Смерть, — НЕ ГАЙМО БІЛЬШЕ ЧАСУ.

— Мою патери…

Повітря всередині кола ураз зібгалося в одну точку. Полум’я свічок на мить витягнулося у вогняні нитки — і згасло.

Минуло трохи часу.

Тоді десь із підлоги почувся голос скарбія:

— Ринсвінде, дуже жорстоко з вашого боку отак взяти й загубити його патерицю. Нагадайте, щоби я виніс вам сувору догану колись днями. Дайте хтось вогню.

— Не знаю, куди вона поділася! Поставив її тут під колону, а вона…

— У-ук.

— Он як.

— Збільшити добову порцію бананів цій мавпі, — безвиразно сказав скарбій. Спалахнув сірник, і хтось запалив свічку. Чарівники потроху підводилися з підлоги.

— Що ж, ми всі маємо засвоїти цей урок, — повів далі скарбій, обтрушуючи з мантії пил і краплі воску, а тоді глянув угору, чекаючи побачити на п’єдесталі статую Альберто Маліча. — Очевидно, що навіть статуї мають гордість. Пригадую, що й сам я в перший рік навчання писав своє ім’я на його… Втім неважливо. Пропоную встановити новий пам’ятник.

Відповіддю на пропозицію була мертва мовчанка.

— Скажімо, реалістичне золоте лиття. Можливо, із вкрапленнями коштовних каменів, достойних нашого великого засновника, — радісно продовжив скарбій. — А щоби ніхто зі студентів його не сплюндрував, пропоную встановити його у найглибшому підвалі. І замкнути на замок.

Дехто з присутніх помітно звеселився.

— А ключ викинути? — уточнив Ринсвінд.

— І заварити двері, — ствердно відповів скарбій. Він щойно згадав про «Латаний барабан». Ще трохи подумав і згадав про режим і фізичне виховання.

— І потім закласти прохід цеглою, — додав він. Усі радісно заплескали в долоні.

— І викинути муляра! — підказав Ринсвінд, який саме увійшов в ритм.

Скарбій насупився:

— Не варто аж так захоплюватись.

У повній тиші більша, ніж зазвичай, піщана дюна випнулася й осипалася, явивши зору Хропунця, який видував з ніздрів пісок і обтрушував гриву.

Морт розплющив очі.

Має існувати якесь слово на позначення того короткого проміжку часу між пробудженням і миттю, коли розум виринає з теплого рожевого ніщо. Ви лежите без жодної думки в голові, крім хіба підозри, що зараз вас, ніби шкарпетка з мокрим піском у темному провулку, наздоженуть спогади, без яких ви могли б обійтися і які здебільшого полягають у факті, що єдиним пом’якшувальним чинником у сприйнятті подальшого майбутнього є певність, що воно буде вкрай нетривалим.

Морт сів і взявся руками за голову, аби не дати їй відпасти.

Пісок поряд із ним заворушився, і от уже Ізабелл сиділа поряд. У її волоссі було повно піску, а обличчя було брудне від кам’яної пилюки. Деякі волосини на її голові посіклися на кінчиках. Вона тупо дивилася на Морта.

— Ти мене вдарила? — запитав він, обмацуючи щелепу.

— Так.

— Це ж треба.

Він подивився у небо так, ніби воно мало йому про щось нагадати. Він мав прямувати кудись — так йому пригадувалося. А тоді він пригадав дещо іще.

— Дякую, — сказав він.

— Звертайся, я завжди залюбки.

Ізабелл підвелася й спробувала обтрусити пилюку й павутиння із сукні.

— То як, підемо рятувати ту твою принцесу? — боязко запитала вона.

Тут особиста, внутрішня дійсність наздогнала Морта. Він схопився на ноги, видав придушений зойк, побачив перед очима синюваті іскри і впав. Ізабелл підхопила його під пахви й поставила на ноги.

— Ходімо до річки, — сказала вона. — Гадаю, нам усім не завадить попити.

— Що зі мною сталося?

Вона ледь помітно знизала плечима, досі допомагаючи йому тримати рівновагу.

— Хтось провів обряд Ашк-Енте. Батько таке терпіти не може. Каже, вони завжди його викликають у найменш зручні моменти. Та частина тебе, що була Смертю, пішла, а ти лишився. Гадаю, якось так. Принаймні говориш ти тепер так само, як раніше.

— Котра година?

— А о котрій жерці мали закрити піраміду, ти казав?

Морт примружився на піраміду царя запісоченими очима. Звісно, там уже орудували освітлені полум’ям смолоскипів постаті. Невдовзі, якщо вірити міфам, охоронці оживуть і вийдуть на нескінченний обхід.

Він знав, що вийдуть. Він пригадував знання про це. Пам’ятав, як розум його був холодним, мов крига, і безкінечним, як нічне небо. Він пам’ятав, як його витягнули у небажане існування в мить, коли з’явилася на світ перша жива істота, і знання, що він переживе саме життя, житиме, аж доки останнє з живого не відійде в обіцяний йому інший світ, і тоді його робота, образно кажучи, полягатиме в тому, щоби перевернути стільці, підняти їх на столи й вимкнути світло.

Він пам’ятав самотність.

— Не лишай мене самого, — сказав він тривожно.

— Я тут, — відповіла Ізабелл. — Буду поряд, скільки буде треба.

— Зараз північ, — сказав він похмуро, сів навколішки біля річки Цорт і схилив зболілу голову до води. Поряд Хропунець пив із таким звуком, ніби хтось спускав воду з ванни.

— Це означає, що спізнилися?

— Так.

— Мені шкода. Якби ж я могла чимсь зарадити.

— Нічим.

— Але ти принаймні виконав обіцянку, яку дав Альбертові.

— Так, — сказав Морт гірко. — Принаймні це.

Проїхав майже весь Диск із кінця в кінець…

Має існувати якесь слово на позначення тієї крихітної іскри надії, яку не зважуєшся помітити, бо боїшся, що саме уже визнання її існування змусить її зникнути, як от коли намагаєшся роздивитись фотон. Хіба тільки крадькома глянути на неї, дивлячись ніби повз, обходячи її, чекаючи, коли вона розгориться достатньо, аби явити себе світові уповні.

Він підвів мокре від води лице й подивився на освітлений залишками сонячних променів виднокрай. Спробував пригадати той величезний муляж Диска в Смертиному кабінеті, але так, щоби всесвіт не здогадався, що в нього на думці.

У такі миті здається, що ймовірність є надто крихкою — настільки крихкою, що коли думати заголосно, вона злякається і зникне.

Морт придивився до Серцесвітних вогнів, що майоріли на тлі зірок, і прикинув, де вони з Ізабелл зараз, а де має бути Сто Лат… Отам…

— Північ, — промовив він вголос.

— Вже по півночі, — завважила Ізабелл.

Морт підвівся, намагаючись притишити вдоволення, аби те не блимало, мов маяк, на весь світ, і взяв Хропунця за збрую.

— Сідай, у нас не так багато часу.

— Про що це ти?

Морт нахилився, щоби всадовити її позаду себе. Це було дуже мило з його боку, та сам він при цьому заледве не випав із сідла. Ізабелл чемно прибрала його руки й залізла сама. Хропунець затупцював на місці, ніби відчуваючи Мортове гарячкове збудження, чмихнув і загріб пісок копитами.

— Питаю, про що це ти?

Морт розвернув коня до відблисків призахідного сонця на горизонті.

— Про швидкість темряви.

Гостроріз визирнув з-за парапету на мурі й застогнав. Іскриста стіна уже була за кілька кварталів від палацу, її було чітко видно в октариновому світлі, а шипіння вже навіть не треба було уявляти.

Він чув зловісне дзижчання випадкових частинок ймовірної дійсності, що розбивалися об стіну, перетворюючи свою енергію на звук. Сунучись вулицями, мерехтлива стіна зжерла святкові гірлянди й стрічки, смолоскипи й завмерлий натовп, лишаючи по собі буденно-темні вулиці. Десь там, за нею, — думав Гостроріз, — я спокійно собі сплю в ліжечку, і нічого з цього ніколи не ставалося. От везунчик.

Він пригнувся, зліз із драбини на бруківку й побіг до головної зали, плутаючись у мантії. Просочився крізь вузьку, мов бійниця, щілину між високих дверей, наказав охороні зачинити їх, підібрав поли мантії й побіг боковою галереєю, щоби не втрапити на очі гостям.

У залі, освітленій тисячами свічок, зібралася вся знать рівнини Сто, і майже всі присутні сумнівалися в причині своєї тут присутності. А ще, звісно, там був слон.

Саме слон і переконав Гостроріза, що він уже зійшов із рейок здорового глузду, та ще кілька годин тому слон здавався йому непоганою ідеєю — підсліпуватість Верховного жерця навела його на спогад, що на лісопилці на околиці міста цю тварину тримають в якості вантажопідйомника. Слон був старий, страждав на артрит і був украй норовистим, але в якості матеріалу для жертвопринесення мав виняткову перевагу: Верховний жрець точно його помітить.

Півдесятка вартових боязко намагалися вгамувати тварину, чий повільний мозок раптом пригадав, що о цій порі його власникові слід бути в рідному хліві, де вдосталь сіна, води і часу на сни про спекотні ніжно-зелені хапонійські рівнини. Слон нервувався.

Крім того, невдовзі виявилося, що однією з причин надмірної слонової бадьорості було те, що його хобот у передцеремоніальному сум’ятті намацав чималу амфору з міцним вином. Слон добряче напився. Дивні образи поставали перед його старими очима — вивернуті з коренем баобаби, бої за самиць із іншими представниками свого виду, величний біг вуличками хапонійських селищ та інші напівзабуті приємності. Ще трішки — і йому маритимуться рожеві чоловічки.

На щастя, про це не було відомо Гострорізові, який нарешті зустрівся поглядами із помічником Верховного жерця — перспективним юнаком, який далекоглядно вбрався в гумовий фартух і високі бахили, — і дав йому знак починати церемонію.

Тоді Гостроріз рвонув до роздягальні для жерців і так-сяк нап’яв на себе особливу урочисту мантію, яку для нього пошила придворна швачка, добряче порившись по запасах у пошуках мережива, блискіток і золотих ниток. Мантія вражала пишним оздобленням і могла би слугувати прикладом виняткового несмаку — настільки виняткового, що навіть Верховний канцлер Невидної академії не посоромився б у неї вбратися. Гостроріз дозволив собі п’ять секунд понасолоджуватися своїм відображенням в дзеркалі, а тоді начепив гостроверхого капелюха і побіг назад до дверей, де завбачливо притишив крок і поважно вийшов у залу, як і належить обіймачеві солідної посади.

Він підійшов до Верховного жерця саме тоді, коли Келі рушила центральним проходом між рядів в оточенні пажів, які метушилися навколо неї, мов буксири навколо океанського лайнера.

Незважаючи на вади старовинної сукні, вона здавалася Гострорізові прекрасною. Щось було в ній таке, що збурювало в ньому…

Гостроріз стиснув зуби й спробував зосередитися на проблемах безпеки. Він завчасно розставив охорону в стратегічних точках на випадок, якщо герцог Стогелітський вирішить в останню мить втрутитися у порядок престолонаслідування, а ще весь час нагадував собі стежити за самим герцогом, який сидів у першому ряду і ледь помітно, але неприємно всміхався. Герцог упіймав погляд чарівника, і той поспішно відвів очі.

Верховний жрець здійняв руки на знак тиші. Гостроріз бочком підсунувся до старого, коли той повернувся обличчям до Осердя і скрипучим голосом почав звертання до богів.

Гостроріз знову глянув на герцога.

— О почуйте мене, е-е-е-е, о Боги…

Чи Стогелітський, бува, не дивиться в закишілу кажанами темряву під стелею?

— О, почуй мене, Сліпий Тисячоокий Іо, о, почуй мене, Великий Оффлере, в Чиєму роті мешкає тисяча пташок, о, почуй мене, Милостивий Фатуме, о, почуй мене, е-е-е-е-е, Безпристрасна Доле, о, почуй мене, Семирукий Секу, о, почуй мене, Лісовий Хокі, о, почуй…

Гостроріза охопив жах: старий недоумок вирішив порушити домовленість і мав намір оголосити весь перелік. На Диску щонайменше дев’ятсот богів, і дослідники-теологи весь час знаходили нових. Богів вистачило б на кілька годин. Шановне зібрання вже починало нетерпляче шурхотіти.

Келі стояла перед вівтарем, і обличчя її виражало цілковите обурення. Гостроріз пхнув Верховного жерця ліктем під ребра, а коли це не допомогло, скажено заворушив бровами до юного помічника.

— Зупини його! — просичав він. — Мало часу!

— Боги будуть незадоволені…

— Не настільки, як я, а я тут.

Помічник дослідив вираз Гострорізового обличчя і вирішив, що богам вони колись потім усе пояснять. Він поплескав Верховного жерця по плечу і щось прошепотів йому на вухо.

— …О, Штайкгеґелю, боже е-е-е-е-е самотніх коров’ячих хлівів, о, почуй мене… О, що тут в нас? Що?

Шепіт.

— Це е-е-е-е дуже незвично. Гаразд, гаразд, перейду одразу до е-е-е-е Виголошення Родоводу.

Шепіт.

Верховний жрець насупився на Гостроріза — чи принаймні в тому напрямку, де, на його думку мав бути Гостроріз.

— Ох, ну, гаразд. Принесіть олії й пахощі для Помазання на Четвірковий Шлях.

Шепіт, шепіт.

Верховний жрець посмурнішав.

— Я так розумію, що коротка молитва взагалі е-е-е-е не розглядається? — кисло запитав він.

— Якщо дехто не ворушитиметься, — стримано сказала Келі, — буде біда.

Шепіт.

— Не знаю, що й сказати, — відповів Верховний жрець. — Людям, мабуть, взагалі вся релігійна частина церемонії буде зайва. Ведіть сюди того клятого слона, коли так.

Помічник перелякано глянув на Гостроріза і помахав вартовим. Коли ті повели свого хиткого підопічного, покрикуючи й підштовхуючи його гострими кийками, жрець боком підійшов до Гостроріза і щось дав йому.

Той глянув униз. Це була непромокальна шапочка.

— А потрібна вона?

— Він дуже побожний. Можливо, знадобиться маска з трубкою.

Слона підвели до вівтаря і з деяким зусиллям змусили стати навколішки. Слон гикав.

— Так, то де він? — гаркнув Верховний жрець. — Покінчимо з цим е-е-е фарсом!

Помічник зашепотів. Жрець послухав, скорботно кивнув, взяв жертовний ніж із білим руків’ям обома руками і підніс його над головою. Усі завмерли затамувавши подих. Жрець опустив ніж.

— Де переді мною?

Шепіт.

— Ні, я точно обійдуся без вашої допомоги, юначе! Я приносив у жертву чоловіків і хлопчиків, е-е-е-е, жінок і тварин впродовж сімдесяти років, і коли я не зможу тримати в руках ножа, тоді можете мене ховати!

І опустив ніж у різкому ударі, який — винятково завдяки випадковості — неглибоко поранив слонові хобот.

Тварина оговталася від замріяної дрімоти й заволала. Помічник у паніці озирнувся, побачив пару налитих кров’ю очей над збожеволілим хоботом і в один стрибок перескочив через вівтар.

Слон лютував. Нечіткі й заплутані спогади заполонили його пронизану болем голову — спогади про вогонь, крики, людей із сітками, клітками й списами, про довгі роки тягання вантажів. Слон підніс хобот, вдарив ним по вівтарю і, навіть сам із того трохи здивувавшись, розбив його надвоє, підхопив дві половини вівтаря бивнями, спробував викорчувати кам’яну колону, але безрезультатно, а тоді, відчувши раптом потребу подихати свіжим повітрям, артритично рвонув між рядів до виходу.

Він вдарився в двері на повному ходу і, сп’янілий від поклику крові й випитого вина, виламав їх разом із рамою. Двері злетіли з завіс, а слон із рамою на шиї пронісся внутрішнім подвір’ям, виламав ворота у мурі, відригнув, прогримів поснулим містом, а тоді, набираючи швидкість, вловив у нічному бризі знайомі запахи далекої й рідної Хапонії і, здійнявши хвіст, пішов на поклик батьківщини.

У залі здійнявся пил, було чути розгублені крики. Гостроріз прибрав капелюх із очей і підвівся на руки й коліна.

— Дякую, — озвалася Келі, яка лежала під ним. — А чого це ти на мене кинувся?

— Інстинкти підказали мені захистити вас, Ваша Величносте.

— Може, й інстинкти, але… — вона майже сказала, що слон важив би менше, та побачивши його велике, серйозне і вкрай червоне обличчя, вирішила втриматися.

— Поговоримо про це потім, — сказала вона, сідаючи й обтрушуючись. — А поки що, гадаю, варто відмовитися від жертвопринесення. А ще я поки що не Величність, тільки Високість, і якщо хтось дасть мені корону…

Позаду них клацнув запобіжник.

— Чарівник нехай тримає руки так, щоби я їх бачив, — сказав герцог.

Гостроріз повільно підвівся й розвернувся. Із герцогом був десяток кремезних і дуже серйозних чоловіків — таких чоловіків, чия робота полягає в тому, щоби височіти за спиною таких, як герцог. При них був десяток великих і серйозних арбалетів, чиє призначення було мати такий вигляд, ніби вони от‑от стрельнуть.

Принцеса зіп’ялася на ноги й кинулася до дядька, та Гостроріз перехопив її.

— Ні, — тихо сказав він. — Він не з тих, хто триматиме вас зв’язаною в підвалі рівно стільки часу, щоби миші встигли перегризти мотузки і дали врятуватися від води, що наступає. Він із тих, хто вб’є вас на місці.

Герцог вклонився.

— Гадаю, можна вважати, що боги сказали своє слово, — озвався він. — Очевидно, принцеса трагічно загинула, її розчавив скажений слон. Народ плакатиме за нею. Я особисто оголошу тиждень жалоби.

— Ви не зможете, гості все бачили!.. — почала принцеса таким голосом, ніби от‑от заплаче.

Гостроріз похитав головою. Він бачив, як вартові ходять між роздратованих гостей.

— Вони не бачили. Ви й не уявляєте, скільки всього вони не бачили. Особливо коли вони дізнаються, що бути затоптаними скаженим слоном — це заразно. Від цього уві сні можна загинути.

Герцог задоволено засміявся.

— А ти дуже розумний, як для чарівника, — сказав він. — Та я поки що пропоную вигнання…

— Вам це з рук не зійде, — застеріг Гостроріз. А тоді трохи подумав і додав: — Точніше, може, і зійде, та на смертному одрі ви про це шкодуватимете, і волітимете…

Він замок із відвислою щелепою.

Герцог озирнувся, щоби зрозуміти, куди той дивиться.

— То що там, чарівниче? Що ти побачив?

— Вам це з рук не зійде, — істерично повів далі Гостроріз. — Бо вас тут навіть і не бувало. Цього всього ніби не було, хіба ви не розумієте?

— Стежте за його руками, — наказав герцог своїм людям. — Тільки пальцем ворухне — стріляйте.

Він знов розгублено озирнувся. Чарівник начебто знав, про що говорить. Звісно, чарівники іноді бачать те, чого немає…

— Не матиме навіть значення, чи ви мене зараз вб’єте, — захлинався Гостроріз, — бо завтра я прокинуся в своєму ліжку, а цього всього ніби й не було ніколи. Воно вже пройшло крізь стіну!

Ніч котилася Диском. Звісно, вона завжди була там — ховалася в затінках, ямах і підвалах, та коли повільне денне світло відпливало за сонцем, озера й ставки ночі розповзалися, зустрічалися одне з одним і з’єднувалися. Світло на Диску рухається повільно через щільність магічного поля.

Світло на Диску не таке, як в інших світах. Воно трохи доросліше, пожило на світі, а тому не бачить сенсу в тому, щоби намагатися встигнути одночасно всюди. Воно знає, що хай як швидко рухатиметься, темрява встигне раніше, а тому просто зайвий раз не переймається.

Північ пливла над землею, мов оксамитовий кажан. Та швидше за неї крихітною іскрою на тлі темного світу чвалав Хропунець. Копита його висікали з повітря ревучі вогняні потоки. М’язи його рухалися під гладкою шкірою, мов змії в олії.

Вони летіли мовчки. Ізабелл однією рукою обіймала Морта за пояс і спостерігала, як навколо іншої долоні миготять іскри усіх восьми кольорів веселки. Крихітними тонкими цівками світло стікало з її руки й відблискувало на кінчиках волосся.

Морт повів коня нижче, й кипуча хмара, що розтягнулася на багато миль, лишилася над ними.

— Тепер остаточно ясно, що я божеволію, — пробурмотів він.

— Чому ти так кажеш?

— Щойно бачив там внизу слона. І подумав: нічого собі. Глянь, он уже попереду Сто Лат.

Ізабелл визирнула з-за Мортового плеча. Далеко попереду маяло світло.

— Скільки в нас часу? — нервово запитала вона.

— Не знаю. Мабуть, кілька хвилин.

— Морте, я раніше не запитувала…

— Про що?

— Що ти робитимеш, коли ми прилетимо?

— Не знаю. Я сподіваюся, що якось на місці розберуся, що матиму якісь підказки.

— І як?

— Їх немає. Та ще є час. Альбертове заклинання може спрацювати. А я…

Морта охопив жах, і він замовк на півслові. Склепіння дійсності випиналося над палацом, мов мертва медуза. Ізабелл промовила:

— Що ж, гадаю, час уже майже вийшов. Що тепер?

— Триматися міцно!

Хропунець влетів крізь розбиті ворота муру навколо палацу, загальмував об бруківку, висікаючи копитами іскри, й устрибнув у залу крізь те, що колись було головними дверима. Перламутрова стіна дійсності здійнялася й пройшла над ними, мов хмара крижаної пари.

Морт бачив попереду розпливчасті постаті Келі, Гостроріза й кількох кремезних чоловіків, які падали на підлогу в пошуках порятунку. Він упізнав герцога, витягнув меч і зіскочив із сідла щойно оточений парою кінь спинився.

— Не смій до неї й пальцем торкнутися, — заверещав він, — бо голову відрубаю!

— Ах, це так ефектно, — сказав герцог, витягаючи меч. — І дуже нерозумно. Я…

Його очі зробилися немов скляні, він завмер і повалився долілиць. Гостроріз опустив великий срібний свічник і вибачливо всміхнувся Мортові.

Морт розвернувся до вартових, клинок Смертиного меча гудів блакитним полум’ям.

— Може, хтось іще хоче це на собі випробувати?

Люди герцога позадкували, розвернулися і втекли геть. Добігаючи до стіни дійсності, вони зникали. За стіною не було нікого, гостей також. У справжній дійсності в залі було порожньо й темно.

Всередині півкулі, що меншала щосекунди, їх лишилося четверо.

Морт підійшов до Гостроріза.

— Що скажеш? У мене тут десь було заклинання…

— Забудь. Якщо я зараз застосую тут магію, нам голови позносить. Ця дійсність надто крихітна для магії.

Морт осів на залишки вівтаря. Він почувався порожнім, геть спустошеним. Якусь мить спостерігав, як мерехтлива стіна посувається ближче. Він виживе поза нею, принаймні, він сподівався, що виживе. Ізабелл також. Гостроріз теж, просто не цей Гостроріз. А от Келі…

— То мене коронують чи ні? — крижаним тоном запитала вона. — Я мушу померти королевою! Бути одночасно і мертвою, і простолюдинкою — неприпустимо!

Морт подивився на неї, ніби не бачачи. Намагався згадати, про що вона взагалі. Ізабелл погреблася в уламках вівтаря й знайшла там помітно побитий і погнутий золотий обруч, оздоблений дрібними діамантами.

— Це вона?

— Так, це корона, — відповіла Келі, ніби от‑от заплаче. — Та немає ані жерця, ані когось такого…

Морт глибоко зітхнув.

— Гострорізе, якщо це наша власна дійсність — можна тут все буде по-нашому, правда?

— А про що тобі йдеться?

— Призначаю тебе жерцем. Обери собі бога.

Гостроріз зробив кніксен і взяв корону з рук Ізабелл.

— Ви знущаєтеся, — огризнулася Келі.

— Даруйте, — втомлено сказав Морт. — День дуже важкий.

— Сподіваюся, я все зроблю як належить, — урочисто промовив Гостроріз. — Я ще ніколи нікого не коронував.

— А мене ніколи не коронували!

— От і добре, — сказав Гостроріз заспокійливо, — вчитимемось разом. — Він забурмотів якісь помпезні слова невідомою мовою. Насправді це було доволі просте заклинання для очищення одягу від бліх, та він подумав, якого біса щось вигадувати. А потім він подумав: божечки, та я в цій дійсності наймогутніший чарівник, буде що розповісти онукам… І заскреготів зубами. Деякі правила в цій дійсності потребують значних змін.

Ізабелл сіла поряд із Мортом і взяла його за руку.

— То як, — тихо запитала вона, — час настав. З’явилися якісь підказки?

— Ні.

Стіна уже була посередині зали. Її посування сповільнювалося під опором подій всередині.

Щось тепле й вогке подмухало Мортові у вухо. Він підніс руку й погладив Хропунцеві морду.

— Мій старий добрий коню, у мене саме скінчився рафінад. Доведеться тобі повертатися додому на самоті… — сказав Морт і раптом завмер.

— Ми всі можемо повернутися додому, — сказав він.

— Не думаю, що батько це схвалить, — завважила Ізабелл, та Морт вирішив її не слухати.

— Гострорізе!

— Так?

— Ми їдемо. Поїдеш із нами? Ти існуватимеш, коли склепіння зійдеться.

— Частина мене існуватиме, так.

— Я це і мав на увазі, — сказав Морт, залазячи в сідло.

— Але та частина мене, яка не виживе, воліє їхати з вами, — поспішно доказав Гостроріз.

— Я волію лишитися і померти у власному королівстві, — сказала Келі.

— Чого ви волієте, не важить, — відповів Морт. — Я весь Диск проїхав із кінця в кінець, щоби вас врятувати, і вас буде врятовано, так і знайте.

— Але я королева! — заперечила Келі. Та непевність проступила в її погляді, і вона різко розвернулася до Гостроріза, який винувато опустив свічник. — Я чула, як ти промовляв ті слова. Я королева тепер, чи не так?

— О, так, — відповів Гостроріз миттєво, а тоді згадав, що слово чарівника має бути твердим як криця, і додав: — І цілком чиста від бліх.

— Гострорізе! — гаркнув Морт.

Чарівник кивнув, упіймав Келі за талію й закинув її на спину Хропунцеві.

Підібгавши поділ мантії, він вліз у сідло позаду Морта, а тоді нахилився й підсадив Ізабелл. Кінь заточився, ніби скаржачись на перевантаження, та Морт скерував його до виходу й погнав уперед.

Склепіння сунулося над ними, коли вони процокотіли залою, подвір’ям і зрештою поволі здійнялися в небо. Перлистий туман густішав навколо них, до нього лишалося кілька ярдів.

— Даруйте, — звернувся Гостроріз до Ізабелл і торкнувся до гостроверхого капелюха. — Вогнець Гостроріз, Чарівник першої категорії, випускник Невидної академії, колишній Королівський упізнавач і невдовзі, мабуть, страчений. Чи ви, бува, не знаєте, куди ми прямуємо?

— У володіння мого батька, — прокричала Ізабелл проти вітру.

— А я з ним знайомий?

— Сумніваюся. Ви б такого не забули.

Хропунець відштовхнувся від парапету на палацовому мурі, напружився й продовжив набирати висоту. Гостроріз знову відхилився назад, притримуючи капелюх.

— А хто цей добродій, про якого ідеться? — прокричав він.

— Смерть, — відповіла Ізабелл.

— О, ні…

— Так.

— Он як.

Гостроріз глянув униз на далекі вершечки дахів і криво всміхнувся.

— А не простіше буде, коли я просто зараз зістрибну?

— Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, — виправдалася Ізабелл.

— Правда? Гадаєте, буде така можливість?

— Тримайтеся! — попередив Морт. — Приблизно от зараз має бути…

В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх.

Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі.

Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл.

— Вдома нікого немає, заходьте скоріше.

Усі решта зайшли в передпокій. Гостроріз сумлінно витер ноги.

— Тіснувато тут, — критично зауважила Келі.

— Всередині дім більший, ніж зовні, — сказав Морт, а тоді звернувся до Ізабелл. — А ти всюди подивилася?

— Я навіть Альберта не знайшла. Не пригадую, щоби колись його не бувало вдома.

Вона чемно кашлянула, пригадавши про обов’язки господині.

— Може, хтось хоче пити?

Келі не звернула на пропозицію уваги.

— Я чекала, що це буде замок. Чорний, великий, з високими темними вежами. А тут підставка під парасольки.

— В ній коса стоїть, — зауважив Гостроріз.

— Ходімо усі в кабінет і присядемо, впевнена, нам усім це буде на користь, — поспішно запропонувала Ізабелл і штовхнула двері, оббиті чорною тканиною.

Гостроріз і Келі зайшли всередину, про щось сперечаючись між собою. Ізабелл взяла Морта під руку.

— Що ми робитимемо далі? Батько розлютиться, якщо їх тут знайде.

— Я щось придумаю, — відповів Морт. — Перепишу біографії абощо. — Він втомлено всміхнувся. — Не переймайся так. Щось вигадаю.

Двері грюкнули за його спиною. Він озирнувся й побачив Альбертів вишкір.

Величезне шкіряне крісло повільно розвернулося. Смерть дивився на Морта, склавши кістляві пальці. Упевнившись, що всі достатньо нажахані, він заговорив:

— ПОЧИНАЙ, Я УВАЖНО СЛУХАЮ.

А тоді підвівся. Здавалося, його зріст більшав, а світла в кімнаті ставало менше.

— І МОЖЕШ НЕ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, — додав він.

Келі сховала голову в мантію на широких Гострорізових грудях.

— Я ПОВЕРНУВСЯ. І Я ЛЮТУЮ.

— Пане, я, — почав Морт.

— МОВЧАТИ, — наказав йому Смерть і поманив Келі вапняно-білим вказівним пальцем. Вона повернулася до нього обличчям, її тіло не наважувалося опиратися.

Смерть простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Морт потягнувся до меча.

— І ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ТІЄЇ, ХТО ПУСТИВ У МОРЕ ТИСЯЧІ СУДЕН І СПАЛИВ БЕЗВЕРХІ ВЕЖІ ПСЕВДОПОЛІСА? — поцікавився Смерть. Келі, ніби загіпнотизована, дивилася на червоні жарини далеко-далеко в глибинах чорних очиць.

— Ем, даруйте, — озвався Гостроріз, знявши капелюха й шанобливо тримаючи його біля грудей.

— ЩО ТАМ? — відволікся Смерть.

— Не тієї, пане. Скоріш за все ви маєте на увазі когось іншого.

— ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

— Гостроріз, пане. Я чарівник, пане.

— Я ЧАРІВНИК, ПАНЕ, — передражнив його Смерть. — МОВЧИ, ЧАРІВНИЧЕ.

— Так, пане. — Гостроріз відступив.

Тепер Смерть дивився на Ізабелл.

— ДОНЬКО МОЯ, ПОЯСНИ СВОЮ ПОВЕДІНКУ. НАЩО ТИ ДОПОМАГАЛА ЦЬОМУ ДУРНЕВІ?

Ізабелл нервово зобразила кніксен.

— Батьку, я… Я його люблю. Здається.

— Правда? — Морт був вражений. — Ти ніколи не казала.

— Весь час було не до того, — сказала Ізабелл. — Батьку, він не хотів…

— МОВЧИ.

Ізабелл опустила очі.

— Так, батьку.

Смерть викрокував з-за столу й підійшов до Морта. Довго дивився на нього.

А тоді в один блискавичний рух Смертина рука дала Мортові такого ляпаса, що той не встояв і впав.

— Я ЗАПРОСИВ ТЕБЕ У СВІЙ ДІМ. Я ВЧИВ ТЕБЕ, ГОДУВАВ, ВДЯГАВ, ДАВАВ ТОБІ МОЖЛИВОСТІ, ПРО ЯКІ Й МРІЯТИ ГОДІ, І ОН ЯК ТИ МЕНІ ВІДПЛАТИВ. ЗВАБИВ МОЮ ДОНЬКУ, ЗНЕХТУВАВ ОБОВ’ЯЗКОМ, СПОТВОРИВ ДІЙСНІСТЬ ТАК, ЩО ВОНА ЩЕ СТО РОКІВ ЗАГОЮВАТИМЕТЬСЯ. ТВОЇ НЕВЧАСНІ ЗАБАГАНКИ ЗАНАПАСТИЛИ ТВОЇХ ТОВАРИШІВ, І ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ. БОГИ ВИМАГАТИМУТЬ ВІДПЛАТИ. КОРОТШЕ КАЖУЧИ, НЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЧАТОК КАР’ЄРИ, ХЛОПЧЕ.

Морт спромігся набути сидячого положення, тримаючись за щоку. Вона горіла холодним полум’ям, мов крига комети.

— Морт, — промовив він.

— ВОНО ГОВОРИТЬ! І ЩО Ж ВОНО НАМ СКАЖЕ?

— Можете відпустити їх, — сказав Морт. — Їх просто затягнуло в цю історію, вони ні в чому не винні. Ви ж можете все зробити так, щоби…

— ЧОМУ Я МАЮ ЦИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ? ВОНИ ТЕПЕР МОЇ.

— Я за них битимусь.

— ЯК БЛАГОРОДНО. СМЕРТНІ ВЕСЬ ЧАС Б’ЮТЬСЯ ЗІ МНОЮ. МОЖЕШ ІТИ.

Морт підвівся. Він пригадав, як це, бути Смертю. Упіймав те відчуття, дав йому виринути на поверхню…

— НІ, — сказав Морт.

— ОН ЯК. КИДАЄШ МЕНІ ВИКЛИК ЯК РІВНИЙ РІВНОМУ?

Морт ковтнув. Але тепер принаймні усе було ясно. Коли ступаєш у прірву, життя іде в цілком визначеному напрямку.

— Якщо це потрібно, — сказав він. — І якщо я переможу…

— ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕШ, ТО ВІЛЬНИЙ ЧИНИТИ ЯК ТОБІ ЗАМАНЕТЬСЯ, — сказав Смерть. — ХОДИ ЗА МНОЮ.

Він урочисто прокрокував повз Морта в коридор.

Решта четверо дивилися на Морта.

— Ти впевнений у тому, що робиш? — запитав Гостроріз.

— Ні.

— Ти не зможеш перемогти господаря, — сказав Альберт. І зітхнув. — Повір мені на слово.

— Що буде, якщо ти програєш? — запитала Келі.

— Я не програю, — сказав Морт. — В тому-то й річ.

— Батько хоче, щоби Морт переміг, — гірко сказала Ізабелл.

— Тобто він дозволить Мортові перемогти себе? — перепитав Гостроріз.

— Ох, ні. Він не дозволить. Просто він цього хотітиме.

Морт кивнув. Коли вони йшли за темною Смертиною постаттю, він розмірковував про нескінченне майбутнє і про службу заради таємничої мети, яку Творець задумав, а ще про життя поза Часом. Він розумів, чому Смерть хоче кинути роботу. Смерть казав, що скелетом бути необов’язково, та це, мабуть, і не важитиме. Чи вічність відчуватиметься як величезна кількість часу? Чи всі життя — з особистої точки зору власників — насправді тривають однаково?

«Здоров, — почувся внутрішній голос. — Пригадуєш мене? Це я тебе в це вплутав».

— Дякую, — жовчно відповів Морт уголос, і всі на нього виразно глянули.

«Ти можеш виплутатися, — вів своє голос. — В тебе є величезна перевага. Ти був ним, а от він тобою ніколи не бував».

Смерть дійшов до кінця коридору й відчинив двері в Довгу кімнату. Свічки слухняно спалахнули, щойно він увійшов.

— АЛЬБЕРТЕ.

— Так, пане?

— НЕСИ КЛЕПСИДРИ.

— Так, пане.

Гостроріз упіймав старого за рукав.

— Ти ж чарівник, — просичав він. — Ти не мусиш його слухатися!

— Скільки тобі років, юначе? — лагідно запитав Альберт.

— Двадцять.

— Коли доживеш до мого віку, по-іншому вважатимеш. — Тоді Альберт розвернувся до Морта. — Пробач.

Морт витягнув меч, і клинка було майже не видно в світлі свічок. Смерть стояв перед ним — тонкий, мов жердина, на тлі нескінченних полиць із клепсидрами.

Він випростав руки. В них з’явилася коса — з таким звуком, ніби тихо вдарив грім.

Альберт повернувся із двома клепсидрами й не сказавши ні слова поставив їх на край однієї з опор.

Перша клепсидра була у кілька разів більшою за всі інші — чорна, тонка і оздоблена складним різьбленням із кістками й черепами.

Та не це було в ній найнеприємніше.

Морт глухо зойкнув, набираючи в груди повітря. В тій клепсидрі взагалі не було піску.

Друга, менша, була геть проста й непримітна. Морт простягнув по неї руку.

— Можна? — запитав він.

— НЕ СОРОМСЯ.

На верхній посудині клепсидри було вигравіюване його ім’я, Морт. Він підніс її до світла і не здивувався, побачивши, що піску там майже не лишилося. Коли підніс клепсидру до вуха, здалося, що чує — навіть крізь ревіння піску в мільйонах життєлічильників навколо — звук, із яким спливало його власне життя.

Він обережно поставив клепсидру на місце.

Смерть звернувся до Гостроріза:

— ПАНЕ ЧАРІВНИКУ, НЕ БУЛИ Б ВИ ТАКІ ЛАСКАВІ ПОРАХУВАТИ НАМ ДО ТРЬОХ.

Гостроріз похмуро кивнув.

— Ви певні, що все не можна вирішити, сівши за стіл…

— НІ.

— Ні.

Морт і Смерть втомлено зробили коло, дивлячись один на одного. Їхні відображення промиготіли скляними берегами стелажів.

— Один, — сказав Гостроріз.

Смерть зловісно прокрутив косу в руках.

— Два.

Коса з мечем зійшлися в повітрі, видавши звук, із яким кіт міг би сповзати шибою, випустивши кігті.

— Вони обоє схитрували! — вигукнула Келі.

Ізабелл кивнула і промовила:

— Звісно.

Морт відскочив і надто повільно описав мечем дугу. Смерть запросто відбив удар і підступно махнув косою понад підлогою. Морт уникнув поранення тільки завдяки тому, що незграбно підстрибнув на рівних ногах.

Хоча косу нечасто побачиш в арсеналі справжніх войовників, будь-хто, кому хоч раз випадало опинитися не з того її кінця, скажімо, під час селянського повстання, знає, наскільки це страхітлива зброя у вправних руках. Щойно її власник увійде в ритм замахування й обертання — ніхто, навіть сам він, уже не буде певен, де у певну мить опиниться лезо і чого від нього чекати наступної миті.

Смерть вишкірився й перейшов у наступ. Морт пригнувся й уникнув удару на рівні очей, а тоді кинувся убік і почув, як дзенькнуло скло, коли вістря коси зачепило клепсидру на ближній полиці.

…посеред темного провулку в Морпорку прибиральник нечистот вхопився за груди і повалився у свій візок долілиць…

Морт перекотився, схопився на ноги й, обома руками тримаючи меч, заніс його над головою. Зловтіха переповнила його, коли побачив, як Смерть відступає назад плиткою-шахівницею. Різко замахнувшись навмання, він розрубав полицю, і клепсидри одна за одною почали з’їжджати на підлогу. Не цілком усвідомлюючи побачене, Морт боковим зором помітив, як Ізабелл кинулася повз нього ловити клепсидри.

…четверо людей в різних кінцях Диска дивом уникли смерті через падіння з висоти…

…А тоді він рвонув уперед, користуючись перевагою. Рук Смерті було майже не видно — так швидко він відбивав кожний удар, та враз він перехопив косу по-іншому, і лезо описало дугу знизу вгору. Морт ухилився, незграбно відступивши вбік, зачепивши вістрям меча клепсидру й так запустивши її в політ через кімнату…

…десь у Вівцескелях гуртівник тарґів блукав із ліхтарем в пошуках заблукалої тварини, послизнувся і зірвався з тисячофутового стрімчака…

…Гостроріз відчайдушно кинувся вперед і упіймав клепсидру однією рукою, впав на підлогу й трохи проїхався на животі…

…гуртівник летів у прірву й верещав, та раптом під ним нізвідки виріс вузлуватий явір і врятував його від смерті, від божественного суду, від непевності в існуванні раю і ще від кількох проблем — словом, лишив тільки одну відносно просту, а саме стофутовий підйом гладкою від криги скелею у цілковитій темряві.

На якусь хвилину дуелянти сповільнилися, віддалилися один від одного й почали обходити один одного по колу, чекаючи, доки супротивник відкриється.

— Ми ж можемо чимось допомогти, хіба ні? — запитала Келі.

— Морт програє і так, і так, — похитала головою Ізабелл. Гостроріз витрусив із широкого рукава мантії срібний свічник і багатозначно перекинув його з руки в руку.

Смерть загрозливо зважував косу в руках і випадково зачепив плечем клепсидру…

…у Фест Пеларґіку головний придворний кат послизнувся і впав у власноруч вириту яму з негашеним вапном…

…Смерть замахнувся, та Мортові пощастило відскочити. Але везіння це було скороминущим. Він відчував, як печуть усі м’язи, як втома солодкою отрутою розслабляє мозок. Смерть таких слабких сторін не мав.

І Мортову втому помітив.

— ЗДАВАЙСЯ, І Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПОМИЛУЮ.

На доказ Смерть наніс горизонтальний рубальний удар, який Морт неоковирно відбив клинком. Лезо коси смикнулося вгору й розтрощило клепсидру на порох…

…герцог Стогелітський вхопився за серце, відчув крижаний укол, беззвучно зойкнув і впав з коня…

Морт відступав, доки не відчув потилицею кам’яний холод опори. Смертина клепсидра з лячно порожніми посудинами була за кілька дюймів від його голови.

Смерть не зважав на Морта. Він задумано дивився під ноги і відгрібав із проходу рештки герцогового життя.

Морт закричав і замахнувся вгору. Присутні підтримали його радісними вигуками, бо вже давно чекали від нього цього ходу. Навіть Альберт плескав у зморшкуваті долоні.

Та замість дзенькоту скла, на який розраховував Морт, не почулося… нічого.

Він розвернувся й спробував удруге. Лезо пройшло крізь клепсидру, не розбивши її.

Зміна у щільності повітря підказала йому занести меч над головою і вдарити в ту саму мить, коли Смерть підступно наносив удар згори. Морт наніс слабкий і повільний удар у відповідь, та Смерть відскочив назад.

— ЦЕ КІНЕЦЬ, ХЛОПЧЕ.

— Морте, — виправив Морт. І підвів погляд.

— Морте, — повторив він і, замахнувшись знизу, перерубав держало коси навпіл. Гнів закипав у нього всередині. Якщо він зараз помре, то принаймні під справжнім своїм іменем.

— Я — Морт, старий покидьку! — заверещав він і, оточений візерунком синього світла, що не встигало за мечем у складній комбінації ударів, кинувся до усміхненого черепа. Смерть сміючись позадкував, осів під градом лютих ударів, що розсікали держало коси знову й знов.

Морт кружляв навколо нього, колючи й рубаючи, та невиразно усвідомлював, навіть крізь червоний туман люті, що Смерть відповідає на кожен його рух, тримаючи осиротіле лезо коси, мов меч. В його захисті не було дірок, а на самому гніві він довго не протримається. Я ніколи не здолаю його, думав він. Єдине, що можна зробити, це затримувати його стільки, скільки стане сил. І бути переможеним, мабуть, краще, ніж перемогти. Кому потрібна та вічність?

Крізь завісу втоми він бачив, як Смерть випростує кістки й заносить лезо у грайливому круговому ударі — повільному, ніби рухається крізь патоку.

— Батьку! — скрикнула Ізабелл.

Смерть повернув голову.

Може, Мортів розум і змирився з майбутнім, що чекало попереду, та тіло — певно, відчуваючи, що саме воно втратить у цій грі найбільше, — протестувало. Воно піднесло руку, що тримала меч, у невпинному ударі, який вибив лезо зі Смертиної руки й пришпилив його до найближчої опори.

Несподівано для себе Морт усвідомив, що запала тиша. Він більше не чув настирливого ледь чутного шелесту, що допікав йому останні десять хвилин. Він зиркнув убік.

У його клепсидрі висипалися вниз останні дрібки піску.

— БИЙ.

Морт заніс меч над головою й подивився в двійко синіх вогників.

Опустив меч.

— Ні.

Смерть махнув ногою з такою блискавичною швидкістю, що Гостроріз зіщулився.

Морт безшумно згорнувся калачиком і відкотився. Крізь сльози болю він бачив, як Смерть іде до нього з лезом коси в одній руці й його, Мортовою клепсидрою в іншій. Він бачив, як Смерть презирливо відштовхнув Келі й Ізабелл з дороги, коли вони спробували схопити його за плащ. Бачив, як він вдарив Гостроріза під ребра, і як свічник випав із руки чарівника й подзенькотів підлогою.

Смерть стояв над ним. Вістря коси завмерло перед Мортовими очима на мить, а тоді здійнялося вгору.

— Твоя правда. Немає справедливості. Тільки ти.

Смерть завагався, а тоді опустив лезо. Глянув через плече на Ізабелл. Та трусилася від люті.

— ТОБТО?

Вона зухвало й гнівно дивилася Смерті в лице, а тоді відвела руку назад, замахнулася, вивела її вперед і вдарила з таким звуком, ніби поцілила в коробку з доміно.

Не існує в світі нічого гучнішого за ту тишу, що запала після того.

Келі заплющила очі. Гостроріз відвернувся й прикрив голову руками.

Смерть дуже повільно підніс руку до черепа.

Груди Ізабелл здіймалися й опадали так, що Гостроріз від такого видовища мав би полишити магію назавжди.

І от нарешті голосом ще глухішим, ніж зазвичай, Смерть запитав:

— НАЩО ТИ ТАК?

— Ти казав, що забавки з долею бодай однієї людини можуть зруйнувати цілий світ, — сказала Ізабелл.

— ТАК?

— Ти втручався в його життя. І в моє. І, — вона вказала на уламки скла на підлозі, — в їхні також.

— І ЩО?

— Як ти за це відповідатимеш перед богами?

— Я?

— Так!

Здавалося, Смерть був здивований.

— Я ПЕРЕД БОГАМИ НЕ ВІДПОВІДАЮ. ЦЕ БОГИ ВІДПОВІДАТИМУТЬ ПЕРЕДІ МНОЮ КОЛИСЬ.

— Це якось не дуже справедливо, хіба ні? Хіба богам немає діла до справедливості й милосердя? — огризнулася Ізабелл. Непомітно для всіх вона встигла підняти меч із підлоги.

Смерть вишкірився.

— Я ДУЖЕ ТІШУСЯ, ЩО ТИ ДОКЛАДАЄШ АЖ ТАКИХ ЗУСИЛЬ, — сказав він, — ТА ТИ ЇХ ВИТРАЧАЄШ НІ НА ЩО. ВІДІЙДИ.

— Ні.

— ТИ МАЛА Б ЗНАТИ, ЩО МЕНЕ НЕ СПИНИТЬ НАВІТЬ ЛЮБОВ. МЕНІ ШКОДА.

Ізабелл піднесла меч.

— Тобі шкода?

— ВІДІЙДИ, КАЖУ ТОБІ.

— Ні. Просто мстишся. Це несправедливо!

Смерть опустив череп на хвильку, а тоді підвів, і очі його палали.

— ТИ РОБИТИМЕШ ТЕ, ЩО Я ТОБІ НАКАЗУЮ.

— Не буду.

— ТИ ЗАРАЗ ВСЕ МЕНІ ДУЖЕ УСКЛАДНЮЄШ.

— От і добре.

Смерть нетерпляче забарабанив пальцями по лезу коси — так, ніби миші вибивали чечітку на блясі. Здавалося, він про щось розмірковує. Подивився на Ізабелл, яка стояла над Мортом, тоді подивився на інших, які тихо сиділи біля полиць.

— НІ, — зрештою промовив він. — МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ.

Він махнув рукою, і меч вивернувся з руки Ізабелл. Витворив рукою ще один складний рух, і дівчину здійняло в повітря і м’яко, але надійно притисло до опори.

Морт бачив, як похмурий жнець знову наближається до нього, замахуючись, щоби завдати останнього удару. Він завмер над хлопцем.

— ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

Морт підвівся на ліктях.

— Можливо, уявляю.

Смерть здивовано дивився на нього кілька секунд, а тоді засміявся. Звук його сміху моторошно відлунював кімнатою, і полиці тремтіли й дзеленчали, коли Смерть, досі регочучи так, ніби на кладовищі стався землетрус, підніс Мортову клепсидру перед очі її власника.

Морт спробував зосередитися. Він бачив, як остання піщинка ковзнула лискучою поверхнею, завмерла на мить на краєчку й поволі опустилася на дно. Полум’я свічок затремтіло на її крихітних силікатних гранях, коли вона опадала долі. Піщинка безшумно опустилася і вибила в піску на дні крихітний кратер.

Світло, що било зі Смертиних зіниць, засліпило Морта, а від звуку Смертиного сміху, здається, тремтів увесь всесвіт.

Смерть перевернув клепсидру.

І знову в головній залі королівського палацу палали свічки і гучно лунала музика.

Гості юрмилися на сходах, спускалися до столів із наїдками, а Головний церемоніймейстер не замовкаючи сповіщав, хто прибув запізно — через поважність або звичайну забудькуватість. Наприклад, так:

— Королівський упізнавач, Упорядник покоїв Її Величності, Його Самобутність Вогнець Гостроріз, чарівник першої категорії, випускник Невидної академії.

Усміхнений і з величезною сигарою в руці, Гостроріз наблизився до молодят.

— Дозволите поцілувати наречену?

— Тільки якщо чарівникам це не заборонено, — відповіла Ізабелл, підставляючи щічку.

— Маємо відзначити ваші феєрверки, вони були просто прекрасні, — сказав Морт. — І я сподіваюся, що зовнішній мур невдовзі відбудують. Не сумніваюся, що дорогу до наїдків ви знайдете.

— Зараз він має набагато кращий вигляд, — процідила Ізабелл, не припиняючи всміхатися, коли Гостроріз зник у натовпі.

— Багато що може собі дозволити єдина особа в королівстві, яка не турбується тим, щоб підкорятися королеві, — сказав Морт, киваючи придворній дамі, яка саме проходила повз.

— Кажуть, це він насправді усім керує, — сказала Ізабелл. — Сірий хтось там.

— Сірий коновал, — байдуже промовив Морт. — А ти помітила, що він останнім часом взагалі за магію не береться?

— Цить, от і вона.

— Її Величність королева Келірехенна Перша, Повелителька Сто Лата, Регентка Восьми Протекторатів та Імператриця Того Вузького й Довгастого Спірного Клаптя Суші В Осердному Напрямі Від Сто Керріґа.

Ізабелл зробила реверанс. Морт вклонився. Келі щасливо їм всміхнулася. Вони не могли не помітити, що під чиїмсь таємничим впливом вона почала вбиратися у щось, що хоч трохи пасувало до її фігури, і припинила робити зачіски, які скидалися одночасно на хвостик ананаса і хмару солодкої вати.

Келі цьомнула Ізабелл у щічку, а тоді відступила й оглянула Морта з голови до ніг.

— Як там Сто Геліт?

— Добре, добре, — відповів Морт. — Доведеться з підвалами щось робити. Ваш покійний дядечко мав трохи незвичні е-е-е-е вподобання, і…

— Вона про тебе питає, — прошепотіла Ізабелл. — Ти тепер Стогелітський, це твоє офіційне ім’я.

— «Морт» мені подобалося більше, — сказав Морт.

— І такий цікавий герб, — зазначила королева. — Перехрещені коси й клепсидра на скорботному тлі. Королівські геральдисти всі голови зламали.

— Я не проти бути герцогом насправді, — виправдався Морт. — А от бути чоловіком герцогині дуже незвично.

— Звикнете.

— Сподіваюсь, ні.

— От і добре. А тепер, Ізабелл, — сказала Келі, напруживши щелепу, — якщо ви маєте намір бувати при дворі, то є люди, яким вас обов’язково слід представити…

Ізабелл глянула на Морта повними відчаю очима, перш ніж її поглинув натовп, і вона зникла з поля зору.

Морт потер шию під коміром, роззирнувся й швиденько пішов у темний куток в дальньому кінці трапезної, де можна було хвилинку побути на самоті.

За його спиною Церемоніймейстер відкашлявся. Очі його зробилися скляними, погляд розфокусованим.

— Викрадач Душ, — промовив він тоном людини, чиї вуха не відають, що говорить рот, — Той, Через Кого Занепадають Імперії, Осушувач Океанів, Відбирач Років, Остання Інстанція, Той, Хто Збирає Врожай Людський…

— ГОДІ, ГОДІ, Я ТАК ЗАЙДУ.

Морт завмер, не донісши холодну індичу ніжку до рота. Не озирався. Це було зайве. Цей голос, який радше відчувався, аніж чувся, неможливо було сплутати ні з чиїм. Те, як світло в приміщенні тьмянішало з появою цього пана, — теж було цілком особливим явищем. Розмови й музика потроху затихали, доки не вщухли зовсім.

— Ми й не сподівалися, що ви прийдете, — звернувся він до папороті в горщику.

— НА ВЕСІЛЛЯ ВЛАСНОЇ ДОНЬКИ? ХАЙ ТАМ ЯК, А МЕНЕ ОЦЕ ВПЕРШЕ КУДИСЬ ЗАПРОСИЛИ. ЩЕ Й ЗАПРОШЕННЯ ІЗ ЗОЛОТИМ ОБРІЗОМ, І ПРОХАННЯМ ПОВІДОМИТИ, І ТАКИМ ІНШИМ.

— Так, але вас не було на церемонії…

— МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО ЦЕ БУДЕ ТРОХИ НЕДОРЕЧНО.

— А, ну, так, можливо…

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я ВВАЖАВ, ЩО ТИ З ПРИНЦЕСОЮ ПОБЕРЕШСЯ.

Морт зашарівся.

— Ми з нею про це говорили. Та дійшли висновку, що не варто аж так захоплюватися, коли випадково принцесу врятував.

— МУДРЕ РІШЕННЯ. ЗАБАГАТО ЮНИХ ПАНН КИДАЄТЬСЯ В ОБІЙМИ ПЕРШОМУ-ЛІПШОМУ ЮНАКОВІ, ЯКИЙ РОЗБУДИВ ЇХ ПІСЛЯ СТОЛІТНЬОГО СНУ, СКАЖІМО.

— Ну і ми ще подумали, що так чи інак, оскільки ми з Ізабелл так близько знайомі, то…

— ТАК, ТАК, ВІРЮ. ЧУДОВЕ РІШЕННЯ. ОДНАК Я ВИРІШИВ БІЛЬШЕ НЕ ЦІКАВИТИСЯ ЛЮДСЬКИМИ СПРАВАМИ.

— Невже?

— ХІБА ТІЛЬКИ ОФІЦІЙНО, КОЛИ ВИКОНУЮ ОБОВ’ЯЗОК. ЦЕ РОБИТЬ МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО РОБОТИ УПЕРЕДЖЕНИМ.

Кістлява рука з’явилася в полі Мортового бокового зору і вправно підчепила шпажкою фаршироване яйце. Морт різко розвернувся.

— Що тоді сталося? — запитав він. — Я мушу знати! Ми були в Довгій кімнаті, і от уже за хвилину ми в полі за містом, і ми справжні! Я про те, що дійсність нас чомусь прийняла! Як це сталося?

— Я ПОГОВОРИВ ІЗ БОГАМИ.

Смерть сказав це так, ніби почувався незручно.

— Он як. Невже справді поговорили?

Смерть намагався не зустрічатися з ним поглядом.

— ТАК.

— Вони, мабуть, страшенно тішилися.

— БОГИ СПРАВЕДЛИВІ. А ЩЕ ВОНИ СЕНТИМЕНТАЛЬНІ. Я ЦІЄЇ НАВИЧКИ ТАК І НЕ ЗАСВОЇВ. АЛЕ ТИ ЩЕ НЕ ВІЛЬНИЙ ВІД ОБОВ’ЯЗКІВ. ТИ МУСИШ ПРОСТЕЖИТИ, ЩОБИ ІСТОРІЯ СКЛАДАЛАСЯ ЯК НАЛЕЖИТЬ.

— Знаю, — сказав Морт. — Об’єднати королівства і таке інше.

— МОЖЛИВО, ТИ НАВІТЬ ПОШКОДУЄШ, ЩО НЕ ЛИШИВСЯ У МЕНЕ НА СЛУЖБІ.

— Я справді багато чого там навчився, — визнав Морт. Він мимохіть підніс руку до щоки і намацав чотири тонкі білі рубці. — Але я не певен, що маю талант до такого фаху. Слухайте, мені справді прикро…

— У МЕНЕ ДЛЯ ВАС ПОДАРУНОК.

Смерть поставив на стіл тарілку з закусками й запустив руку кудись у таємничі глибини свого плаща. Коли рука показалася знову, між вказівним і великим пальцями вона тримала невеличку кульку.

Кулька була три дюйми в поперечині. Можливо, це була найбільша в світі перлина, от тільки на поверхні її танцювали невловні срібні образи. Здавалося, вони от‑от набудуть впізнаваної форми, та чомусь щоразу вони примудрялися цього остаточного оформлення уникнути.

Коли Смерть поклав кульку Мортові на долоню, вона виявилася несподівано важкою і трохи теплою.

— ДЛЯ ТЕБЕ І ТВОЄЇ ДРУЖИНИ. ВЕСІЛЬНИЙ ПОДАРУНОК. ПОСАГ.

— Вона прекрасна! А ми гадали, чи та срібна решітка для хліба від вас.

— РЕШІТКА ВІД АЛЬБЕРТА. НА ЖАЛЬ, УЯВА В НЬОГО НЕ НАДТО БАГАТА.

Морт так і сяк перевертав кульку на долоні. Обриси, що скипали на її поверхні, здавалося, відповідали на дотик, розпускаючи поверхнею потоки світла в напрямку пальців.

— Це перлина? — запитав Морт.

— ТАК. КОЛИ ЩОСЬ ПОДРАЗНЮЄ ВУСТРИЦЮ, І ПОДРАЗНИКА ПОЗБАВИТИСЯ НЕ ВДАЄТЬСЯ, БІДОЛАШНА ІСТОТКА ВКРИВАЄ ЙОГО СЛИЗОМ ШАР ЗА ШАРОМ І ПЕРЕТВОРЮЄ НА ПЕРЛИНУ. АЛЕ ЦЯ ПЕРЛИНА ОСОБЛИВОЇ ПОРОДИ. ПЕРЛИНА ДІЙСНОСТІ. УСІ ТІ БЛИСКУЧІ ВІЗЕРУНКИ — ЗАМКНЕНЕ У НІЙ СУЩЕ. ТИ МАВ БИ ВПІЗНАТИ ЇЇ. ЗРЕШТОЮ, ЦЕ ТИ ЇЇ СТВОРИВ.

Морт лагідно перекотив перлину з долоні на долоню.

— Ми її триматимемо там само, де й інші коштовності, — сказав він. — Їх у нас не так і багато.

— КОЛИСЬ ВОНА БУДЕ ЗЕРНЯМ НОВОГО ВСЕСВІТУ.

Морт випустив перлину з рук, але блискавично нахилився й упіймав її, перш ніж вона впала на кам’яну підлогу.

— Зерням чого?

— ТИСК ЦІЄЇ ДІЙСНОСТІ ТРИМАЄ ЇЇ В СТИСНЕНОМУ СТАНІ. ТА МОЖЕ НАСТАТИ ЧАС, КОЛИ ВСЕСВІТ СКІНЧИТЬСЯ І ДІЙСНІСТЬ ЗАГИНЕ РАЗОМ ІЗ НИМ, І ТОДІ ЦЯ ДІЙСНІСТЬ ВИБУХНЕ І… ХТО ЗНАЄ? БЕРЕЖИ ЇЇ. ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ТЕПЕРІШНЄ, АЛЕ Й МАЙБУТНЄ.

Смерть схилив череп набік.

— ЦЕ КРИХІТНА РІЧ. ДРІБНИЦЯ. ТИ МІГ ОБРАТИ ВІЧНІСТЬ.

— Знаю, — відповів Морт. — Я був такий везунчик.

Він поклав перлину на стіл між перепелиними яйцями й рулетами з сосисками.

— Є ЩЕ ДЕЩО, — сказав Смерть. Він знов запустив руку під плащ і витягнув щось довгасте, невміло загорнуте в папір і зав’язане ниткою.

— ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ. ОСОБИСТО. ТИ НІКОЛИ ЦІЄЮ РІЧЧЮ НЕ ЦІКАВИВСЯ. ГАДАВ, ЇЇ НЕ ІСНУЄ?

Морт розгорнув пакунок і побачив невелику книгу в шкіряній палітурці. На корінці була золота бляшка з одним-єдиним словом. «Морт».

Він розгорнув книгу й гортав чисті сторінки, аж доки не дійшов до самописного чорнильного рядка, який терпляче повз сторінкою, і взявся читати:

Морт згорнув книгу, і та легенько клацнула. У повній тиші той звук пролунав так, ніби позначав собою першу мить творення. Він сором’язливо всміхнувся.

— Там ще стільки чистих сторінок, — сказав він. — Скільки в мене лишилося піску? От тільки Ізабелл казала, що якщо клепсидру перевернули, я помру, коли мені буде…

— ЙОГО В ТЕБЕ ДОСТАТНЬО, — холодно відповів Смерть. — МАТЕМАТИКА ПРАЦЮЄ НЕ ТІЛЬКИ ТАК, ЯК ЗАВЕДЕНО ВВАЖАТИ.

— Як ви поставитеся до запрошення на хрестини?

— ГАДАЮ, НІЯК. БАТЬКО З МЕНЕ НЕ ДУЖЕ, А ДІД ТИМ ПАЧЕ. КОЛІНА В МЕНЕ НЕПІДХОДЯЩІ.

Він поставив свій келих і кивнув Мортові.

— ВІТАННЯ ПРЕКРАСНІЙ ДРУЖИНІ, — сказав він. — МЕНІ ЧАС ІТИ.

— Точно? Ви можете лишатися, вам тут раді.

— ДУЖЕ ПРИЄМНО ЦЕ ЧУТИ, ТА ОБОВ’ЯЗОК НЕ ЧЕКАЄ, — він простягнув кістляву руку. — ТИ Ж ЗНАЄШ, ЯК ВОНО.

Морт потиснув руку, не зваживши на крижаний холод.

— Слухайте, — сказав він. — Якщо колись захочете вихідний взяти, а я ж знаю, що до вихідних ви мастак…

— ДУЖЕ ДЯКУЮ ЗА ПРОПОЗИЦІЮ, — чемно відповів Смерть. — Я РОЗГЛЯНУ ЇЇ ЦІЛКОМ СЕРЙОЗНО. А ЗАРАЗ…

— Прощавайте? — сказав Морт і відчув, як у горлі тисне. — Таке неприємне слово, правда ж?

— І СПРАВДІ. — Смерть вишкірився, бо, як тут уже було неодноразово сказано, вибору в нього не було. Але, можливо, цього разу він саме так і почувався. — МЕНІ БІЛЬШЕ ДО СМАКУ О’РЕВУАР, — сказав він.

КІНЕЦЬ